Науково-практичний коментар до Закону України “Про охорону праці”

НАУКОВО-ПРАКТИЧНИЙ КОМЕНТАР ДО ЗАКОНУ УКРАЇНИ “ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ”

КИЇВ 1997

ббк 65.9 (4Укр)248 Н-34

Науково-практичний коментар до Закону України “Про охорону праці” відображає сучасний стан нормативно-правового забезпечення охорони життя і здоров’я громадян в процесі їх трудової діяльності, управління, нагляду та контролю за охороною праці. Коментар ґрунтується на рішеннях Уряду, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади, пленумів Верховного Суду, на нормах трудового, адміністративного, цивільного, кримінального права, положеннях та інструкціях тощо, які є нормативною базою для забезпечення виконання вимог коментованого Закону. Для фахівців з охорони праці, науковців, викладачів, а також для широкого загалу працюючих.

Для фахівців з охорони праці, науковців, викладачів, а також для широкого загалу працюючих.

Коментар підготували: С.П. Ткачук (керівник робочої групи), В.В. Андрійчук, З.М. Васильєва, В.П. Вишіпан, О.В. Гашицький, М.К. Голота , В.І. Горецький, В.Г Єнін, І.В. Зуб, Ю.С. Зубенко, І.В. Казакевич, М.Г. Карнаух, В.М. Кириленко, Л.М. Коваль, Л.О. Кузнєцова, В.Ф. Кузьменко, Г.Г Лесенко, М.О. Лисюк, О.В.Мартякова, М.А.Миленький, В.М.Мостовий, О.Ф. Новикова, В.М. Петров, В.А. Позинич, З.К. Симорот , О.А. Синицин, Б.С. Стичинський, Ф.В. Стрєлов, Д.П. Тимошина, К.Н. Ткачук, Ю.А. Шкіль.

© Державний комітет України по нагляду за охороною праці

Науково-практичний коментар до Закову України “Про охорону праці”

Редактори Л.А.Гаврилюк, О.К. Покуса Художнє оформлення та редагування М.Б. Гутман Комп’ютерний набір Л.С. Орещук, Л.В. Савочка Комп’ютерна верстка О.Ю. Васильковський, О.Е. Гутман Коректор В.П. Штика

Підписано до друку 15.07.1996 р. Формат 84х108/32. Папір друкарський. Гарнітура шкільна Ум. друк. арк. 26,07 Обл -вид. арк. 32,6. Зам 7-968 Тираж 5000

Видавничо-виробниче об’єднання “ОСНОВА”. 252004, Київ, вул. Пушкінська, 19.

Головне підприємство РВО “Поліграфкнига” 252057, Київ, вул. Довженка, 3.

ЗМІСТ

ВСТУП Розділ І

ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ Стаття 1. Поняття охорони праці Стаття 2. Сфера дії Закону Стаття 3. Законодавство про охорону праці Стаття 4. Основні принципи державної політики в галузі охорони праці Стаття 5. Права іноземних громадян і осіб без громадянства на охорону праці

Розділ II ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН НА ОХОРОНУ ПРАЦІ Стаття 6. Права громадян на охорону праці при укладенні трудового договору Стаття 7. Права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві Стаття 8. Соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань Стаття 9. Право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці Стаття 10. Видача працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих та знешкоджуючих засобів Стаття 11. Відшкодування власником шкоди працівникам у разі ушкодження їх здоров’я Стаття 12. Відшкодування моральної шкоди Стаття 13. Перегляд розміру відшкодування шкоди Стаття 14. Охорона праці жінок

Охорона праці жінок Стаття 15. Охорона праці неповнолітніх Стаття 16. Охорона праці інвалідів

Розділ III ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ НА ВИРОБНИЦТВІ Стаття 17. Управління охороною праці на підприємстві та обов’язки власника Стаття 18. Обов’язок працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці Стаття 19. Обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій Стаття 20. Навчання з питань охорони праці Стаття 21. Фінансування охорони праці Стаття 23. Служба охорони праці на підприємстві Стаття 24. Додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об’єктів і засобів виробництва. Стаття 26. Комісія з питань охорони праці підприємства Стаття 27. Інформація та звітність про стан охорони праці Стаття 28. Добровільні об’єднання громадян, працівників і спеціалістів з охорони праці

Розділ IV СТИМУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ Стаття 29 Економічне стимулювання охорони праці

Стаття 30. Відшкодування підприємствам, громадянам і державі збитків, завданих порушенням вимог щодо охорони праці Стаття 31. Застосування штрафних санкцій до підприємств, організацій та установ Стаття 32. Відшкодування шкоди у разі ліквідації підприємства

Розділ V ДЕРЖАВНІ МІЖГАЛУЗЕВІ ТА ГАЛУЗЕВІ НОРМАТИВНІ АКТИ ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ Стаття 33. Документи, що належать до державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці Стаття 34. Опрацювання, прийняття та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці Стаття 35. Припинення чинності державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці Стаття 36. Поширення державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці на сферу трудового і професійного навчання молоді

Розділ VI ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ПРАЦІ Стаття 37. Органи державного управління охороною праці Стаття 38. Компетенція Кабінету Міністрів України в галузі охорони праці

Стаття 39. Повноваження Державного комітету України по нагляду за охороною праці в галузі створення безпечних і нешкідливих умов праці Стаття 40. Повноваження міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади в галузі охорони праці Стаття 41. Повноваження місцевих державних адміністрацій та Рад народних депутатів у галузі охорони праці

Стаття 42. Повноваження об’єднань підприємств у галузі охорони праці Стаття 43. Організація наукових досліджень з проблем охорони праці

Розділ VII ДЕРЖАВНИЙ НАГЛЯД І ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ОХОРОНОЮ ПРАЦІ Стаття 44. Органи державного нагляду за охороною праці Стаття 45. Основні повноваження і права органів державного нагляду за охороною праці Стаття 46. Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці Стаття 47. Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці Стаття 48. Повноваження і права профспілок у здійсненні контролю за додержанням законодавства про охорону праці

Розділ VIII ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ Стаття 49. Відповідальність працівників за порушення вимог щодо охорони праці

ВСТУП

Закон України “Про охорону праці” прийнято Верховною Радою України 14 жовтня 1992 року і введено в дію з 24 жовтня 1992 року. Він визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. В Законі враховано основні вимоги конвенцій і рекомендацій Міжнародної Організації Праці щодо безпеки і гігієни праці та виробничого середовища, регулювання відносин охорони праці в передових промислово розвинених країнах, досвід охорони праці в Україні в попередні роки. За час, що минув з дня набрання чинності цим Законом, розроблено, затверджено і введено в дію більше тридцяти положень, інструкцій та інших підзаконних нормативних актів, прийнято ряд постанов Уряду, рішень міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, спрямованих на забезпечення

рішень міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, спрямованих на забезпечення виконання вимог Закону України “Про охорону праці”. Таким чином, кардинальні зміни в галузі охорони праці, які конче потрібні за умов впровадження ринкових відносин і перебудови всього нашого суспільства, одержали необхідну нормативну базу. Закон характеризують численні нововведення, що відповідають вимогам сьогодення. Ним, зокрема, передбачено: впровадження економічних методів управління охороною праці (на зміну адміністративно-командних), створення спеціальних фондів охорони праці на державному, галузевому, регіональному рівнях і на госпрозрахункових підприємствах, застосування ряду додаткових штрафних санкцій, а також пільг щодо оподаткування; створення чіткої системи органів державного управління і нагляду за охороною праці та системи організації цієї роботи безпосередньо на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності; суттєве розширення прав і соціальних гарантій працівників, насамперед осіб, які потерпіли від нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, та сімей загиблих; визначення місця і ролі колективного договору підприємства у вирішенні завдань щодо поліпшення умов і безпеки праці, забезпеченні встановлених законом прав і соціальних гарантій працівників, у тому числі на пільги й компенсації; визначення правового статусу служб охорони праці на підприємствах і в органах державного управління всіх рівнів; забезпечення навчання населення з питань охорони праці, введення цього спеціального предмета в усіх навчальних закладах системи освіти України, започаткування підготовки фахівців з охорони праці у вищих технічних учбових закладах; забезпечення активної участі профспілок та інших громадських формувань, широких кіл трудящих у вирішенні проблем охорони праці, створення необхідних передумов для започаткування нових громадських інститутів і можливості обрання комісій охорони праці підприємства та уповноважених трудового колективу з цих питань тощо. На виконання вимог Закону і з метою забезпечення комплексного управління охороною праці на державному рівні утворено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення при Кабінеті Міністрів України та Державний комітет України по нагляду за охороною праці. Почали діяти Національний науково-дослідний інститут охорони праці та Науково-інформаційний і навчальний центр охорони праці цього Комітету. Вперше в Україні з липня 1994 р. видається науково-виробничий журнал “Охорона праці”. Державний комітет України по нагляду за охороною праці має повноваження здійснювати на території України державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, координувати роботу міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, об’єднань підприємств у галузі безпеки і гігієни праці та виробничого середовища. Рішення Державного комітету України по нагляду за охороною праці з питань охорони праці, що належать до його компетенції, є обов’язковим для виконання всіма міністерствами, іншими органами державної виконавчої влади, місцевими Радами народних депутатів та підприємствами, установами, організаціями. Закон “Про охорону праці” поширюється на всі підприємства, установи, організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності, в тому числі на кооперативні, акціонерні, орендні, фермерські господарства, на окремих наймачів. Закон “Про охорону праці” поширюється також на іноземних громадян і осіб без громадянства, якщо вони працюють на території України. Трудящі цих категорій мають такі ж права на охорону праці, як і громадяни України. Закон визначає основні принципи державної політики в галузі охорони праці, чільне місце серед яких належить пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, принципам повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві чи від професійного захворювання. Вперше в законодавче регулювання охорони праці Закон увів поняття моральної шкоди і встановив обов’язок власника або уповноваженого ним органу відшкодувати моральну шкоду потерпілому, якщо

небезпечні або шкідливі умови праці призвели до порушення його нормальних життєвих зв’язків і вимагають додаткових зусиль для організації його життя. Закон “Про охорону праці” встановлює новий, більш високий рівень захисту працівників, причому цей захист починається з моменту прийняття його на роботу. В інтересах працівника введено норму, за якою він має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища. Значно підвищено захист працівників при нещасних випадках на виробництві. Зокрема, встановлено виплату одноразової допомоги потерпілому (його сім’ї та утриманцям померлого). У разі смерті потерпілого розмір одноразової допомоги повинен бути не менше 5-річного заробітку працівника, який виплачується його сім’ї, і, крім того, не менше річного заробітку на кожного утриманця померлого. Окремі статті Закону “Про охорону праці” присвячено регулюванню охорони праці жінок, неповнолітніх, інвалідів. Встановлено, зокрема, заборону на використання праці жінок і неповнолітніх на підземних роботах, а також залучення жінок і неповнолітніх працівників до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує для них граничні норми. Закон України “Про охорону праці” складається з 49 статей, об’єднаних у 8 розділів. У такій послідовності автори і коментують його. При підготовці коментарю використані закони і постанови Верховної Ради України, Укази Президента України, постанови Уряду України, накази та інші нормативні акти Державного комітету України по нагляду за охороною. праці, нормативні акти інших органів виконавчої влади станом на 1 листопада 1995 р. В роботі над коментарем були використані також постанови Пленуму Верховного Суду України, врахована література по трудовому та цивільному праву. Коментар буде корисним власникам або уповноваженим ним органам управління підприємством, посадовим особам органів державного нагляду за охороною праці (державним інспекторам), працівникам юридичної служби підприємств, установ і організацій, служби охорони праці на підприємстві, правоохоронним та профспілковим органам, уповноваженим трудових колективів з питань охорони праці, викладачам та студентам навчальних закладів, в яких вивчають такий предмет як охорона праці.

Розділ І ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Поняття охорони праці

Охорона праці – це система правових, соціально-економічних, організаційно-технічних, санітарно-гігієнічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці.

1. Коментована стаття дає загальне визначення поняття “охорона праці”. 2. Як видно з визначення, охорона праці являє собою систему (сукупність) державних законодавчих актів, а також певний комплекс різних заходів та засобів, що спрямовані на забезпечення безпеки, збереження здоров’я та працездатності працюючих при виконанні ними технологічних операцій трудового процесу в умовах виробництва.

виробництва. 3. Законодавчими актами, що визначають основні положення з охорони праці, є загальні закони України, а також спеціальні законодавчі акти, які приймаються або затверджуються іншими державними органами і Кабінетом Міністрів України, Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Міністерством охорони здоров’я України, Міністерством енергетики України та іншими відомствами. 4. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці, є Конституція України, Кодекс законів про працю України та Закон України “Про охорону праці”. 5. Спеціальними законодавчими актами є міжгалузеві та галузеві акти про охорону праці. Це Державні стандарти Системи стандартів безпеки праці, Будівельні норми та правила, Санітарні норми, Правила будови електроустановок, Правила технічної експлуатації електроустановок споживачів, Правила техніки безпеки при експлуатації електроустановок споживачів, Норми радіаційної безпеки, Основні санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань, Правила будови та безпечної експлуатації вантажопідіймальних кранів, Правила будови та безпечної експлуатації ліфтів, Правила безпеки при використанні газів, Правила будови та безпечної експлуатації посудин, що працюють під тиском, Правила будови та безпечної експлуатації трубопроводів пари та гарячої води, Правила будови та безпечної експлуатації стаціонарних компресорних установок, повітроводів та газопроводів, Правила будови та безпечної експлуатації парових та водогрійних котлів та інші нормативні документи (докладніше див. коментарі до ст. 33 та 34). 6. Соціально-економічними заходами передбачаються економічні методи управління охороною праці: створення державного, регіональних та галузевих фондів охорони праці та фонду охорони праці на підприємстві (докладніше див. коментарі до ст. 21); обов’язкове соціальне страхування працівників власником підприємства від нещасних випадків та професійних захворювань (докладніше див. коментар до ст. 8); збереження середнього заробітку за працюючим за період простою у випадку відмовлення працюючого від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для життя чи здоров’я його самого або для людей, які його оточують, чи навколишнього природного середовища (докладніше див. коментар до ст. 7); виплата вихідної допомоги при розриві трудового договору за власним бажанням, якщо власник не виконує вимог законодавства або умов колективного договору з питань охорони праці (докладніше див. коментар до ст. 7); безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням та інші пільги і компенсації працівникам, що зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці (докладніше див. коментар до ст. 9); безплатна видача працівникам спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту, змиваючих та знешкоджуючих засобів на роботах із шкідливими та небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням, або здійснюваних у несприятливих температурних умовах (докладніше див. коментар до ст. 10); відшкодування власником шкоди у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (або його сім’ї у випадку смерті потерпілого), пов’язаним з виконанням трудових обов’язків (докладніше див. коментар до ст. 11), а також моральної шкоди (докладніше див. коментар до ст. 12). 7. Організаційно-технічні заходи та засоби, покликані забезпечити такий рівень організації праці на підприємстві та такі технічні (інженерні) рішення з охорони праці для усього технологічного процесу, окремого обладнання та інструментів, які виключали б вплив на працівників небезпечних виробничих факторів, а також виключали б або зменшували до допустимих нормативних значень вплив на робітників шкідливих виробничих факторів. 8. Небезпечним є виробничий фактор, вплив якого на працівника в певних умовах призводить до травми або іншого раптового різкого погіршення здоров’я (ГОСТ 12.0.002-80. ССБТ – Державний стандарт Системи стандартів безпеки праці колишнього СРСР, який тимчасово використовується в Україні). Шкідливим виробничим фактором є такий виробничий фактор, вплив якого в певних умовах призводить до захворювання або зменшення працездатності (ГОСТ 12.0.002-80). 9. Організаційними заходами охорони праці є: правильна навченість працівників, чітке та своєчасне

9. Організаційними заходами охорони праці є: правильна навченість працівників, чітке та своєчасне проведення інструктажів та контролю знань з охорони праці (докладніше див. коментар до ст. 20); наявність розробленого у відповідності з умовами охорони праці проведення робіт та технологічних карт; правильне планування робочих місць; правильне утримання проходів та проїздів; Дотримання правил проведення робіт та допуску до роботи; правильний нагляд за працівниками; правильна організація праці: зручна робоча поза, чергування роботи й відпочинку, відсутність фізичного перенапруження; застосування безпечних способів праці; дотримання встановленого ходу технологічного процесу; справний стан засобів колективного та індивідуального захисту, наявність відповідних знаків безпеки та ін. 10. Технологічними (інженерними) заходами та засобами охорони праці є: застосування технічно досконалого та справного обладнання, інструментів і пристроїв, транспортних засобів колективного захисту (огороджень, запобіжних пристроїв, блокування, сигналізації, систем дистанційного управління, спеціальних засобів – заземлення, занулення та ін.); використання за призначенням досконалих засобів індивідуального захисту (ізолюючих костюмів, спецодягу, спецвзуття, засобів захисту органів дихання, рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засобів захисту від падіння з висоти та ін.) тощо. 11. Санітарно-гігієнічні заходи передбачають дослідження впливу виробничих факторів на людину та встановлення допустимих значень цих факторів на робочих місцях, визначення фактичних значень конкретних параметрів виробничих факторів на робочих місцях, а також визначення відповідності умов на робочих місцях вимогам нормативних документів. 12. Обладнання робочих місць та умови праці на цих місцях повинні відповідати вимогам нормативних документів: розміри та обладнання виробничих приміщень повинні відповідати вимогам СН 245-71 (Санитарные норми проектирования промышленных предприятий) і ОНТП - 24-86 (06-щесоюзные норми технологического проектирования), а допоміжних – СНиП 2.09.04-82 (Строительные норми и правила); наприклад, об’єм 3 2 виробничого приміщення на одного працівника повинен становити не менше 15 м , а площа – 4,5 м ; робочі місця повинні організовуватись у відповідності з ГОСТ 12.2.032-78, ГОСТ 12.2.033-78 та ін; метеорологічні умови (температура, відносні вологість та рухливість повітря) в робочій зоні повинні відповідати вимогам ГОСТ 12.1.005-88; концентрація шкідливих речовин у повітрі робочої зони (газо-, паро- або пилоподібних) не повинна перевищувати гранично допустимі концентрації, встановлені ГОСТ 12.1.005-88; параметри виробничого освітлення (коефіцієнт природної освітленості, освітленість, показники осліпленості та коефіцієнт пульсації при штучному освітленні) повинні відповідати вимогам СНиП П-4-79; рівні шуму та вібрації не повинні перевищувати допустимих значень, встановлених ГОСТ 12.1.003-83 і Санітарними нормами допустимих рівнів шуму на робочих місцях – для шуму та ГОСТ 12.1.012-78 – для вібрації; рівні звукового тиску ультразвуку не повинні перевищувати допустимих значень по ГОСТ 12.1.001-83, а інфразвуку – СН 22-74-80; напруженості постійних електричних та магнітних полів на робочих місцях не повинні перевищувати допустимих значень відповідно до Санітарно-гігієнічних норм допустимої напруженості електростатичного поля № 1757-77 та Гранично допустимих рівнів впливу постійних магнітних полів при роботі з магнітними пристроями та магнітними матеріалами № 1742-77; напруженості електричних та магнітних полів частотою 50 Гц не повинні перевищувати гранично допустимих напруженостей по ГОСТ 12.1.002-75 – для електричних полів та Гранично допустимих рівнів впливу магнітних полів частотою 50 Гц – для магнітних полів; параметри електромагнітних випромінювань радіочастотного діапазону (напруженостей електричної та магнітної складових у діапазоні частот 60 кГц... 300 МГц та поверхневої щільності потоку енергії у діапазоні частот 300 МГц...300 ГГц) не повинні перевищувати допустимих значень, встановлених ГОСТ 12.1.006-84 та Санітарними нормами і правилами при роботі з джерелами електромагнітних полів високих, ультрависоких та надвисоких частот № 848-70;

щільності потоку енергії інфрачервоних та ультрафіолетових випромінювань не повинні перевищувати допустимих значень, встановлених ГОСТ 12.1.005-88 і Санітарними нормами мікроклімату виробничих приміщень – для інфрачервоних випромінювань та Гігієнічними вимогами до конструювання й експлуатації установок з штучними джерелами ультрафіолетового випромінювання для люмінесцентного контролю якості промислових виробів – для ультрафіолетових випромінювань; рівні лазерних випромінювань не повинні перевищувати гранично допустимі значення по СНиП 2392-81; еквівалентні дози зовнішнього та внутрішнього іонізуючих випромінювань не повинні перевищувати значень гранично допустимих доз або меж доз, встановлених Нормами радіаційної безпеки (НРБ-76/87); потужності експозиційних доз невикористовуваного рентгенівського випромінювання не повинні перевищувати норм, встановлених ГОСТ 12.2.006-83 та Санітарними правилами роботи з джерелами невикористовуваного рентгенівського випромінювання. 13. Діючі санітарно-гігієнічні норми для робочих місць наведені у книзі “Справочник по охране труда на промышленных предприятиях” (К. Н. Ткачук, Д. Ф. Иванчук, Р В. Сабарно, А. Г. Степанов. - К.: Техніка. 1991.-285 с.) 14. Лікувально-профілактичні заходи передбачають відповідні попередній та періодичні медичні огляди працівників (див. коментарі до ст. 6 та 19), переведення працівників на легшу роботу за станом здоров’я (див. коментар до ст. 7), безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням працівників на роботах з тяжкими та шкідливими умовами праці (див. коментар до ст. 9), відшкодування потерпілому працівнику витрат на лікування, протезування, придбання транспортних засобів, по догляду за ним та інші види медичної допомоги (див. коментар до ст. 11), особливі вимоги по охороні праці жінок, неповнолітніх та інвалідів (див. коментарі до ст. 14, 15 та 16).

Стаття 2. Сфера дії Закону

Дія Закону поширюється на всі підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності (далі – підприємство), на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на цих підприємствах (далі працівники).

1. Закон України “Про охорону праці” визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності. Його дія поширюється на всі підприємства, установи, організації, в тому числі на: державні підприємства, засновані на загальнодержавній власності; державні комунальні підприємства, засновані на власності адміністративно-комунальних одиниць; колективні підприємства, засновані на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, в тому числі сільськогосподарського (колгоспу), іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації; акціонерні товариства, приватні підприємства, засновані на власності окремого громадянина України, з правом найняття робочої сили; спільні підприємства, засновані на власності юридичних осіб і громадян України та інших держав. У рівній мірі дія Закону України “Про охорону праці” поширюється і на об’єднання підприємств (асоціації, корпорації, консорціуми, концерни, об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами). 2. Коментована стаття передбачає, що дія Закону “Про охорону праці” поширюється на усіх громадян, які працюють, а також залучені до праці на всіх підприємствах, незалежно від форм власності та видів діяльності, а також фізичних осіб. Громадянин вважається таким, що працює, якщо він перебуває у трудових правовідносинах з підприємством, установою, організацією чи фізичною особою (ст. 21 Кодексу законів про працю (КЗпП) України). Трудові відносини працівників усіх підприємств незалежно від форм власності, виду діяльності і галузевої приналежності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, регулюються законодавством про працю. Особливості праці членів

кооперативів

та

їх об’єднань,

колективних сільськогосподарських

Особливості праці членів кооперативів та їх об’єднань, колективних сільськогосподарських підприємств, селянських (фермерських) господарств, працівників підприємств з іноземними інвестиціями визначаються законодавством та їх статутами. При цьому гарантії з охорони праці надаються у порядку, передбаченому законодавством про працю (ст.3 КЗпП України). Трудові правовідносини встановлюються шляхом укладення трудового договору (контракту) між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, оформлюють ся наказом або розпорядженням по підприємству, організації, установі про прийняття працівника на роботу з обумовленої в договорі дати. Ця дата і є початком роботи працівника на даному підприємстві, в установі, організації. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження про прийняття не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (ст. 24 КЗпП України). У таких випадках трудовий договір вважається укладеним з першого дня його роботи. Громадянин вважається таким, що працює, доки не буде припинено дію трудового договору, хоча б фактично він і не працював, але за ним зберігалось його місце роботи (наприклад, був тимчасово непрацездатним, перебував у оплачуваній чи неоплачуваній відпустці, в тому числі у відпустці по догляду за дитиною до певного віку, у зв’язку з навчанням тощо). Працівник, незаконно звільнений з роботи і згодом поновлений на попередній роботі, визнається таким, що працює, з дня незаконного звільнення. Трудові правовідносини вважаються припиненими з дня припинення дії трудового договору. Таким днем є останній день роботи працівника (п. 2.26 Інструкції про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, в установах, організаціях, затвердженої наказом Мінпраці, Мінюсту і Мінсоцзахисту України від 29 липня 1993 р. № 58). В окремих випадках норми Закону “Про охорону праці” проводжують діяти і після того, як трудові правовідносини припинилися. Такими є, зокрема, норми ст.11, 12, 13 цього Закону про покриття підприємствами, установами, організаціями шкоди, заподіяної працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, чи моральної шкоди. 3. Дія Закону “Про охорону праці” поширюється на іноземних громадян і осіб без громадянства, які працюють на підприємствах, в установах і організаціях, розташованих на території України. Вони мають такі ж права на охорону праці, як і громадяни України (ст. 5 Закону України “Про охорону праці”). 4. Як зазначено у коментованій статті, дія Закону “Про охорону праці” поширюється і на громадян, залучених до праці на підприємстві, в установі, організації. До такої категорії громадян належать: а) працівники, що перебувають у відрядженні на підприємстві, в установі, організації і беруть безпосередню участь у виробничому процесі; б) водії транспортних засобів, що в’їжджають на територію підприємства, установи, організації; в) учні, вихованці і студенти, які прибули на підприємство, в установу, організацію для проходження виробничої практики. 5. Дія Закону України “Про охорону праці” поширюється також на учнів, вихованців та студентів навчально-виховних закладів під час трудового і професійного навчання в лабораторіях, майстернях, на полігонах тощо. 6. Законодавство про охорону праці поширюється також на працівників при: а) виконанні ними разових робіт, не пов’язаних з їх безпосередніми обов’язками за фахом (навантаження, розвантаження, разові роботи за межами підприємства, цеху тощо); б) ліквідації аварії, стихійного лиха; в) проведенні робіт, на які оформлюються наряд-допуск, дозвіл або інші документи; г) при проведенні екскурсій на підприємства, в установи, організації; д) організації масових заходів з учнями та вихованцями (екскурсії, походи, спортивні заходи тощо) під час подання підприємством шефської допомоги. 7. Закон України “Про охорону праці” поширюється на громадян України та іноземних громадян, які входять до складу екіпажів, бригад на морських і річкових суднах, літаках, засобах залізничного і автомобільного транспорту, що перебувають за кордоном (порти, доки, станції, корабельні заводи, майстерні тощо). 8. Не поширюється дія Закону “Про охорону праці” на військовослужбовців Міністерства оборони, Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки, Прикордонних військ, Національної гвардії України. Проте нещасні випадки, що сталися з особовим складом військових частин, аварійно-рятувальних формувань, військово-будівельних загонів, який був залучений до роботи на об’єктах підприємства за договором (угодою) між військовою частиною (формуванням, загоном) і підприємством та який виконував ці роботи під керівництвом посадових осіб підприємства, розслідуються і беруться на облік цим підприємствам за правилами, встановленими Положенням про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань

вилами, встановленими Положенням про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. №623 на виконання Закону України “Про охорону праці”.

Стаття 3. Законодавство про охорону праці

Законодавство про охорону праці складається з цього Закону, Кодексу законів про працю України та інших нормативних актів. У разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди.

1. Законодавство України про охорону праці являє собою систему взаємозв’язаних нормативних актів, що регулюють відносини у галузі реалізації державної політики щодо правових, соціально-економічних, організаційно-технічних і лікувально-профілактичних заходів та засобів, спрямованих на збереження здоров’я і працездатності людини в процесі праці. Воно складається, згідно з ч. 1 коментованої статті, з Закону України “Про охорону праці”. Кодексу законів про праці України, інших нормативних актів. 2. Закон України “Про охорону праці” від 14 жовтня 1992 року № 2694-ХІІ визначає основні положення щодо реалізації конституційного права громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності, регулює за участю відповідних державних органів відносини між власником підприємства, установи і організації незалежно від форм власності та видів їх діяльності або уповноваженим ним органом і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні. Закон України “Про охорону праці” є одним із найважливіших актів законодавства про охорону праці. Інші нормативні акти мають відповідати не тільки Конституції та іншим законам України, але, насамперед, цьому Законові. Хоч про це прямо в ньому не вказано, таке випливає із змісту п. 2 постанови Верховної Ради України “Про порядок введення в дію Закону України “Про охорону праці”, який передбачає приведення у відповідність з цим Законом інших законодавчих актів, нормативних актів міністерств і відомств. 3. Кодекс законів про працю (КЗпП) України затверджено Законом Української РСР від 10 грудня 1971 р. і введено в дію з 1 червня 1972 р. До нього неодноразово вносилися зміни і доповнення. Правове регулювання охорони праці не обмежується главою XI “Охорона праці”. Норми щодо охорони праці містяться в багатьох статтях інших глав КЗпП України: “Трудовий договір”, “Робочий час”, “Час відпочинку”, “Праця жінок”, “Праця молоді”, “Професійні спілки”, “Нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю”. 4. Окремо питання правового регулювання у галузі охорони праці містяться і в інших законодавчих актах України. Відповідно до ст. 25 Закону України “Про підприємства в Україні” підприємство зобов’язане забезпечити всім працюючим на ньому безпечні та нешкідливі умови праці і несе відповідальність у встановленому законодавством порядку за шкоду, заподіяну їх здоров’ю та працездатності. Цією ж нормою передбачено, що працівник підприємства, який став інвалідом на даному підприємстві внаслідок нещасного випадку або професійного захворювання, забезпечується додатковою пенсією незалежно від розмірів державної пенсії, а також те, що у разі смерті працівника підприємства при виконанні ним службових обов’язків підприємство добровільно або на основі рішення суду забезпечує сім’ю працівника допомогою відповідно до законодавчих актів України. Глава 40 Цивільного кодексу України “Зобов’язання, що виникають внаслідок заподіяння шкоди” регулює загальні підстави відшкодування шкоди і у т. ч. відповідальність за ушкодження здоров’я і смерть громадянина у зв’язку з виконанням ним трудових обов’язків. Ст. 7 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачено, що у колективному договорі

Ст. 7 Закону України “Про колективні договори і угоди” передбачено, що у колективному договорі встановлюються взаємні зобов’язання сторін щодо охорони праці, а ст. 8 визначає, що в угодах на державному, галузевому та регіональному рівнях регулюються основні принципи і норми реалізації соціальноекономічної політики, зокрема щодо умов охорони праці. Відповідно до ст. 36 Повітряного кодексу України експлуатаційник повітряного судна зобов’язаний відшкодувати шкоду, заподіяну членові екіпажу в разі каліцтва або іншого ушкодження його здоров’я, що настало у зв’язку з виконанням ним своїх обов’язків при польоті повітряного судна, в частині, що перевищує суму одержуваної ним допомоги або пенсії, призначеної після ушкодження здоров’я, і фактично одержуваної ним заробітної плати. Експлуатант повітряного судна зобов’язаний відшкодувати збитки у разі смерті члена екіпажу, що настала у зв’язку з виконанням службових обов’язків з початку передпольотної підготовки до закінчення післяпольотного розбору, з виплатою належної суми непрацездатним особам, які перебували на його утриманні, а також його дитині, що народилась після його смерті. 5. Крім законодавчих актів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюються підзаконними нормативними актами: Указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Уряду України, нормативними актами міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади. До найважливіших підзаконних нормативно-правових актів з питань охорони праці належать: а) Положення про видачу Державним комітетом України по нагляду за охороною праці власникові підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 6 жовтня 1993 р. № 831; б) Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623; в) Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472; г) Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємства, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р. № 838, та Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охорони праці підприємств, затверджена наказом Держнаглядохоронпраці і Мінфіну від 25 січня 1994 р. № 4; д) Положення про порядок накладання штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р. № 754; е) Список важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджений наказом Міністерства охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці від 29 грудня 1993 р. № 256; є) Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками, затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці від 10 грудня 1993 р. № 241; ж) Список виробництв, професій і робіт з важкими і шкідливими умовами праці, на яких забороняється застосування праці осіб молодше 18 років, затверджений постановою Держкомпраці СРСР від 10 вересня 1980 р. (Бюлетень Держкомпраці СРСР, 1981, № 3-7, із змінами і доповненнями, внесеними до нього постановою цих же органів від 21 червня 1985 р.; Бюлетень Держкомпраці СРСР, 1985, № 12); з) Граничні норми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми, затверджені обов’язковою постановою Наркомпраці РРФСР від 4 березня 1921 р. і поширені на всю територію СРСР постановою НКП СРСР і ВРНГ СРСР від 14 листопада 1923 р. (Известия НКТ СССР, 1923, № 11-35); и) Перелік робіт з підвищеною небезпекою, затверджений наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 30 листопада 1993 р. № 123; і) Типове положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 4 квітня 1994 р. № 30 і

погоджене з Міністерством охорони здоров’я, Державним комітетом з ядерної та радіаційної безпеки, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством освіти і Федерацією профспілок України; ї) Перелік посад посадових осіб, які зобов’язані проходити попередню і періодичну перевірку знань з охорони праці, затверджений наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 11 жовтня 1993 р. № 94; й) Типове положення про службу охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. № 73 і погоджене з Міністерством охорони здоров’я, Державним комітетом з ядерної та радіаційної безпеки, Міністерством внутрішніх справ, Міністерством праці України; к) Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993р. № 72, погодженого з Міністерством праці, Міністерством охорони здоров’я, Міністерством внутрішніх справ, Державним комітетом з ядерної та радіаційної безпеки України; л) Типове положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, затверджене наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 28 грудня 1993 р. № 135, погоджене з Федерацією профспілок України, ЦК профспілки працівників НАН України, Радою Федерації профспілки працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва, Радою профспілки працівників Збройних Сил, Радою профспілки залізничників і транспортних будівельників, Виконавче бюро Незалежної профспілки гірників України, Міністерством охорони здоров’я, Міністерством праці, Міністерством внутрішніх справ, Державним комітетом України з ядерної та радіаційної безпеки. 6. Спільні рекомендації державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі). Документ підписали від державних органів: Державний комітет України по нагляду за охороною праці, Міністерство праці, Міністерство охорони здоров’я України; від профспілок: Федерація профспілок України, ЦК профспілки працівників НАН України, Виконавче бюро Незалежної профспілки гірників України, Рада профспілки залізничників і транспортних будівельників України, Рада профспілки Збройних Сил України, Рада Федерації профспілки працівників кооперації та інших форм вільного підприємництва. 7. Широкі повноваження щодо нормативно-правового забезпечення охорони праці в Україні має Державний комітет України по нагляду за охороною праці. Його накази, роз’яснення та інші акти з питань охорони праці і використання надр, видані в межах наданих йому повноважень, є обов’язковими для виконання усіма міністерствами, центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, а також підприємствами, установами і організаціями (п. 7 Положення про Державний комітет України по нагляду за охороною праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328). 8. Відповідно до ст. 40 Закону України “Про судоустрій” Верховний Суд України має право надавати судам керівні роз’яснення у питаннях застосування законодавства, що виникають при розгляді судових справ. Керівні роз’яснення Пленуму Верховного Суду України є обов’язковими для судів, інших органів і службових осіб, що застосовують закон, по якому дано роз’яснення. Такими роз’ясненнями, що стосуються різних аспектів застосування законодавства про охорону праці, є Постанови Пленуму Верховного Суду від 27 березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” та від 6 листопада 1992 р. № 9 “Про практику розгляду судами трудових спорів”. 9. Важливими нормативними актами з питань охорони праці є міжнародні договори або міжнародні угоди, до яких приєдналась Україна у встановленому порядку. Співвідношення міжнародних договорів про працю і законодавство України встановлено ст. 8 Кодексу законів про працю України. Саме цими нормами і слід керуватися, коли виникає колізія між нормами внутрішнього права України і нормами міжнародних договорів. Загальний порядок застосування міжнародних договорів в Україні дещо відрізняється від порядку, передбаченого Законом України “Про охорону праці”. Закон України “Про дію міжнародних договорів на території України” від 10 грудня 1993 р. встановив, що “укладені і належним чином ратифіковані Україною міжнародні договори становлять невід’ємну частину національного законодавства України і застосовуються у порядку, передбаченому для норм національного законодавства” (Відомості Верховної Ради України (далі — Відомості ВР), 1992, № 10, с. 137). Цю норму повторено в п. 1. ст. 17 Закону України “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 року. П. 2 цієї статті встановлює перевагу міжнародного договору над національним законодавством України лише в тому разі, коли укладення міжнародного договору відбулося у формі закону (Відомості ВР, 1994, № 10, с. 17).

формі закону (Відомості ВР, 1994, № 10, с. 17). 10. Частина друга коментованої статті закріплює перевагу норм міжнародних договорів і угод, в яких бере участь Україна, над нормами внутрішнього законодавства України. Згідно з нею, у разі, коли міжнародними договорами або угодами, в яких бере участь Україна, встановлено більш високі вимоги до охорони праці, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору або угоди. Ця норма застосовується до всіх міжнародних договорів, регульованих нормами міжнародного права, в яких бере участь Україна, незалежно від їх форми і найменування: договір, угода, конвенція, пакт, протокол, інші форми і найменування міжнародних договорів. Формула “договори, в яких бере участь Україна”, означає, що мова йде про міжнародні договори, які були ратифіковані Верховною Радою України. Значне місце серед міжнародних договорів, якими регулюються трудові відносини, займають конвенції Міжнародної Організації Праці (МОП) — спеціальної установи Організації Об’єднаних Націй щодо міжнародного співробітництва у галузі поліпшення умов праці та рекомендації щодо їх застосування. Вагома частина цих конвенцій стосується питань охорони праці. Це, зокрема, такі конвенції як № 115 – про захист трудящих від іонізуючої радіації, № 120 — про гігієну праці в торгівлі та установах, № 32 — про захист від нещасних випадків трудящих, зайнятих на вантаженні або розвантаженні суден, № 119 – про забезпечення машин захисними пристроями та деякі інші.

Стаття 4. Основні принципи державної політики в галузі охорони праці

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах: пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, повної відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці; комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони навколишнього середовища; соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань: встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності: використання економічних методів управління охороною праці, проведення політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці; здійснення навчання населення, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці: забезпечення координації діяльності державних органів, установ, організацій та об’єднань громадян, що вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між власниками та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях: міжнародного співробітництва в галузі охорони праці, використанні світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці.

1. Коментована стаття встановлює принципи державної політики у галузі охорони праці, тобто

1. Коментована стаття встановлює принципи державної політики у галузі охорони праці, тобто відношення держави (державних органів) до питань охорони праці працюючих. 2. Закон встановлює пріоритет життя та здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, тобто в першу чергу мають дотримуватись вимоги нормативних актів про охорону праці, щоб працівник під час операцій виробничого циклу не отримував травм, не зазнавав погіршення стану здоров’я, професійних захворювань або зменшення працездатності, і лише потім має звертатись увага на результати виробничої діяльності підприємства. На підтвердження цього положення у Законі передбачено попереднє ознайомлення з умовами праці на робочому місці громадянина при укладенні трудового договору (див. коментар до ст. 6), а також право працівника відмовитися від дорученої роботи або розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавства про охорону праці (див. коментар до ст. 7). 3. Власник несе повну відповідальність за створення та підтримування безпечних та нешкідливих умов праці на кожному робочому місці і в кожному структурному підрозділі підприємства. Для виконання цих функцій власник організовує на підприємстві функціонування системи управління охороною праці: створює службу охорони праці, організовує проведення атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці, реалізує заходи щодо покращення умов та охорони праці тощо (див. коментарі до ст. 17 та 23). 4. Задачі з охорони праці на державному рівні та на рівні міністерств і галузевих виробничих об’єднань мають вирішуватися комплексно. При їх вирішенні повинні враховуватись напрями економічної та соціальної політики держави, а також найновіші досягнення науки і техніки Якщо проблеми охорони праці та проблеми охорони навколишнього середовища переплітаються (наприклад, захист від шуму, від шкідливих викидів, від електромагнітних полів та випромінювань та ін.), то вони мають вирішуватись комплексно. 5. Для комплексного розв’язання насущних завдань охорони праці на державному рівні Кабінетом Міністрів України розробляється та затверджується Національна програма поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на п’ятиріччя та на кожний поточний рік. Головною метою Національної програми є створення державної системи управління охороною праці, яка сприяє вирішенню питань правового, організаційного, матеріально-технічного, наукового та економічного забезпечення робіт у галузі охорони праці. Національна програма передбачає нормативно-правове забезпечення охорони праці, навчання і поширення досвіду з питань охорони праці, інформаційне забезпечення та міжнародне співробітництво в галузі охорони праці, визначає пріоритетні напрямки наукових досліджень і розробок та організаційні заходи охорони праці, а також вміщує інші проблеми в галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Докладніше про організацію наукових досліджень з питань охорони праці див. у коментарі до ст. 43. 6. Законом передбачений соціальний захист працівників, який полягає у тому, що: громадяни при укладенні трудового договору мають бути проінформовані власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на їх майбутніх робочих місцях небезпечних чи шкідливих виробничих факторів, а також про права на пільги та компенсації за роботу у важких та шкідливих умовах праці (див. коментарі до ст. 6 та 9); працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилась (до початку, під час або в результаті виконання роботи) виробнича ситуація, небезпечна для життя або здоров’я його самого, оточуючих людей або природного середовища; за період простою з цієї причини за ним зберігається середній заробіток (див. коментар до ст. 7); працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує вимог законодавства про охорону праці; працівникові у цьому випадку виплачується вихідна допомога (див. коментар до ст. 7); власник повинен переводити на легшу роботу працівників за станом здоров’я (відповідно до медичного висновку; див. коментар до ст. 7); за працівником зберігається місце роботи на час зупинення органом державного нагляду чи службою охорони праці експлуатації підприємства, його підрозділу чи окремого обладнання (див. коментар до ст. 7); всі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків та професійних захворювань (див. коментар до ст. 8);

за працівником, що втратив працездатність у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період відновлення працездатності або визнання його інвалідом (див. коментар до ст. 11); власник повністю відшкодовує збитки громадянам, які не працюють на його підприємстві, у зв’язку з заподіянням шкоди при порушенні вимог щодо охорони праці (див. коментар до ст. 30); у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) має передбачатися забезпечення соціальних гарантій працівникам (див. коментар до ст. 22). 7. Законом передбачені єдині нормативи з охорони праці для всіх підприємств, установ та організацій, незалежне від форм власності та видів діяльності (див. коментар до ст. 2). Таким чином, усі громадяни, працюючі або залучені до праці на підприємстві (в тому числі іноземні або особи без громадянства, що працюють на підприємствах, розташованих на території України; див. коментар до ст. 5) мають однакові права на охорону праці. 8. Під нормативами з охорони праці слід розуміти: норми площі та об’єму виробничого приміщення на одного працівника (див. п. 12 коментарю до ст. 1); нормативи на умови праці на робочих місцях (див. п. 12 коментарю до ст. 1); нормативи по безпеці технологічних процесів, машин, механізмів, обладнання, пристроїв та інших засобів виробництва (див. коментар до ст. 7); норми комплектування робочих місць і працівників засобами індивідуального захисту та ін. 9. Працюючі або залучені до праці громадяни мають такі права з охорони праці: на інформацію про умови праці на підприємстві та робочому місці при укладенні трудового договору з власником (див. коментар до ст. 6); на відповідність умов та охорони праці на робочому місці, безпеки технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, а також стану засобів колективного та індивідуального захисту вимогам нормативних актів про охорону праці (див. коментар до ст. 7); на відмову від дорученої роботи або розрив трудового договору за власним бажанням у випадку порушення або невиконання власником вимог чинного законодавства про охорону праці (див. коментар до ст. 7); на обов’язкове соціальне страхування власником від нещасних випадків та професійних захворювань (див. коментар до ст. 8); на пільги та компенсації за важкі та шкідливі умови праці (див. коментарі до ст. 9 та 10); на відшкодування власником шкоди у разі ушкодження їх здоров’я, в тому числі й моральної шкоди (див. коментарі до ст. 11 та 12); додаткові права мають працюючі жінки, неповнолітні та інваліди (див. коментарі до ст. 14, 15 та 16 відповідно). 10. Законом передбачені економічні методи управління охороною праці, які передбачають: створення фондів охорони праці на підприємствах, у галузях та на державному рівні, які можуть використовуватись тільки на виконання заходів з охорони праці (див. коментар до ст. 21); збереження середнього заробітку працюючому за період простою через відмову його від роботи, в результаті якої створюються умови, що не відповідають вимогам нормативних актів про охорони праці (див. коментар до ст. 7); виплату вихідної допомоги працівнику, що розірвав трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконував положень законодавства або умов колективного договору щодо охорони праці (див. коментар до ст. 7); обов’язкове соціальне страхування власником всіх працівників від нещасних випадків та професійних

обов’язкове соціальне страхування власником всіх працівників від нещасних випадків та професійних захворювань (див. коментар до ст. 8); безплатне забезпечення лікувально-профілактичним харчуванням, оплачувані перерви санітарнооздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги й компенсації для працівників за важкі та шкідливі умови праці (див. коментар до ст. 9); безплатне забезпечення працівників спеціальним одягом та спеціальним взуттям, необхідними засобами індивідуального захисту (наприклад, респіраторами чи протигазами для захисту органів дихання, протишумними навушниками та ін. для захисту від шуму, екрануючим одягом для захисту від електромагнітних полів та випромінювань, електрозахисними засобами для виконання робіт в електроустановках та ін.), а також змиваючими та знешкоджуючими засобами на роботах зі шкідливими та небезпечними умовами праці та на роботах, пов’язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах (див. коментар до ст. 10); відшкодування власником працівникові шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, у повному розмірі втраченого заробітку, а також сплати потерпілому або членам його сім’ї одноразової допомоги (див. коментар до ст. 11); відшкодуванням власником шкоди іншим підприємствам, громадянам та державі у зв’язку з заподіянням шкоди при порушенні вимог щодо охорони праці на його підприємстві (див. коментар до ст. 30); притягнення підприємств, організацій та установ органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу за порушення нормативних актів про охорону праці та невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці (див. коментар до ст. 31); сплати штрафу підприємством за кожний нещасний випадок та випадок професійного захворювання (див. коментар до ст. 31). 11. Держава встановлює пільгове оподаткування коштів, спрямованих на заходи з охорони праці (див. коментар до ст. 29), а також повне виключення оподаткуванням сум відшкодування шкоди і одноразової допомоги, що сплачується потерпілому або членам його сім’ї (див. коментар до ст. 13), коштів фондів охорони праці, створюваних на підприємствах, в галузях органами місцевого і регіонального самоврядування та на державному рівні (див. коментар до ст. 21). 12. Держава фінансує заходи з охорони праці. Це, в першу чергу, кошти на підготовку фахівців в навчальних закладах Міністерства освіти України (у загальноосвітніх школах, професійно-технічних училищах, у вищих та середніх спеціальних закладах; див. коментар до ст. 20), це і фінансування важливих наукових опрацювань з охорони праці, передбачених галузевими та Національною програмами з охорони праці (див. коментар до ст. 43), це й утримання Національного науково-дослідного інституту охорони праці (див. коментар до ст. 43), утримання мережі органів державного нагляду за охороною праці (див. коментар до ст. 44). 13. Усі перераховані в пунктах 10, 11 та 12 економічні методи управління охороною праці сприяють більш відповідальному ставленню власників до вирішення проблем охорони праці на підприємстві, покращенню умов й охорони праці, створенню безпечних та нешкідливих умов праці. 14. Законом передбачено вивчення основ охорони праці в усіх навчальних закладах, професійна підготовка з охорони праці у вигляді інструктажів при прийомі на роботу та періодично в процесі роботи, попереднє спеціальне навчання та щорічна перевірка знань з охорони праці працівників, зайнятих на роботах з підвищеною небезпекою, а також на таких роботах, де є необхідність у професійному доборі працівників (див. коментар до ст. 20). 15. Заборонено допуск до роботи осіб, що не пройшли відповідні інструктажі, навчання та перевірку знань з охорони праці (див. коментар до ст. 20). 16. Міністерством освіти України та іншими відомствами організуються курси й факультети для підготовки та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці з урахуванням умов праці та особливостей обладнання, технологічного процесу, виробництва для різних галузей народного господарства. Програми такого навчання погоджуються з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці (див. коментар до ст. 20). 17. Державний комітет України по нагляду за охороною праці, здійснюючи комплексне управління охороною праці, координує діяльність державних органів (міністерств, органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та ін.), окремих організацій та об’єднань підприємств, а також асоціацій і

місцевої державної адміністрації та ін.), окремих організацій та об’єднань підприємств, а також асоціацій і добровільних об’єднань спеціалістів і окремих громадян, що розв’язують як проблемні, так і окремі специфічні питання щодо покращення умов і охорони праці, з безпеки праці, виробничої санітарії і т. п. (див. коментарі до ст. 40 і 28). 18. Передбачається забезпечення ділового співробітництва та проведення консультацій між власником і працівником або їх представниками з питань організації безпечних та нешкідливих умов праці (див. коментар до ст. 18), а також співробітництва між всіма соціальними групами при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях (наприклад, по організації охорони праці на виробництві, по державному нагляду за охороною праці, по громадському контролю за виконанням законодавства про охорону праці, по охороні праці окремих категорій працівників, по навчанню, по змінах і доповненнях окремих нормативних актів про охорону праці та ін.). 19. Закон передбачає можливість міжнародного співробітництва в галузі охорони праці. Це міжнародне співробітництво може полягати у вивченні, узагальненні та впровадженні світового досвіду з організації охорони праці, покращення умов та безпеки праці; у виконанні міжнародних договорів і угод з охорони праці; у проведенні та участі в наукових чи науково-практичних конференціях та семінарах з охорони праці; у можливості придбання та впровадження на підприємствах засобів індивідуального захисту (якщо вони відповідають вимогам вітчизняних нормативних актів з охорони праці) та інших видах міжнародного співробітництва (частково див. коментар до ст. 39).

Стаття 5. Права іноземних громадян і осіб без громадянства на охорону праці

Іноземні громадяни і особи без громадянства, які працюють на підприємствах, розташованих на, території України, мають такі ж права на охорону праці, як і громадяни України.

1. Особливості правового статусу осіб — не громадян України визначаються Законом України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р. (Відомості ВР 1994, № 23, с. 161). Відповідно до ст. 1 цього Закону іноземцями визнаються: 1) іноземні громадяни – особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та 2) особи без громадянства – особи, які не належать до громадянства будь-якої держави. Загальні засади їхнього положення полягають у тому, що іноземці мають ті ж права і свободи та виконують ті ж обов’язки. що і громадяни України, якщо інше не передбачено Конституцією, цим та іншими законами України, а також міжнародними договорами України. Згідно з ст. 8 Закону “Про правовий статус іноземців” встановлено, що іноземці мають рівні з громадянами України права та обов’язки в трудових відносинах, якщо інше не передбачено законодавством України та міжнародними договорами України Іноземці, які постійно проживають в Україні, мають право працювати на підприємствах, в установах і організаціях на підставах і в порядку, встановлених для громадян України. Цей загальний принцип правового регулювання праці іноземців відображається в ст. 5 Закону України “Про охорону праці” щодо прав іноземних громадян і осіб без громадянства у сфері охорони праці. 2. Слід відзначити, що окрім іноземців, які постійно про живають на території України, законодавство дозволяє тимчасове перебування в Україні іноземців з метою працевлаштування. При цьому порядок видачі такого дозволу встановлюється Тимчасовим положенням про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволів на працевлаштування в Україні, яке затверджено наказом Міністерства праці України № 27 від 5 травня 1993 р. Згідно з цим Положенням дозвіл на працевлаштування оформлюється і видається Республіканським центром зайнятості Міністерства праці України за умов, якщо в країні (регіоні) відсутні працівники, які спроможні виконувати цей вид роботи, або є достатні обґрунтування доцільності використання праці іноземних фахівців, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. Дозвіл на працевлаштування не потрібний: а) іноземним громадянам, які мають посвідку на проживання в Україні; б) іноземним громадянам, які набули статус біженця; в) керівникам підприємств з іноземними інвестиціями та іноземних суб’єктів господарської діяльності, що діють на території України, і деяким іншим категоріям працівників. Іноземець, який оформився на роботу без відповідного дозволу, підлягає негайному виселенню з країни за рахунок роботодавця, який нелегально використовує його працю.

3. Підприємства з іноземними інвестиціями іноді використовують іноземних працівників, які не мають постійного місця проживання в Україні. Відповідно до ст. 36 Декрету Кабінету Міністрів “Про режим іноземного інвестування” праця цих осіб регулюється відповідними законами або міжнародними договорами України, тобто на цих працівників Закон України “Про охорону праці” також розповсюджується у повному обсязі, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України. 4. Відповідно до ст. 11 Закону України “Про правовий статус іноземців” вони мають право на соціальний захист, у тому числі на одержання пенсії відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України. Ст. 1 Закону України “Про пенсійне забезпечення” встановлює, що іноземні громадяни та особи без громадянства, які проживають в Україні, мають право на пенсію нарівні з громадянами України. При цьому відповідно до ст. 63 зазначеного Закону іноземним громадянам, а також їх сім’ям у тих випадках, коли для призначення пенсії потрібний певний стаж роботи, пенсії призначаються за умови, що половина необхідного стажу припадає на роботу в Україні, якщо договорами (угодами) не передбачено інше, або незалежно від цього співвідношення, якщо сплачено повністю страхові внески до Пенсійного фонду України.

Розділ II ГАРАНТІЇ ПРАВ ГРОМАДЯН НА ОХОРОНУ ПРАЦІ

Стаття 6. Права громадян на охорону праці при укладенні трудового договору

Умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці, що діють в Україні. При укладенні трудового договору громадянин має бути проінформований власником під розписку про умови праці на підприємстві, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору. Забороняється укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров’я.

1. Коментована стаття встановлює, що умови трудового договору не можуть містити положень, які не відповідають законодавчим та іншим нормативним актам про охорону праці, що діють в Україні. Маються на увазі умови трудового договору, які погіршують становище працівників, порівняно з законодавством. Такі умови, згідно з ст. 9 КЗпП України, є недійсними. Вимоги закону про додержання законодавства про охорону праці стосуються укладення трудового договору як за місцем основної роботи, так і за сумісництвом. 2. Україна забезпечує рівність трудових прав не тільки своїх, а й іноземних громадян і осіб без громадянства Дозвіл на працевлаштування цих категорій громадян не видається, якщо контрактом з ними передбачаються гірші умови праці, ніж для громадян України, які працюють за аналогічним фахом (ст. 5 Тимчасового положення про умови і порядок оформлення іноземним громадянам дозволу на працевлаштування в Україні, затвердженого наказом Міністерства праці від 5 травня 1993 р. № 27 –Бюлетень Мінпраці, 1993, № 9–10). 3. Укладення трудового договору оформляється наказом чи розпорядженням власника або уповноваженого ним органу про зарахування працівника на роботу. Трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи

тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи (частини 2 і 3 ст. 24 КЗпП України). 4. Підприємства, установи, організації в межах своїх повноважень і за рахунок власних коштів можуть встановлювати додаткові порівняно з законодавством трудові і соціально-побутові пільги для працівників (ст. 9 КЗпП України). Це положення стосується і охорони праці працівників. Умови праці при укладенні трудового договору можуть бути викладені в самому трудовому договорі, в колективному договорі або в правилах внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації, а також в договорі, укладеному в усній формі. Вказані документи, а також договір, укладений в усній формі, не можуть містити в собі положень, які не відповідають статтям Кодексу законів про працю України, що регламентують питання, пов’язані з охороною праці. Це стосується норм тривалості робочого часу (ст. 50 КЗпП України), обмеження надурочних робіт (ст. 62), надання необхідних перерв для відпочинку та харчування (ст. 66), вихідних днів і щорічних відпусток (ст. 67, 70, 74, 75, 76). При наявності на підприємстві (в об’єднанні підприємств) певних економічних можливостей нормативні пільги і компенсації можуть перевищуватися і застосовуватися у більш значних розмірах на підставі додаткових зобов’язань згідно з колективним договором (угодою). Відповідно до ст. 6 Закону України “Про охорону праці” може бути передбачено: надання працівникам додаткової відпустки за несприятливі умови праці (понад розміри, встановлені законодавством); додаткового комплекту спецодягу (понад встановлені норми); обладнання додаткових санітарно-побутових приміщень (саун, душових кабін, ванн для миття ніг тощо) у тих виробництвах, де нормами це не передбачено; встановлення залежно від конкретних умов праці додаткових оплачуваних перерв санітарно-оздоровчого призначення або скороченої тривалості робочого часу тощо (Спільні рекомендації державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) – Київ: Норматив, 1994). 5. Діючим законодавством не встановлена окрема форма документа, в який би вносився запис про те, що працівник проінформований власником під розписку про умови праці, наявність на робочому місці, де він буде працювати, небезпечних і шкідливих виробничих факторів, можливі наслідки їх впливу на здоров’я та про його права на пільги і компенсації за роботу в таких умовах. Такі записи можуть бути внесені в особову картку (форма Т-2), затверджену Міністерством статистики України (наказ від 11 серпня 1993 р. № 180), або в акті атестації робочого місця. Протягом дії трудового договору власник або уповноважений ним орган повинен своєчасно інформувати працівника про зміни у виробничих умовах та в розмірах пільг і компенсацій, включаючи й ті, що надаються йому додатково (ст. 9 Закону “Про охорону праці”). 6. Власник або уповноважений ним орган, крім обов’язків, покладених на нього частиною другою коментованої статті, зобов’язаний до початку роботи за укладеним трудовим договором роз’яснити працівникові його права і обов’язки, ознайомити з правилами внутрішнього трудового розпорядку та колективним договором; визначити працівникові робоче місце, забезпечити його необхідними для роботи засобами; проінструктувати працівника з техніки безпеки, виробничої санітарії, гігієни праці і протипожежної охорони. 7. Усі працівники, які приймаються на роботу, проходять на підприємстві, в установі, організації навчання та інструктаж з питань охорони праці, подання першої допомоги потерпілим від нещасних випадків, про правила поведінки при виникненні аварій. Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання і перевірки знань з питань охорони праці, забороняється. Відповідальність за організацію навчання і перевірку знань з охорони праці на підприємстві, в установі, організації покладається на його керівника, а в структурних підрозділах (цехах, дільницях, лабораторіях, майстернях тощо) – на керівників цих підрозділів (п.п. 1.2, 1.10, 1.12 Типового положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 4 квітня 1994 р. № 30 – Київ: Норматив, 1994). 8. Інструктажі з питань охорони праці поділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий. Вступний інструктаж з питань охорони праці проводиться з усіма працівниками, які щойно прийняті на роботу (постійну або тимчасову), незалежно від їх освіти, стажу роботи за цією професією або посади; з працівниками, які перебувають у відрядженні на підприємстві, в установі, організації і беруть участь безпосередньо у виробничому процесі; з водіями транспортних засобів, які вперше в’їжджають на територію підприємства, установи, організації; з учнями, вихованцями та студентами, що прибули на підприємство, в

підприємства, установи, організації; з учнями, вихованцями та студентами, що прибули на підприємство, в установу, організацію для проходження виробничої практики; з учнями, вихованцями та студентами в навчально-виховних закладах перед початком трудового і професійного навчання в лабораторіях, майстернях, на полігонах тощо. Вступний інструктаж проводиться за програмою, розробленою службою охорони праці із врахуванням особливостей виробництва. Програма та тривалість інструктажу затверджується керівником підприємства (виробництва), навчально-виховного закладу (відділення, факультету). 9. Первинний інструктаж проводиться на робочому місці до початку роботи з працівником, новоприйнятим (постійно або тимчасово) на підприємство, в установу, організацію; з працівником, який переводиться з одного цеху виробництва до іншого; відрядженим працівником, який бере безпосередню участь у виробничому процесі на підприємстві, в установі, організації; студентом, учнем чи вихованцем, який прибув на виробничу практику, перед виконанням ним нових видів робіт, перед вивченням кожної нової теми під час проведення трудового і професійного навчання в лабораторіях, класах, майстернях, на дільницях, під час проведення позашкільного навчання в гуртках та секціях тощо. Програма первинного інструктажу розробляється керівником цеху, дільниці, узгоджується із службою охорони праці і затверджується керівником підприємства, установи, організації, навчального закладу або їх відповідного структурного підрозділу. 10. Повторний інструктаж проводиться на робочому місці з усіма працівниками: на роботах з підвищеною небезпекою – 1 раз у квартал, на інших роботах – 1 раз на півріччя. Повторний інструктаж проводиться індивідуально або з групою працівників, які виконують однотипні роботи, за програмою первинного інструктажу в повному обсязі. 11. Позаплановий інструктаж проводиться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці: при введенні в дію нових або переглянутих нормативних актів про охорону праці, а також при внесенні змін та доповнень до них; при зміні технологічного процесу, заміні або модернізації устаткування, приладів та інструментів, вихідної сировини, матеріалів та інших факторів, що впливають на охорону праці; при порушенні працівником, студентом, учнем або вихованцем нормативних актів про охорону праці, що можуть призвести або призвели до травм, аварій чи отруєння; на вимогу працівників органу державного нагляду за охороною праці, вищестоящої господарської організації або державної виконавчої влади у випадку, якщо виявлено незнання працівником, студентом або учнем безпечних методів, прийомів праці чи нормативних актів про охорону праці; при перерві в роботі виконавця робіт більше ніж на 30 календарних днів – для робіт з підвищеною небезпекою, а для решти робіт – більше 60 днів. Обсяг і зміст інструктажу визначається в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що викликали необхідність його проведення. 12. Цільовий інструктаж проводиться з працівниками при виконанні разових робіт, не пов’язаних з безпосередніми обов’язками за фахом (навантаження, розвантаження, разові роботи за межами підприємства, цеху тощо); ліквідації аварії, стихійного лиха; проведенні робіт, на які оформляється наряд-допуск, дозвіл та інші документи; при екскурсіях на підприємстві; при організації масових заходів з учнями та вихованцями (екскурсії, походи, спортивні заходи тощо). 13. Первинний, повторний, позаплановий і цільовий інструктажі завершуються перевіркою знань шляхом усного опитування, за допомогою технічних засобів навчання, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці. Знання перевіряє особа, яка проводила інструктаж. 14. Проведення інструктажу регламентується розділом 5 (“Інструктаж з питань охорони праці”) Типового положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 4 квітня 1994 р. № 30. 15. Власнику або уповноваженому ним органу забороняється укладення трудового договору з працівником, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров’я. У зв’язку з цим треба дійти висновку, що незаконним буде і переведення працівника на таку роботу, незалежно від того, за чиєю ініціативою здійснюється переведення – працівника, чи власника або уповноваженого ним органу. Вимога ст. 6 Закону “Про охорону праці” про заборону укладення трудового договору з громадянином, якому за медичним висновком протипоказана запропонована робота за станом здоров’я, викладена також у статті 24 КЗпП України.

Відповідно до вимог статті 6 Закону України “Про охорону праці” і постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 № 64 “Про заходи щодо виконання Закону України “Про охорону праці” наказом Міністерства здоров’я України від 31 березня 1994 р. № 45 затверджене Положення про медичний огляд працівників певних категорій, в якому викладений порядок проведення попередніх і періодичних медичних оглядів. Попередні медичні огляди при прийнятті на роботу проводяться з метою установлення фізичної і психофізіологічної придатності осіб до роботи за конкретно визначеною професією, спеціальністю, посадою, запобігання захворюванням і нещасним випадкам, виявлення захворювань (інфекційних та ін.), які становлять загрозу зараження працівників, продукції, що випускається, допуску до роботи осіб віком до 21 року. Цим же Положенням передбачено, що власник зобов’язаний не приймати на роботу осіб з протипоказаннями за станом здоров’я. В додатку № 1 до вказаного Положення наведений перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду.

Стаття 7. Права працівників на охорону праці під час роботи на підприємстві

Умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам нормативних актів про охорону праці. Працівник має право відмовитися від дорученої роботи, якщо створилася виробнича ситуація, небезпечна для його життя чи здоров’я або для людей, які його оточують, і навколишнього середовища. Факт наявності такої ситуації підтверджується спеціалістами з охорони праці підприємства з участю представника профспілки і уповноваженого трудового колективу, а в разі виникнення конфлікту – відповідним органом державного нагляду за охороною праці з участю представника профспілки. За період простою з цих причин не з вини працівника за ним зберігається середній заробіток. Працівник має право розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник не виконує законодавство про охорону праці, умови колективного договору з цих питань. У цьому випадку працівникові виплачується вихідна допомога в розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного заробітку. Працівників, які за станом здоров’я потребують надання легшої роботи, власник повинен відповідно до медичного висновку перевести, за їх згодою, на таку роботу тимчасово або без обмеження строку. Оплата праці при переведенні працівників за станом здоров’я на легшу нижчеоплачувану роботу або виплата їм допомоги по соціальному страхуванню провадяться згідно з законодавством. На час зупинення експлуатації підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування органом державного нагляду або службою охорони праці за працівниками зберігається місце роботи.

1. Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних державних, міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці (правил, стандартів, норм, положень, інструкцій, інших документів) проводяться органами державного нагляду за охороною праці (ст. 44 Закону України “Про охорону праці”) за участю інших державних органів (ст. 34 Закону України “Про охорону праці”). Ці нормативні акти є обов’язковими для виконання на всіх підприємствах незалежно від форм власності і господарювання. Тому власник має забезпечити відповідно до цих актів умови праці на кожному

власності і господарювання. Тому власник має забезпечити відповідно до цих актів умови праці на кожному робочому місці, безпеку технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови. 2. Якщо в процесі роботи з’ясувалося, що виробнича ситуація, що створилася, становить небезпеку для життя чи здоров’я працівника або для інших людей чи навколишнього середовища, він має право відмовитися від дорученої роботи. У цьому випадку простій, якщо він виник не з вини працівника, оплачується в розмірі його серед нього заробітку (ст. 113 КЗпП України). Про наявність такої ситуації працівник має поінформувати власника. Підтвердження цього факту проводиться спеціалістами з охорони праці з участю представника профспілки і уповноваженого трудового колективу. Уповноважені трудового колективу з питань охорони праці обираються на загальних зборах трудового колективу (структурного підрозділу, зміни, бригади) більшістю голосів відкритим голосуванням і діють відповідно до Типового положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 28 грудня 1993 р. № 135 та розробленого відповідного положення на кожному підприємстві. Згідно з п. 1 Типового положення уповноважений з питань охорони праці може бути одночасно і представником профспілки з цих питань. В такому разі рішення про це має прийняти профспілковий орган. Якщо профспілковий орган доручає участь у вирішенні питань охорони праці спеціально уповноваженому представникові, то наявність загрозливої виробничої ситуації підтверджується за участю такого представника. Типове положення про представників профспілок з питань охорони праці затверджено постановою Президії Федерації профспілок України від 22 квітня 1994 р. № П–13–11. Згідно з цим положенням представниками профспілок з охорони праці можуть бути: члени Президії Федерації профспілок України, галузевих і міжгалузевих профспілкових об’єднань, обласних, міських, районних та територіальних комітетів профспілок; технічні інспектори праці профспілок або відповідні спеціалісти з питань охорони праці Федерації профспілок України, галузевих і міжгалузевих профспілкових органів; експерти та інші спеціалісти, які залучаються відповідним профспілковим органом для вивчення та експертної оцінки цільових питань з охорони праці для подальшого відповідного реагування. На підприємствах представниками профспілок можуть бути члени профспілкового комітету, громадські інспектори з охорони праці, уповноважені трудового колективу з охорони праці та інші особи, компетентні у питаннях охорони праці. Повноваження представників профспілок підтверджуються постановами президій відповідних профспілкових органів, комітетів профспілок первинних профспілкових організацій, а у випадках залучення експертів до вивчення окремих питань – розпорядженнями уповноважених посадових осіб. У разі недосягнення згоди щодо наявності небезпечної ситуації і виникнення конфлікту рішення приймається відповідним органом державного нагляду за охороною праці з участю представника профспілки (обкому, центрального галузевого комітету, регіонального профоб’єднання, національного профспілкового об’єднання). 3. За наявністю виробничої ситуації, що загрожує життю чи здоров’ю працівника, а також у випадку порушень вимог Закону України “Про охорону праці”, інших нормативних актів, умов колективного договору з питань охорони праці працівник має право вимагати розірвання трудового договору. Власник зобов’язаний задовольнити прохання працівника і звільнити його у строк, зазначений працівником (ст. 38 КЗпП України). Працівник в даному випадку має право на одержання вихідної допомоги, розмір якої визначається в колективному договорі, але не може бути нижчим від тримісячного середнього заробітку. Обчислення середнього заробітку проводиться відповідно до Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 100 (ЗП, № 4, ст. III), виходячи з виплат за 2 останні календарні місяці роботи, що передують звільненню.

ст. III), виходячи з виплат за 2 останні календарні місяці роботи, що передують звільненню. В наказі про звільнення працівника та в його трудовій книжці має бути зазначено, що він звільнений за власним бажанням у зв’язку з порушенням власником законодавства про охорону праці, оскільки, як відомо, при звільненні за власним бажанням з поважних причин і без поважних причин настають різні правові наслідки (збереження безперервного стражу, відкладення виплати допомоги по безробіттю та ін.). 4. У разі, коли працівник за станом здоров’я не може виконувати роботу, на яку наймається, він має бути переведений на легшу роботу відповідно до медичного висновку. Медичний висновок лікарсько-консультаційної комісії (ЛКК) або медико-соціальної експертної комісії (МСЕК) є обов’язковим для власника (п. 7 Положення про медико-соціальну експертизу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83–ЗП, 1993, № 3, с. 68). Проте переведення працівника на іншу (легшу) тимчасову чи постійну роботу може мати місце лише за його згодою (ст. 32 КЗпП України). 5. При переведенні працівника за його згодою на іншу постійну нижчеоплачувану роботу за ним зберігається його попередній середній заробіток протягом двох тижнів з дня переведення. Обчислення середнього заробітку проводиться за 2 календарні місяці, що передували переведенню. 6. Якщо працівник потребує тимчасового переведення на легшу нижчеоплачувану роботу в результаті одержаної травми чи іншого ушкодження здоров’я, власник зобов’язаний надати працівникові за його згодою рекомендовану ЛКК роботу і зберегти за ним середньомісячний заробіток; на термін, визначений ЛКК або до встановлення МСЕК стійкої повної (часткової) втрати працездатності. Необхідність переведення потерпілого на іншу роботу, її тривалість та характер встановлюються ЛКК. Якщо у встановлений ЛКК термін власник не запропонував потерпілому рекомендованої роботи, йому виплачується середньомісячний заробіток. Обчислення середнього заробітку у цьому випадку, а також у випадку переведення на тимчасову нижчеоплачувану роботу проводиться з розрахунку виплат за 3 місяці до ушкодження здоров’я (п. 6 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472). 7. Якщо працівник є тимчасово непрацездатним по своїй роботі внаслідок професійного захворювання, але без порушення нормального ходу лікування може виконувати іншу роботу, то за висновком ЛКК він має бути переведений власником за погодженням з профкомом на цю роботу. У разі, коли нова робота оплачується нижче, ніж попередня, працівникові видається допомога по листку непрацездатності за весь час переведення, але не більше 2 місяців. Допомога видається в такому розмірі, щоб зарплата за новим місцем роботи і допомога не перевищували заробітку до переведення (п. 20 Положення про порядок забезпечення допомогою по державному соціальному страхуванню, затвердженого постановою Президії ВЦРПС від 12 листопада 1984 р.). 8. Право зупиняти експлуатацію підприємства, цеху, дільниці, окремого виробництва або устаткування належить органам державного нагляду за охороною праці та спеціалістам служби охорони праці підприємств (ст. 23 і 45 Закону “Про охорону праці”). У цьому випадку за працівником зберігається місце роботи і відповідно до ст. 113 КЗпП України оплачується час простою з розрахунку середнього заробітку.

Стаття 8. Соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань

Усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником від нещасних

Усі працівники підлягають обов’язковому соціальному страхуванню власником від нещасних випадків і професійних захворювань. Страхування здійснюється в порядку і на умовах, що визначаються законодавством і колективним договором (угодою, трудовим договором). Із фонду соціального страхування здійснюються виплати сум, що належать потерпілому працівникові, за період його тимчасової непрацездатності або в порядку відшкодування шкоди та одноразової допомоги, передбаченої статтею 11 цього Закону. Власник зобов’язаний повернути зазначені суми до фонду соціального страхування, якщо нещасний випадок або професійне захворювання сталися з його вини.

Соціальне страхування є важливим фактором соціального захисту населення. Воно являє собою систему прав і гарантій, які спрямовані на матеріальну підтримку громадян, насамперед працюючих, і членів їх сімей у разі втрати ними з незалежних від них обставин (захворювання, нещасний випадок на виробництві, безробіття, досягнення пенсійного віку тощо) заробітку (доходу); а також здійснення заходів, пов’язаних з охороною здоров’я застрахованих осіб. Кошти на вказані цілі формуються шляхом сплати страхових внесків. Характерною рисою обов’язкового соціального страхування від нещасних випадків і професійних захворювань є: встановлена державою в законодавчому порядку невідворотність відповідальності для власника за шкоду, заподіяну працівникові каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків; сплата страхових внесків тільки власником; делегування державою обов’язків по організації цього виду страхування відповідній страховій організації, але під наглядом держави; перенесення відповідальності по відшкодуванню шкоди за втрату працездатності працівником з власника на страхову організацію, яка стає основою юридичною особою, що відповідає за компенсацію втрати працездатності на виробництві для усіх підприємств – членів страхової організації; це страхування виділяється в окремий вид загальної системи соціального страхування. Нещасними випадками за змістом цієї статті вважаються такі, що сталися: при виконанні трудових обов’язків (у тому числі під час відрядження), а також при здійсненні будь-яких дій в інтересах підприємства або організації, хоча б і без спеціального доручення; по дорозі на роботу або з роботи; на території підприємства, організації або в іншому місці роботи протягом робочого часу (включаючи і встановлені перерви), протягом часу, необхідного для приведення в порядок знарядь виробництва, одягу тощо, перед початком або після закінчення роботи; поблизу підприємства, організації або іншого місця роботи протягом робочого часу (включаючи і встановлені перерви), якщо перебування там не суперечило правилам внутрішнього трудового розпорядку; при виконанні державних або громадських обов’язків; при виконанні дій по рятуванню людського життя, по охороні державної, колективної власності, а також по охороні правопорядку. Чинним законодавством України можуть встановлюватися й додаткові визначення нещасного випадку на роботі з урахуванням особливостей галузей господарства. Професійними захворюваннями вважаються захворювання, які виникли виключно в результаті здійснення професійної діяльності з використанням шкідливих речовин або при певних видах робіт. Захворювання, стосовно яких доведено, що вони стали результатом виключного виконання професійної діяльності, вважаються також професійними захворюваннями.

Професійне захворювання вважається виявленим з того моменту, коли працівник, який захворів, змушений був вперше пройти курс лікування або втратив здатність працювати. Нещасним випадком на роботі або професійним захворюванням вважаються такі, що сталися з вини власника внаслідок незабезпечення ним здорових і безпечних умов праці (недотримання вимог з охорони праці, техніки безпеки та промислової санітарії). Право на забезпечення по соціальному страхуванню від нещасних випадків настає з того дня, коли працівник почав або повинен був почати працювати згідно з трудовим договором (угодою, контрактом), але лише з того моменту, коли він відправився на роботу. Джерелом фінансування за обов’язковим соціальним страхуванням від нещасних випадків і професійних захворювань є внески власників (підприємств), обчислені від витрат на оплату праці та включені у собівартість продукції (необхідні витрати по відтворенню робочої сили). Порядок та умови, за якими здійснюється обов’язкове соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань, визначається законом з цього виду страхування, іншими нормативними актами. Тимчасово, до створення фонду соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань, виплата відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків, здійснюється безпосередньо власником або уповноваженим ним органом (постанова Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472). Стосовно осіб, які мають право на відшкодування шкоди, але якщо такий власник відсутній, функції по відшкодуванню шкоди тимчасово виконують місцеві органи Фонду соціального страхування України (постанова Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. № 71). Колективним договором (угодою, трудовим договором) може визначатися розмір одноразової допомоги потерпілому (членам сім’ї та утриманцями померлого) за умови, якщо сума цієї допомоги, яка перевищує розмір, встановлений чинним законодавством, сплачується безпосередньо за рахунок власника.

Стаття 9. Право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці

Працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в передбаченому законодавством порядку. При роз’їзному характері роботи працівнику виплачується грошова компенсація на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому харчових продуктів на умовах, передбачених колективним договором. Власник може за свої кошти додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) працівникам пільги і компенсації, не передбачені чинним законодавством. Протягом дії трудового договору власник повинен своєчасно інформувати працівника про зміни у виробничих умовах та в розмірах пільг і компенсацій, включаючи й ті, що надаються йому додатково.

1. Охорона здоров’я працівників, забезпечення безпечних умов праці, ліквідація професійних захворювань і виробничого травматизму є одним із основних піклувань Уряду України. Воно проявляється у комплексі економічних, технічних, санітарно-гігієнічних і правових заходів, спрямованих на прискорення технічного прогресу, автоматизацію і механізацію виробничих процесів, заміну ручної праці машинами, подальше поліпшення умов праці.

2. Разом з тим рівень розвитку техніки поки що не може забезпечити створення у всіх випадках і всім працівникам належних умов праці, що виключали б дію шкідливих умов праці на їх організм. Тому для таких працівників передбачено законодавством різні пільги й компенсації. Серед цих пільг – лікувально-профілактичне харчування (ЛПХ). Це харчування надається лише тим працівникам, які зайняті на роботах з особливо шкідливими умовами праці з метою зміцнення їх здоров’я і попередження професійних захворювань згідно з Переліком виробництв, професій і посад, робота в яких дає право на безплатне одержання лікувально-профілактичного харчування у зв’язку з особливо шкідливими умовами праці, затвердженим постановою Держкомпраці СРСР і президією ВЦРПС від 7 січня 1977 р. № 4/П-1. Харчування надається працівникам у ті дні, коли вони фактично виконували роботи на виробництвах, за професіями і на посадах, передбачених цим Переліком. Детальніше порядок і організація надання ЛПХ викладені у Правилах безплатної видачі лікувальнопрофілактичного харчування (додаток № 3 до вищезгаданої постанови Держкомпраці СРСР). Зміни і доповнення до Переліку можуть бути внесені галузевими міністерствами після узгодження з Міністерством праці. Федерацією профспілок України і Міністерством охорони здоров’я. Тим працівникам, які одержують ЛПХ, додаткова безплатна видача молока не провадиться. Витрати, пов’язані з безплатною видачею ЛПХ працівникам, повинні провадитись за рахунок собівартості продукції, а в бюджетних організаціях – за рахунок асигнувань з бюджету. 3. Працівникам, зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці, передбачено видачу молока. Починаючи з 1968 р. перелік робіт і професій, що дають право на одержання молока або інших рівноцінних харчових продуктів у зв’язку з шкідливими умовами праці, визначається керівниками підприємств за погодженням з трудовим колективом згідно з медичним показниками для безплатної видачі молока або інших рівноцінних продуктів робітникам і службовцям, безпосередньо зайнятим на роботах з шкідливими умовами праці, затвердженими Міністерством охорони здоров’я СРСР 22 травня 1968 р. Основна мета видачі молока – підвищення опору організму людини несприятливим факторам виробничого середовища. Молоко слід видавати працівникам, які працюють в умовах постійного контакту з фізичними виробничими факторами і токсичними речовинами при їх виробництві, переробці і застосуванні. 4. Разом з тим не рекомендується видавати молоко на роботах, пов’язаних з дією свинцю. Тому на таких роботах замість 0,5 л молока слід видавати продукти, які містять пектин (киселі, мармелад, концентрат пектину з чаєм) із розрахунку 8–10 г пектину на одну робочу зміну. Якщо відсутні такі продукти, то, як виняток, можна видавати працівникам фруктові соки, повидло, джем, конфітюр. 5. При роботі в умовах високої температури (вище 30°) і інфачервоного випромінювання відбувається сильне потовиділення. З потом із організму працівника виділяється ряд необхідних солей. Для збереження нормального стану організму при роботі в таких .умовах велике значення має раціональний питний режим. Тому ще у 1934 р. Секретаріат ВЦРПС встановив обов’язкове надання працівникам гарячих цехів підсоленої газованої води. Поряд з іншими санітарно-гігієнічними і технічними заходами це дозволяє зменшити шкідливу дію високої температури і променистого тепла на організм працюючих і запобігти тепловим ударам. 6. Працюючим в холодну пору року на відкритому повітрі або в закритих неопалюваних приміщеннях, а також вантажникам та деяким іншим категоріям працівників у випадках, передбачених законодавством надаються спеціальні перерви для обігрівання і відпочинку, які включаються у робочий час. Для цього адміністрація підприємства повинна обладнати приміщення для обігрівання і відпочинку працівників (ст. 168 КЗпП України). Питання про те, в яких саме випадках у кожному кліматичному районі повинні надаватися такі перерви, вирішуються місцевими органами влади. Надання перерв для обігрівання при роботах у закритих неопалюваних приміщеннях визначається стосовно до температур, передбачених для тихої погоди. 7. Правила внутрішнього трудового розпорядку повинні визначати порядок надання перерв для відпочинку вантажників, а кількість перерв і їх тривалість для обігрівання і відпочинку визначається власником

відпочинку вантажників, а кількість перерв і їх тривалість для обігрівання і відпочинку визначається власником або уповноваженим ним органом за погодженням з трудовим колективом. Це все може знайти своє відображення у колективному договорі. 8. Згідно із статтями 50 і 75 КЗпП України нормальна тривалість робочого часу працівників не може перевищувати 40 годин на тиждень, а щорічна відпустка надається тривалістю не менше 15 робочих днів. Працівникам, які зайняті на роботах із шкідливими умовами праці, надається додаткова відпустка до основної відпустки і встановлюється скорочений робочий день згідно із Списком виробництв, цехів, професій і посад з шкідливими умовами праці, робота в яких дає право на додаткову відпустку і скорочений робочий день (Список затверджений постановою Держкомпраці СРСР та Президії ВЦРПС від 25 жовтня 1974 р. № 295/П-22). До прийняття Закону України “Про відпустки” підприємства і організації України користуються для надання додаткових відпусток і скороченого робочого дня цим Списком. Нині Закон України “Про відпустки” знаходиться на розгляді і після обговорення у відповідних комісіях буде винесений на розгляд Верховної Ради України. 9. В теперішній час тарифні ставки і посадові оклади визначаються безпосередньо самими підприємствами виходячи зі ст. 19 Закону “Про підприємства в Україні”. Враховуючи наявність підприємств, цехів і дільниць з шкідливими і особливо шкідливими умовами праці, підприємства самостійно встановлюють надбавки до тарифної ставки (окладу) за роботу в шкідливих умовах праці – до 12%, а за роботу в особливо шкідливих умовах праці –до 24%. До розробки нових критеріїв показників шкідливості факторів виробничого середовища, важкості і напруженості виробничого процесу використовуються раніше розроблені переліки робіт і робочих місць, на яких встановлені конкретні розміри доплат за умови праці. Крім того, непоодинокі випадки, коли працівник, робота якого оплачується за тарифною ставкою для нормальних умов праці, за виробничою необхідністю змушений працювати в таких умовах, де мають місце шкідливі фактори виробничого середовища. В цьому випадку його тарифна ставка прирівнюється до відповідного розміру тарифної ставки, яка встановлена для працівників цього цеху (підприємства). Наприклад: слюсар IV розряду ремонтно-механічного цеху був відряджений до хімічного цеху для ремонту обладнання. При умові, що він буде зайнятий в цьому цеху на відповідних ремонтних роботах, він буде отримувати свій тариф по IV розряду і доплату у розмірі 12 або 24% (в залежності від того, скільки доплачують персоналу даного цеху). 10. Власник за свої кошти (із прибутку) може додатково встановлювати за колективним договором (угодою, трудовим договором) додаткові пільги і компенсації, які не передбачені чинним законодавством.. Так, згідно з вище викладеним, за рахунок власних коштів можуть надаватися відпустки більшої тривалості, ніж це передбачено відповідними статтями КЗпП, надбавки за особливі умови праці, встановлюватися безплатні обіди для працівників тощо. У разі відсутності достатньої кількості грошей (прибутків), невиконання цього пункту не розглядається як порушення трудового договору.

Стаття 10. Видача працівникам спецодягу, інших засобів індивідуального захисту, змиваючих та знешкоджуючих засобів

На роботах із шкідливими і небезпечними умовами праці, а також роботах, пов’язаних із забрудненням або здійснюваних у несприятливих температурних умовах, працівникам видаються безплатно за встановленими нормами спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, а також змиваючі та знешкоджуючі засоби.

індивідуального захисту, а також змиваючі та знешкоджуючі засоби. Власник зобов’язаний організувати комплектування та утримання засобів індивідуального захисту відповідно до нормативних актів про охорону праці. Власник компенсує працівникові витрати на придбання спецодягу та інших засобів індивідуального захисту, якщо встановлений нормами строк видачі цих засобів порушено і працівник був змушений придбати їх за власні кошти. У разі дострокового зносу цих засобів не з вини працівника власник зобов’язаний замінити їх за свій рахунок.

1. До засобів індивідуального захисту відносяться: костюми ізолюючі, засоби захисту органів дихання, одяг спеціальний захисний, засоби захисту ніг, рук, голови, обличчя, очей, органів слуху, засоби захисту від падіння з висоти та інші запобіжні засоби, засоби дерматологічні захисні, засоби захисту комплексні. Видача спецодягу та інших засобів індивідуального захисту здійснюється відповідно до Типових галузевих норм безплатної видачі робочим та службовцям спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту. 2. Спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, передбачені типовими нормами, є для власника підприємства та організації обов’язковим мінімумом для безплатної її видачі працівникам (розпорядження Ради Міністрів УРСР від 29 серпня 1988 р. № 388-р). Цим же розпорядженням трудовим колективам надано право прийняття рішень про безплатну видачу працівникам спеціального одягу і спеціального взуття понад типові норми за рахунок коштів фонду соціального розвитку. 3. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28 січня 1994 р. № 43 “Про деякі питання забезпечення виконання Закону України “Про охорону праці” (ЗП, 1994, № 5, с. 127) визначення порядку забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального захисту, опрацювання, затвердження і контроль за застосуванням типових норм безплатної видачі цих засобів покладено на Держнаглядохоронпраці. . 4. Порядок видачі, зберігання та використання засобів індивідуального захисту визначається Інструкцією про порядок, забезпечення робітників та службовців спеціальним одягом, спеціальним взуттям та іншими засобами індивідуального захисту, затвердженою постановою Державного Комітету СРСР по праці та соціальних питаннях і Президії ВЦРПС від 24 травня 1983 р. № 100/П 9. Доповнено та змінено постановою цих органів від 21 серпня 1985 р. – № 289/11 8 та від 24 березня 1987 р. № 177/П 4/ ВЦРПС. Типовые отраслевые норми бесплатной выдачи рабочим и служащим специальной одежды, специальной обуви и других средств индивидуальной защиты. Випуск первый. М.: Профиздат, 1988. У подальших параграфах коментаря ця інструкція буде позначатись скорочено Інструкція. 5. У тих випадках, коли такі засоби індивідуального захисту, як запобіжний пояс, діелектричні калоші та рукавиці, діелектричний гумовий килимок, захисні окуляри та щитки, респіратор, протигаз, захисний шолом, підшоломник, сітка від комах, каска, наплечники, налокотники, саморятівники, антифони, заглушки, шумозахисні шоломи, світлофільтри, віброзахисні рукавиці та інші засоби, не зазначені у Типових галузевих нормах, вони можуть бути видані працівникам власником за погодженням з профспілковим комітетом в залежності від характеру та умов виконуваних ними робіт носіння – до зносу чи як чергові (п. 1.7 Інструкції). 6. Спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту, які видаються працівникам, вважаються власністю підприємства і підлягають обов’язковому поверненню при звільненні, при переведенні на тому ж підприємстві на іншу роботу, для якої видані засоби індивідуального захисту не передбачені нормами, а також коли закінчився термін носіння замість нових засобів індивідуального захисту (п. 3.2 Інструкції). 7. Видача замість спеціального одягу та спеціального взуття матеріалів для їх виготовлення чи грошових сум для їх придбання не дозволяється. У виняткових випадках, якщо у передбачений нормами термін спеціальний одяг та спеціальне взуття не видані і у зв’язку з цим працівники самі їх придбали, власник зобов’язаний відшкодувати працівнику витрати на придбання за державними роздрібними цінами спеціального одягу і спеціального взуття (п. 3.3 Інструкції).

Спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту облікуються на підприємствах як засоби в обороті незалежно від їх вартості і терміну служби (Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 3 квітня 1993 р. № 250 (ЗП, 1993, № 9, с 186). 8. Підприємство зобов’язане замінити чи відремонтувати спеціальний одяг та спеціальне взуття, які прийшли у непридатність раніше встановленого строку носіння з причин, які не залежать від працюючих. Така заміна здійснюється на основі відповідного акта, який складається власником чи уповноваженим ним органом за участю представника профспілки (п. 3.4 Інструкції). 9. Учням курсової групи та індивідуальної форми навчання, учням професійно-технічних училищ, технічних училищ, загальноосвітніх шкіл, середніх спеціальних навчальних закладів та студентам вищих навчальних закладів на час проходження виробничої практики (виробничого навчання), а також працівникам, тимчасово виконуючим роботу за професіями і посадами, для яких чинними Типовими галузевими нормами передбачені спеціальний одяг, спеціальне взуття чи інші засоби індивідуального захисту видаються відповідно до цих норм у встановленому для всіх робочих та службовців порядку (п. 3.10 Інструкції). 10. Бригадирам, майстрам, які виконують обов’язки бригадирів, помічникам та підручним робочим, професії яких передбачені у Типових галузевих нормах, видаються ті ж самі спеціальні засоби індивідуального захисту, що і робочим відповідних спеціальностей (п. 3.11 “Інструкції”). 11. Строки носіння спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту встановлені календарні і відраховуються із дня фактичної видачі їх працюючим (п. 4.3 Інструкції). 12. Власник або уповноважений ним орган при видачі працівникам таких засобів індивідуального захисту, як респіратори, протигази, саморятівники, запобіжні пояси, сітки від комах, каски та деякі інші, повинен проводити інструктаж робочих та службовців щодо правил користування та засобів перевірки справного стану цих засобів, а також тренування щодо їх застосування (п. 4.5 Інструкції). 13. Забороняється працюючим по закінченню роботи виносити спеціальний одяг, спеціальне взуття та інші засоби індивідуального захисту за межу підприємства (п. 4.7 Інструкції). 14. В окремих випадках там, де за умовами праці вказаного порядку зберігання спеціального одягу, спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту не можна додержати (наприклад, на лісозаготовках, геологорозвідувальних роботах), вони можуть залишатись у неробочий час у працівників, що повинно бути обумовлено у галузевих правилах внутрішнього трудового розпорядку чи у колективному договорі (п. 4.9 Інструкції). 15. Власник чи уповноважений ним орган повинні організувати належний догляд за засобами індивідуального захисту. Хімчистка, прання, ремонт, дегазація, дезактивація, знешкодження та обеспилювання спеціального одягу, а також ремонт, дегазація, дезактивація та знешкодження спеціального взуття та інших засобів індивідуального захисту повинні виконуватися підприємством у час, коли працівники не зайняті на роботі (у вихідні дні), чи у час міжзмінних перерв (п. 5.4 Інструкції). 16. Трудові суперечності з питань видачі та використання засобів індивідуального захисту розглядаються комісіями по трудових спорах (п. 6.1 Інструкції).

Стаття 11. Відшкодування власником шкоди працівникам у разі ушкодження їх здоров’я

Власник зобов’язаний відшкодувати працівникові шкоду, заподіяну йому каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням трудових обов’язків. У повному розмірі втраченого заробітку відповідно до законодавства, а також сплатити потерпілому (членам сім’ї та утриманцям померлого) одноразову допомогу. При цьому пенсії та інші доходи, одержувані працівником, не враховуються.

враховуються. Розмір одноразової допомоги встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором). Якщо відповідно до медичного висновку у потерпілого встановлено стійку втрату працездатності, ця допомога повинна бути не менше суми, визначеної з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за кожен процент втрати ним професійної працездатності. У разі смерті потерпілого розмір одноразової допомоги повинен бути не менше п’ятирічного заробітку працівника на його сім’ю, крім того, не менше річного заробітку на кожного утриманця померлого, а також на його дитину, яка народилася після його смерті. Якщо нещасний випадок трапився внаслідок невиконання потерпілим вимог нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги може бути зменшено в порядку, що визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового комітету підприємства, але не більш як на п’ятдесят процентів. Факт наявності вини потерпілого встановлюється комісією по розслідуванню нещасного випадку. Власник відшкодовує потерпілому витрати на лікування (в тому числі санаторно-курортне), протезування, придбання транспортних засобів, по догляду за ним та інші види медичної і соціальної допомоги відповідно до медичного висновку, що видається у встановленому порядку; подає інвалідам праці, включаючи не працюючих на підприємстві, допомогу у вирішенні соціальнопобутових питань за їх рахунок, а при можливості – за рахунок підприємства. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з нещасним випадком на виробництві, або професійним захворюванням, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами. У разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи власник зобов’язаний забезпечити відповідно до медичних рекомендацій його перепідготовку і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи. Якщо власник не має можливості працевлаштувати на своєму підприємстві осіб, які частково втратили працездатність, але не стали інвалідами, він зобов’язаний відрахувати цільовим призначенням до Державного фонду сприяння зайнятості населення кошти у розмірі середньомісячної заробітної плати працівників за кожне нестворене робоче місце для таких осіб. Працевлаштування цих осіб здійснюється державною службою зайнятості населення. Час перебування на інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи із шкідливим умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і у пільгових розмірах.

1. Заробітна плата або інші види винагороди, які отримує людина за виконану роботу, є основним джерелом її існування та утримання своєї сім’ї, задоволення своїх та сім’ї інших матеріальних потреб. Заробітна плата або посадовий оклад (ставка) працівника відповідно до ст. 94-104 КЗпП України виплачуються або визначаються залежно від кількості та якості виконаної роботи, наявності тривалого трудового стажу, присвоєного кваліфікаційного розряду, категорії державного службовця, у певних випадках з нарахуванням доплати за виконання роботи у тяжких або шкідливих умовах. 2. Каліцтво або інше ушкодження здоров’я працівника веде до втрати ним професійної працездатності, а відтак –до втрати заробітної плати та інших передбачених законом доходів, тим самим він позбавляється можливості для нормального існування як самого себе, так і своїх утриманців. Тому коментована стаття передбачає обов’язок власника повністю відшкодувати втрачений заробіток, тобто без врахування призначеної пенсії по інвалідності та можливих будь-яких доходів, які потерпілий може отримувати після каліцтва або іншого ушкодження здоров’я. Це принципово нове положення про повне (без врахування пенсії або інших доходів, які отримуватиме потерпілий) відшкодування шкоди введено даним Законом вперше з дня його опублікування – 24 листопада 1992 р. і лише для осіб, які постраждали при виконанні трудових обов’язків і яким відповідно медичною комісією встановлено вперше стійку втрату працездатності після введення в дію згаданого Закону.

В той же час слід мати на увазі, що постановою Кабінету Міністрів України від ЗО липня 1992 р. № 433 “Про визначення сум на відшкодування шкоди інвалідам внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання” (ЗП, 1992, № 8, с. 207) з 1 травня 1992 р. для пенсіонерів, які отримують пенсію за віком або з інших підстав, не пов’язаних з даним трудовим каліцтвом або профзахворюванням, втрачений заробіток відшкодовується без зарахування розміру пенсії по інвалідності, на яку вони мали право, але не перейшли на пенсію по інвалідності. Отже, власник має повністю відшкодовувати втрачений потерпілим заробіток в розмірі, що відповідає встановленому медико-соціальною експертною комісією відсотку втрати професійної працездатності потерпілого. 3. Як визначається середній місячний заробіток потерпів лого для визначення суми відшкодування у вигляді щомісячних виплат, а також сум одноразової допомоги? Це питання Законом України “Про охорону праці” не вирішується. Після проведення у зв’язку з інфляцією карбованця перерахувань розмірів відшкодування на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1991 р. № 391, останній своєю постановою від 26 травня 1992 р. № 276 “Про заходи щодо виконання постанови Верховної Ради України від 29 квітня 1993 р. “Про підвищення соціальних гарантій для населення” (ЗП, 1992, №7, с.153) вперше встановив, що після 1 травня 1992 р. визначення середнього місячного заробітку потерпілого провадиться, виходячи з доходів, що мав потерпілий за три місяці, що передували каліцтву. Така вказівка проіснувала до прийняття Урядом України постанови від 23 червня 1993 р. № 472, якою затверджено Правила відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків (далі – Правила), введені в дію з 1 липня 1993 р. П. 22 зазначених Правил визначено альтернативне право потерпілого – просити визначити середньомісячний заробіток для обчислення розміру відшкодування втраченого заробітку чи його частину за три чи дванадцять останніх календарних місяці роботи, що передували каліцтву або стійкій втраті працездатності при професійному захворюванні. Це означає, що в разі отримання, наприклад, каліцтва 15 червня 1995 р. береться до розрахунку заробіток, який отримував потерпілий за три чи дванадцять календарних місяців: травень, квітень і березень того ж року або з квітня попереднього 1994 р. до травня 1995 р., не враховуючи заробіток за першу половину червня 1995 р. Такий спосіб визначення середнього місячного заробітку певною мірою не відповідав дійсному розміру заробітку потерпілого, оскільки серед зазначених місяців міг бути і такий, коли потерпілий працював не повний місяць (міг бути підданий адміністративному арешту за дрібне хулігантство, перебувати у короткотерміновій відпустці без збереження заробітної плати та ін.). Тому цілком слушно постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 р. № 472 внесено зміни до п. 22 Правил і встановлено, що беруться до розрахунку для визначення середнього заробітку ті місяці, коли потерпілий пропрацював повний місяць. При цьому слід мати на увазі, що середній заробіток, який визначався в період з 1 липня 1993 р. по 18 липня 1994 р. згідно з п. 22 Правил у першій редакції, перерахуванню не підлягає. Крім того, за вибором потерпілого місяці, що передували каліцтву або іншому ушкодженню здоров’я, беруться до розрахунку підряд. За бажанням потерпілого з врахуванням інтересів останнього можуть братися до розрахунку і неповні календарні місяці (наприклад, коли потерпілий був відсутній на роботі у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю і отримав за цей час 100% середнього заробітку, а з врахуванням сум, нарахованих за листком непрацездатності, потерпілий мав не менший заробіток). Виникає питання, протягом якого періоду потерпілий може вибирати повні 12, припустимо, календарних місяців. У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 “Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди” з цього приводу зазначено, що вибирати відповідні повні три чи дванадцять календарні місяці потерпілий може в межах не більше 24-х календарних місяців, тобто в межах не більше 2-х років. Середній заробіток може визначатись лише з доходів, які отримував потерпілий під час роботи в якості робітника або службовця. Тобто, не можуть братись до розрахунку доходи у вигляді грошового утримання, які виплачуються військовослужбовцям Міністерства оборони, особовому складу Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки. Національної гвардії України тощо.

4. День і місяць отримання каліцтва, який необхідно для визначення місяців, що передують каліцтву, встановити не важко. Що ж стосується професійного захворювання, виникають труднощі у визначенні часу настання цього захворювання. Нерідко для визнання захворювання професійним потерпілий направляється для амбулаторного або стаціонарного обстеження у відділення профпатології обласних клінічних лікарень або науково-дослідних установ системи Міністерства охорони здоров’я України (див. додаток № 10 до Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623). З цього приводу в п. 22 Правил вказано, що середній заробіток працівника, у якого встановлено професійне захворювання, визначається, виходячи з трьох чи дванадцяти повних календарних місяців, що передували припиненню ним (перевід, звільнення) роботи, з якою пов’язане це професійне захворювання. Як правило, це можна встановити з листка непрацездатності, в якому зазначено відповідний діагноз, або висновок лікаря-профпатолога, довідка відділення профпатології відповідної лікарні чи науково-дослідної установи. 5. В п. 22 Правил зазначено, що коли потерпілий працював менше 12 календарних місяців, середньомісячний заробіток визначається шляхом ділення загальної суми заробітної плати за повні календарні місяці на число цих місяців. Проте слід врахувати, що в цьому абзаці йдеться про роботу потерпілого менше 12 місяців не лише на даному підприємстві, а взагалі, коли трудовий стаж потерпілого становить менше 12 місяців. Коли ж потерпілий на даному підприємстві дійсно пропрацював менше 12 місяців, але приміром 5–6 років він працював до підприємства, на якому отримав каліцтво, на іншому підприємстві, то для визначення середньомісячного заробітку слід зажадати довідку про заробітну плату цього потерпілого з попереднього (або з декількох попередніх) підприємств, аби ці довідки охоплювали період роботи не менше 2-х років. Якщо працівник пропрацював менше одного календарного місяця, то заробіток за весь відпрацьований час ділиться на число відпрацьованих днів, а одержана сума множиться на число робочих днів за місяць, обчислене в середньому за рік (25,4 – при шестиденному робочому тижні та 21,2 – при п’ятиденному робочому тижні). Цей порядок обчислення середньомісячного заробітку не змінюється і у випадку, коли за рішенням трудового колективу на підставі Закону України “Про підприємства в Україні” (“Голос України” за 1 квітня 1991 р.) працівники окремих дільниць, цехів або всього підприємства працюють за режимом скороченого робочого тижня (чотири чи три робочих дні на тиждень) або всіх вимушено відправляють у тривалу відпустку без збереження заробітної плати. В такому разі ці місяці без роботи не включаються до розрахунку при визначенні середнього місячного заробітку. 6. Мають місце випадки, коли підприємство замість оплати праці у грошовому вигляді в рахунок заробітної плати видає своїм працівникам готові вироби замість нарахованих грошових сум. У такому разі слід виходити при визначенні середньомісячного заробітку з фактично нарахованих сум заробітної плати. 7. В Правилах (п. 27) передбачено порядок визначення середньомісячного заробітку для потерпілих, які зазнали травми або профзахворювання під час навчання або проходження на підприємстві виробничої практики. У постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 (з наступними змінами) з цього приводу зазначено у п. 16, що особам, які одержали трудове каліцтво в період виробничого навчання (практики), розмір відшкодування обчислюється, виходячи із ставки (окладу) за тією професією (спеціальністю), якій навчався потерпілий, а якщо останній мав заробіток в період навчання (практики), або до навчання, за його бажанням розмір відшкодування може бути визначено із середньомісячного заробітку за період навчання або за період, що передував навчанню. В такому ж порядку, на підставі ст. 456 Цивільного кодексу (ЦК) України визначається відшкодування шкоди, заподіяної здоров’ю студента або учня при виконанні робіт за трудовим договором під час виробничої практики, в період канікул чи у вільний від навчання час. 8. У тих випадках, коли потерпілий на одному підприємстві (в установі, організації) мав кілька виробничих травм з втратою працездатності, розмір відшкодування визначається за загальним процентом втрати професійної працездатності. Середньомісячний заробіток при цьому за бажанням потерпілого визначається за відповідні періоди, що передували будь-якій з цих травм (п. 25 Правил).

Якщо ж потерпілий одержав травми на різних підприємствах, розмір відшкодування визначається для кожного підприємства окремо, виходячи з процента втрати професійної працездатності, встановленого МСЕК для кожного випадку, і середньомісячного заробітку за відповідні періоди, що передували травмі або втраті працездатності (за вибором потерпілого) на кожному підприємстві (п. 15 зазначеної Постанови Пленуму Верховного Суду України). 9. Відповідно до п. 22 Правил середньомісячний заробіток у такому разі, коли потерпілий працював менше 12 календарних повних місяців, визначається шляхом ділення загальної суми заробітної плати за повні робочі календарні місяці на кількість цих місяців. Заробіток у зазначений період підлягає коригуванню з урахуванням підвищення розміру мінімальної заробітної плати, тарифних ставок, посадових окладів працівників підприємства або індексації доходів відповідно до чинного законодавства. Визначений у встановленому порядку розмір втраченого заробітку коригуванню у бік зменшення не підлягає (п. 9 Правил). Ця вказівка стосується випадків, коли на час травми потерпілого його середній заробіток та його колег за фахом був вищий, ніж згодом, коли на підприємстві спостерігається спад виробництва, внаслідок чого зменшення доходів працівників, у тому числі колег потерпілого рівної кваліфікації, коли потерпілий через ушкодження здоров’я не працює. Причому, втрачений заробіток або відповідна його частина (залежно від ступеня втрати працездатності) виплачується без врахування призначеної потерпілому пенсії або інших отримуваних ним доходів після ушкодження здоров’я, в тому числі й заробітку, що матиме він на даному підприємстві чи на іншому за трудовим договором або договором підряду, а також на роботі за сумісництвом. 10. Ст. 11 Закону України “Про охорону праці” відображає принцип повного відшкодування шкоди, передбачений у ст. 440 ЦК України. Чи завжди потерпілому у повному обсязі відшкодовується втрачений заробіток? На це запитання у Законі “Про охорону праці” немає відповіді. Проте у частині четвертій ст. 11 вказано, що якщо нещасний випадок трапився внаслідок невиконання потерпілим вимог нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги може бути зменшений в порядку, що визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового комітету, але не більше ніж на 50%. Факт наявності вини потерпілого встановлюється комісією з розслідування нещасного випадку. У первинному тексті Правил від 23 червня 1993 р. в п. 20 зміст частини 4 ст. 11 Закону був викладений, але з перекрученням, тобто не у повній відповідності із ст. 11 Закону: якщо у частині 4 ст. 11 Закону говорилося про можливість зменшення до 50% сум одноразової допомоги, тобто лише допомоги, то в п. 20 Правил це положення про зменшення поширено на “розмір відшкодування” в цілому, тобто на всі види відшкодування, передбачені у п. 4 Правил (втраченого заробітку, одноразової допомоги, компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу). Це було істотним ущемленням передбачених Законом прав потерпілого. Тому цілком слушно постановою Кабінету Міністрів України від 18 липня 1994 р. № 492 п. 20 з Правил виключено. Ця подія оцінювалася фахівцями неоднозначне. Деякі вважали, що з виключенням п. 20 з Правил взагалі виключена можливість зменшення розміру відшкодування шкоди в цілому, тому, мовляв, підприємство (власник) повинно виплачувати втрачений заробіток або його частину (відповідно до ступеню втрати професійної працездатності) цілком, не враховуючи вини потерпілого. З такою думкою погодитись не можна, виходячи з таких міркувань. Законодавець передбачає необхідність врахування вини потерпілого у самій ст. 11 Закону України “Про охорону праці”. Крім згаданого Закону, правовідносини між потерпілим і власником (роботодавцем) регулюються низкою інших законів і підзаконних актів, зокрема ст. 173, 173-1 КЗпП України, ст. 440, 450, 454, 455. 456 (ГК) України. У ст. 454 ЦК, зокрема, закладено загальні принципи застосування правил змішаної вини. Слід вважати, що ці правила діють і в правовідносинах між роботодавцями і працівниками. Тим більше, що у п. 1 Правил прямо зазначено, що власник звільняється від відшкодування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з його вини, а умови праці не є причиною моральної шкоди. В даному разі йдеться про наявність або відсутність вини власника у завданні шкоди в цілому, а не лише в межах виплати одноразової допомоги. Ст. 454 ЦК діє, отже немає підстав вважати, що при невиконанні потерпілим вимог нормативних актів

про охорону праці (умисно або з необережності) з врахуванням положень п. 1 Правил слід виплачувати потерпілому втрачений заробіток цілком, тобто без зменшення його розміру з врахуванням ступеня вини потерпілого. При цьому слід врахувати, що межі зменшення (не більше 50%), встановлені для одноразової допомоги, не можна переносити на випадки зменшення втраченого заробітку, оскільки останній носить характер основного і постійного джерела існування для потерпілого або його утриманців. Практика розгляду подібних спорів в судах, що складалася роками, зупинилася на межі зменшення суми відшкодування з врахуванням вини потерпілого не більш як на 30%. Як відомо, згідно з п. 12 Правил при визначенні розмірів витрат на медичну та соціальну допомогу ступінь вини потерпілого взагалі не враховується. У п. З Правил зазначено, що відшкодування шкоди члену екіпажу повітряного судна, а в разі його смерті – членам сім’ї здійснюється відповідно до Повітряного кодексу України. У ст. 36 цього Кодексу зазначено, що в разі каліцтва у зв’язку з виконанням завдання на політ члену екіпажу експлуатаційник повітряного судна зобов’язаний відшкодувати втрачений заробіток в частині, що перевищує суму одержуваної ним допомоги або пенсії, призначеної після ушкодження здоров’я (“Голос України” від 11 червня 1993 р.). 11. Встановлений порядок визначення середньомісячного заробітку, виходячи із заробітку за три або за дванадцять (за бажанням потерпілого) місяців, що передували нещасному випадку або втраті працездатності внаслідок професійного захворювання, встановлений лише для потерпілих, які мають стійку втрату працездатності (п. 10 Правил). При тимчасовій втраті працездатності середній заробіток обчислюється із заробітку за 2 останні повні календарні місяці. При обчислюванні середнього місячного заробітку враховуються всі належні потерпілому суми заробітку без виключення з них податків та інших відрахувань (п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6). Види оплати праці, що враховуються до середнього заробітку, визначаються відповідно до чинного законодавства про пенсійне забезпечення. Зокрема, враховуються всі види оплати, на які за чинним законодавством нараховуються страхові внески, крім виплат одноразового характеру, обумовлених діючою системою оплати праці, перелік яких затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 1992 р. № 583 зі змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від 4 серпня 1993 р. № 599 (газета “Праця і заробітна плата”, № 16 за серпень 1993 р. (ЗП, 1993, № 12, с. 267). У цьому переліку, зокрема, значаться компенсація за невикористану відпустку, вихідна допомога при звільненні, суми відшкодування шкоди у зв’язку з каліцтвом тощо. 12. У п. 26 Правил зазначено, що в разі незбереження на час звернення за відшкодуванням шкоди документів про заробіток потерпілого до ушкодження здоров’я, розмір відшкодування шкоди обчислюється за діючою на час звернення тарифною ставкою (окладом) за професією (посадою) на підприємстві (в галузі) потерпілого або береться тарифна ставка (оклад) подібної професії (посади). Відсутність документів про заробіток підтверджується довідкою власника або відповідного архіву. Дана норма права є дуже важливою, оскільки життєва практика подає багато прикладів, коли: а) не збереглися документи про заробіток потерпілого до ушкодження здоров’я; б) взагалі відсутні дані про заробітну плату, наприклад, коли працівник у перший день, коли щойно приступив до роботи, але не встиг виробити продукцію; в) відповідно до частини третьої ст. 24 КЗпП України трудовий договір вважається укладеним і тоді, коли наказ чи розпорядження не були видані, але працівника фактично було допущено до роботи, проте йому не нараховувалася заробітна плата через відсутність наказу (розпорядження). Тому, напевно, положення, викладене у п. 26 Правил, повинно поширюватися на усі наведені вище випадки, коли працівник не може представити довідку про заробітну плату. У п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 (з наступними змінами від 8 липня 1994 та 30 вересня 1994 року) з цього приводу роз’яснено, що коли протягом 24 місяців, які передували ушкодженню здоров’я, потерпілий не мав певних джерел доходів, розмір відшкодування визначається, виходячи із встановленого Законом мінімального розміру заробітної плати. Це за станом на серпень 1995 року – 60 тис. карбованців. Такий розмір відшкодування не відповідає принципу повного відшкодування шкоди, закріпленому в ст. 440 ЦК та ст. 4 і 11 Закону України “Про охорону праці”. Слід виходити з тарифної ставки (окладу) працівника подібної професії в даній галузі. 13. П. 32 Правил (в редакції від 18 липня 1994 р.) передбачає, що при ліквідації, банкрутстві, або реорганізації підприємства відшкодування проводиться правонаступником. А коли ж підприємство ліквідоване

реорганізації підприємства відшкодування проводиться правонаступником. А коли ж підприємство ліквідоване без правонаступництва, а також без капіталізації сум відшкодування, вимога про відшкодування шкоди подається до органів соціального страхування. Ця норма дещо відрізняється від ст. 466 ЦК (частина третя) тим, що в останній передбачено пред’явлення вимог в разі ліквідації юридичної особи, що сплачує суми відшкодування, до вищестоящої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи. В даному разі слід керуватися п. 32 Правил і пред’являти вимоги про відшкодування шкоди до органів соціального страхування, а не вищестоящої організації. 14. У практиці застосування Закону України “Про охорону праці” виникали питання про те, як слід визначати середній заробіток, якщо тарифною угодою (колективним договором) встановлено інший порядок його визначення, ніж у Правилах. Дано відповідь у пунктах 3 і 4 “Роз’яснень до окремих статей Закону України “Про охорону праці” від 26 серпня 1993 р. № 05-25-11911, підписаних керівними працівниками Держнаглядохоронпраці, Мінпраці, Мінсоцзахисту, Міністерства охорони здоров’я Фонду соціального страхування, Пенсійного фонду. Федерації профспілок України. В роз’ясненні дано відповідь, що береться порядок визначення середнього заробітку, визначений тарифною угодою (колективним договором), якщо визначений таким чином середній заробіток буде не менше визначеного відповідно до Правил. Тобто, це роз’яснення спрямоване на захист інтересів потерпілого і пропонує брати для визначення розміру відшкодування більший за розміром середній заробіток. 15. Має суттєве значення і роз’яснення, дане в п. 5, 6 і 7 згаданих Роз’яснень про порядок виплати одноразової допомоги, а саме: працівники, які внаслідок травми на виробництві були тимчасово непрацездатними (мали листок непрацездатності), також мають право на отримання одноразової допомоги, якщо це передбачено умовами колективного договору (угоди) і вони мають певний процент втрати професійної працездатності. Особи, які отримали каліцтво або інше ушкодження здоров’я до введення в дію Закону, мають право на одноразову допомогу в тому разі, коли їм вперше після 24 листопада 1992 р. було видано за наслідками огляду на МСЕК висновок про встановлення стійкої втрати працездатності у зв’язку з каліцтвом, що сталося до введення в дію Закону; особа, яка отримала каліцтво (або мала професійне захворювання) і їй визначено певні відсотки втрати професійної працездатності та виплачено одноразову допомогу в розмірі середнього заробітку, збільшеного на кількість відсотків втрати професійної працездатності, померла. В такому разі сім’ї останньої власник має виплатити на підставі ст. 11 Закону п’ятирічний заробіток померлого (на сім’ю) і по річному заробітку на кожного його утриманця. 16. В п. 9 Роз’яснень вказано, що Закон в частині відшкодування шкоди і виплати одноразової допомоги не поширюється на осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи; військовослужбовців (Міноборони, МВС, Національної гвардії та інших), які виконують свої службові обов’язки за статутами, оскільки пільги та види компенсації для зазначених категорій осіб передбачені спеціальними законами. Не поширюється Закон і на осіб, засуджених за вироком суду. Слід вважати, що ув’язнені не прирівнюються до працівників. 17. Законом України “Про охорону праці” вперше передбачено виплату потерпілому, а в разі його смерті – його утриманцям та сім’ї одноразової допомоги, розмір якої встановлюється колективним договором (угодою, трудовим договором). При стійкій втраті професійної працездатності – в розмірі, що дорівнює середньому заробітку потерпілого, помноженому на кількість відсотків втраченої професійної працездатності. В разі смерті потерпілого на його сім’ю –п’ятирічний заробіток останнього та окремо по однорічному його заробітку на кожного утриманця, а також на дитину, яка народилася після смерті годувальника. Відповідно до ст. 163, 164, 167 Кодексу про шлюб та сім’ю України реєстрація народження проводиться за місцем народження дитини або за місцем проживання її батьків чи одного з них, а в разі смерті батьків або неможливості для них з інших причин зареєструвати народження – за заявою родичів, інших осіб або адміністрації лікувального закладу, в якому перебувала мати під час народження дитини, не пізніше трьох місяців з дня народження дитини. Якщо дитина народилася після смерті особи, яка перебувала з матір’ю новонародженого в шлюбі, в актовий запис і свідоцтво про народження померлий може бути записаний батьком дитини при умові, коли з дня його смерті до народження дитини минуло не більше дев’яти місяців. Отже, утриманцем померлого вважатиметься лише дитина, яка народилася не пізніше ніж через дев’ять місяців після смерті потерпілого працівника. Для визначення цих обставин – дружина, що пережила, або інші особи, які за законом мають право подавати заяву про реєстрацію народження, повинні представити власнику свідоцтво про народження дитини і свідоцтво про смерть особи, яка перебувала у зареєстрованому шлюбі з матір’ю дитини.

шлюбі з матір’ю дитини. Ст. 53 зазначеного Кодексу передбачає можливість встановлення батьківства, коли дитина народилася від батьків, які не перебувають між собою у шлюбі. Але така можливість може бути здійснена лише при житті особи, відносно якої доводиться батьківство. Дитина, народжена від незареєстрованого шлюбу, не може бути віднесена до числа утриманців, які матимуть право на відшкодування шкоди. 18. У п. 24 Правил зазначено, що розмір одноразової допомоги обчислюється, виходячи з середньомісячного заробітку потерпілого, встановленого в порядку, передбаченому пунктами 22 і 23 цих Правил. 19. Коментована стаття Закону не передбачає порядку і умов відшкодування завданої шкоди, коли нещасний випадок або інше ушкодження здоров’я сталися з вини декількох суб’єктів: власника, у кого працює потерпілий, та іншої організації (громадянина), з якими останній не перебуває у трудових відносинах, тобто коли у заподіянні шкоди винні як страхувальник, який відповідає перед потерпілим відповідно до Закону України “Про охорону здоров’я” та Правил від 23 червня 1993 р., а також з вини сторонньої організації або громадянина, які не є страхувальниками потерпілого і несуть відповідальність на підставі ст. 440, 450, 457 ЦК України.

Приклад 1. Будівельно-монтажна організація уклала договір підряду з торговельною базою на ремонт складських приміщень останньої. Розслідуванням спільної комісії (п. 20 Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623) встановлено, що нещасний випадок з одним з будівельників стався з вини організації-замовника і організації-підрядника в рівній мірі (по 50%). Потерпілий мав середньомісячний заробіток 10 млн. карбованців, втратив 60% професійної працездатності, визнаний інвалідом III групи, призначено державну пенсію в розмірі 2 млн. карбованців. При зазначених обставинах порядок і розміри відшкодування шкоди такі: 1) БМУ (страхувальник) своєму працівникові має відшкодувати половину від втраченого заробітку (6 млн. крб. : 2 = 3 млн. крб.) без врахування призначеної пенсії щомісяця, а також виплатити половину одноразової допомоги (9 млн. крб. • 60 відсотків = 540 млн. крб. : 2 = 270 млн. крб.) – 270 млн. крб. 2) торговельна база (нестрахувальник) повинна відшкодувати половину втраченого заробітку (3 млн. крб.) з врахуванням половини призначеної пенсії (2 млн. крб.: 2 = 1 млн. крб.), тобто 2 млн. крб. щомісяця; одноразову допомогу не виплачує. Додаткові витрати на лікування, оздоровлення, протезування та інші види медичної соціальної допомоги обидві організації відшкодовують порівну. Аналогічні розрахунки мають проводитись і в разі летального наслідку травми.

Приклад 2. Працівники підприємства на автобусі останнього слідували через залізничний переїзд. Сталася аварія, внаслідок неуважності чергового по переїзду і водія автобуса тепловоз наїхав на автобус з пасажирами, які постраждали. Розслідування шляхово-транспортної пригоди компетентною комісією дало такий результат, що за вироком суду винними визнані водій автобуса на 60%, машиніст тепловоза – на 40%.

Відповідно до ст. 450 ЦК власник джерела підвищеної небезпеки зобов’язаний відшкодувати шкоду, якщо не доведе, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. У наведеному вище прикладі не було будь-якої непереборної сили або умислу потерпілих. Тому всі потерпілі пасажири вправі, в силу ст. 450 ЦК, вимагати відшкодування шкоди від своєї організації, яка своїм автобусом перевозила пасажирів – своїх працівників. Що ж стосується часткової вини власника тепловоза, то в силу ст. 452 ЦК підприємство (власник автобуса) вправі в порядку регресу через арбітражний суд стягнути суми відшкодування, виплачені

автобуса) вправі в порядку регресу через арбітражний суд стягнути суми відшкодування, виплачені пасажирам автобуса, “якщо інший розмір не встановлено законом”. Ці останні слова згаданого закону обмежують розмір регресної вимоги до власника тепловоза лише сумами, які складаються з втраченого заробітку за відрахуванням пенсії та без сум одноразової допомоги, оскільки власник тепловоза не є страхувальником потерпілих пасажирів автобуса, тому законом не передбачено стягнення з власника тепловоза одноразової допомоги, а втрачений потерпілими заробіток стягуватиметься з врахуванням призначеної потерпілим пенсії (п. 21 Правил). 20. У частині п’ятій коментованої статті Закону та у п. 12–17 Правил передбачено обов’язок власника відшкодовувати потерпілому витрати на лікування (в тому числі санаторно-курортне), протезування, придбання транспортних засобів, по догляду за ним, додаткове харчування. П. 18 Правил передбачає, що у разі смерті потерпілого від нещасного випадку витрати на його поховання несе власник. Ці норми відповідають ст. 455 і 459 ЦК. Зокрема, в останній підкреслено важливий момент про те, що витрати на похорон відшкодовуються особі, яка понесла ці витрати, нею може бути одне з подружжя, член сім’ї, інший родич і навіть сусід або товариш. Потреба потерпілого у лікуванні, протезуванні та інших видах медичної і соціальної допомоги підтверджується висновком МСЕК, що передбачено Положенням про медико-соціальну експертизу, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22 лютого 1992 р. № 83 (ЗП, 1992, .№ З, с. 68) та Порядком організації та проведення медико-соціальної експертизи втрати працездатності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 4 квітня 1994 р. № 221 (ЗП, 1994, № 8, с. 190). Відповідно до п. 18 Положення районні, міжрайонні, міські МСЕК визначають, зокрема, ступінь втрати працездатності, групу, причину, час інвалідності, що пов’язане з виконанням трудових обов’язків, потребу інвалідів у соціальній допомозі тощо. Верховний Суд України у п. 19 постанови Пленуму від 27 березня 1992 р. № 6 (зі змінами від 30 вересня 1992 р.; 8 липня 1994 р.) роз’яснив, що витрати на лікування, протезування, придбання санаторно-курортних путівок визначаються на підставі висновків МСЕК про потребу в лікуванні (оздоровленні), рецептів лікарів про потребу в ліках, рахунків про вартість путівок, квитків на проїзд туди і назад). В разі потреби потерпілого у супроводжуючому за висновком ЛКК або МСЕК (для інвалідів І групи такого висновку представляти не треба), компенсуються витрати на проїзд до місця лікування і назад як потерпілого, так і супроводжуючого, а також сплачуються добові, витрати на житло відповідно до законодавства про відрядження. Крім цього, у п.15 Правил зазначено, що путівка для всіх потерпілих видається за рахунок власника не рідше одного разу на три роки (слід вважати, що може бути й частіше), а інвалідам І групи щорічно. 21. При компенсуванні витрат на супроводжуючого на практиці виникають деякі питання, а саме: чи може безпосередньо супроводжуючий звертатися до власника з вимогами про відшкодування витрат на проїзд та добові та чи може супроводжуючий залишатися у курортній місцевості на весь час лікування потерпілого і вимагати відшкодування витрат (добові, за житло відповідно до законодавства про службові відрядження) за цей час. На ці запитання слід дати негативну відповідь. За змістом частини п’ятої коментованої статті Закону і п. 15 Правил всі ці витрати компенсуються потерпілому, тому супроводжуючий, який не перебуває з власником у трудових відносинах, не має права особисто і безпосередньо звертатися до власника з вимогою про відшкодування цих витрат. Витрати має нести потерпілий, він же представляє документи, що підтверджують витрати, і вимагає їх відшкодування. Що ж стосується вимог про компенсацію витрат (добові, житлові відповідно до законодавства про відрядження) на супроводжуючого за час його перебування в курортній місцевості протягом часу лікування потерпілого в санаторії, то ці вимоги не ґрунтуються на Законі. Супроводжуючий потрібен потерпілому в дорозі до санаторію і назад, а під час перебування його в санаторії за ним здійснює догляд медичний персонал санаторію. Тому буде обґрунтованою вимога потерпілого про компенсацію витрат на проїзд туди і назад на початку лікування (заїзд в санаторій) і туди і назад після завершення лікування (від’їзду з санаторію), тобто можлива компенсація витрат на проїзд у чотири кінці. 22. Вартість путівки та проїзд на лікування компенсуються на підставі рахунку курортно-оздоровчого органу або квитанцій про сплату цього рахунку, а також відповідних квитків на проїзд у транспорті в повному обсязі. Як зазначено у п. 12 Правил, ступінь вини потерпілого при цьому не враховується. “Основами законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. (“Голос України”, 15 грудня 1992 р.),

законодавства України про охорону здоров’я” від 19 листопада 1992 р. (“Голос України”, 15 грудня 1992 р.), введеними в дію з 15 грудня 1992 р., передбачено (ст. 32) направлення хворих на лікування за кордон, якщо неможливе надання необхідної медичної допомоги в закладах охорони здоров’я України. Таким чином, при наявності відповідних медичних висновків власник зобов’язаний відшкодувати витрати на лікування свого потерпілого працівника за кордоном. 23. Всі витрати на медичну та соціальну допомогу, передбачені п. 12–19 Правил відшкодовуються, якщо вимоги про це потерпілим пред’явлено в межах загального строку позовної давності – 3-х років, як про це зазначено в пунктах 41 і 43 Правил. Якщо ж потерпілий наведе докази про поважність причин пропуску зазначеного строку, власник у добровільному (безспірному) порядку може виплатити компенсацію і за минулий час, а в разі спору цей строк може продовжити орган, що розглядає цей спір, – комісія по трудових спорах або суд. 24. Витрати на ліки компенсуються при пред’явленні рецептів лікаря, рекомендацій стаціонарного лікувального закладу, коли останній не мав можливості надати ці ліки, а родичі та близькі потерпілого купувати ліки в аптеках або на ринку, довідок аптечних установ про вартість ліків, а в разі відсутності останніх у державних аптечних установах (що стверджується довідкою цих установ) – по вартості ліків у комерційних установах тощо. 25. Потреба в протезуванні та витрати на придбання протезів підтверджується відповідними висновками лікарських комісій, МСЕК, а вартість – рахунками торговельних організацій, заводів-виробників. У п. 13 Правил та підпункті “в” п. 19 згаданої постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 року (з наступними змінами) зазначено, що витрати на протезування власник компенсує (крім протезів з дорогоцінних металів). Під час вирішення спорів у судах нерідко виникають питання, чи можлива компенсація витрат на придбання зарубіжних зразків протезів та предметів медичного догляду, які безумовно дорожчі за вітчизняні, якщо компетентна лікарська комісія або МСЕК дійшли висновку про можливість задоволення потреб потерпілого вітчизняними зразками протезів. Практика вирішення спорів свідчить про конкретний підхід до кожного випадку. Якщо медична комісія дійшла висновку про незручність вітчизняного протезу для кінцівок конкретного потерпілого, то вважають обґрунтованими вимоги про компенсацію витрат на придбання зарубіжного зразка. 26. Витрати на необхідний догляд за потерпілим компенсуються на підставі висновку МСЕК (п. 14 Правил) про потребу: у спеціальному медичному догляді (масаж, уколи тощо), звичайному або побутовому догляді (прибирання помешкання, прання білизни тощо). Якщо потерпілий потребує кількох видів догляду, йому відшкодовуються кожний вид окремо. Витрати відшкодовуються незалежно від того, ким вони здійснюються (членом сім’ї, родичем, сусідом тощо). Для інвалідів І групи висновок МСЕК необхідний лише для встановлення потреб у спеціальному медичному догляді, а для встановлення потреби у двох інших видах догляду такого висновку не потрібно. Особливо слід вказати про розміри компенсації, вони змінювалися залежно від періоду. У первинному тексті п. 14 Правил було встановлено відповідно такі розміри витрат (з 1 липня 1993 р.), тобто з дня введення в дію Правил): трьох мінімальних заробітних плат, двох та однієї заробітної плати – залежно від виду догляду. В листі-роз’ясненні Міністерства праці України та Міністерства фінансів України від 16 грудня 1993 р № 06-4473 і від 20 грудня 1993 року № 13-506 (“Урядовий кур’єр”, 11 січня 1994 р.) “Принцип розрахунку розмірів компенсаційних витрат на необхідний догляд за потерпілими” вказано, що у зв’язку з встановленням з 1 грудня 1993 р. нового розміру мінімальної заробітної плати (постанова Кабінету Міністрів України від 2 грудня 1993 р. № 974 – “Урядовий кур’єр”, 4 грудня 1993 р.) розміри витрат на необхідний догляд (п. 14 Правил) з 1 грудня 1993 р. обчислюється з мінімального розміру заробітної плати 60 тис. крб., збільшеної в 1,8 рази, тобто 108 тис. крб., за спеціальний медичний догляд – 324 тис. крб. (108·З), звичайний – 216 тис. крб. (108·2) і побутовий – 108 тис. крб. (108·1). Постановою Кабінету Міністрів України від 20 січня 1995 р. № 42 – “Про внесення змін до деяких постанов Кабінету Міністрів України з питань соціального захисту населення” (“Всеукраинские ведомости”, 27 січня 1995 р.) встановлено нові розміри витрат на необхідний догляд з 1 січня 1995 р., а саме: за спеціальний медичний догляд – 1137 тис. крб., звичайний – 758 тис. крб. та побутовий – 379 тис. крб. Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 103 “Про підвищення розмірів

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. № 103 “Про підвищення розмірів державної допомоги окремими категоріям громадян” (“Урядовий кур’єр”, 11 лютого 1995 р.) з 1 лютого 1995 р. встановлено (п.4) нові розміри витрат на необхідний догляд за потерпілим: спеціальний медичний – 1512 тис. крб., звичайний – 1008 тис. крб. та побутовий – 504 тис. крб. Постановою Кабінету Міністрів України від 13 червня 1995 р. № 410 знов підвищено ці розміри відповідно до: 1740 тис. крб., 1610 тис. крб. і 580 тис. крб. з 1 червня 1995 р. У зв’язку з наступною зміною курсу української грошової одиниці можливі нові збільшення розмірів цих виплат. У практиці розгляду спорів про відшкодування витрат на догляд зустрічаються випадки, коли пред’являються вимоги про відшкодування суми втраченого заробітку особи (дружини, члена сім’ї), яка здійснює догляд за потерпілим. Такі вимоги можуть бути задоволені лише в межах розмірів витрат, встановлених Урядом України. 27. Витрати на додаткове (посилене, вітамінізоване) харчування відшкодовуються в розмірах, встановлених виходячи з раціону, розробленого Інститутом гігієни харчування Міністерства охорони здоров’я України (п.13 Правил). Потреба потерпілого у додатковому харчуванні, періоди потреби в цьому встановлюються МСЕК і стаціонарним лікувальним закладом, де потерпілий лікувався. Саме добовий раціон, тривалість періодів, протягом яких потерпілий потребував цього харчування, визначається комісією цього лікувального закладу в складі головного лікаря (його заступника), лікаря, що лікує хворого, та лікаря-дієтолога. Визначений таким чином набір продуктів харчування за добу помножується на кількість днів відповідного періоду потреби у додатковому харчуванні, а вартість цих продуктів встановлюється на підставі довідок підприємств державної торгівлі, системи споживчої кооперації (як правило, у сільській місцевості), а в разі відсутності у цих системах окремих продуктів харчування їх вартість визначається за середньоринковими цінами в даній місцевості на підставі довідок дирекції ринків. 28. Компенсація витрат на придбання інвалідами спеціальних засобів пересування (п. 16 Правил), запасних частин до них, а також витрат на придбання пального, ремонт і технічне обслуговування транспортних засобів проводиться відповідно до чинного законодавства. Указом Президента України від 27 грудня 1991 р. “Про соціальний захист населення в умовах ліберізації цін” встановлено, що інвалідам з числа військовослужбовців, робітників, службовців, колгоспників і інвалідам з дитинства при придбанні ними за готівку автомашини “Запорожець” з ручним керуванням або мотоколяски компенсуються витрати в розмірі 80% вартості. Цим же Указом встановлено, що розмір компенсації витрат інвалідам на бензин, ремонт, техобслуговування транспортних засобів і придбання запасних частин до них з 1 січня 1992 р. визначаються в розмірі: на автомобілі – 1400 крб. на рік, на мотоколяски – 610 крб. на рік. В подальшому, наприклад, з 1 травня 1992 р., ці розміри підвищено (“Голос України”, 4 червня 1992 р.) відповідно на автомашини до 15800 крб., на мотоколяски – до 7470 крб. В порядку роз’яснення питань компенсації витрат на утримання транспортних засобів на місця направлено листа Міністерства соціального захисту населення України, Міністерства фінансів України, Голови правління Фонду України соціального захисту інвалідів від 3 березня 1992 р. відповідно номери 04-21350; 13-506; 03-16/107. Постановою Кабінету Міністрів України від 6 лютого 1992 р. .№ 62 (ЗП, 1992, № 2) затверджено “Порядок забезпечення інвалідів автомобілем з ручним керуванням та мотоколясками” яким зокрема, в п. 5 передбачено, що витрати, пов’язані з навчанням інвалідів, які мають право на безплатне або пільгове забезпечення транспортними засобами з ручним керуванням, водінню цих засобів (включаючи безплатний проїзд до місця навчання і назад, харчування, а також оплату квартирних (для іногородніх) провадиться за рахунок коштів Фонду України соціального захисту інвалідів. А в п. 29 цього ж нормативного акту зазначено, що інвалідам внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, які за висновком обласних МСЕК (ЦМСЕК, КМСЕК) потребують спеціальних засобів пересування і мають право на відшкодування внаслідок підприємств (організацій, установ), що заподіяли шкоду, мотоколяски надаються за їхній рахунок. Отже, слід вважати, що даний Порядок забезпечення інвалідів автомобілем з ручним керуванням та мотоколясками дещо розширив обсяг компенсацій та передбачив безплатне навчання інвалідів внаслідок трудового каліцтва водінню транспортних засобів за рахунок Фонду України соціального захисту інвалідів, а останній на підставі ст. 460 Цивільного КУ вправі стягнути ці суми з підприємства, з вини якого завдано каліцтво або професійне захворювання. При цьому, як вказувалося у п. 12 Правил, ступінь вини потерпілого в

каліцтво або професійне захворювання. При цьому, як вказувалося у п. 12 Правил, ступінь вини потерпілого в ушкодженні його здоров’я не враховується. Виходячи з принципу повного відшкодування шкоди, завданої каліцтвом або професійним захворюванням, закладеного в ст. 440 ЦК, Пленум Верховного Суду України в згадуваній постанові № 6 від 27 березня 1992 р. (зі змінами від 8 липня і ЗО вересня 1994 р.). зазначив, що потерпілий на виробництві або в інших випадках (від нестрахувальника), коли він має висновок МСЕК про потребу в транспортному засобі і отримав його, має право за рахунок винного в шкоді придбати стандартний металевий гараж. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1992 р. № 540 (ЗП, 1992, № 10, с. 255) “Про пільгове забезпечення інвалідів автомобілями з ручним керуванням і мотоколясками” на часткову зміну пп. 29 і 28 вищезгаданого Порядку зменшено суми, які сплачують інваліди за автомобіль “Запорожець” з ручним керуванням та мотоколяску відповідно до 15 тис. та 6 тис. крб. незалежно від подальшої зміни цін на ці засоби. Постановою Уряду України від 29 грудня 1993 р. № 1071 (ЗП, 1994, № 4, с. 105) “Про пільгове забезпечення інвалідів автомобілем з ручним керуванням і мотоколясками” на часткову зміну пп. 23 і 28 Порядку зменшено суму, яку сплачує інвалід за транспортний засіб, до 7 % їх вартості. Постановою ж Кабінету Міністрів України від 22 серпня 1994 р. № 575 “Про забезпечення інвалідів автомобілем “Таврія” з ручним керуванням” встановлено, що віднині інваліди забезпечуватимуться замість автомобіля “Запорожець” і мотоколяски автомобілем “Таврія” з ручним управлінням (ЗП, 1994, № 11, с. 289). Слід при цьому врахувати, що “Таврія” видаватиметься” в порядку і на умовах, передбачених в “Порядку забезпечення інвалідів автомобілем з ручним керуванням та мотоколясками” від 6 лютого 1992 р., а саме: автомобіль “Запорожець” з ручним керуванням та мотоколяска, надані до видання постанови Уряду України № 575, повинні експлуатуватися на колишніх умовах і протягом відповідно 7 та 5 років з отриманням відповідних сум компенсацій на паливно-мастильні матеріали, придбання запасних частин тощо. 28. Частина п’ята коментованої статті 11 Закону передбачає, що власник надає інвалідам праці, включали і тих, хто не працює на підприємстві, допомогу у вирішенні соціально-побутових питань за рахунок цих інвалідів, а при можливості – за рахунок власника. Соціально-побутові потреби інваліда різноманітні: це ремонт житла у державному або відомчому будинку, ремонт власного будинку, забезпечення паливом, коли житло не має централізованого опалення, влаштування дітей (онуків, що проживають з інвалідом) у дитячі заклади оздоровчі установи, забезпечення сім’ї інваліда на зиму овочами, забезпечення вступу при наявності можливостей переважно до садівницьких товариств тощо. Закон зобов’язує власника виконати ці дії на прохання потерпілого на виробництві інваліда, а не передбачає альтернативу (остання застосовується лише при вирішенні питання про надання цієї допомоги за рахунок власника) Що ж стосується, наприклад, ремонту житла інваліда, то при наявності про це технічного висновку про негайний ремонт та відповідно до глави 31-А Цивільно-процесуального кодексу України (ЦПК) потерпілий може оскаржити неправомірні дії службових осіб, що ущемляють його права. 29. В разі смерті потерпілого від нещасного випадку або професійного захворювання витрати на поховання відповідно до п. 18 Правил несе власник. Хоча коментована стаття не містить в собі цього положення, але воно ґрунтується на ст. 459 ЦК. Відповідно до ст. 459 ЦК у випадку смерті потерпілого організація або громадянин, відповідно за заподіянням шкоди, зобов’язані відшкодувати витрати на поховання тій особі, яка понесла ці витрати. Тому вимоги про стягнення витрат на похорони можуть пред’являтись як особами, що мають право на відшкодування шкоди в зв’язку зі смертю годувальника, так і сторонніми до потерпілого громадянами і організаціями, що фактично понесли витрати. Стягнення витрат на похорони має проводитись із врахуванням ступеня вини заподіювача шкоди і самого потерпілого в нещасному випадку. Витрати на виготовлення пам’ятників і огорож визначаються, виходячи з їх фактичної вартості, але не вище граничної вартості стандартних пам’ятників і огорож в даній місцевості. Необхідні витрати на поховання можуть підтверджуватись рахунками бюро похоронного обслуговування, магазинів на придбання одягу, взуття, інших матеріалів для похорону, рахунків підприємств громадського харчування на організацію поминального обіду тощо, довідки старости релігійної громади про витрати на релігійні обряди тощо.

витрати на релігійні обряди тощо. 30. Розмір відшкодування шкоди у разі смерті годувальника особам, які мають на це право, визначається відповідно до пункту 19 Правил, а коло цих осіб передбачено п. 8 цих Правил, а також п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 20 березня 1992 р. № 6. Такими особами є: діти потерпілого до досягнення ними 18-річного віку, а ті, що навчаються – до 23 років; непрацездатні особи за віком та за станом здоров’я (інваліди І, II, III груп); член сім’ї, який не працює і доглядає дітей, братів, сестер або онуків померлого, які не досягли 8 років, а також діти, на утримання яких померлий виплачував або був зобов’язаний виплачувати аліменти. Інші особи (близькі родичі, батьки померлого), які не проживаючи разом з померлим, не були членами його сім’ї, але отримували від нього грошову чи іншу матеріальну допомогу, можуть в порядку, передбаченому ст. 255, 271–275 ЦПК звернутися до суду за місцем свого проживання із заявами про встановлення факту перебування на утриманні померлого з метою отримання державної пенсії у зв’язку з втратою годувальника. В такому разі для участі у справі в порядку окремого провадження залучається як третя особа районний відділ соціального захисту населення. В разі задоволення вимог заявника суд виносить рішення про встановлення факту перебування на утриманні. Це рішення в разі набрання чинності служить підставою для призначення пенсії у зв’язку з втратою годувальника. Встановлення факту перебування на утриманні може мати місце одночасно в позовному провадженні у справі про відшкодування збитків у зв’язку з втратою годувальника, де відповідачем буде організація (власник), з вини якої сталася смерть. Розмір відшкодування шкоди у разі смерті годувальника кожній з осіб, які мають це право, визначається із середньомісячного заробітку, обчисленого у порядку, передбаченому в п. 22 і 23 Правил. При визначенні розміру відшкодування шкоди дітям, які втратили обох батьків одночасно збитки слід обчислювати, виходячи із загальної суми заробітних плат обох батьків. Розмір частки кожного з утриманців у втраченому заробітку слід визначати, виходячи з рівності часток на кожного члена сім’ї (в тому числі й на самого потерпілого), для яких заробіток померлого був єдиним і основним джерелом існування. Приклад. Сім’я померлого годувальника складалася з 4-х осіб: самого годувальника, дружини, яка не працювала, і двох дітей: 3-х і 7-ми років. Середній заробіток годувальника становив 8 млн. крб., тобто на кожного члена сім’ї припадало 2 млн. крб. (8 млн. : 4), а на всіх утриманців – 6 млн. крб. Дружина також вважається утриманкою, оскільки вона доглядала двох дітей до восьми років. В разі, коли на утриманні померлого перебували працездатні особи, які не мають права на відшкодування шкоди, наприклад, племінник ЗО років не інвалід, або дружина при наявності дітей віком старше 8 років, то розрахунок провадиться так:

Приклад. Сім’я годувальника складалася з 4-х осіб: він, племінник ЗО років, син померлого 15 років і дружина 40 років, яка не працює. Середній заробіток годувальника становив 8 млн. крб., тобто на кожного члена сім’ї припадало по 2 млн. крб. (8 млн. : 4), але утриманцем, який мав би право на відшкодування шкоди, був лише 15 річний син. Тому підлягало б відшкодуванню лише 2 млн. крб. синові. Якщо крім утримання членів сім’ї померлого, останній за судовим рішенням сплачував аліменти на матір, яка проживала окремо, то розмір відшкодування шкоди визначався б так. Приклад. Сім’я годувальника складалася з 4-х осіб: він, племінник 30 років, син 15 років і дружина 40 років, яка не працює. Глава сім’ї сплачував аліменти на матір в сумі 800 тис. крб. на місяць при середньому заробітку годувальника 8 млн. крб. Спочатку слід відняти суму аліментів 800 тис. крб. (8 млн. – 800 тис. крб. = 7,2 млн.), а решту суми 7,2 млн. крб. поділити на 4-х осіб (годувальник, його дружина, син і племінник), кожному з яких припадало б 1,8 млн. крб. (7,2 млн. : 4). Оскільки дружина і племінник померлого за віком і станом здоров’я є працездатними, права на відшкодування шкоди не мають, то сума відшкодування – 1,8 млн. крб. стягується лише на сина 15 років.

Відповідно до роз’яснень, викладених у підпункті “в” п. 20 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України, право на одержання відшкодування в зв’язку з втратою годувальника виникає і в тому разі, коли годувальник помер через деякий період після встановлення стійкої втрати працездатності або внаслідок одержаної травми (що підтверджено висновком лікарської експертизи). В цьому випадку розмір відшкодування кожному утриманцю визначається на загальних підставах, виходячи із середньомісячного заробітку годувальника до каліцтва, а кількість утриманців – на день смерті годувальника. Непрацездатні члени сім’ї померлого годувальника, які мали самостійний заробіток або одержували пенсію на час смерті годувальника, можуть бути визнані утриманцями потерпілого (померлого годувальника), якщо частка заробітку останнього, що припадала на кожного з них, була для них основним і постійним джерелом їх існування. Розмір відшкодування в зв’язку з втратою годувальника в цих випадках визначається з середнього заробітку померлого без врахування одержуваного утриманцями заробітку або пенсії (підпункт “г” п. 20 вищезазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р.).

Приклад. Мати померлого одержувала пенсію за віком в сумі 800 тис. крб., проживала в сім’ї сина з невісткою. Син мав середньомісячний заробіток 9 млн. крб., а невістка – 3,5 млн. крб. Внаслідок нещасного випадку на виробництві син помер. В даному разі невістка не може вважатися утриманкою, . бо має свій заробіток. Але при визначенні розміру відшкодування через незначну пенсію матері останню слід вважати утриманкою сина та поділити заробіток померлого на всіх 3-х членів сім’ї. На кожного з них припадає по 3 млн. крб. Таку суму збитків слід стягувати на користь матері померлого без врахування її пенсії.

На практиці нерідко виникає питання, чи може вважатися утриманкою дружина померлого, яка на день смерті чоловіка перебувала у додатковій відпустці по догляду за дитиною до досягнення останньою трьох років, тобто після закінчення відпустки по вагітності і родах (ст. 179, 181 КЗпП України). У підпункті 4 п. 8 Правил зазначено, що у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають особи, які перебували на утриманні померлого, зокрема, дружина, яка не працює і доглядає дітей. Виходячи з наведеного та враховуючи те, що дружина на день смерті чоловіка не працювала, не мала заробітку, слід вважати її особою, яка перебувала на утриманні померлого чоловіка. В даному разі, певно, не слід ототожнювати поняття перебування у трудових відносинах (трудовий договір не розірваний) з поняттям працює чи не працює. Оскільки дружина померлого фактично не працює, не має заробітної плати, а лише отримує допомогу з фонду соціального страхування, яку в усякому разі не можна вважати основним джерелом існування, тому слід вважати її утриманкою. 31. Істотні зміни в законодавстві в питанні відшкодування частини втраченого заробітку на користь дітей померлого сталися з прийняттям Закону України “Про охорону праці” та затвердженням 23 червня 1993 р. Правил відшкодування шкоди. Значно підвищений вік дитини померлого працівника, яка має право на отримання відшкодування. До прийняття Закону відповідно до ст. 456 ЦК України в разі смерті потерпілого це право мали діти, які перебували на утриманні померлого або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина померлого, яка народилася після його смерті – до досягнення 16 років, а якщо навчатимуться – до 18-річного віку. В Законі України “Про охорону праці” не врегульовано питання про вікову межу дітей, на утримання яких виплачуються суми заробітної плати померлого, яка припадала на кожну дитину. Ця вікова межа підвищена відповідно до 18 та 23 років в п. 8 Правил, які введені в дію з 1 липня 1993 р. Таким чином, обов’язок власника по відшкодуванню шкоди дітям померлого відповідно до досягнення віку 18 років (а коли навчатимуться – до 23-х років) настає лише з 1 липня 1993 р. Постає питання, яким чином слід застосовувати п. 8 Правил відносно дітей померлого, на утримання яких виплачуються суми за нормами права, що діяли раніше? В даному разі слід точно визначити день народження дитини за свідоцтвом про народження та

В даному разі слід точно визначити день народження дитини за свідоцтвом про народження та встановити, зажадавши довідку навчального закладу (залікову книжку, посвідчення учня профтехучилища та ін.), про те, чи навчається дитина за станом на 1 липня 1993 р., чи не відрахована з навчального закладу. Якщо за станом на цей день дитина померлого не досягла 18-річного віку, то на її утримання слід продовжити виплату сум відшкодування. Для цього власник або уповноважений ним орган має видати відповідний наказ про продовження виплат, а в разі спору зацікавлена особа (батьки, піклувальники, опікуни, а після досягнення 18 років, як особа, що набула в силу ст. 11 ЦК України цивільної дієздатності), – особисто звертаються відповідно до правил ст. 231 ЦПК України із заявою про продовження виплат до досягнення ними відповідного віку. Слід мати на увазі, що повну цивільну дієздатність набувають особи і до досягнення ними повноліття, якщо вони одружилися відповідно до ст. 16 Кодексу про шлюб та сім’ю України: жінки – по досягненні 17 років, а у виключних випадках, виходячи з конкретних обставин (вагітність нареченої, необхідність виїзду нареченого на військову або альтернативну службу та інше) державна адміністрація районів, міст Києва і Севастополя, виконавчі комітети міських і районних у містах Рад народних депутатів можуть знизити шлюбний вік. Тоді зазначене подружжя набуває повну цивільну дієздатність з віку, який досягла особа в день реєстрації шлюбу і може вести свої справи в суді, набувати цивільні права і створювати для себе цивільні обов’язки нарівні з повнолітніми. Нарешті, слід сказати про те, яким чином можуть захистити свої права і відшкодувати шкоду, завдану під час виконання трудових обов’язків громадяни України за межами її кордонів (під час роботи у Росії та інших країнах СНД). Верховна Рада України постановляє: Конвенцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (далі –Конвенція), підписану від імені України у м. Мінську 22 січня 1993 р., ратифікувати (Закон України “Про ратифікацію Конвенції про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах” від 10 листопада 94 р. № 240/94 ВР/ Відомості ВР, 1994, № 46, с. 417/ з такими застереженнями: Конвенція діє протягом п’яти “ років, а в наступному автоматично продовжує діяти 5 років, якщо сторона не повідомить не пізніше, ніж за рік, про вихід. У відповідності з цією Конвенцією Міністерство юстиції України надіслало директиву місцевим органам юстиції про порядок застосування цієї Конвенції судами України. Ст. 42 Конвенції, зокрема, передбачає, що спір про відшкодування шкоди вирішується за законодавством сторони, на території якої відбувалася дія, що завдала шкоду. Позов про відшкодування шкоди може бути пред’явлений і за місцем проживання потерпілого. Законом України від 11 липня 1995 р. ратифіковано Угоду про співробітництво в галузі трудової міграції та соціального захисту трудящих – мігрантів, підписану у Москві 15 квітня 1994 р. (“Голос України”, 20 липня 1995 р.). Між країнами СНД 09 грудня 1994 р. у Москві укладено дві угоди: а) про порядок розслідування нещасних випадків на виробництві, які сталися з працівниками під час перебування їх поза межами держави проживання; б) про співробітництво в галузі охорони праці. Ці угоди укладено строком на п’ять років і далі будуть продовжуватись автоматично на рік, якщо сторона не заявить письмово про вихід з Угоди не пізніше, ніж за шість місяців до закінчення відповідного строку. 33. Потерпілий працівник, а в разі його смерті – його утриманці, члени сім’ї, як встановлено пунктами 33–37 Правил, повинні звернутися до власника, з вини якого заподіяна шкода, з письмовою заявою про відшкодування шкоди як матеріальної, так і моральної. В разі ліквідації, банкрутства підприємства – до правонаступника останнього, а при відсутності правонаступника – до органу соціального страхування. У поданій заяві повинні бути наведені обставини і докази про наявність вини власника, розмір середнього місячного заробітку, виходячи з доходів за три чи дванадцять повних робочих календарних місяців (за бажанням потерпілого або осіб, які мають право на відшкодування), що передували травмі чи професійному захворюванню, назвати саме ці місяці і суми заробітної плати, які слід враховувати.

Оскільки потерпілий має право вибору кількості місяців перед втратою працездатності “повних календарних місяців”, то слід вважати, що він має право обирати і неповні місяці серед них, у яку він мав більший заробіток, ніж у повний “сусідній” місяць, і просити включити до розрахунку неповний календарний місяць. Ні в Законі, ні у Правилах не вказано, протягом якого календарного періоду потерпілий має право вибирати повні календарні місяці (три або дванадцять), що передували втраті працездатності: а) в межах всього часу роботи на даному підприємстві чи може просити у включення заробітку місяці, коли він працював і на інших підприємствах, б) в межах року чи більшого календарного періоду. На ці запитання дано відповідь у п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. № 6 (зі змінами від 18 липня 1994 р. і 30 вересня 1994 р.). В ньому вказано, що потерпілий (або інші зацікавлені члени його сім’ї – утриманці) мають право визначити свій середній заробіток, виходячи з місяців роботи як на даному, так і на попередніх місцях роботи, але в межах не більше 24-х місяців. Причому повні (або за бажанням потерпілого неповні) місяці беруться підряд. При обчисленні середнього заробітку належні потерпілому суми заробітку беруться без виключення з них податків та інших відрахувань. Коли ж потерпілий пропрацював взагалі менше дванадцяти або трьох місяців, то середній заробіток визначається з наявних фактичних повних календарних робочих місяців шляхом ділення суми заробітку на кількість цих місяців. А якщо особа взагалі пропрацювала менше місяця, то визначається денний заробіток шляхом ділення нарахованого заробітку на кількість робочих днів, а денний заробіток множиться на 25,4 при шестиденному та на 21,2 – при п’ятиденному робочому тижні. 34. До заяви про відшкодування шкоди (п. 34 Правил) заявник повинен додати висновок МСЕК про ступінь втрати професійної працездатності та потребу у витратах на медичну та соціальну допомогу, а також відповідні рішення про відшкодування моральної шкоди (п. 10 Правил передбачає колективний договір, угоду тощо). До заяви про відшкодування шкоди у разі втрати годувальника (п. 34 Правил) додаються: копія свідоцтва органу ЗАГСу про смерть годувальника; довідка про склад сім’ї, у тому числі утриманців, що видають житлово-експлуатаційні організації, виконкоми місцевих Рад народних депутатів, або судові рішення про встановлення факту перебування на утриманні, про стягнення аліментів; довідка навчального закладу на осіб віком до 23-х років, які навчаються; свідоцтво про шлюб подружжя; свідоцтва про народження дітей; довідка ЖЕО, виконкомів сільських (селищних) Рад народних депутатів про осіб, які не працюють і доглядають дітей, братів, сестер або онуків померлого віком до 8 років; рахунок бюро похоронного обслуговування про суми, сплачені на похорон; рахунок на встановлений пам’ятник та огорожу; рахунок промтоварного магазину про купівлю одягу для поховання потерпілого; рахунок продуктового магазину про купівлю продуктів харчування для поминального обіду; довідку старости церкви або священика про понесені грошові витрати на обрядові заходи тощо. Якщо заявник не може отримати необхідні документи, то в силу п. 36 Правил власник зобов’язаний зажадати всі необхідні документи і своєчасно оформити їх, допомогти в цьому заявникові. З введенням в дію Закону України “Про внесення змін і доповнень, що стосуються розгляду індивідуальних трудових спорів, до Кодексу законів про працю Української РСР та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів” від 18 лютого 1992 р. (“Голос України”, 31 березня 1992 р.) всі заяви потерпілих в разі спору попередньо розглядаються комісіями по трудових спорах (КТС) даного підприємства (ст. 224 КЗпП), а якщо КТС на підприємстві не обирається – то безпосередньо районними судами (п. 1 ст. 232 КЗпП України). Коли ж відсутній спір, то суми відшкодування виплачуються шляхом видання наказу керівником підприємства. В разі незгоди з наказом керівника або з рішенням КТС зацікавлена сторона вправі у 10-денний строк їх оскаржити до суду (ст. 228 КЗпП України). Коли ж рішення КТС не оскаржено, то воно підлягає виконанню власником або уповноваженим ним органом у триденний строк по закінченні десяти днів, а у разі невиконання власником цього рішення у зазначений строк (ст. 229, 230 КЗпП України) КТС видає посвідчення, що має силу судового виконавчого листа, яке протягом трьох місяців пред’являється районному (міському) суду для примусового виконання. Дещо інший порядок розгляду заяви потерпілого (або його утриманців) існує в тому разі, коли працівник зазнав шкоди з вини двох і більше власників. Як відомо, встановлений ст. 11 Закону пільговий порядок і розміри відшкодування (без врахування призначеної пенсії по інвалідності внаслідок трудового

порядок і розміри відшкодування (без врахування призначеної пенсії по інвалідності внаслідок трудового каліцтва, виплати, крім втраченого заробітку, одноразової допомоги) шкоди встановлено для працівників, які постраждали під час роботи з вини власника-роботодавця. В тому ж разі, коли особа постраждала не лише з вини власника-роботодавця, а й з вини іншої юридичної (фізичної) особи, наприклад, внаслідок зіткнення двох автомобілів, то потерпілий має право звернутися безпосередньо до суду, оскільки такий спір не можна вирішити в КТС власника (роботодавця). В такому разі заявник повинен додатково до вказаних вище документів представити документ про загальний відсоток втрати професійної працездатності, висновок МСЕК про групу інвалідності, довідку відділу соціального захисту населення про суму призначеної пенсії. Суд в ході розгляду справи визначить ступінь вини кожного з відповідачів і визначить конкретні суми відшкодування для кожного відповідача. 35. Правилами визначено строки початку та закінчення виплати сум відшкодування (п. 38-44), а саме: а) одноразова допомога виплачується потерпілому у місячний термін з дня визначення МСЕК стійкої втрати працездатності, а в разі смерті потерпілого – з дня його смерті особам, які на це мають право; б) суми втраченого заробітку – потерпілому з дня встановлення стійкої втрати професійної працездатності або з дня виникнення необхідності у витратах на медико-соціальну допомогу, а утриманцям померлого – з дня смерті годувальника, але не раніше набуття ними права на відшкодування. Якщо заяву про відшкодування шкоди подано через 3 роки з дня виникнення права у заявника, виплата сум відшкодування починається з дня звернення заявника. Проте орган, що розглядає цей спір (от. 225, 234 КЗпП), може продовжити цей строк, якщо заявник представить докази про поважність причин пропуску строку, а КТС або суд визначають їх поважними. В такому разі суми відшкодування стягуються за весь час. В разі продовження виплати сум відшкодування, наприклад, у зв’язку з переосвідченням потерпілого для встановлення ступеня втрати працездатності, потреби в необхідному догляді тощо, ці виплати провадитимуться незалежно від часу звернення потерпілого за умови підтвердження МСЕК причинного зв’язку між ушкодженням здоров’я і настанням права потерпілого на відшкодування. 36. Суми відшкодування шкоди не підлягають оподаткуванню, а обов’язкові відрахування з них провадяться у тому порядку, що і відрахування із заробітної плати. У разі позбавлення потерпілого волі виплата відшкодування шкоди не припиняється. Їх суми перераховуються на спеціальний рахунок і виплачуються йому після звільнення з місця позбавлення волі (п. 46 Правил). Потерпілим, які проживають у будинках-інтернатах (пансіонатах) для престарілих та інвалідів, щомісячні суми відшкодування шкоди перераховуються на рахунок зазначених установ з виплатою різниці між сумою відшкодування шкоди і вартістю утримання в них, але не менше 25 відсотків призначеної суми відшкодування шкоди (втраченого заробітку). Якщо на утриманні потерпілого, який проживає у будинку-інтернаті для громадян похилого віку та інвалідів-ветеранів війни та праці, є непрацездатні члени сім’ї, сума відшкодування виплачується в такому порядку: на одного непрацездатного утриманця – чверть, на двох – третина, на трьох і більше – половина суми відшкодування шкоди. Частина суми відшкодування, що залишається після відрахування вартості утримання в цих установах, але не менше 25 % виплачується потерпілому (п. 47 Правил). У разі виїзду потерпілого або осіб, які мають право на відшкодування шкоди, на постійне проживання за межі України визначені для виплати суми пересилаються власником на їх адресу в порядку, передбаченому міждержавними угодами. 37. За працівниками, які втратили працездатність у зв’язку з трудовим каліцтвом на виробництві або професійним захворюванням, зберігається місце роботи (посада) та середня заробітна плата на весь період до відновлення працездатності або визнання їх у встановленому порядку інвалідами. Ця норма ст. 11 Закону цілком відповідає п. 5 ст. 40 КЗпП України (друге речення), який передбачає можливі випадки звільнення (розірвання трудового договору) з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім осіб, які постраждали від травми або професійного захворювання під час виконання трудових обов’язків. Ст. 170 КЗпП України також передбачає захист інтересів працівника в разі погіршення його стану здоров’я від загального захворювання, що встановлюється власником МСЕК, ЛКК, які пропонують перевести цього працівника на легшу роботу тимчасово або без обмеження строку (постійно). Таке переведення може статися лише за згодою працівника. Проте попередній середній заробіток зберігається за працівником лише

статися лише за згодою працівника. Проте попередній середній заробіток зберігається за працівником лише протягом двох тижнів з дня переведення. Цей же Закон передбачає, що у випадках, передбачених законодавством України, попередній заробіток може зберігатися протягом всього часу виконання іншої (легкої) нижчеоплачуваної роботи. Таким, зокрема, є Закон України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Український РСР” від 21 березня 1991 р. з наступними змінами, (Відомості ВР, 1991, № 21, с. 252. У частинах шостій та сьомій ст. 11 Закону України “Про охорону праці” у повній відповідності з цим Законом та ст. 170 КЗпП зазначено, що у разі неможливості виконання потерпілим попередньої роботи власник зобов’язаний забезпечити відповідно до медичних рекомендацій його перепідготовку і працевлаштування, встановити пільгові умови та режим роботи. Ст. 25 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Українській РСР” передбачає у частині другій, що за інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, у тому числі професійну підготовку і перепідготовку згідно з індивідуальною програмою реабілітації, якщо з моменту встановлення інвалідності минуло не більше одного року, зберігається середній заробіток за попереднім місцем роботи. Якщо власник не має можливості працевлаштувати на своєму підприємстві осіб, які частково втратили працездатність, але не стали інвалідами, він зобов’язаний відрахувати цільовим призначенням до Державного фонду сприяння зайнятості населення кошти у розмірі середньорічної заробітної плати працівників за кожне нестворене робоче місце для таких осіб. Працевлаштування цих осіб здійснюється державною службою зайнятості населення відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” від 1 березня 1991 р. (з наступними змінами) – ВР, 1991, № 14, с. 170. До речі, громадяни в силу ст. 12 даного Закону мають право оскаржити дії працівників державної служби зайнятості до вищестоящого в порядку підлеглості органу або до суду, якщо вони допускають порушення вимог Закону України “Про зайнятість населення”. 38. У частині восьмій ст. 11 Закону України “Про охорону праці” передбачено, що час перебування на інвалідності у зв’язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи із шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і у пільгових розмірах. Це нова норма. Закон України “Про пенсійне забезпечення” (з наступ* ними змінами – “Голос України”, 17 грудня 1991 р.) у ст. 56 “Види трудової діяльності, що зараховується в стаж роботи, який дає право на трудову пенсію” не передбачає правила про зарахування да стажу періоду перебування на інвалідності. Тому слід вважати, що ст. 11 Закону України “Про охорону праці” має самостійне значення, як додаток до ст. 56 Закону України “Про пенсійне забезпечення”.

Стаття 12. Відшкодування моральної шкоди

Відшкодування моральної шкоди провадиться власником, якщо небезпечні або шкідливі умови праці призвели до моральної втрати потерпілого, порушення його нормальних життєвих зв’язків” вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя. Під моральною втратою потерпілого розуміються страждання, заподіяні працівникові внаслідок фізичного або психічного впливу, що спричинило погіршення або позбавлення можливостей реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. Відшкодування моральної шкоди можливе без втрати потерпілим працездатності. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством.

1. Моральна шкода – це шкода, заподіяна працівникові також поведінкою іншої особи або осіб, яку можна характеризувати як неетичну, таку, що суперечить системі поглядів і уявлень, які регулюють поведінку людей у суспільстві. Відповідно до чинного законодавства моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживань в зв’язку з ушкодженням здоров’я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуального), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв’язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв’язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків (п. З Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”. 2. Порядок відшкодування моральної шкоди визначається законодавством, що регулює розгляд трудових спорів, зокрема, гл. XV КЗпП України, главами 3, 4, 5, 15, 16 Цивільно-процесуального кодексу (ЦПК) України, Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472, постановою Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. № 4 “Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди”, іншими нормативними актами. 3. Коментована стаття обмежує обов’язок власника або уповноваженого ним органу відшкодувати потерпілому моральну шкоду тільки тими випадками, коли до неї призвели небезпечні або шкідливі умови праці. 4. Власник або уповноважений ним орган несе матеріальну відповідальність за моральну шкоду, заподіяну потерпілому внаслідок фізичного чи психічного впливу небезпечних або шкідливих умов праці, якщо не доведе, що шкода заподіяна не з його вини, а умови праці не є причиною моральної шкоди (п. 1 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків). 5. Доказами вини власника або уповноваженого ним органу можуть бути: а) акт про нещасний випадок на виробництві або акт про професійне захворювання; б) висновок службових осіб (органів), які здійснюють контроль і нагляд за охороною праці та дотриманням законодавства про працю або профспілкового органу щодо причин ушкодження здоров’я; в) медичний висновок про професійне захворювання; г) вирок або рішення суду, постанова прокурора, висновок органів дізнання або попереднього слідства; д) рішення про притягнення винних осіб до адміністративної чи дисциплінарної відповідальності; е) рішення органів соціального страхування про відшкодування власником витрат на допомогу працівникові в разі тимчасової непрацездатності у зв’язку з ушкодженням здоров’я; є) показання свідків та інші докази. 6. Моральна шкода відшкодовується за заявою потерпілого, яка подається власникові або уповноваженому ним органу в тримісячний строк від дня одержання моральної травми, а в разі нещасного випадку або професійного захворювання, які супроводжувалися нанесенням моральної шкоди, – в тримісячний строк від дня одужання. В разі ліквідації або реорганізації підприємства, установи, організації потерпілий подає заяву правонаступникові, а при його відсутності – органові державного соціального страхування. У позовній заяві про відшкодування моральної шкоди крім інших вимог, передбачених ст. 137 ЦПК України, має бути зазначено, у чому полягає ця шкода, якими неправомірними діями чи бездіяльністю її заподіяно позивачеві, з яких міркувань він виходив, визначаючи розмір шкоди, та якими доказами це підтверджується (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.).

підтверджується (п. 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.). При недотриманні позивачем зазначених вимог суддя вправі запропонувати йому усунути зазначені недоліки у визначений ним строк, про що він виносить відповідну ухвалу. В разі невиконання вимог судді, викладених в ухвалі, суддя вправі вважати позовну заяву неподаною і повернути матеріали заявникові. Проте слід мати на увазі, що відповідно до статей 15 і 30 ЦПК України, коли позивач не може представити окремі докази і просить суд витребувати їх у підприємств і установ, суд зобов’язаний вжити усіх заходів, щоб одержати необхідні докази та повно і всебічно з’ясувати дійсні обставини справи, права і обов’язки сторін. До заяви потерпілого про відшкодування моральної шкоди додається висновок МСЕК про ступінь втрати професійної працездатності та відповідні рішення про відшкодування моральної шкоди. Власник зобов’язаний розглянути заяву про відшкодування шкоди та прийняти відповідні рішення протягом 10 днів від дня її надходження з усіма необхідними документами або надходження додаткових документів (п. 33, 34, 36 Правил відшкодування власником шкоди...). 7. Для звернення з вимогами про відшкодування моральної шкоди встановлено тримісячний строк (ст. 233 КЗпП України, п. 16 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.). Проте, у разі пропуску зазначеного строку з поважних причин на прохання заявника або з власної ініціативи суд може поновити цей строк і розглянути спір по суті (ст. 234 КЗпП України). Коли ж суд не знайде підстав для поновлення пропущеного строку, він може відмовити у позові саме з причин пропуску строку позовної давності. 8. Особа, яка не задоволена рішенням комісії по трудових спорах (КТС), звертається з позовною заявою до суду за місцем знаходженням відповідача. Проте ст. 126 ЦПК України передбачає пільгове право потерпілого у справі про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я (в тому числі про відшкодування моральної шкоди), звернутись з позовом до суду за місцем свого проживання чи за місцем заподіяної шкоди. Про це зазначено і в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р. 9. Спори про відшкодування власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом моральної шкоди у зв’язку з ушкодженням здоров’я працівника, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, з його роботою в небезпечних або шкідливих умовах праці, попередньо мають вирішуватися КТС підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, виду діяльності та їх галузевої належності (п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.). Суд розглядає такі спори за заявою потерпілого працівника чи власника або уповноваженого ним органу, коли вони не згодні з рішенням КТС. Вимоги про відшкодування моральної шкоди працівникам підприємств, установ, організацій, де за чинним законодавством КТС не обирається, розглядаються безпосередньо у суді (ст. 224 КЗпП України). 10. Заподіяна моральна шкода відшкодовується особі, права якої були порушені неправомірними діями або бездіяльністю інших осіб. Близькі родичі особи, якій завдано моральну шкоду, права на відшкодування такої шкоди не мають, крім випадків, коли такими діями безпосередньо були порушені і їх права (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.). 11. За моральну шкоду, заподіяну працівникові під час виконання трудових обов’язків, відповідальність несе організація, з якою цей працівник перебуває у трудових правовідносинах, а він відповідає перед нею в порядку регресу, якщо спеціальною нормою закону не встановлено інше (п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 р.). 12. Відповідно до ст. 28 Кримінально-процесуального кодексу України (КПК) потерпілий, тобто особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду, вправі пред’явити цивільний позов про відшкодування моральної шкоди в кримінальному процесі або в порядку цивільного судочинства. 13. При заподіянні особі моральної шкоди обов’язок по її відшкодуванню покладається на винних осіб незалежно від того, чи була заподіяна потерпілому майнова шкода та чи відшкодована вона. 14. Розмір відшкодування моральної шкоди визначається за домовленістю сторін (власника, профспілкового органу потерпілого або уповноваженої ним особи). При недосягненні згоди сторін розмір відшкодування визначається органом, що розглядає заяву потерпілого (КТС, суд). При цьому враховується: а) висновок медичного органу про наслідки фізичного або психічного впливу на потерпілого;

а) висновок медичного органу про наслідки фізичного або психічного впливу на потерпілого; б) якщо моральна шкода є наслідком нещасного випадку на виробництві – акт за встановленою формою; в) необхідність для працівника змінити професію (спеціальність); г) необхідність перейти на легшу, але нижчеоплачувану роботу; д) ступінь втрати працездатності – за висновком МСЕК. 15. Ступінь втрати працездатності визначається МСЕК у відсотках до професійної працездатності, яку мав потерпілий до ушкодження здоров’я. МСЕК установлює обмеження рівня життєдіяльності потерпілого, причину, час настання та групу інвалідності у зв’язку з ушкодженням здоров’я, а також визначає види медичної та соціальної допомоги. При пред’явленні акта про нещасний випадок МСЕК проводить огляд потерпілих за направленням: лікувально-профілактичного закладу; власника або уповноваженого ним органу; профспілкового органу підприємства, установи, організації. Огляд провадиться також за направленням органів слідства і прокуратури (п. 5 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди...). 16. Моральна шкода покривається шляхом виплати одноразової грошової допомоги або в іншій матеріальній формі (п. 11 Правил відшкодування шкоди...). Власник забезпечує професійну реабілітацію потерпілого відповідно до висновку ЛКК або МСЕК, якщо внаслідок моральної шкоди він не може виконувати попередню роботу (п. 7 Правил відшкодування шкоди...). 17. Розмір відшкодування моральної шкоди не може перевищувати двохсот мінімальних розмірів заробітної плати (п. 11 Правил відшкодування шкоди...). Сума відшкодування моральної шкоди виплачується у повному розмірі, визначеному угодою сторін або КТС чи судом, без заліку будь-яких доходів, пенсії, інших виплат. 18. Рішення власника про відшкодування моральної шкоди оформляється наказом (розпорядженням), в якому зазначається особа (особи), якій установлюється відшкодування, його розмір, а також термін виплати. Копія наказу (розпорядження) власника про відшкодування моральної шкоди або мотивована відмова вручається потерпілому або уповноваженій ним особі протягом 10 днів від дня прийняття рішення. 19. Одноразова грошова виплата на відшкодування моральної шкоди провадиться власником або уповноваженим ним органом у місячний термін від дня ухвалення відповідного рішення або у строки, передбачені колективним договором. 20. Суми відшкодування моральної шкоди та одноразової допомоги потерпілому не підлягають оподаткуванню. Обов’язкові відрахування з них провадяться у тому ж порядку, що і відрахування із заробітної плати (п. 46 Правил відшкодування шкоди...). 21. Якщо потерпілому своєчасно не визначено або не виплачено відшкодування моральної шкоди, то ці суми виплачуються без обмеження будь-яким строком і підлягають коригуванню відповідно до коефіцієнтів підвищення розміру мінімальної заробітної плати за відповідний період згідно з чинним законодавством. 22. Пересилання і доставка суми відшкодування шкоди здійснюється за рахунок власника. За бажанням одержувача ця сума може бути перерахована на особистий рахунок потерпілого в ощадному банку. Послуги ощадного банку оплачує власник або уповноважений ним орган.

Стаття 13. Перегляд розміру відшкодування шкоди

У разі зміни вартості життя порядок пов’язаного з цим перегляду розміру відшкодування шкоди і одноразової компенсації визначається Кабінетом Міністрів України. Розмір відшкодування шкоди і розмір одноразових компенсацій, що сплачуються потерпілому (або членам сім’ї та утриманцям померлого), не підлягають оподаткуванню.

Порядок перегляду розміру відшкодування шкоди у зв’язку із зміною вартості життя, встановлений Законом України “Про індексацію грошових доходів населення”, який прийнятий Верховною Радою України (Відомості ВР, 1991, № 42, с. 551). Мета цього Закону – зберегти купівельну спроможність тієї суми одержуваного потерпілим відшкодування шкоди, яку він отримував до підвищення вартості життя. До 9 грудня 1992 р. кожного місяця Уряд визначав коефіцієнт і на нього збільшувався розмір відшкодування шкоди. Це стосувалося всіх громадян України, які отримували заробітну плату, стипендії, пенсії, різні види матеріальної допомоги і в тому числі відшкодування шкоди. Декретом Кабінету Міністрів України від 9 грудня 1992 р. № 7-92 індексація грошових доходів населення тимчасово припинена. З 1 листопада 1992 р. постановою Кабінету Міністрів України від 3 грудня 1992 р. № 676 при черговому підвищенні розмірів мінімальної зарплати визначено дещо інший порядок коригування розмірів відшкодування, які отримував потерпілий на виробництві. Механізм коригування полягає у тому, що розмір відшкодування шкоди, яку одержував потерпілий за станом на 1 листопада 1992 р., збільшується при черговому збільшенні заробітної плати на підприємстві на коефіцієнт росту тарифної ставки (або посадового окладу) відповідного працівника. Наприклад, слюсар IV розряду ремонтно-механічного цеху (відділу по ремонту обладнання цеху) одержував за станом на 1 листопада 1992 р. З тис. крб. відшкодування шкоди. При черговому підвищенні заробітної плати його тариф по IV розряду збільшився в 1,7 раза, отже відшкодування шкоди з 1 листопада 1992 р. необхідно збільшити в 1,7 раза – 3 тис. крб. • 1,7 = 5100 крб.– це новий розмір відшкодування шкоди з 1 листопада 1992 р. Такий порядок коригування розміру відшкодування шкоди у разі підвищення заробітної плати (посадових окладів) зберігся і на цей час. При цьому слід мати на увазі, що ці коефіцієнти можуть бути різні не тільки на різних підприємствах, а навіть у різних цехах на одному і тому ж підприємстві. Суми, які отримує потерпілий як відшкодування шкоди, не підлягають оподаткуванню. Це в повній мірі відноситься і до одноразової допомоги, морального відшкодування шкоди і компенсації витрат на медичну та соціальну допомогу (посилення харчування, протезування, сторонній догляд, санаторно-курортне лікування тощо).

Стаття 14. Охорона праці жінок

Забороняється застосування праці жінок на важких роботах і на роботах із шкідливим або небезпечними умовами праці, на підземних роботах, крім деяких підземних робіт (нефізичних робіт або робіт по санітарному та побутовому обслуговуванню), а також залучення жінок до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками затверджуються Міністерством охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Праця

вагітних жінок і жінок,

які мають

неповнолітніх

дітей,

регулюється

чинним

законодавством.

1. Перелік важких робіт та робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці жінок, затверджене наказом Міністерства охорони здоров’я від 29 грудня ±993 р. № 256 та зареєстровано в Міністерстві юстиції ЗО березня 1994 р. за № 51/260. При розробці цього переліку взято за основу раніш діючий “Список производств, профессий и работ с тяжелыми и вредными условиями труда, на которых запрещается применение труда женщин”. До переліку, з урахуванням анатомічної та фізіологічної особливостей жінок, включено окремим розділом 2 ряд професій, робота на яких дозволяється до прийняття окремого рішення Міністерства охорони здоров’я України. Це роботи, які проводяться в металообробній промисловості: на ливарних роботах – землероб, машиніст крана мостового ливарного цеху на гарячих дільницях, наждачник, стрижневик ручного формування, формувальник машинного формування, формувальник ручного формування; на металопокритті і фарбуванні – гальванік ділянки нікелювання та хромування, коректувальник ванн, емалювальник, зайнятий напиленням емалі в закритих ємкостях, а також зайнятий напиленням емалі на гарячу чавунну апаратуру з ручних вібросит, травильник. В чорній металургії: на загальних професіях – машиніст крана металургійного виробництва, зайнятий на гарячих дільницях робіт, машиніст-транспортувальник гарячого металу, обробник поверхневих дефектів металу, зайнятий на вогневій зачистці, різальник гарячого металу (крім механізованого способу), робітники, безпосередньо зайняті на роботах по плавці та розливу рідкого металу, шихтувальник, шлаківник, шліфувальник, зайнятий на роботах по усуненню дефектів металу, підготовник заправних вогнетривких і термічних матеріалів та сумішей, зайнятий завантаженням та вивантаженням вручну; в доменному виробництві – бункеровник доменних печей, гранулювальник доменного шлаку; в сталеплавильному виробництві – машиніст гідроочистки і змазування виливниць, машиніст заправної машини, підготовник составів до розливання плавок, підготовник сталерозливних канав; у трубному виробництві – вантажник, зайнятий перенесенням холодних труб і балонів вручну, різальник труб і заготовок, зайнятий різанням холодних труб і балонів вручну; переробка гуми: загальні професії виробництва гумових сумішей та їх переробки. Вальцювальник гумових сумішей, зайнятий на вальцях (крім лабораторних вальців). На лісозаготівельних роботах: обрубувач сучків, здирник. При виробництві меблів: облицювальник деталей меблів, який виконує роботу за допомогою механізованого інструменту та вручну, пресувальник виробів із деревини, який працює на гарячих пресах по виготовленню щитових елементів. При виробництві скла і виробів із скла: видувальник скловиробів (крупнини), відламувальник скла від машин вручну, набирач скломаси (крупнини), оператор склоформуючих машин, зварювальник скляних виробів (склоблоків). В сільському господарстві: водій автомобіля, який працює на автомобілях вантажопідйомністю понад 1 тонну на перевезеннях у сільській місцевості, працівники, зайняті на вирощуванні, збиранні, транспортуванні та первинній обробці тютюну, тракторист-машиніст сільськогосподарського виробництва, який працює на тракторах, комбайнах та інших самохідних сільськогосподарських машинах. 2. Необхідно мати на увазі, що якщо якась робота чи професія вказана у переліку у певній галузі народного господарства, то в усіх інших галузях жінки не допускаються до цієї роботи чи професії. 3. Не дозволяється використання праці жінок на підземних роботах в гірночодобувній промисловості та на будівництві підземних споруд, за винятком: а) жінок, які займають керівні пости і не виконують фізичної роботи;

а) жінок, які займають керівні пости і не виконують фізичної роботи; б) жінок, які зайняті санітарним та побутовим обслуговуванням; в) жінок, які проходять курс навчання та допущені до стажування у підземних частинах підприємства; г) жінок, які повинні спускатися час від часу у підземні частини підприємств для виконання нефізичних робіт (п. 1 постанови Ради Міністрів СРСР від 13 липня 1957 р. № 839 – СП СССР, 1957, № 8, с. 81). 4. Перелік посад, пов’язаних із підземними роботами, на яких дозволяється, у виключному порядку, застосування жіночої праці (затверджений постановою Державного комітету Ради Міністрів з питань праці та заробітної плати від 30 серпня 1957 р.); начальники (директори), головні інженери (техноруки) шахт та рудників по добуванню вугілля, рудних і нерудних копалин підземним способом, на будівництві метрополітену, тонелей, шахтобудівних і шахтопрохідницьких управлінь, будівельних та будівельно-монтажних управлінь і будівництв, інших підземних споруд, їх заступники та помічники; начальники, головні інженери гірничих цехів і ділянок, їх заступники та помічники; старші інженери, інженери, техніки та інші керівні інженерно-технічні працівники, які не виконують фізичної роботи; інженери, техніки, лаборанти та інші інженерно-технічні працівники, які не виконують фізичної праці та з непостійним перебуванням під землею; головні, старші та дільничі маркшейдери; геологи, гідрогеологи та гідрологи; працівники науково-дослідних та нормативних організацій і установ; працівники навчальних пунктів; працівники, які проходять курс навчання і допущені до стажування у підземних частинах підприємств; лікарі, середній та молодший медичний персонал та інші працівники, які зайняті санітарним обслуговуванням; буфетниці, робітниці щодо приготування питної води, лоточниці та інші працівники, зайняті побутовим обслуговуванням; чергові, які обслуговують стаціонарні механізми, що мають автоматичний пуск і зупинку, та не виконують інших робіт, пов’язаних із фізичною працею. 5. Забороняється залучати жінок до робіт, які пов’язані із постійним, протягом робочої зміни, переміщенням вантажів масою понад 7 кг. Дозволяється виконання робіт по підійманню переміщенню вантажів масою, яка перевищує 7 кг, але не більше 10 кг, при чергуванні з іншою роботою (до двох разів на годину). Причому в обох випадках сумарна маса вантажу, який переміщується протягом кожної години робочої зміни, не повинна перевищувати з робочої поверхні – 350 кг, а з підлоги – 175 кг. (Рівнем робочої поверхні вважається робочий рівень конвейєра, стола, станка і т. п.). У масу переміщуваного вантажу включається маса тари і упаковки. При переміщенні вантажу на візках або в конвейєрах докладене зусилля не повинно перевищувати 10 кг (Граничні норми підіймання і переміщення важких речей жінками. Затверджені наказом Міністерства охорони здоров’я України від 10 грудня 1993 р. № 241, зареєстровані Мін’юстом України). 6. Відповідно до ст. 178 Кодексу законів про працю України вагітні жінки згідно з медичним висновком повинні бути переведені на легшу роботу, яка виключає вплив несприятливих виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. Для вирішення питань працевлаштування вагітних жінок Міністерством охорони здоров’я СРСР розроблені Гігієнічні рекомендації до раціонального працевлаштування вагітних жінок (затверджені МОЗ СРСР від 29 березня 1979 р. № 2049-79). Згідно з цими рекомендаціями умови раціонального працевлаштування жінок передбачають

Згідно з цими рекомендаціями умови раціонального працевлаштування жінок передбачають оптимальну величину навантаження (фізичного, нервово-емоційного) та оптимальні умови виробничого середовища, тобто такі умови, які у практично здорових жінок не викликають відхилень у стані здоров’я та суттєвих функціональних змін в організмі на період вагітності і не відіб’ються негативно на ході пологів. Вагітних жінок не слід залучати до: робіт на висоті, робіт, що пов’язані із статичним напруженням м’язів ніг чи черевного преса, робіт, пов’язаних із незручною робочою позою, упиранням животом чи грудьми. Вагітні жінки не повинні залучатись до робіт, пов’язаних з підійманням засобів праці вище рівня плечового пояса, а також підіймати засоби праці з підлоги. З моменту встановлення вагітності жінки не повинні залучатися до робіт, що вимагають значного нервово-емоційного напруження, особливо пов’язаних із небезпекою вибуху, аварії і таке інше із ризиком для свого життя та життя інших людей. 7. Вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до трьох років, не допускаються до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні. Не допускається також направлення їх у відрядження. Встановлена Законом заборона залучення вагітних жінок до робіт у нічний час, до надурочних робіт і робіт у вихідні дні, а також направлення їх у відрядження поширюється на жінок з дня встановлення вагітності медичною установою, яка видає жінці довідку про вагітність. Правові норми, що регулюють працю жінок, які мають дітей віком до трьох років, і наданням їм пільг, поширюються також на жінок, що мають усиновлених дітей відповідного віку. 8. Жінки (крім вагітних і тих, що мають дітей віком до трьох років) можуть залучатися до нічних робіт у тих галузях народного господарства, де це викликається особливою необхідністю і дозволяється як тимчасовий захід. Перелік цих галузей і видів робіт із зазначенням максимальних термінів застосування праці жінок у нічний час затверджується Кабінетом Міністрів України (ст. 175 КЗпП України). Не заборонена робота жінок у нічний час на підприємствах, де зайняті лише члени однієї сім’ї. 9. Вагітні жінки і жінки, що мають дітей віком до трьох років, не допускаються до роботи у вихідні дні. 10. Жінки, що мають дітей віком від 3 до 14 років або дітей-інвалідів, не можуть залучатися до надурочних робіт або направлятися у відрядження без їх згоди (ст. 177 КЗпП України). 11. Вагітні жінки, матері, що мають дітей віком до 12 років, не повинні залучатися до чергувань на підприємствах, в установах і організаціях після робочого дня, в нічний час, у вихідні і святкові дні (постанова Секретаріату ВЦРПС від 2 квітня 1954 р.). 12. Вагітним жінкам, згідно з медичним висновком, знижуються норми виробітку, норми обслуговування або вони переводяться на іншу роботу, яка є легшою і виключає вплив негативних виробничих факторів, із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою. До надання вагітній жінці іншої роботи, яка є більш легкою і виключає вплив несприятливих виробничих факторів, вона підлягає увільненню від роботи із збереженням середнього заробітку за всі пропущені внаслідок цього робочі дні за рахунок підприємства, установи, організації. Жінки, які мають дітей віком до 3 років, у разі неможливості виконання ними попередньої роботи переводяться на іншу роботу із збереженням середнього заробітку за попередньою роботою до досягнення дитиною віку 3 років (ст. 178 КЗпП України). 13. Жінкам, що мають дітей віком до півтора року, надаються, крім загальної перерви для відпочинку і харчування, додаткові перерви для годування дитини. Ці перерви надаються не рідше ніж через 3 години, а їх тривалість не може бути менша 30 хвилин кожна. При наявності двох і більше грудних дітей тривалість перерви встановлюється не менше однієї години. Строк і порядок надання перерв установлюється власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації і з урахуванням побажання матері. Перерви для годування дитини включаються в робочий час і оплачуються за середнім заробітком (ст. 183 КЗпП України). 14. Якщо характер виконування роботи виключає можливість регулярного годування дитини та її

14. Якщо характер виконування роботи виключає можливість регулярного годування дитини та її догляду, жінка, за її заявою, повинна бути переведена на іншу роботу, де є можливість надання перерви для годування дитини. 15. Забороняється відмовляти жінці у прийнятті на роботу і знижувати їм заробітну плату з мотивів, пов’язаних з вагітністю або наявністю дітей віком до 3 років, а одиноким матерям – у зв’язку з наявністю дитини віком до 14 років або дитини-інваліда. При відмові у прийнятті на роботу зазначеним категоріям жінок власник або уповноважений ним орган зобов’язані повідомляти їм причини відмови у письмовій формі. Відмова у прийнятті на роботу може бути оскаржена у судовому порядку. Звільнення вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до 3 років (до 6 років, якщо дитина потребує домашнього догляду), одиноких матерів при наявності дитини віком до 14 років або дитини-інваліда з ініціативи власника або уповноваженого ним органу не допускається, крім випадків повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов’язковим працевлаштуванням. Обов’язкове працевлаштування зазначених категорій жінок передбачене також у випадках звільнення їх після закінчення строкового трудового договору. На період працевлаштування за ними зберігається середня заробітна плата, але не більше 3 місяців від дня закінчення чинності строкового трудового договору (ст. 184 КЗпП України). 16. Жінкам надаються відпустки по вагітності і родах тривалістю 70 календарних днів до родів і 56 (у разі ненормальних родів або народження двох і більше дітей –70) календарних днів після родів, які обчислюються сумарно і надаються жінкам повністю незалежно від кількості днів, фактично використаних до родів, і, за їх бажанням, частково оплачувані відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років з виплатою за ці періоди допомоги по державному соціальному страхуванню. Крім зазначених відпусток, у разі, коли дитина потребує домашнього догляду, жінці, за її заявою, надається відпустка без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у медичному висновку, але не більше, як до досягнення дитиною 6-річного віку. Підприємства і організації можуть надавати жінкам за рахунок власних коштів частково оплачувану відпустку та відпустку без збереження заробітної плати по догляду за дитиною більшої тривалості (ст. 179 КЗпП України). 17. При наданні жінкам відпустки у зв’язку з вагітністю і родами власник або уповноважений ним орган зобов’язаний за їх заявою приєднати до неї щорічну відпустку незалежно від тривалості роботи жінки на даному підприємстві, в установі, організації (ст. 180 КЗпП України). 18. Частково оплачувана відпустка по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років надається за заявою жінки повністю або частинами в межах встановленого строку і оформляється наказом (розпорядженням) власника або уповноваженого ним органу. Час частково оплачуваної відпустки по догляду за дитиною до досягнення нею віку трьох років і додаткової відпустки без збереження заробітної плати, коли дитина потребує домашнього догляду, зараховується як у загальний, так і в безперервний стаж роботи і в стаж роботи за спеціальністю. В стаж роботи для щорічної оплачуваної відпустки час відпусток по догляду за дитиною не зараховується (ст. 181 КЗпП України). 19. Право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку мають працюючі жінки, жінки, що навчаються з відривом від виробництва, жінки, звільнені з роботи у зв’язку з ліквідацією підприємства, установи, організації, і жінки, зареєстровані у державній службі зайнятості як безробітні (ст. 22 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. - Відомості ВР, 1993, № 5, с. 21). 20. Жінкам, що усиновили новонароджених дітей, надається відпустка з виплатою допомоги по родах за період із дня усиновлення і до закінчення 56 днів народження дитини. Відпустки по догляду надаються жінкам, що усиновили дітей, на умовах і в порядку, встановлених для рідних матерів (ст. 182 КЗпП України, ст. 15 Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”. Відомості ВР, 1993, № 5, с. 21). 21. На підприємствах і в організаціях з широким застосуванням жіночої праці організовуються дитячі ясла, дитячі садки, кімнати для годування грудних дітей, а також кімнати особистої гігієни жінок (ст. 186 КЗпП України).

Стаття 15. Охорона праці неповнолітніх

Забороняється застосування праці неповнолітніх, тобто осіб віком до 18 років, на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах. Порядок трудового і професійного навчання неповнолітніх професій, пов’язаних з цими роботами, визначається положенням, яке затверджується Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Забороняється також залучати неповнолітніх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, а також граничні норми підіймання і переміщення важких речей неповнолітніми затверджується Міністерством охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Неповнолітні приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду. Забороняється залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні. Вік, з якого допускається прийняття на роботу, тривалість робочого часу, відпусток та деякі інші умови праці неповнолітніх визначаються чинним законодавством.

1. Неповнолітні, тобто особи, що не досягли 18 років, у трудових правовідносинах прирівнюються у правах до повнолітніх, а в галузі охорони праці, робочого часу, відпусток та деяких інших умов праці користуються пільгами, встановленими законодавством (ст. 187 КЗпП України). Важливими винятком із загальних правил регулювання праці є заборона використовувати неповнолітніх на важких роботах і на роботах із шкідливими або небезпечними умовами праці, а також на підземних роботах (ст. 190 КЗпП України). Перелік важких робіт і робіт із шкідливими і небезпечними умовами праці, на яких забороняється застосування праці неповнолітніх, затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31 березня 1994 р. № 46 (зареєстровано у Міністерстві юстиції України 28 липня 1994 р. за № 176/385). Цей перелік поширюється як на підземні роботи, так і інші роботи із шкідливими та небезпечними умовами праці. 2. Застосування праці осіб, що не досягли 18 років, у виробництвах, професіях і на роботах з небезпечними і шкідливими умовами праці, зазначених у названому Переліку, заборонено на усіх підприємствах, в установах, організаціях незалежно від форм власності і видів діяльності. 3. Професійна підготовка молоді на виробництві за професіями, вказаними у цьому Переліку, допускається за умови досягнення особами 18-річного віку на момент завершення навчання (Положення про навчання неповнолітніх професіям, пов’язаним з важкими роботами і роботами із шкідливими та небезпечними умовами праці, затверджене наказом Держнаглядохоронпраці України від 30 грудня 1994 р. № 130, зареєстроване у Мінюсті України 20 січня 1995 р. за № 14/550). 4. При проходженні виробничої практики (виробничого навчання) особи, які не досягли 18-річного віку, та навчаються у професійно-навчальному закладі, можуть перебувати у виробництвах, професіях і на роботах, вказаних у Переліку, не більше як 4 години в день за умови суворого дотримання у цих виробництвах і на роботах чинних правил і норм про охорону праці. 5. Забороняється з мотивів виховання приймати осіб, що не досягли 18 років, на роботи, пов’язані з виробництвом, зберіганням і торгівлею спиртними напоями (п. 7 Указу Президії Верховної Ради УРСР від 22 червня 1972 р. “Про заходи щодо посилення боротьби проти пияцтва й алкоголізму». - Відомості ВР, 1972, № 26, с. 221). 6. Коментована стаття містить заборону залучати неповнолітніх до підіймання і переміщення речей, маса яких перевищує встановлені для них граничні норми. Ці норми було встановлено обов’язковою постановою Наркомпраці РРФСР від 4 березня 1921 р. і поширено на усю територію СРСР постановою Наркомпраці СРСР і ВРНГ СРСР від 14 листопада 1923 р. (Известия НКТ СССР, 1923, № 11. с. 35). Цією постановою встановлено, що неповнолітні віком до 18 років ні в якому разі не повинні призначатися на роботи, які полягають виключно у перенесенні або пересуванні важких речей, якщо їх вага перевищує 4,1 кг. Перенесення і пересування важких речей неповнолітніми як чоловічої, так і жіночої статі в межах

Перенесення і пересування важких речей неповнолітніми як чоловічої, так і жіночої статі в межах нижчезазначених норм допускається лише у тих випадках, коли це пов’язано з виконанням ними постійної роботи і займає не більш як 1/3 їх робочого часу. Для неповнолітніх віком від 16 до 18 років установлено такі граничні норми перенесення і пересування важких речей на кожного окремого працівника: а) перенесення важких речей: для неповнолітніх чоловічої статі – 16,4 кг, жіночої статі – 10,25 кг; б) пересування важких речей у вагонетках по рейках: для неповнолітніх чоловічої статі – 492 кг, жіночої – 328 кг; в) пересування важких речей на одноколісних тачках: для неповнолітніх чоловічої статі – 49,2 кг. Неповнолітні жіночої статі віком до 18 років до пересування важких речей на тачках зовсім не допускаються. Пересування важких речей на одноколісних тачках допускається лише по дошках, при цьому граничний підйом не повинен перевищувати 0,02; г) пересування важких речей на двоколісних ручних візках: для неповнолітніх чоловічої статі – 114,8 кг по рівній підлозі та 57,4 кг – по нерівному ґрунті або бруківці. При цьому граничний підйом не може перевищувати 0,01. Неповнолітні жіночої статі віком до 18 років до пересування важких речей на двоколісних ручних візках зовсім не допускаються; д) пересування важких речей на три і чотириколісних візках: для неповнолітніх чоловічої статі – 82 кг, жіночої – 57,4 кг. При цьому пересування важких речей допускається лише по рівній підлозі – асфальтовій, дерев’яній, плиточній тощо – при граничному підйомі не більше 0,02. Усі ці вагові норми передбачають включення ваги вантажу разом з приладдям для перенесення або пересування (тобто вагонеткою, тачкою, візком тощо). 7. Усі особи молодше 18 років приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові (ст. 191 КЗпП України). Обов’язковість медичного огляду неповнолітніх передбачена також у ст. 66 Основ законодавства України про охорону здоров’я (Відомості ВР, 1993, № 4). У цій же статті записано, що медичні огляди працюючих неповнолітніх повинні проводитися регулярно, але не рідше одного разу на рік. Законодавство передбачає два види медичних оглядів неповнолітніх: попередній і періодичний. Попередній медогляд має на меті виявити придатність неповнолітнього за станом здоров’я до виконання його майбутньої роботи. Періодичні медогляди здійснюються з метою постійного медичного контролю за станом здоров’я неповнолітнього, з’ясування впливу виробничого середовища на його організм. За наслідками таких оглядів вживаються заходи попередження та лікування початкових форм захворювання. Якщо під час чергового медичного огляду буде встановлено, що ця робота негативно впливає на здоров’я неповнолітнього, медична установа дає висновок про неможливість використання його на такій роботі та необхідність полегшення умов праці або переведення його на іншу роботу. Висновок медичної установи є обов’язковим для власника або уповноваженого ним органу. Графіки проведення періодичних медичних оглядів погодженням з підприємством, установами, організаціями.

складаються

медичними установами за

Відповідальність за своєчасність проходження неповнолітніми працівниками обов’язкових медичних оглядів та за шкідливі наслідки для їх здоров’я, спричинені допуском до роботи осіб, які не пройшли обов’язкового медичного огляду, покладено законом на власників та керівників підприємств, установ, організацій (ст. 31 Основ законодавства України про охорону здоров’я). 8. Законодавство України забороняє залучати неповнолітніх до нічних, надурочних робіт та робіт у вихідні дні (ст. 192 КЗпП України). До нічних належать роботи, що виконуються з 10 години вечора до 8 години ранку (ст. 54 КЗпП України). Оскільки неповнолітні не допускаються до нічних робіт, вони не повинні залучатися і до чергувань у нічні години. Вечірня зміна для неповнолітніх повинна закінчуватися не пізніш як о 10 годині вечора. 9. Надурочними вважаються роботи понад встановлену тривалість робочого дня (ст. 62 КЗпП України). Тривалість робочого дня для неповнолітніх працівників становить: у віці від 16 до 18 років – 36 годин на тиждень, від 15 до 16 років, а також учнів віком від 14 до 15 років, які працюють у період канікул, – 24 години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від

години на тиждень. Тривалість робочого часу учнів, які працюють протягом навчального року у вільний від навчання час, не може перевищувати половини максимальної тривалості робочого часу, вказаної вище для осіб відповідного віку (ст. 51 КЗпП України). 10. Вихідними днями є дні щотижневого відпочинку працівників. При п’ятиденному робочому тижні працівникам надається два вихідних дні на тиждень, а при шестиденному робочому тижні – один вихідний день. Загальним вихідним днем є неділя. Другий вихідний день при п’ятиденному робочому тижні, якщо він не визначений законодавством, встановлюється графіком роботи підприємства, установи, організації, погодженим з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації. Він, як правило, повинен надаватися підряд з загальним вихідним днем. У випадку, коли святковий або неробочий день (ст. 73 КЗпП України) збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний після святкового або неробочого (ст. 67 КЗпП України). На підприємствах, в установах, організаціях, де робота не може бути перервана у загальний вихідний день у зв’язку з необхідністю обслуговування населення (магазини, підприємства побутового обслуговування, театри, музеї тощо), вихідні дні встановлюються місцевими Радами народних депутатів (ст. 68 КЗпП України). На підприємствах, в установах і організаціях, зупинення роботи яких неможливе з виробничо-технічних умов або через необхідність безперервного обслуговування населення, а також на вантажних роботах, пов’язаних з роботою транспорту, вихідні дні надаються у різні дні тижня по чергове кожній групі працівників згідно з графіком змінності, що затверджується власником або уповноваженим ним органом за погодженням з профспілковим комітетом підприємства, установи, організації (ст. 69 КЗпП України). 11. Неповнолітні приймаються на роботу, як правило, після досягнення 16 років. За згодою одного із батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматися на роботу особи, які досягли 15 років (ст. 188 КЗпП України). Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається прийняття на роботу учнів загальноосвітніх шкіл та професійних навчальних закладів для виконання легкої праці, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час при досягненні ними 14-річного віку. Для прийняття на роботу неповнолітніх у таких випадках необхідна згода одного з батьків або особи, що його замінює (частина 2 ст. 188 КЗпП України). 12. Щорічна відпустка неповнолітнім працівникам надається тривалістю один календарний місяць (ст. 75 КЗпП України). До щорічних і додаткових відпусток не включаються відпустки, що надаються у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю, а також з вагітністю і родами (ст. 78 КЗпП України). 13. З метою охорони здоров’я неповнолітніх норми виробітку встановлюються для них виходячи з норм виробітку для дорослих робітників пропорційно скороченому робочому часу для осіб, що не досягли 18 років (ст. 193 КЗпП України). Заробітна плата працівникам молодше 18 років при скороченій тривалості щоденної роботи виплачується в такому ж розмірі, як працівникам відповідних категорій при повній тривалості щоденної роботи (ст. 194 КЗпП України). 14. Місцеві органи державної виконавчої влади визначають у межах, встановлених Законом України “Про зайнятість населення”, квоту робочих місць для працевлаштування молоді. У разі відмови у прийнятті на роботу молодих громадян у межах встановленої квоти з підприємств, установ і організацій стягується штраф у розмірі середньої річної заробітної плати за кожну таку відмову. Ці кошти спрямовуються в державний фонд сприяння зайнятості населення і використовуються для фінансування витрат на створення додаткових робочих місць для молоді, її професійну підготовку та перепідготовку (ст. 7 Закону України “Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні». - Відомості ВР, 1993, № 16, с. 167). Відмова у прийнятті на роботу і професійне навчання на виробництві молоді в рахунок встановленої для підприємства, установи, організації квоти (броні) забороняється. Така відмова може бути оскаржена до суду (ст. 196 КЗпП України). 15. Для неповнолітніх встановлені додаткові гарантії від незаконного звільнення з роботи. Працівники молодше 18 років можуть бути звільнені з ініціативи власника або уповноваженого ним органу, крім додержання загального порядку звільнення, тільки за згодою районної (міської) комісії у справах неповнолітніх. При цьому звільнення з таких підстав, як зміни в організації виробництва і праці, у тому числі ліквідації, реорганізації або перепрофілювання підприємства, установи, організації, скорочення чисельності або штату працівників, виявленої невідповідності працівника займаній посаді або виконуваній роботі внаслідок недостатньої кваліфікації або стану здоров’я, які перешкоджають продовженню цієї роботи, поновлення на роботі працівника, який виконував цю роботу, провадиться лише у виняткових випадках і не допускається без працевлаштування (ст. 198 КЗпП України).

16. Закон надає право батькам, усиновителям і опікунам неповнолітнього, а також державним органам та службовим особам, на яких покладено нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, вимагати розірвання трудового договору з неповнолітнім, у тому числі й строкового, коли продовження його чинності загрожує здоров’ю неповнолітнього або порушує його законні інтереси (ст. 199 КЗпП України).

Стаття 16. Охорона праці інвалідів

У випадках, передбачених законодавством, власник зобов’язаний організувати навчання, перекваліфікацію і працевлаштування інвалідів відповідно до медичних рекомендацій, встановити неповний робочий день або неповний робочий тиждень і пільгові умови праці на прохання інвалідів. Залучення інвалідів до надурочних робіт у нічний час без їх згоди не допускається. Підприємства, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням рекомендацій медико-соціальної експертизи та індивідуальних програм реабілітації, вживати додаткових заходів щодо безпеки праці, які відповідають специфічним особливостям цієї категорії працівників.

1. Інваліди в Україні володіють усією повнотою соціально-економічних, політичних, особистих прав і свобод, закріплених Конституцією України та іншими законодавчими актами. Дискримінація інвалідів забороняється і переслідується законом (ст. 1 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”. – Відомості ВР, 1991, № 21, с. 252). 2. Інвалідами вважаються особи із стійким розладом функцій організму, зумовленим захворюванням, наслідком травм або з уродженими дефектами, що призводить до обмеження життєдіяльності, до необхідності у соціальній допомозі і захисті. Інвалідність як міра втрати здоров’я визначається шляхом експертного обстеження в органах медикосоціальної експертизи Міністерства охорони здоров’я України. Положення про медико-соціальну експертизу затверджується Кабінетом Міністрів України з урахуванням думок громадських організацій інвалідів в особі їх республіканських органів. 3. На підставах і в порядку, передбачених законами України, громадяни можуть тимчасово або постійно непридатними за станом здоров’я до професійної або іншої діяльності, підвищеною небезпекою для оточуючих. Рішення про обмеження прав громадян, пов’язані здоров’я, можуть бути оскаржені в судовому порядку (ст. 9 Основ законодавства України здоров’я. – Відомості ВР, 1993, № 4, с. 19).

бути визнані пов’язаною з із станом їх про охорону

4. Експертиза тривалої або стійкої втрати працездатності здійснюється медико-соціальними експертними комісіями (МСЕК), які встановлюють ступінь та причину інвалідності, визначають для інвалідів роботи та професії, до ступні їм за станом здоров’я, перевіряють правильність використання праці інвалідів згідно з висновком експертної комісії та сприяють відновленню працездатності інвалідів. Висновки органів медико-соціальної експертизи про умови і характер праці інвалідів є обов’язковими для власників підприємств, установ, організацій чи уповноважених ними органів (ст. 69 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Громадянин має право у судовому порядку оспорювати рішення органів медико-соціальної експертизи про визнання чи не визнання його інвалідом (ст. 6 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”), У разі незгоди громадянина з висновками МСЕК та в інших передбачених законодавством випадках на вимогу громадянина проводиться альтернативна медична (медико-соціальна, військово-лікарська, судовомедична, судово-психіатрична тощо) експертиза. Альтернативна медична експертиза здійснюється фахівцями відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни самостійно обирають експертну установу та експертів (ст. 73

відповідного профілю і кваліфікації. Громадяни самостійно обирають експертну установу та експертів (ст. 73 Основ законодавства України про охорону здоров’я). 5. На підставі висновку медико-соціальної експертизи та з урахуванням здібностей до професійної та побутової діяльності інваліда встановлюються порядок та умови визначення його потреб у зв’язку з інвалідністю. Види та обсяги необхідного захисту інваліда надаються у вигляді індивідуальної програми медичної, соціально-трудової реабілітації й адаптації. Індивідуальна програма реабілітації є обов’язковою для виконання державними органами, підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями (ст. 5 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”), 6. З метою реалізації творчих і виробничих здібностей інвалідів та з урахуванням індивідуальних програм реабілітації їм забезпечується право працювати на підприємствах (в об’єднаннях), в установах і організаціях із звичайними умовами праці, у цехах і на дільницях, де застосовується праця інвалідів, а також займатися індивідуальною та іншою трудовою діяльністю, яка не заборонена законом. 7. Відмова в укладенні трудового договору або у просуванні по службі, звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу, переведення інваліда на іншу роботу без його згоди з мотивів інвалідності не допускається, за винятком випадків, коли за висновком медико-соціальної експертизи стан його здоров’я перешкоджає виконанню професійних обов’язків, загрожує здоров’ю і безпеці праці інших осіб, або продовження трудової діяльності чи зміна її характеру та обсягу загрожує погіршенню здоров’я інваліда (ст. 17 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”). 8. Працевлаштування інвалідів здійснюється органами Міністерства праці України, Міністерства соціального захисту населення України, місцевими Радами народних депутатів, громадськими організаціями інвалідів. Підбір робочого місця здійснюється переважно на підприємстві, в установі, організації, де настала інвалідність, з урахуванням побажань інваліда, наявних у нього професійних навичок і знань, а також рекомендацій медико-соціальної експертизи. Підприємства, установи, організації, незалежно від форм власності і господарювання, які використовують працю інвалідів, зобов’язані створювати для них умови праці з урахуванням індивідуальних програм реабілітації та забезпечувати інші соціально-економічні гарантії, передбачені чинним законодавством (ст. 18 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”), 9. Вимоги щодо виробничої сфери, санітарно-побутових і спеціальних приміщень, організації режиму праці і відпочинку, медичного обслуговування на підприємствах, де використовується виключно праця інвалідів і пенсіонерів за віком, передбачені “Єдиними санітарними правилами для підприємств (виробничих об’єднань), цехів і дільниць, призначених для використання праці інвалідів і пенсіонерів по старості”, затвердженими заступником Головного санітарного лікаря СРСР 1 березня 1983 р. № 2572-13. 10. Місцеві Ради народних депутатів спільно з підприємствами (об’єднаннями), установами і організаціями, громадськими організаціями інвалідів, за участю відділень Фонду України соціального захисту інвалідів у Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, на підставі пропозицій органів Міністерства соціального захисту населення України щорічно визначають для всіх підприємств, установ і організацій нормативи робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів у розмірі не менш як 4 відсотки від загальної чисельності працюючих. Якщо працює від 15 до 25 чоловік – встановлюється норматив у кількості одного робочого місця (ст. 19 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”). 11. Підприємства (об’єднання), установи і організації, незалежно від форм власності і господарювання, на яких працює інвалідів менше, ніж встановлено нормативом, зобов’язані щорічно відраховувати до відділень Фонду України соціального захисту інвалідів цільові кошти на створення робочих місць, призначених для працевлаштування інвалідів і на здійснення заходів щодо їх соціально-трудової та професійної реабілітації. Розмір відрахувань визначається середньою річною заробітною платою на відповідному підприємстві (об’єднанні), в установі і організації за кожне робоче місце, не зайняте інвалідом (ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”). 12. Після закінчення навчального закладу інвалідам надається право вибору місця роботи з наявних варіантів або надається за їх бажанням право вільного працевлаштування. При відмові у прийнятті на роботу, ненаданні роботи за спеціальністю інваліду, направленому за розподілом після закінчення навчального закладу, або при недодержані інших умов трудового договору і законодавства про працю власник або уповноважений ним орган відшкодовує витрати на його проїзд до місця роботи і назад до місця постійного проживання, а також витрати на проїзд супровідника, якщо він був необхідний (ст. 20 Закону України “Про

проживання, а також витрати на проїзд супровідника, якщо він був необхідний (ст. 20 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”). 13. За інвалідами внаслідок трудового каліцтва або професійного захворювання, які проходять професійну реабілітацію, у тому числі професійну підготовку і перепідготовку згідно з індивідуальною програмою реабілітації, якщо з моменту встановлення інвалідності минуло не більше одного року, зберігається середній заробіток за попереднім місцем роботи із зарахуванням пенсії по інвалідності протягом строку, передбаченого програмою. У таких випадках відшкодування витрат з урахуванням сплачених сум пенсій здійснюється підприємством (об’єднанням), установою, організацією, у період роботи на яких настала інвалідність (ст. 25 Закону України “Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні”). 14. Коментована стаття Закону України “Про охорону праці” передбачає обов’язок власника або уповноваженого ним органу встановлювати інвалідам неповний робочий день або неповний робочий тиждень на їх прохання. Згідно із загальними правилами (ст. 56 КЗпП України) неповний робочий час (неповний робочий день або неповний робочий тиждень) встановлюється за угодою між працівником і власником підприємства, установи, організації. Отже, дати чи не дати дозвіл на роботу працівника на умовах неповного робочого часу – залежить від власника або уповноваженого ним органу. Проте, законодавчі акти встановлюють ряд винятків, коли власник або уповноважений ним орган зобов’язаний задовольнити прохання працівника. Серед них – прохання вагітних жінок, жінок, що мають дітей віком до 14 років або дитину-інваліда, працюючих інвалідів. При неповному робочому дні працівник працює щоденно, але меншу кількість годин, ніж це встановлено правилами внутрішнього трудового розпорядку для працівників, які мають повну завантаженість. При неповному робочому тижні працівник працює повний робочий день, але не у всі робочі дні, а, наприклад, лише у вівторок, середу і четвер. Оплата праці при роботі на умовах неповного робочого часу провадиться пропорціонально відпрацьованому часу або залежно від виробітку. Робота на умовах неповного робочого часу не тягне за собою будь-яких обмежень трудових прав працівників, зокрема, вона повністю зараховується до трудового стажу, щорічні оплачувані відпустки надаються такої ж тривалості, що й при роботі протягом усього робочого часу, тощо. 15. Про роботу інвалідів у нічний час, крім коментованої статті Закону України “Про охорону праці”, йдеться також у двох статтях Кодексу законів про працю України. За ст. 172 цього Кодексу залучення інвалідів до робіт у нічний час без їх згоди не допускається. Дещо інакше сформульовано відповідну норму в ст. 55 КЗпП України: робота інвалідів у нічний час допускається лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям. Нічним вважається час з 10 години вечора до 6 години ранку. Про нічні роботи див. п. 9 коментарю до ст. 15 цього Закону. 16. Про можливість залучення інвалідів до надурочних робіт говориться, крім коментованої статті Закону України “Про охорону праці”, також у ст. 63 і ст. 172 КЗпП України. За ст. 63 Кодексу залучення інвалідів до надурочних робіт можливе лише за їх згодою і за умови, що це не суперечить медичним рекомендаціям. Ст. 172 Кодексу не містить норми про дотримання медичних рекомендацій. Згідно з нею залучення інвалідів до надурочних робіт без їх згоди не допускається. Про застосування надурочних робіт див. п. 10 коментарю до ст. 15 Закону України “Про охорону праці”. 17. Інваліди війни мають право на першочергове працевлаштування за спеціальністю відповідно до підготовки та висновків медико-соціальної експертизи, переважне право на залишення на роботі при скороченні чисельності чи штату працівників у зв’язку із змінами в організації виробництва і праці та на працевлаштування у разі ліквідації підприємства, установи, організації. Інваліди війни мають право на використання щорічної оплачуваної відпустки у зручний для них час, а також на одержання додаткової відпустки без збереження заробітної плати до двох тижнів на рік (пункти 13, 14, 17 Закону України “Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту”. – Відомості ВР, 1993, № 45, с. 425).

Розділ III ОРГАНІЗАЦІЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ НА ВИРОБНИЦТВІ

Стаття 17. Управління охороною праці на підприємстві та обов’язки власника

Власник зобов’язаний створити в кожному структурному підрозділі і на робочому місці умови праці відповідно до вимог нормативних актів, а також забезпечити додержання прав працівників, гарантованих законодавством про охорону праці. З цією метою власник забезпечує функціонування системи управління охороною праці, для чого: створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов’язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій; розробляє за участю профспілок і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів з охорони праці, впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо; забезпечує усунення захворювань, і виконання розслідування цих причин;

причин, що призводять до нещасних випадків, професійних профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками

організовує проведення лабораторних досліджень умов праці, атестації робочих місць на відповідність нормативним актам про охорону праці в порядку і строки, що встановлюються законодавством, вживає за їх підсумками заходів щодо усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я виробничих факторів; розробляє і затверджує положення, інструкції, інші нормативні акти про охорону праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках, робочих місцях відповідно до державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці, забезпечує безплатно працівників нормативними актами про охорону праці; здійснює постійний контроль за додержанням працівниками технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог щодо охорони праці; організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці. В разі відсутності в нормативних актах про охорону праці вимог, які необхідно виконати для забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на певних роботах, власник зобов’язаний вжити погоджених з органами державного нагляду заходів, що забезпечать безпеку працівників. У разі виникнення на підприємстві надзвичайних ситуацій і нещасних випадків власник зобов’язаний вжити термінових заходів для допомоги потерпілим, залучити при необхідності професійні аварійно-рятувальні формування.

1. Управління охороною праці на підприємстві здійснюється відповідно до рекомендацій “Управление охраной труда. Основные положення. М.: Издательство стандартов. 1983” (далі за текстом Рекомендації). 2. Об’єктом управління охороною праці є діяльність функціональних служб та структурних підрозділів підприємства щодо забезпечення безпечних та здорових умов праці на робочих місцях, виробничих ділянках, у цехах та підприємстві в цілому (п. 1.2 Рекомендацій). 3. Організація та координація робіт в галузі охорони праці повинна передбачати формування органів

3. Організація та координація робіт в галузі охорони праці повинна передбачати формування органів управління охороною праці, встановлення обов’язків та порядку взаємодії осіб, які приймають участь в управлінні, а також прийнятті і реалізації управлінських рішень (накази, розпорядження, вказівки і таке інше) (п. 2.2 Рекомендацій). 4. Управління охороною праці здійснюють: на підприємстві в цілому – керівник; в цехах, на виробничих ділянках та у службах – керівники відповідних підрозділів та служб (п. 1.3 Рекомендацій). 5. Обов’язки, права та відповідальність посадових осіб за виконання покладених на них функцій з питань охорони праці повинні передбачатись у посадових інструкціях, форма яких розроблена Держнаглядохоронпраці та погоджена з Державним комітетом по стандартизації, метрології та сертифікації і Головним архівним управлінням при Кабінеті Міністрів України (К.: Норматив, 1994). 6. Атестація робочих місць на відповідність їх нормативним актам про охорону праці проводиться згідно з постановою Кабінету Міністрів України “Про порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці” від 1 серпня 1992 р. № 442. 7. До кола питань по управлінню охороною праці повинно включатись вирішення наступних основних задач: навчання працюючих безпеці праці і пропаганди питань охорони праці; забезпечення безпеки виробничого устаткування; забезпечення безпеки виробничих процесів; забезпечення безпеки будівель та споруд; нормалізацію санітарно-гігієнічних умов праці; забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту; забезпечення оптимальних режимів праці та відпочинку працюючих; організацію лікувально-профілактичного обслуговування працюючих; санітарно-побутове обслуговування працюючих; професійний відбір працюючих за окремими спеціальностями. При вирішенні вказаних задач власник (уповноважений ним орган) повинен керуватись, крім коментованої статті Закону “Про охорону праці”, статтями 153, 160, 161, 163–168 Кодексу Законів про працю України, а також нормативними актами з перелічених питань, які розроблені, затверджені відповідними органами і зареєстровані в установленому порядку в Державному реєстрі міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці (Реєстр ДНАОП), затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 6 лютого 1995 р. № 12, К.: Основа. 1995.- 222с.). 8. Проведення лабораторних досліджень проводиться санітарними лабораторіями підприємств при умові їх атестації відповідно до постанови Головного державного санітарного лікаря від 26 листопада 1992 р. № 6 “Про атестацію санітарних лабораторій підприємств, установ, організацій”.

Стаття 18. Обов’язок працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці

Працівник зобов’язаний: знати і виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

колективного та індивідуального захисту; додержувати зобов’язань щодо охорони праці, передбачених колективним договором (угодою, трудовим договором) та правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства; проходити у встановленому порядку попередні та періодичні медичні огляди; співробітничати з власником у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці, особисто вживати посильних заходів щодо усунення будь-якої виробничої ситуації, яка створює загрозу його життю чи здоров’ю або людей, які його оточують, і навколишньому природному середовищу, повідомляти про небезпеки свого безпосереднього керівника або іншу посадову особу.

1. Відповідно до Закону України “Про охорону праці” та Кодексу законів про працю України створення безпечних і нешкідливих умов праці на виробництві покладається на власника або уповноважений ним орган, які не вправі вимагати від працівника виконання роботи, поєднаної з явною небезпекою для нього або оточуючих його людей, а також в умовах, що не відповідають законодавству про охорону праці. В той же час законодавець передбачив конкретне коло обов’язків працівника з цих питань, тому що без цього неможливо в повній мірі забезпечити необхідний рівень безпеки праці на виробництві. Обов’язком працівника насамперед є старанне відношення до усіх видів навчання (інструктажу), які проводить власник або уповноважений ним орган по вивченню вимог нормативних актів про охорону праці, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва. Кожен працівник повинен знати, що Закон “Про охорону праці” забороняє допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж або перевірку знань з питань охорони праці. Якщо власник або уповноважений ним орган не дотримується строків проведення чергового навчання (інструктажу), то працівник вправі про це нагадати відповідному керівникові. Згідно з ст. 20 Закону України “Про охорону праці” на прохання працівника проводиться додатковий інструктаж з питань охорони праці. Після навчання (інструктажу) працівник повинен отримати інструкцію з охорони праці за його професією. 2. Одним з найголовніших обов’язків працівника є неухильне дотримання вимог безпеки праці, що є запорукою попередження більшості аварій і нещасних випадків на виробництві. Треба постійно пам’ятати, що порушення технологічного процесу, правил дорожнього руху, незастосування засобів індивідуального чи колективного захисту або недотримання інших вимог безпеки праці рано чи пізно приведе до тяжких наслідків. Тому невипадково у ст. 11 Закону “Про охорону праці” вказано, що якщо нещасний випадок трапився внаслідок невиконання потерпілим вимог нормативних актів про охорону праці, розмір одноразової допомоги може бути зменшено в порядку, що визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового комітету підприємства. Більше того, до Кодексу України про адміністративні правопорушення внесені доповнення про накладення штрафу на працівників за порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці або невиконання законних вимог службових осіб органів Держнаглядохоронпраці щодо усунення порушень законодавства про охорону праці. 3. Під час роботи працівники повинні користуватися відповідним спецодягом, спецвзуттям і запобіжними пристосуваннями. Відповідно до п. 19 Інструкції про порядок видачі, зберігання, використання спецодягу, спецвзуття та запобіжних засобів, затвердженої Держкомпраці СРСР 11 червня 1960 р. № 786 та ВЦРПС від 22 квітня 1960 р. № 10, п. 6 з доповненнями і змінами цих органів від 2 жовтня 1963 р. № 299/П-22 та від 4 липня 1967 р. № 329/П-17, працівники, які отримують згідно з діючими галузевими нормами запобіжні засоби (респіратори, протигази, саморятувальники тощо), повинні проходити спеціальний інструктаж щодо правил користування та способів перевірки справності цих засобів, а також тренування щодо їх застосування. Власник підприємства або уповноважений ним орган зобов’язаний не допускати до роботи працівників, які відмовляються користуватися необхідними засобами індивідуального чи колективного захисту (п. 18 Інструкції). 4. Законом України “Про колективні договори і угоди” (стаття 9) визначено, що положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації (незалежно від

колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, установи, організації (незалежно від того, чи є вони членами профспілки) і е обов’язковими як для власника або уповноваженого ним органу, так і для працівників. Положення генеральної, галузевої, регіональної угод діють безпосередньо і є обов’язковими для всіх суб’єктів, що перебувають у сфері дії сторін, які підписали угоду. Усі працюючі, а також щойно прийняті на підприємство працівники повинні бути ознайомлені з колективним договором власником або уповноваженим ним органом. У колективному договорі підприємства, установи, організації, як правило, містяться зобов’язання працівників ретельно вивчати вимоги державних нормативних актів про охорону праці, виконувати встановлений власником порядок безпечного виконання робіт відповідно до конкретних обов’язків та професій, а також правила поведінки на території підприємства у виробничих приміщеннях, на будівельних майданчиках і робочих місцях; брати активну участь і проявляти ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня охорони праці, вносити раціоналізаторські та інші пропозиції з цих питань тощо. 5. Укладенню трудового договору між працівником і підприємством завжди передує досягнення угоди між сторонами про умови цього договору. Відповідно ж до чинного законодавства однією з основних умов трудового договору є додержання працівником встановлених на підприємстві правил внутрішнього трудового розпорядку, які затверджуються трудовим колективом за поданням власника (уповноваженого ним органу) та профспілкового комітету на основі Типових правил внутрішнього трудового розпорядку для робітників і службовців підприємств, установ, організацій, затверджених постановою Держкомпраці СРСР від 20 липня 1984 р. № 213, погодженою в ВЦРПС. Серед найважливіших обов’язків працівника зазначені Типові правила визначають додержання вимог з безпеки і гігієни праці, передбачених відповідними правилами, інструкціями та іншими нормативними актами, обов’язкове користування наявним спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами індивідуального і колективного захисту. Отже, невиконання працівником вимог нормативних актів про охорону праці є порушенням трудової дисципліни, яке тягне за собою застосування до порушника дисциплінарних стягнень згідно з чинним законодавством (догана, звільнення з роботи). 6. Згідно з ст. 19 Закону України “Про охорону праці” та ст. 169 КЗпП України працівники при прийнятті на роботу і протягом трудової діяльності на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, повинні проходити попередній і періодичний медичні огляди. Усі особи молодше вісімнадцяти років, незалежно від того, на яких роботах вони будуть працювати, приймаються на роботу лише після попереднього медичного огляду і в подальшому, до досягнення 21 року, щороку підлягають обов’язковому медичному оглядові. Якщо працівник вважає, що погіршення стану його здоров’я пов’язане з умовами праці, то на його прохання або за ініціативою власника може проводитися позачерговий медичний огляд. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його проведення затверджено наказом Міністерства охорони здоров’я України від 31 березня 1994 р. за № 45 за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Міністерством праці. Міністерством соціального захисту України і Федерацією профспілок України, . Працівники, які ухиляються від проходження обов’язкового медичного огляду, можуть бути притягнуті до дисциплінарної відповідальності і відсторонені від роботи без збереження заробітної плати. 7. Обов’язок працівника співробітничати з власником у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці Передбачено також ст. 159 КЗпП України та підпунктами “г”, “д”, “є” п. 11 зазначених Типових правил внутрішнього трудового розпорядку. Це перш за все вжиття особисто працівником посильних заходів щодо усунення будь-якої загрозливої виробничої ситуації, яка може викликати нещасний випадок або аварію, вимога до відповідних служб підприємства щодо забезпечення працюючих засобами індивідуального і колективного захисту, проведення ремонту устаткування, повідомлення свого керівника або іншої посадової особи про небезпеку для життя і здоров’я працівників, інших громадян, навколишнього середовища тощо. Обов’язки працівників, а також власника у цьому напрямку можуть бути конкретизовані і уточнені в локальних нормативних актах: правилах внутрішнього трудового розпорядку, колективному договорі залежно від специфіки галузі даного виробництва, аби інших обставин. Зокрема, може бути визначено порядок інформування працівником про виникнення небезпечної ситуації, перелік заходів і дій, яких він має вжити, аби запобігти тяжким наслідкам, порядок підтвердження небезпечної виробничої ситуації, за якої працівник має право відмовитися від роботи, тощо.

Не виключена можливість деталізації обов’язків працівника в питаннях безпеки праці і в індивідуальному трудовому договорі. 8. Невиконання працівником обов’язків, що випливають із необхідності співробітництва з власником у справі безпечних і нешкідливих умов праці, є порушенням трудової дисципліни, за яке до працівника можуть бути застосовані заходи дисциплінарного впливу, передбачені ст. 147 КЗпП України (догана, звільнення) або статутами чи положеннями про дисципліну для окремих категорій працівників. Такий захід впливу як звільнення може бути застосовано до працівників, якщо до них раніше застосовувались заходи дисциплінарного чи громадського впливу (п. З ст. 40 КЗпП України), а до керівних працівників, передбачених п. 1 ст. 41 КЗпП України, – також за одноразове порушення, якщо воно є грубим. Притягнення до дисциплінарної відповідальності проводиться в порядку і в строки, передбачені ст. 148 і 149 КЗпП, тобто після одержання від порушника письмового пояснення (в разі відмови дати пояснення про це складається акт) та в місячний строк з дня виявлення проступку. Якщо проступок виявлено пізніше 6 місяців з дня його вчинення, стягнення не може бути накладено. Одночасно або замість притягнення до дисциплінарної відповідальності до працівника може бути застосовано інші заходи впливу: громадського (товариським судом, зборами трудового колективу, профспілкової організації) або матеріального (позбавлення премії, інших заохочувальних виплат). 9. Сумлінне та ініціативне співробітництво працівника з власником у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці, бездоганне виконання вимог нормативних актів з питань охорони праці, обов’язків за трудовим та колективним договором може бути підставою для заохочення працівника, надання йому переваг та пільг, передбачених правилами внутрішнього трудового розпорядку, колективним договором (ст. 145 КЗпП України).

Стаття 19. Обов’язкові медичні огляди працівників певних категорій

Власник зобов’язаний за свої кошти організувати проведення попереднього (при прийнятті на роботу) і періодичних (протягом трудової діяльності) медичних оглядів працівників, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічного обов’язкового медичного огляду осіб віком до 21 року. Здійснення медичних оглядів покладається на медичні заклади, працівники яких несуть відповідальність згідно з законодавством за невідповідність медичного висновку фактичному стану здоров’я працівника. Перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, термін і порядок його проведення встановлюється Міністерством охорони здоров’я України за погодженням з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Власник має право притягнути працівника, який ухиляється від проходження обов’язкового медичного огляду, до дисциплінарної відповідальності і зобов’язаний відсторонити його від роботи без збереження заробітної плати. Власник на прохання працівника або за своєю ініціативою організовує позачерговий медичний огляд, якщо працівник вважає, що погіршення стану його здоров’я пов’язане з умовами праці. За час проходження медичного огляду за працівником зберігається місце роботи (посада) і середній заробіток.

1. Закон зобов’язує власника за свої кошти організувати проведення при прийнятті на роботу медичних оглядів і протягом трудової діяльності лікарський контроль за станом здоров’я працюючих, зайнятих на важких роботах, роботах із шкідливими чи небезпечними умовами праці або таких, де є потреба у професійному доборі, а також щорічний обов’язковий медичний огляд осіб віком до 21 року незалежно від того, в яких умовах вони працюють.

2. Обов’язкові медичні огляди проводяться згідно з “Положенням про медичний огляд працівників певних категорій”, затвердженим наказом МОЗ України від 31 березня 1994 р. № 45 та зареєстрованим Міністерством юстиції України 21 червня 1994 р. за № 136/345. Цим положенням встановлено: єдиний порядок організації та проведення обов’язкових медичних оглядів працівників певних категорій, обов’язки, права і відповідальність власника (або уповноваженого органу) підприємства, установи, організації” працівника і закладу МОЗ України, перелік професій, працівники яких підлягають медичному огляду, попередньому (при прийнятті на роботу) і періодичному (протягом трудової діяльності). Обов’язковим медичним оглядам (попередньому та періодичному) підлягають: працівники, які приймаються на роботу або працюють у контакті з шкідливими речовинами та несприятливими виробничими факторами (додаток № 1 до наказу МОЗ СРСР від 29 вересня 1989 р. № 555); працівники, які виконують роботи згідно з додатком № 2 до наказу МОЗ СРСР від 29 вересня 1989 р. № 555; працівники, перелік професій, яких додається до “Положення про медичний огляд працівників певних категорій”; працівники усіх професій віком до 21 року. 3. Крім працівників, перелічених у переліку, попередньому і періодичному медичному огляду підлягають працівники інших професій, якщо їх умова і характер праці цього потребують. Це питання вирішується територіальною санепідстанцією. 4. Медичні огляди бувають попередні (при прийомі на роботу) та періодичні. Попередні медичні огляди встановлюють фізичну і психофізичну придатність осіб до роботи за конкретно визначеною професією, спеціальністю, посадою, що дозволяє запобігти захворюванням і нещасним випадкам, а також виявити захворювання (інфекційні та інші), які становлять загрозу зараження працівників, продукції, що випускається. На підставі щорічних медичних оглядів приймається рішення про допуск до роботи працівників віком до 21 року. Періодичні медичні огляди забезпечують динамічний нагляд за станом здоров’я працівників, виявлення ранніх ознак впливу виробничих умов і чинників на організм, а також захворювань, які не дають змоги продовжувати роботу за даною професією, запобігають нещасним випадкам, поширенню інфекційних та паразитарних захворювань. Обов’язкові попередні та періодичні медичні огляди проводяться для вищевказаних працівників, в залежності від характеру виконуваних робіт чи на передбачений термін проведення періодичних медичних оглядів: 1 раз на рік, 1 раз на 2 роки. Можуть проводитися медичні огляди для осіб, які перенесли тяжкі захворювання, травми, а також за проханням власника, територіальної санепідстанції чи на вимогу працівника. 5. Працівники, що припинили роботу у виробництвах з шкідливими та небезпечними факторами, вплив яких може обумовити розвиток професійного захворювання, медичний огляд проходять один раз на рік. Термін проведення медичних оглядів встановлений додатками 1 і 2 до наказу МОЗ СРСР № 555 від 29 вересня 1989 р. “Про удосконалення системи медичних оглядів трудящих і водіїв індивідуальних транспортних засобів”. Проведення медичних оглядів здійснюється за рахунок коштів власника підприємства. 6. У Положенні про медичний огляд працівників певних категорій перелічені функції власника, лікувально-профілактичних закладів, санітарно-епідеміологічних закладів, НДІ медицини праці, гігієни праці та профзахворювань, кафедр медичних інститутів (університетів), їх взаємодія та відповідальність. 7. Власник повинен проводити облік, контроль і оцінку шкідливих і небезпечних виробничих факторів і речовин на конкретних робочих місцях; ознайомити особу з притаманними конкретній професії шкідливими та небезпечними виробничими чинниками; з нормативними актами з охорони праці і після цього направити цю особу для проходження попереднього медичного огляду; не приймати на роботу осіб з протипоказаннями за станом здоров’я; разом із санітарно-епідеміологічною станцією, профспілковим комітетом повинен визначити контингент осіб, які підлягають періодичним медичним оглядам; скласти поіменний список працівників, які підлягають медогляду. Медичний огляд працівників проводиться відповідно до наказу власника у термін, погоджений з лікувально-профілактичним закладом. 8. Власник повинен вести облік професійних захворювань та отруєнь, що реєструються на

8. Власник повинен вести облік професійних захворювань та отруєнь, що реєструються на підприємстві, відшкодовувати шкоду здоров’ю працівника в зв’язку з виконанням професійних обов’язків відповідно до Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472. 9. При змінах в технологічних процесах, введені нових виробничих процесів, робочих місць з шкідливими і небезпечними умовами праці власник повинен про це інформувати територіальну санепідстанцію для визначення контингенту осіб, які підлягають медичному огляду. 10. Лікувально-профілактичний заклад видає наказ про створення комісії для проведення медичних оглядів з визначенням терміну, місця проведення та переліку спеціалістів-лікарів і клінічних та інших досліджень. Після проведення медичного огляду проводиться його аналіз та узагальнення з оформленням заключного акта за установленою Положенням формою, який надсилається власнику, територіальній санепідстанції та профспілковому комітету підприємства. Санітарно-епідеміологічний заклад визначає один раз на два роки на промислових підприємствах і щорічно у сільському господарстві контингент осіб, які підлягають медоглядам. При зміні технологічного процесу, введенні нових технологій, робочих місць, професій, контингент осіб, які підлягають медичному огляду, уточнюється щорічно. Оформлюється контингент осіб у вигляді акта, затвердженого Положенням.

Стаття 20. Навчання з питань охорони праці

Усі працівники при прийнятті на роботу і в процесі роботи проходять на підприємстві інструктаж (навчання) з питань охорони праці, подання першої медичної допомоги потерпілим від нещасних випадків, про правила поведінки при виникненні аварій згідно з типовим положенням, затвердженим Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Працівники, зайняті на роботах з підвищеною небезпекою або там, де є потреба у професійному доборі, повинні проходити попереднє спеціальне навчання і один раз на рік перевірку знань відповідних нормативних актів про охорону праці. Перелік таких робіт затверджується Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. Посадові особи згідно з переліком, затвердженим Державним комітетом України по нагляду за охороною праці, до початку виконання своїх обов’язків і періодично один раз за три роки проходять у встановленому порядку навчання, а також перевірку знань з охорони праці в органах галузевого або регіонального управління охороною праці з участю представників органу державного нагляду та профспілок. Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці, забороняється. У разі незадовільних знань з питань охорони праці працівники повинні пройти повторне навчання. На прохання працівника проводиться додатковий інструктаж з питань охорони праці. Міністерство освіти України організовує вивчення основ охорони праці в усіх навчальних закладах системи освіти, а також підготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці з урахуванням особливостей виробництва відповідних галузей народного господарства за програмами, погодженими з Державним комітетом України по нагляду за охороною праці.

1. До кола обов’язків власника (керівника) підприємства входить організація навчання, перевірки знань

і проведення інструктажу з питань охорони праці для всіх працівників при прийнятті на роботу і в процесі роботи, в тому числі й у випадках переведення працівників на іншу роботу на тому ж підприємстві. Крім того, вперше в законодавчій практиці України власникові поставлено за обов’язок забезпечити навчання працівників прийомів та методів надання першої допомоги потерпілим від нещасних випадків і правил поведінки при виникненні аварій. Порядок і види навчання, інструктажів, порядок перевірки знань з питань охорони праці всіх працівників установлені Типовим положенням про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці України від 4 квітня 1994 р. № 30. На підприємствах на основі цього Типового положення з урахуванням специфіки виробництва та вимог галузевих нормативних актів про охорону праці розробляються і затверджуються їх власниками відповідні положення підприємств та щорічні плани-графіки навчання і перевірки знань працівників з питань охорони праці, з якими вони всі повинні бути ознайомлені. Відповідальність за організацію цієї роботи на підприємстві покладається на його власника, а в структурних підрозділах (цеху, дільниці, лабораторії, майстерні тощо) - на керівників цих підрозділів. Контроль за її своєчасним проведенням здійснює служба охорони праці або працівники, на яких покладені ці обов’язки власником підприємства. Навчання та перевірка знань з питань охорони праці працівників при підготовці, перепідготовці, здобутті нової професії, підвищенні кваліфікації на виробництві організуються працівниками служби кадрів або іншими спеціалістами, яким доручена ця робота. У відповідних навчальних програмах повинно передбачатися теоретичне (в обсязі не менше 20 годин) та практичне навчання. 2. Підготовка працівників для робіт з підвищеною небезпекою згідно з Переліком робіт, затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці України від 30 листопада 1993 р. № 123, та працівників, зайнятих на роботах, що потребують професійного добору згідно з Переліком, затвердженим спільним наказом Міністерства охорони здоров’я України та Держнаглядохоронпраці від 23 вересня 1994 р. № 263/121, включаючи і роботи щодо обслуговування електроустановок, вантажопідіймальних кранів, котлів та посудин, що працюють під тиском, газового господарства, проведення підривних робіт тощо), проводиться тільки в навчальних закладах (професійно-технічних, навчально-курсових тощо). При цьому порядок навчання неповнолітніх професіям, що пов’язані з важкими роботами і роботами з шкідливими або небезпечними умовами праці, визначений у відповідному положенні, затвердженому наказом Держнаглядохоронпраці від 30 грудня 1994 р. № 130. Дисципліна загального курсу “Охорона праці” вивчається учнями професійних навчально-виховних закладів в обсязі 30 годин. Крім цього, специфічні питання охорони праці, пов’язані з виконанням робіт з підвищеною небезпекою, вивчаються в курсі спеціальних дисциплін і органічно поєднуються з вивченням технології виробництва. У подальшому на виробництві ці працівники повинні проходити попереднє спеціальне навчання і перевірку знань з питань охорони праці залежно від специфіки виробництва і з урахуванням вимог норм та правил з безпеки праці для конкретних робіт з підвищеною небезпекою, але не рідше одного разу на рік. Такому навчанню і перевірці знань підлягають всі працівники, включаючи інженерне технічних працівників, зайнятих на вищезазначених ро ботах. Працівник, який приймається на ці роботи, проходить його один раз до початку самостійної роботи та у випадках, коли він має перерву в роботі за професією більше одного року. Для робітників, зайнятих на цих роботах, таке навчання і перевірка знань проводяться у порядку, визначеному розділами 1 і 3 Типового положення про навчання, за затвердженою власником (керівником) підприємства спеціальною програмою, яка має базуватися на відповідних правилах, нормах та інструкціях і враховувати специфічні особливості підприємства, організації та технології виробництва, конкретних професій та видів робіт. 3. Посадові особи відповідно до Переліку посад, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці від 11 жовтня 1993 р. № 94, до початку виконання своїх обов’язків і періодично, один раз на три роки, згідно з наказом власника відповідного підприємства або керівника організації, установи, проходять навчання і перевірку знань з питань охорони праці. При цьому посадові особи і спеціалісти, службові обов’язки котрих пов’язані з керівництвом, виконанням, інспектуванням чи контролем за виконанням робіт з підвищеною небезпекою або виготовленням, монтажем, наладкою, ремонтом, реконструкцією і експлуатацією відповідного обладнання, розробкою проектів, технологічних регламентів та іншої технічної документації для цих робіт, підготовкою персоналу для обслуговування відповідного обладнання і ведення відповідних технологічних процесів, а також керівні працівники і спеціалісти міністерств, відомств та об’єднань підприємств, відповідальні за розробку галузевих нормативних актів з безпеки у сфері виготовлення, монтажу та експлуатації обладнання, об’єктів і виробництв підвищеної небезпеки, крім попереднього спеціального навчання і перевірки

обладнання, об’єктів і виробництв підвищеної небезпеки, крім попереднього спеціального навчання і перевірки знань, зобов’язані також у терміни, встановлені відповідними міжгалузевими і галузевими нормативними актами, але не рідше одного разу на три роки, проходити періодичне навчання з питань охорони праці, включаючи й правила, норми та інструкції щодо безпечного ведення робіт з підвищеною небезпекою, будови та безпечної експлуатації відповідного обладнання. Таке попереднє спеціальне та періодичне навчання і перевірка знань посадових осіб і спеціалістів проводиться у порядку, визначеному розділами 1 та 4 Типового положення про навчання, за тематичним планом і програмою, що додаються до нього (додаток № 4), за умови їх уточнення відповідно до вимог охорони праці для конкретних галузей і виробництв за категоріями посад (професій) осіб, що підлягають перевірці знань. Тобто тематичний план і програма навчання посадових осіб та спеціалістів, а також керівників та членів комісій по перевірці знань з питань охорони праці посадових осіб і спеціалістів підприємств, установ і організацій, виробничих та науково-виробничих об’єднань, науково-дослідних, дослідно-конструкторських та проектно-конструкторських організацій, навчально-виховних закладів, міністерств, відомств, концернів, корпорацій та інших об’єднань підприємств, створених за галузевим принципом, а також місцевих органів державної виконавчої влади, крім загальних питань охорони праці, передбачених додатком № 4 до Типового положення, повинні включати також і вивчення міжгалузевих та галузевих правил, норм та інструкцій з охорони праці, знання, забезпечення та додержання вимог яких входить у службові обов’язки відповідних посадових осіб або спеціалістів. При цьому перевірку знань вони повинні проходити в створених згідно з Типовим положенням комісіях, до складу яких мають входити представники відповідних державних інспекцій по нагляду за охороною праці. Перелік правил, норм та інструкцій з безпечного ведення робіт, будови і безпечної експлуатації обладнання та інших питань охорони праці, знання яких підлягає перевірці комісіями, затверджується в порядку, встановленому міністерствами, відомствами, місцевими органами державної виконавчої влади за погодженням з відповідними органами державного нагляду за охороною праці, і доводиться до відома осіб, котрі підлягають перевірці знань, не менш як за 3 місяці до проведення перевірки знань. Перевірка знань працівників з правил безпеки та інших питань охорони праці проводиться по тих нормативних актах, що регламентують безпеку, забезпечення та додержання вимог яких входить в їх службові або трудові обов’язки. При цьому перші заступники або заступники керівників центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, концернів, корпорацій та інших об’єднань підприємств, що створені за галузевим принципом, керівники структурних підрозділів, які організовують виробничий процес, спеціалісти служби охорони праці, члени комісій по перевірці знань з охорони праці цих органів, а також викладачі охорони праці вищих навчальних закладів проходять навчання та перевірку знань з питань охорони праці в Науковоінформаційному та навчальному центрі Держнаглядохоронпраці (НІНЦОП). Інші посадові особи, передбачені у додатку № 3 до Типового положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, проходять навчання в навчальних закладах, котрі після перевірки їх матеріальної бази, програмно-методичного забезпечення та знань викладачів з охорони праці наглядовими органами за охороною праці, одержали від Держнаглядохоронпраці України дозвіл на проведення цієї роботи. Зазначені дозволи за заявою власника або уповноваженого ним органу видаються територіальними управліннями навчальним закладам, що дислокуються на відповідній території, в порядку, визначеному Положенням про видачу Державним комітетом по нагляду за охороною праці власникові підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 жовтня 1993 р. № 831. Підставою для прийняття керівництвом територіального управління рішення щодо видачі дозволу є: спеціальний дозвіл (ліцензія) Міністерства освіти України на здійснення навчальної діяльності; документ про результати навчання та перевірки знань викладачів з питань охорони праці; мотивований висновок експертнотехнічного центру про відповідність матеріально-технічної бази, соціальної інфраструктури, програмнометодичного забезпечення і професійної кваліфікації викладачів навчального закладу чинним державним нормативам. Посадові особи та спеціалісти вищезазначених органів, за винятком тих, котрі проходять навчання в НІНЦОП, а також керівники та члени комісії по перевірці знань з питань охорони праці посадових осіб підприємств, організацій та установ, що безпосередньо підпорядковані цим органам, перевірку знань з охорони праці проходять в комісіях своїх галузевих органів управління охороною праці з участю представників органу державного нагляду та профспілок. При цьому під “безпосереднім підпорядкуванням” треба розуміти не господарське, а відомче підпорядкування підприємств. Незалежно від форм власності та видів діяльності всі державні, колективні, фермерські та інші підприємства чи господарства, які належать до сфери управління будь-якого міністерства чи відомства, відомче безпосередньо підпорядковані його місцевим та підгалузевим органам управління. Керівники цих підприємств та господарств, члени їх комісій по перевірці знань з, охорони

органам управління. Керівники цих підприємств та господарств, члени їх комісій по перевірці знань з, охорони праці зобов’язані проходити перевірку знань з охорони праці у відповідних комісіях цих органів (управлінь місцевих органів державної виконавчої влади, головних управлінь тощо), а керівники та члени комісій цих органів зобов’язані також попередньо пройти перевірку знань з питань охорони праці в комісіях відповідних вищестоящих органів управління. У разі проведення навчання посадових осіб та спеціалістів підприємств, які не мають вищестоящої господарської організації, невеликих підприємств, де нема можливості проводити навчання та утворити комісію з перевірки знань з питань охорони праці, а також працівників, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю, перевірка їх знань з питань охорони праці проводиться в комісіях місцевих органів державної виконавчої влади або місцевих органів Держнаглядохоронпраці з участю представників профспілок. У такому ж порядку проводиться навчання та перевірка знань посадових осіб й інших підприємств за попереднім узгодженням з відповідними міністерствами, відомствами, об’єднаннями підприємств, якщо у них відсутні галузеві навчальні заклади для проведення навчання з питань охорони праці. Для перевірки знань працівників з питань охорони праці на підприємстві і, при необхідності, в його структурних підрозділах створюються постійно діючі комісії під головуванням заступника керівника підприємства або керівників чи заступників керівників структурних підрозділів. До складу комісії входять спеціалісти служб охорони праці, енергомеханічної, технічної, юридичної та інших виробничо-технічних підрозділів, котрі в установленому порядку пройшли навчання та перевірку знань з питань охорони праці, а також представники органів Держнаглядохоронпраці і керівного органу профспілкової організації, членами якої є працівники, знання яких мають перевірятися. Для проведення навчання і перевірки знань працівників комплектуються групи за категоріями посад (професіями) та виробничим профілем. Перед перевіркою знань, яка не збігається з попереднім спеціальним чи періодичним навчанням, на підприємстві проводяться тематичні семінари, лекції, консультації та інші навчальні заходи. Формою перевірки знань працівників з правил безпеки є іспит, який проводиться за екзаменаційними білетами, що містять питання з відповідних правил безпеки та інших нормативних актів про охорону праці, затвердженими головою комісії по перевірці знань з питань охорони праці за попереднім узгодженням з органами державного нагляду за охороною праці. Результати перевірки знань (іспитів) оформляються протоколами або заносяться в журнали установлених відповідними правилами безпеки форм. Місце їх зберігання до чергової перевірки знань визначається власником (керівником) підприємства. Працівникам, які при перевірці знань показали задовільні результати, видаються посвідчення, передбачені чинними міжгалузевими та галузевими правилами безпеки, або ж посвідчення, передбачене Типовим положенням про навчання (додаток № 2), з відповідними додатковими вкладками. У раніше видані посвідчення робиться відповідний запис про періодичну або позачергову перевірку знань. У разі незадовільного результату повторне навчання та перевірка знань працівника призначаються протягом одного місяця. Якщо незадовільний результат виявився і при повторній перевірці знань, то працівника працевлаштовують у відповідності з чинним законодавством. 4. Допуск до роботи осіб, які не пройшли навчання, інструктаж і перевірку знань з охорони праці, забороняється. Це їх, установлений законом, обов’язок, і вони не мають права відмовитися від проходження навчання, інструктажу, перевірки знань правил, норм та інструкцій з охорони праці в тому порядку і в ті терміни, які передбачені відповідними підзаконними нормативними актами. 5. Інструктажі з питань охорони праці за характером і часом проведення підрозділяються на вступний, первинний, повторний, позаплановий та цільовий. На прохання працівника проводиться додатковий інструктаж з питань охорони праці за обсягом та змістом будь-якого з вищезазначених інструктажів або за спеціальною програмою з окремих питань охорони праці. Вступний інструктаж з питань охорони праці проводиться з усіма працівниками, учнями, вихованцями та студентами у порядку та випадках, передбачених вищезазначеним Типовим положенням, за програмою, що розроблена службою охорони праці з урахуванням особливостей виробництва і орієнтовного переліку питань вступного інструктажу (додаток № 5 до Типового положення), а також у документі про прийняття працівника на роботу.

роботу. Проведення вступного інструктажу з учнями реєструється в журналі обліку навчальної роботи, а з учнями та вихованцями, які навчаються у позашкільних закладах, – у робочому журналі керівника гуртка, секції тощо. Інструктажі з питань охорони праці на робочому місці проводяться з усіма працівниками, включаючи й інженерно-технічних працівників, безпосередня участь яких у виробничому процесі пов’язана з обслуговуванням обладнання, застосуванням інструменту, використанням і зберіганням сировини, матеріалів тощо. Перелік професій та посад працівників, які звільняються від первинного, повторного і позапланового інструктажів, затверджується керівником підприємства, навчального закладу після узгодження з державним інспектором Держнаглядохоронпраці. Первинний та повторний інструктажі на робочому місці проводяться з усіма працівниками, студентами, учнями та вихованцями у порядку та випадках, передбачених Типовим положенням, за програмою, складеною керівником цеху, дільниці з урахуванням вимог відповідних інструкцій з охорони праці для працівників, інших нормативних актів про охорону праці, технічної документації і орієнтовного переліку питань первинного інструктажу (додаток № 7 до Типового положення), узгодженого із службою охорони праці і затвердженого власником (керівником) підприємства, навчального закладу або їх відповідного структурного підрозділу. Після первинного інструктажу на робочому місці всі працівники, в тому числі й випускники професійних навчальних закладів, навчально-виробничих (курсових) комбінатів, повинні протягом 2–15 змін (залежно від характеру роботи та кваліфікації працівника) пройти стажування під керівництвом досвідчених, кваліфікованих робітників або спеціалістів, які призначаються наказом (розпорядженням) по підприємству (цеху, дільниці, виробництву). Окремі робітники, які мають стаж роботи за своєю професією не менше 3 років, переміщуються із одного цеху в інший, де характер їх роботи та тип обладнання, на якому вони будуть працювати, не змінюються, відповідним наказом або розпорядженням можуть звільнятися від проходження стажування. Термін проведення чергового повторного інструктажу для кожного працівника підприємства визначається залежно від дати проведення первинного чи попереднього повторного інструктажу, але проміжок часу між ними не повинен перевищувати 3-х місяців – для працівників на роботах з підвищеною небезпекою, 6-ти місяців – для інших працівників. При цьому повторний інструктаж можна проводити не тільки індивідуально, але й з групою працівників, які виконують однотипні роботи. Крім цього, цілком можливе суміщення проведення повторного і будь-яких інших інструктажів. Це дозволяє значно скоротити час їх проведення. Затверджені програми первинного інструктажу з питань охорони праці, як і інструкції з охорони праці, реєструються і зберігаються в порядку, встановленому міністерством (відомством) або власником (керівником) підприємства. Власник (керівник) підприємства зобов’язаний видати працівникові примірник інструкції з охорони праці за його професією або вивісити її на його робочому місці. Позаплановий та цільовий інструктажі проводяться з працівниками на робочому місці або в кабінеті охорони праці у порядку та випадках, передбачених Типовим положенням. Обсяг і зміст позапланового інструктажу визначають в кожному окремому випадку залежно від причин і обставин, що спричинили необхідність його проведення, а цільового – нарядом-допуском або іншою документацією, що дозволяє проведення робіт. Усі види інструктажів на робочому місці завершуються перевіркою знань усним опитуванням, а також перевіркою набутих навичок безпечних методів праці. Проводять їх безпосередні керівники робіт. Запис про проведення інструктажів на робочому місці, а також про проведення стажування та допуск до роботи робиться особою, яка проводила інструктаж, в журналі реєстрації інструктажів з питань охорони праці (додаток № 8 до Типового положення). При цьому обов’язкові підписи як того, кого інструктували і стажували, так і того, хто інструктував. У випадках проведення первинного, повторного, позапланового інструктажів та стажування працівника (учня, студента) на іншому однорідному за технологією підприємстві, де є необхідні для цього умови та спеціалісти, проведена робота фіксується у журналі реєстрації інструктажів з питань охорони праці на підприємстві, де відбувалися інструктажі чи стажування, а працівникові (учневі, студентові) керівники цього підприємства та служби охорони праці за своїми підписами з печаткою видають відповідну довідку, що додається до особової справи працівника (учня, студента) на підприємстві, яке його відряджало. Незважаючи на те, що Типовим положенням про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з

Незважаючи на те, що Типовим положенням про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці не передбачена реєстрація інструктажів, стажування та допуску до роботи працівників, в особових картках проходження навчання, доцільно зберегти її застосування на підприємствах поряд з журналом реєстрації інструктажів з питань охорони праці, як це передбачалось чинним до введення Типового положення ГОСТ 12.0.004-90 “ССБТ. Организация обучения безопасности труда. Общие положення”. Для цього досить обумовити відповідну вимогу в Положенні про навчання, інструктаж і перевірку знань з питань охорони праці, яка розробляється на підприємстві у вищезазначеному порядку. В такому ж порядку доцільно передбачити в журналі реєстрації інструктажів графу для запису номера або найменування інструкції, за якою проводиться інструктаж працівника на робочому місці, а також і графу для підпису особи, що пройшла перевірку знань, у формі протоколу засідання комісії по перевірці знань з питань охорони праці. 6. Закон заклав важливу організаційну форму забезпечення охорони праці, поклавши на Міністерство освіти України організацію вивчення основ охорони праці в усіх навчальних закладах системи освіти, а також підготовку та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці. Така норма вперше прийнята на законодавчому рівні, а тому необхідно об’єднати зусилля фахівців відповідних відомств, навчальних закладів та практичних працівників в галузі охорони праці для опрацювання та впровадження відповідної концепції і механізму її реалізації. Завдання полягає у створенні наскрізної, багатоступінчастої та безперервної державної системи навчання з охорони праці. Згідно з Законом як вивчення основ охорони праці в навчальних закладах, так і підготовка та підвищення кваліфікації спеціалістів з охорони праці можуть здійснюватись за програмами, погодженими з Держнаглядохоронпраці. При цьому учні загальноосвітніх шкіл вивчають спеціальний курс “Охорона життя та здоров’я дітей”, а студенти технічних, будівельних, сільськогосподарських, економічних і педагогічних вищих навчальних закладів вивчають дисципліни “Безпека життєдіяльності” та “Охорона праці”, а також відповідні розділи з охорони праці в спеціальних дисциплінах. Дипломні проекти і курсові роботи студентів цих вузів (факультетів) повинні містити питання охорони праці, а формою контролю їх знань після закінчення навчання курсу з охорони праці є іспит. В інших вузах вивчається курс “Безпека життєдіяльності” та проводиться навчання студентів з охорони праці при вивченні відповідних розділів спеціальних дисциплін. Відповідальність за виконання програм, використання у повному обсязі відведеного для цього навчального часу, якість навчання студентів, учнів та вихованців з питань охорони праці несуть керівники навчально-виховних закладів.

Стаття 21. Фінансування охорони праці

Фінансування охорони праці здійснюється власником. Працівник не несе ніяких витрат на заходи щодо охорони праці. На підприємствах, в галузях і на державному рівні у встановленому Кабінетом Міністрів України порядку створюються фонди охорони праці. Такі ж фонди можуть створюватись органами місцевого і регіонального самоврядування для потреб регіону. На підприємстві кошти вказаного фонду використовуються тільки на виконання заходів, що забезпечують доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог або підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві. Кошти галузевих і державного фондів охорони праці витрачаються на здійснення галузевих і

Кошти галузевих і державного фондів охорони праці витрачаються на здійснення галузевих і національних програм з питань охорони праці, науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, що виконуються в межах цих програм, на сприяння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств та виробництв, творчих колективів, науково-технічних центрів, експертних груп, на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв’язанням проблем охорони праці. До державного, регіональних та галузевих фондів охорони праці надсилаються поряд з коштами державного чи місцевих бюджетів, відрахуваннями підприємств та іншими надходженнями кошти, одержані від застосування органами державного нагляду штрафних санкцій до власників згідно із статтею 31 цього Закону, а також кошти від стягнення цими органами штрафу з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці. Кошти фондів охорони праці не підлягають оподаткуванню. Витрати на охорону праці, що передбачаються в державному і місцевих бюджетах, виділяються окремим рядком.

1. Фонди охорони праці створюються з метою доведення умов і безпеки праці до нормативних вимог, подальшого підвищення рівня охорони праці на виробництві, фінансування національної, галузевих, регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і комплексних заходів, що опрацьовуються і реалізуються безпосередньо на підприємствах. Порядок створення та використання фондів охорони праці регулюється затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р. № 838 Положенням про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств. Відповідно до п. 2 цієї постанови Державним комітетом по нагляду за охороною праці та Міністерством фінансів за погодженням з Національним банком була розроблена і затверджена (спільний наказ від 25 січня 1994 р. № 4) Інструкція про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охорони праці підприємств (зареєстрована в Міністерстві юстиції 11 лютого 1994 р. за № 24/233). Ця Інструкція набрала чинності в установленому законодавством порядку з 21 лютого 1994 р. Отже, з цієї дати і було розпочато відрахування коштів підприємств до фондів охорони праці. Обидва зазначені нормативні документи є актами прямої дії і не потребують якихось додаткових галузевих чи регіональних положень та інструкцій. 2. Фонди охорони праці поділяються на державний, галузеві, регіональні і фонди охорони праці підприємств. Створення державного фонду охорони праці та управління ним здійснює Держнаглядохоронпраці, який: акумулює кошти фонду і спрямовує їх на вирішення проблем у найбільш пріоритетних напрямах охорони праці, на забезпечення реалізації державної політики України у цій галузі; складає розрахунки витрат на здійснення конкретних заходів з охорони праці; забезпечує фінансування національної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; здійснює контроль за правильним і ефективним використанням коштів, а також за своєчасним і повним надходженням їх до державного фонду охорони праці від галузевих фондів та підприємств, для котрих не визначено галузевого фонду (п. 2.6 Інструкції), а також громадських організацій та громадян у порядку добровільних внесків. Кошти державного фонду охорони праці формуються за рахунок: відрахувань коштів госпрозрахункових підприємств; коштів, передбачених на охорону праці в державному бюджеті окремим рядком;

коштів, одержаних від застосування органами державного нагляду за охороною праці штрафних санкцій до підприємств за порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також від штрафів за нещасні випадки на виробництві та випадки професійних захворювань, що сталися з вини підприємств, штрафів з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці (штрафи на підприємства можуть накладатися згідно з Положенням про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р. № 754 та відповідною Інструкцією щодо застосування положення, затвердженою наказом Держнаглядохоронпраці, Мінфіну та Мінекономіки від 25 липня 1994 р. № 71-а); добровільних внесків окремих підприємств, громадських організацій та громадян, а також інших надходжень. Кошти державного фонду згідно з кошторисом, затвердженим Держнаглядохоронпраці за погодженням з Міністерством фінансів, спрямовуються на: фінансування заходів щодо комплексного розв’язання завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань; сприяння становленню і розвитку спеціалізованих підприємств і виробництв, творчих колективів, науково-технічних центрів, експертних груп; заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв’язанням проблем охорони праці; організацію роз’яснювальної роботи в трудових колективах і серед населення та здійснення інших заходів відповідно до завдань фонду. 3. Створення галузевих фондів охорони праці та управління ними здійснюється міністерствами, відомствами, іншими центральними органами державної виконавчої влади та об’єднаннями підприємств, уповноваженими управляти майном цих підприємств. Ці органи забезпечують: акумулювання коштів, що перераховуються підприємствами відповідно до Інструкції, і використання їх у найбільш пріоритетних напрямках охорони праці відповідних галузей; цільове витрачання коштів на здійснення галузевих програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, які погоджуються з Держнаглядохоронпраці. Кошти галузевих фондів формуються за рахунок: відрахувань коштів госпрозрахункових підприємств галузі та споріднених з галуззю за профілем діяльності підприємств недержавних форм власності, прикріплених до галузевого фонду за погодженням з місцевим органом Держнаглядохоронпраці (п. 2. 6 Інструкції); коштів, одержаних від застосування органами державного нагляду за охороною праці штрафних санкцій до підприємств за порушення нормативних актів про охорону праці, за нещасні випадки та випадки професійних захворювань, а також коштів від стягнення цими органами штрафів з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці; добровільних внесків окремих підприємств, громадських організацій та громадян, а також інших надходжень. Кошти галузевих фондів згідно з кошторисами, затвердженими міністерствами, відомствами, іншими централь ним органами державної виконавчої влади, уповноваженими управляти майном підприємств, спрямовуються на фінансування галузевих програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. 4. Створення (в разі потреби) регіональних фондів та управління ними здійснюється Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, обласними. Київською і Севастопольською міськими державними адміністраціями, а також органами місцевого самоврядування районів (крім районів у містах) та міст обласного підпорядкування, якщо там створені такі фонди. Кошти регіональних фондів охорони праці формуються за рахунок:

відрахувань коштів госпрозрахункових підприємств регіону, а також розташованих в регіоні структурних під розділів (філіалів) госпрозрахункових підприємств, що мають окремий баланс та рахунки в установах банку (п. 5.3 Інструкції); коштів місцевого бюджету, що виділяються у місцевому бюджеті окремим рядком; коштів, одержаних від застосування органами державного нагляду за охороною праці штрафних санкцій до підприємств за порушення нормативних актів про охорону праці, за нещасні випадки та випадки професійних захворювань, а також коштів від стягнення цими органами штрафів з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці; добровільних внесків підприємств, громадських організацій та громадян, а також інших надходжень. Кошти регіональних фондів (де вони створені) згідно з кошторисами, затвердженими Радою Міністрів Автономної Республіки Крим, виконавчими органами місцевого самоврядування областей, міст (крім міст районного підпорядкування) і районів (крім районів у містах), спрямовуються на фінансування програм заходів з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення. 5. Фонди охорони праці підприємств створюються на госпрозрахункових підприємствах незалежно від форм власності. Власники підприємств або уповноважені ними органи визначають порядок управління фондами охорони праці підприємств здійснюють контроль за правильним використанням та обліком цих коштів, призначають відповідальних за це посадових осіб. Рішення про використання фондів охорони праці приймається за участю служби охорони праці та профспілок підприємств. Кошти фондів охорони праці підприємств формуються за рахунок: частини прибутку від підприємницької діяльності, що визначається колективними договорами і залежить від фактичного рівня безпеки і умов праці у конкретних виробництвах та обсягу нерозв’язаних проблем з питань охорони праці; відрахувань коштів підприємств; коштів, одержаних від застосування органами державного нагляду за охороною праці штрафних санкцій до підприємств за порушення нормативних актів про охорону праці. Кошти фондів охорони праці підприємств використовуються тільки на виконання комплексних заходів, що забезпечують досягнення встановлених нормативів з охорони праці, які погоджуються з місцевими органами Держнаглядохоронпраці, а також на подальше підвищення рівня охорони праці на виробництві. Ці кошти не можуть витрачатися на ремонтні та інші роботи, пов’язані з підтриманням основних фондів (включаючи інженерно-технічні засоби безпеки, засоби колективного та індивідуального захисту працюючих) у належному технічному стані, навчання кадрів, придбання спецодягу, молока, змиваючих і знешкоджуючих засобів, надання різних пільг і компенсацій працюючим, благоустрій та озеленення території, природоохоронні та інші заходи, безпосередньо не пов’язані з покращенням умов і підвищенням рівня безпеки праці на виробництві. Більш повно щодо конкретизації цільових заходів, на фінансування яких можуть спрямовуватися кошти фонду охорони праці підприємства, йдеться у Спільних рекомендаціях державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) - див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 1 – Київ: Основа. – 1995, с. 246 248). 6. Як уже зазначалося, одним з джерел формування державного та регіональних фондів охорони праці є кошти, передбачені на охорону праці в державному та місцевих бюджетах окремим рядком. Інструкція (п. 4.4), зокрема, встановлює, що асигнування, передбачені державним бюджетом на фінансування національної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, перераховуються в установленому порядку Міністерством фінансів щоквартально на спеціальний рахунок Держнаглядохоронпраці. Аналогічного порядку треба до гримуватися відповідним місцевим органам щодо перерахування до регіональних фондів охорони праці коштів, передбачених місцевим бюджетом. Основне джерело формування всіх фондів охорони праці відрахування коштів від госпрозрахункової діяльності підприємств. Госпрозрахункові підприємства, незалежно від форм власності, відраховують до фондів кошти в розмірі одного відсотка від фактичного обсягу реалізованої продукції (робіт, послуг), за винятком суми податку на добавлену вартість і акцизного

збору, з віднесенням їх до витрат виробництва і обігу. Бюджетні організації відповідні відрахування провадять лише від госпрозрахункової діяльності. Від загальної суми відрахувань підприємства, а також структурні підрозділи (філії) підприємств, що мають окремий баланс і рахунок в установах банку, направляють 60 відсотків – до фонду охорони праці безпосередньо підприємства чи філій; 10 відсотків – до фонду охорони праці Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя; 30 відсотків – до галузевого фонду охорони праці. Галузевий фонд 50 відсотків одержаних сум перераховує до державного фонду. Філіали підприємств, що не є юридичними особами, перераховують кошти у таких розмірах: 70 відсотків – до фонду охорони праці безпосередньо підприємства; 30 відсотків – до галузевого фонду охорони праці. Галузевий фонд 50 відсотків одержаних сум перераховує до державного фонду. Посередницькі, оптові, постачально-збутові і торговельні госпрозрахункові підприємства визначають суми відрахувань, виходячи з розміру валового доходу, одержаного ними від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг, за винятком суми податку на добавлену вартість і акцизного збору. Наукові організації і установи здійснюють відрахування тільки з наукових і прикладних розробок, виконаних для підприємств і організацій інших галузей народного господарства не за рахунок бюджетних асигнувань. 7. Кошти від застосування органами державного нагляду за охороною праці штрафних санкцій до підприємств перераховуються підприємствами у фонди в таких розмірах: 50 відсотків загальної суми штрафу до фонду підприємства, з якого стягнуто штраф; 20 відсотків – до фонду охорони праці Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя; 30 відсотків – до галузевого фонду охорони праці. Галузевий фонд 50 відсотків одержаної суми перераховує державному фонду. Кошти від сплати штрафів за нещасні випадки та професійні захворювання, які сталися на виробництві, підприємства перераховують на рахунки фондів у таких розмірах: 50 відсотків загальної суми штрафу – до фонду охорони праці Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; 50 відсотків – до галузевого фонду охорони праці. Галузевий фонд 50 відсотків одержаної суми перераховує державному фонду. (Порядок накладення штрафів на підприємства та їх сплати буде викладено далі при розгляді статті 31 цього Закону). Кошти від стягнення органами державного нагляду за схороною праці штрафу з працівників, винних у порушенні вимог щодо охорони праці, підприємства перераховують на рахунки фондів у таких розмірах: 50 відсотків загальної суми штрафів – до фонду охорони праці Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя; 50 відсотків – до галузевого фонду охорони праці. Галузевий фонд 50 відсотків одержаної суми перераховує державному фонду. 8. Якщо госпрозрахункове підприємство не перебуває у віданні органу управління, воно зобов’язане за

8. Якщо госпрозрахункове підприємство не перебуває у віданні органу управління, воно зобов’язане за погодженням з місцевим органом Держнаглядохоронпраці та спорідненим по галузі фондом перераховувати внески до цього фонду. В ситуації, коли виникає необхідність визначення галузевого фонду, знаходяться численні підприємства недержавних форм власності. В таких випадках підприємство, консультуючись з місцевим органом Держнаглядохоронпраці, визначає для себе споріднену галузь і за домовленістю з органом, що здійснює управління галузевим фондом, реєструється в ньому як платник внесків і в подальшому перераховує їх до цього фонду. Галузева програма при цьому повинна враховувати та вирішувати основні проблеми з питань охорони праці таких підприємств. У разі відсутності галузевого або регіонального фонду належна їм частина коштів направляється підприємством державному фонду. 9. При створенні в Автономній Республіці Крим та областях міських та районних фондів охорони праці розміри відрахувань коштів до них визначає Рада Міністрів Автономної Республіки Крим та обласна державна адміністрація кожної з областей в загальних межах відрахувань для Автономної Республіки Крим, області, передбачених п. 2.2. Інструкції, тобто в межах 10 відсотків. 10. За рішенням органів, що здійснюють управління фондами, частка коштів будь-якого фонду може передаватися до іншого фонду в порядку надання допомоги у вирішенні питань охорони праці та за угодою сторін. Передача коштів фондів охорони праці підприємств може бути здійснена за згодою відповідних трудових колективів. 11. Не використані у звітному році кошти фондів вилученню не підлягають, а переходять на наступний рік і використовуються за своїм призначенням. 12. Відповідальність за правильність нарахування і своєчасність внесення коштів до відповідних фондів покладається на платників. За несвоєчасне перерахування коштів до передбачених фондів в установленому порядку нараховується пеня. Пеню також сплачують і установи банків за несвоєчасне зарахування платежів з їх вини. 13. Інструкція передбачає порядок реєстрації підприємств, як платників внесків, в регіональних та галузевих фондах, а в разі відсутності одного з них – і в державному фонді. Регіональні і галузеві фонди ведуть списки підприємств-платників. 14. Контроль за своєчасним і повним надходженням коштів здійснюють державні податкові інспекції, органи Держнаглядохоронпраці та органи, що є розпорядниками регіональних і галузевих фондів. Контроль здійснюється шляхом перевірки бухгалтерських документів за поточний і минулий роки. Перевірка документів за більш ранні періоди провадиться лише при виявленні зловживань, що допускалися з метою ухилення від сплати чи заниження сум внесків до фондів. 15. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р. № 838 (п. 4) введена державна статистична звітність про формування та використання коштів державного, галузевих та регіональних фондів охорони праці (поштово-річна, форма № 1-ФОП, затверджена наказом Мінстату України від 27 червня 1994 р. № 151). 16. Роз’яснення з питань застосування положень Інструкції покладено на Держнаглядохоронпраці.

Стаття 22.

Стаття 22. Регулювання охорони праці у колективному договорі (угоді, трудовому договорі)

У колективному договорі (угоді, трудовому договорі) сторони передбачають забезпечення працівникам соціальних гарантій у галузі охорони праці на рівні, не нижчому за передбачений законодавством, їх обов’язки, а також комплексні заходи щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму, професійним захворюванням і аваріям.

1. Колективний договір (угода) є найважливішим документом у системі нормативного регулювання взаємовідносин між власником і працівником з першочергових питань соціального характеру, в тому числі з питань охорони праці. Законом України від 1 липня 1993 р. “Про колективні договори і угоди” та ст. 13 КЗпП України передбачено, що здійснення комплексних заходів щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці, визначення обов’язків сторін, а також реалізація працюючими своїх прав і соціальних гарантій на охорону праці забезпечуються за допомогою колективного договору (угодою, трудовим договором). З метою надання практичної допомоги трудовим колективам у формуванні розділу колективного договору з питань охорони праці розроблені “Спільні рекомендації державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) – див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 1. – Київ: Основа.–1995, с. 239–250. Сторонами у колективних переговорах виступають з боку трудящих профспілки або інші органи, які мають повноваження трудових колективів, і власники або уповноважені ними органи. Колективні переговори розпочинаються сторонами за три місяці до закінчення строку дії попереднього договору. В підготовчий період важливо забезпечити збір і вивчення пропозицій працівників, аналіз результатів атестації робочих місць, стану виробничого травматизму, професійної і виробниче обумовленої захворюваності, розробку найбільш актуальних заходів щодо поліпшення безпеки і умов праці у виробничих підрозділах підприємств, визначення обсягів робіт, порядку їх фінансування, матеріально-технічного забезпечення тощо. Після схвалення та підписання документа зобов’язання стають обов’язковою для виконання нормою, що діє в межах підприємства (галузі). 2. Загальні принципи формування двосторонніх зобов’язань з охорони праці не повинні суперечити законам та іншим нормативним актам України. Гарантії, пільги та компенсації, що передбачені для трудящих чинним законодавством, повинні вважатися мінімальними, обов’язковими для виконання за будь-яких умов. За наявністю на підприємстві певних економічних можливостей нормативні пільги і компенсації можуть перевищуватися і застосовуватися у більш значних розмірах на підставі зобов’язань згідно з колективним договором (угодою, трудовим договором). В такому випадку до колективного договору (угоди, трудового договору) додаються доповнення до вимог чинного законодавства, які визначені трудовим колективом самостійно. Можливі форми цих додатків розроблені в Спільних рекомендаціях державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) – див. “Профспілки України”, 1995, №№ 1 і 2. 3. Зобов’язання колективного договору (угоди, трудового договору) повинні відповідати принципам економічного стимулювання та матеріальної відповідальності за стан охорони праці. Це означає, з одного боку, що підприємство повинно бути готовим відшкодувати всі збитки через незабезпечення нормативних умов праці, від аварій та нещасних випадків (профзахворювань). Конкретні ж посадові особи та працівники, з вини яких це сталося, повинні знати, що за колективним договором (угодою, трудовим договором) та відповідно до чинного законодавства вони зобов’язані відшкодувати підприємству певну частину завданих збитків.

З іншого боку, економічний механізм управління охороною праці повинен передбачати систему заохочень для тих працівників, які сумлінно виконують законодавчі та інші нормативні акти з цих питань, не допускають порушень вимог особистої та колективної безпеки, проявляють ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня охорони праці на підприємстві. Тому колективний договір (угода, трудовий договір) згідно з статтею 29 Закону України “Про охорону праці” має установлювати будь-які види заохочень за сумлінне ставлення до вирішення завдань охорони праці. З метою більш раціонального викладення колективного договору, зменшення його обсягів не обов’язково повторювати у ньому переліки професій і посад працівників, яким відповідно до загальнодержавних нормативів надається право на скорочений робочий день, додаткову відпустку у зв’язку з важкими і шкідливими умовами праці, видається спецодяг, спецвзуття та інші засоби індивідуального захисту тощо. Достатньо у текстовій частині колективного договору обумовлювати зобов’язання адміністрації щодо додержання цих нормативів у загальному плані. 5. Проте колективний договір (угода, трудовий договір) обов’язково включає заходи захисту прав і соціальних інтересів осіб, які потерпіли на виробництві від нещасних випадків (профзахворювань), а також утриманців і членів сімей загиблих. Йдеться про відшкодування завданої їм шкоди” оплату одноразової допомоги, компенсацію витрат на придбання ліків, на проходження додаткового платного лікування; про надання потерпілим легшої роботи відповідно до медичного висновку із збереженням середнього заробітку, організацію навчання, перекваліфікації та працевлаштування інвалідів праці, надання цим інвалідам допомоги у вирішенні соціально-побутових питань (якби навіть вони вже не працювали на підприємстві за станом здоров’я) тощо. У колективному договорі (угоді, трудовому договорі) повинні також міститися зобов’язання власника щодо відшкодування потерпілому моральної шкоди, які відповідали б вимогам законодавства. 6. За допомогою колективного договору (угодою, трудовим договором) необхідно вирішувати й ряд інших важливих питань соціального характеру, а саме: встановлювати розмір вихідної допомоги (але не менше тримісячного заробітку) працівникові, який змушений розірвати трудовий договір з причин невиконання власником вимог законодавства та зобов’язань колективного договору (угоди, трудового договору) з охорони праці; визначати умови здійснення грошової компенсації на придбання лікувально-профілактичного харчування, молока або рівноцінних йому продуктів, якщо робота працівників має роз’їзний характер; встановлювати строк вивільнення від основної роботи уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці (із збереженням середнього заробітку) для можливості виконання ним своїх громадських обов’язків та проходження навчання з охорони праці. Виходячи з Типового положення про комісію з питань охорони праці підприємства, колективний договір може також визначати з тією ж метою строк вивільнення від основної роботи членів зазначеної комісії. Залежно від характеру виробництва, складу трудового колективу, специфіки галузі у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) визначаються зобов’язання щодо організації безпечних і нешкідливих умов праці інвалідів, неповнолітніх, пенсіонерів, осіб, які тимчасово залучаються до виконання громадських робіт за договорами з центрами зайнятості населення тощо. В колективному договорі (угоді, трудовому договорі) треба також передбачити заходи щодо поліпшення умов праці жінок, їх санітарно-побутового та медичного обслуговування, вивільнення від важких, небезпечних, шкідливих робіт та нічних змін. 7. Одним з найважливіших розділів колективного договору повинні бути комплексні інженерно-технічні заходи щодо досягнення нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці. Ці заходи викладаються у вигляді спеціального додатку до колективного договору, а загальну суму коштів, що асигнуються з фонду охорони праці підприємства на їх виконання, обумовлюють також у текстовій частині договору. При формуванні заходів з охорони праці колективного договору важливо, щоб цільові кошти надсилалися за призначенням і не використовувалися, наприклад, на роботи щодо підтримання основних фондів (джерел). 8. Зобов’язання колективного договору (угоди, трудового договору) є двосторонніми, тому цей документ повинен містити не тільки вимоги до власника (адміністрації, підприємства), а й зобов’язання працівників щодо безумовного виконання кожним з них норм, правил, стандартів та інструкцій з охорони праці.

працівників щодо безумовного виконання кожним з них норм, правил, стандартів та інструкцій з охорони праці. Всі працівники підприємства зобов’язані виконувати положення колективного договору (угоди, трудового договору) з тих питань охорони праці, які їх стосуються. Треба зазначити, що законодавством передбачена адміністративна відповідальність за порушення чи невиконання колективного договору. Так, в ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення закріплено, що порушення чи невиконання зобов’язань щодо колективного договору, угоди особами, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи, чи представниками трудових колективів – тягне за собою накладання штрафу до ста мінімальних розмірів заробітної плати.

Стаття 23. Служба охорони праці на підприємстві

Власник створює на підприємстві службу охорони праці. Типове положення про цю службу затверджується Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. На підприємстві виробничої сфери з кількістю працюючих менше 50 чоловік функції цієї служби можуть виконувати в порядку сумісництва особи, які мають відповідну підготовку. Служба охорони праці підпорядковується безпосередньо прирівнюється до основних виробничо-технічних служб.

керівникові підприємства

і

Спеціалісти з охорони праці мають право видавати керівникам структурних підрозділів підприємства обов’язкові для виконання приписи щодо усунення наявних недоліків, одержувати від них необхідні відомості, документацію і пояснення з питань охорони праці, вимагати відсторонення від роботи осіб, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань і не мають допуску до відповідних робіт або не виконують нормативів з охорони праці; зупиняти роботу виробництв, дільниць, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва у разі порушень, які створюють загрозу життю або здоров’ю працюючих; надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці. Припис спеціаліста з охорони праці може скасувати лише керівник підприємства. Ліквідація служби охорони праці допускається лише у разі ліквідації підприємства.

1. Власник створює на підприємстві службу охорони праці відповідно до Типового положення про службу охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці від України 3 серпня 1993 р. № 73, зареєстрованого в Мінюсті України 30 вересня 1993 р. за № 140 (далі – Типове положення). 2. Структура та чисельність служби охорони праці залежить від небезпечності і шкідливості виробництва, чисельності працюючих та ефективного річного фонду робочого часу спеціаліста з охорони праці. На підприємстві виробничої сфери при кількості працюючих до 50 чоловік (невиробничої сфери – до 100 чоловік) функції цієї служби можуть виконувати особи з відповідною підготовкою при розширенні їх посадових обов’язків. На підприємстві (у виробничих або науково-виробничих об’єднаннях) при чисельності працюючих від 51 до 500 чоловік включно (невиробнича сфера від 101 до 500) таку службу повинен представляти один спеціаліст з охорони праці з інженерно-технічною освітою. На підприємствах, де використовуються вибухові матеріали або сильнодіючі отруйні речовини, в такій службі повинно бути два спеціалісти. Служби охорони праці повинні комплектуватися, як правило, спеціалістами такого профілю: інженерами відповідної спеціальності, фахівцями з питань гігієни праці, юристами, що спеціалізуються на питаннях законодавства про охорону праці.

законодавства про охорону праці. При наявності на підприємстві інституту заступників керівника підприємства керівник служби охорони праці, незалежно від чисельності працюючих, повинен призначатися на посаду заступника керівника підприємства (заступника генерального директора, директора тощо – залежно від структури підприємства). Рекомендації щодо структури та чисельності служби охорони праці затверджені наказом Держнаглядохоронпраці від 3 серпня 1993 р. № 73. Беручи до уваги те, що служба охорони праці прирівнюється до основних виробничо-технічних служб, під наявністю інституту заступників керівника треба мати на увазі наявність хоча б одного заступника керівника, який вирішує виробничо-технічні питання (заступник директора з виробництва, технічний директор, головний інженер, головний зоотехнік і таке інше). 3. До основних функцій служби охорони праці відноситься опрацювання ефективної цілісної системи управління охороною праці, сприяння удосконаленню діяльності у цьому напрямку кожного структурного підрозділу і кожної посадової особи; проведення оперативно-методичного керівництва роботою з охорони праці та інші (п. 2.4. Типового положення).

Стаття 24. Додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об’єктів і засобів виробництва.

Виробничі будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, що вводяться в дію після будівництва або реконструкції, та технологічні процеси повинні відповідати нормативним актам про охорону праці. Проектування виробничих об’єктів, розробка нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих повинні провадитися з урахуванням вимог щодо охорони праці. Забороняється будівництво (реконструкція, технічне переоснащення) виробничих об’єктів, виготовлення і впровадження нових технологій і вказаних засобів без попередньої експертизи (перевірки) проектної документації на їх відповідність нормативним актам про охорону праці. Фінансування цих робіт може провадитися лише після одержання позитивних результатів експертизи. Введення в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктів виробничого та соціальнокультурного призначення, виготовлення і передача у виробництво зразків нових машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється. Проектні організації зобов’язані здійснювати авторський нагляд за дотриманням проектних рішень з питань охорони праці при будівництві та експлуатації запроектованих ними підприємств і об’єктів. Авторський нагляд здійснюється на підставі договору, який укладається проектною організацією з власником. Машини, механізми, устаткування, транспортні засоби і технологічні процеси, що впроваджуються у виробництво і в стандартах на які є вимоги щодо забезпечення безпеки праці, життя і здоров’я людей, повинні мати сертифікати, що засвідчують безпеку їх використання, видані у встановленому порядку. Власник, який створив нове підприємство, зобов’язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок його роботи. Експертиза проектів, прийняття в експлуатацію виробничих об’єктів та видача дозволу на початок роботи підприємства провадиться Державним комітетом України по нагляду за охороною праці в порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Прийняття в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих об’єктів провадиться з

Прийняття в експлуатацію нових і реконструйованих виробничих об’єктів провадиться з участю представників професійних спілок. Технологічні процеси, машини, механізми, устаткування, транспортні засоби, придбані за кордоном, допускаються в експлуатацію лише за умови відповідності їх нормативним актам про охорону праці та охорону навколишнього середовища, що діють в Україні. Забороняється застосування у виробництві шкідливих речовин, на які не розроблені гранично допустимі нормативи (концентрації), методика, засоби метрологічного контролю і які не пройшли токсилогічну експертизу. У разі надходження на підприємство нових небезпечних речовин або наявності такої кількості небезпечних речовин, яка вимагає вжиття додаткових заходів безпеки, власник зобов’язаний завчасно повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці, розробити і узгодити з ним заходи щодо захисту здоров’я та життя працівників, населення та охорони навколишнього природного середовища.

1. Коментована стаття, а також ст. 154 КЗпП України вимагають, щоб проектування виробничих об’єктів, розробка нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих повинні проводитися з урахуванням вимог щодо охорони праці. Виробничі будівлі, споруди, устаткування, транспортні засоби, що вводяться в дію після будівництва або реконструкції, технологічні процеси повинні відповідати нормативним актам про охорону праці. Вимоги щодо відповідності виробничих будівель, споруд, устаткування, транспортних засобів після їх будівництва або реконструкції нормативним актам про охорону праці підтверджуються комісіями з приймання цих об’єктів в експлуатацію. 2. Проведення експертизи проектної документації на її відповідність нормативним актам про охорону праці проводиться з метою недопущення будівництва й виготовлення засобів виробництва та захисту, що не відповідають вимогам з охорони праці. Експертиза проектної документації на її відповідність вимогам нормативних актів про охорону праці проводиться згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1994 р. № 431 “Про порядок проведення державної експертизи (перевірки) проектної документації на будівництво та реконструкцію виробничих об’єктів і виготовлення засобів виробництва на відповідність їх нормативним актам про охорону праці”, якою затверджено Положення про проведення такої експертизи. Згідно з Положенням експертиза провадиться в обов’язковому порядку щодо всіх проектів на будівництво та реконструкцію виробничих об’єктів і виготовлення засобів виробництва незалежно від форм власності та джерел фінансування. Експертизу проводять органи Держнаглядохоронпраці з урахуванням висновків органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я, органів державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ, Держатомнагляду (на підконтрольних об’єктах) Мінекобезпеки України. Термін проведення експертизи залежно від кошторисної вартості встановлюється від 20 до 30 календарних днів. У разі незгоди з експертним висновком власник може оскаржити його в місячний термін в Держнаглядохоронпраці. Якщо власник почав будівництво без позитивного висновку експертизи, він несе відповідальність згідно з чинним законодавством. Питання щодо конкретного порядку проведення державної експертизи проектної документації на будівництво (реконструкцію, технічне переоснащення) виробничих об’єктів і виготовлення засобів виробництва вирішуються згідно з Методикою Державного комітету України по нагляду за охороною праці, яка погоджена з відповідними органами нагляду і зареєстрована в Мінюсті України 20 лютого 1995 р. за № 44/580. 3. Щодо недопущення фінансування об’єктів без позитивних висновків експертизи з охорони праці всім головам правлінь комерційних банків України з цього питання було направлено листа Держнаглядохоронпраці від 13 травня 1994 р. N03-6/945.

4. Введення в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктів виробничого та соціально-культурного призначення без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється (ст. 155 КЗпП України). Порядок введення в експлуатацію цих об’єктів визначається постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449 “Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів державного замовлення” (зі змінами, внесеними постановою від 6 грудня 1993 р. № 990). 5. Порядок здійснення авторського нагляду за будівництвом нових, реконструкцією і технологічним переобладнанням діючих підприємств, будівель і споруд визначений будівельними нормами і правилами СНиП 1.06.05-85, яким передбачено, що авторський нагляд проектних організацій здійснюється протягом усього періоду будівництва і прийняття закінченого будівництвом об’єкта в експлуатацію. Авторський нагляд здійснюється згідно з договором, що його укладає замовник з генеральною проектною організацією. Проектні організації повинні наказом покладати здійснення авторського нагляду на головних інженерів проекту, в першу чергу – на авторів проекту, головних спеціалістів організації, керівників груп та інших спеціалістів, які брали участь у проектуванні. Цим же наказом призначається керівник авторського нагляду. Копія наказу повинна бути надіслана замовнику. Працівники, які здійснюють авторський нагляд, виїжджають на будівництво в терміни, передбачені планами-графіками або спеціальним викликом замовника. Працівники авторського нагляду ведуть журнал встановленої форми, який після закінчення будівництва передається замовнику. 6. Відповідність засобів виробництва вимогам чинних законодавчих та нормативних актів з охорони праці визначається згідно з системою сертифікації продукції УкрСЕПРО. Право проведення робіт з сертифікації продукції надається органам з сертифікації, випробувальним лабораторіям (центрам) та експертам-аудиторам, що акредитовані в Системі УкрСЕПРО. Перелік продукції, що підлягає обов’язковій сертифікації, затверджується Держстандартом України. У разі незгоди однієї з сторін з результатами сертифікації подальше розв’язання суперечки здійснюється комісією з апеляції, яка створюється національним органом з сертифікації (Держстандарт України) з залученням представників органів з сертифікації та інших зацікавлених сторін. 7. Відповідно до ст. 155 КЗпП України власник, який створив нове підприємство, зобов’язаний одержати від органів державного нагляду за охороною праці дозвіл на початок його роботи. Видача такого дозволу на початок роботи нового підприємства здійснюється згідно з Положенням про видачу Державним комітетом по нагляду за охороною праці власникові підприємства, установи, організації або уповноваженому ним органу дозволу на початок роботи підприємства, установи, організації, що затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 6 жовтня 1993 р. № 831. Дозвіл на початок роботи підприємства є офіційним документом, який дозволяє експлуатацію підприємства у робочих режимах. Дозвіл на початок роботи підприємств базисною кошторисною вартістю будівництва (основних фондів) у цінах 1992 року понад 25 млн. крб., а також підприємств з підвищеною небезпекою видається безпосередньо Держнаглядохоронпраці, інші – територіальними органами. Перелік підприємств із зазначенням органу, що видає дозвіл, затверджується Держнаглядохоронпраці. Для одержання дозволу власник зобов’язаний подати відповідному органу Держнаглядохоронпраці заяву, а також довідки про державну реєстрацію підприємства та дозвіл (ліцензію) на види діяльності, зазначені в установчих документах, якщо це передбачено чинним законодавством; про контрольне обстеження підприємства органами державного нагляду за охороною праці; про відповідність професійної кваліфікації посадових осіб профілю виробництва та наявність у них знань з питань охорони праці; про дозвіл відповідних органів на утилізацію відходів виробництва. У разі невиконання підприємством умов дії дозволу орган, який його видав, має право скасувати цей дозвіл, При незгоді власника з рішенням територіального органу щодо видачі дозволу власник може оскаржити його у Держнаглядохоронпраці, а у випадках, передбачених чинним законодавством, – в арбітражному суді. 8. До технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, придбаних за

8. До технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, придбаних за кордоном, ставляться такі ж вимоги, як і до нових зразків засобів виробництва і технологій, тобто їх експлуатація без дозволу органів державного нагляду за охороною праці забороняється. Відповідність технологій та засобів виробництва нормативним актам про охорону праці та охорону навколишнього середовища, що діють в Україні, перевіряється згідно з порядком, встановленим цими органами державного нагляду. 9. Одним з документів, що підтверджують безпеку продукції для людини, є їх токсикологічна оцінка, яка проводиться згідно з постановами Головного державного санітарного лікаря України від 19 жовтня 1992 р. № 4 “Токсиколого-гігієнічна оцінка хімічних речовин”, від 7 квітня 1994 р. № 4 “Про атестацію установ (лабораторій) на право проведення токсиколого-гігієнічних досліджень”. Згідно з діючою постановою Головного державного санітарного лікаря України від 20 липня 1990 р. № 8 нормативна документація (держстандарти, технічні умови) на продукцію виробничого використання підлягає погодженню з органами, установами, закладами державної санепідслужби з видачею висновків встановленої форми. Погодження нормативної документації на хімічні, біологічні речовини здійснюється при наявності сертифіката державної реєстрації небезпечного фактора, виданого Комітетом з питань гігієнічного регламентування Міністерства охорони здоров’я України. Існуюча система гігієнічної стандартизації і сертифікації продукції дозволяє давати оцінку тільки 20 % продукції, яка виготовляється, використовується, імпортується на підприємствах України. Нові небезпечні речовини, які вперше використовуються на підприємстві, повинні мати сертифікат державної реєстрації небезпечного фактора, виданий Комітетом з питань гігієнічного регламентування, позитивний висновок на нормативний документ, виданий органами державної санепідслужби. Надходження на підприємство нових небезпечних речовин без попередньої підготовки до їх застосування або перевищення встановленої кількості наявності їх на підприємстві не дозволяється.

Стаття 25. Розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій

Власник повинен проводити розслідування та вести облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій відповідно до положення, яке розробляється Державним комітетом України по нагляду за охороною праці за участю профспілок і затверджується Кабінетом Міністрів України. Розслідування проводиться за участю представника профспілкової організації, членом якої є потерпілий, а у випадках, передбачених законодавством, також за участю представників органів державного нагляду, управління охороною праці та профспілок. За підсумками розслідування нещасного випадку або професійного захворювання власник складає акт за встановленою формою, один примірник якого він зобов’язаний видати потерпілому або іншій заінтересованій особі не пізніше трьох днів з моменту закінчення розслідування. У разі відмови власника скласти акт про нещасний випадок або професійне захворювання чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи із змістом акта питання вирішується у порядку, передбаченому законодавством про розгляд трудових спорів. Органи по розгляду трудових спорів при необхідності одержують відповідний висновок представника органу державного нагляду, або органу державного управління охороною праці, або профспілкового комітету.

1. Всі вимоги цієї статті Закону конкретизовані у Положенні про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах і організаціях, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623, а також у доповненні до нього, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 1994 р. № 97 (далі – Положення про

затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 1994 р. № 97 (далі – Положення про розслідування). 2. Дія Положення про розслідування поширюється тільки на тих громадян, які працюють або залучені до праці на підприємствах, в установах і організаціях за трудовим договором. Нещасні випадки, професійні захворювання і аварії, що сталися під час виконання своїх службових обов’язків військовослужбовцями Міноборони, МВС, Служби безпеки, Прикордонних військ і Національної гвардії; трудового і професійного навчання учнів та студентів у навчальному закладі; виконання робіт особами, які відбувають покарання за вироком суду, на підприємствах або на території установ кримінально-виконавчої системи, розслідуються та беруться на облік у порядку, що встановлюється відповідними відомствами. Не розслідуються та не беруться на облік нещасні випадки, що сталися з особами під час індивідуальної трудової діяльності або під час роботи за наймом без оформлення відповідного трудового договору, а також у осіб, які не мають права найму робочої сили. 3. Порядок розслідування нещасних випадків. Положення про розслідування визначає, які ушкодження здоров’я працівників відносяться до нещасних випадків. Це травми, гострі професійні захворювання та отруєння, теплові удари, опіки, обмороження, утеплення, ураження електричним струмом та блискавкою, ушкодження внаслідок аварій, пожеж, стихійного лиха (землетруси, засухи, повені, урагани тощо), контакту з тваринами, комахами та іншими представниками фауни і флори. До гострих професійних отруєнь, захворювань відносяться ті, які виникли після однократного (протягом не більш однієї робочої зміни) впливу шкідливих речовин та небезпечних факторів. Діагноз гострого професійного отруєння, захворювання встановлює лікувально-профілактичний заклад Міністерства охорони здоров’я України, до якого поступив потерпілий: стаціонар, медсанчастина, амбулаторія, лікарський здравпункт тощо. Гострі професійні отруєння викликають в основному шкідливі речовини гостронаправленої дії (азоту діоксид, оксид азоту, бензилу ціанід, бром, сполуки водню, нікель, озон, сірководень, толуїлендиізоціанат, оксид вуглеводню, формальдегід, фосген, сполуки фосфату, хлору, хлорорганічні, фосфорорганічні, ртутьорганічні пестициди та інші). До гострих професійних захворювань належать захворювання, викликані дією: хімічних факторів – гострий бронхіт, трахеїт, кон’юнктивіт, анемія, дерматит, фолікуліт тощо, іонізуючих випромінювань – гостра променева хвороба, гострі променеві ураження, лазерним випромінюванням – опіки шкіри, ураження рогівки ока, інтенсивним ультрафіолетовим випромінюванням – електроофталмія, фізичними перевантаженнями та перенапруженням органів і систем – радикуліт, міофасцит, тендовагініт, бурсит тощо, а також інфекційні та паразитарні захворювання. Розслідуватися повинні всі нещасні випадки, які сталися на території підприємства, його транспортному засобі під час виконання працівником трудових обов’язків, а також дій в інтересах підприємства, як за дорученням, так і без доручення власника. При цьому комісія з розслідування вирішує питання про взяття нещасного випадку на облік і складання акта за формою Н-1. Положення про розслідування визначає, що не береться на облік і не складається акт за формою Н-1 на нещасні випадки, якщо розслідуванням буде встановлено: факт самогубства; травма одержана під час вчинення потерпілим злочину; сталося отруєння алгоколем, наркотичними та іншими речовинами або внаслідок їх дії на організм людини, якщо ці речовини не застосовуються у виробничих процесах, або були порушені правила їх зберігання і транспортування. Якщо комісією з розслідування буде встановлено, що: смерть потерпілого чи погіршення стану його здоров’я не пов’язане з впливом небезпечних та шкідливих виробничих факторів або робота не була протипоказана для потерпілого відповідно до медичного висновку про стан його здоров’я; нещасний випадок, пов’язаний з заподіянням тілесних ушкоджень, або вбивство під час перебування

нещасний випадок, пов’язаний з заподіянням тілесних ушкоджень, або вбивство під час перебування працівника на роботі здійснено внаслідок протиправних дій самого потерпілого; зникнення члена екіпажу, бригади, водія або іншої особи, яка перебувала на транспортному засобі під час виконання службових обов’язків, є навмисним і не пов’язане з виробничими факторами або стихійним лихом; нещасний випадок, що стався на території підприємства під час встановлених перерв, не пов’язаний з дією виробничого процесу, устаткування, будівель, або перебування потерпілого на території підприємства не пов’язане з дорученням або іншими діями (виклик на нараду, одержання заробітної плати), то такі нещасні випадки на облік не беруться і акт за формою Н-1 не складається. У вказаних випадках комісія повинна приймати рішення лише на підставі всебічного вивчення обставин, а також висновків відповідних уповноважених органів – судово-медичної експертизи, органів МВС, прокуратури, суду і т. п. про причини травми чи смерті потерпілого. Не розслідуються, не беруться на облік і не складаються акти за формою Н-1 на нещасні випадки, що сталися з особами: які прямували на роботу або поверталися з неї пішки, на громадському або власному транспортному засобі; за місцем постійного проживання в польових і вахтових селищах. Положення про розслідування передбачає, що про кожний нещасний випадок очевидець, працівник, який його виявив, або сам потерпілий повинні доповісти безпосередньому керівникові робіт (бригадиру, майстру) чи іншому керівникові (диспетчеру, змінному інженеру) і вжити заходів для надання долікарської допомоги. Керівник, який одержав повідомлення, зобов’язаний: терміново організувати медичну допомогу потерпілому, а також повідомити власника підприємства; зберегти до прибуття комісії з розслідування без змін обстановку на місці події, якщо це не загрожує життю й здоров’ю інших працівників і не призведе до аварії. Власник підприємства, одержавши повідомлення про не щасний випадок, наказом призначає комісію з розслідування у складі керівника (спеціаліста) служби охорони праці підприємства (голова комісії), керівника структурного підрозділу або головного спеціаліста, представника профспілкової організації, членом якої є потерпілий, або уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці (за узгодженням), якщо працівник не є членом профспілки. Комісія повинна протягом трьох діб з моменту події провести розслідування нещасного випадку і скласти акт за формою Н-1 і надіслати його на затвердження власникові підприємства. Один примірник акта за формою Н-1 надається не пізніше трьох днів після закінчення розслідування потерпілому або особі, яка представляє його інтереси. Якщо нещасний випадок стався внаслідок гострого професійного отруєння (захворювання), в розслідуванні має брати участь спеціаліст санепідемстанції. Положення з розслідування встановлює порядок роботи потерпілого на іншому підприємстві, але у підприємством, де працював потерпілий, за винятком підприємства, які розслідуються і беруться на облік тим безпосереднє керівництво роботами.

розслідування і обліку нещасних випадків під час всіх випадках розслідування проводиться тим роботи на спеціально виділених об’єктах іншого підприємством, посадові особи якого здійснювали

Розслідування нещасних випадків зі смертельними наслідками, а також групових (коли одночасно травмовано два і більше працівників) проводиться спеціально призначеними комісіями на чолі з представниками Держнаглядохоронпраці, і тому воно зветься спеціальним. Комісія з спеціального розслідування призначається наказом органу державного нагляду за охороною праці у складі працівника відповідного органу державного нагляду за охороною праці (голова комісії), власника підприємства, представників органу, до сфери управління якого належить підприємство (для підприємств, заснованих на загальнодержавній власності), профспілкової організації підприємства або уповноваженого трудового колективу з питань охорони праці (якщо потерпілий не є членом профспілки), вищестоящого профспілкового органу.

Залежно від кількості загиблих до складу комісії включаються представники органів державної виконавчої влади, охорони здоров’я, соціального захисту населення та інших. При великих аваріях з тяжкими наслідками комісія може призначатися спеціальним рішенням Кабінету Міністрів України. У разі відмови власника скласти акт про нещасний випадок чи незгоди потерпілого або іншої заінтересованої особи із змістом акта питання вирішується комісією з трудових спорів або судом. 4. Порядок розслідування хронічних професійних захворювань і отруєнь. Хронічні професійні захворювання (інтоксикації) виникають внаслідок довготривалої та багатократної дії шкідливих речовин та небезпечних факторів виробничого середовища. Перелік профзахворювань затверджено Міністерством охорони здоров’я України. Розслідування хронічних профзахворювань (отруєнь, інтоксикацій) проводиться тільки після одержання повідомлення про хронічне професійне захворювання (отруєння), яке заповнюється в клініках НДІ гігієни праці та профзахворювань, спеціалізованих відділеннях професійної патології лікарень. Повідомлення протягом трьох днів після встановлення остаточного діагнозу надсилається підприємству, де працює потерпілий, санепідемстанції та лікувально-профілактичному закладу. Кожний випадок хронічного професійного захворювання (отруєння – інтоксикації) підлягає розслідуванню, яке організовує власник протягом семи днів з моменту одержання повідомлення про профзахворювання. Розслідування хронічних профзахворювань (отруєнь) проводиться згідно з Положенням про розслідування з складанням акту розслідування хронічного професійного захворювання (отруєння). Усі питання – відмова власника підписати акт розслідування хронічного профзахворювання (отруєння), незгода потерпілого із змістом акта вирішується тільки протягом вказаного строку. Розслідування випадків професійних захворювань у осіб, направлених на роботу за межі підприємства, проводиться під головуванням представника санепідемстанції, яка контролює підприємство, де виявлено профзахворювання. Реєстрація та облік таких захворювань проводиться за місцем основної роботи потерпілого і в територіальній санепідемстанції, до якої направляється акт розслідування, складений санепідемстанцією, яка здійснює державний санітарний нагляд на підприємстві, де виявлено профзахворювання. Розслідування профзахворювань у осіб, які змінили місце роботи, проводиться за місцем його виявлення. На облік такі профзахворювання беруться підприємством, де виявлено профзахворювання. 5. Розслідування та облік аварій. На підприємстві має бути розроблений план ліквідації можливих аварій чи аварійних ситуацій. У цьому плані передбачаються дії посадових осіб і працівників підприємства, а також обов’язки працівників інших підприємств, установ і організацій, які будуть залучені до ліквідації аварії. Аварії поділяються на дві категорії: до І категорії належать аварії, внаслідок яких загинуло п’ять і більше чоловік або створилася загроза життю і здоров’ю працівників підприємства чи населення, що перебуває поблизу об’єкта, або сталася зупинка чи виведено з ладу підприємство на добу чи більше; до II категорії належать аварії, внаслідок яких загинуло до п’яти чоловік або створилася загроза життю і здоров’ю працівників цеху, дільниць, або сталася зупинка чи виведено з ладу підприємство, дільницю на зміну і більше. Випадки порушень технологічних процесів, роботи устаткування, тимчасової зупинки виробництва в результаті спрацювання автоматичних захисних блокувань та інші локальні порушення у роботі цехів, дільниць і окремих об’єктів належать до виробничих неполадок і розслідуються підприємством в установленому ним порядку. При виникненні аварії очевидець повинен негайно повідомити безпосереднього керівника робіт (бригадира, майстра) або іншого керівника (директора, змінного інженера тощо). Відразу ж як одержано повідомлення про аварію, власник (керівник) підприємства чи інші керівні особи зобов’язані ввести в дію план ліквідації аварії, вживши в першу чергу заходів до рятування потерпілих і

зобов’язані ввести в дію план ліквідації аварії, вживши в першу чергу заходів до рятування потерпілих і надання їм медичної допомоги, запобігання подальшому поширенню аварії, встановлення меж небезпечної зони та обмеження доступу до неї людей. При виникненні аварій І або II категорії власник (керівник) підприємства має негайно повідомити відповідний орган державного нагляду за охороною праці, а також орган, до сфери управління якого належить підприємство, місцевий орган державної виконавчої влади і прокуратуру за місцем знаходження підприємства. Порядок розслідування аварій, внаслідок яких сталися нещасні випадки, той самий, що й під час спеціального розслідування нещасних випадків. Якщо під час аварії не сталися нещасні випадки, комісії з їх розслідування утворюються: при аваріях І категорії – наказом міністерства (відомства) або іншого центрального органу державної виконавчої влади за узгодженням з відповідним центральним органом державного нагляду за охороною праці, а на підприємствах, що не мають вищестоящого органу управління, – відповідним центральним або територіальним органом державного нагляду за охороною праці; при аваріях II категорії – наказом керівника органу, до сфери управління якого належить підприємство, а на підприємствах недержавних форм власності – відповідним територіальним органом державного нагляду за охороною праці. Головою комісії може бути представник органу, до сфери управління якого належить підприємство, або органу державного нагляду за охороною праці. Під час розслідування визначається категорія аварії, з’ясовуються обставини, що спричинили її, встановлюється характер порушень правил експлуатації устаткування, технологічних процесів, визначається також якість виконання будівельно-монтажних робіт або окремих вузлів, конструкцій, відповідність їх проекту і вимогам нормативних актів про охорону праці. Одночасно встановлюються особи, відповідальні за аварію, намічаються заходи щодо ліквідації її наслідків та запобігання подібним аваріям у подальшому. Комісія з розслідування повинна протягом десяти днів розслідувати аварію і скласти акт за формою, аналогічною формі акта спеціального розслідування нещасного випадку, за винятком розділу “Відомості про потерпілого (потерпілих)”, якщо аварія сталася без нещасних випадків. Залежно від характеру аварії у разі необхідності проведення додаткових досліджень або експертизи вказаний термін може бути продовжений органом, який призначив комісію. Комісія із залученням експертів має визначити також розміри шкоди, заподіяної підприємству, населенню і господарським об’єктам за межами підприємства. При наявності у члена комісії окремої думки він викладає її письмово і додає до акта. За результатами розслідування аварії власник підприємства видає наказ, яким відповідно до пропозицій комісії з розслідування затверджує заходи щодо запобігання подібним аваріям у подальшому і притягає до відповідальності працівників за порушення нормативних актів про охорону праці згідно з висновками комісії. Технічне оформлення матеріалів розслідування аварії проводить підприємство, де сталася аварія, яке у п’ятиденний термін після закінчення розслідування надсилає їх прокуратурі та відповідному органу державного нагляду за охороною праці. Акт розслідування аварій І і II категорії надсилається центральним органам державного нагляду за охороною праці, а також міністерствам або іншим центральним органам державної виконавчої влади на їх вимогу. Один примірник акта розслідування аварії, внаслідок якої не сталося нещасного випадку, зберігається на підприємстві до завершення термінів здійснення заходів, визначених комісією з розслідування, але не менше двох років. Власник (керівник) підприємства повинен аналізувати причини аварій та розробляти і здійснювати заходи щодо запобігання їм. Власник (керівник) підприємства має надсилати проектній організації, заводу – виготівникові устаткування обґрунтовані рекламації, а їх копії – органам, до сфери управління яких належить підприємство,

устаткування обґрунтовані рекламації, а їх копії – органам, до сфери управління яких належить підприємство, проектна організація або завод-виготівник. За видами робіт і устаткування, на які видається дозвіл (ліцензія) на проектування або виготовлення, копія рекламації також надсилається органу, який видав дозвіл (ліцензію) на проектування або виготовлення устаткування (об’єкта). Облік аварій І і II категорії здійснюють підприємства і відповідні органи державного нагляду за охороною праці з реєстрацією у спеціальному журналі. При цьому враховуються аварії як ті, внаслідок яких сталися нещасні випадки, так і ті, внаслідок яких нещасних випадків не було. Письмову інформацію про здійснення заходів, запропонованих комісією з розслідування, підприємство подає організаціям, представники яких брали участь у розслідуванні, по мірі закінчення термінів, зазначених в акті розслідування аварії. Контроль за своєчасним і правильним розслідуванням, документальним оформленням і обліком аварій, здійсненням заходів щодо усунення причин, що викликали їх, покладається на органи державного управління і нагляду за охороною праці. Стаття 26. Комісія з питань охорони праці підприємства

На підприємстві з кількістю працюючих 50 і більше чоловік рішенням трудового колективу може створюватися комісія з питань охорони праці. Комісія складається з представників власника, профспілок, уповноважених трудового колективу, спеціалістів з безпеки, гігієни праці і представників інших служб підприємства. Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства затверджується Державним комітетом України по нагляду за охороною праці за погодженням з профспілками. Рішення комісії мають рекомендаційний характер.

1. Типове положення про комісію з питань охорони праці підприємства затверджене наказом Держнаглядохоронпраці України від 3 серпня 1993 р. № 72 та зареєстровано в Мінюсті України 30 вересня 1993 р. за № 141 (далі – Типове положення) – див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 1. Київ: Основа. – 1995, с. 68–71. 2. Комісія є постійно діючим консультативно-дорадчим органом трудового колективу та власника або уповноваженого ним органу (далі – власника), створюється з метою залучення представників власника та трудового колективу (безпосередніх виконавців робіт, представників профспілок) до співробітництва в галузі управління охороною праці на підприємстві, узгодженого вирішення питань, що виникають у цій сфері (п. 2 Типового положення). 3. Рішення про доцільність створення комісії, її кількісний та персональний склад, строк повноважень приймається на загальних зборах (конференції) трудового колективу за поданням власника, органу самоврядування трудового колективу та профспілкового комітету (комітетів). Положення про комісію підприємства, яке розробляється за участю сторін, також затверджується на загальних зборах чи конференції трудового колективу. 4. Комісія формується на засадах рівного представництва осіб від власника та від трудового колективу. До складу комісії від власника включаються спеціалісти з безпеки і гігієни праці, виробничої, юридичної та інших служб підприємства. До складу комісії від трудового колективу рекомендується включати представників основних професій, уповноважених трудових колективів з питань охорони праці (Типове положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, затверджене наказом Держнаглядохоронпраці України від 28 грудня 1993 р. № 135, зареєстроване в Мінюсті України 31 січня 1994 р. за

України від 28 грудня 1993 р. № 135, зареєстроване в Мінюсті України 31 січня 1994 р. за № 18/227), представників профспілки (профспілок) – п. 4 Типового положення. 5. Основними завданнями комісії є: захист законних прав та інтересів працівників у сфері охорони праці; підготовка рекомендацій власнику та працівникам щодо профілактики виробничого травматизму та професійних захворювань; вироблення пропозицій щодо включення до колективного договору окремих питань з охорони праці та використання коштів фонду охорони праці підприємства тощо. 6. Основні права комісії: створювати робочі групи з числа членів комісії для вироблення узгоджених рішень з конкретних питань охорони праці з залученням до їх складу на договірній основі за погодженням сторін відповідних фахівців, експертів, інспекторів державного нагляду за охороною праці; одержувати від окремих працівників, служб підприємства, профспілкового комітету (комітетів) інформацію, необхідну для виконання функцій і завдань, передбачених Типовим положенням; здійснювати контроль за дотриманням вимог законодавства про охорону праці безпосередньо на робочих місцях, забезпеченням працюючих засобами колективного та індивідуального захисту, змиваючими та знешкоджуючими засобами, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою та станом використання санітарно-побутових приміщень тощо; вільного доступу на всі дільниці виробництва і обговорення з працюючими питань охорони праці; встановлювати ступінь вини потерпілого в порядку, що визначається трудовим колективом за поданням власника та профспілкового комітету, при вирішенні питання про розмір одноразової допомоги, коли нещасний випадок стався внаслідок невиконання потерпілим вимог нормативних актів про охорону праці і факт наявності його вини встановлено комісією з розслідуванню нещасних випадків; делегувати своїх представників для участі у розв’язанні разом з представниками державного нагляду за охороною праці конфліктів, пов’язаних з відмовою працівника виконувати доручену роботу з мотивів небезпечної для його здоров’я чи життя виробничої ситуації на підприємстві, де відсутня профспілкова організація, та інше (п. 8 Типового положення). 7. Голова комісії, його заступник та секретар обираються на засіданні комісії. На посаду секретаря бажано обирати працівника служби охорони праці. 8. Комісія роботу свою планує (на квартал, півріччя чи рік). Проводить засідання в міру необхідності, але не менш одного разу на квартал. 9. Рішення комісії оформляються протоколами і мають рекомендаційний характер, впроваджуються в життя наказами власника. 10. Комісія не менше одного разу на рік звітує про свою роботу на загальних зборах (конференції) трудового колективу.

Стаття 27. Інформація та звітність про стан охорони праці

Власник зобов’язаний інформувати працівників про стан охорони праці, причини аварій, нещасних випадків і професійних захворювань та про заходи, яких вжито для їх усунення та для забезпечення на підприємстві умов і безпеки праці на рівні нормативних вимог. Державні органи управління охороною праці інформують населення України, відповідного регіону, працівників галузі та трудові колективи про реалізацію державної політики з охорони праці,

регіону, працівників галузі та трудові колективи про реалізацію державної політики з охорони праці, виконання національних, територіальних чи галузевих програм з цих питань, про рівень і причини аварійності, виробничого травматизму і професійних захворювань, про виконання своїх рішень щодо охорони життя та здоров’я працівників. На державному рівні ведеться єдина державна статистична звітність з питань охорони праці.

1. Відповідно до Єдиної державної системи показників обліку умов та безпеки праці, затвердженої наказом Держнаглядохоронпраці від 31 березня 1994 р. № 27 та погодженої з Мінстатом України, на основі звіту державної статистичної звітності 1-ПВ (умови праці) та відомчої форми звіту за формою 1-УБ (умови та безпека праці) кожне підприємство незалежно від форм власності та видів виробничої діяльності щорічно надає дані про санітарно-гігієнічні умови праці, безпеку технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, будівель та споруд, про кількість працівників, що одержують пільги та компенсації, та забезпечення працюючих засобами індивідуального захисту і таке інше. Підприємства, установи і організації, підвідомчі міністерствам, державним комітетам, концернам, корпораціям, іншим об’єднанням підприємств, що створені за галузевим принципом, подають їм статистичний звіт; інші підприємства, установи, організації цей звіт подають Раді Міністрів Автономної Республіки Крим, обласним. Київській і Севастопольській міським державним адміністраціям. 2. Дані про нещасні випадки та їх матеріальні наслідки наводяться у державній статистичній звітності за формою № 7 ТНВ (Звіт про травматизм на виробництві та його матеріальні наслідки). Дані про причини тимчасової непрацездатності наводяться у державній статистичній звітності за формою № 23 ТН (Звіт про причини тимчасової непрацездатності).

Стаття 28. Добровільні об’єднання громадян, працівників і спеціалістів з охорони праці

З метою об’єднання зусиль колективів підприємств, учених, спеціалістів з охорони праці та окремих громадян для поліпшення охорони праці, захисту працівників від виробничого травматизму і професійних захворювань можуть створюватись асоціації, товариства, фонди та інші добровільні об’єднання громадян, що діють відповідно до законодавства.

1. Створення добровільних громадських об’єднань (асоціацій, товариств, союзів тощо) передбачено також Законом України “Про об’єднання громадян”. Відповідно до статті 9 цього Закону об’єднання громадян України утворюються і діють за всеукраїнським, місцевим та міжнародним статусом. До всеукраїнських об’єднань громадян належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію всієї України і які мають місцеві осередки у більшості її областей. До місцевих об’єднань належать об’єднання, діяльність яких поширюється на територію відповідної адміністративно-територіальної одиниці або регіону. Територія діяльності самостійно визначається об’єднанням громадян. Громадська організація є міжнародною, якщо її діяльність поширюється на територію України і хоча б однієї іншої держави. Рішення про заснування об’єднань громадян приймаються установчим з’їздом (конференцією) або загальними зборами. 2. Відповідно до статті 13 Закону України “Про об’єднання громадян” об’єднання громадян діє на основі статуту, який повинен містити:

основі статуту, який повинен містити: назву об’єднання громадян (відмінну від існуючих), його статус та юридичну адресу; мету та завдання об’єднання громадян; умови і порядок прийому в члени об’єднання громадян, вибуття з нього; права і обов’язки членів об’єднання; порядок утворення і діяльності статутних органів об’єднання, місцевих осередків та їх повноваження; джерела надходження і порядок використання коштів та іншого майна об’єднання; порядок внесення змін і доповнень до статуту об’єднання; порядок припинення діяльності об’єднання і вирішення майнових питань, пов’язаних з його ліквідацією. У статуті можуть бути передбачені інші положення, що стосуються особливостей створення і діяльності об’єднання громадян. Статут об’єднання громадян не повинен суперечити законодавству України. 3. Легалізація (офіційне визнання) громадської організації здійснюється відповідно до її статуту, тобто Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських Рад народних депутатів. У разі, коли діяльність місцевої громадської організації поширюється на територію двох і більше адміністративно-територіальних одиниць, її легалізація здійснюється відповідним вищестоящим органом. Місцеві осередки зареєстрованих всеукраїнських та міжнародних об’єднань громадян реєструються місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчим комітетом сільської, селищної, міської Ради народних депутатів, якщо така реєстрація передбачена статутними документами цих об’єднань. 4. Припинення діяльності громадського об’єднання може бути проведено шляхом його реорганізації або ліквідації (саморозпуску, примусового розпуску). Реорганізація такого об’єднання здійснюється відповідно до його статуту, а його ліквідація – на підставі статуту або рішення суду. 5. Відповідно до цього Закону можуть створюватись добровільні об’єднання громадян, працівників і спеціалістів з охорони праці. Такими об’єднаннями можуть бути асоціації, товариства, фонди тощо. Створюватись і діяти вони повинні відповідно до вказаного Закону. Добровільні громадські об’єднання працівників і спеціалістів з охорони праці можуть: вживати конкретних заходів щодо поліпшення всієї роботи з питань безпечної діяльності людини, умов праці, запобігання втраті здоров’я трудящих внаслідок шкідливого впливу виробничих факторів; проводити громадську експертизу технічної документації на реконструкцію та будівництво об’єктів виробничого призначення, діючих і нових технологічних процесів, машин, устаткування, засобів індивідуального та колективного захисту на відповідність їх вимогам охорони праці; сприяти проведенню робіт і наукових досліджень з актуальних проблем охорони праці, промислової естетики і гігієни праці; проводити експертну оцінку відомчих нормативних актів, стандартів, довідників, підручників, інструкцій та іншої документації з охорони праці, яка видається та діє в межах України; вивчати, узагальнювати і сприяти впровадженню передового вітчизняного та зарубіжного досвіду з питань організації охорони праці, влаштовувати з цією метою виставки, симпозіуми, конференції, семінари тощо, приймати участь у відповідних заходах за кордоном; сприяти укомплектуванню служб охорони праці на підприємствах, в установах і організаціях кваліфікованими спеціалістами.

кваліфікованими спеціалістами. 6. Громадські об’єднання працівників і спеціалістів з охорони праці повинні: тісно взаємодіяти з державними, громадськими, кооперативними та іншими організаціями, що безпосередньо або частково займаються проблемами охорони праці, запобігання впливу на людей шкідливих та небезпечних виробничих факторів; вживати заходів щодо забезпечення соціальної захищеності спеціалістів з охорони праці, усіх членів об’єднання; протидіяти безпідставному звільненню або необґрунтованому скороченню штатів спеціалістів з охорони праці. 7. Громадські об’єднання працівників і спеціалістів з охорони праці складаються із індивідуальних і колективних членів. Індивідуальними членами об’єднання можуть бути громадяни України, а також іноземні громадяни, які визнають статут об’єднання, підтримують його матеріально та професійно займаються вирішенням проблем, що відповідають цілям і завданням об’єднання. Колективними членами об’єднання можуть бути трудові колективи підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості та форм власності, громадські організації, групи спеціалістів з питань охорони та гігієни праці, які визнають статут об’єднання, підтримують його матеріально, працюють у передбачених статутом напрямках та активно впроваджують практичні заходи по поліпшенню умов та безпеки праці. 8. Прийом індивідуальних членів в об’єднання проводиться правлінням регіональних відділень, а де їх нема, то безпосередньо органом управління (керівництва) об’єднання згідно з заявою вступаючого. Індивідуальним членам об’єднання видається членський квиток. Прийом в об’єднання колективних членів проводиться органом управління (керівництва) об’єднання згідно з заявою (листом) керівництва підприємства, установи, організації або рішенням трудового колективу, загальних зборів (конференції) відповідних спеціалістів. 9. Індивідуальні члени та колективні членські організації, які не виконують статуту об’єднання, не підтримують його матеріально, або їх діяльність завдає шкоди його цілям та інтересам, можуть бути виключені із об’єднання. Рішення про виключення приймається органом управління (керівництва) об’єднання. 10. Вищим керівним органом об’єднання є конференція представників територіальних відділень, яка скликається в установлені статутом строки. 11. У разі реорганізації об’єднання за рішенням конференції у статут та інші відповідні документи вносяться необхідні зміни з наступного перереєстрацією у встановленому законом порядку.

Розділ IV СТИМУЛЮВАННЯ ОХОРОНИ ПРАЦІ

Стаття 29 Економічне стимулювання охорони праці

До працівників підприємств можуть застосовуватися будь-які заохочення за активну участь та ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення безпеки та поліпшення умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором (угодою, трудовим договором). Порядок пільгового оподаткування коштів, спрямованих на заходи щодо охорони праці,

Порядок пільгового оподаткування коштів, спрямованих на заходи щодо охорони праці, визначається чинним законодавством про оподаткування.

1. Коментованою статтею передбачено право на стимулювання діяльності по охороні праці і пільгове оподаткування коштів, які направляються на заходи по охороні праці. Перша частина статті передбачає, що до працівників підприємств можуть застосовуватись будь-які заохочення за активну участь і ініціативу в здійсненні заходів щодо підвищення безпеки та покращання умов праці. Види заохочень визначаються колективним договором (угодою, трудовим договором). 2. У Спільних рекомендаціях державних органів і профспілок щодо змісту розділу “Охорона праці” у колективному договорі (угоді, трудовому договорі) відмічається, що економічний механізм управління охороною праці повинен передбачати систему заохочень для тих працівників, які сумлінно виконують законодавчі та інші нормативні акти з цих питань, не допускають порушень вимог особистої та колективної безпеки, приймають активну участь та проявляють ініціативу у здійсненні заходів щодо підвищення рівня охорони праці на підприємстві. І саме колективний договір (угода) повинен закріплювати не тільки моральні, але й матеріальні заохочення цих працівників: оплата праці, премії (у тому числі установлення спеціального виду преміювання), винагороди за виконану конкретну роботу, винахідництво та раціоналізаторські пропозиції з питань охорони праці – все повинно використовуватися для того, щоб належним чином оцінити особистий внесок працівника у вирішення завдань охорони праці. 3. Джерелом стимулювання діяльності з охорони праці є фонди охорони праці. Відповідно до ст. 21 цього Закону, а також Положення про державний, галузеві, регіональні фонди охорони праці та фонди охорони праці підприємств, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 7 жовтня 1993 р. № 838 та Інструкції про порядок перерахування, обліку та витрачання коштів державного, галузевих, регіональних фондів охорони праці та фондів охорони праці підприємств, затвердженої наказом Держнаглядохоронпраці і Міністерства фінансів України від 25 січня 1994 р. № 4, кошти державного фонду охорони праці спрямовуються не тільки на фінансування заходів щодо комплексного розв’язання завдань з охорони праці, але й на заохочення трудових колективів і окремих осіб, які плідно працюють над розв’язанням проблем охорони праці. 4. Кошти фондів охорони праці не підлягають оподаткуванню (ст. 21 Закону “Про охорону праці”). Порядок пільгового оподаткування коштів, спрямованих на заходи щодо охорони праці, визначається діючим законодавством про оподаткування.

Стаття 30. Відшкодування підприємствам, громадянам і державі збитків, завданих порушенням вимог щодо охорони праці

Крім відшкодування шкоди працівникам (стаття 11 цього Закону), власник повністю відшкодовує збитки іншим підприємствам, громадянам і державі на загальних підставах у зв’язку з заподіянням шкоди при порушенні вимог щодо охорони праці. У разі незабезпечення вимог щодо охорони праці власник відраховує кошти на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань за підвищеними тарифами, що періодично переглядаються залежно від рівня виробничого травматизму і ступеня шкідливості умов праці в порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України з участю профспілок. Власник відшкодовує витрати на лікування і професійну реабілітацію потерпілих від нещасних випадків і професійних захворювань, сплачує витрати на проведення робіт по рятуванню потерпілих під час аварії та ліквідації її наслідків, на ритуальні послуги при похованні загиблих, розслідування і проведення експертизи причин аварії або нещасного випадку, на складання санітарно-гігієнічної характеристики умов праці тощо.

1. Відшкодування шкоди, передбачене цією статтею, покладається на власника також ст. 455-459, 460 Цивільного Кодексу України і спрямоване на захист інтересів інших підприємств, громадян і держави, якщо з вини власника їм була заподіяна шкода внаслідок порушення вимог про охорону праці. Основу цієї норми складає наявність певних умов: шкода (ушкодження здоров’я, матеріальні збитки); порушення вимог про охорону праці, внаслідок чого заподіяна шкода; причинний зв’язок між порушенням вимог про охорону праці і шкодою; вина власника. Відшкодування здійснюється на загальних підставах, як і для найманих працівників. 2. Власник відшкодовує суми, сплачені потерпілій особі за період її тимчасової непрацездатності, а також у вигляді одноразової допомоги, пенсій по інвалідності чи в разі втрати годувальника, відшкодування заробітку за шкоду, заподіяну здоров’ю каліцтвом, а також витрати на лікування (в тому числі санаторнокурортне), протезування, по догляду за ним і інші види медичної і соціальної допомоги відповідно до ст. 11 Закону України “Про охорону праці” та Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472. 3. В основу вимог цієї статті про перегляд тарифу страхових внесків за обов’язковим соціальним страхуванням від нещасних випадків і професійних захворювань залежно від рівня виробничого травматизму покладено досвід багатьох країн з цього виду страхування, згідно з яким підприємства класифікуються за класами тарифу внесків, а в межах класів вони можуть розподілятися за ступенями. Класифікація підприємства за класами страхових внесків провадиться з урахуванням характеру травмонебезпечності підприємства, можливості нещасного випадку, умов праці та стану техніки безпеки. Працівники одного підприємства можуть бути поділені за групами залежно від умов праці та стану техніки безпеки в структурних підрозділах підприємства. Віднесення підприємства до класу тарифу страхових внесків на соціальне страхування від нещасних випадків і професійних захворювань провадиться на підставі висновку органу державного нагляду за охороною праці за участі інших зацікавлених сторін. У випадку порушення вимог по запобіганню нещасним випадкам і професійним захворюванням підприємство у будь-який час може бути віднесено до більш високого ступеня ризику. Вказаний захід має зворотну дію.

Стаття 31. Застосування штрафних санкцій до підприємств, організацій та установ

За порушення нормативних актів про охорону праці, невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища підприємства, організації, установи можуть притягатись органами державного нагляду за охороною праці до сплати штрафу. Максимальний розмір штрафу не може перевищувати двох процентів місячного фонду заробітної плати підприємства, організації, установи. Штрафи накладаються керівниками Державного комітету України по нагляду за охороною праці та його місцевих органів. Підприємство сплачує штраф за кожний нещасний випадок та випадок професійного захворювання, які сталися на виробництві з його вини. Якщо встановлено факт приховання нещасного випадку, власник сплачує штраф у десятикратному розмірі. Конкретні розміри і порядок накладання штрафів визначаються законодавством. Штрафи надходять до фондів охорони праці, зазначених у статті 21 цього Закону.

Власник має право оскаржити в місячний строк рішення про стягнення штрафу у судовому порядку. Несплата штрафу протягом місяця після остаточного вирішення спору тягне за собою нарахування на суму штрафу пені в розмірі двох процентів за кожний день прострочення.

1. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 вересня 1993 р. № 754 затверджено Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці. Наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці. Міністерства фінансів України та Міністерства економіки України від 25 липня 1994 р. № 71-а затверджена Інструкція щодо застосування Положення про порядок накладення штрафів на підприємства, установи і організації за порушення нормативних актів про охорону праці. 2. Право накладати штрафи на підприємства мають посадові особи Держнаглядохоронпраці у таких розмірах: голова Держнаглядохоронпраці – до 2 відсотків місячного фонду заробітної плати підприємства, з якого стягується штраф; заступники голови Держнаглядохоронпраці – до 1,5 відсотка місячного фонду заробітної плати підприємства, з якого стягується штраф; начальники територіальних управлінь – до 1 відсотка місячного фонду заробітної плати підприємства, з якого стягується штраф; начальники інспекцій – до 0,5 відсотка місячного фонду заробітної плати підприємства, з якого стягується штраф. Максимальний розмір штрафу, що накладається на підприємство, не може перевищувати 2 відсотків місячного фонду заробітної плати підприємства. Для розрахунку розміру максимально можливого штрафу береться фактичний фонд заробітної плати підприємства за місяць, що передує місяцю, в якому прийнято постанову про накладення штрафу. 3. Постанова про накладення штрафу на підприємство приймається за підсумками комплексної перевірки стану безпеки і умов праці на даному підприємстві, проведеної органами Держнаглядохоронпраці за участю інших органів державного нагляду за охороною праці. 4. Штраф накладається за порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, а також за невиконання розпоряджень посадових осіб органів державного нагляду з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. До зазначених актів відносяться закони України, декрети, постанови та розпорядження Уряду, правила, норми, стандарти, положення, інструкції та інші державні міжгалузеві і галузеві нормативні акти про охорону праці. Під розпорядженням посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, за невиконання яких можуть застосовуватися штрафні санкції до підприємства, слід вважати документально оформлені приписи керівникам і посадовим особам даного підприємства про усунення порушень і недоліків в галузі охорони праці або про зупинку експлуатації виробництв, цехів, дільниць, робочих місць, обладнання у зв’язку з наявністю порушень, які створюють загрозу життю або здоров’ю працюючих. 5. Власник зобов’язаний протягом місяця після одержання постанови про накладення штрафу надіслати відповідну суму до фондів охорони праці, у тому числі перерахувати 30 відсотків загальної суми штрафу на розрахунковий рахунок галузевого фонду охорони праці і 20 відсотків –на розрахунковий рахунок регіонального фонду охорони праці. Решта коштів у розмірі 50 відсотків від загальної суми штрафу залишається в розпорядженні підприємства, з якого стягують штраф, і спрямовується виключно на виконання заходів щодо досягнення встановлених нормативів безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, підвищення існуючого рівня охорони праці, запобігання випадкам виробничого травматизму і профзахворюванням.

Галузевий фонд охорони праці половину одержаної суми надсилає державному фонду охорони праці. За відсутності галузевого або регіонального фонду охорони праці власник зобов’язаний перераховувати відповідну частину штрафу (пені) на розрахунковий рахунок державного фонду охорони праці. 6. Якщо власник в місячний термін не перерахував зазначені суми до фондів охорони праці, він зобов’язаний без розпорядження (припису) сплатити додатково пеню у розмірі двох відсотків за кожний день прострочення і перерахувати її до галузевого та регіонального фондів охорони праці. Якщо власник оскаржив у судовому порядку рішення про стягнення штрафу з підприємства, сплата штрафу припиняється до остаточного вирішення спору. Несплата штрафу протягом місяця після прийняття судом рішення тягне за собою нарахування на суму штрафу пені вищезазначеного розміру. Сплата штрафу здійснюється за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. 7. Бюджетна установа, організація сплачує штраф за рахунок коштів, що направляються на преміювання, і відображає: частину коштів у розмірі 50 відсотків (що залишається у її розпорядженні) – по дебету рахунку 200 “Видатки по бюджету на утримання установи та інші заходи” та кредиту рахунку 246 “Фонд розвитку установи”; решту коштів у розмірі 50 відсотків суми штрафу (що надсилається до галузевого та регіонального фондів охорони праці) – по дебету рахунку 200 “Видатки по бюджету на утримання установи та інші заходи” та кредиту рахунку 245 “Фонд розвитку установи”, решту коштів у розмірі 50 відсотків штрафу (що надсилається до галузевого та регіонального фондів охорони праці) – по дебету рахунку 200 “Видатки по бюджету на утримання установи та інші заходи” та кредиту рахунку 178 “Розрахунки з іншими дебіторами і кредиторами”. При відсутності коштів, що направляються на преміювання, бюджетна установа, організація штраф не сплачує. 8. Власником підприємства також сплачуються штрафи за нещасні випадки або професійні захворювання, що сталися на виробництві з його вини. Даною штрафною санкцією охоплюються всі нещасні випадки, а також професійні захворювання, які сталися на виробництві після введення в дію зазначеного Положення і мали своїм наслідком: тимчасову втрату працездатності потерпілим, якому в установленому порядку було видано листок непрацездатності; стійку втрату потерпілим працездатності (за висновком медико-соціальної експертної комісії); смерть потерпілого. 9. Розмір штрафу в усіх випадках визначається з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за 12 останніх календарних місяців, що передували нещасному випадку або встановленню професійного захворювання. Якщо потерпілий працював менше 12 календарних місяців, середньомісячний заробіток визначається шляхом ділення загальної суми за календарні місяці роботи на число цих місяців. Якщо ж потерпілий працював менше одного календарного місяця, то заробіток за весь відпрацьований час ділиться на число відпрацьованих днів, а одержана сума множиться на число робочих днів за місяць, обчислене в середньому за рік (25,4 – при шестиденному тижні та 21,2 – при п’ятиденному робочому тижні). Заробіток у зазначений період підлягає коригуванню відповідно до чинного законодавства. При обчисленні середньомісячного заробітку враховуються види оплати праці, визначені Законом України “Про пенсійне забезпечення” (стаття 66). 10. Штраф за нещасний випадок (професійне захворювання) з тимчасовою непрацездатністю сплачується протягом місяця після завершення тимчасової непрацездатності потерпілого у розмірі, визначеному з розрахунку середньомісячного заробітку потерпілого за період його тимчасової непрацездатності.

Штраф за нещасний випадок або професійне захворювання, які призвели до стійкої втрати потерпілим працездатності, сплачується протягом місяця з дня видачі МСЕК висновку про встановлення у потерпілого стійкої втрати професійної працездатності у розмірі, визначеному з розрахунку половини середньомісячного заробітку потерпілого за кожний відсоток втрати ним професійної працездатності. Штраф за нещасний випадок (професійне захворювання) із смертельним наслідком сплачується протягом місяця від дня закінчення визначеного законодавством строку розслідування цього випадку або від дня видачі свідоцтва про смерть потерпілого, якщо вона настала після розслідування, у розмірі дворічного заробітку потерпілого, який визначається шляхом множення його середньомісячного заробітку на 24. Несплата штрафу за нещасний випадок або професійне захворювання у зазначений термін тягне за собою нарахування на суму штрафу пені в розмірі 2 відсотків за кожний день прострочення. Пеня сплачується власником підприємства самостійно, без припису і надсилається до галузевого та регіонального фондів охорони праці. 11. Підприємство зобов’язане сплатити штраф за нещасний випадок на виробництві у десятикратному розмірі (відносно суми, визначеної згідно з пп. 3.3-3.5 цієї Інструкції), якщо уповноваженими на те органами виявлено факт приховання цього нещасного випадку від розслідування та обліку. Штраф у десятикратному розмірі сплачується власником у місячний термін від дати одержання розпорядження (припису) державного інспектора чи іншої посадової особи Держнаглядохоронпраці або рішення комісії по трудових спорах, або рішення суду. Якщо власник оскаржив у встановленому порядку рішення про виявлення факту приховання нещасного випадку на виробництві, сплата штрафу призупиняється до остаточного вирішення спору. 12. Якщо розслідування нещасного випадку проводилося відповідно до вимог пункту 19 Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах та організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623, і визначений пп. 3.3-3.5 Інструкції строк сплати штрафу з об’єктивних причин порушено, штраф сплачується у місячний термін від дня складення акта за формою Н-1. За конкретний нещасний випадок (професійне захворювання) штраф стягується лише один раз. Зміна процента втрати професійної працездатності під час повторного обстеження потерпілих у МСЕК не може бути підставою для застосування нових штрафних санкцій. Власник підприємства, що сплатив штраф за нещасний випадок (професійне захворювання) з тимчасовою непрацездатністю, зобов’язаний здійснити доплату до встановленого розміру штрафу за нещасний випадок (профзахворювання) із смертельним наслідком або нещасний випадок (профзахворювання) із стійкою втратою працездатності, якщо смерть потерпілого, пов’язана з даним нещасним випадком (профзахворюванням), настала протягом місяця з дня відновлення роботи працівником після періоду його тимчасової непрацездатності, або якщо стійка втрата професійної працездатності, визначена МСЕК у зв’язку з даним нещасним випадком (профзахворюванням) протягом 6 місяців з дня відновлення роботи працівником після періоду його тимчасової непрацездатності чи протягом строку дії довідки закладу охорони здоров’я про переведення потерпілого на легку роботу. Факт наявності вини підприємства, де працює потерпілий, відображається в матеріалах розслідування нещасного випадку на виробництві (якщо воно проводилось) і в пункті 13.2 акта за формою Н-1. 13. Кошти від сплати штрафу за нещасний випадок або професійне захворювання перераховуються власником на розрахункові рахунки галузевого та регіонального фондів охорони праці у розмірі 50 відсотків загальної суми штрафу до кожного фонду. Галузевий фонд охорони праці половину одержаної суми перераховує державному фонду охорони праці. У разі відсутності галузевого або регіонального фонду охорони праці відповідна частина штрафу (пені) перераховується власником на розрахунковий рахунок державного фонду охорони праці. Сплата штрафів за нещасні випадки і професійні захворювання здійснюється за рахунок прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства. Бюджетна установа, організація сплачує штрафи за нещасні випадки (профзахворювання) за рахунок коштів, що направляються на преміювання, і відображає по дебету рахунку 200 “Видатки по бюджету на

коштів, що направляються на преміювання, і відображає по дебету рахунку 200 “Видатки по бюджету на утримання установи та інші заходи” та кредиту рахунку 178 “Розрахунки з іншими дебіторами і кредиторами”. При відсутності коштів, що направляються на преміювання, бюджетна установа, організація зазначені штрафи не сплачує. 14. Якщо власник не забезпечив об’єктивність розслідування нещасного випадку і без належних підстав документально не відобразив вину підприємства, штраф сплачується відповідно до висновку державного інспектора чи іншої посадової особи Держнаглядохоронпраці або рішення комісії по трудових спорах чи рішення суду, які підтверджують вину підприємства. Якщо нещасний випадок на виробництві стався з вини іншого підприємства або декількох організацій, штраф сплачується підприємством, де цей випадок взято на облік, з наступним поверненням відповідних коштів у порядку регресного позову. При цьому враховується ступінь вини підприємств, яка визначається комісією з розслідування нещасного випадку за участю уповноважених власниками представників, а у разі виникнення спору – в судовому порядку.

Стаття 32. Відшкодування шкоди у разі ліквідації підприємства

У разі ліквідації підприємства відшкодування шкоди, заподіяної працівникам, іншим підприємствам або державі порушенням вимог щодо охорони праці аваріями, нещасними випадками на виробництві та професійними захворюваннями, провадиться у порядку, передбаченому чинним законодавством.

1. Ця стаття підвищує захищеність потерпілого у разі ліквідації підприємства. Згідно з Правилами відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженого ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 р. № 472 з доповненнями (п. 32), при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди і компенсації всіх видів витрат проводиться правонаступником. Отже, яке б підприємство (організація) не стало правонаступником того цеху (дільниці), де працював потерпілий, воно провадить відшкодування потерпілому шкоди, заподіяної йому при виконанні трудових обов’язків. 2. Але у тих випадках, коли права і обов’язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника (а це повинно бути визначено у відповідних документах при оформленні правонаступництва), то суми, які підлягають виплаті потерпілим, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди. 3. Останнім часом почастішали випадки ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника. У зв’язку з тим, що від такого збанкрутілого підприємства не залишалося нічого, крім його боргів, не було чого і капіталізувати. А це означає, що потерпілий позбавлявся права на одержання відшкодування шкоди. З метою соціального захисту потерпілих на виробництві Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 8 лютого 1994 р. № 71, якою вніс доповнення до вищезгаданих Правил. Згідно з цією постановою у разі банкрутства підприємства або його ліквідації без наявності правонаступника відшкодування шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров’я, пов’язаним з виконанням ним трудових обов’язків, здійснює місцевий орган Фонду соціального страхування. 4. Слід також зазначити, що при банкрутстві підприємства або його ліквідації без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу Фонду соціального страхування. Це значно прискорює у подальшому оформлення відшкодування шкоди за рахунок останнього. Виплата відшкодування шкоди місцевим органом Фонду соціального страхування провадиться починаючи з моменту її припинення збанкрутілим або ліквідованим підприємством (установою, організацією).

починаючи з моменту її припинення збанкрутілим або ліквідованим підприємством (установою, організацією).

Розділ V ДЕРЖАВНІ МІЖГАЛУЗЕВІ ТА ГАЛУЗЕВІ НОРМАТИВНІ АКТИ ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ

Стаття 33. Документи, що належать до державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці

Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці – це правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи, яким надано чинність правових норм, обов’язкових для виконання.

1. Державні нормативні акти про охорону праці (ДНАОП) – це правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші документи, які затверджуються: Кабінетом Міністрів України; Державним комітетом України по нагляду за охороною праці; органами санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України; органами державного пожежного нагляду Міністерства внутрішніх справ України; Головною державною інспекцією по нагляду за ядерною навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України;

безпекою

Міністерства

охорони

Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації; Державним комітетом України у справах містобудування і архітектури; органами державної санітарно-епідеміологічної служби України в особі Головного державного санітарного лікаря України. Законодавством передбачено, що залежно від сфери дії ДНАОП можуть бути міжгалузевими або галузевими. Державний міжгалузевий нормативний акт про охорону праці – це ДНАОП загальнодержавного користування, дія якого поширюється на всі підприємства, установи, організації народного господарства України незалежно від їх відомчої (галузевої) належності та форм власності. Державний галузевий нормативний акт про охорону праці – це ДНАОП, дія якого поширюється на підприємства, установи і організації незалежно від форм власності, що відносяться до певної галузі. З метою удосконалення існуючої нормативної бази з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, розроблення і затвердження усього комплексу необхідних правил, норм та інших державних нормативних актів про охорону праці, які відповідали б чинному законодавству та вимогам сьогодення, сучасному розвитку науки, техніки і технології. Урядом та уповноваженими органами державного управління вжито заходів щодо чіткої організації нормотворчого процесу. Однак перехід на державні нормативні акти про охорону праці, що затверджуються суто органами державного нагляду України, потребує виконання значних обсягів робіт та певного часу. До цього часу чинними в Україні залишаються правила, стандарти, норми, положення, інструкції та інші нормативні акти про охорону праці, що затверджувались міністерствами та іншими уповноваженими на те державними органами

охорону праці, що затверджувались міністерствами та іншими уповноваженими на те державними органами управління колишнього Союзу РСР. Підставою для застосування зазначених нормативних актів є постанова Верховної Ради України від 12 вересня 1991 р. № 154 5-XII “Про порядок тимчасової дії на території України окремих актів законодавства Союзу РСР” (Відомості ВР, 1991, № 46, с. 621), якою встановлено, що до прийняття відповідних актів законодавства України на території республіки застосовуються акти законодавства Союзу РСР з питань, які не врегульовані законодавством України, за умови, що вони не суперечать Конституції і законам України. 2. Державні нормативні акти про охорону праці треба відрізняти від відомчих документів, що можуть розроблятися на їх основі і затверджуватися міністерствами, відомствами України або асоціаціями, корпораціями, концернами та іншими об’єднаннями підприємств з метою конкретизації вимог ДНАОП залежно від специфіки галузі. Відомчі нормативні акти про охорону праці, як правило, погоджуються з відповідним органом (органами) державного нагляду за охороною праці у встановленому ними порядку. Власники підприємств, установ, організацій або уповноважені ними органи розробляють на основі ДНАОП і затверджують власні положення, інструкції або інші нормативні акти про охорону праці, що діють в межах підприємства, установи, організації. 3. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. № 64 “Про заходи щодо виконання Закону України “Про охорону праці” Державним комітетом України по нагляду за охороною праці створено державний реєстр міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці (Реєстр ДНАОП), виданий окремою книгою (Київ: Основа – 1995. – 222 с.), який містить повний перелік правил, норм, стандартів, економічних нормативів та інших документів з питань охорони праці, чинних в Україні станом на 1 лютого 1995 року. Реєстр ДНАОП є офіційним виданням, затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці України від 6 лютого 1995 р. № 12. До нього включено 235 міжгалузевих і 2014 галузевих нормативних актів, в тому числі 698 правил, 344 міждержавні стандарти системи стандартів безпеки праці (ГОСТ ССБТ) і 39 державних стандартів України (ДСТУ); 200 положень і статутів; 327 інструкцій; 162 керівництва або вказівки, вимоги, рекомендації; 15 технічних умов безпеки; 49 переліків та інших нормативних документів. Відомості про зміни у Реєстрі ДНАОП, про затвердження і введення в дію нових, перегляд і зміни чинних державних нормативних актів про охорону праці систематично публікуються в покажчику ДНАОП, журналі “Охорона праці” та інших виданнях. Одночасно вони вводяться в банк даних автоматизованого інформаційного фонду державних нормативних актів про охорону праці України, який створено Державним комітетом України по нагляду за охороною праці. 4. Постановою Головного державного санітарного лікаря України від 9 березня 1995 N01/035 затверджено перелік державних санітарних норм і правил, обов’язкових для виконання на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності (перелік опубліковано в першому томі першої частини Збірника важливих офіційних матеріалів з санітарних і протиепідемічних питань).

Стаття 34. Опрацювання, прийняття та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці

Опрацювання та прийняття нових, перегляд і скасування чинних державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці проводяться органами державного нагляду за охороною праці за участю інших державних органів, зазначених у статті 37 цього Закону, і професійних спілок у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці переглядаються в міру впровадження досягнень науки і техніки, що сприяють поліпшенню безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, але не рідше одного разу на десять років. Стандарти, технічні умови та інші нормативно-технічні документи на засоби праці і технологічні процеси повинні включати вимоги щодо охорони праці і погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці.

державного нагляду за охороною праці.

1. На виконання вимог частини першої цієї статті Закону Кабінетом Міністрів України прийнято постанову від 2 березня 1994 року № 135 “Про порядок опрацювання, прийняття, перегляду та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці” (див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 2. – Київ: Основа. – 1995, с. 53-54), якою дано доручення відповідним центральним органам державного управління розробити і затвердити конкретні документи щодо організації нормотворчого процесу, планування і фінансування робіт, визначення базових організацій, які повинні займатися нормотворчою діяльністю з питань охорони праці тощо. Відповідно до зазначеної постанови Державний комітет України по нагляду за охороною праці наказом від 16 березня 1994 р. № 19 затвердив Положення про опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних документів “Законодавство України про охорону праці” (див. збірник нормативних актів про охорону праці. Т. 2. – Київ: Основа.–1995, с. 57-70), яке є обов’язковим для виконання усіма центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, підприємствами, установами і організаціями незалежно від форми власності. Положенням передбачено, що опрацювання проектів державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці (ДНАОП) здійснюється під керівництвом і за безпосередньою участю фахівців Держнаглядохоронпраці України або органів державного санітарного, пожежного нагляду та нагляду за ядерною і радіаційною безпекою (якщо йдеться про розроблення нормативних актів з питань, віднесених до їхньої компетенції). Для забезпечення системного і комплексного підходу до організації нормотворчої діяльності, удосконалення наявної нормативної бази з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища в Україні створено мережу базових (головних) організацій з цієї важливої проблеми. Такі організації визначено у більшості галузей народного господарства згідно з рішеннями міністерств, відомств, концернів, корпорацій та інших об’єднань підприємств, створених за галузевим принципом. Як правило, це провідні науково-дослідні, проектно-конструкторські та інші організації чи підприємства галузі, що спеціалізуються у певних сферах діяльності, мають найвищий науково-технічний потенціал і укомплектовані досвідченими кадрами з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. На Національний науково-дослідний інститут охорони праці (ННДІОП) покладено виконання функції головної організації в Україні, яка координує роботу у даному напрямку, надає методичну допомогу фахівцям базових організацій міністерств, відомств, організовує підвищення їх кваліфікації, а також безпосередньо опрацьовує проекти міжгалузевих і окремих галузевих ДНАОП. Законодавством передбачено, що до розроблення проекту державного нормативного акта про охорону праці за необхідності може залучатися й окрема організація-розробник або творчий колектив, група фахівців. Призначення такої організації (колективу, групи) розробником ДНАОП здійснюється міністерством за погодженням з відповідним органом державного нагляду за охороною праці або безпосередньо органом нагляду. Нормотворчий процес здійснюється на основі перспективного (п’ятирічного) та уточненого (річного) зведених планів розроблення (перегляду) ДНАОП, які затверджуються органами державного нагляду за охороною праці згідно з їх компетенцією. Зокрема, з комплексу питань охорони праці, що належать до компетенції Держнаглядохоронпраці, зведений план розроблення (перегляду) ДНАОП на 1995 рік і на перспективу до 2000 року включно затверджено наказом цього Комітету від 27 грудня 1994 р. .№ 126 (“Охорона праці”, 1995, №№ 2, 3. 4). Зведені плани складаються шляхом узагальнення галузевих планів нормотворчої діяльності, що затверджуються міністерствами, об’єднаннями підприємств за погодженням з органами державного нагляду, а також на основі аналізу даних Реєстру ДНАОП (див. коментар до статті 33), пропозицій заінтересованих організацій, результатів перевірки нормативних актів на відповідність чинному законодавству, рівню розвитку науки і техніки, вимогам сьогодення. Галузеві плани затверджуються у червні, а зведений – у жовтні того року, що передує визначеному планом періоду. Вони систематично публікуються в журналі “Охорона праці” та інших виданнях. На підставі зведеного та галузевих планів формується відповідний розділ з питань нормотворчої діяльності у національній та галузевій програмах поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища.

Розробники державних нормативних актів про охорону праці повинні забезпечити якість робіт, виконуючи їх за всіма стадіями, передбаченими Положенням, – від виконання підготовчих заходів, розроблення і затвердження технічного завдання на опрацювання проекту ДНАОП до розроблення першої і остаточної редакції проекту та затвердження і включення нормативного акта до Реєстру ДНАОП. При опрацюванні нових, перегляді чинних нормативних актів про охорону праці обов’язково розглядаються пропозиції усіх заінтересованих міністерств, відомств, органів державного нагляду, підприємств, установ, профспілкових та інших організацій, спеціалістів і громадян. Проекти ДНАОП надсилаються на відзив та на узгодження компетентним органам та організаціям (відповідно до переліків, що додаються до технічного завдання на опрацювання ДНАОП). Якщо в процесі опрацювання проекту ДНАОП виникає необхідність перегляду, зміни або скасування взаємозв’язаних з ним нормативних актів, розробники зобов’язані одночасно підготувати обґрунтовані пропозиції про їх перегляд, зміну або скасування. Проект державного нормативного акта про охорону праці, що пройшов усі стадії розроблення, затверджується наказом відповідного органу державного нагляду. При затвердженні визначається дата введення його в дію (із врахуванням часу, необхідного на виконання підготовчих заходів щодо впровадження ДНАОП), термін дії (якщо в обмеженні терміну дії є потреба) та галузі (підприємства, виробництва), на які поширюється нормативний акт. Органи державного нагляду за охороною праці тиражують і розповсюджують ДНАОП відповідно до встановленого ними порядку. Без дозволу цих органів державний нормативний акт про охорону праці не повинен бути повністю або частково відтворений, тиражований і розповсюджений. Опрацювання державних галузевих нормативних актів про охорону праці фінансується міністерствами, відомствами, концернами, корпораціями та іншими об’єднаннями підприємств, створеними за галузевим принципом, за рахунок коштів галузевого фонду охорони праці, фонду розвитку науки і техніки та інших джерел. Опрацювання державних міжгалузевих нормативних актів про охорону праці фінансується з державного фонду охорони праці та інших джерел. Видання і розповсюдження ДНАОП здійснюється за рахунок організацій-замовників (користувачів). Законодавством передбачена можливість здійснити попереднє фінансування цих робіт за рахунок державного, галузевих фондів охорони праці або інших централізованих джерел з наступним поверненням відповідних коштів при придбанні нормативних актів організаціями-замовниками (користувачами). 2. З метою приведення чинних нормативів у відповідність із світовим досвідом організації охорони праці, підвищення безпеки технологічних процесів і виробничого устаткування з досягненнями вітчизняної науки і техніки, а також врахування результатів аналізу причин аварій, виробничого травматизму і професійних захворювань, можливих змін у законодавчих та інших нормативних актах ДНАОП повинні систематично переглядатися, але не рідше одного разу на десять років. Якщо перевіркою нормативного акта встановлено його відповідність вимогам сьогодення, приймається рішення про подальше застосування ДНАОП без перегляду та змін. В інших випадках плануються і виконуються роботи щодо повного перегляду ДНАОП або внесення до нього окремих змін, доповнень в порядку, передбаченому для розроблення нового нормативного акта. У випадках, коли власник (уповноважений ним орган) наполягає на змінах до ДНАОП, які були ним внесені у встановленому порядку, але не прийняті, його клопотання розглядається в місячний термін органом державного нагляду за охороною праці, що затверджує нормативний акт з врахуванням висновку редакційної комісії. При цьому разом із заявою власник зобов’язаний подати до зазначеного органу обґрунтування своєї пропозиції, а також висновки, розрахунки та інші матеріали компетентних організацій, експертів про доцільність внесення змін до ДНАОП. 3. Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”, стаття 40 (Відомості ВР, 1994, № 27, с. 218), передбачено, що державні санітарні норми, правила, гігієнічні нормативи (надалі –санітарні норми), затверджує та скасовує Головний державний санітарний лікар України. Він також встановлює норми радіаційної безпеки та допустимі рівні впливу на людину інших фізичних факторів. 4. Згідно з Угодою про співробітництво в галузі охорони праці, укладеною 9 грудня 1994 року керівниками урядів держав Співдружності Незалежних Держав, Україна здійснює узгоджену діяльність з іншими країнами СНД щодо встановлення вимог охорони праці до машин, механізмів, іншої продукції

іншими країнами СНД щодо встановлення вимог охорони праці до машин, механізмів, іншої продукції виробничого призначення, нових речовин, матеріалів, технологій і об’єктів, що проектуються. При цьому застосовуються різні форми співробітництва. З метою затвердження узгоджених нормативів з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища між відповідними органами координуються плани розроблення (перегляду) нормативних актів, поширюється практика спільного опрацювання проектів ДНАОП єдиними робочими групами або затвердження Сторонами лише попередньо узгоджених правил, норм, стандартів; використання на взаємовигідній основі документів, що набули чинності на території однієї з Сторін; спільного проведення науково-дослідних робіт з метою удосконалення наявної нормативної бази з питань охорони праці тощо. Чинним законодавством України встановлено певний механізм реалізації зобов’язань за цією Угодою. Зокрема, Положенням передбачено, що при застосуванні нормативного акта іншої держави відповідні етапи розроблення проекту ДНАОП не проводяться, замість технічного завдання оформляються пропозиції з обґрунтуванням необхідності використання наявного акта. 5. В організації роботи щодо охорони праці важливе місце належить спеціальним стандартам безпеки праці. Вищезазначеною постановою Кабінету Міністрів України від 2 березня 1994 року № 135 установлено, що державні стандарти безпеки праці, які є державними нормативними актами про охорону праці, підлягають затвердженню Держстандартом України тільки після попереднього погодження з Держнаглядохоронпраці України або іншим органом державного нагляду за охороною праці, до компетенції якого належить об’єкт стандартизації. Роботи щодо опрацювання проектів стандартів безпеки праці можуть включатися до плану державної стандартизації лише за умов визнання доцільності цих робіт відповідним органом державного нагляду за охороною праці та погодження з ним питання про призначення організації –розробника даного стандарту. Державні стандарти Системи стандартів безпеки праці (ГОСТ ССБТ) колишнього Союзу РСР застосовуються на території України до їх заміни іншими нормативними актами, якщо вони не протирічать чинному законодавству України. Відповідно до Угоди про співробітництво в галузі охорони праці стандарти ССБТ надалі визнаються Україною як міждержавні стандарти за узгодженим переліком, що переглядається в міру необхідності з врахуванням національного законодавства держав СНД та результатів спільної роботи, спрямованої на удосконалення Системи стандартів безпеки праці. 6. Чинним законодавством передбачено, що стандарти, технічні умови та інші нормативні документи на засоби праці й технологічні процеси повинні також містити вимоги щодо охорони праці та погоджуватися з органами державного нагляду за охороною праці. Розроблення проектів державних стандартів та технічних умов на продукцію (робота, послуги) та їх погодження з центральними органами державного нагляду за охороною праці здійснюється у встановленому Держстандартом України порядку. Нормативно-технічна документація, що розробляється і затверджується власником для застосування в межах підприємства, підлягає узгодженню з органами державного нагляду за охороною праці, якщо йдеться про організацію робіт, технологічних процесів або застосування машин, устаткування тощо, на які в чинних нормативних актах про охорону праці відсутні вимоги щодо забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці. В інших випадках нормативно-технічна документація підприємства проходить внутрішній нормоконтроль (експертизу) на повноту викладення вимог безпеки, гігієни праці та погоджується із службою охорони праці підприємства в порядку, встановленому власником.

Стаття 35. Припинення чинності державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці

У разі неможливості повного усунення небезпечних і шкідливих для здоров’я умов праці власник зобов’язаний повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці. За згодою працівників, яких це стосується, він може звернутися до зазначеного органу з клопотанням про встановлення необхідного строку для виконання програм щодо приведення умов праці на

встановлення необхідного строку для виконання програм щодо приведення умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці до нормативних вимог. Орган державного нагляду розглядає мотивування власника, визначає повноту запланованої програми робіт і за наявності підстав може прийняти рішення про встановлення виключного порядку застосування відповідного нормативу з охорони праці з визначенням строків та умов тимчасового припинення чинності нормативного акта. Власник повідомляє відповідних працівників про рішення органу державного нагляду за охороною праці.

1. Про кожен факт відхилення від вимог державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці, коли з певних об’єктивних причин власник (уповноважений ним орган) неспроможний повністю усунути небезпечні або шкідливі для здоров’я умови праці, він зобов’язаний повідомити про це орган державного нагляду за охороною праці, а в необхідних випадках також звернутися до нього з клопотанням про встановлення виняткового порядку застосування відповідного нормативу на обмежений період, необхідний для реалізації програм щодо приведення умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці до нормативних вимог. Законодавством передбачено, що зазначене клопотання подається обов’язково за попередньою згодою працівників, яких це стосується, адже йдеться про соціальні інтереси цих працівників, про можливе збільшення ризику для їхнього здоров’я. Таким чином, якщо працівники заперечують проти роботи з відхиленням від вимог міжгалузевих чи галузевих нормативних актів про охорону праці протягом запланованого власником строку виконання профілактичних заходів, останній не має права порушувати зазначене клопотання, а зобов’язаний припинити небезпечні роботи. Згода працівників, як правило, повинна бути підтверджена відповідним документом, наприклад, протоколом загальних зборів або конференції трудового колективу відповідного структурного підрозділу (цеху, окремої дільниці) або членів бригади, що обслуговує технологічну лінію, агрегат, устаткування; письмовою заявою конкретних працівників тощо. 2. Порядок припинення чинності державних нормативних актів про охорону праці визначено Положенням про опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці (див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 2. – Київ: Основа. – 1995, с. 57–70), що затверджене наказом Держнаглядохоронпраці України від 16 березня 1994 р. № 19, зареєстроване в Мінюсті України 12 травня 1994 року за .№ 94/303 і є обов’язковим для виконання усіма центральними та місцевими органами державної виконавчої влади, а також підприємствами, установами, організаціями незалежно від форми власності. У Положенні наведено виключний перелік випадків, коли можливе тимчасове припинення чинності державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці, а саме: у зв’язку з затримкою або припиненням випуску промислового устаткування, приладів та матеріалів, які вимагаються нормативним актом про охорону праці; у випадках несвоєчасного виявлення помилок, які були допущені під час проектування, будівництва та введення в експлуатацію виробничого об’єкта, якщо ці помилки неможливо усунути без його реконструкції; при застосуванні нового нормативного акта про охорону праці, коли його вимоги почали діяти, а приведення виробництва, об’єкта або робочого місця до нових вимог ще не закінчено; при відсутності в даний момент науково-технічних рішень, що забезпечують наявність приладів та устаткування, які відповідають вимогам нормативного акта про охорону праці. У письмовому клопотанні власника, що подається до відповідного органу державного нагляду за охороною праці з метою одержання дозволу на тимчасове припинення чин-ності того чи іншого нормативного акта про охорону праці, повинні міститися відомості про: нормативний акт і його конкретні вимоги, які не виконуються, та причини невиконання; додаткові заходи, яких вжито для забезпечення безпечної експлуатації відповідного виробництва, об’єкта, устаткування, технологічного процесу, робочого місця на період припинення дії нормативного акта; погодження клопотання про припинення дії нормативного акта з працівниками, яких стосується це питання.

питання. До письмового клопотання додається: програма приведення умов і безпеки праці на відповідному об’єкті, виробництві, устаткуванні, робочому місці до нормативних вимог; висновок науково-дослідної, проектно-конструкторської або іншої компетентної організації про стан і можливість безпечної експлуатації об’єкта, виробництва, устаткування, робочого місця; висновок місцевого органу державного нагляду за охороною праці про можливість тимчасового припинення чинності нормативного акта. 3. Орган державного нагляду за охороною праці зобов’язаний в місячний строк з дня одержання матеріалів розглянути клопотання власника і повідомити його про результати. Якщо мотивування власника та програма запланованих ним робіт визначаються достатніми, зазначений орган може прийняти рішення про встановлення виняткового порядку застосування відповідного нормативу з охорони праці. У цьому рішенні обов’язково визначаються строки та умови тимчасового припинення чинності нормативного акта, а також наводиться перелік вимог, дія яких припиняється. Власник (уповноважений ним орган) повинен повідомити відповідних працівників про рішення органу державного нагляду за охороною праці. Зазначений орган може скасувати прийняте ним рішення про припинення чинності нормативного акта про охорону праці, якщо власником (уповноваженим ним органом) не виконуються умови цього рішення або заходи, що забезпечують безпеку робіт. Рішення також скасовується у випадках, коли виникла аварійна ситуація або реальна загроза життю чи здоров’ю працюючих або оточуючих людей, або коли аварії, нещасні випадки вже мали місце внаслідок невиконання вимог нормативного акта. 4. Рішення про встановлення порядку застосування нормативного акта з гігієни праці з визначенням строків та умов тимчасового припинення чинності конкретних санітарних норм, правил, гігієнічних нормативів у кожному випадку приймає Головний державний санітарний лікар України або за його дорученням заступник Головного державного санітарного лікаря після обґрунтованої позитивної державної санітарно-гігієнічної експертизи умов праці на конкретному виробництві чи робочому місці.

Стаття 36. Поширення державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці на сферу трудового і професійного навчання молоді

Державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці є обов’язковими для виконання у виробничих майстернях, лабораторіях, цехах, на дільницях та в інших місцях трудового і професійного навчання молоді, обладнаних у школах, міжшкільних комбінатах, училищах, вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, будинках самодіяльної технічної творчості тощо. Організація охорони праці на зазначених об’єктах, а також порядок розслідування та обліку нещасних випадків з учнями і студентською молоддю під час трудового та професійного навчання у навчальному закладі визначаються Міністерством освіти України за погодженням з відповідним профспілковим органом. До учнів і студентів, які проходять трудове і професійне навчання (виробничу практику) на підприємстві під керівництвом його персоналу, застосовується законодавство про охорону праці у такому ж порядку, що й до працівників підприємства.

1. Стан та обладнання приміщень, будівель, споруд, робочих місць, машин, механізмів, устаткування, приладів, пристроїв, інструменту тощо, які використовуються в процесі трудового та професійного навчання молоді, а також організація робіт протягом такого навчання мають забезпечувати безпечні і нешкідливі умови праці учнів, студентів та інших вихованців навчально-виховних закладів незалежно від того, де вони

праці учнів, студентів та інших вихованців навчально-виховних закладів незалежно від того, де вони набувають практичних навичок –у майстернях, цехах, лабораторіях, дослідних господарствах, дільницях навчальних закладів чи безпосередньо в трудових колективах підприємств, установ, організацій. 2. Для досягнення цієї мети, що є одним з основним принципів державної політики в галузі охорони праці (див. коментар до ст. 4), Закон поширює вимоги державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці (див. коментар до ст. 33) на сферу трудового і професійного навчання молоді, встановлюючи обов’язковість їх розповсюдження як для підприємств, майстерень, навчальних або наукових лабораторій, де учні чи студенти проходять трудове чи виробниче навчання або виробничу практику, так і для робочих місць трудового чи виробничого навчання, що безпосередньо обладнані у навчально-виховних закладах. 3. Під навчально-виховним закладом треба розуміти вищі та середні спеціальні навчальні заклади, професійно-технічні училища, загальноосвітні школи всіх типів і назв (у т. ч. гімназії, коледжі тощо), навчальновиробничі комбінати, міжшкільні навчально-виробничі майстерні і заводи, дитячі садки, ясла, дитячі будинки, школи-інтернати, позашкільні установи. 4. Організація охорони праці у навчально-виховних закладах, а також порядок розслідування та обліку нещасних випадків з учнями та студентською молоддю під час трудового чи професійного навчання у навчально-виховному закладі визначаються Положенням про організацію охорони праці та порядок розслідування нещасних випадків у навчально-виховних закладах (у подальшому – Положення), затвердженим наказом Міністерства освіти України від 30 листопада 1993 року № 429 (див. “Інформаційний бюлетень Центрального комітету профспілки працівників освіти і науки України № 1. Нормативні акти з охорони праці”. К., 1994, с. 230-271), яке має міжгалузевий характер і дія якого поширюється на всі навчально-виховні заклади України незалежно від підпорядкування і форм власності. 5. Положення визначає єдину систему організації роботи з охорони праці у навчально-виховних закладах і встановлює єдині обов’язки структурних підрозділів та посадових осіб (ректора, директора, завідуючого; проректора, заступника директора; декана факультету; завідуючого кафедрою; завідуючих кабінетом, лабораторією, майстернею, навчально-виробничою майстернею, майстра виробничого навчання; викладача, учителя, класовода, класного керівника, вихователя; керівника клубу, гуртка, секції; головного інженера, головного енергетика, головного механіка навчально-виховного закладу; начальника виробничої дільниці (цеху); виконавця робіт; майстра виробничої дільниці (цеху) та ін. щодо забезпечення здорових та безпечних умов праці, а також попередження травматизму при проведенні навчально-виховного процесу. 6. Положення визначає єдиний порядок розслідування та обліку нещасних випадків, що сталися під час навчально-виховного процесу з учнями, студентами або вихованцями навчально-виховних закладів. 7. Розслідуванню і обліку підлягають нещасні випадки: травми, гострі отруєння, які виникли внаслідок шкідливих і небезпечних факторів, травми через нанесення тілесних пошкоджень іншою особою, ураження блискавкою, пошкодження внаслідок контакту з представниками фауни і флори, а також інші пошкодження здоров’я при аваріях і стихійних лихах, що сталися: під час проведення лекцій, уроків, в тому числі початкової військової підготовки, лабораторних занять, спортивних, гурткових, позааудиторних, позакласних, позашкільних заходів, інших занять (перервах між ними) відповідно до навчальних і наукових планів; при проведенні позааудиторних, позакласних, позашкільних та інших заходів у вихідні, святкові та канікулярні дні, якщо ці заходи здійснюються під безпосереднім керівництвом працівника даного навчальновиховного закладу (викладача, вчителя, вихователя, класного керівника та ін.) або особи, яка призначена наказом керівника закладу; під час занять з трудового і професійного навчання, професійних, науково-дослідних і дослідноконструкторських робіт, виробничої та навчальної практики, які проводяться відповідно до навчальних планів у навчально-виховних закладах або дільницях (територіях), що їм належать; під час перебування (відпочинку) у студентських загонах, таборах праці і відпочинку, шкільних лісництвах, на навчально-дослідних ділянках; при проведенні спортивних змагань, тренувань, оздоровчих заходів, екскурсій, походів, експедицій, організованих закладом у встановленому порядку; під час перевезень учнів, студентів і вихованців до місця проведення заходів і назад, а також при організованому прямуванні їх на запланований захід на громадському транспорті або пішки.

організованому прямуванні їх на запланований захід на громадському транспорті або пішки. Нещасний випадок, який стався з учнем, студентом або вихованцем за обставин, зазначених вище, у тому числі й при порушенні потерпілим дисципліни, підлягає розслідуванню і обліку. 8. Нещасний випадок, який стався під час навчально-виховного процесу, викликав в учня, студента або вихованця втрату працездатності (здоров’я) не менше одного дня відповідно до медичного висновку, оформляється актом за формою Н-2. Акт про нещасний випадок з учнем, вихованцем чи студентом навчально-виховного закладу складається у чотирьох примірниках, підлягає збереженню в архіві органу управління освітою, навчальновиховного закладу протягом 45 років і вміщує такі відомості: про навчально-виховний заклад (власник, найменування та адреса закладу), про потерпілого (прізвище, ім’я, по батькові, стать, вік), місце, дату й час нещасного випадку, прізвище, ім’я, по батькові вчителя, викладача, вихователя тощо, дату проведення інструктажу, обставини нещасного випадку, вид і причини події, заходи щодо усунення причин нещасного випадку, осіб, що допустили порушення нормативних актів про охорону праці, свідків нещасного випадку, висновки лікувальної установи й наслідок нещасного випадку. 9. Підприємства, установи, організації, що є базовими для проведення трудового й професійного навчання учнів або студентів певних навчально-виховних закладів, можуть співробітничати і надавати цим закладам допомогу у різних формах. Наприклад, враховуючи відсутність у навчальному закладі належної матеріальної бази, власник майстерень тощо, підприємство може виділити частину своїх приміщень, виробничих площ або устаткування в повне розпорядження навчального закладу для організації трудового і професійного навчання вихованців під керівництвом викладачів або майстрів виробничого навчання. У цьому випадку організація охорони праці та розслідування можливих нещасних випадків з учнями (студентами) проводиться в порядку, передбаченому зазначеним Положенням. 10. Коли учні або студенти направляються на підприємство, в установу чи організацію для проходження виробничої практики і набуття професійних навичок безпосередньо у трудовому колективі під керівництвом персоналу підприємства, на них повністю поширюється чинне законодавство про працю та про охорону праці, як і на працівників підприємства. В цьому випадку з ними укладається трудовий договір та видається наказ про прийняття на відповідну роботу на період проходження виробничої практики з одержанням відповідної заробітної плати та призначається керівник практики з персоналу підприємства. На них поширюються правила внутрішнього трудового розпорядку та вимоги колективного договору підприємства тощо. Рівною мірою власник (уповноважений ним працівник) відповідає за створення безпечних і нешкідливих умов праці учня чи студента-практиканта відповідно до вимог законодавства. У разі нещасного випадку з практикантом розслідування його ведеться відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623 з оформленням акта за формою Н-1 (див. коментар до ст. 25).

Розділ VI ДЕРЖАВНЕ УПРАВЛІННЯ ОХОРОНОЮ ПРАЦІ

Стаття 37. Органи державного управління охороною праці

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють: Кабінет Міністрів України; Державний комітет України по нагляду за охороною праці; міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади; місцева державна адміністрація, місцеві Ради народних депутатів.

1. У коментованій статті наведено перелік державних органів, які здійснюють управління охороною праці в країні. 2. Кабінет Міністрів України є вищим державним органом, що здійснює державне управління охороною праці в країні. Кабінет Міністрів забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці, затверджує Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища (див. коментар до ст. 4), визначає функції загальних та галузевих міністерств щодо охорони праці та визначає порядок створення і використання фондів охорони праці. Для реалізації системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення (див. коментар до. ст. 38). 3. Державний комітет України по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці) безпосередньо реалізує державну політику щодо охорони праці та здійснює комплексне управління охороною праці в країні; розробляє і контролює виконання національної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; координує роботу міністерств та інших органів державної виконавчої влади, місцевої адміністрації та об’єднань підприємств у галузі охорони праці; опрацьовує і переглядає спільно з іншими органами систему показників обліку охорони праці; бере участь у міжнародному співробітництві та поширює світовий досвід у галузі охорони праці, а також виконує ряд інших робіт. Рішення Держнаглядохоронпраці є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, іншими органами державної влади та підприємствами (див. коментар до ст. 39). 4. Міністерство праці України здійснює державну експертизу умов праці, визначає порядок та здійснює контроль за якістю та своєчасністю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам з охорони праці, бере участь у розробці нормативних актів з охорони праці (див. коментар до ст. 40). 5. Міністерство охорони здоров’я України розробляє гігієнічно обґрунтовані нормативи показників шкідливих факторів на робочих місцях та у межах робочої зони підприємств, опрацьовує санітарні норми щодо нормативів та методик визначення показників шкідливих факторів, проводить контроль виконання вимог гігієни праці та виробничого середовища, розробляє методику проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці й оцінки тяжкості роботи та ін. 6. Інші міністерства та центральні органи державної влади проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці, розробляють і реалізують комплексні заходи поліпшення умов і охорони праці, здійснюють методичне керівництво діяльності підприємств щодо охорони праці. Фінансують опрацювання і перегляд нормативних актів про охорону праці, організовують і контролюють навчання і перевірку знань з питань охорони праці, здійснюють внутрішньовідомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі та ін. Для виконання цієї роботи у міністерствах та інших центральних органах державної виконавчої влади створюються відповідні служби охорони праці (див. коментар до ст. 40). 7. Місцеві державні адміністрації та Ради народних депутатів проводять роботу з охорони праці у межах підпорядкованої території і забезпечують реалізацію державної політики щодо охорони праці, формують міжгалузеві регіональні програми заходів з питань охорони праці, здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці, створюють фонди охорони праці та ін. У цих органах створюються відповідні структурні підрозділи (див. коментар до ст. 41).

Стаття 38. Компетенція Кабінету Міністрів України в галузі охорони праці

Кабінет Міністрів України: забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці; затверджує національну програму щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища; визначає функції міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади щодо

визначає функції міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та нагляду за охороною праці; визначає порядок створення і використання державного, галузевого і регіональних фондів охорони праці. Для розробки і реалізації цілісної системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів України створюється Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем’єр-міністр України.

1. Компетенція Кабінету Міністрів України щодо державного управління охороною праці в країні визначена законом. 2. Кабінет Міністрів України є вищим державним органом, що здійснює державне управління охороною праці в країні. При Кабінеті Міністрів утворено Державний комітет України по нагляду за охороною праці, що здійснює безпосереднє комплексне управління охороною праці на державному рівні (див. коментар до ст. 39). 3. Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці. Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах пріоритету життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, відповідальності власника за стан охорони праці на підприємстві, соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, що потерпіли від нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, встановлення єдиних нормативів з охорони праці для всіх підприємств, незалежно від форм власності і видів їх діяльності та ін. (див. коментар до ст. 4). 4. Для комплексного розв’язання завдань охорони праці на державному рівні Кабінет Міністрів України затверджує національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, яка розробляється на п’ятиріччя та кожний поточний рік. Головною метою Національної програми є створення державної системи управління охороною праці, яка сприяє вирішенню питань правового, організаційного, матеріально-технічного, наукового та економічного забезпечення робіт у галузі охорони праці (див. коментарі до статей 4 та 43). 5. Кабінет Міністрів України визначає функції і повноваження міністерств (Міністерства праці й галузевих міністерств) та інших центральних органів державної виконавчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці та нагляду за охороною праці на підвідомчих підприємствах, в установах і організаціях (див. коментар до ст. 40). 6. Кабінет Міністрів України визначає порядок створення і використання державного, галузевих і регіональних фондів охорони праці. Кошти цих фондів витрачаються на здійснення національної та галузевих програм з питань охорони праці та виконання науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт щодо поліпшення умов праці працівників (див. коментарі до статей 21, 31). 7. Для розробки і реалізації цілісної системи державного управління охороною праці відповідно до даної статті Закону постановою Кабінету Міністрів України від 15 вересня 1993 р. № 733 створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення. Цією ж постановою затверджено Положення про Національну раду, склад Національної ради та голову Національної ради в особі першого віце-прем’єрміністра України. 8. Національна рада здійснює такі функції: розробляє та здійснює заходи щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму; вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції про вдосконалення цієї системи; організує і забезпечує контроль за виконанням законодавчих актів і рішень Уряду України, опрацювання національної програми і законопроектів, пов’язаних з реалізацією державної політики з питань безпечної життєдіяльності населення, подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення законодавства з цих питань; координує діяльність центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму; організує перевірки діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади і заслуховує

організує перевірки діяльності центральних і місцевих органів державної виконавчої влади і заслуховує на своїх засіданнях або засіданнях бюро Національної ради звіти керівників з питань, що входять до її компетенції; бере участь у міжнародному співробітництві, сприяє вивченню, узагальненню та поширенню досвіду у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, вирішує питання контролю за виконанням укладених договорів і угод у цій галузі. 9. Вирішення найбільш важливих питань проводиться на засіданнях Національної ради, а оперативне вирішення поточних питань здійснюється на засіданнях бюро, яке утворене з членів Національної ради. 10. Рішення Національної ради та її бюро, прийняті в межах їх компетенції, є обов’язковими для виконання центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, підприємствами, установами, організаціями та окремими громадянами.

Стаття 39. Повноваження Державного комітету України по нагляду за охороною праці в галузі створення безпечних і нешкідливих умов праці

Державний комітет України по нагляду за охороною праці: здійснює комплексне управління охороною праці на державному рівні, реалізує державну політику в цій галузі; розробляє за участю міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади та профспілок національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює її виконання; координує роботу міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та об’єднань підприємств у галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; опрацьовує і переглядає спільно з органами праці, статистики і охорони здоров’я систему показників обліку умов і безпеки праці; бере участь у міжнародному співробітництві з питань охорони праці, вивчає, узагальнює і поширює світовий досвід у цій галузі, організовує виконання міжнародних договорів і угод з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; одержує безплатно від міністерств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та підприємств інформацію, необхідну для виконання покладених на нього завдань. Рішення Державного комітету України по нагляду за охороною праці з питань охорони праці, що належать до його компетенції, є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, іншими центральними органами державної виконавчої влади місцевою державною адміністрацією, місцевими Радами народних депутатів та підприємствами.

1. Крім коментованої статті, яка закріплює повноваження Державного комітету України по нагляду за охороною праці в галузі створення безпечних і нешкідливих умов праці, повноваження Комітету з цих питань закріплені також у Положенні про Державний комітет України по нагляду за охороною праці, яке затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328 У своїй діяльності Держнаглядохоронпраці керується Конституцією і законами України, постановами Верховної Ради України, указами і розпорядженнями Президенті, України, декретами, постановами і розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Держнаглядохоронпраці.

розпорядженнями Кабінету Міністрів України, а також Положенням про Держнаглядохоронпраці. 2. Держнаглядохоронпраці є центральним органом державної виконавчої влади, підвідомчим Кабінету Міністрів України. Комітет реалізує державну політику в галузі охорони праці: здійснює комплексне управління охороною праці, державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці і при користуванні надрами всіма підприємствами, установами і організаціями незалежно від форм власності та видів їх діяльності, узагальнює практику застосування законодавства про охорону праці, розробляє пропозиції щодо його вдосконалення та вносить їх на розгляд Кабінету Міністрів України, бере участь у роботі Національної ради з питань безпечної життєдіяльності населення. 3. Комітет розробляє за участю міністерств, відомств, інших органів державної виконавчої влади і профспілок національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і контролює виконання цієї програми, здійснює управління державним фондом охорони праці. 4. На Комітет законодавче покладені обов’язки координувати роботу міністерств, відомств, інших центральних органів державної виконавчої влади, місцевої державної адміністрації та об’єднань підприємств у галузі безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Комітет погоджує галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, технічні умови і стандарти, що містять розділи з охорони праці. 5. Разом з органами праці, статистики і охорони здоров’я Комітет опрацьовує і переглядає систему показників обліку умов і безпеки праці. 6. Відповідно до Закону України “Про охорону праці” Держнаглядохоронпраці бере участь у міжнародному співробітництві з питань охорони праці, вивчає, узагальнює і поширює світовий досвід у цій галузі, організовує виконання міжнародних договорів і угод з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. 7. Законом України “Про охорону праці”, а також Положенням про Держнаглядохоронпраці передбачено, що на вимогу Комітету йому повинні всі міністерства, інші центральні органи державної виконавчої влади, місцеві державні адміністрації, підприємства, установи, організації надавати безплатно інформацію, необхідну для виконання покладених на Держнаглядохоронпраці завдань. 8. Держнаглядохоронпраці в межах своїх повноважень видає на основі й на виконання чинного законодавства накази. У разі необхідності разом з іншими центральними органами державної виконавчої влади видає спільні акти Рішення Комітету з питань охорони праці та використання надр, видані в межах його повноважень, є обов’язковими для виконання всіма міністерствами, центральними і місцевими органами державної виконавчої влади, а також підприємствами, установами й організаціями.

Стаття 40. Повноваження міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади в галузі охорони праці

Міністерство праці України: здійснює державну експертизу умов праці; визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці; бере участь у розробці нормативних актів про охорону праці. Інші міністерства та центральні органи державної виконавчої влади: проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці; розробляють і реалізують комплексні заходи щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці і

розробляють і реалізують комплексні заходи щодо поліпшення стану безпеки, гігієни праці і виробничого середовища в галузі; здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємства галузі з охорони праці; укладають з відповідними галузевими профспілками угоди з питань поліпшення умов і безпеки праці; фінансують опрацювання і перегляд нормативних актів про охорону праці; організовують у встановленому порядку навчання і перевірку знань правил та норм охорони праці керівними працівниками і спеціалістами галузі; створюють при необхідності професійні воєнізовані аварійно-рятувальні формування, що діють відповідно до типового положення, затверджуваного Державним комітетом України по нагляду за охороною праці; здійснюють внутрівідомчий контроль за станом охорони праці. Для координації, вдосконалення роботи по охороні праці і контролю за цією роботою в центральному апараті міністерств та інших центральних органах державної виконавчої влади створюються служби охорони праці.

1. Коментована стаття визначає повноваження Міністерства праці України й інших галузевих міністерств та центральних органів державної виконавчої влади щодо створення та підтримання безпечних та нешкідливих умов праці на підприємствах, в установах і організаціях. 2. Міністерство праці України здійснює державну експертизу умов праці на підприємствах, визначає порядок та здійснює контроль за якістю проведення атестації робочих місць щодо їх відповідності нормативним актам про охорону праці. Атестація робочих місць за умовами праці згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 1 серпня 1992 р., № 442 “Про порядок проведення атестації робочих місць за умовами праці” проводиться на підприємствах і в організаціях незалежно від форм власності й господарювання, де технологічний процес, використовуване обладнання, сировина та матеріали є потенційно шкідливими та небезпечними виробничими факторами, що можуть несприятливо вплинути на стан здоров’я працюючих, а також на їхніх нащадків як тепер, так і в майбутньому. Мета атестації полягає у регулюванні відносин між власником і працівником у галузі реалізації прав на здорові й безпечні умови праці, пільгове пенсійне забезпечення, пільги та компенсації за роботу у несприятливих умовах (див. коментарі до статей 6, 7). 3. Атестація робочих місць передбачає встановлення факторів і причин виникнення несприятливих умов праці: санітарно-гігієнічні дослідження факторів виробничого середовища – важкості й напруженості трудового процесу на робочому місці; комплексну оцінку факторів виробничого середовища і характеру праці на відповідність їхніх характеристик стандартам безпеки праці, будівельним та санітарним нормам і правилам; встановлення ступеня шкідливості й небезпечності праці та її характеру за гігієнічною класифікацією; обґрунтування віднесення робочого місця до категорії із шкідливими (особливо шкідливими), важкими (особливо важкими) умовами праці; визначення (підтвердження) права працівників на пільгове пенсійне забезпечення за роботу у несприятливих умовах; складання переліку робочих місць виробництв, професій та посад з пільговим пенсійним забезпеченням працівників; аналіз реалізації технічних і організаційних заходів, спрямованих на оптимізацію рівнів гігієни, характеру і безпеки праці 4. Атестація робочих місць проводиться відповідно до Методичних рекомендацій про проведення атестації робочих місць за умовами праці, затверджених Головням державним санітарним лікарем України та Міністерством праці України 1 серпня 1992 року постановою № 41. 5. Міністерство праці України бере участь у розробці державних нормативних актів про охорону праці. Державні нормативні акти про охорону праці розробляються та впроваджуються відповідно до статті 34 Закону “Про охорону праці” та згідно з Положенням про опрацювання, прийняття, перегляд та скасування державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці, затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці № 19 від 16 березня 1994 року (див. коментар до ст. 34). 6. Галузеві міністерства та центральні органи державної виконавчої влади проводять єдину нормативно-технічну політику в галузі охорони праці на підпорядкованих підприємствах, розробляють і

нормативно-технічну політику в галузі охорони праці на підпорядкованих підприємствах, розробляють і реалізують комплексні заходи щодо поліпшення безпеки, гігієни праці і виробничого середовища на підприємствах галузі (тобто впроваджують єдині нормативи відносно небезпечних та шкідливих факторів), застосування єдиних захисних заходів та засобів колективного й індивідуального захисту; здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі з питань охорони праці (централізовано розробляють державні галузеві нормативні акти, положення, пам’ятки та інструкції з охорони праці; організують комплексне дослідження умов праці на робочих місцях та проведення науково-дослідних робіт щодо поліпшення умов праці). 7. Галузеві міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади тісно співпрацюють з галузевими профспілками, укладаючи відповідні угоди з питань поліпшення умов і безпеки праці, а також фінансують опрацювання і перегляд державних нормативних актів про охорону праці (див. коментар до ст. 34). 8. Галузеві міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади організовують навчання й перевірку знань правил та норм охорони праці керівними працівниками і спеціалістами галузі відповідно до Типового положення про навчання, інструктаж і перевірку знань працівників з питань охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці від 4 квітня 1994 року № 30 (диь. коментар до ст. 20), та здійснюють внутрівідомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі (управління охороною праці на підприємствах – див. коментар до ст. 17, навчання з питань охорони праці – див. коментар до ст. 20, роботу служби охорони праці на підприємстві – див. коментар до ст. 23, інформацію та звітність про стан охорони праці – див. коментар до ст. 27), виконання вимог державних нормативних актів про охорону праці та інше. 9. При наявності у галузі підприємств, на яких можливі аварії з тяжкими наслідками (наприклад, в гірничодобувній промисловості), галузеві міністерства та інші центральні органи державної виконавчої влади створюють необхідні професійні воєнізовані аварійно–рятувальні формування. 10. Для координації робіт з охорони праці в галузі, вдосконалення цих робіт і контролю за ними в центральному апараті міністерств та інших центральних органах державної виконавчої влади створюються відповідні служби (відділи) охорони праці.

Стаття 41. Повноваження місцевих державних адміністрацій та Рад народних депутатів у галузі охорони праці

Місцеві державні адміністрації і Ради народних депутатів у межах відповідної території: забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю профспілок програми заходів з питань безпеки, гігієни праці і виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; організовують при необхідності регіональні аварійно-рятувальні формування; здійснюють контроль за додержанням нормативних актів про охорону праці; створюють при необхідності фонди охорони праці. Для виконання названих функцій місцеві органи влади створюють відповідні структурні підрозділи.

1. Вирішення нагальних проблем охорони праці на підприємствах, в установах, організаціях певної територіальної одиниці (області, району, міста) є невід’ємною складовою частиною діяльності відповідної державної адміністрації та місцевої Ради народних депутатів. Закон України “Про охорону праці” конкретизує ці питання, визначаючи найбільш важливі напрями цієї

Закон України “Про охорону праці” конкретизує ці питання, визначаючи найбільш важливі напрями цієї роботи та повноваження місцевих органів державної виконавчої влади щодо забезпечення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Обласні, Київська та Севастопольська міські, районні, районні у містах Києві та Севастополі державні адміністрації, відповідні Ради народних депутатів забезпечують реалізацію державної політики в галузі охорони праці у межах території. Це означає, що вони беруть безпосередню участь у визначенні та впровадженні конкретних механізмів реалізації принципів цієї політики, встановлених Законом (стаття 4), забезпечують комплексний підхід до вирішення завдань на основі регіональної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; вживають заходів щодо додержання власниками вимог нормативних актів про охорону праці, забезпечення соціального захисту працівників та повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві і профзахворювань; впроваджують економічні методи управління охороною праці; сприяють координації діяльності державних органів, установ, організацій профспілкових та інших об’єднань громадян при вирішенні проблем охорони здоров’я, гігієни і безпеки праці в регіоні; забезпечують співробітництво та проведення консультацій між власниками і працівниками, між усіма соціальними групами населення при прийнятті рішень з охорони праці на місцевому рівні; беруть участь в організації навчання та перевірки знань з охорони праці працівників і посадових осіб, у здійсненні інших заходів. Діяльність місцевих органів державної виконавчої влади спрямовується на те, щоб у повсякденному житті набував практичного змісту та підтверджувався найголовніший принцип державної політики – про пріоритетність життя і здоров’я працівників по відношенню до результатів виробничої діяльності підприємства, установи, організації. Отже, чинне законодавство про охорону праці повною мірою враховує той факт, що в умовах переходу до ринкової економіки, активізації процесів роздержавлення і приватизації, створення численних малих підприємств, кооперативів, фермерських та інших господарств з недержавними формами власності, що не мають галузевого підпорядкування, незмірно зростає значення місцевих органів державної виконавчої влади в організації безпечних і нешкідливих умов праці, усуненні причин виробничого травматизму та професійних захворювань. Стаття Закону, що коментується, також закріплює за місцевими державними адміністраціями та Радами народних депутатів право на здійснення контролю за додержанням власниками підприємств, установ, організацій відповідного регіону вимог нормативних актів про охорону праці, що має неабияке значення, оскільки являє собою протидіючий захід послабленню відомчого контролю за охороною праці в умовах нарощування темпів роздержавлення і приватизації та відмови від галузевих принципів управління народним господарством. Статтею 3 Закону України “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве самоврядування” (Відомості ВР, 1992, № 28, ст. 387) передбачено, що захист прав, свобод і законних інтересів громадян є одним з головних принципів, на яких базується місцеве та регіональне самоврядування. Отже, порушення цих прав, пов’язане з невиконанням вимог законодавства про охорону праці, є об’єктом та предметом діяльності місцевих органів державної виконавчої влади. Реалізуючи функції та повноваження, передбачені статтями 18, 19, 52 цього Закону (наприклад, про затвердження схем організації самоуправління на відповідній території, планів та програм економічного і соціального розвитку регіону, місцевих економічних програм, заходів щодо виконання наказів виборців тощо), зазначені органи мають можливість одночасно подбати й про реалізацію основних принципів державної політики в сфері охорони праці, оскільки ці проблеми тісно пов’язані між собою. На захист прав і законних інтересів громадян спрямована й діяльність депутатів місцевих Рад. Відповідно до статті 20 Закону України “Про статус депутатів місцевих Рад народних депутатів” їм надано право вимагати усунення порушень законності. Таким чином, права громадян в галузі охорони праці (при їх порушенні) можуть бути предметом захисту також конкретного депутата. 2. Місцеві державні адміністрації та Ради народних депутатів розробляють, затверджують та організовують виконання регіональної програми заходів з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища. Робота здійснюється за участю відповідних профспілкових об’єднань даного регіону. До програми, як правило, включаються заходи міжгалузевого характеру, у яких заінтересовані багато підприємств, установ, організацій або які мають значення для всього народногосподарського комплексу району, міста, області. Зазначена програма, що є основним інструментом реалізації адміністрацією та Радою державної політики в галузі охорони праці, повинна розроблятися якісно, на високому професійному рівні, із залученням фахівців науково-дослідних, проектно-конструкторських організацій, працівників служб охорони праці, спеціалістів органів державного нагляду, громадських об’єднань та інших організацій.

Заходи програми насамперед повинні забезпечувати доведення умов і безпеки праці на підприємствах регіону до нормативних вимог, підвищення існуючого рівня охорони праці на виробництві. З цією метою у програмі передбачається проведення відповідних науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт, розроблення нових засобів охорони праці, засобів індивідуального і колективного захисту працюючих, організація виробництва цих засобів з метою задоволення потреб народного господарства регіону, здійснення заходів щодо усунення конкретних причин виробничого травматизму, характерних для багатьох підприємств; надання допомоги спеціалізованим підприємствам і організаціям, творчим колективам, науково-технічним центрам, експертним групам, які плідно працюють над вирішенням завдань охорони праці тощо. Заходи програми спрямовуються також на поліпшення пропаганди охорони праці та інформаційного забезпечення населення; задоволення потреб підприємств, установ, організацій регіону у державних міжгалузевих і галузевих та інших нормативних актах про охорону праці; підвищення рівня підготовки та кваліфікації керівних кадрів і працівників з цих питань; створення регіональної автоматизованої системи управління охороною праці та забезпечення її функціонування як складової частини загальнодержавної системи; впровадження вітчизняного та світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці, участь у міжнародному та міжрегіональному співробітництві з цих питань. 3. Місцеві органи державної виконавчої влади, на території яких діють підприємства, організації та окремі об’єкти з шкідливими і небезпечними умовами праці (наприклад, вугільні, гірничорудні, нафтові, газові та інші підприємства по видобутку і переробці твердих, рідких, газоподібних корисних копалин; підприємства, що ведуть будівництво підземних споруд різного призначення; металургійні, хімічні підприємства; радіаційне-, вибухо- і пожежонебезпечні, та бактеріологічне небезпечні виробництва; об’єкти із застосуванням сильнодіючих отруйних речовин тощо) можуть створювати регіональні професійні воєнізовані аварійно-рятувальні формування (ПВАРФ). Місцевий орган державної виконавчої влади, визнавши необхідність створення регіонального ПВАРФ, приймає про це відповідне рішення, затверджує нормативні акти, що визначають його діяльність (положення, статут тощо), а також затверджує структуру, чисельність, дислокацію підрозділів ПВАРФ, перелік підприємств, що ними обслуговуються, призначає начальника ПВАРФ. Про створення регіонального ПВАРФ повідомляється Державний комітет по нагляду за охороною праці. Цей Комітет та його органи на місцях здійснюють державний нагляд за готовністю і профілактичною діяльністю ПВАРФ. Основними завданнями регіонального ПВАРФ є підвищення рівня підготовленості підприємств відповідного регіону до ліквідації можливих аварій, рятування захоплених аваріями людей в межах зони ураження, ліквідація аварій та їх наслідків, виконання інших робіт на підприємствах, що потребують залучення спеціально підготовлених працівників і застосування спеціального оснащення та засобів індивідуального і колективного захисту. При створенні регіональних ПВАРФ враховується специфіка підприємств, що ними обслуговуються. Зокрема, регіональні ПВАРФ у своєму складі можуть мати гірничорятувальні та газорятувальні підрозділи; служби запобігання і ліквідації відкритих газових і нафтових фонтанів, вибухів зернового та іншого органічного пилу, аварій в аеропортах, на атомних станціях (установках); пожежні, аварійно-відновлювальні поїзди або судна та інші підрозділи. В структуру регіональних ПВАРФ можуть входити відповідні науково-дослідні інститути і лабораторії, підприємства по виробництву, ремонту і технічному обслуговуванню засобів ведення аварійно-рятувальних робіт. Місцевий орган державної виконавчої влади затверджує табель оснащення регіонального ПВАРФ, згідно з яким кожен підрозділ цього формування забезпечується необхідними для надійної і безпечної роботи апаратурою, обладнанням, засобами індивідуального і колективного захисту, штатним запасом матеріалів, автотранспортом тощо. Положення (статут) про ПВАРФ повинне відповідати Типовому положенню про професійні аварійнорятувальні формування, затвердженому наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 29 грудня 1993 р. № 138, зареєстрованому в Міністерстві юстиції України 5 квітня 1994 р. за № 67/276 (див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 2. – Київ: Основа. – 1995, с. 167–170). 4. Місцеві державні адміністрації та Ради народних депутатів мають право створювати регіональні фонди охорони праці, що є основним джерелом фінансування заходів вищезазначеної регіональної програми з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища (докладно про це див. у коментарі до статті 21). 5. З метою виконання функцій, передбачених статтею 41 Закону, в апараті обласних, міських, районних

5. З метою виконання функцій, передбачених статтею 41 Закону, в апараті обласних, міських, районних органів державної виконавчої влади створюються служби охорони праці. Вони діють згідно з положенням, що розробляються і затверджуються зазначеними органами на підставі Типового положення про службу охорони праці, затвердженого наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 р. № 73, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 30 вересня 1993 р. за № 140 (див. збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”. Т. 2. – Київ: Основа, – 1995, с. 47–66). Місцеві органи державної виконавчої влади залежно від обсягів роботи, кількості районів і підприємств, що обслуговуються, кількості виробництв з шкідливими та небезпечними умовами на цих підприємствах та інших факторів самостійно визначають структуру і чисельність служби охорони праці, використовуючи Рекомендації Держнаглядохоронпраці з цього питання (див. у тому ж збірнику нормативних документів, т. 1, с. 61).

Стаття 42. Повноваження об’єднань підприємств у галузі охорони праці

Повноваження в галузі охорони праці асоціацій, корпорацій, концернів та інших об’єднань визначаються їх статутами або договорами між підприємствами, які утворили об’єднання. Для виконання делегованих об’єднанню функцій в його апараті створюються служби охорони праці.

1. Відповідно до Закону України “Про підприємства в Україні” підприємства різних видів (індивідуальні, сімейні, приватні, колективні, комунальні, державні, спільні, орендні тощо) можуть на добровільних засадах об’єднуватися в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни та інші об’єднання за галузевим, територіальним та іншими принципами. Асоціація – це договірне об’єднання, створене з метою постійної координації господарської діяльності. Асоціація не має права втручатися у виробничу і комерційну діяльність будь кого з її учасників. Корпорація – це договірне об’єднання, створене на основі поєднання виробничих, наукових та комерційних інтересів, з делегуванням окремих повноважень централізованого регулювання діяльності кожному з учасників. Консорціум – це тимчасове статутне об’єднання промислового і банківського капіталу для досягнення спільної мети. Концерн – це статутне об’єднання підприємств промисловості, наукових організацій, транспорту, банків, підприємств торгівлі тощо на основі повної фінансової залежності від одного або групи підприємств. Об’єднання діють на основі договору або статуту, який затверджується їх засновниками або власниками. Підприємства, які входять до складу об’єднання, зберігають права юридичної особи, і на них поширюються вимоги Закону України “Про підприємства в Україні”. Об’єднання є юридичною особою, може мати самостійний і зведений баланси, розрахунковий та інші рахунки в установах банків, печатку із своїм найменуванням. Реєстрація об’єднання провадиться в порядку, встановленому законодавством для підприємства. Об’єднання ліквідується за рішенням підприємств, які входять в нього. Ліквідація об’єднання здійснюється у порядку, встановленому законодавством для підприємства. Майно, яке залишилося після ліквідації об’єднання, розподіляється між учасниками згідно з статутом об’єднання. 2. Об’єднуючи свою виробничу, наукову, комерційну та інші види діяльності, підприємства – засновники асоціації, корпорації, консорціуму, концерну тощо відображають відповідні питання в установчому договорі або статуті даного об’єднання. Значна кількість об’єднань створюється з метою спільного проведення науково-технічних розробок, впровадження нової техніки і технології, вирішення проблем матеріально-технічного забезпечення і концентрації коштів групи підприємств у головних напрямках діяльності та соціально-економічного розвитку трудових колективів. І цілком природно, що в установчих договорах (статутах) цих об’єднань насамперед

трудових колективів. І цілком природно, що в установчих договорах (статутах) цих об’єднань насамперед передбачаються функції щодо охорони праці, адже рівень безпеки і умов праці безпосередньо залежить від запровадження сучасної техніки і технології, чіткої організації виробництва, своєчасного матеріальнотехнічного забезпечення, оснащення робочих місць інженерно-технічними засобами охорони праці, засобами колективного та індивідуального захисту працюючих. Поряд з проведенням єдиної науково-технічної політики, розробленням і реалізацією комплексних заходів щодо поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на підприємствах об’єднання в установчому договорі (статуті) можуть передбачатися й інші функції, делеговані об’єднанню, зокрема що стосуються: створення галузевого фонду охорони праці з метою фінансування зазначених комплексних заходів; надання методичної допомоги підприємствам в організації охорони праці; розроблення (перегляду) нормативних актів про охорону праці, фінансування цих робіт та визначення базової (головної) організації з питань нормотворчої діяльності; проведення навчання та перевірки знань правил і норм охорони праці керівними працівниками та спеціалістами підприємств; укладення з відповідними профспілковими об’єднаннями угод з питань поліпшення умов і безпеки праці; здійснення внутрівідомчого контролю за станом охорони праці на підприємствах об’єднання. 3. Для виконання делегованих об’єднанню функцій в його апараті створюється служба охорони праці. Структура, кількісний і якісний склад цієї служби визначаються об’єднанням самостійно залежно від делегованих йому функцій та обсягів роботи. Типовим положенням про службу охорони праці, затвердженим наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 3 серпня 1993 року № 73 (збірник нормативних документів “Законодавство України про охорону праці”, Т. 1. Київ: Основа. – 1995, с. 47–66), передбачено, що питання організації служби охорони праці, її повноважень і прав передбачаються у статуті або іншому документі про створення об’єднання. Служба підпорядковується безпосередньо керівникові об’єднання. Службі охорони праці об’єднання підприємствами делегуються, як правило, ряд важливих функцій, зокрема що стосуються: розроблення ефективної системи управління охороною праці; здійснення оперативно-методичного керівництва роботою щодо поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; опрацювання перспективних і поточних планів з цих питань; проведення обліку та аналізу нещасних випадків, професійних захворювань, аварій на виробництві, а також завданої ними шкоди; підвищення кваліфікації та перевірки знань службових осіб з питань охорони праці тощо. Фахівці служби охорони праці об’єднання беруть участь у розслідуванні нещасних випадків і аварій на відповідних підприємствах, формуванні фонду охорони праці та розподілі його коштів, опрацюванні проектів положень, інструкцій, інших нормативних актів про охорону праці, що діють у межах підприємств; сприяють впровадженню у виробництво досягнень науки і техніки, прогресивної технології, засобів охорони праці, колективного та індивідуального захисту працюючих; готують рекомендації щодо підвищення рівня безпеки, гігієни праці та поліпшення стану виробничого середовища на підприємствах об’єднання; забезпечують підприємства необхідною інформацією з усіх питань, що належать до компетенції служби; розглядають листи, заяви та скарги працюючих з цих питань. Служба охорони праці об’єднання надає допомогу підприємствам у проведенні паспортизації цехів, дільниць, робочих місць щодо відповідності їм вимогам охорони праці; координації роботи лабораторій, що проводять оцінку санітарно-гігієнічних умов праці; забезпеченні державними міжгалузевими і галузевими нормативними актами про охорону праці; використанні вітчизняного і світового досвіду роботи, у пропаганді безпечних і нешкідливих умов праці тощо.

Як правило, на працівників служби покладається контроль за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці з усього комплексу проблем і на всіх підприємствах об’єднання. Їм надається право безперешкодно і в будь-який час відвідувати виробничі об’єкти та структурні підрозділи підприємств з метою перевірки стану охорони праці, при необхідності зупиняти роботу окремих виробництв, дільниць, машин, механізмів, устаткування, якщо їх експлуатація створює загрозу життю або здоров’ю працюючих; видавати приписи керівникам відповідних виробничих підрозділів і служб про усунення виявлених недоліків; вимагати відсторонення від роботи працівників, які порушують вимоги нормативним актів про охорону праці або не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці, не мають допуску до робіт з підвищеною небезпекою, а також ряд інших прав.

Стаття 43. Організація наукових досліджень з проблем охорони праці

Фундаментальні та прикладні наукові дослідження з проблем охорони праці, ідентифікації професійної небезпечності організуються в межах національної програми з цих питань і проводяться Національним науково-дослідним інститутом охорони праці, а також на госпрозрахункових засадах інститутами Академії наук України, іншими науково-дослідними, проектно-конструкторськими установами, навчальними закладами і фахівцями.

1. Наукові дослідження з проблем охорони праці відіграють дуже істотну основоположну роль у справі створення безпечних і нешкідливих умов праці, чому й служить охорона праці. Ці дослідження можуть бути медико-біологічні (з метою виявлення характеру впливу на людину тих або інших виробничих факторів, а також встановлення гранично допустимих значень цих факторів) й технічні (з метою виявлення джерела утворення, характеру розповсюдження в просторі робочої зони, якісних та кількісних характеристик виробничого фактора, а також з метою розробки профілактичних заходів та засобів, що усувають або зменшують вплив цього фактора або комплексу факторів на працівників). 2. Наукові дослідження з проблем охорони праці, як і з інших природничих наук, за принципом цілеспрямованості й відношенням до практики підрозділяються на фундаментальні та прикладні. Функції фундаментальних досліджень полягають у пізнанні загальних закономірностей прояву явищ та факторів без їх швидкого практичного впровадження (наприклад, загальний аналіз показників виробничого травматизму та професійних захворювань; проблеми прояву виробничих випромінювань, шумів, вібрацій та інших виробничих шкідливих факторів як окремо, так і в деякій сукупності та ін). Функції прикладних досліджень полягають у встановленні конкретних проявів явищ та факторів і мають соціально-практичний характер, тобто можуть впроваджуватись у конкретних умовах виробництва (наприклад, методи захисту від виробничих випромінювань, шумів, вібрацій та інших виробничих шкідливих факторів як окремо, так і в деякій сукупності у конкретних умовах технологічного процесу або виробництва; комплекс методів забезпечення електробезпеки для безпечної експлуатації конкретної електроустановки та ін.). Фундаментальні дослідження займають чільне місце, вони дорожчі й більш трудомісткі, ніж прикладні. 3. Названі у коментованій статті дослідження “ідентифікації професійної небезпечності” можуть бути віднесені до групи фундаментальних досліджень. 4. Усі фундаментальні та частина прикладних досліджень входять у національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища й фінансуються з державних коштів (докладніше див. п. 5 коментарю до ст. 4). Фундаментальні дослідження під силу проводити досить великим колективам, що мають у своєму складі достатній науковий потенціал, – Національному науково-дослідному інституту охорони праці Держнаглядохоронпраці, а також інститутам Національної академії наук України. 5. Національний науково-дослідний інститут охорони праці (ННДІОП) створено при Держнаглядохоронпраці у 1994 р. відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 4 березня 1994 р. № 151. ННДІОП створено з метою проведення та координації в Україні науково-дослідних, проектноконструкторських та експериментально-впроваджувальних робіт, спрямованих на забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці на виробництві і запобіганню на цій основі виробничому травматизму та професійним

нешкідливих умов праці на виробництві і запобіганню на цій основі виробничому травматизму та професійним захворюванням. Основними напрямками наукової діяльності ННДІОП є: проведення фундаментальних досліджень міжгалузевого характеру з питань управління і поліпшення охорони праці у процесі трудової діяльності, опрацювання методів забезпечення безпечних і нешкідливих умов праці, підготовка аналітичних оглядів та інших матеріалів з питань стану та перспектив розвитку охорони праці; розробка координаційних планів, національних програм і відповідних завдань з проблем охорони праці, а також здійснення міжгалузевої координації досліджень і розробок з питань методів і засобів створення нешкідливих і безпечних умов праці; проведення наукових досліджень з вдосконалення державного нагляду за дотриманням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці і методичного забезпечення наглядової діяльності відповідних державних органів; проведення аналізу виробничого травматизму із смертельними наслідками, групових нещасних випадків та аварій першої та другої категорії на підприємствах суспільного виробництва; розробка систем автоматичного контролю та управління охороною праці; розробка вимог безпеки та здійснення експертизи на відповідність вимогам безпеки конструкторських, технологічних, практичних та інших розробок; здійснення науково-методичної експертизи рукописів нових видань з охорони праці та ін. Загальнодержавні проблеми охорони праці та окремі важливі питання забезпечення безпеки праці на виробництві ННДІОП виконує за рахунок держбюджетних асигнувань, державного фонду охорони праці (див. коментар до ст. 21), а також з залученням коштів міністерств, комітетів, відомств, корпорацій, концернів та інших об’єктів господарчої діяльності. Галузеві проблеми охорони праці вирішуються за рахунок коштів відповідних міністерств та інших об’єднань та підприємств незалежно від форм власності. 6. Прикладні дослідження з охорони праці виконуються у більшості випадків на госпрозрахункових та комерційних засадах за рахунок коштів окремих підприємств та відомств (об’єднань, міністерств та ін.). Виконують ці дослідження також ННДІОП, інститути Національної академії наук України, науково-дослідні та проектно-конструкторські інститути, спеціалісти вищих навчальних закладів (і в першу чергу – кафедр охорони праці), а також окремі фахівці чи добровільні об’єднання фахівців (див. коментар до ст. 28) з охорони праці. 7. Токсиколого-гігієнічні дослідження проводять наукові та навчальні заклади Міністерства охорони здоров’я України, а також установи та заклади, атестовані Міністерством охорони здоров’я України на право проведення цих досліджень. Наприклад, такі дослідження має право проводити Інститут медицини праці АМН України та інші.

Розділ VII ДЕРЖАВНИЙ НАГЛЯД І ГРОМАДСЬКИЙ КОНТРОЛЬ ЗА ОХОРОНОЮ ПРАЦІ

Стаття 44. Органи державного нагляду за охороною праці

Державний нагляд за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці здійснюють: Державний комітет України по нагляду за охороною праці;

Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки; органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України; органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням законів про охорону праці здійснюється Генеральним прокурором України і підпорядкованими йому прокурорами.

1. Законодавством гарантується право громадян на охорону їх життя і здоров’я в процесі трудової діяльності. Для можливості реалізації цих прав в Україні створена система органів, що здійснюють державний нагляд за охороною праці. У статті, що коментується, визначено перелік основних органів, на які покладається функція державного нагляду за додержанням законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці. Такими органами є Державний комітет України по нагляду за охороною праці, органи державного нагляду за дотриманням вимог ядерної та радіаційної безпеки Міністерства охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України, органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України, органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України. Відповідно до Закону України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” нагляд за додержанням вимог законодавчих та інших нормативних актів з питань охорони праці та захисту здоров’я і життя населення здійснюють також відповідні установи, заклади, частини і підрозділи Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ України, Державного комітету у справах охорони державного кордону, Національної гвардії, служби безпеки України. Всі ці органи діють незалежно один від одного, в межах своєї компетенції, на підставі відповідних положень, що затверджуються у встановленому порядку (див. коментар до статті 45). Разом з тим забезпечується тісний взаємозв’язок у роботі цих органів, зокрема щодо здійснення спільних комплексних обстежень (перевірок) стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на підприємствах, в установах і організаціях; визначення єдиного порядку розроблення, узгодження і затвердження нормативних актів з цих питань; застосування штрафних санкцій до підприємств за порушення законодавства про охорону праці тощо. Координація роботи зазначених органів покладається на Державний комітет України по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці України), якому доручено виконувати функцію комплексного управління охороною праці на державному рівні. 2. Держнаглядохоронпраці України утворено постановою Кабінету Міністрів України від 27 січня 1993 р. № 62 “Про питання нагляду за охороною праці” на базі Державного комітету України по нагляду за безпечним веденням робіт у промисловості і гірничному нагляду. Протягом 1993 р. Держнаглядохоронпраці України прийняв від технічної інспекції праці профспілок, а також відповідних міністерств, відомств функцію державного нагляду за охороною праці в галузях народного господарства з усього комплексу проблем, за винятком специфічних питань, що стосуються гігієни праці, пожежної, ядерної, радіаційної безпеки і належать до компетенції інших органів державного нагляду за охороною праці. Держнаглядохоронпраці України здійснює нагляд за виконанням заходів, що забезпечують безпечне обслуговування електричних та тепловикористовуючих установок (до 1 січня 1994 р. ці функції виконувались органами державного енергетичного нагляду Міністерства енергетики України). У складі Держнаглядохоронпраці створено на місцях ряд територіальних управлінь та підпорядкованих їм інспекцій, що діють за галузевим принципом або видами нагляду. 3. Вищий нагляд за додержанням і правильним застосуванням Кабінетом Міністрів України, міністерствами, державними комітетами, відомствами, іншими органами державного і господарського управління та контролю, урядом Автономної Республіки Крим, місцевими Радами народних депутатів, їх виконавчими і розпорядчими органами, підприємствами, установами і організаціями, незалежно від форм власності, підпорядкованості та приналежності, посадовими особами та громадянами будь-яких законодавчих актів, в тому числі законів про

охорону праці, здійснюється Генеральним прокурором України та підпорядкованими йому прокурорами. Завданням органів прокуратури є всемірне утвердження верховенства закону, зміцнення правопорядку, захист від неправомірних посягань, закріплених Конституцією України незалежності республіки, суспільного та державного ладу, політичної та економічної систем; соціально-економічних, політичних і особистих прав і свобод людини та громадянина, гарантованих Конституцією, іншими законами України та міжнародними правовими актами; основ демократичного устрою державної влади, правового статусу місцевих Рад та органів місцевого самоврядування. Відповідно до Закону України “Про прокуратуру” (Відомості ВР, 1991, № 53, с. 793, зміни: 1993, № 50, с. 474), затвердженого Верховною Радою України 5 листопада 1991 р., органи прокуратури України становлять єдину централізовану систему, яку очолює Генеральний прокурор України, з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим. Систему органів прокуратури становлять Генеральна прокуратура України, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Органи прокуратури України здійснюють свої повноваження незалежно від будь-яких органів державної влади, посадових осіб, а також рішень громадських об’єднань чи їх органів. Діяльність прокуратури підконтрольна тільки Верховній Раді України чи утворюваним нею для цієї мети органам. Діючи на підставі вимог Конституції України та чинних законів, органи прокуратури: захищають у межах своєї компетенції права і свободи громадян на засадах їх рівності перед законом незалежно від національного чи соціального походження, мови, освіти, ставлення до релігії, політичних переконань, службового чи майнового стану та інших ознак; вживають заходів до усунення порушень закону, від кого б вони не виходили, поновлення порушених прав і притягнення у встановленому законом порядку до відповідальності осіб, які допустили ці порушення; забезпечують гласність своєї діяльності, інформують державні органи влади, громадськість про стан законності та заходи щодо її зміцнення. Генеральний прокурор України та підпорядковані йому прокурори у межах своєї компетенції здійснюють нагляд за відповідністю чинному законодавству актів, що видаються міністерствами, державними комітетами і відомствами, виконавчими і розпорядчими органами місцевих Рад народних депутатів, підприємствами, установами, організаціями. Виконуючи функцію нагляду, зокрема, за точним виконанням законодавства про охорону праці, прокурор має право безперешкодно входити у державні чи громадські установи, підприємства, міністерства, відомства; мати доступ до документів і матеріалів, необхідних для проведення перевірки; вимагати для перевірки накази, розпорядження, інструкції та інші акти, одержувати інформацію про стан законності та заходи щодо забезпечення її; викликати посадових осіб і громадян, вимагати від них усних або письмових пояснень щодо порушень закону; вимагати від керівників та колегіальних органів проведення ревізій діяльності підконтрольних і підпорядкованих підприємств, установ, організацій та інших структур незалежно від форм власності, а також виділення спеціалістів для проведення перевірок, відомчих і позавідомчих експертиз тощо. При виявленні порушень закону прокурор має право опротестувати видані акти; порушувати у встановленому законом порядку кримінальну справу, дисциплінарне провадження або провадження про адміністративне правопорушення або передавати матеріали на розгляд громадських організацій для застосування заходів громадського впливу; давати приписи або вносити подання до державних органів, громадських організацій і посадовим особам про усунення порушень закону та умов, що їм сприяли; звертатись до суду або арбітражного суду із заявами про захист прав і законних інтересів громадян, держави, а також підприємств та інших юридичних осіб. Протест прокурора зупиняє дію опротестованого акта і підлягає обов’язковому розгляду відповідним органам або посадовою особою у десятиденний строк після його надходження. Про наслідки розгляду протесту в цей же строк повідомляється прокурору. Письмовий припис прокурора про усунення очевидних порушень закону, які можуть завдати істотної шкоди інтересам держави, підприємства, установи, організації або громадянам, підлягає негайному виконанню з наступним повідомленням прокурору. Орган чи посадова особа можуть оскаржити припис вищестоящому прокурору, який розглядає скаргу протягом десяти днів. Рішення вищестоящого прокурора є остаточним. Подання прокурора з вимогами усунення порушень закону, причин цих порушень і умов, що їм сприяють, підлягає невідкладному розгляду державним органом, громадською організацією або посадовою особою, які наділені повноваженнями усунути ці порушення. Відповідні заходи мають бути вжиті не пізніше як у місячний строк з наступним повідомленням прокурору про результати. Постанова прокурора про порушення дисциплінарного провадження або провадження про адміністративне правопорушення підлягає розгляду повноважною посадовою особою або відповідним органом у десятиденний строк після її надходження.

у десятиденний строк після її надходження.

Стаття 45. Основні повноваження і права органів державного нагляду за охороною праці

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, об’єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і Рад народних депутатів та діють відповідно до положень, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. Посадові особи органів державного нагляду за охороною праці (державні інспектори) мають право: безперешкодно в будь-який час відвідувати підконтрольні підприємства для перевірки дотримання законодавства про охорону праці, одержувати від власника необхідні пояснення, матеріали та інформацію з даних питань; надсилати керівникам підприємств, а також їх посадовим особам, керівникам структурних підрозділів Ради Міністрів Республіки Крим, місцевих Рад народних депутатів, міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади обов’язкові для виконання розпорядження (приписи) про усунення порушень і недоліків в галузі охорони праці; зупиняти експлуатацію підприємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць і обладнання до усунення порушень вимог щодо охорони праці, які створюють загрозу життю або здоров’ю працюючих; притягати до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці; надсилати власникам, керівникам підприємств подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді, передавати в необхідних випадках матеріали органам прокуратури для притягнення їх до кримінальної відповідальності. Органи державного нагляду за охороною праці встановлюють порядок опрацювання і затвердження власниками положень, інструкцій та інших актів про охорону праці, що діють на підприємствах, розробляють типові документи з цих питань. Власник повинен безплатно створити необхідні умови для роботи представників органів державного нагляду за охороною праці. Посадові особи органів державного нагляду за охороною праці несуть відповідальність за виконання покладених на них обов’язків згідно із законодавством.

1. Органи державного нагляду за охороною праці виконують функції, що визначаються положеннями про кожний із цих органів. 2. Функції органів Державного комітету України по нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці) визначені Положенням, яке затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328. Держнаглядохоронпраці, стосовно покладених на нього наглядових функцій, організовує і здійснює державний нагляд за: додержанням у процесі трудової діяльності вимог законодавчих, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів про охорону праці;

відповідністю вимогам нормативних актів про охорону праці діючих технологій, технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів і приладів, а також придбаних за кордоном; безпекою і технічним станом будов, споруд, обладнання, інших засобів виробництва; своєчасним забезпеченням працівників спецодягом та іншими засобами індивідуального захисту і утримання їх відповідно до чинних нормативних актів; виготовленням, монтажем, ремонтом, реконструкцією, налагодженням і експлуатацією машин, механізмів, устаткування, транспортних та інших засобів виробництва згідно з вимогами нормативних актів про охорону праці; відповідністю вимогам правил і норм з охорони праці діючих об’єктів виробничого, соціальногокультурного та побутового призначення, а також тих, що будуються і реконструюються; виготовленням, транспортуванням, зберіганням, використанням та обліком вибухових матеріалів і виробів на їх основі; повнотою вивчення родовищ корисних копалин і умов їх розробки, умов будівництва та експлуатації підземних споруд, захоронення шкідливих речовин, відходів виробництва, а також правильністю і своєчасністю передачі родовищ корисних копалин для промислового освоєння; додержанням вимог щодо охорони надр при веденні робіт по їх вивченню, встановленні кондицій на мінеральну сировину, розробці родовищ твердих, рідких і газоподібних корисних копалин і використанні надр для цілей, не пов’язаних з видобуванням корисних копалин; забезпеченням раціонального використання мінеральних ресурсів при їх переробці, найбільш повним і комплексним вилученням наявних корисних компонентів; проведенням комплексу маркшейдерських і геологічних робіт; роботою служб внутрівідомчого контролю за станом охорони праці, служб охорони праці та інших структурних підрозділів підприємств щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці; готовністю воєнізованих та інших професійних диспетчерських служб до локалізації й ліквідації аварій.

аварійно-рятувальних

формувань,

аварійно-

Постановою Кабінету Міністрів України від 27 листопада 1993 р. № 963 встановлено, що Держнаглядохоронпраці здійснює в межах своєї компетенції державний нагляд на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форми власності, а також за виробничою діяльністю окремих підприємств. Порядок здійснення нагляду та перелік таких, що контролюються, об’єктів Міноборони, МВС, Служби безпеки, Прикордонних військ, Національної гвардії та інших військових формувань, де працюють особи за трудовими договорами, визначаються угодами між Держнаглядохоронпраці та зазначеними міністерствами і відомствами. Періодичність обстеження підприємств та об’єктів встановлюється Комітетом залежно від стану умов праці та потенційної небезпеки виробництва і визначена Порядком організації державного нагляду за охороною праці в системі Держнаглядохоронпраці, який затверджено наказом Держнаглядохоронпраці від 31 травня 1995 р. № 82 і зареєстровано в Мінюсті України 11 липня 1995 р. за № 211/747. З метою забезпечення безпеки устаткування, засобів виробництва, будівель і споруд органи Держнаглядохоронпраці: реєструють об’єкти газового комплексу, котельні, установки і посудини, що працюють під тиском, трубопроводи для пари і гарячої води, підйомні споруди, великотоннажні автомобілі та інші технологічні транспортні засоби, склади вибухових матеріалів та інші об’єкти, що потребують реєстрації відповідно до чинних нормативних актів; проводять експертизу проектів будівництва (реконструкції, технічного переоснащення) підприємств і виробничих об’єктів, розробок нових технологій, засобів виробництва, засобів колективного та індивідуального захисту працюючих на відповідність їх нормативним актам про охорону праці. Беруть участь у прийнятті в експлуатацію виробничих об’єктів; перевіряють наявність і виконання проектів ведення робіт з геологічного вивчення надр, розробки родовищ корисних копалин і будівництва підземних споруд, заходів щодо запобігання і усунення шкідливого

родовищ корисних копалин і будівництва підземних споруд, заходів щодо запобігання і усунення шкідливого впливу гірничих робіт на будинки та споруди, а також установленого порядку обліку, стану і руху запасів корисних копалин, перероблюваної сировини та їх втрат; проводять технічний огляд і випробування об’єктів котлонагляду, газового комплексу, підйомних споруд та інших об’єктів на їх відповідність встановленим вимогам, контролюють своєчасність проведення такого огляду і випробувань підприємствами, установами та організаціями; видають дозволи на введення нових і реконструйованих об’єктів виробничого та соціально-культурного призначення, а також на початок роботи створених підприємств, виготовлення і передачу у виробництво зразків нових машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, на впровадження нових технологій; виготовлення випробування, монтаж, ремонт, реконструкцію, налагодження та експлуатацію парових і водогрійних котлів і посудин, що працюють під тиском, трубопроводів для пари й гарячої води, підйомних споруд, устаткування і технологічних об’єктів газового комплексу; гірничі відводи на всі види користування надрами (крім видобування корисних копалин місцевого значення); свідоцтва на право придбання промислових вибухових матеріалів підприємствами й організаціями, дозволом на проведення підривних робіт і виготовлення найпростіших вибухових речовин на місцях робіт; організовують разом з Держстандартом проведення сертифікації машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, технологічних процесів і робіт, стандарти на які містять вимоги щодо забезпечення безпеки праці, життя і здоров’я людей; погоджують норми відбору і втрат корисних копалин на підприємствах, що займаються видобуванням твердих, газоподібних корисних копалин і гідромінеральних ресурсів; питання забудови родовищ корисних копалин і списання їх запасів з балансу підприємств (крім корисних копалин місцевого значення); заходи щодо захисту здоров’я та життя працівників і населення у разі надходження на підприємство нових небезпечних речовин або перевищення допустимих об’ємів їх зберігання; здійснюють облік та аналіз аварій і нещасних випадків на виробництві, розробляють на цій основі пропозиції про профілактику аварійності й виробничого травматизму. 3. Експертно-технічними центрами Держнаглядохоронпраці, діючими згідно з положенням, затвердженим наказом Держнаглядохоронпраці від 21 листопада 1994 р. № 116 і зареєстрованим в Мінюсті України 5 січня 1995 р. за № 4/540, здійснюється проведення на госпрозрахунковій основі: діагностики устаткування; експертизи на відповідність нормативним актам про охорону праці проектів виробничих об’єктів, розробок нових технологій, засобів виробництва, колективного та індивідуального захисту працюючих; технічної експертизи нових об’єктів виробничого призначення та тих, що реконструюються, зразків нових машин і механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, нових технологій і шкідливих речовин, а також технологій, машин, механізмів, устаткування, транспортних засобів, що закуповуються за кордоном, на їх відповідність діючим в Україні нормативним актам про охорону праці; державного технічного огляду і реєстрації великотоннажних автомобілів та інших технологічних транспортних засобів, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування; сертифікації виробів, приладів, устаткування, робіт та послуг з питань безпеки праці разом з органами Держстандарту; навчання і перевірка знань працівників з питань охорони праці. 4. Реєстрація та облік великотоннажних автомобілів та інших технологічних транспортних засобів, що не підлягають експлуатації на вулично-дорожній мережі загального користування, проводиться згідно з Правилами, затвердженими наказом Держнаглядохоронпраці від 31 березня 1994 р. № 26 і зареєстрованими в Мінюсті 12 травня 1994 р. за № 98/307. 5. Державний комітет України з ядерної та радіаційної безпеки згідно з Указом Президента України від 15 грудня 1994 року № 768/94 включено до складу Міністерства охорони навколишнього природного середовища, яке перейменовано в Міністерство охорони навколишнього природного середовища та ядерної безпеки України (Мінекобезпеки України). Положення про Мінекобезпеки України затверджено Указом Президента України від 10 лютого 1995 року № 120/95. Цим Положенням визначені функції органів державного нагляду за ядерною та радіаційною безпекою, основними з яких є: здійснення державного контролю за додержанням норм і правил ядерної і радіаційної безпеки об’єктів ядерної енергії; правил зберігання, транспортування, застосування та поховання токсичних, радіоактивних та інших особливо небезпечних речовин і матеріалів; організація роботи національної системи обліку ядерного матеріалу та контролю за ним, забезпечення

організація роботи національної системи обліку ядерного матеріалу та контролю за ним, забезпечення координації заходів, пов’язаних із реалізацією Угоди між Україною і Міжнародним агентством з атомної енергії (МАГАТЕ) про застосування гарантій до всього ядерного матеріалу в мирній ядерній діяльності України; визначення критеріїв, затвердження норм і правил з ядерної та радіаційної безпеки, транспортування і зберігання ядерних матеріалів і радіоактивних речовин, поводження з відходами, фізичного захисту ядерних матеріалів, конструювання та експлуатації обладнання атомних станцій та джерел іонізуючих випромінювань; організація розроблення, реалізації та контролю за виконанням програм забезпечення ядерної та радіаційної безпеки в Україні; установлення порядку видачі та видача окремим особам, які працюють на об’єктах ядерної енергії, дозволів на право керування цими об’єктами і важливими для їхньої безпеки технологічними процесами; організація і проведення чи безпосереднє здійснення державної екологічної експертизи проектів, оцінка безпеки ядерних установок і джерел іонізуючих випромінювань; визначення вимог щодо забезпечення якості усіх видів та етапів діяльності з використання ядерної енергії, включаючи вибір місця розташування, проектування, обґрунтування безпеки, спорудження, введення в експлуатацію та виведення з неї об’єктів ядерної енергії, підготовку персоналу, поставку обладнання та надання послуг; здійснення нагляду за додержанням цих вимог експлуатуючого організацією; здійснення нагляду за розробленням та проведенням заходів, спрямованих на запобігання аваріям на об’єктах ядерної енергії, готовністю експлуатуючих організацій до ліквідації наслідків аварій; встановлення порядку реєстрації об’єктів ядерної енергії, систем і устаткування, важливих для безпеки експлуатації цих об’єктів. З метою організації та здійснення державного контролю у галузі ядерної та радіаційної безпеки у Мінекобезпеки діє Головна державна інспекція з нагляду за ядерною безпекою. У структурі центрального апарату Мінекобезпеки утворюється Адміністрація ядерного регулювання, яка здійснює функції органу державного регулювання ядерної та радіаційної безпеки. 6. Органи державного пожежного нагляду управління пожежної охорони Міністерства внутрішніх справ України діють відповідно до Положення про Державну пожежну охорону, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 26 липня 1994 р. № 508. Державний пожежний нагляд (далі - Держпожнагляд) здійснюють управління Державної пожежної охорони МВС (центральний орган Держпожнагляду), управління (відділи) охорони ГУВС у Криму МВС України, ГУВС м. Києва і Київської області, УВС областей і м. Севастополя (територіальні органи Держпожнагляду), відділи, підпорядковані безпосередньо Головному управлінню Державної пожежної охорони МВС, загони і частини Державної пожежної охорони (місцеві органи Держпожнагляду) згідно із Законом України “Про пожежну безпеку” і нормативними актами МВС. Органи Держпожнагляду відповідно до покладених на них завдань: розробляють за участю заінтересованих міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади і затверджують загальнодержавні правила пожежної безпеки, обов’язкові для усіх підприємств, установ, організацій та громадян; встановлюють порядок опрацювання і затвердження положень, інструкцій та інших нормативних актів, розробляють типові документи з питань пожежної безпеки; погоджують проекти державних і галузевих стандартів, норм, правил, технічних умов та інших нормативно-технічних документів, що стосуються пожежної безпеки, а також інші проектні рішення; здійснюють контроль за дотриманням вимог законодавства з питань пожежної безпеки керівниками органів державної виконавчої влади, місцевих Рад та їх виконкомів, керівниками та іншими посадовими особами підприємств, установ і організацій, а також громадянами; беруть участь у прийнятті в експлуатацію будівель, споруд та інших об’єктів, а також у відведенні територій під будівництво, проведенні випробувань нових зразків пожежонебезпечних приладів, обладнання та іншої продукції; проводять експертизу (перевірку) проектної та іншої документації на відповідність нормативним актам з пожежної безпеки і у встановленому порядку дають дозвіл на введення в експлуатацію нових і

з пожежної безпеки і у встановленому порядку дають дозвіл на введення в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктів виробничого та іншого призначення, впровадження нових технологій, передачу у виробництво зразків нових пожежонебезпечних приладів, обладнання та іншої продукції, на оренду будь-яких приміщень і початок роботи новостворених підприємств; проводять згідно з чинним законодавством перевірки і дізнання за повідомленнями і заявами про злочини, пов’язані з пожежами, і порушення правил пожежної безпеки; здійснюють вибірково в загальноосвітніх, професійних навчально-виховних, вищих навчальних закладах, закладах підвищення кваліфікації і перепідготовки кадрів, на підприємствах, в установах і організаціях контроль за підготовкою працівників, учнів і студентів з питань пожежної безпеки; перевіряють наявність документів, які дають право на виконання пожежонебезпечних робіт. Контроль за виконанням правил пожежної безпеки в лісах, на підземних об’єктах, в шахтах, розрізах і кар’єрах, рудниках, копальнях, при будівництві тунелів і гідротехнічних споруд, у разі проведення вибухових робіт, облаштування та експлуатації газового господарства, в рухомому складі залізничного, морського, річкового, повітряного і автомототранспорту, морських і річкових спорудах, що знаходяться на плаву, на нафто-, газо- і продуктопроводах здійснюється згідно з чинним законодавством відповідними органами та службами. Контроль за виконанням пожежної безпеки під час проектування, будівництва, технічного переоснащення, реконструкції та експлуатації об’єктів іноземних фірм і спільних підприємств регулюється чинним законодавством або умовами, передбаченими договорами сторін, якщо вони не суперечать чинному законодавству. Контроль за виконанням правил пожежної безпеки на об’єктах Міноборони, Національної гвардії, Служби безпеки, Штабу Цивільної оборони та Держкомкордону здійснюється їх службами пожежної безпеки. Державний пожежний нагляд за введенням та експлуатацією електроустановок здійснюється у порядку, встановленому МВС і Міненерго. Держпожнагляд контролює стан пожежної безпеки на об’єктах державної та колективної власності в повному обсязі. На об’єктах приватної власності органи Держпожнагляду контролюють лише умови безпеки людей на випадок виникнення пожежі, а також вирішення питань пожежної безпеки, що стосуються прав та інтересів інших юридичних осіб і громадян. 7. Органи та заклади санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я України діють відповідно до Положення, яке затверджується Кабінетом Міністрів України. Державний санітарно-епідеміологічний нагляд здійснюється за: організацією і проведенням органами державної виконавчої влади, місцевого і регіонального самоврядування, підприємствами, установами, організаціями та громадянами санітарних і протиепідеміологічних заходів; реалізацією державної політики з питань профілактики захворювання населення, виконанням програм, що стосуються запобігання шкідливому впливу факторів навколишнього середовища на здоров’я населення; дотриманням санітарного законодавства. Органи державного санітарно-епідеміологічного нагляду проводять державну санітарно-гігієнічну експертизу, гігієнічну регламентацію небезпечних факторів і видають дозволи на їх використання. 8. Використання службовими особами (державними інспекторами) органів державного нагляду за охороною праці наданих прав регламентується законодавчими та відомчими нормативними актами, положеннями про органи державного нагляду. Права працівників органів Держнаглядохоронпраці залежно від займаної посади визначено Переліком прав посадових осіб (державних інспекторів) системи Державного комітету України по нагляду за охороною праці, затвердженим головою Держнаглядохоронпраці України 12 листопада 1993 р. Права посадових осіб Держпожнагляду визначені в Положенні про Державну пожежну охорону. Повноваження Головного державного санітарного лікаря України, головних державних санітарних лікарів та інших посадових осіб, які здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, визначені Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”.

Законом України “Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення”. 9. При зупинці експлуатації підприємств, окремих виробництв, цехів, дільниць, робочих місць і обладнання органи Держнаглядохоронпраці керуються Інструкцією про порядок зупинки експлуатації об’єктів при наявності порушень нормативних актів про охорону праці, яка затверджена наказом Держнаглядохоронпраці від 30 грудня 1994 р. № 133 і зареєстрована в Мінюсті 5 січня 1995 р. за № 3/539. 10. Згідно з Положенням про Державну пожежну охорону посадові особи Держпожнагляду у разі виявлення порушень протипожежних вимог, передбачених стандартами, правилами і нормами, мають право забороняти випуск і застосування проектів будівництва, реконструкції, розширення чи технічного переоснащення, капітального ремонту підприємств, будівель, споруд та інших об’єктів, зупиняти проведення будівельно-монтажних робіт і вносити пропозиції щодо припинення фінансування цих робіт. У разі порушення правил пожежної безпеки, що створює загрозу виникнення пожежі або перешкоджає її гасінню, евакуації людей, а також у випадках випуску пожежонебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту з відхиленнями від стандартів, технічних умов або їх відсутності можуть припинятися чи заборонятися: робота підприємств і окремих виробництв, експлуатація будівель, споруд, випуск і реалізація пожежонебезпечної продукції, систем і засобів протипожежного захисту; робота виробничих дільниць і агрегатів, експлуатація окремих приміщень, опалювальних приладів, дільниць електричної мережі; проведення пожежонебезпечних робіт, дія виданих на право проведення таких робіт дозволів. Прийняті рішення можуть бути оскаржені у вищому органі або у посадової особи Держпожнагляду у п’ятиденний термін з дня їх вручення. Подання скарги не припиняє виконання постанови. Постанову може бути змінено чи скасовано органом (посадовою особою), який прийняв рішення, або вищим органом (посадовою особою) Держпожнагляду. За шкоду, завдану юридичним і фізичним особам внаслідок застосування вказаних санкцій, органи та посадові особи Держпожнагляду відповідальності не несуть. 11. Посадовим особам органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби надаються такі повноваження: обмеження, тимчасова заборона чи припинення діяльності підприємств, установ, організацій, об’єктів будь-якого призначення, технологічних ліній, машин і механізмів, Виконання окремих технологічних операцій, користування плаваючими засобами, рухомим складом і літаками у разі невідповідності їх вимогам санітарних норм; тимчасова заборона виробництва, заборона використання та реалізації хімічних речовин, продуктів харчування, технологічного устаткування, будівельних матеріалів, біологічних засобів, товарів народного споживання, джерел іонізуючих випромінювань у разі відсутності їх гігієнічної регламентації та державної реєстрації, а також якщо вони визнані шкідливими для здоров’я людей; обмеження, зупинення або заборона викидів (скидів) забруднюючих речовин за умови порушення санітарних норм; вилучення з реалізації (конфіскація) небезпечних для здоров’я продуктів харчування, хімічних та радіоактивних речовин, біологічних матеріалів у порядку, що встановлюється законодавством. Головні державні санітарні лікарі (їх заступники) мають також право обмеження, тимчасової заборони або припинення будівництва, реконструкції та розширення об’єктів при відсутності висновку державної санітарно-гігієнічної експертизи по проекту або у разі відступу від затвердженого проекту. 12. Притягнення до адміністративної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, здійснюється згідно з Кодексом України про адміністративні правопорушення. Максимальні розміри штрафів, Держнаглядохоронпраці, наведені в таблиці.

Статті кодексу

Голова

що

можуть

бути

накладені

Начальники управлінь і

службовими

Головні

особами

Державні

Статті кодексу

1 Ст. 41, частина 2. Порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці Ст. 93. Порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів

Голова Держнаглядохоронпраці та його заступники

Начальники управлінь і відділів Держнаглядохоронпраці та їх заступники

Головні державні інспектори, начальники інспекцій та їх заступники

Державні інспектори

2

3

4

5

Штрафи на службових осіб 10 мін. з/п 8 мін. з/п 6 мін. з/п 4 мін. з/п

Штрафи на працівників 5 мін. з/п 5 мін. з/п 5 мін. з/п 4 мін. з/п

Штрафи на службових осіб Ст. 47. Порушення права державної власності на надра; Ст. 57, частина 1. Порушення вимог щодо охорони надр

15 мін. з/п 12 мін. з/п 9 мін. з/п 6 мін. з/п Штрафи на громадян 7 мін. з/п 7 мін. з/п 7 мін. з/п 6 мін. з/п

Штрафи на службових осіб Ст. 57, частини 2, 3; Ст. 58. Порушення правил і вимог щодо проведення робіт по геологічному вивченню надр

15 мін. з/п 12 мін. з/п 9 мін. з/п 6 мін. з/п

Штрафи на службових осіб Ст. 94. Порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про зберігання, використання та облік вибухових матеріалів у галузях промисловості

15 мін. з/п 12 мін. з/п 9 мін. з/п 6 мін. з/п

Штрафи на працівників 5 мін. з/п 5 мін. з/п 5 мін. з/п 5 мін. з/п

Штрафи на службових осіб 10 мін. з/п 8 мін. з/п 6 мін. з/п 4 мін. з/п Ст. 188. Невиконання законних вимог органів Державного комітету України по нагляду за охороною праці, пов’язаних з порушеннями, передба-

Штрафи на працівників 5 мін. з/п 5 мін. з/п 5 мін. з/п 4 мін. з/п

Штрафи на службових осіб

шеннями, передбаченими ст. 41, частина 2, ст. 93;

пов’язаних з порушеннями, передбаченими ст. 47, 57, 58;

15 мін. з/п 12 мін. з/п 9 мін. з/п 6 мін. з/п

Штрафи на службових осіб 15 мін. з/п 12 мін. з/п 9 мін. з/п 6 мін. з/п

Штрафи на працівників пов’язаних з порушеннями, передбаченими ст. 94

5 мін. з/п 5 мін. з/п 5 мін. з/п 5 мін. з/п

13. За порушення санітарного законодавства або невиконання постанов, розпоряджень, приписів, висновків посадових осіб органів, установ і закладів державної санітарно-епідеміологічної служби на осіб, винних у вчиненні таких правопорушень, може бути накладено штраф: на посадових осіб – від 6 до 25 мінімальних заробітних плат; на громадян – від 1 до 12 мінімальних заробітних плат. 14. Порядок опрацювання і затвердження власником нормативних актів про охорону праці, що діють на підприємстві, затверджено наказом Держнаглядохоронпраці від 21 грудня 1993 р. № 132 і зареєстровано Мінюстом 7 лютого 1994 р. за № 20/229. Цим порядком передбачено, що опрацювання нормативних актів про охорону праці здійснюється відповідно до наказу власника підприємства, яким визначаються конкретні строки, виконавці та керівник розробки. Для підготовки найбільш важливих та складних проектів може створюватися комісія чи робоча група. Проект нормативного акта підприємства про охорону праці підлягає узгодженню із службою охорони праці цього підприємства і юрисконсультом. У разі необхідності він узгоджується з іншими зацікавленими службами, підрозділами і посадовими особами підприємства, перелік яких визначає служба охорони праці. Затвердження і скасування нормативних актів підприємства про охорону праці здійснюється наказом власника (за винятком актів, які відносяться до компетенції трудового колективу і підлягають затвердженню на його загальних зборах або конференції). Термін перегляду нормативного акта підприємства, що встановлюється власником, не може перевищувати термінів перегляду державного нормативного акта про охорону праці або типового документа, на підставі яких опрацьовувався нормативний акт підприємства. Нормативний акт підприємства підлягає достроковому перегляду (або скасуванню), якщо органами державного нагляду за охороною праці виявлено його невідповідність вимогам законодавства, державних міжгалузевих, галузевих нормативних актів або типових документів. 15. Обов’язок власників щодо створення необхідних умов для роботи представників органів державного нагляду конкретизовані законодавчими та урядовими актами, що стосуються діяльності цих органів. Зокрема постановою Кабінету Міністрів України від 2 травня 1993 р. № 328 “Питання Державного комітету України по нагляду за охороною праці” (п. 2) передбачено, що з метою створення необхідних умов для роботи працівників органів Державного комітету по нагляду за охороною праці та його територіальних органів підприємства, установи і організації, підконтрольні цьому Комітетові, місцеві державні адміністрації повинні: безкоштовно забезпечувати посадових осіб при виконанні своїх обов’язків службовими приміщеннями,

телефонним зв’язком, діючою відомчою нормативно-технічною документацією з питань охорони праці, необхідним спецодягом, захисними засобами на період обстеження, транспортом для доставки їх на об’єкти, що перевіряються; виділяти на договірних засадах приміщення для службового і спеціального автотранспорту; забезпечувати зазначених працівників житловою площею з комунальними послугами, паливом, телефонним зв’язком, усіма видами соціально-побутового, культурного і медичного обслуговування, в тому числі надавати місця в дошкільних виховних закладах, дитячих оздоровчих таборах, будинках відпочинку та профілакторіях у порядку, встановленому чинним законодавством. 16. Відносини органів Державної пожежної охорони з юридичними особами та громадянами, відповідальність, права та обов’язки сторін згідно з Положенням про Державну пожежну охорону визначаються договорами та чинним законодавством. Необхідною умовою укладання договору є безкоштовне надання власником необхідних службових і допоміжних приміщень з обладнанням та інвентарем, забезпечення їх засобами зв’язку, водопостачанням, освітленням та опаленням.

Стаття 46. Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці

Громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснюють: трудові колективи через обраних ними уповноважених; професійні спілки – в особі своїх виборних органів і представників.

1. Поняття трудового колективу закріплено у ст. 252 Кодексу законів про працю України, яка встановлює, що трудовий колектив підприємства утворюють усі громадяни, які своєю працею беруть участь у його діяльності на основі трудового договору (контракту, угоди), а також інших форм, що регулюють трудові відносини працівників з підприємством. Повноваження трудового колективу визначаються законодавством. Питання соціального розвитку, в тому числі поліпшення умов праці, життя та здоров’я, вирішуються трудовим колективом за участю власника або уповноваженого ним органу відповідно до статуту підприємства, колективного договору та законодавчих актів України (ст. 26 Закону України “Про підприємства в Україні”). 2. Для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці на підприємствах, в установах, організаціях обираються уповноважені трудового колективу з питань охорони праці. Функції уповноважених трудових колективів з питань охорони праці регулюються статтею 47 Закону України “Про охорону праці”. Діяльність уповноважених проводиться на підставі Положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, яке розроблюється і затверджується загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства відповідно до Типового положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці (затверджено наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 28 грудня 1993 р. № 135 і зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 31 січня 1994 р. за № 18/227). 3. У зв’язку з передачею функцій управління та нагляду за охороною праці державі за профспілками залишено право здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці в особі своїх виборних органів і представників з питань охорони праці.

З метою визначення функцій представників профспілок з питань охорони праці Федерація професійних спілок України затвердила Типове положення про представників профспілок з питань охорони праці (постанова президії ФП України від 22 квітня 1994 № П-13-11 “Про Типове положення про представників профспілок з питань охорони праці”). На підставі Типового положення розроблені і затверджені відповідні галузеві положення. 4. Повноваження представників профспілок підтверджуються постановами президій відповідних профспілкових органів, комітетів профспілок первинних профспілкових організацій і поширюються на всі підприємства, установи, кооперативні та інші організації, колективні, фермерські господарства незалежно від форм власності, видів господарської діяльності та відомчої належності, де працюють члени відповідної галузевої профспілки, або, які належать до відповідного регіонального профоб’єднання. Представники профспілки повинні забезпечувати практичну реалізацію повноважень, передбачених для профспілок Законом України “Про охорону праці” та іншими нормативними актами про охорону праці. Головною метою і завданням представників профспілок є захист прав та законних інтересів працівників у сфері охорони праці, надання їм практичної допомоги у вирішенні цих питань. 5. Представники профспілок беруть участь в: опрацюванні національної програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також угод з питань поліпшення умов і безпеки праці; формуванні регіональних програм з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, що мають міжгалузеве значення; опрацюванні державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці; опрацюванні власником комплексних заходів для досягнення встановлених нормативів з охорони праці; розслідуванні нещасних випадків і профзахворювань, у тому числі спеціальних розслідуваннях за участю фахівців з охорони праці вищестоящих профорганів, у розробці заходів щодо їх попередження; підготовці разом з власником подання про визначення і затвердження трудовим колективом порядку виплати та розмірів одноразової допомоги працівникам, які потерпіли на виробництві, а також про порядок зменшення цієї допомоги за наявності вини працівника у нещасному випадку; розробці пропозицій для включення їх в угоду з питань охорони праці колективного договору; організації соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань у порядку і на умовах, що визначаються законодавством і колективним договором (угодою, трудовим договором); визначенні Кабінетом Міністрів України порядку перегляду і збільшення тарифів на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань залежно від рівня виробничого травматизму і ступеня шкідливості умов праці; у роботі комісій з питань охорони праці підприємств; з атестації посадових осіб на знання ними нормативних актів про охорону праці; з приймання в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктів виробничого призначення на відповідність їх вимогам нормативних актів про охорону праці; по атестації робочих місць за умовами праці; підтвердженні факту наявності виробничої ситуації, небезпечної для життя чи здоров’я працівника, людей, які його оточують, або навколишнього середовища та обґрунтованості відмови працівника від роботи з цих причин (на рівні первинної профорганізації, а при конфліктах – на рівні представника вищестоящих профорганів).

Стаття 47. Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці

Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці мають право безперешкодно перевіряти на підприємстві виконання вимог щодо охорони праці і вносити обов’язкові для розгляду власником пропозиції про усунення виявлених порушень нормативних актів з безпеки і гігієни праці. Для виконання цих обов’язків власник за свій рахунок організовує навчання і звільняє уповноваженого з питань охорони праці від роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням за ним середнього заробітку. Уповноважені трудових колективів діють відповідно до типового положення, затверджуваного Державним комітетом України по нагляду за охороною праці за погодженням з профспілками.

1. Інститут уповноважених трудових колективів з питань охорони праці створюється на підприємствах, в установах, організаціях (далі – підприємство) незалежно від форм власності, видів їх діяльності та чисельності працюючих для здійснення громадського контролю за додержанням законодавства про охорону праці. Діяльність уповноважених проводиться на підставі Положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, яке розробляється відповідно до Типового положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці (затверджено після погодження з профспілками наказом Державного комітету України по нагляду за охороною праці від 28 грудня 1993 р. № 135 і зареєстровано в Міністерстві юстиції України від 31 січня 1994 р. № 18227) і затверджується загальними зборами (конференцією) трудового колективу підприємства. 2. Уповноважені з питань охорони праці обираються простою більшістю голосів на загальних зборах (конференції) колективу підприємства або цеху, зміни, дільниці, бригади, ланки тощо відкритим голосуванням з числа досвідчених та ініціативних працівників на строк дії повноважень органу самоврядування трудового колективу. Оскільки уповноваженим не може бути працівник, який згідно з посадовими обов’язками відповідає за організацію безпечних та нешкідливих умов праці (п. 1.3 Типового положення), тобто майстер, начальник виробничої дільниці, цеху, інші посадові особи, то, як правило, це мають бути рядові висококваліфіковані й активні працівники різних виробничих підрозділів, у тому числі ланкові та бригадири. Чисельність уповноважених визначається рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу залежно від конкретних умов виробництва та необхідності забезпечення безперервного громадського контролю за станом безпеки та умов праці в кожному виробничому підрозділі. 3. Навчання з питань охорони праці уповноважені проходять за рахунок власника в місячний термін після обрання відповідно до програми, розробленої службою охорони праці підприємства і погодженої з органом самоврядування трудового колективу та профспілкою (профспілками) і затвердженої керівником підприємства. У своїй діяльності уповноважені керуються законами України “Про охорону праці”, “Про підприємства в Україні”, “Про колективні договори (угоди)”, законодавством про працю, міжгалузевими та галузевими нормативними актами з питань охорони праці та Положенням про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці підприємства. Власник зобов’язаний забезпечити їх необхідними нормативними актами і довідковими матеріалами за свій рахунок. 4. Уповноважені виконують свій обов’язок, як правило, під час роботи безпосередньо в своєму виробничому підрозділі. В разі залучення до перевірок стану безпеки і умов праці посадовими особами підприємства чи вищестоящими контролюючими органами та профспілками, уповноважений звільняється від основної роботи на передбачений колективним договором строк із збереженням середнього заробітку. Методичне керівництво роботою уповноважених здійснює орган самоврядування трудового колективу, а також за погодженням власника, трудового колективу і профспілки (профспілок) – служба охорони праці підприємства. При виконанні своїх функцій уповноважені співпрацюють з посадовими особами підприємств, наглядових і контролюючих органів у справі організації безпечних і нешкідливих умов праці. Уповноважені можуть бути одночасно і представниками профспілки з питань охорони праці (п. 1.10

Уповноважені можуть бути одночасно і представниками профспілки з питань охорони праці (п. 1.10 Типового положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці). За рішенням трудового колективу обов’язки уповноваженого можуть бути покладені на громадських (старших громадських) інспекторів з охорони праці профспілок. 5. Уповноважені з охорони праці можуть і повинні залучатися до розроблення розділу “Охорона праці” колективних договорів та угод, комплексних заходів щодо досягнення встановлених нормативів з питань охорони праці, до роботи в комісіях з питань атестації робочих місць та їх відповідності вимогам правил з охорони праці. Вони беруть участь в комісіях з розслідування професійних захворювань і нещасних випадків на виробництві, якщо потерпілий не є членом профспілки (п. 15 Положення про розслідування та облік нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на підприємствах, в установах та організаціях, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1993 р. № 623), у вирішенні питання про зниження розміру одноразової допомоги потерпілому від нещасного випадку в разі невиконання ним вимог правил техніки безпеки, що спричинило травмування. 6. Уповноважені з охорони праці беруть участь у підтвердженні факту наявності виробничої ситуації, небезпечної для життя чи здоров’я працівника або для людей, які його оточують, і навколишнього природного середовища, якщо працівник відмовився виконувати з цих причин доручену йому роботу (стаття 7 Закону України “Про охорону праці”). В ситуаціях, коли на виробництві створюється загроза життю або здоров’ю працюючих, уповноважений має право вимагати від майстра, бригадира або іншого керівника виробничого підрозділу припинення роботи на таких робочих місцях. Уповноваженим також надається право вносити пропозиції про притягнення до відповідальності працівників, які порушують нормативні акти про охорону праці. 7. Гарантії для уповноважених з питань охорони праці щодо звільнення їх з роботи з ініціативи власника або притягнення до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності передбачаються в колективному договорі. Уповноважений може бути відкликаний до закінчення терміну своїх повноважень у разі незадовільного їх виконання тільки за рішенням загальних зборів (конференції) трудового колективу, який його обирав.

Стаття 48. Повноваження і права профспілок у здійсненні контролю за додержанням законодавства про охорону праці

Професійні спілки здійснюють контроль за додержанням власниками законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створенням безпечних і нешкідливих умов праці, належного виробничого побуту для працівників та забезпеченням їх засобами колективного та індивідуального захисту. Професійні спілки мають право безперешкодно перевіряти стан умов і безпеки праці на виробництві, виконання відповідних програм і зобов’язань колективних договорів (угод), вносити власникам, державним органам управління подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь.

1. Законом України “Про охорону праці” на профспілки покладено чимало повноважень в галузі охорони праці, виконання яких, відповідно до статті 46 цього Закону, а також статті 160 Кодексу законів про працю України, вони здійснюють через свої виборні органи та представників. Головною метою і завданням представників профспілок є захист прав та законних інтересів працівників у сфері охорони праці, надання їм практичної допомоги у вирішенні цих питань.

2. Відповідно до Закону України “Про охорону праці” представники профспілок беруть участь у вирішенні таких основних питань: в опрацюванні національної, галузевих і регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, а також відповідних угод з питань поліпшення умов і безпеки праці; в опрацюванні державних міжгалузевих і галузевих нормативних актів про охорону праці; в опрацюванні власником комплексних заходів для досягнення встановлених нормативів з охорони праці; у розслідуванні нещасних випадків і профзахворювань, у тому числі спеціальних розслідуваннях за участю фахівців з охорони праці вищестоящих профорганів, у розробці заходів щодо їх попередження; у підготовці разом з власником подання про визначення і затвердження трудовим колективом порядку оплати та розмірів одноразової допомоги працівникам, які потерпіли на виробництві, а також про порядок зменшення цієї допомоги за наявності вини працівника у нещасному випадку; у розробці пропозицій для включення їх в угоду з питань охорони праці колективного договору; в організації соціального страхування від нещасних випадків та професійних захворювань у порядку і на умовах, що визначаються законодавством і колективним договором (угодою, трудовим договором); у визначенні Кабінетом Міністрів України порядку перегляду і збільшення тарифів на соціальне страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань залежно від рівня виробничого травматизму і ступеня шкідливості умов праці; у роботі комісій: з питань охорони праці підприємств; з атестації посадових осіб на знання ними нормативних актів про охорону праці; з приймання в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктів виробничого призначення на відповідність їх вимогам нормативних актів про охорону праці; з атестації робочих місць за умовами праці; у підтвердженні факту наявності виробничої ситуації, небезпечної для життя чи здоров’я працівника, людей, які його оточують, або навколишнього середовища, та обґрунтованості відмови працівника від роботи з цих причин (на рівні первинної профорганізації, а при конфліктах – на рівні представника вищестоящих профорганів). 3. Безпосередніми виконавцями функцій профспілок на підприємствах, згідно з Законом України “Про охорону праці”, є профспілковий комітет, його комісія з питань охорони праці, цехові комітети, профгрупи і громадські інспектори з охорони праці. Зміст роботи цих громадських формувань і їх права викладені у відповідних положеннях, затверджених президією Федерації профспілок України від 20 вересня 1994 р. (“Профспілки України”, 1995, №№ 1 і 2). 4. З метою виконання функцій в галузі охорони праці профспілковий комітет: організовує перевірки стану умов і безпеки праці на виробництві, а також забезпечення працюючих спецодягом, спецвзуттям та іншими засобами колективного та індивідуального захисту, вимагає усунення порушень нормативних актів про охорону праці; бере участь в опрацюванні власником комплексних заходів поліпшення умов безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, проводить перевірки їх виконання, слідкує за використанням коштів-фонду охорони праці підприємства; вивчає створення і функціонування системи управління охороною праці на підприємстві відповідно до вимог статті 17 Закону “Про охорону праці”, вносить власнику пропозиції щодо усунення наявних недоліків; бере участь у формуванні розділу “Охорона праці” колективного договору, домагається вирішення за допомогою цього документа важливих проблем охорони праці і повного забезпечення соціальних прав та гарантій у цій галузі трудових відносин; готує разом з власником і вносить на затвердження трудового колективу пропозиції щодо визначення розмірів одноразової допомоги потерпілим або членам сімей загиблих на виробництві працівників, встановлення додаткових до чинного законодавства пільг, компенсацій за роботу з шкідливими і важкими умовами праці;

умовами праці; бере участь у розслідуванні нещасних випадків на виробництві і професійних захворювань, протидіє безпідставному звинуваченню потерпілих, безпідставній відмові власника скласти акт за установленою формою, внести при необхідності зміни у його зміст тощо; захищає інтереси членів профспілки та інших працівників (на їх прохання) при розгляді конфліктних ситуацій з будь-яких питань охорони праці. Профспілкових комітет має право внести власнику, державним органам управління подання з будь-якого питання охорони праці та домагатися від них аргументованої відповіді. Більше того, відповідно до статті 45 Кодексу законів про працю України на вимогу профспілкового комітету, який підписав за дорученням трудового колективу колективний договір, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір (контракт) з будь-яким керівником або усунути його із займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує заходи або вимоги колективного договору, у тому числі і з питань охорони праці. 5. Дуже важливим повноваженням для профспілок є участь у роботі комісій з розслідування нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань. Головним завданням їх представників при цьому є те, щоб не допустити необґрунтованого звинувачення потерпілого або приховання нещасного випадку від розслідування та обліку. В той же час профспілкові організації всіх рівнів зобов’язані: сприяти потерпілим, членам сімей загиблих, а також особам, що захищають їх інтереси, в ознайомленні з матеріалами розслідування, своєчасному одержанні акта за формою Н-1 і розгляді власником заяв у випадку незгоди з його змістом, відшкодуванні шкоди внаслідок ушкодження здоров’я, каліцтва чи загибелі працівника, виплаті одноразової допомоги, одержанні інших виплат і компенсацій, що пов’язані з нещасними випадками на виробництві або професійними захворюваннями; домагатися від власника одержання необхідної інформації про заходи, що вживаються з метою профілактики нещасних випадків і професійних захворювань; розглядати причини нещасних випадків, особливо з важкими наслідками, на засіданнях своїх колективних органів, давати принципову оцінку діяльності власника щодо підвищення рівня безпеки праці на виробництві; при виявленні порушень Положення про розслідування та облік нещасних випадків вносити власникам подання про усунення цих порушень, а при необхідності направляти їх в органи державного нагляду і контролю за додержанням законодавства про працю, в правоохоронні органи; виступати в засобах масової інформації з аналізом причин виробничого травматизму на окремих підприємствах, в організаціях, галузі чи території в цілому. 6. Відповідно до статті 34 Закону України “Про охорону праці” професійні спілки беруть участь в опрацюванні та прийнятті нових, перегляді та скасуванні чинних державних міжгалузевих та галузевих нормативних актів про охорону праці. Для виконання цієї роботи профспілкові органи мають право залучати відповідних спеціалістів, включаючи й незалежні від держави об’єднання фахівців з питань охорони праці. 7. Участь представників профспілок у складі робочих і державних комісій при прийнятті в експлуатацію нових і реконструйованих об’єктів виробничого призначення регулюється статтею 24 Закону України “Про охорону праці” та Положенням про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об’єктів державного замовлення, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 5 серпня 1992 р. № 449, і внесеними змінами від 6 грудня 1993 р. (ЗП, 1992, № 9, с. 214, ЗП, 1994, № 4, с. 91).

Розділ VIII ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПРАЦІВНИКІВ ЗА ПОРУШЕННЯ ЗАКОНОДАВСТВА ПРО ОХОРОНУ ПРАЦІ

Стаття 49.

Відповідальність працівників за порушення вимог щодо охорони праці

За порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників професійних спілок винні працівники притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законодавством.

1. Дисциплінарна відповідальність працівників за порушення трудової дисципліни, за невиконання або неналежне виконання трудових обов’язків, у тому числі в галузі охорони праці, полягає в тому, що винний працівник вимушено несе невигідні для нього наслідки у зв’язку з накладеним на нього дисциплінарним стягненням. Виконувати вимоги з охорони праці, техніки безпеки та виробничої санітарії зобов’язують працівників Кодекс законів про працю (КЗпП) України (ст. 139, 159), Закон України “Про охорону праці” (ст. 18), правила внутрішнього трудового розпорядку, що діють на підприємствах, в установах і організаціях, норми колективних договорів, інші нормативні акти про працю. Відповідні умови можуть бути внесені і до контрактів, які укладаються з працівниками. 2. Підставою для притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників є порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці та їх дії, спрямовані на створення перешкод для виконання посадовими особами органів державного нагляду за охороною праці їх повноважень. Перелік основних повноважень посадових осіб цих органів міститься у ст. 45 Закону України “Про охорону праці”. Одним з конкретних порушень законодавства про охорону праці, прямо вказаних в Законі, за яке власник або уповноважений ним орган має право притягнути працівника до дисциплінарної відповідальності, є ухилення його від проходження обов’язкового медичного огляду (ч. 2 ст. 19 Закону України “Про охорону праці”). У цьому випадку власник або уповноважений ним орган зобов’язаний та-кож відсторонити працівника від роботи без збереження заробітної плати. Повноваження і права профспілок здійснювати контроль за виконанням власниками і уповноваженими ними органами законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці передбачені КЗпП України (ст. 244) та Законом України “Про охорону праці” (ст. 48). Створення працівниками перешкод для діяльності представників професійних спілок, спрямованої на виконання цих повноважень, є підставою для притягнення винних працівників до дисциплінарної відповідальності. 3. КЗпП України (ст. 147) встановлено такі дисциплінарні стягнення: догана, звільнення з роботи. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну, що діють у деяких галузях народного господарства, можуть бути передбачені для окремих категорій й інші дисциплінарні стягнення. 4. Право накладати дисциплінарні стягнення на працівників має орган, який користується правом прийняття на роботу (обрання, призначення на посаду, затвердження на посаді) цього працівника. На працівників, які несуть дисциплінарну відповідальність за статутами і положеннями та іншими актами законодавства про дисципліну, дисциплінарні стягнення можуть накладатись також органами, вищестоящими щодо органів, уповноважених приймати на роботу. До працівників, що займають виборні посади, такий захід дисциплінарного стягнення, як звільнення з роботи, може бути застосований тільки за рішенням органу, який їх обрав, і лише з підстав, передбачених законодавством. 5. Дисциплінарне стягнення на працівника за порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці, створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці і представників професійних спілок може бути накладене за ініціативою органів, що здійснюють державний і громадський контроль за охороною праці. Державний комітет України по нагляду за охороною праці і його посадові особи (державні інспектори) мають право надсилати власникам, керівникам підприємств, установ і організацій подання про невідповідність окремих посадових осіб займаній посаді для вжиття заходів (ст. 45 Закону України “Про охорону праці”, підпункт 6 пункту 5 Положення про Державний комітет України по нагляду за охороною праці, затвердженого

підпункт 6 пункту 5 Положення про Державний комітет України по нагляду за охороною праці, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 4 травня 1993 р. № 328). Профспілковий орган, який підписав колективний договір, має право вимагати від власника або уповноваженого ним органу розірвання трудового договору (контракту) з керівним працівником або усунення його із займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов’язань за колективним договором. Вимога профспілкового органу може бути оскаржена працівником, власником або уповноваженим ним органом до вищестоящого профспілкового органу чи до суду (ст. 45 КЗпП України). Професійні спілки мають право за наслідками перевірки додержання вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці вносити власникам або уповноваженим ним органам, а також державним органам управління подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь (ст. 48 Закону України. “Про охорону праці”). У поданні може бути поставлено питання і про притягнення винних працівників до відповідальності, в тому числі дисциплінарної. Спеціалісти служби охорони праці на підприємстві мають право вимагати від посадових осіб відсторонення від роботи працівників, які не пройшли медичного огляду, навчання, інструктажу, перевірки знань з охорони праці, не мають допуску до відповідних робіт або порушують нормативні акти про охорону праці. Вони мають право надсилати керівникові підприємства подання про притягнення до відповідальності працівників, які порушують вимоги щодо охорони праці (ст. 23 Закону України “Про охорону праці”, пункти 2.5.4 і 2.5.5 Типового положення про службу охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці від 3 серпня 1993 р. № 73). Уповноважені трудових колективів з питань охорони праці мають право вносити власникові або уповноваженому ним органу пропозиції про притягнення до відповідальності працівників, які порушують нормативні акти про охорону праці (п. 3.1.4 Типового положення про роботу уповноважених трудових колективів з питань охорони праці, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці від 28 грудня 1993 р. № 135, погодженого з профспілковими органами). На підприємствах, в організаціях, господарствах з кількістю працюючих 50 і більше чоловік незалежно від форм власності та видів господарської діяльності можуть створюватись комісії з питань охорони праці підприємства (ст. 26 Закону України “Про охорону праці”). Ці комісії мають широкі повноваження в галузі охорони праці, зокрема, мають право здійснювати контроль за додержанням законодавства з питань охорони праці безпосередньо на робочих місцях, забезпеченням працюючих засобами колективного та індивідуального захисту, змиваючими та знешкоджуючими засобами, лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, станом санітарно-побутових приміщень тощо. Комісія має право звертатися до власника або уповноваженого ним органу з пропозиціями щодо регулювання відносин у сфері охорони праці (п. 8 Типового положення про комісію з питань охорони праці підприємства, затвердженого наказом Держнаглядохоронпраці від 3 серпня 1993 р. № 72). У зверненні комісії можуть бути аргументовані пропозиції також щодо притягнення винних працівників до дисциплінарної відповідальності. Питання про притягнення до дисциплінарної відповідальності працівників, винних у порушенні законодавства про охорону праці, може бути порушено також органами прокуратури, зокрема у формі подання. 6. Дисциплінарне стягнення застосовується власником або уповноваженим ним органом безпосередньо за виявленням проступку, але не пізніше одного місяця з дня його виявлення, не рахуючи часу звільнення працівника від роботи у зв’язку з тимчасовою непрацездатністю або перебуванням його у відпустці. Дисциплінарне стягнення не може бути накладене пізніше шести місяців з дня вчинення проступку (ст. 148 КЗпП України). 7. До того, як накласти дисциплінарне стягнення, власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від винного працівника письмові пояснення. Закон не встановлює строку, протягом якого працівник має подати пояснення. Бажано, щоб орієнтовні строки для подання пояснень були передбачені в колективному договорі, а конкретні строки, залежно від обставин вчинення проступку, встановлювала службова особа, що має право накладення дисциплінарних стягнень. У разі неодержання від працівника пояснень у визначений йому строк дисциплінарне стягнення може бути накладене на підставі тих матеріалів, що є на підприємстві, в установі, організації. В тому випадку, коли працівник відмовляється дати пояснення, про це повинен бути складений акт за підписом службової особи і працівників підприємства, що були свідками цієї відмови. 8. За кожне порушення трудових обов’язків може бути застосоване лише одне дисциплінарне стягнення. При обранні дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, попередню

ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, попередню роботу працівника. Стягнення оголошується в наказі (розпорядженні) і повідомляється працівникові під розписку (ст. 149 КЗпП України). 9. Стаття 49 Закону України “Про охорону праці” є загальною нормою, вона не встановлює безпосередньо конкретних санкцій за те чи інше адміністративне порушення, а відсилає до адміністративного законодавства, обмежуючись визначенням двох основних груп проступків, за які може наставати така міра відповідальності як адміністративне стягнення. Зокрема, це: 1) порушення законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці; 2) створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду і представників професійних спілок. 10. Адміністративна відповідальність настає за будь-які посягання на загальні умови праці, крім випадків, коли, з одного боку, такі порушення не тягнуть за собою кримінальної відповідальності, з іншого боку – якщо відсутні підстави для звільнення від адміністративної відповідальності за правопорушення (статті 21, 22 Кодексу України про адміністративні правопорушення) чи відсутні обставини, що виключають адміністративну відповідальність (статті 17–20 Кодексу України про адміністративну відповідальність). Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку. 11. Відповідно до ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення (в редакції Закону України від 19 січня 1995 р. “Про внесення змін і доповнень до Кодексу України про адміністративні правопорушення і Кримінального кодексу України” (Відомості ВР, 1995, № 3, с. 20;

“ Голос України”, 1995, 9 лютого 1995 р.) порушення вимог законодавчих та інших нормативних актів про охорону праці тягне за собою адміністративну відповідальність у вигляді накладання штрафу на працівників і, зокрема, службових осіб підприємств, установ, організацій, а також громадян – власників підприємств чи уповноважених ними осіб. Законодавчі та інші нормативні акти про охорону праці – див. коментар до статті 3. 12. Окрему групу становлять протиправні винні (умисні або необережні) дії чи бездіяльність, спрямовані на створення перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду і представників професійних спілок. До них відносяться, зокрема: ухилення осіб, які представляють власників або уповноважені ними органи чи профспілки або інші уповноважені трудовим колективом органи, представників від участі в переговорах щодо укладання, зміни чи доповнення колективного договору, угоди, умисне правопорушення встановленого законодавством строку початку таких переговорів або незабезпечення роботи 1 комісій з представників сторін чи прімірних комісій у визначений сторонами переговорів строк (ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення); порушення чи невиконання зазначеними особами зобов’язань 2 щодо колективного договору, угоди (ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення); ненадання таким особам інформації, необхідної для ведення колективних переговорів і здійснення контролю за 3 виконанням колективних договорів, угод (ст. 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення). 13. Винні в порушенні законодавства та інших нормативних актів про охорону праці, а також у створенні перешкод для діяльності посадових осіб органів державного нагляду і представників професійних спілок притягаються, зокрема, до матеріальної відповідальності. Матеріальна відповідальність робітників і службовців регламентується ст. ст. 130–138 КЗпП України та іншими нормативними актами, що стосуються цієї відповідальності у трудових відносинах. Загальними підставами покладення матеріальної відповідальності на працівника є наявність прямої дійсної шкоди, вина працівника (у формі умислу або необережності), протиправні дії (бездіяльність) працівника, а також наявність причинного зв’язку між винними і протиправними діями (бездіяльністю) працівника та завданою шкодою. На працівника може бути покладена матеріальна відповідальність при наявності всіх перелічених умов, відсутність хоча б однієї з них виключає матеріальну відповідальність працівника. Притягнення працівника до кримінальної, адміністративної чи дисциплінарної відповідальності за дії, якими заподіяно шкоду, не звільняє його від матеріальної відповідальності. Законодавство передбачає різні види матеріальної відповідальності залежно від того, чи є в діях працівника, якими порушено правила охорони праці, ознаки кримінального злочину чи ні. При наявності в його

працівника, якими порушено правила охорони праці, ознаки кримінального злочину чи ні. При наявності в його діях ознак злочину на працівника може бути в силу п. 3 ст. 134 КЗпП України покладено повну матеріальну відповідальність, а при відсутності таких ознак на працівника покладається обмежена відповідальність в межах його середнього місячного заробітку. В той же час за правилами ст. 16 Кримінального кодексу (КК) України та ст. ст. 444, 445 Цивільного кодексу (ЦК) України працівник звільняється як від кримінальної, так і матеріальної відповідальності, якщо ним заподіяно шкоду в стані крайньої необхідності або ж в стані необхідної оборони. Отже, перед тим, як визначитися у виді і межах матеріальної відповідальності, слід встановити, чи є в діях працівника, якими завдано шкоду, ознаки кримінального злочину, чи ж діяв він в стані крайньої необхідності або необхідної оборони. 14. Особливі правила покладення матеріальної відповідальності передбачає ст. 450 ЦК України, коли шкоду завдано джерелом підвищеної небезпеки – організаціями і громадянами, діяльність яких пов’язана з транспортними засобами, механізмами, промисловими підприємствами, будівництвом тощо. Зазначені особи несуть відповідальність в усіх випадках, коли не доведуть, що шкода виникла внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Таким чином, власник джерела підвищеної небезпеки (завод, автопідприємство, будівництво тощо) несе матеріальну відповідальність за шкоду, завдану цим джерелом незалежно від наявності вини, якщо не доведе, що шкода заподіяна внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. А працівник цього підприємства (водій, будівельник, працівник, що обслуговує механізми тощо) несе матеріальну відповідальність на підставі ст. ст. 130-137 КЗпП України лише при наявності вини в діях працівника, завданих власнику або уповноваженому ним органу, в порядку регресу. Суттєве значення має загальний обсяг і розмір завданих збитків у зв’язку з порушенням вимог щодо охорони праці. Ці збитки можуть складатися з сум, виплачених потерпілому на відшкодування втраченого заробітку, одноразової допомоги, додаткових витрат на лікування, протезування тощо, коли потерпілий залишився живий, а також з сум, витрачених на поховання в разі смерті потерпілого, виплачених сум одноразової допомоги на сім’ю та на утриманців. Крім того, до суми збитків, завданих порушенням законодавства про охорону праці, відносяться суми, виплачені добровільно або стягнуті судовим рішенням в порядку відшкодування моральної шкоди (ст. 12 Закону “Про охорону праці”). Відшкодування моральної шкоди можливе і при відсутності даних про втрату потерпілим професійної працездатності. До збитків у зв’язку з порушенням законодавства про охорону праці, крім вищезазначених виплат, пов’язаних з травмуванням або смертю працівника, відносяться також збитки, завдані: знищенням майна, устаткування, будівель власника внаслідок вибуху, пожежі, руйнування; псуванням матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів, устаткування; виплатами сум страхувальникам у зв’язку з пошкодженням або знищенням застрахованого майна; виплатами штрафних санкцій за договорами поставки за порушення строків поставки; оплатою праці експертних комісій, установ, призначених слідчими та судовими органами при проведенні розслідування кримінальної справи та її розгляді в судах, а також інші збитки. Матеріальна відповідальність за шкоду, заподіяну власникові неправомірними діями осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, регулюється трудовим законодавством, і вона істотно відрізняється від цивільно-правової відповідальності при договірних та позадоговірних відносинах (глави 18 і 40 ЦК України). Так, якщо відповідно до норм трудового законодавства може наступити як повна, так і обмежена матеріальна відповідальність, то цивільно-правові відносити передбачають лише повну матеріальну відповідальність або в межах, зазначених договором (угодою). Загальний розмір шкоди, заподіяної власнику, як зазначено у п. 15 постанови пленуму Верховного Суду України від 15 грудня 1992 р. № 14 “Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками”, визначається у відповідності із ст. 135 КЗпП України з урахуванням чинного законодавства про ціни і ціноутворення виходячи з вартості зіпсованих або знищених матеріальних цінностей на день виявлення шкоди, а у випадку зміни цін – виходячи з цін, що діють на день прийняття рішення про відшкодування збитків.

Повна матеріальна відповідальність працівника передбачена статтею 134 КЗпП України і у випадках, зокрема, заподіяння шкоди у нетверезому стані (п. 4) при умисному знищенні, зіпсутті матеріалів, виробів, інструментів, вимірювальних приладів, спецодягу та інших предметів, виданих працівникові в користування (п. 5), коли шкоду завдано не при виконанні своїх трудових обов’язків (п. 7). 15. Стаття 188 КЗпП України встановила, що трудовий договір, як правило, укладається з особами, які досягли шістнадцяти років, а у виняткових випадках можуть прийматися на роботу особи, які досягли п’ятнадцяти, а учні загальноосвітних шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої праці у вільний від навчання час – чотирнадцяти років, за згодою одного з батьків або особи, що їх замінює. Чинне трудове законодавство не передбачає будь-яких винятків у питанні покладення на них матеріальної відповідальності за шкоду, завдану ними під час виконання трудових обов’язків, в тому числі і внаслідок порушення правил охорони праці. Отже, зазначені неповнолітні особи є повноправною стороною трудового договору і мають нести майнову відповідальність за шкоду, завдану з їх вини, нарівні з усіма робітниками і службовцями, тобто без залучення до процесу відшкодування шкоди їх батьків (опікунів) чи осіб, що їх замінюють. 16. Законодавство передбачає певний порядок, способи і строки відшкодування матеріальних збитків. Так, ст. 130 КЗпП України встановлено, що особа, яка завдала шкоди підприємству під час виконання трудових обов’язків, може добровільно відшкодувати шкоду шляхом передачі рівноцінного майна або поправити пошкоджене майно при згоді на це власника. У тому разі, коли працівник добровільно не бажає відшкодовувати збитки, шкода, що не перевищує середнього місячного заробітку працівника, відраховується із його заробітної плати за розпорядженням власника або уповноваженого ним органу, виданим не пізніше двох тижнів з дня виявлення шкоди, з обов’язковим повідомленням про це працівника. Таке розпорядження може виконуватись не раніше семи днів з дня повідомлення його. В решті випадків, а також у разі незгоди працівника на утримання сум розпорядженням власника покриття шкоди провадиться шляхом подання власником позову до районного (міського) суду протягом одного року з дня виявлення шкоди. А в разі вирахування суми із заробітної плати без згоди працівника останній вправі у тримісячний строк звернутися у комісію по трудових спорах (КТС) з вимогами про повернення утриманих сум (у разі відсутності на підприємстві КТС – безпосередньо до суду). Якщо працівник не погодиться з рішенням КТС, то він має право у десятиденний строк звернутися з позовом до суду (ст. 228 КЗпП). 17. Кримінальна відповідальність за порушення правил охорони праці передбачена статтями 135, 218, 219 і 220 КК України. Стаття 135 містить у собі загальне поняття складу та суб’єкта злочину. Суб’єктом злочину з питань охорони пратті є будь-яка службова особа підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, а також громадянин – власник підприємства чи уповноважена ним особа. Кримінальна відповідальність настає не за будь-яке порушення, а за порушення вимог законодавства та інших нормативних актів про охорону праці, якщо це порушення створювало небезпеку для життя або здоров’я громадян. Вказана стаття передбачає таку міру покарання, як виправні роботи або штраф до 15 мінімальних розмірів заробітної плати. Слід звернути увагу на те, що відповідно до цієї статті винуватці несуть відповідальність за створення небезпеки для життя або здоров’я не тільки працюючих, але й для усіх громадян, які знаходяться на підприємстві, у тому числі стажисти, студенти-практиканти і навіть сторонні особи. Поняттям “порушення правил охорони праці” охоплюється недотримання загальнодержавних, галузевих та локальних – для даного підприємства правил, інструкцій, положень та інших підзаконних актів, розроблених і прийнятих відповідно до Закону України “Про охорону праці” і КЗпП України. Це, зокрема, правила техніки безпеки, виробничої санітарії, правила зберігання і використання легкозаймистих або їдких речовин. Відповідальність за порушення спеціальних правил, що забезпечують безпеку гірничих, будівельних робіт або робіт на вибухонебезпечних підприємствах (у цехах) складають окремі самостійні склади злочину, які передбачені статтями 218, 219 і 220 КК України.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 10 жовтня 1982 р. № 6 (з наступними змінами і доповненнями від 3 жовтня 1986 р., 12 жовтня 1989 р. та 4 червня 1993 р.) “Про практику застосування судами України законодавства у справах, пов’язаних з порушенням правил охорони праці”, в пункті 7 підкреслив, що не можна кваліфікувати за ст. 135 КК України злочинні дії у вигляді порушень спеціальних правил, що забезпечують безпеку гірничих, будівельних робіт або робіт на вибухонебезпечних підприємствах (у цехах). У тій же постанові (пункті 8) вказано, що за ст. 135 КК України можуть нести відповідальність посадові особи, на яких за їх службовим становищем на підставі наказу, посадової інструкції безпосередньо покладено обов’язки забезпечувати додержання правил охорони праці або здійснювати контроль за їх виконанням іншими підлеглими працівниками. Керівні працівники за допущені на підприємстві порушення правил охорони праці можуть нести відповідальність за статтями КК України про службові злочини (зловживання владою або службовим становищем – ст. 165; халатність – ст. 167 тощо). 18. Злочином, передбаченим ст. 218 КК України, є порушення правил безпеки гірничих робіт, якщо воно заподіяло шкоду здоров’ю людей або завідомо могло спричинити людські жертви чи інші тяжкі наслідки і карається позбавленням волі на строк до трьох років або виправними роботами на строк до двох років. Те ж саме діяння, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк до восьми років. Гірничими роботами є технологічний процес по розробці і добуванню корисних копалин (вугілля, мармуру, руд тощо), в тому числі усі підготовчі дії, необхідні для забезпечення доступу до них, їх вилучення та транспортування на поверхню (проходження допоміжних штреків, укріплення стелі підземних тунелів тощо). В той же час не належать до гірничих робіт виробничі операції, що обслуговують процес видобування (забезпечення зв’язку, ремонт устаткування на поверхні шахти, транспортування вугілля від рудника (шахти), медичне та побутове обслуговування гірників тощо). Тому порушення правил охорони праці при допоміжних роботах не утворюють складу злочину, передбаченого статтею 218 КК України, а можуть кваліфікуватися ст. 135 цього ж Кодексу. Поняття “інші тяжкі наслідки” роз’яснено у пункті 12 згаданої постанови пленуму Верховного Суду України як “заподіяння тяжких тілесних ушкоджень одній чи кільком особам, значних матеріальних збитків державній, громадський організації або громадянам, а так само тривалий простій підприємств, цехів або їх виробничих дільниць”. До відповідальності за ст. 218 КК України притягаються як службові особи, так і інші працівники гірничих підприємств, які досягли 16 років. 19. Стаття 219 КК України передбачає кримінальну відповідальність за порушення правил проведення будівельних робіт, будівельних і санітарних правил, а також порушення правил експлуатації будівельних механізмів, якщо воно заподіяло шкоду здоров’ю людей або завідомо могло спричинити людські жертви чи інші тяжкі наслідки, у вигляді позбавлення волі на строк до одного року, виправних робіт на той же строк або штрафу в розмірі до 20 мінімальних розмірів заробітної плати. Те ж саме діяння, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, – позбавлення волі на строк до п’яти років або виправні роботи на строк до двох років. Обов’язковою ознакою складу цього злочину є проведення будівельних робіт у будь-якій галузі народного господарства “по спорудженню, ремонту та реконструкції будинків і будівель, а також розбиранню і пересуванню раніше побудованих об’єктів, зокрема: загальнобудівельні (земляні, кам’яні, опоряджувальні, монтажні та ін.), спеціальні роботи, (водо-, газопостачання, монтаж технологічного устаткування тощо) і допоміжні (навантажувально-розвантажувальні, заготівельні й транспортні), які пов’язані з будівництвом об’єктів і виконуються в його межах” (п. 12 постанови пленуму Верховного Суду України). Згадувані у ст. 219 КК правила проведення будівельних робіт, в тому числі окремо для мулярів, штукатурів, електромонтажників, сантехніків тощо розроблені як у загальнодержавному, відомчому масштабі, а також конкретно для кожної будівельної організації з врахуванням специфіки кожної роботи. Таким же чином регулюються питання захисту здоров’я, забезпечення побутових, санітарно-гігієнічних правил, спрямованих на забезпечення засобами індивідуального захисту будівельників, встановлення правильної організації робочого часу і часу відпочинку. 20. Особливої уваги заслуговує питання правильної експлуатації будівельних механізмів під час

20. Особливої уваги заслуговує питання правильної експлуатації будівельних механізмів під час будівництва. Наприклад, порушення водієм-автокранівником правил експлуатації ввіреної йому автомашини не під час піднімання та монтажу будівельної конструкції на будівельному майданчику, а під час руху на дорозі тягне за собою відповідальність водія за ст. 215 КК України (коли в його діях є ознаки злочину). Поняття “порушення правил експлуатації будівельних механізмів” охоплює питання не лише утримання їх у технічно справному стані. У це поняття входить обов’язок посадової особи в питаннях охорони праці і проведення відповідного загального інструктажу та інструктажу на робочому місці, перевірка технічного стану механізму, періодична організація його техогляду спеціалістами контролюючих органів (державтоінспекції, інспекцій енерго- і котлонагляду тощо). За ст. 219 КК України можуть притягатися до кримінальної відповідальності особи, які досягли 16-річного віку, незалежно від обсягу виконуваних ними трудових обов’язків (рядові працівники і посадові особи). 21. Окремим видом кримінального злочину, передбаченого ст. 220 КК України, є порушення виробничо-технічної дисципліни або правил, що забезпечують безпеку виробництва на вибухонебезпечних підприємствах (цехах), що карається позбавленням волі на строк до одного року, або виправними роботами на той же строк, або штрафом у розмірі до 25 мінімальних розмірів заробітної плати. Те саме діяння, якщо воно спричинило людські жертви або інші тяжкі наслідки, карається позбавленням волі на строк до десяти років. Для з’ясування питання про винність особи необхідно звертатися до нормативних актів, які регламентують безпеку виробництва на вибухонебезпечних підприємствах (у цехах). Ці нормативні акти поділяються на дві групи: одні служать для запобігання небезпеці вибуху, а інші – для захисту безпечних умов праці, тобто перші – правила вибухової безпеки, а другі – загальні правила охорони праці. До відповідальності за ст. 220 КК України притягаються особи, винні в порушенні правил вибухової безпеки, а порушення загальних правил охорони праці може бути в кожному конкретному випадку предметом обговорення питання про застосування правил ст. 135 КК України. У свою чергу правила вибухової безпеки поділяються на правила вибухозапобігання (їх мета – усунути можливість вибуху) та правила вибухозахисту (їх мета – захист людей, їх здоров’я, життя та матеріальних цінностей від вибуху). Ознаки злочину є як у діях, так і у бездіяльності, тобто у невиконанні того, що слід було робити на виконання відповідних правил або інструкцій. Підприємства (цехи) можуть бути віднесені до категорії вибухонебезпечних певними нормативними актами компетентних органів. Лише порушення правил безпеки на таких підприємствах (у цехах) або вибух у них є підставою для притягнення до відповідальності винних осіб за ст. 220 КК України. Коли віднесено вугледобувну, але вибухонебезпечну шахту до цієї категорії (класу), то за порушення виробничо-технічної дисципліни або правил, що забезпечують безпеку гірничих робіт, внаслідок чого стався вибух або створювалася реальна загроза його виникнення, винні притягаються до кримінальної відповідальності не за ст. 218 КК України, а за ст. 220 цього ж Кодексу (п. 17 згаданої постанови пленуму Верховного Суду України). В усіх випадках притягнення до кримінальної відповідальності осіб за ст. 135, 218-220 КК України слід встановлювати коло службових обов’язків кожної з цих осіб, чи дійсно нею не виконувалися ці обов’язки, чи є її вина діями (бездіяльністю) і негативними наслідками. 22. Треба також мати на увазі, що суміжним за характером та наслідками є такий злочин, як “порушення правил пожежної безпеки, передбачений ст. 220 КК України. На вибухонебезпечних підприємствах (цехах) халатне ставлення посадових осіб, а також інших працівників до виконання правил обліку, зберігання легкозаймистих речовин, невиконання вимог нормативних актів про попереднє та регулярне (періодичне) навчання працівників, їх інструктаж з питань користування цими речами, як правило, призводить до тяжких наслідків: пожежі, вибуху. У зв’язку з цим дії (бездіяльність) винних у цьому працівників кваліфікуються як порушення правил охорони праці.