МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
Д.В. Клиновий Т.В.Пепа
РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ За науковою редакцією д.е.н., проф. Л.Г.Чернюк Рекомендовано Міністерством освіти і науки України як навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів
КИЇВ — 2006
УДК 332.1(075.8) ББК 65.9(4УКР)04я73 Р 64 Гриф надано Міністерством освіти і науки України (лист №14/18'Г'102 від 24.05.2006 р.) Рецензенти: Я.Б. Олійник — заслужений діяч науки і техніки України, член'корес' пондент АПН України, академік УЕАН, академік АН ВШ України, д.е.н., проф., декан географічного факультету Київського національного універси' тету імені Тараса Шевченка; Л.О. Мармуль — д.е.н., проф. зав. кафедри обліку і аудиту Херсонсько' го державного аграрного університету; Т.М. Качала — д.е.н., проф. зав. кафедри менеджменту і права Чер' каського Державного технологічного університету; Я.В. Коваль — д.е.н., проф. кафедри лісового менеджменту Національ' ного аграрного університету України Клиновий Д.В., Пепа Т.В. Р 64 Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України/ За наук. ред. Л.Г. Чернюк: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 728 с. ISBN 9661364130418 В навчальному посібнику на основі регіонально'комплексного підходу пропонуються до розгляду теоретико'методологічні засади розміщення про' дуктивних сил природно'ресурсного, виробничого та соціального комплек' су України, розкриваються тенденції та проблеми функціонування продук' тивних сил регіонів у трансформаційному періоді. Дано комплексну харак' теристику господарства великих інтегральних економічних районів України (природно'ресурсного потенціалу, соціально'економічних передумов роз' витку, спеціалізації, функціонально'галузевої та територіальної структури виробничої й соціальної сфери). Дане видання орієнтовано на самостійну роботу студентів вищих навчальних закладів при підготовці контрольних, курсових та дипломних робіт. Видання також є корисним для аспірантів і пошукувачів наукового ступеню. ISBN 966'364'304'8
© Клиновий Д.В., Пепа Т.В., 2006 © Центр навчальної літератури, 2006
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ç̲ÑÒ Передмова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .5 Розділ 1. Місце і роль курсу “Розміщення продуктивних сил та економіка районів”у системі економічних дисциплін, його основні поняття й категорії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .10 Розділ 2. Тенденції й закономірності розміщення продуктивних сил та регіонального розвитку . . . . . . . . . . . .23 Розділ 3. Природно'економічні передумови регіонального розвитку в Україні . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .50 Розділ 4. Принципи й фактори розвитку та розміщення продуктивних сил економіки районів . . . . .71 Розділ 5. Комплексний розвиток продуктивних сил як основа розбудови економіки районів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .89 Розділ 6. Основні засади територіальної організації продуктивних сил регіонів України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .140 Розділ 7. Науково'технічний прогрес — рушійна сила розвитку продуктивних сил країни й регіонів . . . . . . . . . . . .167 Розділ 8. Ресурсне забезпечення розвитку продуктивних сил регіонів України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .230 Розділ 9. Сутність та методологія оцінки економічного потенціалу регіонального розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .304 Розділ 10. Особливості розміщення соціально'економічного та природно'ресурсного потенціалу України . . . . . . . . . . . . .318
3
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Розділ 11. Виробничий комплекс України: основні засади розміщення й розвитку . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .343 Розділ 12. Регіональна основа розміщення та розвитку соціального комплексу держави . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .423 Розділ 13. Еколого'економічна безпека розвитку продуктивних сил регіонів України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .445 Розділ 14. Прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .475 Розділ 15. Державна регіональна політика соціально' економічного розвитку регіонів України . . . . . . . . . . . . . . . . .550 Розділ 16. Сутність, функції та проблеми економічного районування України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .600 Розділ 17. Структурно'динамічні проблеми розвитку продуктивних сил економічних районів в трансформаційному періоді . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .613 Розділ 18. Особливості сучасного розвитку інтегральних міжобласних економічних районів України . . . . . . . . . . . . . .636 Післямова . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .703 Тлумачний словник термінів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .704 Список скорочень та абревіатур . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .724 Рекомендована навчально'методична література . . . . . . . . .725
4
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ÏÅÐÅÄÌÎÂÀ Сучасний етап становлення національної економіки по' требує винайдення докорінно нових підходів до формування політики регіонального розвитку, яка б забезпечила стале еко' номічне зростання країни у цілому. Вирішення регіональних проблем економічного і соціального розвитку набрало особли' вої актуальності на порозі нового тисячоліття. Ці проблеми та перспективи їх вирішення знаходяться у полі зору централь' них законодавчих і виконавчих органів України. Це сто' сується, зокрема, Послань Президента України до Верховної Ради України, законів “Про місцеве самоврядування в Ук' раїні”, “Про державні соціальні стандарти і соціальні гарантії”, “Про державне прогнозування та розроблення програм еко' номічного і соціального розвитку України”, “Про стимулюван' ня розвитку регіонів” та інших актів з питань державної регіональної політики в Україні. У цьому контексті нагальним завданням сьогодення є підготовка фахівців з різних областей економічної науки, націлених на вирішення конкретних питань соціально'еко' номічного розвитку регіонів. При цьому необхідний комплекс знань студенти традиційно отримують з навчальних дис' циплін регіонологічного циклу '“Економічна та соціальна гео' графія”, “Розміщення продуктивних сил”, “Регіональна еко' номіка”, “Економіка районів”, “Управління регіональним роз' витком” тощо. На протязі достатньо довгого часу структура навчальних посібників із вказаних курсів задовольняла потре' би навчального процесу. В останні роки курс “Розміщення продуктивних сил” об’єднується з курсом “Регіональна еко' номіка” в єдину комплексну навчальну дисципліну. Проте, як свідчить досвід, за останні роки відбулися істотні зміни як в структурі господарства регіонів України, так і вдинаміці і темпах регіонального розвитку, які підняли вели' кий пласт проблем розвитку і розміщення продуктивних сил. На тлі масштабних структурних зрушень, які у трансфор' 5
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
маційному періоді охопили всі території країни відбуваються проблемні процеси відродження й розвитку національного ви' робництва. З метою отримання всієї повноти уявлення про стан економіки регіонів, досягнутий за п’ятнадцятирічний період державотворення, певним чином проблематичним ви' дається орієнтування на традиційну структуру курсу “Розміщення продуктивних сил” з його галузевим принципом побудови навчальної тематики. Крім того, об’єктивно викли' кане розширення учбового часу, відведеного на самостійну ро' боту студентів ставить завдання отримання ними певних об' сягів конкретних даних про стан економіки регіонів країни. Більшість сучасних підручників та навчальних посібників з розміщення продуктивних сил і регіональної економіки містять обмежену кількість фактичного матеріалу про те' перішній стан економіки регіональних господарських ком' плексів, обмежуючись суто просторовими характеристиками розміщення певних компонентів продуктивних сил й теорети' ко'методологічними засадами розвитку регіональної еко' номіки. Даний посібник, орієнтований на самостійну, творчу та пошукову роботу студентів, у значній мірі допомагає виріши' ти питання дефіциту фактичного матеріалу про стан еко' номіки регіонів країни. У даному видані, з урахуванням ос' танніх досягнень економічної науки, на основі регіонально' комплексного підходу пропонується оновлена структура кур' су “Розміщення продуктивних сил та регіональна еко$ номіка”. Ця комплексна дисципліна включена до складу ро' бочих навчальних планів як географічних, так і економічних спеціальностей вищих навчальних закладов. Зокрема, вивчен' ня теорій та методів, а також територіальних й галузевих особ' ливостей розміщення продуктивних сил (територіальної ор' ганізації господарства) є обов’язковою складовою навчального процесу економічних спеціальностей усіх без винятку вищих навчальних закладів України. Дане видання орієнтовано на типову навчальну програми відповідної дисципліни, затверджену Міністерством освіти і 6
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
науки України, призначено для використання студентами та викладачами з метою ефективної організації та проведення на' вчального процесу. У запропонованому посібнику охоплено сучасні досягнення в галузі теорії та практики розміщення й розвитку продуктивних сил регіонів України, науковий доро' бок вітчизняних вчених в галузі регіональної економіки. Особливу увагу приділено питанням комплексного розвитку продуктивних сил територій як умові сталого, пропорційного та збалансованого функціонування регіонального господарст' ва, а також проблемам соціальної орієнтації та еколого'еко' номічної безпеки господарювання. Також у посібнику приділено увагу висвітленню сучасного стану проблем, а та' кож перспектив регіонального розвитку економічних районів макромасштабного рангу в розрізі оцінки природно'ресурсно' го потенціалу, соціально'економічних передумов розвитку, спеціалізації, функціонально'галузевої та територіальної структури виробничої й соціальної сфери. Висвітлюються й регіональні проблеми, оцінюються ймовірні шляхи їх ефек' тивного вирішення та перспективи регіонального розвитку. Необхідно вказати, що дане видання не дублює лекційний курс, а скоріше заповнює нерозкриті питання, слугує до' поміжним посібником при самостійному засвоєнні студента' ми навчального матеріалу, при роботі над контрольними та курсовими роботами, рефератами з вказаних дисциплін. Зва' жаючи на це, у даному посібнику скорочено подано відомості про особливості територіального розміщення продуктивних сил галузей та сфер виробництва в народногосподарському (галузевому) вимірі, у зв’язку з чим рекомендуємо збагачува' ти знання з цих питань з інших літературних джерел, список яких наведено в кінці посібника. Дане видання підготовлено під керівництвом, за науковою редакцією та за безпосередньою участю д.е.н., проф. Л.Г. Чер' нюк, якою розроблено структурно'логічну схему навчального посібника. Текст видання подано в авторській редакції з ура' хуванням вказівок і зауважень наукового редактора. Теорети' ко'методологічну основу викладених у посібнику сучасних 7
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
наукових підходів до розміщення продуктивних сил з позицій сталого інноваційного розвитку розроблено під науковим керівництвом та за участю д.е.н., проф., чл. кор. НАН України Б.М.Данилишина. Вступ, розділи 1'6, 8, 10, 11, 13, 15'18, за' ключення написано к.е.н., с.н.с., доц. Д.В. Клиновим сумісно з к.е.н., с.н.с. Т.В. Пепою. Розділи 7 та 9 написано Д.В.Клиновим особисто, розділ 12 написано особисто к.е.н., с.н.с., доц., проф. Міжнародного науково'технічного університету ім. академіка Ю.Бугая І.О.Петровською, розділ 14 написано І.О.Петровсь' кою сумісно з Д.В. Клиновим. Картографічні матеріали для даного видання виконали к.е.н., с.н.с., доц. П.Є.Шевчук та к.е.н., с.н.с., доц. О.М.Ярош. Запропонований навчальний посібник охоплює великий комплекс проблем розміщення продуктивних сил і регіональної економіки, тому для даного видання в підборі матеріалів з окре' мих питань розвитку і розміщення продуктивних сил, вико' нанні економічних розрахунків тощо брали участь представни' ки професорсько'викладацького складу та фахівці — еконо' місти й географи: д.г.н., проф. Фащевський М.І. (розділи 1,2,4,6), д.г.н. О.М.Паламарчук (розділ 1), д.е.н. Кондрашихін А.Б. (розділ 8), к.е.н., с.н.с. Горська О.В. (розділ 13), к.е.н., с.н.с. Нижник О.М. (розділ 15), к.е.н., с.н.с., доц. Ярош О.М. (розділ 18), к.е.н., с.н.с. В.Л.Троян (розділи 17, 18), к.е.н., доц. І.В.Дульська (розділ 8), к.е.н., доц. Р.Б.Бабич (розділ 3), к.е.н., н.с. Кравченко Н.С. (розділ 18), н.с. Галич Т.В. (розділ 11), н.с., ст. викл. Бабко О.Л. (розділ 18), н.с., ст. викл. Задерій О.Б. (розділи 6, 17), н.с., ст. викл. Пономарьова Л.В. (розділ 18), н.с. Салтисова Н.Л. (розділи 17, 18), н.с. Нікітюк М.П. (розділ 18), ст. викл. Мороз В.В. (розділ 11), м.н.с., ст. викл. Швець П.А. (розділи 11, 18), аспірант О.М.Фащевська (розділ 8), здобувач К.К.Мадей (розділ 10), яким автори висловлюють щиру подяку. Поглиблена самостійна робота з цим курсом, а також з іншими навчальними дисциплінами регіонологічного циклу (Регіональний менеджмент, Економіка районів), виконання контрольних, а особливо'курсових робіт вимагає докладного вивчення господарства регіонів України обласного масштабу. 8
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Дане видання орієнтовано на студентів економічних спеціальностей вищих навчальних закладів усіх рівнів акреди' тації. Однак, проаналізовані тенденції і закономірності роз' витку і розміщення продуктивних сил та аналіз функціону' вання господарських систем економічних районів міжоблас' ного рангу, визначення основних параметрів їх сучасного функціонування та вихідної природно'ресурсної і соціально' економічної бази поглиблює знання щодо сучасного рівня роз' витку і розміщення продуктивних сил, розширює рамки уяв' лень з окремих питань теорії продуктивних сил. Тому видання є корисним і для підготовки висококваліфікованих науковців, а саме — для пошукової роботи майбутніх бакалаврів та магістрів, аспірантів та здобувачів наукового ступеню. Даний посібник є корисним і для післядипломного навчання, він мо' же бути рекомендований також для підготовки до здачі канди' датських іспитів зі спеціальності 08.10.01. “Розміщення про' дуктивних сил та регіональна економіка” аспірантами, докто' рантами та пошукувачами наукового ступеню.
9
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 1. ̲ÑÖÅ ² ÐÎËÜ ÊÓÐÑÓ “ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÒÀ ÅÊÎÍÎ̲ÊÀ ÐÀÉÎͲ” Ó ÑÈÑÒÅ̲ ÅÊÎÍÎ̲×ÍÈÕ ÄÈÑÖÈÏ˲Í, ÉÎÃÎ ÎÑÍÎÂͲ ÏÎÍßÒÒß É ÊÀÒÅÃÎв¯ 1.1. Місце і роль курсу розміщення продуктивних сил та економіки районів в системі економічних дисциплін 1.2. Предмет і об’єкт дослідження розміщення продук1 тивних сил та економіки районів 1.3. Понятійний аппарат курсу, зміст основних еко1 номічних категорій, їх об’єктивний характер
1.1. ̳ñöå ³ ðîëü êóðñó “Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà åêîíîì³êà ðàéîí³â” â ñèñòåì³ åêîíîì³÷íèõ äèñöèïë³í Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка, як важлива комплексна галузь економiчної науки, вивчає спе' цифiчнi, просторовi закономiрності органiзації та функціону' вання продуктивних сил територіальних господарських сис' тем різних масштабних рангів (регіонів) з метою їх рацiоналiзації, підвищення ефективностi господарювання та досягнення природно'господарського балансу і соціально'еко' номічного прогресу. Наука про розміщення продуктивних сил та регіональну економіку вивчає ці аспекти економічних відносин разом з іншими науками — економічними, природничими, гео' графічними та технічними. Провідну роль у розвитку даної на' уки вiдіграє сучасна економiчна теорія та її основа — політеко' номія, яка вивчає і формулює економiчнi закони і категорії, що 10
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
є необхiдним методологічним підгрунтям для розвитку власно' го понятійного апарату науки про розмiщення продуктивних сил та регіональну економіку. Остання використовує як власні результати наукових досліджень теорій регіональної еко' номіки, так і галузевих економік — промисловості та сільсько' го господарства, економіки природокористування, економiчної статистики, економiчної й соціальної географії, геології, аграр' ної науки, економічної інформатики та кібернетики, економiки працi, державних та місцевих фінансiв, історії народного госпо' дарства, картографії, державного й територіального уп' равління та інших. В свою чергу наука про розміщення продук' тивних сил збагачує їх власними категоріями та економiчними характеристиками територiального розвитку. Забезпечення ефективного розвитку усіх компонентів продуктивних сил території, як основа для забепечення еко' номічної могутності країни та її регіонів є пріоритетою цільо' вою функцією розміщення продуктивних сил і регіональної економіки, як науки. Функціонування продуктивних сил яв' ляє собою єдину і взаємопов’язану, динамічну у часі і просторі сукупність основних, допоміжних і супутніх елементів про' дуктивних сил, як продуктивних факторів, що беруть участь у створенні доходу і які, таким чином, забезпечують функціону' вання самовідтворювальної системи життєдіяльності суспільства і природи. Зазначена система елементів продуктивних сил та їх функціонування розглядає виробничий процес більш широко і повно на відміну від наявного в літературі факторного підхо' ду до виробництва, коли виділяється три основні його елемен' ти — земля, капітал, праця. Трактування процесу виробництва матеріальних благ та послуг через призму категорії продуктивні сили і їх функціонування розглядає суспільне виробництво через приз' му суспільних, суб’єктивних (соціальних) і речових елементів продуктивних сил. При цьому процес виробництва розгля' дається не лише як взаємодія людини і природи, але й як засіб, що створює умови для функціонування самовідтворювальних 11
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
господарських систем, їх ефективного розвитку при збере' женні природного середовища і забезпеченні здатності його відтворення. Таким чином, продуктивні сили для будь'якого способу виробництва є базою. Конкретні ж процеси госпо' дарської діяльності — обсяги виробництва конкретних то' варів, їх розподілу і споживання, механізми і засоби функціонування економіки, питання її організації та інші є похідними і випливають з особливостей наявних продуктив' них сил та їх здатності до результативної діяльності. Звичайно, продуктивні сили, як фундамент способу ви' робництва, є змінною величиною і знаходяться в динаміці, постійному розвитку. Це вимагає від конкретної господарсь' кої діяльності відповідної реакції, пристосування та врахуван' ня особливостей їх зміни. Власне і сама господарська діяльність впливає на свій базис — продуктивні сили. При чо' му ця дія позначається як на матеріальних і соціальних їх сис' темах, так і природному і суспільному середовищі. Взаємодія між різними елементами продуктивних сил регулюється пев' ними виробничими відносинами та різноманітними засобами. Таким чином, продуктивні сили в усій своїй різно' манітності беруть активну участь у господарській (еко' номічній) діяльності і є невід’ємною її складовою. Разом з тим економічна діяльність не вичерпує всього багатства змісту продуктивних сил. Так, для людини, яка є елементом продук' тивних сил, економічна діяльність не складає абсолютну сутність її життєдіяльності. Життя людини не можна виміря' ти лише економічними параметрами, воно багатоманітніше і не обмежується лише економічними характеристиками. Це ж стосується і природного середовища. Природні ре' сурси хоч і є єдиною надійною базою для матеріального добро' буту людей, однак природа е і невичерпним джерелом духов' ності і пізнання. Значить, продуктивні сили природи не лише беруть активну участь у виробництві засобів для існування людини і створення бази економічного відтворення, але й охоплюють широке коло позаекономічних явищ, які стосують' ся і природи в цілому. 12
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Сутнісною ознакою поняття “розвиток” є те, що воно відоб' ражає певний процес. Виділяють структурні, функціональні і територіальні форми протікання процесів. Розвиток як процес, займає серед них особливе місце. Він відноситься до хроност' руктурних процесів і означає прогресивну якісну зміну струк' тури в часі або іншими словами — зміну стадій розвитку явища. В результаті розвитку відбувається структурне зрушення. Розвиток як процес має певні стадії. Залежно від актив' ності виділяють такі стадії розвитку як активну і пасивну. За напрямком виділяють — розквіт, просте відтворення; стаг' націю, депресію, деградацію і регресію, якщо зміни пов’язані зі зниженням рівня розвитку. За інтенсивністю виділяють стадію високого, середнього, низького (слабкого) розвитку. Виходячи з висловлених вище положень щодо структур' них елементів продуктивних сил та їх взаємозалежності і цзаємообумовленості, можна відзначити, що зміст поняття “розвиток продуктивних сил” відображає якісні прогресивні зміни кожного з елементів продуктивних сил та їх структури в цілому. Якісні зміни визначаються всезростаючою результа' тивністю функціонування як окремих елементів продуктив' них сил, так і їх сукупності. Отож, забезпечення безперервно' го прогресу в розвитку продуктивних сил і відповідних вироб' ничих відносинах в регіонально'галузевому економічному вимірі і є основною метою пошукових досліджень в науці з розміщення продуктивних сил та регіональній економіці. Особливе місце даної науки в системі економічних дис' циплін визначається тим, що саме вона оперує прив’язаними до певної території економічними даними. Через це і ство' рюється можливість удосконалення територіальної ор' ганізації виробництва й збільшення економічного ефекту від функціонування господарства конкретних області, міста, адміністративного району тощо. На сучасному етапі розвитку національної економіки посилення регіональної спрямова' ності реформ вимагає від кожного регіону максимізації еко' номічної віддачі виробництва для досягнення добробуту країни у цілому. 13
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Завданням цієї науки у загальному, стратегічному вимірі є обґрунтування напрямів оптимізації розміщення й розвитку продуктивних сил, підвищення економічної, екологічної та соціальної ефективності їх функціонування в територіальних господарських системах, а також визначення перспектив про' порційно'збалансованого регіонального розвитку. Основними проблемними завданнями сучасного моменту розвитку в галузях розміщення продуктивних сил і регіональ' ної економіки є: • ефективне з економічної та екологічної точок зору ви' користання компонентів природно'ресурсного по' тенціалу країни; • збереження й примноження інтегрального людського (демографічного, інтелектуального та трудового) по' тенціалу України; • мінімізація протиріч між існуючою індустріальною те' риторiально'галузевою структурою господарського комплексу України та необхідністю створення високо' конкурентної економіки з високою продуктивністю праці та гнучкою організацією виробництва через ефек' тивну структурну трансформація господарських ком' плексів; • докорінне підвищення ефективності використання ви' робничо'економічного потенціалу регіонів; • пристосування до умов глобалізації, відновлення тра' диційних євразійських господарських зв’язків й інтег' рація у світовий економiчний простір; • пріоритетний розвиток усіх видів інфраструктури (об' слуговуючих галузей господарства) з особливим пріоритетом на інфраструктурі ринковій; • істотне підвищення ефективності регіональної еко' номіки з одночасним забезпеченням пропорційно'зба' лансованого регіонального розвитку.
14
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
1.2. Ïðåäìåò ³ îá’ºêò äîñë³äæåííÿ ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà åêîíîì³êè ðàéîí³â Предметом науки про розміщення продуктивних сил та регіональну економіку є виявлення законів, закономірностей та визначення принципів і факторів просторової (територiаль' ної) органiзації компонентів продуктивних сил, їх сучасне і перспективне розміщення, а також визначення шляхів і за' собів ефективної організації економічної діяльності суб’єктів господарювання на території регіону. Об’єктом вивчення даної науки виступають усi елементи просторової організації продуктивних сил регіонів — природо' і трудоресурсний потенціал, галузевi і мiжгалузевi комплекси, територіальнi форми організації продуктивних сил та системи господарювання, соціальна інфраструктура тощо. Таким чи' ном, загалом об’єктом вивчення науки про розміщення про' дуктивних сил та економіку районів є продуктивні сили в кон' кретно'регіональному середовищі функціонування. Продуктивні сили — це сукупність людських, ма$ теріальних та інших силових елементів, суттєвою влас$ тивістю яких є створююча дія (діяльність). Сили, що бе$ руть участь у створенні засобів і умов існування людини, забезпечують розвиток самої людини та середовища її проживання і є продуктивними. Економічна оцінка дії продуктивної сили не обмежується лише певною участю у створенні товарів чи послуг, які задо' вольняють потреби людей або суспільства. Тут слід виходити із змісту економічної доцільності діяльності, що полягає у створенні вартості та додаткової вартості (прибутку). У про' цесі виробництва створюються товари, вартість яких більша, ніж витрати на робочу силу та інші складові на величину до' даткової вартості. Кожен елемент продуктивних сил бере участь у створенні доходу. Величина їх продуктивного вкладу у зростанні доходу залежить від результативності (плодотвор' ності) дії кожного елемента. Для виробництва дійсним джере' лом нової вартості, в тому числі додаткової, є жива праця. То' му для зростання доходу важливо нарощувати вміння, підви' 15
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
щувати кваліфікацію, реалізовувати інші заходи, які позитив' но впливають на продуктивну силу людини. Виробництво до' даткового продукту складає матеріальну основу суспільства. Сучасне наукове розуміння змісту поняття продуктивні сили включає перелік певних складових його елементів. До них відносять: • предмети і знаряддя праці, населення, • трудові та природні ресурси, • виробництво і сферу обслуговування, • галузеві та міжгалузеві комплекси, • соціальну інфраструктуру, • територіальні системи господарювання; • систему суб’єктивних (людина) і речових елементів, які здійснюють “обмін речовин” між людиною та природою в процесі суспільного виробництва. Цей перелік можна продовжити, але він включатиме ті ж самі елементи з більшою чи меншою їх деталізацією. Основни' ми структурно'компонентними елементами продуктивних сил є людина та засоби виробництва, а також форми суспільної і територіальної їх організації. Існує інший підхід до визначення структури продуктив' них сил. Так, за рівнем ускладнення і висхідного розвитку виділяють три їх форми: • природні продуктивні сили, які характеризують най' нижчий ступінь розвитку продуктивних сил і являють собою природну силу людини та природні засоби життя і праці людей; • суспільні продуктивні сили, що виникли внаслідок роз' витку суспільного і територіального поділу праці та особливо' стей і форм споживання. Суспільний і територіальний поділ праці, особливий характер розвитку особистого та суспільного споживання сприяли посиленню суспільної продуктивної діяльності, її результативності; • загальні продуктивні сили, а саме: інтелектуальний по' тенціал. Завдяки йому вдосконалюються засоби виробництва, якими користується людина в процесі праці, і стає більш про' дуктивною її діяльність. Крім того, інтелектуальний потенціал 16
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
сприяє розкриттю нових властивостей природних тіл, особли' востей дії різних сил природи і суспільства, збагаченню знань, найбільш повному оволодінню знаннями про природу і суспільство для використання їх у практичній трудовій діяль' ностію. В умовах обмеженості ресурсної забезпеченості інтелекту' альний потенціал є найбільш перспективним джерелом зрос' тання продуктивних сил. Загальною властивістю останніх є те, що їх дія стосується усіх сфер людської діяльності — фізично' го, духовного, інтелектуального розвитку людини, забезпечен' ня соціального прогресу і розвитку природи у цілому.
1.3. Ïîíÿò³éíèé àïàðàò êóðñó, çì³ñò îñíîâíèõ åêîíîì³÷íèõ êàòåãîð³é, ¿õ îá’ºêòèâíèé õàðàêòåð Розвиток природи і суспільства характеризується на' явністю багатоманітних та стабільних зв’язків і залежностей, які є проявом дії різних сил. Найбільш загальні та суттєві взаємозв’язки і залежності між явищами та процесами в при' роді і суспільстві називаються законами. Закони відображають причинно'наслідкові зв’язки, тобто такі, коли залежності між причиною і наслідком однозначні, взаємодія різних сил (продуктивних і деструктивних) приво' дить до цілком імовірного наслідку, про який суспільству вже відомо або ще не відомо, якщо знання про сукупність взаємодіючих сил недостатні. Тому важливо постійно поглиблювати знання про сутність і особливості прояву дії різноманітних сил (природних та суспільних), їх можливі наслідки для навколишнього середови' ща, людини, суспільства, економіки. Знаючи початковий стан процесу і закон його розвитку, можна правильно передбачити наслідок. Закони діють як сукупна сила, прояв дії якої незапе' речний, а наслідок однозначний, тому завдяки їм досягається найбільш точне передбачення (прогнозування) стану процесів. У економічній науці термін “закон” використовується у випадках, коли встановлено істотні, тобто найбільш суттєві 17
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
(глибинні) залежності між дією різноманітних сил та еко' номічними наслідками їх взаємодії. Економічні закони відоб' ражають найзагальніші та стабільні зв’язки у сфері виробни' чих відносин — у процесі суспільно корисної діяльності. Еко' номічні закони — це необхідні та стійкі залежності між еко' номічними явищами в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання матеріальних благ та послуг. Люди не можуть вільно вибирати умови життя. Розвиваю' чи продуктивні сили, попередні покоління передають їх на' ступним, на базі яких відповідно до виявлених законів нові по' коління розвивають свою господарську діяльність. Вчені виділяють загальні закони розвитку природи і суспільства (за' кони діалектики), загальнонаукові закони для конкретної на' уки (наприклад, для економічної науки — це закони підвищен' ня продуктивності праці, економії часу, вартості, відповідності попиту і пропозиції), а також конкретно'наукові закони, які стосуються окремих галузей науки. Останні відображають особливості (ступінь) прояву загальнонаукових законів у кон' кретних економічних умовах і виступають як закономірності. Таким чином, закономірність — це прояв дії загального економічного закону чи законів у конкретних умовах. Зако' номірність, як і закон, відображає стійкі причинно'наслідкові зв’язки, однак не однозначну залежність, а імовірнісну. Тобто наслідок дії різноманітних сил є передбачуваним, але точність такого передбачення матиме відхилення від реального. Економічні закони і закономірності є відображенням ста' лих зв’язків та залежностей між взаємодіючими силами і тому — необхідним теоретико'методологічним підґрунтям для вирішення практичних завдань. Знання та практичне застосу' вання законів і закономірностей у господарській діяльності дозволяє раціонально використовувати природно'ресурсний потенціал регіонів, оптимізувати економічну діяльність на національному та регіональному рівнях. Реалізація законів і закономірностей потребує розробки певних правил їх застосування в різних сферах економічної діяльності. Принципами називаються стисло викладені на' уково обґрунтовані положення, тобто правила господарюван' 18
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ня, якими мають користуватися суб’єкти економічної діяль' ності на певному етапі історичного розвитку. За допомогою використання науково обґрунтованих принципів при вирішенні конкретних питань господарської діяльності ре' алізуються економічні закони і закономірності. Розробка принципів, визначення їх змісту базується на за' конах і закономірностях розвитку економічних систем країни чи регіонів з урахуванням дії конкретних факторів. Під фак$ торами розуміють сукупність аргументів (причин), які зу' мовлюють особливості розвитку певних економічних процесів у конкретному регіоні. Фактори поділяються на такі групи: природно'ресурсні, демоекономічні, соціально'економічні, ге' ополітичні й інші. Фактори визначають кількісні та якісні характеристики видів господарської діяльності, впливають на її обсяги і напря' ми, визначення соціальних пріоритетів, є конкретним інстру' ментом вирішення економічних завдань. Об’єктивна і всебічна оцінка дії факторів у кожному регіоні визначає специфіку функціонування його економічної системи. Закони, закономірності, принципи і фактори завжди є об’єктивними, тобто відображають об’єктивну реальність. У сучасному суспільстві на формування і розвиток про' дуктивних сил найбільший вплив чинять такі загальні еко1 номічні закони: • сталого розвитку продуктивних сил; • зростання продуктивності праці; • територіального поділу праці; • економії робочого часу; • суспільного поділу праці; • концентрації виробництва; • комплексного розвитку; • попиту і пропозиції; • адекватності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил; • глобалізації і регіоналізації. 19
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
При цьому все більшу роль відіграє закон сталого розвит' ку продуктивних сил, як такий, що визначає стратегічний на' прямок досягнення комплексного розвитку економічної, соціальної і екологічної складових регіональної господарської системи. Основна ідея сталого розвитку щодо продуктивних сил полягає у посиленні соціальної складової, забезпеченні раціонального природокористування, відтворенні ресурсної бази виробництва, реструктуризації господарського комплек' су регіону у зв’язку з новими економічними і соціальними умовами; ефективному використанні природного, людського та виробничого потенціалу. Стратегія сталого розвитку ба' зується на концепції екологізації та соціальної спрямова$ ності суспільних відносин. Одним з основних понять, якими оперує наука про розмі' щення продуктивних сил та економіку районів, є поняття рай1 ону та регіону. Загалом, за оцінками сучасних дослідників бу' дучи майже тотожними, ці терміни відображають два підходи до окреслення об’єкту дослідження науки з вивчення просто' рових аспектів економічної діяльності. Розміщення продуктивних сил тісно наукою про регіони — регіоналістикою. Остання складається з багатьох напрямів наукових досліджень, які включають географічний, історич' ний, демографічний, етнографічний та інші елементи. Зокре' ма, економіка районів, як складова частина регіоналістики послідовно вивчає, з охопленням усіх без винятку територій країни, продуктивні сили економічних районів різних мас' штабних рангів і оперує терміном “район“, як виділеною за су' купністю певних ознак територією, що займає чітке місце в си' стемі таксономічного районування. У даному випадку така те' риторія називається економічним районом. Економіка рай' онів, в свою чергу, є складовою більш загальної галузі регіоналістики — регіональної економіки, яка вивчає тен' денції та залежності функціонування суб’єктів господарюван' ня в регіональному вимірі, оперує терміном “регіон”, тобто те' риторія, яка, на відміну від району, не обов’язково є таксо' номічною одиницею в системі територіального членування, 20
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
що дозволяє певну свободу в окресленні його географічних меж. Також термін “регіон” стало вживається в українській регіоналістиці для позначення економічного району середньо' го рівня (обласного рангу) та міст Києва і Севастополя з ме' тою відокремлення його від великого міжобласного інтеграль' ного макромасштабного економічного району. Виходячи з цього, в нашому випадку буде вживатися термін “район”, коли буде іти мова про конкретний еко' номічний, або інший район макромасштабного рангу. Термін “регіон” будемо в основному вживати для позначення еко' номічного району рангу області та міст Києва і Севастополя, а також у випадках опису соціально'економічних процесів, не прив’язаних до конкретного місця, не заперечуючи, однак, і паралельного вживання цих термінів в якості синоніма слова “ географічна територія”. Економіка районов, також висвітлена у даному посібнику, як складова частина даного курсу вивчає особливості функціонування продуктивних сил певних чітко окреслених в географічному вимірі територій, які виділяються за су' купністю об’єктивно існуючих системних ознак, утворюють таксонну сітку і називаються економічними районами. Еконо' мічні райони можуть бути виділені різних масштабних рангів — від великих інтегральних, які охоплюють декілька областей країни до так званих територіально'господарських підрайонів мікрорівня, площа яких дорівнює розміру декількох нинішніх адміністративних районів. У даному посібнику використовується окреслена згідно сучасних теоретичних розробок з економічного районування мережа великих інтегральних економічних районів, розробле' на й запропонована з участю Ради по вивченню продуктивних сил України Національної академії наук України Кабінетом Міністрів України у 1998 році в проекті Закону України “Про Концепцію державної регіональної економічної політики”. Ця мережа економічних макрорайонів включає в себе такі території: • Донецький (Донецька, Луганська області); 21
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); • Східний (Полтавська, Сумська, Харківська області); • Центральний (Київська, Черкаська області, м. Київ); • Поліський (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області); • Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області); • Південний (Автономна Республіка Крим, Мико' лаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь); • Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано' Франківська, Чернівецька області) економічні райони. Економічними районами мезорівня в ній є 25 областей України та Автономна республіка Крим. Вказана схема сітки економічного районування за більшістю ознак відповідає ви' совуваним економічною географією науковим критеріям еко' номічного районування. Існують й інші схеми економічного районування, в яких, однак, межі районів також окреслюють' ся ззовні кордонами областей. Одним із основних документів, згідно яких формуються заходи з розвитку та розміщення продуктивних сил територій, є Державна регіональна економічна політика. В останніх її редакциях та у Законі України “Про стимулювання розвитку регіонів” для позначення обласного економічного району та міст Києва і Севастополя вживається термін “регіон”. Згідно з цим автори даного посібника вважають доцільним паралельне вживання термінів “регіон” та “область”. Враховуючи ди' намізм процесів розбудови національної економіки та вдоско' налення державотворення, не виключеними є розробка й прийняття до широкого використання нової, більш досконалої сітки макроекономічного районування. Докладно проведений аналіз економіки крупних економічних районів дозволяє ко' ристувачеві самостійно узагальнити особливості розвитку й розміщення продуктивних сил територій для інших відомих схем економічного районування України. 22
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 2. ÒÅÍÄÅÍÖ²¯ É ÇÀÊÎÍÎ̲ÐÍÎÑÒ² ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÒÀ ÐÅòÎÍÀËÜÍÎÃÎ ÐÎÇÂÈÒÊÓ
2.1. Загальносистемні закономірності розміщення й роз1 витку продуктивних сил 2.2. Глобалізація і регіоналізація як світова зако1 номірність розвитку економіки регіонів 2.3. Національні особливості регіоналізації та гло1 балізації в Україні.
2.1. Çàãàëüíîñèñòåìí³ çàêîíîì³ðíîñò³ ðîçì³ùåííÿ é ðîçâèòêó ïðîäóêòèâíèõ ñèë Постійно діючі, всеохоплюючі закономірності розвитку і розміщення продуктивних сил називаються загальносистем' ними. До них відносяться наступні. Закономірність економічно ефективного розміщення про' дуктивних сил випливає із закону економії суспільної праці, який регулює затрати на подолання просторової незбалансо' ваності між районами видобутку сировини, виробництва і спо' живання продукції. У масштабах України це має важливе зна' чення у зв’язку із значною територіальною диференціацією розміщення природних ресурсів і населення. Сучасне вироб' ництво характеризується великими затратами на транспорту' вання сировини, палива, готової продукції внаслідок тери' торіальної віддаленості між окремими елементами вироб' ництва. Ці витрати є значною часткою сумарних затрат і тому істотно впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Раціональна територіальна організація продуктивних сил по' винна забезпечувати найвищу продуктивність суспільної 23
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
праці завдяки максимальній економії її за рахунок зменшення затрат на подолання територіального розриву між вироб' ництвом і споживанням. Закономірність економічно ефектив' ного розміщення продуктивних сил реалізується насамперед через принцип наближення розташування виробництва до джерел сировини, енергії та споживача. Нині в господарстві України щороку використовується понад 1 млрд. тонн природних ресурсів. У структурі витрат на виробництво промислової продукції на сировину, матеріали і паливо припадає майже 3/4 усіх витрат. Частка сировини і па' лива становить на залізничному транспорті — 75, водному — 90'95% вантажообороту. Виходячи із зазначеного вище, закономірність економічно ефективного розміщення усіх елементів продуктивних сил відображає стабільні та взаємообумовлені залежності між раціональним розміщенням матеріального виробництва і зни' женням затрат суспільної праці. Закономірність комплексного розвитку і розміщення про' дуктивних сил випливає з економічного закону суспільного поділу праці, який у просторовому аспекті модифікується у за' кономірність територіального поділу праці та проявляється у спеціалізації господарства економічних районів. Комплексний розвиток і ефективна спеціалізація відповідають найважливішій вимозі господарювання — досягненню найвищих результатів при найменших витратах. Функціональне поєднання і взаємо' пов’язаний розвиток галузей на певній території забезпечує економію за рахунок зниження витрат основного виробництва, а також здешевлення перевезень сировини і готової продукції, спільного використання виробничої інфраструктури тощо. Основними ознаками комплексного розвитку еко' номічних районів є: • найбільш повне економічно й екологічно виправдане використання ресурсів регіону; • раціональна галузева і територіальна структура госпо' дарства, яка відповідає соціальним та економічним умовам регіону; 24
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• тісний взаємозв’язок і збалансованість усіх ланок гос' подарства регіону. Актуальність проблеми комплексного розміщення про' дуктивних сил зростає. Магістральним напрямом її розв’язан' ня є формування територіально'виробничих комплексів (ТВК), що є взаємообумовленим поєднанням органічно пов’язаних між собою підприємств на певній території відповідно до особливостей її ресурсної бази і транспортно'ге' ографічного положення, які забезпечують максимум про' дукції при найменших витратах. Особливо важливими є внутрішні зв’язки виробничого ха' рактеру як основа формування комплексу, а саме: • зв’язки, зумовлені використанням різними підприємствами спільної інфраструктури; • зв’язки по кооперуванню та комбінуванню у процесі виробництва продукції, комплексному використанню сировини, палива, допоміжних матеріалів, споживання готової продукції. Формування ТВК порівняно із ізольованим розміщенням підприємств дає можливість зекономити значні площі, про' тяжність комунікації, капіталовкладення, вирішити питання охорони навколишнього середовища і раціонального викорис' тання природних ресурсів. Не менш важливим є розвиток соціальної інфраструктури ТВК як необхідної передумови за' безпечення населення різноманітними послугами. Оскільки суспільне виробництво представлене конкрет' ними підприємствами, то вивчення впливу розміщення окре' мих із них на комплексний розвиток виробництва регіону і формування територіальних виробничих комплексів має особливе значення. На формування ТВК найбільше вплива' ють ті виробництва, які мають велике комплексоутворююче значення, а саме: чорна металургія, паливна промисловість, електроенергетика, машинобудування, лісова і деревообробна промисловість. Легка і харчова промисловість здебільшого до' повнюють комплекси інших типів. Комбінування хімічних підприємств між собою та з підприємствами інших галузей економіки України приводить 25
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
до групового розміщення підприємств і робить хімічну про' мисловість однією з найважливіших ланок у формуванні ТВК. Комплексне використання сировини, розширення техно' логічних і економічних зв’язків між різними галузями основ' ної хімії, металургією, вугільною, газовою галузями промисло' вості сприяють територіальній концентрації виробництва і формування ТВК. Отже, закономірність комплексного розвитку і розміщен' ня продуктивних сил проявляється у формі різноманітних взаємозв’язків, які розвиваються на основі спільного викорис' тання сировини, робочої сили, інфраструктури, енергії, вироб' ництва продукції, зв’язків між галузями спеціалізації, до' поміжними й обслуговуючими виробництвами тощо. Ця зако' номірність реалізується у планах соціально'економічного роз' витку регіонів. Закономірність територіального поділу праці. Тери' торіальний поділ праці є відображенням процесу спеціалізації території на виробництві певних видів продукції та послуг на основі розвиненого міжрегіонального обміну. Внаслідок тери' торіального поділу праці в господарстві формується така тери' торіально'галузева структура, яка найбільш повно відповідає природним, демографічним, економічним та соціальним умо' вам регіону і потребам міжрегіонального ринку. Розміщення продуктивних сил з урахуванням територіального поділу праці та спеціалізації регіонів знижує витрати виробництва і приводить до підвищення ефективності господарства. Процес територіального поділу характеризується відбором для кож' ної території тих галузей, для розвитку яких склались найбільш сприятливі природні та соціально'економічні пере' думови. Завдяки цьому розвивається ефективна територіаль' на спеціалізація в поєднанні з допоміжними й обслуговуючи' ми галузями, формується господарський комплекс з його внутрішньою структурою і міжрегіональними зв’язками. Закономірності територіальної концентрації виробництва відображають об’єктивну тенденцію його зосередження в об' меженому просторі та проявляються в економії затрат за раху' 26
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
нок агломераційного ефекту (взаємного розміщення спільних об’єктів в одній точці). Територіальна концентрація дозволяє підвищити ко' ефіцієнт забудови території, створювати міжгалузеві до' поміжні виробництва, єдині очисні споруди, формувати цілісну виробничу інфраструктуру і групові форми розселен' ня. Вона сприяє розвитку науково'технічного прогресу, при' скорює виникнення територіальних поєднань та комплексів виробництв і, насамкінець, приводить до концентрації (ло' калізації) виробництва. Територіальна концентрація виробництва і населення обумовлюється сприятливими природними умовами, вигідним економіко'географічним положенням, загальною економічною ситуацією, а також історико'економічними особ' ливостями розвитку території. Цей процес найбільш чітко проявляється у формуванні промислових утворень — центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон. Таким чином, закономірність територіальної концентрації виробництва відображає об’єктивну тенденцію, яка прояв' ляється в отриманні додаткового економічного ефекту за ра' хунок просторової агломерації виробничої і невиробничої сфер, розвитку територіальних поєднань промислових підприємств, локалізації господарської діяльності. Загалом необхідно зазначити, що закономірності розміщення продуктивних сил проявляються як стійкі відно' шення між виробничою діяльністю людей і особливостями те' риторії, де ця діяльність проходить. Знання закономірностей і їх практичне використання дозволяє вибрати найдоступніший варіант розміщення виробництва, цілеспрямовано організува' ти господарську діяльність на території відповідно до вимог регіональної політики. При цьому особливої уваги потребує у сучасному світі врахування в господарській діяльності таких двох закономірностей розвитку і розміщення продуктивних сил, як глобалізація регіоналізація економічного розвитку.
27
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
2.2. Ãëîáàë³çàö³ÿ ³ ðåã³îíàë³çàö³ÿ ÿê ñâ³òîâà çàêîíîì³ðí³ñòü ðîçâèòêó åêîíîì³êè ðåã³îí³â Практично на протязі всього десятирічного періоду фор' мування національної економіки суспільно'економічні тен' денції розвитку продуктивних сил Європи та світу характери' зуються двома одночасними достатньо протилежними за наслідками процесами. Ці явища, з одного боку — регіоналізації розвитку продуктивних сил, а з іншого — гло' балізації соціально'економічних процесів, охоплюють прак' тично всі сфери життя суспільства. В останній час такі тен' денції набувають прискорення. Ці з першого погляду проти' лежні явища діалектично є складовими одного процесу, який можна охарактеризувати, як самоусвідомлення людиною сво' го місця в умовах буття. Причому, в зв’язку з посиленим роз' витком науково'інформаційної складової продуктивних сил (зараз — електронних засобів зв’язку), людина, з одного боку, все більше вважає себе частиною “великого світу”. З іншого боку, завдяки притаманному розумній людській особистості природному бажанню лишитися “єдиною і неповторною”, су' часна людина зостається невід’ємною часткою ”малої батьківщини”, культурно'побутовим, сімейно'родовим корін' ням та сформованим у певних історичних умовах світоглядом назавжди прив’язаною до внутрішньодержавних, місцевих, національних, тобто в кінцевому випадку — конкретно' регіональних умов розвитку. Причому, в обох випадках загальний економічний зміст, хоча це здається й достатньо парадоксальним, є одним і тим же — отриманням максимальних прибутків від господарської діяльності. Також, як монополізація економіки в умовах вільного підприємництва не знищила, а навпаки, створила на певному етапі розвитку продуктивних сил достатньо сприят' ливі умови для функціонування виробництва на малих і се' редніх підприємствах в окремих секторах економіки, процеси глобалізації викликали об‘єктивне намагання товаровироб' ників найбільш повно використовувати регіональні передумо' 28
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ви розвитку продуктивних сил для максимізації економічного ефекту виробничої діяльності й підвищення конкурентоздат' ності регіонального виробництва. У даному випадку глобалізація соціально'економічних процесів розуміється як тенденція всезростаючої взаємоінтеграції територіальних (на рівні країн, над$ національних регіонів тощо) виробничо$економічних сис$ тем в єдиний світовий відтворювально$господарський та ринково$інформаційний простір. Глобалізація розвитку су' проводжується відповідною цьому процесові координацією фінансово'економічних, соціально'економічних, соціально' політичних, військово'політичних та інших заходів на національному й міждержавному рівнях. У свою чергу, регіоналізація (розвитку продуктивних сил) визначається нами як об’єктивна тенденція все більшо$ го орієнтування процесів економічного відтворення, а та$ кож обсягів, характеру та територіально$господарських пропорцій суспільного виробництва відповідно до регіональних передумов розвитку та суспільно$еко$ номічних потреб соціумів регіонального рівня. Спробуємо більш детально розглянути взаємозв’язок регіоналізації й глобалізації на конкретних прикладах, у тому числі й з урахуванням нашої національної специфіки. Так, подібно тому, як монополізація економіки в умовах вільного підприємництва не знищила, а навпаки, створила на певному етапі розвитку продуктивних сил достатньо сприятливі умови для функціонування високопродуктивного виробництва на малих і середніх підприємствах (навіть мононуклеарного ви' робництва за типологією “людина'піприємство”, “сім’я'під' приємство” тощо) в окремих секторах економіки, процеси гло' балізації викликали об‘єктивне намагання товаровиробників найбільш повно використовувати регіональні передумови роз' витку продуктивних сил для максимізації економічного ефек' ту виробничої діяльності й підвищення конкурентоздатності регіонального виробництва. Так, у розвинутих країнах ефек' тивно функціонують як ресторани національної кухні, так і 29
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
створені за принципом франчайзингу (френчазингу) заклади мережі ресторанів “Макдональдс”, як мало чим відмінні один від одного готелі класу “Люкс”, так і заклади готельної інфра' структури, що використовують для збільшення прибутків і чисельності відвідувачів стилізацію процесу обслуговування під національні та місцеві культурно'побутові особливості регіону. При чому, в останній час саме такий, регіонально' орієнтований тип організації господарської діяльності вияв' ляється все частіше ефективнішим за універсалізацію товарів та послуг, за ігнорування регіональних особливостей господа' рювання. Тут необхідно підкреслити, що, на нашу думку, регіоналі' зація є саме об’єктивним процесом, підґрунтям економічного успіху, а не простою політичною “відповіддю” на глобалізацію соціально'економічних процесів. Регіоналізація не протидіє глобальним процесам розвитку, а, доповнюючи їх, сприяє зро' станню економічного ефекту від господарської діяльності підприємства з урахуванням з одного боку — конкретно'тери' торіальних, а з іншого — глобальних світових передумов гос' подарювання. При цьому регіони можуть відноситись до різних систем' них рангів. Звідси, й процеси регіоналізації можуть стосува' тись територіальних соціально'економічних систем практич' но будь'якого системного рангу — від міждержавних макро' регіональних об’єднань до територіально'господарських рай' онів мікрорівня. Різними є й прояви регіоналізації — від політичного й економічного ізоляціонізму (Нагірний Карабах в Азербайджані, Абхазія в Грузії, Придністров’я в Молдові, Чеченська республіка в Росії, території колишньої Югославії тощо) до конструктивної регіональної економічної са' мостійності спеціальних економічних зон, які є центрами при' скореного економічного зростання депресивних територій. Загалом, намагання найбільш повного урахування тери' торіально'господарських передумов при розвитку й розміщенні виробництва було притаманним усім історичним етапам розвитку в усіх суспільно'економічних формаціях — 30
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
від рабовласницької до класично'капіталістичної, за часів соціалізму та у постіндустріальному суспільстві. Однак, в ос' танній час ці явища набувають особливої специфіки, а саме: 1. Все частіше мінімізація суспільно'необхідних витрат на виробництво одиниці товару (послуги) через оптимальне урахування регіональних передумов розвитку і розміщення виробництв, як парадигма розвитку, поступається місцем соціально'економічним та економіко'екологічним пріорите' там. Тобто, орієнтиром стає максимізація соціально'еко' логічного ефекту від урахування територіальних особливос' тей господарювання. 2. В умовах обмеження ресурсної бази розвитку суспіль' ства орієнтація на урахування регіональних передумов роз' витку виробництва все більше стосується інфраструктурних галузей, як традиційно зорієнтованих на територіальну спе' цифіку (наприклад, транспортне обслуговування, гуртова торгівля тощо), так і таких, де ця специфіка враховувалась опосередковано (зв‘язок, соціальна та ринково'інфраструк' турна сфери) 3. Процеси регіоналізації розвитку продуктивних сил по' глиблюються та все частіше звужуються від національних масштабів (на рівні державних народногосподарських ком' плексів) до територіально'господарських районів макро' та мезо' й навіть мікрорівня. Регіональні орієнтири стають ха' рактерними практично для всіх сфер життя — не тільки в еко' номічному, але й соціальному, етнічному, релігійному вимірах тощо. 4. Регіоналізація охоплює усі стадії економічного циклу. Зокрема, регіоналізація виробництва поєднується із регіоналізацією споживання, активізацією регіональних ринків товарів та послуг, їх орієнтацією на місцеві потреби. В умовах жорсткого конкурентного середовища сучасного рин' кового виробництва орієнтація готової продукції та послуг на конкретного споживача, який формує свій попит у певних суспільно'територіальних умовах є однією з гарантій успіху економічної діяльності. 31
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
5. Процеси регіоналізації охоплюють весь комплекс скла' дових продуктивних сил — як в разі формування й викорис' тання природно'ресурсного потенціалу, так в сфері функціонування соціальної складової й матеріально'технічно' го потенціалу суспільного виробництва. Причому, в усіх трьох складових посилюється роль регіональних екологічних чин' ників, особливо на тих територіях, де екологічний потенціал довкілля щодо розвитку суспільного виробництва є обмеже' ним, а подекуди — й мінімізованим, як в Чорнобильському економіко'екологічному господарському регіоні. Для України процеси регіоналізації є тим більше актуаль' ними, оскільки вони супроводжують становлення національ' ної економіки на засадах економічної та політичної незалеж' ності, вільного підприємництва й соціально'орієнтованого ринку. У цих умовах очікування швидких ефектів від якнай' повнішого урахування регіональних передумов функціону' вання продуктивних сил є небезпідставним. У першу чергу во' ни мають датися взнаки через поглиблення територіального поділу праці й відповідної йому спеціалізації регіонів на випу' ску товарної продукції та послуг, конкурентоспроможних як на регіональному, так і на національному й міжнародних рин' ках. Іншими сторонами цього ефекту повинні стати соціальна та екологічна складові, оскільки регіоналізація об‘єктивно орієнтована на все більше урахування регіональних інтересів та підвищення ролі регіональних складових у сукупності по' треб виробництва й споживання. При цьому характерне для процесів регіоналізації орієнтування виробника на місцеву специфіку споживання, особливо споживання самим населен' ням благ та послуг, надає можливості ефективного заванта' ження потужностей всіх галузей та секторів суспільного ви' робництва у регіоні для задоволення місцевих потреб. Відношення до процесів глобалізації й регіоналізації як в економістів, так і в політиків й в інших зацікавлених фахівців та навіть у пересічних громадян є неоднозначним. Розкриємо це лише на одному прикладі. Так, існує явище, за якого ураху' вання товаровиробниками територіальної диференціації та 32
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
динаміки попиту на товари й послуги дає змогу значним чи' ном згладжувати негативні тенденції, притаманні вільній рин' ковій економіці, зокрема — кризи перевиробництва товарів (послуг). При цьому внаслідок об’єктивної нерівномірності соціально'економічного розвитку різних територій, в окремих регіонах можливим є збут товарної продукції “позавчорашнь' ого дня” або ж навпаки такої, що випереджає середній рівень запитів пересічного споживача. Тим самим на рівні національ' них та наднаціональних макрорегіонів забезпечується певною мірою ринкова рівновага між попитом і пропозицією, й відповідна їй стабільність економічних процесів, що, однак, досягається подальшим розбалансуванням соціально'еко' номічного розвитку різних регіонів світу. З одного боку це підтверджується вражаючими розбіжностями в рівнях розвит' ку територій, що розвиваються та країн так званого “золотого мільярда”. З іншої сторони, всередині самих країн (особливо це стосується знову так званого “третього світу” та держав з перехідною економікою) спостерігаються дисбаланси тери' торіального розвитку за типом “собор в пустелі” з наявністю явно депресивних та регресивних регіонів на тлі хворобливо' бурхливого розростання “ракових пухлин” мегаполісів з усіма вадами гіперурбанізованих територій. На жаль, до останнього часу Україна існувала в якості са' ме такої території, на теренах якої часто знаходили збут імпортні товари, що або втратили свого споживача у розвину' тих країнах, або ж явно відставали за якісними властивостями від своїх сучасних аналогів. Потік автомобілів, комп’ютерної техніки, товарів широкого вжитку з незадовільними спожив' чими характеристиками, а часто й таких, що могли бути вико' ристані належним чином лише в якості вторинної сировини, на протязі років наводняв нашу країну. Лише в середині 90'х ситуація концептуально змінилася у бік орієнтації споживан' ня на вітчизняного виробника з прийняттям відповідних рішень на рівні Президента України, Уряду й Верховної Ради. Інша справа, що й ця тенденція як на побутовому рівні, так і на рівні організаторів виробництва не набирає бажаного ходу як 33
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
через соціально'психологічні бар’єри упередженого ставлення до української продукції, так і через об’єктивні негаразди, пов’язані з запізненими основними господарськими реформа' ми країни. Наріжний камінь перетворень на селі — новий Зе' мельний кодекс прийнято парламентом країни відносно нещо' давно (2001 рік), а основа формування бюджету — Податко' вий кодекс є досі в стадії удосконалення. Тільки у вересні 2005 року було прийнято Закон України “Про стимулювання роз' витку регіонів”. Нагальним завданням сьогодення є запровад' ження адміністративної реформи та удосконалення суспільно' політичного устрою України. Чекає на нову редакцію Закон про місцеве самоврядування. Початок виходу національної економіки з кризи підтвердився основними економічними ре' зультатами лише у 2000 р, коли було спостережено зростання ВВП на 6,0%, промислової продукції — на 12,9%, сільськогос' подарського виробництва — на 9,2%, досягнуто позитивних зрушень у бюджетній сфері, активізовано інвестиційну, в т.ч. кредитну діяльність, підвищено рівень монетизації економіки, зміцнено її експортний потенціал, зменшено зовнішній борг. Наступне п’ятирічне економічне зростання, яке спос' терігається й за базовими показниками 2005 й початку 2006 року є, без сумніву, позитивною ознакою, оскільки довіра до вітчизняного товаровиробника буде міцною лише в тому ви' падку, коли успіхи національного виробництва стануть безпе' речними, а реформи — незворотними. У противному випадку створиться замкнене коло — відсутність попиту в ринкових умовах господарювання стримуватиме розвиток виробництва, а останнє, залишившись без підтримки споживача, не зможе закріпити з такою працею відвойовану ринкову “нішу”, яку знову зможуть захопити конкурентноздатніші іноземні фірми сусідів як зі Сходу, так і з Заходу. Через посилення процесів глобалізації формуються все тісніші регіональні економічні, політичні та військові інтег' рації країн у єдині системи, посилюється транснаціоналізація економіки, формується завчасно заданий поділ праці, тери' торіальна структура економіки. Елементами цієї структури є 34
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
регіональні економічні об’єднання (союзи) у вигляді тери' торіальних осередків економічного розвитку, які називають також центрами світової сили або суперрегіонами, з одного бо' ку, і периферією — з іншого. Для збереження регулюючого статусу економічні центри розширяють і посилюють сферу впливу шляхом залучення нових країн у свої системи на вигідних для них умовах. Зміни в центрах економічного розвитку породжують відповідні явища в країнах периферії, зокрема в структурі і тенденціях розвитку їх продуктивних сил. Ці зміни засвідчу' ють наявність значної диференціації країн за рівнем еко' номічного розвитку і життя населення. Зростають регіональні диспропорції у виробництві та рівні життя людей, слабшають механізми самозахисту окремих найбільш бідних країн і регіонів. Слаборозвинутим країнам і регіонам поки що не вдається суттєво змінити нерівноправне становище в системі міжна' родного поділу праці та підвищити добробут своїх народів. У цих країнах розвиваються лише ті виробництва, яких вимагає міжнародний поділ праці з боку економічних центрів та висо' корозвинутих країн. Таким чином, видозмінюється роль фак' торів у територіальному поділі праці. Традиційні переваги ок' ремих чинників у регіонах (клімат, природні ресурси, робоча сила та ін.) уже не є визначальними у розвитку міжрегіональ' ного поділу праці. Необхідно, щоб ці переваги потрапили у сферу інтересів великих економічних центрів. Нав’язані сла' борозвинутим країнам галузі та сфери економічної діяльності шляхом певних умов кредитування, збуту продукції й іншими механізмами призводять до зростання залежності цих країн від економічних центрів, підпорядкування їх власної еко' номіки економічній системі центрів, робить їх однобокою, впливає на територіальну і галузеву структуру економіки, зо' крема на співвідношення між проміжною та кінцевою (гото' вою для споживання) продукцією, послаблюється ефек' тивність антикризових заходів у цих країнах під час світових економічних криз. 35
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Однак, в останній час певною мірою штучно нарощується кількість противників глобалізації. Аналізуючи ситуацію зага' лом, можна дійти до висновку, що глобальні тенденції розвит' ку, які характеризуються в числі інших ущільненням зв’язків національних економік зі світовим господарством, на більш глибокий погляд не придушують національного виробництва, не нівелюють його ролі, а лише примушують національного виробника враховувати світовий рівень та орієнтири вироб' ництва товарів та надання послуг. При цьому економічні нега' разди країн — супротивників глобалізації викликані скоріше власним невмінням господарювати їх урядів, аніж диктатом “Великої вісімки”. Усвідомлення того, що глобалізація є про' цесом об’єктивним і закономірним, а її ігнорування, або повне неприйняття — небезпечною безтурботністю й економічною короткозорістю поступово приходить до переважної кількості держав. Очевидно, що самоізоляція національної економіки в будь'якому випадку означає втрату зовнішніх по відношенню до неї позитивних передумов та факторів розвитку, про' тирічить закону комплексного розвитку продуктивних сил, призводить до економічної автаркії й саморуйнування народ' ногосподарської системи держави навіть без стороннього втручання. Живі приклади спроб сучасного Афганістану й Північної Кореї, колишньої Албанії, а частково — й СРСР та інших країн соціалістичної спільноти проіснувати в ізоляції від світової господарської системи показують саме такі ре' зультати. На відміну від цього, вдала інтеграція Китаєм та В’єтнамом своїх господарських систем у міжнародну еко' номіку дозволила не тільки отримати високий економічний ефект, але й зберегти суспільно'економічну формацію з соціально'орієнтованою економікою. На самому високому рівні й українській політичній системі рекомендується бути достатньо гнучкою, оперативно реагувати на виклики гло' балізації; Однак, чи не більшу шкоду національному виробництву може нанести й сліпе ігнорування власних інтересів лише на 36
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
користь наднаціональних структур різного спрямування. Швидка здача власних позицій в жорстких умовах ринкової конкуренції означає економічну, маркетингову поразку й не менш руйнівні наслідки. Зокрема, зволікання із захистом та підтримкою вітчизняного товаровиробника в середині 90'х років практично поставило на межу зникнення цілий ряд ко' лись провідних галузей українського виробництва — радіое' лектронну, легку промисловість, виробництво багатьох то' варів широкого вжитку, побутової техніки, автотранспортних засобів тощо. Також було фактично поставлено на межу зник' нення чи не найбільш необхідну народному господарству країни галузь — сільськогосподарське і тракторне машинобу' дування. Подолання вказаних тенденцій є складним і нелег' ким процесом, вирішення котрого залишиться справою не найближчого майбутнього. Для виправлення ситуації, в європейських інтеграційних процесах України, започаткованих ще в кінці минулого століття скоріше всього, в повній мірі має застосовуватись та спрацьовувати принцип оптимуму Парето, а саме — будь$які політичні й економічні рішення, що стосуються зовнішньо$ економічних аспектів господарювання, повинні йти на ко$ ристь державі, але не на шкоду сусідам України, євро$ пейській спільноті та світовому співтовариству. Мірилом щодо прийняття відповідних рішень також має бути всебічно прорахований очікуваний економічний ефект господарської діяльності.
2.3. Íàö³îíàëüí³ îñîáëèâîñò³ ðåã³îíàë³çàö³¿ òà ãëîáàë³çàö³¿ â Óêðà¿í³ Суспільно'економічні тенденції розвитку продуктивних сил України, згідно європейських та світових напрямів, також характеризуються одночасними процесами регіоналізації та глобалізації, ці явища спостерігаються з наростанням. Для України процеси регіоналізації є тим більше актуаль' ними, оскільки вони супроводжують становлення національ' 37
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ної економіки на засадах економічної та політичної незалеж' ності, вільного підприємництва й соціально'орієнтованого ринку. У цих умовах очікування швидких ефектів від якнай' повнішого урахування регіональних передумов функціону' вання продуктивних сил є небезпідставним. У першу чергу во' ни мають датися взнаки через поглиблення територіального поділу праці й відповідної йому спеціалізації регіонів на випу' ску товарної продукції та послуг, конкурентоспроможних як на регіональному, так і на національному й міжнародних рин' ках. Іншими сторонами цього ефекту повинні стати соціальна та екологічна складові, оскільки регіоналізація об‘єктивно орієнтована на все більше урахування регіональних інтересів та підвищення ролі регіональних складових у сукупності по' треб виробництва й споживання. При цьому характерне для процесів регіоналізації урахування виробником місцевої спе' цифіки споживання, особливо споживання населенням благ та послуг, надає можливості ефективного завантаження по' тужностей всіх галузей та секторів суспільного виробництва у регіоні для задоволення місцевих потреб. Характерною особливістю протікання процесів регіоналізації в Україні є їх етапність. Загалом, етапи регіоналізації співвідносяться з вагомими періодами розвитку національної економіки. За основними тенденціями розвитку можна визначити чотири періоди цього процесу. З них перший період охоплює проміжок часу з 1991 при' близно до 1995 р. Цей період можна охарактеризувати, як час активної регіональної диференціації розвитку продуктивних сил — гострої кризи суспільного виробництва. Його результа' тами стали порушення основних територіально'господарсь' ких пропорцій, які призвели до диференціації показників соціально'економічного розвитку регіонів. Характерно, що во' на відбувалась не за рахунок випереджаючого розвитку окре' мих територій, а через більш значні за інші темпи падіння ви' робництва у певних регіонах. У першу чергу це випереджаючі темпи падіння суспільного виробництва у тих територій, які й до 1991 року характеризувалися не найкращими показниками 38
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
розвитку, а саме — в областях з високою часткою агропромис' лового сектору в економіці, загалом — в екологічно проблем' ному Поліссі, в Криму, в Західній Україні. Падіння обсягів суспільного виробництва відбувалося на всій території країни, однак, промислово розвинуті області, перш за все — Донбас, Придніпров’я та Київщина продемонстрували все ж найкращі ознаки збереження суспільного виробництва. Для першого періоду регіоналізації були характерними процеси достатньо гострого регіонального протистояння на політичній арені дер' жави — боротьба соціально'політичних настанов західноук' раїнських політичних кіл та представників Сходу, кримський сепаратизм, національно'мовні протиріччя. Проте, саме у цей період в національній економічній науці було створено кон' цепцію регіональної цілісності, яка склала підґрунтя розробці майбутньої регіональної політики країни. Другий період з 1996 по 1999 рік — період стабілізації не' гативних процесів був часовим проміжком деякого згладжу' вання територіальних диспропорцій з виходом більшості регіонів країни на “мінімальний” рівень функціонування регіональних народногосподарських комплексів, причому за' гальноекономічна криза перейшла у певною мірою “хронічну “ стадію. У другій половині 90'х років територіальна картина суспільного виробництва в регіонах країни зберегла в основ' ному тенденції попереднього періоду. Однак, на відміну від стрімкого падіння виробництва у по' передніх роках, за цей період темпи річного падіння обсягів суспільного виробництва сягали лише декількох відсотків (у 1996 р. — 10,0%) за рік. В окремих областях почалося зростан' ня обсягів суспільного виробництва, на більшості території країни вказана стабілізація економічних процесів спостеріга' лась у вигляді економічної депресії, тобто як недозавантажен' ня виробничих потужностей, зростання всіх форм безробіття, боргів по заробітній платі, падіння доходів та зниження життєвого рівня населення. Останній процес найбільш болючим був у середині 90'х років, оскільки до цього часу були в основному вичерпані по' 39
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
передні збереження населення, обмежилися джерела доходів громадян — найбільших масштабів досягло безробіття (у при' хованій формі). Проте на цей період прийшлися й основні інституційні перетворення в народному господарстві, зокрема — мала приватизація й роздержавлення великих і середніх підприємств, які заклали підґрунтя ринковому механізму гос' подарювання й наступному процесу відродження суспільного виробництва. Усвідомлення того, що регіонально'орієнтоване вироб' ництво може й має скласти підґрунтя відродження національ' ної економіки, вилилося в цей період у створення на загально' державному рівні Концепції державної регіональної політики України, яку спрямовано на прискорення регіонального соціально'економічного розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський обіг ресурсного по' тенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих ор' ганів влади і управління щодо вирішення поточних і перспек' тивних проблем територій. Теоретичною базою регіональної економічної політики було запропоновано взяти концепцію економічної самостійності регіонів. Являючи собою систему заходів, які здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів, ця політика має перш за все сприяти саморозвитку регіонів через створення найбільш сприятливого соціально'економічного простору функціону' вання продуктивних сил територій. В цей період було в основ' ному подолано сепаратистські тенденції, прийнято Консти' туцію України, Конституцію АР Крим, відбулося згладжуван' ня регіонального протистояння на політичних теренах країни. Також було започатковано функціонування спеціальних еко' номічних зон, як дійового інструменту подолання економічної депресії на регіональному рівні. Третій період регіоналізації розпочався на межі 1999' 2000 р.р.і закінчився у 2005 році. Його основними ознаками 40
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
стали зростаючі темпи нарощування виробництва в базових галузях, головним чином — у промисловості. Причому зрос' тання промислового виробництва спостерігається у пере' важній більшості (21 та 25 регіонах в 1999 та 2000 рр. відповідно) регіонів, в 2001'2005 роках — в усіх регіонах Ук' раїни. Однак у кількісному вимірі переважний вклад в еко' номічне зростання знову ж таки роблять старопромислові регіони, де в структурі виробництва переважає продукція га' лузей важкої промисловості. Серед них лідирують потужні сировинно'промислові й машинобудівні комплекси Донбасу, Східного району та Придніпров’я, а також міцний столичний виробничий потенціал. Перед територіями Поліського, Кар' патського, Подільського та Південного економічних районів стоїть найактуальніше завдання прискореного розвитку ви' робничого потенціалу. У цей період основні інституційні зру' шення торкнулись традиційно пріоритетного для України сільськогосподарського виробництва. Реорганізація колек' тивних сільськогосподарських підприємств, розпаювання зе' мель у 2000'2005 рр. як мінімум на півдесятиріччя запізнили' ся з відповідними структурними зрушеннями у відносинах власності в інших сферах суспільного виробництва — у про' мисловості та в інфраструктурі. Тому, враховуючи порівняно довгий лаг економічного ефекту від змін власності в сільсько' господарській сфері, в найближчий час вказані перетворення стануть скоріше гальмом, аніж фактором прискорення суспільного виробництва. Така ситуація хоча й є викликаною об’єктивними причинами, не може не відобразитись на повільних темпах подальшого виходу з кризи. Межа 2005'2006 років стала початком нового, четвертого періоду регіоналізації. Його основними ознаками, поряд із збереженням загальної тенденції росту ВВП, є кризовий ха' рактер зрушень у регіональній економіці. Цей час характери' зує системне зниження темпів росту виробництва, зростання диспропорцій в регіональному розвитку, нарощування про' цесів регіональної дезингтеграції економічного розвитку країни — ігнорування потреб національної економіки на ко' 41
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ристь регіональної, в порушенні принципу “парето'оптимуму” (розвитку територій на користь держави із забезпеченням внутрішніх інтересів). Причини незбалансованості комплексного розвитку регіонів України за сутністю, у першу чергу, є об’єктивними. Так, регіони (області) України значно відрізняються за тери' торією, чисельністю і складом населення, зокрема, різниця за територією складає 4 рази (Одеська область — 32,3 тис. км2, Чернівецька обл. — 8,1 тис. км2); за кількістю населення — 5,1 рази (Донецька обл. — 4671,9 тис. осіб, Чернівецька обл. — 911, 5 тис. осіб); частка міського населення в Донецькій області — 90,3%, в Закарпатській — 37,0% (тут і далі використано дані Держкомстату України). Різним є природно'ресурсний по' тенціал регіонів України, природно'економічні, економіко'гео' графічні та екологічні передумови господарювання. Також, факторами незбалансованості є неефективне управління тери' торіями, недосконалі територіальний устрій, бюджетна політи' ка, та правове поле діяльності суб’єктів господарювання. Наслідком незбалансованості є велика різниця і за еко' номічними показниками, у першу чергу, нерівномірно забезпе' чується економічне зростання. Так, розмах варіації максималь' ного й мінімального значень між регіонами за обсягами ВДВ у 2003 р. становив 9,9 разів, коефіцієнт варіації цього показника склав 79,5%. В розрахунку на одну особу в Києві вироблялося ВДВ у розмірі 3522 грн., у Донецькій області — 2285 грн., у Чернівецькій області — 1192 грн., у Закарпатській — 1131 грн. Показовою є різниця в економічних показниках регіонів, розрахованих на одну особу. Зокрема, у 2004 році співвідношен' ня максимального й мінімального показників у виробництві розрахованої на одну особу промислової продукції регіону для Донецької (17436,9 грн.) й Чернівецької (1206,0 грн.) областей складає 14,5 разів, продукції сільського господарства для Кіро' воградської (2548,0 грн.) й Луганської (721,0 грн.) областей — 3,5 разів. Для розрахованих на одну особу інвестицій в основ' ний капітал найбільшою є різниця між Києвом (5224,5 грн.) та Тернопільською областю (562,7 грн.) — в 9,2 рази, для надход' 42
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ження податків і платежів до бюджетів усіх рівнів — між Києвом (5404,6 грн.) та Тернопільською областю (417,5 грн.) — в 13 разів, у заробітній платі — між Києвом (967,4 грн. ) та Тер' нопільською областю (388,5 грн.) в 2,5 рази. За обсягами інвестицій в основний капітал у 2004 році розбіжність складає 21,2 рази (м.Київ — 13859 млн.грн., Чернівецька обл. — 656 млн.грн.); за розмірами прямих інозем' них інвестицій в економіку регіонів станом на 01.01.2005 р. — у 28 разів, (м.Київ — 2684,1млн. дол. США, Чернівецька обл. — 24,4 млн. дол. США). У загальноукраїнському експорті питома вага трьох обла' стей — Донецької, Дніпропетровської, Запорізької — стано' вить майже половину — 49,4% і складається у переважній більшості із експорту руди, металопродукції та продукції хімічної промисловості, частка 23 регіонів обласного рангу в експорті є меншою за 50%. Структура бюджетних доходів є спотвореною, є регіони, надходження у яких абсолютно не відповідають спеціалізації регіонального господарства. Зокрема, питома вага Донецької області у промисловому виробництві становить 25,4%, а част' ка надходжень податків і платежів — лише 9,7%. Для порівняння, для Львівської області частка надходжень складає 3,9%, тоді як її частка у загальних обсягах реалізації продукції промислового виробництва сягає лише 2,3%. Болючими є проблеми безробіття, особливо на західній Ук' раїні. Розмах варіації за цим показником становить 15 разів (від найвищого в Тернопільській області — 6,9% до найнижчого у м. Києві — 0,4%). На вирішення проблеми безробіття слабко впли' ває розвиток малого бізнесу в регіонах. Рівень зайнятих на ма' лих підприємствах або приватним бізнесом по Україні не пере' вищує останні п’ять років 8% від кількості населення у працез' датному віці. У 2004 році спостерігається зменшення цього по' казника в Україні до 6,8% (у 2003 р. — 7,2%). Значною є регіональна варіація інтегральних соціальних показників, зокрема сукупних бюджетних видатків (з ураху' ванням трансфертів) у розрахунку на душу населення: розмах 43
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
варіації становить 791,3 грн. Найвищі видатки спостерігають' ся в Києві (1373,4 грн.), а найнижчі — у Луганській (582,1 грн.) та Чернівецькій (588,9 грн.) областях. Розрив у сукупних до' ходах на душу населення між окремими областями складає 30' 45%, в той час, як за міжнародними стандартами він не пови' нен перевищувати 20%. Так, найнижчі значення показника се' редньодушового сукупного доходу у 2005 році спостерігають' ся у Тернопільській (388,5 грн.) та Волинській (411,6 грн.) об' ластях, а найвищі — у м. Києві (967,4 грн.), Донецькій (711,5 грн.) та Запорізькій (670,6 грн.) областях. Сутнісний аналіз ситуації показує, що на протязі останнь' ого десятиріччя в Україні процеси регіоналізації спостеріга' ються у різних проявах, що сповнені як позитивного, так і не' гативного змісту. Так, позитивними наслідками регіоналізації є, у першу чергу, посилення зацікавленості регіонів в госпо' дарській діяльності, їх “економічна самоідентифікація”, фор' мування регіонів — лідерів загальнонаціонального масштабу. Основними негативними наслідками стали регіональна дезінтеграція (інколи — з ознаками сепаратизму), її головний прояв — розрив економічних зв’язків, порушення комплексно' го розвитку та невиправдане посилення регіональної дифе' ренціації, що проявилися у різних формах, які можна кла' сифікувати за чотирма основними групами: • диференціація за суспільно'економічними та політич' ними пріоритетами розвитку, за ідеологією реформ на рівні регіону, за баченням майбутнього місця й ролі регіону в дер' жаві, носить т.з. “концептуальний” характер; • диференціація за показниками розвитку суспільного виробництва в галузях та сферах регіональної економіки, про' мисловості сільському господарстві, інфраструктурі, яка но' сить “структурний” характер; • диференціація регіонів за показниками соціально'еко' номічного розвитку, серед яких кінцевими показниками мож' на вважати рівень та якість життя населення регіону, така ди' ференціація несе в собі “соціальну” складову; • диференціація за характером процесів економічного відтворення, поява та збільшення числа, так званих “депресив' 44
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
них” регіонів, тобто територій, для яких спостерігаються сталі негативні зрушення в економічних відтворювальних процесах, низький рівень економічної активності, бідність населення, на перевагу тим територіям, розвиток котрих має ознаки стабільного росту. Даний тип регіональної диференціації є ба' гато у чому визначальним для попередніх типів, його сутність можна охарактеризувати, як “відтворювальну”. У першу чергу глибоким є розрив економічних, техно' логічних та фінансових зв’язків між промисловими (Придніпров’я, Донбас, Харківщина) і сільськогосподарськи' ми (Поділля, Полісся, Карпатський та значною мірою Півден' ний і Центральний) економічними районами. Це склало, у числі інших факторів, підґрунтя соціально'політичному роз' межуванню територій по лінії “Схід'Захід” під час виборчих кампаній 2004 та 2006 років. Поглиблення дисбалансу економічно'соціального та куль' турного розвитку суттєво ускладнює проведення єдиної політи' ки соціально'економічних перетворень, формування загально' державного ринку товарів і послуг, збільшує загрози регіональ' них криз, дезінтеграції національної економіки. У період після 2000 року регіональна дезінтеграція дещо послабла, але головна її причина — конфлікт державних і регіональних інтересів не була усунута, що багато в чому стало причиною суспільно'еко' номічної кризи 2004'2005 р., що почалася, як системна політич' на криза і поступово переросла з владної — в кризу відносин власності, а далі — у структурно'господарську. Отож, сучасні тенденції незбалансованості комплексного розвитку територій країни проявляються в зростанні диспро' порцій соціально'економічного розвитку регіонів та зниженні економічної активності в них в умовах зменшення рівня керова' ності економічними процесами в територіальних соціально' економічних системах. Основним завданням сьогодення в цьо' му напрямку є подолання тенденцій регіональної дезінтеграції, зменшення регіональної диференціації, відновлення системно' го, інтегративно'ієрархічного функціонування національної економіки на засадах пропорційно'збалансованого, комплекс' ного розвитку в територіальному та галузевому вимірах. 45
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Причому, у зв’язку з вищевикладеним, знову в гірших за інші умовах опиняються регіони з переважною агропромисло' вою спеціалізацією й обмеженою природно'ресурсною базою для розвитку інших галузей промисловості, у першу чергу — важкої індустрії. Загалом, на попередньому етапі розвитку роль галузей суспільного виробництва, орієнтованих на первинну обробку й переробку сировини природно'ресурсного поход' ження була чи не найбільш визначною у виробництві товарної продукції. На відміну від 70'х — 80'х років минулого сторіччя, коли в структурі економіки все більшу частку займав випуск високотехнологічної продукції машинобудівного й хіміко'лісо' вого комплексу, переробних галузей АПК при відносному ско' роченні частки сировинних галузей, останнє десятиріччя харак' теризувалося зворотною картиною. Причому таке становище об’єктивно домінувало як на внутрішньому ринку, так і (особ' ливо) в експортній зовнішньоекономічній діяльності, де ук' раїнська сировина й напівфабрикати досі є достатньо конкурен' тоспроможними у порівнянні із зарубіжними аналогами. На даному періоді регіоналізації розвитку продуктивних сил України найактуальнішим завданням стає об’єднання регіонів країни навколо національної ідеї — досягнення добро' буту всіх територій та всіх соціальних груп суспільства через прискорений економічний розвиток, подолання екологічних негараздів, демократичний устрій держави та цивілізовану інтеграцію у світове співтовариство. Це має бути досягнуто й за рахунок впровадження заходів державної регіональної еко' номічної політики, спрямованої на збалансування рівнів соціально'економічного розвитку регіонів, подолання депре' сивних тенденцій територіального розвитку, підвищення рівня життя населення відсталих регіонів, гармонізацію відно' син природи і суспільства. Закономірність глобалізації сучасної економіки відображає реальну дійсність розвитку економічних відносин. Разом з тим, ці процеси супроводжуються значними негативними наслідка' ми для цивілізації в цілому та окремих держав і регіонів. Гло' балізація виступає як могутня сила, що породжує надзвичайно 46
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
гострі проблеми, які необхідно враховувати при розміщенні продуктивних сил і розвитку економіки України та її регіонів. Україна має певні конкурентні переваги у світогоспо' дарській системі і тому може брати активну участь у глобаль' них економічних процесах. Це стосується, зокрема, її унікаль' ного у світі природно'ресурсного потенціалу, особливо руд' них (залізо' та марганцеворудних) ресурсів, які можуть відіграти важливу роль у розвитку світової економіки як її природна база. Природні передумови України суттєво допов' нюються існуючим виробничим, людським та науково' технічним потенціалом. В Україні склалися унікальні у світі виробничі комплекси, насамперед металургійний, машинобудівний та хімічний. Поєднання на незначній відстані (150'300 км) комплексу енергетичних, рудних, нерудних та інших природних ресурсів створює надзвичайно сприятливі умови для розвитку мета' лурго'машинобудівного і хімічного комплексів світового зна' чення. Їх функціонування забезпечується сучасною достатньо розвинутою виробничою, соціальною та рекреаційною інфрас' труктурою, мережею науково'дослідних і проектно'конструк' торських організацій, середніх та вищих навчальних закладів по підготовці кваліфікованих спеціалістів тощо. Міжнародне економічне і соціальне значення має особли' вий рекреаційний комплекс у складі Азово'Чорноморського, Карпатського та Поліського підкомплексів. Рідкісні бальнео' логічні природні ресурси можуть стати базою розвитку загаль' ноєвропейського туристично'рекреаційного господарського комплексу. Окремі підкомплекси можна доповнювати госпо' дарськими галузевими комплексами виробництв світового значення. Великий регіон України — Лісостепова і Степова зони — мають унікальні світового значення агрокліматичні передумо' ви та земельні ресурси агропромислового комплексу. Тут мо' жуть вироблятися продукти харчування, які забезпечувати' муть продовольством населення багатьох країн. Значна роль України у світогосподарських стосунках і як 47
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
транзитної держави — на її території зосереджений значний транспортний потенціал загальноєвропейського і світового значення. Це стосується нафто', газо' і продуктопроводів, ліній електропередач, які зв’язують Україну з іншими держа' вами, морського і річкового транспорту, транзитних залізнич' них шляхів та будівництва автомобільних коридорів, що про' стягнуться з Європи в Азію. Існуючий геоекономічиий потенціал може забезпечити Україні належне місце у світовому господарському комплексі, стати базою для розробки перспективних планів розвитку і розміщення її продуктивних сил. Важливо своєчасно і сповна скористатися цим, щоб не втратити нинішні конкурентні переваги. Зробити це дуже не' просто навіть з допомогою вільного ринку. Тому пошук мож' ливостей забезпечити вигоду від глобалізації, перетворити глобальну ринкову силу в продуктивну для національної еко' номіки, комплексно використовуючи комбінацію глобалізації з регіональною самодостатністю і забезпеченням національ' них інтересів, — це надзвичайної складності теоретичне та практичне завдання для розвитку і розміщення продуктивних сил та регіональної економіки. Про велику складність розвитку національної економіки в умовах дії закономірності глобалізації свідчить світовий досвід, який має повчальне значення для України при вироб' ленні власної політики світогосподарських стосунків. Найбільш узагальнено можна сказати, що складний і супереч' ливий розвиток світового співтовариства характеризується періодичним загостренням кризових соціальних та еко' номічних процесів, відсутністю ефективних і надійних ме' ханізмів їх вирішення, а тим більше запобігання. Виходячи з практичної національної доцільності, а також різноманітних інтересів суб’єктів світового господарства і еко' номічних сил, що визначають курс та особливості функціону' вання окремих держав і їх блоків, Україна в геоекономічному і геополітичному відношенні повинна керуватися концепцією розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням дії 48
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
глобальних ринкових сил, перетворенням їх у продуктивні си' ли у власних інтересах. У зв’язку з цим потрібно визначити стратегію партнерства в різних галузях економіки, політики та соціальної сфери з суб’єктами світогосподарських відносин. У нинішній ситуації необхідне входження України в певні економічні блоки, оскільки це дозволяє забезпечити власний розвиток на базі об’єднання сил і координації діяльності. Ефективність міжнародного економічного співробіт' ництва України значною мірою залежить від своєчасного виз' начення місця і ролі конкретних господарських комплексів у світовій технологічній революції. Це обумовлене тим, що саме вона визначатиме структуру і напрями розвитку світової еко' номіки у перспективі. Закономірність глобалізації світового господарства вказує на те, що в найближчому майбутньому система міжнародних відносин збереже нинішню свою форму, визначаючи тери' торіальну організацію і світовий поділ праці. Глобалізація економічних ринкових сил є важливим чин' ником, який визначає напрям розвитку методології стосовно продуктивних сил, так і сферу практичної діяльності, яка має найповніше використати глобальні ринкові сили в якості про' дуктивних сил національної економіки, стрижнем якої можуть бути конкурентні переваги в галузі ресурсного, транспортного, виробничого, науково'технічного потенціалу та економіко'ге' ографічного положення України. Як тенденції глобалізації, так і процеси регіоналізації є про' явами об’єктивного економічного закону комплексного роз1 витку продуктивних сил. В даному контексті його зміст у сучас' них умовах можна було б коротко сформулювати, як орієнтацію територіального розвитку на отримання за до$ помогою ринкових економічних механізмів максимального ефекту від визначеного раціональними потребами залучення у господарювання всього комплексу продуктивних сил тери$ торіальної соціально$економічної системи з якнайбільш по$ вним урахуванням усіх (як регіональних, так і глобальних) передумов та факторів економічної діяльності. 49
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 3. ÏÐÈÐÎÄÍÎ-ÅÊÎÍÎ̲×Ͳ ÏÅÐÅÄÓÌÎÂÈ ÐÅòÎÍÀËÜÍÎÃÎ ÐÎÇÂÈÒÊÓ Â ÓÊÐÀ¯Í² 3.1. Природно1ресурсне районування країни. 3.2. Природно1економічні умови господарювання в регіонах України. 3.3. Економіко1географічні передумови й фактори розміщення й розвитку продуктивних сил держави.
3.1. Ïðèðîäíî-ðåñóðñíå ðàéîíóâàííÿ êðà¿íè На початок періоду становлення національної економіки, який і характеризується найзначнішим рівнем інтенсивності використання природно'ресурсної бази, в Україні сформував' ся комплекс макромасштабних природно'ресурсних районів, чітко диференційованих за характерними ознаками структури природно'ресурсного потенціалу, природно'кліматичними умовами, характером та ефективністю використання ресурс' ної бази. У даному випадку природно1ресурсний район роз' глядається нами, як таксонна, об’єктивно сформована, гео' графічно'цілісна територія, що утворилась внаслідок природ' но'економічних факторів, характеризується якісно своє' рідним, внутрішньо однорідним поєднанням природних умов та ресурсів, які в комплексі виступають фактором формуван' ня суспільного територіального поділу праці та визначають в числі інших чинників територіальну структуру господарства. У загальному випадку природно'ресурсний район тери' торіально не збігається з інтегральним економічним районом, у формуванні котрих бере участь значно більша кількість чин' ників районоутворення. Звідси, особливості регіональної диференціації рівнів роз' витку продуктивних сил, які багато в чому сформовані тери' 50
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
торіальним поділом праці, можна об’єктивно пояснити на' лежністю до одного з природно'ресурсних районів, що й вис' тупає одним з провідних чинників формування територіаль' ної структури господарства. Таких природно'ресурсних макрорайонів, які охоплюють декілька областей, в Україні сформовано, за даними різних дослідників, від 5 до 8 одиниць. Загалом, оцінюючи весь ком' плекс природних ресурсів та умов господарювання, а також спираючись на агрокліматичне районування території країни й різні варіанти попереднього природно'ресурсного й еко' номіко'географічного районування, у тому числі В.Садовсько' го (1930'і роки), групи дослідників під керівництвом К.Г.Воб' лого (1952 р.), А.Т.Діброви (1958 р.) В.І.Поповкіна та ін. (1994 р.), а також нову сітку економічних районів (1998 р., колектив вчених РВПС України НАН України), з точки зору їх впливу на диференціацію розвитку продуктивних сил, можна виділи' ти шість природно'ресурсних районів, які включають у себе відповідно області: 1. Донецько1Придніпровський (Південно1Східний) (Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська); 1. Західний (Львівська, Івано'Франківська, Закарпатсь' ка та Чернівецька); 2. Південно1Західний (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська області та АР Крим); 3. Подільський (Західно1лісостеповий) (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька); 4. Поліський (Північний) (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Сумська, Чернігівська); 5. Східно1Лісостеповий (Харківська, Полтавська та Чер' каська). Запропонована подвійна назва деяких районів відображає, окрім найменувань, що історично склалися, також й особли' вості фізико'географічного положення територій. Розглянувши коротко структуру та кількісні показники природних ресурсів цих ресурсних районів, можна зробити наступні висновки: 51
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Донецько1Придніпровський (Донецька, Дніпропетров' ська, Запорізька, Луганська) природно'ресурсний район включає в себе в основному території степової, а частково — лісостепової природно'географічної провінції на півдні Східно'Європейської рівнини межах Придніпровської низо' вини, Придніпровської височини, Приазовської низовини й Донецького кряжу. З точки зору врахування більшості при' родно'економічних чинників, що впливають на ефективність господарювання, ця територія має найкращі передумови еко' номічного розвитку. Як рельєф, так і кліматичні умови є спри' ятливими для розвитку усіх складових продуктивних сил. У ґрунтовому покриву території переважають чорноземи, при' чому ґрунти сільськогосподарського призначення характери' зуються чи не найвищими балами природної родючості в країні й забезпечують, вкупі з сприятливими природно'кліма' тичними умовами, високу врожайність різноманітних сільгоспкультур. Найпотужніший в країні мінерально'сиро' винний потенціал Донбасу і Придніпров’я складається з ви' ключно гармонійно поєднаних рудних і нерудних корисних копалин, потужного сировинного потенціалу паливно'енерге' тичного комплексу, що в комплексі сприяє розвитку широко' го спектру як добувних, так і переробних галузей народного господарства, особливо — важкої промисловості, (ПЕК, мета' ломісткого машинобудування, металургійного комплексу), АПК тощо. Незважаючи на високий рівень господарської опа' нованості території, досить потужним, виходячи з належності до району берегової смуги Азовського моря та цінних ланд' шафтно'культурних об’єктів (заповідників Луганського та Ас' канія'Нова тощо), є й рекреаційний потенціал Південного сходу. Порівняно недостатнім є лише ресурсний потенціал водних ресурсів району, особливо на Донеччині, а об’єктивно зниженим, враховуючи географічну зону — лісових. Певну проблему являє собою й посушливий клімат, який вимагає проведення зрошувальних робіт у землеробстві. На протязі довгого часу рівень соціально'економічного розвитку як Дон' басу, так і Придніпров’я відповідав вказаним позитивним пе' 52
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
редумовам розвитку продуктивних сил, проте, певні тери' торіально'господарські диспропорції були характерними й для цих територій, зокрема — проблеми урбанізації й еколого' економічних взаємовідносин продуктивних сил і природного середовища їх функціонування. Західний (Львівська, Івано'Франківська, Закарпатська та Чернівецька) природно'ресурсний район характеризується унікальністю природно'економічного потенціалу як для Ук' раїни, так і для Європи в цілому. Гірський характер місцевості обумовив різноманітність природних умов. Територія району в основному належить до поліської та лісолучної природної рослинної смуги. Особливий характер кліматичного по' тенціалу простежується в існуванні різних ландшафтно' кліматичних зон: Малого Полісся, Передкарпатського й За' карпатського передгір’я, Закарпатської низини, гірських лісо' лучних районів, субальпійських (полонини) та альпійських (Високі Карпати) частин території. При цьому природні умо' ви Високих Карпат вважаються найбільш суворими в Україні. Ландшафтно'культурний потенціал району є однією з струк' туроформуючих складових рекреаційного потенціалу Ук' раїни. З точки зору врожайності, дерново'підзолисті, буро' земні й перехідні між ними ґрунти характеризуються се' редніми значеннями родючості. Район вирізняється найпо' тужнішим потенціалом лісових ресурсів в Україні. Основу мінерально'сировинної бази складено в основному нерудними копалинами — кам’яним вугіллям, сірчаними покладами, калійними солями, цементною сировиною, вапняками, мінво' дами, нафтою й газом, що в комплексі створило досить слушні умови для розвитку як галузей АПК й рекреаційного госпо' дарства, так і промислового комплексу з переважанням добув' ної та неметаломістких галузей переробної промисловості, у т. ч. — хіміко'лісового комплексу, промисловості будматеріалів, середнього та неметаломісткого машинобудування тощо. Пи' тома водозабезпеченість цього району є досить високою, од' нак, користування водними ресурсами ускладнено через чис' ленні екологічні проблеми водного комплексу. Особливо тре' 53
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ба сказати на порівняно близькі, досить слушні природно'ре' сурсні передумови розвитку всіх територій району, що, однак слабо відобразилося у розвитку продуктивних сил різних його областей. Південно1Західний (Кіровоградська, Одеська, Миколаїв' ська, Херсонська області та АР Крим) район об’єднав у себе південні й західні території степової природно'географічної провінції та частково — лісостепу у межах Придніпровської височини та Причорноморської низовини. Ґрунтовий покрив території району складається в основному з середньоґумус' них, опідзолених та малоґумусних чорноземів, темно'кашта' нових слабо'солонцюватих ґрунтів сприятливої для сільсько' господарського освоєння структурної будови. У природно'ре' сурсному потенціалі району особливого значення набувають природно'рекреаційні ресурси, враховуючи виняткове поєднання природно'кліматичних умов, водних, земельних, лісових та гідромінеральних ресурсів. Водні ресурси у порівнянні з Україною в цілому відрізняються як різно' манітним характером (ресурси річок, озер, лиманів, Чорного та Азовського моря тощо), так і кількісними показниками. У порівнянні зі Сходом лісостепової зони, цей район є бідним на корисні копалини, однак помітне народногосподарське зна' чення мають буре вугілля, залізні руди й руди важких металів, будівельна сировина, мінеральні води, лікувальні грязі, рапа морських лиманів. Природна лісистість території є наймен' шою в країні, проте ліси південного узбережжя й гір Криму мають підвищене рекреаційне значення. Багатим є й фа' уністичний потенціал Південного заходу, представлений як мисливськими, медоносними, так і рибно'промисловими ре' сурсами. Переважно низовинний рельєф району, родючі ґрун' ти, помірно теплий, напівсухий клімат, сусідство з могутньою сировинною базою Донбасу й Придніпров’я, виключні переду' мови для розвитку водного (у т.ч. — морського транспорту), наявність найпотужнішого в країні потенціалу курортно'рек' реаційних ресурсів створюють сприятливу базу для розвитку практично всіх галузей господарства, перш за все — АПК, ма' 54
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
шинобудівної, хімічної промисловості та будіндустрії, а також інфраструктурних галузей, серед яких лідирують транспортне обслуговування та рекреаційне господарство. Загалом, при' родно'ресурсні передумови розвитку продуктивних сил райо' ну є сприятливими для всіх його областей. Рівень забезпече' ності природно'ресурсним потенціалом є порівняно збалансо' ваним, зокрема, знижений рекреаційний потенціал Кірово' градщини компенсується багатим потенціалом земельних угідь та корисних копалин, а нестача водних ресурсів та порівняна бідність ґрунтів Криму — його рекреаційним ресур' сним комплексом. Подільський (Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області) природно'ресурсний район нами виділено, враховую' чи як виключний збіг ознак структури природно'ресурсного потенціалу, спільність природних, у т.ч. кліматичних умов Західного лісостепу для трьох областей, так і належність до одного економічного району. Належні до району території Подільської та Придніпровської височини характеризуються помірно'континентальним кліматом та більш, ніж достатньо сприятливими ресурсними передумовами для розвитку бага' тогалузевої аграрно'промислово орієнтованої економіки. Ха' рактерною особливістю ресурсного потенціалу району є пере' вага частки сільськогосподарських ресурсів над промислови' ми, зокрема, найбагатішим у ПРП району є потенціал земель' них ресурсів переважно чорноземних і сірих лісових ґрунтів з високим вмістом споживчих речовин. В той же час, мінераль' но'сировинний потенціал обмежено корисними копалинами для виробництва будівельних і неметалевих конструкційних матеріалів при відсутності промислово розроблюваних руд' них родовищ та порівняно невеликими покладами сировини для хімічної й паливної промисловості. Розвитку рекреаційно' го господарства району сприяє наявність родовищ мінераль' них підземних вод. Досить густа мережа малих і середніх річок (Збруча, Росі, Серету, Смотричу тощо) формує достатній для регіональних потреб водоресурсний комплекс, а більше, ніж десятивідсоткова лісистість території створює передумови для 55
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
формування лісової та деревообробної галузі. Вдало поєднана сукупність ландшафтних, водних та лісових об’єктів підвищує цінність рекреаційних територій району. Структура природ' но'ресурсного потенціалу обумовила, таким чином, агропро' мислову орієнтацію господарства та декілька знижений у порівнянні з промислово розвинутими територіями рівень розвитку продуктивних сил у цілому. Однак на основі власної промислової бази можливим є помітне нарощування по' тенціалу як харчової й легкої галузей, так і промисловості буд' матеріалів, хіміко'лісового комплексу, а вигідне положення щодо розвитку міжрегіональних зв’язків сприяє успішному функціонуванню інших галузей господарства, зокрема — ма' шинобудування та ПЕК. При цьому не останню роль відігра' ватиме підвищений у порівнянні з урбанізованими тери' торіями промислових регіонів екологічний потенціал подільських ландшафтів. Поліський (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Сумська, Чернігівська) ресурсний район розташо' вано в основному у відповідній природно'географічній зоні, яка знаходиться у західній частині Східноєвропейської рівни' ни на території Поліської низовини, Волинської та Придніпровської височини. Частково території району (південні) розташовані у лісостепу. Поліські ландшафти, які відрізняються помірно теплим, вологим кліматом, поширен' ням піщаних рівнин є задовільними для господарювання. Цей район характеризує також значне поширення дубово'сосно' вих лісів, боліт, заболочених місцевостей, луків, озер. Ознакою району є порівняно достатня забезпеченість водними ресурса' ми. Природно'ресурсний потенціал району характеризується бідністю мінеральних рудних копалин, порівняно низькою продуктивністю й якісними ознаками більшості земельного фонду сприяє розвитку агропромислових галузей господарст' ва та неметаломістких галузей промисловості, хіміко'лісового комплексу і будівельної індустрії, на окремих територіях — па' ливно'добувних галузей (нафтогазовидобувної та вугільної й торф’яної). Однак наявність порівняно великих лісових наса' 56
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
джень, значної кількості перезволожених місцевостей, в тому числі боліт (на Полісся припадає до половини заболочених зе' мель України) вимагала проведення меліоративних робіт і ру' бок лісу для здійснення господарської діяльності й підвищен' ня її ефективності, що, однак, не сприяло поліпшенню еко' логічної ситуації. Серед рівнинних територій України кліма' тичні умови Полісся є найбільш суворими. Найсприятливіши' ми для сільського господарства є ґрунтово'кліматичні умови південної частини району, де природна родючість ґрунтів ви' ща (чорноземи), ніж на перезволоженій і заболоченій тери' торії північних районів. Важливішою проблемою Полісся є руйнівні екологічні наслідки катастрофи на ЧАЕС та техно' генно'антропогенний вплив на довкілля меліоративних робіт й іншого втручання у природне середовище. Загалом, Поліський природно'ресурсний район на багатьох територіях характеризується граничними значеннями ефективності ви' користання природно'ресурсного потенціалу та мінімальними показниками потенціалу екологічного, що відобразилось, зок' рема, в існуванні територій Чорнобильської зони відчуження, де господарська діяльність є забороненою законодавством. Проте підвищена здатність поліських ландшафтів до самоочи' щення від радіонуклідів та застосування природозберігаючих технологій в господарюванні дозволяє з часом підвищити еко' лого'економічні характеристики територій району. Ймовірним є й відновлення та примноження унікального рек' реаційного комплексу Полісся, окремі складові якого, зокрема — заповідні ліси Чернігівщини, комплекс Шацьких озер Во' лині, Біле озеро Рівненщини, та мінеральні води Житомирщи' ни й зараз не поступаються рекреаційним об’єктам державно' го й міжнародного значення. Східно1Лісостеповий (Харківська, Полтавська та Чер' каська) ресурсний район виділено, спираючись як на порівня' ну схожість природних ресурсів та належність в основному до однієї природно'географічної зони, так і виходячи такого фак' тору районоутворення, як особливість фізико'географічного та економіко'географічного положення. Так, даний район зна' 57
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ходиться на території Придніпровської низовини, Придніпровської височини та Полтавської рівнини в одній природно'географічній та грунтово'кліматичній зоні з Поділ' лям, однак, розвиток його продуктивних сил орієнтується на промислово'аграрну структуру економіки, щільною мережею економічних зв’язків пов’язану з могутнім виробничим та ре' сурсним потенціалом Донбасу та Придніпров’я, у зв’язку з чим і дотримано виділення 2'х лісостепових природно'ресурс' них районів. Цілком слушним, є й приєднання до цього райо' ну Черкащини, враховуючи структуру її ПРП, яка достатньо корелює зі структурою інших областей району. Загалом, при' родно'географічні умови району, а особливо — його еко' номіко'географічне положення є найсприятливішими факто' рами розвитку продуктивних сил. Зокрема, це висока природ' на родючість чорноземних ґрунтів, континентальний клімат та сприятливі погодні умови для часів вегетації сільгоспкультур й періоду збирання врожаю. З інших факторів відзначимо близькість території району як до сировинних джерел, так і до ринків збуту Росії. Наявна мінеральна сировинна база пред' ставлена як багатими залізорудними родовищами, так і нафто' газоносним районом Дніпровсько'Донецької западини, а та' кож нерудними корисними копалинами, у т.ч. — сировиною для хімічної промисловості. Порівняно багатий потенціал вод' ного комплексу, помітний обсяг лісових ресурсів, близькість мінеральних рудних та паливно'енергетичних родовищ, а та' кож заготівельних виробництв Донецько'придніпровського району слугує каталізатором розвитку регіонального промис' лового комплексу, перш за все — добувних галузей, багато' профільного машинобудування, хімічної промисловості та ПЕК. Сприятливі умови для розвитку АПК відзначилися ви' сокою часткою харчової промисловості в галузевій структурі виробництва району. Багатим є й його рекреаційний по' тенціал, зокрема — родовищ мінеральних вод Полтавщини, “візитної картки” України — культурно'ландшафтних охорон' них територій Шевченкового краю та заповідних місць Слобо' жанщини, особливу цінність яким надає високий екологічний 58
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
потенціал територій району. Проте певним рівнем напруже' ності екологічної ситуації характеризується розвиток ур' банізованих територій Харківщини, сировинно'промислових регіонів та територій з підвищеним рівнем радіаційного фону на Черкащині. Однак для Східного лісостепу в цілому прита' манні сприятливі загалом еколого'економічні умови господа' рювання.
3.2. Ïðèðîäíî-åêîíîì³÷í³ óìîâè ãîñïîäàðþâàííÿ â ðåã³îíàõ Óêðà¿íè Виходячи з наведеного природно'ресурсного районування території країни, можна оцінити й природні умови з точки зо' ру впливу на регіональну диференціацію розвитку продуктив' них сил. Таку оцінку проведено за чотирма критеріями: гео морфологічним (роллю геоморфологічних факторів у розвитку продуктивних сил), кліматичним (за впливом кліматичних умов на регіональний розвиток), природної безпеки (ймовірністю виникнення надзвичайних ситуацій та катаст' роф природного походження) та екологічним (рівнем впливу екологічних чинників на розвиток і ефективність господарю' вання). Так, за впливом геоморфологічних факторів на розвиток продуктивних сил територію країни можна розділити на на' ступні регіони: Поліський, який характеризується переважно рівнинним (у своїй більшості — низовинним) характером місцевості з до' сить великою кількістю водних масивів, у т.ч. річок, боліт і озер, заболоченістю та перезволоженістю великих площ, порівняно високим рівнем лісистості території. Характери' зується в основному задовільними, на півдні регіону — спри' ятливими, в окремих випадках (на перезволожених та заболо' чених територіях) — мало задовільними й незадовільними пе' редумовами господарювання. Для покращання умов госпо' дарської діяльності потребує помітного втручання у природне середовище через проведення меліоративних робіт та лісо' 59
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
меліорації, рубок лісу тощо. Включає в себе Волинську, Рівненську, Львівську, Житомирську, Київську, Чернігівську та Сумську області. Карпатський гірський, який включає в себе Івано' Франківську, Закарпатську та Чернівецьку області. Для нього є поширеними гірські ландшафти, які виступають фактором ускладнення розвитку мережі розселення, транспортних ко' мунікацій та мереж зв’язку, рослинницьких галузей АПК то' що. Одночасно, регіони цієї геоморфологічної типології харак' теризуються виключно сприятливими умовами для розвитку рекреаційного господарства. Для господарювання в цьому регіоні теж у певних випадках застосовується масове втручан' ня у природне середовище, яке може порушувати еколого'еко' номічну стійкість ландшафтів та збільшувати ризик виник' нення надзвичайних ситуацій. Природні умови розвитку про' дуктивних сил є в основному задовільними та сприятливими, в гірських районах Високих Карпат — малозадовільними для окремих галузей господарства. Рівнинний Центрально1Український регіон включає в се' бе найбільшу групу областей (Тернопільську, Вінницьку, Хмельницьку, Черкаську, Кіровоградську, Дніпропетровську, Запорізьку, Донецьку, Луганську, Харківську та Полтавську). Для них є характерними загалом сприятливі геоморфологічні умови господарювання у вигляді рівнинного в своїй більшості характеру місцевості лісостепової й степової природно'гео' графічних провінцій, добре придатних до залучення в госпо' дарський обіг водних басейнів, відсутності великих заболоче' них і лісових масивів. Природні умови сприяють розвитку пе' реважної більшості галузей господарства. Проте випадки втручання в природне середовище, зокрема — будівництво во' досховищ, вирубка лісів у лісостеповій зоні, рільництво вик' ликали негативні явища, які вилились у порушення водного режиму територій, знизило рівень лісистості й викликало у кінцевому випадку деградацію ландшафтів, появу нехарактер' них ландшафтних структур (підтоплених та еродованих тери' торій). Загалом, однак, природні умови цього регіону можна 60
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
охарактеризувати як у переважній більшості досить стійко сприятливі та задовільні для розвитку продуктивних сил. Кримсько–Причорноморський. Цей регіон включає в себе АР Крим, Одеську, Херсонську, Миколаївську області й харак' теризується особливо сприятливими, сприятливими, подекуди — задовільними передумовами розвитку продуктивних сил. З них виділяється приморське положення, що обумовлює ви' ключно сприятливі передумови для розвитку рекреаційного комплексу, транспорту та інших галузей інфраструктури, рівнинний у своїй більшості (крім Кримських гір, які мають, однак, виняткове рекреаційне значення) характер місцевості й розгалужена мережа прісноводних шляхів. Проте грунтово' кліматичні умови господарювання у свій час визвали до життя необхідність значного втручання у природний водообіг, розбу' дови мережі зрошувальних систем та штучного водопостачан' ня в Криму. Антропогенне навантаження територіально'госпо' дарських систем викликало порушення (часто — з катаст' рофічними ознаками) екологічного стану територій суші й морських акваторій, зниження еколого'економічного по' тенціалу рекреаційних територій. У будь'якому випадку, спри' ятливість природних умов для розвитку продуктивних сил для цього регіону може розглядатись лише за умови посилення природоохоронної й природовідновлювальної діяльності, мінімізації антропогенно'техногенного впливу на довкілля. За впливом кліматичного фактору на диференціацію регіонального розвитку територія України поділяється, згідно кліматичному районуванню на дві макрокліматичні зони — Південну та Північну, які характеризуються відповідно пере' важанням впливу антициклонів (степові регіони) та вологих циклонів (території Полісся й Лісостепу) зі збільшенням кон' тинентальності клімату з заходу на схід. Також треба виділити 2 регіональні кліматичні зони — південно$кримську (з півден' ного заходу на північний схід південного берегу Криму) з кліматом середземноморського типу та гірську (гірські маси' ви Карпат і Криму) з проявами вертикальної поясності ланд' шафтів та температурних зон. 61
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
З усіх територій країни природні кліматичні умови госпо' дарювання є найкращими у локальній Південно'кримській кліматичній зоні, дещо менш сприятливими — у південній, а найсуворішими — в Північній зоні та гірських районах. Треба відмітити, що з останніх двох регіонів найбільш суворими та, відповідно — найменш сприятливими для господарювання є території Українського Полісся та гірські масиви Карпат. Та' ким чином, до сприятливих природно'кліматичних умов гос' подарювання можна віднести території Донецької, Дніпропет' ровської, Запорізької, Луганської, Кіровоградської, Одеської, Миколаївської, та Херсонської областей. Регіонами з пере$ важно задовільними природно'кліматичними умовами є Він' ницька, Київська, Полтавська, Сумська, Тернопільська, Харківська, Черкаська, та Хмельницька області. Територіями з порівняно суворим кліматом та менш сприятливими для господарювання умовами є Волинська, Житомирська, Закар' патська, Івано'Франківська, Львівська, Рівненська, Чернівецька та Чернігівська області. Окремо виділяється найсприятливішими природно'кліматичними умовами гос' подарювання АР Крим. Серед можливих чинників деструктивного характеру, які можуть бути факторами негативного впливу на розвиток і розміщення продуктивних сил є природні катастрофічні яви' ща — землетруси, певні гідрологічні процеси (паводки, повені, підтоплення ґрунту тощо), масові пожежі на природних об’єктах (лісах, торфовищах, інших екосистемах тощо), епідемічні інфекційні захворювання, метеорологічні (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічні й геологічні (зсуви, се' леві потоки) явища. З цієї точки зору виділяються особливо несприятливими умовами природної безпеки господарюван' ня території Закарпатської, Одеської та Чернівецької областей та АР Крим, де високою є ймовірність виникнення надзвичай' них ситуацій природного походження. Зокрема, на території цих областей ізосейсмами сейсмічності до 7 балів окреслено територію у 27 тис.км2 . Також проблемними з цієї точки зору є регіони з порівняно високою ймовірністю виникнення не$ 62
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
безпеки щодо стихійних лих та природних надзвичайних си' туацій і катастроф — території Волинської, Дніпропетровсь' кої, Запорізької, Івано'Франківської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Рівненської, Харківської, Херсонської, та Чернігівської областей. Інші області України належать до гру' пи регіонів із задовільною природною безпекою господарю' вання. Говорячи про екологічні (враховуючи високий рівень зво' ротного впливу екологічних факторів на суспільне вироб' ництво — економіко'екологічні) чинники регіонального роз' витку, треба перш за все визнати критичний щодо впливу на довкілля стан господарської діяльності в Україні в цілому, зо' крема — найвищі в Європі показники розораності сільського' сподарських угідь, водо' та лісокористування. Враховуючи, що частка відносно екологічно чистих, сприятливих для роз' витку і розміщення продуктивних сил територій складає 10' 15% загальної земельної площі країни, можна зробити висно' вок про те, що для країни у цілому позитивні економіко'еко' логічні передумови розвитку не є властивими. Проте до місце' востей зі сприятливими та помірно сприятливими екологічни' ми умовами без надзвичайно забруднених ділянок та ознак екологічної катастрофи в своїй більшості відносяться тери' торії Сумської, Полтавської, Хмельницької та Тернопільської областей. Регіонами з найбільш напруженою екологічною си1 туацією, близькою до катастрофічного стану є Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з ознаками екологічної ката1 строфи сягають 1,7% території України та спостерігаються го' ловним чином у Київській та Житомирській області. Не' обхідно також вказати на важке екологічне становище Ук' раїнського Причорномор’я та середнього й нижнього Придніпров’я — АР Крим, Одеської, Херсонської, та Мико' лаївської областей, а також — Черкащини, у яких умови госпо' дарювання можна охарактеризувати, як у більшості своїй погіршені. У Харківській, Волинській, Кіровоградській, Рівненській, Чернігівській, Львівській, Івано'Франківській та 63
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Вінницькій областях спостерігаються в основному задовільні та погіршені умови господарювання, проте помітні частини цих регіонів є екологічно чистими та умовно чистими від за' бруднення хімічними та радіоактивними речовинами.
3.3. Åêîíîì³êî-ãåîãðàô³÷í³ ïåðåäóìîâè é ôàêòîðè ðîçì³ùåííÿ é ðîçâèòêó ïðîäóêòèâíèõ ñèë äåðæàâè Фактор економіко1географічного положення серед інших займає дещо виняткове місце, оскільки розташування кожного об’єкта народного господарства у просторі обумовле' не багатьма причинами. Економіко'географічним положен' ням об’єкта (країни, району, населеного пункту, підприємства) називається сукупність просторових його відношень до інших, які впливають або можуть впливати на його розвиток. Аналіз економіко'географічного положення оз' начає вивчення просторових відношень досліджуваних об’єктів порівняно з іншими. До найважливіших належать відношення до джерел природних і трудових ресурсів, ринків збуту продукції, головних економічних центрів та вузлів. Великий дослідницький і загальносуспільний інтерес в ос' таннє десятиріччя викликає питання геоекономічного поло' ження України, її різних територій та геоекономічні аспекти регіонального розвитку й формування регіональної й міжна' родної політики України. У сучасному суспільстві геополітичне положення країни й регіону є одним з визначних чинників роз' витку продуктивних сил. Зокрема, сприятливі можливості з точки зору міжнародного співробітництва відкриває прикор' донне положення територій. Особливості розташування регіону всередині країни також можуть бути каталізатором регіонального розвитку чи навпаки, стримувати соціально'еко' номічне зростання територій. Велике значення має положення регіону відносно крупних транспортних коридорів та основних магістралей, досить помітну роль при цьому відіграє й на' явність сприятливих передумов для розвитку мереж різних 64
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
видів зв’язку. До виділення регіонів за ознаками геоекономічно' го, а особливо — геополітичного розташування треба підходити чи не найбільш обережно, ставлячи за мету уникнення штучно' го розділення території країни за ознаками переважної орієнтації на різні полюси інтеграції. Проте існує певний набір об’єктивних обставин, які й формують напрями економічного тяжіння й господарсько'інтеграційні процеси регіонів. З цієї точки зору нами пропонується розмежування території країни з точки зору дії наступних перерахованих чинників. Прикордонні території, які в свою чергу поділяються на південно$західні (Волинська, Львівська, Закарпатська, Івано' Франківська, Чернівецька, Вінницька та Одеська області) та північно$східні (Рівненська, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Луганська й Донецька об' ласті) прикордонні регіони. При цьому Прикарпаття (Івано' Франківщину), можна віднести до південно'західних прикор' донних територій умовно, оскільки незначна довжина ділян' ки, труднодоступність та відсутність мережі сполучень через держаний кордон у цій області не дозволяє вважати регіон прикордонним на рівні з іншими перерахованими територі' ями. Щодо кожної з цих груп є характерними достатньо відмінні передумови господарювання й міжрегіонального співробітництва, головними ознаками серед яких є різної інтенсивності міждержавні інтеграційні процеси, по'своєму особливі режими охорони й перетину кордонів, традиції та щільність соціально'економічних, у т.ч. культурних, госпо' дарських зв’язків тощо. Необхідно вказати, що дане виділення основане не тільки на належності території, з якою межує регіон, до “нових” країн СНД чи “старих” незалежних країн Східної Європи, але й з ґрунтується на можливих напрямах переважної орієнтації міжрегіонального співробітництва. За цими ознаками, зокрема, й віднесено до першої групи областей Вінницький регіон, який межує з пострадянською Молдовою. Приморські території. До них відносяться області, частина кордонів яких приходиться на берегову лінію Азово'Чорно' морського басейну. Це АР Крим, Миколаївська, Одеська, Хер' 65
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
сонська, а також Запорізька та Донецька області. За геоеко' номічними ознаками приморське положення також фактично є прикордонним. Однак, враховуючи те, що у світовій практиці сам по собі чинник виходу до морських басейнів є потужним фактором економічного зростання, який спричинив свого часу бурхливий економічний розвиток Великої Британії, став од' ним з переважних чинників розвитку Голландії, Росії, Греції тощо, приморське положення розглядається як окремий чин' ник. В разі України він посилюється тим, що велика частина приморських територій характеризується високим (для До' нецької й Запорізької областей — чи не найпотужнішим в країні) економічним, у тому числі — природним та людським ресурсним, а також виробничим потенціалом. Для цих облас' тей приморське географічне положення відкриває виключно позитивні умови для розвитку морських транспортних сполу' чень, розбудови портового господарства, створює розширені можливості міжрегіонального, а особливо — міжнародного співробітництва, що, зокрема, відбилося свого часу у створенні Чорноморської асамблеї, повноправним провідним членом якої є Україна. Приморські регіони нашої держави відзнача' ються й найпотужнішим природно'рекреаційним потенціалом, який створює передумови для розвитку економічно вигідних галузей господарства — лікувально'рекреаційної та туристич' но'рекреаційної інфраструктури, сприяє збалансуванню еко' лого'економічних відносин природи і суспільства. Реґіоноутворюючі центри макрорівня. До цих територій відносяться великі міста, міські агломерації, які характеризу' ються високими рівнями концентрації продуктивних сил і відіграють провідну роль у формуванні великих економічних районів та інших макрорегіональних утворень. Головним цен' тром економічного тяжіння в Україні, як і в країн'сусідів по геополітичному східноєвропейському регіону є столиця (м. Київ), проте в державі традиційно високою була й є роль інших великих міст — центрів соціальної, культурної й еко' номічної активності. В історичному вимірі це перш за все Харків (до 1933 р. — столиця УРСР), Львів та Одеса. 66
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Об’єктивно, через наявність значного загальноресурсного по' тенціалу розвитку, який акумулює в собі промисловий, інфра' структурний, науково'технічний, трудоресурсний потенціал, у т.ч. — потенціал висококваліфікованих виробничих та уп' равлінських кадрів ці території концентрують та поєднують у собі ділову, фінансову, інвестиційно'інноваційну активність й науково'дослідницьку діяльність, є центрами економічного зростання. До таких територій відносяться міста Київ, Львів, Одеса, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Житомир, Чернігів, Вінниця тощо. При цьому ні в якому разі не принижується роль регіональних центрів мезорівня (обласних центрів), од' нак практично у кожному регіоні (економічному районі мак' рорівня) об’єктивно існує центр, до якого тяжіють економічні процеси. Тільки у випадку Поліського економічного району виділено два регіоноутворюючі міста (Чернігів та Житомир), зважаючи на анклавне положення Чернігівщини по відношен' ню до Східного Полісся. Транзитно1транспортні регіони. До них відносяться ті об' ласті, через територію яких реалізуються основні господарські зв’язки й проходять важливі транспортні артерії, а також у ме' жах котрих знаходяться найзначніші транспортні вузли. Зага' лом, такими територіями є регіони з вигідним економіко'гео' графічним положенням. При чому, у даному випадку, врахо' вуючи щільність транспортної мережі та обсяги вантажопо' токів, можна виділити експортно'орієнтовані регіони та тери' торії, для яких є характерними розвинуті міжрегіональні транспортні відносини всередині країни. Враховуючи те, що сталість, обсяги та щільність госпо' дарських зв’язків є одними з основних районоутворюючих фак' торів в економічному районуванні, у даному випадкові можна орієнтуватись на сітку економічного районування, в якій виділено таксони зі сталими щільними господарськими зв’язка' ми між областями районів. Крім того, можна виділити самі ма' кроекономічні райони, у тому числі з транспортною (серед інших галузей господарства) спеціалізацією. Ними є Карпатсь' кий, Південний та Східний експортно'орієнтовані регіони й 67
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Центральний, Донецький та Придніпровський економічні рай' они, для яких спостерігається високий рівень розвитку внутрішньорегіональних та міжрегіональних, у т.ч. — міжнарод' них зв’язків. Причому територіями з найвищими рівнями транспортної спеціалізації є Одеська та Черкаська, з високими — Дніпропетровська Донецька, Закарпатська, Запорізька, Кіро' воградська, Київська, Харківська і Херсонська області. Для Поліського та Подільського економічних районів транспортна спеціалізація є менш характерною, ніж для вищеперерахованих. Стратегічно пріоритетні території. Складний фактор стра' тегічної пріоритетності можна охарактеризувати як такий, що, ні в якому разі не відкидаючи проблеми розвитку більшості регіонів країни, виводить на перший план життєво важливі території, соціальне благополуччя та економічний розви$ ток котрих є однією з головних умов розвитку національної економіки. Такими територіями є у першу чергу столиця країни — м. Київ та столичний регіон, структуроформуючі на загальнонаціональному рівні сировинно–промислові комплек' си Донбасу й промислового Придніпров’я, Харківщина зі знач' ним виробничим потенціалом та території, постраждалі від чор' нобильських наслідків, найменш розвинуті у соціальному відношенні області Карпат, а також Причорномор’я, де виділяється пріоритетністю АР Крим. Загалом, враховуючи ви' соку напруженість регіональних проблем фактично у всіх обла' стях України, про стратегічну пріоритетність розвитку вказа' них регіонів на даному етапі можна говорити не як про особли' ву виключність із загального ряду, а скоріше як про немож' ливість подальшого ігнорування на державному рівні без важ' ких для країни наслідків їх регіональних проблем. Звідси, геоекономічне розташування практично всіх без винятку територій України можна охарактеризувати як спри' ятливе з точки зору розвитку міжрегіональних зв’язків, більшості регіонів — з позицій перспектив міжнародного співробітництва, а також стратегічної пріоритетності розвит' ку. Тому, не визначаючи ранжирування регіонів за вказаними ознаками, можна підкреслити необхідність розвитку всіх 68
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
видів соціально'економічних та культурних зв’язків як в міжрегіональному, так і в міждержавному вимірах. У цьому контексті логічним є висновок про необхідність багатополюс' ної інтеграції на регіональному рівні навіть при декларованій одномірній орієнтації загальнодержавної зовнішньоінтег' раційної політики. Таким чином, аналіз природно1економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил в регіонах України дозволяє зробити висновки про те, що для народного госпо' дарства різних регіонів країни є притаманною наявність ком' плексу об’єктивних явищ та обставин, які формують регіонально'диференційоване природно'економічне середо' вище функціонування продуктивних сил. Також з’ясовано, що для різних територій країни таке природно'економічне сере' довище характеризується різними рівнями сприятливості що' до розвитку і розміщення продуктивних сил. Також на макро' та мезорегіональному рівні (для господарських комплексів об' ласного та міжобласного рівнів) простежуються чітко сформо' вані територіальні утворення, для яких можна визначити на' ступні рівні сприятливості: особливо сприятливі, сприятливі, задовільні та малозадовільні. Причому у цілому для України природно'економічні передумови розвитку народного госпо' дарства можна охарактеризувати як сприятливі. Звідси регіони з першої групи визначаються як такі, що для них вка' зані передумови є кращими за притаманні для України у ціло' му, а третьої та четвертої груп — з меншою сприятливістю. Згідно нашої оцінки, за запропонованою класифікацією до регіонів з більш сприятливими, ніж в цілому для України, природно'економічними передумовами господарювання відносяться найбагатші на природно'ресурсний потенціал об' ласті Донбасу та промислового Придніпров’я (Донецька, Лу' ганська, Дніпропетровська та Запорізька), а також АР Крим, яка характеризується виключними природно'кліматичними умовами господарювання. До таких, що мають задовільні пе' редумови господарської діяльності відносяться області, для яких структура природно'ресурсного потенціалу є гіршою, а 69
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
забезпеченість ресурсами — меншою за середню для країни у цілому при наявності значної кількості екологічних проблем й з менш сприятливими природно'кліматичними та іншими об’єктивними умовами господарювання. Це, згідно нашого визначення — Волинська, Київська, Чернігівська, Сумська, Львівська та Івано'Франківська області. Причому, для цієї групи областей притаманними є явища, за яких окремі не' сприятливі фактори, як правило, компенсуються іншими, вельми сприятливими для господарювання (наприклад, еко' логічна ситуація Київщини, Волині й Чернігівщини — їх спри' ятливим економіко'географічним розташуванням, суворість клімату Прикарпаття — багатими природними ресурсами). Наступну групу областей складають території з малоза$ довільними передумовами — або з найбіднішим ПРП, з найгіршою екологічною ситуацією, з найбільш високим рівнем природної небезпеки господарювання чи з певним ком' плексом несприятливих природних умов, а також ті, що поєднують на своїй території дію декількох вказаних факто' рів. До них відносяться Житомирська, Закарпатська, Рівненська та Чернівецька області. Більшість областей країни належить до групи регіонів, для яких є характерними сприят$ ливі природні (у т.ч. кліматичні, агрокліматичні, ландшафтні тощо) умови та задовільна природна безпека господарювання, близька до середньої в країні забезпеченість ПРП та порівня' но помірна напруженість екологічної ситуації. Це Вінницька, Тернопільська, Хмельницька, Полтавська, Харківська, Кіро' воградська, Черкаська, Миколаївська, Одеська та Херсонська області. Таким чином, з’ясовано, що територія країни в регіо' нальному розрізі характеризується наявністю комплексу об’єктивних природно'економічних передумов розвитку і розміщення продуктивних сил. Для більшості регіонів їх мож' на охарактеризувати, як сприятливі щодо подальшого соціаль' но'економічного розвитку територій, за умов оптимального урахування цих передумов при комплексному, екологічно орієнтованому використанні усіх компонентів природно'ре' сурсного середовища функціонування продуктивних сил. 70
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 4. ÏÐÈÍÖÈÏÈ É ÔÀÊÒÎÐÈ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÒÀ ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÅÊÎÍÎ̲ÊÈ ÐÀÉÎͲ 4.1. Поняття розміщення продуктивних сил та тери1 торіальної організації виробництва у ринковому се1 редовищі господарювання. 4.2. Принципи і фактори розвитку та розміщення про1 дуктивних сил у сучасному суспільстві. 4.3. Природно1економічні фактори розвитку та розміщення продуктивних сил і формування еко1 номіки регіонів.
4.1. Ïîíÿòòÿ ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà òåðèòîð³àëüíî¿ îðãàí³çàö³¿ âèðîáíèöòâà ó ðèíêîâîìó ñåðåäîâèù³ ãîñïîäàðþâàííÿ Формування ринкової економіки в Україні здійснюється на основі проведення економічних досліджень, у тому числі в галузі розміщення продуктивних сил. Пізнання закономірнос' тей цього процесу обумовлене практичними потребами суспільства. По'перше, це пов’язане з необхідністю розробки світо' глядних основ просторової організації економіки, особливос' тей її регіонального розвитку та використання їх працівника' ми адміністративного й економічного управління. Будь'який суб’єкт економічної діяльності може успішно функціонувати лише володіючи глибокими знаннями про наявність у регіоні ресурсів, їх економічну оцінку, фактори, які впливають на те' риторіальну організацію виробництва та збут продукції (по' слуг), обсяги доходу та інші питання. По'друге, світоглядні основи реалізуються і у професійній підготовці майбутніх економістів різних спеціальностей у ву' зах України. 71
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
По'третє, важливе значення має пізнання закономірностей розміщення продуктивних сил і розвитку економіки регіонів у процесі підготовки рекомендацій органам державної влади та суб’єктам господарювання, спрямованих на поліпшення тери' торіальної організації виробництва, зокрема: вдосконалення спеціалізації і комплексного розвитку господарства, оцінки пе' редумов спеціалізації господарських комплексів, прогнозуван' ня розвитку окремих галузей і міжгалузевих комплексів з ура' хуванням економічних проблем регіонів. Таким чином, пізнан' ня закономірностей розміщення продуктивних сил і госпо' дарського комплексоутворення регіонів дозволяє виявити до' даткові джерела підвищення продуктивності суспільної праці. Розглядаючи закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил, необхідно визначити зміст по' няття розміщення продуктивних сил. Воно охоплює такі складові, як: розміщення населення і трудових ресурсів, розміщення природних ресурсів, а також виробництва і сфери обслуговування. Особливе місце займають конкретні складові розміщення промисловості, сільського господарства, транс' порту і групи галузей соціальної сфери. Наукове обґрунтуван' ня розміщення конкретних виробництв, розподілу їх на тери' торії має велике значення для зростання продуктивних сил суспільства і підвищення ефективності суспільного вироб' ництва в цілому. Всебічний аналіз певної місцевості, природ' них, економічних та історичних умов розвитку виробництва в остаточному підсумку дозволяють економити суспільні затра' ти, підвищувати ефективність праці. Раціональне розміщення продуктивних сил розглядають як головну складову регіональної економіки. У зв’язку з цим стає актуальним вивчення територіального поділу праці та спеціалізації регіонів; удосконалення внутрірегіональних і міжрегіональних зв’язків; раціональне використання природ' но'матеріальних і трудових ресурсів; забезпечення належних умов для трудової діяльності, побуту, відпочинку населення; охорони навколишнього середовища та раціонального вико' ристання природних ресурсів кожного регіону. 72
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Із розміщенням продуктивних сил тісно пов’язана їх тери$ торіальна організація — науково обґрунтоване розміщення взаємопов’язаних виробництв, сфери обслуговування населен' ня та виробничої, ринкової й соціальної інфраструктури, яке дає значний економічний і соціальний ефект внаслідок раціонального їх комплексування, концентрації та формування економічно ефективної спеціалізації регіональної економіки.
4.2. Ïðèíöèïè òà ôàêòîðè ðîçâèòêó òà ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë ó ñó÷àñíîìó ñóñï³ëüñòâ³ На основі пізнання законів і закономірностей розробля' ються принципи розміщення продуктивних сил та розвитку економіки регіонів. Принципи — це правила діяльності та уп' равління економічною політикою держави, які базуються на закономірностях розміщення продуктивних сил і розвитку регіональної економіки. Одним з головних є принцип раціонального розміщення виробництва. Суть його полягає в тому, щоб при розміщенні об’єктів досягалась висока ефективність народного господар' ства. Раціональне розміщення виробництва передбачає: • наближення його до джерел сировини, палива, енергії та води; • наближення трудомістких галузей до районів і центрів зосередження трудових ресурсів; • наближення масового виробництва малотранспорта' бельної продукції до місць її споживання; • ліквідацію (уникнення) зустрічних перевезень одно' типної сировини, палива, готової продукції з одного регіону в інший; • обмеження надмірної концентрації промисловості у ве' ликих містах, переважне розміщення нових промисло' вих об’єктів у малих і середніх містах; • охорону природи і забезпечення комфортних еко' логічних умов проживання населення. 73
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Принцип комплексного розміщення виробництва випли' ває з аналогічної закономірності та передбачає: • комплексне використання природних ресурсів і їх відходів; • раціональне використання трудових ресурсів різних вікових груп чоловічої та жіночої статі; • встановлення ефективних виробничих зв’язків між підприємствами; • створення єдиної виробничої інфраструктури з метою обслуговування локальних виробничих комплексів. Принцип збалансованості та пропорційності розміщення виробництва передбачає дотримання збалансованості між ви' робничими потужностями й обсягом виробництва, з одного боку, і наявністю сировинних, паливно'енергетичних, трудо' вих, сільськогосподарських ресурсів регіону — з іншого, а та' кож між галузями спеціалізації, допоміжними й обслуговую' чими, між добувною та обробною ланками виробництва, між виробничою і соціальною сферами. Принцип внутрідержавного та міжнародного поділу праці. На основі цього принципу країна і регіони повинні розвивати ті галузі виробництва, для яких складаються найкращі умови, а їх продукція користується постійним попитом на міжнарод' ному та внутрішньодержавному ринках. Внутрідержавний поділ праці формується на рівні економічних районів. Принцип обмеженого централізму передбачає органічне поєднання інтересів країни та її економічних регіонів. При цьому потрібно створити умови для розвитку продуктивних сил у регіоні з метою підвищення рівня його соціально'еко' номічного розвитку. Однак розвиток кожного регіону не пови' нен суперечити державній регіональній політиці, яка розроб' ляється з урахуванням загальнодержавних інтересів. Наукове обґрунтування і практичну реалізацію принципів розміщення продуктивних сил необхідно покласти в основу регіональної політики держави. Головною метою регіональної політики є перебудова структури виробництва і управління з метою створення сприятливих умов праці, побуту та відпо' 74
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
чинку населення, забезпечення стабільного економічного роз' витку, збереження природного середовища. Економічно ефективне розміщення і територіальна ор' ганізація продуктивних сил можливі лише з урахуванням су' купності факторів, що впливають на ці процеси, зумовлюючи вибір місця зосередження окремих підприємств, їх груп і галу' зей. Структура факторів досить складна. Вони включають кількісні запаси і якісний склад природних ресурсів, умови їх експлуатації і використання, особливості кліматичних, гідро' геологічних, орографічних та інших ресурсів. Екологічні сто' суються природоохоронної діяльності, комплексного викори' стання природних ресурсів, забезпечення сприятливих еко' логічних умов для життя і діяльності населення. Технічні фак' тори охоплюють досягнутий та можливий у перспективі рівень техніки і технології. Соціально'демографічні включа' ють забезпеченість виробництва трудовими ресурсами, стан виробничої та соціальної інфраструктури; економічні — вартість капіталовкладень, строки будівництва, ефективність виробництва, призначення та якість продукції, виробничі зв’язки, економіко'географічне і транспортне положення то' що. Дія кожного фактора на розвиток і розміщення продук' тивних сил досить специфічна. Сировинний фактор. Відомо, що затрати на сировину і ма' теріали в багатьох галузях промисловості складають більше половини всіх затрат. Такі виробництва і галузі називають ма' теріаломісткими. Ступінь матеріаломісткості визначається відношенням суми затрат на сировину до обсягу промислової продукції або співставленням натуральних величин: ваги вихідної сировини, потрібної для виробництва однієї тонни готової продукції та ваги готової продукції. Якщо відношення сировини до готової продукції дещо перевищує одиницю, то виробництво буде не матеріаломістким. Якщо ж на вироб' ництво одиниці продукції потрібно сировини більше, то воно відноситься до матеріаломістких. Виділяють галузі низької, середньої та високої матеріаломісткості (табл. 2.1). 75
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Таблиця 2.1 Матеріаломісткість окремих видів виробництва Ñòóï³íü Âèä âèðîáíèöòâà ìàòåð³àëîì³ñòêîñò³ Íèçüêèé Âèðîáíèöòâî ìàøèí òà óñòàòêóâàííÿ Ëåãêà ïðîìèñëîâ³ñòü Ìàøèíîáóäóâàííÿ Ñåðåäí³é Âèðîáíèöòâî åëåêòðîåíåð㳿 Âèðîáíèöòâî åëåêòðîííîãî óñòàòêóâàííÿ Âèðîáíèöòâî òðàíñïîðòíîãî óñòàòêóâàííÿ Âèñîêèé Îáðîáíà ïðîìèñëîâ³ñòü Ïåðåðîáëåííÿ ñ³ëüãîñïïðîäóêò³â Âèðîáíèöòâî øê³ðè òà øê³ðÿíîãî âçóòòÿ Âèðîáíèöòâî êîêñó òà ïðîäóêò³â íàôòîïåðåðîáêè Õ³ì³÷íà òà íàôòîõ³ì³÷íà ïðîìèñëîâ³ñòü Âèðîáíèöòâî ãóìîâèõ òà ïëàñòìàñîâèõ âèðîá³â Ìåòàëóðã³ÿ òà îáðîáëåííÿ ìåòàëó
Ìàòåð³àëüí³ âèòðàòè ó â³äñîòêàõ äî çàãàëüíèõ âèòðàò 51,6 52,0 55,0 61,9 57,8 58,5 71,4 76,4 70,4 79,6 70,9 77,9 78,7
Паливно'енергетичний фактор. Типовими ознаками енер' гомісткості галузей є частка паливно'енергетичних затрат у собівартості готової продукції та питомі витрати палива й енергії на її виробництво. В технологічних процесах різних га' лузей може переважати споживання електроенергії (елект' ромісткі виробництва), палива (паливомісткі), тепла (теп' ломісткі) (табл. 2.2, 2.3). Виходячи з того, які питомі витрати палива й енергії ха' рактерні для різних виробництв, розрізняють три групи галу' зей: високоенергомісткі, де частка паливно'енергетичних за' трат складає 30'45% затрат на сировину і матеріали; середньо' або малоенергомісткі, в яких частка паливно'енергетичних за' трат складає лише 15'20% (тобто менші порівняно із затрата' ми на сировину та матеріали); неенергомісткі, де паливно' 76
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
енергетичні затрати складають менше 6%, тобто у багато разів менші від затрат на сировину і матеріали. Таблиця 2.2 Енергомісткість виробництва деяких видів продукції Ñòóï³íü Âèä âèðîáíèöòâà åëåêòðîì³ñòêîñò³ Íèçüêèé Ïåðåðîáêà íàôòè, ò Âèäîáóòîê âóã³ëëÿ, ò Âèðîáíèöòâî ÷àâóíó, ò Âèðîáíèöòâî ñòàë³, ò Âèðîáíèöòâî êîíñåðâ³â, òèñ. óìîâíèõ áàíîê Âèðîáíèöòâî õë³áà, ò Âèñîêèé Âèðîáíèöòâî åëåêòðîôåðîñïëàâ³â Âèðîáíèöòâî ñîäè êàóñòè÷íî¿, ò Âèðîáíèöòâî êàë³éíèõ äîáðèâ, ò Âèðîáíèöòâî õ³ì³÷íèõ âîëîêîí ³ íèòîê, ò Âèðîáíèöòâî áàâîâíÿíèõ òêàíèí, òèñ. ì2 Âèðîáíèöòâî ëëÿíèõ òêàíèí, òèñ. ì2 Âèðîáíèöòâî øê³ðÿíîãî âçóòòÿ, òèñ. ïàð
Åëåêòðîåíåðã³ÿ, êÂò-ãîä 75,2 94,5 13,3 23,9 43,2 89,2 4355,8 3397,4 1645,2 12139,3 1838,8 3175,3 1638,3
Водний фактор. У процесі виробництва промислової та сільськогосподарської продукції споживається велика кількість води, що обумовлює велике значення впливу водно' го фактора на розміщення виробництва. Найбільш во' домісткими є галузі хімії органічного синтезу, чорної мета' лургії, очистка первинної текстильної сировини тощо. Таблиця 2.3 Питомі витрати теплоенергії на виробництво однієї тонни деяких видів продукції Âèä âèðîáíèöòâà Âèðîáíèöòâî âóã³ëüíèõ áðèêåò³â Âèðîáíèöòâî ñ³ðêè Âèðîáíèöòâî êàëüö³íîâàíî¿ ñîäè Âèðîáíèöòâî êàë³éíèõ äîáðèâ Âèðîáíèöòâî êàóñòè÷íî¿ ñîäè Âèðîáíèöòâî ìàñëà òâàðèííîãî Âèðîáíèöòâî õ³ì³÷íèõ âîëîê ³ íèòîê
Âèòðàòè åíåð㳿, Ìêàë 1450,4 3884,1 2575,2 5793,5 4512,3 3219,1 27380,0
77
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Наприклад, на виробництво однієї тонни синтетичного ка' учуку необхідно витратити 220 м3 води, целюлози — 200 м3, а віскозного шовку — до 500 м3. У зв’язку з обмеженістю водних ресурсів на території України потрібно переводити промис' лові підприємства на замкнуте оборотне постачання і знижу' вати норми витрат води на виробництво промислової про' дукції (табл. 2.4). Таблиця 2.4 Водомісткість деяких видів виробництва (м3/т)* Ñòóï³íü âîäîì³ñòêîñò³ Íèçüêèé
Ñåðåäí³é Âèñîêèé
Âèä âèðîáíèöòâà Ñóïåðôîñôàò ×àâóííå ëèòâî Òåêñòèëüí³ ìàøèíè Ñîäà Ãëèíîçåì Êîðìîâ³ äð³æäæ³ Àëþì³í³é Î÷èùåííÿ âîâíè Î÷èùåííÿ áàâîâíèêó Öåëþëîçà Ñèíòåòè÷íèé êàó÷óê ³ñêîçíèé øîâê
Ïèòîìà âèòðàòà âîäè 3 7 12 15 20 26 34 81 100 200 220 500
* Ковалевський В.В., Михайлюк О.Л., Семенов В.Ф. Розміщення про' дуктивних сил. К., 2001, с. 104
Фактор робочої сили (трудовий). Вплив цього фактора на розміщення виробництва визначається кількістю затраченої праці на випуск одиниці продукції; кількістю робітників (ро' бочого часу), потрібних для виробництва певного обсягу про' дукції; кількістю продукції в розрахунку на одного робітника. Індикатором трудомісткості є також показник частки за' робітної плати у собівартості виробленої продукції. За ступенем трудомісткості виробництва галузі поділя' ються на такі групи: високотрудомісткі з великими затратами 78
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
праці (людино'годин) на одиницю продукції при відносно малій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; середньої трудомісткості з меншими, ніж у першій групі, затратами праці на одиницю продукції при відносно ве' ликій вазі випущеної продукції в розрахунку на одного робітника; нетрудомісткі з мінімальними затратами праці на одиницю продукції при найбільшій за вагою випущеної про' дукції в розрахунку на одного працівника. Споживчий фактор. До районів і центрів споживання тяжіють переважно ті галузі, що зайняті обслуговуванням на' селення (виробництво товарів народного споживання) або ви' робляють малотранспортабельну продукцію (порівняно з вихідною сировиною і паливом). Значення споживчого фактора часто посилюється факто' ром робочої сили, оскільки місце зосередження населення — це не лише джерела трудових ресурсів, але й райони спожи' вання промислової продукції. Транспортний фактор — один з найбільш впливових при розміщенні виробництва. Залежно від величини транспортних витрат розміщення виробництва тяжіє до сировини або до спо' живачів. Визначаючи інтенсивність його впливу, необхідно вра' ховувати, перш за все, витрати сировини і палива на одиницю виробленої продукції. Якщо вони перевищують вагу готових виробів, то підприємства вигідно розміщувати поблизу сирови' ни і палива, оскільки це приводить до скорочення транспортних витрат. І навпаки, у випадках, коли витрати сировини і палива менші за вагу готової продукції, підприємства можна розміщати на значній відстані від сировинних баз (наприклад, вироб' ництво суперфосфату, макаронних виробів, печива). Нарешті, якщо на виробництво готового продукту витрачається стільки сировини, скільки становить його вага, то підприємства розміщуються, виходячи з економічної доцільності (в районах знаходження сировини та поблизу них, в районах споживання готової продукції або у місцях концентрації робочої сили). Фактор науково'технічного прогресу впливає на розміщення підприємств і галузей на основі наукових 79
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
відкриттів, змін у технології промислового та сільськогоспо' дарського виробництва. З розвитком і вдосконаленням технології змінюються ви' трати сировини, палива й енергії на одиницю готової про' дукції, що у свою чергу посилює територіальні зрушення у ви' робництві. Однак, створюючи умови для більш вільного розміщення підприємств, науково'технічний прогрес діє і в протилежному напрямі. Внаслідок зростання масштабів ви' робництва збільшується його залежність від відповідних за розмірами сировинних і паливно'енергетичних баз. Отже, з розвитком техніки деякі галузі промисловості змінюють по' треби у певних природних ресурсах. Це змушує підприємства освоювати відносно бідні природні ресурси, вдаватися до їх комплексної переробки, залучати до виробництва все нові природні ресурси, розширювати сировинну і паливно'енерге' тичну бази. Фактор ринкової кон’юнктури визначає рух цін, цінних паперів, розмірів виробництва, зайнятості. Кон’юнктура рин' ку складається на основі співвідношень між наявними на рин' ку матеріальними цінностями і послугами та потребами в них. Стимулом для розвитку виробництва є ріст попиту на вироб' лену продукцію, і навпаки, зменшення попиту веде до скоро' чення виробництва. Якщо зниження попиту на сировину та готові вироби продовжується тривалий період, то це може призвести до значних змін у розміщенні виробництва. Ринкова кон’юнктура формується під значним впливом науково'технічного прогресу. Застосування нових технологій у виробництві сприяє поліпшенню якості товарів, підвищує їх конкурентну здатність, такі товари користуються широким попитом і реалізуються за підвищеними цінами. Внаслідок конкурентної боротьби між виробниками перемагають сильніші. Вони розширюють виробничі потужності, будують нові об’єкти, що обов’язково супроводжується певними зміна' ми у розміщенні та територіальній структурі виробництва.
80
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
4.3. Ïðèðîäíî-åêîíîì³÷í³ ôàêòîðè ðîçâèòêó òà ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë ³ ôîðìóâàííÿ åêîíîì³êè ðåã³îí³â Роль природно'економічних факторів у функціонуванні як національної економіки в цілому, так і регіональних тери' торіально'господарських комплексів була й залишиться провідною. Причому, сформована десятиріччями за моделлю індустріального суспільства структура економіки й, зокрема, промислового виробництва, виявилась порівняно резистент' ною до цілеспрямованих спроб виконавчої й законодавчої гілок влади її реструктуризувати за напрямами ресурсозбере' ження, екологічної орієнтації та докорінного підвищення техніко'технологічної підготовки виробництва. В останні ро' ки, незважаючи на зростання фізичних обсягів випуску й відносної частки продукції кінцевого використання, залиши' лася практично без змін сировинно'орієнтована структура промислового виробництва. Це стосується насамперед маши' нобудування, частка якого за період кризи зменшилася з 30,5% у 1990 р. до 13,2% — у 2000 р. й відродження цієї галузі відбу' вається повільними темпами. Досі триває зростання питомої ваги енергоємних галузей виробництва — перш за все чорної металургії, яка дає до 40% експортних надходжень в економіку (за 1990'2000 р. її частка збільшилася з 11 до 27,4% та у 2000 р. на 3,6% у порівнянні з попереднім роком), хімічної промисло' вості та кольорової металургії. В галузях агропромислового комплексу, на жаль, спостерігається аналогічна ситуація. Зок' рема, за попереднє десятиріччя була майже зруйнована одна з галузей спеціалізації національної економіки — легка промис' ловість, обсяги скорочення виробництва у якій були чи не найзначнішими й з 1991 до 2000 р. Її частка в галузевій струк' турі товарної продукції промисловості, незважаючи на певне збільшення за останні роки, впала з 12,3 до 1,6%. У домінуючій зараз в АПК харчовій промисловості також структура виробництва мало зорієнтована на випуск високо' технологічної продукції, в занепаді залишаються колись екс' 81
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
портоформуючі цукрова й м’ясо'молочна галузі. Загалом, до 2005 року сукупна частка сировинних та енергоємних галузей у структурі промислового виробництва сягнула майже 3/5 всієї товарної продукції. В умовах загальноресурсної кризи, яка є характерною для часів переходу від “індустріальної” мо' делі господарювання до нової економічної парадигми суспільства сталого розвитку, таке становище є не тільки за' грозливим для національної безпеки. Воно є й конче неспри' ятливим з точки зору ефективності господарювання, зважаю' чи на загальну невідповідність, за такої схеми розвитку, еко' номічних, екологічних і соціальних витрат невиправдано низьким результатам виробничої діяльності, до речі, мало зорієнтованим на потреби кінцевого споживача, перш за все — пересічного громадянина України. Звідси, виходячи з орієнтирів щодо докорінного підвищен' ня ефективності суспільного виробництва в Україні, можна зро' бити висновок про необхідність перш за все комплексного, бага' тонапрямового використання ресурсної бази, у тому числі — природно'ресурсної бази розвитку продуктивних сил країни. В даному випадку основним завданням є не просто найбільш по' вне залучення компонентів природних ресурсів до господарсь' кого обігу та посилення рівня їх експлуатації, а зміна структури використання ресурсів з акцентом на ресурси відновлювані й невичерпні (умовно вичерпні). При цьому особливо важливою є роль природно'ресурсної бази у формуванні нової структури економіки, щодо якої Україна має виключно сприятливі ознаки природно'ресурсного потенціалу та природно'економічні пере' думови розвитку взагалі. Природно'економічні фактори є перш за все факторами ресурсними. За потенційні природні ресурси можна вважати, слідом за академіком А. Мінцем, також і при' родні умови. Основні резерви щодо цього у даному випадку сконцентровані у чи не найбагатших у Європі та світі аграрних (земельних, водних, частково'мінеральних тощо), та лісових ре' сурсах, природно'рекреаційному комплексі, найрізноманітні' ших рудних і нерудних корисних копалинах, а також у ресурсах мисливсько'рибальської діяльності (табл.2.5). 82
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Таблиця 2.5 Територіально1компонентна структура природно1 ресурсного потенціалу України у розрізі областей та економічних районів * Åêîíîì³÷í³ ðàéîíè, îáëàñò³
Âñüîãî ïðèðîäíî-ðåñóðñíèé ïîòåíö³àë,%
çåìåëüíèõ
ì³íåðàëüíèõ
âîäíèõ
ë³ñîâèõ
ïðèðîäíîðåêðåàö³éíèõ
ôàóí³ñòè÷íèõ
×àñòêà ðåã³îíó â% â³ä ñóêóïíîãî ÏÐÏ Óêðà¿íè
Ó òîìó ÷èñë³ ïî êîìïîíåíòàõ ðåñóðñ³â,%
Óêðà¿íà Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà Ïîë³ñüêèé Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà гâíåíñüêà ×åðí³ã³âñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Ïðèäí³ïðîâñüêèé Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ×åðêàñüêà ϳâäåííèé ÀÐ Êðèì Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà
100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0
44,4 28,3 19,1 24,1 29,2 50,0 76,0 79,1 75,0 72,6 58,5 55,2 59,8 55,0 59,1 61,9 68,1 65,3 54,6 15,6 16,8 13,8 35,9 21,3 49,7 70,3 63,5 59,5 67,7 57,4 39,0 66,7 71,8 67,1
28,3 11,9 3,0 7,5 22,5 5,2 2,3 2,1 1,2 3,5 6,6 1,0 5,5 5,0 10,8 10,4 11,5 3,4 14,2 73,2 72,8 73,8 48,4 68,9 20,4 10,8 4,7 3,8 5,8 5,1 10,0 2,8 1,8 1,6
13,1 26,8 31,5 33,3 22,7 18,3 12,0 9,7 13,6 13,8 15,3 18,0 15,9 16,4 12,9 12,4 11,0 15,9 11,4 5,7 4,8 6,8 9,3 4,8 20,1 11,9 12,6 12,3 12,7 18,7 19,3 23,2 11,1 22,7
4,2 14,4 17,4 17,6 11,1 12,6 3,9 3,5 4,7 3,8 11,7 16,2 12,6 16,1 6,7 4,5 2,9 7,6 3,9 0,6 0,4 0,8 0,6 0,3 0,7 1,6 5,2 5,5 4,6 1,3 1,8 0,5 1,3 1,0
9,5 18,5 28,6 17,4 14,3 13,7 5,5 5,1 5,3 5,9 7,8 9,2 9,5 6,8 9,5 9,8 5,4 6,7 15,3 4,8 5,1 4,6 5,3 4,3 8,4 4,8 13,4 18,4 8,3 16,9 29,6 5,9 13,5 6,4
0,5 0,1 0,1 0,1 0,2 0,2 0,4 0,5 0,2 0,4 0,7 0,4 0,7 0,7 1,0 0,9 1,1 1,1 0,6 0,2 0,1 0,2 0,5 0,4 0,7 0,6 0,7 0,5 0,9 0,6 0,3 1,0 0,5 1,0
100,0 9,7 2,5 2,2 3,7 1,3 8,4 3,6 2,1 2,7 10,0 1,7 2,9 1,8 3,6 10,5 3,5 2,7 4,3 21,1 12,3 8,8 17,8 10,9 3,9 3,0 7,0 4,0 3,0 15,5 6,0 2,9 3,7 2,9
83
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà * Розраховано на основі даних: В.П.Руденко “Довідник з географії при' родно'ресурсного потенціалу України”, К: “Вища школа“, 1999, 180с. С. 41'42.
Причому земельні ресурси превалюють у компонентній структурі природно'ресурсного потенціалу як України (44,4%), так і більшості її економічних районів. Так, у Подільському районі вони складають 76,0%, у Поліському — 58,5%, у Східному — 61,9%, у Центральному — 63,5%, у Південному — 57,4% сукупного природно'ресурсного по' тенціалу. Зараз як територіальна, так і галузева структура залуче' них у господарювання ресурсів не тільки не відповідає об’єктивним щодо цього передумовам, але й через спотворені структурні пропорції суспільного виробництва негативно по' значається на динамічних характеристиках ресурсної бази, призводить до прискореного вичерпання та якісної й кількісної деградації ресурсів, нерівномірного розподілу тех' ногенно'антропогенного навантаження по території країни. Так, у територіальній структурі ресурсокористування й сус' пільного виробництва у цілому в останнє десятиріччя домінує частка багатих на природно'мінеральні ресурси індустріаль' них регіонів — Донбасу й Придніпров’я (у кінці 90'х років ці два райони створювали третину валової доданої вартості всьо' го суспільного виробництва в країні) при обмеженій участі те' риторій з аграрно'промисловим (Полісся, Поділля тощо) й інфраструктурним (Карпати) спрямуванням регіональних господарських комплексів. Також сировинно'індустріальна спрямованість суспільно' го виробництва, окрім прискореного вичерпання ресурсів, ще й сприяє зниженню якісних показників всього природного се' редовища функціонування продуктивних сил через посиле' ний техногенний тиск на довкілля, збільшену потенційну не' безпеку й аварійність виробництв. Тому, зважаючи на еко' логічні чинники розвитку і розміщення продуктивних сил, а також на потреби соціальної ефективності суспільного вироб' 84
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ництва структура використання ресурсів має бути спрямована відповідно до його природно'економічних передумов, ознак її природно'ресурсного потенціалу, у якому в національних мас' штабах переважають спочатку земельні, а лише потім — міне' ральні ресурси. Ні в якому разі не принижуючи роль промислового вироб' ництва, яке було й залишиться базовою галуззю народного господарства, тут мова йде про докорінне підвищення ролі аг' ропромислового комплексу у суспільному виробництві, а його переробних галузей — легкої й харчової промисловості — у ви' робництві промисловому. Позитивним фактором є те, що про' дукція саме цих галузей спрямована на потреби окремої люди' ни'споживача, а її нарощування сприяє збільшенню рівня за' доволення цих потреб, а звідси — й рівня життя й добробуту населення. З іншого боку, в структурі промислового виробництва ма' ють все більше домінувати енерго' та ресурсозберігаючі га' лузі — неметаломістка, працеємна й високотехнологічна про' дукція машинобудування й металообробки, а також конст' рукційні матеріали з високими властивостями та вироби будіндустрії. Відродження точного машинобудування, прила' добудування й радіоелектронної промисловості, розвиток ви' робництва транспортних засобів та технічних засобів для АПК, у т.ч. техніки, придатної для експлуатації в умовах роз' витку фермерства та багатоукладного господарювання на селі матимуть, крім економічного, й помітний соціальний ефект, сприяючи зайнятості та збереженню й нарощуванню кваліфікаційного потенціалу вітчизняної робочої сили. Третьою складовою процесу оптимізації використання природно'ресурсної бази народного господарства має стати розвиток інфраструктурних галузей, процес суспільного ви' робництва у котрих не є пов’язаним зі значними ресурсними витратами. Серед інфраструктурних галузей господарства однією з провідних має стати рекреаційна діяльність, щодо якої Україна має одні з найкращих в Європі передумов як за різноманітністю рекреаційних ресурсів, так і за кількісними їх 85
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
характеристиками. Зараз загальна площа всіх територій рек' реаційного призначення становить біля 4,4 млн. га і займає близько 7,2% усієї території країни. На даний час на базі ук' раїнських природно'рекреаційних ресурсів функціонують 52 курорти загальнодержавного і 18 — місцевого значення. Серед курортно'рекраційних ресурсів є як ресурси кліматолікування (південний берег Криму, Закарпаття, передгірські та гірські зони Карпат і Кримського півострову), так і потужні гідромінеральні лікувально'оздоровчі ресурси — мінеральні води і лікувальні грязі. Для туристично'рекреаційної галузі також є усі сприятливі передумови, зважаючи на велику ланд' шафтно'культурну цінність багатьох територій країни в усіх її природно'географічних провінціях. Зважаючи на прогнозова' не зростання доходів населення країни, пожвавлення рекре' аційної діяльності та вихід української рекреаційної галузі на міжнародний ринок послуг туризму, лікування й відпочинку може дати помітний поштовх загальноекономічному розвитку навіть на рівні великих економічних районів (Південного та Карпатського тощо). В регіонально'історичному розрізі наявність відповідної природно'ресурсної бази обумовлювала як характер суспільного територіального поділу праці, так і відповідну йо' му галузеву спеціалізацію господарства конкретних територій. На протязі тривалого часу формування територіально'госпо' дарських комплексів знаходилось під вирішальним впливом природно'ресурсної бази регіонального розвитку. Конкретні приклади сьогодення показують, що особливості розміщення продуктивних сил та показники й рівень їх розвитку цілого ряду регіональних територіально'господарських комплексів до нашого часу залишається у вирішальній залежності від на' явних природних умов і ресурсів. На жаль, така залежність на сучасному етапі розвитку національної економіки носить в своїй сутності як позитивне, так і негативне зерно. Наприклад, порівняна обмеженість мінерально'ресурсної бази розвитку промисловості та неспри' ятливі грунтово'кліматичні умови Полісся, недостатня забез' 86
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
печеність водними ресурсами лісостепових регіонів, гірський характер місцевості Карпатського регіону стали стримуючим фактором розвитку суспільного виробництва вказаних тери' торій. Порівняно невелика економіко'екологічна стійкість природно'господарських комплексів Причорномор’я, Поліс' ся, Криму й Закарпаття стала чинником цілої низки соціаль' но'економічних проблем з екологічним корінням, які й досі потребують негайного вирішення. В той же час, порівняно багатий природно'ресурсний по' тенціал Донецько'Придніпровського природно'ресурсного району став фактором підтримки національної економіки. У важкий для української економіки період середини 90'х років саме мінеральні ресурси Донбасу і Придніпров’я, потужний потенціал земельних ресурсів лісостепової та степової грунто' во'кліматичних зон забезпечили певний рівень економічної безпеки країни, склали підґрунтя для наступного відродження національної економіки. В разі оцінки природно'економічних факторів розвитку продуктивних сил регіонів України перш за все необхідно виз' начити, що для країни в цілому природні умови та ресурси потрібно розглядати як першооснову суспільного розвитку в цілому. Незважаючи на те, що людина була й залишається го' ловною продуктивною силою суспільства, в разі нашої країни саме унікальні ознаки природно'ресурсної бази зіграли голо' вну роль у формуванні її економічної могутності. Темпи наро' щування обсягів використання ресурсів зростали майже впро' довж всього післявоєнного періоду, доки з останньої чверті ХХ сторіччя не посилився зворотній вплив еколого'еконо' мічних чинників на суспільне виробництво, який проявився у скороченні обсягів використання ресурсів через їх вичерпання та погіршання якісних ознак ресурсної бази внаслідок антро' погенно'техногенного впливу на довкілля. Через ці процеси значним чином посилилися кризові явища в економіці ра' дянської України, проявом яких стали спад темпів зростання обсягів та зниження рентабельності суспільного виробництва, порушення основних господарських пропорцій, у тому числі 87
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
— зменшення норми накопичення, катастрофічне зростання збитків від техногенного тиску на довкілля й екологічних аварій. Тільки Чорнобильська катастрофа нанесла у свій час народному господарству республіки шкоду, орієнтовно оціне' ну в 150'200 млрд. крб. у цінах 1990 р.1 (на 2005 рік ця сума складала б, з урахуванням структурних змін споживчих цін та інфляційних процесів не менше 1,5 трильйонів гривень — оцінка авторів). Сукупна дія факторів природно'ресурсного походження, чинників еколого'економічного характеру, які склалися в ре' зультаті активної взаємодії природи і суспільства, а також еко' номіко'географічних умов господарювання загалом формує природно'економічні передумови функціонування продук' тивних сил країни в її регіонах та у державі в цілому.
1
Чернобыльская катастрофа. В 2 частях. К.: Наукова думка, 1995. 559 с. 82'89.89.
88
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 5. ÊÎÌÏËÅÊÑÍÈÉ ÐÎÇÂÈÒÎÊ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ßÊ ÎÑÍÎÂÀ ÐÎÇÁÓÄÎÂÈ ÅÊÎÍÎ̲ÊÈ ÐÀÉÎͲ 5.1. Поняття й сутність комплексності та комплексного розвитку продуктивних сил економічного району. 5.2. Економіко1історичні аспекти комплексного розвит1 ку продуктивних сил України. 5.3. Особливості комплексного розвитку продуктивних сил в ринковому середовищі господарювання.
5.1. Ïîíÿòòÿ é ñóòí³ñòü êîìïëåêñíîñò³ òà êîìïëåêñíîãî ðîçâèòêó ïðîäóêòèâíèõ ñèë åêîíîì³÷íîãî ðàéîíó Поняття комплексного розвитку є одним з основних, базо' вих та ґрунтовних понять економічної науки про розміщення продуктивних сил та економіку районів. Територіальна ор' ганізація господарства, вивчення якої являє собою предмет цієї науки, найважливішим своїм завданням вважає саме за' безпечення комплексного розвитку продуктивних сил всіх те' риторій країни. Нерозривно пов’язана з комплексним розвит' ком продуктивних сил і основна мета науки регіональної еко' номіки, а саме — забезпечення максимально ефективного функціонування господарства регіонів задля якнайбільш по' вного забезпечення потреб населення країни та всіх без винят' ку її територій в товарах та послугах. Комплексність розвитку продуктивних сил в діалектичній єдності виступає поряд із достатньо протилежною щодо неї за економічним змістом, але близькою за соціально'економічною сутністю спеціалізацією господарства, яка формується під впливом територіального поділу праці. При цьому комплексний розвиток продуктивних сил виступає основною рушійною силою формування опти' 89
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
мальної для даних передумов господарювання спеціалізації регіонального виробництва. Даючи визначення поняттю комплексного розвитку, перш за все треба розглянути явище комплексності і особли' вості цього явища в економічному, територіально'господарсь' кому контексті. Розглядаючи явище комплексності, треба ви' ходити з того, що це поняття є багатовимірним, і, судячи з усь' ого, не може бути визначено категорійною характеристикою лише однієї якості, як, наприклад, у випадку з економічною категорією “гроші” (товарний еквівалент). Різні дослідники по'різному підходять до визначення поняття комплексності. Однак всі вони відзначають те, що комплексність є явищем, притаманним комплексу. Головною ознакою комплексу є те, що він являє собою си' стему. Явище комплексності, таким чином, нерозривно пов’язано з явищем системності, а саме — із взаємозв’язком елементів системи. Без системності, очевидно, немає й ком' плексності. Так, конгломерат, який характеризується нульо' вим рівнем системності (повною відсутністю взаємозв’язків між набором своїх елементів), відзначається й відсутністю комплексності, оскільки в даному випадку відсутніми є ос' новні ознаки комплексності — взаємопов’язаність, взаємообу' мовленість та відповідна їм пропорційність розвитку еле' ментів. З нашої точки зору, не треба змішувати або ототожню' вати поняття комплексності та комплексного розвитку, оскільки комплексність є явищем, а комплексний розвиток процесом. Звідси, комплексність є певною ознакою процесу розвитку системи, яка в цьому випадку розглядається як ком' плекс. При цьому територіальна соціально'економічна систе' ма є формою існування продуктивних сил, а територіальне господарство являє собою господарський (в регіональному вимірі) або ж (в національному вимірі) народногосподарський комплекс. Таким чином, комплексність, як ознака розвитку продук' тивних сил, об’єктивно виділяється лише в тому випадку, ко' ли вона розглядається дослідниками як система взаємо' 90
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
пов’язаних елементів. Такий системний підхід до вивчення продуктивних сил на протязі довгого часу використовувався, як основний в економічній науці радянських часів. Однак вив' чення продуктивних сил на основі елементів системного підходу (з розглядом їх складових у взаємообумовленості та взаємозв’язку) було в тому чи іншому ступені притаманно практично всім економістам — дослідникам продуктивних сил. Зокрема, в класичних працях дослідників минулих століть І.Тюнена (1826 р.) та А.Вебера. (1909) з достатньою для свого часу ймовірністю доводився зв’язок розміщення й розвитку аграрного й промислового виробництва у взаємозв’язку з на' явністю, з одного боку, природно'ресурсної бази, а з іншого боку — соціально'економічних передумов розвитку ринків збуту продукції з мінімізованими сукупними витратами ви' робництва як головним критерієм розміщення й розвитку продуктивних сил. При цьому достатньо примітивно змодель' ована даними вченими “ізольована держава” все'таки мала ос' новні ознаки системи. Це, а також простежена А.Вебером провідна роль концентрації виробництва у забезпеченні його економічної ефективності й певний рівень товарно'послугово' го самозабезпечення виділених ними ринкових центрів, дозво' ляє зробити висновок про наявність в їхніх моделях також й певних елементів комплексності. Ще більш близькими до су' часного розуміння комплексності є підходи пізніших за' рубіжних дослідників, зокрема У.Ізарда. та П.Хаггет (Англія), в працях яких за допомогою міжгалузевих балансів розкрито тісні взаємозв’язки розміщення підприємств і галузей. Дане У.Ізардом визначення промислового комплексу як сукупності видів діяльності, що здійснюються в певному місті та об’єдну' ються в виділені групи тісними виробничими й економічними зв’язками, й тепер не втратило своєї актуальності. На основі аналізу підходів різних вітчизняних дослідницьких шкіл радянських та пострадянських часів, представлених, зокрема П.М.Алампієвим, Е.Б.Алаєвим, П.В.Волобим, В.В.Кістановим, М.М.Колосовським, В.Ф.Косо' 91
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вим, О.М.Мошкіним, В.А.Поповкіним, А.Ю.Пробстом, Ш.Л.Розенфельдом, Ю.Г.Саушкіним. Є.Д.Сілаєвим, Д.М.Сте' ченком, М.Ф.Тимчуком, М.Г.Чумаченком, О.І.Шаблієм, П.Г.Шиченком, М.І.Шрагом та ін., а також вченими з країн СНД тощо до визначення поняття комплексності, можна зро' бити висновок про наступні ознаки комплексу (стосовно роз' витку й розміщення продуктивних сил): • об’єктивність існування комплексу; • системність комплексу; • територіальна (конкретно'географічна) прив’язаність комплексу до певних комплексоутворюючих ресурсів; • територіальна та галузева ієрархічність внутрішньої структури комплексу, наявність в ній підкомплексних елементів, які самі володіють ознаками комплексу; • глибинний взаємозв’язок між комплексоутворенням та формуванням економічних районів; • взаємозв’язок і взаємообумовленість функціонування різних елементів комплексу; • виробничо'технологічна взаємопов’язаність та взаємо' підпорядкованість складових елементів комплексу; • поглиблений розвиток внутрішньої мережі як техно' логічних, так і економічних зв’язків, які забезпечують процес виробництва й відповідної їм виробничої, соціальної та ринкової інфраструктури; • пропорційність розвитку окремих елементів комплек' су; • конкретна спеціалізація господарства комплексу; • емержентний характер економічного ефекту від функ' ціонування елементів комплексу (продуктивність всьо' го комплексу є вищою за просту суму продуктивностей його окремих елементів); • керованість комплексом, можливість оптимізаційного управління з функціонуванням як окремих елементів комплексу, так і ним самим у цілому; • здатність до самоорганізації та саморегульованого роз' витку елементів і комплексу в цілому за умов існуван' 92
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ня ефективного економічного механізму забезпечення виробництва; • певний рівень самозабезпеченості комплексу як ресур' сами виробництва, так і товарами та послугами, з чого витікає здатність комплексу існувати, у тому числі за рахунок роботи на власні потреби; • тісна взаємопов’язаність у комплексі природних, сус' пільних та матеріально'виробничих продуктивних сил, яка веде до формування єдиної еколого'соціально'еко' номічної відтворювальної системи; • довгострокова економічна ефективність функціонуван' ня комплексу; • економічна доцільність і раціональність розвитку ви' робництва комплексу; • певний рівень економічної й виробничо'технологічної відкритості комплексу по відношенню до зовнішніх джерел ресурсів та ринків збуту, без чого комплекс стає автаркічно'системним, а його функціонування — еко' номічно невигідним та соціально й екологічно небез' печним. Таким чином, комплексний розвиток продуктивних сил — це заснований на раціональній спеціалізації економічно ефективний тип розвитку продуктивних сил, який харак$ теризується взаємопов’язаністю, пропорційністю, збалан$ сованістю поєднання галузей, виробництв і споживачів в економічному циклі, раціональним ресурсоспоживанням та оптимальною щодо цього територіальною організацією економічної діяльності. При розгляді вказаних ознак перш за все виникає питання про той ступінь системності, взаємообумовленості та взаємо' пов’язаності елементів продуктивних сил, а також інших оз' нак, який дозволив би казати про наявність комплексу (на відміну від практично безсистемного конгломерату). При чо' му в останній час в деяких закордонних та навіть у вітчизня' них розробках і дослідженнях ставляться під сумнів сис' темність та комплексність розвитку продуктивних сил як 93
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
невід’ємна ознака регіонального господарства в умовах роз' витку ринкових відносин. З першого погляду позбавлене на' укового підґрунтя таке твердження, при більш близькому роз' гляді може здається небезпідставним. Так, посилкою до цих висновків береться відсутність в ринкових умовах на галузе' вому рівні явно вираженої управлінської, керуючої ланки над підприємством, що виступає в умовах вільного ринку са' мостійним суб’єктом господарювання. Проте ігнорування існуючих тісних виробничо'технологічних, інформаційних та економічних, у т.ч. фінансових (прямих та особливо — опосе' редкованих) взаємозв’язків як між підприємствами'товарови' робниками, так і між товаровиробниками та споживачами продукції з точки зору не витримує критики. Зв’язуючою лан' кою, об’єднуючою в комплекс учасників відтворювального економічного циклу, в умовах вільної конкуренції виступають самі по собі достатньо ефективні ринкові економічні важелі (за виразом А.Сміта — “невидима рука ринку”). Тісні системні зв’язки (з кооперування, комбінування виробництва тощо) при цьому простежуються як на галузевому, так і на міжгалу' зевому рівні. Ще більш тісний зв’язок між суб’єктом уп' равління (державною, регіональною владою), господарськими об’єктами та кінцевими споживачами регіону виявляється при урахуванні стадійності економічного циклу, в ланках “вироб' ництво'обмін” та “розподіл'споживання”, коли важелями фінансової, бюджетної та податкової системи забезпечується перерозподіл створених вартостей. З іншого боку, певний вид керованості господарськими об’єктами як на територіальному, так і на загальнонаціональ' ному рівнях є притаманним будь'якій відтворювальній сис' темі, яка функціонує в економічному та організаційно'право' вому полі держави. Остання виступає регулюючою ланкою розвитку територіального господарства, системою керування динамічними процесами розвитку ринкової економіки. В да' ному випадку, регулювання з його орієнтацією (за допомогою певних обмежень та стимулів) на спрямування самоорганізо' ваних процесів ринкового господарювання у потрібному з точ' 94
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ки зору соціально'економічних та політичних пріоритетів роз' витку напрямі, на відміну від традиційного командно' адміністративного управління економікою дає більш бажаний соціально'економічний ефект розвитку території. У сучасному суспільстві продуктивні сили регіону будь' якого системного рангу — від селища або малого міста до світового господарства у будь'якому випадку є організовани' ми в напрямку системності. Це витікає перш за все з самої при' роди людини, яка для задоволення своїх потреб цілеспрямова' но організовує середовище функціонування продуктивних сил, їх матеріальні елементи, а також відносини між ними з певним рівнем системності. При цьому для досягнення соціального й економічного ефектів за будь — якого способу виробництва та суспільно'економічної формації цілеспрямо' вано використовуються такі переваги системи, як керованість та можливість (за рахунок комплексного функціонування її елементів) отримання кінцевого результату функціонування, більшого за витрати на забезпечення функціонування такої системи продуктивних сил. Сучасна регіональна економічна наука виділяє різні види комплексів, при чому останні можуть стосуватись різних скла' дових територіальної соціально'економічної системи. Зокре' ма, виділяються інтегральні природно'ресурсний, соціальний та виробничий комплекси, які загалом відповідають трьом ос' новним складовим територіальної соціально'економічної сис' теми. У кожному з таких інтегральних комплексів можуть бу' ти виділені ієрархічні підкомплекси нижчих системних рангів, як'то мінерально'сировинний чи рекреаційний підкомплекс у природно'ресурсному, культурно'освітній підкомплекс — у соціальному, АПК у виробничому комплексі. Інтерес викликає питання про існування територіально' господарського комплексу “мінімального”, самого низового рівня. З різних точок зору, такими підкомплексами можуть бути або низові територіальні утворення поселенської мережі (селища, села), або навіть окремі господарства — учасники суспільного виробництва. Враховуючи достатньо високий су' 95
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
часний рівень розвитку продуктивних сил, дійсно в розвину' тих країнах невеликі господарства цього “нуклеарного” вироб' ничого рівня можуть мати практично всі ознаки комплексів, оскільки включають в себе елементи виробництва, а також ви' робничої, соціальної, а з розвитком інформаційно'мережних технологій — і ринкової інфраструктури. В конкретно'регіональному вимірі комплексний роз' виток продуктивних сил стає основою ефективного функціонування територіальних відтворювальних систем еко' номічних районів різних географічних масштабних рангів. При цьому комплексний розвиток економічного району передбачає різносторонній, пропорційно взаємоповязаний розвиток усіх галузей господарства, що може забезпечити швидкі темпи зростання його продуктивних сил і високий рівень ефективності виробництва. Комплексний розвиток ви' робництва можливий при оптимальному розміщенні його сто' совно сировинних і трудових ресурсів, районів збуту про' дукції через досягнення максимального зниження витрат на виробництво продукції, що сприятиме економії витрат суспільної праці, зниженню собівартості продукції у виробни' ка. Тобто питання комплексності розвитку економічних рай' онів різних таксономічних рангів є важливим чинником, що формує економічну незалежність України. Комплексний розвиток господарства економічного райо' ну можна розглядати як суму всіх господарських відносин, су' му всього господарського обороту хоча б невеликої місцевості. Ця ідея знайшла свій подальший розвиток у працях М.М.Ко' лосовського і Ю.Г.Саушкіна. Комплексність в організації гос' подарства не втрачає свого значення і в ринковому середо' вищі, адже науково обгрунтований комплексний розвиток регіону дозволяє раціонально використовувати власні й імпортовані ресурси, вигідно інвестувати кошти у вже існуючі та новостворювані види діяльності людини і через одержання прибутку підтримувати соціальні програми. Питання комплексного економічного та соціального роз' витку регіонів важливе при розгляді проблем територіальної 96
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
організації виробництва. Зміст поняття комплексності зміню' вався з розвитком продуктивних сил країни. Від класичного уявлення про комплекс як невелике, але господарсько'цілісне утворення, воно трансформувалось в ідею формування еко' номічних районів, їх комплексного економічного і соціального розвитку. Більшість науково'практичних розробок у цій га' лузі присвячена розвитку комплексоутворюючих виробництв, що безпосередньо чи опосередковано забезпечують розвиток галузей регіону, а також досягненню пропорційності та зба' лансованості комплексоутворюючих елементів соціально'еко' номічної системи. Збалансованість розвитку території — це один з аспектів проблеми досягнення комплексності розвитку району, істо' ричний і соціально обумовлений процес як динамічна реакція на зміну економічної ситуації. Це дуже складний поліструк' турний і багатогранний процес, що поєднує внутрішньовироб' ниче, виробничо'демографічне, соціально'виробниче, вироб' ничо'природне та інші види взаємодії, чим обумовлюється йо' го діалектичний зв’язок з поняттям стабільність. Стабільність або збереження пропорцій і темпів зростання є необхідною умовою всякого процесу в будь'який історичний момент. Стабільність як умова збалансованості виявляється у збере' женні відповідних пропорцій між основними складовими про' цесу комплексного розвитку економічного району, якісне і кількісне відображення яких змінюється в часі. Тобто збалан' сованість — це процес відтворення певних пропорцій, що за' безпечують стабільність у кожний конкретно взятий момент з метою забезпечення прогресу розвитку і його сходження від простого до складного. Мета збалансованого розвитку регіону — це ефективне гос' подарювання із забезпеченням соціальних та екологічно ком' фортних умов життєдіяльності населення. Пріоритетність при' родоохоронних заходів і соціологізація виробництва є основни' ми критеріями ефективності розвитку, причому остання повин' на постійно підтримуватися всією системою правових і ма' теріально'фінансових відносин а корегуватися згідно з розвит' 97
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ком продуктивних сил. Досягнення збалансованого економічно' го, соціального і екологічного розвитку регіонів потребує пере' будови всієї системи економічних відносин з урахуванням соціально'економічних і природних особливостей економічних районів. Для упровадження цього положення необхідно ввести поняття ефективна віддача районної економіки, що означає доцільне забезпечення потреб територій на основі раціонально' го господарювання, науково обґрунтованого використання ре' сурсів і можливостей міжнародної інтеграції господарств. Кінце' вим виміром комплексного розвитку економічного району є у будь'якому випадку рівень якості життя його населення. Комплексний розвиток і раціональна спеціалізація відповідають головній вимозі господарювання — досягненню в інтересах суспільства найвищих результатів при мінімальних витратах. У період розбудови ринкової економіки ідея ком' плексного (пропорційного) розвитку не втрачає важливості для економіки взагалі та індикативного планування зокрема. Спеціалізація залишається однією з основних засад розвитку району і впливає на формування комплексу його господарства. Очевидно, що в умовах формування ринкового економічного середовища розміщення продуктивних сил здійснюватиметься за тими принципами, що нададуть найбільший економічний і соціальний ефект при мінімумі витрат. Саме суспільний поділ праці, його рівень і характер, при' таманні будь'якій економічній системі, зумовлюють можли' вості комплексного розвитку через дію механізму ринкової рівноваги, принципи його функціонування, визначають спе' цифіку його прояву на історичному рівні. Ступінь розвитку та економічні межі суспільного поділу праці залежать від стану наявності і рівноваги у структурній збалансованості еко' номічних зв’язків. Взаємозв’язок між економічною рівновагою і суспільним поділом праці характеризується тим, що рівнова' га безпосередньо впливає на вдосконалення стану комплекс' ного розвитку регіону через макроекономічні чинники. Для комплексного розвитку регіону матеріальною осно' вою, можливістю досягнення економічної рівноваги в ньому 98
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
(або в сукупності регіонів чи в державі) є об’єктивна зумов' леність характеру і рівня розвитку суспільного поділу праці. Функціональна структура економічного району виявляє себе через поєднання внутрішніх властивостей його частин, компонентів і явищ. Однією з важливих ознак комплексно' пропорційного розвитку території району є пропорційний розвиток видів та галузей діяльності людини. Згідно із теорією М.Д. Пістуна, за своєю функцією вони поділяються на: • головні; • базові; • супутні; • додаткові; • місцеві; • обслуговуючі. Головні галузі або види діяльності формують функціональний профіль району, можуть визначати його кон' тур і межі. Базові галузі або види діяльності постачають сировину і паливо головним та іншим видам діяльності, окремі з яких мо' жуть набирати значення головних. Супутні галузі визначають побічні гілки головних вироб' ництв, базуючись на переробці та використанні сировини і відходів виробництва. Саме вони є важливими для комплекс' ності регіону. Додаткові види діяльності або виробництва не пов’язані з головними, але при певній економічній ситуації можуть посісти їх місце. Місцеві виробництва чи види діяльності задовольняють потреби населення, активно впливають на рівень його життя і можуть бути опосередковано пов’язані з іншими галузями чи залежати від галузей спеціалізації регіону. Обслуговуючі галузі виконують важливі функції щодо постачання електроенергії, тепла, води, будівельних ма' теріалів, виконання ремонтних робіт, перевезення, послуг на' уки, культури, охорони здоров’я. Ці галузі, як правило, нале' 99
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
жать до виробничої та соціальної інфраструктури і посилюють можливості комплексного розвитку регіону. Виробнича спеціалізація економічного району є виражен' ням територіального поділу праці. Кожен з них має свої ґрун' тові, кліматичні, геоморфологічні умови, природні багатства, трудові навики населення і географічне положення, що відрізняє його від інших економічних районів. Саме тому еко' номічно вигідно використовувати найбільш сприятливі умови для розвитку тих чи інших галузей, в певних межах спеціалізу' вати кожен район на виробництво продукції цих галузей, яка призначена для повного або часткового вивозу в інші райони з метою забезпечення їх потреб. Галузі обслуговування і спеціалізації постійно знаходять' ся в тісному, балансовому зв’язку. Галузі, в яких коефіцієнт локалізації і виробництва про' дукції на одного жителя перевищує одиницю і продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, належать до галу' зей виробничої спеціалізації регіону. Функціонування галузей проявляється через комплекси взаємопов’язаних видів господарської діяльності. Таким чи' ном, комплексний розвиток регіону є процесом економічно і соціально доцільного, пропорційного та збалансованого роз' витку всіх видів діяльності людини в межах певної території або країни. Тобто комплексний розвиток повинен охоплювати всі сфери життєдіяльності людини: матеріальне виробництво, невиробничу сферу, інфраструктуру, розселення і зайнятість населення, використання природних ресурсів. Рівень ком' плексного розвитку регіону можна розглядати як високий, се' редній чи низький. Якісною ознакою такого розвитку є поєднання і пропорційності у людській діяльності, динамічна рівновага між природними ресурсами та соціально'еко' номічним розвитком окремих територій. Отже, можливо пов’язати місцеві, регіональні особливості з інтересами держа' ви в цілому. Комплексний розвиток передбачає розмежування сфер та інструментів економічного механізму держави на загально' 100
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
національному, так і на регіональному рівнях. Власне держава повинна формувати певні конкретні параметри економічної поведінки господарюючих суб’єктів, сприяти комплексному розвитку регіону і всього господарства. Засобом регулювання є створення правової бази щодо дотримання економічної політики. Політика комплексного розвитку регіону втілюється в життя на основі стратегічної концепції соціально'економічно' го розвитку держави. Вона повинна бути довгостроковою, послідовною і постійно впроваджуваною. Важливо наголоси' ти, що саме держава має розробити стратегію комплексного соціально'економічного розвитку. Важливим є дотримання системності у визначенні пріоритетів і напрямів комплексного розвитку господарства, правильність методів реалізації по' ставлених цілей і власне цілей, а також співвідношення між цілями досягнення комплексного розвитку і тими інструмен' тами, за допомогою яких вони досягатимуться. Для ефективного господарювання кожен район повинен створювати свій, економічно виправданий, найбільш повний комплекс галузей господарства, що дозволить з максимальним ефектом використовувати природні і трудові ресурси району, скорочувати нераціональні перевезення. Ступінь комплексно' го економічного району залежить від багатьох факторів — рівня розвитку продуктивних сил і можливостей — трудових ресурсів, природних багатств, грунтово'кліматичних умов, від успіхів науково'технічного прогресу, стану і наявності транс' портних засобів тощо, а також від застосовуваних ор' ганізаційно'економічних механізмів розвитку регіональної економіки.
5.2. Åêîíîì³êî-³ñòîðè÷í³ àñïåêòè êîìïëåêñíîãî ðîçâèòêó ïðîäóêòèâíèõ ñèë Óêðà¿íè Теорія комплексного розвитку регіонального господарст' ва свого часу набула виключного значення в державно'плано' 101
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вому господарюванні радянських часів. Позбавлена основних елементів вільного ринку, т.з. “командно'адміністративна”, “розподільча” система господарювання, феномен достатньо стійкого існування якої на протязі більше, ніж половини століття (з початку 30'х до кінця 80'х років ХХ сторіччя) й досі є, як це не дивно, малодослідженим, своєю відносною дов' говічністю зобов’язана, скоріше за все, саме досягненням вче' них'економістів в галузі теорії комплексного розвитку тери' торіальної економіки й народного господарства у цілому. При цьому провідну роль відіграв ефект “масштабу”, оскільки найбільша в світі країна, яка займала за площею біля однієї шостої суші земної кулі, володіла практично всім набором по' тужних ресурсів розвитку. Ці ресурси — від багатого природ' но'ресурсного потенціалу, левову частку якого складали міне' рально'паливні й рудні ресурси, а також родючі ґрунти, до ви' сококваліфікованого потенціалу людського, дозволили сфор' мувати на основі ефективних для свого часу форм тери' торіальної організації виробництва — кооперування, комбіну' вання, спеціалізації та кооперації високопродуктивні міжгалу' зеві територіально'виробничі комплекси. При чому високий рівень різноманіття ресурсів при значному рівні їх тери' торіальної зосередженості як в староосвоєних районах (для України — це Донбас і Придніпров’я), так і в регіонах віднос' но нового освоєння (Північ та азіатська частина Російської федерації, Центральна Азія) став стимулятором розвитку мак' ро' та мезорегіональних (на рівні великих та середніх еко' номічних районів) міжгалузевих комплексів. Останні розви' вались на базі добування, обробки й переробки мінерально'си' ровинних, паливно'енергетичних ресурсів, лісових, морегос' подарських, у т.ч. фауністичних ресурсів, використання ре' сурсів сільськогосподарського виробництва, природно'рекре' аційних ресурсів тощо. Саме цільове формування системи міжгалузевих регіональних виробничих комплексів, через емержентний ефект від ресурсокористування та компенсацію територіаль' ними масштабами господарювання ефекту автаркії забезпечу' 102
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вало радянській економіці максимізацію господарського ефек' ту від економічної діяльності при відносно мінімізованих вит' ратах, що значним чином компенсувало відсутність ефектив' них ринкових механізмів функціонування національної еко' номіки. Хоча, треба сказати, що у мінімізації витрат вироб' ництва не останню роль відіграло використання у великій кількості дешевої робочої сили працівників села, робітників та інженерно'технічного персоналу при цілеспрямованій на за' безпечення високого рівня освіти й кваліфікації трудових ре' сурсів державній освітянській політиці. Наукові підходи до найбільш оптимального підбору взаємопов’язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефектив' них пропорцій їх розвитку при розбудові територіально'ви' робничих комплексів сприяли як виконанню загальногоспо' дарських завдань розвитку, так і піднесенню й певному зба' лансуванню рівнів розвитку окремих регіонів. При цьому у радянській науці на період найбільш стійкого функціонування економіки (60'і — 70'і роки минулого сторіччя) склалися в основному теоретико'методологічні підходи до комплексного розвитку господарства територій. Так, під комплексним розвитком господарства економіки регіону розумівся узгоджений пропорційний розвиток усіх га' лузей його господарства, які знаходилися у певній залежності одна від одної й були поєднані між собою тісними виробничи' ми зв’язками. Комплексність розумілася, як різнобічний роз' виток господарства регіону в сполученні з планомірно сформо' ваною його спеціалізацією. Виходячи з конкретно'територіаль' них природно'економічних та соціально'економічних переду' мов розвитку, виявлялося доцільним у визначених ними ме' жах спеціалізувати кожен район на виробництві певних видів продукції, які мали б цілком чи частково вивозитися в інші райони для задоволення потреб останніх у товарах та послугах. Такий розвиток, з точки зору радянських економістів, доз' воляв найбільш повно використовувати місцеві природні і трудові ресурси, підтримувати в регіоні “правильні” (з точки зору суб’єкта управління) пропорції виробництва й тісний 103
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
зв’язок між його галузями, мав забезпечувати належну їх участь у міжрайонному поділі праці та сприяти неухильному зростанню її продуктивності як на даній території, так і в мас' штабі усього народного господарства країни. Цільовою функцією комплексного розвитку територіаль' ного господарства радянські економісти вважали створення умов з одного боку — для найбільш повного економічно доцільного задоволення потреб району в машинах, сировині, паливі, електроенергії, будівельних матеріалах, у товарах на' родного споживання, а також у послугах транспорту і зв’язку, у послугах комунально'побутового й інших секторів соціаль' ної сфери, і т.п. за рахунок місцевого виробництва, а з іншого боку — для виконання планових завдань розвитку економіки країни через формування потрібної для народного господарст' ва спеціалізації територій та формування необхідного для цьо' го потенціалу виробництва для міжрегіонального обміну про' дукцією та послугами. Таким чином, кожна територія повинна була б мати свій, особливий, найбільш оптимальний у даний період часу саме для неї комплекс галузей господарства, який дозволив би з максимальним ефектом використовувати при' родні і трудові ресурси, скоротити нераціональні перевезення і забезпечити високу продуктивність суспільної праці. Причо' му припускалося, що в системі територіального поділу всере' дині країни й кожного регіону окремо через планове розміщення й розвиток виробництв можливим є встановлення певного найбільш оптимального для даних умов сполучення галузей і секторів виробництва, чим забезпечувалося б не' ухильне й найбільш швидке зростання продуктивних сил шляхом усебічного використання сировинних ресурсів на базі економічно вигідної спеціалізації району. Поряд з критеріями економічної вигідності обов’язковим було забезпечення роз' витку й тих виробництв, які орієнтувались не на економічний, а на інші види очікуваних ефектів (соціальний, державної без' пеки та оборони, в геополітиці тощо). В дослідженнях тих часів абсолютно правомірно наголо' шувалося, що характер комплексного розвитку території зале' 104
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
жить від рівня розвитку її продуктивних сил і можливостей капітального будівництва, від наявності трудових ресурсів, природних ресурсів і умов господарювання, від техніко'техно' логічної підготовки виробництв, а також від наявності й рівня розвитку інфраструктури. Регіони з традиційно моногалузе' вою структурою господарства й низьким рівнем розвитку про' дуктивних сил (як правило — аграрні або сировинно'промис' лового значення, зокрема, в Україні — це північні, західні й південні області республіки) були пріоритетними для підви' щення рівня їх комплексного розвитку, в основному через прискорену індустріалізацію господарства на протязі всього періоду існування СРСР. Також не викликає сумнівів у будь'якому випадку й вис' новок про те, що комплексний розвиток господарства є не са' моціллю, а засобом забезпечення функціонування економіки і комплексний розвиток продуктивних сил не повинен про' тирічити закону суспільного територіального поділу праці. Ні в якому разі на території не повинні створюватися всі без ви' нятку галузі виробництва і розбудовуватися “макро'натураль' не” господарство з повним рівнем самозабезпечення товарами й послугами. Досвід таких країн, як Албанія показав у свій час неможливість в умовах планової економіки довгострокового комплексного саморозвитку територій рангу макромасштаб' них економічних районів навіть у порівняно сприятливих природно'економічних передумовах господарювання. Цілком слушним був у цьому контексті висновок про існування об’єктивно обумовленої конкретної спеціалізації кожної тери' торії на випуску визначеного ряду товарів та наданні певного кола послуг, про шкідливість “насильного” нав’язування регіонам невиправданої об’єктивними передумовами спеціалізації. Остання призвела б до порушення народногос' подарських пропорцій, розпилення капітальних вкладень, збільшення обсягів нераціональних перевезень, погіршення міжрайонного поділу праці і зниження його продуктивності, а загалом — до економічно необґрунтованого, а в умовах тодішньої продуктивності суспільної праці — й до стрімкого 105
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
зростання витрат виробництва. Навпаки, в теорії основою формування комплексного господарства економічного району проголошувалася галузева спеціалізація, яка визначала його місце в територіальному поділі праці. Однак галузями спеціалізації району, поряд з тими, вироб' ництво продукції котрих обходилося в даному регіоні дешев' ше, ніж в інших районах країни, часто могли бути й ті, розви' ток яких обумовлювався іншими, зокрема — соціальними чин' никами, а іноді — й суб’єктивними факторами. Тобто, ком' плексний розвиток економічного району за планової еко' номіки не виключав розвитку різноманітного набору галузей, які випускали дефіцитну для даної території продукцію, хоча б це й було зв’язано з порівняно високими витратами вироб' ництва та економічною невигідністю функціонування такого роду виробництв. Загалом, це було пов’язано з існуванням у плановому соціалістичному господарстві соціально'еко' номічного явища, яке отримало назву “дефіциту” і стало од' ним з основних чинників, які спонукали до розвитку еко' номічно невигідні виробництва в більшості регіонів СРСР. Проте проблема товарного дефіциту при цьому не вирішува' лась, а лише приховувалася за випуском часто недостатніх об' сягів малоякісної або ж такої, що не відповідала запитам спо' живачів, продукції. Фактично, близьким до оптимуму був рівень забезпечення товарами столиць союзної держави та республік, у меншому ступені — крупних промислових та об' ласних центрів. Відчутним був і дефіцит послуг, який особли' во був характерним для сільських місцевостей. Проблема дефіциту товарів та послуг знаходила часткове вирішення у тому, що підприємства додатково, за свій кошт розбудовували соціальну інфраструктуру та закуповували товари для ком' пенсації їх нестачі в регіонах для задоволення потреб власних працівників. Інший набір чинників розвитку маловигідних та невигідних виробництв (переважно соціально'політичного ха' рактеру) був пов’язаний зі специфікою виробництва продукції та розбудови інфраструктури військового призначення, очіку' вання високого суто економічного ефекту від котрих в умовах 106
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
зовнішньополітичної ізоляції країн соціалістичної орієнтації було малоймовірним. Тобто, достатньо поширеним було й штучне завищення рівня комплексності виробництв при перспективному плану' ванні їх розвитку й розміщення, що вступало у протиріччя із об’єктивним законом територіального суспільного поділу праці. Треба однак вказати, що при низькому рівні розвитку виробничої (у т.ч. транспортної та складської) інфраструктури та високих транспортних витратах при загальній значній про' тяжності транспортних шляхів часто економічне невиправда' не для даного району виробництво функціонувало саме через те, що транспортування продукції з тих регіонів, де це було більш ефективним, такий ефект мінімізовувало. Проте об’єктивною реальністю є те, що крім галузей, пов’язаних зі спеціалізацією районів, для комплексного роз' витку економічного району дійсно необхідно всебічно розви' вати виробництва, призначені винятково для задоволення місцевих потреб: виготовлення багатьох будівельних ма' теріалів і предметів праці, видобуток місцевого палива, розви' ток підприємств, що надають необхідні виробничі послуги то' що, а також тих, продукція котрих носить масовий характер у всіх районах і які базуються на достатньо широко розповсюд' женій сировині, або ж орієнтується на життєво'важливі потре' би населення регіону. Ця група має обслуговуюче значення і за' безпечує господарство засобами виробництва, а населення — предметами споживання і різними послугами. При цьому з га' лузей, що обслуговують господарство району, насамперед ува' га приділялася виробництвам, які забезпечували нормальну роботу підприємств галузей спеціалізації, виготовлення то' варів широкого вжитку, а також транспорту і зв’язку, підприємствам невиробничої сфери (у першу чергу — соціаль' но'побутовим та соціально'культурним галузям). Однак це не знімало проблеми визначення оптимального рівня комплекс' ності базових виробництв, яка виявлялася все більш склад' ною, враховуючи зростаючу ресурсну кризу, яка охопила ра' дянську економіку, починаючи з середини 70'х років. 107
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Загалом, оскільки спеціалізація регіонального господарст' ва при соціалізмі проголошувалась вираженням планомірного розвитку територіального поділу праці, її формування для різних регіонів повинно було знаходитися у певному балансо' вому ув’язуванні, а до визначення шляхів комплексного роз' витку кожної території варто було підходити перш за все з на' родногосподарської точки зору, встановивши його виробничу спеціалізацію і визначивши раціональні міжрайонні зв’язки, маючи на увазі передусім загальнодержавні інтереси, при цьо' му часто не зважаючи на інтереси й потреби територій, і пере' дусім — потреби не у виробництві, а в споживанні продукції й послуг. Підсумовуючи вищесказане, можна зробити основні вис' новки про розвиток теорії комплексного розвитку тери' торіальної економіки в адміністративно'планових умовах гос' подарювання та головні проблеми, з якими мали справу дослідники в цій галузі, а також основні невирішені за ра' дянський час вузлові питання, які дісталися в спадок національній українській економічній науці. Головною проблемою теорії комплексного розвитку було, як це не парадоксально, визначення показників комплексного розвитку територіального господарства (у тому числі показ' ників його ефективності). У даному випадку це являло скоріше методологічну проблему, пов’язану з наявністю різних — виробничо'технологічних та виробничо'відтворю' вальних підходів до виділення територіально'виробничих комплексів, як сукупностей взаємопов’язаних об’єктів госпо' дарювання, а також через специфіку цінової політики в СРСР, за якої ціни на товари та послуги істотно відрізнялися від вар' тості їх виробництва, а структура товарної продукції визнача' лася в основному виробництвом засобів виробництва. Це за' вдання вирішувалося різними дослідниками по'своєму, і за' пропоновані ними показники та критерії з певних сторін відбивали комплексність розвитку виробництва, але при цьо' му практично в усіх розробках мало віддзеркалювались показ' ники кінцевого споживання населенням товарів та послуг, у 108
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
першу чергу — якісна структура цього споживання й рівень за' доволення регіональних потреб у товарах та послугах, що бе' зумовно є однією з головних складових комплексного розвит' ку економіки території. Враховуючи особливості структурної будови економіки супердержави Радянського Союзу, орієнто' ваної значним чином на виробництва військово'промислової сфери, використання традиційних показників комплексного розвитку територіальної економіки, яка працювала як прави' ло на “вивіз” (споживання у межах всього народногосподарсь' кого комплексу країни), застосування зорієнтованих на рин' кову форму обміну показників ефективності комплексного розвитку територій, у т. ч. й запропонованих У.Ізардом район' ного мультиплікатора та мультиплікатора міжрайонної торгівлі не зовсім коректно відбивала реалії господарювання. Наступну проблему являла собою можливість ефективно' го планового управління комплексним розвитком територій, яке реалізовувалося, як правило, за допомогою державного програмування, різнострокового планування, програмно' цільового способу, засобів нормування, директивних рішень тощо. При цьому ефективного економічного механізму забез' печення комплексного розвитку регіонального господарства у загальному випадку винайдено та запропоновано не було ні за галузевої (міністерства та відомства), ні за територіальної (раднаргоспи) форми управління господарством, оскільки розподільча система радянської економіки не подолала голо' вної проблеми — товарного, а пізніше й ресурсного дефіциту. Балансові методи аналізу, оцінки, обліку ресурсів та узгод' ження територіально'господарських пропорцій при всій своїй ефективності на рівні малих та середніх територій часто не спрацьовували через ефект “великої системи”, що її являло со' бою господарство Радянського Союзу. Причому зростаючі диспропорції в рівнях соціального розвитку територій так і не компенсували певних успіхів у збалансуванні рівнів розвитку продуктивних сил регіонів. Через це складалося на перший погляд неадекватне загальноекономічним закономірностям явище. До 80'х років все частіше індустріально високорозви' 109
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
нуті, високоурбанізовані регіони поступалися показниками рівня життя населення, у тому числі — екологічного характеру територіям із середнім рівнем розвитку продуктивних сил за' галом, що відбилося й у соціально'демографічних показниках, зокрема, у показниках народжуваності, смертності та у цілому в статево'віковій структурі населення, яка у високорозвину' тих Донбасу і Придніпров’я наприкінець існування союзної країни була гіршою, ніж у помітно менш розвинутих областей Західної України. Успіхи комплексного розвитку деяких регіонів, на жаль багато в чому обумовлювались унікальними для земної кулі якісним поєднанням та концентрацією на відносно невеликих територіях потужних ресурсних ком' плексів (наприклад — у тодішньому Донецько'Придніпров' ському районі). Однак в будь'якому випадку одна з головних складових комплексного розвитку — соціальна, яка й відбива' ла кінцеве споживання населенням товарів та послуг соціаль' но'побутової та соціально'культурної сфери в загальному ви' падку залишалася на декларативно'пріоритетному рівні. Екологічна складова комплексного розвитку на протязі існування планово'розподільчої системи господарювання та' кож проходила в концепціях регіонального розвитку на друго' му плані, оскільки з 30'х років на теренах союзу панувала кон' цепція “скорення природи”. Екологічні негаразди в ті часи вва' жалися притаманними капіталістичному способу вироб' ництва, а їх існування в СРСР або замовчувалося, або ж при' знавалося на рівні явищ, що мало впливають на соціально'еко' номічне становище суспільства. Перші серйозні еколого'еко' номічні дослідження почалися наприкінці 60'х — на початку 70'х років, коли подальше замовчування екологічних нега' раздів через свою очевидність стало позбавленим сенсу, а по' рушення природно'господарської збалансованості призвело до значного зниження ефективності виробництва та відчутних втрат продукції морепромислового, аграрно'промислового, лісового та мінерально'сировинного комплексу. На цьому тлі Чорнобильська катастрофа стала скоріше закономірністю, аніж трагічним випадком в череді еколого'економічних нега' 110
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
раздів радянського періоду. Серед останніх можна згадати події в Арзамасі'16, порушення природно'господарської рівноваги російської Півночі, деградацію природно'господар' ського басейну Аральського моря, невдалі проекти перерозпо' ділу водотоків північних річок на південь, в Україні — нега' тивні наслідки меліоративних робіт у Поліссі, будівництва ка' скаду водосховищ на Дніпрі, початкових робіт на каналі Ду' най'Дніпро тощо. Загалом, з усіх колишніх республік саме в Україні у зміні суспільних настроїв у другій половині 80'х років пріоритет екологічної складової менталітету був найви' щим і багато в чому визначальним у ході здобуття незалеж' ності та в подальшій розбудові держави. Пріоритетність еко' логічних проблем відбилася у формуванні національної кон' цепції сталого розвитку, створенні Української екологічної академії наук. Проте на протязі існування незалежної України екологічні проблеми на тлі зростаючих шаленими темпами соціальних негараздів, все більше відходили на другий план, при цьому не втрачаючи загалом своєї болючості та пріоритет' ності. Центральною проблемою комплексного розвитку тери' торій на протязі всього радянського періоду залишався госпо' дарський механізм. Ані створення раднаргоспів та розвиток територіальної системи управління в 60'ті роки, ні наступна “косигінська” реформа (названа так за прізвищем радянського суспільно'політичного діяча) кінця 60'х — початку 70'х років через свою заідеологізованість та “половинчатість” не дали ба' жаних ефектів. Навіть застосування у свій час (з другої поло' вини 80'х років) теоретично ефективних методів госпрозра' хунку (“державно'ринкових відносин”) для формування ре' сурсів саморозвитку виробництв не відкрило шляхів виходу з проблеми забезпечення самофінансування та самоокупності підприємств, що мало б скласти підґрунтя комплексного роз' витку територіальних виробничих комплексів загалом. За цієї форми господарювання частина прибутків ефективно працю' ючих виробництв (де рентабельність перевищувала встанов' лену для них норму) вилучалася у підприємства. На практиці 111
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
часто ефективно працюючі господарські об’єкти вольовими рішеннями вищестоячих суб’єктів управління взагалі позбу' валися прибутків, що не дозволяло їм витрачати кошти на роз' виток власної соціальної інфраструктури та підвищення осо' бистих доходів працівників. При цьому створювалося замкнене коло: для того, щоб компенсувати недостатній рівень державного забезпечення соціальною інфраструктурою власних працівників, підприємства за свій рахунок будували й утримували на ба' лансі великий обсяг основних фондів соціальної сфери (жит' лові приміщення, дитячі садки, амбулаторно'клінічні заклади, санаторії, спортивні споруди тощо). Це призводило до вельми помітного підвищення собівартості продукції й зниження еко' номічного ефекту, розбудови малостійких “гіперкомплексних” територіально'господарських утворень. При цьому через низький рівень економічної ефективності останніх більша ча' стина прибутків не спрямовувалася на відтворення засобів ос' новного виробництва, що загальмовувало його розвиток та знижувало прибутковість, а звідси — й можливості подальшої розбудови, а то й просто підтримування соціальної сфери. Створена за свій кошт соціальна інфраструктура лягала тяга' рем на ефективно функціонуюче підприємство, яке в числі інших факторів (дефіцит ресурсів розвитку, соціально'еко' логічні негаразди тощо) через це за певний період часу става' ло збитковим, дотаційним і знижувало видатки на соціальну сферу. Це призводило до поступової деградації соціальної складової відтворювального процесу, звуження можливостей ефективного відтворення робочої сили, знижувало рівень ком' плексного розвитку даного територіально'господарського ут' ворення. Для подолання цієї тенденції на державному рівні було прийнято рішення про вилучення невиробничих фондів підприємств на користь інших суб’єктів господарювання. Більшість ефективно функціонуючих на даний момент ук' раїнських підприємств у свій час (в середині 90'х років) поз' булися левової частки и соціальних об’єктів, передавши їх у підпорядкування місцевим органам управління. Це, однак не 112
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вирішило проблеми належного фінансування таких об’єктів соціального призначення. Невирішеною залишилася й проблема забезпечення еко' номічної ефективності комплексного розвитку продуктивних сил, особливо територій з природним ресурсним дефіцитом. Багато регіонів, такі як російське Нечернозем’я, українське Полісся з граничними за ефективністю передумовами госпо' дарювання в галузях спеціалізації (АПК тощо) так і не здола' ли межу дотаційності навіть за відносно благополучних ра' дянських часів. Економічний ефект комплексного розвитку за уявами тодішніх дослідників багато в чому визначався співвідношенням особистого споживання (товарів та послуг на душу населення) в країні та регіоні. При цьому мало врахо' вувалися проблеми дотаційності територій, певною мірою штучного, невідповідного економічній віддачі підвищення рівня споживання товарів та послуг неефективно працюючи' ми регіонами, хоча це й мало певний соціальний ефект. Еко' номічна ж ефективність комплексного розвитку при цьому відзначалася певною мірою штучним завищенням показника. Також теорія комплексного розвитку не дала повної відповіді на запитання про взаємовідносини між територіаль' ною спеціалізацією й комплексним розвитком продуктивних сил з одного боку та між територіальною спеціалізацією та розвитком профілюючих галузей виробництва регіонів — з іншого. У даному випадку значним чином штучне ігнорування радянськими економістами об’єктивно існуючого діалектич' ного протиріччя між комплексним розвитком та спеціалізацією (пошук оптимального рівня спеціалізації), скоріше за все, й не дало змоги запропонувати економічно ефективного механізму забезпечення комплексного розвитку продуктивних сил загалом, оскільки тут необхідною є обов’яз' кова присутність саморегуляційних ринкових механізмів, че' рез які вказане протиріччя вирішується. Щодо другої складо' вої цього питання, то в теоретичних розробках того часу мало враховувалися питання використання так званих “критичних ресурсів”, локалізованих у певних регіонах та обмежених за 113
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
кількістю, але конче необхідних для повноцінного розвитку економіки. Тоді, коли їх залучення у господарський обіг не стосувалося профілюючих для даних регіонів галузей, такі ре' сурси часто залишалися маловикористовуваними у суспільно' му виробництві, особливо за територіальної форми уп' равління господарством. Додаткову проблему викликала загальноресурсна криза, що охопила у 70'і — 80'і роки світову економіку й економіку СРСР та кінець кінцем стала причиною докорінної зміни ре' сурсно'технологічного способу виробництва й переходу від індустріальної до постіндустріальної моделі розвитку суспільства в розвинутих країнах світу. Для радянської еко' номіки таке навантаження перевищувало межу можливостей господарської системи, ресурсна криза переросла у структурну, а структурна — у політичну, яка й завершилася розпадом країни на сукупність певною мірою незалежних (в усякому разі — політично) держав. При цьому традиційні форми та засоби територіальної організації виробництва потребували істотного коригування, оскільки їх переваги (особливо це торкнулося концентрації виробництва та у меншому ступені — спеціалізації й комбінування) за нових, перш за все ринкових, а також екологічно та соціально орієнтованих цілей господарю' вання помітно мінімізувалися. Проблеми ефективного, про' порційного та охоплюючого всі підрозділи виробництва, а го' ловне — територіально'збалансованого розвитку продуктив' них сил набули вже в незалежній Україні ще більшого загост' рення і потребують негайного вирішення з метою створення надійного підґрунтя першим успіхам економічного зростання. Звідси, не відкидаючи цінний попередній досвід ком' плексного розвитку територіально'господарських систем, на' гальним питанням сучасної економічної науки є винайдення адекватних ринковим передумовам засобів господарювання, перш за все — економічних його механізмів, які б дозволили спрямувати регіональний розвиток в русло науково обґрунто' ваних господарських, соціальних та екологічних трансфор' мацій сучасної територіальної організації продуктивних сил. 114
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
За рахунок таких трансформацій має бути отримано у першу чергу кумулятивний господарський ефект, а саме — прискоре' ний, і одночасно — стабільний та збалансований розвиток те' риторій. Вказаний ефект може бути забезпечено тільки за ра' хунок у повному розумінні комплексного функціонування продуктивних сил усіх територій України. При цьому наріжним каменем таких досліджень, з нашої точки зору по' винно бути усвідомлення того, що сучасна територіально ор' ганізація господарства України на протязі відносно довгого історичного періоду розвивалася саме на засадах комплексно' го розвитку продуктивних сил. Отож, відкидання попередньо' го економічного досвіду в цій галузі не тільки є шкідливим, але й неприпустимим. Комплексний розвиток продуктивних сил регіонів має стати складовою парадигми розвитку національної економіки, а саме — дійовим засобом, централь' ним елементом механізму досягнення прискореного соціаль' но'економічного розвитку України. Вражаючі на перший погляд негативні ознаки функціону' вання національної економіки у середині 90'х років мали під собою цілком реальні причини, а саме — спробу “вбудови” ринкових відносин в структуру господарювання, первісно не призначену для функціонування в умовах ринку. Керовані структурні господарські трансформації, у тому числі — інсти' туційні (перш за все — перетворення форм власності, в ор' ганізації виробництва, в територіальному управлінні, у фінан' совій системі, в інвестиційно'інноваційній діяльності мали б передувати широкому впровадженню ринкових відносин у взаємовідносинах між суб’єктами господарювання. Наслідком “шокової терапії” 1991'1992 рр., замість очікуваного пожвав' лення виробництва, став практично повний колапс національ' ної економіки, оскільки територіально'господарські комплек' си позбулися основного важеля розвитку — керованості, у той час, коли можливості їх саморозвитку були обмеженими через відсутність досвіду, брак ресурсів, а головне — розірвані тери' торіальні економічні зв’язки з господарськими об’єктами, які залишилися на території інших країн СНД, та навіть й на рівні 115
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
національних товаровиробників. Порушення принципів ком' плексного розвитку продуктивних сил призвело на кінець 90' х років до швидкої та глибокої територіальної диференціації рівнів розвитку територій, при цьому що найгірше — не через випереджаючий розвиток одних регіонів відносно до інших, а через більш прискорену деградацію продуктивних сил навіть на рівні цілих економічних районів. Певні ознаки стабілізації, а потім — й економічного зростання свідчать саме про те, що ринкові відносини в спромозі давати відчутний економічний ефект лише тоді, коли існує відповідна ним організація вироб' ничої діяльності суспільства з розвинутими структурними та інфраструктурними елементами, а саме — економічно ефек' тивними формами територіальної організації продуктивних сил, зв’язок між якими забезпечується відповідно інсти' туціональною, виробничою, ринковою та соціальною інфраст' руктурою. Тому трансформація існуючої структурної ор' ганізації господарської діяльності — у тому числі — територі' альної організації продуктивних сил в ефективно функціону' ючі, соціально та екологічно ефективні в умовах ринкових відносин територіально'господарські комплекси і являє со' бою чи не актуальніше завдання сьогодення, вирішення котро' го дозволить подолати явища структурної кризи та вийти на режим стійкого соціально'економічного зростання в регіональному розвитку та в економіці країни у цілому. Стратегія пропорційно'збалансованого (комплексного) регіонального розвитку ґрунтується на вірогідних шляхів за' безпечення оптимальних міжгалузевих, територіальних інсти' туціональних та техніко'економічних пропорцій регіонально' го господарства. Основними цільовими функціями формуван' ня стратегії є економічна та екологічна безпека держави, зміцнення позицій національної економіки у глобальних та регіональних взаєминах, суттєве підвищення життєвого рівня народу, відповідна екологізація та соціалізація економічних відносин. Парадигмою розвитку є вибір та обґрунтування шляхів переходу до національного типу сталого розвитку в ме' жах інноваційно'високоіндустріальної моделі розвитку країни 116
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
за допомогою активізації використання наявного природно' ресурсного, матеріально'виробничого, інвестиційно'інно' ваційного та інфраструктурного потенціалу, скорочення вит' рат обмежених ресурсів, подальшого пожвавлення економіки за допомогою структурних перетворень, мобілізації уп' равлінських та організаційних резервів, а також підвищення внутрішнього споживчого та інвестиційного попиту залучен' ням банківського капіталу та підвищенням ефективності регу' лятивних економічних важелів на всіх рівнях регіональних господарських систем. Мета стратегії — забезпечити еко' номічне зростання та високі соціальні результати від пожвав' лення виробництва у кожному регіоні й галузі, зробити відчутними цей позитивний вплив для всіх соціальних про' шарків українського суспільства. Стратегія комплексного (пропорційно'збалансованого) розвитку і розміщення продуктивних сил України є узагаль' ненням найважливіших, інтегральних напрямків соціально' економічної політики держави, спрямованої на позитивні пе' ретворення в кожному конкретному виді продуктивних сил і оптимізацію їх розміщення по території держави. До таких найважливіших напрямків (блоків стратегії) відносяться: стратегія макроекономічної, промислової, структурної, аграр' ної, соціальної, фінансової та регіональної політики. Дані стратегічні блоки покликані впливати на стан про' дуктивних сил з урахуванням особливостей територій, на яких останні розташовані. Вони повинні бути об’єднані єди' ною метою соціально'економічного розвитку суспільства на конкретно'історичному етапі, який можна охарактеризувати, як формування соціально'транзитивної економіки, котра, з одного боку, несе в собі більшість ознак перехідного періоду, а з іншої сторони — спрямована на високі соціальні результати й поступове, стабільне формування суспільства добробуту європейського типу, подальшу інтеграцію в соціально'еко' номічний простір розвинутих країн світу. На першому (90'і роки) й другому (з 1999 р. по теперішній час) етапах ринкової трансформації економіки й управління 117
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
важелі, які позитивно вплинули б на піднесення вітчизняного виробництва і розвиток людського потенціалу не були залу' чені у достатній мірі. Результатом стабілізації й піднесення вітчизняного підприємництва не у повній мірі стало бажане залучення в економічне зростання усіх форм власності і мас' штабів виробництва (велике, середнє і мале) в усіх регіонах країни. Певні економічні досягнення менше, ніж очікувалося, торкнулися подолання проблем розвитку периферійних регіонів, малого й середнього підприємництва, людського роз' витку тощо. Для нового етапу розвитку (2005'2015 рр.) стратегія з ок' ремих складових соціально'економічної політики полягає у наступному: Структурна політика на вказану перспективу полягає у визначенні на регіональних рівнях пріоритетних галузей і сек' торів економіки, а також пріоритетів розвитку у кожній галузі та в кожному секторі суспільного виробництва і створенні для них сприятливого інвестиційного та виробничого клімату, тобто у помірному протекціонізмі. Такими пріоритетами на даному етапі повинні бути сільське господарство, харчова і легка промисловість, окремі галузі машинобудування, енерге' тика, охорона здоров’я. Має бути також впорядкована робота вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, у першу чергу — їх виробничо'господарська спеціалізація та механізм фінансування задля уникнення розпорошення коштів і необґрунтованого їх використання. Результатом структурної політики має стати раціоналізація як структури виробництва, так і структури споживання, у першу черг — в ресурсомістких галузях господарювання. Макроекономічна політика — подальша трансформація монетарної політики з подальшою зміною її орієнтирів, як за' собу контролю та подолання інфляції, на політику, стимулю' ючу інвестиційну, виробничу діяльність й накопичення. Важ' ливою складовою цієї політики виступатимуть як старі, так і нові інструменти грошової політики — планування грошової маси повинно здійснюватись виходячи не лише з інфляційних 118
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
очікувань, а й реального попиту на гроші, але й з контролюван' ням сезонного попиту на іноземну валюту, включаючи як пла' новану девальвацію, так і ревальвацію гривні по відношенню до провідних світових валют, з орієнтацією на подальше підвищення рівня монетизації економіки. В цей період має бу' ти посилена функція грошей, як інструменту розвитку, у пер' шу чергу — інвестування, на відміну від попередніх періодів, коли вони використовувалися в основному, як засіб платежу та накопичення. Наступне десятиліття має стати періодом інтенсивного інвестування. Економічне зростання повинно бути не самоціллю, а результатом інвестиційно'інноваційної діяльності, спрямованої на створення підґрунтя економічного розвитку у подальших періодах. Одночасно вдосконалювати' меться структура грошової маси, оптимізовуватиметься її роз' поділ по регіонах, забезпечуватиметься зниження її частки, яка перебуває поза обігом в межах ринкової інфраструктури, а також передбачається мінімізація питомої ваги “квазігрошей” — бартеру, тіньових валютних розрахунків тощо. Основну ува' гу має бути приділено розвитку системи електронних пла' тежів, електронних грошей та платіжних засобів з поширен' ням цього процесу на всі регіони країни. Промислова політика повинна формуватись на засадах інноваційного, високотехнологічного оновлення виробництва та структурних змін у галузях, спрямованих на подальше підвищення конкурентоздатності та ефективності національ' ної промисловості, насамперед — у галузях, які виробляють кінцеву продукцію, а серед неї — товари для населення. Ре' алізація цього завдання вимагає оптимізації поділу всієї про' мисловості держави на окремі сегменти, а саме: сировинні та заготівельні, високотехнологічні проміжні та кінцеві вироб' ництва, експортоорієнтовані та експортоспроможні галузі і виробництва, соціально значущі галузі, забезпечуючі галузі. В структурі кожного сегменту повинні бути визначені підприємства, які забезпечують економічну безпеку України та сформовано керовані замкнені (вертикально'інтегровані) виробничі цикли в межах як галузей, так і регіонів, що має 119
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
суттєво підвищити рівень комплексності промислового регіонального виробництва. Інвестиційна політика перспективного періоду базува' тиметься на подальшому створенні загального сприятливого iнвестицiйного клiмату для усiх видів капiталiв. Необхідним є гармонійне поєднання територіального й галузевого підходів до управління інвестиційно'інноваційними процесами на ос' нові визначення з одного боку, рівня потреб регіонів у інвес' тиціях, а з іншого — регіональних пріоритетів інвестування у критичних структуроформуючих галузях економічної діяль' ності, спроможних дати поштовх інтенсифікації регіонального розвитку в цілому. Цьому повинно сприяти оптимальне, пари' тетне поєднання прямих та портфельних інвестицій в еко' номіку регіону, яке враховує як інтереси підприємств, так і регіону в цілому. Має розвиватись стимулювання інвес' тиційної діяльності за рахунок власних коштів підприємств, податкове стимулювання процесу реінвестування в регіональ' ну економіку, централізація амортизаційних відрахувань, при' тягнення коштів банківської системи і заощаджень населення, подальше залучення прямих іноземних інвестицій. Не' обхідною складовою є удосконалення галузевої і територіаль' ної структури інвестицій, збільшення їх питомої ваги в інфра' структуру агропромислового комплексу, сільське господарст' во, об’єкти соціального призначення (лікарні, школи, на' вчальні заклади, об’єкти культури, оздоровчі комплекси), ма' шинобудування та інші високотехнологічні промислові ком' плекси. Провідним напрямом політики повинно стати залу' чення в інвестиційний процес коштів населення, у першу чер' гу — на вирішення завдань соціального розвитку. Екологічна політика розвиватиметься на основі кон' цепції сталого розвитку, принципах прийняття запобіжних за' ходів, платного ресурсокористування, сталості, поділу відповідальності, пріоритетності екологічних чинників над ринковими з одночасним розвитком ринкових еколого'еко' номічних відносин, зокрема — екологічних сертифікатів, еко' логічних податків і зборів, системи еколого'економічної 120
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
оцінки та моніторингу господарської діяльності, екологічної експертизи тощо. Розвитку таких підходів має сприяти роз' робка методів оцінки господарських місткостей локальних і виробничих екосистем. Цілі еколого'економічної політики держави мають бути спрямовані як на вирішення найбільш невідкладних проблем, а саме: ліквідацію загрози здоров’ю лю' дей, що викликана низькою якістю стану довкілля; зменшення виробничих втрат від екологічних чинників; припинення де' градації екологічних ресурсів, так і на конвергенцію еколого' економічних умов і природоохоронних методів в масштабах європейського та світового співтовариства. Пріоритетними напрямами політики є подальше розмежування власності на природні ресурси між державною та регіональною гілками влади, формування нового правового і економічного ме' ханізму регулювання взаємодії державних органів різних рівнів і природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально'економічної ефективності уп' равлінських рішень, реструктуризація екологічного законо' давства у зв’язку з подальшою зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва. Аграрна політика полягатиме у подальшому реформу' ванні відносин власності на землю та створенні ефективних організаційних форм господарювання, розширенні спеціалізації та кооперування сільськогосподарських підприємств, подальшому розвитку фермерства зі збережен' ням державного контролю над цінами та державної підтримки сільгоспвиробників. Особливу роль в пожвавленні еко' номічного зростання в аграрному секторі відіграватимуть орендні відносини, побудовані на рентному механізмі, розви' ток усіх форм аграрного лізингу та забезпечення сільськогос' подарських товаровиробників засобами виробництва, відповідними новим формам господарювання, активізація ф’ючерсної біржової торгівлі сільськогосподарською про' дукцією та розвиток інших форм страхування сільськогоспо' дарських ризиків. Провідним напрямом господарювання в регіонах повинна стати активізація харчових та переробних 121
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
промислових ланок в АПК на основі розвитку як малого й се' реднього, так і крупного підприємництва, формування аг' рофірм комплексного типу, контролюючих усі стадії вироб' ництва й збуту як сільськогосподарської продукції, так про' дуктів її переробки. Соціальна політика полягатиме, по'перше, в одночасно' му зростанні вартості робочої сили та підвищенні її продук' тивності на основі якісних факторів росту. По'друге — у трансформації системи соціального захисту непрацюючого на' селення, пенсіонерів, інвалідів у дієвий важіль стабілізації соціальної ситуації в країні, з подальшим переходом від пільгових до адресних засобів підтримки. По'третє, у відне' сенні охорони здоров’я населення у розряд пріоритетних галу' зей економічного виробництва. По'четверте, у докорінному реформуванні житлової політики через широке залучення усіх форм, у тому числі — іпотечного кредитування та використан' ня коштів громадян і державних фінансів для вирішення жит' лової проблеми. По'п’яте, необхідним є подолання бідності, як розповсюдженого явища у першу чергу в домогосподарствах, працівників бюджетної сфери, кваліфікованих працівників з формуванням рівнів доходів громадян, відповідно. Важливим моментом стратегії соціальної політики виступає її децент' ралізація, тобто посилення ролі регіонів і місцевих органів влади, територіальних громад у її здійсненні з коригуванням структури місцевих бюджетів. Повинна впроваджуватися дієва державна, у першу чергу фінансова підтримка інституту сім’ї, молоді, материнства й дитинства. Мають розвиватися й усі форми недержавного соціального страхування — пенсійно' го, ризикового та страхування життя. Стратегія регіональної політики полягає у подальшому нарощуванні національного багатства держави шляхом як' найбільш ефективного використання природно'ресурсного, людського, матеріально'виробничого, інфраструктурного, інноваційно'технічного, фінансового потенціалу кожного регіону та тісного співробітництва між територіями всередині країни й на міжнародному рівні, підтримці внутрішньо' 122
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
регіональної збалансованості економічного розвитку, еко' логічного стану, соціально'демографічного і суспільно' політичного процесу на основі розвитку економічної са' мостійності регіону й впровадження заходів адміністративно' територіальної реформи з розбудовою у першу чергу міцних і дієвих нижніх ланок територіального устрою — територіаль' них громад. Збільшення прав регіонів у використанні са' мостійно надбаних ресурсів розвитку, відмова від дотаційного типу розвитку депресивних територій з активізацією викорис' тання їх власних ресурсів повинно забезпечити соціально'еко' номічну стабільність регіонального розвитку, посилити на регіональному рівні мотивацію до економічного зростання. Стратегія фінансово$економічної політики полягає з одного боку — в прискореному створенню й розвитку ринків капіталів таким чином, щоб вони ефективно виконували влас' тиву їм обслуговуючу й організуючу роль як сфері обігу, так і в загальноекономічних перетвореннях в господарстві, а з іншого боку — в структурних змінах у політиці міжбюджетних відносин з поступовим відходом від широкого використання коштів держбюджету для підтримки функціонування місцевої бюджетної сфери, з активізацією місцевого бюджетотворення на основі пріоритетної вибірковості, договірності, взаємозвітності та господарської ефективності з суттєвим удо' сконаленням ресурсної бази місцевих бюджетів у вигляді по' датків і зборів. Стратегічним принципом розвитку фінансової галузі на регіональному рівні має стати єдність територіаль' них пріоритетів, регіональної фінансово'економічної політи' ки та господарського будівництва. Умовою ефективної фінан' сової діяльності регіону є оптимальний рівень її керованості з боку владних структур різних рівнів та прискорений розвиток всієї ринкової інфраструктури регіону, а особливо не' банківських фінансово'кредитних установ, оскільки вони фінансують дрібні, динамічні нові фірми, що грають централь' ну роль у забезпеченні економічного росту. Згідно визначених стратегічних напрямів державної соціально'економічної політики в межах бажаних структурних 123
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
перетворень на рівні національної економіки, макромасштабних економічних районів та областей країни виділяються наступні пріоритети їх комплексного соціально'економічного розвитку. У галузі макроекономічної політики: • деконцентрація грошової маси з розподілом її із сто' личного й промислово розвинутих регіонів (Київський регіон, Донбас Придніпров’я), зі збільшенням концентрації в аграр' но'промислових та інфраструктурних Подільський, Карпатсь' кий, Південний економічний район). Приведення у відповідність цьому регіональної цінової політики; • збільшення рівня охоплення населення системою елек' тронних розрахунків (периферійні регіони, в першу чергу — Південний, Карпатський, Поліський, Східний економічний райони); • реструктуризація економіки країни в напрямах збільшення у суспільному виробництві часток аграрно'про' мислових регіонів (Поділля, Полісся, Карпатського та Півден' ного) й інфраструктурних галузей (транспорту, зв’язку, соціальних послуг тощо) у відповідних (територіальній та га' лузевій) структурах народного господарства; • подальша мінімізація бартерних відносин та тіньового виробництва (усі регіони країни); • зменшення питомої ваги готівки у розрахунках між фізичними та юридичними особами, розвиток системи персо' нальних рахунків фізичних осіб на основі банківських за' кладів ринкової інфраструктури. Промислово'інфраструк' турні центри, Київщина, Придніпров’я, Донбас, Східний еко' номічний район, Одеський, Львівський регіон, АРК. У галузі фінансово$економічної політики пріоритета$ ми є: В міжбюджетних відносинах: • на міжрегіональному рівні — здійснення економічно доцільної політики перерозподілу трансфертів з Державного бюджету України на принципах пріоритетної вибірковості, взаємозвітності та господарської ефективності; розширення та оптимізація переліку місцевих податків, які зараховуються до 124
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
бюджету регіонів, у т.ч. — податку на майно фізичних осіб — в усіх регіонах України; • розгляд можливостей звільнення від сплати податку на землю об’єктів лікувально'рекреаційного та туристичного призначення, екологічно проблемних територій тощо (Кар' патський, Південний та Поліський економічні райони); • передбачити оптимізацію пільг та податків суб’єктам підприємництва з метою запобігання зміни їх юридичної адре' си та втрати бази оподаткування — периферійні регіони; • кількісне розширення мережі суб’єктів малого бізнесу, осіб, які займаються індивідуальною трудовою діяльністю то' що та інфраструктури малого бізнесу для збільшення податко' вої бази — усі регіони; • залучення у бюджет коштів суб’єктів господарювання та фізичних осіб через систему місцевих позик — Київщина, Придніпровський економічний район. В галузі страхового ринку: • прискорений розвиток системи страхування життя та майнового страхування із залученням провідних компаній — світових лідерів у цій галузі (AlikoGroop та ін), а також національних страховиків, впровадження системи місцевого медичного страхування з обов’язковим страхуванням визначе' ного переліку осіб — в усіх регіонах. В галузі банківської справи: • максимальне залучення вільних коштів фізичних та юридичних осіб з наступним вкладанням їх в кредитування підприємництва — в усіх регіонах; • розробка програм пільгового споживчого кредитування на визначений перелік товарів соціальної необхідності — в Кар' патському, Поліському, Подільському економічних районах; • пільгове кредитування малих та середніх структур з можливостями сплати частини або усіх відсотків за кредит з бюджетних чи позабюджетних коштів — в усіх регіонах. В галузі фінансових ресурсів населення: • підвищення особистих доходів населення через стиму' лювання індивідуальної підприємницької діяльності в усіх регіонах; 125
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• використання місцевих бюджетних ресурсів для підви' щення заробітної плати працівників бюджетних уста'нов — в усіх регіонах, особливо — Карпатський, Подільський, Півден' ний, Поліський економічні райони; • розвиток іпотечного кредитування для формування фінансових ресурсів домогосподарств та підприємців'фізич' них осіб, у першу чергу — працівників аграрної сфери — в усіх регіонах. В сфері фінансів суб’єктів господарювання: • суттєве збільшення оборотних коштів суб’єктів госпо' дарювання, поступова мінімізація кредиторської та дебіторсь' кої заборгованості підприємств за рахунок зменшення подат' кового тиску з боку держави, надання цільових кредитів під бізнес'плани розвитку підприємництва — в усіх регіонах; • широке застосування процедури банкрутства до постійно збиткових підприємств усіх форм власності з метою зменшення рівня тінізації доходів від підприємницької діяль' ності в усіх регіонах; • розвиток мережі вертикально'інтегрованих компаній в межах енерговиробничих та технологічних циклів вироб' ництва з метою збільшення ефективності фінансового ме' неджменту у комплексах юридично відокремлених підприємств — Донбас, Придніпров’я, Центральний, Східний економічні райони. У сфері фондового ринку: • посилення конкурентоспроможності ринку цінних па' перів шляхом розширення випуску обласних та муніципаль' них цінних паперів, випуск та використання короткотерміно' вих місцевих цінних паперів для вирішення поточних нагаль' них соціальних та економічних завдань розвитку — у першу чергу м. Київ, Центральний, Південний, Східний, Донецький та Придніпровський економічні райони; • податкове стимулювання розвитку регіонального фон' дового ринку; • впорядкування корпоративного управління цінними паперами муніципальних та комунальних підприємств з поси' 126
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ленням контролю з боку територіальних громад та регіональ' ного відділення Рахункової палати України — м.Київ; крупні міста'промислові центри Східного, Донецького та Придніпровського економічних районів, Львівський та Одесь' кий регіони. • сприяння розбудові інфраструктури регіонального фондового ринку; • сприяння розвитку усіх форм ринкової інфраструктури на селі — Поліський, Подільський, Карпатський, Південний економічні райони,; • формування ефективно діючого механізму залучення та перерозподілу інвестиційно'інноваційних ресурсів в еко' номіку регіону з можливим використанням ВЕЗ та ТПР — регіони з наявними відповідними умовами господарювання; • широке залучення інвестиційних коштів населення за рахунок випуску муніципальних цінних паперів простих імен' них акцій низького номіналу — Придніпров’я, Донбас, Київщини; • вихід з місцевими цінними паперами на міжрегіональ' ний фондовий ринок, створення регіональної рейтингової інформаційної бази даних про фондовий ринок та його учас' ників — для периферійних регіонів. В галузі промислової політики основними пріоритета$ ми є: • трансформація регіональної спеціалізації промисло' вості України в напрямах поглиблення її на галузях вироб' ництва кінцевої продукції — для регіонів з сировинною спеціалізацією промисловості, сировинно'напівфабрикатною (Донбас, Придніпров’я), у першу чергу, розвиток різно' профільного машинобудування на основі металургійно'маши' нобудівних комплексів Донбасу і Нижнього Придніпров’я; • поглиблення спеціалізації на працеємних та нересур' сомістких галузях промисловості (легка промисловість, точне машинобудування та електронна промисловість) регіонів з об' меженою сировинною базою розвитку — західна України, Поділля, Південний економічний район; 127
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• поглиблення промислової спеціалізації усіх регіонів на експортоспроможній на ринках СНД продукції в межах роз' витку інтеграційних процесів з Росією та з іншими країнами економічного союзу та СНД з одночасним пошуком ринкових ніш збуту продукції в рамках Панєвропейської інтеграції та входження в СОТ; • цільовий розвиток легкої промисловості та вироб' ництва товарів широкого вжитку — Поліський, Подільський, Карпатський економічні райони, з використанням при цьому кластерних територіальних форм організації виробництва для об’єднань малих і середніх промислових підприємств; • пріоритетний розвиток хімічного комплексу, машино' будування, металургії з формуванням високоефективних вер' тикально'інтегрованих в єдиний енерговиробничий цикл ви' робництв комплексного типу з розвинутою інфраструктурою і високим рівнем керованості в межах міжгалузевих структур' них форм технологічної організації виробництва — Донбас, Придніпров’я, Східний та Південний економічні райони; • інтенсифікація виробництва у високотехнологічних нематеріаломістких працеємних машинобудівних промисло' вих комплексах через залучення іноземних та вітчизняних інновацій (Центральний, Придніпровський та Східний еко' номічні райони, Львівська, АРК, Поділля); • удосконалення паливно'енергетичного балансу в па' ливно'енергетичному комплексі зі збільшенням обсягів ви' роблювальної електроенергії в ядерній енергетиці та залучен' ням нетрадиційних, альтернативних джерел енергії (народно' господарський комплекс у цілому); • створення замкнених промислових циклів у вироб' ництві високотехнологічної та орієнтованої на потреби внутрішнього ринку продукції машинобудування, у вироб' ництві засобів виробництва для промисловості АПК — До' нецький, Придніпровський, Східний економічний район; • поглиблення спеціалізації на виробництві експортно' орієнтованих товарів експортоорієнтованої продукції військо' вого та подвійного призначення — Дніпропетровський, За' 128
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
порізький, Київський, Харківський, Одеський регіони; • ліквідація деформацій, що склалися в галузевій, внутрішньогалузевій і виробничій структурах, що вияв' ляється в технічному і технологічному відставанні промисло' вості — Донецький, Дніпропетровський, Харківський, Сумсь' кий, Полтавський, Київський регіони; • сбереження та примноження елементів накопиченого науково'технічного потенціалу та його застосування для роз' витку промисловості всіх регіонів України (наукові регіональні центри — Київ, Івано'Франківськ, Львів, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Донецьк тощо) через формування інтегрованих науково'виробничих бізнес'структур техно' полісного типу; • використання крім традиційних прямих і портфельних інвестицій нефінансових (негрошових) — в формі вкладання прав, ліцензій, ноу'хау, майна в інвестиційний проект, підприємство, бізнес та інноваційних інвестицій — здійсню' ються з метою впровадження на підприємстві вже створених технологічних новацій; • зростання конкурентоздатності промислової продукції на основі технологічної модернізації виробництва, ефективна і швидка реструктуризація, переміщення ресурсів від за' старілих галузей, до нових, створюваних на основі принципо' во нових технологій — Київський, Черкаський, Львівський, Миколаївський, Херсонський, Вінницький, Житомирський, Рівненьський регіони. В галузі аграрної політики основними пріоритетами є: • формування нових територіально'галузевих форм ор' ганізації сільськогосподарського виробництва на основі вер' тикального інтегрування агрофірм, агрохолдингів, об’єднань фермерських господарств по виробництву, переробці та збуту сільськогосподарської продукції — для всіх регіонів України; • поглиблення ринкових перетворень та розвиток цивілізованих економічних відносин в АПК: біржової торгівлі, заставних операцій на ринку сільськогосподарської продукції і земель сільськогосподарського призначення — для всіх 129
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
регіонів України, у першу чергу — в крупних аграрно'промис' лових центрах — Одесі, Полтаві, Харкові, Вінниці, Сумах, Херсоні тощо; • підвищення конкурентоспроможності і стійкості сільськогосподарського виробництва за рахунок дивер' сифікації, стимулювання впровадження сучасних ресурсо' і вологозберігаючих технологій виробництва, інтенсивної меліорації, укріплення матеріально–технічної бази з викорис' танням механізмів лізингу і субсидування видатків по сплаті відсотків за кредитами — для всіх регіонів України, з пріори' тетом до регіонів аграрної спеціалізації — Карпат, Полісся, Поділля; • подальший розвиток інфраструктури агропромислово' го виробництва і аграрного ринку шляхом залучення вітчиз' няних страхових, кредитно'фінансових, інформаційно–кон' салтингових, товариств взаємного страхування і інших ор' ганізацій ринкової інфраструктури в АПК — Волинська, Рівненська, Житомирська, Кіровоградська, Сумська, Чернігівська, Хмельницька, Луганська області; • поглиблення спеціалізації сільськогосподарського вироб' ництва відповідно агрокліматичних умов вирощування сільськогосподарських культур: картоплярство, зернове госпо' дарство, льонарство — Полісся, зернове господарство, бу' ряківництво, вирощування кукурудзи, соняшнику — лісостепові регіони України, баштанництво, соняшник, овочівництво, вино' градарство та виноробство, плодівництво — Південь України; • модернізація виробництва засобів виробництва для АПК та забезпечення конкурентоспроможності сільськогосподарсь' ких підприємств шляхом фінансового лізингу та створення ком' плексних регіональних центрів технічного сервісу сільськогос' подарської техніки — Київська, Одеська, Харківська, Вінницька, Кіровоградська, Львівська, Сумська, Житомирська, Полтавська, Запорізька, Луганська області, АРК; • подолання тенденції скорочення посівних площ та підвищення показників урожайності в галузі рослинництва під важливими сільськогосподарськими культурами (цукро' 130
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вий буряк, льон, хміль, зернобобові тощо) — Поліський, Східний, Подільський економічні райони; • подолання кризового стану в галузі тваринництва, на' рощування поголів’я худоби та птиці, виробництва м’яса, мо' лока, яєць — Полтавська, Рівненська, Хмельницька, Чернігівська, Житомирська, Донецька, Чернівецька області; • відновлення втрачених експортних позицій на міжна' родних аграрних ринках, суттєве збільшення частки експорту продукції переробки сільськогосподарської сировини (олія, цукор, зерно, овочеконсервна та виноробна продукція тощо) — АРК, Херсонська, Кіровоградська, Одеська, Миколаївська, Черкаська, Київська, Полтавська, Вінницька області. У галузі екологічної політики та забезпечення сталого розвитку пріоритетами є: • структурна перебудова економіки регіонів в напрямах зменшення ресурсомісткості виробництва, зменшення антро' погенного й техногенного навантаження на довкілля і враху' вання вимог екологічної безпеки — Придніпровський, Донець' кий, Східний економічні райони; • сприяння формуванню якісної структури господарсько' го споживання, в основі якої лежать принципи раціональності й безвідходності — в усіх регіонах, особливо — у промислово'роз' винутих територіях та в крупних міських агломераціях — Дон' бас, Придніпров’я, Київський регіон, Харківщина; • подальше формування ефективного правового і еко' номічного механізму регулювання взаємодії органів влади різних рівнів та природокористувачів, включення екологічних вимог в процедуру оцінки соціально'економічної ефектив' ності управлінських рішень на регіональному й загально' національному рівнях — для всіх регіонів, з особливим наголо' сом на екологічно проблемних — Київщина, Житомирщина, Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області, Південний район; • реструктуризація екологічного законодавства у зв’язку із прогнозованою зміною умов життєдіяльності населення і структури виробництва, розширення системи екологічних по' 131
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
датків і зборів — для всіх регіонів, з пріоритетним розвитком місцевого екологічного оподаткування в регіонах з курортно' рекраційною спеціалізацією (Карпатський, Південний райо' ни), у крупних міських агломераціях — Київській, Одеській, Харківській, Львівській тощо; • подальша мінімізація наслідків аварії на ЧАЕС — Цен' тральний, Поліський райони; • суттєве розширення мережі заповідних і охоронних те' риторій за рахунок невикористаних резервів унікальних ланд' шафтних об’єктів (Східний район, Придніпров’я, Полісся, Донбас), історико'архітектурних та історичних пам’яток (Поділля, Центральний район), територій з рекреаційними властивостями (Карпатський та Південний райони); • впровадження економічних методів регулювання при' родокористування на місцях і децентралізація управління охороною навколишнього природного середовища, розширен' ня повноважень місцевих органів управління — для всіх регіонів країни; • розвиток міжрегіонального та транскордонного співробітництва в охороні природи та екологічних програмах збереження біорозмаїття (Південний (Причорномор’я), Кар' патський, Поліський економічні райони); • забезпечення найбільш економічно ефективного вирішення природоохоронних проблем за рахунок викорис' тання фінансових ресурсів суб’єктів господарювання в ринко' во'орієнтованих сферах природокористування з високим рівнем окупності — курортно'туристичній галузі (Карпатсь' кий, Південний райони); видобуванні окремих видів мінераль' ної сировини тощо. Пріоритетами соціальної політики в регіональному розрізі є: • подолання невиправданих розбіжностей в рівнях соціально'економічного розвитку аграрно'промислово'інфра' структурних (Південний, Карпатський, Подільський, Поліський) та індустріально'інфраструкутурно'аграрних (Центральний, Придніпровський, Донецький, Східний) рай' онів, центру та периферії; 132
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• призупинення депопуляції населення через цілеспря' мовану міграційну політику, підтримку народжуваності, інституту сім’ї, молоді тощо (пріоритетні регіони — Чернігівщина, Сумська, Полтавська, Кіровоградська, Лугансь' ка, Донецька області); • оптимізація соціальної диференціації населення в ме' жах регіональних соціумів, формування “середнього класу” — м. Київ, крупні міські агломерації, інноваційно'інвестиційні центри зростання в межах регіональних систем розселення, ВЕЗ та ТПР; • подолання бідності (Миколаївська, Вінницька, Лу' ганська, Волинська, Чернівецька обл.), підвищення рівня людського розвитку (Луганська, Рівненська, Сумська, До' нецька, Миколаївська, Херсонська обл.); • оптимізація використання робочої сили та мак' симізація віддачі трудоресурсного потенціалу Львівській, Іва' но'Франківській, Харківській, Полтавська, Одеська та Авто' номна Республіка Крим, забезпечення продуктивної зайня' тості і мінімізація безробіття в Донецькій і Луганській облас' тях, на Волині, в Закарпатті та Чернівецькі області, у Подільському економічному районі; • удосконалення політики соціального захисту з викори' станням ринкових методів організації пенсійного забезпечен' ня (розвиток недержавних пенсійних фондів, всіх форм соціального недержавного страхування) — в усіх регіонах; • прискорений розвиток мережі соціальної інфраструк' тури (території й регіони з аграрною спеціалізацією, малі й се' редні міста); • удосконалення національної політики з урахуванням прав національних меншин на доступ до послуг соціально' культурної сфери з урахуванням національно'мовної та куль' турної специфіки (АРК, Південний, Придніпровський, До' нецький, Східний економічні райони). На основі вказаних пріоритетних напрямів розвитку у перспективному періоді очікуються суттєві позитивні зрушен' ня як в територіальній організації господарських регіональних 133
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
комплексів, так і в економічних процесах регіональної еко' номіки й народного господарства в цілому.
5.3. Îñîáëèâîñò³ êîìïëåêñíîãî ðîçâèòêó ïðîäóêòèâíèõ ñèë â ðèíêîâîìó ñåðåäîâèù³ ãîñïîäàðþâàííÿ З’ясувавши основні ознаки, переваги й недоліки форму' вання й функціонування територіального господарства на за' садах комплексного розвитку в адміністративно'плановій еко' номіці, необхідно визначити сутність, поняття та особливі оз' наки комплексного розвитку господарства в умовах ринку, точніше — соціально орієнтованої ринкової економіки. Перш за все в даному випадку треба зазначити, що явище комплексного розвитку продуктивних сил нерозривно пов’яза' не з територіальною організацією виробництва, яка є первин' ним по відношенню до комплексного розвитку соціально'еко' номічним явищем. При цьому не зовсім правомірно ототожню' вати ці два поняття. Територіальну організацію можна розгля' дати з двох боків — як цілеспрямовану та керовану систему те' риторіального поділу праці в народному господарстві країни й у кожному її регіоні, а також як відповідний цій системі процес розміщення й розвитку продуктивних сил. За своїм фізичним змістом територіальна організація господарства являє собою цілеспрямоване та впорядковане у часі просторове розміщення компонентів продуктивних сил суспільства. Комплексний роз' виток, у свою чергу, є наслідком цілеспрямованої територіаль' ної організації господарства регіону. У свій час радянською школою економістів, які висунули й розвинули теорію комплексного розвитку продуктивних сил, заперечувалася органічна притаманність явища тери' торіальної організації господарства ринковій системі господа' рювання, а цілеспрямована, планова територіальна ор' ганізація господарства декларувалася явищем, внутрішньо притаманним лише соціалістичному способу виробництва з найвищим рівнем усуспільнення праці. Капіталістичному ж ладу приписувалася або відсутність чіткої цілеспрямованої те' 134
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
риторіальної організації господарства, або лише її стихійна “самоорганізація”, як віддзеркалення боротьби інтересів моно' польних виробників (в т.з. “імперіалістичній” фазі розвитку). Такі твердження у цілому знаходилися в прямому зв’язку з по' глядами класиків марксизму'ленінізму, які, однак, достатньо вірно для свого часу відображали соціально'економічне стано' вище країн епохи класичного та монополістичного капіталізму та (другої половини ХІХ — першої половини ХХ сторіччя). Економічною історією цього періоду дійсно підтверджується теза про незначний рівень розвитку уп' равління територіальною організацією господарства на рівні держав, що призвело до ряду кризових явищ в економіці, політичному житті, соціальному бутті суспільства тощо. В числі інших причиною Великої кризи 30'х років стали саме некеровані процеси територіальної “самоорганізації” суспільного виробництва. У багатьох країнах, що розвивають' ся й зараз процеси територіальної організації господарства знаходяться на стадії початкових спроб державного регулю' вання, навіть без ознак програмованого розвитку. Особливо характерний для країн африканського континенту некерова' ний розвиток територіальної організації суспільного вироб' ництва є першорядним чинником появи найзначніших у світі територіально'господарських диспропорцій розвитку продук' тивних сил і економічної й соціально'політичної проблем' ності цього регіону загалом. Проте, починаючи з 30'х років минулого сторіччя, активне втручання державних органів влади в процеси економічного розвитку регіонів, у т.ч. й у територіальну організацію господар' ства, спостерігалося у більшості розвинутих країн світу. Загост' рені Другою світовою війною, ресурсною кризою індустріаль' ного суспільства, руйнуванням світової колоніальної системи та біполярним політичним протистоянням соціалістичного та' бору й країн з ринковою структурою економіки проблеми тери' торіального розвитку в усіх розвинутих країнах на протязі ос' танніх 40'50 років вже прямо вирішувалися методами держав' ного регулювання, цільового програмування, активних ор' 135
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ганізаційно'економічних механізмів розвитку (створенням спеціальних економічних зон тощо). Достатньо вдалі спроби державного регулювання регіонального розвитку в розвинутих капіталістичних країнах мали під собою об’єктивне підґрунтя, яким був саме більш високий у порівнянні із класично' капіталістичною фазою розвитку рівень усуспільнення праці. Дискретне зростання останнього з початку ХХ сторіччя пов’язано із появою нового провідного фактора виробництва — національної безпеки. Завдяки дії цього фактору не тільки сформувалась найбільш прибуткова з легалізованих сфер світо' вого господарства — військове виробництво, але й, поглиблені двома світовими війнами, “холодною” війною, а в останній час — терористичною загрозою, прискорилися процеси третьої хвилі європейської й світової інтеграції, які внаслідок всеоохоп' люючих структурних ознак отримали назву глобалізації. Однією з сторін процесів глобалізації є підвищення рівня комплексності як наднаціональних, так і внутрішньодержав' них територіально'господарських систем, яке проявляється у бурхливому розвитку тісних структурних зв’язків еко' номічного, соціального, культурного спрямування тощо, нама' ганні забезпечити якнайбільш повне й ефективне залучення ресурсів розвитку у єдину світову господарську систему, пев' ним чином уніфікація господарського законодавства, регулю' вання валютних відносин, а потім і об’єднання валютних сис' тем тощо. Одним з основних завдань національних урядів, а потім і міждержавних структур стали забезпечення ефектив' ного регулювання розвитку регіонів та відповідні аспекти уп' равління територіальною організацією господарства. Цей процес супроводжувався створенням відповідних суб’єктів регулювання розвитку територій та розробкою на' уково обґрунтованих документів, обумовлюючих процеси те' риторіального розвитку. Такими документами, зокрема у Німеччині є “Федеральна програма організації простору”, у Франції — “Регіональний план соціально'економічного роз' витку і устрою територій”, а в Японії — “План всебічного роз' витку території країни”. Цільовими функціями регіонального 136
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
розвитку у ринкових умовах господарювання прямо проголо' шується прискорення розвитку відсталих територій, врегулю' вання (пропорційне збалансування) територіально'госпо' дарських пропорцій та соціальна орієнтація (пом’якшення соціальних проблем). Таким чином, територіальна організація господарства, з одного боку, стає невід’ємною функцією влади як керована на всіх її рівнях (від загальнодержавного до місце' вого) діяльність з оптимального облаштування (для даних регіональних передумов) територіального простору існування суспільства. З іншої сторони, об’єктами територіальної ор' ганізації господарства у ринковому середовищі господарюван' ня у сфері виробництва була й залишається сукупність са' мостійних підприємств, керування котрими не залежить в за' гальному випадку від владних рішень. Отож, основним інстру' ментом територіальної організації виробництва, як керованого процесу, в ринковому середовищі господарювання зали' шається економічно'правовий механізм регулювання, що включає в себе в себе як системи пільг та субсидіарних фінан' сових засобів розвитку, так і набір регламентацій та заходів, орієнтованих на обмеження шкідливих для суспільства наслідків виробничої діяльності людини. Основними пробле' мами, які вирішуються регулюванням територіальної ор' ганізації виробництва в умовах розвинутих ринкових відно' син, є саме завдання комплексного регіонального розвитку: • оптимальне використання територій і пропорційне розміщення виробництв; • оптимізація розселенських структур урбанізованих те' риторій та розвантаження надмірної концентрації ант' ропогенної діяльності; • піднесення територій з депресивним типом розвитку • охорона довкілля та збереження й примноження ком' понентів природного середовища; • вирівнювання територіальної диференціації якості життя населення; • пом’якшання соціальних (у т.ч. етнічних) конфліктів та негараздів; 137
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• забезпечення продуктивної зайнятості та формування оптимальних міграційних потоків; • розбудова регіональної та міжрегіональної інфраструк' тури. При цьому постає питання про кінцеву мету — цільову функцію територіальної організації господарства в ринкових передумовах господарювання. У даному випадку необхідно виходити з того, що, являючи собою єдиний економічний цикл, виробництво, обмін, розподіл і споживання (накопичен' ня) матеріальних благ та послуг орієнтується за будь'якої форми організації виробничих відносин на отримання макси' мального ефекту — співвідношення результатів та витрат еко' номічної діяльності. Отож, цільова функція територіальної організації госпо' дарства має за мету отримання максимального ефекту від пев' ного оптимального сполучення в часі та просторі учасників економічного циклу. Таким чином, за умов ринку пріоритети комплексного розвитку районної економіки акцентуються в сторону забезпечення збалансування в часовому й тери' торіальному вимірах потоків ресурсів та новостворених варто' стей, у той час, коли проблеми забезпечення оптимуму та ши' роти спеціалізації, а також економічної її ефективності вирішуються переважно через економічно ефективні за своєю природою ринкові відносини господарювання. Тому виключно важливою є при цьому роль виробничих відносин, через які й організується (тобто впорядковується та спрямовується в бажане русло) економічний цикл. Ці відноси' ни створюють так зване “поле” економічної діяльності, градієнт якого значним чином визначає для кожного учасника економічного циклу можливості й ступінь участі у суспільно' економічних відносинах. Штучне відривання територіальної організації господарства від організації відповідних конкрет' но'регіональним передумовам виробничих відносин є не тільки недоцільним, але й прямо шкідливим. Тобто одним з основних компонентів територіальної організації господарст' ва є й організація відповідних певному моменту й спе' 138
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
цифічним територіальним передумовам господарювання ви' робничих відносин. Звісно, вони мають відповідати загально' економічним передумовам господарювання в країні, визначе' ним державною внутрішньою політикою й сучасними світови' ми загальноекономічними передумовами ведення господарю' вання. Звідси, можна зробити висновок про особливе місце ком' плексного розвитку продуктивних сил в територіальній ор' ганізації господарства. Він є її рушійною, системоутворюючою й багато в чому самоорганізуючою силою, який і забезпечує через властивості системності, всеохоплення, збалансованості й пропорційності й ефективні ринкові механізми функціону' вання продуктивних сил максимізацію всіх складових соціально'економічного ефекту суспільно'економічної діяль' ності — економічної, соціальної й екологічної з піднесенням могутності держави у цілому.
139
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 6. ÎÑÍÎÂͲ ÇÀÑÀÄÈ ÒÅÐÈÒÎвÀËÜÍί ÎÐÃÀͲÇÀÖ²¯ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÐÅòÎͲ ÓÊÐÀ¯ÍÈ 6.1. Територіальна організація продуктивних сил, як цілеспрямований процес регіонального розвитку 6.2. Особливості територіальної організації продуктив1 них сил регіонів України у трансформаційному періоді 6.3. Проблеми, пріоритети та перспективи територіаль1 ної організації економіки районів України
6.1. Òåðèòîð³àëüíà îðãàí³çàö³ÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë ÿê ö³ëåñïðÿìîâàíèé ïðîöåñ ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó Стабільність розвитку суспільства значною мірою зале' жить від дотримання балансу загальнодержавних і регіональ' них інтересів. Збалансованість соціально'економічного роз' витку регіонів, врахування їх історичних, економічних, еко' логічних, географічних і демографічних особливостей, етнічних та культурних традицій населення досягається шля' хом розробки і дотримання державної регіональної політики. Одним із дієвих засобів її реалізації є розробка та виконання державних програм і проектів щодо підтримки місцевого са' моврядування, комплексного соціально'економічного розвит' ку регіонів. Завдяки цьому можна більш ефективно викорис' тати природно'ресурсний та соціально'економічний по' тенціал територій, швидше досягнути загальнодержавних соціальних стандартів незалежно від економічних можливос' тей регіонів, ефективно забезпечити вплив регіонів на здійснення загальнонаціональної політики держави, а також досягти оптимального узгодження загальнодержавних інте' ресів з потребами і особливостями розвитку регіонів. 140
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Основу суспільного життя людей в будь'якому регіоні складають взаємозв’язки насамперед у сфері матеріального виробництва. У ній взаємодіють люди як головна продуктив' на сила, засоби виробництва і природна продуктивна сила регіону, носієм якої є природно'ресурсний потенціал. Функціонування продуктивних сил, результативність взаємодії різних елементів залежить від ефективної тери' торіальної організації, узгодження дії окремих складових та способів регулювання їх взаємодії для досягнення певної ме' ти. Територіальна організація як науково обґрунтоване впо' рядкування у просторі діяльності різних суб’єктів для досяг' нення певних цілей є одним із дієвих факторів регіонального розвитку. Саме через механізм оцінки і врахування дії різних чинників відбувається розміщення об’єктів господарства, уз' годжується механізм організації їх функціонування, фор' мується просторова виробнича та соціально'економічна сис' тема з певним характером взаємодії продуктивних сил. Таким чином, внутрішній взаємозв’язок і взаємообумовленість скла' дових елементів продуктивних сил, інтенсивність цієї взаємодії є тією основною умовою, яка впливає на їх тери' торіальну організацію і комплексний розвиток регіону. Внаслідок територіальної організації продуктивних сил формується відповідна територіальна структура виробництва й інших сфер суспільної діяльності людей. Вона (структура) характеризується певними якостями і рівнем розвитку, особ' ливостями взаємодії складових елементів, результативністю їх функціонування. Для забезпечення стійкого функціонування системи про' дуктивних сил регіону її елементи повинні певним чином підбиратися і раціонально територіально розміщуватися. При цьому вони мають бути структурно і функціонально упоряд' кованими у просторі та часі, забезпечуючи самовідтворення. Конкретним відображенням територіальної організації продуктивних сил є територіальна структура господарського комплексу. Територіальні пропорції соціальних і матеріаль' них продуктивних сил свідчать про особливості їх локалізації, 141
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
тобто відношення до території. Наявність зв’язків і відношень між елементами продуктивних сил на певній території, в ме' жах будь'якого регіону сприяє виконанню ним певної госпо' дарської функції в складній соціально'економічній системі країни. Таким чином, територіальна організація продуктив' них сил за рахунок оптимізації просторових пропорцій і роз' витку раціональних зв’язків забезпечує підвищення ефектив' ності функціонування економіки в цілому. Територіальна організація продуктивних сил — це ди' намічний і багатоплановий процес, який залежить від різних факторів. Кожен з них характеризується особливостями і мас' штабами впливу як на розвиток і розміщення продуктивних сил, так і результативність їх функціонування. Сучасний стан економічного розвитку вимагає адекватної новим умовам тери' торіальної організації продуктивних сил. Основу цієї ор' ганізації мають складати нові виробничі відносини між суб’єктами економічної діяльності. Насамперед це стосується відносин власності на засоби виробництва і продукти праці. Ступінь володіння ними позначається на структурі господарст' ва, основних галузевих пропорціях, розміщенні та виробництві продукції з урахуванням ринкової кон’юнктури. Майнові відно' сини впливають на економічну політику розвитку і розміщення продуктивних сил, тобто економічний інтерес конкретних суб’єктів ринку стає важливим для розміщення і розвитку про' дуктивних сил, їх територіальної організації. Це обумовлюється також наявністю поряд із загальнодержавною регіональної і районної комунальної власності територіальних громад регіону (району). Вони розпоряджаються також доходами регіонально' го чи місцевого рівня. Крім того, існує місцева (комунальна) власність, яка включає рухоме і нерухоме майно, доходи місце' вого бюджету, інші кошти, які належать територіальній громаді на правах власності. Все більшої ваги в територіальній органі' зації продуктивних сил набуває приватна власність. Завдяки цьому суб’єкти господарювання можуть суттєво впливати на вирішення питань розміщення підприємств. Таким чином, відносини власності стають вагомим факто' ром територіальної організації продуктивних сил. До того ж 142
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вони є досить динамічними — змінюється не лише форма, але й суб’єкт власності. Кожен новий власник, виходячи з кон' кретної ринкової кон’юнктури, як господарюючий суб’єкт впливає на зміни в територіальній організації всього комплек' су взаємодіючих продуктивних сил. Це свідчить про значну роль у розвитку і розміщенні продуктивних сил власників за' собів виробництва як нових активних учасників виробничих відносин. Розвиток ринкових відносин на новому економічно' му базисі та різноманітних формах власності формують нову ідеологію і регіональну політику організації продуктивних сил в цілому та їх складових елементів зокрема. Загальні засади державної регіональної політики соціаль' но'економічного розвитку та головні механізми її реалізації розробляються і визначаються парламентом (Верховною Ра' дою) України. Він затверджує і державні програми регіональ' ного розвитку. Інші державні центральні органи створюють умови і здійснюють контроль за виконанням програм та про' ектів регіонального і місцевого розвитку. Головною метою регіональної політики держави, як це задекларовано централь' ними органами влади, є забезпечення стабільного соціально' економічного розвитку регіонів і територіальних громад на базі місцевого природно'ресурсного та соціально'економічно' го потенціалів. Це повинно привести до зростання життєвого рівня населення. Запорукою активізації регіональної соціально'еко' номічної політики має стати створення раціональної й ефек' тивної системи влади і управління в центрі та регіонах, яка по' винна забезпечити оптимальне поєднання загальнодержав' них, регіональних і місцевих інтересів. Змістом діяльності вла' ди усіх територіальних рівнів є концентрація зусиль на забез' печенні соціально'економічного розвитку регіонів шляхом на' уково обґрунтованого залучення у господарський обіг наявно' го потенціалу регіону, мобілізація всіх елементів продуктив' них сил на ефективну діяльність з урахуванням внутрішньої економічної ситуації, територіального поділу праці в країні та за її межами. 143
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Пріоритетними завданнями регіональної політики є вирішення найбільш гострих економічних, соціальних і еко' логічних проблем. Насамперед це стосується подолання знач' ної територіальної диференціації в економічній сфері, надви' сокої територіальної концентрації виробництва і населення в окремих регіонах та формування гіперурбанізованих тери' торій; значних територіальних відмінностей в динаміці еко' номічного розвитку тощо. До пріоритетних відноситься і соціальна політика держави. Існуючі регіональні відмінності у рівні життя людей, співвідношенні між доходами на душу на' селення вимагають проведення політики гарантованих загаль' нодержавних стандартів і нормативів. Таким чином, регіональна політика держави має суттєвий вплив на територіальну організацію продуктивних сил, знач' ною мірою обумовлює ефективність їх функціонування, впли' ває на тенденції зміни територіальних пропорцій зосереджен' ня продуктивних сил. Для здійснення регіональної політики держави і, зокрема, управління економічним та соціальним розвитком регіонів надзвичайно важливе значення має знання територіальної структури господарського комплексу як інваріанта його тери' торіальної організації. Аналіз і оцінка територіальних про' порцій продуктивних сил, динаміки їх зміни дозволяє визна' чити основні напрями регіональної політики та здійснити цілеспрямоване управління формуванням територіальної структури виробництва згідно з природними, соціальними й економічними можливостями територій з урахуванням тери' торіального поділу праці.
6.2. Îñîáëèâîñò³ òåðèòîð³àëüíî¿ îðãàí³çàö³¿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë åêîíîì³÷íèõ ðàéîí³â Óêðà¿íè ó òðàíñôîðìàö³éíîìó ïåð³îä³ Найбільш загальними особливостями трансформації про' дуктивних сил регіонів України в 1996'2004 рр. можна визна' чити наступні. Насамперед цей період характеризується по' 144
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
дальшими глибокими перетвореннями в усіх сферах суспільної діяльності, намаганням оптимізувати регіональну політику і соціально'економічний розвиток регіонів. Результатом господарської діяльності є зниження темпів спаду виробництва. Вперше в 1999 р. появились ознаки стабілізації економічного розвитку, які зміцніли в наступному році. Свідченням цього є зростання промислового вироб' ництва, зокрема товарів народного споживання, особливо не' продовольчих. Збільшення випуску промислової продукції спостерігалося у 25 регіонах, тоді як у 1996 р. порівняно з 1990 р. — лише у трьох. Стабілізаційні тенденції — збільшення капіталовкладень, обсягів житлового будівництва, скорочення дефіциту державного бюджету тощо — прослідковуються і в інших сферах економічної діяльності. Утвердження таких позитивних зрушень значною мірою забезпечене тим, що окремі підприємства в різних галузях промисловості зуміли адаптуватися до нових економічних умов або у зв’язку з новою ринковою кон’юнктурою активізу' вали свою діяльність і досягли зростання випуску конкуренто' спроможної продукції. Особливістю цього етапу розвитку еко' номіки є також те, що найвища результативність спос' терігається не у тих сферах, які забезпечують зростання про' дуктивних сил завдяки випуску активних засобів праці для різних галузей господарства, а за рахунок продукції мета' лургії, окремих галузей машинобудування, споживчих товарів для населення — харчової і деревообробної галузей промисло' вості. Навіть зростання виробництва високотехнологічної продукції машинобудування (ракето', літако', автомобіле' і суднобудування, виробництво спецтехніки та інші) хоч і має позитивний вплив на загальні обсяги промислової продукції, однак суттєво не позначається на зростанні продуктивної сили в інших галузях господарства. В означений період в Україні відбулися радикальні політичні й економічні зміни, а саме: прийняття у 1996 році Конституції України, проведення грошової реформи, перелом у формуванні відносин власності за рахунок розширення кор' 145
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
поративного і приватного секторів економіки, реалізація за' вдань земельної реформи, утвердження основ ринкової інфра' структури, активізація сфери зовнішньоекономічної діяль' ності та ін. Разом з тим, необхідно зазначити, що здійснювані заходи ще не забезпечили накопичення потенціалу, який би мав позитивний вплив на стабільне економічне зростання, розвиток найбільш активних елементів продуктивних сил — робочої сили та засобів виробництва. У 2004 році тривала тен' денція до скорочення частки галузей, які є базовими у здійсненні науково'технічного прогресу, а саме: машинобуду' вання та будівництва. Великою залишалась частка найбільш енергоємних та екологічно шкідливих галузей промисловості — паливно'енергетичного, металургійного та хімічного ком' плексів. Ці базові галузі економіки визначають виробничу спеціалізацію таких великих індустріальних регіонів України, як Донбас і Придніпров’я та відіграють важливу роль у міжна' родному поділі праці. Сприятливі природні передумови, що склалися у цих регіонах, та можливості технологічного онов' лення виробництва в них і надалі відіграватимуть вирішальну роль у формуванні їх матеріальних і соціальних продуктивних сил. Продукція промисловості базових галузей (електроенер' гетика, чорна металургія, паливна, хімічна і нафтохімічна про' мисловість, машинобудування і металообробка) у 1996 році складали 75,4% від загального обсягу промислової продукції країни. В 2004 році їх частка становила понад 71% від вироб' леної промислової продукції. Таким чином, регіони зосеред' ження цих галузей зберігають лідируючі позиції в економіці України. Це зумовлюється ще й тим, що названі галузі в ос' танні роки мають найбільшу сприйнятливість для інновацій, впровадження прогресивних технологічних процесів, сучасно' го технологічного устаткування і засобів механізації. Аналіз територіальної організації промислового вироб' ництва за 1996'2004 роки свідчить про те, що значна частина території України знаходилася в зоні дії депресивних про' цесів. Це стосується Карпатського, Подільського, Поліського та Південного економічних районів, частка яких у промисло' 146
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вому виробництві України знизилась. Наприклад, якщо у 1996 році обсяги промислової продукції у Карпатському рай' оні становили 6,2% загальнонаціонального виробництва, то у 2004 році — лише 5,6% (табл. 6.1). Таблиця 6.1 Зрушення в територіальних пропорціях випуску продукції за 199612004 рр.
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé ðàéîí Äîíåöüêèé Ëóãàíñüêèé Êàðïàòñüêèé ðàéîí Çàêàðïàòñüêèé ²âàíîÔðàíê³âñüêèé Ëüâ³âñüêèé ×åðí³âåöüêèé ϳâäåííèé ðàéîí ÀÐ Êðèì Ìèêîëà¿âñüêèé Îäåñüêèé Õåðñîíñüêèé Ïîä³ëüñüêèé ðàéîí ³ííèöüêèé Òåðíîï³ëüñüêèé Õìåëüíèöüêèé Ïîë³ñüêèé ðàéîí Âîëèíñüêèé Æèòîìèðñüêèé гâíåíñüêèé
äîäàíà âàðò³ñòü
äîäàíà âàðò³ñòü
ñ³ëüñüêå ãîñïîäàðñòâî
ïðîìèñëîâ³ñòü
ñ³ëüñüêå ãîñïîäàðñòâî
àëüíèõ ïðîïîðö³é çà 1996-2004 ðð.
2004 äîäàíà âàðò³ñòü
ñ³ëüñüêå ãîñïîäàðñòâî
Åëåìåíòè òåðèòîð³àëüíî¿ ñòðóêòóðè (åêîíîì³÷í³ ðàéîíè, ðåã³îíè)
ïðîìèñëîâ³ñòü
1996
ïðîìèñëîâ³ñòü
âà, â³äñîòê³â äî ï³äñóìêó
100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 25,5 7,3 17,3 27,2 8,2 16,5 +1,7 0,8 -0,8 19,0 4,5 12,3 19,1 5,6 12,4 +0,1 +1,0 +0,1 6,5 2,8 5,0 6,2 2,8 4,7 +1,6 +0,2 -0,9 6,2 11,4 9,1 5,3 10,9 9,2 -0,9 -0,3 +0,2 0,5 2,0
2,1 2,9
1,3 2,1
0,6 1,5
2,2 2,5
1,6 2,3
+0,1 +0,1 +0,3 -0,5 -0,3 +0,2
3,1 0,6 8,2 2,5 2,5 2,2 1,0 5,2
4,5 1,9 13,4 3,8 2,7 4,1 3,0 15,2
4,4 1,3 13,1 3,6 2,5 5,1 1,9 7,4
2,8 0,4 7,7 2,0 2,2 2,6 0,9 3,7
4,3 1,9 15,9 3,2 3,5 5,8 3,4 12,7
4,3 1,0 12,7 3,7 2,2 5,2 1,6 5,7
-0,3 -0,2 -0,4 -0,5 -0,3 +0,4 -0,1 -1,5
-0,1 0,0 +2,5 -0,4 +0,8 +1,7 +0,4 -2,5
-0,1 -0,3 -0,4 +0,1 -0,3 +0,1 -0,3 -1,7
2,2 1,0 2,0 6,0 0,1 1,5 2,1
6,7 3,7 4,8 15,3 3,1 4,2 3,2
3,1 1,6 2,7 8,6 1,5 2,6 2,0
1,8 0,6 1,3 5,5 0,9 1,6 1,2
5,5 3,0 4,2 13,6 3,0 3,4 2,9
2,5 1,3 1,9 6,7 1,4 1,7 1,7
-0,4 -0,4 -0,7 -0,5 0,8 0,1 -0,9
-1,2 -0,7 -0,6 -1,7 -0,1 -0,8 -0,3
-0,6 -0,3 -0,8 -1,9 -0,1 -0,9 -0,3
147
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Продовження табл. 6.1
×åðí³ã³âñüêèé 1,7 Ïðèäí³ïðîâñüêèé 25,6 ðàéîí Äí³ïðîïåòðîâñüêèé 15,9 Çàïîð³çüêèé 8,7 ʳðîâîãðàäñüêèé 1,0 Ñõ³äíèé ðàéîí 13,7 Ïîëòàâñüêèé 4,8 Ñóìñüêèé 2,7 Õàðê³âñüêèé 6,2 Öåíòðàëüíèé 9,6 ðàéîí Êè¿âñüêèé 7,6 (ó ò.÷. ì. Êè¿â) ×åðêàñüêèé 2,0
äîäàíà âàðò³ñòü
ñ³ëüñüêå ãîñïîäàðñòâî
ïðîìèñëîâ³ñòü
äîäàíà âàðò³ñòü
ñ³ëüñüêå ãîñïîäàðñòâî
ïðîìèñëîâ³ñòü
äîäàíà âàðò³ñòü
ñ³ëüñüêå ãîñïîäàðñòâî
ïðîìèñëîâ³ñòü
Åëåìåíòè òåðèòîð³àëüíî¿ ñòðóêòóðè (åêîíîì³÷í³ ðàéîíè, ðåã³îíè)
âèðîáíèöòâà, â³äñîòê³â äî ï³äñóìêó òåðèòîð³àëüíèõ ïðîïîðö³é çà 1996 2004 1996-2004 ðð.
4,8
2,5
1,8
4,3
1,9
0,1
-0,5 -0,6
11,7
16,7
22,9
13,7
14,5
-2,7
2,0
5,4 3,2 3,1 14,5 5,4 4,0 5,1
9,4 5,4 1,9 13,3 4,3 2,7 6,3
14,7 7,3 0,9 12,4 4,5 2,2 5,7
5,9 3,6 4,2 14,0 5,2 3,3 5,5
8,7 4,2 1,6 11,5 3,6 2,0 5,9
-1,2 +0,5 -0,7 -1,4 +0,4 -1,2 -0,1 1,1 -0,3 -1,3 -0,5 -1,8 -0,3 -0,2 -0,7 -0,5 -0,1 -0,7 -0,5 +0,4 -0,4
11,3
14,6
15,4
11,0
23,2
+5,8 -0,3
6,5
11,7
13,8
6,1
21,3
+6,2 -0,4 +9,6
4,8
2,9
1,6
4,9
1,9
-0,4 +0,1 -1,0
-2,2
8,6
У Подільському районі ці показники становили відповідно 5,2 та 4,7%, а у Поліському районі за цей же період вони складали 6,0% та 5,2% (табл. 6.1) Разом з тим, як свідчать статистичні дані, зросла частка Центрального району, обсяги промислової продукції якого у загальнонаціональному виробництві були на 5,8% більші в 2004 році порівняно з 1996 роком. Таким чином, рівень індустріалізації Центрального району України за 1996–2004 рр. дещо зріс, тоді як в інших економічних районах України дещо знизився. Зміна територіальних пропорцій у випуску продукції сільського господарства мала інший характер. Найбільш ви' сокі показники приросту продукції сільського господарства за 1996–2004 рр. характерні для Придніпровського (2,0%) та 148
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Південного (2,5%) економічних районів. Частка Придніпровського району в Україні зросла з 11,7% до 13,7%, а Південного — з 13,4% до 15,9%. Для інших економічних рай' онів характерним було зменшення їх частки у загально' національному виробництві сільськогосподарської продукції. Особливо знизилась частка Поліського району — на 1,7% в 2004 році порівняно з 1996 роком. Найбільш загальним показником економічної діяльності є валова додана вартість, яка включає оплату праці найманих працівників, податки за виключенням субсидій, пов’язаних з виробництвом, та валовий прибуток. В цілому по Україні вона складає понад третину загального випуску продукції в ринко' вих цінах. Загальною тенденцією в Центрального району в період 1996–2004 рр. було зростання виробництва валової доданої вартості в абсолютних показниках як по загальному обсягу, так і в розрахунку на душу населення. До того ж найвищі по' казники виробництва доданої вартості були характерні, голо' вним чином, в Центральному та Донецькому районах, а най' нижчі в Подільському та Поліському районах. Розглядаючи трансформацію територіальних пропорцій виробництва валової доданої вартості за 1996–2004 рр., не' обхідно зазначити, що в загальнонаціональному виробництві зросла лише частка Центрального економічного району (на 8,6%), інших економічних районів — зменшилась. Щоправда, окремі регіони у різних економічних районах відмічається не' значне зростання частки доданої вартості у загальнодержавно' му її виробництві, зокрема: Закарпатський і Одеський регіонах. Розвиток продуктивних сил значною мірою залежить від інвестиційної діяльності. Витрати на розширення й оновлення виробництва, впровадження нових технологій, матеріалів, зна' рядь праці забезпечують не лише відтворення речових продук' тивних сил, але сприяють їх нарощуванню та розвитку. Основним напрямом інвестицій є основний капітал (капітальні вкладення). Вони являють собою витрати на нове будівництво, реконструкцію, розширення і технічне переозб' 149
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
роєння діючих промислових, сільськогосподарських, транс' портних, торгових та інших підприємств, витрати на будівництво об’єктів житлово'цивільного призначення. До інвестицій в основний капітал належить витрати на будівництво, придбання та монтаж обладнання, придбання машин і обладнання, що не входять до кошторису на будівництво, та інші капітальні витрати. Стан відтворення ма' теріальних продуктивних сил найбільш повно характеризує відтворювальна структура капітальних вкладень. Вона пока' зує обсяги капіталовкладень, які спрямовуються на підтримку потужностей діючих підприємств, технічне переозброєння і реконструкцію, а також розширення діючих та будівництво нових підприємств. Розподіл капіталовкладень між регіонами характеризує їх територіальну структуру. У зв’язку із децентралізацією еко' номічних відносин, розширенням прав регіонів, зростанням їх економічних можливостей збільшується роль регіональної інвестиційної політики. Нові ринкові умови господарювання визначають нові можливості інвестиційної діяльності на усіх регіональних рівнях. Насамперед це стосується інвестиційних можливостей різних інвесторів — комерційних банків, вироб' ничих підприємств, приватних місцевих інвесторів тощо. У зростанні матеріальних продуктивних сил важлива роль належить відтворювальній структурі інвестицій в основний капітал. Аналіз статистичних даних за 1996–2004 рр. свідчить, що в Україні зберігалась тенденція зменшення інвестицій у будівництво нових підприємств (включаючи розширення діючих): якщо в 1996 р. вони складали близько 59% усіх інве' стицій в основний капітал, то в 2004 році — дещо більше 30%. Найбільша частка інвестицій спрямовувалась на технічне пе' реозброєння 61,5% в 2004 році. Таким чином, за 1996–2004 рр. капітальні вкладення направлялись на зростання найбільш ак' тивної частини матеріальних продуктивних сил — технічне пе' реозброєння, машини, обладнання. Це позитивний процес з точки зору нарощування потужності матеріальних продуктив' них сил. 150
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Територіальні зрушення у відтворенні матеріальних про' дуктивних сил характеризуються зміною їх структури. Показ' никами територіального зосередження були коефіцієнти інве' стицій в основний капітал у співвідношенні до підсумку по Україні за 1996 і 2004 роки в порівняльних цінах. Аналіз ста' тистичних даних свідчить, що в 1996 році у Донецькому і Придніпровському районах було сконцентровано 36,3% усіх інвестицій України в основний капітал, у Центральному (15,6%) та Східному (14,0%) районах — майже 30%. Таким чи' ном, у чотирьох (з восьми) економічних районах зосереджува' лось дві третини усіх інвестицій. За період 1996–2004 рр. територіальні зрушення характе' ризуються значним (на 10,6%) збільшенням інвестицій у Цен' тральному і деяким зростанням (на 3,6%) — у Південному рай' онах. У решті районів зафіксовано спад інвестицій в основний капітал. Індекси динаміки інвестицій по окремих районах і регіонах за досліджуваний період свідчать, що в Центрально' му районі вони складали 1008,8%. При чому така частка при' росту припадає на Київський регіон, переважно м. Київ. У Південному районі індекси динаміки складали 799,2%, здебільшого у Одеському регіоні (1037,7%) та АР Крим (825,8%). Найбільший спад інвестицій спостерігався у Подільсько' му і Поліському економічних районах. Разом з тим, як свідчать статистичні дані, при загальному по економічному районі зниженні інвестицій в окремих регіонах відбувалося певне зростання індексів динаміки. Так, при загальному зни' женні інвестицій по Карпатському економічному районі то в Закарпатському регіоні спостерігався приріст. При спаді інве' стицій у Поліському районі в цілому зростали коефіцієнти по Волинському і Рівненському регіонах. Спад інвестицій зага' лом у Східному районі супроводжувався його приростом у Полтавському регіоні (табл. 6.2.). Спрямування інвестицій в основний капітал дозволило вве' сти в дію додаткові основні фонди. Як свідчать статистичні дані, в 1996 році 66,6% введених основних фондів припадало на чоти' 151
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé ðàéîí Äîíåöüêèé Ëóãàíñüêèé Êàðïàòñüêèé ðàéîí Çàêàðïàòñüêèé ²âàíî-Ôðàíê³âñüêèé Ëüâ³âñüêèé ×åðí³âåöüêèé ϳâäåííèé ðàéîí ÀÐ Êðèì
Åëåìåíòè òåðèòîð³àëüíî¿ ñòðóêòóðè (åêîíîì³÷í³ ðàéîíè, ðåã³îíè)
1996 12557 2299 1652 647 1039 132 259 538 110 1395 383
çì³íà çíà÷åííÿ êîåô³ö³ºíò³â
2004 1996 2004 75714 100,0 100,0 10180 18,3 13,4 -4,9 7239 13,2 9,6 -3,6 2941 5,2 3,9 -1,3 6992 8,3 9,2 0,9 1113 1,1 1,5 +0,4 1589 2,1 2,1 0,0 3634 4,2 4,8 +0,5 656 0,9 0,8 -0,1 11149 11,1 14,7 +3,6 3163 3,1 4,2 +1,1
ìëí. ãðí.
Êîåô³ö³ºíòè òåðèòîð³àëüíîãî çîñåðåäæåííÿ
³íäåêñè äèíàì³êè ³íâåñòèö³é, 2004 äî 1996,% 602,9 442,8 438,2 454,5 672,9 843,2 613,5 675,5 596,4 799,2 825,8
1996 2004 1996 10250 61468 100,0 1909 8895 18,6 1368 6547 13,3 541 2348 5,3 828 4860 8,1 119 857 1,2 203 1139 2,0 442 2444 4,3 64 420 0,6 1088 6882 10,6 297 2186 2,9
ìëí. ãðí.
2004 100,0 14,4 10,6 3,8 8,0 1,4 1,9 4,0 0,7 11,1 3,5
Êîåô³ö³ºíòè òåðèòîð³àëüíîãî çîñåðåäæåííÿ
-4,2 -2,7 -1,5 -0,1 +0,2 -0,1 -0,3 -0,3 0,5 +0,6
çì³íà çíà÷åííÿ êîåô³ö³ºíò³â
Ââåäåííÿ â ä³þ îñíîâíèõ ôîíä³â, ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ
599,7 466,0 478,6 434,0 587,0 720,2 561,1 552,9 656,3 632,5 736,0
³íäåêñè äèíàì³êè îñíîâíèõ ôîíä³â, 2004 äî 1996,%
152 ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, âñüîãî, â ïîð³âíÿëüíèõ ö³íàõ
Таблиця 6.2 Територіальні зрушення у відтворенні матеріальних (речових) продуктивних сил
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ìèêîëà¿âñüêèé Îäåñüêèé Õåðñîíñüêèé Ïîä³ëüñüêèé ðàéîí ³ííèöüêèé Òåðíîï³ëüñüêèé Õìåëüíèöüêèé Ïîë³ñüêèé ðàéîí Âîëèíñüêèé Æèòîìèðñüêèé гâíåíñüêèé ×åðí³ã³âñüêèé Ïðèäí³ïðîâñüêèé ðàéîí Äí³ïðîïåòðîâñüêèé Çàïîð³çüêèé ʳðîâîãðàäñüêèé Ñõ³äíèé ðàéîí Ïîëòàâñüêèé Ñóìñüêèé Õàðê³âñüêèé Öåíòðàëüíèé ðàéîí Êè¿âñüêèé (ó ò.÷. ì.Êè¿â) ×åðêàñüêèé
328 1963 495 5137 189 886 819 3532 334 1155 190 632 295 1745 1032 4995 142 1064 322 854 259 1937 309 1140 2256 10008 1335 5906 702 2745 219 1357 1753 9044 704 2887 328 1102 721 5055 1964 19814 1659 17406 305 2408
2,6 3,9 1,5 6,5 2,7 1,5 2,3 8,2 1,1 2,6 2,1 2,5 18,0 10,6 5,6 1,7 14,0 5,6 2,6 5,7 15,6 13,2 2,4
2,6 0,0 598,4 6,7 2,8 1037,7 1,2 -0,3 468,8 4,7 -1,8 431,2 1,5 -1,2 95,8 0,8 -0,7 332,6 2,3 0,0 591,5 6,6 -1,6 484,0 1,4 +0,3 749,3 1,1 -1,5 265,2 2,5 0,4 747,9 1,5 -1,0 369,0 13,2 -4,8 443,6 7,8 -2,8 442,3 3,6 -2,0 391,0 1,8 0,1 619,6 12,0 -2,0 516,0 3,8 -1,8 410,0 1,4 -1,2 336,0 6,7 1,0 701,1 26,2 +10,6 1008,8 23,0 +9,8 1049,1 3,2 0,8 789,5
231 381 179 703 305 178 220 807 140 252 152 263 1965 1197 520 248 1379 533 250 596 1571 1302 269
1136 2840 720 3830 986 445 2399 4868 642 758 2617 851 7869 5033 2108 728 7501 2140 1140 4221 16763 15603 1160
2,3 3,7 1,7 6,9 3,0 1,7 2,1 7,9 1,4 2,5 1,5 2,6 19,2 11,7 5,1 2,4 13,5 5,2 2,4 5,8 15,3 12,7 2,6
1,8 4,6 1,2 6,2 1,6 0,7 3,9 7,9 1,2 1,2 1,4 1,4 12,8 8,2 3,4 1,2 12,3 3,5 1,9 6,9 27,3 25,4 1,9
+0,5 -0,9 -0,5 -0,7 -1,4 -1,0 1,8 0,0 -0,2 -1,3 -0,1 -1,2 -6,4 -3,5 -1,7 -1,2 -1,2 -1,7 -0,5 1,1 12 12,7 -0,7
491,8 745,4 402,2 544,8 323,3 250, 1090,4 603,2 458,6 300,8 1721,7 323,6 400,5 420,5 405,4 293,5 543,9 401,5 456 708,2 1067,0 1198,4 431,2
Продовження табл. 6.2 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
153
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ри економічні райони — Донецький, Придніпровський, Східний і Центральний. У 2004 р. їх частка становила 66,8%. При цьому спад коефіцієнтів територіального зосередження основних фондів обумовлений їх зниженням у Донецькому (на 4,2%) та приросту в Центральному (на 12,0%) економічних районах. У Придніпровському і Донецькому районах зафіксовано знижен' ня показників територіального зосередження введення в дію ос' новних фондів. Додатне значення мав і коефіцієнт територіаль' ного зосередження введених основних фондів у Карпатському районі. Частка інших районів у загальнодержавному введенні основних фондів у 2004 р. знизилась порівняно з 1996 р., особ' ливо Придніпровського (6,4%), Подільського (5,3%). Необхідно зазначити, що індекси динаміки введення ос' новних фондів за період 1996–2004 рр. характеризуються зро' станням показників по усіх економічних районах і регіонах, але із значними територіальними відмінностями. Так, якщо в Центральному районі індекс динаміки становив 1067,0%, то в Поліському і Придніпровському — відповідно 603,2% та 400,58%. Саме цим обумовлені територіальні зрушення у відтво' ренні матеріальних продуктивних сил — подальше і значне зростання у Центральному і Південному районах, несуттєве збільшення у Карпатському та Східному районах і спад різної величини — у решті економічних районів України. Населення разом з матеріальними і природними ресурса' ми є основою функціонування господарства. Роль населення у розвитку і територіальній його організації багатогранна і вирішальна, адже людина є головною продуктивною силою. Вона власною працею створює матеріальні та духовні блага, споживає їх, забезпечуючи відтворювальний процес суспільства і природи. Серед чинників розвитку та розміщення продуктивних сил виділяється група соціальних, серед яких важливе місце належить соціально'демографічним. Останні охоплюють кількість населення і його динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо. 154
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Динаміка територіальних зрушень у відтворенні населен' ня визначається зміною його кількості за відповідний період. Аналіз статистичних даних свідчить, що за 1996–2004 рр. про' довжувалось зменшення загальної кількості населення Ук' раїни. Такі зміни позначились і на коефіцієнтах його тери' торіального зосередження. Населення на території України розміщене нерівномірно: найбільше — в Донецькому і Придніпровському районах ( 23,5% загальної кількості). Най' нижчі коефіцієнти територіального зосередження населення у Подільському і Поліському районах. За досліджуваний період територіальне зосередження на' селення зазнало певних змін. Так, у Центральному і Карпатсь' кому районах воно зросло відповідно на 0,7 та 0,3 процентних пункти, у Придніпровському і Донецькому коефіцієнти змен' шились на 0,2 та 0,5% відповідно. В решті районів тери' торіальні зрушення кількості населення не були суттєвими (табл. 6.3). Показник щільності населення, який відображає ступінь заселеності території в Україні загалом і в усіх регіонах (обла' стях) у 2004 році був менший, ніж у 1996 році. Причому найбільш суттєвим зменшення щільності населення було у Луганській, Донецькій і Дніпропетровській областях. Незнач' ний спад цього показника є лише в Івано'Франківській та Рівненській областях. На території інших економічних рай' онів та областей щільність населення зменшилась. Демографічною базою соціальної продуктивної сили вис' тупає насамперед населення працездатного віку. Коефіцієнти територіального зосередження цієї категорії населення свідчать про те, що найбільша його частка від загальної кількості в України зосереджена у Донецькому і Південному районах — понад 30%, найменша — у Подільському (дещо більше 8%) та Поліському ( 9,6%) районах. За період 1996'2004 рр. відбулися певні зрушення в тери' торіальній концентрації цієї категорії населення. Так, у Цент' ральному економічному районі коефіцієнти територіального зосередження населення зросло на 0,8 процентних пункти, у 155
6114,4
1245,6
1390,8
2569,6 908,4 6755,5 1985,4 1228,8 2404,6
6425,8
1281,4
1456,8
2741,2 946,1 7756,1 2584,3 1341,0 2568,1
-0,5 -0,3 -0,2
2,9
2,6 0,0
+0,1
5,4 5,5 +0,1 1,9 1,9 0,0 15,2 15,1 -0,1 5,1 5,0 -0,1 2,6 2,6 0,0 5,0 5,1 +0,1
2,9
2,5
12,6 12,9 +0,3
15,6 15,1 10,1 9,9 5,4 5,2
7094.7 4659,0 2435,7
7960,7 5177,9 2782,8
1996 2004
51079,4 47100,4 100,0 100,0
2004
Äîíåöüêèé ðàéîí Äîíåöüêèé Ëóãàíñüêèé Êàðïàòñüêèé ðàéîí Çàêàðïàòñüêèé ²âàíîÔðàíê³âñüêèé Ëüâ³âñüêèé ×åðí³âåöüêèé ϳâäåííèé ðàéîí ÀÐ Êðèì Ìèêîëà¿âñüêèé Îäåñüêèé
1996
òèñ. îñ³á
Êîåô³ö³ºíòè òåðèòîð³àëüíîãî çîñåðåäæåííÿ, %
Óêðà¿íà
Åêîíîì³÷í³ ðàéîíè, ðåã³îíè
93,7 96.,0 91,9 76.,8 91,6 93,6
95,4
97,2
95,1
89,1 89,9 87,5
92,2
çì³íà çíà÷åíü êîåô³ö³ºíò³â ²9íäåêñè äèíàì³êè, 2004 äî 1996ð.,%
Çàãàëüíà ê³ëüê³ñòü íàñåëåííÿ
5,3 1,8 14,3 4,4 2,7 4,9
2,6
2,4
12,1
15,7 10,5 5,2
100,0
1996
5,2 1,7 15,4 5,3 2,6 5,1
2,5
2,6
12,0
15,3 10,3 5,0
100,0
2004
êîåô³ö³ºíòè òåðèòîð³àëüíîãî çîñåðåäæåííÿ,%
+0,1 -0,1 1,1 0,9 -0,1 0,2
+0,1
0,2
+0,1
-0,2 -0,0 -0,2
85,5 94,2, 105,2 84,4 92,0 87,0
84,0
94,5
87,0
83,9 84,1 84,0
87,4,
çì³íà çíà÷åíü êîåô³ö³ºíò³â ³íäåêñè äèíàì³êè, 2004 äî 1996ð.,%
Ïðàöåçäàòíå íàñåëåííÿ ïðàöåçäàòíîãî â³êó
Äåìîãðàô³÷íà áàçà ëþäñüêèõ ïðîäóêòèâíèõ ñèë
2004
7,2 1,8 13,8 3,8 3,1 4,5
2,3
2,1
13,4
17,3 10,5 6,8
3,3 0,8 11,1 3,7 2,5 3,2
2,0
1,6
7,7
22,7 15,5 7,2
100,0 100,0
1996
çì³íà çíà÷åíü êîåô³ö³ºíò³â 1,9
1,2
2,2
1,0
-3,9 6,3 5,8 -1 1,6 1,5 -2,7 13,9 12,2 -0,1 3,6 3,4 -0,6 1,7 1,6 1,3 6,5 5,5
-0,3
-0,5
-5,7 11,0 10,5
199 2004 6 100, 100,0 0 5,4 13,0 12,6 5 9,1 8,4 0,4 3,9 4,2
-0,5 -0,1 -1,7 0,2 -0,1 -1,1
+0,3
-0,2
-0,5
-0,4 -0,7 0,3
3,5
3,3
5,7 6,0 1,9 2,2 15,9 15,5 5,5 4,9 2,8 2,7 4,9 5,2
3,1
2,9
13,6 15,0
14,4 12,5 9,3 8,1 5,1 4,4
100,0 100,0
1996/ 2003/ 1997 2004
0,3 0,3 -0,4 -0,6 -0,1 0,3
0,4
0,4
1,4
-1,9 -1,2 -0,7
â³äòâîðåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë Âèïóñê êâàë³ô³êîâàíèõ Íàâ÷àëîñÿ ðîá³òíèê³â òà ñòóäåíò³â ó÷í³â Ðîá³òíèê³â Ñòóäåíò³â êîåô³Êîåô³Êîåô³ö³ö³ºíòè ö³ºíòè ºíòè òåðèòîòåðèòîòåðèòîðð³àëüð³àëü³àëüíîãî íîãî íîãî çîñåðåäçîñåðåäçîñåðåäæåííÿ,% æåíæåííÿ,% íÿ,% çì³íà çíà÷åíü êîåô³ö³ºíò³â
156 çì³íà çíà÷åíü êîåô³ö³ºíò³â
Таблиця 6.3 Зміна територіальних пропорцій відтворення головної продуктивної сили
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ïîä³ëüñüêèé ðàéîí ³ííèöüêèé Òåðíîï³ëüñüêèé Õìåëüíèöüêèé Ïîë³ñüêèé ðàéîí Âîëèíñüêèé Æèòîìèðñüêèé гâíåíñüêèé ×åðí³ã³âñüêèé Ïðèäí³ïðîâñüêèé ðàéîí Äí³ïðîïåòðîâñüêèé Çàïîð³çüêèé ʳðîâîãðàäñüêèé Ñõ³äíèé ðàéîí Ïîëòàâñüêèé Ñóìñüêèé Õàðê³âñüêèé Öåíòðàëüíèé ðàéîí Êè¿âñüêèé (ó ò.÷. ì.Êè¿â) ×åðêàñüêèé
4214,0
1713,0 1116,3 1384,8 4726,7 1042,0 1346,0 1159,6 1179,1
6426,6
3472,8
1876,3 1077,5 5639 1564,4 1241,7 2832,7
5751,6
4398,1
1353,5
1864,2 1170,5 1503,2 5880,4 1072,4 1472,8 1188,8 1346,4
7124,1
3840,6
2070,0 1213,5 6195,6 1734,8 1392,7 3068,1
5998,8
4498,4
1500,4
1136,7
4537,9
1262,7
7,5 -0,1 0,0 0,0 0,0 0,0 0,0
0,0
-0,1
2,9
8,8 2,9
9,0 0,0
+0,2
11,7 11,9 +0,2
4,1 4,0 2,3 2,3 12,1 12,1 3,4 3,4 2,7 2,7 6,0 6,0
7,5
0,0
-0,1
3,6 0,0 2,4 0,1 2,9 0,0 10,0 +0,1 2,2 0,1 2,8 -0,1 2,4 +0,1 2,6 0,0
8,9
2,4
13,9 13,8
3,6 2,3 2,9 9,9 2,1 2,9 2,3 2,6
8,9
2,5
90,2
97,7,
95,8
90,6 88,7 91,0 90,1 89,1, 92,3,
90,4
90,2
91,8 95,3 92,1 80,3 97,1 91,3 97,5 87,5
92,8
90,0
2,9
9,5
12,4
4,0 2,3 12,7 3,5 2,9 6,3
7,6
13,9
3,7 2,2 3,2 9,8 1,9 2,6 2,5 2,8
9,1
2,3
2,8
10,4
13,2
4,1 2,2 12,2 3,3 2,6 6,3
7,7
14,0
3,6 1,9 2,9 9,6 2,1 2,8 2,2 2,5
8,3
2,4
0,1
-0,1
0,9
0,8
0,1 -0,1 -0,5 -0,2 -0,3 0,0
0,1
0,1
-0,1 -0,3 -0,4 +0,2 0,2 0,2 +0,3 -0,3
-0,8
84,0
96,4
93,4
83,5 84,6 83,0 79,1 88,1 88,1
89,0
88,0
75,0 76,4 85,0 94,4 92.5 77,0 78,2 87,5
84,5
79,3
2,5
7,6
10,1
4,4 2,7 13,2 4,3 3,2 5,7
7,7
14,8
3,3 1,9 3,0 9,2 2,4 2,7 2,1 2,0
8,2
2,4
2,4
8,2
10,7
4,7 2,5 13,7 4,1 3,5 6,1
7,3
14,5
3,9 1,6 2,7 9,9 2,6 2,6 2,2 2,5
5,4
1,7
2,8 2,5 2,1 6,9 1,5 1,8 1,9 1,7
7,4
2,1
2,6 2,9 2,0 7,0 1,5 1,9 1,9 1,7
6,5
1.,7
7,4 3,8 3,7 1,5 1,6 16,4 16,0 2,7 2,9 2,2 2,2 11,5 10,9
8,4
-0,1
2,2
2,1
+0,6 15,5 17,2
+0,6 17,7 19,3
+0,3 -0,2 +0,5 -0,2 +0,3 +0,4
-0,4
-0,3 13,7 12,7
+0,6 -0,3 -0,3 +0,7 +0,2 -0,1 +0,1 0,5
-2,8
-0,7
-0,1
+1,7
+1,6
-0,1 +0,1 -0,4 +0,2 0,0 -0,6
-1,0
-1,0
-0,2 +0,4 -0,1 +0,1 0,0 +0,1 0,0 0,0
0,9
-0,4 9,7
2,7
0,8
0,0
7,3
0,0
0,0
2,9
8,7
2,9
8,8
0,0
+0,1
11,6 11,7 +0,1
4,0 4,0 0,0 2,3 2,3 0,0 11,5 11,4 -0,1 3,2 3,3 +0,1 2,6 2,5 -0,1 5,7 5,6 -0,1
7,3
13,6 13,6
3,5 3,6 +0,1 2,4 2,5 +0,1 3,0 3,1 +0,1 10,5 10,8 +0,3 2,4 2,4 0,0 3,0 3,1 +0,1 2,7 2,8 +0,1 2,4 2,5 +0,1
8,9
2,7
Продовження татбл. 6.3 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
157
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Придніпровському і Південному вони 0,1 та 1,1 процентних пункти, а в решті районів зменшились процентних пункти. Важливу роль у виробничій діяльності відіграє якісний склад працівників. Тому так важливо забезпечити постійне професійне та інтелектуальне відтворення головної продук' тивної сили. Основними критеріями оцінки якісного відтво' рення продуктивної сили людей і зростання їх продуктивної здатності є підготовка кваліфікованих робітників, випуск сту' дентів та навчання учнів загальноосвітніх шкіл. Аналіз стати' стичних даних свідчить про те, що найбільше готується кваліфікованих робітників у Донецькому і Придніпровському районах: коефіцієнти територіального зосередження склада' ють відповідно понад 22,7% та майже 21,5% загальної чисель' ності підготовлених кваліфікованих робітників України. Най' менший цей показник у Подільському і Поліському районах. За період 1996'2004 рр. відбулися певні зрушення у тери' торіальних пропорціях відтворення кваліфікованих робітників. Так, значення коефіцієнтів територіального зосередження цієї категорії населення зросло лише у двох районах — Донецькому (на 5,4 процентних пункти), Придніпровському (на 6,6 про' центних пункти). У Поліському районі залишився без змін, а в решті районів — зменшився, причому найбільше у Південному (на 1,9 процентних пункти). Показники випуску студентів усіх рівнів акредитації та' кож характеризують інтелектуальне відтворення продуктив' них сил людей. Аналіз статистичних даних свідчить про те, що найвищі значення коефіцієнти територіального зосередження випуску студентів мали у Центральному і Східному районах — відповідно понад 23,3 та 16,2% загальної кількості випуску студентів України. Ці райони є головними у підготовці висо' кокваліфікованих спеціалістів у державі. Найменші показни' ки мали Подільський і Поліський райони, де щорічно випуска' лось 7,0–7,5% загальної чисельності студентів України. За період 1996–2004 рр. принципових змін у територіальному зо' середженні студентів та їх випуску не відбулося. Зросли ко' ефіцієнти територіального зосередження випуску студентів у 158
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Центральному (на 2,7) та Карпатському, Подільському і Поліському районах (на 0,4–1,4 процентних пункти). У решті економічних районів спостерігалося зниження цього показни' ка, причому найбільше у Придніпровському районі — на один процентний пункт. Важливим показником інтелектуального відтворення соціальних продуктивних сил є обсяги навчання учнів у за' гальноосвітніх школах. Аналіз статистичних даних свідчить про те, що коефіцієнти територіального зосередження були найвищими у Південному та Донецькому районах. Так, у До' нецькому районі у 1999/2004 навчальному році навчалося близько 12,5% усіх учнів України, а в Південному — майже 15,5%. Найнижча частка учнів у Подільському і Східному рай' онах — відповідно 9,7 і 11%. Зміна територіальних пропорцій за 1996'2004 рр. свідчить про те, що в цілому територіальний розподіл учнів в Україні зберігся, однак з’явились і незначні зміни. Насамперед це сто' сується деякого зростання коефіцієнтів територіального зосе' редження учнів у Карпатському, Подільському, Поліському та Центральному районах. Незначного спаду зазнали вони у До' нецькому, Південному та Східному економічних районах. Придніпровському районі, Таким чином, проведений аналіз свідчить про наявність певних динамічних трансформаційних процесів у тери' торіальній організації матеріальних і соціальних продуктив' них сил, зміни їх територіальних пропорцій, що необхідно вра' ховувати у перспективних розробках з економічного та соціального розвитку регіонів. Виявлені напрями розвитку продуктивних сил України за період 1996'2004рр. дають уявлення про масштаби трансфор' маційних процесів в економічних районах і областях країни. Безперечним лідером за рівнем розвитку продуктивних сил залишатиметься Центральний регіон, причому з часом йо' го конкурентні позиції зміцнюватимуться. Південний район також має непогані шанси опинитися в лідерах за умови нинішнього рівня відтворення продуктивних сил. Незначне 159
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
пожвавлення у розвитку продуктивних сил спостерігатиметь' ся у Східному та Карпатському регіонах. Донецький та Придніпровський регіони можуть втратити свої позиції, а та' кож перед ними стоїть реальна загроза в майбутньому стати депресивними. Попередити виникнення подібної ситуації можна шляхом інтенсифікації інвестиційно'інноваційної діяльності. Поліський та Подільський регіони залишатимуть' ся в аутсайдерах. Для покращання конкурентних позицій да' них регіонів необхідно шукати нові шляхи підвищення ефек' тивності виробництва, у тому числі і удосконалення тери' торіальної організації продуктивних сил.
6.3. Ïðîáëåìè, ïð³îðèòåòè òà ïåðñïåêòèâè òåðèòîð³àëüíî¿ îðãàí³çàö³¿ åêîíîì³êè ðàéîí³â Óêðà¿íè Головну проблему територіальної організації продуктив' них сил районів України складає все більш посилена дифе' ренціація їх регіонального розвитку, яка виявляється у зроста' ючих розбіжностях перш за все в показниках суспільного ви' робництва та якості життя населення. Така диференціація є наслідком порушення основних територіально'господарських пропорцій регіонального розвитку. Нинішній стан соціально' економічного і екологічного розвитку регіонів є наслідком довготривалої стагнації та загальної кризи економіки. Однак, маючи потужний економічний потенціал, можливості для стабілізації і пожвавлення господарської діяльності, Україна демонструє все більш помітні позитивні зрушення в еко' номічному розвитку. Попереднє нераціональне і неповне ви' користання економічного потенціалу обумовлено перш за все недостатньою увагою до регіональних проблем розвитку еко' номіки, до наявних диспропорцій в розміщенні продуктивних сил, що і є однією з причин зниження ефективності еко' номічного розвитку країни. Серед основних проблем тери' торіальної організації продуктивних сил у регіональному вимірі варто виділити наступні: 160
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• надзвичайно висока концентрація продуктивних сил у високоіндустріальних районах — Донбас і Придніпров’я, част' ково Прикарпаття та окремі агломерації. На 6 високорозвину' тих областей України — Донецьку, Дніпропетровську, За' порізьку, Луганську, Харківську та Київську припадає більш 45% вартості основних виробничих фондів; • невідповідність між природно'ресурсним та працере' сурсним потенціалом і рівнем розвитку господарської діяль' ності та просторової його організації в межах економічних районів, областей, міських поселень. Це, перш за все, відно' ситься до Подільського, Поліського, Південного районів і їх областей; • недостатній розвиток і збалансованість складових транспортної системи, її нераціональна просторова дифе' ренціація, що зумовлює неповне включення окремих регіонів і великих промислових центрів в загальнодержавний та міжна' родний поділ праці (центральні обласні республіки); • iгнорування на практиці принципу регіонального гос' подарювання, в основі використання якого доцільним є ство' рення Фонду регіонального розвитку для реалізації держав' них регіональних програм і ін. заходів, зокрема, розвитку но' вих форм розміщення продуктивних сил; • децентралізація процесу державного регулювання еко' номіки і зосередження певної частини функцій, повноважень і ресурсів в регіонах, хоча це потребує виваженого обгрунтуван' ня переваг; • складність формування ринкового середовища з при' чин надмірної залежності від регіональних влад конкретних рішень з приватизації; • неузгодженість і складність процесу нормативного і ре' ального розмежування власності між державними і регіональ' ними рівнями з причин відсутності законодавчої чіткої систе' ми критеріїв і процедур розподілу державної власності на рівнях державної влади і місцевого самоврядування; • відсутність ефективного поєднання галузевого і тери' торіального управління, нескоординованість чого призвела до 161
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
обмеження можливостей врахування регіональних і галузевих інтересів, а також їх узгодження; • недостатня дієвість регіональної економічної політики, яка повинна забезпечити розбудову соціально спрямованої економіки і якісне піднесення на цій основі рівня життя і доб' робуту населення країни; Щодо окремих районів, де склалася вкрай несприятлива соціально'економічна і екологічна ситуація, що вимагає термінового вирішення, то особливої уваги на сучасний мо' мент потребують: Донецький, Придніпровський, Поліський, Подільський, Південний та Карпатський. Так, в Донецькому районі (Донецька і Луганська області) найбільш актуальною серед економічних проблем є ефективна реструктуризація економіки за рахунок вдосконалення вироб' ничої спеціалізації базових галузей — вугільної, хімічної, кок' сохімічної, чорної і кольорової металургії, важкого машинобу' дування та електроенергетики. Саме ці галузі є найбільш при' родомісткими і створюють найбільше техногенне навантажен' ня на природне середовище. Щорічно тверді відходи промис' ловості в регіоні досягають понад 55% викидів шкідливих ре' човин в атмосферне повітря, які фіксуються в Україні. Майже 75% від 1200 териконів горять і є небезпекою для жителів. Те' риторіальні можливості складування відходів майже вичер' пані. В стічні канави перетворилися усі ріки Донбасу, які ста' ли непридатними для господарського використання. Рівень забруднення природного середовища перевищує допустимі норми в 25'30 разів. За окремими показниками забруднення Донбас займає одне з перших місць у світі. Зношеність основ' них фондів в промисловості сягає 60'80%. Застаріле обладнан' ня та недосконалі технології, некомплексне використання си' ровини, надмірна кількість відходів вкрай загострюють еко' номічну і екологічну ситуацію. Надто загострилась на цьому фоні і соціальна ситуація. Вона проявляється як за рахунок перевищення (у 2 з лишнім рази) смертності над народжу' ваністю, так і від’ємним сальдо міграції. В цих областях найбільше вивільнення працівників із сфери економічної 162
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
діяльності (16% від загального по Україні), в структурі яких переважно жінки і молодь. Це загострює проблему зайнятості працездатного населення, особливо шахтарів, жінок та молоді. Аналогічна ситуація склалась у Придніпровському рай1 оні, де техногенне навантаження на територію одне з найбільших в Україні. Основні галузі промисловості — чорна і кольорова металургія, гірничодобувна, коксохімічна галузі та важке машинобудування створили надмірне навантаження на природне середовище. Це доповнюється загостренням соціальних проблем, серед яких майже двократне перевищен' ня смертності над народжуваністю, високий рівень безробіття, одна з найвищих заборгованостей заробітної плати в розра' хунку на одного зайнятого. Економіка регіону потребує якісних структурних перетво' рень в напрямку посилення соціальної і екологічної орієнтацій, розширення виробництва прогресивних видів про' дукції металургійного комплексу, подальшого спорудження очисних споруд і комплексів, введення системи екологічного моніторингу, зростання масштабів виробництва продукції аг' ропромислового комплексу, раціоналізація системи розселен' ня за рахунок активізації розвитку малих населених пунктів. Гострою проблемою Поліського району є реабілітація радіаційно забруднених територій та залучення ресурсного потенціалу в народногосподарський обіг. Особливо це сто' сується найбільш постраждалих від Чорнобильської катастро' фи Житомирської та Київської областей. Це вимагає спеціаль' ного відбору підприємств і технологій, в яких враховувалась би взаємодія працюючих з радіаційно забрудненими природ' ними компонентами — мінеральною сировиною, земель, лісом, водою. В подальшому зміцнення і підвищення господарської ак' тивності територіально'виробничого комплексу повинно здійснюватись за рахунок посилення галузей спеціалізації — харчової і легкої промисловості, сільського і лісового госпо' дарства, а також сільськогосподарського машинобудування. Важливим є розширення видобутку і переробки мінеральної 163
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
сировини. Потребує подальшого розвитку на території на' укоємне виробництво, зокрема, приладобудування та розши' рення і зміцнення сфер як соціальної, так і виробничої інфра' структури, зокрема, інфраструктури АПК Полісся. У Південному районі найбільш гострими є соціальні і еко' логічні проблеми. За останні десятиріччя відбулося підвищен' ня рівня Азовського і Чорного морів, збільшилось забруднен' ня поверхневого шару Чорного моря, що призвело до знижен' ня випаровуваності води і таким чином зріс наступ моря на су' ходіл. Це може мати катастрофічні наслідки, оскільки підви' щення рівня моря при штормі може знищити відділені від мо' ря пересипами лимани і порушити гідрохімічний і гідробіологічний режим вод лиманів. У зв’язку з цим можуть загинути цінні породи риб, будуть підтоплені землі, міста і се' ла, зруйновані господарські споруди. Підняття рівня грунто' вих вод стимулюватиме підтоплення всього низинного півдня України, докорінно змінить економічну і соціальну ситуацію в регіоні. Серед невідкладних соціальних проблем є розвиток сфери зайнятості депортованих народів, їх соціального облаш' тування. Враховуючи особливості демографічної ситуації в Кар1 патському районі (Закарпатська, Львівська, Івано' Франківська, Чернівецька області) і перш за все найвищий рівень безробіття, актуальним є розвиток сфери зайнятості, ак' тивізація демографічної політики і збалансування її з еко' номічним розвитком. Нагальним є вирішення екологічних про' блем і, перш за все, запобігання та упередження природних ка' тастроф з тяжкими економічними і соціальними наслідками. Структурну перебудову територіально'виробничого ком' плексу регіону доцільно здійснювати шляхом підвищення рівня розвитку машинобудування, зокрема, сільськогоспо' дарського, транспортного, електротехнічного, реконструкції хімічної промисловості за рахунок розширення нововведень технічного характеру, зміцнення рекреаційно'туристського комплексу, і доведення його до міжнародних стандартів. На' явний мінерально'ресурсний потенціал, враховуючи рівень 164
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
його використання, потребує розширення пошуково'розвіду' вальних робіт і підвищенні комплексної переробки сировини. Традиційно залишається вагомим лісогосподарський ком' плекс, доцільна активізація господарської діяльності у всіх йо' го сферах, а найбільше в інфраструктурній. Важливим є по' дальший розвиток народних промислів, підвищенні дієвості прикордонного співробітництва. Територіально'виробничий комплекс Центрального рай1 ону (Київська, Черкаська області) потребує вирішення еколо' го'економічних і соціальних проблем, пов’язаних з пом’як' шенням наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Структурні зрушення повинні забезпечити результативність, яка виявить' ся в посиленні соціальної спрямованості в розвитку господар' ства, в пріоритетності харчової і легкої промисловості. Це по' винно супроводжуватись повсемісним технічним переозб' роєнням. Реструктуризацією діючих промислових підприємств, в першу чергу потужностей по переробці сільськогосподарської сировини. Доцільним є активізація транспортної складової для включення регіону у міжнародний зв’язок “Схід'Захід”, подальший розвиток наукоємних вироб' ництв на базі науково'технічного потенціалу м.Києва. Важливою проблемою територіально'виробничого ком' плексу Східного району (Полтавська, Сумська, Харківська області) є структурна перебудова і, перш за все, в машинобу' дуванні, в напрямі зростання виробництва товарів народного споживання, подальше технічне переоснащення галузей се' реднього машинобудування, зміцнення виробництва міжгалу' зевого характеру для потреб машинобудування. Крім цього комплексу, в регіоні необхідно забезпечити стабільний видо' буток газу і нафти, розвиток будівельної індустрії. Потребує особливої уваги подальший розвиток АПК України, зокрема, його базової ланки — сільськогосподарського виробництва, поглиблення його спеціалізації, а також переробної та інфрас' труктурної ланки комплексу. Пріоритетним напрямом розвитку господарського ком' плексу Подільського району (Вінницька, Тернопільська, 165
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Хмельницька області) залишається агропромисловий — по' дальший розвиток АПК, поглиблення його спеціалізації при активізації і сфери комплексу — виробництва засобів вироб' ництва для основних галузей і сфер АПК з врахуванням еко' логічної безпеки. Важливою проблемою залишається заванта' ження наявних та нарощування нових потужностей в легкій промисловості і промисловості будівельних матеріалів, роз' ширення асортименту виробів скляної і фаянсової галузі на базі більш повного використання місцевих сировинних ре' сурсів. В цілому в регіоні доцільно розвивати малометалоємкі виробництва і розширювання впровадження маловідходних технологій. Реалізація вказаних заходів буде сприяти активізації гос' подарської діяльності економічних районів і забезпечити їх сталий розвиток та підвищення економічної ефективності ви' робництва.
166
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 7. ÍÀÓÊÎÂÎ-ÒÅÕͲ×ÍÈÉ ÏÐÎÃÐÅÑ — ÐÓزÉÍÀ ÑÈËÀ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÊÐÀ¯ÍÈ É ÐÅòÎͲ 7.1. Роль НТП в комплексному розвитку територіальних соціально1економічних систем 7.2. Соціально1економічні наслідки НТП для регіональ1 ної економіки 7.3. НТП і перспективи розвитку світового господарства, України та її регіонів
7.1. Ðîëü ÍÒÏ â êîìïëåêñíîìó ðîçâèòêó òåðèòîð³àëüíèõ ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íèõ ñèñòåì Продуктивні сили суспільства, як система суб’єктивних (людина), речових та інформаційних елементів, за допомогою яких у складному, взаємопроникаючому процесі взаємодії лю' дини й природи забезпечується суспільне виробництво, існу' ють у часі та просторі. Таким чином, основними, глобальними ознаками продуктивних сил є динамізм існування та просто' рове розміщення. Розвиток і розміщення продуктивних сил в цьому аспекті можна розглядати як безперервний процес ак' тивної взаємодії людства та природного середовища, довкілля, (або, точніше — середовища функціонування продуктивних сил) за допомогою інформаційних та через посередництво ре' чових елементів продуктивних сил, якими є засоби вироб' ництва та засоби споживання. Характерною рисою цього процесу є безперервне вдоско' налення всіх трьох складових продуктивних сил, яке можна розглядати, як прогрес (від латинського “progressus” — рух уперед, успіх). У загальноприйнятому розумінні прогресом є такий тип розвитку, ознакою якого є перехід від нижчого до 167
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вищого, від менш досконалого до більш досконалого. Отож, стосовно продуктивних сил можна говорити про прогрес кож' ної з трьох основних складових продуктивних сил — як суб’єктивної (людини — людський або соціальний прогрес), так і речової та інформаційної (науково'технічний прогрес). Звідси можна визначити науково'технічний прогрес як процес вдосконалення речової форми існування продуктивних сил через накопичення та розвиток форми інформаційної. В останньому випадку необхідно підкреслити постійно зро' стаючу роль науки як особливої складової людської діяльності, що на основі інформації об’єктивно відображає, пояснює та пізнає дійсність з метою її освоєння. Наука, таким чином, висту' пає рушійною силою вдосконалення інших елементів продук' тивних сил загалом, у тому числі — самої людини як головного виробника та споживача матеріальних й духовних благ. Вдоско' налення речових елементів продуктивних сил також дося' гається через втілення наукових досягнень у створення нових та покращання існуючих видів техніки та зростання техно' логічного рівня виробництв. При цьому особливу роль відіграє технологія як “втілена” або “уречевлена” інформація, базою для якої є наукові знання, а конкретним результатом впровадження — вдосконалені засоби виробництва та споживання. До речі, ха' рактерна для останніх часів функціонування господарського комплексу країни недооцінка ролі виробничих технологій, як важливішої ланки системи “наука — виробництво”, призводила до того, що гідні світового рівня наукові розробки у кінцевому впровадженні не давали бажаного ефекту. Таким чином, науково'технічний прогрес характери' зується комплексним, взаємообумовленим, поступовим роз' витком науки, технології та техніки, метою якого є все більше задоволення зростаючих потреб людини в матеріальних та ду' ховних благах і забезпечення суспільного відтворення. При цьому саме науково'технічний прогрес (НТП) є базовою осно' вою для прогресу соціального, для людського розвитку. Тобто, соціальним змістом НТП є матеріалізація наукових знань в окремих елементах продуктивних сил. 168
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
НТП як економічна категорія має певний економічний зміст. Загалом, процес НТП можна описати математичними (економетричними) методами, зокрема — через метод виробни' чих функцій. Згідно з ним, результат НТП оцінюється через вимірювання за певні проміжки часу результатів виробництва і співвідношення між частками ресурсів живої праці та виробни' чих фондів (між постійним та змінним капіталом). При цьому фактором, що безпосередньо відображає НТП, є фактор часу. В сучасному суспільстві, враховуючи обмежені можливості людського організму щодо підвищення продуктивності праці, високий рівень розвитку ергономіки та порівняну захищеність прав робітників стійке та помітне зростання за короткий проміжок часу частки основного капіталу при відповідному зменшенні частки живої праці за високих темпів зростання су' спільного виробництва свідчить про інтенсивне впровадження у виробничий процес досягнень науково'технічного прогресу. Спрощено, в загальному вигляді результат НТП можна охарактеризувати як певне заміщення живої праці виробничи' ми фондами, а економічний зміст НТП відображається змен' шенням частки змінного капіталу. Так, класичним прикладом економії живої праці як досягнення НТП є те, що 2% населен' ня США, зайняті в сільському господарстві, не тільки годують всю країну, але й створюють помітний експортний потенціал. Граничними випадками у співвідношенні ресурсів живої праці та вартості виробничих фондів є два: перший, коли вартість виробничих фондів наближується до нуля, а практич' но весь продукт створюється живою працею. Таке становище було характерним для початкової стадії розвитку продуктив' них сил — первісного ладу до виникнення скотарства та земле' робства. Інший, також ідеальний випадок — це повне заміщен' ня живої праці виробничими фондами. В такому випадку люд' ство мало б перетворитись на суспільство “тотального спожи' вання”, що у глибині протирічить самій активній, створюючій природі людини — працівника. Як видно з поняття науково'технічного прогресу, воно не' розривно пов’язано з поняттям комплексного розвитку, а сам 169
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
науково'технічний прогрес — з комплексним розвитком про' дуктивних сил, який являє собою найбільш повний, всеохоп' люючий, пропорційний, економічно та екологічно виправда' ний розвиток всіх компонентів продуктивних сил згідно соціально'економічних та природно'економічних його пере' думов. В сучасному суспільстві саме НТП є засобом ком' плексного розвитку продуктивних сил. Звідси можна визна' чити щодо цього основні завдання (цільові функції) НТП: 1. Головна цільова функція — задоволення потреб людини в матеріальних та духовних благах, покращання умов її існу' вання. 2. Заміщення живої праці, особливо важкої фізичної, ма' лопродуктивної “рутинної” розумової, в небезпечних умовах й т.п., підвищення продуктивності людської праці, скорочення суспільно необхідного робочого часу, робочого дня тощо. 3. Забезпечення всеохоплюючого та гармонійного й про' порційного розвитку всіх елементів територіальних соціаль' но'економічних систем: природно'ресурсної, виробничої та соціальної підсистем тощо. 4. Забезпечення комплексного, пропорційного соціально' економічного розвитку територій з різними природно'геогра' фічними, природно'економічними та соціально'економічни' ми передумовами господарювання. 5. Створення можливостей для гармонізації відносин “природа” “суспільство” шляхом подальшого екологоорієнто' ваного освоєння природного середовища на основі ресурсоз' береження та підвищення екологічного рівня виробництв. Виходячи з багатогранного характеру вказаних цільових функцій НТП, треба зазначити, що з точки зору сучасної на' уки саме поняття “науково'технічний прогрес”, яке сформува' лося як економічна категорія на межі ХІХ'ХХ сторіч, не зовсім точно відображає, особливо на останньому етапі, про' цес розвитку речової та інформаційної складових продуктив' них сил. Так, воно по'перше, не включає в себе важливий ас' пект технологічного удосконалення виробництва (наприклад — біотехнології в сільському господарстві), по'друге, не відоб' 170
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ражає роль інформації, до речі, все більш зростаючу, як скла' дової продуктивних сил, а по'третє, звужуючи круг впровад' ження наукових досягнень лише технікою, не висвітлює провідний в сучасному суспільстві тісний зв’язок науки й ви' робництва (не тільки в технічному аспекті) та науки й соціаль' ного комплексу разом. На наш погляд, з урахуванням цього, в певних випадках доречним є вживання поряд з поняттям “на' уково'технічний прогрес” й такого більш широкоохоплюючо' го терміну, як “науково'виробничий прогрес”, або уточнюю' чих, більш вузьких понять — “науково'інформаційний”, “на' уково'технологічний”, “техноекологічний”, “соціотехнічний” та “виробничо'технологічний прогрес” тощо. В сучасному світі продуктивні сили існують у вигляді те' риторіальних соціально'економічних систем (ТСЕС). Точніше можна визначити ТСЕС як комплексні територіаль' но'господарські суспільно'виробничі економіко'екологічні системи, які об’єднують в себе не тільки компоненти продук' тивних сил, але й елементи навколишнього середовища, яке набуває при цьому значення середовища функціонування про' дуктивних сил. Всі компоненти ТСЕС знаходяться у зв’язку й взаємодії одне з одним. Основними ланками цієї системи в по' рядку участі в економічному циклі є наступні: середовище функціонування продуктивних сил; людина'працівник; засо' би виробництва та предмети праці; інфраструктура; людина' споживач; навколишнє середовище. Таким чином, складовими ТСЕС в загальному вигляді є сукупність елементів продук' тивних сил та елементів навколишнього середовища й відповідний комплекс взаємозв’язків між ними. ТСЕС вклю' чають в себе ряд функціональних підсистем, які відповідно визначеним ланкам за основними ознаками поділяються на наступні компоненти: 1. Природно1ресурсну підсистему (цілісну сукупність природних умов та господарських об’єктів природно'ресурс' ного призначення). 2. Виробничу підсистему (цілісну сукупність господарсь' ких об’єктів виробничого призначення). 171
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
3. Соціальну підсистему (цілісну сукупність людей — ви' робників та споживачів матеріальних та духовних благ, а та' кож об’єктів соціального призначення). Враховуючи те, що ТСЕС є ієрархічними, тобто ТСЕС нижчих рангів належать, як складова множини до ТСЕС ви' щого рангу, можна визначити, що продуктивні сили суспільства функціонують в часі та просторі у вигляді ком' плексних трьохкомпонентних динамічних ймовірнісних сис' тем ієрархічної структури. При цьому елементами просторової організації продуктивних сил зверху донизу є наступні: світо' ва ТСЕС, міждержавні ТСЕС, загальнодержавні ТСЕС, ТСЕС економічних районів, ТСЕС територіально'господарських підрайонів, місцеві та первинні ТСЕС міст, сіл та селищ. Між комплексом компонентів ТСЕС також існує певна підпорядкованість взаємозалежності. Так, природно'ресурсна підсистема в загальному вигляді певним чином визначає особ' ливості функціонування виробничої підсистеми, яка в свою чергу багато в чому обумовлює функціонування підсистеми соціальної. Звідси, комплексний розвиток ТСЕС можна виз' начити, як відповідний особливостям природно'ресурсного потенціалу розвиток суспільного виробництва, спрямований на максимізацію соціальних досягнень. В цьому особливу роль відіграє НТП, розвиток якого про' являється в багатьох аспектах функціонування ТСЕС. Основ' ними наслідками НТП в цьому контексті є по'перше, ком' плексне освоєння природно'ресурсної бази, як розширення видів ресурсів, що використовуються у виробництві, так і по' глиблення рівня їх використання. НТП також обумовлює можливості ресурсозбереження та природоохоронну діяльність, що відкриває джерела оптимізації середовища функціонування продуктивних сил. Екологічний ефект від впровадження досягнень НТП є особливо важливим при близькому до максимального рівня антропогенного та техно' генного навантаження на навколишнє середовище, характер' ному для сучасного етапу розвитку продуктивних сил. 172
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Другим наслідком НТП є прогресуюче нарощування по' тужностей виробничої бази суспільства, що забезпечує зрос' тання обсягів суспільного виробництва через багаторазове підвищення продуктивності праці людини. Загалом, саме у ви' робничій підсистемі ТСЕС наслідки НТП виявляються найз' начнішим чином, а потреби виробничої підсистеми багато в чому обумовлюють напрями та темпи розвитку самого НТП. Необхідно підкреслити роль НТП не тільки в удосконаленні матеріальної виробничої бази, але й у формуванні та оп' тимізації взаємозв’язків між виробничими об’єктами, особа' ми'виробниками та елементами природного середовища. Третім наслідком НТП є прискорений розвиток соціаль' ної підсистеми. НТП відкриває можливості для забезпечення умов прискореного та ефективного відтворення робочої сили людиною'споживачем суспільних благ. Це досягається через створення комфортних умов життєдіяльності, забезпечення оптимізації соціально'демографічних процесів та прискорен' ня людського розвитку взагалі. Й тут вимальовується за' лежність між потребами людини та НТП. З одного боку, НТП певним чином обумовлюється “соціальним замовленням”, а з іншого боку, й потреби людини все більш значним чином фор' муються досягненнями НТП, а зростання цих потреб знахо' диться в прямій залежності від чергової “висоти”, взятої на' уково'технічним прогресом. Треба також вказати, що окреме виділення людини'вироб' ника та людини'споживача є умовним, оскільки на різних ета' пах економічного циклу людина виступає то як виробник, то як споживач матеріальних та духовних благ. Вона стає, таким чи' ном, об’єктом діалектичного протиріччя, оскільки фізично об' межені можливості людини щодо виробництва вступають у протиріччя з її постійно зростаючими потребами. Вихід з цього протиріччя й дає саме науково'технічний прогрес, що наповнює це поняття певною мірою економіко'філософським змістом. Загалом, у вказаних наслідках НТП проявляється так зва' ний емержентний характер НТП. Тобто, загальний ефект від впливу НТП на комплекс елементів ТСЕС в цілому переви' 173
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
щує суму ефектів від впливу НТП на кожен з елементів тери' торіальної соціально'економічної системи. Сучасний етап розвитку продуктивних сил характери' зується певними особливостями функціонування ТСЕС, вик' ликаними в тому числі розвитком НТП. Так, певні особливості проявляються у територіальній організації продуктивних сил. Як наслідок науково'технічної революції, зростання рівня тери' торіальної концентрації продуктивних сил призводить до появи нових типів ТСЕС, не характерних для попередніх етапів роз' витку продуктивних сил. В першу чергу, це розвиток на базі місцевих ТСЕС та ТСЕС територіально'господарських підрай' онів комплексних територіально'виробничих об’єднань (ТВО) з максимально високою концентрацією виробництва та акуму' ляцією на одній території науково'дослідних та виробничих об’єктів. Новою формою територіально'виробничого об’єднан' ня стає техно' та агрополіс. Враховуючи високий рівень розвит' ку інфраструктури та порівняно низький рівень залежності су' часного виробництва від наближення до сировинної бази, на базі ТСЕС міст утворюються багатофункціональні комплексні ТВО — мегаполіси та міські супер'агломерації (“промисловий вузол”), з широкою спеціалізацією, які здатні адсорбувати в собі продуктивні сили, що дорівнюють потужності цілих еко' номічних районів та набувають ознак цілісних економічних відтворювальних систем. Ймовірною стає поява зовсім нових типів та форм територіальної організації продуктивних сил, у тому числі так званих “мобільних територіально'виробничих об’єктів” у вигляді морських платформ зі значною робочою пло' щею, суден'суперлайнерів — об’єктів ринкової та соціальної інфраструктури, благоустроєних “тимчасових” населених пунктів в особливих природно'географічних умовах. Другою ознакою територіальної організації продуктивних сил в епоху НТР є ущільнення мережі ТСЕС не стільки внаслідок появи нових об’єктів господарської діяльності, скільки за рахунок випереджаючого розвитку економічних та інших зв’язків між елементами господарської діяльності. При цьому виробнича інфраструктура, за рахунок впровадження 174
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
досягнень НТП, із “допоміжної” сфери обслуговування базо' вих галузей виробництва перетворюється на структуроформу' ючу. Вона вбирає в себе значну кількість вивільнених за раху' нок впровадження досягнень НТП у виробництво пра' цівників, стає сферою спеціалізації не тільки окремих локаль' них та місцевих ТСЕС, але й певних економічних районів. Оз' накою останнього часу є поява цілих країн, які спеціалізують' ся на функціонуванні галузей та сфер інфраструктури. Третьою характерною для періоду НТР рисою тери' торіальної організації продуктивних сил є якісно новий рівень взаємовідношень між природно'ресурсною та іншими (соціальною та виробничою) підсистемами стосовно розміщення об’єктів господарської діяльності. В епоху НТР фактором, обмежуючим та стримуючим розвиток ТСЕС є вже не стільки природно'ресурсний потенціал території, скільки її потенціал екологічний, який відображає резистентність сере' довища функціонування продуктивних сил до антропогенного та техногенного впливу, його “місткість” щодо концентрації виробництва. Характерним прикладом в цьому контексті є Чорнобильська аварія, в результаті якої екологічний по' тенціал зараженої радіонуклідами території зони відчуження можна вважати практично нульовим, а звідси — й господарю' вання на цій території неможливим. Певні загальні зрушення є характерними й для галузевої структури ТСЕС в контексті наслідків НТР. В першу чергу — це зростання в структурі виробництва частки наукомістких га' лузей при неухильному зменшенні виробництва в сировинних та ресурсомістких (в т.ч. металоємних) галузях. Паритетний розвиток промисловості й сільського господарства прояв' ляється у формуванні АПК, як агрегованого територіально' виробничого комплексу, тенденцією розвитку якого стає зрос' тання частки переробних галузей, подальша інтеграція про' мислового і сільськогосподарського виробництва на основі впровадження досягнень НТП. Другою тенденцією є зростання питомої ваги галузей інфраструктури у виробництві, причому на перший план ви' 175
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ходить інфраструктура соціальна, як гарант та ефективний засіб примноження людського капіталу. У внутрігалузевій структурі виробництва послуг пріоритетну роль починають відігравати такі наукомісткі сфери, як інформатика та інфор' маційне обслуговування, інвестиційно'будівельна діяльність, високоефективні види транспорту. Характерною рисою НТР є широке випровадження досягнень НТП у функціонування ринкової інфраструктури, за рахунок чого створюються нові форми ринкового обслуговування у формі електронних розра' хункових карток, банкоматного обслуговування тощо. Загалом, суцільними тенденціями стають зростаючий ди' намізм розвитку територіальних соціально'економічних сис' тем як наслідок НТР та все тісніша інтеграція науки, вироб' ництва і підприємництва як в регіональних масштабах, так і на рівні світового економічного простору. Розвиток природно'ресурсної підсистеми. Роль природ' но'ресурсної підсистеми є провідною, оскільки природно'ре' сурсний потенціал є визначальним фактором розвитку і розміщення продуктивних сил. Завданням НТП щодо природ' но'ресурсної підсистеми (ПРП) в цілому є забезпечення найбільш повного, економічно й екологічно ефективного та одночасно економного ресурсокористування. Для відновлю' ваних ресурсів (водних, лісових, земельних, природно'рекре' аційних та фауністичних) завданням є також прискорене ре' сурсовідновлення. Щодо мінерально сировинного ресурсного потенціалу, НТП на сучасному етапі має забезпечити перш за все нарощу' вання запасів копалин, забезпечення їх добування новими ме' тодами, з урахуванням вичерпання значною мірою доступних родовищ, зменшення втрат ресурсів при їх видобутку та ком' плексне, по можливості — безвідходне та маловідходне вико' ристання сировини з більш повним вилученням корисних компонентів, а також залучення до господарювання техноген' них родовищ зі складу відходів. Для водних ресурсів головним завданням НТП є раціоналізація водокористування з подальшим переходом від 176
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
безповоротного до поворотного водокористування, зменшен' ням безповоротних втрат води, забезпеченням високого ступе' ня очистки вод від наслідків антропогенного та техногенного забруднення та дотримання екологічної чистоти водних ба' сейнів з доведенням екологічних показників питної води до природних норм. Для земельних ресурсів НТП має забезпечити докорінне по' кращання екологічного стану та відновлення родючості ґрунтів, повернення екологічної рівноваги на землях меліоративного фонду, захист ґрунтів від антропогенної деградації та ерозії. За' стосування екологоорієнтованих технологій обробки ґрунтів та меліоративних систем двосторонньої дії може дозволити залу' чити до ефективного господарського обігу частину неугідь. Для лісових ресурсів провідною є роль НТП в прискореному розширеному відновленні лісистості території, доведенні стану лісового фонду до раціональних норм. НТП має забезпечити інтенсифікацію лісокористування поряд зі збереженням та по' кращанням структури лісових насаджень. Це може бути забез' печено за рахунок застосування плантаційного лісовирощуван' ня, технологічного забезпечення повного використання всієї біомаси дерева, комплексної переробки рослинної сировини, за' лучення до господарського обігу недеревних ресурсів лісу. Для природно рекреаційних ресурсів пріоритетами НТП є розширення ресурсної бази за рахунок комплексного викори' стання гідромінеральних і бальнеологічних ресурсів, примно' ження рекреаційних можливостей та підвищення екологічних характеристик культурно'ландшафтних й туристично'ку' рортних об’єктів, а також підвищення якості й розширення асортименту послуг курортного та лікувально'оздоровчого об' слуговування. Для фауністичного (мисливсько'рибальського) ресурсно' го комплексу провідним завданням НТП є збереження біороз' маїття та охорона рідкісних біологічних видів поряд із приско' реним відновленням та нарощуванням мисливсько'рибаль' ских ресурсів, у тому числі на основі штучного відновлення популяцій промислових видів біотипів. 177
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Розвиток виробничої підсистеми, підґрунтям якого є функ' ціонування природно'ресурсної підсистеми, знаходиться в прямій залежності від досягнень НТП. Стратегічним завданням НТП у матеріальному виробництві є техніко'технологічне пе' реоснащення виробничого апарату шляхом комплексної авто' матизації та механізації виробничих процесів на базі досягнень фундаментальної та прикладної науки з метою підвищення про' дуктивності праці, зниження матеріало' та енергоємності про' дукції, підвищення екологічного рівня виробництв та отриман' ня продукції з якісно новими властивостями. У промисловості НТП має забезпечувати зниження тру' дозатрат, створення регіональних комплексів міжгалузевих виробництв, зниження середньої вартості на одиницю корис' ного ефекту, економію натуральних ресурсів, скорочення об' сягів використання ручної праці. Через впровадження автома' тичних ліній, гнучких виробничих систем та автоманіпу' ляційних (робототехнічних) комплексів з розвинутими систе' мами контролю технологічного циклу можливим є вихід на новий рівень якості продукції за рахунок гарантії якості збере' женням параметрів контрольованого технологічного циклу. Прогресивні зрушення в ресурсокористуванні у промисло' вості можуть бути забезпечені впровадженням нових хвиле' вих, променевих та електротермічних видів отримання та об' робки матеріалів, заміни традиційних конструкційних ма' теріалів, у т.ч. металів за рахунок впровадження композитів, полімерних матеріалів з заданими властивостями та хімічних покрить. Через розвиток та вдосконалення структури енерге' тики з особливим наголосом на подальшому розширенні вико' ристання ядерного палива, впровадження прогресивних тех' нологій виробництва синтетичного рідкого палива, розширен' ня використання відновлюваних та нетрадиційних джерел енергії можливими є суттєві зрушення в перетворенні та вико' ристанні енергії зі збереженням всіх видів кінцевої енергії, енергоносіїв та органічного палива. В аграрно$промисловому комплексі провідною є роль НТП в докорінному підвищенні ефективності функціонуван' 178
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ня сільського господарства за рахунок техніко'технологічного вдосконалення виробництва. Основою його є селекція та ство' рення високоурожайних сортів рослин та біотехнологічних культур з прогресивними властивостями, високопродуктив' них порід тварин одночасно зі здійсненням структурної пере' будови й удосконаленням спеціалізації агропромислового ви' робництва через встановлення оптимальних площ вирощу' вання енергомістких культур, розширення виробництва куль' тур з високим вмістом білку, поширення сучасних технологій ягідництва і садівництва. Прогресивним напрямом є подальше залучення в господарський обіг біоресурсів морських аква' торій. Широке застосування диференційованих технологій меліорації, обробки грунту та землеробства стосовно грунто' во'кліматичних умов і генетичних особливостей сільгоспкуль' тур забезпечить збереження й покращання агровиробничих властивостей земель, дасть значну економію матеріально' технічних, фінансових і енергетичних ресурсів. Втілення кон' цепції реабілітації й використання порушених внаслідок тех' ногенного та антропогенного впливу земель сприятиме їх по' верненню в повноцінне господарське використання. Докорінне покращання стану інфраструктури АПК за ра' хунок впровадження ефективних технологій зберігання й транспортування продукції, нових видів тари й пакувальних матеріалів дозволяє суттєво зменшити втрати готової про' дукції. Впровадження прогресивних видів високопродуктивної сільськогосподарської техніки, у тому числі адаптованої до певних форм господарювання одночасно з раціоналізацією ви' робничої та ремонтно'обслуговуючої бази АПК помітно підви' щує ефективність сільськогосподарського виробництва. На су' часному етапі основні досягнення НТП в переробних галузях АПК дозволяють значно збільшити (іноді — в десятки чи навіть у сотні разів) строки використання готової продукції, на основі комплексної переробки сировини збільшити обсяги та багаторазово розширити номенклатуру виробництва. В галузях виробничої інфраструктури докорінними зру' шеннями внаслідок впровадження НТП є нарощування 179
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
щільності мережі виробничих зв’язків, збільшення товарних, інформаційних та енергетичних потоків, вдосконалення структури, техніки та технологій транспорту, зв’язку та енер' гомереж. Тенденцією є інтеграція галузей інфраструктури в єдину світову мережу. З усіх галузей виробництва саме в інфраструктурі, точніше — в інформаційному забезпеченні та зв’язку на межі ХХ — ХХІ сторіч зрушення, викликані розвит' ком НТП, проявляються найбільш динамічно, що складає ос' нову для подальшого більш глибинного проникнення інфор' маційних технологій в якості засобів автоматизованого уп' равління у виробничі процеси. Розвиток соціальної підсистеми, згідно головній цільовій функції НТП, є його кінцевою метою. Загалом, розвиток соціальної підсистеми ТСЕС, що включає в себе соціально'де' мографічну та соціально'інфраструктурну складові є й основ' ною метою функціонування продуктивних сил. Концепція “ви' робництва заради виробництва” не витримала випробування часом. На даному етапі розвитку продуктивних сил НТП є од' ним з основних важелів — регуляторів пропорції “виробництво — споживання”. Причому, НТП виступає, з одного боку, сти' мулятором, каталізатором суспільного виробництва, спрямова' ного на задоволення потреб, а з іншого — багато в чому формує самі потреби людини. Комплексний взаємозв’язок розвитку соціально'демографічної та соціально'інфраструктурної скла' дової проявляється в тому, що за рахунок досягнень НТП постійно вдосконалюється середовище існування головної продуктивної сили — людини, що створює новий, інтенсивний тип відтворення населення. Цей тип відрізняється перш за все покращанням якісних характеристик населення і трудових ре' сурсів, зростанням їх освітнього та професійного рівня, безпе' рервним підвищенням від покоління до покоління фізичних та духовних здібностей за умов одночасного скорочення кількісного приросту населення. Останнє явище спос' терігається за рахунок випереджаючого зростання витрат на відтворення нових поколінь у порівнянні зі збільшенням фон' ду засобів на відтворення робочої сили. 180
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Таким чином, з одного боку НТП за рахунок інтенсивного розвитку соціальної інфраструктури створює умови для при' скореного та досконалого людського розвитку, а з іншого — формує інтереси (усвідомлені потреби) людини, які певним чином випереджають можливості задоволення цих потреб. За рахунок цього створюються мотиви активної економічної діяльності людини, забезпечується процес суспільно'еко' номічного відтворення. Особливістю сучасного етапу розвитку соціальної інфраст' руктури є активне, цілеспрямоване формування запитів спожи' вачів. Досягнення НТП стають “маяком”, на який орієнтується виробництво послуг населенню та товарів широкого вжитку. Причому, в розвинутих країнах у забезпеченні населення това' рами та послугами превалюючу роль починає відігравати єдина інформаційно'торговельна мережа, основу якої складає комп’ютерна мережа “Інтернет”. Період десятиріччя 1995'2005 років вважається перехідним періодом до нової системи ком' плексної оптово'роздрібної торгівлі типу “електронний мага' зин”. За неї споживач замість відвідування підприємств роздрібної торгівлі чи побуту замовляє “з доставкою” товари й послуги через електронні каталоги торгівельних підприємств у комп’ютерних мережах. Це забезпечується також через інтегра' цію в інформаційні системні мережі відповідних об’єктів ринко' вої інфраструктури — банків, бірж тощо. За прогнозами вчених'футурологів саме майбутня єдина світова інфраструктурна мережа має стати підгрунтям виник' нення нового способу виробництва, який вдало названо В.І.Вернадським “ноосферним розвитком” — епохи гар' монійних відносин природи і суспільства.
7.2. Ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷í³ íàñë³äêè ÍÒÏ äëÿ ðåã³îíàëüíî¿ åêîíîì³êè Як свідчить аналіз попереднього розвитку продуктивних сил, межа ХХ'ХХІ сторіч є етапом “максимуму” розквіту Дру' гої НТР. У наступний напівперіод (приблизно до 2010'2020 181
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
року) не очікується глибинних змін у структурі та якісних оз' наках продуктивних сил людства. Однак з кінця вказаного періоду до 2030'2040 рр. прогнозується напівперіод початку ІІІ'ї НТР, основи якої мають бути, проте, закладені у вигляді певних фундаментальних наукових досягнень у 2000'2010 рр. Цей період, таким чином, з одного боку є підбиттям наслідків Другої НТР, а з іншого — “інкубатором” нового етапу розвит' ку продуктивних сил1. Загалом, вже можна вказати на основні сукупні соціально'економічні наслідки НТП на сучасний день, основними серед яких є: 1. Докорінна структурна перебудова суспільного вироб' ництва з формуванням нових галузей, “перетоком” ресурсів виробництва з одних галузей та сфер в інші, докорінна техніко'технологічна реконструкція традиційних галузей ви' робництва. Головним чином це відбивається на скороченні ча' стки галузей матеріального виробництва і зростанні частки послуг у ВВП, а також зменшенні частки енергоємних та ма' теріалоємних виробництв, скороченні виробництва у сиро' винних галузях, стрімкому збільшенні виробництва нових конструкційних матеріалів та техніки з принципово новими властивостями. 2. Все більша орієнтація кінцевої продукції на споживача — людину з конкретними запитами, зростання ролі “соціального замовлення”, що проявляється в помітному розширенні та оновленні споживчих вартостей, підвищенні рівня їх якості відповідно зростаючим суспільним та індивідуальним потре' бам. Відповідними є й зрушення в структурі виробництва. Спо' стерігається певна демонополізація виробництва, розвиток чут' ливого до попиту й пропозиції малого й середнього підприємництва. 3. Динаміка економічного зростання спостерігається відпо' відно довгостроковому науково'технічному циклу з певним ла' гом — стрімке соціально'економічне зростання дещо відстає 1
с.175.
182
Анчишкин А.И. Наука — техника — экономика. М.: Экономика, 1986.,
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
від періоду поширеного, комплексного впровадження у всі лан' ки суспільного виробництва науковотехнічних досягнень. На цей же період припадають й основні результати, що полягають у підвищенні продуктивності суспільної праці, зниженні собівартості продукції, зменшенні матеріалоємності та підви' щенні фондовіддачі, здешевленні нової техніки. З погляду на період Другої НТР, це має бути проміжок часу 2000'2015 рр. 4. “Кумулятивний” екологічний ефект досягнень НТП, який проявляється у стрімкому зниженні рівня техногенно' природної небезпеки як за рахунок впровадження науково' технічних досягнень безпосередньо в природоохоронну діяльність, так і через реструктуризацію виробництва в еколо' гозберігаючих напрямах, оптимізацію ресурсокористування, підвищення рівня комплексності використання природних ре' сурсів. 5. Глибинним якісним змінам підлягають форми ор' ганізації виробництва та управління, за рахунок чого створю' ються нові, більш комплексні, всеохоплюючі та ефективні форми організації й управління виробництвом. Через це оп' тимізується функціонування територіально'виробничих ком' плексів. Територіальна організація продуктивних сил набли' жається до найбільш ефективної форми — сукупної загаль' носвітової територіальної соціально'економічної системи з певним рівнем керованості суспільно'виробничих відтворю' вальних процесів. Це має скласти підгрунтя так званого стало' го (“підтримуваного”) розвитку людського суспільства, кінце' вою метою якого є забезпечення життєдіяльності прийдешніх поколінь людства. Вказані тенденції розвитку продуктивних сил є тен' денціями загальносвітовими. Чи не головною проблемою при цьому є так звана проблема “адаптації” працівника до досяг' нень НТП. Вона востаннє спостерігалась в масових масштабах в період із середини 80'х до середини 90'х років у зв’язку з комп’ютеризацією більшості робочих місць службовців та ви' сококваліфікованих робітників. Як показала практика, цикл підготовки й адаптації працівника до загальноосвітнього й 183
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
потрібного професійного рівня, який раніше охоплював 8'10 та 5'7 років відповідно не відповідає потребам сучасності. Так, зараз для кваліфікованого спеціаліста період адаптації до но' вих умов праці має мінімально скоротитись, а період суто про' фесійної підготовки не повинен перевищувати 1'3 роки, в той час, коли в загальноосвітньому періоді довжиною 12'14 років мають бути закладені основи для створення “гнучкої”, “само' орінтованої” та такої, що постійно самовдосконалюється голо' вної продуктивної сили — людського капіталу. Підгрунтям для цього мають стати широке запровадження у всі сфери життя інформаційних та біоінформаційних технологій, засто' сування єдиних принципів організації інформаційного про' стору — об’єктно'орієнтованого принципу організації інфор' мації, принципу інтерактивності, принципу сумісності та відкритості архітектури інформаційно'виробничих систем, а також створення в масштабах світової інформаційної мережі єдиного інформаційно'програмного простору. У зв’язку з цим треба вказати ще на одну тенденцію ком' плексного розвитку продуктивних сил. Так, поряд з інтегра' тивними процесами у розвитку виробничих систем, створенні єдиного інтегрованого світового суспільно'відтворювального простору, спостерігається процес “індивідуалізації” продук' тивних сил, акумуляції в одній особі'працівнику багатьох ви' робничих функцій. Завдяки досягненням НТП стає реалією так звана “людина'підприємство” або індивідуальний сукуп' ний працівник, який виконує більшість або цілий комплекс виробничих функцій. За рахунок цього формується підгрунтя для демонополізації виробництва, зменшення рівня відчуже' ності працівника від засобів виробництва, організації суспіль' ного виробництва на новій, не капіталістичній, не соціалістичній, а певною мірою “нуклеарній”, осередковій ос' нові, центральною ланкою якої є людина, зацікавлена як в ре' зультатах, так і в процесі праці, який набуває елементів “еко' номічної творчості”, сприяє самовдосконаленню працюючого. Підсумком Першої НТР, та її кінцевим рубежем стала найбільша екологічна катастрофа в історії людства — Чорно' 184
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
биль, яка з усією гостротою показала безвихідь споживацької концепції ресурсокористування і зверхнього ставлення до природи. Головним завданням наступного етапу розвитку продуктивних сил стало приведення у відповідність структу' ри й темпів розвитку економіки та суспільства природно'еко' номічним, в тому числі й екологічним передумовам розвитку продуктивних сил. Розглянута в далекій перспективі, ди' наміка такого процесу соціально'економічного розвитку по' винна характеризуватись певною сталістю. Тобто в оглядному майбутньому як для нинішнього, так і для прийдешніх по' колінь людей всіх соціальних прошарків мають бути гаранто' вані та забезпечені відповідні нормам цивілізованого суспільства рівень та якість життя, можливості реалізації прав та свобод громадянина. В останнє десятиріччя в світовій науці щодо цього була чітко сформульована ідея сталого (підтриму' ваного) розвитку, який розуміється як процес гармонізації розвитку продуктивних сил, забезпечення гарантованого задо' волення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження й поетапного відтворення цілісності навколишнь' ого середовища, створення можливостей для рівноваги між його потенціалом і потребами людей всіх поколінь. Отож, подальше функціонування продуктивних сил має характеризуватись якісно новим рівнем пропорційності та комплексності. При чому, особливістю є те, що, без вірішення такого завдання вихід з тупика відносин природи і суспільства є практично неможливим. При цьому метою створення систе' ми сталого розвитку суспільства є необхідність забезпечення пріоритетного розвитку людини в інтересах людини власними силами людини в гармонії з навколишнім середовищем. Досягнення цієї мети передбачає створення сприятливого економічного, соціального, екологічного і духовного середови' ща при забезпеченні стабільного соціально'політичного уст' рою та соціально'економічних перетворень. Тобто, комплекс' ний розвиток продуктивних сил має включати в себе не тільки вдосконалення їх матеріальної бази, але й забезпечення широ' кого спектру умов їх гармонійного розвитку, що включає в се' 185
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
бе не тільки науково'технічні, але й соціально'економічні, у тому числі — соціально'політичні аспекти функціонування. Усвідомлення факту, що сталий, комплексний розвиток про' дуктивних сил може бути тільки керованим, призвів до появи нових аспектів державної політики. При цьому науково'тех' нічна політика, поряд із соціальною, стає вагомим важелем, ефективним інструментарієм управління розвитком продук' тивних сил. Треба вказати, що необхідність приведення соціально'еко' номічного буття суспільства у відповідність об’єктивно обмеже' ним можливостям природного середовища, як сфери його існу' вання, усвідомлення єдності, а не протистояння природи і технічного прогресу, з одного боку, та різних верств населення, з іншого, є загальносвітовою тенденцією. Винесення питання про необхідність забезпечення подальшого сталого розвитку всіх країн на широкий міжнародний рівень на конференції в Ріо'де'Жанейро в 1992 році свідчить про нагальну необхідність приведення процесу розвитку продуктивних сил всього світу у відповідність екологічним і соціальним пріоритетам. Досягнення сталого розвитку є малоймовірним без до' корінного підвищення рівня техніко'технологічної бази про' дуктивних сил, яке має забезпечити формування матеріального підґрунтя підтримуваного розвитку суспільства. Згідно з основ' ними завданнями сталого розвитку, структура науково'вироб' ничої бази сталого розвитку має складатись з трьох основних груп компонентів: науково'інформаційної основи, техніко'тех' нологічної бази та організаційно'регулюючої форми. До науково інформаційної основи відносяться: 1. Наукова система аналізу глибинних структур основних та комплексних форм руху матерії, що виступає як продуктив' на сила прискореного виробництва науково'теоретичних знань. 2. Інформаційна система накопичення та поширення тео' ретичних знань та засобів практичного їх впровадження у ви' робництво, що є продуктивною силою збереження та примно' ження комплексного людського досвіду. 186
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
3. Конструкторсько'технологічна система виробничого впровадження наукових досягнень фундаментальних галузей науки, що являє собою продуктивну силу втілення науково' теоретичних знань в матеріальні форми засобів праці та пред' метів споживання. До техніко технологічної бази відносяться: 1. Комплексна енергетично'силова машинно'мережна си' стема, що є ефективною продуктивною силою виробництва, трансформації енергії та прогресивного ресурсозбереження. 2. Інтегрована система автоматизованих інформаційно'ви' робничих машин промислового виробництва та будівництва з комплексною дією, прогресивних виробничих споруд, засобів та предметів праці з особливими властивостями, яка є продук' тивною силою примноження якісно нових споживчих вартос' тей та збереження екологічної чистоти виробництва. 3. Система матеріально'технічних та біологічних засобів аг' ропромислового виробництва, що є продуктивною силою ком' плексного впливу на об’єкти агропромислового господарюван' ня, результатом дії якої є кількісне збільшення та створення якісно нової продукції АПК, збереження еколого'економічного потенціалу навколишнього природного середовища. 4. Високопродуктивна інтегративна система транспортно' го комплексу та виробничих зв’язків, що є високошвидкісною продуктивною силою розподілу споживчих вартостей згідно потреб виробництва та споживання. Організаційно регулюючими формами суспільного вироб' ництва сталого розвитку є: 1. Прогресивні економічні механізми регульованого рин' кового виробництва споживчих вартостей. 2. Еколого'економічні механізми ефективного ресурсоко' ристування та ресурсозбереження, охорони та відтворення се' редовища функціонування продуктивних сил 3. Суспільно'політичні форми забезпечення комплексно' го людського розвитку, основані на принципах демократії, рівноправ’я, вільного інформаційного доступу й участі в еко' номічній діяльності; 187
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
4. Високоефективні форми територіальної організації інтегрованих науково'виробничих процесів, організаційні форми об’єднання наукового й виробничо'ресурсного по' тенціалу продуктивних сил суспільства. При цьому найбільш економічно ефективною та прогре' сивною з точки зору науково'виробничого спрямування досліджень формою територіально'господарської системної інтеграції науково'виробничої діяльності мають стати техно1 поліси, як сучасна форма територіальної iнтеграції науки, освіти й високоефективного виробництва. З метою збільшен' ня інвестиційно'інноваційної принадності, поліпшення кліма' ту економічної діяльності технополіс може бути різновидом вільної економічної зони з особливими, стимулюючими фінансово'економічними умовами й відповідними юридично' правовими нормами господарювання. З сучасної точки зору, технополіс становить єдину науково'виробничу, навчальну, а також житлово'комунальну й культурно'побутову зону, об’єднану навколо наукового центру, який забезпечує безу' пинний відтворювальний iнноваційно'виробничий цикл на базі наукових досліджень. Як прообраз нових, осередкових територіально'ор' ганізаційних форм існування інтегрованого виробничо'еко' номічного циклу, на сучасному етапі технополіс поки що є ви' робничим об’єднанням, досить вузькоспеціалізованим на ви' пуску наукоємної продукції. У майбутньому суспільстві ста' лого розвитку компактні науково'виробничі поселення, мiстечка, де створені максимально сприятливі умови для жит' тя, праці, відпочинку, освіти, задоволення культурних потреб мають стати однією з основних форм територіальної ор' ганізації виробництва, у т.ч. й в Україні. За технополісної фор' ми територіальної організації виробництва значним чином до' лаються й характерні для індустріального урбанізованого суспільства елементи відчуження працівника від виробничого процесу в цілому, вузька спеціалізація людини'виробника, яка значним чином стримує розвиток особистості. Раціональним виходом є диференціація великих міських поселень на муль' 188
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
тифункціональну ієрархічну багаторівневу соціально'еко' номічну технополісну систему зі спільною інфраструктурою, але відносно відокремленими дослідницько'виробничими циклами. На даний момент елементами (“блоками”) таких си' стем можна вважати технопарки, як спеціалізовані підрозділи технополісів. Такі комплексні структури характеризуватимуться підви' щеною еколого'економічною спрямованістю виробництва, ке' рованістю еколого'економічних процесів і сприятимуть гар' монізації відносин суспільства та природи як середовища функціонування продуктивних сил. Одночасно технополісні об’єднання являтимуть собою ви' сокоефективну форму регіонального розвитку у вигляді інве$ стиційно$інноваційних центрів зростання — каталізаторів прискореного соціально'економічного розвитку регіонів з пе' ретворенням їх у високотехнологічні й високоефективні тери' торіально'господарські виробничі комплекси. Таким чином, в процесі сталого розвитку суспільства, на основі інтегрованого розвитку науки, техніки, людського капіталу та суспільно'економічних форм організації вироб' ництва має сформуватись комплексна суспільна універсальна продуктивна сила. Основними її проявами та ознаками мають бути: всебічне інформаційне забезпечення суспільного вироб' ництва; гармонійна інтеграція продуктивних сил в природне середовище їх функціонування; гармонізація суспільно'еко' номічних відносин та забезпечення комплексного людського розвитку; значне кількісне примноження та докорінна зміна якісних показників споживчих вартостей; збереження та відновлення еколого'економічного потенціалу планети в інте' ресах нинішнього й прийдешніх поколінь людства. Серед прогресивних економічних механізмів регульовано' го ринкового виробництва споживчих вартостей в сучасному суспільстві все більш важливу роль відіграють науково' технічні вільні зони, метою створення яких є досягнення якісно нового рівня виробництва та забезпечення інно' ваційного напрямку розвитку регіональних територіально' 189
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
господарських комплексів. Запровадження особливого режи' му господарювання для науково'технічних зон має за мету: по' перше –активізацію науково'дослідної діяльності, а по'друге — ущільнення мережі зв’язків між науково'дослідницькими та конструкторськими організаціями з одного боку, ринково' інфраструктурними закладами з іншого боку, а також з вироб' ничою базою підприємств. Для виконання завдання приско' рення науково'технічного та соціально'економічного розвит' ку територій, вільні зони науково'технічного співробітництва мають створювати, за рахунок особливих юридично'правових норм господарювання, ресурсну базу (у т.ч. — кадрову, інфор' маційну й фінансову) для прискореного впровадження науко' вих розробок у виробництво. Розвиток НТП є нерозривно пов’язаним із діалектичним розвитком продуктивних сил та відповідною зміною виробни' чих відносин. Хоча з точки зору сучасної економічної теорії, змальована вітчизняною школою політичної економії класич' на картина відповідності певного рівня розвитку продуктив' них сил конкретній соціально'економічній формації є багато в чому проблематичною, як правило, в основному зберігається відповідність конкретних науково'технічних досягнень пев' ним етапам розвитку людської цивілізації. Наріжним питан' ням при цьому є питання про первісність в єдності “наука”' ”техніка”. Класичним є твердження про первісність техніки. Однак, в останні десятиріччя більш аргументованою вва' жається точка зору про первісність наукового знання у вигляді об’єктивно сприйнятої, пізнаної та втіленої у технічних досяг' неннях інформації. Процес накопичення інформації первісною пралюдиною простягся на сотні тисяч, як не на мільйони років, поки початкові наукові знання не почали ефективно втілюватися у матеріальне виробництво. Протягом 1,5 млн. років існування суспільного вироб' ництва розвиток продуктивних сил пройшов 17 загально' технічних переворотів (далі — ЗТП). Пік 18'го ЗТП прогно' зується на 20'30 роки нового сторіччя. Серед них можна виділити п’ять, які докорінно перетворювали технічну базу 190
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
суспільного відтворення зі зміною способів виробництва, та ще п’ять великих якісних зрушень в рамках одного способу виробництва1. При цьому характерною рисою всіх технічних та науково' технічних переворотів було зростання рівня комплексності роз' витку та розміщення продуктивних сил суспільства, який мож' на в загальному випадку вважати як рівень відповідності тери' торіальної та галузевої організації продуктивних сил існуючим щодо цього сукупним природно'суспільним передумовам. Так, палеолітичний ЗТП поклав початок суспільному відтворенню, людській праці, спрямованій на виробництво за' собів праці та предметів споживання. В цей період людство ви' користовувало найпримітивніші кам’яні та кістяні знаряддя праці, мізерне використання природних ресурсів обмежува' лось водними, мисливсько'рибальськими, лісовими ресурса' ми та окремими мінералами. Суспільне виробництво носило так званий “природний” характер. Територі'альна організація продуктивних сил мала точковий характер, локалізуючись ли' ше в найбільш сприятливих кліматичних та ресурсних зонах (Міжріччя, Африка, Індійський мезоматерик, Південна Азія тощо). Неолітичний ЗТП характеризувався рішучим переходом від “природного” до “штучного” виробництва. Із запроваджен' ням скотарства та землеробства до господарського вжитку увійшов головний природний ресурс нашої планети — земля та незначною частиною основний — корисні копалини, у тому числі паливні та рудні ресурси. Значно послабла залежність людини від природних обставин, оскільки запорукою її життя стали не примхи природи, а плідна праця самої людини. Ще меншою стала ця залежність із відкриттям вогню, появою пер' ших технічних мисливських знарядь. Поглиблений рівень ви' користання ресурсного потенціалу планети дозволив розши' рити географію розвитку продуктивних сил значною поверх' 1
Ю.В.Яковец. Ускорение научно'технического прогресса: теория и эко' номический механизм. — М.: Экономика, 1988, с. 27.
191
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
нею суші, за винятком територій з найбільш несприятливими умовами проживання. Проте, територіальна організація про' дуктивних сил в цей період мала осередковий характер на те' ренах зі сприятливим кліматом, найбільш плідними ґрунтами та значними водними шляхами й запасами. Загалом, для первісного світу характерною концепцією ресурсокористуван' ня було “відвойовування” у природи ресурсів та боротьба з нею. Рівень впливу антропогенної діяльності на довкілля вва' жається незначним, однак дослідниками пропонуються при' клади участі людини в зникненні на протязі неоліту окремих видів біотипів. ЗТП античного світу спирався на посилене освоєння руд' них ресурсів, у першу чергу — міді та заліза для виготовлення знарядь праці, зброї тощо. Територіальна концентрація про' дуктивних сил почала приймати характер, близький до сучас' ного, в системі розселень, поряд із селищами з’явились міста (та міські агломерації), які стали першими “промисловими” центрами. У розвитку продуктивних сил, з поглибленням те' риторіального поділу праці, все більшу роль почало відіграва' ти виробництво у сфері послуг, з’явились та стрімко розвива' лись елементи інфраструктури. Територіальна організація продуктивних сил прийняла характер територіально'госпо' дарських регіонів із певною структурою виробництва, яка орієнтувалась переважним чином на доступні сировинні ре' сурси. В античному світі спостерігаються перші екологічні не' гаразди локального масштабу. Промисловий ЗТП, що поклав початок машинному ви' робництву, відкрив епоху інтенсивного товарного вироб' ництва, яка характеризувались бурним розвитком всіх еле' ментів продуктивних сил, причому розвиток інфраструктури дозволив освоювати віддалені райони земної кулі. Однак, найзначніший рівень територіальної концентрації виробничої діяльності був притаманним все'таки регіонам з багатим ре' сурсним потенціалом. У територіальній організації продук' тивних сил вимальовується світовий міжнародний поділ праці, вона набуває вигляду економічних районів (таксонів), 192
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
що охоплюють своєю мережею майже всю заселену територію. В ресурсокористуванні домінуючою стає концепція “скорення природи”. До цього періоду відносяться перші екологічні ката' строфи планетарного масштабу (знищення видів тварин, по' рушення родючості земель, тотальна вирубка лісів). Науково'технічний ЗТП (Перша НТР), почався з 1910'х років як військово'технічна революція і продовжувався до кінця “індустріальної” епохи (ним вважається або паливна криза кінця 1970'х років, криза Іран — США 1980 р., поява першого персонального комп’ютера ІВМ РС ХТ 1981 р. або ж Чорнобильська аварія 26.04.1986 р.). Цей період характеризу' вався інтеграцією наукових і технічних досягнень при всезро' стаючій ролі науки. Характерною рисою цього періоду є те, що рівень концентрації продуктивних сил починає визначатись не тільки і не стільки природно'сировинною базою, а й такими важливими факторами, як людський капітал, економіко'гео' графічне положення, соціально'економічні та економіко' політичні явища тощо. На перший план виходить нема' теріальне виробництво. Таким чином, добробут суспільства починає визначатись саме рівнем комплексного, тобто всебічного та пропорційного розвитку продуктивних сил. Рівень розвитку продуктивних сил на цьому етапі може прямо не залежати від природно'кліматичних умов регіонів. Бурхли' вим розвитком відзначаються однак регіони з запасами палив' них ресурсів, оскільки валовий продукт стає все більш енерго' ємним. На цьому етапі набирають силу й альтернативні дже' рела енергії. Територіальна організація продуктивних сил характери' зується практично повним охопленням планети господарсь' кою діяльністю. Зростання рівня комплексності територіаль' ної організації продуктивних сил проявляється в чіткому суспільному розподілі праці на рівні держав. Тобто, практично кожна країна стає своєрідним економічним “макрорайоном” з чітко визначеною спеціалізацією в міжнародному поділі праці. Проте не завжди спеціалізація країни повністю відповідає внутрішнім передумовам. Значним чином вона обумов' 193
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
люється певними зовнішньополітичними міркуваннями та інтересами країн — регіональних та світових гегемонів. Цей період характеризується і появленням жахливих територіаль' но'господарських диспропорцій типу “хмарочос”'”бідонвіль” всередені країн Латинської Америки та Азії, а також типу “ба' гач”'”жебрак” на рівні країн континентальних регіонів. Нор' мою стає неекономне використання всіх доступних сировин' них ресурсів, інтенсивна експлуатація яких поряд із слабкою природоохоронною діяльністю поставила планету на межу глобальної еколого'економічної катастрофи, що її західні вчені'алармісти, зокрема Ф.Сен'Марк в 60'х — 70'х роках ХХ сторіччя пророкували вже на початку 2000'х років1. Серед вказаних загальноцивілізаційних проблем більшість тим чи іншим чином пов’язана із недотриманням принципів всебічного пропорційного розвитку продуктивних сил, причому на світовому просторі на кінець періоду Першої НТР, тобто на початок 80'х років найбільшими соціально'еко' номічними досягненнями відзначаються саме ті країни, де комплексне використання загального ресурсного потенціалу і пропорційний, керований розвиток продуктивних сил стають нормою існування. Причому, при всіх суспільних системах в загальноресурсному потенціалі продуктивних сил на перший план починає виходити людина з невід’ємними суспільними правами та обов’язками перед суспільством та природою. Особливості сучасного етапу НТП. У першій поло' вині 80'х років стає очевидною безвихідь подальшого “індустріального” розвитку світової економіки, основаного на споживацькій концепції “скорення природи”, якщо не для те' перішнього, так для прийдешніх поколінь. До речі, вченими — представниками школи екологічного песимізму, найвідомішим з яких є Т.Р.Мальтус (1766'1834) — автор так званої “теорії зменшуваної родючості ґрунтів”, ідея прирече' ності цивілізації внаслідок обмеженості натуральних ресурсів 1
Ф.Сен'Марк. Социализация природы. М.:Прогресс, 1977. — С. 59, 165, 172'175.
194
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
висовувалась і в попередній час. Дійсно, нескладні економіко' статистичні обрахунки доводили начебто правоту ідеї: земна поверхня обмежена, кількість населення зростає, ґрунти вис' нажуються, мисливсько'рибальські ресурси скорочуються швидкими темпами, починаючи з ХVІІІ сторіччя зникають цілі види промислових звірів та риб, довкілля все більше засмічується відходами антропогенної діяльності1. Проте, ці теорії ґрунтувались на положенні про “статус'кво” продуктив' них сил, тобто не враховували динамізм їх розвитку. Тому, головним завданням нової НТР стало не стільки створення принципово нових видів техніки, скільки ресурсоз' береження, докорінне підвищення продуктивності сільського господарства, технологічна революція у створенні матеріалів з новими властивостями та “інформаційний прорив”, метою якого є обробка інформації в планетарному масштабі в режимі “реального часу” й так звана “віртуалізація” багатьох видів діяльності — тобто перенесення в інформаційний простір час' тини виробництва в інфраструктурі (торговельних операцій, зв’язку, зокрема — поява електронної пошти, електронних друкованих видань, послуг ринкової інфраструктури тощо). При оброблюванні інформації в режимі, близькому до ре' ального часу, на основі досягнень мікроелектроніки потрібні обсяги інформації за бажанням користувача можна отримува' ти з будь'якого місця земної кулі за строк, потрібний людині для її сприйняття. Цей етап розвитку почався з широкого за' провадження й розвитку мережі інтегрованих персональних ЕОМ (зараз — “Інтернет”), яка дозволяє миттєво отримувати інформацію практично в любому вигляді — від друкованих ма' теріалів та креслень до мовних повідомлень й реального рух' ливого зображення. Територіальна організація продуктивних сил в епоху Дру' гої НТР у розвинутих країнах набуває якісно нового типу — тією чи іншою мірою керованих територіально'виробничих 1
Т.Р.Мальтус. Опыт о законе народонаселения и его воздействии на улучшение общественного благосостояния. Т.1 '2, СПБ, 1868.
195
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
природно'господарських міждержавних макрорегіонів, серед яких лідирують Європейський союз та Північна Америка. При цьому рівень комплексності розвитку і розміщення продуктивних сил виходить на принципово новий рівень. Не тільки земля, але й навколоземний простір (космос) став місцем стрімко зростаючої концентрації продуктивних сил. З метою реалізації концепції ресурсозбереження для вироб' ництва провідним девізом стає “споживати спожите”, за умов дотримання якого відходи виробництва стають техногенними родовищами, утилізуються практично будь'які відходи вироб' ництва, традиційному теплоенергетичному паливу протистав' ляються ядерні та альтернативні джерела. На перший план виходить технологічна біологія, шляхом генної інженерії створюються види сільськогосподарських рослин та тварин з високою продуктивністю та особливими властивостями, що складає підґрунтя вирішенню продоволь' чої проблеми. Сільське господарство в розвинутих країнах трансформується, стає невід’ємною складовою високотехно' логічного агропромислового комплексу, причому докорінно підвищуються й якісні властивості (у тому числі — споживчі якості та строки зберігання) готової продукції, що дозволяє різко зменшити втрати продукції АПК на шляху від виробни' ка до споживача. Впровадження автоматичних технологічних циклів у ви' робництво дозволяє багаторазово збільшити якість та обсяги випуску готової продукції, а застосування матеріалів та конст' рукцій з бажаними властивостями — докорінно покращити її робочі характеристики. Головним завданням цього періоду НТП є природо' та ре' сурсозбереження з одночасним вирішенням нагальних соціальних завдань (пом’якшенням внутрішньо'державних та міждержавних територіально'господарських і соціально'еко' номічних диспропорцій). Воно вирішується не стільки на технічній, оскільки на технологічній та інформаційній основі. Сама ж Друга НТР носить, з нашої точки зору, інформаційно' технологічний характер, оскільки на її протязі поки не створе' 196
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
но практично жодного принципово нового виду техніки. Мікропроцесор, який став “наріжним каменем” інформаційної складової другої НТР був створений М.Е.Хоффом за 10'15 років до її початку, а переважна кількість складних соціально' інформаційних, у тому числі й економічних процесів (жур' налістика, ринково'інфраструктурна діяльність тощо) все більше зміщуються у так званий “віртуальний” простір, мож' ливості якого, завдяки інтерактивному спілкуванню з джере' лом інформації, створюють підґрунтя активної участі індивіда у формуванні самого цього простору, активної зміни дійсності. На прикладі розвитку комп’ютерних систем можна прослідкувати етапи розвитку підґрунтя сучасного етапу на' уково'технічної революції. Так, першим етапом можна вважа' ти період 1943'1949 років (від створення першої ЕОМ на підприємстві компанії IBM до побудови комп’ютера за прин' ципами Фон Неймана) — період початкового використання ЕОМ для виконання складних розрахунків у задачах в основ' ному військово'прикладного характеру. Другий етап розпо' чався у 1949 році, коли було в основному сформульовано архітектурні принципи і почалось запровадження промисло' вих зразків ЕОМ в якості інструментів наукових досліджень для виконання розрахунків різного характеру. Для цього ета' пу характерною була наявність однієї, рідше декількох ПЕОМ в одному закладі. На одній “великій” ЕОМ, що займала декілька машинних залів, виконувались всі потрібні розрахун' ки або ж вона була частиною керуючого пристрою в експери' ментальному або виробничому устаткуванні. Третій етап у розвитку ЕОМ було розпочато у 1965 році створенням першого комп’ютеру, який на відміну від попе' редніх зразків, що займали великі приміщення і потребували спеціального обслуговування, мав розміри шафи й міг бути пристосованим до потреб невеликих підприємств, а в окремих випадках — і до особистих нужд. Починаючи з цього моменту такий “квазіперсональний” комп’ютер став незамінним прила' дом у дослідницькій лабораторії й почав широко використову' ватись як керуючий пристрій в наукових експериментах. На 197
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
цьому етапі (у 1970 р.) був створений і перший мікропроце' сор'інтегральна схема Intel — 4004. Наступний, четвертий етап розпочався з 1975 року, коли в широкому продажу з’явилися персональні комп’ютери (ПК) на основі мікропроцесорної інтегральної схеми, які відкрили епоху персональних комп’ютерів. Саме з цього моменту комп’ютер став “універсальним” інструментом наукового дослідження, за допомогою якого почалось виконання вели' ких обсягів робіт різного характеру — від вирішення суто об' числювальних задач до завдань керування експериментами і обробки отриманих даних, а також для оформлення різно' манітної документації. Останній, п’ятий етап використання комп’ютерної техніки, почався у першій половині 80'х років і продов' жується до нашого часу. 20 років тому (1981 р.) було представ' лено широкій публіці персональний комп’ютер, побудований на принципах відкритої архітектури, яка орієнтується на сумісність усіх комп’ютерів одного покоління, випущених різними виробниками, у використанні програмного та апарат' ного забезпечення, комунікацій та допоміжної периферії. Це дозволило об’єднувати персональні комп’ютери в мережі, у то' му числі в глобальну світову інформаційно'комп’ютерну сис' тему “Інтернет”. На цьому етапі розвитку комп’ютерна техніка збагачується цілим комплексом функціонально диференційо' ваної периферії, яка дозволяє перетворити персональний комп’ютер на мультифункціональний інструмент роботи з електронною поштою, рукописними, друкованими, поліграфічними, фото' та відеозображеннями, які за рахунок конвертуваня в електронну форму стають легко доступними для передачі на практично будь'які відстані. Цінною влас' тивістю ПЕОМ стає інтерактивність, тобто можливість безпо' середнього впливу на джерела інформації, з яких вона надхо' дить на комп’ютерну робочу станцію користувача в режимі, все більш близькому до реального часу. За рахунок цього ПК став ефективним засобом зв’язку, спілкування, а також засо' бом доступу до інформаційно'довідникових систем типу елек' 198
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
тронних банків даних, бібліотек та ін. Деякі дослідники вважа' ють, що окремим етапом розвитку ПЕОМ є перехід від про' грамно'орієнтованого підходу при роботі з ПЕОМ до об’єктно'орієнтованого підходу, за яким і створено операційні системи сімейства “Windows” та їх аналоги. Широке впровад' ження таких систем спостерігалося у світі на межі 80'90'х років, у нашій країні цей етап пройшов із деяким запізненням і спостерігався у другій половині 90'х. На початок 2000'х років впровадження передових досягнень комп’ютерної техніки та інформатики на загальносвітовому просторі й у нашій країні є практично одночасним. Проте з деякою затрим' кою іде розвиток національних комп’ютерних мереж. Однак в українському сегменті Інтернету розміщені понад 320 газет і журналів, діє 28 серверів, на яких розміщують інформацію політичні партії та 335 — з персональними сторінками окре' мих політиків і бізнесменів. Досить широкою є потенційна ау' диторія зазначених інформаційних ресурсів — на кінець 2000 р. в національному сегменті мережі Інтернет, за різними оцінками, було від 320 до 370 тис. постійних користувачів, крім того, більше 300 тис. чол. ще користувалися послугами мережі Інтернет час від часу1. За оцінками експертів, за на' ступні п’ять років ймовірним є зростання кількості користу' вачів Інтернет до декількох мільйонів осіб, перш за все за ра' хунок молоді, яка навчається у закладах середньої та вищої освіти. Для прискорення впровадження досягнень НТП в га' лузі розвитку електронних мереж зв’язку завершується роз' робка Державної програми розвитку мережі Інтернет в Ук' раїні, метою якої є, зокрема, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм влас' ності, належне представлення в мережі Інтернет національних інформаційних ресурсів, прискорення інтеграції України до європейських структур. 1
Послання Президента України до Верховної Ради України "Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році". Розділ ІІ. Підсумки соціально'економічного розвитку України у 2000 році та завдання на 2001 рік. Проблеми та шляхи розвитку українського сегменту Інтернету.
199
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
На майбутньому, шостому етапі розвитку комп’ютерної техніки, початок якого прогнозується приблизно до 2005 року, передбачається інтеграція ПЕОМ та засобів зв’язку в універ' сальний мобільний персональний засіб інтерактивного спілкування, отримання, обробки та передачі інформації в ба' жаній користувачем формі через світову комп’ютерну мережу. Також передбачається перетворення домашньої ПЕОМ в засіб організації та управління функціонуванням автоматизованого домогосподарського комплексу. Окремі, достатньо ефективні зразки такого інтегрованого комп’ютерного обладнання вже отримали певне поширення в розвинутих країнах світу. Таким чином сучасний ПК можна охарактеризувати як своєрідний універсальний техніко'технологічний засіб пізнання дійсності та багатофункціональний робочий інстру' мент наукового дослідження, обробки інформації й обміну різними її видами на компактних носіях або через розвинуту систему електронних мереж. Загалом, сучасний етап НТР є ілюстрацією того, що помітний розвиток суспільного виробництва може відбувати' ся й без докорінних змін у матеріально' речовій формі існу' вання продуктивних сил. Таке вже, зокрема, відбувалося на протязі останніх п’ятисот років існування античного світу ( у І — ІV стт. н.е.), коли зростання суспільного виробництва відбу' валося в основному за рахунок удосконалення форм ор' ганізації виробництва, ущільнення економічних зв’язків, роз' витку торгівлі, інших видів інфраструктури тощо без впровад' ження у виробництво докорінно нових видів техніки та техно' логії. Що не вирішила і не вирішить друга НТР? По перше — це соціально'економічні проблеми більшості країн: як розви' нутих держав Заходу, так і на постсоціалістичному просторі, на кажучи вже про країни так званого “третього світу”. Для цього потрібна якісно нова, багатополюсна й багатовимірна ге' ополітика, орієнтована як на всебічну підтримку країн, що розвиваються та трансформують економіку, так і на вирішен' ня соціально'економічних та соціально'екологічних проблем 200
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
розвинутих держав, про накопичення яких свідчать кризові явища кінця 1990'х — початку 2000'х рр. По друге — це ресурсно'енергетичні проблеми. Альтерна' тиви ядерним станціям поки ще нема, а вони створюють лево' ву частку техногенно'екологічної небезпеки. Третя НТР має бути першою чергою революцією енергетичною зі створенням нових видів техніки — високопродуктивних паливноеконом' них джерел енергії. По'третє, глобальні проблеми екології земної кулі. Високий рівень захисту природи в певній частині розвинутих країн лише частково компенсує шкоду, завдану всій антропосфері. Нового значення в цьому світлі має набути раціональне, економне та пропорційне, тобто комплексне ре' сурсокористування на всій території Земної кулі, оскільки природа не визнає політичних кордонів. Як показала Чорно' бильська аварія, ніякими “залізними” завісами не можна відмежуватись від екологічних негараздів. По'третє — друга НТР, скоріше за все, неспроможна виве' сти людство на новий рівень взаємовідносин із навколозем' ним простором. Прогнозовані на початку космічної ери швидкі зрушення в освоєнні космічного простору сонячної си' стеми залишилися на рівні науково'фантастичних декларацій та довгострокових багатодесятирічних проектів, виконання яких є справою далекого майбутнього.
7.3. ÍÒÏ ³ ïåðñïåêòèâè ðîçâèòêó ñâ³òîâîãî ãîñïîäàðñòâà, Óêðà¿íè òà ¿¿ ðåã³îí³â Сучасний етап розвитку продуктивних сил України відзна' чається двома основними тенденціями. Одна з них полягає в то' му, що більша частина виробничих потужностей структурофор' муючих галузей економіки є морально та фізично застарілою. Так, ступінь зносу виробничих основних фондів в кінці 90'х — на початку 2000 років становив більше 45%, причому у промис' ловості — 48,8%, в сільському господарстві — 39,3%, у будівництві — 50,8%. Причому, за період 1990'2000 років, го' ловним чином у зв’язку з відсутністю фінансування різко змен' 201
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
шилось реальне оновлення основних виробничих фондів. Інве' стиції в основний капітал за 1990'1998 рр. скоротились на 78%. Тільки починаючи з 1998 року, спостерігається зростання інве' стицій ( у 2000 р. — на 14,9% у порівнянні з 1998 р.) Для галузей, що визначали місце України в міжнародному поділі праці, інвестиції в основний капітал за період кризи (1990'1998 рр.)скоротились приблизно у два (в газовій, харчо' смаковій промисловості), в три (у вугільній, нафтовій промис' ловості, чорній та кольоровій металургії), в п’ять (у хімічній та нафтохімічній промисловості), десять (у деревообробній про' мисловості, промисловості будматеріалів), у двадцять (в ма' шинобудуванні), а у легкій промисловості — більше, ніж в тридцять разів1. Багато в чому невідповідною сучасним вимо' гам НТП залишилась номенклатура продукції, що випуска' лась. За рахунок цього вітчизняні товари, за винятком мабуть що продукції сировинних галузей та окремих високотехно' логічних виробів ВПК і ракетно'космічної галузі, не зайняв у роки розбудови незалежності України чільного місця на євро' пейському та світовому ринках. Це становище, на жаль, суттєво не поліпшилося й у період виходу з кризи й зростання суспільного виробництва. Зокрема продовжують скорочува' тися інвестиції у вугільну промисловість та кольорову мета' лургію. Проте суттєве зростання інвестицій у загалом високо' технологічний машинобудівний комплекс (на 72,5%), та пев' ний приріст освоєних інвестицій у більшості базових галузей виробництва й інфраструктури дає змогу казати про початок позитивних зрушень у науково'технічній структурі вироб' ництва. Друга тенденція відображається у значному відриві на' укових та технічних досягнень української науки від вироб' ництва. Дійсно високий, світовий рівень багатьох як фунда' ментальних, так і прикладних наукових розробок початку 90' х років не впроваджувався у виробництво, у зв’язку з розри' 1
Статистичний щорічник України за 1998 рік/Держкомстат України; — К.: Техніка, 1999. С. 219.
202
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вом господарських зв’язків із товаровиробниками як за межа' ми України, так і всередині держави. За рахунок такого зволікання певний “відрив з випередженням” вітчизняної на' уки від відповідних зарубіжних розробок значним чином ніве' лювався. Причому відрив науки від виробництва за кризовий період останнього десятиріччя значно поглибився (табл.7.1 та 7.2). Кількість створених зразків нових типів техніки скороти' лась із 593 до 266 найменувань за рік у період 1990'1999 рр. Зростання кількості створених зразків нової техніки спос' терігалося у період 2000'2005 років р., і їх кількість склала на 2003 рік 710 одиниць, що є достатньо позитивною ознакою і пов’язано з інтенсивними процесами відродження й прискоре' ного розвитку національної економіки. У попередній кризо' вий період найбільш чутливо скоротилося впровадження у ви' робництво наукових досягнень у стратегічних галузях, таких, як створення металорізальних верстатів (в 33 рази), нових за' собів обчислю'вальної техніки (втричі), засобів зв’язку — в 3,5 рази, гірничо'шахтного устаткування (в 3 рази), сільськогос' подарських машин (в 2,5 рази), приладів та засобів автомати' зації — в 7,5 разів, електронної техніки — у 5 разів, медичної техніки — у 8 разів. Процес механізації та автоматизації про' мислового виробництва уповільнився за цей період більше, ніж в чотири рази, а впровадження нових прогресивних техно' логічних процесів — більше, ніж у п’ять разів 1. За останні ро' ки спостерігається певне зростання парку створених зразків нових типів техніки, зокрема достатньо суттєво — машин, ус' таткування та апаратів (у 2000 році їх було створено 300 оди' ниць, у 2001 — 478, у 2002 — 491 одиниця, що у 2 рази переви' щує показники найбільш проблемного у цій сфері 1999 року. За кількістю новостворених машин, устаткування та апаратів Україна випередила у 2003 році рівень 1990 року (102% від відповідного показника), що свідчить про нарощування тен' денцій інноваційного розвитку економіки. 1
Статистичний щорічник України за 1998 рік/Держкомстат України; — К.: Техніка, 1999. С. 444.
203
204
10 11 12 13 14
9
8
7
6
5
3 4
2
1
¹ ï/ï
Таблиця 7.1
56 10 6 10 5
353
407
21,7
4,6
45,4
4,2 21,4
60 4 3 17 2
304
335
21,5
4,9
46,8
4,3 20,6
60 2 6 4 4
253
21,9 268 449
5,2
48,8
4,5 19,8
45 7 – 15 5
242
21,9 266 469
5,0
48,4
4,1 18,9
63 2 13 19 7
300
23,3 335 631
5,5
53,9
4,1 17,9
74 2 13 19
478
610
19,4
5,1
55,4
4,0 17,4
60 5 43 27
491
520
20,6
5,5
57,3
4,0 17,1
710**
22,8
6,1
63,4
4,0 16,8
160,1 142,5 134,4 126,6 120,8 113,3 107,4 104,8
1435 1450 1518 1506 1490 1479 1477 1487
1990 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003
ʳëüê³ñòü îðãàí³çàö³é (ï³äïðèºìñòâ), ùî 1400 1453 âèêîíóâàëè íàóêîâî-äîñë³äíèöüê³ ðîáîòè, îä. ʳëüê³ñòü ñïåö³àë³ñò³â, ÿê³ âèêîíóþòü íàó313,1 179,8 êîâî-äîñë³äíèöüê³ ðîáîòè, òèñ. ÷îë. Óòîìó ÷èñë³ ìàþòü íàóêîâèé ñòóï³íü: äîêòîðà íàóê, òèñ.÷îë. 3,2 4,1 êàíäèäàòà íàóê , òèñ. ÷îë. 29,3 22,9 ʳëüê³ñòü íàóêîâî-ïåäàãîã³÷íèõ ïðàö³âíèê³â, ÿê³ âèêîíóþòü íàóêîâî-òåõí³÷í³ ðîáîòè 36,0 41,7 çà ñóì³ñíèöòâîì, òèñ.÷îë. Óòîìó ÷èñë³ ìàþòü íàóêîâèé ñòóï³íü: 2,9 4,2 äîêòîðà íàóê òèñ. ÷îë. êàíäèäàòà íàóê 21,1 18,6 ʳëüê³ñòü ñòâîðåíèõ çðàçê³â íîâèõ òèï³â 498 593 òåõí³êè, îä. 1000 Ç óñ³º¿ ê³ëüêîñò³ çðàçê³â: ìàøèí, óñòàòêó481 435 âàííÿ òà àïàðàò³â, ç íèõ: Åëåêòðîòåõí³÷íîãî óñòàòêóâàííÿ 88 62 Ìåòàëîð³çàëüíèõ âåðñòàò³â 66 10 Ìåòàëóðã³éíîãî òà ëèâàðíîãî óñòàòêóâàííÿ 11 9 óðíè÷î-øàõòíîãî óñòàòêóâàííÿ 12 23 Òðàêòîð³â òà àâòîòðàêòîðíîãî óñòàòêóâàííÿ 4 2
Ïîêàçíèê
Основні показники стану сфери науки в Україні у 199012003 рр.*
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
205
* Ðîçðàõîâàíî çà äàíèìè Ñòàòèñòè÷íèé ùîð³÷íèê Óêðà¿íè çà 2003 ð³ê, Ê.: "Êîíñóëüòàíò", 2004 , – Ñ. 346. ** Ðîçðàõîâàíî çà äàíèìè "Ìîí³òîðèíã ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó ðåã³îí³â Óêðà¿íè çà 2004 ð. Êè¿â, 2005, – Ñ.226 Ñêëàäåíî çà äàíèìè Ñòàòèñòè÷íèé ùîð³÷íèê Óêðà¿íè çà 2000 ð³ê / Äåðæêîìñòàò Óêðà¿íè. Ê.: Òåõí³êà, 2001. Ñ. 456-464; 2004 – Ñ. 353; ç³ñòàâëåííèé çá³ðíèê "Íàóêîâà òà ³ííîâàö³éíà ä³ÿëüí³ñòü â Óêðà¿í³" Êè¿â-2003, Ñ. 250-251
15 ѳëüñüêîãîñïîäàðñüêèõ ìàøèí 38 45 33 31 15 12 17 18 12 16 Óñòàòêóâàííÿ äëÿ õàð÷îâî¿ ïðîìèñëîâîñò³ 38 24 18 24 17 15 12 12 14 17 Óñòàòêóâàííÿ äëÿ ëåãêî¿ ïðîìèñëîâîñò³ 1 3 3 3 1 1 1 – – Òåõíîëîã³÷íå óñòàòêóâàííÿ äëÿ òîðã³âë³ ³ 18 7 7 4 – 1 2 8 – 3 ãðîìàäñüêîãî õàð÷óâàííÿ 19 Àïàðàòóðà òà óñòàòêóâàííÿ çàñîá³â çâ’ÿçêó 27 18 6 13 8 11 8 7 9 20 Åëåêòðîííà òåõí³êà 20 15 6 5 4 3 6 17 1 21 Ìåäè÷íà òåõí³êà 8 19 23 13 1 7 2 5 9 Ç óñ³º¿ ê³ëüêîñò³ çðàçê³â: ïðèëàä³â òà çàñîá³â 22 112 63 54 31 15 24 35 39 39 àâòîìàòèçàö³¿, ç íèõ: Ïðèëàä³â êîíòðîëþ òà ðåãóëþâàííÿ òåõíî23 53 37 24 13 8 5 5 11 9 ëîã³÷íèõ ïðîöåñ³â 24 Åëåêòðîâèì³ðþâàëüíèõ ïðèëàä³â 25 3 3 4 3 – 10 7 13 25 Çàñîá³â îá÷èñëþâàëüíî¿ òåõí³êè 9 5 7 3 3 6 6 – – Çàáåçïå÷åí³ñòü îðãàí³çàö³é îá÷èñëþâàëüíîþ 26 139,0 163,2 179,8 263,5 331,1 408,7 476,1 691,2 763,3 888,2 òåõí³êîþ, ÅÎÌ
Продовження табл. 7.1 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
За рахунок відтоку кадрів зі сфери науки та кваліфікова' них працівників — з підприємств наукомістких галузей про' блематичними стали не тільки впровадження у виробництво попереднього наукового доробку, але й проведення нових, відповідних потребам сучасності науково'виробничих досліджень. Так, за найбільш кризовий для вітчизняної науки період 1995'1998 рр. Україну залишили 270 докторів та більше 600 кандидатів наук, збагативши науковий потенціал в основ' ному Сполучених Штатів Америки, Російської Федерації та держави Ізраїль. З 2000 по 2004 роки кількість докторів наук, що залишили Україну склала, однак всього 79 чоловік, а кан' дидатів наук — 406 чоловік, що свідчить про уповільнення процесу міграції фахівців вищої кваліфікації. Досить стійкою тенденцією 1990'2005 років було зростання чисельності фахівців із науковим ступенем, кількість яких складала на 2000 р. 10339 докторів та 58741 кандидати наук, на 2004 рік — 11573 та 65839 осіб відповідно. Більше половини докторів на' ук мають вчене звання професора, а кандидатів наук — звання доцента (старшого наукового співробітника). Однак, більше половини докторів і п’ята частина кандидатів наук є старшою за 60 років, що свідчить про гостроту проблеми оновлення на' укових кадрів, особливо найвищої кваліфікації 1. Це підтверд' жується наступним поступовим зменшенням чисельності на' уковців, що виконують науково'дослідницькі роботи і мають вчені звання і наукові ступені у період після 2000 року. Науковий потенціал нашої країни внаслідок вказаних причин зазнав значних втрат. Так, кількість спеціалістів, які виконували науково'технічні роботи за час з 1990 по 2000 рр. включно скоротилась з 313,1 тис. чол. до 120,8 тис. чол. і до 104,8 тис. у 2003 р. Рівень залучення висококваліфікованих науковців до наукових розробок є мало задовільним (на 90% — для докторів, та лише на 70% для кандидатів наук). 1
Статистичний щорічник України за 2000 рік/Держкомстат України; — К.: Техніка, 2000. С. 456, 458, Статистичний щорічник України за 2003 рік/Держкомстат України; 2003 — С.346., Статистичний щорічник України за 2004 рік/Держкомстат України; — К.: Консультант, 2005. С.350'351.
206
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Рівень використання наявного наукового потенціалу Ук' раїни, особливо для середнього та молодшого науково' технічного та інженерно'технічного персоналу, відчутний дефіцит якого протягом останнього десятиріччя негативно по' значився на якості та кількості наукових розробок, особливо в технічних галузях, не відповідає високій кваліфікації та інте' лектуальному потенціалу українських науковців. Проте, не дивлячись на це, помітний науковий потенціал зберігся в теоретичних науках (математиці, теоретичній фізиці тощо), аерокосмічній галузі, матеріалознавстві, у т.ч. металознавстві, технології виробництва конструкційних ма' теріалів, у галузі ядерних досліджень, військовій справі тощо. Кількість організацій, що виконували науково'технічні робо' ти, зросла з 1990 по 2003 рік на 87 одиниць і склала на 1.01.2004 р. 1487 закладів. У зв’язку з усе більшою обме' женістю матеріально'технічної бази проведення досліджень та скороченням числа замовлень на прикладні розробки, у за' гальних обсягах проведених науково'дослідних робіт все більшою стає частка фундаментальних досліджень. Зокрема, якщо у 1990 р. вони складали 6,1% загальних обсягів проведе' них наукових досліджень, то у 2004 р. відповідна частка сягну' ла 15,3%. У структурі обсягів виконаних науково'дослідниць' ких робіт частка прикладних досліджень за 1990'2004 рр. ско' ротилася з 27,5% до 14,0%, частка розробок з 61,7% до 53,8%, зато зросла частка наукових послуг — з 4,7 до 16,9% (табл.7.2). Таке становище за об’єктивних обставин є достатньо відповідним загальноекономічній ситуації в країні. Однак, з точки зору перспективного розвитку виробництва, при збере' женні існуючого інтересу до фундаментальних досліджень аб' солютно недоречним є подальше скорочення числа досліджень прикладного характеру та пошуково'конструк' торських розробок, роль яких у впровадженні наукових розро' бок у виробництво є провідною й необхідною умовою цього, має бути орієнтування прикладних наукових робіт на кон' кретні потреби національного виробника. 207
709,3 1111,7 1263,4 1269,0 1578,2 1978,4 3319,8 411,2
1995 1996 1997 1998 1999 2000 2003 2004
ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ â³äïîâ³äíèõ ðîê³â
81,7 140,6 188,5 205,5 220,5 266,7 491,2 629,7
232,8 468,6 9963,3 221681,5 1719351,8
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó 11,5 12,7 14,9 16,2 14,0 13,5 14,8 15,3
6,1 8,8 15,6 12,7 10,2
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó
ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ â³äïîâ³äíèõ ðîê³â (ìëí. êðá.) 1051,8 27,5 1299,3 24,4 18326,6 28,7 510724,4 29,4 5102905,9 30,2 (ìëí. ãðí.) 209,8 29,6 321,6 28,9 309,1 24,5 297,5 23,4 330,3 20,9 436,7 22,1 429,8 13,0 573,7 14,0 393,5 606,8 693,7 682,8 918,6 1106,3 1900,2 2214,0
2365,1 3311,4 33542,7 963153,1 9474699,0
ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ â³äïîâ³äíèõ ðîê³â
55,5 54,6 54,9 53,8 58,2 55,9 57,2 53,8
61,7 62,1 52,5 55,3 56,0
íàóêîâî-òåõí³÷í³ ïîñëóãè
24,4 42,6 72,0 83,2 108,7 168,8 498,6 695,0
181,4 251,9 2063,3 44915,6 610905,7
3,4 3,8 5,7 6,6 6,9 8,5 15,0 16,9
4,7 4,7 3,2 2,6 3,6
* Ðîçðàõîâàíî çà äàíèìè ñòàòèñòè÷íîãî çá³ðíèêà "Íàóêîâà òà ³ííîâàö³éíà ä³ÿëüí³ñòü â Óêðà¿í³", Ê.: 2005, – Ñ. 115.
3831,1 5331,2 63895,9 1740474,6 16907862,0
1990 1991 1992 1993 1994
Âñüîãî
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó
ðîçðîáêè
ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ â³äïîâ³äíèõ ðîê³â
Ó òîìó ÷èñë³ ïðèêëàäí³ äîñë³äæåííÿ
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó
208
ôóíäàìåíòàëüí³ äîñë³äæåííÿ
Таблиця 7.2 Структурно1динамічна характеристика науково1технічного потенціалу України (за обсягами наукових та науково1технічних робіт, виконаних власними силами наукових організацій у 199012000, 2003, 2004 рр.*
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Таким чином, без відновлення тісного зв’язку науки і ви' робництва малоймовірним, виходячи з ринкових умов господа' рювання, є відродження та прискорений розвиток національної економіки. Основними для вирішення цього завдання є два на' прями. Перший полягає у приділенні належної уваги фінансу' ванню української науки, причому на першому етапі — досліджень, які матимуть прикладне значення. При цьому вра' ховуючи особливості сучасного етапу економічного розвитку, який полягає в основному у відновленні виробництва на базі існуючих потужностей, корисним є впровадження таких ор' ганізаційних форм інтеграції науки й виробництва, які стиму' лювали б як виробництво, так і проведення наукових досліджень. Так, як вказувалося вище, прогресивною формою інтеграції їх наукових досліджень і виробництва є технополіси та технопарки, а також науково'технічні зони з особливим (пільговим) економічним механізмом господарювання. За таких форм організації наукової і виробничої діяль' ності докорінно підвищується прибутковість виробництва, причому з’являється, поряд із державною підтримкою мож' ливість, самофінансування наукових досліджень. Другим напрямом є, враховуючи обмежені вітчизняні можливості, залучення іноземних партнерів як для фінансу' вання досліджень й інвестування коштів у виробництво, так і з метою отримання передових технологій та обладнання задля докорінного підвищення якості й конкурентоспроможності вітчизняної продукції. Це дозволить відвоювати позиції вітчизняного виробника на внутрішньому ринку та вийти на нові рубежі в галузі зовнішньої торгівлі як з традиційними партнерами (країни СНД й Балтії), так і на світовому еко' номічному просторі. На початковому етапі, з метою прискоре' ного відродження виробництва, залучення стратегічних парт' нерів може бути інтенсифіковано через створення пільгових умов економічної діяльності у вільних економічних зонах на' уково'технічного співробітництва. Причому, цей економічний механізм має забезпечити й ре' структуризацію економіки у напрямі орієнтації виробництва 209
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
на задоволення потреб людини в товарах широкого вжитку, на ринку яких поки панує іноземний товаровиробник. На наступному етапі пріоритети довгострокового науко' во'технічного та науково'технологічного економічного співробітництва мають охопити, поряд із галузями, що дають швидкий обіг капіталу, й інші сфери, головним чином — ви' робництво засобів виробництва. Особливо важливим, врахо' вуючи сучасний стан середовища функціонування продуктив' них сил, є екологічне співробітництво, де першорядною має бути співпраця в питаннях мінімізації наслідків аварії на ЧА' ЕС та вирішенні долі об’єкту “Укриття”, перетворення його в екологічно безпечний об’єкт з утилізацією решток постражда' лого реактора та залишків ядерного палива з четвертого енер' гоблоку ЧАЕС, створення в Україні замкненого циклу вироб' ництва ядерної енергії. Зважаючи на більш прискорене, аніж передбачалося, самовідновлення природного середовища радіоактивно забруднених територій, реальним є, за умови інтенсифікації заходів з мінімізації наслідків аварії, нор' малізація екологічного стану постраждалих територій вже на протязі життя теперішнього покоління громадян України. Основні стратегічні пріоритети сталого розвитку України та відповідні їм завдання НТП виходять із системи загально' людських цінностей та необхідності формування в майбутньо' му на планеті ноосферної цивілізації. З урахуванням особли' востей теперішнього перехідного періоду, завданнями НТП, згідно з національними цілями сталого розвитку держави1 визначено: 1. Економічне зростання, яке досягається за рахунок про' ведення цілеспрямованих реформ функціонуванням багатоу' кладної соціально спрямованої, екологоорієнтованої еко' номіки з забезпеченням мотивів і гарантій праці громадян та якості життя. Головним завданням НТП в цьому контексті є забезпечення високої продуктивності суспільної праці, 1
Україна: проблеми сталого розвитку (наукова доповідь). Київ, РВПС України НАН України, 1997. С.73.
210
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
раціоналізація структури виробництва й ресурсоспоживання та відповідна цьому техніко'технологічна реорганізація ви' робництва. 2. Охорону навколишнього природного середовища, за рахунок якої створюються умови всім громадянам для життя в здоровому середовищі з чистим повітрям, землею, водою, за' безпечується захист і відновлення біорозмаїття. Провідна роль НТП в цій сфері міститься в екологізації виробництва, матеріально'технічному й технологічному забезпеченні при' родоохорної діяльності, формуванні комплексної інфор' маційно'технічної системи контролю за станом навколишньо' го середовища. 3. Раціональне ресурсокористування, яке реалізується че' рез створення системи правових гарантій раціонального вико' ристання всіх видів ресурсів на основі дотримання національ' них інтересів країни та збереження ресурсів для майбутніх по' колінь. Завданням НТП є забезпечення ефективного ресурсо' користування на прогресивній основі комплексного викорис' тання ресурсного потенціалу зі збереженням та подальшим зменшенням існуючого рівня обсягів ресурсокористування. 4. Соціальну справедливість. Цим передбачається вста' новлення гарантій рівності громадян перед законом, забезпе' чення рівних можливостей для досягнення матеріального, екологічного і соціального благополуччя. В цьому контексті основною роллю НТП є забезпечення зростаючих потреб спо' живання на основі втілення досягнень НТП у виробництво то' варів широкого вжитку та створення відповідних правам лю' дини умов її життя та економічної діяльності. 5. Стабілізацію чисельності населення, яка досягається через формування ефективної державної політики з метою збільшення тривалості життя, надання всебічної підтримки молодим сім’ям, охорону здоров’я, материнства і дитинства. Завданнями НТП в цій сфері є матеріально'технічне забезпе' чення сфери охорони здоров’я, створення можливостей при' скореного відтворення робочої сили в умовах інтенсифікації суспільного виробництва. 211
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
6. Освіту та культуру — збереження інтелектуального потенціалу країни, що досягається забезпеченням гарантій для одержання бажаної освіти та користування громадянами культурним надбанням нації й людства в цілому. Пріоритета' ми НТП в цій сфері є забезпечення можливостей всебічного інтелектуально'культурного розвитку через впровадження досягнень інформаційних технологій в освітянську діяльність, створення єдиної світової інформаційно'культурної мережі. 7. Міжнародне співробітництво в усіх галузях еко' номічної діяльності, яке передбачається через активну співпрацю з іншими країнами та міжнародними ор' ганізаціями, створення зон вільного підприємництва та інших форм співробітництва, які сприяють економічному, соціально' му, культурному та екологічному процвітанню України. Особ' ливу роль при цьому відіграє науково'технічне та інфор' маційне співробітництво з метою прискорення відродження та інтенсифікації розвитку національного виробництва. Таким чином, стратегічні пріоритети сталого розвитку пе' редбачають саме комплексний розвиток продуктивних сил України, як всеохоплююче вдосконалення всіх їх компонентів на основі НТП з приведенням територіально'господарських пропорцій суспільного виробництва у відповідність природ' но'ресурсним, суспільно'економічним та екологічним переду' мовам економічного відтворення. При підході до визначення концептуальних засад прогно1 зування науково1технічного прогресу, треба виходити з того, що НТП є вирішальним фактором інтенсифікації вироб' ництва, який являє безупинний процес взаємозалежного по' ступального розвитку науки, техніки, виробництва і сфери споживання, що утворять єдиний послідовно сполучений ком' плекс “наука — техніка — виробництво — споживання”, НТП характеризується системою показників, які відобра' жають масштаби і темпи розвитку науки і техніки, їх застосу' вання в народному господарстві, вплив на інтенсифікацію ви' робництва й одержуваний при цьому соціально'економічний ефект. 212
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Концепція прогнозування НТП включає вимоги: • до удосконалювання знарядь праці — машин, устатку' вання, транспортних засобів, усіх видів машинної техніки; • до удосконалювання предметів праці — палива, сирови' ни, енергії, матеріалів; • до поліпшення технології організації праці і вироб' ництва; • до підвищення кваліфікації людей, що беруть участь у виробництві. Використання досягнень НТП є головним чинником по' легшення праці, підвищення його змістовності. Темпи віднов' лення промислової продукції є важливим показником технічної досконалості виробничого потенціалу країни. Вихідним положенням концепції розвитку НТП є скоро' чення термінів упровадження досягнень науки і техніки, одер' жання в самий найкоротший час найбільшої віддачі від трудо' вих, матеріальних і фінансових ресурсів на дослідження і роз' робки, швидке досягнення максимального кінцевого народно' господарського результату НТП (впровадження високопро' дуктивної техніки, передовій технології, науковій організації виробництва і праці у всіх сферах економіки), При прогнозування виходять з того, що НТП протікає в шести стадіях, які послідовно розгортаються в часі: 1) фундаментальні дослідження; 2) прикладні дослідження; 3) розробки (конструкторські, технологічні, проектні й організаційні); 4) підготовка виробництва; 5) серійне виробництво; 6) експлуатація. Кожна стадія характеризується специфічним обсягом за' вдань, набором визначених коштів і предметів праці, ма' теріальними і фінансовими ресурсами. Специфіка стадій виз' начає характер, структуру завдань прогнозування і вибір ме' тодів їх вирішення 213
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Фундаментальні дослідження проводять для аналізу явищ, визначення законів і закономірностей розвитку приро' ди, суспільства. Кінцевим результатом фундаментальних досліджень є відкриття нових законів, закономірностей, обґрунтування нових теорій, принципів і шляхів їхнього вико' ристання на практиці. Результати фундаментальних досліджень відображаються в авторській заявці на відкриття, патентах, авторських посвідченнях на винахід, у монографіях, статтях, підручниках, навчальних посібниках і т.д. Об’єктами прогнозів фундаментальних досліджень є на' прямки досліджень, очікувані результати, можливі наукові й економічні ефекти, витрати на поточні витрати і капітальні вкладення. Дослідження здійснюються інститутами Національної академії наук України, крупними ВНЗ, іншими організаціями, які займаються науково'дослідницькою діяльністю в галузях фундаментальних досліджень. Тут потрібно вказати, що прикладні дослідження мають подвійне призначення: з одного боку вони забезпечують гли' бокий аналіз і продовження фундаментальних досліджень з метою оцінки можливостей їх розвитку і застосування в прак' тиці для створення нових коштів і предметів праці, а з іншого боку — забезпечують аналіз стану виробництва в цілому, ви' робляють пропозиції по модернізації існуючої і створенню но' вої техніки, з питань організації і керування народним госпо' дарством. У прикладні дослідження включається створення та вне' сення змін до: державних та галузевих стандартів і інструкцій та нормативів. Прикладні дослідження проводять усі галузеві, відомчі наукові організації і вищі навчальні заклади. Розробки призначаються для експериментальної, дослідної перевірки можливості створення нової техніки, тех' нології; для модернізації серійно випущених предметів і коштів праці. Дослідно'конструкторські розробки здійснюються галузе' вими науково'дослідними організаціями, конструкторськими 214
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
бюро і т.п., власними дослідницькими та конструкторськими підрозділами підприємств. Продуктом праці на стадії розробки є заявки (патенти) на винахід, робочі креслення на виготовлення нової техніки, дослідні зразки, технології, проекти нових виробництв і т.п. Прогнозування розробок здійснюється інститутами міні' стерств, відомств або незалежними від них організаціями ра' зом з Національною академією наук. Одним з перспективних завдань має бути збільшення і розширення робіт з удосконалювання технологій “верхніх по' верхів” відповідних галузей. При прогнозуванні розробок основними об’єктами про' гнозу є: • якість готової продукції (послуг); • вартісні показники; • економічна, соціальна, екологічна ефективність; • потреба в трудових, фінансових, матеріальних ресурсах на створення нової техніки чи технології; • найкращі напрямки й методи досліджень. При цьому можливість застосування статистичних ме' тодів обмежена через відсутність чи через малу кількість вихідних даних, а також унаслідок труднощів установлення характеру протікання прогнозованого процесу (наявність стрибків, еволюційне). Для прогнозування на стадії розробки застосовуються ме' тоди визначення потреб, у т.ч. метод міжгалузевого балансу. Прогноз економічних і технічних показників нової про' дукції провадиться на основі застосування комбінації методів екстраполяції, аналізу патентної документації і науково' технічної інформації, методів експертних оцінок. Прогнозування на стадіях підготовки виробництва серійного виробництва й експлуатації. Застосовують методи експертних оцінок, екстраполяції, факторного аналізу, імітаційні методи. Структура прогнозів НТП залежить від рівня розвитку на' родного господарства у цілому. Чим вище рівень прогнозу, тим 215
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вона складніше, тим більш багатообразними є задачі, розв’язу' вані в ньому, тим складніше його розробка й організація. Схематично прогноз НТП складається з наступних скла' дових: • концепція, визначає основні напрямки розвитку НТП. У ній міститься аналіз економічного і соціального роз' витку країни за минулий період, виявлені позитивні і негативні тенденції; • основна частина, містить дані за прогнозом основних напрямків розвитку фундаментальних і прикладних досліджень, обґрунтування основних найбільш пер' спективних напрямків впровадження досягнень НТП у народному господарстві й результати оцінки прогнозу впливу НТП на соціально'економічний розвиток країни, а також регіональні прогнози, які відображують особливості розвитку НТП у регіонах. У прогнозі НТП відображаються наступні показники: • цільові показники розвитку (рівень споживання про' дукції галузі на душу населення, рівень досягнення раціональних норм споживання, величина потреби в продукції з урахуванням експорту й імпорту); • показники, що характеризують темпи, структуру й ефективність економічного розвитку (валова про' дукція, обсяги й структура інвестицій, ресурси, продук' тивність праці, фондовіддача • показники НТП — показники якості основних видів продукції (технічні, фізико'хімічні показники, вро' жайність, продуктивність і т.д.); • усереднені техніко'економічні показники окремих чи виробництв укрупнених технологічних процесів і за' стосовуваного устаткування (потужність, продук' тивність, показники питомих трудових, капітальних і матеріальних витрат, вартість одиниці чи потужності корисного ефекту і т.д.); • показники очікуваної економіки від виробництва (вико' ристання) перспективних видів продукції, технологій, 216
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• показники потреби в продукції суміжних галузей (по' казники обсягу і якості потрібної продукції). Крім того, включаються показники соціального розвитку, регіонального і міжнародного аспектів розвитку, показники збереження навколишнього середовища, загальне число котрих може сягнути за 300 одиниць. Проте, у випадку прогнозування показників науково'технічного прогресу на сучасній стадії роз' витку науки й техніки, навіть така кількість показників може стати замалою для достатньо повної характеристики рівня на' уково'технічного розвитку регіону чи країни в цілому. У зв’язку з прискоренням розвитку науки і техніки усе більш настійним стає завдання науково'технічного прогнозу' вання, що дозволяє вже зараз проектувати засоби вироб' ництва більш віддаленого майбутнього, більш раціонально обґрунтовувати довгострокові інвестиційно'інноваційні про' екти і складати поточні й більш довгострокові індикативні плани економічного розвитку. Широко розповсюдженим і по' пулярним методом прогнозування розвитку науки і техніки є спроба передбачення його результатів, виходячи з урахування зростання людських потреб і наявного запасу наукових ідей, які можуть бути з часом впроваджені в конкретні й дієздатні наукові розробки. Терміни їх реалізації визначаються на ос' нові накопиченого досвіду вирішення завдань науково' технічного спрямування. Однак, як показує досвід складання наукових прогнозів, при цьому існують дві основні проблеми. Перша з них міститься у тому, що зі збільшенням строку про' гнозу накопичується усе більше прорахувань, а самі прогнози набувають все більш фантастичного характеру. Другою тен' денцією часто є неспроможність прорахувати так званий “ви' нахід прориву”, який може бути або критичним винаходом, або таким, що заповнює вузьке місце в системі машин і техно' логій, і через це відкриває нові можливості бурхливого розвит' ку певних галузей та сфер суспільного виробництва. Це мож' на показати на прикладі довгострокового прогнозу “Хроно' логії майбутніх відкриттів” (1964 р.), складеної В. Р. Келле' ром, і переліку очікуваних відкриттів (1965 р.), складеного Т. 217
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Дж. Гордоном і О. Хелмером у співробітництві з 82 вченими Європи й Америки1. Ці прогнози, складені за сорок років до нашого часу, дають картину світу, у якій було передбачено, зо' крема, до 1970 р. — висадка людини на Місяці, точний машин' ний переклад, постійні супутники зв’язку (ці прогнози у своїй більшості були вірними). До 1980 р. вказаними прогнозами передбачено повне виліковування раку і серцево'судинних за' хворювань (не вирішено й зараз), збільшення міцності мета' лів, промислове виробництво синтетичного протеїну та синте' тичної їжі (частково впроваджено зараз), пересадження і щеп' лення штучних пластичних і електронних органів (в основно' му вірно), передача електроенергії без проводів (мало практи' кується), створення в лабораторних умовах примітивних форм життя (не вирішено й зараз), — загалом прогноз наполо' вину вірний. До 1990 р. були передбачені висадка людини на Марсі і Венері, побудова загальної теорії елементарних часток, пряме перетворення термоядерної енергії в електричну, ство' рення універсальної фізики, що охоплює ультрамікросвіт, мікросвіт, світ небесної механіки і мегасвіт, створення автома' тизованих бібліотек. Передбачено було також до 2000 р., що населення Землі зросте до 6—6,5 млрд. людей, а середня три' валість життя — до 100 років. Перші міста і фабрики з’являть' ся на дні морів і океанів. Почнеться промислове вирощування сільгосппродукції в морях і океанах. Управління спадковістю дозволить створювати штучні види сільгосптварин. Мало б з’явитися перше поселення людей на Місяці. Окрім частково передбаченого прогресу у дослідженнях фундаментальної фізики та зростання чисельності населення, успіхів генної інженерії та створення електронних бібліотек у переважній більшості ці прогнози не збулися. На ХХІ сторіччя загалом бу' ли передбачені достатньо фантастичні навіть з точки зору на' шого сучасника запуск автоматів до інших зірок, контакти з позаземними цивілізаціями, проблематичне з етичної точки 1
Борисов Е.Ф. Политико'экономические проблемы современной науч' но'технической революции .М, “Высшая школа”, 1970. 304 с., с. 101'104.
218
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
зору вирощування розумних істот (клонів) для виконування некваліфікованої праці, промислова експлуатація багатств інших планет, поява роботів — виконавців складної праці та синтетичних форм життя (єдине достатньо вірне передбачен' ня — певний передбачений прогрес у робототехніці). Як видно з даного прогнозу, з часом передбачені науково' технічні досягнення дійсно стають все більш необґрунтовани' ми, а навіть вірно вказані успіхи розвитку НТП, як правило, не носять характеру широкого впровадження й залишаються по' ки що на рівні вузько'лабораторних розробок. Також, жоден з дослідників не передбачив головної події сучасного етапу НТП, який був названим у свій час “інформаційним суспільством” — появи мікропроцесорної техніки та персо' нальної ЕОМ, як універсального інструменту обробки багать' ох форм інформації та зв’язку, віртуалізації економічних про' цесів, а також розвитку електронних форм ринкової інфра' структури тощо. У даному випадку не спрацював ефект перед' бачення “винаходу прориву” — мікропроцесора (інтегральної схеми, аналогічної за функціями центральному процесорові великої ЕОМ у 1965'1970 рр.) та застосування принципів відкритої архітектури при створенні ПЕОМ (1980'1981 рр.), які відкрили практично необмежені можливості вдосконален' ня внутрішньої структури та нарощування периферії персо' нальної комп’ютерної техніки, створення відкритих інфор' маційних систем типу “Інтернет” та “Інтранет” тощо. Проте, цілком ймовірним є й прогнозування появи “винахо' ду прориву” на основі аналізу накопиченя знань в областях, які є близькими до вирішення суттєвих, глобальних задач розвитку продуктивних сил. За оцінками футурологів, на першу полови' ну ХХІ століття очікуваними “винаходами прориву” є, зокрема, опанування керованою термоядерною реакцією на промисловій основі, геронтологічні досягнення в збільшенні тривалості жит' тя, психо'технологічні розробки з дискретного накопичення знань на основі, зокрема, трансперсональної психології, дослідження термодинаміки реальних процесів, у т.ч. — пізнан' ня природи і структурно'змістовної характеристики часу, виве' 219
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
дення досягнень в галузі інформатики на ноосферний рівень (створення на Землі “оболонки знань”, передбаченої видатним національним мислителем В.І.Вернадським). Таким чином, будь'яке передбачення наукових досягнень НТП для більшої достовірності має спиратися перш за все на розвиток не тільки пріоритетної галузі або сфери господарст' ва (в нашому прикладі — це бурхливий розвиток ракетно' космічної галузі у 60'і роки), але й на комплексний ефект від сполучення розвитку всіх галузей і секторів виробництва та відповідних їм ефективних організаційних форм економічних відносин з урахуванням можливостей вирішення наукою пріоритетних “вузьких” та критичних завдань техніко'техно' логічного розвитку виробництва. В сучасному суспільстві особливо важливим пріоритетом державної політики є зайняття чільного місця державою на світовому економічному просторі. Враховуючи унікальний ре' сурсний потенціал України, за умов докорінного покращання техніко'технологічної бази виробництва та ефективного гос' подарювання вона може вийти на провідні рубежі в більшості сфер суспільного виробництва. До того ж, у зв’язку з певними ґрунтовними зрушенням в міжнародному поділі праці, зокре' ма з інтеграцією країн західної, центральної та східної Європи у загальноєвропейське співтовариство, відкриваються нові можливості міжнародного співробітництва в галузі НТП. Ґрунтовним моментом геополітики європейського співтовари' ства кінця 90'х — початку 2000'х років є усвідомлення єдності, а не протистояння інтересів західноєвропейського та Балто' Чорноморського регіонів, у який входить і Україна. Сприят' ливим фактором при цьому виступила певна стабілізація в ос' танній час загальносуспільних трансформаційних процесів та суспільно'політичних обставин розвитку економіки в Україні, формування в основному елементів ринкової інфраструктури, багатоукладного характеру економіки за наявності ознак еко' номіки ринкового типу, відповідний статус щодо цього Ук' раїні надається міжнародною спільнотою на протязі 2005'2006 років. 220
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Центральним аспектом політики нашої країни на найб' лижчий період має стати прискорена інтеграція в європейську господарську систему, що вимагає перш за все доведення якості вітчизняної товарної продукції у відповідність до міжнародних норм, у чому особливою має бути роль інозем' них інвестицій і, перш за все — інновацій. Для забезпечення оптимальних темпів зростання суспільного виробництва на десятирічну перспективу інно' ваційно'інвестиційна має значним чином активізуватись і скласти на період 2000'2001 рр. не менше 180'200% річних інвестицій від рівня 1998 року, на 2006'2007 роки — 400'500% річних інвестицій від рівня 1998 р., а у 2010 р. обсяги інвес' тиційно'інноваційної діяльності мають перевищувати рівень 1998 року у 10'12 разів. Проте, реалії сьогодення вказують на те, що при збереженні більшості існуючих негативних тен' денцій розвитку народногосподарського комплексу (в основ' ному структурно'динамічного характеру, через переважний розвиток виробництва у ресурсно'сировинних галузях та не' стабільність суспільно'економічної ситуації в регіонах і в дер' жаві) обсяги інвестицій та інновацій можуть досягти у 2006 р. лише 200'250% від рівня 1998 року, а у 2010 році перевищува' тимуть рівень 2000 р. не більше, ніж у чотири — п’ять разів проти очікуваних десяти. Оскільки залучення іноземних інве' стицій та інновацій залежатиме в першу чергу від подальшої стабілізації соціально'економічної ситуації та створення на' лежного правового поля функціонування економіки в Україні, саме ці умови мають стати наріжним каменем залучення іно' земного капіталу. Отже, створення сприятливого інвестиційного клімату має не тільки і не стільки стимулювати вклади іноземних інве' сторів в національну економіку заради примноження їх влас' ного прибутку, скільки стати інструментарієм відродження та примноження національного виробничого й науково' технічного потенціалу. Тому об’єктами вкладання коштів ма' ють бути головним чином наукомісткі проекти, що сприяли б як отриманню прибутків, так й екологічно й соціально 221
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
орієнтованій реструктуризації виробництва, ліквідації тери' торіально'господарських диспропорцій у розвитку продук' тивних сил України, відродженню депресивних регіонів, відтворенню еколого'економічної рівноваги територій, пост' раждалих від нераціонального ресурсокористування, а також внаслідок природних та техногенних катастроф. Щодо міжна' родного науково'технічного співробітництва, згідно загаль' носвітовій концепції сталого розвитку треба підкреслити два наріжні моменти. По'перше, відхід від принципів сталого розвитку, або їх недотримання, враховуючи високий рівень екологічної та соціальної напруженості в країні, східноєвропейському євро' регіоні та в світі в цілому, на даному етапі розвитку виключає можливості інтенсивного соціально'економічного розвитку. Тобто, вже зараз принципи сталого розвитку є безальтерна' тивними як для України, так, судячи з усього, і для світу в цілому. По'друге, принципи сталого розвитку адресовані всім країнам світу без винятку, і відповідно, мають бути базисом розвитку як всіх регіонів України, так і всього світового співтовариства. Сталий розвиток окремо взятого регіону, країни, або навіть континенту світу є практично неможливим. Звідси, умовою сталого розвитку України є загальне слідуван' ня принципам сталого розвитку як нашої держави, так й усіх країн європейського та світового співтовариства, об’єднання та активізація колективних зусиль по втіленню досягнень НТП у комплексний розвиток продуктивних сил людства. В сучасних умовах ключовою суспільною ідеєю (в межах національної ідеї) має стати ідея забезпечення довгостроково' го соціального прогресу і, отже, все, що пов’язане з реалізацією даної ідеї, повинно розвиватися в першу чергу. Відповідно, пріоритетом науково'технічного розвитку країни в сучасних умовах має стати політика інвестування перш за все в людсь' кий капітал, тому всі інвестиційно'інноваційні проекти про' винні передбачати в якості стратегічної цілі гармонійний людський розвиток. При цьому мається на увазі не тільки й не 222
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
стільки підготовка кваліфікованих спеціалістів, розвиток на' уки та вищої школи, але й опосередкований вплив впровад' ження досягнень НТП у виробництва. Він спостерігається у вигляді соціалізації процесу суспільного виробництва, з одно' го боку — забезпечуючи максимально високопродуктивні й комфортні умови праці, а з іншого боку — все більш широкі можливості з ефективного відтворення трудового потенціалу людини й людського капіталу взагалі. Особливої ролі набуває цільова функція НТП в регіональ' ному вимірі. Зокрема, Державна регіональна політика Ук' раїни має враховувати пріоритети форсованого розвитку на' укомістких виробництв задля зменшення територіальної ди' ференціації рівнів науково'технічного розвитку виробництва та зближення регіонів за рівнем соціально'економічного роз' витку. Загальнодержавним пріоритетом на період прискоре' ного розвитку національного виробництва має стати інвесту' вання переважним чином наукоємних галузей із швидким обігом капіталу, які можуть дати швидку економічну віддачу та соціальний ефект, підвищити місцеві й загальнодержавні бюджетні надходження, мають потенційно широкий внутрішній ринок. Ними є: продовольчий комплекс, легка промисловість, сфера послуг, наукомісткі галузі, виробництво побутової та електронної техніки, автомобілів, комп’ютерного обладнання та приладів зв’язку. Необхідною також є ліквідація нежиттєздатних виробництв з застарілою техніко' технологічною структурою виробництва і проведення кон' версії виробництв, які втрачають оборонне значення з одноча' сним розвитком виробництв високоефективної військової техніки із замкнутим циклом та економічно обґрунтованою реконверсією окремих виробництв цивільного призначення. Територіальні відмінності сучасного стану інвестиційної діяльності потребують диференційованого підходу до розроб' ки інвестиційної політики щодо різноманітних типів регіонів (як різних ієрархічних рангів, так і в межах одного ієрархічно' го рівня). При цьому у формуванні регіональних фінансових ресурсів місцеві об’єкти ринкової інфраструктури повинні ак' 223
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
тивно використовувати схеми концентрації капіталу, спрямо' вані на розширення інструментів і форм обслуговування чут' ливих до інновацій малих і середніх підприємств, а також ви' робництв, зорієнтованих на власні територіальні ринки. З цією метою треба широко впроваджувати такі форми інвес' тиційно'інноваційної діяльності, як трансферти технологій, лізинг високотехнологічного обладнання тощо. При цьому пріоритетами для інвестицій у науково'технічний розвиток на регіональному рівні як зараз, так і на перспективу є: • інвестиційно'інноваційні заходи з попередження струк' турної кризи, які мають бути зорієнтовані на подальшу рест' руктуктуризацію народногосподарського комплексу в на' прямі зміщення інвестиційно'інноваційних потоків з ма' теріало' та енергомістких сировинно'добувних у високотехно' логічні й наукомісткі обробні й переробні галузі промисло' вості, в розвиток багатоукладного сільського господарства, АПК у цілому та виробничої, соціальної й ринкової інфраст' руктури; • техніко'технологічна реорганізація господарювання в напрямі мінімізації негативного впливу на навколишнє сере' довище, впровадження “технологій життя”, співдружних (ней' тральних) з природним середовищем, орієнтація на обґрунто' вані згідно регіональних передумов господарювання норма' тивні потреби в обсягах ресурсоспоживання, обов’язкове поєднання ресурсовикористання з відповідними природовід' новлюючими заходами, що особливо актуально для регіонів зі зниженим еколого'економічним потенціалом розвитку (висо' коурбанізованих територій, районів з високим техногенним й антропогенним навантаженням на довкілля та зон впливу наслідків техногенних й екологічних аварій і катастроф); • створення і впровадження нових енерго' і ресурсозбері' гаючих технологій, розвиток екологоорієнтованої енергетики, зокрема — використання додаткових енергетичних потужнос' тей малих річок, вітру, енергії біогазу, мобільних ТЕС тощо, модернізація систем розподілу в електромережах (пріоритетні регіони — Карпатський, Поліський, Подільський та Півден' 224
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ний економічні райони, території з аграрною спеціалізацією економіки); • впровадження більш досконалих та глибоких технологій переробки сировини, (зокрема — нафтопродуктів з доведен' ням глибини нафтопереробки до 80% (підприємства нафтопе' реробної промисловості), докорінне удосконалення структури та оновлення шахтного фонду (регіони з видобуванням та пе' реробкою відповідної сировини). Загалом, пріоритетом роз' витку не тільки у ПЕК, металургійному, хімічному та лісохі' мічному комплексах, але й у машинобудуванні мають отрима' ти подальше поширення й розвиток ті технології добування й переробки та обробки сировини, що забезпечують комплексне, якнайбільш повне та ефективне її використання; • у галузях із виробництва конструкційних (у т.ч. — буді' вельних) матеріалів розвиток його на основі сучасних техно' логічних циклів (розвиток спецелектрометалургії, порошкової металургії та виробництва композитів) з покращеними служ' бовими якостями, комплексними властивостями та гарантова' ною якістю, а також впровадження високоефективних методів отримання конструктивних з’єднань із заданими властивостя' ми з інтенсифікацією відповідних пошукових розробок (на' укомісткі виробництва з пріоритетом щодо Центрального, Східного, Донецького, Придніпровського районів); • розробка технологій високоефективної утилізації від' ходів основного виробництва та житлово'комунального гос' подарства високоурбанізованих територій, залучення у госпо' дарський обіг техногенних родовищ у першу чергу промисло' вого Придніпров’я та Донбасу, а також Східного району. Такі заходи матимуть потрійний — як економічний, так і соціально' екологічний ефект; • пошуково'дослідницькі роботи з екологізації ресурсоко' ристування, відновлення природного середовища та підви' щення безпеки функціонування продуктивних сил, спрямо' вані на вирішення нагальних проблем конкретних ризикових регіонів (території з порівняно високою сейсмічністю, з ймовірністю появи паводків, повеней, підтоплень ґрунту тощо, 225
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
масових пожеж на природних екосистемах тощо, епідемічних інфекційних захворювань, метеорологічних (зливи, ураганні вітри тощо) та гідрогеологічних й геологічних (зсуви, селеві потоки) явищ, у першу чергу — Закарпатська, Одеська та Чернівецької області та АР Крим); • розвиток інформаційних комунікацій та зв’язку, зокре' ма — створення цифрових мереж та системи автоматизації таксофонних послуг (міські агломерації), апаратури глобаль' ного морського зв’язку і рятування на морі (Причорномор’я й Приазов’я), опорно'транзитних та сільських АТС (мережа переважно сільського розселення, аграрно'промислові регіони, зокрема — Поділля, Полісся, Карпатський район). Пріоритетний розвиток мобільного зв’язку прогресивних стандартів (EGSM'900, GSM'1800, CDMA, UMTS, GPRS то' що) у високорозвинутих промислових регіонах, на тери' торіях із високоорганізованою інфраструктурою, а також у відносно густонаселених регіонах, які характеризуються підвищеною економічною активністю; • виробництво вітчизняних інформаційних технологій, адаптація до регіональних особливостей (мовно'національних тощо) інформаційного простору держави (регіони компактно' го проживання національних меншин — Закарпаття, Крим, Донбас, Буковина тощо). Створення вітчизняних інформа' ційно'комп’ютерних мережних систем зв’язку, розвиток регіональних інформаційних банків даних типу “електронна бібліотека”, “електронна ринкова інфраструктура” (у містах — регіоноформуючих центрах); • розробка нових імпортозамінюючих технологій з висо' кими конкурентоспроможними властивостями, створення в регіонах прогресивних організаційних форм територіальної інтеграції науки й виробництва технополісного й агрополісно' го типу (високорозвинуті промислові центри, науково'дослід' ницькі об’єкти, вищі навчальні заклади); • розвиток високотехнологічних конкурентноспроможних виробництв, зокрема — відродження ракетно'космічної галузі, судно' і автомобілебудування, раціональна реконверсія ВПК з 226
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
випуском продукції, яка користується попитом на міжнарод' них ринках (пріоритетні регіони — промислове Придніпров’я, Східний, Південний регіон, Київщина); • відродження виокотехнологічних, працеємних вироб' ництв радіоелектронної промисловості, приладобудування та точного машинобудування на основі співпраці з провідними світовими виробниками відповідної продукції. У такому ви' падку економічний ефект поєднується із соціальним — зокре' ма із продуктивним забезпеченням зайнятості, підвищенням загальноосвітнього та професійно'кваліфікаційного рівня працівників. Особливо важливим є цей напрям для високоур' банізованих територій, де очікуються значні структурні зру' шення в промисловості з вивільненням певної кількості робо' чої сили — зокрема у Донбасі, а також на Київщині, в Західній Україні, для регіонів, де гостро стоять проблеми зайнятості й перекваліфікації працюючих; • докорінне удосконалення аграрних технологій, та сіль' ськогосподарських машин, а також дослідницькі селекційні роботи з виведення високопродуктивних, адаптованих щодо вітчизняної специфіки грунтово'кліматичних та інших умов господарювання сортів рослин та порід тварин, активізація щодо цього науково'дослідницьких робіт з генної інженерії з широким використанням як вітчизняного, так і світового досвіду з орієнтацією на багатоукладне (у т.ч. — фермерське) виробництво. (На основі існуючих навчальних і науково' дослідних закладів УААН та Національної академії наук, створення на їх основі агрополісів з метою прискореного впро' вадження розробок у виробництво); • розвиток капітального будівництва з пріоритетом щодо приведення споруд виробничих об’єктів та житла у відповід' ність до потреб сучасного соціально'орієнтованого суспіль' ства з ринковими пріоритетами господарювання, зокрема — будівництво в аграрних регіонах житла, адаптованого до фер' мерської форми господарювання. Розвиток диференційовано' го щодо потреб різних соціальних груп населення будівництва житла з пріоритетною орієнтацією на забезпечення житлом 227
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
молодих та багатодітних сімей зі створенням на урбанізованих територіях мультифункціональних замкнених житлово'гос' подарських комплексів, які б поєднували у собі елементи жит' лового масиву й відповідну виробничо'обслуговуючу соціаль' но'інфраструктурну та ринково'інфраструктурну мережу; • техніко'технологічне оновлення всіх сфер виробництва з пріоритетами щодо впровадження інновацій, спрямованих на зниження частки живої праці та підвищення органічної будо' ви капіталу, особливо — в сільськогосподарському секторі, прискорений розвиток інфраструктурних галузей господарст' ва (пріоритетні території — периферія, регіони з аграрною та аграрно'промисловою спеціалізацією). При цьому головною передумовою успіху є якнайтісніше поєднання інвестиційної діяльності із інноваційною, оскільки інвестиції без інновацій лише сприятимуть подальшому на' громадженню основних фондів, “омертвлінню” капіталу, екс' тенсивному господарюванню, і, як результат — подальшому відставанню в рівні науково'технічного розвитку від світових позицій. Також необхідно вказати на головну позитивну передумо' ви розвитку НТП в країні — багатий людський капітал нації. Все ще досі високий рівень професійно'кваліфікаційної підго' товки вітчизняного фахівця, наявність достатньої кількості різнопрофільних спеціалістів практично в усіх галузях госпо' дарства, подальше нарощування кількості працівників з ви' щою освітою за умови створення належних умов відтворення робочої сили спроможні стати каталізатором позитивних зру' шень в науково'технічному забезпеченні сталого зростання виробництва. Позитивні зрушення в науково'технічному за' безпеченні виробництва мають забезпечуватися перш за все за рахунок власної ресурсної бази розвитку, через подальше на' рощування національного людського капіталу відповідно на' гальним потребам виробництва, використовуючи, однак, і можливості залучення провідних закордонних фахівців для виконання складних завдань науково'технічного розвитку. Також перспективним є розвиток лізингу, особливо у галузях 228
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
із нагальною потребою оновлення технічного парку й техно' логій виробництва. Інвестиційно'інноваційна діяльність за запропонованими напрямами дозволить збільшити комплексність використання загальноресурсної бази розвитку національної, відповідно зменшити матеріаломісткість виробництва ВВП та питому ва' ги проміжного споживання у валовому випуску, підвищити соціально'економічний потенціал регіонів і створить належну базу для сталого економічного розвитку, посилить соціальний та екологічний ефекти реструктуризації національної еко' номіки. Загалом, на стадії прискореного відродження національного виробництва, враховуючи його нагальні потре' би у відповідних сучасному моменту техніці та технологіях, будь'які заходи, спрямовані на позитивні зрушення в цих на' прямах, мають бути пріоритетними й отримувати всіляку політичну, юридичну та фінансову'економічну підтримку як на регіональному рівні, так й у вищих ешелонах влади країни. У цілому, в контексті комплексного розвитку продуктив' них сил, враховуючи сучасні тенденції глобалізації, як взаємоінтеграції територіальних економічних систем в єдиний світовий відтворювально'господарський та ринково'інфор' маційний простір, а також регіоналізації — більше орієнтуван' ня економічних процесів відповідно регіональних передумов розвитку та суспільно'економічних потреб соціумів регіональ' ного рівня, розвиток НТП набуває особливої ролі. Його провідним завданням стає забезпечення (за допомогою ефек' тивних ринкових механізмів інвестиційно'інноваційної діяль' ності) комплексного розвитку територій. Останній в даному випадку досягається все більшим удосконаленням матеріаль' но'речової форми продуктивних сил базового виробництва й інфраструктури з одночасним поглибленням їх розвитку відповідно регіональним та глобальним передумовам і факто' рам економічної діяльності людини.
229
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 8. ÐÅÑÓÐÑÍÅ ÇÀÁÅÇÏÅ×ÅÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÐÅòÎͲ ÓÊÐÀ¯ÍÈ 8.1. Фінансові ресурси й важелі територіального роз1 витку. 8.2. Інвестиційно1інноваційні ресурси розвитку економі1 ки районів. 8.3. Людські ресурси — основа сталого розвитку регіо1 нального виробництва.
8.1. Ô³íàíñîâ³ ðåñóðñè é âàæåë³ òåðèòîð³àëüíîãî ðîçâèòêó Ефективне фінансове забезпечення є необхідною переду' мовою повноцінного розвитку економічної та соціальної сфе' ри регіонів та держави в цілому. Дотримання вимог еко' номічних систем регіонів щодо повноти та регулярності над' ходження фінансових ресурсів до економічних суб’єктів та по' дальшого їх перерозподілу є однією з ключових проблем еко' номічної політики на державному і регіональному рівнях. Од' нак, нерівномірність територіального розміщення природних ресурсів, рівнів розвитку продуктивних сил і ступеня викори' стання економічного потенціалу регіонів обумовлюють відмінності у їх фінансовій базі. З другого боку, недостатньо ефективне використання державних важелів впливу на еко' номічні процеси, зокрема, незбалансована фінансова політика, нераціональне поєднання державних і ринкових механізмів у практиці господарювання призводять до загострення фінансо' вої кризи в умовах трансформування економічної системи. Розв’язання проблеми фінансового забезпечення регіонів пов’язане, насамперед, з формуванням ефективної ринкової економіки: забезпеченням сприятливих умов розвитку малих, 230
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
середніх і великих підприємств, поєднанням реформування відносин власності із здійсненням структурних перетворень та посиленням інноваційного характеру економіки. Гостро стоїть проблема забезпечення державою регулюючої і стимулюючої функцій, тобто створення загальних умов стабілізації та стало' го розвитку економіки і протидія існуючим негативним тен' денціям. Актуальною є також проблема удосконалення систе' ми державного управління, зокрема, надання повноважень і розмежування відповідних фінансових ресурсів між держав' ними, регіональними та місцевими органами влади, підвищен' ня ролі місцевого самоврядування і його бази — регіональних і місцевих бюджетів. Серед фінансових важелів одним з найвпливовіших є по' даткові, які виконують подвійну функцію — забезпечують формування джерел наповнення бюджету, з одного боку, та регулювання і стимулювання розвитку економіки, з другого. На жаль, в 90'ті роки характерною ознакою податкової си' стеми була нестабільність, що виражалася у частих змінах видів податків та збільшенні ставок оподаткування. Так, заміна у лютому 1992 податку на прибуток податком на дохід, підвищення ставки податку на додану вартість у квітні 1993 року з 20 до 28% призвели до збільшення частки податків у ва' ловому внутрішньому продукті з 32,8 (1992р.) до 40% (1993р.). Подальше підвищення базової ставки податку на доход підприємств (1994 р.) з 18 до 22% обумовило зростання част' ки податків у ВВП, яка досягла 49,1%. Внаслідок цього надмірне податкове навантаження спричинило спад госпо' дарської активності, зниження бюджетних надходжень через масове ухилення від сплати податків та приховування при' бутків, а звідси — перехід значної кількості підприємств у тіньову сферу. Зміни в оподаткуванні мали місце і у 1995 році, коли податок на дохід замінено податком на прибуток, змен' шено розмір ставки податку на прибуток і ставки ПДВ, введе' но новий податок — на прибуток від посередницької діяль' ності, встановлені ставки акцизного збору на горілчані й тю' тюнові вироби, розширено інвестиційні пільги пріоритетних 231
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
галузей. Отже, протягом 1991'1996рр. податкова політика бу' ла в основному неефективною, оскільки пріоритетом її зали' шалась переважно фіскальна, а не стимулююча функція. Подальші зміни у податковій системі держави базувались на визнанні стабілізації фінансового стану низової ланки еко' номіки — підприємств і організацій — як одного з пріоритетів економічної політики. Так, у 1997р. введено нову податкову базу з деяким зниженням податкового навантаження, змінено бази обчислення податку на прибуток (визначався як різниця валових доходів та валових витрат), проведено диференціацію ставок амортизаційних відрахувань, впроваджено різно' манітні виключення з податкової бази, здійснено списання по' даткової заборгованості. Для більшості сільськогосподарсь' ких, вугільних і державних підприємств були передбачені певні пільги. Однак, незважаючи на позитивні зміни, діюча податкова політика продовжувала характеризуватися нестабільністю у визначенні бази оподаткування, видів і ставок податків, викори' станням нетрадиційних для ринкової економіки джерел надхо' джень до бюджету — переважно непрямих податків. Аналіз структури доходів бюджету у період 1991'2000 рр. свідчить про наявність негативної тенденції у джерелах їх формування, зок' рема у співвідношенні прямих і непрямих податків, що є важли' вою характеристикою сучасних податкових систем. Якщо в еко' номічно розвинутих країнах світу переважають прямі податки (з прибутку підприємств і громадян, з прибутку корпорацій та інші) — до 80'95% усіх податкових надходжень, то в Україні — значна частка непрямих.Так, у 2000р. надходження від податку на прибуток підприємств та прибуткового податку з громадян становили лише 44,9% загальної суми податкових надходжень, у 2001р. — 46,4, у 2002р. — 44,5%, у 2003р. — 49,3%. Про перене' сення податкового навантаження із суб’єктів господарської діяльності на громадян свідчить й порівняльний аналіз часток прямого податку (прибуткового податку з громадян) та непря' мого (ПДВ) у податкових надходженнях зведеного бюджету. Частка першого становила: у 1997 році 11,7%, 1998 — 16,3, 1999 232
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
— 17,6, 2000 — 20,4, а у 2003р. — 24,9%, а другого, відповідно, 29,3, 34,1, 34,5, 30,1 та 23,2%. Це стало причиною зниження пла' тоспроможного попиту населення, звуження внутрішнього ринку та пригнічення виробничої активності і свідченням того, що в умовах складного фінансового становища різних категорій платників податків (падіння доходів підприємств, зростанням кількості збиткових підприємств, низького рівня доходів грома' дян) неможливо забезпечити переважне формування надход' жень бюджету за рахунок прямого оподаткування їх доходів. Треба зазначити, що у 2002'2003 рр. було прийнято ряд законів, які знизили податкове навантаження на деякі категорії плат' ників податків, наприклад, щодо 13%'ї ставки прибуткового по' датку з громадян, що дає підстави для посилення впливу на еко' номіку саме регулюючої, а не фіскальної функції податків. Гострою продовжує залишатися проблема збитковості підприємств, хоча в цілому по економіці величина цього по' казника помітно зменшилася порівняно з 1998'1999 роками, коли більше половини підприємств та організацій були збит' ковими (табл. 8.1). У 2000'2003 рр. найбільше зниження відсотка збиткових підприємств — на 4,3'5,6 відсоткових пунктів — спостерігало' ся в будівництві, на транспорті та зв’язку, у фінансовій діяль' ності, сукупна питома вага яких у створеному в економіці Ук' раїни обсязі валової доданої вартості не перевищує 15%. В той же час у сільськогосподарських видах діяльності та у промис' ловості, на які у 2001'2003 рр. припадало відповідно 16,3' 12,2% та 30,7'31,8% валової доданої вартості частка збиткових підприємств у загальній їх кількості зменшилася незначно (у промисловості — на 2,3 відсоткових пункти) або й навіть зрос' ла (у сільському господарстві — на 7,8 відсоткових пункти). Загальна сума збитків у 2003 році становила 22,8 млрд. грн., у тому числі: по промисловості — 11,3 млрд. грн., сільському господарству — 2,3, будівництву — 1,0, оптовій та роздрібній торгівлі — 4,8, транспорту і зв’язку — 1,2 млрд. грн. Загальний показник збиткових підприємств у регіональ' ному розрізі коливається несуттєво. У понад 80% областей у 233
234 38,2 42,6 41,1 36,5 36,3 44,4 45,0 37,0 35,7 38,8
37,7 34,5 42,2 40,0 36,3 44,1 47,4 38,8 32,3 37,9
Âñüîãî ѳëüñüêå ãîñïîäàðñòâî, ìèñëèâñòâî òà ë³ñîâå ãîñïîäàðñòâî Ïðîìèñëîâ³ñòü Áóä³âíèöòâî Îïòîâà òà ðîçäð³áíà òîðã³âëÿ; òîðã³âëÿ òðàíñïîðòíèìè çàñîáàìè; ïîñëóãè ç ðåìîíòó Ãîòåë³ òà ðåñòîðàíè Òðàíñïîðò ³ çâ’ÿçîê Ô³íàíñîâà ä³ÿëüí³ñòü Îïåðàö³¿ ç íåðóõîì³ñòþ, çäàâàííÿ ï³ä íàéì ³ ïîñëóãè þðèäè÷íèì îñîáàì Êîëåêòèâí³, ãðîìàäñüê³ òà îñîáèñò³ ïîñëóãè
2001
2000
Âèäè åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³
38,0
37,3
43,0 45,3 37,3
35,7
41,8 37,9
48,2
38,8
2002
35,8
37,2
41,9 41,8 33,8
34,7
39,9 35,7
42,3
37,2
2003
Таблиця 8.1 Збиткові підприємства та організації за видами економічної діяльності (відсотків до загальної кількості підприємств)
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
2003 р. він становив від 30 до 40% загальної кількості підприємств. Спад виробництва, скорочення обсягів інвестицій, збільшення збиткових підприємств як за кількістю, так і сумою збитків негативно позначилися на рівні рентабельності. Зокре' ма, рентабельність операційної діяльності промислових підприємств за 2000 рік становила — 4,8, 2001 рік — 3,7, 2002 — 2,6, за 2003 рік — 3,3%, тобто погіршилася порівняно з 1992' 1999 роками. По видах промислової діяльності цей показник становив: по добувній — 3,4% (менше рівня 2000'2002 років в середньому в 2,4 рази), по обробній — 4,2 (майже дорівнює се' редньому значенню за попередні три роки), по виробництву та розподіленню електроенергії, газу та води — мінус 0,2% (погіршення порівняно з 2002р.). За формами власності показник рентабельності операційної діяльності у 2003 р. мав наступні значення: по підприємствах державної власності — 2,0%; комунальної — мінус 10,4, приват' ної — 1,6, колективної — 3,0, по інших — 2,7%. Це свідчить, що в цілому по економіці країни підприємства колективної форми власності працюють більш ефективно порівняно з іншими, хоча рівень рентабельності у розмірі 3,0% є занадто низьким. Дещо інша ситуація склалася у промисловості, де рентабельність підприємств різних форм власності складала: для державної власності — 4,1%; комунальної — мінус 12,9, приватної — 3,6, ко' лективної — 3,4, інших — 7,1%. Тут найефективнішою є діяльність підприємств, які знаходяться у власності міжнарод' них організацій та юридичних осіб інших держав. Тривала дія зазначених факторів негативно позначилася на стані фінансових ресурсів підприємств. Оскільки основним джерелом поповнення оборотних коштів суб’єктів господарю' вання є прибуток, то його зменшення майже в усіх галузях економіки регіонів призвело до погіршення структури оборот' них коштів по джерелах. Якщо на кінець 1995р. у складі обо' ротних коштів було товарно'матеріальних цінностей та то' варів відвантажених і наданих послуг — 61,2%, грошових коштів — 5,9, дебіторської заборгованості — 28,3, інших обо' 235
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ротних коштів — 4,6%, то у 2000р. відповідно — 23,9, 3,5, 65,9, 6,7%. Частка дебіторської заборгованості, тобто нетрадиційно' го для ринкової економіки джерела оборотних коштів, збільшилася з 28,3% у 1995р. до 65,9% у 2000р. та 67,8% у 2003р., а частка товарно'матеріальних цінностей у 2003р. (21,4%) стала у 2 рази меншою, ніж у 1995р. (44,2%). Таким шляхом відбувається взаємне кредитування підприємств, яке і дозволяє їм продовжувати діяльність. У 2000'2003рр. продовжувалася тенденція відволікання оборотних коштів зі сфери виробництва у сферу обігу, що нега' тивно впливає на результати виробничої і фінансової діяльності, а також на стан платіжної дисципліни. Так, питома вага оборот' них коштів оптової та роздрібної торгівлі у загальній їх сумі за видами економічної діяльності збільшилася з 24,8% у 2000р. до 35,4% у 2003р., а частка оборотних коштів промисловості змен' шилась відповідно з 49,9% до 37,7%. Основну частку заборгова' ності у розрахунках між суб’єктами господарювання на кінець 2003 р. становлять боргові зобов’язання між підприємствами України, а саме: по дебіторській — 95,3%, у тому числі по прост' роченій — 97,6, кредиторській — 88,5, зокрема по простроченій — 90,3% від загальної суми заборгованості (табл. 8.2). Щодо струк' тури заборгованості між підприємствами України, то переважна її частка у 2003 р. припадала на розрахунки за товари, роботи і послуги, зокрема: дебіторська становить 54,7%, у тому числі про' строчена 55,6; кредиторська — відповідно 47,6 і 54,4%; за вексе' лями дебіторська становить відповідно 4,2 та 1,4%, а кредиторсь' ка — 7,9 і 1,5%; із внутрішніх розрахунків — дебіторська 10,6 та 21,7%, кредиторська — 9,6 і 12,70%; з бюджетом — дебіторська 3,7 та 1,2%, а кредиторська 5,4 і 11,7%. У регіональному аспекті структура дебіторської і креди' торської заборгованості на кінець 2003 року була такою: найбільші частки припадали на м. Київ (34,7% дебіторської і 32,5% кредиторської), у Дніпропетровській та Донецькій обла' стях її питома вага була від 13,1 до 13,6%, в усіх інших регіонах вона не перевищувала 6% по дебіторській та 6,3% по креди' торській. 236
Âñüîãî (²+²²+²²²) ². ̳æ ï³äïðèºìñòâàìè Óêðà¿íè çà òîâàðè, ðîáîòè, ïîñëóãè çà âåêñåëÿìè ç áþäæåòîì ³ç âíóòð³øí³õ ðîçðàõóíê³â ³íøà çàáîðãîâàí³ñòü ²². ²ç ñóá’ºêòàìè ãîñïîäàðñüêî¿ ä³ÿëüíîñò³ êðà¿í — ðåñïóáë³ê êîëèøíüîãî ÑÐÑÐ ²²². ²ç ñóá’ºêòàìè ãîñïîäàðñüêî¿ ä³ÿëüíîñò³ ³íøèõ êðà¿í
Ïîêàçíèê
Таблиця 8.2
98,1 58,4 1,0 1,5 23,0 14,2 1,1 0,8
95,5 55,5 5,1 4,1 13,4 17,4 1,4 3,1
7,6
6,1
47,1 7,1 5,9 10,5 15,7
86,3
2,3
10,0
51,6 1,5 11,2 12,8 10,6
87,7
3,3
1,4
54,7 4,2 3,7 10,6 22,1
95,3
1,0
1,4
55,6 1,4 1,2 21,7 17,7
97,6
6,8
4,7
47,6 7,9 5,4 9,6 18,0
88,5
1,1
8,6
54,4 1,5 11,7 12,7 10,0
90,3
2002 2003 Äåá³òîðñüêà Êðåäèòîðñüêà Äåá³òîðñüêà Êðåäèòîðñüêà çàáîðãîâàí³ñòü çàáîðãîâàí³ñòü çàáîðãîâàí³ñòü çàáîðãîâàí³ñòü â ò.÷. â ò.÷. â ò.÷. â ò.÷. âñüîïðîñòðî- âñüîãî ïðîñòðî- âñüîãî ïðîñòðî- âñüîãî ïðîñòðîãî ÷åíà ÷åíà ÷åíà ÷åíà 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0 100,0
Структура дебіторської та кредиторської заборгованості, відсотків
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
237
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Значні обсяги кредиторської і дебіторської заборгованості обумовлені: • великою кількістю збиткових підприємств (37,2% у 2003 р.), які не в змозі своєчасно здійснювати розрахун' ки з постачальниками, працівниками та бюджетом; • затримками розрахунків за товарно'матеріальні цінності та наданням послуг за бартером, що негативно впливало на формування власних джерел поповнення оборотних коштів на підприємствах; • зростанням заборгованості бюджетних установ. Залишається невирішеною й проблема підвищення рівня збирання податків та окремих платежів до бюджету. Зокрема, зростання заборгованості (недоїмки) перед бюджетом по подат' ках і зборах юридичних осіб та населення характеризувалось наступними даними: станом на 01.01.1998 загалом в Україні во' на становила 8,2 млрд. грн.; 01.01.1999 — 9,7; 01.01.2000 — 11,7; 01.01.2001 — 10,1 млрд. грн. Свідченням продовження дії нега' тивних процесів в економіці є те, що у 2001'2003рр. недоїмка по податках та обов’язкових платежах також збільшилася — з 6,7 млрд. грн. у 2001р. до 15,3 млрд. грн. у 2003 р. Це є наслідком як погіршення фінансової стійкості підприємств, так і значного поширення тіньової економіки. Отже, в економіці регіонів України у 1995'2003 роках складалася непроста фінансова ситуація. Застосування подат' кових інструментів було спрямовано переважно на забезпе' чення повноти надходжень до державного бюджету і не спри' яло зростанню виробництва, спонукаючи підприємства до пе' реносу діяльності в тіньову сферу. Продовжувалось погіршен' ня фінансового стану господарюючих суб’єктів: спад обсягів виробництва та неконкурентоспроможність продукції спричи' нили збитковість діяльності, значного поширення набуло взаємне кредитування підприємств через зростання дебіторсь' кої і кредиторської заборгованості, у тому числі простроченої. Вирішення цих проблем полягає в створенні сприятливо' го інвестиційного клімату та посиленні стимулюючого впливу податків на розвиток виробництва шляхом диференціації і 238
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
зниження їх ставок, в забезпеченні стабільності податкових умов, а також запровадженні дійового механізму банкрутства підприємств, який забезпечить їх технічне і технологічне оновлення. Основою бюджетно'податкової політики держави мають бути економічні концепції, які б враховували практич' ний досвід та специфіку сучасного стану економіки України, а її ефективність повинна оцінюватись з позицій сприяння соціальній та інноваційній переорієнтації економіки. У корот' костроковому періоді дієвим заходом активізації економічної діяльності може стати побудова бюджетно'податкової політи' ки у відповідності до положень кейнсіанської концепції — збільшення державних видатків для зменшення безробіття та соціального напруження [2, с. 27]. Загальною метою удоскона' лення фінансової політики держави повинна бути її здатність забезпечувати формування ефективних регіональних еко' номічних систем, що базуються на поєднанні ринкового та державного регуляторних механізмів. Реформування економіки та становлення ринкових відно' син в Україні зумовило надзвичайне загострення проблем фінансового забезпечення розвитку регіонів. Основним про' тиріччям у міжбюджетних відносинах, що існує на сьогодні, є проблема децентралізації бюджетної системи. Вона пов’язана, з одного боку, із відсутністю збалансованої регіональної політики і, зокрема, регіональної фінансової політики, котра визначає сукупність державних фінансових заходів щодо забезпечення відповідними ресурсами органів управління територіями; з другого — зі значними диспро' порціями у територіальній структурі національної економіки, які призвели до неефективного використання переваг тери' торіального поділу праці, природно'ресурсного та науково' технічного потенціалів, надмірного забруднення довкілля в регіонах. Ефективна фінансова децентралізація бюджетів сприятиме узгодженню видатків місцевих органів влади з по' требами певних регіонів та місцевих громад. Незважаючи на деяке зниження протягом 2001'2002 років частки державного бюджету у зведеному бюджеті, його пито' 239
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ма вага залишається високою. Так, у 1995 році вона становила: по доходах 58,2%, по видатках 60,7%; у 1998 році — відповідно 54,3 і 51,9; 1999 — 60,0 і 54,6; 2000 — 70,9 і 64,7; 2001 — 67,7 і 59,7; 2002 — 68,6 і 58,9; у 2003 — 70,0 і 58,6 % до зведеного бю' джету. Частка місцевих бюджетів складала: у 1995 році — 41,8% по доходах і 39,3% по видатках; у 1998 відповідно — 45,7 і 48,1; у 1999 — 40,0 і 45,4; 2000 — 29,1 і 35,3; 2001 — 32,3 і 40,3; 2002 — 31,4 і 41,1; у 2003 відповідно — 30,0 і 41,4% до зведено' го бюджету. Переважання частки місцевих бюджетів у видат' ках над їх часткою у надходженнях породжує потребу в на' данні центральним урядом міжбюджетних трансфертів. Місцеві бюджети — базова ланка в забезпеченні фінансу' вання соціальних стандартів держави, оскільки близько 70% їх видатків становлять видатки на соціальну сферу. До дохідної частини загального фонду місцевих бюджетів (без урахування міжбюджетних трансфертів) за 2003 рік надійшло 18425,2 млн. грн. (116,8% розрахункового показника Міністерства фінансів України). У порівнянні з надходжен' ням доходів за 2001 та 2002 роки цей показник збільшився (у співставних умовах) відповідно на 43,1% та 21,7%. Недоїмка з платежів підприємств, об’єднань, організацій і громадян до місцевих бюджетів становить 998,4 млн. грн., (7,1% загальної суми податкового боргу), з яких найбільшу питому вагу мають заборгованість по платі за землю — 52,0% та по прибутковому податку з громадян — 12,2% [5]. У структурі доходної частини загального фонду місцевих бюджетів найбільшу питому вагу мають надходження до бюд' жетів міст обласного значення — 47,2%. Видаткова частина місцевих бюджетів (загальний та спеціальний фонд) у 2003 році профінансована в сумі 33 742,0 млн. грн., що на 6 010,6 млн. грн., або на 21,7 % більше відповідного показника 2002 року. Основним бюджетоутворюючим джерелом загального фон' ду місцевих бюджетів у 2003 р. залишався прибутковий податок з громадян — 73,4% загальної суми доходів (13 521,3 млн. грн.), що більше надходжень у 2001 р. на 54,1% та у 2002 р. — на 24,9%. 240
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Найбільше зростання надходжень цього податку в порівнянні з попередніми роками відмічалося по бюджету Київської, Чернівецької, Тернопільської та Рівненської областей. Наступним за обсягом надходження є плата за землю. В цілому по місцевих бюджетах цей податок становив 2 032,3 млн. грн., що на 25,6% більше, ніж у 2001 р. та на 12,5% — ніж у 2002 р. Найбільше зростання надходжень плати за землю спостерігається в Миколаївській, Закарпатській та Во' линській областях, а найменше — у Луганській, Одеській та Сумській областях. Місцевих податків і зборів до місцевих бюджетів за 2003 рік надійшло в обсязі 592,4 млн. грн., або на 15,3% більше, ніж у 2001 р. та на 9,2 % більше, ніж у 2002 р. Разом з тим, їх питома вага у зведеному бюджеті України становила: у 2000р. — 0,99%, у 2001р. — 0,93%, у 2002р. — 0,88%, у 2003р. — 0,79%, що відоб' ражає низький рівень фінансової автономії місцевого самовря' дування. По окремих бюджетах спостерігалося зменшення об' сягу цих надходжень у порівнянні з 2002 роком, зокрема по бю' джету Харківської, Кіровоградської, Чернігівської областей. Однак, більшість видів податків та плат, закріплених за місцевими бюджетами (плати за землю, ліцензії та сертифіка' ти, державну реєстрацію, за торговий патент, штрафи, єдиний податок для малого підприємництва), не є стабільними джере' лами надходжень, за винятком прибуткового податку з грома' дян, що викликає необхідність покриття бюджетних дефіцитів за рахунок коштів державного бюджету України [1, с. 25]. Це обмежує повноваження і рівень автономності органів місцево' го самоврядування у визначенні пріоритетів бюджетних ви' датків, позбавляє їх самостійності у вирішення нагальних про' блем розвитку. Питома вага міжбюджетних трансфертів у доходній час' тині загального фонду місцевих бюджетів починаючи з 1999 р. постійно збільшувалась: у 1999р. — 18,0%, 2000р. — 23,6, 2001р. — 28,9, 2002р. — 31,2%, 2003р. — 38, 4%, проте їх частка в розрізі бюджетів адміністративно'територіальних одиниць суттєво відрізняється. Так, у 2003 р. на долю офіційних транс' 241
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
фертів по місту Києву припадало 8,9 відсотка, а місцеві бюд' жети Тернопільської області були сформовані за їх рахунок на 66,5%, Волинської — 62,5%, Житомирської — 61,5% та Закар' патської '63,2%. Таке становище свідчить про значну за' лежність місцевих бюджетів від державного та недостатність у них власних стабільних джерел надходжень, що значною мірою обмежує маневреність фінансових ресурсів у забезпе' ченні економічного і соціального розвитку регіонів. До того ж, надання трансфертів з державного бюджету місцевим недо' статньо пов’язане з прогнозними та нормативними параметра' ми розвитку регіонів–отримувачів. Ще одним суттєвим не' доліком бюджетної системи України в частині перерозподілу ресурсів між різними її рівнями є неможливість контролю за цільовим та ефективним використанням отриманих транс' фертів регіональними фінансовими органами. Основою поліпшення міжбюджетних відносин, стабілізації планування доходів та видатків місцевих бюджетів та гаранту' вання їх достатнього фінансового наповнення має бути Бюд' жетний кодекс України. Особливого значення набуває визна' чення ним бюджету розвитку регіону, джерел його наповнен' ня та напрямів використання фінансових ресурсів. Це дасть місцевій владі змогу реалізовувати довгострокові інвестиційні проекти, спрямовані на всебічний розвиток регіонів. Для розв’язання проблеми достатнього фінансового забез' печення доходної та видаткової частин місцевих бюджетів та вдосконалення міжбюджетних відносин необхідним є дотри' мання таких принципів та рекомендацій: • забезпечення стабільності та передбачуваності надход' жень до бюджетів всіх рівнів; • детальне визначення видатків, що фінансуються з місцевих та державного бюджету відповідно до вирішення за' гальнодержавних проблем та завдань місцевого значення; • визначення величини видатків та доходів місцевих бю' джетів і побудова системи міжбюджетних відносин на основі беззаперечного фінансування мінімальних соціальних стан' дартів; 242
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• неухильне дотримання центральними органами дер' жавного управління принципу делегування органам місцевого самоврядування додаткових повноважень після чіткого визна' чення фінансової, незалежної від трансфертів з державного бюджету, бази їх здійснення; • створення умов для підвищення зацікавленості органів місцевого самоврядування у формуванні стабільної доходної бази місцевих бюджетів та, водночас, скороченні неефектив' них видатків; • подальша оптимізація системи місцевих податків і зборів за видами (наприклад, запровадження податку на неру' хоме майно), ставками та базою оподаткування, збільшення їх питомої ваги у структурі доходів місцевих бюджетів. Важелі впливу на види і розмір місцевих податків мають значною мірою переміщуватись на регіональний і місцевий рівні для більш ефективного розв’язання їх соціально'економічних про' блем; • удосконалення роботи місцевих податкових ор' ганізацій з метою поліпшення стягнення податків; • активізація використання цінних паперів (облігацій внутрішньої та зовнішньої місцевої позики) для фінансування поточного дефіциту місцевих бюджетів, зменшення коливань в обсягах податкових надходжень, фінансового забезпечення місцевих програм розвитку та капіталомістких проектів; • економічно обґрунтоване та своєчасне надання дотацій, субсидій та субвенцій, особливо регіонам, можливості яких щодо нарощування доходної частини бюджетів обмежені. Таким чином, можна визначити основні принципи підви' щення рівня бюджетного забезпечення розвитку регіонів у період реформування економіки і становлення ринкових відносин: створення загальних умов стабілізації і сталого еко' номічного розвитку, формування ефективних ринкових ме' ханізмів господарювання. До найбільш важливих принципів слід віднести: • створення єдиного правового поля ринкових реформ та розвитку територій, забезпечення узгодженості законодавчо' 243
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
нормативних актів з питань економічної, зокрема бюджетної, регіональної політики та місцевого самоврядування; • продовження подальшої децентралізації управління на основі зростання ролі територіального фактора розвитку дер' жави. Зокрема, це розподіл функцій, повноважень, відповідальності і фінансових ресурсів між державними, регіональними та місцевими органами влади, а також підви' щення ролі місцевого самоврядування; • здійснення регіональної економічної політики на ос' нові узгодження державних та регіональних інтересів, викори' стання переваг територіального поділу праці, природно'ре' сурсного і науково'виробничого потенціалу територій; • створення економічних засад для нарощування вироб' ничого, в першу чергу промислового, потенціалу адміністра' тивно'територіальних одиниць як основи збільшення місце' вих бюджетних ресурсів; • реформування системи міжбюджетних відносин з ура' хуванням принципів збалансованості і прозорості бюджетів та відповідальності суб’єктів цих відносин за використання бюд' жетних ресурсів. Зазначені принципи сприятимуть комплексному розвит' ку продуктивних сил України та її регіонів і зменшенню міжрегіональних соціально'економічних контрастів. У вирішенні проблеми фінансового вирівнювання соціального і економічного розвитку регіонів необхідно врахо' вувати як існуючу диференціацію природних, соціально'демо' графічних та економічних умов, так і вимогу забезпечення єдиного рівня соціальних послуг на душу населення в ме$ жах усієї України. Важливим є застосування світового досвіду у визначенні найбільш прийнятних методів наповнен' ня місцевих бюджетів, особливо у частині використання новітніх ринкових інструментів — різноманітних видів місце' вих цінних паперів. Таким чином, забезпечення достатньої та стабільної фінансової бази місцевого самоврядування як за рахунок зба' лансування місцевих бюджетів, так і ефективного реформу' 244
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вання системи міжбюджетних відносин, сприятиме еко' номічному розвитку регіонів та зростанню рівня життя насе' лення в окремих адміністративно'територіальних одиницях і стане міцною основою загальнодержавного поступу. Стабілізація і розвиток економіки регіонів значною мірою пов’язаний також із впровадженням дієвої грошово$кредит$ ної політики, формуванням ефективної банківської систе$ ми та відповідних механізмів її реалізації. Найгострішими протягом 1995'2003 рр. залишались про' блеми формування ефективної грошово'кредитної політики, спрямування її на структурну перебудову і розвиток еко' номіки. Жорстка монетарна політика в умовах економічної та фінансової кризи була спрямована, з одного боку, на забезпе' чення фінансової стабілізації за допомогою тотального регу' лювання операцій на валютному ринку, введення валютного коридору, підвищення розміру обов’язкових банківських ре' зервів (з 15% у 1995 році до 17% у 1998'1999 роках); з другого — на застосування високої облікової ставки Національного банку України (середньозважена фактична ставка у 1995 році становила 82,1%, 1999 р. — 44%, ставка комерційних банків за кредитами у відповідний період — 107,1 і 53,6%). Це обумови' ло обмеження доступу суб’єктів господарювання до довгост' рокових кредитів, гальмування виробничої та інвестиційної діяльності підприємств. Внаслідок фінансової кризи (офіційний курс гривні відносно долара зріс з 3,427 грн. у 1998 році до 5,4345 грн. у 2000 р.) відбулося зростання споживчих цін на продовольчі та непродовольчі товари (індекс зростання цін за грудень 2000 року до грудня попереднього року стано' вив 125,8%), а також падіння курсів акцій. Кредитна політика протягом 1995'2003 рр. та відповідний механізм її реалізації не завжди сприяли забезпе' ченню тактичних і стратегічних цілей та завдань розвитку еко' номіки як на державному, так і регіональному рівнях. Зокре' ма, кредитна політика характеризувалася: активним викорис' танням кредитів Національного банку України, переважно 245
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
для фінансування програм уряду, які становили у 1995р. — 51,8, 1996р. — 51,5, 1997р. — 44,5, 1998р. — 46,4, 1999р. — 45,4, 2000р. — 36,1, 2001р. — 27,7, 2002р. — 20,7% до загального об' сягу заборгованості по кредитах, наданих банками; розбіжнос' тями між офіційно оголошеною та фактичною обліковою став' кою Національного банку України; наданням пільгових кре' дитів деяким галузям народного господарства і, зокрема, дер' жавним підприємствам, тоді як недержавні підприємства от' римували позику в комерційних банках під високий відсоток (у 1994 — 201,7%, 1995 — 107,1, 1996 р. — 53,4, 2000 р. — 40,3, 2001 — 31,9%). Надалі, внаслідок проведених заходів монетарної стабілізації, спостерігалось певне покращання стану банківської системи України. Так, норматив обов’язкового ре' зервування коштів комерційних банків у НБУ був знижений з 15% у 2000 році до 0'12% у 2003 році, а середньозважена фак' тична облікова ставка НБУ — з 29,6% у 2000 р. до 8,1% у 2003 (загальне її зменшення з 1995 року становить більше 9 разів). Значно нижчими стали і відсоткові ставки комерційних банків за кредитами — у 2003 році в середньому 17,7%, тобто більше, ніж в 2 рази порівняно з 2000 роком, коли вони становили 40,3%. Зміни у кількості банківських установ в бік зменшення (з 230 у 1995 році до 179 у 2003 році) є свідченням як посилення конкуренції в цьому секторі фінансової діяльності, так і проце' су оптимізації величини банківської системи відповідно до по' треб галузей економіки. Слід відзначити значну нерівномірність розміщення банківських установ по території країни. Так, за період 2000'2003 рр. в середньому 53,3% діючих банків зареєстровано в м. Києві (від 79 до 85 одиниць). На дру' гому місці за цим показником знаходяться Дніпропетровська (11'13) та Харківська (12 банків) області. Третє місце розділи' ли Донецька (8'11) та Одеська (9'10) області. В той же час в 10 регіонах (Вінницька, Житомирська, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чер' каська області) у 2001'2003 роках не було жодного банку, а ли' 246
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ше філії та відділення. Таким чином, у 2003 році 81,5% банківських установ розміщувався в 5 областях України. Характерною тенденцією розвитку банківської системи є постійне нарощування статутних фондів комерційних банків. Якщо за період 1997'1999 рр. сплачений статутний капітал діючих комерційних банків збільшився на 1354 млн. грн., то у 2000'2003 роках — на 4450 млн. грн. У 2003р. порівняно з 2002р. він зріс на 35,2%. Це пов’язано з формальним виконан' ням вимог НБУ щодо нарощування статутних фондів і укруп' ненням банківських установ внаслідок стабілізації та розши' рення їх діяльності. Важливим показником функціонування банківської системи є фінансовий результат діяльності банків, який свідчить про подолання збитковості (чистий збиток у 2000 році становив 30 млн. грн.) та зростання їх прибутковості з 530 млн. грн. у 2001 р. до 827 млн. грн. у 2003 р. Стабілізація курсу національної грошової одиниці (зміни офіційного курсу гривні відносно долара у 1999'2002 роках не перевищували 0,2182 грн.) та зменшення індексу інфляції (99,4% у грудні 2002 року до грудня 2001) зумовили здешев' лення залучених банками коштів. Тобто, відсоткові ставки ко' мерційних банків за депозитами у національній валюті знизи' лися з 61,2% у 1995 році до 7,8% у 2002 році (майже у 8 разів) та наблизилися до депозитних ставок у фінансово стабільних країнах. Однак, у 2003 році спостерігалося деяке підвищення відсоткових ставок за депозитами до 8,0%, однією з причин якого було підвищення індексу інфляції (108,2% у грудні 2003 року до грудня 2002). У 2000'2003 стабільно зростав обсяг кредитів, наданих ко' мерційними банками в економіку України — з 19,6 млрд. грн. до 67,8 млрд. грн., тобто у 3,4 рази. Частка кредитів, виданих в національній валюті, підвищилася з 48,5% загального обсягу кредитів комерційних банків у 1999 році до 58% у 2002'2003 роках, що також є свідченням стабілізації гривні та відновлен' ня довіри до неї з боку суб’єктів господарювання. Тривалий час в економіці країни (1991'1999 рр.) спос' терігалось прискорене зростання обсягу грошей поза банками. 247
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Зокрема, у 1995 році гроші поза банками становили 37,8% (2623 млн. грн.) до загальної грошової маси в обігу України, у 1997 році — відповідно 48,9% (6132 млн. грн.), 1998р.– 45,6% (7158 млн. грн.), 1999р.– 43,4% (9583 млн. грн.). Це явище не' гативно вплинуло на розміри внутрішніх заощаджень у банківських установах і відповідно на процеси інвестування. Однак, у 2000'2002 рр. цей показник стабілізувався на рівні 39'42%, а в 2003 році навіть зменшився до 34,6%. Це разом із збільшенням обсягів строкових депозитів та коштів до запи' тання свідчить про поступове відновлення довіри до фінансо' вих інституцій та може бути підставою для зменшення фінан' сової бази тіньової економіки (табл. 8.3). Кредитна база банківських установ зростала і завдяки збільшенню обсягів коштів, залучених на рахунки населення та суб’єктів господарювання в національній та іноземній ва' лютах. Так, якщо прийняти за базу 1995 рік, то в 1996 р. депо' зити в національній валюті збільшилися в 1,3 рази, 1997р. — у 1,7 рази, 1998р. — у 1,9 рази, 1999р. — у 2,5 рази, 2000р. — у 4,2 рази, 2001р. — у 6,4 разів, в 2002р. — у 9,5 разів, 2003р. — у 15,4 разів. Щодо депозитів в іноземній валюті, то зростання їх об' сягу відповідно складає (порівняно з 1995 роком): у 1997р. — 1,06 рази, 1998р. — 2 рази, 1999р. — 3,4 рази, 2000р. — 4,6 рази, 2001р. — 5,3 рази, 2002р. — 7,7 рази, 2003р. — 12,4 разів. Однак, розподіл залучених у 2003р. комерційними банками ресурсів значно відрізняється по регіонах України: 70,8% їх припадало на 6 областей (Дніпропетровська — 11,1%, Донецька — 9,4%, Львівська — 8,6%, Одеська — 4,3%, Харківська та АР Крим — по 4%) та м. Київ (29,4%). На три області з найменшою пито' мою вагою в загальному обсязі залучених коштів припадало 2,7%: Кіровоградська — 1%, Чернівецька — 0,9%, Закарпатська — 0,8%. Щодо міста Києва, то в ньому на рахунки фізичних осіб залучено 26,5% всіх коштів в національній валюті та 33,4% — в іноземній. Статистичні дані висвітлюють декілька важливих для процесу реформування економіки проблем. Насамперед, це високий рівень використання населенням іноземної валюти 248
1995 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003
гê
131,0 62,3 35,0 61,6 50,0 30,6 19,7 9,5 7,0
âñòàíîâëåíà 82,1 51,8 17,0 52,7 44,0 29,6 20,2 9,2 8,1
ôàêòè÷íà
Ñåðåäíüîçâàæåíà îáë³êîâà ñòàâêà ÍÁÓ
107,1 77,0 49,1 55,4 53,6 40,3 31,9 24,8 17,7
çà êðåäèòàìè 61,2 34,3 18,2 22,9 20,8 13,5 11,2 7,8 8,0
çà äåïîçèòàìè
³äñîòêîâ³ ñòàâêè êîìåðö³éíèõ áàíê³â ó íàö³îíàëüí³é âàëþò³
281,7 139,7 110,1 120,0 119,2 125,8 106,1 99,4 108,2
ñïîæèâ÷îãî ðèíêó
âèðîáíèê³â ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ 272,1 117,3 105,0 135,3 115,7 120,8 100,9 105,7 111,0
²íäåêñ ö³í äî ïîïåðåäíüîãî ðîêó
37,8 43,2 48,9 45,6 43,4 39,9 42,7 41,0 34,6
×àñòêà ãðîøåé ïîçà áàíêàìè äî çàãàëüíî¿ ãðîøîâî¿ ìàñè â îá³ãó Óêðà¿íè
Таблиця 8.3 Ставки комерційних банків і зміни цін споживчого ринку, виробників продукції та грошові показники, %
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
249
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
для обслуговування процесів споживання та накопичення, що є наслідком недовіри до національної грошової одиниці та перспектив розвитку економічної ситуації загалом. Крім того, у 2001'2003 роках простежується різке збільшення обсягів вкладів населення в комерційних банках (у 4'15 разів порівня' но з 1995 р.), причому зростання вкладів в іноземній валюті ненабагато відстає від росту вкладів в національній валюті. Необхідно відзначити і достатньо велику частку депозитів в іноземній валюті у загальному їх обсягу, зокрема, у 1998р. — 39%, 1999 — 43,8%, 2000 — 38,4%, 2001 — 32,3%, 2002 — 32%, 2003 — 31,9%. Тобто, навіть відчуваючи певну економічну стабілізацію, про що свідчить загальне зростання обсягів депо' зитів та деяке зниження частки депозитів в іноземній валюті, населення не визнає безповоротність і довготривалість еко' номічного росту та стабільність гривні. Обіг іноземної валюти, в умовах, коли, відповідно до законодавства, єдиним платіжним засобом на території України є національна грошо' ва одиниця, свідчить про те, що існує частина операцій, які не відображаються в офіційній статистиці. Нерівномірний роз' поділ обсягів коштів, залучених банками на рахунки фізичних осіб, є відображенням різниці в рівнях доходів населення різних регіонів і свідчить про невиконання визначених соціальних стандартів для багатьох його категорій. Гостро стоїть також проблема достатнього кредитування пріоритетних напрямів розвитку економіки. Саме не' раціональна спрямованість кредитної політики комерційних банків стала однією з причин обмеження кредитування інно' ваційних проектів виробництва та розгортання інфляційних процесів. Згідно статистичних даних у 2002'2003 роках найбільші об' сяги кредитних ресурсів були надані підприємствам обробної промисловості (28,7% загальної суми наданих кредитів у 2002 р. та 24,7% — у 2003 р.) та оптової та роздрібної торгівлі (відповідно 37,1% та 36,3%). В той же час господарюючі суб’єкти таких важливих для стабільного функціонування еко' номіки видів діяльності як добувна промисловість, вироб' 250
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ництво електроенергії, газу та води, будівництво, транспорт от' римали сукупно у 2002р. — 5275 млн. грн. (12,5%), у 2003р. — 7791 млн. грн. (11,4%) кредитів комерційних банків. Це свідчить про стабільну орієнтацію кредитних установ на сфери діяльності з швидким періодом обороту коштів. На підприємства сільського, лісового та рибного господарства у 2003р. припадало 6,8% загального обсягу наданих кредитів. У 2003 р. порівняно з 2002 р. загальна сума наданих кре' дитів зросла на 25800 млн. грн. або 61,4%, в тому числі за вида' ми діяльності: будівництво — на 76,8%, сільське господарство, мисливство, лісове господарство — 72,3%, транспорт — 66,5%, оптова та роздрібна торгівля — 57,7%, добувна та обробна про' мисловість — більше 39%. Найбільшим був приріст кредиту' вання у невиробничих видах діяльності — охорона здоров’я та соціальна допомога (195,1%), державне управління (148,4%), готелі і ресторани (100,8%), на які припадають найменші част' ки в загальному обсязі кредитів (0,2'0,4%). Найменшим був приріст у виробництві електроенергії, газу та води — 17,6%. Слід відмітити, що у 2002'2003 роках пожвавилося креди' тування комерційними банками населення. Так, якщо у 2002 р. фізичним особам було надано 3313 млн. грн. (7,9% загально' го обсягу наданих кредитів), то у 2003р. — 8986 млн. грн. (13,2%), що становить 171,2% рівня 2002 року. До того ж, 67,5% кредитів у 2003р. були довгостроковими, тобто, креди' тування стає одним з важливих джерел фінансування як по' точних витрат населення, так і довгострокових (навчання, придбання житла). Важливим показником є частка довгострокових кредитів в загальному їх обсязі. Так, обсяг кредитів, наданих банками на кінець року становив: у 1999 р. 11787 млн. грн., з яких заборго' ваність за довгостроковими кредитами складала 22,4%; у 2000р. відповідно — 19574 та 17,9%; у 2001 — 28373 та 21,7; у 2002 — 42035 та 28,2; у 2003 — 67835 та 45%. Короткострокові кредити в національній та іноземній валюті на кінець року складали: у 1999р. — 77,6, 2000р. — 82, 2001р. — 78,3, 2002 р. — 71,8, 2003 — 55% (табл. 8.4). 251
252
Âñüîãî, ìëí.ãðí.
8873 11787 19574 28373 42035 67835
гê
1998 1999 2000 2001 2002 2003
íàö³îíàëüí³é ïèòîìà ìëí.ãðí. âàãà, % 5117 57,7 5716 48,5 10568 54,0 15845 55,8 24463 58,2 39563 58,3
Таблиця 8.4
äîâãîñòðîêîâèõ ïèòîìà âàãà ìëí.ãðí. % 1633 18,4 2645 22,4 3514 18,0 6156 21,7 11849 28,2 30553 45,0
çà âèäàìè êðåäèò³â
³íîçåìí³é êîðîòêîñòðîêîâèõ ïèòîìà ïèòîìà ìëí. ãðí. ìëí.ãðí. âàãà, % âàãà, % 3756 42,3 7240 81,6 6071 51,5 9142 77,6 9006 46,0 16060 82,0 12528 44,2 22218 78,3 17572 41,8 30185 71,8 28272 41,7 37282 55,0
çà âèäàìè âàëþò
Ó òîìó ÷èñë³
Вимоги банків за наданими суб’єктам господарювання кредитами (включаючи нараховані відсотки)
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
У період 1992'2003 років обсяг кредитів комерційних банків в національній валюті завжди (крім 1999 р.) перевищу' вав кредити в іноземній валюті. Однак, щодо їх розподілу за строками, то простежуються різні тенденції: якщо обсяг корот' кострокових кредитів в гривні в зазначений період більше, ніж в іноземній валюті, то по довгострокових у 1998'2003 роках спостерігалось переважання “інвалютних” кредитів. У 2003 році порівняно з попередніми роками частка довгострокових кредитів помітно збільшилася, що свідчить про стабілізацію макроекономічної ситуації та поступову переорієнтацію банків на кредитування технічного і технологічного оновлен' ня економіки. Аналіз галузевої структури коротко' та довгострокових кредитів у 2002'2003 роках свідчить про збереження визначе' ної тенденції — переважного кредитування обробних галузей промисловості та підприємств торгівлі: на перше припадає 26,7% всіх короткострокових кредитів та 22,3% — довгостро' кових, на друге, відповідно — 40,2% та 31,5%. В той же час підприємства десяти видів діяльності (рибне господарство, до' бувна промисловість, виробництво електроенергії, газу та во' ди, будівництво, готелі та ресторани та інші) у 2003 році су' купно отримали тільки 12,3% загального обсягу короткостро' кових кредитів та 10,5% — довгострокових. Щодо регіонального аспекту структури розміщення кре' дитних вкладень як коротко' так і довгострокових (у національній та іноземній валюті), то за даними порівняльно' го аналізу вона є суттєво диференційована. Так, у 2002 році структура загальної суми кредитів була наступна: у Централь' ному економічному районі — 45,3% і, зокрема, в Київській об' ласті — 44,1; у Придніпровському — 16,0, у тому числі в Дніпропетровській області — 11,7; Східному — 8,8, у тому числі в Харківській — 5,5; Південному — 9,4, в тому числі в Одеській — 4,3; Донецькому — 9,1, в тому числі Донецькій — 7,7% до загального обсягу. В той же час у трьох економічних районах ця частка стано' вила лише від 2,1 до 5,5%, а саме: у Подільському — 2,1, Поліському — 3,7 та Карпатському — 5,5. 253
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
В 2003 році Центральний та Придніпровський райони та' кож були лідерами за обсягами кредитів комерційних банків — 44 та 15,9% відповідно. У Східного, Донецького та Півден' ного районів — середні показники (від 9,2 до 9,8% загального обсягу кредитів по Україні). На жаль, не зазнала змін ситуація з кредитуванням суб’єктів господарювання в районах'аутсай' дерах — Подільському (2,4%), Поліському (3,6%) та Карпатсь' кому (5,6%), що свідчить про перебування економіки цих регіонів в затяжному депресивному стані. У 2003 р. на 20 обла' стей припадало 12,8% загального обсягу довгострокових кре' дитів та 15% — короткострокових. Отже, позичковий капітал концентрується, переважно, у п’яти економічних районах — Центральному, Придніпровському, Південному, Донецькому та Східному (табл. 1.6). При цьому наявна значна нерівномірність у роз$ поділі кредитів по областях. Наприклад, у 2003 році 16 об' ластей мали найменші частки в загальному обсязі кредитів — до 2%, а майже половина його (42,8%) припадала на одну Київську область (включно з м. Київ). До того ж, і серед обла' стей'лідерів за обсягами отриманих кредитів простежується значний відрив однієї: Київська область — 42,8%, Дніпропет' ровська — 11,8%, Донецька — 7,6%, Харківська — 5,7%. В розміщенні кредитів з різним строками погашення лідерами виступають також Центральний та Придніпровський економічні райони, але в розподілі третьо' го'п’ятого місць простежуються деякі відмінності. Так в ко' роткостроковому кредитуванні у 2003 р. ці місця посідали, відповідно, Донецький (6,3%), Східний (5,2%) та Південний (4,7%) райони, а у довгостроковому — Південний (5,1%), Східний (4,0%) та Донецький (3,0%) райони. Це свідчить про диференціацію фінансового стану регіонів та різний рівень їх привабливості для здійснення як поточної господарської діяльності, так і довгострокових інвестиційних проектів. Відрізняються економічні райони і за темпами зрос$ тання кредитних вкладень у національній та іноземній ва' люті, хоча тут регіональні відмінності значно менші. Якщо у 254
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
1999 році порівняно з 1995 індекс росту по Україні становив 2,9 рази, то при порівнянні 2003 та 1999 років простежується вже інша тенденція. При підвищенні індексу росту кредитних вкладень зага' лом по Україні (5,8 разів), у двох економічних районах в 2003 році цей показник був нижчий і становив: у Придніпровсько' му — 4,8 рази, Центральному — 5,3 рази; в усіх інших еко' номічних районах цей показник був вищий за середній в Ук' раїні: у Східному — 6,0, Карпатському — 6,5, Поліському — 7,1, Південному — 7,4, Донецькому — 7,7, в Подільському — 8,2 разів. До того ж, найбільші темпи зростання спостерігались в районах, які становлять незначну частку в загальному обсязі кредитних вкладень (3,6, 10,0, 9,2 та 2,4% відповідно), а в рай' онах, на які припадає основна частка наданих кредитів, відбу' валась стабілізація нарощування обсягів кредитування (в Центральному та Придніпровському районах). Такі зміни свідчать про активізацію діяльності господарюючих суб’єктів, розташованих в периферійних областях та формування пере' думов для подальшого вирівнювання економічного розвитку регіонів (див. табл. 8.5). Зміни в обсягах кредитних вкладень станом на 01.01.2004 проти 1999 року в регіональному розрізі зводяться до наступ' ного: індекси росту обсягів кредитів, вищі, ніж середні в Ук' раїні, спостерігались у 18 областях, нижчі — в 6, а в одній (Іва' но'Франківській) дорівнювали середньому рівню. При цьому відмічається невелика різниця між мінімальним значенням показника (4,0'4,7 рази у Полтавській та Дніпропетровській областях) та середнім по Україні (5,8 разів). В той же час мак' симальні значення темпів зростання (10,2 разів у Рівненській та 12,3 у Сумській областях) помітно відрізняються від загаль' ноукраїнського. Існуюча різниця у залученні кредитних коштів вказує на різний ступінь взаємодії підприємств та організацій регіонів з комерційними банками. Разом з тим, слід зазначити, що наве' дені темпи зростання не відображають реального рівня кре' дитного забезпечення потреб розвитку підприємств. Про не' 255
256
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíîÔðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà ϳâäåííèé ÀÐ Êðèì Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà Ïîë³ñüêèé Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà
Ðåã³îíè, îáëàñò³
0,8
2,3 0,4 6,4 1,4 1,0 2,8 1,2 1,6 0,7 0,5 0,5 2,8 0,9 0,5
1,3
2,7 0,4 8,2 1,7 1,4 3,8 1,3 1,7 0,7 0,5 0,5 3,2 1,1 0,6
0,4 1,8 0,3 0,4 1,0 0,1 0,1 0,4 0,2 0,1
0,5
Ó òîìó ÷èñë³ êîðîòÂñüîãî êî- äîâãîñòðîñòðîêîâèõ êîâèõ 100,0 82,1 17,9 8,2 7,6 0,6 7,2 6,6 0,6 1,0 1,0 5,0 4,0 1,0 0,6 0,5 0,1 3,2 0,5 9,3 2,0 1,6 4,1 1,6 2,1 0,8 0,6 0,7 3,6 1,2 0,7
1,4
100 8,3 7,2 1,1 5,7 0,6
Âñüîãî
2,7 0,5 7,0 1,5 1,3 2,7 1,5 2,0 0,8 0,6 0,6 3,1 1,0 0,6
0,9
78,3 7,7 6,7 1,0 4,6 0,5
êîðîòêîñòðîêîâèõ
0,5 0,0 2,3 0,5 0,3 1,4 0,1 0,1 0,5 0,2 0,1
0,5
21,7 0,6 0,5 0,1 1,1 0,1
äîâãîñòðîêîâèõ
Ó òîìó ÷èñë³
3,2 0,5 9,4 2,1 1,7 4,3 1,3 2,1 0,9 0,6 0,6 3,7 1,2 0,7
1,2
100 9,1 7,7 1,4 5,5 0,6
Âñüîãî
2,4 0,4 6,7 1,6 1,2 2,8 1,1 1,8 0,8 0,5 0,5 2,9 0,9 0,5
0,7
71,7 7,9 6,8 1,1 3,9 0,4
êîðîòêîñòðîêîâèõ
0,8 0,1 2,7 0,5 0,5 1,5 0,2 0,3 0,1 0,1 0,1 0,8 0,3 0,2
0,5
28,3 1,2 0,9 0,3 1,6 0,2
äîâãîñòðîêîâèõ
Ó òîìó ÷èñë³
3,0 0,6 9,8 2,3 1,8 4,4 1,3 2,4 1,1 0,7 0,6 3,6 1,1 0,7
1,2
100 9,3 7,6 1,7 5,6 0,8
Âñüîãî
1,7 0,3 4,7 1,1 0,9 2,0 0,7 1,3 0,6 0,4 0,3 2,0 0,5 0,4
0,5
55,0 6,3 5,3 1,0 2,9 0,4
êîðîòêîñòðîêîâèõ
1,3 0,3 5,1 1,2 0,9 2,4 0,6 1,1 0,5 0,3 0,3 1,6 0,6 0,3
0,7
45,0 3,0 2,3 0,7 2,7 0,4
äîâãîñòðîêîâèõ
Ó òîìó ÷èñë³
Таблиця 8.5 Структура кредитів за видами, наданих комерційними банками суб’єктам господарювання у розрізі регіонів (питома вага у загальному обсязі, %)
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
×åðí³ã³âñüêà Ïðèäí³ïðîâñüêèé Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà (ç ì.Êè¿â) ×åðêàñüêà
1,0
15,4
11,1
4,0 0,3 8,0 2,8 0,5 4,7 36,2
35,4
0,8
1,1
18,6
13,6
4,5 0,5 9,3 3,0 0,6 5,7 45,6
44,8
0,8
-
9,4
0,5 0,2 1,3 0,2 0,1 1,0 9,4
2,5
3,2
0,1
1,1
1,1
44,3
4,5 0,4 8,5 2,3 0,8 5,4 45,4
12,2
17,1
0,9
1,0
32,9
3,9 0,3 6,8 1,9 0,7 4,2 33,9
8,9
13,1
0,1
11,4
0,6 0,1 1,7 0,4 0,1 1,2 11,5
3,3
4,0
0,2
1,0
1,2
44,1
3,8 0,5 8,8 2,4 0,9 5,5 45,3
11,7
16,0
0,8
0,9
29,2
3,3 0,4 6,2 1,8 0,7 3,7 30,1
8,4
12,1
0,3
14,9
0,5 0,1 2,6 0,6 0,2 1,8 15,2
3,3
3,9
0,2
1,2
42,8
3,4 0,7 9,2 2,5 1,0 5,7 44,0
11,8
15,9
1,0
0,6
23,7
2,1 0,4 5,2 1,4 0,6 3,2 24,3
5,6
8,1
0,6
0,6
19,1
1,3 0,3 4,0 1,1 0,4 2,5 19,7
6,2
7,8
0,4
Продовження табл. 8.5 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
257
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
достатність обсягів кредитів, наданих комерційними банками суб’єктам господарювання у період 1995'2003 рр., свідчить хронічна нестача оборотних коштів у більшості підприємств, наявність у них великої дебіторської та кредиторської заборго' ваності, в тому числі простроченої. Структура розміщення довгострокових кредитів по еко' номічних районах характеризується наступним. У всіх райо' нах відбулися позитивні зрушення — збільшення частки дов' гострокових кредитів в загальному обсязі кредитування. Най' менша величина приросту спостерігалась в Центральному (з 9,4% у 2000 р. до 19,7% у 2003р.) та Придніпровському (з 3,2 до 7,8%) районах, які, тем не менш, постійно займали перше та друге місця за цим показником. Частка довгострокових кре' дитів у Східному, Поліському та Донецькому економічних районах зросла відповідно у 3,1, 4 та 5 разів. Особливе місце займає Подільській район, в якому відбулось найбільше зрос' тання частки довгострокових кредитів — в 11 разів, але він за' лишається на останньому місці серед усіх економічних рай' онів в загальному розподілі обсягів кредитування (0,1% у 2000р. та 1,1% у 2003р.). В Карпатському та Південному райо' нах зростання частки довгострокових кредитів у 2000'2003 ро' ках було майже однаковим (2,7'2,8 рази), але на другий в усі роки припадав вдвічі більший обсяг кредитів, ніж на перший. Необхідно також зазначити, що наведені позитивні тен$ денції мали місце лише за останні чотири роки, а порівнян' ня даних за 1995'2003 рр. свідчить про значну нерівномірність обсягів кредитування по роках. Так, у 2003 році порівняно з 1995р. значне зростання обсягів довгострокових кредитів спо' стерігалось в Центральному (найбільший показник — з 2,4% у 1995р. до 19,7% у 2003р.), Східному, Придніпровському, Південному, Карпатському економічних районах, а у Донець' кому та Подільському — незначне (з 2,9% до 3% та з 0,7% до 1,1%). Особливістю регіонів обласного рангу є те, що частка довгострокових кредитів у більшості з них продовжувала залишатися мізерною. Про це свідчать наступні дані: по двох 258
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
областях відбулося зниження питомої ваги (Луганській та Чернівецькій); по трьох питома вага залишилася майже без змін (Донецькій, Вінницькій, Хмельницькій, Івано' Франківській, Кіровоградській); по інших — відбулися пози' тивні зрушення, зокрема, по Київській — збільшення з 2,2% у 1995р. до 19,1% у 2003 р. Отже, проблема ліквідації ізольованості товаровироб$ ників від кредитних ресурсів залишається невирішеною і пов’язана, насамперед: • з високим рівнем процентних ставок за кредити, як облікової середньозваженої ставки НБУ так і, відповідно, ста' вок комерційних банків; • з високим ризиком неповернення кредитів та низьким рівнем їх забезпечення. Динаміка обсягів проблемних кре' дитів в останні роки погіршилась: на 01.01.2001 р. прострочені та сумнівні щодо повернення кредити становили — 2679 млн. грн., на 01.01.2002 — 1863 млн. грн., на 01.01.2003 — 2113 млн. грн., на 01.01.2004 — 2500 млн. грн. Структура заборгованості за кредитами, наданими комерційними банками суб’єктам гос' подарювання, наступна: стандартні кредити за встановленим терміном на 01.01.2003 р. становили 69,7%, пролонговані — 9,8, прострочені — 17,1, сумнівні щодо повернення — 3,4%. Висока частка пролонгованих, прострочених та сумнівних щодо повернення кредитів свідчить про неефективне викорис$ тання наданих кредитів і високий ступінь ризику неповер$ нення кредиту; • з відсутністю чіткого і ефективного механізму банкрут' ства підприємств та механізму їх санації, що призводить до зростання безнадійних боргів і негативно впливає на прибут' ковість банків. Розв’язання проблеми доступності кредитів для господа' рюючих суб’єктів потребує удосконалення кредитної політи' ки, зокрема: спрямування її на реформування економіки та за' безпечення структурних перетворень за допомогою збільшен' ня обсягів в першу чергу довгострокових кредитів реальному сектору економіки, а також формування відповідної законо' 259
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
давчої бази, впровадження ґрунтовного, ефективного ме' ханізму банкрутства і викупу боргів. Одним з найважливіших секторів фінансування регіональних економік є розвиток фондового ринку, який на' буває все більшої ваги в сучасній ринковій економіці завдяки здатності мобілізовувати, надавати та перерозподіляти інвес' тиційні ресурси. Певна стабілізація економічного розвитку дер' жави в останні роки створила умови для зростання попиту на гроші, підвищення довіри суб’єктів господарювання до фінан' сових установ, більш повного використання фінансових інстру' ментів фондового ринку. За даними Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку (надалі — ДКЦПФР) інтегральний індекс фондового ринку України — комплексний показник об' сягів та активності ринку — в період з 01.07.2000 р. по 01.12.2003 р. зріс з 1,1 до 1,83, тобто, в 1,66 раз. На фондовому ринку України представлені 34263 акціонерних товариства — емітентів акцій та інших цінних па' перів. Переважна більшість акціонерних товариств зосередже' на у м. Києві та Київській області (8975 або 26,1% загальної кількості), Харківській (2900 або 8,5%), Донецькій (2805 або 8,2%), Дніпропетровській (2771 або 8,1%), Запорізькій (1388 або 4,1%), Одеській (1307 або 3,8%) областях. Загальний обсяг випусків цінних паперів, зареєстрованих ДКЦПФР, станом на 01.01.2004 становить 110,26 млрд. грн. За період 2000'2002 рр. спостерігалось збільшення практично всіх показників щодо випуску, обігу та реєстрації цінних па' перів. Так, якщо у 1999 р. обсяг зареєстрованих ДКЦПФР ви' пусків цінних паперів складав 31,68 млрд. грн., то у 2000 р. — 47,29, у 2001 р. — 69,69, у 2002 р. — 86,79 млрд. грн., у 2003 р. — 23,62 млрд. грн., що є найвищим показником з початку реєстрації випусків цінних паперів. У 2003 році, порівняно з 2002 роком, спостерігається тенденція щодо переважного ви' пуску цінних паперів у промислових регіонах України. Найбільша кількість випусків акцій була зареєстрована у м. Києві та Київській області (369 або 32,0% від загальної кількості), Харківській (116 або 10,1%), Дніпропетровській 260
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
(67 або 5,8%), Донецькій (59 або 5,1%), Одеській (49 або 4,3%), Запорізькій (48 або 4,2%) областях та, в Автономній Рес' публіці Крим (51 або 4,4%). Як і у попередні роки, провідні позиції серед фінансових інструментів за обсягами зареєстрованих випусків займають акції — 76,3% та облігації підприємств — 18% від загального об' сягу зареєстрованих випусків цінних паперів у 2003 році. В регіональному розрізі найбільші обсяги випусків акцій були за' реєстровані емітентами Київської, Дніпропетровської, Харківської, Полтавської та Луганської областей, сукупна пито' ма вага яких становила 79,4% від загального обсягу зареєстрова' них випусків акцій. Тобто, існує високий кореляційний зв’язок між рівнем промислового розвитку регіону та рівнем його інвестиційної привабливості, що знаходить вираження в збільшенні обсягів фінансування виробництва шляхом викори' стання інструментів фондового ринку. Порівняно з відповідним періодом 2002 року зменшилась частка випусків акцій у зв’язку зі створенням відкритих акціонерних товариств із державних підприємств у процесі приватизації та корпоратизації (з 20,9% до 2,8%) та у зв’язку з індексацією основних фондів (з 15,7% до 4,6%). Збільшилась частка випусків акцій, зареєстрованих під час реорганізації то' вариств (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворен' ня) — з 5,9% до 20%. Також збільшилась частка випусків акцій відкритих акціонерних товариств, які створюються шляхом заснування органом, уповноваженим управляти об’єктами державної власності, та холдингових компаній, що створюють' ся в процесі корпоратизації та приватизації (з 1,6% до 6,1%). Сумарна вартість зареєстрованих ДКЦПФР у 2003 році випусків акцій, що випускаються відкритими та закритими акціонерними товариствами з метою залучення коштів склала 13,023 млрд. грн., що становить 53,6% від загального обсягу за' реєстрованих випусків цінних паперів. Порівняно з минулим роком, збільшився як загальний обсяг цих випусків — на 5,832 млрд. грн., так і його питома вага до загального обсягу за' реєстрованих випусків акцій з 56,2% у 2002 році до 72,3% у 2003 році. 261
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
На ринку облігацій збереглась тенденція минулих років щодо збільшення обсягів їх випуску підприємствами. Серед фінансових інструментів у 2003 році облігації підприємств зайняли друге місце: було зареєстровано 169 випусків (на 61 більше, ніж у 2002р.) на суму близько 4,24 млрд. грн. Це свідчить про уповільнення темпів процесу акціону$ вання та приватизації, з одного боку, та нарощування статутних фондів акціонерними товариствами, діяльність яких є ефективною та прибутковою, а також зростанням інтересу як емітентів, так і інвесторів до за$ лучення коштів через випуск пайових та боргових цінних паперів, з іншого. На відміну від акцій і облігацій, поява яких обумовлена безпосередніми потребами відтворювального процесу, виник' нення похідних цінних паперів викликано необхідністю пере' розподілу цінових ризиків, тобто страхування від зміни цін на ринку капіталів. Ринок похідних цінних паперів — найбільш динамічний сегмент світових фондових ринків. В Україні про' цес реєстрації похідних цінних паперів розпочався у 2000 році. Станом на 01.01.2004р. ДКЦПФР зареєстровано 8 випусків опціонів загальною кількістю 817,4 тис. шт. на суму 198,21 млн. грн. У 2003 році було зареєстровано 3 випуски опціонів кількістю 315,43 тис. шт. на суму 99,69 млн. грн. Не отримало належного розвитку й таке джерело залучен' ня коштів до бюджетів місцевих органів влади як випуск облігацій місцевих позик. Протягом 1996'2003 років за' реєстровано 2 випуски облігацій місцевої позики на суму 150,5 млн. грн. (Броварська та Київська міські Ради). Щодо чисельності професійних учасників цього ринку, то на 01.01.2004 р. вона складала: торговців цінними паперами — 871 (проти 860 у 2002р.), зберігачів цінних паперів — 122 (у 2002р. — 106), реєстраторів власників іменних цінних паперів — 365 (на один менше, ніж у 2002р.), інститутів спільного інве' стування — 109 (на 20 менше кількості у 2002р.), фондових бірж та торговельно'інформаційних систем — 10 (у 2002р. — 9), саморегулівних організацій ринку цінних паперів — 11. 262
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Діяльність професійних учасників ринку цінних паперів характеризується такими показниками. У 2003 році було зафіксовано найбільший за всю історію ринку цінних паперів України обсяг торгів, який склав 202,964 млрд. грн. Це на 94,356 млрд. грн. більше, ніж у 2002 році. Як і в попередні роки, найбільші обсяги виконаних угод було зафіксовано у областях, в яких знаходиться найбільша кількість торговців цінними па' перами. Майже 76,3% торговців, що здійснювали діяльність, зо' середжені у п’яти областях України: у Київській області та м. Києві, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській та За' порізькій областях. Обсяги виконаних угод цими торговцями складають 96,5% від загального обсягу виконаних угод Важливим фактором, який впливає на розвиток ринку цінних паперів є створення умов для виконання угод з цінни' ми паперами на організаторах торгівлі. Зосередження обігу цінних паперів на організаторах торгівлі має суттєве значення для підвищення відкритості, прозорості, ліквідності, інвес' тиційної ефективності фондового ринку, збільшення кількості укладених угод, визначення справедливої ціни на цінні папе' ри, що, в свою чергу, призведе до збільшення податкових над' ходжень до державного бюджету. У 2003 році питома вага об' сягу торгів на організаторах торгівлі у загальному обсязі торгів становила 1,8 %. Порівняно з 2002 роком цей показник зменшився на 4,2% (у 2002 р. — 6 %). Головною причиною зни' ження кількості та обсягів укладених угод на організаторах торгівлі було зменшення попиту на облігації внутрішньої дер' жавної позики в зв’язку із зменшенням їх доходності. Пози' тивною тенденцією є те, що зацікавленість до таких фінансо' вих інструментів як облігації підприємств зросла. Незважаючи на загальне зменшення обсягу укладених угод на організаторах торгівлі, обсяг укладених угод на біржах у 2003 р. збільшився на 52,71 млн. грн., що пов’язано зі збільшенням укладених угод на Донецькій, Кримській фондо' вих біржах та появою нового організатора торгівлі — Лугансь' кої фондової біржі. Вже п’ять років поспіль залишається незмінною ситуація, коли найбільші за обсягом угоди викону' 263
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ються з векселями та акціями. У 2003 р. провідні позиції за об' сягами укладених угод серед організаторів торгівлі займали Перша Фондова Торговельна Система — 91,03% та Донецька фондова біржа — 5,6%; на долю інших організаторів торгівлі припадало лише 3,37%. Регіональне представництво реєстраторів власників імен' них цінних паперів сформувалося у попередні роки. Більшість з них знаходиться у промислово розвинутих регіонах, де скон' центрована переважна більшість емітентів іменних цінних па' перів. Перше місце за кількістю реєстраторів займає Київська область та м. Київ — 31% від загальної кількості реєстраторів. Відповідно, у цьому ж регіону знаходиться і найбільша кількість емітентів, реєстри яких ведуть реєстратори, що ста' новить 29,33% від загальної кількості емітентів. Друге місце за кількістю реєстраторів займає Дніпропетровська область — 8,31% від загальної їх кількості та 11,88% від загальної кількості емітентів, реєстри яких вони ведуть. Третє місце на' лежить Харківській області — 7,48% від загальної кількості реєстраторів та 6,81% — емітентів. Щодо діяльності зберігачів цінних паперів, то протягом останніх років відбувається збільшення кількості відкритих у них рахунків, збільшення кількості цінних паперів та кількості випусків, які обліковуються у зберігачів, що обумов' лено збільшенням обсягів випусків цінних паперів у бездоку' ментарній формі, збільшенням обсягів знерухомлення цінних паперів, особливо власниками'нерезидентами. З метою створення ефективної системи регулювання та контролю на ринку цінних паперів були утворені саморе' гулівні організації ринку цінних паперів (СРО), які об’єдну' ють професійних учасників ринку цінних паперів за видами діяльності, а саме: реєстраторів, торговців, зберігачів та депо' зитаріїв, а також інвестиційних керуючих. Основними їх за' вданнями є установлення правил, стандартів та вимог до здійснення діяльності з цінними паперами, норм та правил по' ведінки, вимог до професійної кваліфікації фахівців — членів 264
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
СРО та здійснення контролю за їх дотриманням; сприяння здійсненню професійної діяльності членами СРО; розробка та здійснення заходів щодо захисту прав членів СРО. У 2003 ро' ку в Україні діяло 11 саморегулівних організацій ринку цінних паперів, серед яких: 5 бірж, 4 асоціації та 2 торговель' но'інформаційні системи. Членами СРО є 1461 професійний учасник ринку цінних паперів. Отже, аналіз функціонування фондового ринку України дає змогу зробити висновок про початковий етап його розвитку, коли основними завданнями є формування достатнього обсягу (капіталізації) та видової різноманітності ринку, перерозподіл власності, обслуговування розрахунків між господарюючими суб’єктами, недостатній рівень поінформованості та довіри підприємств та населення до інструментів фондового ринку. Таким чином, основними напрямами підвищення рівня фінансово$кредитного забезпечення розвитку регіонів у період реформування економіки і становлення ринкових відносин є наступні: • забезпечення здійснення державою регулюючих функцій в економічній сфері — створення загальних умов стабілізації і сталого економічного розвитку, протидія нега' тивним тенденціям в економіці за допомогою удосконалення економічної, фінансової та кредитної політики, застосування дієвих фінансових і кредитних важелів впливу, формування ефективних ринкових механізмів господарювання; • створення єдиного правового поля ринкових реформ та розвитку територій, забезпечення взаємної узгодженості зако' нодавчо'нормативних актів з питань регіональної еко' номічної, зокрема бюджетно'податкової та фінансово'кредит' ної, політики; • продовження подальшої децентралізації управління на основі зростання ролі територіального фактора розвитку дер' жави. Зокрема, це розподіл функцій, повноважень, відповідальності і фінансових ресурсів між державними, регіональними та місцевими органами влади, а також підви' щення ролі місцевого самоврядування; 265
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• формування та здійснення регіональної економічної політики на основі узгодження державних та регіональних інтересів, використання переваг територіального поділу праці, природно'ресурсного і науково'виробничого потенціалу тери' торій, а також удосконалення міжбюджетних відносин; • покращення економічної ситуації в регіонах за допомо' гою подолання збитковості значної кількості підприємств, за' безпечення реальних джерел формування оборотних коштів, прискорення темпів структурних перетворень, посилення інноваційної спрямованості економіки, а також впровадження ефективного механізму банкрутства; • формування дійової фінансової та податкової політики на принципах стабільності та справедливості податкової сис' теми, створення однакових умов оподаткування незалежно від форм власності і галузевої належності з метою здійснення по' зитивних зрушень у фінансовому забезпеченні розвитку еко' номіки регіонів; • посилення регулюючого і стимулюючого впливу по' датків на розвиток виробництва через виділення нових пріоритетів у податковій політиці (збільшення податкових інвестиційних пільг, урахування впливу податків і податкових пільг на норму прибутку з капіталу); • спрощення діючої податкової системи, забезпечення стабільності податкових умов — розмірів ставок податків, їх кількості та бази оподаткування, врахування галузевих відмінностей при оподаткуванні в сфері амортизаційної політики, зниження ставок акцизного збору на основні види продукції широкого попиту, забезпечення захисту вітчизняно' го товаровиробника та надходжень до бюджету шляхом урегу' лювання рівня оподаткування імпортних товарів акцизним збором і ввізним митом; надання податкового кредиту на по' повнення нестачі оборотних коштів, яка пов’язана з міжсезон' ним розривом їх надходжень; • формування ефективної кредитної політики як одного із важелів реформування економіки та структурних перетво' рень шляхом збільшення обсягів кредитів за видами (коротко' 266
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
і довгострокових) та раціонального їх спрямування, в першу чергу, для забезпечення пріоритетного розвитку наукоємних галузей і підприємств; • впровадження пільгового кредитування інноваційних і експортноорієнтованих проектів, що передбачені державними програмами пріоритетного розвитку; • погашення заборгованості по заробітній платі та пенсіях та підвищення їх рівня, здійснення виплат по зовнішньому боргу та індексації доходів громадян не' емісійним шляхом; • сприяння подальшому активному розвитку фондового ринку, використанню його інструментів для диверсифікації джерел фінансових ресурсів як поточної та інвестиційної діяль' ності підприємств, так і органів місцевого самоврядування. Зазначені напрями вдосконалення фінансово'кредитної діяльності сприятимуть комплексному розвитку продуктив' них сил України та її регіонів і зменшенню міжрегіональних соціально'економічних контрастів.
8.2. ²íâåñòèö³éíî-³ííîâàö³éí³ ðåñóðñè ðîçâèòêó åêîíîì³êè ðàéîí³â Сучасний стан національної економіки характеризується динамічними змінами відтворювальних процесів у напрямку відродження вітчизняного виробництва. В контексті цього процесу виключно пріоритетною стає роль інвестицій як ка' талізатору прогресивних зрушень у суспільному виробництві. Інвестиції та інновації — матеріально'фінансова основа оновлення і накопичення основного капіталу. Саме вони, втілившись в основні фонди, визначають структуру еко' номіки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності товарної продукції на світовому ринку. Проблемі інвестуван' ня економіки завжди приділяється значна увага як з боку уря' дових структур, так і суб’єктів господарювання. Інвестиції можна при цьому визначити як вкладення гро$ шових коштів, майнових та інтелектуальних цінностей у 267
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
матеріальні та нематеріальні активи, фінансові інстру$ менти з метою одержання прибутку або соціального, еко$ логічного ефектів тощо. Обсяги інвестицій залежать від багатьох факторів, а саме: існуючої вітчизняної законодавчої бази, яка формує інвес' тиційний клімат, обсягів національного внутрішнього продук' ту (ВВП), прямих іноземних інвестицій в економіку України тощо. На економічне зростання у перехідний до ринку період найбільш суттєво впливає два фактори. Перший фактор — інституціональний (ефект від привати' зації, створення ринкової інфраструктури, зрушення в струк' турі виробництва, розвиток підприємницької діяльності) — за рахунок якого одержуватиметься частина приросту ВВП. Другий фактор — інноваційна діяльність. Економічне зро' стання з точки зору короткого відрізку часу може відбуватись без нових капіталовкладень за рахунок лише організаційних заходів, раціоналізації в управлінні, невеликих удосконалень і таке інше. Всі крупні технічні і технологічні зрушення неми' нуче пов’язані з капіталовкладеннями в інновації. Особливе значення інвестицій в інноваційну діяльність і, зокрема в оновлення основного капіталу полягає в тому, що без нього стає неможливим не тільки економічне зростання, а й самий технологічний прогрес. Для прискорення окупності інвестиції мають бути гар' монійно поєднані з інноваціями. Інновація — це вперше створений і використаний засіб або спосіб діяльності (нова техніка, нова технологія), яка дає реальний ефект (економічний, екологічний, соціаль$ ний) і в якому втілені нові знання (наукове відкриття, технічний винахід тощо). При цьому у зв’язку з кількісною обмеженістю інвес' тиційних ресурсів, виникає питання про визначення пріоритет' них напрямів використання цих коштів (матеріальних ресурсів, технологій). Особливо важливим це є в регіональному розрізі, оскільки саме на цьому рівні здійснюються основні інсти' 268
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
туційні перетворення. Проте на сучасний момент інвестиційна діяльність у регіонах країни характеризується багато в чому спотвореною територіальною структурою інвестицій (табл.8.4). Так, за даними для 2000 року, при середньому значенні інвесто' ваних сум 393,9 грн./чол для України в цілому, для регіонів країни спостерігаються значні відхилення від вказаного обсягу й ці значення варіюються до десятка разів. Зокрема, інвестиції в основний капітал у м.Києві є більшими за інвестиції в Чернівецькій області у 10,5 разів, а для регіонів обласного ран' гу максимальне й мінімальне характеризуються різницею у 6,9 рази (для Полтавської та Чернівецької областей). Причому до' сить чітко простежується тенденція, згідно якої високою інвес' тиційною активністю характеризуються (до речі, це притаман' но практично всьому десятирічному періоду існування неза' лежної України) регіони, й загальний рівень соціально'еко' номічного розвитку яких є вищим за середній для країни. Таке становище логічно пояснюється очікуванням швидкого еко' номічного ефекту, який швидше отримується у високорозвине' них територіально'господарських комплексах. У наступні роки тенденція інвестицій в основний капітал де' що змінилась. У 2002 році та послідуючі роки збільшилась пито' ма вага інвестицій в матеріальне виробництво, хоча нерівномірність надходжень у регіони ще збереглась, як і співвідношення максимального і мінімального рівнів (табл. 8.6). При цьому для регіонів зі зниженим рівнем розвитку про' дуктивних сил створюється “замкнене коло”, вихід з якого є проблематичним, оскільки для прискорення суспільного ви' робництва, яке має відобразитись на ефективності регіональ' ної економіки, необхідними є збільшення обсягів інвестицій, на які інвестор може піти лише в разі очікування високого еко' номічного ефекту. Проте саме його й економіка порівняно ма' лорозвинених регіонів дати не в змозі. Галузева структура інвестицій по регіонах також відрізняється за призначенням. При цьому для виробничої й невиробничої сфери спостерігаються дві тенденції. З одного боку, високі рівні інвестування в інфраструктуру є характер' 269
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Інвестиції в основний капітал
Таблиця 8.6
ó 2000 ðîö³ 1
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó
Íà äóøó íàñåëåííÿ âñüîãî, ãðí/÷îë
âèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ãðí./÷îë
íåâèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ãðí./÷îë
Óêðà¿íà ÀÐ Êðèì ³ííèöüêà Âîëèíñüêà Äí³ïðîïåòðîâñüêà Äîíåöüêà Æèòîìèðñüêà Çàêàðïàòñüêà Çàïîð³çüêà ²âàíîÔðàíê³âñüêà Êè¿âñüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ëóãàíñüêà Ëüâ³âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Ïîëòàâñüêà гâíåíñüêà Ñóìñüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õàðê³âñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³âåöüêà ×åðí³ã³âñüêà ì.Êè¿â ì.Ñåâàñòîïîëü
19481,2 13989,7 618,7 408,7 255,9 172,6 239,3 151,1
5491,5 210,0 83,3 88,2
28,2 33,9 32,5 36,8
393,9 296,1 141,9 226,6
282,9 195,6 95,7 143,1
111,0 100,5 46,2 83,5
1890,6
1525,6
365,0
19,3
510,8
412,2
98,6
2506,4 221,6 279,5 1069,8
2219,6 154,4 187,0 925,2
286,8 67,2 92,5 144,6
11,4 30,3 33,1 13,5
508,2 155,5 218,8 535,7
450,0 108,4 146,4 463,3
58,1 47,2 72,4 72,4
523,5
296,2
227,3
43,4
361,9
204,8
157,1
770,5 225,6 927,2 811,4 402,3 1028,1 1278,8 300,8 476,7 159,8 1125,2 177,1 363,1 248,5 103,7 353,9 3018,0 105,2
567,8 172,6 790,1 596,4 326,9 775,8 1123,5 241,9 343,9 75,2 866,8 116,9 221,4 172,5 67,9 293,7 1166,1 30,2
202,7 53,0 137,1 215,0 75,4 252,3 155,3 59,1 132,8 84,6 258,4 60,2 141,7 76,0 35,8 60,3 1851,9 75,0
26,3 23,5 14,8 26,5 18,8 24,5 12,1 19,6 27,9 53,0 23,0 34,0 39,0 30,6 34,5 17,0 61,4 71,3
422,2 195,0 351,6 300,9 310,3 412,6 764,2 254,4 357,7 138,6 381,5 144,8 249,6 171,8 110,9 276,0 1160,1 270,0
311,1 149,2 299,6 221,2 252,1 311,3 671,4 204,6 258,1 65,2 293,9 95,6 152,2 119,2 72,6 229,1 448,3 77,5
111,1 45,8 52,0 79,7 58,2 101,2 92,8 50,0 99,7 73,4 87,6 49,2 97,4 52,5 38,3 47,0 711,9 192,5
Âñüîãî, ìëí. ãðí.
âèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ìëí. ãðí.
Êðà¿íà, ðåã³îí
Ó òîìó ÷èñë³ â îá’ºêòè
ìëí. ãðí.
Ó òîìó ÷èñë³ â îá’ºêòè íåâèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ
1 Розраховано за даними Держкомстату України: Основні показники соціально' економічного розвитку України. Вих. № 01/1'14/2 від 26.01.2001, с.87.
270
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Продовження табл. 8.6
ìëí. ãðí.
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó
âèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ãðí./÷îë
íåâèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ãðí./÷îë
45772,9 40764,2 1141,8 1105,9 633,4 622,9 3857,5 353,6
Ó òîìó ÷èñë³ â îá’ºêòè
Íà äóøó íàñåëåííÿ âñüîãî, ãðí/÷îë 2
Óêðà¿íà ÀÐ Êðèì ³ííèöüêà Âîëèíñüêà Äí³ïðîïåòðîâñüêà Äîíåöüêà Æèòîìèðñüêà Çàêàðïàòñüêà Çàïîð³çüêà ²âàíîÔðàíê³âñüêà Êè¿âñüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ëóãàíñüêà Ëüâ³âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Ïîëòàâñüêà гâíåíñüêà Ñóìñüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õàðê³âñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³âåöüêà ×åðí³ã³âñüêà ì.Êè¿â ì.Ñåâàñòîïîëü
Âñüîãî, ìëí. ãðí.
âèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ìëí. ãðí.
Êðà¿íà, ðåã³îí
5008,7 35,7 10,5 3503,9
10,9 3,1 1,7 90,8
1070,9 955,2 493,1 693,4
954,2 925,6 484,7 63,8
116,7 29,6 8,4 629,6
Ó òîìó ÷èñë³ â îá’ºêòè íåâèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ
3111,6
3016,6
95,0
3,0
1208,2 1172,0
36,2
4533,9 423,5 380,7 1392,4
4452,8 418,1 378,5 1389,6
81,1 5,4 2,2 11,8
1,8 1,3 0,6 0,9
1023,5 1005,1 445,4 439,6 817,1 812,2 1131,3 1121,3
18,4 5,8 4,9 10,2
560,6
514,7
45,9
8,2
808,3
742,0
66,3
19,6 3,5 20,0 16,7 14,1 14,4 109,0 2,0 3,1 1,9 36,2 10,1 5,8 4,4 0,5 17,7 936,6 1,6
1,1 0,9 1,4 1,1 1,5 0,6 9,0 0,5 0,8 1,1 1,8 2,6 1,4 0,9 0,2 4,4 0,1 0,8
1625,1 654,8 764,7 989,5 1053,7 1362,7 1355,5 925,3 734,0 404,5 1241,8 475,6 641,3 702,7 569,4 683,1 3275,6 1047,8
1607,1 648,9 754,0 978,6 1037,9 1354,5 1233,5 920,7 728,1 400,0 1219,5 463,2 632,3 696,4 568,3 653,0 3272,3 1039,4
17,9 5,9 10,7 10,9 15,8 8,2 122,0 4,6 5,9 4,5 22,3 12,4 9,0 6,3 1,1 30,1 3,3 8,4
1719,6 1700,0 385,8 382,3 1463,1 1443,1 1593,8 1577,1 915,8 901,7 2474,4 2450,0 1207,4 1098,4 368,4 366,4 392,4 389,3 172,8 170,9 2012,2 1976,0 388,6 378,5 416,9 411,1 490,0 485,6 301,3 300,8 400,4 382,7 14823,1 13886,5 211,7 210,1
1
Розраховано за даними Держкомстату України "Основні економічні показники діяльності підприємств — суб'єктів підприємницької діяльності за 2002 рік. Київ — 2003, С.132. 2 Розраховано за даними Статистичний щорічник України за 2003 рік, К.: "Консультант", 2004. — С. 220.
271
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Óêðà¿íà ÀÐ Êðèì ³ííèöüêà Âîëèíñüêà Äí³ïðîïåòðîâñüêà Äîíåöüêà Æèòîìèðñüêà Çàêàðïàòñüêà Çàïîð³çüêà ²âàíîÔðàíê³âñüêà Êè¿âñüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ëóãàíñüêà Ëüâ³âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Ïîëòàâñüêà гâíåíñüêà Ñóìñüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õàðê³âñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³âåöüêà ×åðí³ã³âñüêà ì.Êè¿â ì.Ñåâàñòîïîëü 1
81553,9 79522,1 2171,5 2143,9 894,1 882,2 764,7 761,9
íåâèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ãðí./÷îë
Ó òîìó ÷èñë³ â îá’ºêòè âèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ãðí./÷îë
Âñüîãî, ìëí. ãðí.
âèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ, ìëí. ãðí.
Êðà¿íà, ðåã³îí
Ó òîìó ÷èñë³ â îá’ºêòè íåâèðîáíè÷îãî ïðèçíà÷åííÿ
Íà äóøó íàñåëåííÿ âñüîãî, ãðí/÷îë 2
Продовження табл. 8.6
ìëí. ãðí.
ó% äî çàãàëüíîãî îáñÿãó
2031,8 27,6 11,9 2,8
2,4 1,3 1,3 0,4
1601,7 1563,3 1376,2 1358,3 671,3 662,6 1019,0 1014,9
38,4 17,9 8,7 4,1
5990,1
5921,5
68,6
1,1
1694,2 1675,6
18,6
9537,8 767,8 569,5 2730,4
9355,8 753,3 563,2 2708,5
182,0 14,5 6,3 2,9
1,9 1,9 1,1 0,8
1545,6 1516,2 631,1 619,1 892,7 882,9 1457,0 1445,3
29,4 12,0 9,8 11,7
1015,8
1010,3
5,5
0,5
1140,6 1134,9
5,7
46,1 8,6 39,1 18,3 21,6 46,0 14,9 8,7 6,1 3,9 56,5 3,2 6,6 14,0 8,5 5,7 1378,7 4,0
1,5 1,2 1,2 0,6 1,5 1,2 0,8 1,1 1,0 0,8 1,6 0,5 0,7 1,6 2,3 0,7 4,6 1,7
1992,3 1249,9 1199,6 1411,4 1590,5 2129,8 1834,5 1667,8 880,8 564,3 1778,9 775,8 1254,0 1769,3 720,4 958,9 5307,0 1123,5
3145,7 3099,6 715,0 706,4 3163,8 3124,7 3214,3 3196,0 1438,4 1416,8 3690,1 3644,1 1861,6 1846,7 836,8 828,1 605,0 598,9 482,9 479,0 3627,4 3570,9 663,8 660,6 909,6 903,0 1217,1 1203,1 368,0 359,5 768,2 762,5 30061,7 28683,0 342,6 338,6
1962,4 1234,9 1085,2 1402,6 1506,6 2104,2 1819,8 1649,5 872,0 559,8 1750,4 777,9 1245,2 1741,0 703,8 952,2 5062,9 1104,4
29,9 15,0 14,4 8,5 23,9 25,6 14,7 18,3 8,8 4,5 28,5 3,9 8,8 28,3 16,6 6,7 244,1 19,1
Розраховано за даними Держкомстату України "Основні економічні показники діяльності підприємств — суб'єктів підприємницької діяльності за 2004 рік. Київ — 2005, С.164. 2 Розраховано за даними Статистичний щорічник України за 2004 рік, К.: "Консультант", 2004 , — С. 226.
272
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ними для Києва й Севастополя (61,4 та 71,3% відповідно), а з іншого — відносно збільшеними потоками інвестицій в інфра' структуру характеризуються й області зі зниженим рівнем промислового розвитку, зокрема — Волинь, Закарпаття, Крим, Поділля, Буковина й Прикарпаття. У промислово розвинутих регіонах (Донбас, промислове Придніпров’я, Харківщина) частка інвестицій в інфраструкту' ру є меншою, аніж в середньому для країни. Вказане явище теж не можна однозначно розглядати як позитивне. Хоча інве' стиції в інфраструктурні галузі сприяють прискореному еко' номічному зростанню й характеризуються високим рівнем окупності, проте для територій зі зниженим розвитком про' дуктивних сил пріоритетами розвитку мають бути й основні галузі виробництва, в той час, коли розвинуті регіони відчува' ють гостру потребу в розбудові інфраструктурних галузей суспільного виробництва. Для іноземних інвестицій в регіонах спостерігається де' формація територіальної структури інвестувань. Зокрема, із загального обсягу інвестицій в країні у 2000 р. більше 80% інвестицій припадало на 10 регіонів — м. Київ, АР Крим, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Львівську, Одеську, Полтавську та Черкаську області, з них на м. Київ — 33,9, у 2002 — 32,4% інвестицій. У наступне п’ятиріччя картина регіонального інвестуван' ня суттєво не змінилася. При цьому низькою привабливістю для закордонного інвестора характеризуються саме регіони зі зниженим розвитком продуктивних сил і високою часткою аг' ропромислового сектора у виробництві, де очікування швид' кої економічної віддачі від інвестування є малоймовірним. Разом, в роки незалежності для державної економки Ук' раїни була характерною відсутність очікуваних результатів у стабілізації та зростанні виробництва та пожвавленні інвес' тиційної діяльності. Це позначилося на обсягах інвестицій в основний капітал як загалом в Україні, так і в регіональному розрізі, причому, за останнє десятиріччя можна виділити дві тенденції їх зміни. 273
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
До 1998'1999 років у більшості областей та економічних районів України спостерігався спад інвестиційної діяльності. Найменших значень обсяги інвестицій в основний капітал до' сягли у Чернівецькій, Херсонській, Житомирській, Кірово' градській — 7'10% від рівня 1990 року. Найвищі показники інвестування становили 44'46 відсотків від рівня 1990р. (Пол' тавська область). Окреме місце займав Київ, на який протягом 1995'2003рр. припадала найбільша частка від загального обся' гу інвестицій в основний капітал. Навіть в несприятливі серед розглянутих років вона складала 42'48% показника 1990р. В 1999'2001 років внаслідок позитивних змін в економіці України, що характеризувалось пожвавленням господарської діяльності, набирає силу інша тенденція — обсяги інвестуван' ня значно зростають. Статистичні дані свідчать, що в До' нецькій, Одеській, Запорізькій, Закарпатській, Сумській обла' стях та м. Києві активізація інвестиційної діяльності почалася вже в 1998'1999 рр. Причинами цього є прихід нових інвес' торів у гірничо'металургійний комплекс (Донецька, За' порізька області), а також перетворення столиці на потужний фінансово'економічний центр держави. Щодо інших областей і, відповідно, економічних районів, то в них економічний підйом почався у 2000'2001 роках — обсяги інвестицій в ос' новний капітал стабільно зростали і наближувалися до рівня 1990 року. Але цей процес характеризувався значними тери' торіальними відмінностями. Якщо для таких областей як Чернівецька, Херсонська, Житомирська, Кіровоградська, Тер' нопільська, Черкаська нарощування обсягів інвестицій озна' чало їх збільшення з 8,0'14,9 до 8,8'16,9% від рівня 1990 р., то в областях'лідерах (Івано'Франківська, Одеська, Сумська, Полтавська, Львівська, Харківська, Донецька) в 2001р. був до' сягнутий рівень 31,8'55,3% (табл. 8.7). Зростання показників в цих регіонах відбулося за рахунок вкладень інвесторів в підприємства харчової промисловості, видобутку та збагачен' ня вугілля та інших енергетичних ресурсів тощо. Найвищий рівень інвестиційної привабливості — у м. Києві, в якому обся' ги інвестицій в основний капітал перевищили показники 1990 р. вже у 2001 році (120,7%). 274
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà ϳâäåííèé ÀÐ Êðèì ì. Ñåâàñòîïîëü Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà Ïîë³ñüêèé Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà гâíåíñüêà ×åðí³ã³âñüêà
Åêîíîì³÷í³ ðàéîíè, îáëàñò³
1995 29,1 32,7 34,6 29,1 35,2 13,5 86,0 33,1 19,4 20,9 15,6 37,4 26,7 22,4 18,1 27,4 31,2 25,4 25,4 25,0 21,0 24,8 23,3 30,1
1996 29,1 32,6 34,5 29,1 35,2 13,4 86,0 33,1 19,3 20,8 15,6 37,3 26,7 22,3 18,1 27,4 31,2 25,4 25,4 24,9 21,0 24,8 23,3 30,0
1997 20,7 22,1 22,6 21,0 22,5 11,4 29,5 30,3 12,6 13,9 10,1 19,2 16,2 17,0 10,9 18,9 18,4 20,3 18,5 15,2 17,4 11,1 17,1 18,0
1998 21,9 23,2 25,5 18,7 21,4 13,7 29,8 26,6 11,6 14,2 10,4 22,2 16,9 17,2 10,8 19,2 17,1 22,3 19,2 15,2 17,9 9,0 20,1 16,9
1999 22,0 22,2 25,2 16,5 20,9 15,9 28,8 25,6 9,6 15,1 18,4 18,1 14,4 20,0 9,0 15,6 14,1 16,1 16,7 14,8 18,7 7,8 19,5 17,4
2000 25,2 23,8 27,1 17,6 27,6 19,1 46,0 32,7 9,9 19,8 17,2 30,1 16,0 28,0 10,8 15,0 15,5 12,7 15,9 14,4 17,8 8,0 16,1 19,7
1990 ð. = 100 2001 30,4 27,9 31,8 20,5 33,3 25,4 55,3 36,8 14,6 28,1 23,3 29,2 22,7 43,0 13,4 17,8 20,4 14,9 17,4 18,9 29,7 8,8 21,8 23,1
2002 33,1 28,3 31,7 21,7 39,4 28,2 59,0 46,7 19,1 31,3 27,1 51,4 30,7 43,4 12,4 20,4 22,3 16,5 21,0 22,1 33,3 13,7 25,1 23,4
2003 43,5 34,9 38,3 28,5 54,1 47,3 67,1 63,9 29,1 38,7 33,5 73,9 37,0 52,8 16,5 25,8 28,6 22,7 25,2 28,0 37,1 15,0 36,6 31,5
äíüîãî ðîêó 2003 131,3 123,5 120,8 131,1 137,3 167,7 113,7 136,7 152,3 123,7 123,6 143,6 120,5 121,6 132,9 126,3 128,3 137,4 119,7 126,4 111,4 109,7 145,5 134,7
Таблиця 8.7 Індекси інвестицій в основний капітал за регіонами України, відсотків
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
275
Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ì. Êè¿â ×åðêàñüêà
32,1 27,9 18,0 29,6 41,0 28,6 23,2 35,9 26,5 48,6 32,6
32,1 27,9 18,0 29,5 41,0 28,5 23,1 35,8 26,5 48,6 32,6
20,9 20,1 12,0 29,9 43,4 22,8 24,7 25,9 16,6 42,2 15,9
20,4 20,7 10,9 29,7 46,4 22,6 22,7 34,3 19,4 62,1 14,8
19,5 22,8 10,0 27,5 44,4 24,2 18,8 39,4 16,8 78,2 16,8
24,1 23,2 10,0 32,5 46,4 28,5 25,9 46,5 19,7 94,7 14,9
25,7 22,9 13,5 35,8 39,4 39,9 32,0 58,5 24,3 120,7 16,9
276 25,8 25,6 15,8 41,4 48,7 37,7 38,5 60,5 28,1 119,0 21,9
35,6 34,5 20,9 49,5 54,2 34,4 52,8 88,2 46,3 165,7 34,7
138,0 134,5 132,0 119,5 111,1 91,2 137,0 145,8 165,2 139,2 158,5
Продовження табл. 8.7
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
У 2002'2003 роках продовжувалось нарощування обсягів інвестицій. Так, у 2002р. у 17 регіонах України (областях, АР Крим, містах Києві та Севастополі) обсяг інвестицій становив більше 25% до відповідного показника за 1990 рік. У 2003р. це спостерігалось вже в 23 регіонах, причому в більшості з них значення показника коливалось в межах 30'55%. В той же час існують області, економічна ситуація в яких характеризується як стагнаційна, оскільки і у 2002'2003рр. рівень інвестицій в основний капітал в них становив лише 12,4'16,5% від рівня 1990р. (Херсонська та Житомирська). Щодо змін обсягів інве' стицій у 2002'2003 роках в розрізі економічних районів, то у трьох з них (Центральному, Карпатському, Придніпровсько' му) значення індексів інвестицій найбільші — відповідно 145,8, 137,3 та 136,3% від рівня 2002р. В інших значення показ' ників знаходяться в межах 119,5'126,4%. За обсягами інвес' тицій в основний капітал у 2003р. економічні райони України можна умовно розділити на три групи. Перша складається з одного району — Центрального (Київська, Черкаська області та м. Київ), на який припадає майже чверть всього обсягу інве' стицій (24,2%). До другої, найбільш чисельної групи, відно' сяться Донецький, Карпатський, Південний, Придніпровсь' кий і Східний економічні райони з частками від 10,3 до 14,7% загальних обсягів інвестицій. До третьої групи входять райо' ни, частка яких є найменшою — Подільський (4,3%) та Поліський (6,3%). Нерівномірною є й структура інвестицій на рівні областей та міст спеціального адміністративного статусу: від 16,6% (м. Київ) до 0,8'1,0% (м. Севастополь, Чернівецька і Тер' нопільська області). Таким чином, проста орієнтація на прискорений еко' номічного ефект від інвестицій є малопридатним чинником регіонального розвитку для України. У кращому випадку ці механізми спрацьовують для структуроформуючих, порівня' но розвинутих в соціально'економічному відношенні регіонів країни, у той час, коли так звані “депресивні” регіони залиша' ються без засобів підживлення економічних процесів. 277
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Звідси, визначення пріоритетів інвестиційної діяльності в регіонах має здійснюватися не через такі спрощені підходи, з на основі комплексного аналізу багатьох факторів реального стану, у тому числі — через багатоваріантну оцінку можливих перспектив його поліпшення. Стосовно динаміки загальное' кономічних процесів в Україні характерним є наступне: • поглиблення суспільного поділу праці та посилення її кооперування відповідно регіональним передумовам розвитку територіальних соціально'економічних систем; • плюралізм форм власності; • загальнотрансформаційний процес, що охоплює всі соці' ально'економічні сторони суспільної структури — вироб' ництво, соціальну сферу, політику, духовне життя; • перехід до ринкової економічної системи в контексті процесів глобалізації на східноєвропейському та світовому ге' ополітичному просторі; • незворотність здійснення переходу до ринкової еко' номічної системи. Не можна скидати з рахунків такий чинник, як можливе протиріччя державних і регіональних інтересів, що може вияв' лятися, наприклад, при здійсненні процесу приватизації. Те, що на державному рівні декларується як загальнополітична ціль, на регіональному рівні не може розглядатися інакше як засіб досягнення соціального, економічного, культурного та екологічного добробуту, тобто відповідного до норм цивілізо' ваного суспільства рівня людського розвитку даного регіону. У зв’язку з цим проблеми регіональної економічної політики, які включають в себе регіональну інвестиційну політику, по' винні вирішуватися в рамках єдиної концепції соціально'еко' номічного розвитку України. Їх координація з загальнодер' жавними пріоритетами, програмами розвитку тощо є не' обхідною при визначенні цілей регіонального розвитку в якості пріоритетних та індивідуальних для кожної території. При цьому мету регіонального розвитку можна виразити як конкретизацію регіональних інтересів через доступний для системи регіонального управління процес їх реалізації. Цілі 278
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
регіонального розвитку не можуть не відповідати паритету між регіональними й загальнодержавними інтересами. Виділяють такі групи цілей регіонального розвитку: 1) стратегічно'дійового характеру (еволюційні перетво' рення в господарській сфері, трансформація господарського комплексу, орієнтація на переважно зовнішньоекономічну діяльність); 2) стратегічно'стабілізаційного характеру (вихід з депре' сивного стану збереження й підтримка сформованої еко' номічної ситуації); 3) галузево'стабілізаційного характеру стосовно окремих галузей регіонального господарського комплексу (охорона здоров’я, житлове будівництво); 4) ситуаційного характеру (комерціалізація соціальної сфери, створення регіональної служби зайнятості); 5) тактичні (конкретні завдання розвитку окремих служб, систем регіонального господарства, соціально'культурних об’єктів). Головними чинниками, які покликані забезпечити досяг' нення вищевказаних поставлених цілей та загалом позитив' них результатів економічного розвитку регіонів, є: 1) власна регіональна економічна база розвитку у вигляді комунальної власності; 2) право регіональної влади на розпорядження землею та іншими природними ресурсами; 3) право регіональної влади на встановлення місцевих по' датків; 4) місцева підтримка всіх видів підприємництва, у розвит' ку яких особливо зацікавлене населення. Тільки максимальне врахування всіх перерахованих вище чинників дозволить розробити відповідну модель проведення комплексу реформ. Першим за значимістю виділяється чинник наявності власної економічної бази у вигляді комунальної (муніципаль' ної) власності. В даний час кожному рівневі територіальної організації України надається “своя” власність у вигляді 279
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
об’єктів соціальної сфери, житла, окремих підприємств про' мисловості, окреслюється коло компетенції щодо розпоряд' ження нею. Проте, існує нерівномірність у забезпеченні тери' торій об’єктами соціальної сфери і житла, що є основним дже' релом диференціації бюджетних витрат регіонів. У цьому зв’язку стають актуальними дві методологічні проблеми регіональної політики: 1) державні й регіональні стандарти соціальних благ; 2) перехід до нової системи оцінки фінансових можливос' тей і потреб регіонів. Розраховувати на успіх у вирішенні регіональних соціаль' но'економічних завдань територіального розвитку можна ли' ше в разі переходу до оцінки потреб регіонів на основі норма' тивних (раціональних) гарантій фінансування закріплених за регіонами соціальних витрат. Актуальною також є розробка соціальних стандартів/нормативів на державному і регіональ' них рівнях із наступною підтримкою капітального будівництва в регіонах для вирівнювання становища в частині забезпечення об’єктами соціальної сфери і житлом. Під регіональними соціальними стандартами (нормати1 вами) розуміються оптимальні науково обгрунтовані по$ казники раціональної забезпеченості населення соціальни$ ми послугами (товарами) й об’єктами соціальної сфери відповідно регіональних загальноресурсних передумов соціально$економічного розвитку. Вони визначають кількість тих чи інших послуг (товарів) і об’єктів соціаль$ ної сфери, які мають припадати на душу населення або на визначений контингент населення певного регіону. Забез' печення відповідності досягнутих регіональних соціальних стандартів (нормативів) науково обгрунтованим — головне за' вдання місцевих органів влади. Наступний чинник — право регіональної влади на розпо' рядження землею та іншими природними ресурсами, тісно пов’язаний із правом регіональної влади на встановлення місцевих податків, що пояснюється нагальною потребою пере' носу акценту з “умовно'перемінних” податків, що зростають 280
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
пропорційно зростанню ділової активності (податок на додану вартість, податок на прибуток), на “умовно'постійні” (податок на майно, плата за користування землею, водою, іншими при' родними ресурсами), які заохочують ефективні підприємства. Цим вирішується відразу дві проблеми: зменшується податко' вий тиск на товаровиробників, що дозволить їм розширювати свою діяльність з одночасним наповненням регіонального і місцевих бюджетів. Звідси з’явиться можливість фінансувати заходи, які знаходяться в прерогативі регіональних органів влади. Світовий досвід свідчить: біля 60% усіх прибутків ма' ють залишатися в бюджеті регіонів — при одночасному зрос' танні навантаження на території по виконанню видаткової ча' стини бюджету. Немаловажним чинником взаємовідносин центральної та регіональної влади є фінансовий механізм регіональної еко' номічної політики як сукупність економіко'організаційних і правових форм і методів управління фінансовою діяльністю держави і регіонів, тому що саме грошова сфера акумулює ос' новні проблеми регулювання державного й регіонального роз' витку. Одним з основних елементів фінансового механізму є бюджетна система (сукупність бюджетів різноманітних видів і рівнів, що знаходяться в певних взаємовідносинах та у взаємозв’язку). Для забезпечення функціонування всіх суб’єктів держави у відносно “автономному” режимі необхідно розмежування функцій суб’єктів управління за допомогою бюджетної систе' ми. В Україні найбільш доцільним є формування трьохрівне' вої бюджетної системи: центральна — регіональна — місцева. У даній системі центральний бюджет виконує роль перероз' поділу прибутків між регіонами, місцеві бюджети можуть вис' тупати і як “споживачі” регіональних бюджетних коштів, і як джерела їхнього поповнення, регіон же виступає як бюджето' творний суб’єкт. У цьому зв’язку актуальною є класифікація регіонів на ті, що виступають як бюджетотворчі, бюджетоспоживні та “нейт' ральні” регіони, в яких акумульовані прибутки й профінансо' 281
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вані витрати є збалансованими. Повнота уваги з боку органів державного управління в даному випадку має бути сконцент' рована на регіонах, які не в змозі самостійно забезпечити фінансування витрат, передбачених у якості регіональних, тобто на тих регіонах, які можна назвати депресивними, тобто із стійко порушеними процесами економічного відтворення. Індикатори, аналіз яких дозволяє віднести регіон до бюд' жетотворних або, навпаки — депресивних: 1) комплекс показників економічного відтворення, у т.ч. — виробництво валового регіонального продукту (валової дода' ної вартості), продукції галузей основного виробництва та інфраструктури, використання виробничих потужностей, співвідношення в системі — потреби — ресурси — вироб' ництво — накопичення — споживання; 2) ступінь соціального розшарування населення регіону; відповідність рівня і способу життя населення, його окремих груп державним та місцевим стандартам; 3) наявність регіонального бюджетного фінансування й інших економічних (наприклад, власності) джерел регулюван' ня ситуації; 4) існування можливостей для використання трудових (виробничих, інтелектуальних, духовних) потенцій населен' ня, тобто місць докладання будь'яких видів праці, економічно вигідних з точки зору поділу суспільної праці; 5) функціонування інфраструктурно забезпечених внутрішніх і міжрегіональних зв’язків (господарських, соціальних, культурних тощо); 6) наявність відповідного природно'ресурсного й еко' логічного потенціалу; 7) стабільність суспільно'політичної і національно' етнічної ситуації. Аналіз соціально'економічного стану регіонів за зазначени' ми параметрами дозволяє визначити “точки депресії”, вузькі місця, вплив на які (політичний, фінансовий, виробничий, ор' ганізаційний, екологічний) дозволить вивести регіон з депре' сивного стану. Обов’язковим є проведення комплексного 282
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
аналізу системи показників стану всіх сторін життя населення регіону — вибір коректного набору кількісних і якісних пара' метрів з наступним обгрунтуванням відповідних угруповань за критеріями регіональних інтересів і цілей територіального роз' витку. Це вимагає переходу від системного опису до системної оцінки регіонів з наступним пошуком ефективних шляхів їх соціально'економічного розвитку. При цьому бажаними загаль' нонаціональними умовами ефективного регіонального функ' ціонування регіональних соціально'економічних систем є: • на державному рівні — ліквідація дифузії і не' стабільності ринкових інститутів (розмитості, непевності інституційних рамок ринку, порушення взаємодії різних інститутів) і підвищення ролі правового регулювання еко' номіки; • правове обмеження і зменшення обсягу “тіньового” сек' тора економіки; • перехід від політичних до правових і економічних ме' тодів регулювання всіх трансформаційних перетворень; • подолання кризи недовіри вітчизняних і іноземних інве' сторів — офіційне визнання захисту їх інтересів шляхом зако' нодавчого закріплення правомочностей (прав на володіння, користування і управління об’єктом вкладення інвестицій; права на одержання прибутку від його функціонування; права на відчуження, споживання, зміну або ліквідацію об’єкта влас' ності; дотримання права імунітету від експропріації; права на перехід об’єкта власності у спадщину або заповіт; права на без' строковість; права на заборону шкідливого використання об’єкту інвестування; права на настання відповідальності у ви' гляді стягнення; права на очікування “природного” повернен' ня переданих кому'небудь правомочностей з числа вище пере' рахованих); • законодавче й нормативне створення “оазисного кліма' ту” зацікавленим резидентам і нерезидентам у випадку здійснення інвестиційних вкладень; • лібералізація порядку реєстрації створюваних суб’єктів економічної активності — впровадження принципу “одного 283
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вікна” при оформленні процедури організації бізнесу (ство' рення підприємства); • законодавче звільнення від оподатковування прибутків суб’єктів економічної діяльності, що спрямовуються на інвес' тування, незалежно від статусу інвестора (резидент, нерези' дент); • надання права регіональним органам управління здійснювати самостійний вибір пріоритетних “точок вкладен' ня капіталу”, які формують регіональні “центри зростання”; • розробка і впровадження позаекономічних методів сти' мулювання залучення інвесторів: для нерезидентів, напри' клад, — можливість одержання статусу “почесного громадяни' на” з комплексом певних особистих економічних пільг, спро' щення процедури одержання громадянства, для резидентів — спрощення процедури оформлення будь'яких документів. В сучасних умовах ключовою суспільною ідеєю (в рамках національної ідеї) має стати ідея забезпечення довгостроково' го соціального прогресу і, отже, все, що пов’язане з реалізацією даної ідеї, повинно розвиватися в першу чергу. Відповідно, пріоритетом інвестиційної діяльності держави в сучасних умовах є політика інвестування в людський капітал, тому всі інвестиційні проекти мають передбачати в якості стратегічної цілі гармонійний людський розвиток. Регіональна політика охоплює різноманітні сфери соціально'економічних відносин: фінансово'кредитних відно' син та відносин власності, податково'бюджетну систему, ор' ганізаційно'управлінські, виробничо'економічні, аграрні відносини, ресурсокористування, соціальні й етнічні процеси, законодавство, характер зв’язків між ними по вертикалі й го' ризонталі, заходи й дії регіональної влади по регулюванню економічних процесів на території регіону, в системі міжрегіональної взаємодії й взаємовідносинах з центральною владою. Ці відносини мають здійснюватися в рамках консти' туційно'правових норм і будуватися на таких принципах: • реальна рівність усіх територіальних суб’єктів одного системного рангу у відносинах як із центром, так і між собою; 284
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• паритетність умов (правових, податкових, майнових) і можливостей (організаційних, інфраструктурних) діяльності кожного регіонального суб’єкта; • врахування особливостей територіальної спеціалізації кожного регіонального суб’єкта залежно від природно'ресур' сного потенціалу, кліматичних, транспортно'економічних та інших передумов розвитку; • самостійність у заходах і діях регіонів по забезпеченню повної або максимально можливої самодостатності фінансо' во'бюджетних ресурсів та їх цільового використання; • взаємодія по розширенню співробітництва між регіона' ми з метою укрупнення загального товарного ринку, техно' логічного й інформаційного простору; • узгодження дій по взаємодопомозі регіонів в освоєнні природних ресурсів, вирішенні екологічних проблем, проблем зайнятості, соціально'етнічних завдань; • паритетність у вирішенні суперечностей між суб’єктами, які виникають в адміністративно'територіальних, ресурсних, міжетнічних та інших питаннях, у тому числі за допомогою міжрегіональних асоціацій; • відповідальність керівників регіональних органів влади за прийняті або своєчасно не прийняті рішення і дії; • паритетна участь регіональних суб’єктів влади в роз' поділі бюджетних і позабюджетних коштів, у підтримці при' ватного сектора, в боротьбі зі злочинністю й корупцією. Регіональна інвестиційна політика України має будувати' ся на основі стратегії “форсуючого розвитку” соціальних ас' пектів життєдіяльності держави. Необхідно прагнути до змен' шення територіальної диференціації, що означає зближення регіонів за рівнем соціально'економічного розвитку. Це ство' рює сприятливіші умови для ефективного розвитку загально' національного ринку, гармонізації соціально'економічних пе' ретворень, формування на якісно вищому рівні загальноук' раїнського менталітету, зміцнення єдності держави. Навпаки, посилення регіональної диференціації ускладнює проведення політики соціально'економічних перетворень і формування 285
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
загальнонаціонального ринку, несе небезпеку регіональних криз і конфліктів (у тому числі — на національному підґрунті), дезінтегрованість національної економіки, послаб' лення суспільства й держави. Загальнодержавним пріоритетом на період виходу з кризи має стати інвестування переважним чином галузей із швид' ким обігом капіталу, які можуть дати швидку економічну віддачу та соціальний ефект, підвищити місцеві й загально' державні бюджетні надходження, мають потенційно широкий внутрішній ринок. Ними є: продовольчий комплекс, легка промисловість, сфера послуг, наукомісткі галузі, виробництво побутової та електронної техніки, автомобілів, комп’ютерного обладнання та приладів зв’язку. Необхідною також є ліквідація нежиттєздатних виробництв і проведення конверсії виробництв, які втрачають оборонне значення з одночасним розвитком виробництв високоефективної військової техніки із замкнутим циклом та економічно обгрунтованою рекон' версією окремих виробництв цивільного призначення. В кожному конкретному регіоні необхідно відійти від принципу загальної уніфікації і використовувати ресурс регіональної розмаїтості, культурної самобутності і госпо' дарських укладів, у зв’язку з чим варто вибрати свою систему координат для вкладання інвестицій, тому що регіони України відрізняються один від одного демографічними, економічни' ми, соціальними, історико'економічними, етнокультурними, релігійними, ресурсно'екологічними ознаками. Основні напрямки державної інвестиційної політики по' винні передбачати попереднє здійснення комплексу таких за' ходів: • розробка концепції інтенсифікації в регіонах підприєм' ницької активності на основі консолідації інтересів її суб’єктів і дотримання ними загальних правил бізнес'поведінки; • створення правових, економічних і організаційних умов стимулювання розвитку недержавного (колективного й при' ватного) сектора економіки; 286
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• розробка і впровадження ефективного механізму транс' формації видатків коштів населення не на особисте споживання й накопичення, а в інвестиції з правовою гарантією держави; • юридично'правове удосконалення й спрощення прак' тичної реалізації процедури банкрутства неефективних суб’єктів підприємницької діяльності; • законодавче й економічне забезпечення мобільності тру' дових ресурсів, гнучка міграційна політика, у тому числі — по відношенню до мігрантів з'за кордону; • скорочення розмірів безресурсних дотацій і пільг суб’єк' там економічної діяльності й перехід до здійснення їх високо' селективної фінансової підтримки; • підвищення ролі в новому Податковому кодексі по' датків на споживання з одночасною мінімізацією податків на накопичення (заощадження); • фінансування суспільних робіт на регіональному рівні за рахунок коштів регіонального/місцевого бюджету, а не фонду зайнятості. До ефективних засобів управління інвестиційним проце' сом у регіонах відносяться: • підвищення ефективності інвестування структурної пе' ребудови економіки шляхом вкладання коштів у конкретні за' ходи комплексного спрямування, що забезпечують як зростан' ня продуктивності праці й максимально раціональне викорис' тання ресурсного потенціалу, так і економічний ефект; • гармонійне поєднання територіального й галузевого під' ходів до управління інвестиційними процесами на основі виз' начення, з одного боку, рівня потреби регіонів в інвестиціях, а, з іншого боку — регіональних пріоритетів інвестування в кри' тичні сектори економічної діяльності, які дають поштовх інтенсифікації регіонального розвитку в цілому; • оптимальне поєднання прямих і портфельних інвес' тицій в економіку регіонів, за рахунок чого враховуються як інтереси підприємств, так і території в цілому; • стимулювання інвестиційної діяльності за рахунок влас' них коштів підприємств, податкове стимулювання процесу 287
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
реінвестування в регіональну економіку, залучення коштів банківської системи і заощаджень населення; • забезпечення прискореного введення в дію найваж' ливіших виробничих потужностей, продукція яких є конку' рентноспроможною і користується попитом за межами регіону і держави. Основними концептуальними орієнтирами інвестицій, які безпосередньо впливають на загальну ефективність господа' рювання і тенденції розвитку економіки в перспективі, є: • відновлення фондів і нарощування потужностей на підприємствах, продукція яких є конкурентноспроможною на внутрішньому і зовнішньому ринках і зменшує економічну за' лежність України від експорту; • удосконалення галузевої і територіальної структури капітальних вкладень, збільшення їх питомої ваги в переробні галузі промисловості й інфраструктуру, з використанням ви' сокого трудопоглинаючого потенціалу й економічної ефектив' ності останніх; • ефективне використання незадіяних виробничих потуж' ностей ВПК, оптимізоване поєднання на підприємствах воєнної сфери конверсійних і військових виробництв. В умовах періоду прискореного розвитку національної економіки на засадах соціально та екологічно орієнтованого ринку управління інвестиційною політикою має базуватися на таких принципах: • створенні загального сприятливого інвестиційного клімату для усіх видів капіталів, як резидентів, так і нерези' дентів, а також різних форм власності; • стимулюванні інвестиційної діяльності шляхом розроб' ки відповідного законодавства, яким встановлюються не тільки податкові, митні й інші пільги, але і визначаються стра' тегічні пріоритети вкладання капіталу; • заохоченні інвестицій в інноваційну сферу й у пріори' тетні регіони та галузі і сфери економіки; • стимулюванні експорту вітчизняної високотехно' логічної продукції з наступним спрямуванням коштів на роз' 288
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
виток першого етапу інноваційного циклу з метою продажу вітчизняних наукових досягнень для одержання фінансових ресурсів на розвиток інновацій. Регіональні відмінності сучасного стану інвестиційної діяльності потребують диференційованого підходу до розроб' ки інвестиційної політики для різноманітних типів регіонів (як різних ієрархічних рангів, так і різних територій в рамках одного ієрархічного рівня). При цьому у формуванні регіональних фінансових ресурсів місцеві банки повинні ак' тивно використовувати схеми концентрації капіталу, що спря' мовані на розширення інструментів і форм обслуговування малих і середніх підприємств, виробництв, зорієнтованих на власні територіальні ринки (насамперед, на ті, що пов’язані з агропромисловим виробництвом). Сприятливий клімат для інвестицій має створюватись на основі належних умов для за' кордонного інвестора й національного виробника'експортера товарів (послуг) при обмеженні можливостей для реалізатора імпортної продукції й резидента — експортера капіталу в гро' шовій формі. Парадигмою розвитку економіки має стати імпорт капіталу при умові експорту товарів і послуг. Інновації та інвестиції, цей “хліб” виробництва повинні стати для України тим джерелом економічного зростання, яке має вивести державу з структурної кризи, пов’язаної з мораль' ним та фізичним зносом основних фондів підприємств та ор' ганізацій. Без цього проблематичним є не тільки нарощування темпів економічного зростання, але збереження існуючих по' зитивних тенденцій функціонування національної економіки.
8.3. Ëþäñüê³ ðåñóðñè — îñíîâà ñòàëîãî ðîçâèòêó ðåã³îíàëüíîãî âèðîáíèöòâà Однією зі складових частин сукупного ресурсного по' тенціалу регіону є його людські ресурси. Вкупі з засобами ви' робництва вони складають продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людських ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку і розміщення його продуктивних 289
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
сил. Сучасне розуміння поняття “людські ресурси”, яке час' то ототожнюється з поняттями “трудові ресурси” та “людсь1 кий капітал” є багато в чому суперечливим. Щодо цього, тре' ба перш за все чітко визначити наступні елементи понятійно' термінологічного апарату: Трудові ресурси. За загальноприйнятим визначенням, до трудових ресурсів відноситься частина населення суспільства (або, в регіональному розрізі, конкретної території — регіону), яка має необхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, культу' ру, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільно' корисної діяльності та відноситься до певної вікової категорії — працездатного віку. При цьому потенціал трудових ресурсів є соціально'економічною категорією, яка в кількісному відно' шенні характеризує можливості суспільства щодо залучення до суспільної праці населення різної статі і віку, а в якісному відно' шенні — його реальні та потенційні можливості щодо реалізації через участь в суспільно'корисній праці сукупності особистих здібностей та якостей працівників. Тобто, трудовий потенціал або потенціал трудових ресурсів є при цьому власне сукупною суспільною здатністю до праці працездатних членів суспільства у працездатному віці, трудовою дієздатністю суспільства, а тру' дові ресурси — конкретним носієм трудового потенціалу суспільства. Сам трудовий потенціал є величиною вартісною і може бути вираженим у грошовому вимірі. Часто в наукових дослідженнях та в офіційній статистиці до трудових ресурсів відноситься також і категорія людей, які зайняті в галузях та сферах економічної діяльності поза межа' ми працездатного віку. Проте такий підхід є багато в чому про' блематичним, оскільки належність до категорії “працюючий пенсіонер” або “працюючий підліток” дозволяє лише конста' тувати факт про сьогочасну належність даної особи до кате' горії зайнятого населення. При цьому припинення нею участі в економічній діяльності автоматично виключає таку людину з категорії “трудові ресурси”. Про це свідчить і факт відсут' ності понять “безробітний підліток” та “безробітний пенсіонер за віком”. В той же час працездатна людина у працездатному 290
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
віці, припиняючи участь в економічній діяльності, з категорії трудових ресурсів не виходить (переходить в категорію без' робітних). Тому, з цієї точки зору, потрібним є чітке розмежу' вання у понятійно'термінологічному апараті двох категорій — працездатного населення у працездатному віці та працездат' ного й економічно активного населення поза межами працез' датного віку. Для цього пропонується використовувати таке поняття, як людські ресурси. Людські ресурси. До людських ресурсів відноситься, крім трудових ресурсів (працездатного населення у працездатному віці), ще й частина населення суспільства (в регіональному розрізі — регіону), яка є в змозі обмежено приймати участь в економічній діяльності, за певних обставин може отримати не' обхідний фізичний розвиток, здоров’я, освіту, культурний на' буток, здібності, кваліфікацію та професійні знання для суспільно'корисної діяльності, а також є працездатною за ме' жами працездатного віку. Таким чином, окрім власне трудо' вих ресурсів, людські ресурси включають в себе ще й резервні трудові ресурси — “потенційні” трудові ресурси, які можуть бути задіяні в суспільному виробництві або негайно, або ж з високою долею ймовірності за певний проміжок часу. До цієї категорії, таким чином, відносяться діти та підлітки, які є зай' нятими суспільно'корисною працею й через певний час в змозі перейти в категорію трудових ресурсів, пенсіонери за віком, здатні до суспільно'корисної праці та інваліди, які спро' можні обмежено приймати участь в суспільному виробництві. Як видно із даного визначення, категорія осіб “людські ре' сурси” включає в себе категорію осіб “трудові ресурси” та ка' тегорію осіб “резервні ресурси трудової діяльності”. При цьо' му чисельність людських ресурсів визначається фактично чи' сельністю всіх людей, будь'яким чином здатних приймати участь у суспільно'корисній праці. Таким чином, потенціал людських ресурсів (людський потенціал) є сукупною здатністю до праці всіх (обмежено та повністю працездатних) членів суспільства, потенційною максимальною сукупною працездатністю всього суспільства в конкретний момент часу. 291
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
В даному контексті треба уточнити, що безробітні, які відносяться до трудових ресурсів, також певною мірою є людським резервом економічної діяльності. Проте на більш' менш довгостроковому відрізку часу вони складають значно більше ймовірний резерв ринку праці, в той час, коли незай' няті люди за межами працездатного віку є менш ймовірними учасниками суспільного виробництва, оскільки у будь'який момент можуть залишити ринок праці й жити на утриманні держави, батьків, дітей тощо й, у загальному випадку поступа' ються рівнем працездатності особам працездатного віку. Людський капітал. Категорія “людський капітал” є багато в чому близькою до категорії “потенціал людських ресурсів”, оскільки у вартісному вимірі відображається суспільною спо$ живчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві залишається основною продуктивною силою. Головною харак' теристикою вартості робочої сили є продуктивність суспільної праці. Людський капітал відображає здібності, навики праці, економічну активність, здоров’я населення. В категорії людсь' кого капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники — створювачі матеріальних благ. Категорія “людський капітал” відображає максимально можливу потенційну сукупну продуктивність робочої сили. Ця продуктивність є невідривною від певних конкретно'істо' ричних, політичних та соціально'економічних умов існування людей — носіїв робочої сили. На стан людського капіталу значним чином впливають суспільно'політичні, суспільно'психологічні, релігійні факто' ри. Тобто, теоретично можливою є ситуація, за якої при наяв' ності певних людських ресурсів людський капітал буде зне' важливо незначним. Яскравим прикладом тут є існування країн або регіонів у країнах, в яких більша частина населення замість суспільного виробництва є зайнятою непродуктивною неекономічною діяльністю — зокрема, участю в бойових діях, збройних конфліктах і т.п. при відсутності реальних можливо' стей щодо зміни ситуації на краще. Іншим прикладом є обме' женість можливостей окремих соціальних груп, наприклад, 292
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
жінок у суспільстві з певними релігійними нормами (окремі ісламські держави) щодо цілісної продуктивної участі у сус' пільному виробництві. Наявність етнічних, “кастових”, інших соціальних бар’єрів також може перешкоджати повноцінній участі великих категорій людей в економічній діяльності. Звідси, людський капітал можна охарактеризувати, як “ре' альний” потенціал людських ресурсів, оцінений у конкретних суспільно'історичних умовах існування людини'носія робочої сили. При цьому такі умови формують та певним чином обме' жують “простір” реалізації людського потенціалу. Отож, для ефективного функціонування людського ре' сурсного потенціалу необхідною умовою є наявність певної рівноваги, за якої людський капітал якомога ближче співвідноситься з потенціалом людських ресурсів. Очевидно, що потенціал людських ресурсів є складною, багатоплановою категорією. При цьому він не просто відобра' жає кількісні характеристики й якісний стан робочої сили, а за остаточним підсумком — характеризує вкупі з іншими складо' вими ресурсного потенціалу загальний рівень розвитку про' дуктивних сил регіону. Тому показники потенціалу людських ресурсів визначаються комплексним впливом цілого ряду взаємопов’язаних факторів. На стан трудового потенціалу конкретної території (регіону) справляють вплив, а багато в чому і визначають його природні умови та географічне поло' ження, рівень і характер економічного і соціального розвитку, культура виробництва й технічна та інформаційна озброєність суспільства, здоров’я і статєво'вікова структура населення, екологічний стан навколишнього середовища, ряд інших фак' торів, що мають соціально'екологічну природу. При цьому ос' танні відіграють особливу роль у формуванні потенціалу тру' дових ресурсів України, з урахуванням тісної пов’язаності економічних та екологічних проблем. Невпинною тенденцією останнього часу є загострення екологічних проблем та поглиб' лення екологічної кризи. В окремих регіонах нашої країни, зо' крема, на значній території Полісся, на Буковині, у північному Криму, в індустріальному Донбасі й Придніпров’ї, а також на 293
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Закарпатті екологічний стан довкілля має ознаки значного екологічного напруження. В Чорнобильському економіко' екологічному макрорегіоні екологічні показники продуктив' них сил характеризуються довготривалою втратою еко' логічного потенціалу територій до мінімальних параметрів — таких, що помітно обмежують, а в окремих випадках — і ви' ключають активну суспільно'економічну діяльність. Харак' терним щодо цього є зростаючий вплив екологічних чинників на стан людських ресурсів як носіїв людського потенціалу. Стан навколишнього середовища, зокрема, якісні показ' ники води, повітряного басейну, рівень радіаційного та про' мислового забруднення, інтенсивність електромагнітного фо' ну, динаміка кліматичних змін техногенного й антропогенного походження у великій мірі визначають здоров’я населення, а звідси — якісні та кількісні ознаки трудових ресурсів. Причо' му негативний вплив означених екологічно небезпечних про' явів людської діяльності відбивається як на продуктивності праці учасників трудової діяльності, так і на демографічних показниках, які визначають чисельність трудових ресурсів. Показники смертності, в тому числі в працездатному віці, кількість хронічно хворих, інвалідів — осіб з обмеженою пра' цездатністю значним чином спричиняються станом навко' лишнього середовища та загальною екологічною обстановкою в регіоні. Окрім того, кількість трудових ресурсів в окремих місцях регіону із значно погіршеною екологічною обстанов' кою може скорочуватись внаслідок міграції через небезпечні для життєдіяльності обставини. Прикладом цього є як відсе' лення практично всього населення з зони обов’язкового (при' мусового) відселення після аварії на Чорнобильській АЕС, так і наступні міграції за межі Чорнобильського радіоекологічно' го регіону населення в основному Київської та Житомирської областей. При чому в основному виїжджають за межі таких те' риторій особи переважно економічно активні особи працез' датного віку — активна складова трудових ресурсів, а також діти — майбутня складова трудоресурсного потенціалу регіону. Негативним фактором є й ускладнення самих умов 294
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
господарювання внаслідок зміни екологічної обстановки. Це веде за собою як погіршення умов праці, так і зниження її про' дуктивності, обмежує характеристики працеспроможності людини'працівника, викликає збільшення витрат на виготов' лення продукції, що знижує можливості реалізації потенціалу трудових ресурсів, тобто знецінює людський капітал. Певні напрями виходу з характерного для кінця індустріальної епохи протистояння природи і суспільства да' ють концептуальні засади сталого розвитку суспільства, які передбачають стабільне економічне зростання, охорону на' вколишнього природного середовища, раціональне ресурсоко' ристування, соціальну справедливість і соціальне партнерст' во, нормалізацію демографічних процесів, пріоритет освіти, науки та культури й інтенсивне міжнародне співробітництво по вказаних напрямах розвитку. Воно передбачається через багатополюсну активну співпрацю з усіма країнами та міжна' родними організаціями (СНД, Євросоюзом тощо), створення зон вільного підприємництва, прикордонного та інших форм співробітництва, які сприяють економічному, соціальному, культурному та екологічному процвітанню України. Як головна продуктивна сила, людина — виробник володіє певним трудовим потенціалом, який формується в конкретно' територіальних умовах. Тому провідна складова частина су' купного ресурсного потенціалу регіону — потенціал трудових ресурсів регіону визначається, як сукупна потенційна здатність до праці частини населення конкретного регіону, яка володіє необхідними фізичним розвитком, здоров’ям, освітою, культурою, здібностями, кваліфікацією та професійними знаннями для роботи в сфері суспільно'корисної діяльності. Щодо характерних особливостей формування людського ресурсного потенціалу України, можна виділити наступне: По1перше, людський потенціал України формується за рахунок власних людських резервів. При цьому активна імміграція в країну як додатковий засіб залучення робочої си' ли не спостерігається в таких масштабах, як для розвинутих країн світу. Напроти, еміграція з країни перевищує 295
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
імміграцію, що є характерною закономірністю для країн у кри' зовому соціально'економічному стані. Ринок праці попов' нюється в основному за рахунок механізму природного від' творення населення за рахунок молоді, яка переходить в кате' горію людей працездатного віку. По1друге, більш значну, ніж у розвинутих країнах, частку зайнятого населення складають особи пенсійного віку, оскільки практично недиференційоване, негнучке пенсійне за' конодавство у найгіршому розумінні є стимулом щодо еко' номічної активності людей похилого віку, ставлячи цих осіб на межу виживання малими пенсіями й затримками їх виплати, особливо в сільській місцевості. По1третє, ринок праці характеризується вражаючими мас' штабами так званої “тіньової” зайнятості й прихованого без' робіття. Нормою стають явища, за яких працівника легально зареєстровано на роботі в одному місці (на підприємстві, що реально не працює на протязі 3'5 років), при тому що він зай' мається офіційно незадекларованою діяльністю. Четвертою характерною ознакою людського потенціалу України є те, що він значним чином формується під впливом чинників еколого'економічного характеру. Ця проблема сто' сується не тільки “новоприбулих” працівників, серед яких на протязі найближчого десятиріччя все більше буде людей “чор' нобильської” генерації (1980'х років народження). Вона зачіпає й покоління, які зростали на наслідках соціально'екологічної кризи останніх двох'трьох десятиріч ХХ століття і спізнали на собі всі пророковані екологами'алармістами наслідки суперур' банізованої цивілізації “індустріального суспільства”. Характерною особливістю національної картини зайня$ тості є існуючі розходження між офіційною статистикою та реальним станом речей. Як свідчить практика, кількість дітей та підлітків, а також пенсіонерів, які працюють в галузях еко' номічної діяльності є набагато вищою за офіційні дані. Заниже' ними (у 2'3 рази) є рівні офіційно зареєстрованого безробіття у порівняні з реальними. Так, за неофіційними даними (обстежен' ня за методологією Міжнародної організації праці у 1999 р.), 296
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
рівень безробіття сягав майже 15%, за офіційними даними — ли' ше 4,2%. У 2005 році рівень зареєстрованого безробіття, за попе' редніми оцінками, сягнув лише 5,4% при тому, що ситуація із зайнятістю у порівнянні з минулими роками суттєво не прокра' щилася. Пенсіонери, а особливо люди у віці, молодшому за пра' цездатний формують переважним чином “тіньовий” сектор ринку праці, оскільки існуюче законодавство не є стимулом для реєстрації економічної діяльності молоді та пенсіонерів. У цьо' му контексті варто в найближчий час на державному рівні прийняти низку актів, регламентуючих дитячу працю та ак' тивізувати заходи з нормалізації умов праці людей, які нале' жать до вікових груп поза межами працездатного віку, включи' ти проблеми дитячої праці та зайнятості людей пенсійного віку до пріоритетів соціально'економічної політики держави. В Україні у 2005 році, за оціночними даними загальна кількість трудових ресурсів складала 30,4 млн. осіб, з них пра' цездатного населення у працездатному віці — 27,8 млн. осіб і 2,6 млн. осіб старшого віку. За підсумком більше, ніж десяти років перехідного періоду розвиток трудоресурсного по' тенціалу у вимірі економічних районів та областей можна оха' рактеризувати декількома взаємопов’язаними тенденціями, тісно пов’язаними із загальним становищем народного госпо' дарства країни. Ними є наступні: • На тлі зростаючого безробіття по країні найбільш потер' пілими від цього явища є регіони, де на протязі пострадянсько' го періоду спостерігалося найзначніше скорочення вироб' ництва, а саме — порівняно малорозвинуті території та так звані “депресивні” регіони зі сталими ознаками порушення процесів економічного відтворення. За даними 2002 р., найвищим рівнем безробіття характеризується трудоресурсна ситуація у Подільському, Поліському та Карпатському економічному рай' онах, зокрема у Житомирській (6,6%), Рівненській (6,8%) та Тернопільській (6,6%) областях, а найнижчим — у промислових регіонах та в м. Києві та Севастополі (по 0,6% та 0,7% відповідно). Для порівняння, в середньому в Україні рівень без' робіття у 2002 році офіційно було зареєстровано у 3,7%. 297
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• Традиційно проблемними з точки зору зайнятості за' лишаються регіони, які й за радянських часів через надлишок трудових ресурсів були джерелами міграційного руху через значне навантаження на робочі місця. В цих регіонах (в Ук' раїні такі процеси характерні для західних областей) природні процеси відтворення робочої сили часто випереджали відповідні заходи по створенню нових робочих місць, що й спонукало економічно активне населення до міграцій в регіони з дефіцитом робочої сили. Зокрема, і в перспективі найзначнішими рівнями навантаження на одне вакантне робо' че місце і темпами зростання чисельності безробітних відзна' чатимуться Хмельницька, Рівненська, Тернопільська, Вінницька, Житомирська, Чернігівська та Волинська області. • Якщо для початкового періоду реформ негативні проце' си в галузі найсильнішим чином вражали міське населення че' рез скорочення чисельності робочих місць в промисловості, в останній час від цього потерпають у більшому ступені регіони з аграрною орієнтацією економіки, що пов’язано з інтенсивними структурними зрушеннями в аграрному секторі в останні роки. Так, на протязі 1999 — 2000 років спостерігалося практично постійне зростання чисельності безробітних в сільській місце' вості (з 3.5 до 4.5% від чисельності працездатного населення працездатного віку). В міських поселеннях за цей же період у цілому спостерігалося деяке зниження рівня безробіття (з 4,2 до 4,1%). Чисельність зайнятих у промисловості за попередніми даними 2005 року становила 26,2%, а зайнятих у сільському гос' подарстві та інших галузях аграрної сфери — 16,3%. • У більшості регіонів країни спостерігаються негативні тенденції звуження демографічної бази формування трудових ресурсів. При цьому зменшуються як чисельність працездатно' го населення у працездатному віці, так і кількісні показники по' тенційної складової трудоресурсного потенціалу — поколінь, які мають в наступному поповнити трудоресурсний контингент (дітей та підлітків). Одночасно, спостерігається зростання пи' томої ваги осіб старшого віку, якісні показники трудоресурсно' го потенціалу котрих є зниженими у порівнянні з людьми пра' 298
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
цездатного віку. При збереженні існуючих тенденцій вибуття працездатного населення у працездатному віці щорічне його скорочення у цілому по країні становитиме до 185 тис. осіб1. Причому такі тенденції характеризуються посиленням на про' мисловому сході країни (Донеччина та промислове Придніпров’я) та є менш характерними для Центру і Півдня у той час, коли західний регіон відзначається порівняно кращою демографічною базою формування трудового потенціалу. • Важливий фактор формування трудоресурсного по' тенціалу — соціально'екологічне середовище функціонування головної продуктивної сили — людини носить також регіонально'диференційований характер. Зокрема, частка відносно екологічно чистих, сприятливих для формування по' вноцінної робочої сили територій складає 10'15% загальної зе' мельної площі країни. При цьому найбільш напруженою еко' логічною ситуацією, близькою до катастрофічного стану ха' рактеризуються Донецька, Дніпропетровська, Закарпатська, Запорізька, Луганська та Чернівецька області. Території з оз' наками екологічної катастрофи сягають 1,7% території Ук' раїни та спостерігаються головним чином у Київській та Жи' томирській області. Необхідно також вказати на важке еко' логічне становище Українського Причорномор’я та середньо' го й нижнього Придніпров’я — АР Крим, Одеської, Херсонсь' кої та Миколаївської областей, а також — Черкащини, у яких соціально'екологічні умови формування трудового по' тенціалу можна охарактеризувати як у більшості погіршені. Сприятливими ж та помірно сприятливими умовами характе' ризуються лише території Сумської, Полтавської, Хмельниць' кої та Тернопільської областей. • Не дивлячись на помітні регіональні розбіжності у рівнях безробіття, для країни зберігається тенденція регіональ' ного, секторного й галузевого дефіциту робочої сили для пев' них професійно'кваліфікаційних категорій робочої сили. Зок' 1
Джерело: Продуктивні сили України: прогноз розвитку і розміщення на період до 2010 р. в 2'х томах. Том 1., К.' РВПС, 2000 р., с. 65.
299
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
рема, для аграрних періферійних регіонів відчутним є дефіцит кадрів працівників соціально'культурної сфери, в наукомістко' му виробництві промислово розвинутих регіонів — високок' валіфікованих працівників, підготовлених згідно вимог сучас' ної науково'дослідної роботи та виробничого процесу. • У зв’язку зі зростанням економічної активності віко' вих груп поза межами працездатного віку, тенденція до збільшення чисельності зайнятих у вказаних вікових групах може посилюватись. У зв’язку з цим ймовірним явищем є кон' куренція у боротьбі за робочі місця з боку основного трудоре' сурсного контингенту та резервних вікових груп (дітей, підлітків та пенсіонерів), особливо з урахуванням можливості заниженої оплати праці останніх. Причому вказані процеси, вірогідно, будуть обумовлюватися скоріше негативними чин' никами (невисокі особисті доходи), і тому набудуть поширен' ня в регіонах з ознаками економічної депресії й обмеженою регіональною фінансово'економічною базою розвитку. В те' риторіальному вимірі це можуть бути як аграрні регіони (Поділля, Карпатський район), так і промислово розвинуті те' риторії, на яких відбуватиметься згортання економічно не' ефективного виробництва (потенційно ними є шахтарські міста Донбасу, промислові агломерації Придніпров’я). • У міграційних процесах, як одному з головних чин' ників формування трудоресурсної ситуації, спостерігається ситуація, за якої цей фактор обумовлює у цілому по Україні та в переважній більшості її регіонів відтік робочої сили, у тому числі — за межі країни. На відміну від розвинутих країн світу, в Україні поки міграція не є провідним чинником формування ринків праці, зважаючи як на жорстку міграційну політику по відношенню до іммігрантів, так і на порівняно інерційні про' цеси внутрішньої міграції, тенденції щодо яких також мало відповідають загальносвітовим. Зокрема, в Україні спос' терігається відтік мігрантів з міст у сільську місцевість у той час, коли здебільшого в світі тенденцією є процеси протилеж' ного характеру. 300
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Таким чином, можна сформулювати основні напрями роз' витку трудоресурсного потенціалу територій країни. В даному контексті якісно нового значення набуває роль регіональних ринків робочої сили. Як система забезпечення суспільного ви' робництва трудоресурсним потенціалом, яка поєднує у собі високий ефект ринкового механізму та можливість цілеспря' мованого управління ресурсним потенціалом шляхом керова' ного розподілу робочої сили за секторами і галузями еко' номіки, регіональний ринок праці в спромозі й має враховува' ти територіальну специфіку розвитку господарства. Роль регіональних ринків праці полягає в забезпеченні про' дуктивної зайнятості, з одного боку й створенні адекватних умов відтворення робочої сили, перш за все — системи гарантій відповідної цивілізованим нормам оплати праці — з іншого бо' ку. При цьому необхідно здолати утриманські настанови до' статньо широких верств населення, для яких до останнього ча' су було більш вигідним не працювати зовсім, отримуючи від держави допомогу по безробіттю, аніж одержувати за свою пра' цю мізерну заробітну плату. Зайнятість має стати спрямованою на забезпечення потреб економічно активного населення з на' становами на плідну участь в економічній діяльності. Пріори' тетними для створення продуктивної зайнятості мають бути перш за все регіони з підвищеною загрозою безробіття, де внас' лідок несинхронності демографічних та економічних процесів пропозиція робочої сили буде значно перевищувати попит на неї. Останнє стосується малих міст з моногалузевою структу' рою виробництва, шахтарських, металургійних центрів Донба' су та Придніпров’я, територій розселення раніше депортованих народів, сільської мережі розселення Західної України. Прискорений розвиток всіх галузей виробництва, який є основним завданням сьогодення, викликає необхідність як' найбільш ефективного використання й примноження існую' чого трудоресурсного потенціалу країни. Комплекс заходів, якими повинна бути забезпечена ця мета, включатиме: • загальноекономічне припинення поляризації регі' онального розвитку та його наступне стимулювання через 301
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
гнучкий фінансово'економічний механізм формування дер' жавного й регіонального бюджетів шляхом оптимізованого щодо регіональної специфіки застосування одно' та двока' нальної систем формування бюджетів з обов’язковим спряму' ванням коштів на створення робочих місць і подолання без' робіття. Підтримку економічного зростання у відсталих та відродження виробництва у депресивних регіонах; • поліпшення демографічної бази розвитку трудоресурс' ного потенціалу шляхом стабілізації демографічної ситуації в Україні в цілому та в регіонах, забезпечення раціональної ста' тево'вікової структури населення через цільову підтримку інституту сім’ї, молоді, материнства та дитинства й соціально незахищених верств населення; • цілеспрямоване управління міграційними потоками з можливим застосуванням гнучкої активної зовнішньої міграційної політики задля стабілізації демографічної ситуації у регіонах з незадовільним рівнем демографічного відтворен' ня населення, створення щодо цього ефективного міжрегіонального ринку робочої сили; • збалансування пропорцій між територіальними обся' гами демографічного відтворення трудових ресурсів та регіональними потребами виробництва шляхом створення ро' бочих місць у регіонах з позитивним природним приростом населення; • встановлення регіонально'орієнтованих орієнтирів щодо природних норм безробіття з подальшою мінімізацією щодо них рівнів безробіття в регіонах. Застосування ефектив' них засобів забезпечення зайнятості, у т.ч. суспільних робіт з урахуванням світового досвіду та регіональної специфіки. Ви' користання трудопоглинаючого потенціалу приватно' підприємницького сектора (у т.ч. — на селі) й галузей інфрас' труктури задля забезпечення продуктивної зайнятості. Ліквідація прихованого безробіття через удосконалення тру' дового законодавства; • відновлення юридично'правового заохочення еко' номічної активності населення у працездатному віці з введен' 302
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ням регіонально'орієнтованих норм мінімальної погодинної оплати праці з обов’язковим загальнодержавним нижнім гра' ничним мінімумом. Мінімізація зайнятості у тіньовому сек' торі економіки; • розбудову національної економіки на принципах соціального партнерства, консолідації суспільства навколо ос' новної національної ідеї — якнайбільш повного та всебічного соціально'культурного розвитку нації з максимізацією добро' буту всіх соціальних груп населення. Подолання бідності, як широкого соціально'економічного явища в загально' національному й регіональному вимірах; • нормалізацію участі в економічній діяльності осіб у вікових групах поза межами працездатного віку, оптимізацію пенсійного законодавства, нормативно'законодавче оформ' лення норм щодо використання праці осіб молодших вікових груп. Нагальним завданням сьогодення є реформа пенсійного законодавства з можливим розширенням меж вікової групи працездатного віку тощо; • приведення у відповідність професійно'кваліфіка' ційного потенціалу працівників з потребами виробництва, створення системи оперативної підготовки та перепідготовки кадрів, відродження наукомістких та високотехнологічних ви' робництв з участю національних кадрів та широкою співпра' цею з закордонними фахівцями; • оптимізацію розподілу людського капіталу за сферами та секторами економічної діяльності, відродження престижу науковців та працівників інтелектуальної сфери, культури, мистецтва, освіти тощо. Виконання вказаних завдань є можливим тільки в разі збереження курсу на стратегічні орієнтири сталого розвитку, подальше зміцнення стабілізаційних процесів у виробництві, активну реструктуризацію господарського комплексу з пріоритетним розвитком як базового виробництва, так й інфраструктурних галузей, соціальну орієнтацію ринкових ре' форм та інтеграцію України у європейське співтовариство та світовий економічний простір. 303
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 9. ÑÓÒͲÑÒÜ ÒÀ ÌÅÒÎÄÎËÎÃ²ß ÎÖ²ÍÊÈ ÅÊÎÍÎ̲×ÍÎÃÎ ÏÎÒÅÍÖ²ÀËÓ ÐÅòÎÍÀËÜÍÎÃÎ ÐÎÇÂÈÒÊÓ 9.1. Економічний потенціал регіонального розвитку, як категорія. 9.2. Компонентні складові та методологія вимірювання економічного потенціалу регіону. 9.3. Напрями ефективного використання економічного потенціалу.
9.1. Åêîíîì³÷íèé ïîòåíö³àë ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó ÿê êàòåãîð³ÿ З точки зору сучасної економічної думки поняття еконо' мічного потенціалу характеризується як складна, комплексна категорія, що має соціально'економічний, економіко'історич' ний та еколого'економічний характер. Так, поняття “по' тенціал” являє собою похідну від латинського “Potentia“ — си' ла і характеризує собою в самому широкому розумінні сукупні можливості щодо виробничої діяльності всіх продуктивних сил суспільства. На протязі різних історичних етапів функціонування про' дуктивних сил поняття економічного потенціалу включало в себе різні набори складових, серед яких в останній час в обов’язковому порядку враховувались потенціал природних ресурсів, потенціал людських ресурсів та потенціал виробни' чих потужностей галузей суспільного виробництва. Загалом, економічний потенціал з традиційної точки зору характеризу' вався як сукупний ресурсний потенціал виробничо'еко' номічної діяльності — сукупна продуктивність природних, людських та матеріально'виробничих ресурсів (1). При цьому 304
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
економічний потенціал обраховувався, як проста сума складо' вих: ЕП= Ппр+Плр+Пмвр
(1)
Де Еп — економічний потенціал; Ппр — потенціал природних ресурсів — продуктивність природних ресурсів; Плр — потенціал людських ресурсів — сукупна здатність до праці людей — учасників виробництва ; Пмвр — потенціал галузей матеріального виробництва (про' мисловості та сільського господарства) й інфраструктури — їх здатність до виробництва товарів і послуг; Таке трактування економічного потенціалу було прита' манним для суспільно'виробничої формації т.з. “індустріаль' ного суспільства”. При цьому однак, практично мало врахову' валось багатоаспектна економічна діяльність в сфері нема' теріального виробництва. Тому сучасна економічна наука ви' користовує розширене поняття економічного потенціалу, вра' ховуючи, крім вказаного, додаткові аспекти: функціонування потенціалу наукової (інформаційно'технологічної) сфери, соціальної інфраструктури, ринкової інфраструктури, еколо' го'економічні, суспільно'географічні та суспільно'політичні фактори розвитку суспільства. На основі цього, нами пропонується наступна, розширена структура економічного потенціалу (2), який характери' зується, як сукупна продуктивність всієї ресурсної бази суспільного виробництва — потужність всіх продуктивних сил суспільства: ЕП=Ke(ΣПрп+ΣПлк+ΣПсв) ≤ ЕкП
(2)
Де Ке — загальний коефіцієнт емерджентності сукупного ресурсного потенціалу, що враховує явище, за якого сукупна продуктивність елементів системи є вищою за просту суму ок' 305
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ремих її елементів. Ке залежить від рівня комплексності вико' ристання елементів сукупного ресурсного потенціалу еко' номічної діяльності. ΣПрп — природно'ресурсний потенціал, сукупна макси' мальна продуктивність всіх компонентів (мінеральних, зе' мельних, водних, лісових, мисливсько'рибальських (фа' уністичних) та рекреаційних) природних ресурсів у певних природних умовах конкретної географічної території (регіону) функціонування продуктивних сил. ΣПлк — потенціал людського капіталу, сумарний людсь' кий капітал, сукупна максимальна продуктивність робочої си' ли всіх учасників суспільного виробництва у всіх сферах ант' ропогенної діяльності — як в галузях суспільного матеріально' го виробництва, так і в інфраструктурній сфері, суспільно' політичному управлінні, домашньому господарстві тощо в певних суспільно'політичних умовах економічної діяльності. ΣПсв — потенціал суспільного виробництва (потенціал матеріально'виробничих, науково'інформаційних та інно' ваційно'інвестиційних ресурсів)– сукупна максимальна по' тужність щодо виробництва товарів і послуг всіх об’єктів гос' подарювання суспільного виробництва, сукупна продук' тивність галузей матеріального виробництва, виробничої інфраструктури та соціальної сфери (соціальної інфраструк' тури), ринкової інфраструктури і містить також в собі науко' вий (інформаційно'технологічний) потенціал суспільства. ЕкП — екологічний потенціал території (регіону, країни, земельної кулі тощо) — максимально можлива сукупна про' дуктивність всього комплексу продуктивних сил цієї території за умов дотримання самовідтворення природного середовища їх функціонування. Екологічний потенціал території відобра' жає, таким чином не реальну, а певною мірою гіпотетичну, умовну величину — екологічну “місткість” території щодо роз' витку і розміщення продуктивних сил. Враховуючи значне економічне значення, екологічний потенціал часто рівноцінно замінюється поняттям “еколого'економічний потенціал”. 306
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Як видно із рівняння (2), економічний потенціал території завжди є величиною, меншою за потенціал екологічний, тобто в конкретно'історичних рамках існують певні природно'еко' логічні обмеження розвитку суспільного виробництва, що є фактором стримування зростання виробництва і збільшення демографічного навантаження на навколишнє середовище. При цьому будь'які спроби нарощення економічного по' тенціалу за межі потенціалу екологічного без запровадження певного комплексу природоохоронних та природовідновлюю' чих заходів (для відновлення екологічного потенціалу) будуть неефективними і призведуть до прискореного зменшення еко' логічного потенціалу території. Враховуючи певний лаг реагу' вання природного середовища на антропогенну діяльність, в залежності від ступеня та характеру дії, за рахунок зворотної дії еколого'економічних факторів на суспільне виробництво, за якийсь час ситуація “природа'суспільство” прийде до кри' тичного стану. Враховуючи високі ступені демографічного та техноген' ного навантаження на довкілля в сучасній Україні, можна кон' статувати факт, що в регіонах екологічної біди (Чорнобильсь' кому регіоні, Закарпатті, на Буковині, у Донбасі, в північних районах Криму тощо) з одного боку, розвиток економічного потенціалу територій, став фактором порушення еколого'еко' номічної рівноваги, екологічної кризи природного середови' ща, а з іншої сторони — екологічний стан довкілля став факто' ром обмеження економічного потенціалу.
9.2. Êîìïîíåíòí³ ñêëàäîâ³ òà ìåòîäîëîã³ÿ âèì³ðþâàííÿ åêîíîì³÷íîãî ïîòåíö³àëó 1. Загальний коефіцієнт емерджентності економічного потенціалу Ке відображає комплексне, найбільш повне, та ефективне залучення компонентів економічного потенціалу у суспільне виробництво, є показником оптимальності співвідношення участі у циклі суспільно'економічного відтво' 307
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
рення всіх компонентів ресурсів. При цьому певною мірою ідеальним випадком Ке = МАХ (дорівнює максимально теоре' тично можливому) є абсолютно збалансоване, повне та еко' номне й водночас ефективне використання всіх компонентів ресурсного потенціалу. В реальності завжди Ке МАХ. Проте за рахунок оптимізації співвідношень “потреби — вироб' ництво”, “ресурси — готова продукція”, “виробництво — спо' живання”, “витрати — прибуток” можливим є істотне корегу' вання Ке в напрямі максимізації цього коефіцієнту. Значним чином коефіцієнт емерджентності відображає й відносини суспільства і природи. Вищий коефіцієнт свідчить про більшу гармонійність цих відносин. 2. Природно'ресурсний потенціал Прп сам є величиною емерджентною, тобто будучи представленим у вигляді суми продуктивностей компонентів Прп, характеризується величи' ною, більшою за просту арифметичну компонентну суму (3).
ΣПрп = kеп (Пмр+Пзр+Пвр+Плс+Пфр+Прр)
(3)
де kеп — частковий коефіцієнт емерджентності ресурсно' го потенціалу (Прп); Пмр — потенціал мінерально'ресурсного комплексу; Пзр — потенціал земельних ресурсів; Пвр — потенціал водних ресурсів; Плс — потенціал лісових ресурсів; Пфр — потенціал фауністичних (мисливсько'рибальсь' ких) ресурсів; Прр — потенціал природно' рекреаційних ресурсів. 3. Потенціал людського капіталу Плк відображає здібності, навики праці, економічну активність, здоров’я насе' лення. В категорії людського капіталу оцінюються не тільки наявні на даному етапі, але й потенційні працівники — створю' вачі матеріальних благ.
ΣПлк = kел(Пзтр+Пнзтр+Пнтр) 308
(4)
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
де kел — частковий коефіцієнт емерджентності людського ресурсного потенціалу (людського капіталу); Пзтр — потенціал зайнятих трудових ресурсів; Пнзтр — потенціал трудових ресурсів, незайнятих в еко' номічній діяльності; Пнтр — людський капітал, що характеризує осіб, які не входять до категорії трудових ресурсів (працюючих осіб не' працездатного віку, інвалідів тощо, інших потенційних та ре' альних учасників суспільного виробництва). 4. Потенціал суспільного виробництва Псв у сучасному, постіндустріальному суспільстві все більше визначається інформаційно'технологічною складовою, вплив якої є відчут' ним і на зростанні економічного потенціалу загалом. Все частішою стає ситуація, за якої наукова (інформаційно'техно' логічна складова) стає визначальним фактором зростання еко' номічного потенціалу суспільства. При цьому комплексність, збалансованість використання компонентів Псв зараз пере' важним чином і характеризується ступенем впровадження на' уково'технічних та інформаційно'технологічних розробок у виробництво (5). Враховується також й пріоритет ринкової інфраструктури.
ΣПсв = kев (Пмв+Псі+Прі+Пні)
(5)
де kев — частковий коефіцієнт емерджентності ресурсно' го потенціалу суспільного виробництва; Пмв — потенціал галузей матеріального виробництва; Псі — потенціал соціальної сфери (соціальної інфраструк' тури); Прі — потенціал ринкової інфраструктури; Пні — науковий (інформаційно'технологічний) потенціал суспільства. Методологія вимірювання економічного потенціалу. Оскільки економічний потенціал є багатоаспекною характери' стикою, він має бути вимірюваним по всіх складових за єди' 309
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ним критерієм. Таким критерієм є вартісна, грошова величи' на, що характеризує собою суспільну споживчу вартість по' тенціалу ресурсів. Тобто, економічний потенціал можна вира' зити в грошовому вимірі по кожній із складових. При цьому єдиним критерієм для оцінки ресурсів, що характеризує їх суспільну споживчу вартість є економія суспільної праці від ресурсокористування. В разі природно'ресурсного потенціалу критерієм оцінки є комплексний соціально'економічний ефект від ресурсокори' стування шляхом отримання кінцевої продукції (продук' тивність земельних угідь, ефект від використання мінеральної сировини, лісових, водних та фауністичних ресурсів тощо) або такий, що отриманий через економію витрат на відновлення робочої сили за рахунок користування природно'рекреаційни' ми ресурсами. В разі людського капіталу ресурсний потенціал оцінюється суспільною споживчою вартістю робочої сили, яка в сучасному суспільстві є основною продуктивною силою. Ос' новною характеристикою вартості робочої сили є продук' тивність праці (економія живої праці). При цьому зараз порівняно низька вартість робочої сили вкупі з високими кваліфікаційними характеристиками є одним з позитивних факторів відродження національної економіки України. Для потенціалу суспільного виробництва критерієм оцінки також є суспільна споживча вартість створених товарів та нада' них послуг — економія суспільної праці від використання нема' теріального (наукових досягнень, технологій, конструкторсь' ких розробок) та матеріального (технологічного устаткування, споруд, машин тощо) капіталу. Особливою в постіндустріаль' ному суспільстві стає роль саме нематеріального капіталу, який стає провідним фактором розвитку через уречевлення в ма' теріальних досягненнях. Ефект від використання послуг інфра' структури також все більше виступає структуроформуючим фактором потенціалу суспільного виробництва. Таким чином, вказані три складові формують еко' номічний потенціал країни, який можна охарактеризувати, як 310
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
сукупний ресурсний потенціал народного господарства країни, інтегральний потенціал її продуктивних сил. В загальному випадку економічний потенціал є величи' ною, яка має часову складову, тобто продуктивність ресурсів має вимірюватись за певний час. Таким часовим проміжком, враховуючи застосовану в Україні річну систему обчислення національних рахунків, є один рік. Застосування річного виміру для оцінки економічного потенціалу країни, таким чи' ном дає змогу оцінити річну потужність продуктивних сил країни. При цьому оцінці підлягає не тільки реальна продук' тивність використаних потужностей загальноресурсного ком' плексу, але й його потенційно можлива продуктивність за ра' хунок завантаження недовикористаних потужностей та через освоєння додаткових нових потужностей за певний проміжок часу (рік) з використанням у суспільному виробництві (6).
ΣЕПр = ЕПвр+ЕПнвр+ΔЕпр
(6)
Де ΣЕПр — сукупний річний економічний потенціал країни; ЕПвр — економічний потенціал (сукупна продуктивність) використаних потужностей загальноресурсного комплексу; ЕПнвр — економічний потенціал ресурсів, не використа' них в даному році для потреб суспільного виробництва; ΔЕПр — додаткові нові потужності, освоєні за рік і вико' ристані в суспільному виробництві. Дослідження потенціалу економічного району є достатньо складним завданням. Для вимірювання компонентів різних складових економічного потенціалу використовується систе' ма показників регіональної статистики, яка містить в себе ряд груп показників. Їх можна диференціювати наступним чином: 1. Загальносистемні (загальноекономічні), показники до яких можна віднести: ВВП, чистий дохід (ЧД), валову додану вартість, відрахування в регіональний бюджет, середньодушо' вий дохід тощо. 311
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
2. Структурні показники, що характеризують співвідно' шення і пропорції економічної діяльності (наприклад, демо' графічний склад населення, зайнятість, ресурсоспоживання, невиробниче споживання населенням товарів та послуг тощо, галузева та територіальна структура господарства). Окремими структурними показниками є показники спеціалізації регіональної економіки. 3.Показники, які характеризують ступінь залучення у ви1 робництво природно1ресурсного, соціально1демографічного та виробничого потенціалу (показники освоєння території, сільськогосподарське використання грунтів, кількість зайня' того населення з усієї його чисельності, залучені у вироб' ництво потужності галузей матеріального виробництва та інфраструктури). 4. Показники, що характеризують збалансованість та ком1 плексність соціально1економічного розвитку регіону. Напри' клад, показники обсягів виробництва і витрат, пов’язаних з цим виробництвом, показники відношень споживання ресурсів до виробництва товарів та послуг, відношення показників вироб' ництва і споживання в економічному районі та в країні. 5.Показники ефективності регіональної економіки: про' дуктивність праці, ресурсо'енергоємність виробництва то' варів та послуг тощо, співвідношення обсягів експорту та імпорту товарів і послуг, виробництва і споживання, ввозу та вивозу в регіоні. 6. Показники соціального забезпечення населення регіону (наприклад, обсяг послуг і споживання на душу насе' лення товарів широкого вжитку, забезпеченість населення по' слугами ринкової інфраструктури, фонд заробітної плати, рівень оплати праці, індекс вартості життя). 7. Показники, що характеризують соціальні процеси регіонального розвитку — рівень злочинності, структуру й кількість право' та адміністративних порушень, судових ви' років, травматизм та смертність на виробництві, рівень роз' витку дитячої праці, моральну статистику (співвідношення кількості шлюбів та розлучень, наявність та поширеність “соціальних хвороб”, наркоманії тощо). 312
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
8. Показники екологічного стану регіону: рівень забруд' нення атмосферного повітря, ґрунтів та води, норми допусти' мих концентрацій, ступінь збереження (деградації) природних ресурсів, наявність надзвичайних ситуацій екологічного похо' дження. 9. Показники науково1технічного розвитку: науково' технічний рівень продукції, рівень комп’ютеризації і автомати' зації виробництва, наукоємність виробництва тощо, кількість та рівень впровадження науково'технічних розробок.
9.3. Íàïðÿìè åôåêòèâíîãî âèêîðèñòàííÿ åêîíîì³÷íîãî ïîòåíö³àëó Запропоновані напрями ефективного використання еко' номічного потенціалу мають ієрархічну структуру. При цьому загальноекономічні пріоритетні напрями розвитку економіки районів створюють необхідну основу для ефективного вико' ристання комплексу компонентів економічного потенціалу народного господарства країни, перехід до підтримуваного розвитку регіональної й загальнонаціональної економіки ба' зується на принципово новій регіонально та соціально орієнтованій державній політиці реструктуризації та інсти' туціональних перетворень з формуванням активної еколого' економічної складової, спрямованих на вихід із соціально'еко' номічної кризи та подальшу стабілізацію й поступове нарощу' вання суспільного виробництва через посилення державних гарантій соціально'економічних перетворень, націлених на пе' реорієнтацію розвитку сучасного індустріально'споживацько' го суспільства в напрямі суспільства збалансованого спожи' вання. Відповідні трансформації мають формувати загально' державну й регіональну організацію продуктивних сил відповідно комплексу як суто економічних, так й історичних, соціально'політичних, природно', соціально' та еколого'еко' номічних передумов суспільного розвитку. Таким чином, виділяються наступні напрями використан' ня інтегрального економічного потенціалу продуктивних сил 313
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
країни з комплексами певних заходів щодо забезпечення відповідних цим напрямам структурних перетворень: • Підвищення рівня комплексності використання сукуп' ної ресурсної бази народного господарства, збалансування участі в економічному циклі всіх складових ЕП (тобто, зба' лансування системи “потреби'виробництво'ресурси”), з особ' ливою увагою на природно'ресурсній, виробничо'техно' логічній, трудоресурсній та соціально'інфраструктурній скла' довій. • Відхід від орієнтації на споживацьке ставлення до при' родно'ресурсної бази, запровадження екологоорієнтовних концепцій використання ресурсів на основі економічних ме' тодів регулювання ресурсокористування, інтенсифікація платного надро', водо' та землекористування, впровадження плати (передплати) за нанесення шкоди природному середо' вищу, забезпечення паритетності між об’ємами нанесеної довкіллю шкоди та природовідновлюючими заходами. • Орієнтація на суспільно'необхідні потреби в оптималь' них обсягах виробництва і споживання вичерпних природних ресурсів, особливо стратегічно важливих (руди, газу, вугілля, нафти, деревини, прісної води, використання земель) обов’яз' кове поєднання ресурсовикористання з відповідними приро' довідновлюючими заходами. • Реорганізація господарювання в напрямі мінімізації не' гативного впливу на навколишнє середовище, впровадження “технологій життя”, співдружних (нейтральних) з природним середовищем, розвиток суспільного виробництва на соціаль' но'екологічних пріоритетах концепції сталого розвитку. • Удосконалення нормативно'правової бази господарсь' кої діяльності, мінімізація тіньового сектору економіки з відповідним удосконаленням законодавства, у тому числі — податкового. • Формування інвестиційно–інноваційної політики, спря' мованої на розробку, освоєння та використання високопро' дуктивних природо' енерго' і ресурсозберігаючих, ма' ловідходних (безвідходних), прогресивних “вузьких” (біотех' 314
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
нологій, нано', кріо', променевих тощо) технологій, вироб' ництво екологічно чистих видів продукції. • Широке багатополюсне багаторівневе міжнародне парт' нерство з метою вирішення нагальних завдань соціально'еко' номічного розвитку як з традиційними партнерами по Східній Європі та СНД, так й з країнами Євросоюзу, Азії, Америки то' що. • Структурні перетворення в напрямі зміни співвідношен' ня між виробництвом засобів виробництва і предметів спожи' вання на користь останнього з 75/25% на 65/35% з основним наголосом на товарах широкого вжитку та експортоспро' можній продукції, докорінне розширення номенклатури про' дукції, виробленої за світовим стандартами. • Пріоритетний розвиток всіх видів інфраструктури (ви' робничої, соціальної та ринкової), акумуляція в цій сфері ре' зервів людського капіталу — незайнятих працездатних осіб працездатного, пенсійного та юнацького віку тощо. • Дезурбанізація суспільного виробництва, пріоритетний розвиток сільських територіальних соціально'економічних систем, малих та середніх міських поселень, розвиток нових форм власності та економічних відносин на селі, запроваджен' ня фермерства та інших малих форм організації виробництва в АПК. Підкомплекс напрямів ефективного використання при1 родно1ресурсного потенціалу включає в себе: • використання природно'ресурсної бази на основі обме' ження необхідними потребами суспільного вироб' ництва; • ваціоналізацію та збалансування споживання паливно' енергетичних, мінеральних, водних, та лісових ре' сурсів; • інтенсифікацію впровадження економічних методів ре' гулювання природокористуванням; • реалізацію заходів зі збереження біорозмаїття; • створення вітчизняної імпортозамінюючої бази міне' ральних ресурсів; 315
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• збереження та нарощування рекреаційного потенціалу країни, перетворення рекреаційної галузі на конкурен' тоспроможну на євро'азійському та світовому ринку; • урахування екологічних пріоритетів в земельній ре' формі • розвиток рентних (земельна, водна рента тощо) відно' син в ресурсокористуванні, Підкомплекс напрямів ефективного використання по1 тенціалу людського капіталу включає в себе: • покращання демографічної ситуації, забезпечення раціональної статево'вікової структури населення; • підтримку сім’ї, молоді, материнства та дитинства, соціально незахищених верств населення; • розвиток соціального партнерства, подолання бідності; • збереження і нарощування професійно'кваліфікацій' ного потенціалу відчизняного працівника, співпраця з закордонними фахівцями; • оптимальний розподіл людського капіталу за сферами економічної діяльності, відродження престижу на' уковців та працівників інтелектуальної сфери; • оптимізацію трудозабезпеченості територій України з урахуванням необхідності збалансування соціально' економічного розвитку регіонів, гнучка міграційна політика з метою прискореного відтворення демо' графічного потенціалу країни; • залучення в суспільне виробництво резервів людського капіталу, доведення безробіття до природної норми. • підкомплекс напрямів ефективного використання по' тенціалу суспільного виробництва (потенціалу ма' теріально'виробничих, науково'інформаційних та інноваційно'інвестиційних ресурсів) включає в себе: • розбудову мультисекторної структури економіки, по' силення ролі домашніх господарств, малого та середнь' ого бізнесу в суспіль'ному виробництві; • техніко'технологічну перебудову виробництва на ос' нові поєднання інновацій з інвестиціями, відродження 316
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
співпраці по лінії “наука — виробництво”, широке залу' чення зарубіжних інвесторів з особливим наголосом на інноваційній складовій; • етапне відродження промисловості, починаючи з галу' зей із швидким обігом капіталу з подальшим поширен' ням на виробництва з уповільненим обігом капіталу; • залучення незадієних потужностей у виробництво з па' ралельним подальшим нарощуванням потужностей; раціональна конверсія і реконверсія підприємств військово'промислового комплексу, диверсифікація виробництв ВПК. • посилення соціальних пріоритетів суспільного вироб' ництва, розширення номенклатури та збільшення ви' пуску вітчизняних товарів широкого вжитку; • розвиток національного банківського капіталу, ринку цінних паперів виведення його на світовий рівень; • паритетний розвиток промисловості і сільського госпо' дарства; • випереджаючий розвиток інфраструктурної сфери ма' теріального виробництва (транспортно'шляхового гос' подарства, енергетики, зв’язку та інформатики, інвес' тиційно'будівельного комплексу), соціальної та ринко' вої інфраструктури, впровадження прогресивних форм організації фукнкціонування соціальної інфраструкту' ри (зон вільної торгівлі, оптово'роздрібної торгівлі ти' пу “електронний Інтернет'магазин”, “Інтернет'побут' послуги”, електронних загальнодоступних банків знан' ня тощо). У цілому, шляхи й засоби використання сукупного ре' сурсного потенціалу суспільного розвитку мають спиратися на ефективні ринкові механізми розвитку з обов’язковим дер' жавним контролем та регулюванням соціально'економічних процесів та природно'господарської збалансованості господа' рювання.
317
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 10. ÎÑÎÁËÈÂÎÑÒ² ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß ÑÎÖ²ÀËÜÍÎ-ÅÊÎÍÎ̲×ÍÎÃÎ ÒÀ ÏÐÈÐÎÄÍÎÐÅÑÓÐÑÍÎÃÎ ÏÎÒÅÍÖ²ÀËÓ ÓÊÐÀ¯ÍÈ 10.1. Соціально1економічний потенціал народонаселен1 ня України. 10.2. Структура, методи оценки та особливості просто1 рового розміщення природно1ресурсного по1 тенціалу країни. 10.3. Проблеми і перспективи ресурсоспоживання й ресурсозбереження.
10.1. Ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íèé ïîòåíö³àë íàðîäîíàñåëåííÿ Óêðà¿íè Основною продуктивною силою є людина. Тому, провідною складовою частиною сукупного ресурсного по' тенціалу регіону є його людські ресурси. Роль населення у розвитку і територіальній його організації багатогранна і вирішальна, адже людина є головною продуктивною силою. Вона власною працею створює матеріальні та духовні блага, споживає їх, забезпечуючи відтворювальний процес суспільства і природи. Вкупі з природними ресурсами та засо' бами виробництва люди складають в основному продуктивні сили, отож проблеми розвитку і розміщення людські ресурсів регіону є важливою частиною проблем розвитку і розміщення його продуктивних сил. Основу для формування людських ре' сурсів, як продуктивної сили складає народонаселення. Народонаселення, або населення — це сукупність людей, що проживають у межах відповідних територій (світ, материки, країни, області, міста, села та ін.). Населення проживає у певно' му географічному середовищі і здійснює виробництво ма' 318
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
теріальних благ у відповідності з наявними природними ресур' сами. Взаємодія людей за допомогою засобів виробництва — з одного боку, та предметів праці — з іншого, забезпечує ма' теріальне виробництво, а необхідність задоволення людських потреб — попит на товари і послуги та їх споживання. Завдяки цьому забезпечується економічний цикл виробництва. Таким чином, людина є, з одного боку, активною продук' тивною силою, що своєю трудовою діяльністю забезпечує ви' робництво матеріальних засобів свого існування та надання необхідних їй послуг, а з іншого, — вона є споживачем про' дуктів праці, які забезпечують її життєдіяльність. Тому насе' лення й господарство складають собою особливу систему, в якій людські потреби зумовлюють появу нових виробництв та послуг, а останні, в свою чергу, впливають відповідним чином на людей, забезпечуючи відновлення робочої сити, фізичний і духовний розвиток людини. Виходячи з того, що людина є ос' новним творцем суспільного багатства, можна стверджувати, що чисельність населення та кваліфікація його працездатної частини (трудових ресурсів) є провідним фактором, який обу' мовлює можливості економічного розвитку. Територіальна організація населення називається розсе' ленням населення. Розселення населення відбувається в ме' жах системи розселення, у якій традиційно розрізняють сільську, міську та інтегральну (міську й сільську разом) сис' теми. Формування заганаціональної та територіальних систем розселення в Україні відбувається, як постійний процес на п’яти рівнях — загальнонаціональному, регіональному, суб' регіональному, локальному та місцевому. Воно є об’єктивним і прогресивним напрямом його просторової організації, який сприяє підвищенню ефективності розвитку міських і сільських поселень та забезпеченню соціальних потреб насе' лення. За територіальною ознакою інтегральна система розсе' лення поділяється на 10 регіональних систем, з них 8 відно' сяться до класу сформованих, а дві (Луцька та Черкаська) зна' ходяться на стадії формування. 319
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Регіональні системи розселення формуються у межах 2'4 областей за винятком Сімферопольської, що функціонує на півострові в межах Автономної Республіки Крим. За демо' графічним потенціалом найбільшими є Київська та Донецька регіональні системи (7,2'7,6 млн. чол.), а за поселенським — Київська та Хмельницька (4,0'4,4 тис. поселень). Найвищий рівень урбанізації мають Донецька та Дніпропетровська систе' ми (81'89%), щільність населення — Донецька та Львівська (11З'143 чол. на 1 км.), густоту поселенської мережі — Львівська та Хмельницька (66 од. на 1 тис. км.). Субрегіональні системи розселення сформувалися в ме' жах адміністративних областей. В Україні функціонує 24 суб' регіональних системи розселення, сформованих в процесі інтенсифікації внутрішніх обласних зв’язків. Локальні системи формуються навколо системотворних центрів у межах декількох адміністративних районів (від 3 до І5). В Україні виділяються 72 локальних системи розселення нижчого рангу. Нижчим ієрархічним рівнем від локальних систем є місцеві системи, що формуються у межах сільських адміністративних районів і територій, підпорядкованих містам загальнодержавного, республіканського та обласного підпорядкування. В Україні нараховується 500 місцевих сис' тем розселення, з яких 488 належить до типу районних, а 12 — міських систем. В Україні нараховується 448 міст, в т. ч. 169 обласного підпорядкування, 897 селищ міського типу та понад 28775 сіл. До основних показників, які характеризують населення в Україні відносяться його чисельність, густота, національний склад та статево'вікові характеристики. Повну картину вказа' них характеристик розвитку і розміщення населення України дає всеукраїнський перепис населення, останній з яких відбув' ся 2001 року. Україна за чисельністю населення є однією з ве' ликих держав Європи. За чисельністю населення в країнах на' ша держава поступається тільки Росії, а серед країн Європи — лише Великобританії, Італії та Франції. Чисельність населен' 320
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ня України складає 47,3 млн. чоловік. Україна відноситься до країн Східної Європи, де спостерігається загалом висока гус' тота населення. У цілому в країні густота населення складає 83 чол. на 1 км2. Найменша щільність населення характерна для гірських територій Карпат, Полісся та Степу України. Тут вона становить менше 60 чол. на 1 км2. Найвищий показник густоти населення в Україні характерний для областей Сходу, де він перевищує 130 чол. на 1 км2, а в Донецькій області дося' гає майже 190 чол./км2. Загальна чисельність населення країни та кількість населення в регіональному вимірі фор' мується під впливом сукупності демографічних, соціально' економічних та екологічних факторів. Серед чинників розвит' ку та розміщення продуктивних сил виділяється група соціальних, серед яких важливе місце належить соціально'де' мографічним. Останні охоплюють кількість населення і його динаміку, розміщення, структуру (вікову, освітню) тощо. В нашій країні, як і у світі в цілому відбувається зміщення чисельності населення у бік зростання питомої ваги міської його частини та зменшення частки сільського населення. За' раз (2005 р.) 67,7 % її населення мешкає в міській місцевості і лише 32,3% — у сільській мережі розселення. Міського насе' лення в межах України нараховується 32,0 млн., сільського — 15,3 млн. осіб. Зростання питомої ваги міського населення відбувається й зараз. Показник питомої ваги міських жителів у межах держави варіює — від 39 % у Закарпатській області до 90 % в Донецькій. У містах проживає близько 90 % всього міського населення, а 10% — у селищах міського типу. Щодо сільського населення України, то його питома вага і тепер постійно зменшується, однак, не такими темпами, як у 70'і 80' і рр., коли відтік мігрантів із села в город був найбільшим. Під впливом багатьох факторів, у тому числі таких, як народжу' ваність, смертність, міграції, екологічна ситуація, ознаки спо' собу життя, особливості зайнятості, рівень розвитку медично' го обслуговування, наслідки другої світової війни та інших військових конфліктів, знаходиться статево'вікова структура населення. В Україні вона характеризується постійним пере' 321
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
важанням жінок та зниженням частки дітей в у загальній чи' сельності населення. Найбільш сприятлива статево'вікова структура населення у західних областях: Волинській, Закар' патській, Івано'Франківській, Львівській та Рівненській. Найгіршими є негативні ознаки статево'вікової ситуації у Подільському та на Черкащині й Кіровоградщині. Національний склад населення України характеризується тим, що українці переважають чисельно в усіх регіонах, окрім АР Крим. В нашій державі усі національності є рівноправни' ми і формують єдиний народ України. Поряд з українцями на території України проживає більше ста національностей, се' ред яких переважають автохтонні народи (які одночасно й ра' зом з українцями, або навіть і раніше них століттями прожива' ють на території країни — греки, кримські татари, євреї, ка' раїми тощо та представники населення з прилеглих до країни держав (білоруси, молдавани, болгари, угорці, румуни, поляки тощо). За межами України проживає майже 10 млн. українців та їх нащадків, з яких більше ніж 7 млн. чоловік — у рес' публіках колишнього Радянського Союзу. Великі українські громади проживають у США, Канаді, Німеччині тощо. Етногенез українського народу тісно пов’язаний із регіональним розвитком розселення автохтонних етно' графічних груп. Українці за етнічним складом поділяються на такі основні етнографічні групи: гуцули, бойки, лемки, поліщуки та литвини. За регіональними ознаками, гуцули, бойки та лемки — групи українського етносу Карпатського регіону, поліщуки та литвини — Українського Полісся. Зокрема, гуцули — етнографічна група українців, тобто ча' стина гірського українського населення Карпат. Етимологія назви “гуцули” в науковій літературі розглядається в декількох обґрунтованих гіпотезах. Найпопулярніша серед них пояснює її походження від слова “кочул” — чабан, вівчар, що вказує на спорідненість з основним видом господарської діяльності гуцулів — скотарством. Територія Гуцульщини ста' новить 6,5 тис. км2. Гуцулів проживає приблизно 200 тис. чол., З населення гуцульщини частка українців становить в серед' 322
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ньому 92,1'94,0%. Найбільші населені пункти: Делятин, Пис' тинь, Косів, Кути, Вижниця, Ворохта, Яблонів, Рахів, Яремча та ін. Ареал розселення гуцулів згідно з сучасним адміністра' тивно'територіальним поділом України входить до Верхо' винського та південних частин Наддвірнянського і Косівсько' го районів Івано'Франківської області — Галицька Гуцульщи' на, Путильського та південної частини Вижницького районів Чернівецької області — Буковинська Гуцульщина, Рахівсько' го району Закарпатської області — Закарпатська Гуцульщина. Етнографічні межі Гуцульщини: на півдні вона межує з Ру' мунією, на півночі та північному сході — з Прикарпаттям, на заході — з Бойківщиною. Традиційні галузі господарства гуцулів — тваринництво та лісництво, додаткові — курорти й домашні художні промисли. Тваринництво є домінуючим на' прямом виробничої діяльності, його вплив поширено й на інші сфери культури гуцульського побуту. Завдяки продуктам вівчарства гуцули виробляють домоткане вовняне сукно для одягу, а також овече хутро та саморобну шкіру. Молочні про' дукти — один із основних компонентів щоденного харчування. Бойки — етнографічна група українців, які заселили північні та південні схили Карпат від р. Ломниця й Тересьва на сході — до р. Уж і Сан на заході. Існує декілька гіпотез сто' совно походження етноніму “бойки”. Одну з них етнологи пов’язують з лінгвістично'діалектичною особливістю мовлен' ня бойків. За гіпотезою О. Верхратського, населення Бойківщини часто вживало в своєму говорі частку “бойе” в значенні “так”. За другою гіпотезою, етнонім “бойки” походить від антропоніма “Бойко”. Історична доля бойків тісно пов’язана із східнослов’янсь' ким племенем білих хорватів, яке входило до складу Київської Русі. Бойківщина займає близько 8 тис. км2. На її території проживає близько 300 тис. чол. (питома вага українців стано' вила в середньому 73,2%). Найбільші міські поселення Бойківщини: Турка, Бориня, Волове, Старий Самбір, Самбір, Борислав, Дрогобич, Долина, Калуш. За сучасним адмінподілом, ареал розселення бойків охоплює південно' 323
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
західну частину Рожнятівського і майже весь Долинський райони Івано'Франківської області; Сколівський, Турківський, південну смугу Стрийського, Дрогобицького, Симбірського і більшу частину Старосамбірського районів Львівської області; північну частину Міжгірського і Велико' березнянського та Воловецький райони Закарпатської об' ласті. Усучасних умовах бойки займаються переважно земле' робством і скотарством, працюють на лісорозробках, нафтових промислах. Бойки успішно розвивають курортну галузь, що сприяє збільшенню прибутків від туризму. У місцях рекреа' тивного відпочинку бойківські майстри демонструють чис' ленні художні вироби. Лемки — етнографічна група карпатських українців, вони здавна селилися на схилах Низьких Бескидів (між р. Уж, Сян на сході — та Попрад з Дунайцем на заході). Назва “лемки”, скоріше за все, походить від частого вживання лемками діалек' тичної частки “лем” (у значенні “лише”, “тільки”), внаслідок чо' го сусідні народи дали їм таку назву. У X ст. Лемківщина входи' ла до складу Київської Русі. Після занепаду української держа' ви на її землях запанували іноземні завойовники. З 1945 р. до складу УРСР відійшла лише частина Лемківщини. Врегулю' вання післявоєнних державних кордонів між СРСР та Поль' щею вплинуло на подальше розселення лемків. Країни'сусіди провели взаємний обмін населенням. Урядом Польщі з Же' шувського, Люблінського та Краківського воєводств до Ук' раїни (Тернопільська, Львівська, Івано'Франківська, Мико' лаївська й ін. області) було переселено 500 тис. чоловік. У період 1945'1947 р.р. тодішня польська влада примусово пере' селила близько 300 тис. лемків у західні та північні воєводства, де вони були в більшості своїй асимільовані. В нашій країні лемки компактно проживають у Перечинському та Великобе' резнянському районах Закарпаття. Характерною рисою лемківських поселень є їх зосередження у долинах вздовж річок та доріг. Серед головних галузей господарства лемків бу' ло землеробство (рілля становила 35% території) та тварин' ництво. Розвивалися також домашні промисли: ткацтво, гон' 324
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
чарство, різьбярство й ін. Поліщуки та литвини– етно' графічна група українців, які живуть на Українському Поліссі. Етнонім “поліщуки” походить від топоніма “Полісся”, котрий вперше зустрічається у Єпатієвському літописі. У XIII — XIV ст. мешканці цього регіону ще не сформувалися як етно' графічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони по' чали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксова' на історичними джерелами самоназва “поліщуки”. Етнонім “литвини”походить від назва давньолитовської держави, на те' ренах якої формувалася дана етнічна група. У XIV — XVI ст. проходили процеси формування східнослов’янських народів — українців, росіян та білорусів. Проте поліщукам та литвинам вдалося залишити порівняно стійкими архаїчні пережитки у культурі та побуті з нашаруваням мовно'культурних особливо' стей усіх трьох народів. Традиційно поліщуків та литвинів розрізняють за місцем проживання відповідно у західному та східному (Чернігівщина) Поліссі. У теперішній час найбільш своєрідним для цих етнічних груп є характерне органічне та відносно гармонійне (на відміну від т.з. українсько'російського “суржика”) переплетіння російських, українських та білорусь' ких особливостей в усному мовленні. Традиційними галузями господарства поліщуків були землеробство й скотарство. Поліщуки займалися також рибальством, бортництвом, бджільництвом, обробкою рослинного волокна (льону, коно' пель) з метою виготовлення тканин для одягу та інших потреб, виробництвом скла, лісозаготівлею, деревообробними промис' лами й ремеслами, гончарством тощо. Невиправної шкоди на' несла традиційному укладу господарювання та побутовій куль' турі Полісся Друга світова війна та Чорнобильська катастрофа, примусове відселення населення постраждалих територій в ос' новному Київщини та Житомирщини, руйнація сільської ме' режі розселення цих етнічних груп в результаті депопуляції. Основними показниками, які характеризують демо' графічну ситуацію, є коефіцієнти народжуваності, смертності, та міграції. Вони вимірюються, як обчисленні у тисячних до' 325
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
лях ( проміллє, позначених значком ‰ ) кількості відповідних випадків (народження, смерті, міграції) на 1000 жителів. Як й інші європейські країни, Україна знаходиться на та' кому етапі демографічного розвитку, коли народжуваність зменшується, а смертність зростає і формується звужений тип відтворення населення. Найгіршою особливістю сучасної де' мографічної ситуації в Україні є досить високий рівень смерт' ності населення. При цьому природний приріст населення має від’ємне значення. В 1991р. загальна кількість померлих в державі вперше пе' ревищила кількість народжених. У 90'і роки ця тенденція по' силилася й почала уповільнюватися лише на межі нового ти' сячоліття. Однак, зменшення чисельності населення спос' терігається в усіх без вийнятку областях України. Масштаби депопуляції (переважання померлих над народженими) про' тягом останніх років найбільшими були у Донецькій, Дніпро' петровській, Запорізькій та Луганській областях, найкраща демографічна ситуація (яка, однак, теж характеризується не' гативними явищами депопуляції) зберігається у Закар' патській, Івано'Франківській, Рівненській, Львівській, Во' линській та Чернівецькій областях, тобто на Західній Україні. Ці явища обумовлені складним та багатоплановим впливом різних факторів (політичних, економічних, соціально'психо' логічних, біологічних та ін.). В основному депопуляція пояснюється більше, ніж 30' тивідсотковим скороченням сумарного коефіцієнту народжува' ності. Це з одного боку, відображає світові тенденції демо' графічних змін, а з другого, є наслідком глибокої кризи. Також, у старший вік увійшли багаточисельні вікові групи (т.з. когор' ти), народжені перед другою світовою війною та після неї. Як наслідок економічної кризи, різко знизився рівень міграційної мобільності населення, причому інтенсивність зовнішніх міграційних контактів зменшилась істотніше, ніж внутрідержавних. На демографічну ситуацію в країні найбільш істотно впливає віковий склад населення. За останні десять років значно зросла частка осіб пенсійного віку. 326
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Щодо статево'вікової структури населення, то аналіз ста' тистичних матеріалів свідчить про те, що на Україні спос' терігається постійне переважання жінок в загальній чисель' ності її населення. На початок 2005 року жінок в Україні — 25,3 млн. осіб, чоловіків — 21,8 млн. осіб., або ж 53,8% та 46,2% в статевій структурі населення відповідно. Кожного року абсо' лютна перевага жінок дещо зростає, хоч відносні показники свідчать про незначне вирівнювання співвідношень між чи' сельністю чоловіків і жінок. Перевага чисельності жінок над чоловіками пояснюється, в першу чергу, нижчою смертністю жінок — з одного боку, та війнами, міграцією за межі держави на роботу в інші країни, що найбільше впливає на чисельність чоловіків, — з другого. Найгіршим є співвідношення у ко' ефіцієнтах смертності між жінками і чоловіками у працездат' ному віці. Коефіцієнт смертності жінок у віці 40'50 років скла' дав в останні роки 4,8'6,6 осіб на тисячу населення цього віку, то чоловіків відповідно 13,1'19,5 осіб. Коефіцієнт смертності немовлят — 8,8'9 осіб. Не останню роль при цьому відіграють антисоціальні явища (алкоголізм, наркоманія тощо), більш поширені серед чоловіків. Наявну зараз структуру населення України можна вважа' ти несприятливою з точки зору тенденцій шлюбності та при' родного відтворення населення. Разом, в Україні спос' терігається явище демографічної кризи, причому у сільській місцевості вона є значно гострішою, ніж у місті — на одну осо' бу працездатного віку припадає більше однієї особи з непра' цездатних вікових груп. Найгостріша з цього боку ситуація склалася у Чернігівській області. Складними залишаються й проблеми формування й розвитку шлюбно'сімейних відно' син, збільшується кількість розлучень, зростає чисельність дітей, що народжуються поза шлюбом. Однак, коефіцієнт на' роджуваності дітей на одну жінки останнім часом незначним чином зростає, що свідчить про деяке покращання тенденцій розвитку демографічної ситуації в державі. Наслідки демографічної кризи для продуктивних сил на' шої країни є небезпечними з усіх точок зору. Аналіз статис' 327
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
тичних даних свідчить, що за 1992'2005 рр. продовжувалось зменшення загальної кількості населення України, яке стано' вило більше 4 млн. осіб. У 2006 році очікується, що загальна чисельність населення не перевищить 47300 тис. осіб. Такі зміни позначились і на коефіцієнтах його територіального зо' середження. За останній десятирічний період територіальне зосередження населення зазнало структурних зрушень. Так, у структурі населення частки Центрального і Карпатського рай' онів за тенденцією зростають, Придніпровського і Донецького зменшуються, частки інших районів — залишаються без суттєвих змін. Певні надії на покращання демографічної ситуації в дер' жаві пов’язуються з міграцією. Міграція — це переміщення на' селення з постійного місця проживання, пов’язане з перети' ном певних меж (міста, району, області, країни, материка). У більшості розвинутих країн саме цілеспрямована й керована зовнішня міграція є фактором стабілізації демографічної ситу' ації. Переміщення населення може бути зі зміною місця про' живання або без його зміни. Можливі і сезонні виїзди на зби' рання врожаю, на лісозаготівлю тощо. За роки незалежності України різко знизився рівень міграційної мобільності насе' лення, як наслідок економічної кризи та зниження рівня жит' тя українських громадян: якщо на рубежі 1980'1990рр. в міграціях щорічно брали участь 3'3,5 млн. жителів України, то нині — менше 2 млн. Починаючи з 1994 р., сальдо міграції на' селення України набуло від’ємних значень, і стало фактором зменшення загальної чисельності населення країни. Після цього сальдо міграцій (баланс між прибулими і вибулими) на' селення України утримується на рівні '80...'145 тис. чол. на рік, причому структура вибуття та прибуття за напрямами не зазнає суттєвих змін. Це свідчить про формування відносно стабільної міграційної поведінки населення України. Від’ємне сальдо міграцій не є позитивним фактором формування демо' графічної ситуації. Цілеспрямована гнучка зовнішня міграційна політика в нашій країні у майбутньому дозволить збалансувати демографічну ситуацію, сприяти відродженню 328
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
сільської мережі розселення, припиненню деградації головної продуктивної сили суспільного виробництва. Перспективи демографічних процесів в Україні перебува' ють також у безпосередній залежності від збереження пози' тивних зрушень у виробництві, майбутніх тенденцій еко' номічного розвитку, успіху проведення соціально'еко' номічних реформ, ефективності заходів щодо укріплення національної валюти й економіки у цілому, протидії масовому безробіттю, можливостей забезпечення соціального захисту населення тощо, підтримки інституту материнства і дитинства тощо.
10.2. Ñòðóêòóðà, ìåòîäè îöåíêè òà îñîáëèâîñò³ ïðîñòîðîâîãî ðîçì³ùåííÿ ïðèðîäíî-ðåñóðñíîãî ïîòåíö³àëó êðà¿íè Природно1ресурсний потенціал регіону є важливим фак' тор розміщення й розвитку його продуктивних сил. Він визна' чається сукупною продуктивністю природних ресурсів у кон' кретно'географічних природних умовах. Відповідно до найбільш поширеного трактування під природними ресурса1 ми розуміють тіла й сили природи, які за певного рівня роз$ витку продуктивних сил можуть бути використані для задоволення потреб людського суспільства. Природні умови — це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя і діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій і невироб$ ничій діяльності людей. Однак природні умови значним чи' ном визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності. Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес вироб' ництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередковано' го впливу на економічну діяльність ці компоненти природно' го оточення оцінюються або як природні умови, або як сис' темні компоненти природного середовища функціонування 329
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ре' сурсу, але знаємо про їх існування. Природно'ресурсний по' тенціал є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові: • мінеральні; • земельні; • водні; • лісові; • фауністичні (мисливсько'рибальські);, • природно'рекреаційні ресурси. Іноді вчені окремо виділяють в якості компонентів ре' сурсів просторові ресурси розміщення продуктивних сил, кліматичні, геотермальні ресурси, енергетичні ресурси при' ливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо. Природні ресурси оцінюються також за ознаками належ' ності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництв: • промислові природні ресурси; • сільськогосподарські природні ресурси; • культурно'ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі та просторового розміщення галузей соціальної сфери. • ресурси просторового розміщення галузей інфраструк' тури (транспортних шляхів, ліній зв’язку тощо). Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ре' сурсів) та невичерпні, (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). Якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як–то: лісові насадження, фауністич' ний світ, грунтовий покрив, водні ресурси тощо, вони вважа' ються відновлюваними. Усі мінеральні ресурси вважаються невідновлюваними. Усі природні ресурси оцінюються з різних точок зору для з’ясування можливостей їх використання у ви' робничій діяльності людей. Так, існують інженерно'техно' логічна, економічна та екологічна (еколого'економічна) види оцінки природних ресурсів. Інженерно'технологічна оцінка 330
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
проводиться для винайдення засобів оптимального викорис' тання або видобутку ресурсів та первинної оцінки можливо' стей його застосування у суспільному виробництві. Економічна оцінка ресурсів включає в себе три основні концептуальні підходи до цього процесу: • метод оцінки приросту новостворених вартостей завдя' ки залученню компонентів природних ресурсів у госпо' дарський обіг економічного району, країни тощо; • метод оцінки витрат і відтворення природних ресурсів; • метод оцінки ресурсів через диференціальну ренту і за' микаючі витрати виробництва. Комплексна оцінка природокористування є можливою тільки через застосування еколого$економічних методів для визначення екологічно виправданих обмежень розміщення й розвитку продуктивних сил за науково обгрунтованими кри' теріями використання ресурсів. Під мінеральними ресурсами розуміють сукупність руд' них і нерудних (у т.ч. паливних) корисних копалин, які мо' жуть бути використані за сучасного рівня розвитку продук' тивних сил. На даний час в надрах України выявлено близько 20000, розвідано і враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ і проявлень 97 видів природних і техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних ко' палин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо'видобувних підприємств. З усієї кількості покладів корисних копалин родовищ нафти і газу — 984, метану вугільних родовищ — 127, вугілля 766, торфу — 1568, сапропе' лю 274, металічних корисних копалин — 358, неметалічних ко' рисних копалин — 3907, підземних вод –1067. В структурі паливних ресурсів України домінує кам’яне і буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому і Львівсько'Волинському басейнах; бурого вугілля — переваж' но в Дніпровському басейні. В Україні враховуються Держав' ним балансом 323 родовища нафти і газу, які зосереджені пе' реважно на північному сході країни, у Прикарпатті і Причор' номор’ї. Крім того, на Державному балансі запасів знаходить' 331
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ся 127 родовищ метану вугільних родовищ. На території Ук' раїни розміщено понад 1,5 тис. родовищ торфу, що зосеред' жені переважно у Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Чернігівській, Черкаській, Хмельницькій, Сумській та Львівській областях. Промислове значення має Болтиське родовище горючих сланців. У структурі рудних ресурсів України домінують залізні та марганцеві руди (53 родовища), основні родовища залізних руд зосереджені в Криворізькому та Кременчуцькому басейнах, Білозерському залізорудному районі та Керченському басейні. Україна має певні запаси руд кольорових металів. Запаси нікелю невеликої потужності зосереджені у Вінницькій, Кіро' воградській та Дніпропетровській областях; ртуті — у Донбасі і Закарпатті; титану — в Житомирській, Київській, Чер' каській, Дніпропетровській областях, на узбережжі Чорного та Азовського морів; бокситів — у Дніпропетровській області; алунітів — у Закарпатті, нефелінів — у Приазов’ї. Унікальні родовища сировини для отримання ряду рідкісних і рідкісно' земельних елементів розташовані у Житомирському Поліссі та в Приазов’ї. Розробку золоторудного родовища було свого часу розпочато в Закарпатті. Україна багата на неметалічні корисні копалини, серед яких виділяються за запасами кухонна сіль (Східний район), самородна сірка (Карпатський), вогнетривкі глини, високо' якісний каолін (Полісся та Центральний район), облицюваль' ний камінь тощо (Житомирське Полісся). Великі запаси калійно'магнієвих солей зосереджені в Івано'Франківській та Львівській областях. В усіх регіонах країни є запаси сировини для виготовлення будівельних та конструкційних матеріалів. Помітною є їх частка в структурі мінерального потенціалу Полісся, Карпатського, Центрального та Південного еконо' мічних районів. Земельні ресурси використовуються за двома основними призначеннями — як просторовий ресурс розміщення інших компонентів продуктивних сил та як основний засіб сільського' сподарського виробництва та лісового господарства. Земельні 332
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ресурси, як складова природно'ресурсного потенціалу, відігра' ють провідну роль в матеріальному виробництві. Земельні ре' сурси України є основними в структурі її природно'ресурсного потенціалу (44,4% всього природного багатства держави). На відміну від мінеральних та водних ресурсів, в яких лише неве' лика частина на певний момент часу безпосередньо використо' вується у виробництві чи споживається для побутових і інших цілей, (наприклад, для водних ресурсів — це одиниці відсотків від загальних запасів), питома вага земельних угідь тільки сільськогосподарського користування, становить по Україні більше двох третин земельного фонду. Окрім того, частина зе' мельного фонду використовується під розробку корисних копа' лин, будівництво, розміщення підприємств промисловості та сільського господарства. Таким чином, земля, являючи собою вичерпний, але відновлюваний ресурс, постійно знаходиться під значним антропогенним навантаженням, що й визначає особливості користування цим видом ресурсів, якими є висо' кий рівень освоєння, екологічна нестійкість ресурсу та пов’яза' на з цим необхідність постійного відтворення ґрунтів, регіональна диференційованість продуктивності земель. Остан' ня визначається належністю даної території до певної природ' но'географічної провінції. Найвищою є родючість ґрунтів у Степу (Південний, Донецький та частково — Придніпровський економічний райони), Лісостепу (Подільський, Східний та ча' стково — Центральний район), де переважають чорноземи, а найнижчою — у Поліській зоні (Поліський, частково — Кар' патський та Східний райони). Значною внутрішньою дифе' ренціацією родючості земель, пов’язаною з гірськими природ' ними умовами, відзначається у цілому Карпатський еко' номічний район. Умови землекористування у цілому в Україні є достатньо складними. Рілля з граничними витратами і важки' ми грунтами займає 57% земельної площі, зокрема: по Карпат' ському регіону — 83, Поліському — 74, Центральному — 48, По' дільському — 44, Донецькому — 72, Східному — 34, Придніп' ровському — 56, Південному — 64 відсотки. За економічними ознаками рілля нормальної продуктивності в Україні займає лише 14 млн. 189 тис га. 333
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Загальна земельна площа суші України становила 57939,8 тис.га; її сільськогосподарська освоєність складала 72,2%, ро' зораність — 57,1%; частка ріллі в загальній площі сільськогос' подарських угідь сягала 79,1%. Для земельних ресурсів України характерною є наявність значної кількості екологічних проблем. Так, тільки площа те' риторії, забрудненої в результаті Чорнобильської аварії, пере' вищує 3,5 млн. га. Рівень інтенсивності використання земель' них ресурсів України є досить диференційованим у тери' торіальному розрізі. Найвищу сільськогосподарську ос' воєність території мають відносно родючі землі Запорізької, Миколаївської, Кіровоградської, Дніпропетровської, Одеської та Херсонської областей. Найнижчою є сільськогосподарська освоєність гірських територій та заболочених земель Полісся. Для Поліського економічного району спостерігається й най' нижчий в Україні рівень еколого'економічної ефективності землекористування, який є близьким до гранично припусти' мого для використання в суспільному виробництві. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній га' лузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім і визначається формуван' ням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водой' мищ, підземних і морських вод. У водні ресурси враховуються запаси підземних вод, не пов’язані з поверхневим стоком та за' паси морської води. Найвищим є рівень водозабезпечення гос' подарства у західних і північних областях України. По' тенційні ресурси річкових вод оцінюються середньобага' торічною величиною — 209,8 куб. км, з яких лише 25 відсотків формуються в межах України, решта — надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Питомі середні місцеві ресурси України складають 86,8 тис. м3 на 1 км3 і 1,04 тис. м3 на одну людину. Об’єм підземних вод, не зв’язаних з поверхневим сто' ком, який враховується в ресурсній частині водогосподарсько' го балансу, становить 7 куб км. Питомі прогнозні ресурси 334
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
підземних вод складають 34,8 тис. м3 на 1 км3 і 0,42 тис. м3 на одну людину. Крім того, використовується близько 1 куб. км морської води. Найбагатшими за запасами водних ресурсів України є річки Дунай, Дніпро, Десна, Південний Буг, Дністер. Територіальний розподіл водних ресурсів України є нерівномірним і не відповідає розміщенню водомістких госпо' дарських комплексів. Найменша кількість водних ресурсів формується якраз у місцях зосередження потужних спожи' вачів — Донбасі, Криворіжжі, Автономній Республіці Крим, у південних областях України. Важливою складовою водних ре' сурсів є їх гідроенергоресурси — запаси енергії річкових по' токів і водоймищ, що лежать вище за рівень моря. Цим видом ресурсів є багатими придніпровські області країни. Помітним енергоресурсом місцевого значення може стати гідроенергія малих та середніх річок України. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так і в господарській діяльності людей. У свій час ліси поставляли єдиний відомий людині вид палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості. Головним сировин' ним продуктом користування лісовими ресурсами є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно'' паперової, лісохімічної промисловості, виготовлення різно' манітних конструкційних матеріалів, палива тощо. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів регіону становлять неде' ревні ресурси лісу — технічна сировина, лікарська (для фарма' цевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування. Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпе' ченістю лісом. Площа її лісового фонду сягає 10,8 млн. га, в то' му числі вкрита лісом — 9,4 млн. га. Лісистість території скла' дає всього 15,6%, причому її рівень є територіально дифе' ренційованим відповідно до природно'географічного зонуван' ня території країни. Найвищим є рівень лісистості (43,2%) в Івано'Франківській області Карпатського району, а найниж' чим (1,8%) — в Запорізькій області Придніпров’я. Багатими на лісові ресурси є Карпатський економічний район та Полісся. 335
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Загальний запас деревини в лісах України становить 1736 млн. куб. м, в тому числі хвойної — 897, твердолистяної — 663, м’яколистяної — 173 млн. куб. м. Помітне промислове, а особ' ливо — охоронне значення мають лісові насадження лісосте' пової зони. Наближеним до оптимального для України вва' жається показник лісистості на рівні 21'22%, який дозволяє досягти збалансованості між лісосировинними запасами, еко' логічними вимогами та обсягами лісоспоживання. Більше по' ловини лісів віднесено до захисних, водоохоронних та інших цінних в екологічному відношенні лісів, решту складають ек' сплуатаційні ліси сировинно'промислового призначення. Природно1рекреаційні ресурси являють собою особли' вий вид ресурсів, а саме — гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно'ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі віднов' лення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у про' цесі трудової діяльності, тобто слугують для регенерації здо' ров’я і підтримки працездатності населення, а також для куль' турно'освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відно' сять об’єкти і явища природного походження, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпочинку, туриз' му. Загальна площа потенційно рекреаційних територій зай' має 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. приро' доохоронних земель 2,2%. На базі природно'рекреаційних ре' сурсів розвиваються дві галузі соціальної сфери — санаторно' лікувальна та туристично'рекреаційна. До складу природно' рекреаційних входять бальнеологічні (мінеральні води, грязі), кліматичні, ландшафтні, пляжні та культурно'пізнавальні ре' сурси. Вони розміщені практично на всій території України, однак найвищою є концентрація рекреаційних ресурсів у при' морських областях України, в АРК Крим, а також в Карпатсь' кому економічному районі. Значні запаси мінеральних вод розміщені у Вінницькій (Хмельник), в Житомирській, у Львівській (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Лю' бень, Немирів), Полтавській (Миргород), областях. В Україні є великі запаси лікувальних грязей в Івано'Франківській, 336
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Одеській областях та в Автономній Республіці Крим. В Ук' раїні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного зна' чення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільона відпочива' ючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іно' земних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов’язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культур' но'ландшафтними пам’ятками тощо. В структурі природно'ресурсного потенціалу України особ' ливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід’ємної складової природного середови' ща регіону, яка відіграє важливу роль в його екологічній сис' темі, помітне значення вона має і з економічної точки зору. Ос' новними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значен' ня набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатст' вом та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний еко' номічний район тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ре' сурсів річок, лиманів та Чорного й Азовського морів.
10.3. Ïðîáëåìè ³ ïåðñïåêòèâè ðåñóðñîñïîæèâàííÿ òà ðåñóðñîçáåðåæåííÿ Як і в усьому світі, в Україні гостро стоять проблеми щодо раціонального використання, збереження, а по можливості — примноження й відновлення компонентів природно'ресурс' ного потенціалу. Так, проблеми використання мінерально1си1 ровинного потенціалу України полягають у тому, що значна 337
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
частини ресурсів знаходиться у важко видобувному розміщенні (на великих глибинах, у вузьких пластах тощо), також — у виснаженості найбільш якісної частини запасів про' мислових копалин, у першу чергу — палива (нафти, газу, вугілля), обмежених фінансових та технічних можливостях геологорозвідувальних робіт. Перспективи розвитку міне' рально'сировинного комплексу пов’язуються із розвідкою та розробкою нових для України корисних копалин — золота, міді, хрому, свинцю, цинку, молібдену, рідкісноземельних ме' талів, фосфоритів тощо, також важливим є підвищення рівня виробітку родовищ та вилучення корисних складових з поро' ди, залучення до господарського обігу техногенних родовищ зі складу відходів попереднього виробництва, використання раніше списаних запасів корисних копалин. Основними проблемами в сфері користування земельни1 ми ресурсами виступають: поліпшення просторової ор' ганізації продуктивних сил через підвищення ефективності використання та охорони земель, упорядкування промислово' го та житлового будівництва на основі раціонального проекту' вання розвитку поселень. Через впровадження нових техно' логій обробки ґрунту та зменшення розораності земель, при' пинення деградації сільгоспугідь можливим є досягнення зба' лансованого співвідношення ґрунтів різного функціонального призначення у зональних системах землекористування. В якості землеохоронних заходів провідними є боротьба з вітро' вою і ґрунтовою ерозією через цілеспрямовані лісонасаджен' ня, впровадження прогресивних систем меліорації двосторон' ньої дії, рекультивацію неугідь, поліпшення природних кормо' вих угідь — лук і пасовищ. В якості заходів щодо відтворення. Головними складовими грунтозахисної системи землеробства мають стати еколого'технологічне розгрупування й контурно' меліоративна організація території, оптимізація структури й динаміки посівних площ відповідно регіональних передумов ресурсокористування, покращення виробничих властивостей ґрунтів, впровадження грунтозахисних технологій обробітку ґрунту (безполицевий обробіток, посів спеціальними протие' 338
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
розійними сівалками, щілювання ріллі, сіножатей і пасовищ, смугове розміщення культур), узгодження охорони й відтво' рення земель з комплексом з водо' та лісоохоронних заходів. Особливої ролі набуває в умовах трансформації земельних відносин збереження оптимального, екологічно виправданого паритету між функціональним використанням земель в межах сільськогосподарської діяльності, чому сприятимуть розвиток відносин земельної ренти, розробка балансів земельних фондів і схем землевпорядкування з обов’язковим визначен' ням вартісних характеристик ґрунтів, структури їх викорис' тання та порядку проведення заходів з охорони та відтворення земельних ресурсів. Проблеми водокористування в Україні полягають перш за все у просторовій незбалансованості джерел та споживачів ресурсів водного комплексу, в нераціональному розподілі вод' них ресурсів між останніми, з високими рівнями втрат при транспортуванні та використанні води. Існуюча структура промислового виробництва з її орієнтацією на галузі важкої промисловості, перш за все енергетично'металургійного спря' мування характеризується підвищеною водомісткістю. Інший комплекс проблем пов’язаний із постійним погіршенням якісних характеристик води через забруднення промисловими викидами та побутово'комунальними стоками, хімічними речовинами та відходами сільськогосподарського виробництва. Через це порушується баланс водного екологічно' го середовища, деградує водна та навколишня флора й фауна, гостро стоїть проблема збереження і поліпшення біологічної продуктивності та рекреаційно'оздоровчої цінності водного фонду. Тому головними завданнями розвитку водного ком' плексу є, з одного боку, впорядкування й збалансування корис' тування водою з науковим обґрунтуванням водогосподарського балансу, а з іншого боку — запобігання шкідливому впливу за' бруднюючих речовин на воду, а води, у свою чергу — на природ' не середовище; Для цього у належний технічний стан має бути приведено водні об’єкти, поліпшено самовідновлюючу та само' очисну здатність водних систем; оновлено техніко'технологічну 339
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
базу водомістких виробництв, реорганізовано їх у напрямі бага' тоциклового використання водного ресурсу. Також необхідним завданням на довгострокову перспективу є повернення у при' родний стан русел річок, де стік останніх зарегульовано каска' дами водосховищ. У першу чергу це стосується р. Дніпро. Про' блеми раціонального водоспоживання значним чином в змозі вирішити економічні механізми платного водокористування, у першу чергу — водної ренти. Комплекс проблем щодо формування і раціонального ви' користання лісових ресурсів України включає в себе перш за все негативні наслідки надмірної вирубки лісів (особливо — у Карпатському районі), що призвело до порушення збалансо' ваності між лісосировинними запасами, обсягами лісоспожи' вання і екологічними вимогами. “Наступ” мережі розселення та господарської діяльності у цілому на лісовкриті площі при' зводить до їх звуження, деградації лісосировинної бази. Відчу' вається й негативний вплив попередніх лісомеліорацій, який вилився у погіршення природних комплексів, деградацію рос' линного покриву, надмірне осушення лісових ґрунтів. Окрему болючу проблему являють собою лісові пожежі, які все частішають у зв’язку з глобальним потеплінням клімату пла' нети. У кінцевому підсумку ці явища ведуть до скорочення об' сягів лісокористування та збереження низького рівня задово' лення потреб у деревині за рахунок національних ресурсів. Отож, для вирішення вказаних проблем необхідним є застосу' вання низки заходів зі збереження й посилення водоохорон' них, захисних, санітарно'гігієнічних, оздоровчих та інших ко' рисних природних властивостей лісів. Це може бути досягну' то через: розширення зелених зон в мережах розселення й ви' робничих зонах, забезпечення раціональних територіальних пропорцій лісокористування та міжгалузевого ув’язування лісогосподарських і лісоохоронних робіт, прискорене розши' рення лісового фонду за рахунок нових лісонасаджень. Головні проблеми щодо ефективного використання рекре1 аційних ресурсів України полягають перш за все у докорінному підвищенні рівня й загальної культури життя широких верств 340
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
населення країни, що дозволить ефективно розгорнути рекре' аційну діяльність на економічно вигідних ринкових умовах гос' подарювання. Максимально повному задоволенню потреб насе' лення у повноцінному оздоровленні та лікуванні повинні спри' яти охорона й відновлення рекреаційних ресурсів, зростання якості послуг у цій сфері. Тільки орієнтація на власного спожи' вача рекреаційних послуг може забезпечити оптимальне наван' таження на рекреаційні території з отриманням кумулятивного економічного ефекту також від відновлення властивостей робо' чої сили рекреантів, прискореного економічного розвитку тери' торій з рекреаційною (в комплексі з іншими галузями) спеціалізацією районної економіки (у Південному та Карпатсь' кому економічних районах). Чи не найбільш гострими є проблеми збереження й відновлення фауністичних (мисливсько1рибальських) ре' сурсів. Саме вони зазнали чи не найбільших втрат внаслідок людської діяльності. Розвиток продуктивних сил обумовив як погіршення умов існування тваринного світу, так і “звуження” площ його природного існування внаслідок використання зе' мель для виробничих та невиробничих цілей. Темпи зникнен' ня біологічних видів під впливом зміни екологічної ситуації продовжують зростати. В результаті зміни гідрологічного ре' жиму територій, погіршення якості вод, скорочується аж до щезання кількість багатьох представників водно'болотної та лісової фауни, зменшується кількість та якісні показники риб' них ресурсів. Велика шкода завдана фауні України аварією на Чорнобильській атомній станції, вплив якої на тваринний світ виявлятиметься впродовж тривалого часу, оскільки при цьому нищівного удару завдано генофонду фауни країни, як гаранту відновлення й існування популяцій живих істот, збереження біорозмаїття. Унікальні природні умови, в тому числі порівня' но добра забезпеченість водними та лісовими ресурсами, неви' сока густота населення на значних територіях країни створю' ють можливості розширення потенціалів мисливських, а особ' ливо рибних ресурсів, в тому числі на базі природно'за' повідних об’єктів національного й місцевого значення. Велику 341
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
роль у збереженні й відновленні фауни країни, її мисливсько' рибальських ресурсів має міжнародне співробітництво у цій галузі, у тому числі — тісна співпраця з сусідами по Чорно' морському регіону. На сучасному етапі освоєння природно'ресурсного по' тенціалу в Україні парадигмою ресурсокористування є ресур' созбереження, як прогресивний напрям використання природ' но'ресурсного потенціалу, що забезпечує економію природних ресурсів та зростання виробництва продукції при тій самій кількості використаної сировини, палива, основних і до' поміжних матеріалів через докорінне поліпшення організації та техніко'технологічної підготовки виробництва. Основні стратегічні напрями ресурсозбереження містяться у комплекс' ному використанні невідновлюваних видів ресурсів (у першу чергу — мінеральних), впровадженні ресурсозберігаючої техніки і технологій, використанні ресурсів вторинного ресурс' ного потенціалу, підвищенні енергозбереження. В цілому зба' лансований та пропорційний розвиток усіх напрямів ресурсоз' береження дозволить сформувати нову ідеологію господарю' вання, яка базується на економному використанні наявної ре' сурсної бази, оптимальному співвідношенні первинних і вто' ринних ресурсів та маловідходному виробничому циклі. Для відновлюваних ресурсів правилом користування має стати кількісне та якісне ресурсовідновлення, яке повинно виперед' жати за темпами ресурсовикористання. Необхідним елементом цієї стратегії має бути всебічне узгодження відновлюючих та охоронних заходів по всіх компонентах ресурсів з метою одер' жання комплексного ефекту від природокористування.
342
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 11. ÂÈÐÎÁÍÈ×ÈÉ ÊÎÌÏËÅÊÑ ÓÊÐÀ¯ÍÈ: ÎÑÍÎÂͲ ÇÀÑÀÄÈ ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß É ÐÎÇÂÈÒÊÓ 11.1. Поняття, сутність та складові виробничого ком1 плексу та інфраструктури. 11.2. Промисловий комплекс України та його структурні складові. 11.3. Особливості розміщення й розвитку агропромис1 лового комплексу України.
11.1. Ïîíÿòòÿ, ñóòí³ñòü òà ñêëàäîâ³ âèðîáíè÷îãî êîìïëåêñó òà éîãî ³íôðàñòðóêòóðè 11.1.1. Виробничий комплекс України та особливості його формування Виробничий комплекс, як складова частина національної економіки, являє собою цілісну сукупність підприємств ви' робничого спрямування, поєднаних між собою елементами виробничої інфраструктури та організаційною системою уп' равління господарством. При цьому сама національна еко' номіка може розглядатися як система, сформована учасника' ми економічного циклу суспільного виробництва, які вироб' ляють товари й послуги, а також приймають участь в їх обміні, розподілу й споживанні в межах країни. Інтегральним показ' ником оцінки економічного розвитку національної економіки є показник валового внутрішнього продукту (ВВП), який ха' рактеризує рівень розвитку продуктивних сил країни, особли' вості його структури, ефективність функціонування окремих галузей, рівень участі країни у світових інтеграційних проце' 343
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
сах. В регіональному вимірі інтегральним показником еко' номічного розвитку є виробництво валової доданої вартості (ВДВ). Виробничий комплекс країни є основною ланкою еко' номіки, яка виробляє товари, а виробнича інфраструктура на' дає значну, а в окремих регіонах — переважну частку послуг. Національна економіка характеризується організаційно' економічною, соціально'економічною (інституціональною) та виробничо'технологічною структурами, які відображають внутрішні співвідношення її складових з точки зору організації виробництва, розподілу форм власності та існуючих його техно' логічних циклів. Виробничі комплекси виділяються за ор' ганізаційно'економічними та виробничо'технологічними озна' ками. Інституціональна структура справляє помітний вплив на ефективність функціонування виробничого комплексу. Виробничий комплекс характеризується структурою ви1 робництва — співвідношенням між його галузями, яке вира' жає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура виробництва визначається як натуральними, так і вартісними показниками (валовий внутрішній продукт, вало' ва додана вартість, чисельність зайнятих, вартість основного капіталу). Вона характеризується галузевими, територіальни' ми, відтворювальними пропорціями, а також пропорціями міжрегіонального товарообміну. Основою для виділення ви' робничих комплексів є сукупність галузевих пропорцій суспільного виробництва. При цьому галузь господарства яв' ляє собою цілісну сукупність організацій та підприємств, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі суспільного поділу праці. Територіальна структура вироб' ництва відображає виробничі пропорції у певних галузях ви' робництва між різними територіями країни. В залежності від ролі галузей у національній економіці виділяють сфери виробництва товарів та виробництва і надан' ня послуг. Виробничий комплекс є складовою сфери виробництва товарів і послуг, включаючи в себе види виробничої діяль' ності, які створюють матеріальні товарні блага (промисловість 344
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
та сільське господарство), а також виробничу інфраструктуру (наука і наукове обслуговування, будівництво із супутніми га' лузями, матеріально'технічне постачання, складське госпо' дарство, заготівлі, транспорт і зв’язок по обслуговуванню ма' теріального виробництва). Інші галузі, пов’язані з товарним виробництвом (торгівля, побутове обслуговування, громадське харчування), а також сукупність галузей господарства, які здійснюють функції по наданню послуг населенню (житлово'комунальне господарст' во, громадський транспорт і зв’язок по обслуговуванню насе' лення, освіта, охорона здоров’я, культура і мистецтво відно' сяться до соціального комплексу країни. Окремо виділяються за функціональними ознаками дер' жавна організаційно'управлінська інфраструктура (органи управління, судової влади, внутрішніх справ і оборони), а та' кож ринкова інфраструктура, як сукупність галузей, що обслу' говують ринкові відносини і об’єднують заклади кредитуван' ня, фінансування і страхування підприємств і населення. Те' орію й практику функціонування цих галузей вивчають відповідно наука державного управління, юриспруденція та наука про фінанси. За галузевою ознакою виробничий комплекс структурно поділяється на: • промисловість; • аграрно'промисловий комплекс; • виробничу інфраструктуру. Провідною ланкою виробничого комплексу є промис1 ловість — найважливіша галузь виробництва, яка включає підприємства, що здійснюють видобування й заготівлю при' родної сировини, виробництво засобів виробництва й пред' метів споживання. Промисловість є основною трудопоглина' ючою галуззю товарного виробництва. Ії розвитку загалом зо' бов’язаний розвиток інших галузей господарства. За характе' ром виробництва і предметів праці промисловість, у свою чер' гу, поділяється на видобувні й обробні галузі. Видобувна про' мисловість об’єднує галузі, зайняті видобуванням сировини з 345
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
компонентів природних ресурсів. Обробна промисловість, як сукупність галузей промисловості, підприємства котрих об' робляють і переробляють сировину й матеріали, включає в се' бе більшість виробництв, які створюють товари, готові для споживання. Видобувна промисловість іноді називається си' ровинною. Структура промисловості України може бути пред' ставлена в генералізованому вигляді чотирма великими міжгалузевими комплексами — паливно'енергетичним, мета' лургійним, машинобудівним та хімічним. Особливе місце займає промислове виробництво товарів з сировини сільськогосподарського походження. Це вироб' ництво, разом із сільськогосподарським, виділяється в окре' мий аграрно1промисловий комплекс. Важливою особливістю територіальної структури виробничого комплексу є форму' вання його територіальної організації. Основними її елемента' ми виступають: Промисловий (агропромисловий) район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробничої спеціалізації (Донбас, Придніпров’я та ін.) Промисловий (агропромисловий) вузол — зосередження на обмеженій території (рангу територіально'господарського підрайону, міської агломерації) виробничо'технологічного те' риторіального поєднання підприємств, що склалося історично або формується й на даний час. В Україні розвиваються понад 70 промислових вузлів. Найбільшими є Донецько' Макіївський, Київський, Запорізький, Харківський, Дніпро' петровсько'Дніпродзержинський вузли. Агропромисловий кущ — специфічна локальна форма ор' ганізації аграрно'промислового виробництва, яка характери' зується компактним розміщенням на невеликій території аг' ропромислових пунктів і центрів з їх сировинними зонами (наприклад, Ніжинський агропромисловий кущ м’ясомолоч' ної та овочеконсервної спеціалізації). Промисловий (агропромисловий) центр — місто або се' лище міського типу, де зосереджено декілька промислових 346
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
підприємств і які складають спеціалізовану містоутворюючу галузь. Промисловий (агропромисловий) пункт — поселення ра' зом з промисловим підприємством, яке виникло при ньому (наприклад, селище міського типу, населення якого працює на електростанції, хутір з лісопильним підприємством). 11.1.2. Виробнича інфраструктура України: особливості розвитку і розміщення В структурі виробничого комплексу особливу роль відіграють виробничо1інфраструктурні галузі, які забезпечу' ють базові галузі виробництва виробничими послугами. Під “інфраструктурою” у семантичному (смисловому) значенні розуміють підсистему більш складної системи вищого рангу (від лат. infra — нижче, під; structura — будівля, розташуван' ня). Термін “інфраструктура” в економічному аналізі вперше був вжитий у закордонній літературі на початку XX століття для позначення об’єктів, створених для забезпечення функціонування збройних сил. У вітчизняну техніко'еко' номічну літературу цей термін прийшов у 70'і роки і означав об’єкти і галузі, що забезпечують процес матеріального вироб' ництва. У суспільному виробництві виробнича інфраструкту' ра забезпечує економічно ефективний, швидкий та якісний прискорений процес обігу та споживання. Перш за все у ви' робничій інфраструктурі необхідно підкреслити постійно зро' стаючу роль науково1інформаційної галузі виробництва, яка розглядається як специфічна складова інвестиційно'будівель' ної інфраструктури. Основними центрами і регіонами, де розміщені галузі виробництва й інші центри економічної діло' вої активності, стали території з передовою наукою та освітою (Київський, Львівський та Одеський регіони, Східний еко' номічний район, Придніпров’я, Донбас тощо). Територіальне поєднання освіти, науки, наукоємних виробництв нині є типо' вим для великих столичних агломерацій і провідних промис' лових районів. Перспективною формою територіальної ор' 347
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ганізації науково'виробничих комплексів є технополіси (тех' нопарки, агрополіси тощо)' цілеспрямовано сформовані зони ділової та наукової активності, в яких поєднуються фінансово' кредитні заклади, науково'дослідні інститути, вищі навчальні заклади та наукомісткі промислові підприємства, що взаємодіють між собою. Часто технополіси мають особливі ор' ганізаційно'правові умови господарювання, які сприяють прискоренню економічної віддачі від виробництва. Основою науково'технічного розвитку країни є науково'технічний по' тенціал, що являє собою сукупну продуктивність усіх засобів науково'технічної діяльності та її ресурсів. У виробничу інфраструктуру входить також будівельний комплекс — сукупність галузей матеріального виробництва і проектно'конструкторських та пошукових організацій, які за' безпечують будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі, як будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій і деталей. Промисловість будівельних матеріалів включає вироб' ництво стінових матеріалів, цементну промисловість, видобу' ток і первісну обробку мінерально'будівельних матеріалів, склоробну промисловість, виробництво облицювальних, оз' доблювальних матеріалів та санітарно'технічних виробів. Розміщення промисловості будівельних матеріалів визна' чається в основному обсягами будівельно'монтажних робіт за економічними районами та наявністю сировинного фактора. В останньому випадку розрізняють галузі переважно сировин' ної орієнтації — первинну обробку природних будівельних ма' теріалів (граніту, мармуру, облицювального, бутового каменю та ін.), виробництво цементу, цегли, азбоцементних і шифер' них виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін, а також галузі з орієнтацією переважно на споживача, якими є виробництво бетону, залізобетонних ви' робів і конструкцій, м’якої покрівлі, санітарно'технічних ви' робів тощо. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропет' ровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь. 348
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Виробництво будівельних конструкцій та деталей вклю' чає в себе підприємства з виготовлення збірного залізобетону і залізобетонних конструкцій, які тяжіють до великих промис' лових центрів і вузлів, населених пунктів зі значним обсягом житлового і промислового будівництва (основними з них є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське та Сумське), домобудівні комбінати (найбільш потужні зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі), а також ви' робництво будівельної цегли, розміщення якої орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли — Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано'Франківськ, Слов’янськ, Бахмут тощо. Розвиток галузі капітального будівництва України харак' теризується прискоренням в останні часи тривалості виробни' чого циклу, збільшенням кількості нерухомих територіально закріплених об’єктів, які зводяться, а також високою за' лежністю виробництва від економіко'географічного положен' ня та природно'географічних умов. Основні обсяги будівництва в Україні поки що зосереджені у великих містах, значними обсягами цивільного будівництва характеризується м. Київ. У процесі розвитку будівництва в країні виділились окремі галузі спеціалізації — промислове, комунікаційне, жит' лове, водогосподарське, військове та ін. Найважливішими факторами, за якими обираються райони і пункти будівництва є сировинний, трудовий, паливно'енергетичний, водний, кліматичний, фактор рельєфу та сейсмічності тощо. Провідним є у виробничій інфраструктурі місце вантажно1 го транспорту — однієї з найбільш важливих галузей національ' ної економіки. Виділяють наземний (залізничний, авто' мобільний, трубопровідний), водний (морський, річковий, озерний) та повітряний його види. Усі види транспорту об’єднуються в єдину транспортну систему країни, яка являє собою територіальне поєднання шляхів сполучення, технічних засобів транспорту, служб перевезень та форм її територіальної організації, які об’єднують види транспорту і всі ланки транс' портного процесу у їх взаємодії і забезпечують успішне 349
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
функціонування народногосподарського комплексу країни в цілому. Функціонування транспортної системи забезпечує транспортна інфраструктура, яка включає в себе шляхи сполу' чення, рухомий склад, вантажно'розвантажувальні господарст' ва, а також засоби управління і зв’язку, технічне обладнання для обслуговування транспортної сфери. Формами територіальної організації транспорту є моно' та багатогалузеві транспортні вузли, станції, морські і річкові порти, пристані, аеропорти. Залізничний транспорт відіграє провідну роль у здійсненні внутрішньодержавних і значну — у зовнішньодер' жавних економічних зв’язках України. На нього припадає ос' новна частина вантажообігу і перевезень пасажирів. Цей вид транспорту поєднує у собі важливі техніко'економічні показ' ники: регулярність руху і високу швидкість перевезень, вели' ку пропускну і провізну спроможність. Експлуатаційна до' вжина залізничних колій загального користування в Україні складає 22301 км. Щільність залізничних колій загального ко' ристування у середньому по країні складає 37 км на 1000 кв. км території. Найвищим показником щільності залізничних шляхів виділяються промислово розвинені Донецька, Луган' ська, Дніпропетровська, Харківська та Запорізька області, а також такі області, як Львівська, Закарпатська, Чернівецька і Вінницька. Електрифікованими є магістральні та найбільш вантажонапружені залізниці: Москва'Київ'Львів'Чоп, Дон' бас'Кривий Ріг, Харків'Запоріжжя'Севастополь, Харків'Ло' зова'Микитівка, Київ'Миронівка'Дніпропетровськ, Хирівка' Помошна'Одеса'Іллічівськ, Харків'Красний Лиман'Дебаль' цеве. У структурі перевезення вантажів переважають промис' лова сировина та паливо — вугілля, в т. ч. кокс, руди чорних та кольорових металів та самі метали, лісові вантажі, будівельні матеріали, в т. ч. цемент, а також громіздкі машини та устатку' вання, продукція АПК. Основні фонди галузі у першій поло' вині 2000'х років складали більше 50 млрд. грн., а кількість працюючих — більше 300 тис.осіб, вантажообіг перевищував 200 млрд. тоно'кілометрів, обсяг паса жирообігу — більше 50 млрд. пасажиро'кілометрів. 350
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Автомобільний транспорт є найбільш маневровим та ефективним видом транспорту для перевезення масових ван' тажів дрібними партіями на близьку відстань. Цей вид транс' порту розпочинає і закінчує транспортний процес на морсько' му, річковому і залізничному транспорті. Розвиток авто' мобільного транспорту та його територіальна організація зале' жать від галузевої структури регіону, її територіальної ор' ганізації, природних умов, зокрема, рельєфу, що й визначає напрями та щільність автошляхів. Автомобільний транспорт швидкими темпами розвивається у більшості регіонів країни. Довжина автомобільних доріг загального користування з твердим покриттям становить 163,8 тис. км. Щільність авто' мобільних доріг загального користування з твердим покрит' тям у середньому по країні становить 271 км на 1000 кв. км те' риторії. Найважливішими автомагістралями України є: Київ' Полтава'Харків'Ростов'на'Дону, Київ'Москва, Київ'Санкт' Петербург, Київ'Одеса, Москва'Харків'Запоріжжя'Сімферо' поль, Київ'Житомир'Рівне'Львів'Ужгород, Київ'Дніпропет' ровськ'Донецьк'Маріуполь тощо. Водний транспорт є порівняно дешевим, він відіграє над' звичайно важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України, особливо з країнами далекого зарубіжжя. Серед найбільш важливих морських портів держави — Одеса, Іллічівськ, Ізмаїл, Південний, Миколаїв, Севастополь, Ялта, Феодосія, Керч на березі Чорного моря та Маріуполь і Бер' дянськ на березі Азовського моря. Основні водні транспортні артерії України — Дніпро та його притоки Прип’ять і Десна, Дністер, Південний Буг. Основними річковими портами є Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Дніпродзержинськ, Кре' менчук, Черкаси, Нікополь, Чернігів, Херсон, Миколаїв, Рені, Ізмаїл. Річковий транспорт України системою каналів зв’яза' ний з ріками сусідніх держав: Білорусі і Польщі, що дає вихід Україні в Балтійське море. Серед рухомого складу водного транспорту перспективним є використання суден типу “ріка' море”. Після нормалізації політичної ситуації на Балканах очікується пожвавлення судноплавства по р. Дунай, гирло якої належить до територіальних вод нашої країни. 351
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Трубопровідний транспорт є найбільш економічним й ефективним для транспортування рідкого палива, пального і технологічного газу, хімічних продуктів тощо. Його розвиток обумовлений розміщенням в Україні нафтової, нафтоперероб' ної і газової промисловості. Через Україну проходять важливі трубопровідні магістралі з Росії в Західну Європу. Нафто' провідний транспорт України включає в себе 12 основних нафтопроводів загальною протяжністю біля 3,0 тис. км. Трансєвропейська нафтопровідна мережа представлена наф' топроводом “Дружба”, протяжність якого в межах України 680 км. Крупними міжнародними нафтопроводами є Самара' Лисичанськ'Кременчук'Херсон і Мічуринськ' Кременчук. Через ці нафтопроводи в Україну надходить сибірська нафта. Протяжність трубопроводів газопровідного транспорту в Ук' раїні сягає 33 тис. км. Магістральні газопроводи Дашава'Київ' Москва, Шебелинка'Брянськ, Шебелинка'Острогожськ' Москва, Дашава'Мінськ'Вільнюс'Рига виконують також функції міжнародних. В останні роки пожвавлюється діяльність повітряного транспорту, розвиток котрого спирається як на базу рухомого складу власного виробництва, так і на імпортні літаки й гелікоптери. Роль повітряного транспорту є найважливішою для виконання стратегічних швидкісних перевезень, відносин з іншими країнами, виконання спеціальних завдань транспор' тування вантажів у важкодоступні регіони. В Україні в усіх областях є благоустроєні аеропорти, серед яких виділяється аеропорт міжнародного класу у м. Бориспіль. Розвитку повітряного транспорту сприяє діяльність на українських те' ренах багатьох державних та комерційних вітчизняних й за' рубіжних авіакомпаній, які здійснюють перевезення паса' жирів та вантажів з нашої держави у більшість країн світу. Зв’язок є специфічною галуззю інфраструктури. Послуги зв’язку забезпечують передавання і прийняття інформаційних повідомлень поштовим, телеграфним, радіотелетранс' ляційним, телефонним, через комп’ютерну мережу та іншими способами. Зв’язок обслуговує всі галузі матеріального вироб' 352
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ництва, соціальну та інституціональну інфраструктуру, слу' жить для задоволення побутових і культурних потреб насе' лення. Сучасний багатогалузевий зв’язок є одним з найбільш науко' і капіталомістких складників народного господарства. Він, з одного боку, відбиває стан економіки країни, а з іншої сторони, для того щоб не стримувати її розвиток, цей складник має його випереджати. Для сучасного етапу розвитку зв’язку характерне збли' ження інформаційних та телекомунікаційних технологій, ви' сока ступінь їх взаємозалежності. Згідно сучасній кла' сифікації, зв’язок поділяють на документарний та елект' розв’язок. Документарний зв’язок включає діяльність, пов’язану з прийманням, обробленням, перевезенням і достав' кою поштових відправлень, грошових переказів. Елект' розв’язок включає діяльність, пов’язану з передаванням або прийманням знаків, сигналів, письмового тексту, зображення і звуку, повідомлень будь'якого виду по радіо, дротовими, оп' тичними та іншими електромагнітними системами: переда' вання й прийняття телеграм, включаючи факсимільні, теле' фонних та радіотелефонних розмов, радіо' і телепередач, за' безпечення радіо' і супутникового зв’язку, а також обслугову' вання засобів і споруд зв’язку. Електрозв’язок поділяється на дротовий та бездротовий. Рівень розвитку засобів зв’язку цілком залежить від роз' витку науки та продуктивних сил у цілому. Недостатній рівень розвитку засобів зв’язку призводить до зниження темпів економічного зростання, гальмує виробництво валово' го внутрішнього продукту та піднесення життєвого рівня насе' лення. Дана галузь є такою, що найбільш динамічно розви' вається серед усіх сфер господарської діяльності. У структур' них змінах, які відбуваються в галузі зв’язку, провідними є фактори науково'технічного прогресу. Вони викликають заміну телефонними розмовами та електронною поштою (у вигляді E'mail, голосових та SMS — повідомлень мобільного зв’язку) традиційні листи й телеграми, заміну газет і журналів, як джерела інформації багатоканальним телебаченням та 353
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
радіомовленням, електронними публікаціями на Інтернет' сторінках. Так, замість трьох'чотирьох каналів телебачення, які мож' на було прийняти в містах України за допомогою звичайного телеприймача на початку 90'х років, їх кількість збільшилась на порядок. Зокрема, в мережі кабельного телебачення у вели' ких містах (Київ, Харків, Одеса, Донецьк, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Кривий Ріг та ін.) можна прийняти до трьох десятків каналів (з них біля двадцяти — українською й російською мовами). З урахуванням розвитку супутникового, кількість каналів телемовлення, які можна прийняти в Україні сягає сотень й обмежується можливостями телеприймача. На території, де проживає більша частина населення України, кількість популярних каналів радіомовлення в загальнодос' тупному ультракороткохвильовому діапазоні перевищує деся' ток. Свою частку у зміну структури послуг зв’язку вклали зміни способу життя, викликані ринковими відносинами. Відносно неприбуткові періодичні видання припинили своє існування, або різко зменшили тиражі, а їх аудиторія читачів, серед яких левову частку складали пенсіонери та люди похило' го віку, змінили структуру особистого споживання у бік то' варів першої необхідності. Згідно з основними світовими тен' денціями, за останні 15 років частка поштових та телеграфних послуг в Україні зменшилась з 43% до 18%, в той час, як послу' ги телефонного зв’язку збільшились з 44% до 73%. Причому зростає кількість та покращується якість послуг по прийому та передачі телевізійних та радіопрограм, електронного зв’язку, в той час, як частка послуг дротового мовлення, спецзв’язку та фельдзв’язку постійно знижується. Однак існування та розви' ток традиційних засобів зв’язку не є проблематичним, оскільки вони є найбільш надійним засобом передачі повідомлень і не залежать від наявності електро' та радіокомунікацій. У країні спостерігається значна регіональна дифе' ренціація у показниках розміщення та розвитку продуктивних сил галузі. Так, у відправленні газет та журналів на столицю України припадає майже 40%. Це пояснюється помітною те' 354
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
риторіальною диференціацією доходів населення, а також тим, що Київ є найбільшим діловим та культурним центром країни. Значною є частка Києва і в розвитку нових видів зв’яз' ку — електронної пошти, Інтернету, мобільного зв’язку, пейд' жингу. На Київ припадає 11,3% телефонних апаратів домаш' нього користування. На частку Донецької, Дніпропетровської та Харківської областей припадає відповідно 8,3%, 7,8% та 6,7% домашніх телефонних апаратів. Таким чином найбільш розвинуті промислові області припадає більше третини всієї кількості телефонних апаратів. Для зв’язку України характерними є всі недоліки розвит' ку продуктивних сил інфраструктури у трансформаційному періоді: нерівномірна щільність охоплення території послуга' ми, фізичний знос і моральне застаріння обладнання, низький рівень розвитку цифрової первинної мережі, недостатня кількість телевізійних каналів для потреб державного і ко' мерційного мовлення на більшості географічної території країни, висока питома вага ручної праці в поштовій галузі, а також низька якість поштових послуг, помітні територіальні диспропорції у рівні розвитку галузі в цілому в індустріальних регіонах та на периферії. На початок 2000 –х років існуюча в Україні первинна ме' режа, а також найбільш розгалужені вторинні мережі телефон' ного і телеграфного зв’язку оснащені переважно достатньо за' старілими аналоговими системами передачі і таким же кому' таційним обладнанням. Цим системам притаманна низька якість каналів зв’язку, особливо помітна при передаванні дис' кретних сигналів. Пріоритетним напрямком розвитку первин' ної мережі є будівництво магістральних цифрових волоконно' оптичних (ВОЛЗ) та радіорелейних (ЦРРЛ) ліній зв’язку, які забезпечують значно більшу пропускну спроможність ліній зв’язку (на два'три порядки). Для систем персонального радіовиклику (радіопейджин' гу), оптимальних для використання в основному у службах оперативного виклику, перспективними є стандарти ERMES та FLEX. 355
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Мережі стільникового зв’язку, які поступово витісняють з ринку комунікацій радіопейджинг, для підвищення якості та збільшення асортименту послуг, розвиваються через викорис' тання нових діапазонів радіочастот та способів доступу до ме' реж, а також впровадження сучасніших, порівняно з широко вживаними зараз в Україні, стандартів. У кінці 90'х — першій половині 2000'х років в Україні найбільшу територію покриття мали мережі аналогового стільникового зв’язку достатньо застарілого NMT'450, доступ до яких надавала компанія UMC. Тому в Україні, згідно з кон' цепцією розвитку рухомих мереж зв’язку, більш перспектив' ними визнано цифрові стандарти другого покоління GSM'900 (EGSM'900) та DCS'1800 (GSM'1800), які вже впроваджу' ються переважною кількістю операторів і мають цілу низку переваг (широкі можливості міжнародного роумінгу (доступу до мережі стільникового зв’язку відповідного стандарту поза межами покриття власного оператору за кордоном України). Поки що обмеженими в Україні є можливості розвитку стан' дарту DAMPS, доступ до мережі якого переважно у лівобе' режній України надає компанія DCC. Компанією “Астеліт” відкрито доступ до мережі стільникового зв’язку у стандарті GSM'1800. Команією “Українські радіосистеми” — до зв’язку в мережі стандарту GSM'900. Достатньо прогресивним є роз' виток мережі стаціонарного стільникового зв’язку в стандарті CDMA, причому перспективним і дозволеним є впроваджен' ня цього стандарту для доступу у мережу мобільного зв’язку. У найближчі десять років передбачається впровадження сис' теми мобільного зв’язку третього покоління UMTS (3G), яка зможе забезпечувати передавання інформації на певних ділян' ках зі швидкістю до 2 Мбіт/с. Перспективним для роботи в Інтернеті комплексної без' проводової системи “персональний комп’ютер'мобільний те' лефон” є впровадження високошвидкісного протоколу досту' пу до мережі та передачі даних GPRS. Використання транкінгових систем (персональних радіостанцій з виходом у телефонну мережу) в Україні, внаслідок низької ефективності 356
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
використання радіочастот, є доцільним, в першу чергу, для відомчого зв’язку, а також у невеликих населених пунктах, де розгортання стільникової мережі не є виправданим з точки зо' ру відшкодування витрат. З точки зору організації транзитних інформаційних марш' рутів на шляху із Європи в Азію є вигідним географічне розта' шування України, чим і зумовлена її участь в багатьох міжна' родних телекомунікаційних проектах. Для вирішення питання інформатизації України не' обхідно провести значні структурні зміни у зв’язку, наслідком яких має стати: • демонополізація галузі, • залучення вітчизняного та зарубіжного приватного капіталу, • створення сучасного регульованого ринку телеко' мунікацій. Для розв’язання вказаних завдань необхідно знайти ком' проміс між інтересами держави, яка відповідає за інфраструк' турні системи життєзабезпечення суспільства, та інтересами приватних власників, які забезпечують надходження інвес' тицій та інновацій у галузь. Основним напрямом розвитку техніко'технологічної осно' ви галузі є реконструкція та розширення ємності мереж, а та' кож їх цифровізація. Цифрові системи передачі у поєднанні з волоконно'оптичними кабелями дозволяють значно збільшу' вати ємність станцій телефонного зв’язку. Також вони дають змогу створювати комбіновані станції, які використовуються на місцевих, міжміських та міжнародних мережах зв’язку. Важливим є й місце інженерної інфраструктури. Вона відіграє провідну роль у функціонуванні промисловості та життєдіяльності населення країни. Подальший розвиток і вдо' сконалення інженерної інфраструктури значною мірою впли' ватиме на підвищення добробуту населення, а також якості життя. До інженерної інфраструктури відносяться інженерні ме' режі та споруди: електропостачання, водопостачання, во' 357
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
довідведення, меліоративні системи, котельні, ТЕЦ, тепломе' режі, системи газопостачання, постачання повітря, слабкост' румові мережі. Інженерна інфраструктура великого економічного регіону має кілька ієрархічних рівнів. До систем електро', газо', водо' постачання, меліорації можна віднести споруди і комунікації магістрального призначення, регіональні та локальні. Системи теплопостачання, постачання повітря, водовідведення, очист' ки стоків, сміттєвидалення мають, як правило, лише локаль' ний рівень, хоча в окремих випадках можуть формуватися і більш великі системи, що мають регіональне значення. Основною проблемою удосконалення організації інженер' ної інфраструктури в економічному регіоні є подолання відо' мчої приналежності, розпорошеності, дублювання в споруд' женні аналогічних за функціями об’єктивів на локальному рівні. З усіх видів інженерної інфраструктури найбільше зна' чення має енергетична, яка включає системи електро', тепло' і газопостачання. Вона є складною єдністю процесів видобутку, виробництва, зберігання та розподілу енергії. Взаємо' замінність енергоресурсів, що використовуються споживача' ми, різноманітність зовнішніх і внутрішніх зв’язків енер' гоінфраструктури зумовлюють її тісний зв’язок з особливос' тями розвитку продуктивних сил регіону. Енергетична інфра' структура регіону є сукупністю систем, які виробляють відповідний вид енергії і надають її користувачам. Водогосподарська інфраструктура покликана задовольня' ти виробничі й невиробничі потреби у воді всіх галузей народ' ного господарства, забезпечувати раціональне користування водними ресурсами. Виходячи з функціонального призначен' ня водогосподарської інфраструктури, економічна роль якої полягає не у створенні матеріальних благ, а забезпеченні нор' мальних умов функціонування виробництва найважливіших потреб населення, її об’єкти залежно від функцій, які вони ви' конують, необхідно віднести до соціальної і виробничої інфра' структури. Вона включає гідротехнічні споруди по регулюван' ню стоку, споруди по забору, очищенню, поданню та розподілу 358
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
води, відведенню її після використання споживачами і очи' щенню від забруднень, а також меліоративні системи. Важливою проблемою на перспективу є розвиток системи водовідведення, яка значно відстає від водопостачання. Вміст у промислових стоках специфічних важких для видалення за' бруднень погіршує технологічний процес біологічної очистки міських стічних вод, тому для вирішення цієї проблеми ліміту' ються обсяги водоспоживання, водовідведення, встановлення норми гранично допустимих концентрацій забруднень, які скидаються у міські очисні споруди, вводяться відповідні штрафи за їх перевищення. Однак такі заходи не завжди забез' печують потрібні результати, тому що сплачуються штрафи за рахунок виробничої діяльності підприємств. Меліорація в країні здійснюється протягом тривалого часу, тому частина систем застаріла, вже зараз застосовується екстен' сивно і потребує реконструкції. Одним з основних напрямів удосконалення сучасних систем є реконструкція старих. Системи постачання повітря включають вентиляційні си' стеми промислових підприємств, шахт, житлового фонду та комунальних підприємств, а також системи кондиціонування приміщень. Світова практика показує, що разом з індивідуаль' ними кондиціонерами перспективним є розвиток великих по' тужних кондиціонерів, які обслуговують споруди і навіть кілька споруд. Слабкострумові системи об’єднують системи протипо' жежної, протирадіаційної охорони, різні види охоронних сис' тем проти вторгнення, а також усі види омофонів, хоча їх мож' на віднести і до засобів зв’язку. З інженерною інфраструктурою тісно пов’язана еко' логічна інфраструктура. Це перш за все системи очисних спо' руд для охорони повітряного басейну від шкідливих викидів у атмосферу, які мають установки для вловлювання газо' і пи' лоподібних викидів, а також їх знешкодження. Ці проблеми вимагають у перспективі посиленої уваги з боку держави, а також забезпечення законодавчими нормативами. 359
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
11.1.3. Малий бізнес і підприємництво, як складова виробничого комплексу країни У сучасному світі провідну роль у виробничому комплексі відіграє підприємництво, важливою сферою котрого є се' редній та малий бізнес. Згідно стратегічним напрямам розвит' ку економіки України, період до 2010 року буде характеризу' ватися подальшими суспільно'економічними трансфор' маціями, основний акцент котрих повинен зміститися в регіони країни. Провідною у цих зрушеннях повинна стати роль малого бізнесу, як каталізатору подальших позитивних зрушень у регіональній економіці. Пріоритети розвитку малого підприємництва у регіонах виходять із загальної концепції їх соціально'економічного розвитку, якою передбачається перетворення регіональних те' риторіально'господарських утворень в стійкі, економічно ефективні, гармонійно розвинуті, секторно'структуровані за формами власності на засоби виробництва індустріально'аг' рарні комплекси зі спеціалізацією на високотехнологічному й конкурентоспроможному виробництві, яке має відповідно розвинуту виробничу, соціальну та ринкову інфраструктуру. Згідно з національними та регіональними пріоритетами стійкого розвитку, майбутнє функціонування господарських комплексів регіонів орієнтоване на посилення соціальної та екологічної спрямованості господарювання, у чому пріоритет' ною є роль малого підприємництва, особливо — в разі соціаль' ної складової. Розвиток малого бізнесу разом з іншими заходами має призвести до подальшого прискореного зростання суспільно' го виробництва в регіонах, підвищення рівня життя населен' ня, задоволення його потреб з одного боку, у суспільно'ко' рисній праці, а з іншого боку — у матеріальних та духовних благах, відповідних стандартам розвинутого суспільства. Та' кож важливим ефектом має стати гармонізація еколого'еко' номічних відносин та відновлення природно'господарської збалансованості територій, постраждалих в результаті аварії 360
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
на ЧАЕС, негативних наслідків антропогенного й техногенно' го навантаження на довкілля, хімізації сільгоспвиробництва, меліоративних робіт, промислових та комунальних забруд' нень, розробок корисних копалин, рубок лісу тощо. Серед кінцевих ефектів стратегії виділяється й сприяння поліпшен' ню демографічної ситуації в регіонах через створення еко' номічних умов розвитку сімейних підприємств, збільшення доходів у домогосподарствах. Сучасний рівень розвитку малого підприємництва є абсо' лютно невідповідним як сучасним реаліям регіональної еко' номіки, так і прогнозованим трансформаційним зрушенням в територіальних господарських комплексах. До об’єктивних причин низького рівня розвитку малого бізнесу відносяться перш за все низький платоспроможний попит значної частини населення, обмежені ринки збуту, депресивний характер роз' витку помітної частини регіонів України, незначні масштаби інвестиційно'інноваційної діяльності, обмеженість фінансуван' ня оборотного капіталу малих підприємств, недорозвиненість інфраструктури малого бізнесу, неподолані упередження знач' ної частини населення до підприємницької діяльності. Розвиток малого бізнесу має бути спрямований на: • досягнення економічних, екологічних і соціальних цілей розвитку (подолання безробіття, екологізацію господарювання, підвищення рівня життя населення ); • розширення податкової бази бюджетів усіх рівнів, особ' ливо — місцевих за рахунок малого бізнесу; • комплексне використання ресурсів та резервів розвит' ку цього сектору підприємництва; • забезпечення економічно ефективного суспільного й територіального поділу праці за регіонами, секторами й галузями виробництва регіонів; • підвищення ефективності функціонування ор' ганізаційно'економічного та ринкового середовища підприємницької діяльності в сфері малого бізнесу; • збалансування рівнів життя населення у різних регіонах, у сільській та в міській мережах розселення територій. 361
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Виходячи з проблем розвитку господарського комплексів регіонів, пріоритетами розвитку малого підприємництва в регіональному вимірі є: • повне використання трудоресурсного потенціалу роз' витку малого підприємництва України, який складає не мен' ше 8 млн. осіб зі створенням відповідної кількості робочих місць та покриттям основних секторів безробіття і територій з проблемною трудоресурсною ситуацією; • досягнення оптимальної кількості малих підприємств — до 20'25 підприємств на 1000 жителів • активізація інвестиційно'інноваційної діяльності малих підприємств з метою перетворення малого підприємництва на стійкий, достатньо потужний і конкурентоспроможний сектор регіональної економіки; • суттєве збільшення частки малого бізнесу у виробництві валового внутрішнього продукту (до 30'50% в різних облас' тях, з урахуванням об’єктивних передумов та особливостей регіонального господарства); • створення ефективної системи фінансово'кредитної підтримки малого бізнесу з відповідною їй організаційно'пра' вовою базою; • суттєве вдосконалення ресурсного, у т.ч. — інфор' маційного забезпечення малих підприємств; • досягнення високого рівня економічної безпеки у сфері малого бізнесу, а також забезпечення соціальної й особистої за' хищеності власників та працівників малих підприємств від поза' економічних негативних факторів впливу на господарювання; • формування, прискорений розвиток, розширення і мо' дернізація усіх галузей інфраструктури малого бізнесу, ре' алізація у цьому випадку переваг територіальної форми уп' равління інфраструктурою й регулювання її розвитку; • інтенсифікація через малий бізнес функціонування усіх галузей інфраструктури, у першу чергу — соціальної. Перетво' рення з профілюючих у галузі спеціалізації соціальних інфра' структурних галузей Південного, Центрального та Карпатсь' кого економічних районів, ринково'інфраструктурних — Цен' трального, Східного та Донецького, та виробничо'інфраструк' 362
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
турних галузей — Центрального, Східного, Придніпровського, Донецького і Південного районів. • зняття перепон та бар’єрів, які стримують розвиток ма' лого бізнесу — господарських, нормативно'правових, відо' мчих, ринкових, соціально'психологічних, фінансових, інфор' маційних, пов’язаних зі станом інфраструктури та інших, що випливають з кон’юнктур міжнародної, національної й регіональної економічної політики; • створення та розвиток конкурентного середовища у ко' мерційних галузях сфери соціальної інфраструктури, сприян' ня створенню малих підприємницьких структур для потреб територіальних громад; • реструктуризація та диверсифікація економічної бази розвитку регіонів, перетворення громіздких, обтяжливих та ресурсомістких його виробництв на сукупність ефективно функціонуючих об’єднань великих, малих та середніх підприємств з тісними інформаційними, ринково'економічни' ми та виробничо'технологічними зв’язками; • відродження, й розвиток сільської мережі розселення, забезпечення реструктуризації сільськогосподарського вироб' ництва, його комплексного розвитку з переробними та оброб' ними виробництвами; • ефективний розвиток та нарощування людського капіта' лу, оптимальний його розподіл за регіонами та сферами при' кладання праці; • прискорений розвиток малого підприємництва в еко' логічно орієнтованих сферах виробництва, в т.ч. — у вироб' ництві екологічно чистої продукції харчування, малого екобізнесу в галузях утилізації відходів основного вироб' ництва та ЖКГ, зібрання та використання вторинних ресурсів, реалізації заходів з мінімізації екологічно небезпечного впли' ву антропогенної діяльності на довкілля. • прискорений розвиток міжрегіонального співробіт' ництва та міжнародної співпраці регіонів, сприяння міжрегіональній транскордонній інтеграції як на рівні чотирь' ох країн Співдружності (України, Молдови, Росії та Білорусі), 363
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
так і зі східноєвропейськими сусідами (Угорщиною, Словач' чиною, Польщею, Румунією тощо); • активне впровадження положень загальнонаціональної програми реформ, необхідних для підтримки високих темпів економічного зростання в країні та регіонах; • підведення рівня соціально'економічного розвитку регіонів у відповідність загальнонаціональним орієнтирам з наближенням до європейських стандартів. Виходячи з наявних резервів розвитку малого підприємництва України, йому мають сприяти: • вигідне геополітичне та економіко'географічне поло' ження країни а також її розташування з точки зору наявності міжрегіональних та міжнародних ринків сировини та збуту. • значний трудорезервний потенціал висококваліфікова' них працівників в усіх сферах господарства, особливо — про' мисловості та АПК, у виробничій інфраструктурі. • наявність значної трудоресурсної місткості у по' тенційних галузях малого підприємництва в регіональному виробництві. • особливості національного й регіонального менталітетів, системи розселення та історичного розвитку України, які створюють сприятливі соціально'історичні передумови роз' витку малого підприємництва в традиційних галузях вироб' ництва у більшості регіонів. В розвитку малого підприємництва регіонів України має бути враховано регіональну специфіку, а саме: • структуру господарства областей з переважанням тру' домістких та нематеріалоємних галузей обробної й переробної промисловості та аграрного сектору в аграрно'промислових регіонах (Полісся, Поділля, Карпатський економічний район), індустріального наукоємного виробництва та виробничо — інфраструктурних галузей на Сході, в Донбасі та у Придніпров’ї; значний промисловий, аграрний та загально' інфраструктурний потенціал розвитку малого підприєм' ництва Центру, курортно'рекреаційний та аграрно'промисло' вий напрями розвитку економіки Півдня. 364
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• особливий статус територій, постраждалих в результаті аварії на ЧАЕС та інших екологічних негараздів, загальні й місцеві еколого'економічні обмеження й фактори; • економічне тяжіння малого підприємництва територій до інших регіонів України й закордонних країн, у т.ч. — дер' жав СНД; • особливості міської й сільської мереж розселення; • цінність культурного й духовного надбання регіонів та їх історичну роль у становленні України, як країни та держави; • соціально'демографічні особливості регіонів. Виходячи з об’єктивних обмежень розвитку малого підприємництва в області, до недоліків у галузі та гальмівних факторів розвитку малих підприємств регіонів України відно' сяться: • несприятлива загальноекономічна ситуація у депресив' них, в першу чергу — агропромислових регіонах, великий рівень збитковості підприємництва й малих підприємств у то' му числі; • особливості територіальної організації виробництва Ук' раїни з помітними диспропорціями у рівнях господарського освоєння території, деградацією сільської мережі розселення, малих та середніх міст з моногалузевою та близькою до неї структурою виробництва; • незначна початкова (217930 одиниць на 2000 рік, 5 підприємств на 1000 жителів) кількість малих підприємств в країні, низький рівень охоплення ними більшості галузей ви' робництва; • слабка законодавчо'правова база розвитку малого підприємництва в Україні у цілому й нормативно'правова ба' за їх розвитку в регіонах, особливо — в галузі ресурсного (у т.ч. фінансово'кредитного) забезпечення їх діяльності; • маловідповідна регіональними реаліям фіскальна подат' кова політика по відношенню до малих підприємств; • негнучка адміністративна дозвільно'контролююча су' часна практика регулювання діяльності малого бізнесу, яка не сприяє кількісному та якісному його зростанню; 365
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• малоефективна фінансово'кредитна політика по відно' шенню до малих підприємств; • недостатній розвиток інфраструктури малого підприємництва, у т.ч. — консультаційної, навчальної, супро' воджуючої та інформаційної мережі, а також аналітично'про' гнозної служби забезпечення розвитку малого бізнесу. Цільовими орієнтирами розвитку малого підприємництва в Україні передбачено досягнення до 2011 року мінімально не' обхідної для стійкого й продуктивного розвитку сектору кількісної маси малих підприємств. Цей показник, виходячи з сучасних регіональних, загальноукраїнських реалій та рівня, що фактично склався у європейських країнах, становить для України 20'25 підприємств малого бізнесу на 1000 мешканців регіону з наступним доведенням його до оптимуму насичення, який складає від 30 до 50 підприємств на 1000 жителів, поза межами прогнозного періоду. За станом на 01.01.2002 р. цей показник по Україні складає 5 одиниць. У 2004 році в Україні працювали лише 283 тис. малих підприємств. Таким чином, щоб досягти у 2010 році мінімальної норми маси малих підприємств необхідно, щоб їх кількість збільшилась у 5 разів. Як показують попередні оцінки, зараз в Україні та у більшості регіонів є наявними всі передумови для відповідного розвитку малого підприємництва при повній легалізації економічної ак' тивності населення в сфері малого бізнесу, виведенні її з тіньо' вого сектору економіки і створенні для цього відповідних нор' мативно'правових та організаційних умов. Для досягнення цих обсягів, необхідно, щоб середнь' орічний приріст кількості малих підприємств сягав 150 — 200 тис. одиниць. При таких темпах зростання кількість малих підприємств в Україні може складати: у 2007 році — до 0,5 млн. одиниць; у 2009 році — 0,7'0,9 млн. одиниць; у 2011 році — 1,0'1,2 млн. одиниць. Поки що про такі тем' пи росту чисельності малих підприємств говорити не дово' диться, але позитивні зрушення в цій сфері є ймовірними. Головною метою розвитку підприємництва є зростання кількості й сукупної потужності виробництва малих 366
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
підприємств, підвищення їх конкурентоспроможності для збільшення експортного потенціалу малого бізнесу; зміцнення економіко'правової основи його розвитку, активізація інвес' тиційної активності в секторі малого підприємництва, зміцнення його ресурсної бази, у т.ч. — фінансово'кредитної, розвиток інфраструктури малого бізнесу та поліпшення гос' подарського середовища його функціонування. Впорядкування та суттєве удосконалення нормативно' го регулювання підприємницької діяльності спрямовано на вирішення питань спрощення реєстрації та організаційного за' безпечення роботи малих підприємств, їх економічної та пра' вової безпеки, розвиток ринкового середовища їх функціону' вання, що сприятиме кількісному та якісному зростанню сек' тору малого підприємництва регіонів з доведенням рівня його розвитку до загальноприйнятих норм в ринковій економіці. У великій мірі це сприятиме підвищенню конкурентоспромож' ності сектора малого підприємництва через зменшення їх ви' робничих витрат та поліпшення загального клімату в бізнесі. Заходи з поліпшення нормативного регулювання діяль' ності малого бізнесу складаються з двох взаємопов’язаних та взаємодоповнюючих основних блоків, спрямованих відповідно на створення нових нормативних і законодавчих положень та організаційних структур й на вдосконалення існуючої організаційно'нормативної бази розвитку малого підприємництва. Блок заходів зі створення нових нормативних та законо' давчих положень та організаційних структур включає в себе наступне: • розбудову цілісної багаторівневої системи законодавчого і нормативного забезпечення державної підтримки розвитку ма' лого підприємництва в системі “Держава” — “Регіон” — “Місце' ве самоврядування” з відповідним розмежуванням повноважень владних структур в регулюванні розвитку малого бізнесу ; • закріплення в національному законодавстві та виділен' ня на рівні регіональних нормативних актів загальноприйня' тих у світовій практиці понять “Сімейне підприємство”, 367
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
“Мікрофірма” (з кількістю персоналу до 10 чол.) як особливих складових малого бізнесу; подальший розвиток і вдосконален' ня законодавства по відношенню до середніх підприємств, особливо тих, які працюють в галузях аграрної сфери; • відповідна диференціація підходів до організації їх діяльності зі спрощенням реєстраційно'звітних заходів для цих двох груп (“принцип одного вікна”) та розробкою додат' кових нормативних актів з регулювання діяльності середніх підприємств, враховуючих специфіку роботи останніх: • розробку й прийняття регіональних нормативних актів, в яких враховується галузева специфіка функціонування ма' лих підприємств у промисловості, сільському господарстві та в галузях інфраструктури (у т.ч. в сфері екобізнесу) із встанов' ленням переліку економічних засобів регулювання для кожної з груп підприємств (пільг, субсидій, кредитів з диференційо' ваними ставками тощо). • законодавче обмеження кількості контрольно' ревізійних перевірок діяльності малих підприємств всіма інстанціями на початковому етапі розвитку; • розробку державних законодавчих і місцевих норматив' них актів, які передбачають заходи з посилення захисту трудо' вих прав громадян, що зайняті в малому підприємництві, в то' му числі на умовах вторинної зайнятості, особливо — прав гро' мадян пенсійного віку, жінок, інших соціально незахищених груп населення; • введення системи загальнодержавних гарантій для всіх осіб, які вирішили зайнятися малим підприємництвом, зокре' ма — у вигляді права на разовий пільговий кредит за рахунок коштів державної підтримки малого бізнесу; • нормативне закріплення часткової передачі функцій державного регулювання і контролю сфери малого бізнесу громадським організаціям — регіональним об’єднанням підприємців (контроль якості товарів і обслуговування, до' тримання принципів вільної конкуренції та антимонопольно' го законодавства, атестація працівників малих підприємств на певні професійно'кваліфікаційні рівні; 368
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• створення в областях територіально'розгалужених блоків інститутів підтримки малого підприємництва (регіональні (районні) фонди підтримки, обласне агентство (бізнес'центр), консультативні та навчальні структури на ба' зах середніх спеціальних та вищих навчальних закладів, місцеві громадські об’єднання підприємців); • створення на їх основі цілісних регіональних інфраст' руктурних комплексів підтримки малого підприємництва; • розробку регіональних нормативів забезпеченості струк' турами підтримки та сприяння розвитку малого підприємництва; • організацію спеціалізованих підрозділів (департаментів, відділів тощо) підтримки малого підприємництва на рівні ор' ганів місцевого самоврядування (територіальних громад); Блок заходів з удосконалення існуючої організаційно'нор' мативної бази розвитку малого підприємництва включає в се' бе наступне: • удосконалення законодавчих і місцевих нормативних актів, які регулюють порядок надання всім групам малих підприємств майнових і фінансових гарантій, страхування, розширення участі малих підприємств у реалізації державних (насамперед — інвестиційно'інноваційних) програм і замов' лень; • удосконалення законодавства про спрощення системи оподаткування, обліку та звітності для суб’єктів малого підприємництва з урахуванням їх галузевої специфіки та особливостей територіального розміщення; • удосконалення та доробку на регіональному рівні норма' тивних документів, що сприятимуть розвитку лізингових відносин, особливо — у сільському господарстві та малому промисловому виробництві; • подальше удосконалення нормативного та ор' ганізаційного забезпечення декриміналізації малого бізнесу, зокрема, через правове та інформаційне забезпечення більш тісної взаємодії владних, правоохоронних структур і громадсь' ких об’єднань підприємців; 369
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• удосконалення організаційної системи боротьби з тінізацією малого бізнесу, зокрема, через нормативне й право' ве забезпечення повної реєстрації суб’єктів економічної діяль' ності — юридичних та фізичних осіб, які займаються підприємництвом при одночасному подальшому спрощенні процесів реєстрації, ліквідації підприємств та їх поточної звітності про економічну діяльність; • збереження й примноження фінансової та ор' ганізаційної участі державних інститутів у функціонуванні інфраструктур підтримки малого підприємництва в регіонах; • подальше залучення підприємницьких кіл до процесу регулювання й лобіювання своїх інтересів, зокрема шляхом залучення представників їх громадських об’єднань до роботи в органах місцевого самоврядування, територіальних громадах тощо. • включення представників громадських організацій ма' лого бізнесу до складу регіональних комісій у справах малого бізнесу, а також органів, які приймають рішення про надання підтримки бізнес'плановим проектам розвитку малих підприємств; • більш широке використання засобів масової інформації як для пропаганди індивідуального і малого підприємництва, так і для формування громадської думки з метою позитивного сприйняття й оцінки регіонального малого підприємництва. Розвиток малого підприємництва основою фінансово'кре' дитного його забезпечення вбачає комплексну, дворівневу підриму в системах “підприємство — державна влада” та “підприємство — регіональне середовище господарювання”. Відповідний комплекс заходів з фінансово'кредитного забез' печення включає в себе заходи з державної та місцевої підтримки малого бізнесу, в котрих особливу роль відіграє місцева влада, яка повинна створити можливості прискорено' го саморозвитку сектору через створення сприятливого регіонального клімату підприємницької діяльності суб’єктів малого бізнесу. Основні функції регулювання економічних та соціальних процесів переносяться на регіональний та місце' 370
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вий рівень. При цьому, однак, провідною залишається роль держави, яка опікується інтересами малих підприємств та підтримує їх створення й розвиток гарантуванням прав, пільг, безпеки тощо. На державному рівні фінансово'кредитна підтримка ма' лого підприємництва в регіонах забезпечується Українським фондом підтримки підприємництва й через систему ор' ганізаційних заходів, якими є: • подальше спрощення системи оподаткування всієї сфе' ри малого підприємництва, а особливо — мікрофірм та сімей' них підприємств; • виділення державних бюджетних коштів на погашення частини заборгованості малих підприємств по кредитах або на компенсацію кредитним закладам (банкам, кредитним спілкам) фіксованої частини відсоткової ставки по кредитах, наданих малим підприємствам; • розвиток іпотечного кредитування (в умовах низької платоспроможності клієнтів — дрібних підприємців); • створення розгорнутої загальноукраїнської системи лізингових послуг, розгалуження мережі франчайзингових підприємств національних і закордонних фірм, як економічної бази розвитку малого підприємництва; • розвиток, поряд з прямим кредитуванням малих підприємств системи державних гарантій на одержання пільгових банківських кредитів; • розвиток системи страхування фінансово'господарсь' ких ризиків малого підприємництва; • щорічне передбачення в державному бюджеті виділення пільгових державних інвестиційних кредитів на підтримку ма' лого підприємництва; • формування загальнонаціональної системи регіональ' них банків підтримки малого підприємництва, які кредитують під відповідні гарантії оборотний капітал та інвестиційні про' екти малих підприємств; • подальше стимулювання створення кредитних спілок, як фінансових закладів підтримки малого підприємництва 371
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
шляхом надання їм податкових та інших пільг і спрощення процедури створення й звітування. Фінансове забезпечення в сфері підтримки малого підприємництва на регіональному (обласному) рівні здійснює у відповідності зі своєю компетенцією регіональний фонд підтримки підприємництва. В місцевих бюджетах також щорічно передбачається виділення пільгових інвестиційних кредитів на підтримку малого підприємництва, а також коштів на погашення частини заборгованості малих підприємств по кредитах або на компенсацію кредитним закладам (банкам, кредитним спілкам) додаткової частини відсоткової ставки по кредитах, наданих малим підприємствам. Можливими є й зміни в місцевому оподаткуванні на користь малого бізнесу. Регіональна влада сприяє прискореному розвитку малого підприємництва й через систему організаційних заходів фінансового характеру, якими передбачається: • підтримка створення на низовому рівні асоціацій малих підприємств територіальних громад, адміністративних районів, міст тощо, як громадських організацій з наданням їм на пільго' вих умовах права створення низових фінансових ланок підтрим' ки підприємництва (у т.ч. через організацію кредитних спілок) • створення на базі існуючих освітніх та підприємницьких структур об’єктів інфраструктури з підтримки малого підприємництва (бізнес'центрів, бізнес'інкубаторів тощо) шляхом надання їм на пільгових умовах фінансових коштів, приміщень, необхідного обладнання та оргтехніки тощо, залу' чення щодо цього міжнародної, у т.ч. — благодійної допомоги; • сприяння розвитку економічних та виробничих зв’язків, кооперуванню, входженню малих підприємств у великі вироб' ничо'фінансові структури (об’єднання, промислово'фінансові групи, консорціуми, франчайзингові компанії тощо). • збільшення частки коштів місцевого бюджету, спрямо' ваної на розвиток малого підприємництва шляхом випуску цільових облігацій місцевого займу для фінансування малого бізнесу, розгляд питання про цільове місцеве оподаткування юридичних осіб на користь малого підприємництва. 372
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• здійснення вибіркової адресної підтримки особливо важливих суб’єктів підприємництва (в пріоритетних галузях розвитку — конкурентоспроможних виробництвах промисло' вості, виробництві товарів широкого вжитку, у сфері освіти й інтелектуальної діяльності, сфері туризму й рекреації, екобізнесі, соціальному, у т.ч. медичному обслуговуванні, у сфері побутових послуг тощо). • створення регіонального гарантійного фонду забезпе' чення економічної безпеки малого підприємництва з коштів місцевих бюджетів (трансфертів з державного бюджету); • реінвестування в мале підприємництво шляхом спряму' вання місцевих бюджетних та частини державних коштів, от' риманих через розширення бази оподаткування від функціонування малого бізнесу на його подальший розвиток. Розвиток інвестиційно'інноваційної діяльності малого бізнесу ґрунтується на багатоканальному й багатоскладовому принципі інвестування розвитку малого бізнесу з поступовим відходом від дотаційного принципу інвестиційної діяльності у цій сфері. Основними джерелами інвестування в мале підприємництво, згідно даної стратегії, поряд з державними інвестиціями, є: • кошти, майнові та інтелектуальні цінності іноземних інвесторів, які мають бути спрямовані у високотехнологічні, наукові та інтелектуально'орієнтовані малі підприємства, а та' кож на створення навчально'практичної бази малого бізнесу (бізнес'інкубаторів, проектних програм підприємницького на' вчання тощо); • кошти інвесторів підприємств різних форм власності, у т.ч. — франчайзингових компаній, які зацікавлені в розвитку малого підприємництва; • місцеві, муніципальні кошти, кошти територіальних гро' мад, які спрямовуються на підтримку життєво'важливих підприємств в галузі житлово'комунального господарства, по' бутового обслуговування, торгівлі, громадського харчування тощо, у виробництво товарів широкого вжитку місцевого зна' чення; 373
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• власні кошти малих підприємств, які спрямовуються в якості засобів реінвестування на оновлення виробничої бази, інновації та розширення підприємництва; • кошти громадських організацій (асоціацій малих підприємств тощо), які використовуються на потреби розвит' ку малого бізнесу; • кошти населення, які залучають до інвестицій в мале підприємництво через систему фінансово'кредитних закладів у вигляді цільових внесків на розвиток малого бізнесу з гаран' тованою виплатою підвищених відсотків за кредит за держав' ний рахунок, або з коштів місцевих бюджетів; • майнові цінності лізингових компаній, які надаються в якості засобів виробництва на пільгових умовах малим підприємствам, що відчувають у цьому потребу. Ефективний розвиток малого підприємництва України, особливо — в регіональному вимірі потребує прискореного й випереджаючого розвитку його інфраструктури, як у цент' ральних, так і в периферійних районах та у сільській місце' вості. Для вдосконалення інфраструктурного забезпечення малого підприємництва в регіонах передбачається: • прискорене формування й розвиток виробничої інфрас' труктури малого підприємництва (транспортні й ко' мунікаційні системи, системи зв’язку тощо) • використання існуючих та формування нових складових ринкової інфраструктури малого бізнесу (банки, інвестиційні, інноваційні, лізингові фонди, кредитно'гарантійні установи, кредитні спілки, товариства взаємного кредитування і страху' вання, страхові організації, оптово'роздрібні ринки, фонди підтримки малого підприємництва, консультаційні центри, маркетингові, виставкові центри тощо); • розвиток інституціональної інфраструктури малого бізнесу (асоціацій малих підприємців, моніторингових, інфор' маційних, центрів, юридичних закладів, систем антикриміна' льного захисту тощо); • формування й розвиток соціальної інфраструктури ма' лого бізнесу (організацій з надання послуг у сфері охорони 374
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
праці, навчально'практичних та тренінгових закладів малого бізнесу тощо); • формування цілісних регіональних інфраструктурно' виробничих комплексів на основі кластерного механізму роз' витку малого підприємництва за виробничо'технологічними та виробничо'збутовими ознаками, з використанням переваг територіального поділу праці на основі високо'конкурентос' проможних профільних галузей регіонального виробництва (машинобудування й металообробки, лісової промисловості, переробних галузей АПК тощо). Комплексний розвиток усіх галузей інфраструктури з ура' хуванням потреб малого підприємництва має докорінно по' кращити організацію фінансової, майнової та іншої підтримки малого підприємництва, розширити асортимент банківських й інших послуг, що надаються малим підприємствам, сприяти просуванню продукції та послуг малого бізнесу на внутрішній обласний, міжрегіональний та зовнішній ринок. У целому, розвиток малого підприємництва, як складова інтегральної стратегії розвитку України на період 2005 — 2015 років є вагомим чинником структурної перебудови госпо' дарського комплексу держави, розвитку ринкових відносин і підвищення загальної ефективності функціонування загаль' нонаціональної й регіональної економіки. 11.1.4. Ринкова інфраструктура та її місце у виробничому комплексі Провідною галуззю інфраструктури є фінансово'ринкова. В останній час її виділяють разом з виробничою інфраструкту' рою в єдину інфраструктуру ринкової економіки (інфраст' руктуру підприємницької діяльності). Під нею розуміють складну організаційно'економічну систему підприємств, ор' ганізацій, установ різних організаційно'правових форм, що функціонують у соціально'економічному середовищі на ос' нові ринкових відносин і створюють умови для нормальної діяльності суб’єктів господарювання. 375
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Функціонування економіки неможливе без різних видів виробничої і невиробничої діяльності, у зв’язку з чим розрізняють основне виробництво й інфраструктуру. Відповідно до виду соціально'економічних потреб, що задо' вольняються, розрізняють кілька видів інфраструктури. Так, виробнича інфраструктура пов’язана із забезпеченням умов виробництва з позиції речовинного фактора, ринкова інфраст руктура пов’язана із забезпеченням функціонування ринко' вого механізму та ринкових відносин і соціальна інфраструк тура пов’язана зі сферою невиробничого споживання з по' зиції соціального (людського ) фактору. У контексті вищевикладеного економічна сутність інфра' структури в умовах ринкових відносин конкретизується в її змісті і реалізовуваних нею функціях, основним вектором яких виступає створення необхідних умов для сприятливого розвитку всіх господарюючих суб’єктів. Важливу роль у створенні необхідних умов для розвитку економіки відіграє ринкова інфраструктура. Всі елементи цієї підсистеми пов’язані як між собою, так і з усіма суб’єктами національної економіки та зовнішньо'економічним просто' ром. Узагальнюючи різноманітні точки зору з приводу складо' вих елементів ринкової інфраструктури можна виділити на' ступні методологічні підходи до класифікації ринкової інфра' структури, в складі якої буде розглядатись й фінансова інфра' структура: • За функціональною ознакою виділяють торгово'посе' редницьку (біржі, підприємства оптової та роздрібної торгівлі, комерційні центри тощо), фінансово'кредитну інфраструкту' ру (комерційні банки і небанківські фінансово'кредитні уста' нови), економіко'інформаційну інфраструктуру (інфор' маційно'маркетингові центри, засоби збору, обробки і пере' дачі комерційної інформації), економіко'правову інфраструк' туру (арбітражні суди, консультаційно'правові фірми, адво' катські і нотаріальні контори), зовнішньоекономічну інфраст' руктуру (спеціалізовані зовнішньоторгівельні організації, тор' гово'промислові палати, митниця). 376
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• За галузевою ознакою виділяють торгівельну, поста' чальницько'збутову, заготівельну, фінансову, кредитну, стра' хову, інформаційно'обчислювальну, інфраструктуру операцій з нерухомістю, а також інфраструктуру загальної комерційної діяльності. • За просторовою ознакою ринкова інфраструктура поділяється на міжнародну (міжнародні банки, страхові ком' панії, торгові представництва іноземних фірм, філії іноземних банків, міжнародні ярмарки тощо), національну (Асоціація українських банків, Ліга страхових організацій України, Ук' раїнська торгово'промислова палата, великі комерційні банки і біржі, інвестиційно'фінансові компанії загальнонаціонально' го значення), міжрегіональну (великі міжрегіональні ко' мерційні банки, міжрегіональні асоціації оптової торгівлі, міжрегіональні збутово'посередницькі фірми), регіональну (регіональні інвестиційні фонди і компанії, торгові будинки, лізингові, факторингові компанії), міську і районну (рекламні агентства, оптові фірми, агенції з продажу нерухомості, ауди' торські фірми). Система інфраструктури ринку фінансових послуг має розглядатися в системі ринкової інфраструктури як її невід’ємна складова. Її представляють на організаційно оформлених фінансових ринках біржі, торгівельно'інфор' маційні системи, Національна депозитарна система, розрахун' ково'клірингові установи, інформаційно'аналітичні системи. Всі елементи інфраструктури фінансового ринку взаємо' пов’язані. Фінансова інфраструктура надає послуги, пов’язані з чо' тирма основними функціями: • мобілізація та акумулювання фінансових ресурсів і їх трансформація в позичковий та інвестиційний капітал; • зниження ступеню економічного ризику завдяки різним видам страхування, аудиторської діяльності, консалтинговим послугам; • прискорення оборотності оборотних коштів і фінансів підприємств за рахунок факторингу, брокерських і мак' 377
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
лерських послуг, роботи банківської системи по прийо' му, переказу і видачі платежів різних економічних суб’єктів; • забезпечення руху фінансових фондів між державою, юридичними та фізичними особами за допомогою спеціалізованих фінансових інститутів та інфраструк' турних каналів. Економічне призначення інфраструктури фінансового рин ку полягає в тому, щоб забезпечити національне господарство зв’язками, необхідними для успішної роботи відносно ізольо' ваних суб’єктів фінансових відносин. Виконуючи цю функцію, інфраструктура фінансового ринку частково вико' нує ту координуючу роль, що раніше була властива народного' сподарському плануванню. Політичне призначення інфраструктури фінансового рин ку полягає в створенні стабільно функціонуючого фінансово' го механізму народногосподарського комплексу держави, що оперативно реагує на непрямі керуючі впливи з боку держав' них установ. Крім того, державні підприємства й організації, що активно беруть участь у діяльності ринкової інфраструкту' ри, визначають характер виробничих відносин і безпосередньо проводять у життя заходи національної (у т.ч. регіональної) економічної політики. Соціальне призначення інфраструктури фінансового ринку полягає в розширенні можливостей зайнятості населення і вільного вибору кожним членом суспільства бажаної участі у формуванні фінансових ресурсів підприємств, організацій і країни в цілому. В складі інфраструктури фінансових ринків виділяють ос' новні структурні утворення, елементи яких формують функціональні підсистеми. Елементи фінансової інфраструк' тури в сучасній ринковій економіці можна об’єднати в такі підсистеми: організаційно'технічну, кредитно–фінансову та інформаційну. 1. Організаційно технічна — товарні біржі й аукціони, торгівельні доми і торгові палати, холдингові й брокерські 378
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
компанії, оптово'роздрібні організації, асоціації підприємців і споживачів. 2. Кредитно фінансова підсистема ринкової інфраструк' тури складається з комерційних та інвестиційних банків, лізингових, страхових організацій, інвестиційних компаній. З. Інформаційну підсистему складають маркетингові ком' панії, підприємства оперативного зв’язку, рекламні фірми, консалтингові компанії, юридичні та аудиторські компанії, по' даткова адміністрація, податкова міліція, митниця, законо' давчі органи, що регулюють ринок, державні фонди. Уся цілісна сукупність закладів фінансової інфраструкту' ри являє собою базову складову фінансової системи України, яка забезпечує надання фінансових послуг в межах фінансово' го ринку. Проблеми формування і розвитку окремих секторів еко' номічної діяльності регіонів є одними з найбільш актуальних, оскільки докорінні структурно'динамічні зрушення в національній економіці на сучасному етапі потребують суттєвої їх корекції на перспективу, відповідно до потреб сього' дення й вимог майбутнього. Основою для розробки концепту' альних засад регіонального розвитку, на тлі загальних соціаль' но'екологічних пріоритетів сталого розвитку, все більш відчут' ними, особливо — в територіальному вимірі стають пріоритети інноваційного сталого розвитку. Чи не найбільш злободенним завданням при цьому є винайдення на регіональному рівні комплексних засад розвитку підприємницького сектора, як та' кого, що складає основу виробництва в ринковому середовищі господарювання та його інфраструктури, як підґрунтя для підприємницької діяльності. Розвиток ринкової економіки та її інфраструктури в Ук' раїні та регіонах має кореспондуватися з теоретико'методо' логічною концепцією регіонального централізму, згідно якої господарський потенціал великих міст — районоутворюючих центрів має бути інвестиційно'інноваційним джерелом зрос' тання економічних районів та України в цілому. Так, зона інтенсивного економічного впливу м. Києва, яка охоплює насе' 379
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
лені пункти Київської міської агломерації, є вагомим фактором зміцнення, піднесення й розвитку сільської мережі розселення Київщини та Черкащини. Відчутний вплив економіки столиці на господарську діяльність більш віддалених територій є за' гальним фактором зміцнення економіки сусідніх регіонів — Житомирщини, Чернігівщини тощо. Зона економічного впли' ву Одеси охоплює Південний економічний район, Вінниці — Подільський, Харкова — Східний, Донецька — Донецький рай' они. Поліський економічний район при цьому можна розгляда' ти, як такий, що має два анклави. В Східному Поліссі районо' формуючим центром є Чернігів, у Західному — м. Житомир. Придніпровський економічний район за районоформуючий центр має м. Дніпропетровськ, а Карпатський — м. Львів. Од' нак, існуючі підходи до виділення районоформуючих центрів не відкидають існування інших регіональних центрів ділової й загальноекономічної активності на рівні обласних центрів, або просто крупних міст — таких, як Севастополь в Південному районі, Кривий Ріг — у Придніпров’ї, Полтава у Східному рай' оні та Луцьк — у Західному Поліссі тощо. При цьому, для ефективного розвитку підприємництва та виробничої активності, міста — центри економічної активності мають являти собою інтегральні територіальні утворення в рам' ках групової мережі розселення з розвинутою як внутрішньою, так і зовнішньою інфраструктурою. Традиційний розгляд міста, як ланки міської системи розселення не дає змоги оцінити в повній мірі його роль, як інвестиційно'інноваційного центру регіонального зростання, центру промислового та аграрно'про' мислового виробництва, основи для формування комплексних територіальних форм організації суспільного виробництва — промислових, аграрно'промислових та інфраструктурних вузлів, зон, районів тощо. Вузьке розуміння міста, особливо — великого районоутворюючого центру, як окресленого адміністративними кордонами населеного пункту не висвітлює його провідної ролі в регіональному і загальнонаціональному розвитку. Реалії сьогодення демонструють все зростаючу роль таких територіальних утворень, як “штовхачів”, каталізаторів 380
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
економічного зростання. На національних тренах найбільш яс' краво поки що це демонструється на прикладі м. Києва, який перебирає на себе левову частку інвестицій, товарного вироб' ництва, фінансової активності, та послуг виробничої й соціаль' ної інфраструктури в Україні. Виходячи із сказаного, треба виокремлювати поняття міста — елементи міської системи розселення із певною спеціалізацією господарства й промисловим напрямом розвит' ку суспільного виробництва та міста — центра зони економічної активності та економічного впливу, інвестиційного джерела, біржового центру, акумулятора ресурсів, місця концентрації фінансових потоків. В умовах глобалізації роль регіоноформу' ючих центрів є тим більше високою, оскільки на їх рівні часто здійснюється основна зовнішньоекономічна діяльність. Великі міста обов’язковою складовою виступають при формуванні си' стем міжнародних транспортних коридорів, мережі світової біржової, у т.ч. — фондової та валютної торгівлі. За таких підходів все більш важливою стає роль зовнішньої (по відношенню до міста) інфраструктури, зокрема — під’їздних шляхів та інших комунікацій, населених пунктів — сателітів, приміського господарства в системі АПК, аеропортів, курорт' них зон відпочинку та інших винесених за межі міської зони елементів виробничого комплексу та галузей, що надають різні види послуг. У такому широкому розумінні поняття міста підіймається до великого виробничо'інфраструктурного ком' плексу, появу яких і демонструє розвиток великих міст США та Канади, Росії, Європи і Азії — Нью'Йорка, Лондона, Москви, Токіо тощо. В Україні ж, на відміну від розвинутих країн світу та держав з традиційною ринковою економікою, у більшості регіонів й досі спостерігаються зворотні процеси — деградація містоутворюючої виробничої, а особливо — інфраструктурної бази, криза малих міст, збереження сировинної орієнтації регіональної економіки. Основною проблемою економічного розвитку, з нашої точки зору, є невідповідність існуючої тери' торіальної організації виробництва, рівня і характеру розвитку продуктивних сил вимогам ринкової економіки 381
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
постіндустріальної стадії суспільного розвитку. Навіть най' крупніші міста й найрозвинутіші регіони України — та ж Київщина, Харківщина, Донбас і Придніпров’я в найкращому випадку спеціалізацією і структурою господарства на даному етапі розвитку відповідають хіба що післявоєнній Європі, або США другої половини ХІХ сторіччя. Відповідно нагальним потребам прискореного еко' номічного зростання на засадах сталого та інноваційного роз' витку, основні засади підприємницької діяльності в регіонах України мають базуватися на комплексному підході до про' порційно'збалансованого розвитку з ринковою та іншою інфраструктурою підприємницької діяльності. Такий підхід охоплює повне коло проблемних питань, що мають бути вирішені, оцінює наявність резервів розвитку галузей та рин' ково'інфраструктурних секторів господарської діяльності та орієнтується на кумулятивний загальногосподарський, соціально'економічний та соціально'екологічний ефекти від підприємницької діяльності. При цьому, з одного боку, не' обхідно всебічно розвивати елементи інфраструктури підприємництва та самі підприємницькі структури в регіонах усіх системних рангів, а з іншого боку — намагатися викорис' товувати всі переваги територіальної концентрації підприємництва та інфраструктурних ринкових утворень у ве' ликих містах — центрах ділової активності. Для ефективного функціонування усіх форм бізнесу, ком' плексний розвиток підприємництва та його інфраструктури повинен враховувати сучасний стан та тенденції розвитку підприємництва в регіонах, якими, поряд з позитивними до' сягненнями є: малозадовільні показники їх економічної діяль' ності, структури й динаміки розвитку та розміщення, тери' торіальної організації по областях та економічних районах, внутрішньо'регіональна нерівномірність розвитку підприєм' ництва з найвищою концентрацією ділової активності у центрі й низькою діловою активністю на періферії, непристосо' ваність архітектурного плану та основної частини забудови складових системи розселення до потреб розвитку 382
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
підприємницької діяльності як в сфері крупного, так і малого й середнього підприємництва. Як показує аналіз розвитку підприємницької діяльності в Україні у цілому та сфери малого бізнесу зокрема, головними проблемами, що її стримують, є абсолютно невідповідний рівень розвитку інфраструктури підприємництва, загальний податковий тиск, не до кінця досконала система оподаткуван' ня за єдиним податком, нестача стартового капіталу і початко' вого досвіду підприємництва, постійна нестача обігових коштів на малих підприємствах, низький рівень рентабель' ності підприємницької діяльності, значний рівень тінізації економічної активності населення. З урахуванням вказаних тенденцій, система ґрунтовних положень пропорційно'збалансованого розвитку підпри' ємництва та бізнес'інфраструктури в регіонах має включати в себе: • для крупних підприємницьких центрів — концептуальне зміщення акцентів ділової активності підприємницької діяль' ності в сектор малих та середніх підприємств при загальній стабілізації “великого” підприємництва з нагромадженням капіталу останнього і одночасним спрямуванням сформованих з його участю фінансових потоків на розвиток чутливого до ринкової кон’юнктури, гнучкого й мобільного малого бізнесу; • розвиток розгалужених ієрархічних територіальних сис' темних комплексів забезпечення підприємництва, включаю' чих усі форми інфраструктури підприємницької діяльності — бізнес'інкубатори, кредитні спілки, асоціації підприємців, на' вчальні, інформаційно'ділові та консультативні центри тощо, особливо — у периферійних регіонах; • у депресивних регіонах — застосування дієвих стимулів ділової активності — створення ефективно діючих вільних економічних зон та територій пріоритетного розвитку, регіонів транскордонного співробітництва тощо; • суттєве збільшення кількості суб’єктів підприємницької діяльності, головним чином — у малому бізнесі з інфраструк' турною орієнтацією, прискорений розвиток середнього 383
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
підприємництва у виробничому секторі економіки стимулю' ванням ділової активності населення з особливим наголосом на регіонах із великими потенційними можливостями розвит' ку підприємництва, проблемною трудоресурсною ситуацією, високою місткістю ніші підприємницького сектора суспільно' го виробництва; • на низових регіональних рівнях — докорінне удоскона' лення відносин власності, формування середнього класу влас' ників — підприємців, створення підґрунтя інтенсивного роз' витку муніципальної власності, зміцнення майнової бази те' риторіальних громад; • формування й розвиток сучасного здорового конкурент' ного середовища, як чинника ділової й загальноекономічної активності з одночасним лобіюванням регіональних ділових інтересів на національному рівні; • соціалізація крупного бізнесу у центрах ділової актив' ності, та спрямування його діяльності з сировинних галузей господарства на соціально'пріоритетні, екологічні та інно' ваційні та загально'інфраструктурні орієнтири; • стимулювання реінвестування коштів, отриманих в ре' зультаті підприємницької діяльності, в регіональну економіку на прискорене досягнення соціально'економічних, фінансово' економічних та соціально'екологічних цілей • комплексне використання ресурсів та резервів розвитку підприємництва територій, зокрема — людського капіталу, фінансових джерел, просторових ресурсів розміщення госпо' дарських об’єктів, сприятливого економіко'географічного по' ложення історичних та суспільно'політичних чинників; • впорядкування територіальної організації продуктивних сил регіонів, зокрема, поглиблення системного структуруван' ня територій за громадським, виробничим та екологічним при' значенням, формування цілісних структур промислових та аг' рарно'промислових зон, природоохоронних комплексів, жит' лових масивів, транспортно'комунікаційних споруд (шляхів, магістралей тощо), санітарних, рекреаційних, розважально' культурних зон, торгівельно'обслуговуючих майданчиків, 384
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
спортивно'оздоровчих та транспортно'інфраструктурних комплексів, громадських центрів у містах тощо; • комплексне використання елементів транспортної інфра' структури (станцій, вокзалів, аеропортів тощо) в якості центрів економічної активності, створення сучасних форм інтегрованої територіальної організації виробництва, науки та бізнесу — тех' нополісів та технопарків з метою відчутного підвищення віддачі як від науково'дослідницької діяльності, так і від впровадження інновацій безпосередньо у виробництво, а також від діяльності бізнес'інкубаторів, венчурних підприємств тощо; • трансформацію житлових масивів міст у господарсько' цілісні, прибуткові житлово'економічні зони з високим рівнем розвитку сервісних галузей, комунально'побутової, ринкової та соціально'культурної інфраструктури; • перетворення сільської мережі розселення на стійку, ор' ганічно пов’язану із міською системою розселення ко' мунікаційною інфраструктурою організаційну форму розміщення населення, пристосовану до фермерської форми господарювання; Виходячи з даних концептуальних орієнтирів, очікувани' ми ефектами від збалансовано'пропорційного розвитку підприємництва і його інфраструктури мають стати: • забезпечення економічно раціонального, екологічно доцільного та соціально і економічно ефективного суспільно' го й територіального поділу праці по економічних районах Ук' раїни; • загальне зміцнення сільської мережі розселення та при' скорене зростання сільськогосподарського виробництва, підвищення рівня продовольчої безпеки країни; • створення основ для інноваційного розвитку економіки України, підвищення стійкості регіонального виробництва, зміцнення економіки депресивних регіонів та пом’якшання си' ровинно'індустріального характеру національної економіки; • підвищення ефективності функціонування організа' ційно'економічного та ринкового середовища підприємницької діяльності в сфері підприємництва, особливо — малої та серед' ньої його форм; 385
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• збалансування рівнів життя населення різних соціаль' них груп і прошарків, зменшення територіальної дифе' ренціації рівнів життя населення по регіонах; • впорядкування територіальної організації продуктивних сил регіонів, приведення до раціональних з точки зору при' родно'господарської збалансованості пропорцій між виробни' чими промисловими та інфраструктурними підприємствами, розвиток еколого'орієнтованої рекреаційної інфраструктури; • зниження соціальної напруги та сприяння подоланню соціальних проблем через залучення широких верств населен' ня усіх територій України до активного підприємництва; • сприяння реінвестиціям в регіональну економіку, спря' мування їх на вирішення нагальних проблем соціально'еко' номічного характеру. Логічним висновком є те, що розвиток інфраструктури підприємництва має йти паралельно, а краще за все — випере' джати розвиток підприємницької діяльності, створювати так би мовити, запас для цього. Окремо треба сказати, що поняття інфраструктури підприємницької діяльності й поняттям знач' но ширшим, ніж таке, що вкладається у термін “ринкова інфраструктура”. До нього включаються й елементи виробни' чої інфраструктури — транспортно'логістичні системи (шля' хи й комунікації, склади, вантажно'розвантажувальні госпо' дарства і т.д.), системи зв’язку, енергопостачання, комп’ютерні інформаційні системи тощо. При цьому, однак, ефективний розвитку підприємництва орієнтується у першу чергу саме на відповідний ступень розвитку його ринкової інфраструктури, для досягнення котрого є необхідним: • формування ефективного механізму взаємодії між міською владою і регіональним ринком; • становлення різноманітних форм власності, подальше формування акціонерного і приватного капіталу, залучення, нагромадження та інвестування його в економіку інститутами фінансового і фондового ринку (зокрема, фінансовими посе' редниками); • підвищення ефективності управління процесами роз' витку інфраструктури міських ринків (фондового, житла, 386
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
капіталів тощо) за рахунок прискорення процесів децент' ралізації фінансової системи і фінансових ринків; • підвищення рівня розвитку інформаційної інфраструк' тури, комп’ютеризації бізнес'діяльності та звітності підприємницьких структур; • ефективне функціонування різноманітних форм влас' ності та відповідне зростання промислової емісії цінних па' перів поряд з державною та кредитною, що сприятиме розвит' ку фондового ринку; • підвищення рівня нагромадження капіталу, інститутами фінансового ринку та інвестиції за рахунок місцевих, джерел, формування регіональних фінансово'промислових груп та не' банківських фінансових посередників — інвестиційних ком' паній, ощадних установ, фондів тощо; • розвиток факторингу, брокерських та маклерських по' слуг, банківської системи (в рамках якої здійснюються гро' шові розрахунки і платежі) прискоренню обороту оборотних коштів; • забезпечення пом’якшення або зниження ступеня ризи' ку суб’єктів ринкових відносин за допомогою страхування ау' диторської діяльності; • формування єдиного правового поля функціонування суб’єктів ринку та відповідних інституцій ринкової інфраст' руктури. Тільки пропорційно'збалансований розвиток підприєм' ництва та його інфраструктури дозволить забезпечити досяг' нення головної мети розвитку ринкових відносин в Україні — збільшення ефективності господарювання, забезпечення насе' лення товарами та послугами, підвищення його життєвого рівня та якості життя, соціалізації й екологізації суспільного виробництва. Результатом впровадження у життя викладених концеп' туальних засад регіонального розвитку підприємницького сектору має стати зростання кількості й сукупної потужності підприємств, збільшення питомої ваги малого і середнього підприємництва, а також сектору підприємницького товарно' 387
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
го виробництва, зміцнення інфраструктурної бази розвитку бізнесу, підвищення конкурентоспроможності української продукції і послуг для збільшення експортного потенціалу регіональної й національної економіки; створення умов для продуктивної зайнятості висококваліфікованих працівників, сприяння становленню середнього класу населення, зміцнен' ня економіко'правової основи розвитку підприємництва, ак' тивізація інвестиційно'інноваційної активності в підприємництва, зміцнення його ресурсної бази, у т.ч. — фінансово'кредитної, розвиток усіх форм і видів інфраструк' тури бізнесу, поліпшення господарського середовища його функціонування, якнайповніше задоволення потреб громадян у товарах та послугах, екологізація й соціалізація виробництва відповідно загальноцивілізаційним пріоритетам ХХІ століття.
11.2. Ïðîìèñëîâèé êîìïëåêñ Óêðà¿íè òà éîãî ñòðóêòóðí³ ñêëàäîâ³ 11.2.1. Паливно$енергетичний комплекс України, його розвиток і розміщення Паливно'енергетичний комплекс України — це су' купність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспорту' вання та використання. До складу паливно'енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф’яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідро' та атомні електростанції. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60 %, тоді як на нафту при' падає близько 7%, на природний газ — 25 %. Разом з тим, у спо' живанні паливно'енергетичних ресурсів домінуюча роль нале' жить природному газу. У першій половині 2000'х років щорічний видобуток палива тримається на рівні — вугілля — до 80 млн. т., нафти — 3,5 — 4 млн т., газу натурального — 18 — 19 млрд. м3, торфу — 0,3 — 0,6 млн. т. 388
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Виробництво паливних ресурсів в Україні (видобуток нафти та її переробка, природного газу, вугілля й паливного торфу) й досі перебуває в кризовому стані. Він характери' зується технологічною відсталістю, високою зношеністю про' мислово'виробничих фондів (на 65'75 %), значним старінням шахтного фонду, істотним браком коштів на їх оновлення, за' гальною фінансовою скрутою, недостатніми обсягами геолого' розвідувальних робіт на нафту і газ та введення в експлуа' тацію перспективних родовищ, зволіканням вирішення пи' тань диверсифікації джерел нафтопостачання тощо. Внаслідок кризи спостерігається загальна стагнація вироб' ництва і незадовільне самозабезпечення власних потреб дер' жави паливними ресурсами (близько 35 %). Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в До' нецькому, Львівсько'Волинському та Дніпровському басей' нах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома ва' га належить Донецькому басейну — 87,0 % (близько 100 млрд. т), Львівсько'Волинському та Дніпровському буро'вугільно' му басейні — відповідно 2,0 % (біля 2 млрд. т) та 3,5 % (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської і Полтавської областей — 8,7 млрд. т та Закарпатської вугленос' ної площі — 0,2 млрд. т. Вугільна галузь є чи не найпроблемнішою серед усіх галу' зей паливно'енергетичного комплексу. Більше третини шахт це ті підприємства що є нерентабельними і підлягають закриттю. Зокрема, у 90'і роки закриттю підлягало білше 80 шахт. Масове їх закриття дуже впливає і надалі буде впливати на зниження обсягів видобутку вугілля, тому що вже зараз на цих шахтах не проводяться підготовчі роботи, зменшується фронт очисних робіт, як наслідок, — видобуток. Враховуючи велику збит' ковість вуглевидобувних підприємств, необхідна докорінна пе' ребудова роботи галузі, що і передбачається програмою її рест' руктуризації. Для покриття дефіциту вугілля його імпорт вугілля в Україну здійснюється в основному з Росії і Казахста' ну (для потреб коксохімічної промисловості) та Польщі. Пер' 389
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
шочерговим завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва і реконструкції ряду шахт. Нафтова і нафтопереробна промисловість України орієнтується розміщенням на родовища Передкарпаття — До' линське і Північно'Долинське, Бітків'Бабчинське, Орів' Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на те' риторії Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько'Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогри' горівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною ба' зою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у післявоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Східний нафтогазоносний регіон. Його питома вага у за' гальному видобутку нафти в країни досягає майже 80 %. У Південному нафтогазоносному регіоні на території ук' раїнського Причорномор’я балансові видобувні запаси станов' лять 3 % від запасів України, тому видобуток нафти практич' но відсутній. Нафтовидобувна промисловість України має значний економічний потенціал. Але його повніше викорис' тання вимагає збільшення обсягів геологорозвідувальних робіт з застосуванням сучасних методів розвідки, нарощуван' ня бурових робіт на удосконаленій технічній основі, освоєння нових нафтових родовищ з використанням передових техно' логій видобутку нафти тощо. Поскільки галузь з державного бюджету практично не фінансується, потрібно шукати інші можливості подальшого інтенсивнішого її розвитку. Деякі з таких можливостей — співробітництво з потужними іноземни' ми нафтовидобувними компаніями, інвестиції, кредити тощо. Велику роль при цьому відіграє розвиток співробітництва у рамках єдиного економічного простору країн СНД. Економічний потенціал нафтопереробної промисловості використовується зараз лише на 20'30 % бо приблизно настільки завантажені потужності нафтопереробних заводів через труднощі в забезпеченні їх нафтою. Крім того, можли' вості галузі не розкриті у зв’язку зі зношеністю промислово' 390
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
виробничих фондів, недосконалістю технологічних схем пере' робки нафтової сировини взагалі та окремих технологій зокре' ма. Тому власне виробництво нафтопродуктів за кількісними та якісними показниками не відповідає потребам споживачів. Воно значно відстає від цих потреб. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) — Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв’язку з незнач' ним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів поставок її з'за меж країни, які здійснюються головним чином з Російської Федерації. Най' важливішим завданням розвитку нафтопереробної промисло' вості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня ви' робництва. Насамперед слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80 % від загальних запасів. Газова промисловість України орієнтується своїм розміщенням та розвитком на дев’ять нафтогазоносних облас' тей, об’єднаних у три нафтогазоносні райони: Східний (охоп' лює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, До' нецьку, Луганську і Чернігівську області), Західний (Во' линська, Львівська, Івано'Франківська, Чернівецька і Закар' патська області) та Південний (включає Запорізьку і Хер' сонську області, а також Автономну Республіку Крим). Забез' печеність споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20 %. Частка газу, якого не ви' стачає Україні, імпортується з Росії та Туркменистану. Ос' новні проблеми розвитку газової галузі мають спільність з проблемами нафтовидобутку. До їх числа слід віднести, на' приклад, необхідність інтенсифікації геологорозвідувальних робіт та збільшення обсягів пошукового й експлуатаційного буріння, впровадження ефективних технологій, у тому числі в розрахунку на освоєння шельфу морів, відкриття перспектив' них родовищ. Проте складні гірничо'геологічні умови заля' гання продуктивних пластів вимагають застосування доскона' лих і дорогих технічних засобів. Перспективи розвитку газової 391
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
промисловості України пов’язані з розширенням геолого'по' шукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій і техніки, які дозволятимуть підвищити ефек' тивність видобутку ресурсу. Торф’яна промисловість, розміщена в основному у Поліській природно'географічній зоні для поліпшення забез' печення паливом районів місць зосередження цього виду ре' сурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т — придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. т. Ураховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф’яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обме' женими для використання у виробництві. У зв’язку з обме' женістю запасів паливного торфу та їх забрудненістю радіонуклідами головною проблемою є відведення торф’яних земель для компенсації вибуваючих потужностей через відпрацювання розроблюваних запасів торфу. Крім того, існує проблема збуту торф’яного палива, пов’язана з загальною еко' номічною кризою, тобто населення неспроможне купувати це паливо за існуючими цінами, в структурі яких дуже зросли ви' трати на електроенергію та транспорт. Необхідна дотація торф’яній промисловості з місцевих бюджетів для компенсації зниження ціни на торф’яне паливо з метою підвищення купівельної спроможності сільського населення, бо йде зни' щення лісів та лісопосадок, особливо в поліських областях країни. Проте, торф’яна промисловість України має достатні виробничі потужності, і в разі вирішення цих проблем може підвищити за наступне десятиріччя видобуток паливного тор' фу не менше, ніж до 1,3'1,7млн.т. Розвиток і розміщення об’єктів електроенергетики зале' жить від енергетичних джерел, якими користуються підприємства галузі. Нині в Україні експлуатуються три типи 392
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
генеруючих потужностей: теплові, гідроелектростанції (у т.ч. гідроакумулюючі) та атомні. Основну частку в структурі гене' руючих потужностей складають теплові електростанції на ор' ганічному паливі (67 %), питома вага інших типів станцій — атомних та гідростанцій — 24 та 9 процентів відповідно. В структурі виробництва електроенергії 47,2 % займає частка ТЕС, 43,6 % — АЕС та 9,2 % — ГЕС+ГАЕС. Великі теплоелект' ростанції (ТЕЦ) розміщені в найбільших містах країни: Києві, Одесі, Харкові та інших. П’ять атомних станцій розміщені в За' порізькій, Київській, Миколаївській, Рівненській та Хмель' ницькій, областях. Основні гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська ГЕС і ГАЕС) — в Київській області, Канівська ГЕС — в Черкаській, Кременчуцька — в Полтавський, Дніпрод' зержинська — в Дніпропетровській, Каховська — в Херсонській області та Дніпрогес — в Запорізькій області. Будується Дністровська ГЕС та ГАЕС — у Львівській області. За роки реформ встановлена потужність електростанцій через відсутність введення нових потужностей, виводу їх внаслідок зносу застарілого обладнання та зупинки блоків на ЧАЕС знизилась більше, ніж на 50 млн кВт. В цей період було виведено з експлуатації понад 3,2 млн. кВт потужностей. Че' рез відсутність введення нових потужностей значно збільши' лась частка фізично зношеного та морально застарілого облад' нання (на теплових електростанціях вона досягла 60%). Погіршилась якість палива, яке спалюється на ТЕС, і зміни' лась структура видів палива в сторону зниження частки висо' коефективних видів (природного газу та мазуту). Внаслідок цього за минуле десятиріччя зросли питомі витрати палива з 360 г умовного палива до 390 г умовного палива на відпущену кВт·г електроенергії. Для поліпшення викристання електрогенеруючих по' тужностей та вирішення проблем галузі, левова частка котрих пов’язана зі значним ступенем зносу основних фондів, у пер' спективі необхідно провести наступні заходи: • введення для їх заміни виведених з експлуатації блоків ЧАЕС двох енергоблоків високої будівельної готов' 393
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ності на Рівненській АЕС (блок №4) та на Хмель' ницькій АЕС (блоки №2, 3 та 4); • введення в експлуатацію ТЕС на Чигиринській та Східно'Кримській площадках; • виведення з експлуатації морально та фізично зноше' ного обладнання; • введення потужностей на гідростанціях (Дніпровська ГЕС'ІІ, Олександрівська ГЕС, Дністровська та Таш' ликська ГАЕС). Реалізація цих напрямів дозволить значно обновити ви' робничі потужності електроенергетики, підвищити коефіцієнт використання електрогенеруючих потужностей. Збільшити виробництво електроенергії в основному можливо за рахунок кращого використання потужностей ТЕС і забезпечення їх па' ливними ресурсами. Перспективним напрямом є й вироб' ництво електроенергії на нетрадиційних джерелах енергії. При найбільш сприятливих обставинах широкого їх використання їх електрогенеруючий потенціал на перспективу оцінюється не менш, ніж у 3 млрд.кВт.г. 11.2. 2. Металургійний комплекс України, його розвиток і розміщення Металургійний комплекс України представлено підприємствами чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації нашої країни в територіальному поділі праці країн СНД, Європи та на світовій арені. Чорній мета' лургії належить одне із провідних місць у сучасній економіці України. За даними першої половини 2000'х років, на її част' ку припадало більше чверті вартості продукції основних галу' зей промисловості країни. У 2004 році нею було вироблено 37,5 млн. т. сталі, 29,5 млн. т. чавуну, 2,1 млн. т. сталевих труб, 29,1 млн. т. готового прокату чорних металів. Великий вплив має чорна металургія на розвиток і розміщення машинобуду' вання, хімічної промисловості, енергетики. В металургії знач' но розвинене комбінування виробництва, на її відходах пра' 394
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
цюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних доб' рив тощо. Металургія є потужним фактором формування те' риторіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобуду' вання, коксохімія, хімія, виробництво вогнетривких ма' теріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком і розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для роз' витку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші, що ма' ють світове значення, паливно'сировинні бази чорної мета' лургії — Донецький кам’яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний і Придніпровський мар' ганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії Ук' раїни представлена Криворізьким і Кременчуцьким басейна' ми, Білозерським і Керченським родовищами. В Україні із рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родо' вища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні ро' довища нерудної сировини (вогнупорів та флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться в Донбасі і в Авто' номній Республіці Крим. Нині в Україні нараховується 50 ос' новних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 мета' лургійних комбінатів і заводів, 3 феросплавних заводи, 16 кок' сохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничозбагачувальних комбінатів і три основних заводи металоконструкцій. Найбільшими металургійними комбінатами України, по' тужність яких становить 5 млн. т і більше металу за рік є “Азо' всталь”, “Запоріжсталь” та “Криворіжсталь”. Головним вироб' ником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу. На території цього району з урахуванням умов і особливос' тей розвитку і розміщення галузей комплексу, виділяється три 395
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
металургійних підрайони. Придніпровський металургійний підрайон розташований вздовж правого і лівого берегів Дніпра — від Кременчука до півдня Дніпропетровської і Запорізької областей. За своїм значенням цей підрайон є найбільшим ви' робником сталі і прокату. Донецький металургійний підрайон охоплює металургійні підприємства Донецької і Луганської об' ластей. Це основний підрайон по виробництву коксу і чавуну. Приазовський металургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами — “Азовсталь” та ім. Ілліча, коксохімзаводом, а також північну і східну частини Керченського півострова. Незважаючи на за' гальну економічну кризу в країні й у галузі зокрема, металургія є основним постачальником валютних надходжень у державу. Вартість експортної продукції чорної металургії України сягала в окремі роки 3 млрд. доларів. Її доля в загальному експорті три' малась на рівні понад 40 %. Більша частина металопродукції України експортується в країни СНД. Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родовищ сировинних ресурсів — алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та інші. Алюмінієва про' мисловість використовує в якості сировини боксити, запаси котрих на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) і Висо' копільське (Дніпропетровська обл.). Дуже важливою сирови' ною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він в основному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській і Запорізькій областях. Головними родовищами калійно'магнієвих солей на Україні є Стебниківське і Калушське у Прикарпатті та сполук магнію — Сивашське в Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке і Придніпровське. Найбільші родовища ти' танових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське і Стре' мигородське) і Дніпропетровській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській і Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі за' 396
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
довольняється його імпортом з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі ти' танових руд, вони є також в Приазов’ї. В Україні є значні запа' си ртуті. Основне її родовище — Микитівське, яке розташова' не в межах м. Горлівки, є також родовища в Закарпатті та Кри' му. Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами — сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незнач' ним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі ви' робництва (титано'магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщу' ють у місцях дешевої електроенергії, як правило поблизу по' тужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У До' нецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод “Укрцинк”, Ар' темівський завод по обробці кольорових металів, який випус' кає латунь, латунний і мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі роз' виток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електростанцій. В Запоріжжі зосереджені титано'магнієвий і алюмінієвий заводи, у Воль' ногорську — Верхньодніпровський гірничо'металургійний комбінат, який працює на титано'цирконієвих рудах Само' тканського родовища, в місті Світловодську, біля Кремен' чуцької ГЕС діють завод чистих металів і завод твердих сплавів. В Кіровоградській області на базі недавно відкритого родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Ви' робництво магнію здійснюється також Калушським ВО “Хлорвініл”. Для забезпечення потреб у кольорових металах Україна підтримує економічні зв’язки з іншими країнами СНД — з Російської Федерації надходять мідь та її сплави, цинкові концентрати, олово, дорогоцінні метали, з Узбекиста' ну — мідь, з Казахстану — свинець і мідь, з Киргизії — сурма. За останні роки чорна металургія орієнтується головним чином на експорт продукції при низькій його ефективності 397
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
(від 40 до 77% від виробництва), що не поліпшує фінансового становища галузі і економіки країни, призводить до “вимиван' ня” матеріальних енергетичних і фінансових ресурсів в за' рубіжні країни та комерційні структури, ускладнює еко' логічну обстановку, хоча і сприяє зростанню виробництва. Стратегічними напрямами розвитку металургійного ком' плексу України мають стати підвищення технічного рівня ста' леплавильного, прокатного, трубного, і метизного вироб' ництва для забезпечення поліпшення якісних і сортаментних показників готової металопродукції з метою задоволення по' треб власних металоспоживаючих галузей і підвищення ефек' тивності експортного потенціалу. З метою поліпшення еко' номічного становища галузі у галузі чорної металургії випере' джаючими темпами мають зростати випуск металопродукції підвищеної якості, розширеного сортаменту, освоєнням випу' ску нових видів прокату і труб профілів і видів конкурентоз' датних, дефіцитних та імпортозаміняючих з метою більш по' вного задоволення потреб внутрішнього ринку та розширення і підвищення ефективності експортного потенціалу. На підприємствах чорної металургії має бути розширене виробництво прокату і труб з термічною обробкою, з нових низьколегованих і легованих марок сталі, з захисними метале' вими і пластмасовими покриттями, фасонних сортових гаря' чекатаних профілів галузевого призначення, холодногнутих профілів прокату з нових марок сталі двошарового листа і сор' ту, біметалічних труб, труб з покриттями, нових видів високо' ефективних метизів. За цей період буде освоєно випуск холод' нокатаного автомобільного листа для легкових автомобілів та листа з нержавіючої сталі для потреб харчової промисловості, профільних труб та труб для атомної енергетики. Для повернення кольоровій металургії провідної ролі в промисловому комплексі країни її підприємства мають розви' ватись у напрямку оновлення на сучасній технічній базі діючих потужностей, випереджуючого випуску ефективних видів продукції, усунення внутрігалузевих диспропорцій в розвитку сировинної бази, кращого використання вторинних сировинних ресурсів, енергозбереження тощо. 398
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
11.2.3. Машинобудівний комплекс України, його розвиток і розміщення Машинобудівний комплекс України значною мірою виз' начає не лише галузеву структуру промисловості, але і її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним із ос' новних показників економічного і, перш за все, промислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкрет' них машинобудівних підприємств відіграють такі чинники: Сировинний фактор є одним з провідних, оскільки ви' робництво усіх видів машинобудування тісно пов’язано з ви' користанням металу. В цілому він визначальний вплив чинить на розміщення найбільш металомістких галузей, зокрема, ви' робництва вантажних вагонів і цистерн, тепловозів, тракторів, продукції важкого машинобудування. Споживчий чинник справляє вагомий вплив на розміщен' ня підприємств, що виробляють великогабаритні, об’ємні, час' то з великою вагою машини. Це виробництво сільськогоспо' дарських машин, устаткування для легкої, харчової, хімічної промисловості, а також металургійного комплексу, нафто', га' зовидобувної та вугільної промисловості, суднобудування. Трудоресурсний фактор та чинник наукоємності обу' мовлюються складністю та працеємністю виробництва ма' шин, що вимагає розміщення машинобудівних заводів побли' зу або безпосередньо у великих містах та в центрах зосеред' ження науково'дослідних і конструкторських баз. Таким чи' ном розміщуються галузі точного наукомісткого машинобу' дування. Основними районами концентрації машинобудівної га' лузі є Придніпровський, Донецький, Східний та Центральний. Загалом, з 2031 підприємств машинобудування і металооброб' ки України найбільша їх кількість зосереджена у Донецькій (207), Дніпропетровській (159), Луганській (149) і За' порізькій (126) областях. Багато підприємств розміщено в Київській (74), Харківській (188), Львівській (155), Одеській (108) областях, а також у м. Києві (173). 399
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця і ролі у виробничому комплексі галузі машинобудуван' ня поділяються на: • важке; • загальне; • середнє; • виробництво точних механізмів; • виробництво приладів та інструментів; • виробництво металевих виробів та заготовок; • ремонт машин і устаткування. Важке машинобудування включає виробництва мета' лургійного, гірничо'шахтного, підйомно'транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розміщується в До' нецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини і споживача його продукції. Ви' робництво устаткування для нафто', газовидобувної промис' ловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосеред' ження споживачів продукції — Східний, Карпатський тощо. Енергетичне машинобудування спеціалізується на вироб' ництві устаткування для всіх видів електростанцій, в т. ч. па' рових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобуду' вання є Харків, в якому розташовані заводи: “Електроваж' маш”, турбінний ім. С.М.Кірова, “Електромашина” та електро' механічний (ХЕМЗ). Стратегічну роль у машинобудуванні виконує є верстато' будування. Центром виробництва важких верстатів є Крама' торськ. Іншими центрами верстатобудування є Київ (завод верстатів'автоматів ім. Горького), Харків (завод агрегатних верстатів), Одеса (верстатобудівний), Запоріжжя (верстато' будівний), Житомир (верстатів'автоматів). Заводи немета' ломісткого верстатобудування розміщені у Мелітополі, Луб' нах, Корсунь'Шевченківському. У структурі загального машинобудування провідне місце займають транспортне машинобудування. Підприємства ці 400
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу. На підприємствах залізничного машинобудування тепловози ви' робляють на двох кооперованих підприємствах у Луганську і Харкові. Промислові електровози випускають у Дніпропет' ровську. Тут же, а також у Луганську, можливе створення ви' робництва магістральних електровозів, для збуту яких Ук' раїна має власний великий ринок. Вантажні вагони виробля' ють у Кременчуці, Дніпродзержинську, Києві — на Дарниць' кому вагоноремонтному заводі, великовантажні вагони — у Стаханові, цистерни — у Маріуполі. Усі підвалини є в країні для розвитку морського і річково' го суднобудування. Головним чинником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи. Основним центром морського суднобудування є Миколаїв, де працюють 3 суднобудівні заводи, другим цент' ром є Херсон, в якому на двох суднобудівних заводах випуска' ють різні типи океанських і морських суден, доки до морських портів і портові крани. У Керчі випускають танкери, у Києві — морські траулери. Судноремонт і виробництво невеликих морських суден є в Одесі, Іллічевську та Маріуполі. Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Київ, Одеса) автомобілі по' пулярних марок “Таврія”, ВАЗ (м. Луцьк, Херсон), “Daèia Nova” “Славута”, Запоріжжя), “Волга”(Кременчук), “DАEWOО”, мікроавтобуси “Газель”, IVECO'КрАЗ. Швидко стали популяр' ними мікроавтобуси марки “Богдан” (м. Черкаси). Завер' шується розгортання виробництва мікроавтобусів у м. Бо' риспіль Київської області. В Луцьку у всій час було налагодже' но виробництво легкових автомобілів для сільської місцевості, які є достатньо популярними й зараз. Львівській автобусний за' вод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД. Автомобільна промисловість кооперується з заводами, які випускають двигуни, окремі вузли і агрегати автомобілів (Мелітополь, Полтава, Херсон, Чернігів, Синельникове, Кременчук), електрообладнання (Херсон, Сути' ска Вінницької обл.), запасні частини (Чернігів). 401
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково' дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості є Київ і Харків, найбільші наукові і промислові центри України. Тут виробляють пасажирські і транспортні літаки, які мають загальносвітове визначення і є конкурентоспроможними на ринку Європи і світу. Ук' раїнський літак АН'70 є перспективною маркою для просу' вання на зовнішній ринок. У зв’язку з розпадом економічних зв’язків з постачальника' ми внутрішньоміського транспорту, в останнє десятиріччя в Україні налагоджується власне виробництво тролейбусів (Київ і Дніпропетровськ). В країні також є заводи з виробництва індивідуального транспорту для населення — мотоциклів (Київ), мопедів (Львів), велосипедів (Харків, Чернігів). Сільськогосподарське машинобудування орієнтується своїм розміщенням в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції. Найпотужнішими центрами сільськогосподарського машинобудування є Харків (мотори для самохідних комбайнів), Одеса (тракторні плуги), Кіровоград (сівалки), Дніпропетровськ і Тернопіль (бурякозби' ральні комбайни), Херсон (кукурудзозбиральні комбайни, ство' рюється виробництво зернозбиральних), Бердянськ (жнивар' ки), Львів (хімсільгоспмашини). Обладнання для кормовироб' ництва і тваринництва, інші сільгоспмашини виробляють у Бер' дянську, Ніжині, Умані, Ковелі, Коломиї та Білій Церкві, Києві. Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтують' ся на великі міста, наявність науково'дослідної бази і кваліфікованих кадрів. Найбільшими центрами електронної та радіотехнічної промисловості є Київ, Харків, Дніпропет' ровськ, Сімферополь, Одеса, Львів, Вінниця, Чернівці, Київ, Сімферополь, Сміла, Суми, Одеса. Виробництво приладів та інструментів має помітне експортне значення. Основним рин' ком збуту є країни СНД. Машинобудування України в змозі забезпечити технікою та обладнанням більшість галузей національної економіки. 402
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Так, обладнання для хімічної промисловості виробляють у Києві, Сумах, Полтаві, Дніпропетровську, Дніпродзержинсь' ку, Павлограді, Фастові, Львові, Дрогобичі, Горлівці, Констян' тинівці. Центрами виробництва обладнання для харчової про' мисловості є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, За' поріжжя, Мелітополь, Миколаїв, Херсон, Кіровоград, До' нецьк, Луганськ; легкої промисловості — Харків, Херсон, Київ, Полтава, Черкаси, Одеса, Львів, Чернігів, Прилуки, Суми. Для забезпечення нарощування високих темпів розвитку машинобудівного комплексу країни необхідно здійснити ряд важливих заходів і вже в найближчий час визначити основні напрями його розвитку, у тому числі: забезпечення виперед' жаючих темпів випуску наукоємної продукції високого техно' логічного рівня, створення нових конкурентоздатних зразків техніки, підвищення якості та ефективності виробництва зорієнтованого на задоволення потреб внутрішнього ринку та нарощення експортного потенціалу за рахунок відновлення та збереження традиційних зв’язків (з країнами СНД із розвит' ком зон вільної торгівлі в межах ЄЕП, Східної Європи) та ос' воєння нових ринків. Необхідно прискорити структурну перебудову машино' будівного комплексу шляхом збільшення обсягів виробництва найважливіших для країни видів продукції, в тому числі: сільськогосподарського та тракторного машинобудування, авіаційної та ракетно'космічної промисловості, суднобудуван' ня, залізничного машинобудування, галузей машинобудуван' ня, які працюють на паливно'енергетичний комплекс. що ви' сокими темпами зростатиме виробництво у наукомістких га' лузях, що у свою чергу дозволить підвищити науково' технічний рівень продукції у всіх галузях машинобудування. Ремонт машин і устаткування повинен не лише зберегти своє значення, але повинно зростати його обсяг в всіх галузях еко' номіки, у тому числі і у машинобудуванні. Таким чином, передбачається використання головним чи' ном наявного виробничого апарату, та його удосконалення і підтримання шляхом ремонтів і реконструкції, а також нових 403
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
проектних рішень з використанням наявних ресурсів вироб' ничої техніки. Для укріплення позицій машинобудівних галузей на зовнішніх ринках збуту експортну орієнтацію необхідно збільшити до 35 %. Виручку від експорту має бути використа' но в основному на імпорт новітніх техніки і технологій, а та' кож комплектуючих виробів. Імпортна техніка може бути за' стосована у тих випадках, коли аналогічна не виробляється і не може бути вироблена в Україні. Треба досягти збалансова' ності експорту та імпорту, а за рахунок власного виробництва буде задовольнятися 60'80 % платоспроможної потреби внутрішнього ринку продукції машинобудування. Концептуальні засади промислової політики уряду в га' лузі машинобудування передбачають випереджаючий розви' ток наукомістких і високотехнологічних галузей і виробництв, де Україна вже має або може мати значні технічні, техно' логічні та наукові доробки (авіаційної, ракетно'космічної, суд' нобудівної, мікроелектронної та радіоелектронної, вироб' ництва засобів зв’язку та телекомунікацій, електротехнічної та військової промисловості). Передбачається також зростання обсягів виробництва і впровадження машин, устаткування, приладів, апаратів та механізмів, які забезпечують економію сировини, палива та електроенергії у процесі їх видобутку, пе' реробки і використання. Для зменшення імпортної залежності економіки необхідним є збільшення виробництва вітчизняно' го обладнання і техніки для модернізації теплових і гідравлічних електростанцій, сучасної залізничної, медичної та побутової техніки; сільськогосподарської техніки (трак' торів, зернозбиральних комбайнів, кормо' та бурякозбираль' ної техніки), автомобілів тощо. 11.2.4. Хімічний та лісопромисловий комплекси України, їх розвиток і розміщення Хімічний комплекс відзначається особливостями техно' логічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу 404
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв’язку з тим, що на ньо' го впливають такі чинники: Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з ос' новних джерел техногенної небезпеки й забруднювачів навко' лишнього середовища. Невисока трудомісткість, її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є вироб' ництва хімічних волокон і фармацевтична промисловість. Споживчий чинник визначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що пе' реробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (вироб' ництво хімічних волокон, гумово'технічні вироби тощо). У міжнародному поділі праці наша країна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи по' тужною сировинною базою для хімічної промисловості. В над' рах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної си' ровини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної і калійної солей, титанових руд тощо, хоча рівень і якість освоєння родовищ часто залишає бажати кра' щого. Хімічний комплекс використовує в значних обсягах як сировину, так і промислові відходи. Вони створюються у знач' них обсягах в деяких галузях промисловості (перш за все, в чорній та кольоровій металургії, нафтопереробці, тепловій електроенерегетиці, лісовій промисловості тощо). Враховуючи промислово'аграрну спеціалізацію національної економіки, однією з провідних підгалузей хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив. Підприємства, які виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі і Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка то' що), а також на трасах газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) і в припортовому районі Одеси. Виробництво фосфор' них добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання. 405
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Підприємства з їх виготовлення були свого часу побудовані у Сумах, Вінниці, Костянтинівні, Одесі, Маріуполі. За роки не' залежності галузь втратила багато виробничих потужностей. Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті в Калуші (Івано'Франківська обл.) і Стебнику (Львівська обл.) у Запоріжжі. Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кислоти та соди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів — у Сумах і Вінниці. Крім того, її виготовляють у Горловці (“Стирол”), Дніпродзер' жинську (“Азот”), коксохімічних заводах Донбасу і Придніпров’я. Содове виробництво переважно сконцентрова' не у Донбасі (Лисичанськ і Слов’янськ), який має великі запа' си кухонної солі. Крупне виробництво соди є і на Кримському содовому заводі в місті Червоноперекопську, який працює на солях Сиваських озер. Синтетичні смоли і пластмаси виготов' ляються в районах зосередження покладів первинної сирови' ни (вугілля) в Донбасі (Горлівка, Северодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Дніпропет' ровськ, Запоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо. Зважаючи на трудоресурсний чинник розвитку, хімічні волокна виготовляють у великих містах — Києві, Чернігові, Черкасах, Житомирі, Сокалі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково'дослідні заклади, розвинена хіміко' фармацевтична промисловість. Її центрами є: Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово'азбестової промисловості — шинний за' вод у Дніпропетровську і Білоцерківський завод гумово' технічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, Запоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Основну частину лако'фарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) і Придніпров’ї (Дніпропетровськ, Кривий Ріг). Ви' робництво лаків і фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано'Франківську, Одесі, Сімферополі. В цілому хімічна промисловість набула розвитку в усіх економічних районах України. Значного ступеню тери' 406
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
торіальної концентрації її підприємства набули у Донецькому, Придніпровському й Карпатському економічні районах. Най' потужнішим з них є Донецький район (Луганська область з найбільшим у країні Лисичансько'Рубіжанським промисло' вим вузлом хімічної спеціалізації.) На протязі достатньо довгого періоду хімічні галузі разом із промисловим виробництвом, пов’язаним з добуванням і об' робкою деревини, об’єднувалися в один, лісохімічний ком' плекс. Враховуючи те, що сировина для цієї галузі належить до складу живої природи й цілеспрямовано вирощується лю' диною, як й інша продукція сільського господарства, в ос' танній час вирощування лісової сировинні для галузей про' мисловості віднесено до аграрно'промислового комплексу, що з наукової точки зору є цілком обґрунтованим. Лісова, деревообробна та целюлозно1паперова промис1 ловість України є специфічним промисловим підкомплексом, який являє собою сукупність галузей і виробництв, підприємства котрих здійснюють заготівлю деревини, її ком' плексну механічну, хіміко'механічну і хімічну обробку і пере' робку. В її галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, це' люлозно'паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість, ви' робництво деревно'стружкових плит, картонно'паперової та' ри, а також меблеву промисловість. Основними районами лісозаготівель є Карпатський (Івано'Франківська і Закар' патська області) і Поліський (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська області). Традиційно там же розвинуто лісопильне виробництво, а також розміщуються і підприємства деревообробної промисловості. Виробництво меблів є галуззю спеціалізації у Закарпатській, Івано' Франківській, Чернівецькій областях. З відходів лісової і де' ревообробної промисловості України виробляють деревност' ружкові і деревноволокнисті плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Малин, Чернігів, Ковель, Сарни та ін.) Целюлозно'паперова промисловість України об’єднує 25 великих підприємств, серед яких виділяються: Малинська і 407
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Дніпропетровська паперові фабрики, Понінківський паперо' вий комбінат, Херсонський целюлозно'паперовий та Ізмаїльський целюлозний заводи, Жидачівський картонно'па' перовий комбінат, Корюківська фабрика технічного паперу. Лісохімічна промисловість розташована у Києві, Корос' тені (Житомирська область), Великому Бичкові, Сваляві, Пе' речині (Івано'Франківська область). Гідролізна промисловість представлена Верхньодніпровсь' ким гідролізно'фурфуроловим заводом, цех по виробництву гідролізних кормових дріжджів з нехарчової сировини на Бєлгород'Дністровській картонній фабриці. Функціонують За' порізький гідролізно'дріжджовий завод, Вознесенський (Ми' колаївська область), Вінницький, Слов’янський (Донецька об' ласть), та Васильківський (Київська область) дріжджові заводи. Концептуальні засади розвитку хімічної промисло' вості засновані на докорінному підвищенні технологічного рівня виробництв, зменшення їх екоємності на основі викори' стання передових технологій та урахування світового досвіду, орієнтації хімічного комплексу країни на виробництво про' дукції, стратегічно важливої для національної економіки у цілому — мінеральних добривах, хімічних засобах захисту рос' лин; хімічних матеріалах для легкої промисловості, принципо' во нових полімерних матеріалів із заданими властивостями для машинобудування, шинах й гумотехнічніх виробах, лікарських засобах тощо. Промисловому комплексу України належить головна роль у примноженні виробничого потенціалу України. Без до' корінної зміни пріоритетів розвитку промисловості в напря' мах забезпечення пріоритетів для високотехнологічних пере' робних та обробних галузей — виробників продукції кінцево' го споживання у порівнянні з галузями сировинного характе' ру проблематичним є досягнення сталого економічного зрос' тання для всієї національної економіки. Особливу роль при цьому повинно відігравати відроджен' ня виробництва розширеного асортименту товарів народного споживання. Останнє зосереджено в різних галузях економіки 408
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
України, причому в галузях важкої промисловості вироб' ляється понад 40 % всієї вартості товарів народного споживан' ня. Серед них автотранспортні засоби, побутова техніка, товари радіоелектронної промисловості та точного машинобудування, хіміко'фармацевтичні продукти, меблі, будівельні матеріали, скляно'фарфоро'фаянсові вироби тощо. Виготовлення широ' кого асортименту найбільш необхідних, життєво'важливих то' варів народного споживання продовольчої та непродовольчої груп забезпечує агропромисловий комплекс держави.
11.3. Îñîáëèâîñò³ ðîçì³ùåííÿ ³ ðîçâèòêó àãðîïðîìèñëîâîãî êîìïëåêñó Óêðà¿íè В національній економіці України особливе місце займає сфера агропромислового виробництва. Гармонійно сформо' вані чи не найсприятливішими в світі природно'економічни' ми передумовами господарювання в далекому історичному минулому, сільськогосподарський та переробний сектори суспільного виробництва були й залишаються провідними для нашої країни не тільки для забезпечення життєво'важливих потреб населення в харчових продуктах та товарах легкої про' мисловості, але й через високу конкурентоспроможність національної продукції агропромислового сектора на ринках СНД й світу. За роки інтенсивного розвитку промисловості на засадах індустріальної моделі в економічних формаціях з високими рівнями усуспільнення виробництва в аграрному секторі в Ук' раїні було сформовано потужну територіальну соціально'еко' номічну систему — багатогалузевий аграрно'промисловий комплекс (АПК). В останньому у тісному зв’язку розвивалися виробництво засобів виробництва для АПК, сільське господар' ство, харчова та переробна промисловість, а також інфраструк' турна сфера аграрно'промислового виробництва. Аграрно'про' мисловий комплекс став одним з найбільш потужних і багато' галузевих формувань в структурі національної економіки. Це 409
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
складний комплекс виробництва, що об’єднує різні галузі на' родного господарства. АПК в значній мірі визначає соціально' економічний розвиток країни, рівень життя населення, його за' безпечення продуктами харчування, а переробну промис' ловість — сільськогосподарською сировиною. Вирішення про' довольчої проблеми здійснюється саме в АПК, через що він є життєво'важливою ланкою економіки і мусить мати пріори' тетний розвиток. На початок 90'х років у АПК України було зайнято біля 1/3 всієї чисельності працюючих, на частку його галузей та сфер виробництва припадало понад 30% основних виробничих фондів. Сільськогосподарське та аграрно'перероб' не виробництво складало чи не третину національного доходу і майже 2/5 валового суспільного продукту. Причому на теренах Україні на рівні макромасштабних економічних районів сфор' мувалися міжобласні територіально'господарські комплекси, чітко спеціалізовані на агропромисловому виробництві. В та' ких районах агропромисловий комплекс став структуроформу' ючим сектором суспільного виробництва. Останнє сталося внаслідок обумовленого в основному природно'економічними та історико'економічними чинниками цілеспрямованого профільного розвитку агропромислового виробництва або в найбільш сприятливих для цього географічних зонах (завдяки наявності сприятливої для аграрного виробництва ресурсної бази), або ж через брак ресурсів розвитку інших галузей госпо' дарства. Як правило, в умовах України ці два чинники діяли одночасно, причому у випадках формування сталої агропро' мислової спеціалізації великих економічних районів явно виділилися два економічних райони макрорівня, де формуван' ня сучасного стану регіональної економіки відбувалося саме на основі агропромислового виробництва. Так, серед восьми економічних районів України чітко ви' ражене аграрно'промислове спрямування економічного роз' витку демонструють Поділля й Полісся, які вкупі охоплюють сім областей України та включають в себе переважну частину природно'географічної зони мішаних лісів та біля третини лісостепу, а загалом займають більше чверті (27,0%) території 410
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
країни. Близькою до агропромислової є спеціалізація Півден' ного району. В інших економічних районах аграрно'промис' лові галузі також є провідними, але, враховуючи більш знач' ний рівень промислового розвитку, вони є складовими про' мислово'аграрної спеціалізації районного виробництва. АПК має достатньо складну й розгалужену функціональ' ну й галузеву структуру. До його складу входять 4 основні сфери: 1. Сільськогосподарське виробництво — рослинництво і тваринництво, що створюють сировинну базу АПК. Це його основна базова ланка. 2. Галузі, які виробляють матеріально1технічні засоби для галузей АПК. Це — сільськогосподарське машинобуду' вання, виробництво засобів захисту рослин, мінеральних доб' рив, комбікормова і мікробіологічна промисловість, вироб' ництво тари, спеціального устаткування і приладів для АПК та ін. 3. Галузі, які забезпечують переробку сільськогосподар1 ської продукції (харчова, легка). 4. Виробнича інфраструктура АПК — спеціалізовані транспорт, складське господарство, матеріально'технічне по' стачання, інженерні споруди, в тому числі іригаційні системи, заготівля, зберігання сільськогосподарської продукції, науко' во'інформаційне забезпечення аграрно'промислового вироб' ництва. До складу АПК входять два основні виробничі підкомп' лекси — продовольчий та непродовольчий. Ці комплекси, в свою чергу, залежно від виду сировини, що використовується, поділяються на рослинницькі і тваринницькі підкомплекси. До складу продовольчого комплексу входять зернопро' дуктовий, картоплепродуктовий, цукробуряковий, плодоово' чеконсервний, виноградно'виноробний, м’ясний, молочний, олійно'жировий підкомплекси. Крім того, до його складу вхо' дять певні інфраструктурні галузі. Основними територіальними формами організації АПК є локальні і регіональні АПК. Локальні АПК формуються на 411
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
відносно невеликих територіях на основі поєднання агропро' мислових підприємств з переробки малотранспортабельної сільськогосподарської продукції і мають найнижчу ступінь інтеграції. В межах економічних районів різного рівня розміщення і взаємодія локальних АПК обумовлюють формування відповідного регіональних АПК. Регіональні (територіальні) АПК можуть включати територію країни, економічного райо' ну, автономної республіки, області, територіально'господарсь' кого чи адміністративного району. В межах природно'госпо' дарських зон виділяють зональні АПК, сформовані під впли' вом природних умов відповідної агрокліматичної зони. Вони представлені інтегральними агропромисловими зонами і агро' промисловими районами та спеціалізованими агропромисло' вими зонами і районами. На території України сформувалися три основні великі сільськогосподарські зони (крупні регіональні АПК) з певною спеціалізацією сільського господарства та підприємств пере' робної промисловості і виробничої інфраструктури — Поліський АПК, Лісостеповий АПК, Степовий АПК, а також локальні специфічні АПК гірських і передгірських районів Карпат і Криму з явно вираженою вертикальною зональністю виробництва. Виділяються також приміські АПК зі спеціалізацією, сформованою потребами забезпечення насе' лення великих міст плодами, овочами, молокопродуктами, м’ясом худоби та птиці тощо. Поліський АПК сформувався в межах Українського Полісся. Поверхня території рівнинна. Клімат помірно'конти' нентальний. Це найбільш зволожена територія України (особ' ливо Західне Полісся). Переважають дерно'підзолисті і бо' лотні грунти, які потребують збагачення їх поживними речо' винами, вапнування та інших меліоративних робіт. Спеціалізація сільського господарства — скотарство (молоч' но'м’ясного напрямку), льонарство, картоплярство з вироб' ництвом зернової продукції. На основі переробки сільськогос' подарської сировини тут функціонують молоко'промисловий, 412
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
м’ясо'промисловий, картоплепродуктовий, льонопромисло' вий спеціалізовані комплекси, а також додаткові — зернопро' дуктовий, бурякоцук'ровий, плодоовочеконсервний та вироб' ництво хмелепродукції тощо. Тут виробляється 91% льону' довгунця, 52% картоплі, до 1/5 молока і м’яса держави. Лісостеповий АПК сформувався в межах лісостепової при' родно'економічної зони. У рельєфі спостерігається чергування височин із зниженими рівнинами. Ґрунтовий покрив — родючі, високопродуктивні типи земель — чорноземи, сірі лісові грунти, чорноземно'лучні тощо. Сільське господарство спеціалізується на виробництві цукрових буряків, зерна, скотарстві та сви' нарстві. Розвинуте також виробництво картоплі, овочів, соняш' нику, хмелю, м’яти, фруктів, м’яса птиці. Все це створює значну сировинну базу для розвитку бурякоцукрового, зернопродукто' вого, м’ясопромислового, молоко'промислового та плодоовоче' консервного спеціалізованих комплексів. Тут виробляється 72% цукрових буряків, 40% зерна, 46% картоплі, 33% овочів, 20% соняшника, половина молока і м’яса України. Степовий АПК сформувався в межах степової природно' географічної зони. Рельєф рівнинний. Клімат помірний посу' шливий. Висока випаровуваність вологи приводить до значно' го її дефіциту. Тут переважають середньогумусні та малогу' мусні чорноземи, у південних районах — каштанові грунти. У зв’язку з посушливим кліматом, це — район зрошувальної меліорації. Сільське господарство спеціалізується на вирощу' ванні зернових, соняшника, а також на скотарстві. Виногра' дарство, овочівництво, свинарство, вівчарство і птахівництво є додатковими галузями, однак, справляють помітний вплив на виробничу спеціалізацію АПК степового регіону. Такі переду' мови створюють значну сировинну базу для функціонування спеціалізованих комплексів — м’ясопромислового, молоко' промислового, зернопродуктового, олійнопродуктового та плодоовочеконсервного. У степу виробляється 100% рису, 95% винограду, 80% соняшнику, до 48% зерна, 70% вовни, овочів — 59%, 42% фруктів і ягід, а молока і м’яса близько 1/3 всього національного виробництва. 413
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Сільське господарство включає в себе дві основні галузі — рослинництво і тваринництво. Валова продукція сільського господарства у 2000 р. складала 25,8 млрд. грн. у цінах 1996 р.у т.ч. рослинництва — 15,6 млрд. грн., а тваринництва — 10,2 млрд. грн. (за курсом 1,8 грн. за 1 $ США.). Валова продукція сільського господарства у 2004 році складала 66257 млн. грн. у цінах 2000 року (за курсом 5,4 грн. за 1 $ США ), у т.ч. рослин' ництва — 42612 млн. грн., тваринництва — 23645 млн. грн. Рос' линництво за видом продукції, що виробляється, поділяється на ряд галузей: зернове господарство, виробництво технічних культур, картоплярство, овочівництво і баштанництво, плодівництво, польове кормовиробництво та лісове господарст' во. Основними галузями тваринництва є скотарство, свинарст' во, конярство, вівчарство з козівництвом, птахівництво, ставко' ве рибництво та ін. Розміщення галузей рослинництва значною мірою зале' жить від посівних площ, їх структури та раціонального вико' ристання. Загальна площа сільгоспугідь складає 41763,8 тис. га. Посівна площа України становить біля 27 млн. га. (26752 тис. га у 2004 р. ) Провідну роль у структурі посівних площ відіграють зернові культури (58% всіх посівів). Друге місце в посівах належить технічним культурам — 19%, третє — кормо' вим культурам — 16% від усієї посівної площі. Четверте місце в посівах займають картопля і овоче'баштанні культури — 8% посівної площі України. В структурі виробництва зерна більше половини припадає на озиму пшеницю. Друге місце за валовим збором посідає ячмінь (1/5 збору), на третьому місці знаходиться кукурудза (до 15%), на четвертому — жито (до 4%). Далі йдуть овес, просо, гречка, рис, зернобобові. Основ' ними продовольчими круп’яними культурами, що вирощу' ються в Україні є гречка, просо і рис. Основними зернофураж' ними культурами в нашій країні є ячмінь, овес, кукурудза на зерно та зернобобові. Валові збори зернових в Україні у 2000' 2005 р. знаходилися на рівні 20'40 млн. т. У 2004 р. при віднос' но сприятливих умовах було зібрано 41809 тис. тон зернових культур. 414
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Основні технічні культури України — цукровий буряк (посівна площа — біля 732 тис. га) та соняшник (біля 3,5 млн.га). Серед інших олійних культур в Україні вирощують сою (274 тис. га) в західному Лісостепу, особливо в Черкаській та Вінницькій областях. Льон'довгунець (38 тис. га) — основ' на прядивна культура України (Полісся). До технічних куль' тур відносяться також махорка, тютюн і хміль. Хміль вирощу' ють на Житомирщині, яка дає 70% його виробництва в Ук' раїні. Основні посіви тютюну зосереджені в Криму, Закар' патті, Хмельницькій та Тернопільській областях, а також на Чернігівщині. В Україні вирощують близько 40 видів різних овочевих культур, виробництво основної маси яких орієнтується на споживача і виробляється в приміських АПК поблизу великих міст, промислових, рекреаційних центрів, а також в сировин' них зонах овочеконсервних підприємств. Баштанні культури (кавуни і дині) в основному вирощу' ють на півдні і південному сході України — Херсонська, Мико' лаївська, Одеська, Запорізька, Дніпропетровська, Донецька області, та Автономна Республіка Крим. Провідною галуззю рослинництва є плодівництво, до складу якого входить садівництво, ягідництво, виноградарст' во. Ці галузі розвиваються в основному у правобережному Лісостепу, південному Степу, Криму та Закарпатті. Ягідники розміщенні в Лісостепу та Поліссі, а також навколо великих міст та промислових центрів. Валові збори сільгоспкультур склали у 2000 р. зернових культур — 24,5 млн. тон, цукрових буряків — 13,2 млн. тон, со' няшнику — 3,5 млн. тон, картоплі — 19,8 млн. тон, а овочів — 5,8 млн. тон. Валові збори сільгоспкультур у 2004 р. сягнули — зернових культур — 41,8 млн. тон, цукрових буряків — 16,6 млн. тон, соняшнику — 3,1 млн. тон, картоплі — 20,8 млн. тон, а овочів — 6,9 млн. тон. Проте, зростання сільськогосподарсь' кого виробництва в Україні відбувається повільноми темпами, розвиток провідних його галузей, у першу чергу — цукрового виробництва, є абсолютно недостатнім. Для розвитку рослин' 415
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ництва найважливішими умовами є земельна реформа, техніко'технологічне забезпечення виробництва, а також по' стачання для потреб сільгоспвиробників палива, сучасних до' брив, засобів захисту рослин, насіння тощо. Багатогалузеве тваринництво є другою складовою галуз' зю сільського господарства. Розвиток і розміщення галузей тваринництва визначається у значній мірі наявністю кормової бази, яку формують польове кормовиробництво, природні кормові угіддя, а також поживні відходи й комбікормова про' мисловість. Райони розвиненого польового кормовироб' ництва спеціалізуються на молочному і молочно'м’ясному скотарстві, свинарстві, а наявність природних кормових угідь сприяє розвиткові м’ясного і м’ясо'молочного скотарства, вівчарства. До складу продуктивного тваринництва входять скотарство, свинарство, птахівництво і вівчарство. Менше зна' чення мають конярство, бджільництво, ставкове рибництво, шовківництво тощо. Потреби країни у м’ясі, молоці, молочних та та м’ясопро' дуктах забезпечує провідна галузь тваринництва — скотарство, розвинуте в усіх природно'економічних зонах. Воно має молоч' но'м’ясну і м’ясо'молочну спеціалізацію переважно в Поліссі і Лісостепу. На початок 2005 р. в Україні нараховувалось 6,9 млн. гол. великої рогатої худоби, в тому числі корів — 3,9 млн. гол. Найвища концентрація поголів’я великої рогатої худоби в Пра' вобережному Лісостепу і на заході Поліської зони. Свинарство — друга за значенням і кількістю продуктив' ної худоби галузь тваринництва. Поголів’я — 6,5 млн. гол. Найбільша концентрація поголів’я свиней в Поліссі і Лісосте' пу, особливо в Рівненській, Черкаській, Київській, Хмель' ницькій, Вінницькій областях. Для великих міських агломерацій важливого значення на' буває птахівництво, розміщення якого орієнтується на спожи' вача в приміських АПК, а також в Лісостепу і в Степу, де птахівництво орієнтується на виробництві зерна (концентро' ваних кормів). В Україні нараховується близько 150 млн. голів птиці, 90% з яких складають кури. 416
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Вівчарство з козівництвом має допоміжне значення за ви' нятком спеціалізованих господарств та господарств у гірських місцевостях. Найбільша концентрація поголів’я овець і кіз в степових та передгірних районах. В степу воно має вовняний напрям, в Лісостепу і Поліссі — м’ясо'вовняний, в Україні нара' ховується 1,8 млн. голів овець і кіз, проти 8,4 млн. голів у 1991 р. Скорочення поголів’я сільськогосподарських тварин, пов’язане із загальною кризою виробництва та зволіканням з реформами на селі, в останні роки уповільнюється. Основу відродження цієї галузі має скласти розвиток фермерських господарств. Виробництво продукції тваринництва у 2003 році характе' ризувалося такими показниками — м’яса — 1,6 млн. т. у забійній вазі, молока — 13,8 млн. т., яєць — 11955 млн. штук, птиці — 860 тис. т. живої ваги, вовни — 635 т. Харчова промисловість є провідною переробною ланкою аграрно'промислового виробництва. Із перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина, поступає на підприємства харчової, а 15% — у галузі легкої промисловості. Розміщення окремих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактору. У відповідності з цим виділяються три групи галузей харчової промисловості: 1. Галузі, які переробляють нетранспортабельну (або ма' лотранспортабельну) сировину при високих нормах її витрат і обмежених строках зберігання і виробляють транспортабель' ну продукцію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале'патокова, консервна, маслоробна, олійно'жирова промисловість. 2. Група галузей та виробництв, що переробляють транс' портабельну сировину і випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками її зберіган' ня. Такі галузі розміщуються в районах споживання готової продукції. Це — хлібопекарська, кондитерська, пивоварна, ма' каронна, молочна промисловість, виробництво безалкоголь' них та слабоалкогольних напоїв. 417
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
3. Галузі, які можуть бути розміщені як в районах зосере' дження сировини, так і в районах споживання готової про' дукції (м’ясна, борошномельна). До цієї групи входять і ті га' лузі, в яких стадії технологічного процесу можуть бути тери' торіально відокремленими. Зокрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії переробки сировини, а в районах споживання — стадії, що завершують процес пере' робки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна галузі промис' ловості). Харчова промисловість має складну структуру. До неї вхо' дять більше 20 галузей. Провідними галузями харчової про' мисловості України є цукрова, м’ясна, молочна, олійножиро' ва, плодоовочеконсервна, кондитерська, спиртова, виноробна, соляна. Харчовою промисловістю України у 2003 р. виготов' лено 290 тис. т ковбасних виробів, 148 тис. т. тваринного мас' ла, 1308 тис. т продукції з незбираного молока, 169 тис. т сирів жирних, 1340 тис. т олії, 2244 млн. умовних банок консервів, 860 тис. т кондитерських виробів. Таким чином, на душу насе' лення в Україні припадає всього лише 11,9 кг. м’яса, 6,1 кг ков' басних виробів, 3,1 кг тваринного масла, 27,4 кг молокопро' дуктів, 3,5 кг жирних сирів, 52 кг цукру'піску, 28 кг олії та 47 банок консервів, а також 18,0 кг кондвиробів і 50,8 кг хліба. Однією з важливих галузей харчової промисловості є цук' рова. В Україні налічується 192 цукрових заводів, що розміщуються в 19 областях і виробляють 2,4 млн. т цукру (2003 р.). Більша частина цих заводів знаходиться в правобе' режному лісостепу. М’ясне виробництво представляють більше сотні потуж' них м’ясокомбінатів, що розміщуються як в промислово роз' винутих областях України, так і в районах наявності сировин' ної бази. В Україні в 2004 р. було вироблено 568 тис. т м’яса (в 1990 р. — 2709,9 тис. т). Виробництво ковбасних виробів розміщується в районах зосередження міського населення — Донбасі, Придніпров’ї, Києві, Ялті тощо. М’ясоконсервне ви' робництво зосереджене переважно в сировинних районах — Києві, Вінниці, Полтаві тощо. 418
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Молокопереробна промисловість включає маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі, а також виробництво продуктів з незбираного молока. На сировину орієнтуються маслоробні, сироварні та молочноконсервні заводи. В районах споживання розміщують підприємства, що випускають про' дукцію з незбираного молока. В Україні працює близько 500 підприємств молокопереробної промисловості та 10 молоко' консервних заводів, всі вони розміщені в районах зосереджен' ня сировини. Виробництво молока в Україні у 2000 р. — 12,7 млн. т., у 2003 році — 13,8 млн. т. Продукція ж з незбираного молока складала у 2000 році — лише 699 тис. тон, а у 2003 р. — збільшилася до 1308 тис. т., що є позитивною тенденцією й свідчить про сталий розвиток галузі. Олійно'жирова промисловість представлена олійними за' водами, які виробляють кілька видів рослинної олії, в основ' ному — соняшникову (90% виробництва), кукурудзяну, лляну тощо. В Україні існує 30 великих олійних комбінатів та за' водів, 418 олійницьких цехів. Найвища концентрація галузі в Донбасі і Придніпров’ї. Плодоовочевоконсервна промисловість переробляє різно' манітну продукцію овочівництва та плодівництва. Основну роль в її розміщені відіграє сировинний фактор. Через це найбільша концентрація плодоовочеконсервного виробництва спостерігається на півдні України. Зернопродуктовий підкомплекс АПК включає в себе бо' рошномельно'круп’яну, хлібопекарську, макаронну, конди' терську галузі, виробництво харчових концентратів, а також технічна переробка зерна на спирт, крохмаль, солод, тощо. Вказані галузі розміщуються у районах споживання готової продукції (хлібопекарна, макаронна, кондитерська, борошно' мельно'круп’яна, крохмалепатокова, спиртова) в основному в степових і лісостепових районах України. Крохмале'патокова промисловість, крім зерна (кукурудза, пшениця, рис), викори' стовує також картоплю. Через це, орієнтуючись на сировину, її підприємства розміщуються і в Поліському економічному районі. 419
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
В нашій країні наявні всі передумови для розміщення й розвитку легкої промисловості, яка охоплює текстильну (з бавовняною, вовняною, лляною та шовковою галузями), три' котажну, швейну, шкіряну, взуттєву, хутрову та інші галузі, підприємства котрих, враховуючи хорошу транспорта' бельність готової продукції, у розміщенні орієнтуються пере' важно на наявність трудових ресурсів та сировини, а окремих галузей — і на споживача. Легка промисловість є однією з найбільш працеємних галузей господарства. Її трудопоглина' ючий потенціал значним чином спрямовано на жіночу части' ну трудових ресурсів. Провідною галуззю легкої промисловості є текстильна промисловість, Найбільш потужні підприємства її бавовняної підгалузі знаходяться у Херсоні і Тернополі, Донецьку, Ніко' полі), а також у Києві, Харкові, Чернівцях тощо. Підприємства вовняної підгалузі — у Чернігові, Харкові, Києві, Донецьку, Одесі, Луганську, Сумах, Черкасах, у Кар' патському районі. Підприємства — виробники лляної та льо' но'бавовнової продукції зосереджені у Поліссі. Шовкова про' мисловість зосереджена у Києві, Черкасах, Луганську, Лиси' чанську. Трикотажна промисловість розвивається на базі по' тужних комбінатів та фабрик, розміщених у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Сімферополі, Миколаєві, Донецьку, Івано' Франківську, Луганську, Чернівцях, Дніпропетровську, Хмельницькому та інших крупних містах. Шкіряно'взуттєва промисловість розміщенням орієнту' ється на регіони з розвинутим тваринництвом і представлена фабриками, що діють у Києві, Харкові, Луганську, Львові, Одесі, Запоріжжі, Кривому Розі, Хмельницьку та інших містах. Швейна промисловість зорієнтована переважно на спожи' вача продукції, тому підприємства цієї галузі розміщені у ве' ликих містах. Найбільш потужні підприємства зосереджені у Києві, Львові, Харкові, Одесі, Луганську. Традиційно швейна промисловість концентрується також у Подільському еко' номічному районі та в Поліссі, як галузі спеціалізації районно' го виробництва. 420
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Підприємства хутрового виробництва розміщені у Хар' кові, Львові, Одесі, Балті, Краснограді, Жмеринці, Тисмениці. Інфраструктура АПК є пріоритетною сферою господарю' вання. Її розміщення й розвиток визначаються потребами ос' новного виробництва і включають в себе холодильно'складсь' ке господарство, автотранспортне і дорожнє господарство, та' ропакувальне виробництво та ремонт і обслуговування сільгосптехніки. Поряд з основними галузями, інфраструк' турні забезпечують скорочення втрат сільськогосподарської продукції, стабілізацію її виробництва, зростання обсягів про' довольчих ресурсів. В Україні проблеми розвитку інфраструк' тури АПК є одними з найгостріших. Саме ця галузь піддалася руйнації у першу чергу, тому головним завданням щодо її роз' витку є спрямування в неї інвестиційно'інноваційних пріори' тетів, особливо — у регіони зі сталою аграрно'промисловою спеціалізацією — Полісся, Поділля, Південний район тощо. На протязі трансформаційного періоду в аграрній сфері національної економіки значно загострилися кризові явища, які сформувалися ще за попередні роки: суттєво знизилися об' сяги валової продукції рослинництва, а особливо — тварин' ництва, погіршилося використання ресурсів розвитку аграр' них галузей, поглибився дисбаланс між галузями рослин' ництва і тваринництва. Зменшення поголів’я худоби та птиці досягло критичної мережі при значному зниженні його товар' ної продуктивності — виробництва м’яса, молока, яєць тощо. Окрему проблему складає високий рівень спрацьованості ма' шинно'технічного парку, деградація інфраструктури АПК. Обов’язковими умовами відродження та ефективного функціонування продуктивних сил АПК України є створення такого економічного середовища господарювання, яке б забез' печило можливості комплексного розвитку регіональної еко' номіки. Цільовими його орієнтирами мають стати поглиблен' ня спеціалізації на виробництвах, які мають сприятливі регіональні передумови для розвитку при обов’язковому збільшенні рівня промислового розвитку аграрних територій, чітко виражена соціальна орієнтація аграрної реформи, підви' 421
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
щення рівня життя сільського населення, стабілізація еко' логічної ситуації на сільськогосподарських землях і в агропро' мислових виробництвах, розширення зовнішньо'експортних зв’язків, покращання можливостей самофінансування через реінвестування. Для досягнення високого економічного та соціального ефекту необхідними складовими реформування економіки АПК мають стати реструктуризація господарства в напрямі інтенсифікації розвитку малого та середнього підприєм' ництва, особливо в харчовій галузі, легкій промисловості, соціально–культурній та соціально–побутовій сферах інфрас' труктури села, що надасть і помітний соціальний ефект, спри' ятиме більш повній зайнятості населення регіону, стимулюва' тиме його економічну активність. Особливу роль в еко' номічному механізмі комплексного розвитку економіки аграр' но'промислових економічних районів має відігравати гнучка фінансово'бюджетна політика, основою якої є диференційова' ний підхід із забезпеченням, з одного боку, цілеспрямованої підтримки депресивних територій, а з іншого боку — створен' ням можливостей для прискореного саморозвитку регіонів з позитивними ознаками динамічного зростання суспільного виробництва.
422
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 12. ÐÅòÎÍÀËÜÍÀ ÎÑÍÎÂÀ ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß ÒÀ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÑÎÖ²ÀËÜÍÎÃÎ ÊÎÌÏËÅÊÑÓ ÄÅÐÆÀÂÈ 12.1. Поняття й економічна сутність соціального ком1 плексу. 12.2. Соціальні нормативи, як основа розвитку та розмі1 щення елементів соціального комплексу держави. 12.3. Основні засади розвитку й розміщення соціального комплексу в регіонах України.
12.1. Ïîíÿòòÿ é åêîíîì³÷íà ñóòí³ñòü ñîö³àëüíîãî êîìïëåêñó Особливий сектор економіки являє собою соціальний комплекс держави як сукупність галузей виробництва та видів діяльності, що забезпечують безпосередньо потреби го' ловною продуктивної сили — людини, а в регіональному вимірі — всього населення даної території. Соціальний ком' плекс складається з двох достатньо відмінних між собою сек' торів господарства — соціально'інфраструктурних галузей та виробництва товарів народного споживання. Соціальний комплекс характеризується регіонально' орієнтованим типом розвитку, оскільки пов’язаний із забезпе' ченням потреб людей, місцезнаходження котрих об’єктивно прив’язано до певної мережі розселення. Основними цільовими функціями соціального комплек' су є: • забезпечення життєдіяльності людей, створення умов існування та відтворення робочої сили; • забезпечення цілісності регіональної соціально'еко' номічної системи; 423
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• забезпечення основних демократичних свободи люди' ни (право на життя, житло, освіту, охорону здоров’я, свободу слова, соціальне забезпечення на випадок втра' ти працездатності); • забезпечення певного рівня соціально'економічного розвитку регіону; • забезпечення продуктивної зайнятості; • підвищення продуктивності громадської праці; • зниження витрат сукупного робочого часу; • забезпечення тривалого періоду працездатності; • формування освіченого й висококваліфікованого кад' рового потенціалу розвитку економіки; • створення умов щодо оптимізації міграційних потоків населення; • створення умов збалансованого розвитку сільської та міської мереж розселення. В останні кілька десятиліть економічна наука оперувала такою загальноприйнятою класифікацією галузей соціального комплексу: • матеріально'побутові — торгівля, громадське харчуван' ня, побутове обслуговування, житлово'комунальне гос' подарство; • соціально'культурні — охорона здоров’я, освіта, наука, культура, туризм, фізична культура і спорт, рекре' аційний комплекс; • виробництво товарів народного споживання. З сучасної точки зору, така класифікація носить достатньо формальний характер, оскільки поняття культурна галузь сфери послуг застосовна не тільки до галузей другої групи, але й до торгівлі, громадського харчування, побутового обслугову' вання і житлово'комунального господарства у зв’язку з об’єктивним існуванням таких категорій, як культура харчу вання, культура споживання, культура обслуговування; ана' логічно — культура виробництва, стосовно будь'якого вироб' ництва товарів і послуг. Таким чином, приналежність культу' ри є обов’язковим для будь'якого елемента механізму ор' 424
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ганізації соціального й економічного життя держави і населен' ня. Використання ж терміна культурна при позначенні галу' зей сфери послуг тільки другої групи є дискримінаційним сто' совно галузей торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування і житлово'комунального господарства, у діяльності яких відсутність елемента культури є неприпусти' мим. Тому достатньо придатним є застосована в останні роки для найменування галузей другої групи назва “соціально'ду' ховна сфера”. Іноді до неї (об’єднуючи у сукупність з культу' рою) включають релігію, як особливу, духовну форму існуван' ня культурного здобутку народу. Найбільш адекватною сьогоднішній економічній ситуації є класифікація галузей сфери послуг, що враховує їхню здатність самостійно функціонувати без фінансового втручан' ня держави. До соціального комплексу відноситься й вироб' ництво товарів народного споживання. Але в ринкових умовах господарювання ця діяльність не регламентується у загально' му випадку державним втручанням. З цієї точки зору, доцільним є розглядання даного сектору економіки як части' ни виробничого комплексу. Об’єкти першої групи — матеріально'побутові — за еко' номічною сутністю є ринковими, на відміну від об’єктів другої групи, соціально'духовної. На нашу думку, до першої групи ринкових об’єктів соціальної інфраструктури, варто віднести також туризм як галузь, що при вмілій організації дає швидкі і значні надходження в місцеві і державний бюджети (відомо, наприклад, що капітали, інвестовані в туризм, мають середню норму віддачі 22% за чотири' п’ятилітні строки окупності; і ре' креаційний комплекс у тій частині об’єктів, що можуть са' мостійно заробляти кошти, забезпечуючи стабільні надход' ження відрахувань від доходів у бюджет (наприклад, від функціонування окремих, приваблюючих заможних інозем' них і вітчизняних туристів, об’єктів санаторно'курортного ти' пу Кримського узбережжя, Карпат тощо). Таким чином, пропонована класифікація галузей сфери послуг буде виглядати в такий спосіб: 425
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• ринкові/автономні — торгівля, громадське харчування, побутове обслуговування, житлово'комунальне господарство, туризм, доходні об’єкти рекреаційного комплексу; • неринкові/бюджетні — охорона здоров’я, освіта, наука, культура, фізична культура і спорт, об’єкти рекреаційного комплексу, що вимагають державного/регіонального (місце' вого) фінансового втручання. Ринкові об’єкти соціальної інфраструктури (підприємства торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговуван' ня, комунального господарства) у даний час фінансуються за рахунок самозабезпечення шляхом надання платних послуг споживачам. Виключення можуть складати підприємства, що надають послуги соціально незахищеним прошаркам населен' ня, або безкоштовно по пільгових тарифах з наступною ком' пенсацією витрат з місцевого бюджету. Забезпечення стабільного функціонування цих галузей у даний час доцільно здійснювати за допомогою розвитку малого бізнесу, середньо' го і малого підприємництва. Неринкові об’єкти соціальної інфраструктури (установи охорони здоров’я, освіти, науки, культури, фізичної культури і спорту) фінансуються переважно з місцевих бюджетів, однак можуть надавати і платні послуги споживачам у рамках пе' реліку, затвердженого місцевими органами влади. Ринок житла і споживчих товарів/послуг, наданих підприємствами торгівлі, громадського харчування, побутово' го обслуговування, взаємодіє з ринком робочої сили безпосе' редньо, тому що наявність ринку житла при відсутності інсти' туту прописки, свобода економічної діяльності у підприємств сфери послуг надає можливість працевлаштування незайнято' го населення, що у свою чергу забезпечує стійкий купівельний попит на споживчі товари/послуги і житло. Так утворюється “ланцюгова реакція” розвитку мережі підприємств сфери по' слуг, ринку житла, з одного боку, і постійне працевлаштуван' ня населення. В даний час існує мала місткість ринку товарів/послуг підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування, що обумовлено наступними причинами: 426
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
1) низькою купівельною спроможністю більшості насе' лення, у зв’язку з чим воно має відкладений попит при одно' часному недоспоживанні товарів і послуг з більшості груп і видів, тобто в наявності — обмеження внутрішнього платос' проможного попиту. Виходячи з того, що приблизно 80% населення України відносяться до категорії малозабезпечених, неважко допусти' ти, що з усього комплексу послуг на більшості території країни попитом будуть користатися послуги підприємств торгівлі, побутового обслуговування та громадського харчу' вання — на мінімальному рівні забезпечення життєдіяльності, житлово'комунального господарства, культури, освіти, фізкультури і спорту — у силу необхідності оплачувати житло і супутні комунальні послуги, забезпечувати освіту дітей, фізичне виховання тощо. Негативно змінилася видова струк' тура побутових послуг: близько 4/5 їхнього загального обсягу складають ремонтно'відбудовчі види, оскільки ними корис' тається абсолютна більшість споживачів. 2) підвищеними вимогами у нечисленної групи населення, яке відноситься до осіб з високим рівнем душових доходів. Відповідно до оцінок експертів, до них можна віднести не більш 3% усього населення України, однак у них є вимоги до високої якості товарів, що здобуваються, й послуг, вони є спо' живачами нових видів послуг: комплексного ремонту житло' вих приміщень під ключ на рівні європейських стандартів (так званий “євроремонт”), надання диспетчерських послуг з об' слуговування пейджингового та мобільного зв’язку, послуг у галузі безпеки життєдіяльності та охорони, платного медично' го обслуговування та надання платних послуг у галузі фізич' ної культури та спорту, а також цілого спектру таких “екзотич' них” для вітчизняного споживача послуг, як художнє татую' вання, вигул собак власників, що не мають для цього досить вільного часу або бажання і т.п. Відповідно до поділу вимог до послуг усі підприємства та заклади соціального комплексу умовно можна розділити на дві нерівні групи: 427
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
I — підприємства й заклади, що надають платні послуги в соціально'духовній сфері, у комерційних галузях надають до' рогі послуги і реалізують дорогі товари не першої не' обхідності, які відносяться до предметів розкоші, Як правило, їх кількість незначна і набагато менша, ніж підприємств другої групи. Користувачами цих об’єктів переважно є особи з висо' ким рівнем душового доходу. II — Заклади, які відносяться до некомерційних галузей соціального комплексу, а також підприємства, які реалізують товари повсякденного попиту, забезпечують харчування по доступних для широких прошарків населення цінах, що нада' ють послуги ремонтно'відбудовчого характеру. Це більш чис' ленна група. Їхніми постійними користувачами є населення з середніми та незначними душовими доходами. Особи з висо' ким рівнем доходів на душу населення користуються послуга' ми цих підприємств епізодично — при придбанні “інтер' національних” товарів — хлібобулочних виробів, молока і мо' локопродуктів й т.п. Всі інші підприємства цих галузей сфери послуг, що зна' ходяться між двома названими групами, можуть становити інтерес з погляду перепрофілювання — у підприємства I чи II групи, чи в об’єкти, що займаються іншою альтернативною діяльністю в зв’язку зі своєї мало' чи зовсім повною незатре' буваністю. Можлива ще одна класифікація сфери послуг, а саме: • некомерційні підприємства, що вимагають безпосеред' нього державного чи муніципального контролю за їхньою діяльністю і процесом ціноутворення на надані послуги — школи, дитячі будинки, інтернати, об’єкти, що надають кому' нальні послуги і є природними монополістами (підприємства водопостачання, водовідведення, газопостачання); • “буферні” підприємства, що вимагають певної уваги з боку держави — житлові, у зв’язку з існуванням поняття соці' ального житла (наданого державними чи комунальними орга' нами влади особам, що не в змозі самостійно придбати чи по' будувати узяти під оренду житло), кінокомплекси, бібліотеки, 428
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
стадіони, об’єкти громадського харчування, що обслуговують організовані контингенти — школярів, студентів, промисло' вих працівників і будівельників. Їх можна віднести до напівко' мерційного сектора економіки, оскільки ефективна діяльність цих закладів має забезпечуватися за рахунок незначної плати за послуги самих споживачів, а велику частину витрат доцільно фінансувати за рахунок коштів місцевих бюджетів, надходжень від благодійних організацій, меценатів; • комерційні підприємства, що вже не мають потреби у державному втручанні, — загальнодоступні підприємства торгівлі, масового харчування і побутового обслуговування, які відносяться до комерційного сектора економіки. Розвиток і розміщення підприємств та організацій соціального комплексу мають низку характерних рис, пов’яза' них із тим, що вони обслуговують потреби людини, обмежені природною необхідністю підтримання її життєдіяльності. Звідси постає питання відповідності функціонування закладів соціального комплексу науково обгрунтованим нормам та нормативам їх діяльності.
12.2. Ñîö³àëüí³ íîðìàòèâè ÿê îñíîâà ðîçâèòêó òà ðîçì³ùåííÿ åëåìåíò³â ñîö³àëüíîãî êîìïëåêñó äåðæàâè В умовах переходу до ринкових відносин яскраво вияв' ляється прагнення держави максимально скоротити витрати державного бюджету й у першу чергу за рахунок зменшення витрат на фінансування соціальних заходів. У цих умовах ос' новною проблемою є збереження соціальних послуг, хоча б у границях мінімальних потреб населення. Очевидно, що кожний елемент сфери послуг буде по' різному реагувати на таку політику фінансової економії. Од' нак, загальна тенденція, що має місце в соціальній сфері тепер і збережеться на досить значимий як для цієї сфери, так і насе' лення період, — це скорочення кількості об’єктів соціальної 429
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
інфраструктури, зменшення обсягу і зміна асортименту нада' них послуг. Соціальні нормативи, як основний показник організації соціальної сфери, визначають кількість товарів/послуг на душу чи населення на відповідний контингент населення (дітей, шко' лярів, студентів, пенсіонерів, інвалідів, хворих і т.д.), одержання яких гарантується державою. До соціальних нормативів відно' сяться такі характеристики, як величина мінімального спожив' чого бюджету, кількість (у розрахунку на 1000 чоловік) місць у підприємствах громадського харчування, лікарняних ліжок, підприємств побутового обслуговування і т.д. В дореформені роки ці показники були основним орієнтиром при визначенні стратегії розвитку торгівлі, громадського харчування, побутово' го обслуговування, системи охорони здоров’я. Нормативи організації соціальної сфери широко викорис' товувалися в перспективному плануванні розвитку мережі підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування населення. Вони підрозділяються на спо' живчі і виробничі. Нормативи особистого споживання то' варів/послуг відносяться до групи споживчих нормативів. У залежності від об’єкта розробки розрізняють галузеві і регіональні нормативи. У галузевих об’єктами були підприємства й організації відповідних галузей сфери послуг, а в регіональних — територіальні одиниці різного рангу (об' ласть, місто, район). Розробка регіональних нормативів врахо' вувала взаємозв’язок розвитку галузей сфери послуг і фак' торів, що формують економіку регіону. Прикладом галузевих нормативів може служити норматив місць для розвитку мережі громадського харчування: на про' мислових підприємствах — 250 місць на 1000 чол., у вищих на' вчальних закладах — 200 місць, у загальноосвітніх установах — 330 місць. Аналогічно регіональний норматив складають: у сільській місцевості — 25 місць з обліком постійно працюючих і проживаючих у даній місцевості, у містах з чисельністю насе' лення понад 500 тис. чол. — 40 місць, від 250 до 500 — 32, від 100 до 250 — 28, від 50 до 100 — 22, до 50 тис. чол. — 20 місць у 430
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
підприємствах громадського харчування на 1000 чоловік насе' лення. В даний час — період перехідної економіки — в основі функціонування галузей соціальної сфери лежить показник забезпеченості державного і місцевого бюджетного фінансу' вання об’єктів соціальної сфери. У зв’язку з тим, що характер' ною ознакою перехідної економіки є постійний дефіцит дер' жавного бюджету, фінансування цих об’єктів у необхідному для підтримки стабільної діяльності обсязі стрімко скоро' чується. Як результат — відбувається зменшення кількості підприємств соціальної сфери, тобто порушення соціальних нормативів. У першу чергу, це зв’язано з відсутністю необхідних для користування послугами підприємств торгівлі, громадського харчування і побутового обслуговування коштів у споживача (населення), що обумовлює відмовлення від послуг підприємств і перехід або на самообслуговування, чи на обслу' говування альтернативними суб’єктами — приватними особа' ми, не зареєстрованими як суб’єкти підприємницької діяль' ності, що значно здешевлює вартість надання послуги. Поряд з відсутністю необхідних для оплати коштів у по' тенційних споживачів в умовах перехідного періоду виникає необхідність трансформації самих соціальних нормативів. Соціальні нормативи, що були орієнтиром розвитку соціальної сфери в адміністративно'командній економіці, складно адаптувати до умов перехідного періоду, а тим більше ринкової економіки. Перед державними і місцевими органами виконавчої влади в даний час стоїть завдання переходу до на' турально'вартісних державних і регіональних стандартів соціальних благ, адекватних сучасним умовам функціонуван' ня економіки. В основі соціально орієнтованої ринкової економіки, по' будову якої проголошено в Україні, лежить формула тери' торіального і соціального вирівнювання забезпеченості насе' лення соціальними товарами/послугами. На думку деяких економістів, зміст соціального ринкового господарства поля' 431
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
гає в тім, що у даному випадку принцип волі ринку поєднується з принципом соціального вирівнювання. Під соціальним вирівнюванням мається на увазі забезпечення та' кого механізму розподілу національного доходу, який би вик' лючав надмірне збагачення на одному полюсі і незабезпе' ченість, убогість — на іншому. Соціально орієнтована ринкова економіка припускає кон' ституційне закріплення мінімальних соціальних гарантій для забезпечення рівних стартових можливостей кожному члену суспільства. Основна ідея соціального ринкового господарст' ва — рівність шансів, тобто інституціональне забезпечення можливості просування в суспільстві. У світлі цього встанов' лення і дотримання нормативів розвитку підприємств та за' кладів соціального комплексу дозволить забезпечити мож' ливість задоволення мінімальних потреб населення в їх това' рах/послугах. Основною проблемою забезпечення дотримання соціаль' них нормативів є їх фінансове підкріплення. Держава, декла' руючи соціальні гарантії, зобов’язана гарантувати і фінансові можливості їх виконання. У зв’язку з переносом проблеми за' безпечення населення соціальними товарами/послугами з державного на місцевий рівень гостро встає питання про роз' поділ податкових надходжень між державним і місцевим бюд' жетами, розширення податкової бази місцевих бюджетів і їх пріоритетне наповнення. Вартісна оцінка соціальних гарантій через ціну соціальних стандартів покликана істотно перебудувати діючі пропорції в розподілі податків між державним і регіональним рівнями на користь останнього. У цьому зв’язку стоїть завдання визна' чення фінансового потенціалу кожного адміністративно'тери' торіального суб’єкта держави. При цьому необхідною є сис' темна оцінка, яка б враховувала: • сумарну (із усіх джерел) стартову забезпеченість насе' лення соціальними благами, співвіднесену з реальними гро' шовими доходами окремих груп населення; • реальний контингент населення, що вправі претендува' 432
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ти тільки на бюджетну підтримку (муніципальне житло або дотаційний громадський транспорт), так само, як і реальний контингент (а не тільки населення), що користається нині соціальною інфраструктурою території; • обсяг і вартість соціальних благ, що йдуть не по каналах регіональних бюджетів, у першу чергу від самих підприємств і організацій; • вартість державної, регіональної та муніципальої неру' хомості, включаючи землю і надра (тому що нею цілком мож' на розпорядитися в інтересах реалізації соціальних програм, що зобов’язані робити місцеві влади). Значний вплив на щільність розміщення мережі підприємств матеріально'побутових галузей соціального ком' плексу справляють такі фактори їхньої територіальної ор' ганізації, як історичний досвід, традиції, звички населення, йо' го чисельність, величина міських і сільських поселень, відстань між населеними пунктами, розміщення промислових підприємств, адміністративних і культурних центрів, зонуван' ня міських територій, транспортні зв’язки. Усе це обумовлює неприйнятність єдиних нормативів для всіх адміністративно' територіальних одиниць України і підтверджує необхідність визначення фінансового потенціалу кожного адміністратив' но'територіального суб’єкта держави з наступною розробкою регіонально'диференційованих соціальних нормативів на рівні економічних районів різних рангів. Вчені пропонують наступні головні групи аналітичних оцінок адекватності соціальних нормативів реаліям життєдіяльності населення, які можуть бути покладені в осно' ву системи показників регіонального розвитку: • регіональна значимість напрямку реформ (привати' зація державної власності, лібералізація ціноутворен' ня, зовнішньоекономічної діяльності тощо); • динаміка добробуту населення; • зрушення в економічній базі територіального розвитку; • зміни в кількості та якості місць прикладання праці й зайнятості населення; 433
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• становлення конкурентного ринку товарів і послуг у регіоні; • зміни у використанні та збереженні природно'ресурс' ного й економічного потенціалу території; • стабільність громадсько'політичної і соціальної ситу' ації в регіоні. Визначення потреби регіонів країни в державній допомозі, відповідно до запропонованої системи показників дозволить, по'перше, максимально врахувати всі наявні в регіонах фінан' сові ресурси; по'друге, розрахувати реально необхідні потреби в державному централізованому фінансуванні соціальної по' треби регіонів; і, по'третє, обмежити кількість адміністратив' но'територіальних одиниць, які одержують допомогу з дер' жавного бюджету, звівши його до реально депресивних тери' торій. В умовах гострого і хронічного дефіциту бюджету політика державної підтримки територій повинна бути висо' коселективною. Соціальна політика України повинна спиратися на сфор' мовані національні поняття про соціальну захищеність. Кінце' вою метою реформування економіки регіонів має стати орієнтація національної економіки на вирішення соціальних завдань відповідно до задекларованих конституційних га' рантій і досягнення високої якості життя населення. Для цьо' го необхідною умовою є адаптація організаційних основ функціонування галузей соціальної сфери до перехідних умов, а в перспективі — до ринкової економіки.
12.3. Îñíîâí³ çàñàäè ðîçâèòêó òà ðîçì³ùåííÿ ñîö³àëüíîãî êîìïëåêñó â ðåã³îíàõ Óêðà¿íè У соціально1духовній сфері провідну роль відіграє належ' ний розвиток освіти. Освіта охоплює дві достатньо різні сфе' ри діяльності. Одна з них — сфера обов’язкової освіти. Регу' лювання її розвитку охоплює мережу: • дошкільних закладів; 434
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• загальноосвітніх шкіл; • дитячих будинків та закладів інтернатного типу; • середніх спеціальних закладів освіти. Друга сфера охоплює заклади вищої освіти І — ІV рівнів ак' редитації, навчання у котрих залежить від бажання осіб, що на' вчаються. Основними механізмами розвитку освіти є державна підтримка, спонсорство, розвиток по можливості платного на' вчання для окремих контингентів учнів та в окремих цільових закладах освіти (школах мистецтв, ліцеях, гімназіях тощо). У сфері культури також застосовуються в основному ме' ханізми державного управління та регулювання розвитку й цільової підтримки. Окремі галузі культури мають достатні можливості для самозабезпеченого розвитку через застосуван' ня економічно ефективних ринкових механізмів господарю' вання. До таких відносяться, зокрема, кіноіндустрія, ко' мерційне радіомовлення та телебачення, шоу'бізнес. Однак у будь'якому випадку держава повинна опікуватися збережен' ням культурного надбання нації, розвитком некомерційного мистецтва, забезпеченням послуг закладами культури всього населення країни. До основних культурно'освітніх закладів належать: • бібліотеки; • клуби; • музеї; • кінотеатри; • парки культури та відпочинку тощо. Головним завданням розвитку культури є зближення рівнів культурного обслуговування населення міст і сільської місцевості у всіх регіонах країни, з урахуванням територіаль' ної специфіки кожного. Важливу роль у забезпеченні ефективного відтворення ро' бочої сили у сучасному світі відіграють охорона здоров’я, фізкультура і спорт. Основними показниками діяльності за' кладів охорони здоров’я є: • кількість лікарняних ліжок та ліжок у санаторіях; • кількість амбулаторно'поліклінічних закладів; 435
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• • • •
кількість ліжок у санаторіях; кількість відвідувань лікарняних закладів за зміну; забезпеченість середнім медперсоналом та лікарями. рівень охоплення населення обов’язковими заходами охорони здоров’я (рентгенівськими обстеженнями, профілактичними щепленнями, профілактичними ог' лядами, обліком вагітних жінок тощо). Розвиток системи охорони здоров’я у будь'якому випадку має орієнтуватись на безоплатність визначеної кількості не' обхідних медичних послуг (за життєвими показниками) для всіх верств населення при широкому розвитку системи опла' чуваних за бажанням медичних послуг для задоволення зрос' таючих потреб населення в якісних медичних послугах різно' го характеру (стоматологічних, косметичних, бальнео' логічних, масажу і т.п.). Достатньо складним в нових умовах господарювання є регулювання розвитку фізкультури і спор' ту, оскільки ліквідованими є більшість спортивних об’єктів, які належали підприємствам та відомствам. Їх передано на ба' ланс місцевих органів самоврядування, котрі мають обмежені можливості фінансування масового охоплення бажаючих зай' матися спортом і фізичною культурою. У даному випадку ви' ходом з ситуації є розвиток масового спорту через часткове за' безпечення фінансування галузі за рахунок інвестицій у про' фесійний спорт. Великою є й роль спонсорства та підтримки розвитку фізкультури та спорту підприємцями й місцевими органами самоврядування. Розвиток матеріально1побутових комерційних (торгівлі, масового харчування та побутового обслуговування) та напівкомерційних (житлово'комунальне господарство, гро' мадський транспорт та зв’язок) галузей соціального комплек' су має орієнтуватися на ринкові механізми господарювання при збереженні державного контролю над забезпеченням дер' жавних стандартів, виконанням санітарних норм тощо. Також провідною є роль громадських організацій, які виконують кон' троль за дотриманням прав споживачів при наданні їм послуг та продажу товарів. Окрему проблему являє собою створення 436
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
системи належного обліку послуг, які надають підприємства житлово'комунального господарства з метою впорядкування системи їх оплати населенням. У даному випадку також важ' ливим є дотримання певних регіонально'орієнтованих реко' мендованих нормативів їх розвитку та розміщення, до яких відносяться такі основні: • забезпеченість населення житлом; • забезпеченість послугами ЖКГ, громадського транс' порту та зв’язку; • забезпеченість кількістю закладів торгівлі та їх торго' вою площею; • забезпеченість місцями в закладах харчування ресто' ранного типу; • забезпеченість послугами підприємств побутового об' слуговування; • забезпеченість послугами готельного господарства; • забезпеченість послугами туристичної галузі. У випадках зниженої забезпеченості такими послугами, не' обхідним є застосування у даному регіоні адміністративних, економічних та інших стимулюючих механізмів для підвищен' ня рівня забезпечення населення послугами відповідних скла' дових матеріально'побутової сфери соціального комплексу. У цілому механізм розвитку соціального комплексу обу' мовлюється двома основними завданнями. Перше з них міститься у необхідності підтримуваного розвитку соціально' духовної сфери. Другим завданням є реформування житлово' комунального господарства, торгівлі, громадського харчуван' ня і побутового обслуговування в контексті розвитку муніци' пального та приватного секторів для створення нових робочих місць, як найбільш трудопоглинаючих галузей економіки в умовах зростання кількості безробітних, їх вивільнення з базо' вих галузей виробництва. Для реалізації такого механізму необхідно враховувати наступні фактори формування і розвитку держави і суспільства: • географічне розташування регіону; 437
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• етно'історичний; • інституціональний (система соціальних інститутів — звичаї, традиції, менталітет, система цінностей); • релігійний; • культурний; • владно'політичний; • фінансово'економічний (фіскальні позиції, експортний потенціал). Необхідність урахування зазначених факторів формуван' ня сучасного українського суспільства обумовлена історич' ною пам’яттю регіонів України, що обумовлюється регіональ' ною специфікою: • економіко'географічного положення щодо ресурсної бази і ринків збуту, торгових шляхів і т.п.; • кліматичних умов (кількість годин сонячного світла, обсяг середньорічних опадів, тривалість зимового періоду і т.п.); • показників якості (родючості) ґрунтів (чорноземні ґрунти, степова зона, лісостепові регіони, наявність ре' креаційних умов у регіоні і т.п.); • історичних особливостей розвитку продуктивних сил; • збереженими звичаями, звичками, дотримуваними тра' диціями, соціально'психологічними особливостям на' родонаселення регіону; • складом населення за національною і демографічною ознаками; • приналежності населення регіону до певних видів релігійних конфесій чи соціальних груп світської орієнтації; • характеристик матеріальної бази виробничого, агропро' мислового, інвестиційно'будівельного, транспортного комплексів, виробничої і соціальної інфраструктури. Вплив факторів географічного розташування регіону, йо' го кліматичних умов, наявності історичного досвіду, що зберігся, звичаїв і традицій, від яких залежить організація су' часного суспільства, не можна недооцінювати і через існуван' 438
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ня таких натурсоціологічних напрямків соціальної науки, як біополітика і біорегіоналізм, що займаються дослідженням впливу біології й екології людини на формування гуманістич' ної орієнтації сукупного наукового знання і процеси функціонування держави. У зв’язку з цим необхідне здійснення класифікації регіонів України за основними ознаками соціального регіоно' утворення. Так, усі регіони країни можна класифікувати (табл. 12.1): 1) За історичним характером територіального господар' ства: • з давнім досвідом господарювання в умовах поширення приватної власності, у тому числі на землю — Волинсь' ка, Закарпатська, Львівська, Івано'Франківська, Рівненська, Тернопільська, Чернівецька; • старопромислові — Дніпропетровська, Донецька, Запо' різька, Луганська, Сумська; • буферні аграрно'промислові — Вінницька, Житомирсь' ка, Кіровоградська, Полтавська, Хмельницька, Чер' каська, Чернігівська; • столичні — м. Київ, Київська, Харківська області; • інфраструктурно'рекреаційні — Автономна Республіка Крим, Одеська, Миколаївська, Херсонська, м. Севасто' поль. 2) За особливостями регіонального менталітету, які відби' вають у тому числі національно'психологічні особливості лю' дини — виробника і споживача матеріальних і духовних благ, а також за вживанням населенням державної мови: • перевага україномовного населення й українського на' ціонально'психологічного менталітету (працьовитість, хазяйновитість, ощадливість, любов до праці на благо батьківщини, релігійність, дбайливе відношення до національно'культурної спадщини) — Вінницька, Во' линська, Житомирська, Закарпатська, Івано' Франківська, Київська, Кіровоград'ська, Львівська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська і Чернівецька; 439
ÀÐ Êðèì ³ííèöüêà Âîëèíñüêà Äí³ïðîïåòðîâñüêà Äîíåöüêà Æèòîìèðñüêà Çàêàðïàòñüêà Çàïîð³çüêà ²âàíîÔðàíê³âñüêà
Ðåã³îí
+
+
+
+
+
+ +
+
+
+
+ +
+ +
+
+
Âæèâàííÿ íàñåëåííÿì äåðæàâíî¿ ìîâè
+ +
Íàÿâíèé ³ñòîðè÷íèé äîñâ³ä
+
+
+
+
+ +
+ + +
ãåîãðàô³÷íå ïîëîæåííÿ
+
+
+
+
â³äíîøåííÿ íàñåëåííÿ äî ðåë³ã³¿
+
+ +
+
+ +
+
+
+
+
+
+ +
+
â³äíîøåííÿ íàñåëåííÿ ðåã³îíó äî ³äå¿ íàö³îíàëüíî¿ äåðæàâíîñò³
Таблиця 12.1 Класифікація територій України за ознаками соціального регіоноутворення
äàâí³é äîñâ³ä ïðèâàòíî¿ âëàñíîñò³ äàâí³é äîñâ³ä äåðæàâíî¿ âëàñíîñò³ áóôåðí³ îáëàñò³ ñòîëè÷í³ îáëàñò³ êóðîðòí³ îáëàñò³ ïåðåâàæàííÿ óêðà¿íîìîâíîãî íàñåëåííÿ ïåðåâàæàííÿ ðîñ³éñüêîìîâíîãî íàñåëåííÿ ïðèìîðñüê³ ã³ðñüê³ ðåã³îíè ð³âíèíí³ ïðèäí³-ïðîâñüê³ ðåã³îíè çíà÷íà ÷àñòèíà íàñåëåííÿ ìóñóëüìàíñêîãî â³ðîñïîâ³äàííÿ çíà÷íà ÷àñòèíà íàñåëåííÿ êàòîëèöüêîãî ³ ãðåêîêàòîëèöüêîãî â³ðîñïîâ³äàííÿ çíà÷íà ÷àñòèíà íàñåëåííÿ ïðàâîñëàâíîãî â³ðîñïîâ³äàííÿ ï³äòðèìêà ³äå¿ âèêëþ÷íî íàö³îíàëüíî¿ íåçàëåæíîñò³ ï³äòðèìêà èíòåãðàö³éíèõ ïðîöåñ³â ç êðà¿íàìè ÑÍÄ ïåðåâàãà ³äåé áàãàòîâåêòîðíîãî ñï³âðîá³òíèöòâà
440 Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Êè¿âñüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ëóãàíñüêà Ëüâ³âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Ïîëòàâñüêà гâíåíñüêà Ñóìñüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õàðê³âñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³âåöüêà ×åðí³ã³âñüêà ì. Êè¿â ì. Ñåâàñòîïîëü
+
+
+
+
+
+
+
+ +
+
+
+
+
+
+
+
+ +
+
+ +
+
+ +
+
+ +
+ +
+
+ +
+
+ +
+
+
+
+ +
+
+
+ + + +
+ +
+ +
+
+
+ +
+
+
+
+ + + + + + + +
+
+ + +
+ + +
+
+
+
+
+ +
+
+
+ + + + +
+
+ +
+ +
Продовження табл. 12.1 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
441
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• перевага російськомовного населення й інтер' національно'психологічного менталітету (колективізм, готовність до праці на благо суспільства, щирість, орієнтація на братні стосунки з державами СНД, національно'релігійна терпимість) — Автономна Рес' публіка Крим, Дніпропетровська, Донецька, Запорізь' ка, Луганська, Миколаївська, Одеська, Сумська, Хар' ківська, Херсонська, м. Київ і Севастополь; 3) За географічним розташуванням: • приморські регіони — Автономна Республіка Крим, За' порізька, Донецька, Миколаївська, Одеська, Херсонсь' ка області, м. Севастополь; • гірничо'прикордонні регіони — Закарпатська, Івано' Франківська, Чернівецька; • рівнинні регіони — Вінницька, Волинська, Житомирсь' ка, Луганська, Львівська, Ровенська, Сумська, Тер' нопільська, Харківська, Хмельницька; • придніпровські регіони — Дніпропетровська, Київська, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська, Чернігівська області, м. Київ. 4) За відношенням населення до релігії: • значна частина населення мусульманського віроспові' дання — Автономна Республіка Крим; • значна частина населення католицького і греко'като' лицького віросповідання — Волинська, Закарпатська, Івано'Франківська, Львівська, Ровенська, Тер' нопільська області; • значна частина населення православного віросповідан' ня — Вінницька, Донецька, Дніпропетровська, Жито' мирська, Запорізька, Київська, Кіровоградська, Лу' ганська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сумська, Харківська, Херсонська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ і Севасто' поль. 5) За відношенням населення регіону до ідеї національної державності (подібний розподіл областей України засновано 442
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
на результатах соціологічного моніторингу, висвітленого у за' собах масової інформації в кінці 90'х років): • підтримка ідеї винятково національної незалежності — Волинська, Львівська, Рівненська, Тернопільська об' ласті; • підтримка інтеграційних процесів із країнами СНД — Автономна Республіка Крим, Донецька, Дніпропет' ровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Харківська, Херсонська області, м. Севастополь; • перевага ідей багатовекторного співробітництва — Він' ницька, Житомирська, Закарпатська, Івано'Франків' ська, Київська, Кіровоградська, Одеська, Полтавська, Сумська, Хмельницька, Черкаська, Чернігівська, Чернівецька області, м. Київ. З запропонованої класифікації (табл. 12.1) видно, що кож' на з областей України попадає в одну з виділених груп ознак. Групування регіонів згідно наявних загальних ознак дозволяє одержати наступну класифікацію: • загалом зазначені п’ять ознак: 1'а група областей — Вінницька, Житомирська, Хмель' ницька; 2'а — Черкаська, Чернігівська; 3'а — Кіровоградська, Полтавська; 4'а — Волинська, Львівська; 5'а — Рівненська, Тернопільська; 6'а — Миколаївська, Херсонська; 7'а — Донецька, Запорізька. Інші десять областей мають меншу кількість (чотири і менше) загальних ознак: • чотири ознаки (за винятком географічного положен' ня) — Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Лу' ганська; • чотири ознаки (за винятком відношення населення до релігії) — Закарпатська, Івано'Франківська, Чернівецька; 443
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• чотири ознаки (за винятком відношення населення регіону до ідеї національної державності) — Луганська, Сумська; • загальні ознаки: наявний історичний досвід, уживання населенням державної мови і географічне положення — Автономна Республіка Крим і Одеська область; • загальні ознаки: наявний історичний досвід і відношен' ня населення до релігії — Київська і Харківська області. У даному випадку не ідентифікувалися міста Київ і Сева' стополь, тому що Київ має особливий статус — столиці держа' ви, а штучне інформаційне виділення м. Севастополя з Авто' номної Республіки Крим викликано державно'стратегічними міркуваннями. На підставі виділених груп областей можна зробити вис' новок, що соціально'економічна політика, здійснювана щодо розвитку соціального комплексу, в приблизно подібних обла' стях повинна бути аналогічно близькою.
444
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 13. ÅÊÎËÎÃÎ-ÅÊÎÍÎ̲×ÍÀ ÁÅÇÏÅÊÀ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÐÅòÎͲ ÓÊÐÀ¯ÍÈ 13.1. Поняття та економічна сутність екологічної безпе1 ки господарювання. 13.2. Еколого1економічний стан продуктивних сил регіонів України. 13.3. Шляхи й засоби формування екобезпеки в галузях виробництва та економіці районів.
13.1. Ïîíÿòòÿ òà åêîíîì³÷íà ñóòí³ñòü åêîëîã³÷íî¿ áåçïåêè ãîñïîäàðþâàííÿ Економічне зростання можна розуміти як розширення масштабів виробництва, збільшення обсягу і якості резуль' татів господарської діяльності, нарощування можливостей ви' користання людської праці. На нинішньому етапі оцінка еко' номічного зростання повинна ґрунтуватись на аналізі структу' ри економічного виробництва, виходячи з можливостей задо' волення нових суспільних потреб. Тому формування еко' логічного сектора з виробництва екологічно чистої продукції, засобів очистки відходів виробництва і захисту навколишньо' го середовища є одним з найважливіших напрямів структур' ної перебудови економіки. На сучасному етапі соціально'економічного розвитку біль' шість економістів, екологів та представників інших галузей на' уки, які досліджують проблеми екології та природокористуван' ня, відійшли від думки про те, що вирішення цих проблем зна' ходиться лише у площині нарощування потенціалу очисних споруд природоохоронної техніки. Ними визнана пряма за' 445
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
лежність між ефективністю економіки та станом навколишньо' го середовища. Додамо, що така залежність існує і між структу' рою економіки та її ефективністю, з одного боку, і проблемами природокористування та екології — з другого. Визнання такого взаємозв’язку відбулося у другій половині XX ст., що пов’язане з глобальними кількісними і якісними зрушеннями в структурі виробництва, процесом суспільного відтворення в цілому, коли докорінні перетворення охопили усі стадії відтворення: вироб' ництво, розподіл, обмін, споживання. Важливим проявом принципових змін стала поява двох нових чинників суспільного відтворення, які сьогодні посіда' ють визначне місце у їх загальній системі. По'перше, це відтворення природних ресурсів, по'друге, навколишнього се' редовища, у якому відбувається життєдіяльність людини. Ви' явлення цих чинників, безумовно, пов’язане з причинами еко' номічного характеру, оскільки саме вплив економічної діяль' ності суспільства на природу спричинив появу такого негатив' ного явища як природовитратне виробництво, що призвело до знищення частини незворотних ресурсів, а також погіршення здоровя населення і генофонду. Тому екологізація суспільного виробництва стає вимогою подальшого існування суспільства і важливою потребою, яка, в свою чергу, є рушійною силою прогресу, розвитку економіки та вдосконалення її структури, переходу до соціально орієнто' ваного напряму змін у суспільстві. У цьому зв’язку соціальна орієнтація суспільного розвитку полягає в тому, щоб еко' логізацію виробництва розглядати не як додаткове наванта' ження на економіку, що потребує фінансових матеріальних і трудових ресурсів, а як головну умову виживання і прогресу людства на базі розширення суспільних потреб та економічно' го зростання. За таких умов фактор додаткового навантаження на еко' номіку не можна ігнорувати, але слід враховувати, що він ніве' люється багатьма іншими, позитивними чинниками, зокрема інформатизацією та інтелектуалізацією суспільного вироб' ництва, що загалом приведе до нового витка інтенсифікації ви' 446
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
робництва. Охорона природи й екологізація економіки висту' пають вагомою складовою такої інтенсифікації, особливим на' прямом, що надає сенсу як власне інтенсифікації, так і вироб' ництву в цілому. У зв’язку з усвідомленням важливості дії чинника екології в економічній та суміжних науках з’являються нові наукові поняття. Так, економічне відтворення змінюється на еко номіко екологічне, поняття національної та регіональної еко номічної системи — на економіко екологічні, економічних супе речностей — на еколого економічні. Нині фактор екології посідає перше місце і комплекс визначених понять набуває еколого'економічного змісту. На наш погляд, глибинною ос' новою більшості проблем, які концентруються у цих поняттях, є ланцюг відносин, обумовлених структурою економічного ви' робництва. У такому аспекті необхідно розглянути поняття екологізації економіки і природоохоронної діяльності, які часто ототожнюються. Змістом терміну екологізація виробництва і господарської системи є цілеспрямований процес перетворення економічної діяльності, метою якої є зменшення загального деструктивно' го впливу виробничої діяльності, виробничого споживання елементів природи і процесу споживання товарів та послуг на навколишнє середовище. Чи не найважливішим чинником у цьому процесі виступають такі структурні перетворення, як зміна секторної, галузевої, технологічної та відтворювальної структур, удосконалення розміщення продуктивних сил. По' зитивні зміни у цих структурах полягають: по'перше, у збільшенні виробничого сектора, який є найбільш науко', інноваційно' та інформаційноємним, і відповідно скорочення сектора, пов’язанного із споживанням великих обсягів при' родних ресурсів, значною матеріало', енерго' і ресурсоємністю виробництва; по'друге, у вдосконаленні складу технологій, що застосовуються у виробничому процесі, переході до їх приро' доекономних видів; по'третє, у змінах відтворювальної струк' тури, одним з елементів якої виступає нагромадження основ' ного капіталу, в тому числі природоохоронного змісту, що обу' 447
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
мовлює зрушення у галузевій і технологічній структурі еко' номіки; по'четверте, таке розміщення продуктивних сил, яке зменшує екодиструктивний вплив на природне середовище, зокрема спричинений техногенним та антропогенним пере' вантаженням окремих територій, а також з перевезенням по' тенційно небезпечних речовин. Це дає підстави для введення таких понять, як екологізація структури економіки та струк турно екологічні проблеми. Природоохоронна діяльність є складовою екологізації економіки і полягає у пом’якшенні наслідків недосконалості існуючих структур. Її головним організаційним змістом є по' будова очисних споруд для функціонуючих виробництв, тех' нологій, територіально'виробничих комплексів. Тому можна стверджувати, що природоохоронна діяльність сприяє консер' вації існуючих структур і технологічних підходів, на яких ба' зуються ці нераціональні та небезпечні для природного сере' довища структури і технології. Екологізація структури еко' номіки полягає в цілеспрямованій зміні пропорцій еко' номічного виробництва з метою зменшення його загального деструктивного впливу на природне середовище. Здійснити екологізацію життєдіяльності не можливо без регулювання взаємодії суспільства і природного середовища. Така взаємодія відбувається переважно через процес вироб' ництва, який одночасно є процесом споживання речовини при' роди. Природне середовище і виробництво становлять цілісну еколого'економічну систему, яка виступає умовою життєдіяль' ності людей. Ця система може розглядатись на різних рівнях. Глобальний рівень охоплює світову, наднаціональну систему еколого'економічних проблем, макрорівень — проблеми еко' логії, які можна вирішити у межах держави, регіональний рівень поєднує питання взаємодії природи і суспільства на рівні окремих регіонів (областей) кожної держави або міждержавно' го регіонального характеру, локальний охоплює окремі неселені пункти або навіть їх територіальні складові. Найбільш активним рівнем еколого'економічних систем є регіональний. Це пов’язане з тим, що регіон (економічний рай' 448
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
он, область) є одночасно об’єктом управління, на цьому рівні формуються екологічні проблеми суспільства, ставляться ви' моги до екологізації виробництва і раціонального природоко' ристування. Саме регіон поєднує конкретні пункти розміщен' ня продуктивних сил, підприємства'забруднювачі і підприємства'природокористувачі, які є елементами його еко' номічної структури. Крім цього, дія структурного фактора ви' являється найбільш інтенсивно у межах окремого регіону: в стані його екології, ринку праці та похідних від них — демо' графічній ситуації, здоров’ї та добробуті населення. Структура і масштаб регіонального виробництва визнача' ють характер і обсяги забруднень, інтенсивність впливу на природне середовище. Тобто структура економіки регіону — це один з важливих факторів стану екологічної ситуації, роз' витку регіональних еколого'економічних систем. Тому для її вивчення поряд з іншими необхідно застосувати екологічний підхід, пов’язаний з гармонізацією структурних і природних факторів у вирішенні проблем розвитку регіонів. З методологічної точки зору, визначення понять еко логізація структури, структурно екологічні суперечності і структурно екологічні проблеми є закономірністю екологізації категорійного апарату у зв’язку із загальною екологізацією економічних відносин з метою більш глибокого, конкретизо' ваного пізнання єдності екологічного й економічного. Важливою ланкою процесу залучення дії структурного чинника гармонізації еколого'економічних систем є встанов' лення залежності між галузевою структурою регіонів і мас' штабами забруднень, розробка на цій основі механізму цілес' прямованого впливу структурних зрушень на стан систем. Це потребує взаємозв’язаного прогнозування і програмування структурних перетворень і змін в екологічному стані регіонів. Структурно'екологічні суперечності є конкретизованим видом еколого'економічних (суперечностей природокористу' вання). Еколого'економічні суперечності — це об’єктивно не' обхідне, соціально предметне, динамічне співвідношення взаємозалежних і взаємовиключаючих протилежностей, влас' 449
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
тивих економічному процесу взаємодії суспільства і природно' го середовища. Конкретна еколого'економічна суперечність ха' рактеризує певний аспект соціально'економічних взаємо' зв’язків процесу природокористування і відображає взаємозв’я' зок соціальних суб’єктів природокористування в процесі відтворення продукту, людини і природи. Такі відносини суб’єк'тів складаються стосовно виробництва, розподілу, об' міну і споживання природних благ на базі відносин щодо їх при' власнення. Вихідна еколого'економічна суперечність пов’язана з пер' винною продуктивною силою — природою і полягає у про' тиріччі між зростаючими суспільними потребами та натураль' ною формою речовини природи. Еколого'економічні суперечності є формою взаємодії тих протилежностей, відтворення яких відбувається на рівні структури економічного базису суспільства. Вони виникають на рівні руху економічних відносин природокористування. Розв’язання структурно'екологічних суперечностей по' винно здійснюватись цілеспрямованою дією суб’єктів госпо' дарської діяльності, яка полягає у застосуванні спеціальних за' ходів, тактичних і стратегічних прийомів. У сукупності вони становлять метод подолання структурно'екологічних супереч' ностей, що є складовою цілісного механізму їх подолання. Ме' ханізмом подолання суперечностей виступає комплекс узгод' жених у часі і просторі заходів щодо розв’язання протиріч між структурою (галузевою, регіональною, відтворювальною, тех' нологічною) економічного виробництва і навколишнім середо' вищем. Реалізація таких заходів відбувається, по'перше, через посилення одних сторін суперечності та послаблення інших, по'друге, раціонального поєднання структурно'екологічних суперечностей за допомогою певного набору інструментів. Механізм подолання структурно'екологічних суперечнос' тей складається з двох компонентів: механізму регулювання структури економічного виробництва, який повинен впливати на структурну складову суперечності, послаблюючи її нега' тивний вплив на природне середовище, та екологічного регу' 450
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
лювання, завдання якого — свідоме використання законів при' роди в процесі формування структури національного, регіонального виробництва або структурних зрушень, у тому числі у розміщенні продуктивних сил. Екологічна рівновага тісно пов’язана з господарською діяльністю людей, яка здійснюється в екосистемах із своїми специфічними законами існування і відтворення. Порушення екологічної рівноваги відбувається в результаті нехтування або недооцінки дії їх законів, у процесі економічного, особли' во матеріального виробництва. Ризик і можливі масштаби по' рушення екологічної рівноваги збільшуються в процесі еко' номічного зростання. Проблеми екологізації переходять від старих видобувних галузей до нових, з високими техно' логіями. Так значний рівень катастрофічності притаманний ядерній енергетиці та хімічній промисловості, житлово'кому' нальному господарству, транспорту. Практика свідчить про масштабний і незворотний збиток, який наносять такі катаст' рофи природі та людині. Сьогодні загальновизнаною в економічній науці є кон' цепція сталого, екологічно збалансованого економічного зрос' тання, яка охоплює усі сфери життєдіяльності на всіх рівнях (макроструктура, підприємства, організації, споживачі) і спря' мована на те, щоб економічна рівновага та перехід її від базово' го до вищого рівня не супроводжувалась порушенням рівнова' ги екологічної, тобто забезпечувалась еколого'економічна рівновага. Досягнення такої рівноваги можливе на шляху еко' лого'економічного розвитку суспільства, що потребує переходу до екологічної парадигми економіки. На відміну від існуючої думки про те, що економічна парадигма економіки передбачає розгляд останньої як інструмента упорядкування взаємодії лю' дини і природи, вважаємо, що економіка є ланкою, яка опосе' редковує зв’язок людини та навколишнього середовища і у цьо' му значенні, перш за все, виступає руйнівною силою по відно' шенню до природи. Тому упорядкуванню підлягають зв’язки економіки і природи через відповідну систему управління — екологічно орієнтоване управління. 451
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Теоретичні передумови екологічно орієнтованого уп' равління економікою виходять із суті еволюції власне еко' логічних проблем. У практичній діяльності це повинно відоб' ражатись у тому, що розвиток суспільно'економічних про' цесів буде моделюватись і програмуватись з урахуванням се' редовища життєдіяльності людей з певними параметрами, які не суперечать природним процесам розвитку екосистем. Тому механізм економічного регулювання господарської діяльності повинен враховувати всю множинність чинників, які обумов' люють еколого'економічну рівновагу. З цією метою механізм подолання структурно'екологічних суперечностей певного рівня повинен узгоджуватися з екологічно орієнтованими формами регулювання економіки, оскільки структура еко' номічного виробництва є вагомим носієм екологічного імпера' тиву в системі управління. Із структурним блоком еколого'економічних проблем пов’язане виявлення чинників шкідливого впливу й еко' логічних реципієнтів, особливо тієї частини суспільства, яка зазнає цього впливу. Встановлено, що виявлення еколого'еко' номічної конфліктної ситуації доцільно проводити за галузе' вою і територіальною структурою, що дає підстави для прий' няття управлінських рішень щодо вдосконалення структури та посилення природоохоронної діяльності.
13.2. Åêîëîãî-åêîíîì³÷íèé ñòàí ïðîäóêòèâíèõ ñèë ðåã³îí³â Óêðà¿íè Прогрес полягає у зростанні екологічності структури ви' робництва, яка поступово зменшуватиме необхідність у при' родоохоронній діяльності, тобто остання обумовлена недо' статньою екологічністю структури виробництва. Але оскільки на сучасному етапі розвитку екологізація не може бути по' вною (100'відсотковою), то прогрес полягає у зміні співвідно' шення між екологізацією структури і природоохоронними за' ходами, викликаними її недосконалістю. Чим менша не' 452
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
обхідність у природоохоронних заходах, тим вищий рівень розвитку структури економіки. Для виміру цього співвідно' шення можна запропонувати показник відношення обсягу капітальних вкладень на охорону навколишнього середовища та раціональне використання природних ресурсів до капіталь' них вкладень на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств (табл. 13.1). Таблиця 13.1 Показники екологізації економічного виробництва в Україні
1990 1995 1996 1997 1998 1999 2000 2003 2004
Êàï³òàëüí³ âêëàäåííÿ íà ïðèðîäîîõîðîíí³ çàõîäè
2004 äî 1990, % Êàï³òàëüí³ âêëàäåííÿ íà òåõí³÷íå ïåðåîçáðîºííÿ ³ ðåêîíñòðóêö³þ ä³þ÷èõ ï³äïðèºìñòâ
³äíîøåííÿ îáñÿãó êàï³òàëüíèõ âêëàäåíü íà ïðèðîäîîõîðîííó ä³ÿëüí³ñòü äî ¿õ îáñÿãó íà òåõí³÷íå ïåðåîçáðîºííÿ ³ ðåêîíñòðóêö³þ ä³þ÷èõ ï³äïðèºìñòâ
0,052 0,134 0,127 0,122 0,100 0,054 0,060 0,025 0,027
117,4
79,0
Як видно з динаміки цих коефіцієнтів, пропорція змінюва' лась у 90'і роки на користь заходів природоохоронної діяль' ності. За період 1990'1997рр. обсяги капітальних вкладень на технічне переозброєння і реконструкцію діючих підприємств зменшились на 86,0, а на охорону навколишнього середовища — на 71,7%. У період 1998'2004 років пропорція змінилась загалом на користь технічного переозброєння і реконструкції підприємств. Безумовно, таку динаміку не можна трактувати однозначно — необхідно нарощувати як капітальні вкладення на природоохоронні заходи, так й інвестиції в технічне переозб' роєння й реконструкцію вже діючих підприємств. Також, кош' ти на природоохоронну діяльність у сучасній статистичній звітності не можливо з високим ступенем достовірності відо' 453
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
кремити від коштів на раціональне природокористування, яке виступає елементом екологізації структури. Важливим чинником, який впливає на екологічний стан економіки, є галузева структура виробництва. Система еко' номічного виробництва в Україні на сучасному етапі розвитку передбачає розширену природоохоронну діяльність, що пов’язане з недосконалою галузевою структурою виробництва і низкою екологічних проблем, яку вона породжує. Структура економіки в широкому розумінні охоплює всі сфери людської життєдіяльності від мікро' до макрорівня. Однак на практиці доцільніше проводити аналіз галузевої структури економіки за агрегованими галузями і відтворювальною структурою еко' номіки, головною пропорцією в якій виступає розподіл національного продукту на кінцеве споживання та нагромад' ження. Скорочення обсягів виробництва звузило можливості вирішення проблем екологізації економіки і здійснення при' родохоронної діяльності. До того ж частка виробництва то' варів, які за своїм змістом пов’язані з використанням ресурсів, у структурі економіки України залишається досить великою, а в структурі послуг переважають ті, що здійснюють потужний вплив на навколишнє середовище — транспорт і житлово'ко' мунальне господарство. Нераціональність структури сприяє погіршенню усіх еколого'економічних показників держави. Так, за нашими розрахунками, щорічні втрати України від не' раціонального природокористування становлять близько 20% ВВП, в результаті чого наша держава входить до найбільш ре' сурсо' і природовитратних держав світу. В ринкових умовах господарювання на еколого'еко' номічні процеси в країні справляють безпосередній вплив прибутки від економічної діяльності. Прибуток виробничих підприємств безпосередньо пов’язаний з екологізацією вироб' ництва не лише в частині фінансування природоохоронних за' ходів, але і в тому, що вплив їх на розміри прибутку може бу' ти позитивним, зокрема, у наступних випадках. По'перше, за рахунок інтенсифікації використання територій внаслідок 454
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
очищення їх від речовин'забруднювачів, звалищ відходів ви' робництва і споживання, що призводить до збільшення мож' ливостей розширення виробництв, зростання основного капіталу, обсягу та розширення номенклатури продукції, що випускається. На кінець 2000р. у сховищах організованого складування і на території підприємств знаходилось 2969,9 млн. тонн токсичних відходів, з яких 62,2% — на території Дніпропетровської і 20% — Донецької областей. У Хер' сонській області знаходиться незначна кількість відходів, але майже 44% з них відноситься до І класу небезпеки. Це відходи гальванічного виробництва, які зберігаються на полігоні ВАТ “Південелектромаш” м. Нова Каховка. По'друге, за рахунок покращення здоровя населення, зменшення захворюваності, економії на витратах праці. Так, кількість уроджених аномалій (вад розвитку, деформацій і хромосомних порушень) за 90'і роки зросла з 41 тис. у 1990р. до 62 тис. у 2000р. Кількість вперше зареєстрованих випадків таких захворювань у розрахунку на 100 тис. населення збільшилась за ці роки майже на 60%. По'третє, проведення заходів щодо охорони природного середовища і екологізації виробництва обумовлює підвищен' ня якості виробленої продукції, у тому числі завдяки збільшенню її екологічності, що дає можливість підняти її ціну і одночасно зробити конкурентоспроможною. Для розрахунку виробничого ефекту, який отримують в результаті збільшення обсягів і номенклатури продукції, а та' кож підвищення її якості під час проведення природоохорон' них заходів використовується наступна формула: Эпр= (Ці – Сі)·Ві — (Цj – Cj)⋅Bj,
(1)
де: Ці, Сі, Ві — ціна, собівартість та обсяг j'того виду про' дукції, яка випускається до проведення природоохоронних за' ходів; m — номенклатура продукції, виробленої до проведення природоохоронних заходів; 455
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Цj, Сj, Вj — ціна, собівартість та обсяг продукції, що випус' кається після проведення природоохоронних заходів; n — номенклатура продукції, виробленої після проведення природоохоронних заходів. Реалізація впливу природоохоронного ефекту на зростан' ня прибутковості виробництва матиме позитивні наслідки в процесі вдосконалення відтворювальної структури економіки кожного регіону. Індикатори екологічного стану регіонів відо' бражено у табл. 13.2. Наведені дані дозволяють простежити пряму залежність між масштабами і структурою регіонального виробництва та за' брудненням навколишнього середовища. Безумовно, найбільшими забруднювачами є регіональні системи з потуж' ним промисловим комплексом загальнонаціонального значен' ня. Це, перш за все, старопромислові регіони — Дніпропетровсь' ка, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області, загаль' на частка яких у промисловому виробництві України незнач' ним чином перевищує 50% а у забрудненні природних поверх' невих водних об’єктів — 63,8%, у тому числі водами, що скида' ються без очищення — 84,0%. Викиди шкідливих речовин в ат' мосферне повітря стаціонарними джерелами в загальному об' сязі їх в Україні становили 79,7%. Висока питома вага промис' ловості також у регіональних комплексах Полтавської, Сумсь' кої, Миколаївської областей, але за обсягами промислового ви' робництва ці регіони займають шосте, дванадцяте й одинадцяте місця. Розміри їх шкоди навколишньому середовищу в загаль' нонаціональних масштабах дещо менші: у скиданні забрудне' них зворотних вод у природні поверхневі об’єкти їх частка ста' новить лише 2,1%. У той же час через відсутність очисних спо' руд високу питому вагу у скиданні забруднених зворотних вод без очищення має Одеська область — 5,8%. Викиди шкідливих речовин в атмосферне повітря пов’язані з роботою транспорту та потужністю транспортних комплексів. Специфіка цієї галузі така, що обсяги вироб' ництва менш диференційовані за регіонами, але і вони, як пра' вило, знаходяться у прямій залежності від потужності всього 456
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ñòàö³îíàðíèìè äæåðåëàìè
ïåðåñóâíèìè çàñîáàìè
Ñêèäàííÿ çàáðóäíåíèõ çâîðîòíèõ âîä ó ïðèðîäí³ ïîâåðõíåâ³ îá’ºêòè
áåç î÷èùåííÿ
íåäîñòàòíüî î÷èùåíèõ
×àñòêà ó çàãàëüíîìó îáñÿç³ ñêèäàííÿ çâîðîòíèõ âîä, â³äñîòê³â
Таблиця 13.2 Індикатори екологічного стану регіонів України за 2004р., відсотків до підсумку
100 0,8 1,8 0,2 21,0 38,5 0,5 0,2 5,7
100 4,2 3,2 2,1 8,1 10,9 2,4 1,8 5,7
100 2,3 1,0 0,0 19,3 22,5 1,1 0,5 12,2
100 4,5 0,0 0,0 26,1 16,9 0,3 0,1 33,2
100 2,6 1,3 0,0 17,3 24,2 1,3 0,5 6,0
30 20 4,3 2 45 44 54 27 44
4,2
2,2
0,9
0,0
1,2
35
1,9 0,7 10,9 2,2 0,5 0,7 1,7 0,4 0,7 0,3 3,6 0,2 0,4 0,8 0,1 0,9 0,8 0,1
4,5 2,0 5,5 4,2 2,1 4,5 3,9 2,0 2,4 1,5 6,8 2,3 1,9 3,0 1,4 2,2 7,9 1,3
0,5 1,2 9,2 2,3 1,3 6,2 0,5 0,8 0,3 0,1 0,6 0,1 0,3 0,8 0,2 0,9 13,8 1,1
0,5 0,0 6,3 0,4 0,3 5,8 0,0 0,8 0,1 0,1 1,5 0,1 0,0 1,1 0,5 3,4 0,9
0,5 1,5 10,0 2,9 1,6 6,3 0,6 0,7 0,4 0,1 0,4 0,0 0,4 0,7 0,1 1,2 16,8 1,2
2 51 73 27 40 45 8 24 13 4 6 2 16 12 17 23 51 57
ðå÷îâèí â àòìîñôåðíå ïîâ³òðÿ Ðåã³îíè, îáëàñò³
Óêðà¿íà ÀÐ Êðèì ³ííèöüêà Âîëèíñüêà Äí³ïðîïåòðîâñüêà Äîíåöüêà Æèòîìèðñüêà Çàêàðïàòñüêà Çàïîð³çüêà ²âàíîÔðàíê³âñüêà Êè¿âñüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ëóãàíñüêà Ëüâ³âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Ïîëòàâñüêà гâíåíñüêà Ñóìñüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õàðê³âñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³âåöüêà ×åðí³ã³âñüêà ì.Êè¿â ì.Ñåâàñòîïîëü
457
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
виробничого комплексу регіону, за винятком морського транспорту. До найбільших забруднювачів атмосферного повітря пе' ресувними засобами слід віднести наступні транспортні систе' ми: Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Лу' ганську, Львівську, Одеську, Харківську та м. Київ. Внесок їх у викидах шкідливих речовин пересувними засобами — 58,1%. До потужних забруднювачів повітря пересувними засобами відносяться також Автономна Республіка Крим і Полтавська область, які не мають потужної транспортної системи, що по' яснюється віковим складом транспортного парку. Таким чином, забруднення атмосферного повітря також має виражений регіональний характер. Його формуванню спри' яють чинники як структурного, так і технологічного характеру: застосування фізично й морально застарілого обладнання в усіх галузях матеріального виробництва та послуг; використання у виробництві технологій і речовин, заборонених у більшості країн світу; перевантаження територій виробничими об’єктами. Разом з тим, не можна пов’язувати процеси забруднення території лише із промисловим виробництвом і роботою транспорту. Негативний вплив на природне середовище здійснює і така галузь сфери послуг, як житлово'комунальне господарство. Це, насамперед, стосується Луганської області, де частка цих галузей у структурі регіонального виробництва досягала у 1999р. — 6,7%; Львівської і Дніпропетровської — відповідно 6,5; Автономної Республіки Крим і Харківської об' ласті — 6,2, а також Чернівецької — 6,1%. Наявність на цих те' риторіях потужного комплексу послуг житлово'комунального господарства пояснюється високою урбанізованістю території та розташуванням індустрії відпочинку і оздоровлення, що пов’язане з їх природно'кліматичними умовами. Зокрема, це стосується Криму. Фактор структури регіонального вироб' ництва сприяє формуванню зон, які потребують посиленого державного екологічного контролю. Загалом найбільш забруднені території розташовані в рай' оні Придніпров’я, Донбасу, східної частини Причорномор’я, 458
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Полісся, Чернівецької області, а також у великих містах. Ра' зом вони охоплюють площу майже 61 тис. км2 (10,1% загаль' ної площі країни). До умовно чистих слід віднести центральну частину держави та невелику частину прибережної смуги Криму. В цілому умовно чисті та помірно забруднені території складають відповідно близько 50 і 150 тис. км2, або 8,1 та 24% території держави. Користь від умовно чистих зон, з огляду на екологічну ситуацію, полягає в тому, що на їх території майже повністю відсутні потужні промислові об’єкти і специфічно проявляються абіотичні чинники. Узагальнюючи, зазначимо, що майже 50% території України віднесено до сильно забруд' неної та забрудненої, а саме: 117 і 224,4 тис. км2 відповідно. На екологічний стан держави впливають також її гео' графічні особливості, які обумовлюють специфіку структури економіки. Так, розташування на її території нижньої течії ве' ликих річок Дунаю і Дніпра та інших сприяли розміщенню вздовж їх течії великої кількості потужних і особливо еко' логічно небезпечних промислових підприємств хімічної та ме' талургійної галузей з незавершеними технологічними цикла' ми, а також сільськогосподарських підприємств, міст та інших населених пунктів часто із застарілою або недосконалою ка' налізаційною системою.
13.3. Øëÿõè é çàñîáè ôîðìóâàííÿ åêîáåçïåêè â ãàëóçÿõ âèðîáíèöòâà òà åêîíîì³ö³ ðàéîí³â Створення і функціонування ресурсно'екологічної струк' тури супроводжується фізико'хімічними та біологічними пе' ретвореннями в природних системах. Економічна вартість та' ких перетворень у природних системах полягає, по'перше, у можливих змінах (зростанні) затрат на виробництво, пов’яза' них з додатковими витратами на видобуток ресурсів, їх очист' ку, підготовку будівельних і промислових майданчиків, ре' культивацію земель тощо; по'друге, в деградації природно'ре' сурсного потенціалу відповідної території. 459
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Споживання природних ресурсів під час створення і функціонування ресурсно'екологічних ланок просторових структур відбувається у прямій і зворотній формі: у виробни' чому процесі та у формі виведення відходів виробництва. Ос' танню (зворотну) форму можна кваліфікувати як приховану, що стає очевидною у процесі зворотних зв’язків вже зміненої під час виробничої діяльності природної системи з підприємством. Одним з важливих завдань зменшення негативного струк' турного впливу виробничої діяльності на природне середови' ще є зменшення прихованого — зворотного ресурсо' або при' родоспоживання. Для характеристики такого впливу можна використовувати показники прямого, зворотного і загального, інтегрального впливу підприємницької діяльності в різних га' лузях економіки, зокрема: промисловості, будівництві, сільському господарстві. Розрахунок впливу можливо і не' обхідно здійснювати на мікрорівні, тобто рівні кожного окре' мого підприємства. Вагомим елементом економіко'екологічної структури, в тому числі просторової, є технологічна, яка виступає окремою підструктурою у народногосподарському комплексі кожного регіону і України в цілому та визначає техногенне наванта' ження на їх територію і техногенну безпеку. Високий рівень розвитку індустрії в Україні призвів до сформування потуж' ної техносфери, внаслідок чого деякі регіони держави, в основ' ному старопромислові, зазнають значних техногенних наван' тажень на природне середовище. Особливими елементами природно'техногенної структури (техносфери) є потенційно небезпечні виробництва, до яких відносяться об’єкти високого ступеня ризику, відносно раптове порушення технологічних систем на яких викликає складні зміни в регіональних (ло' кальних, зональних тощо) економіко'екологічних системах. Ці об’єкти є, як правило, елементами важких галузей промис' ловості та сфери матеріальних послуг. Диспропорції у формуванні структури економіки Ук' раїни, недоліки і прорахунки у розміщенні виробництв при' 460
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
звели до концентрації великої кількості підприємств хімії та нафтохімії, чорної і кольорової металургії, атомних та гідрое' лектростанцій, розгалуженої мережі трубопроводів. Не' своєчасне виведення застарілих основних фондів і викорис' тання застарілих технологій та обладнання створили додатко' ву кількість об’єктів, які слід віднести до потенційно небезпеч' них. Ці чинники обумовили надмірну концентрацію по' тенційно небезпечних об’єктів на певних територіях. Слід зазначити, що у період 1991'2000 рр. сформувалася тенденція, коли скорочення виробництва не супроводжува' лось відповідним послабленням його негативного впливу на довкілля, тобто вплив екодиструктивної діяльності в розра' хунку на одиницю доданої вартості по названих галузях збільшувався. Таке становище дещо виправилось у 2000'2005 рр. із початком зростання виробництва. Незважаючи на те, що із становленням незалежності Ук' раїни проголошено курс на структурне реформування еко' номіки, зокрема промисловості, здійснення структурних зру' шень на користь галузей, які задовольняють потреби людини і не наносять великої шкоди навколишньому середовищу, тобто є соціально' та екоорієнтованими, і сьогодні переважають га' лузі важкої індустрії. Так, зміни у пропорціях між вироб' ництвом засобів виробництва (група “А”) і предметів спожи' вання (група “Б”) вказують на те, що це співвідношення не відповідає ні соціальній , ні екологічній орієнтації держави, а також не вказують на будь'які зміни курсу на користь ресур' со' і природоекономного шляху розвитку. У фактичних цінах питома вага виробництва засобів виробництва не тільки не зменшилась, а навпаки, зросла, на відміну від предметів спо' живання, які мають задовольняти потреби внутрішнього спо' живчого попиту, в тому числі попиту в чистому життєвому просторі. За 1990'1996рр. ця пропорція змінилась з 62,9 до 37,1 на 78,5 до 21,5%. На жаль, таке співвідношення у наступні роки не розраховувалось Держкомстатом України. Але тен' денцію у його зміні можна прослідкувати за динамікою струк' тури промислового виробництва. Так, за період економічної 461
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
кризи 90'х років 1991'2000рр. частка електроенергетики у за' гальному обсязі промислового виробництва зросла з 3,2 до 12,1%, паливної промисловості — з 5,7 до 10,1, чорної мета' лургії — з 11 до 27,4, кольорової — з 1,1 до 2,4, хімічної і наф' тохімічної — з 5,5 до 5,9%, в той час, як частка галузей, що за' довольняють кінцевий попит населення, скоротилась: легкої — з 10,8 до 1,6, харчової — з 18,6 до 16,8%. Такі зміни харак' терні для зрушень пропорції на користь виробництва засобів виробництва, продукції проміжного споживання. Згідно із світовим досвідом, за соціально' і екологоорієнтованими стан' дартами питома вага промислового виробництва групи “А” не повинна перевищувати 55'60%. При цьому важливо вдоскона' лювати технологічну структуру важких галузей промисло' вості та покращувати їх структурну якість. Оцінка галузей промисловості з огляду на задоволення потреб України у валютних надходженнях також дає невтішний результат. Так, на зовнішньому ринку головною статтею експорту залишається металургійна промисловість, яка забезпечує і в умовах сьогоднішнього економічного спаду майже 40% валютних надходжень. Разом з тим ця галузь є за' надто енергомісткою, має техногеннонебезпечний характер, забруднює атмосферу і водойми, завдає великої шкоди здо' ров’ю населення. Негативний вплив на формування структури промислового виробництва в Україні має також необґрунтова' не, деформоване ціноутворення, згідно з яким ціни на проміжну продукцію зростають швидше, ніж на продукцію кінцевого попиту. Через це найбільш постраждали в умовах економічної кризи регіони, спеціалізацією яких є соціальноз' начущі галузі. У більш вигідному становищі знаходяться ста' ропромислові регіони, що спеціалізуються на важких, базових галузях промисловості. До специфічних структурних елементів, якими виступа' ють потенційно небезпечні виробництва, у галузі промисло' вості відносяться об’єкти електроенергетики, металообробки і машинобудування, хімії та нафтохімії, виробництва легкої промисловості. Так, в Україні функціонує 16 блоків АЕС і 44 462
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
великі енергооб’єкти. Крім цього, існують понад 2500 об’єктів, на яких застосовуються отруйні речовини. Потенційно небез' печними в Україні є 165 металообробних і машинобудівних заводів, 216 фабрик та заводів хімічної і легкої промисловості, сім ГЕС, 74 ТЕС. У зоні функціонування цих підприємств мешкає значна частина населення України. Взаємодія потен' ційно небезпечних виробництв з природним середовищем і населенням утворює особливі, небезпечні регіональні, а іноді й національні (залежно від оцінки ступеня небезпеки) струк' турно'екологічні зони, які потребують регулювання на базі чітких законодавчих актів і моніторингу. Для подолання негативного впливу структурного чинника на екологічний стан регіонів України необхідно в промисловій політиці, а також в соціально'економічних й екологічних про' грамах розвитку територій і держави в цілому враховувати на' ступні ключові моменти. По'перше, для економіки держави характерне перевищення обсягу виробництва важких галузей промисловості, продукція яких має проміжний характер. По' друге, економічно невигідна і невиправдана енерго' і ресур' сомісткість промислового виробництва. По'третє, значно ско' рочується обсяг виробництва екологічно чистих галузей, про' дукція яких має найшвидший обіг і сприяє поповненню надхо' джень у бюджети усіх рівнів. По'четверте, недостатньо врахо' вується екологічний чинник у процесі розміщення промисло' вих підприємств і, по'п’яте, недостатнє управління промисло' вою галуззю, повільна реструктуризація промислових підпри' ємств. У цьому зв’язку врахування структурно'економічного фак' тора в процесі здійснення природоохоронної діяльності в про' мисловості повинно базуватись на таких загальних засадах: • під час здійснення реструктуризації промислового ви' робництва регіонів орієнтуватись на відповідність на' прямів структурних зрушень необхідності збереження природи як умови існування населення; • створення цінового механізму перерозподілу ресурсів нагромадження між добувними і переробними галузями; 463
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• формування збалансованої системи природокористу' вання, яка відповідає потребам структурної трансфор' мації промислового виробництва; • відновлення попиту на продукцію вітчизняного вироб' ництва шляхом підвищення її якості, в тому числі еко' логізації; • створення багатогалузевих територіально'виробничих комплексів через випереджаючий розвиток соціально' значущих галузей з невеликим техногенним впливом на навколишнє середовище; • орієнтація на місцевий природно'ресурсний потенціал з урахуванням необхідності його збереження і віднов' лення; • прискорене запровадження природо' і енергозберігаю' чих технологій; • підвищення частки науко' та інноваційноємних галу' зей промисловості в її загальній структурі; • зменшення землемісткості промислового виробництва до рівня нормативів, • максимальне збільшення використання відходів гірни' чого виробництва і відходів збагачення. Надзвичайно важливе значення має вирішення останньо' го, так як в структурі надходження і використання відходів прихований великий резерв ресурсів виробництва та поліпшення екологічного стану шляхом більш повного засто' сування відходів, які нині часто завдають незворотної шкоди природному середовищу регіонів. Не менш складною є ситуація з екологізацією сільськогос' подарського виробництва і здійснення у цій галузі природоохо' ронної діяльності. Екстенсивне природокористування, харак' терне для України, осушення боліт, зарегулювання стоку рік призвели до знищення близько 70% цінних природних ком' плексів та ландшафтів держави. На відміну від розвинених країн світу сільськогосподарське освоєння території України перевищує потреби збереження природного середовища і скла' дає сьогодні майже 60%. У Німеччині, Франції, Великобританії 464
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
цей показник становить менше, ніж 32%, а в Сполучених Шта' тах Америки — 15,8%. Залучення такої значної території до сільськогосподарського використання супроводжується зни' женням ефективності виробництва, точніше, є його наслідком. Зокрема, спостерігаються значні втрати продукції під час зберігання і транспортування. Але скорочення сільськогоспо' дарського освоєння території відбувається незначними темпа' ми: за останні п’ятнадцять років воно склало всього 4%. Розрахунки показують, що на одного мешканця нашої дер' жави припадає 0,8 га сільгоспугідь, у тому числі 0,6 га ріллі, в Європі — відповідно 0,4 і 0,2 га. Економічно необґрунтованим й екологічно шкідливим є залучення до обробітку малопродуктивних угідь, які поєдну' ють прируслові луки, пасовища та схилові землі. Антропоген' ний вплив на природне середовище постійно і невиправдано зростає, що спричиняє деградацію земель. Вміст гумусу за ос' танні 20 років зменшився з 3,5 до 3,2% і триває, що знижує ро' дючість землі, її продуктивність. Характерним явищем стала водна та вітрова ерозія земель, від яких потерпають відповідно 10,5 та 105 млн. га, що складає майже третину усіх угідь. Важливою складовою природоохоронної діяльності у сільському господарстві є зниження агропромислової інтокси' кації, зокрема зменшення рівня забруднення земель, у тому числі сільгоспугідь цезієм'137 і стронцієм'90, якими забруд' нено 8,5 млн. га земельної площі. Негативний вплив на довкілля чинить і нераціональна структура посівних площ, що призвело до виснаження значної частини земельної площі інтенсивними культурами. Слід до' дати, що в сучасних умовах майже 40% органічних добрив, от' риманих із тваринницьких комплексів та птахоферм, які мо' жуть і повинні використовуватись саме як добрива, перетво' рились на потужне джерело забруднення навколишнього сере' довища. Окреме місце в комплексі проблем екологізації виробництва в Україні займає питання вдосконалення структури аграрної сфери АПК і, зокрема, оптимізація пропорцій між двома основ' 465
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ними галузями: землеробством і тваринництвом та поліпшен' ням структури останнього. Тваринницькі галузі, з огляду на ан' тропотехногенне навантаження на природне середовище, на су' часному рівні їх розвитку і технологічної організації, є еколого' дестабілізуючими, з високою природо' і ресурсомісткістю. Особ' ливо це стосується скотарства і свинарства. Їх негативний вплив на довкілля виявляється у забрудненні водойм і повітря, приско' ренні деградації землі. Важливо і те, що сучасна м’ясо'молочна промисловість споживає велику кількість енергії, водних ре' сурсів та кормів. Для відгодівлі тварин використовуються зелені корми, сіно, солома, силос, а також значна частина врожаю зер' нових і зернобобових культур. Загалом тваринництво в Україні є земле', водо' і енергомістким. Підвалиною таких негативних явищ у галузі є причини економічного і, зокрема, структурного характеру, а саме: • зниження платоспроможного попиту сільського госпо' дарства через диспаритет цін для закупівлі техніки, паливно' мастильних матеріалів, що порушує агротехнічні строки вико' нання технологічних операцій, зменшує віддачу сільськогос' подарського виробництва; • диспеціалізація сільськогосподарських підприємств і зниження ефективності їх функціонування; • неврахування земельної ренти та інших доходів, які за своєю природою належать трудівникам сільського господарст' ва, посередниками та фінансовою системою; • зростання в структурі сільськогосподарського вироб' ництва сектора селянських і особистих підсобних господарств, продукція яких не набуває товарного характеру; • нестача фінансових і матеріальних коштів для прогре' сивної трансформації сільськогосподарського виробництва; • недостатність інвестиційних ресурсів для оновлення ос' новних, у тому числі природоохоронних, фондів сільського господарства; • зменшення державних витрат на охорону природного се' редовища, відсутність реальних передумов екологізації сіль' ськогосподарського виробництва. 466
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Зменшення негативного структурно'економічного впливу на екологічну ситуацію у сільському господарстві передбачає : • проведення структурної політики, яка сприяє збагачен' ню сільськогосподарської галузі відповідно до її функції у на' родногосподарському комплексі України, що дозволить ви' робникам самостійно вирішувати проблеми з охорони природ' ного середовища; • економічно обґрунтовані організаційні зміни сільсько' господарського виробництва, структурне регулювання галузі, зокрема: посилення управління держави земельними ресурса' ми, наукове обґрунтування і регулювання структури посівних площ; • інституційні зміни в галузі, формування багатоукладно' го сільського господарства, створення ефективних фермерсь' ких підприємств; • зменшення розораності земель за рахунок підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва; • дотримування екологічних умов охорони земель у про' грамах розвитку регіонів (Полісся, Карпати, Поділля) і таких, що передбачається розробити; • удосконалення системи національного рахівництва, яка на сьогоднішньому етапі запроваджується в Україні, з ураху' ванням виробничого фактора землі та ренти, яку володіння нею породжує; • поліпшення фінансових механізмів з метою перероз' поділу абсолютної земельної ренти на користь власників землі; • урахування в системі управління земельними ресурсами фактора необхідності відтворення землі та реалізація цієї ви' моги через відповідні земельні фонди. Нинішній етап розвитку продуктивних сил характери' зується тенденцією до зростання викидів речовин'забрудню' вачів у атмосферне повітря від автотранспорту. Підраховано, що у деяких містах вони становлять 65'90% загальної кількості викидів в атмосферу, зокрема у Вінниці, Житомирі, Івано'Франківську, Луцьку. 467
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Фактором екологічної стабільності виступає і безпека транспортних систем, які пов’язують окремі елементи еко' номічної структури як всередині держави, так і за її межами. В загальній структурі експорту'імпорту послуг транспортна ча' стка у 2000р. становила відповідно — 83,7 і 22%, морських — 12,5 і 4,4%, повітряних — 6,3 і 5,7%, автомобільних — 3,6 і 3,6%, залізничних — 9,4, і 10,4%. Послуги трубопровідного транс' порту є експортними і становлять в експорті послуг 50,2%. Залізницею щорічно перевозиться велика маса вантажів, близько 85% яких складають небезпечні речовини: горючі радіоактивні, інфекційні, вибухові тощо. Аварії та катастрофи з таким вантажем можуть наносити значної шкоди здоровю населення і навколишньому середовищу. Це стосується також морського й річкового транспорту. Пов’язані з цими видами транспорту аварії та катастрофи призводять до втрати людсь' ких життів, забруднення акваторії морів, озер і рік. Особливу небезпеку становлять аварії танкерів із нафтопродуктами. Через територію України за допомогою трубопровідного транспорту переміщається велика кількість вибухо' і пожежо' небезпечних речовин — нафти, газу, нафтопродуктів, аміаку тощо. Мережа трубопроводів становить: газопроводів — близько 17 тис. км, нафтопроводів — понад 7 і аміакопроводів — близько 1 тис. км. Особливо потерпають від аварійності магістральні газопроводи, що пов’язане з малою надійністю та низькою якістю антикорозійних покрить. Так, із 17 тис. км га' зопроводів майже 14,4 тис. мають цей недолік, внаслідок чого у 1996 р. у газовій промисловості сталося три аварії першої ка' тегорії. Одна з них трапилася через витік газу на магістрально' му газопроводі Новопсков'Аскай'Моздок поблизу Луганська, що призвело до тяжких екологічних наслідків. Екологічні проблеми житлово'комунального господарст' ва — це проблеми населених пунктів, територіальної структу' ри виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої струк' тури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах Ук' 468
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
раїни. Перевантаження територій виробничими об’єктами обумовило зростання концентрації населення і неспромож' ності об’єктів ЖКГ до його обслуговування. Дались взнаки і наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва. Невідповідність пропорцій між комунальними і промисло' вими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очи' щення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізо' ваної каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію ка' налізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентро' вані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, на' приклад, у сільському господарстві стає неможливим. Велика кількість населених пунктів не мають централізо' ваних систем каналізації (27 міст та 499 селищ міського типу), майже у 190 міських населених пунктах каналізаційні системи застарілі та неефективні, через що у водойми щоденно ски' дається 4,9 млн. м3 неочищених і недостатньо очищених стічних вод. Проблему становить велика кількість осадів та мулу, які накопичуються у каналізаційних очисних спорудах і є продуктом міських та промислових стоків. Це стосується старопромислових міст із спеціалізацією на важких галузях. Значною небезпекою вторинного забруднення природно' го середовища є відсутність оптимальних пропорцій між кон' центрацією населення і виробництв та можливостями пере' робки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяль' ності. Структурно'екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке перероб' ляється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири та' ких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього се' редовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття 469
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферно' го повітря1. Безпосередньою причиною погіршення екологічної ситу' ації в галузі стало помітне скорочення капітальних вкладень у житлово'комунальне господарство, яке у період 1990'2000 рр. становило майже 75%. Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер і впливає на природно'ресурсну сферу. Ускладнюється екологічна ситуація у лісовому госпо' дарстві України. Майже весь лісовий фонд знаходиться під ан' тропогенно'техногенним впливом, що призводить до втрати са' морегуляції і відновлення лісових насаджень, близько 205 тис. га яких втрачено внаслідок промислових шкідливих викидів. Значної шкоди завдає надмірне лісокористування, що призводить до погіршення природних комплексів, виснажен' ня лісосировинної бази, деградації рослинного покриву, втра' ти рекреаційних комплексів держави. Такі негативні зміни по' значились і на обсягах виробництва у зв’язку з тим , що скоро' тилось забезпечення багатьох галузей економіки деревиною. В цілому обсяги заготівель деревини зменшились з 14,4 млн. м3 у 1990р. до 11,3 у 2000р. У зв’язку з цим внутрішні потреби держави у деревині сьогодні задовольняються лише на 30%. Загалом ситуацію з лісовими ресурсами можна охарактеризу' вати як таку, що не відповідає екологічним вимогам. Чинники, які спричинили погіршення екологічного стану у цій життєво важливій галузі, також мають структурно'економічний харак' тер і полягають у недостатній увазі з боку держави до галузі лісового господарства, відсутності чіткої організації робіт з лісовідновлення, нестачі фінансових коштів для проведення лісовідновлення і лісорозведення, порушення екологічних нормативів у промисловому та сільськогосподарському ви' 1
Методологічні засади комплексного розвитку і розміщення продук' тивних сил регіонів. Данилишин Б.М., Чернюк Л.Г., Фащевський М.І. та інші. — К., 1998. — С. 52'53.
470
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
робництві, житлово'комунальній галузі, будівельній індустрії, на транспорті. Водні ресурси характеризує потужне господарське наван' таження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоре' сурсних систем України. За розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі і скла' дає 0,61. Значно погіршується стан підземних вод, що пов’яза' не, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництві, необґрунтованим вико' ристанням пестицидів і мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресурсів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного середовища. Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є також мінералізація і підвищений вміст важких ме' талів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів стічних вод. Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еко' лого'економічний характер і можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести: • незбалансовану господарську діяльність; • структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою ; • незбалансованість обсягів водних ресурсів і вироб' ництва, що призводить до їх нераціонального використання; • штучну зміну режиму водних об’єктів, яка не завжди економічно доцільна; • наявність високоурбанізованих і високоіндустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої про' мисловості (металургія, нафтохімія) — потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси са' мовідновлення і самоочищення водних ресурсів; • нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення. Заходами щодо вирішення цих проблем, крім зазначеного вище, повинні передбачати реформацію структури економіки кожного регіону. Чільне місце у такій реформації має займати 471
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
потреба в раціональному використанні наявного природно'ре' сурсного і науково'виробничого потенціалу економічних рай' онів та областей України. Так, у Донецькій і Луганській областях реформування пе' редбачає: структурну перебудову і техніко'технологічне переос' нащення вугільної галузі, чорної та кольорової металургії, хімічної промисловості, машинобудування і енергетики, при' скорений розвиток таких наукоємних галузей, як середнє, точ' не, транспортне машинобудування і електроніка; збільшення потужностей і обсягу виробництва у легкій та харчовій промис' ловості, збалансування виробництва в галузях спеціалізації з потребами економіки в цілому; створення умов для швидкого розвитку м’ясо'молочного тваринництва. Такі зрушення по' винні здійснюватись на засадах екологізації, тобто передбачати насамкінець покращення екологічної ситуації внаслідок запро' вадження екологобезпечних і природоекономних технологій, а також попередження і ліквідації наслідків шкідливого впливу териконів, шлако' і хвостосховищ, відстойників тощо. У Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській облас' тях головними напрямами структурного реформування по' винні бути: розвиток енергетики, вугле' і золотовидобутку, екологізація металургії, залізорудної і хімічної промисловості; подальший розвиток, реконструкція і технічне переоснащення машинобудування, особливо сільськогосподарського та космічного, вдосконалення структури АПК, формування цілісних очисних комплексів. Напрямами структурного реформування Полтавської, Сумської та Харківської областей є: техніко'технологічне оновлення таких галузей машинобудування, як тракторне і сільськогосподарське, автомобільне, розвиток електронної та електротехнічної промисловості; розвиток на принципово новій технічній основі переробних галузей харчової промис' ловості, формування екологічного сектора економіки на базі комплексного використання корисних копалин, ресурсів лісу, вторинної сировини, розбудови очисних комплексів у басей' нах річок Дніпро та Сіверський Донець. 472
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Для Київської, Черкаської областей та м. Києва головни' ми у структурній перебудові повинні бути: посилення соціаль' ної орієнтації, в тому числі екологізації виробництва; приско' рений розвиток легкої та харчової галузей, наукоємних галу' зей машинобудування (авіабудування, електроніки, точної ме' ханіки та оптики); формування технопарку на базі науково' виробничого потенціалу м. Києва; створення у столиці міжна' родного інфраструктурного центру; вирішення проблем еко' номічного і екологічного характеру, пов’язаних з катастрофою на ЧАЕС та нинішнім впливом цього фактора. У Волинській, Житомирській, Рівненській, Чернігівській областях шлях вирішення структурно'екологічних проблем мо' же бути наступним: реструктуризація промислового комплексу на основі модернізації машинобудівної галузі, зокрема сільсько' господарського машинобудування, техніки з видобутку і пере' робки мінеральної сировини, яка враховувала б потреби охоро' ни навколишнього середовища, приладобудування; створення підвалин інноваційноємних галузей з виробництва споживчих товарів (електропобутових); подальший розвиток сільського і лісового господарства на основі їх науково обґрунтованої пере' орієнтації в умовах радіаційного забруднення. У Вінницькій, Тернопільській, Хмельницькій областях ре' формування структури з урахуванням фактора екології поля' гає: в екологізації сільськогосподарського виробництва та аг' ропромислового комплексу; техніко'технологічному онов' ленні таких важливих галузей регіонального господарського комплексу і економіки в цілому як машинобудування та енер' гетика; розвитку рекреаційної індустрії; створенні еко' і техно' безпечних умов у зонах особливої уваги (Хмельницької АЕС, Кам’янець'Подільського цементного комбінату, Вінницького АО “Хімпром”). Для півдня України — Автономної Республіки Крим, Ми' колаївської, Одеської, Херсонської областей — важливе місце посідають такі заходи вирішення структурно'екологічних проблем: удосконалення структури економіки регіону в ціло' му з пріоритетним розвитком морегосподарського комплексу, 473
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
індустрії туризму та відпочинку; створення екобезпечних і природоекономних виробництв; запровадження ресурсо' та водозберігаючих технологій в галузях суднобудування, легкій, харчовій промисловості; розвиток і раціональне використання біоресурсів Азово'Чорноморського басейну; поступове технічне переоснащення усіх галузей народного господарства областей. В областях Карпатського регіону — Закарпатській, Івано' Франківській, Львівській, Чернівецькій — необхідно здійсни' ти реструктуризацію промисловості на базі впровадження найновіших технологій у таких галузях машинобудування, як електронне та електротехнічне, автомобільне, сільськогоспо' дарське, а також у хімічній промисловості. Важливим є розви' ток інших галузей по виробництву товарів і сфери послуг з низьким рівнем екодиструктивного впливу: прикордонна торгівля і співробітництво, рекреаційно'туристський ком' плекс, лісове господарство, а також створення системи проти' паводкових споруд на річках.
474
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ÐÎÇÄ²Ë 14. ÏÐÎÃÍÎÇÓÂÀÍÍß ÐÎÇÂÈÒÊÓ ² ÐÎÇ̲ÙÅÍÍß ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË 14. 1. Поняття, сутність і засоби прогнозування розвитку і розміщення продуктивних сил. 14.2. Прогнозування економічних процесів на мак1 рорівні. 14.3. Галузеве й регіональне економічне прогнозування
14. 1. Ïîíÿòòÿ, ñóòí³ñòü ³ çàñîáè ïðîãíîçóâàííÿ ðîçâèòêó ³ ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë. Життя суспільства й ефективна організація виробництва є неможливими без передбачення майбутнього, без прогнозу' вання перспектив його розвитку. Економічні прогнози не' обхідні для визначення можливих цілей розвитку суспільства і необхідних для їх досягнення ресурсів, для виявлення найбільш економічно ефективних варіантів планів, обґрунту' вання основних напрямків економічної політики. Державне прогнозування, індикативне планування, роз' робка програм економічного і соціального розвитку країни в цілому, окремих її регіонів та галузей народного господарства є одним із ефективних засобів системного поліпшення ситу' ації в Україні. Прийняття Верховною Радою України в 2000 році Закону “Про державне прогнозування та розроблення програм економічного і соціального розвитку України” визна' чає правові, економічні та організаційні засади прогнозних і програмних документів економічного та соціального розвитку України, окремих галузей економіки і регіонів як складових частин загальної системи державного регулювання розвитком. Прогноз розвитку і розміщення продуктивних сил являє собою попередню науково'аналітичну стадію роботи. Межі 475
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
процесу прогнозування і розробки планів непостійні. Вони за' лежать від стабільності процесів розвитку науки і техніки й від досконалості застосовуваних методів і технічних засобів про' гнозування. За часом упередження вищий рівень ієрархії займає про' гнозування, потім йде розробка планів. Прогнозування і скла' дання планів є елементами єдиної системи планування. Прогноз — це ймовірністне судження про стан якого'не' будь об’єкту (процесу або явища) у визначений момент часу в майбутньому й альтернативні шляхи досягнення яких'небудь результатів. Прогнозування — це процес формування прогнозів роз' витку об’єкта на основі аналізу тенденцій його розвитку. Прогностика — наука, що вивчає закономірності процесу прогнозування. Передбачення (наукове), як процес (рос. “предвидение”)– це достовірне, засноване на логічній послідовності судження про стан якого'небудь об’єкта (процесу, явища) у майбутньому. Передбачення (рос. “предсказание)' випереджальне відоб' раження дійсності, засноване на пізнанні законів розвитку об’єкта (процесу, явища). Поняття “наукове передбачення” і “прогнозування” відрізняються один від одного ступенем вірогідності оцінок майбутнього. “Передбачення” — більш ши' роке поняття, що включає в себе обидва попередніх. Спроще' но, вказані поняття можна розшифрувати: Прогнозування — ймовірно буде. Наукове передбачення — буде. Планування — повинно бути. Закордонним аналогом поняття “прогнозування” є термін “футурологія” — наука про майбутнє. В залежності від ступеню конкретності і характеру впливу на хід досліджуваних процесів розрізняють три форми перед' бачення: • гіпотезу (загальнонаукове передбачення), • прогноз, • план. 476
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Гіпотеза характеризує наукове передбачення на рівні за' гальної теорії. Це означає, що вихідну базу побудови гіпотези складають теорія і відкриті на її основі закономірності й при' чинно'наслідкові зв’язки функціонування і розвитку досліджуваних об’єктів. На рівні гіпотези дається якісна ха' рактеристика об’єктів, що виражає загальні закономірності їх поводження. Прогноз у порівнянні з гіпотезою має значно більшу виз' наченість, тому що є заснованим не тільки на якісних, але й на кількісних параметрах, і тому дозволяє характеризувати май' бутній стан об’єкта також і кількісно. Прогноз виражає перед' бачення на рівні конкретно'прикладної теорії. Таким чином, прогноз відрізняється від гіпотези меншим ступенем невизна' ченості і більшою вірогідністю. У той же час, зв’язки прогнозу з досліджуваним об’єктом (явищем, процесом), не є твердими, однозначними: прогноз носить ймовірнісний характер. План являє собою постановку точно визначеної мети і пе' редбачення конкретних, детальних подій досліджуваного об’єкта. У плані відображаються шляхи і засоби розвитку відповідно до поставлених задач. Головна відмітна ознака пла' ну — визначеність і директивність завдань. Таким чином, у плані передбачення одержує найбільшу визначеність і кон' кретність. План і прогноз являють собою взаємодоповнюючі одна од' ну стадії планування. При цьому прогноз виступає як фактор, що орієнтує існуючу практику на можливість розвитку в май' бутньому, а прогнозування — як інструмент розробки планів. Форми сполучення прогнозу і плану можуть бути різни' ми: прогноз може передувати розробці плану (як правило), випливати з нього (прогнозування наслідків прийнятого в плані рішення), проводитися в процесі розробки плану. Розходження між прогнозом і планом: план має директив' ний, а прогноз — ймовірнісний характер. План — однозначне рішення, у т.ч. і тоді, коли він розробляється на варіантній ос' нові. Прогноз — по самій своїй суті має альтернативний, варіантний зміст. Розробка прогнозів заснована на прогнос' 477
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
тичних методах, планування спирається на більш суворі й точні методи балансових та інших розрахунків. Мета прогнозування — створити наукові передумови для прийняття управлінських рішень. Ці передумови включають: • науковий аналіз тенденцій розвитку; • варіантне передбачення майбутнього розвитку; • оцінку можливих наслідків прийнятих рішень. Задачі економічного прогнозування включають в себе на' ступне: • з’ясування перспектив найближчого або більш віддале' ного майбутнього в досліджуваній області, керуючись реальними процесами дійсності; • сприяння виробленню оптимальних поточних і пер' спективних планів, спираючись на складений прогноз і оцінку прийнятого рішення з позицій його наслідків у прогнозованому періоді. Економічне прогнозування засноване на дослідженні най' важливіших закономірностей економічних процесів. Його те' оретичну основу складають засади економічної теорії, як на' уки про об’єктивні закони розвитку суспільного виробництва. Типологія прогнозів: I. За масштабом прогнозування: • макроекономічний (народногосподарський, системи національних рахунків); • структурний (міжгалузевий і міжрегіональний); • прогнози розвитку народногосподарських комплексів (транспортного комплексу, хімічного, машинобудівно' го, металургійного, аграрно'промислового, морегоспо' дарського та ін.); • прогнози галузеві (розвитку кольорової металургії, залізничного транспорту, соціально'культурної сфери, сільськогосподарського виробництва тощо); • прогнози регіональні (прогноз розвитку м. Києва, Чернігівської області, Поліського економічного району тощо); • прогнози розвитку первинних ланок народногоспо' дарської системи (підприємств, об’єднань, виробництва 478
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
окремої продукції, надання послуг. Сюди відносяться прогнози перевезень окремих специфічних видів про' дукції — зерна, нафтопродуктів тощо). II. За часом охоплення: • оперативні; до I місяця, припускає стабільність харак' теристик прогнозованого періоду; • короткострокові; від I місяця до I року, припускають кількісні зміни; • середньострокові; від I року до 5 років, припускають домінування кількісних змін; • довгострокові; від 5 до 15 — 20 років, припускають на' явність якісних змін; • далекострокові; понад 15'20 років, форма оцінки про' гнозованих подій — якісна. III. За характером досліджуваних об’єктів: • розвитку виробничих відносин; • наслідків НТП у галузі, • динаміки народного господарства (темпів, факторів, структури виробничих процесів); • відтворення виробничого апарату, трудових ресурсів, зайнятості і підготовки кадрів у даній галузі або сфері господарства. ІV. За функціональною ознакою: • пошуковими, в основі лежить збереження сформова' них тенденцій — принцип інерційності розвитку; • нормативними, розробляється на базі заздалегідь виз' начених цілей. Розрізняють три джерела прогнозної інформації: • накопичений досвід; • екстраполяція існуючих тенденцій; • побудова моделей прогнозованих об’єктів. Розрізняють також три способи прогнозування: • експертний (заснований на попередньому зборі інфор' мації — анкетування, інтерв’ювання, опитування і на судженнях експертів); 479
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• екстраполяція — вивчення попереднього розвитку об’єкта і перенесення закономірностей цього розвитку в минулому і сьогоденні на майбутнє; • моделювання — дослідження пошукових і нормативних моделей прогнозованого об’єкта у світлі очікуваних або намічуваних змін у його стані. Економічне прогнозування здійснюється в єдності з інши' ми видами прогнозування: • соціальним, • політичним, • демографічним, • науково'технічним та ін. Прогнози соціального розвитку і підвищення рівня життя народонаселення, як важлива складова, що визначає, зокрема, обсяги споживання товарів широкого вжитку, соціальних по' слуг, пасажирських перевезень, включають: • споживання населенням продуктів харчування і непро' довольчих товарів; • прогнози обсягів роздрібного товарообігу; • прогнози розвитку галузей соціальної інфраструктури; • прогнози розвитку галузей ринкової інфраструктури; • прогнози охоплення населення послугами міського, приміського та міжміського пасажирського транспорту; • прогнози розвитку торгового обслуговування, побуто' вого обслуговування населення; • прогнози розвитку загальної та спеціальної і вищої освіти, культури, охорони здоров’я, мистецтва, розвит' ку засобів масової інформації; • прогнози розвитку фізкультури і спорту, відпочинку, туризму; • прогнози розвитку екологічного стану довкілля та охо' рони навколишнього середовища. Прогнози соціального розвитку являють собою складний комплекс досліджень в області визначення соціально'еко' номічних потреб населення, виявлення тенденцій змін спосо' бу і якості життя. 480
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Прогнози науково'технічні є життєво важливими для про' гнозування таких інноваційних за своєю суттю галузей, як транспортне обслуговування. Виключною є їх роль для залізничного транспорту, враховуючи нагальну необхідність оновлення багато в чому морально та фізично застарілого ви' робничого апарату галузі. Прогнози політичні дають змогу визначити правове поле та суспільно'економічний простір майбутніх структурних зру' шень у галузі, рівень економічної безпеки держави, місце й роль галузі у вирішенні соціально'політичних питань розвитку. Основні задачі планування і прогнозування: • встановлення цілей розвитку господарства. Вибір цілей є результатом аналізу соціально'економічних, еко' логічних та соціально'політичних задач, які необхідно вирішити в суспільстві і які відображають об’єктивний характер дії економічних законів; • вишукування оптимальних шляхів і засобів досягнення цілей розвитку; • забезпечення програмованого розвитку галузей госпо' дарства, окремих регіонів країни та всього її народного господарства в цілому; • визначення людських, фінансових та матеріальних ре' сурсів, необхідних для досягнення поставлених цілей; • виявлення наявних резервів економічного розвитку; • вирішення комплексу завдань, необхідних для досяг' нення основної мети розвитку — всебічного забезпечен' ня потреб людини в товарах і послугах, сприяння її гар' монійному співіснуванню з природним середовищем функціонування продуктивних сил. Під системою соціально — економічного прогнозування розуміється сукупність методології та організація розробки прогнозів. Інакше кажучи, система прогнозування, це су' купність прогнозів перспективного розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, яка утворює систему економічних і соціальних прогнозів. Тобто, така система складається з: • економічних прогнозів; • соціальних прогнозів; 481
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• демоекономічних прогнозів; • науково'технічних прогнозів; • суспільно'політичних прогнозів; • екологічних прогнозів. Вихідними в підсистемі економічних прогнозів є прогнози первинних факторів відтворення: • природних ресурсів (водні, земельні, лісові, сировинні ресурси, мінеральні ресурси, деякі види енергії, ресурси світового океану) • демографічні прогнози, прогнози чисельності населен' ня (визначають прогнози трудових ресурсів); • екологічні прогнози (визначають екологічні обмеження (стимули) розвитку галузі); • науково'технічні прогнози (визначають прогнози роз' витку науки, визначення соціальних наслідків, прогно' зи розвитку та впровадження НТП у галузі народного господарства). Прогнози підсистеми соціального розвитку і підвищення рівня життя населення складаються зі: • споживання населенням продуктів харчування і непро' довольчих товарів; • обсягів роздрібного товарообігу торгівлі й громадсько' го харчування; • показників розвитку житлово'комунального господар' ства, побутового обслуговування населення; • прогнозів розвитку культури, мистецтва тощо; • прогнозів розвитку медичного обслуговування; • прогнозів розвитку освіти загальної та спеціальної; • показників надання послуг галузями транспорту та зв’язку. До основних принципів прогнозування відноситься су' купність теоретико'методологічних положень науки, на яких ґрунтується процес прогнозування. Основними принципами прогнозування є: • системність — вимагає взаємоув’язування й підпоряд' кованості прогнозів об’єкта прогнозування і прогнозно' го середовища та їхніх елементів; 482
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• адекватність (узгодженість) — вимагає узгодження нормативних і пошукових прогнозів різної природи і різного періоду упередження; • альтернативність (варіантність) — вимагає розробки варіантів прогнозу, виходячи з варіантів прогнозного середовища; • безперервність — вимагає коректування прогнозів у міру надходження нових даних про об’єкт прогнозування; • веріфікуємість — вимагає визначення вірогідності, точ' ності й обґрунтованості прогнозів; • рентабельність (прибутковість) — вимагає перевищен' ня економічного ефекту від використання прогнозу над витратами на його розробку; • наукова обґрунтованість — вимагає вивчення досяг' нень вітчизняного і закордонного досвіду формування прогнозу; • єдність політики й економіки — при розробці прогнозів слід виходити з загальнодержавних інтересів. Функції прогнозування випливають з цільових завдань, згідно яких складається прогноз. Основними функціями про' гнозування є: • науковий аналіз економічних, соціальних, науково' технічних процесів і явищ; • дослідження об’єктивних зв’язків соціально'еко' номічних явищ розвитку народного господарства; • оцінка об’єктів прогнозування; • виявлення альтернатив розвитку економіки й соціаль' ного розвитку; • нагромадження наукового матеріалу для обґрунтова' ного вибору визначених рішень. Науковий аналіз здійснюється у трьох стадіях: • ретроспекція; • діагноз; • проспекція. Ретроспекція — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта прогнозування для одержання його систематизованого опису. 483
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
На стадії ретроспекції відбувається збір, збереження й об' робка інформації, уточнення і формування структури і складу характеристик об’єкта прогнозування. Діагноз — етап прогнозування, на якому досліджується опис об’єкта прогнозування з метою виявлення тенденцій йо' го розвитку і вибору моделей і методів прогнозування. На стадії діагнозу проводиться аналіз об’єкту прогнозуван' ня з наступним вибором адекватного методу прогнозування. Проспекція — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляються прогнози об’єкту прогнозування, про' водиться оцінка вірогідності, точності або обґрунтованості прогнозу. Дослідження об’єктивних зв’язків — вивчення при' чинно'наслідкових зв’язків (визначається взаємозв’язок між визначеними факторами, або групами факторів). Оцінка об’єктів прогнозування базується на поєднанні ас' пектів детермінованості (закономірності) і невизначеності. При відсутності одного з них прогнозування втрачає зміст. При абсолютному детермінізмі — зникає можливість альтер' нативного вибору рішень. При абсолютній невизначеності — конкретне представлення майбутнього неможливо. Виявлення альтернатив економічного і соціального роз' витку є важливою складовою прогнозування. Прогнозна аль' тернатива — один із прогнозів, що складають повну групу можливих взаємовиключних прогнозів. До основних методів прогнозування відноситься су' купність практичних інструментів, засобів, які забезпечують його процес. У даний час, за оцінками вчених, нараховується понад 150 різних методів прогнозування. Метод прогнозування — це сукупність прийомів і способів мислення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, зовнішніх і внутрішніх зв’язків об’єкта прогнозування вивести судження визначеної вірогідності відносно майбутнь' ого розвитку об’єкта прогнозування. Основні класифікаційні ознаки методів прогнозування: • ступінь формалізації; • загальний принцип дії; • спосіб одержання прогнозної інформації. 484
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
За ступенем формалізації всі методи прогнозування поділяються на: інтуїтивні і формалізовані (т.зв. “сенсорні” методи). Інтуїтивне прогнозування застосовується тоді, коли об’єкт прогнозування або занадто простий, або настільки складний, що аналітично врахувати вплив багатьох факторів практично неможливо. У цих випадках використовують опитування екс' пертів. Отримані індивідуальні і колективні експертні оцінки використовуються як кінцеві прогнози, або як вихідні дані у комплексних системах прогнозування. Формалізовані методи прогнозування є діючими, якщо ве' личина глибини попередження укладається в рамки ево' люційного циклу. При виникненні в рамках прогнозного періоду “стрибка” у розвитку об’єкта прогнозування необхідно використовувати інтуїтивні методи як для визначення сили “стрибка”, так і для оцінки часу його здійснення. У цьому випадку формалізовані методи застосовуються для оцінки еволюційних ділянок роз' витку до і після стрибка. У залежності від загальних принципів дії інтуїтивні мето' ди прогнозування можна розділити на дві групи: • індивідуальні експертні оцінки; • колективні експертні оцінки. У групу індивідуальних експертних оцінок за способом одержання інформації можна включити: • метод “інтерв’ю”; • аналітичні доповідні записки; • написання сценарію. У групу колективних експертних оцінок входять: • анкетування; • методи “комісій”; • “мозкових атак” (колективна генерація ідей). Клас формалізованих методів у залежності від загальних принципів дії можна розділити на групи: • экстраполяційних методів; • системно'структурних методів аналізу; 485
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• асоціативних методів; • методів випереджальної інформації. У групу методів прогнозної екстраполяції входять методи: • найменших квадратів; • експонентного згладжування; • ймовірнісного моделювання; • адаптованого згладжування. До групи системно'структурних методів відносяться: • метод функціонально'ієрархічного моделювання; • морфологічного аналізу; • матричний; • сітьового моделювання; • структурної аналогії. Асоціативні методи можна розділити на: • методи імітаційного моделювання; • методи історико'логічного аналізу. У групу методів випереджальної інформації включають: • методи аналізу потоків публікацій; • оцінки значимості винаходів; • аналіз патентної інформації. Сучасне прогнозування є неможливим без використання комп’ютерної техніки та інформаційних технологій, серед яких найбільш популярним є прогнозування за допомогою вбудованих можливостей у системах управління базами даних SPSS, ACCESS, із застосуванням електронних таблиць EXCEL з інтегрованого пакету “Microsoft Office”, MATHCAD, з використанням геоінформаційних систем та інших програм' них продуктів, сумісних із сучасними операційними система' ми сімейств Windows (95, 98, 2000, ХР), UNIX (Linux) тощо. Класифікація моделей прогнозування. Слово “модель” є похідним від відповідного латинського терміну, що означає міру, зразок. У науці термін “модель” означає який'небудь умовний образ об’єкта дослідження, а в прогнозуванні — еко' номічні або соціальні процеси. Модель — один з найважливіших інструментів еко' номічного прогнозування. 486
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Зміст процесу моделювання по етапах: • конструювання моделі на основі попереднього вивчен' ня об’єкта або процесу; • виділення істотних характеристик або ознак об’єкту прогнозування; • теоретичний або ж експериментальний аналіз моделі; • зіставлення результатів моделювання з фактичними даними про об’єкт у процесі прогнозування; • коректування й уточнення моделі. Засобом вивчення закономірностей розвитку економіки, виробничих та соціальних процесів є економіко'математична модель. Вона представляє систему формалізованих співвідно' шень, що описують основні взаємозв’язки елементів, які утво' рюють економічну систему. З урахуванням фактора часу моделі можуть бути: • статичними (коли обмеження в моделі встановлені для одного визначеного відрізка часу); • динамічними (у цьому випадку обмеження встановлені для декількох відрізків часу). Прийнято розрізняти наступні види моделей: • факторні; • структурні; • комбіновані. Факторні моделі описують залежність рівня і динаміки то' го чи іншого економічного показника від рівня і динаміки еко' номічних показників'аргументів, що впливають на нього. Факторні моделі можуть включати різну кількість змінних ве' личин і відповідних їм параметрів. Найпростіший вид фактор' ної моделі — однофакторні. У них фактором є який'небудь ча' совий параметр. Багатофакторні моделі дозволяють одночасно враховува' ти вплив декількох факторів на рівень і динаміку прогнозова' ного показника. Приклад багатофакторної моделі: модель аналізу попиту на певний вид товару (наприклад, борошно) в залежності від доходів населення, цін, рівня насичення ринку, раціональних норм споживання та ін. 487
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Структурні моделі описують співвідношення, зв’язки між окремими елементами, що утворюють одне ціле або агрегат. Такі моделі є моделями структурно'балансового типу, де по' ряд з розбиванням якого'небудь агрегату на складові елемен' ти розглядаються взаємозв’язки цих елементів. Такі моделі мають матричну форму і застосовуються для аналізу і прогно' зу міжгалузевих і міжрайонних зв’язків. Найбільш розповсю' дженою формою структурно'балансової моделі є міжгалузе' вий баланс виробництва і розподілу продукції. У залежності від рівня агрегування показників розвитку народного господарства розрізняють: • макроекономічні; • міжгалузеві; • міжрайонні; • галузеві; • регіональні моделі. По аспектах розвитку даної галузі народного господарства розрізняють: • моделі відтворення основних фондів галузі; • моделі виробництва та споживання товарів (послуг); • транспортні моделі перевезень; • моделі відтворення трудових ресурсів галузі; • моделі систем фінансів і ціноутворення та ін. Основна модель економіки — це міжгалузевий баланс ви' робництва і розподілу продукції. Міжгалузевий баланс — це така модель економіки, у якій відображаються різноманітні натуральні і вартісні зв’язки на' родного господарства. Міжгалузевий баланс дозволяє визна' чити показники виробництва і розподілу продукції в народно' му господарстві з урахуванням взаємозв’язків виробництв, капітальних вкладень, трудових ресурсів і обсягів продукції по галузях і є базовою (основною) моделлю економіки. У натурально'вартісному міжгалузевому балансі передба' чається виробництво і розподіл найважливіших продуктів, по' слуг у розрізі відповідних секторів економіки. В нашій країні, як і у світі в цілому, використовується Система національних рахунків (СНР), як особливий вид даної моделі економіки. 488
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Міжгалузевий баланс містить дані про валову додану вартість, валовий внутрішній продукт, розподіл продукції по елементах кінцевого споживання (товарообіг, експорт, імпорт і т.д.). Згідно моделі міжгалузевого балансу виконуються два ти' пи розрахунків: • перший тип — по заданому рівню кінцевого споживання розраховується збалансований прогноз виробництва і роз' поділу продукції; • другий тип — включає змішані розрахунки, з заданими обсягами виробництва по одних галузях (продуктах) і задано' му кінцевому споживанню в інших галузях, розраховується баланс виробництва і розподілу продукції в повному обсязі. Перший тип розрахунків виконується на попередній стадії складання прогнозу; другий тип — застосовується для корек' тування прогнозів. Найбільш поширена матрична економіко'математична модель, елементи якої відображають зв’язки економічних об’єктів. У матричній моделі відображається структура витрат на виробництво, розподіл продуктів і знов створеної вартості. Матрична модель застосовується: • у міжгалузевому балансі; • при плануванні й програмуванні розвитку підприємств, організацій, регіонального виробництва; • для економічного аналізу. У рівнянні підсумків однойменних рядків і стовпців мат' ричної моделі знаходить вираження закон вартості: вартість розподілених і накопичених матеріальних благ і послуг дорівнює сумі вартості виробничих витрат і знов створеної вартості. Дані по рядку балансу відображають використання продукції кожної галузі. Дані по стовпцях балансу відобража' ють склад продукції галузі за вартістю. Макроекономічні моделі прогнозування. Економіко'мате' матичні моделі використовуються при складанні економічних прогнозів на макроекономічному рівні. До таких моделей відносяться: 489
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• однофакторні і багатофакторні моделі економічного зростання; • моделі розподілу валового внутрішнього продукту; • структурні, міжгалузеві, галузеві; • відтворення основних фондів і рухів інвестиційних по' токів; • транспортні логістичні моделі, моделювання товарних потоків; • рівня життя і структури споживання; • модель економіки, що розширюється; • розподілу заробітної плати і доходів та ін. При розробці макроекономічних моделей враховуються: • факторний аспект збалансованості народного господар' ства; • лаговий аспект збалансованості народного господарства; • структурний аспект збалансованості народного госпо' дарства і їх синтез на основі принципу оптимальності. Факторний аспект збалансованості народного госпо' дарства засновано на взаємозв’язку обсягу випуску продукції і витрат факторів виробництва (основних фондів і трудових ре' сурсів). Факторний аспект зводиться до визначення такої про' порції між факторами виробництва, що дозволяє забезпечити необхідний випуск продукції. Кількісні пропорції між обсягами виробництва і фактора' ми економічного зростання можуть бути визначені на основі показників ефективності витрат живої й уречевленої праці й обсягів цих витрат. Лаговий аспект збалансованості засновано на розподілі в часі витрат факторів виробництва і ефекту, що досягається при їх взаємодії. Метод досягнення лагової збалансованості пов’язаний з урахуванням залежності лагових характеристик від темпу зро' стання показників, що визначають процес відтворення основ' них фондів. Структурний аспект збалансованості ґрунтується на про' порціях між І і ІІ підрозділами суспільного відтворення (за' 490
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
собів праці і предметів споживання) та взаємозв’язках міжга' лузевих потоків продукції з елементами кінцевого споживан' ня. Структурні міжгалузеві моделі використовуються для складання прогнозу галузевої структури виробництва, вироб' ничих капітальних вкладень і трудових ресурсів. Структурна збалансованість народного господарства ґрунтується на про' порціях між виробництвом і розподілом продукції. Система макроекономічних моделей ґрунтується на ба' лансі системи національних рахунків. Специфіка макроекономічних процесів полягає в тому, що: • з одного боку, вони носять статичний характер, мають значну стійкість, інерційність, що дозволяє виявити найваж' ливіші тенденції розвитку; • з іншого боку, на народногосподарському рівні відсутні конкретні технологічні взаємозв’язки, внаслідок чого помітно знижується цінність техніко'економічної інформації. Макроекономічне моделювання є потужним інструмен' том прогнозного процесу, але має й свої недоліки, серед яких головною є невисока можливість оцінки структурних зру' шень, пов’язаних зі специфікою розвитку окремих галузей економіки.
14.2. Ïðîãíîçóâàííÿ åêîíîì³÷íèõ ïðîöåñ³â íà ìàêðîð³âí³ Економічне зростання (рост) — розширення масштабів виробництва, зростання випуску продукції, збільшення вало' вого внутрішнього продукту та національного доходу. Еко' номічне зростання є закономірністю функціонування і розвит' ку суспільства. Основа теорії економічного росту — теорія факторів. Фак' тори — це трудові, природні і матеріальні ресурси, залучені в економічний обіг, забезпечують при їх певному співвідношенні можливість розширеного відтворення й економічного росту. 491
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Економічний ріст може аналізуватися і прогнозуватися в двох аспектах: 1) матеріально'речовинному, факторному і вартісному, 2) з позиції розподілу національного доходу на споживан' ня і нагромадження. Економічне зростання відрізняється наступними спе' цифічними рисами: • є узагальнюючою категорією, яка відображає суспільний, соціально'економічний прогрес; • характеризує істотні і несуттєві, об’єктивні і суб’єктивні розходження в діяльності підприємств і галузей, як скла' дових елементів господарського механізму; • відображає минулий, дійсний і майбутній аспекти роз' витку економіки. Економічний ріст можна розглядати і як процес поєднан' ня факторів виробництва, і як результат господарювання. На' приклад, однакове зростання випуску продукції може бути при різних співвідношеннях величин робочої сили і засобів виробництва відповідно до принципу взаємозамінності зазна' чених факторів. Існує, однак, деяка мінімальна межа для вели' чини одного з факторів, нижче якого не тільки неможливий економічний ріст, але й виробництво взагалі. Основна ознака класифікації типів економічного зростан' ня у вітчизняній економіці — інтенсивність використання ре' сурсів. В залежності від темпу росту або економії ресурсів розрізняють ріст: • фондо' або трудоінтенсивний; • фондо' або трудомісткий (екстенсивний); • нейтральний. Моделі економічного росту народного господарства пред' ставляють окремий випадок макроекономічних моделей дов' гострокового розвитку. Найбільше поширення для прогнозу' вання одержали факторні моделі, тобто моделі, у яких приріст продукції, або ж абсолютний її випуск ставиться в залежність від одного чи декількох факторів. Сутність факторних моделей економічного росту містить' ся у встановленні кількісних зв’язків між обсягом і динамікою 492
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
виробництва (валова продукція, національний доход) та обся' гом і динамікою виробничих ресурсів. Моделі економічного росту можуть бути одно' і багато' факторні. Однофакторні моделі економічного росту засновані на тій передумові, що фізичний обсяг суспільного виробництва і йо' го динаміка визначаються обсягом і динамікою якого'небудь одного фактора. На базі динамічної факторної моделі може бути спрогно' зований економічний ріст з урахуванням впливу НТП на об' сяг виробленої продукції. Прогнозування економічного росту здійснюється на основі прогнозування факторів виробництва через оцінку їх динаміки (природних ресурсів, виробничих фондів, обігових коштів, тру' дових ресурсів). Підсумковим абсолютним як якісним, так і кількісним показником ефективності економічного розвитку є приріст фізичного обсягу або абсолютна величина кінцевого ва' лового внутрішнього (національного) продукту (національного доходу), валової доданої вартості тощо. У забезпеченні стійкого економічного зростання велика роль приділяється відносинам розподілу, і в цьому розумінні дані відносини також є показниками ефективності суспільно' го виробництва. Темп економічного зростання знаходиться в прямій залежності від рівня норми нагромадження за умови підвищення ефективності виробництва. Склад, основні елементи і фактори формування структури суспільного виробництва визначаються великим комплексом об’єктивних та суб’єктивних економічних, соціальних, при' родно'географічних, політичних та інших чинників. Основа прогнозування шляхів розвитку структури суспільного виробництва — теорія розширеного відтворення. Процес відтворення охоплює: • поновлення і розширення виробничих фондів; • відтворення робочої сили; • зростання виробництва валового продукту; • відтворення і розвиток виробничих відносин. 493
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Відтворення — це системний процес, який поширюється на все народне господарство. Розрізняють: • просте відтворення, за якого процес виробництва відновляється щорічно в незмінних розмірах; • розширене відтворення, за якого процес виробництва відновляється в розмірах, що збільшуються. Розширене відтворення здійснюється через відтворення вироб' ництва окремих підприємств, галузей тощо. Структура суспільного виробництва — це співвідношення між галузями виробництва, яке виражає народногосподарські пропорції і стан суспільного поділу праці в умовах даної сис' теми виробничих відносин. Склад структури суспільного виробництва представлений наступними групами пропорцій: • відтворювальні пропорції, характеризуються співвідно' шенням виробництва засобів виробництва (I підрозділ) і ви' робництва предметів споживання (ІІ підрозділ), використан' ням валового внутрішнього продукту на відшкодування спо' житих засобів виробництва, суспільне й особисте споживання і нагромадження; • секторні пропорції — характеризуються співідношенням в обсягах виробництва у різних секторах економіки (фінансо' вому секторі, в домашніх господарствах, у секторі нефінансо' вих корпорацій, резидентному та нерезидентному секторах, у тіньовому секторі тощо); • галузеві пропорції, пов’язані з розвитком галузей ма' теріального виробництва: промисловості, сільського господар' ства, будівництва, транспорту, зв’язку, торгівлі, побутового обслуговування, ринкової інфраструктури й інших галузей сфери обігу; • територіальні пропорції, складаються в процесі розміщення виробництва по окремих економічних районах різних рангів; • зовнішньоекономічні пропорції, охоплюють ввіз і вивіз продукції різних галузей і районів у закордонні країни. Основні пропорції конкретизуються внутрішніми про' порціями: 494
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Так, I підрозділ включає: • виробництво засобів виробництва для I підрозділу, • виробництво засобів виробництва для ІІ підрозділу. ІІ підрозділ включає: • виробництво предметів споживання для одноразового та недовготривалого користування (миючі засоби, од' норазовий посуд і т.п.); • виробництво предметів із середніми термінами служби (одяг, взуття, шкіргалантерея тощо); • виробництво предметів тривалого користування (меблі, товари культурного, побутового, господарсько' го призначення). Галузева структура суспільного виробництва представле' на співвідношенням видобувних, обробних галузей, міжгалу' зевими і внутрішньогалузевими пропорціями. Загальні й внутрішні пропорції взаємозалежні між собою, тому що в залежності від тієї чи іншої ознаки вони відобража' ють різне положення в народному господарстві основної на' родногосподарської ланки — підприємств. Поряд із частковими пропорціями, мають місце інші спе' цифічні особливості, що підкреслюють складність об’єкта про' гнозування. Так, відтворювальна структура визначається зба' лансованістю темпів розвитку I і ІІ підрозділів суспільного ви' робництва за рахунок: а) зниження матеріалоємності про' дукції, б) стабілізації норми виробничих фондів і капітальних вкладень (інвестицій). Відтворювальна структура залежить: • від збільшення в I підрозділі частки галузей, що вироб' ляють засоби виробництва для сільського господарства, легкої і харчової промисловості та інших галузей АПК; • від удосконалювання структури виробництва засобів виробництва шляхом випереджаючого зростання ви' робництва найбільш ефективних знарядь праці, сиро' вини і матеріалів. Важливий фактор удосконалення відтворювальної струк' тури — поліпшення структури виробництва в ІІ підрозділі на основі: 495
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• зростання виробництва продукції сільського господар' ства; • збільшення частки високоякісних продуктів харчуван' ня і промислових товарів; • розширення випуску товарів тривалого користування; • розширення кількості й асортименту послуг (у т.ч. транспортних) для населення; • розвитку житлового і соціально'культурного будів' ництва. Фактори удосконалення галузевої структури включають в себе: • поліпшення пропорцій розвитку видобувних і оброб' них галузей (скорочення втрат, більш глибока перероб' ка сировини і т.д.); • інституціональні перетворення в галузі (зміна форм власності); • удосконалення структури паливно'енергетичного ба' лансу (будівництво поряд з великими ТЕЦ локальних станцій обігріву на горищах висотних будинків, вико' ристання нетрадиційних і альтернативних видів палива для одержання електроенергії й тепла); • раціоналізацію й оновлення техніко'технологічної структури виробництва; • розширення видобутку й виробництва економічних видів палива; • удосконалювання структури конструкційних ма' теріалів; • реконструкцію та підвищення технічного рівня діючих підприємств; • удосконалення структури транспортних перевезень, оптимізацію вантажопотоків та пасажиропотоків; • поліпшення умов праці, ліквідація ручної праці; • фактори зовнішнього характеру. На територіальну структуру впливає: • освоєння нових джерел палива, сировини й енергії; • створення на їхній основі нових центрів видобувної й обробної промисловості; 496
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• розвиток великих економічних районів; • характер вирівнювання рівнів економічного розвитку і життя населення в різних районах. Зовнішньоекономічні зв’язки впливають на структуру суспільного виробництва через формування оптимальної спеціалізації виробництва. Із зовнішньоекономічних зв’язків найбільш впливовими на структуру виробництва є зв’язки з країнами — членами СНД. Розвивається зовнішня торгівля й інші форми економічного співробітництва, що значним чином обумовлюють характер і структурний склад суспільного ви' робництва у загальнодержавному і в регіональому вимірах: • митні союзи; • регіони міжнародного співробітництва; • спеціальні (вільні) економічні зони; • території пріоритетного розвитку. Склад, елементи і фактори формування структури суспільного виробництва взаємозалежні один від одного. Удо' сконалювання цих взаємозв’язків досягається через підвищен' ня наукової обґрунтованості і якості їх планування. Прогнозування розвитку структури суспільного вироб' ництва є одним з основних різновидів економічного прогнозу. У його основі лежать нижчевикладені методологічні принци' пи, зокрема: • здійснення єдиної структурної політики. • ітеративності (повторюваності); • безперервності прогнозного процесу; • визначення пріоритетів; • альтернативності тощо. Структурна політика виробляється виходячи з довгостро' кових цілей розвитку народного господарства. У доповідях Президента, рішеннях Уряду основний акцент робиться на виз' начальну роль активної структурної політики, а одним з основ' них питань є структурна перебудова. В структурній політиці найбільш значущими є проблеми інституціональних перетво' рень. Крім того, важливими є завдання — з одного боку, ресур' созбереження, енергозабезпеченості й енергозбереження, а з 497
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
іншого боку — оновлення техніко'технологічної структури ви' робництва та забезпечення інноваційного розвитку. На думку фахівців, Україна могла б забезпечити себе власними енергоре' сурсами на 79'80 %. За розрахунками, на час пікової точки кри' зи в національній економіці (для реального сектору економіки — це середина 90'х років) більш ніж 85'90 % загального обсягу спаду виробництва було пов’язано з незабезпеченістю промис' ловості і сільського господарства енергоресурсами й паливом. Подібна ситуація зберігається у деяких галузях економіки й за' раз, зокрема — в аграрному секторі виробництва. Між структурною політикою і прогнозом розвитку струк' тури суспільного виробництва існує прямий зв’язок: прогноз тенденцій розвитку й удосконалення структури суспільного виробництва лежить в основі розробки структурної політики. Обґрунтованість прогнозу підтверджується аналізом: • суспільних потреб; • можливостей науково'технічного прогресу; • зовнішніх зв’язків і міжнародної ситуації; • елементів і підсистем суспільного виробництва, зміни їх змісту і функцій. Структурна політика повинна забезпечувати: • відповідність структур кінцевого продукту і суспільних потреб у динаміці; • реалізацію технічної політики; • створення ефективної структури паливно'енергетичної бази, виробничого апарата, використовуваної сировини й матеріалів; • збереження прогресивних пропорцій у розвитку галу' зевих комплексів і їхньої внутрішньої структури; • використання досягнень науково'технічного прогресу з метою забезпечення росту економіки; • створення раціональних й економічно ефективних те' риторіальних пропорцій для комплексного викорис' тання продуктивних сил кожного регіону. Здійснення структурної політики відбувається за рахунок: • ресурсного забезпечення; 498
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• збалансованих програм галузевого й територіального розвитку. Прогнозування структури суспільного виробництва доз' воляє коректувати завдання і визначати у програмах розвитку вихідні оптимальні пропорції народногосподарських ланок. При цьому використовуються наступні принципи прогнозу' вання: • Принцип ітеративності (повторюваності). • Принцип безперервності прогнозного процесу. Ці два принципи знаходяться в прямій залежності від змісту стадій і етапів процесу прогнозування. Так, прогнозуються пропорції і зрушення в структурі суспільного виробництва, на основі розробки окремих видів прогнозів. Під час перехідного і трансформаційного періодів переходу до ринкових відносин та формування національної економіки на засадах соціально орієнтованого ринку провідними є прогнози пропорцій між виробництвом засобів виробництва і виробництвом предметів споживання. Мета прогнозування розвитку пропорцій суспільного ви' робництва — виявлення перспектив співвідношення ма' теріально'речовинних елементів виробництва і робочої сили, галузей виробництва і складових валового внутрішнього про' дукту в процесі відтворення. Основна пропорція — це співвідношення у виробництві між I і ІІ підрозділами (вироб' ництвом засобів виробництва і предметів споживання). Також важливою є пов’язана з нею пропорція між сировинними галу' зями та тими, що виробляють продукцію кінцевого споживан' ня, показники завершеності виробничих циклів. Крім перспектив розвитку окремих галузей задача прогно' зу — передбачати певне необхідне зниження значення одних галузей і пріоритетність інших. В теперішній час об’єктивно зниженою є роль колись провідного військового виробництва, екологічно небезпечних виробництв та галузей, елементів про' дуктивних сил (прикладом є закриття ЧАЕС, припинення у свій час будівництва каналу Дунай'Дніпро). У той же час, че' рез загальноекономічні негаразди можуть знижуватися ролі і 499
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
необхідних галузей економіки. Наприклад, у 90'і роки до ста' ну глибокої кризи й майже повної стагнації дійшли такі поши' рені у свій час види транспортного обслуговування, як повітряний пасажирський транспорт, річковий та морський види транспортного обслуговування тощо. Кінцева мета прогнозу розвитку пропорцій суспільного виробництва — показати альтернативні шляхи зміни самої структури і структурної політики в розглянутій області. При прогнозуванні раціонального розміщення вироб' ництва, у т.ч. — розміщення й розвитку транспортних шляхів, необхідним є врахування наступних факторів: • раціональне використання трудових ресурсів; • комплексний (збалансовано'пропорційний) розвиток економічних районів; • раціоналізація вантажних потоків усіх видів транспор' ту й ін. Існують природні межі можливого розширення вироб' ництва. Вони визначаються: а) розмірами тієї частини фонду нагромадження національного доходу, що протягом прогнозованого періоду може бути спрямованим на розширення виробництва; б) наявністю матеріальних і трудових ресурсів; в) досягнутим рівнем розвитку науки і техніки; г) продуктивністю праці; д) еколого'економічними обмеженнями; є) природною місткістю території щодо розвитку і розміщення елементів системи продуктивних сил матеріаль' ного виробництва та інфраструктури; ж) наявністю кон’юнктури ринку та відносин конкуренції тощо. Розглянемо стадії, критерії і методи прогнозування струк' тури суспільного виробництва. Процес складання прогнозів розвитку структури суспільного виробництва складається з наступних стадій: • аналіз сформованих процесів і тенденцій; • оцінка можливого рівня досягнення мети — удоскона' лення структури суспільного виробництва; 500
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• складання середньострокових і довгострокових про' гнозів розвитку суспільного виробництва. Показники (критерії), що характеризують рівень розвитку структури суспільного виробництва бувають: • часткові; • зведені; • комплексні. Часткові показники відображають розвиток окремих про' порцій і зрушень структури суспільного виробництва. Ці показ' ники повинні бути підсумком складання часткових прогнозів. Зведені показники характеризують темпи, зрушення, ефективність розвитку структури суспільного виробництва в цілому. Комплексні показники дозволяють визначити усереднені характеристики ефективності розвитку основних елементів структури суспільного виробництва. Основні критерії структури суспільного виробництва, що відображають її зміну: • розміри капітальних вкладень і трудових ресурсів; • склад виробничих фондів; • частка матеріальних ресурсів. Динаміка і структура суспільного виробництва форму' ються шляхом цілеспрямованого розподілу виробничих ре' сурсів, капітальних вкладень, трудових ресурсів, основних ви' робничих фондів, матеріальних ресурсів. Розробка структурних прогнозів припускає використання методів: • моделювання; • экономіко'математичних; • экстраполяційних; • експертних; • верифікації. Короткострокові та середньострокові структурні прогнози здійснюються з застосуванням економіко'математичних, экс' траполяційних методів. Для далекострокових прогнозів найбільш ефективними є експертні методи. 501
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ефективність суспільного виробництва — соціально'еко' номічна категорія, яка характеризує співвідношення отрима' них суспільством результатів виробництва (ефекту) і зробле' них витрат його факторів (робочої сили, засобів і предметів праці). Характеризує якісний підсумок відтворення. Ефективність суспільного виробництва характеризується системою показників: I — ефективності праці; ІІ — ефективності використання матеріальних ресурсів; ІІІ — ефективності інвестицій. I. Ефективність праці — співвідношення корисного ре' зультату трудової діяльності і величини витрат на його одер' жання. Чим менше витрати праці на створення одиниці ре' зультату, тим вище ефективність праці. Рівень ефективності праці, отриманий шляхом розподілу результатів виробництва на витрати живої або сукупної праці на їх створення, являє собою продуктивність праці. Зворотний показник, отриманий розподілом витрат праці на результати виробництва — характеризує трудомісткість одиниці продукції. ІІ. Ефективність використання матеріальних ресурсів — співвідношення корисного результату, отриманого при вико' ристанні коштів і предметів праці. Відображає якісний підсу' мок використання матеріальних ресурсів. Рівень ефективності використання матеріальних ресурсів характеризують дві групи показників: • одна з них виражає співвідношення витрат матеріаль' них ресурсів і виробленої продукції; • друга група — виражає співвідношення обсягу виробле' ної продукції і застосованих засобів виробництва. Найважливіший показник першої групи — ма' теріалоємність, відображає питому вагу витрат засобів вироб' ництва: сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, енергії, зносу основних фондів. Зниження матеріалоємності означає зменшення витрат праці, уречевленої в засобах вироб' ництва, і відповідне зниження вартості одиниці продукції. 502
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Друга група показників ефективності залучення ма' теріальних ресурсів у виробництво включає показники: • ефективності використання основних виробничих фондів; • ефективності використання запасів предметів праці (оборотних фондів); • валової доданої вартості, валового внутрішнього про' дукту і національного доходу на 1 грн. середньорічного обсягу оборотних фондів; • оборотності нормованих оборотних коштів. • використання застосованих засобів виробництва — су' купності засобів і предметів праці, що беруть участь у виробництві. ІІІ. Ефективність інвестицій — народногосподарська доцільність інвестицій у галузі матеріального виробництва, інфраструктури та виробництва у невиробничій сфері. Вияв' ляється шляхом зіставлення одержуваного у виробництві еко' номічного ефекту з витратами на його досягнення. Ефект інве' стицій, інновацій, капітальних вкладень виражається у ви' гляді приросту ВВП, ВДВ, національного доходу, приросту чистого прибутку, або економії на собівартості. Загальна ефективність інвестицій визначається, як відно' шення річного приросту обсягу виробленого національного до' ходу до загального обсягу інвестицій, що викликали цей приріст. Ефективність суспільного виробництва залежить від: • витрат на виробництво; • результату від виробництва. При цьому, витрати на виробництво являють собою су' купність витрат живої праці і засобів виробництва на всіх стадіях створення продукції. Розрізняють поточні й однора' зові витрати на виробництво. Одноразові витрати (капітальні) здійснюються до початку процесу виробництва. Головним результатом одноразових ви' трат є створені основні виробничі фонди. Поточні витрати здійснюються безупинно і в ході вироб' ничого процесу постійно відновляються, 503
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Можна виділити наступні види поточних витрат: • суспільно необхідні, складаються в умовах вироб' ництва, яким відповідає середній рівень технічної осна' щеності, інтенсивності праці і кваліфікації працівників; • сукупні фактичні, можуть бути більше або менше суспільно необхідних через розходження в застосову' ваній техніці, кваліфікації працівників, інтенсивності праці; • собівартість виробництва (перевезень) продукції і вит' рати обігу товарної частини продукції, застосовують для розрахунку показників ефективності всього суспільного виробництва, його окремих стадій і діяль' ності галузей і підприємств. При прогнозуванні витрат на виробництво, достатнім є прогнозування семи елементів витрат: • основна і додаткова заробітна плата; • відрахування на соціальне страхування та інші обов’яз' кові нарахування на заробітну плату; • амортизація основних фондів; • сировина і матеріали, покупні вироби і напівфабрика' ти; • витрати допоміжних матеріалів; • паливо й електроенергія; • обсяг незавершеного виробництва. Другий компонент ефективності суспільного вироб' ництва — ефект від виробництва. Ефект суспільного виробництва являє собою кінцевий підсумок, сукупний корисний результат виробничої діяльності. Розрізняють соціальний (соціально'екологічний) та еко' номічний ефекти. Економічний ефект включає показники: • валовий внутрішній продукт; • валовий національний продукт; • національний доход; • валова додана вартість; • валовий обсяг наданих галуззю послуг; 504
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• валова реалізована продукція (надані послуги). Соціальний ефект (в останній час часто називається соціально'екологічним) виражається у впливі матеріального виробництва та виробництва в інфраструктурі на рівень жит' тя населення, навколишнє середовище функціонування про' дуктивних сил. Вплив виражається: у зростанні споживання вироблених матеріальних благ і послуг, поліпшенні умов праці, збільшенні вільного часу, поліпшенні або навпаки, погіршенні стану довкілля, зростанню віддачі від природно'господарських ком' плексів.
14.3. Ãàëóçåâå ³ ðåã³îíàëüíå åêîíîì³÷íå ïðîãíîçóâàííÿ Розглянемо задачі, об’єкти, принципи розробки галузевих економічних прогнозів. Розробка галузевих економічних про' гнозів здійснюється на двох рівнях: галузевому і міжгалузевому. На галузевому рівні галузь розглядається як сукупність об’єднаних спільністю властивостей готової продукції (послуг) підприємств, що до неї входять. Призначення прогнозу — з’ясу' вання тенденцій розвитку галузі по напрямках її діяльності. На міжгалузевому рівні галузь розглядається як єдине ціле. Основна мета — узгодження галузевих прогнозів. Як об’єкти галузевого економічного прогнозування висту' пають: • соціальні та екологічні умови відтворення; • НТП у галузі; • потреби народного господарства в продукції (послугах) галузі; • потреби галузі у виробничих ресурсах; • виробничий потенціал галузі, його формування і вико' ристання; • удосконалювання організації і керування господарсь' кими процесами в галузі; • міжнародні зв’язки галузі та їх розвиток. 505
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Прогноз соціальних (соціально'екологічних) умов відтво' рення, виступає як наслідок економічного розвитку галузі і покликаний уточнити результати прогнозу розвитку виробни' чих відносин стосовно до умов галузі. Прогноз науково'технічного прогресу в галузі розроб' ляється за такими напрямками, як ступень інноваційності роз' витку, роль інноваційної складової в розвитку галузі, комп’ютеризація, цифровізація, комплексна механізація й ав' томатизація виробництва; екологізація, електрифікація; хімізація, забезпеченість наявною інфраструктурою (для галу' зей виробничого комплексу) та виробничим апаратом (для га' лузей інфраструктури, у т.ч. транспортних) тощо. Прогноз потреби в продукції або послугах галузі. Основу складає виявлення народногосподарської потреби в кон' кретній продукції або послугах. Важливим є й аналіз ступеня задоволення суспільних потреб у продукції галузі; рівень ефективності виробництва (продуктивність праці, фон' довіддача, показник віддачі капітальних вкладень, ма' теріалоємність). Прогноз виробничих ресурсів включає визначення потре' би в трудових і матеріальних ресурсах, основних фондах, ви' робничих капітальних вкладеннях. Прогноз виробничого по' тенціалу заснований на визначенні: виробничої потужності га' лузі, можливого рівня її використання, рівня і темпу НТП у га' лузі, особливостей ресурсної політики в країні тощо. Прогнозування удосконалення організації і керування господарськими процесами в галузі і міжнародних зв’язках. Об’єктами галузевого прогнозування є форми суспільного поділу праці й організації виробництва в галузі, методи ор' ганізації виробничих процесів, організаційні форми і методи керування виробництвом і невиробничими видами діяльності, організація і методи господарської діяльності. За масштабом охоплення виробництва галузеве прогнозу' вання може бути підрозділене на наступні ієрархічні рівні: • прогнозування розвитку окремої галузі (тенденції і за' кономірності її розвитку в цілому, розвитку підгалузей 506
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
виробництва, розвитку галузі в територіальному розрізі); • одночасне прогнозування декількох взаємозалежних галузей; • одночасне прогнозування розвитку виробничих про' цесів усіх галузей виробництва. За масштабом охоплення цілей розвитку галузеве еко' номічне прогнозування може здійснюватися на рівні: • однієї мети (програми); • ряду взаємозалежних цілей. Головна задача (цільова функція) прогнозування — визна' чення основних напрямків розвитку досліджуваного явища (процесу) і термінів його здійснення. За ступенем розробленості прогнози можуть бути: • доведеними до рівня конкретних рекомендацій з метою включення їх у перспективні плани (програми) розвит' ку галузі; • такими, що носять характер орієнтованих концепцій розвитку; • такими, що мають форму загальних припущень з доцільності проведення подальших досліджень у кон' кретних напрямках. За способом передбачення майбутнього прогнози можуть бути активні та пасивні. Пасивні прогнози (песимістичні) враховують попередні тенденції розвитку (до майбутнього підходять як до продов' ження розвитку зі збереженням закономірностей і тенденцій, тобто автоматично тенденції переносять у майбутнє). У такий спосіб пасивний прогноз демонструє, до якого стану може прийти явище, розвиваючись за інерцією. Активні прогнози (оптимістичні) враховують можливості зміни діючих тенденцій виходячи з: • нових цілей розвитку; • динаміки потреб; • появи додаткових можливостей розвитку і т.д. Активний прогноз враховує можливості активного втру' чання в економічні процеси. 507
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
В залежності від кількості варіантів прогнози можуть бу' ти:
• одноваріантними, такі прогнози характеризують найбільш ймовірний шлях розвитку процесу. Застосо' вується при рішенні конкретних задач, однак недостат' ньо враховує інші можливості рішення задачі. • багатоваріантними. Необхідність таких прогнозів обу' мовлена наявністю в явища декількох можливостей розвитку. У деяких випадках складають прогнози за трьома варіантами: • оптимістичним; • середнім; • песимістичним. У залежності від часового обрію, галузеві прогнози як і інші прогнози можуть бути: • короткотермінові — до 1 року; • середньострокові — від 1 до 5 років; • довгострокові — від 5 до 15'20 років. Існують певні особливості прогнозів по галузях, напри' клад довгостроковий прогноз для електронного машинобуду' вання — 5'10 років, для лісівництва — більше 50 років, для залізничної галузі — 10'15 років, для екологічних прогнозів — 75'100 років. Галузеві економічні прогнози підрозділяються на: • точкові, розроблювальні на визначену дату (2003, 2005, 2010 рр.); • інтервальні, що складаються на визначений період (проміжок, інтервал) часу (2005'2007, 2005'2010 рр.). Вимогами до галузевого економічного прогнозування є: • надійність; • своєчасність; • достатність інформаційної бази; • наукове обґрунтування прогнозованої проблеми; • відображення в прогнозах тенденцій економічного та соціального розвитку;
508
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• обґрунтування очікуваного рівня розвитку галузі в про' гнозованому періоді; • обґрунтування прогнозованих висновків, оцінок, аль' тернатив. Принципи розробки галузевих економічних прогнозів включають в себе, перш за все, узгодженість галузевого і на' родногосподарського прогнозування. Останнє означає, що вихідним моментом галузевого про' гнозування є цілі й задачі розвитку народного господарства. На цій основі складаються галузеві прогнози, що є обґрунту' ванням для народногосподарських прогнозів, які використо' вуються для уточнення галузевих. Сполучна ланка між народ' ногосподарськими і галузевими прогнозами — розміри народ' ногосподарської потреби в продукції галузі. Наступні принципи, на які спирається галузеве прогнозу' вання, це: • безперервність прогнозування, систематичне коректу' вання галузевих економічних прогнозів. Прогнози повинні постійно удосконалюватися й уточнюватися з урахуванням нових явищ і факторів; • єдність методологічної бази розробки галузевих еко' номічних прогнозів: єдиний підхід в усіх галузях до розробки економічних прогнозів; • принцип комплексності: у прогнозі повинні бути відбиті всі основні сторони розвитку галузей; • встановлення ієрархії, співпідпорядкованості окремих видів і напрямків прогнозування: перед прогнозуванням мас' штабів і структури виробництва у галузі повинно бути здійснене прогнозування потреби в продукції або послугах да' ної галузі. Методологія галузевого економічного прогнозування ґрунтується на двох підходах: нормативному і пошуковому. Основу першого складає постановка основної мети та цілей розвитку галузі виходячи з народногосподарських задач. Цією метою може бути: • задоволення попиту суспільства на який'небудь про' дукт; 509
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• підвищення ефективності виробництва; • збільшення експорту і т.п. Цьому підходу відповідає активний спосіб прогнозування. Пошуковий метод міститься у вивченні тенденцій і вияв' ленні закономірностей у розвитку галузі для визначення рівня розвитку, що може бути досягнутим в результаті збереження в майбутньому закономірностей, що склалися в галузі. Цей підхід заснований на пасивному способі прогнозування. У процесі прогнозування можуть виникнути розбіжності показників, що отримані на основі нормативного і пошуково' го методів. Основний спосіб усунення цих розбіжностей — зміна структури виробництва і підвищення його ефективності. Етапи розробки галузевих прогнозів: 1. Опис і аналіз розвитку галузі за минулий і сучасний період. Максимальна довжина майбутнього періоду, для якого вплив інерції минулого ще зберігає істотну роль, визначається співвідношенням 1:1. 2. Прогноз основних напрямків розвитку галузі на основі пошукового підходу. 3. Постановка цілей і основних задач розвитку галузі, про' гноз основних напрямів розвитку галузі на основі норматив' ного підходу. 4. Виявлення “розривів” між прогнозами (за пошуковим і нормативним підходами), їх аналіз і постановка проблем роз' витку. Розробка шляхів рішення проблем і на їх основі — варіантів розвитку галузі. 5. Вибір варіанту розвитку. Головні елементи прогнозування — другий і третій етапи, що є основною ланкою прогнозування. Цей процес (другий і третій етапи) складається з підстадій: • погодження завдання на розробку прогнозу (перед' прогнозна стадія дослідження). Завдання на прогноз визначає об’єкт прогнозу, цілі і задачі прогнозування, порядок його про' ведення. Найважливіша частина завдання — первинний опис об’єкта, що має містити основні параметри і характеристики об’єкта, його зв’язок з іншими об’єктами; 510
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
•
суто прогнозування об’єкту, яке містить у собі: ' аналіз об’єкту; ' розробку прогностичної моделі; ' вибір методу прогнозування; ' визначення майбутніх станів прогнозованого об’єкту. Ця підстадія включає три елементи: ретроспекцію, діагноз, проспекцію; • заключна стадія — оцінка вірогідності прогнозу. Остання задача вирішується в два етапи: 1) визначення джерел і типів погрішностей у прогнозі; 2) визначення ступеня вірогідності прогнозів. На достовірність прогнозу великий вплив справляє ступінь детальності прогнозованих показників. Найбільшою стійкістю володіють узагальнені показники. Результат прогнозу оформляється у вигляді звітів, або мо' нографічних досліджень. Звіт (монографія) складається з на' ступних розділів: 1. Основна мета, цілі і задачі прогнозу. 2. Порівняльна оцінка стану розробок і впровадження об’єкта прогнозу в країні і за кордоном. 3. Організаційно'технічні заходи щодо реалізації прогнозу. 4. Висновки і рекомендації. Розроблені прогнози повинні відповідати єдиній найбільш загальній гіпотезі, що містить парадигму (основну ідею), цілі й задачі розвитку галузі. Гіпотеза носить переважно якісний характер і є основою для кількісної характеристики прогнозованих подій. На гіпотезу розвитку галузі впливають дві групи факторів: 1) зовнішні, визначаються взаємозв’язком даної галузі з іншими галузями народного господарства. Зовнішні зв’язки галузі визначають дві сторони її розвитку: • кількісну, яка зв’язана з темпами і напрямками розвит' ку народного господарства; • якісну — склад процесів, що протікають у галузі. 2) внутрішні зв’язки, визначаються закономірностями розвитку самої даної галузі. Внутрішні зв’язки виявляються при функціонуванні галузі як єдиної галузевої системи. 511
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Існують зовнішні і внутрішні фактори розвитку кожного об’єкта галузевого економічного прогнозування. Зовнішні фактори утворюють середовище, з яким взаємодіє об’єкт прогнозування. Внутрішні фактори — терміни освоєння нової техніки, терміни капітального будівництва і т.д.п. Велике значення має узгодження галузевих прогнозів між собою. Існує два головних напрямки узгодження галузевих прогнозів: • інерційне (пошукове) — напрямок заснований на при' пущенні про збереження в прогнозованому періоді сформованих тенденцій розвитку галузі; • оптимизаційне — напрямок заснований на можливос' тях змін умов функціонування і розвитку галузі в про' гнозованому періоді на основі зрушень у галузевій структурі народного господарства. Розглянемо методи і моделі галузевого економічного про' гнозування. При цьому, методи прогнозування розглядаються як способи дослідження об’єкта прогнозування, що спрямо' вані на розробку прогнозів. При нормативному підході використовуються методи: • техніко'економічного розрахунку: засновані на застосу' ванні укрупнених нормативів, що відображають вплив структурних зрушень; • методи системно'структурного аналізу; • експертних оцінок. При пошуковому підході найбільш застосовні: • методи математичної статистики; • пошукові й аналогові методи; • методи експертної і патентної інформації; • математичні методи оптимізації. Для прогнозування розвитку тих галузей господарства, які значним чином залежать від рівня і ступеню розвитку ви' робничого апарату, найбільш часто в практиці використову' ються методи техніко'економічних розрахунків. У їх основі лежить визначення збільшених норм витрат (потреб) ресурсів 512
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
і продукції (послуг) одним із двох методів нормування: дослідно'статистичним або аналітично'розрахунковим. Дослідно'статистичний передбачає розробку норм на базі звітних статистичних матеріалів з наступним їхнім коректу' ванням іншими методами. Недолік цього методу — у ньому не повністю враховуються прогресивні зміни в техніці, техно' логії. Сфера його застосування обмежена — у короткостроко' вому прогнозуванні. Аналітично'розрахунковий метод заснований на викорис' танні всіх наявних і можливих досягнень в області техніки і технології. Забезпечує достовірність прогнозу на термін не більш 5 років. Використовується при коротко' і середньостро' ковому прогнозуванні. Часто застосовуються для дослідження розвитку також: • методи системно'структурного аналізу, засновані на вивченні прогнозованого об’єкта шляхом виділення його еле' ментів (прогнозного середовища, зовнішніх і внутрішніх зв’язків) і визначення на цій базі шляхів і термінів досягнення можливих станів об’єкта прогнозування в майбутньому. Вико' ристовується цей метод у тих випадках, коли галузеві цілі виз' начені і стосовно до них потрібно установити сукупність еле' ментів, що зможуть забезпечити досягнення поставлених за' вдань, тобто узгодження цілей з засобами їх досягнення; • методи екстраполяції, враховують визначені для базово' го періоду тенденції розвитку галузі щодо прогнозованого періоду, є найбільш поширені і розроблені; • методи експертних оцінок, засновані на одержанні не' обхідних даних про розвиток досліджуваного явища шляхом опитування фахівців. Метод опитування, метод комісій, метод “Дельфи” використовуються звичайно при аналізі ще недостат' ньо вивчених економічних (техніко'економічних) процесів. Не' гативні сторони цього методу: 1) інтуїція може підвести навіть обізнаного фахівця; 2) невизначеність у відповідях на питання; 3) тривалість циклу одержання остаточних оцінок; • методи математичного моделювання. Засновані на побу' дові й аналізі економіко'математичних моделей (у т.ч. 513
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
логістичних), що імітують реальні господарські процеси. Мо' делювання дозволяє прогнозувати ту чи іншу економічну ве' личину на основі передбачуваної зміни одного або декількох факторів. Економіко'математичні моделі носять імовірний ха' рактер. Помічені недоліки прогнозування за допомогою еко' номіко'математичних моделей включають в себе: • обмеженість динамічних рядів в умовах прогнозування нових і тих галузей, що динамічно розвиваються; • недостатність інформації про майбутній розвиток споріднених, взаємозв’язаних галузей. Детальніше розглянемо структуру галузевого прогнозу й організацію його розробки. Головна задача галузевого еко' номічного прогнозування — з’ясування тенденцій і зако' номірностей розвитку галузі в цілому й у розрізі підгалузей виробництва. Насамперед необхідно мати чітке уявлення про галузь, для цього аналізуються всі сторони функціонування галузі — від стану науково'дослідних та дослідно'конструкторських робіт до обсягів ввозу'вивозу (експорту'імпорту) продукції галузі. В основі галузевого прогнозування — системний підхід. Відповідно до нього галузь розглядається як складова частина системи народного господарства. На галузь як підсистему на' родного господарства впливають два фактори; • потреба в продукції галузі; • потреба самої галузі в необхідних ресурсах. Інформація для прогнозування галузі — найрізно' манітніша: статистична інформація, нормативи, методична література, опитування експертів, соціологічні дослідження тощо. Галузеве економічне прогнозування носить: комплексний характер (охоплює всі рівні й аспекти розвитку галузі); безу' пинний, систематичний характер, Найбільш поширеною є така структура галузевого прогнозу: 1. Короткий ретроспективний аналіз прогнозованого на' прямку. 514
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
2. Характеристика його сучасного стану. 3. Перспективи розвитку даного напрямку. 4. Проблеми, вирішені до настання прогнозованого періоду і результати їхнього впровадження. 5. Аналіз наукових досліджень, досвідних перевірок, що ведуться в дійсний час, результати яких очікуються як протя' гом прогнозованого періоду, так і за його межами. б. Оцінка напрямків розвитку фундаментальних досліджень. 7. Рекомендації масштабів і сфер використання прогнозо' ваної події в заданому інтервалі часу. 8. Оцінка економічних, екологічних і соціальних наслідків прогнозованих зрушень у галузі. Для забезпечення можливості використання прогнозу не' обхідно: а) визначити основні події, що можуть відбутися протягом заданого інтервалу, часу і вплинути на вирішення прогнозова' ної проблеми; б) виявити ймовірність самих ранніх і самих пізніх термінів настання прогнозованої події, визначити фактори, що віддаляють чи наближують ці терміни; в) визначити величину ресурсів (сировинних, матеріаль' них, фінансових, трудових і ін.), необхідних для здійснення прогнозованих подій; г) дати оцінку результатів прогнозування за всіма показ' никами; д) встановити вимоги, що пред’являються до інших галу' зей виробництва. Основні об’єкти галузевого прогнозування: • внутрішні структурні зрушення в галузі; • економічні аспекти науково'технічної політики галузі; • потреби в продукції або послугах даної галузі; • потреби галузі у виробничих ресурсах. Важливою стадією галузевого прогнозування є прогнозу' вання потреби в продукції або послугах даної галузі, або секто' ру виробництва. 515
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Потреба — об’єктивна економічна категорія, що виражає необхідність у певних матеріальних благах, потрібних суспільству у процесі його формування й обумовлену досяг' нутим рівнем розвитку суспільного виробництва. Категорії потреби і виробництва взаємозалежні: потреби, стимулюючи і направляючи розвиток виробництва, самі зна' ходяться під його постійним формуючим впливом. Задоволення потреби суспільства в продукції галузі зале' жить від двох факторів: • тенденції розвитку галузей'споживачів; • технічних і виробничих можливостей галузі'постачаль' ника. Процес прогнозування потреб складається з етапів: • встановлення об’єктів прогнозу; • формулювання цілей і задач прогнозу; • визначення точності і часу упередження; • встановлення кола споживачів продукції галузі, визна' чення їх частки в споживанні продукції; • збір ретроспективної і поточної інформації про об’єкт; • виявлення джерел інформації; • вибір методу прогнозування; • розрахунок потреби в продукції галузі на прогнозова' ний період і визначення її структури. Потреби в продукції галузі визначаються розвитком галу' зей (секторів)'споживачів, тому для прогнозування необхідно визначити коло споживачів і структуру їхніх потреб. Потреби можуть бути виробничі і невиробничі. По кожному напрямку виділяються групи галузей і виробництв, у розрізі яких ве' дуться всі необхідні розрахунки. Основним для цього є норма' тивний метод. Визначення потреби згідно цього методу припускає: • розробку номенклатури продукції; • розробку показників, що дають характеристику вироб' ничим зв’язкам галузі'постачальника з галузями — спо' живачами; • розрахунок обсягів потреби. 516
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Для прогнозування потреби у виробничих ресурсах не' обхідним є виявлення перспективної потреби в продукції га' лузі, обсягів і структури її виробництва. Згідно цьому відбу' вається прогнозування необхідних ресурсів: матеріальних; трудових; основних фондів; інвестицій. Основа розрахунку потреби в ресурсах — це прогноз по' казників ресурсоємності одиниці продукції галузі: ма' теріалоємність; фондомісткість; трудомісткість виробництва. Потреба галузі в матеріальних ресурсах являє собою їх су' марні витрати на виробничо'експлуатаційні потреби і містить у собі технологічні, ремонтно'експлуатаційні витрати, а також витрати на господарські видатки галузі, зв’язані з вироб' ництвом продукції (наданням послуг). Основою визначення потреби в основних фондах і капітальних вкладеннях (інвестиціях, інноваціях) є прогноз рівня і динаміки показника фондомісткості. Він визначається як відношення основних виробничих фондів на кінець року до обсягу виробленої галуззю за розрахунковий рік продукції, або наданих нею послуг у вартісному вираженні. У прогнозі показників фондомісткості продукції, одержу' ваної за рахунок фондів, що вводяться в дію, враховуються інвестиції та інновації, які забезпечують приріст виробничих потужностей і продукції в результаті: • будівництва нових підприємств; • розширення і реконструкції діючих підприємств. При визначенні потреби галузі в основних виробничих фондах передбачається: • відповідність між намічуваними масштабами розвитку виробництва й основних виробничих фондів; • нормальний цикл відтворення основних фондів у відповідності з термінами служби. Відтворення основних виробничих фондів забезпечується шляхом їх оновлення та введення в дію нових. Уведення їх у дію забезпечує як просте відтворення у формі відшкодування фондів, що вибувають з експлуатації, так і розширене — у формі приросту фондів. 517
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Розмір фондів, що вибувають, залежить від: • технічного стану і рівня морального та фізичного зносу фондів; • віку і терміну їхньої служби; • технічної політики галузі. Потреба в запровадженні в дію основних фондів залежить від зростання виробництва з урахуванням факторів: • додаткового приросту продукції; • розширення і реконструкції виробництва; • вибуття основних фондів. Прогноз потреби в трудових ресурсах заснований на про' гнозі показників трудомісткості продукції і продуктивності праці. Враховується вибуття працівників через демографічні процеси природного старіння працівників і їх виходу на пенсію. Також передбачається працевлаштування нових кадрів на заміну вибулим, обумовлюється необхідність їх підготовки у відповідних спеціальних середніх та вищих учбо' вих закладах. На потреби галузі в трудових ресурсах впливають на' ступні чинники: • темпи розвитку НТП та зменшення трудомісткості ви' робництва продукції (надання послуг); • необхідність перекваліфікації та підвищення кваліфікації кадрів у зв’язку зі структурними змінами виробництва, розвитком НТП у галузі; • темпи розвитку виробництва, розширення його бази (створення нових підприємств та розширення існую' чих); • вікова характеристика кадрового апарату галузі; • кадрова та трудова політика в країні (вікові обмеження для працівників, умови виходу на пенсію для різних ка' тегорій зайнятих, пенсійний вік тощо). Всередині галузі прогнози розвитку виробництва можуть бути пов’язаними із прогнозуванням розвитку суміжних ви' робництв (врожайності в сільськогосподарському вироб' ництві з випуском мінеральних добрив, або сільгосптехніки). 518
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
В таких випадках використовується, як правило, комплексний підхід до прогнозування. Основним об’єктом прогнозування виступає продукція промисловості — частина ВВП, створювана самостійними промисловими підприємствами і підсобними промисловими виробництвами. Основне групування промислових виробництв є наступним: За економічним призначенням: • на засоби виробництва (А); • на предмети споживання (Б). В залежності від фактичного використання продуктів. Відповідно до цього принципу вся промислова продукція поділяється на наступні складники: • продукція промислового призначення, що цілком відноситься до групи А (руди, устаткування і т.д.); • продукція невиробничого призначення, що цілком відноситься до групи Б (хліб, молоко, одяг і т.д.); • продукція змішаного призначення, що відноситься і до групи А і до групи Б (електроенергія, вугілля, газ і т.д.). В залежності від пріоритетності продукції: • основна, на виробництво якої орієнтоване підприємство і яка займає найбільшу частку в загально' му її об’ємі. Це переважна частина продукції основних цехів промислових підприємств; • побічна, одержувана в ході єдиного технологічного про' цесу разом з основною (наприклад, макуха на масло' робному заводі, інші відходи, які мають самостійне еко' номічне значення); • продукція підсобних, побічних і допоміжних цехів, не є основною для даного підприємства, але необхідна для функціонування основних цехів і підприємства в ціло' му (тара для упакування основної продукції, інстру' мент, електроенергія і пара для власного виробництва); • продукція сполучена, якщо результатом технічного процесу є два, або декілька основних продуктів, то їх називають сполученими. 519
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
У залежності від ступеня готовності продукція може бути: • валова, один з показників обсягу промислового вироб' ництва у вартісному вираженні, що характеризує сукупну ва' лову продукцію за звітний період; • готова, характеризує вартість цілком закінчених вироб' ництвом у звітному періоді готових виробів і відпущених підприємством на сторону напівфабрикатів; • відвантажена, продукція, фактично відправлена в звітному періоді. Відрізняється від реалізованої продукції на величину залишків продукції відвантаженої, але не оплаченої; • реалізована, відвантажена споживачу товарна про' дукція, гроші за яку в звітному періоді надійшли на розрахун' ковий рахунок підприємства. Характеризує обсяг продукції, що надійшов у народногосподарський обіг; • товарна, характеризується вартістю всіх вироблених за певний період і призначених для реалізації на сторону готових виробів, вартість робіт промислового характеру, виконаних на замовлення зі сторони, і вартість реалізованих на сторону напівфабрикатів. Характеризує обсяг продукції, підготовленої для надходження в народногосподарський обіг. Продукція промисловості вимірюється такими показни' ками: • натуральними; • умовно'натуральними; • вартісними. Продукція промисловості в натуральному вираженні — сукупність видів (типів, марок, розмірів) промислової про' дукції, що випускаються самостійними промисловими підприємствами, підсобними виробництвами непромислових підприємств і організацій. Вона обраховується за встановле' ною номенклатурою у певних одиницях виміру. Натуральні одиниці виміру — тони, м2, м3, штуки тощо. Умовно' натуральні виміри продукції — виражені кількістю якого'небуть одного виду продукції, споживчу вла' стивість якої прийнято в якості співвимірника (чавун у пере' рахуванні на передільний, газ у перерахуванні на умовне пали' 520
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
во, мило в перерахуванні на 40% жирність, молочні продукти в перерахуванні на молоко). Вартісні одиниці виміру — у порівнянних або діючих оп' тових цінах підприємств. Різновидом вартісних одиниць виміру є показники, що включають тільки частину оптової ціни (вартості) продукції: • нормативи чистої продукції, один з вартісних вимірників, який характеризує внесок підприємства у вироб' ництво створеної знову вартості. Визначається в незмінних для ряду років нормативах, включаючи заробітну плату з відрахуваннями на соціальне страхування і прибуток; • нормативи вартості обробки, визначаються по елементах товарної продукції в оцінці за незмінними для ряду років нор' мативами, включаючи заробітну плату з нарахуваннями на соціальне страхування, цехові і загальнозаводські витрати. Да' ний показник відбиває нормативну собівартість обробки й пе' реробки сировини; • нормативи заробітної плати, визначаються оцінкою еле' ментів товарної продукції в стабільних нормативах заробітної плати на одиницю продукції. Прогнозування розвитку промисловості здійснюється по напрямках: • Прогноз потреби в засобах праці. Знаряддя (засоби праці) — це засоби виробництва, що переносять свою вартість на вироблену продукцію частинами в міру фізичного й мо' рального зносу (будинки, споруди, устаткування). • Прогноз потреби в предметах праці. Предмети праці — засоби виробництва, вартість яких переноситься цілком на ви' роблені продукти (сировина, матеріали, паливо, енергія). • Прогноз потреби у споживчих товарах. Під споживчими товарами тут розуміється вся сукупність продукції промисло' вості, яка має товарну цінність і реалізується на споживчому ринку. Специфічним є прогнозування розвитку сільського госпо' дарства. Особливості сільськогосподарського виробництва по' лягають, перш за все, у єдності його з природними процесами. 521
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Сільськогосподарська галузь матеріального виробництва вхо' дить в АПК (аграрно'промисловий комплекс), що переробляє сировинні продукти рослинного і тваринного походження і ви' робляє для нього засоби виробництва. Сільськогосподарське виробництво виготовляє продовольство для населення і сиро' вину для харчової й переробної (у т.ч. легкої ) промисловості. Сільське господарство відрізняється від всіх інших галу' зей суспільного виробництва тим, що економічний процес відтворення в ньому завжди переплітається з природними процесами зростання сільськогосподарських рослин, вирощу' вання сільгосптварин тощо. У сільському господарстві існує велика різниця між часом виробництва і робочим періодом. Час виробництва охоплює період від польової до збираль' ної компанії, процеси праці в проміжках цього часу або загаса' ють, або ж здійснюються тільки при необхідності, носять підготовчий характер. Іншими словами сільськогосподарське виробництво но' сить сезонний характер (основна особливість сільського гос' подарства). Матеріально'технічна база, у зв’язку з цим, вико' ристовується нерівномірно та у короткі проміжки часу. Тому, перевагою в усуспільненому, колективному (кооперованому) веденні господарства є індивідуальна економія на експлуатації сільськогосподарської техніки. Друга особливість сільського господарства — на відміну від промисловості, виробництво ведеться на великих тери' торіях. Розрізняють чотири фактори невизначеності, що вплива' ють на господарські результати: • Випадковість результатів у часі, що обумовлено нестійкістю метеорологічних умов по роках. Це викли' кає тимчасові диспропорції виробництва; • Територіальні диспропорції, що виникають: 1. від різних природних умов розташування підприємств сільського господарства і ринків; 2. від розбіжностей у забезпеченості виробництва ресур' сами і фондами (якісні розбіжності); 522
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
3. від різної кваліфікації й активності праці (кількісні розбіжності трудових ресурсів). 4. від неоднакових планових навантажень індикативного планування випуску сільськогосподарської продукції. Даний фактор є чинником опосередкованого впливу. • Невизначеність нормативів, що використовують у пла' нуванні (технологічних, економічних і ін.). Серед еко' номічних — важливе значення має фактор ціни. • Низький загальний рівень організації керівництва і ке' рування виробництвом. Фактор прямої негативної дії на кінцеві результати. Основна задача прогнозу розвитку сільського господарст' ва — облік впливу усіх факторів і визначення перспектив роз' витку галузі. Визначення потреб у продукції сільського господарства. Визначення потреб у продукції сільського господарства здійснюється на основі “вилки”: 1. раціональних норм споживання продуктів; 2. потенційного споживчого попиту. Так, потреба виробництва зерна враховує не тільки пряме використання зернових на випічку хліба для населення, але і для використання зерна на корм тварин для виробництва м’яса, молока, яєць і інших продуктів тваринництва, для по' треб експорту тощо. У сільському господарстві існує таке поняття як “Види на врожай”. “Види на врожай” — прогнозна оцінка очікуваних або ж передбачуваних розмірів врожайності і валового збору сільськогосподарських культур на критичну дату їх вегетації у фазах, що передують повній стиглості. Види на врожай визначаються на підставі візуальної (окомірної) оцінки посівів. При цьому виходять з умови, що стан посівів на момент збирання буде таким же, як і на момент визначення. Види на врожай подаються у виді прогнозів по наступних напрямках: 523
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• прогноз запасів продуктивної вологи в ґрунті навесні до початку сівби ярових і поновлення вегетації озимих культур; • прогнози агрометеорологічних умов вегетації; • прогнози стану озимих навесні; • прогнози врожайності і врожаїв сільськогосподарських культур. Здійснюють розрахунки очікуваного валового збору і вро' жайності сільськогосподарських культур (прогноз на визначе' ну дату). Розрахунки проводяться після початку збирання рослин, для цього використовуються дані поточної звітності про хід збирання врожаю на визначену дату звітного року і по' передніх років, матеріали заключного обліку посівних площ, господарські умови збирання врожаю і т.д. Раціональні норми споживання населення є нижньою ме' жею потреби в продукції сільського господарства. Верхня ж визначається платоспроможним попитом населення, місткістю експортного ринку. Тому при прогнозі потреби в продукції сільського господарства необхідно враховувати: 1. обсяг грошових доходів населення; 2. обсяг виробництва промислових товарів народного споживання; 3. обсяг житлового будівництва; 4. попит на зовнішніх ринках. Попит диктує структуру сільськогосподарського вироб' ництва (наприклад, наявність вегетаріанського попиту і т.п.). Прогнозування централізованих державних потреб в про' дукції сільського господарства. Поняття державного замов' лення містить у собі гарантію задоволення першочергових суспільних потреб в предметах споживання. В сільському гос' подарстві держзамовлення поширюється на найважливіші ви' ди продукції — зернові культури, м’ясо, молоко. Під держзамовлення існують різні механізми фінансуван' ня. Зокрема, у держбюджеті для цього можуть резервуватися спеціальні фонди на оплату. В сучасних ринкових умовах держзамовлення може бути тільки на обмежений перелік продуктів, у якому раптом ви' 524
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
никла потреба, з метою зацікавлення підприємця випускати саме цей вид продукції. Відповідно прогнозу потреби в продукції сільського гос' подарства (по видах) здійснюється прогноз необхідних польо' вих площ для вирощування сільськогосподарських культур. При цьому, складається баланс продуктів сільського господарства, який являє собою систему показників, які ха' рактеризують ресурси продуктів сільського господарства і їхній розподіл. Баланс продуктів сільського господарства будується по всіх продуктах (у грошовому вираженні) і по кожному окре' мому продукту (у натуральному вираженні). За даними балансу продуктів сільського господарства виз' начають обсяг валової, кінцевої і товарної продукції. Валова продукція сільського господарства — вартість про' дукції, отриманої в результаті вирощування рослин і тварин та їх господарського використання за визначений період часу. У валову продукцію сільського господарства включають вартість готових продуктів і незавершеного виробництва. Кінцева продукція сільського господарства — частина ва' лової продукції сільського господарства даного року, що над' ходить у товарний обіг і на особисте споживання в підсобні господарства населення, а також використовується на збільшення запасів і приріст стада худоби. Кінцева продукція визначається, як валова частина, витрачена в тому ж році на процеси сільськогосподарського виробництва, також відходи і втрати при збереженні врожаю й продуктів тваринництва. Товарна продукція сільського господарства — частина ва' лової продукції, реалізована сільськогосподарськими підприємствами і населенням на сторону. Визначають у нату' ральному і вартісному вираженні. Прогнозування капітальних вкладень — це процес визна' чення ресурсів, необхідних для створення нових і сучасних діючих виробничих потужностей і основних фондів. Джерелами фінансування капітальних вкладень є: • кошти державного бюджету, місцевих бюджетів; 525
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• прибуток і амортизація; • державний кредит; • грошові заощадження фізичних осіб. Капітальні вкладення менше інвестицій, тому що інвес' тиції можуть бути спрямовані не тільки в основні фонди, але і в кадри, науковий потенціал. Кінцева продукція будівництва — введення в дію і реконст' руйовано об’єктів виробничого і невиробничого призначення. Ефективність капітальних вкладень — народногоспо' дарська доцільність капітальних вкладень, визначається шля' хом зіставлення одержуваного ефекту з витратами на його до' сягнення. Слід зазначити наступні зміни в капітальному будівництві: при централізованому плануванні кошів на капітальне будівництво виділялися з держбюджету на розви' ток промислового потенціалу — через галузеві міністерства, на розвиток об’єктів невиробничої сфери через обласні виконавчі структури. У даний час держава в особі центральних органів не прий' має, і не буде приймати участі в розвитку невиробничої сфери, тому що це прерогатива місцевих органів влади (через запро' вадження комунальної власності); у відношенні ж до промис' лових підприємств — вони самі одержують карт'бланш на свій подальший розвиток. У сферу ж загальнодержавних інтересів, до того, що буде фінансуватися з державного бюджету має входити: електрое' нергетика і, судячи з усього, весь паливно'енергетичний ком' плекс, залізничний транспорт, морський торговельний флот, зв’язок, наука, освіта та інші галузі економіки, які мають пере' важне суспільне значення. Прогноз потреби в капітальних вкладеннях має бути за' снований на урахуванні розвитку всіх аспектів життя суспільства: • демографічних, визначають потребу в житлі, послугах торгівлі, побутовому обслуговуванні, громадському хар' чуванні, охороні здоров’я, послугах закладів культури; 526
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• потреб в продукції легкої і харчової промисловості та їх потужностях; • потреб у виробництві певної кількості засобів вироб' ництва; • потреб у капітальному будівництві; • сукупних потреб у капітальних вкладеннях (інвес' тиціях). Основні положення прогнозування розвитку транспорту передбачають правильне, економічно та соціально ефективне визначення пріоритетів в розвитку окремих видів транспорту та по економічних районах, комплексний розвиток виробни' чої структури всіх видів транспорту, регіональних транспорт' них систем і вузлів, прискорення темпів росту продуктивності праці та підвищення ефективності роботи транспорту, раціональне використання основних фондів (пропускних і провізних спроможностей), палива, електроенергії та ма' теріалів, створення необхідних резервів виробничих потужно' стей: рухомого складу, провізних і переробляючих спромож' ностей, постійних пристроїв. У прогнозі перевезення вантажів і розрахунках до нього по видах транспорту визначаються: • відправлення (перекачування), тонн (кубометрів); • середня дальність перевезень, кілометрів (миль); • вантажообіг, тонно'кілометрів (тонно'миль) як по внутрішніх, так і зовнішніх перевезеннях. Розміри відправлень більшості номенклатури вантажів розраховуються на основі встановлених на прогнозний період рівнів виробництва, експорту та імпорту продукції, обсягу будівельно'монтажних робіт, балансів та планів розподілу продукції. Оптимальні міжрайонні та внутрішньорайонні зв’язки є вихідною базою для розподілу перевезень по видах транспор' ту, визначення потоків вантажів по ділянках транспортної ме' режі, вантажообігу та середньої дальності перевезень. Розрахунки проводяться по збільшеній номенклатурі про' дукції: кам’яному вугіллю, коксу, нафті та нафтопродуктах, га' 527
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
зу, руді, чорних металах, лісових вантажах, мінерально' будівельних матеріалах, хімічних та мінеральних добривах, зер' ну, муці та крупі по групі “останніх“ (або “інших“) вантажів. Із загального обсягу перевезень виділяють вантажі, що пе' ревозяться у контейнерах, які визначають шляхом вивчення та відбору контейнеропридатних вантажів, аналізу темпів рос' ту цих перевезень, а також з урахуванням поставок, намічених на прогнозований період, та списання контейнерів різних типів. В обсязі контейнерних перевезень виділяють перевезен' ня у спеціалізованих, а також великотоннажних контейнерах (брутто 10 тонн та більше). Для оптимізації транспортно'еко' номічних зв’язків можна використовувати такі моделі: • однопродуктова модель транспортної задачі лінійного програмування у формі мережі для умовно однорідних ван' тажів (більшість видів лісових та хлібних вантажів, нафтопро' дукти, цемент, деякі види мінеральних добрив); • модель розподільної задачі лінійного програмування для неоднорідних, але взаємозамінних вантажів (енергетичне вугілля різної калорійності, рудні та хімічні вантажі з різним складом корисних речовин); • модель оптимізації схеми вантажних потоків при част' кових або повністю встановлених транспортно'економічних зв’язках, коли вирішується завдання визначення економічно найвигіднішого напрямку (маршруту) руху вантажу (деякі рудні вантажі, метал, нафта, продукти перемелу та інші). Розподіл перевезень вантажів між видами магістрального транспорту — залізничним, морським каботажним, річковим та автомобільним (на міжміських централізованих перевезен' нях), а також між спеціалізованими (нафто' та нафтопродук' топроводними) проводиться з урахуванням техніко'еко' номічних особливостей і переваг кожного виду стосовно кон' кретних умов перевезень (сезонність роботи, резерви пропуск' ної та провізної спроможності), шляхом порівняння наведе' них народногосподарських затрат по можливих варіантах пе' ревезень. При цьому залежно від конкретних умов врахову' ються затрати не тільки на переміщення вантажу, а і на ванта' 528
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
жо'розвантажувальні роботи, підготовчі та заключні операції транспортного процесу, зберігання вантажів на складах, збит' ки при перевезенні, перевантаженні та зберіганні. При розробці річних прогнозів вибір виду транспорту ви' конується з урахуванням діючих тарифів. Обсяг зовнішньоторговельних перевезень та їх розподіл по видах транспорту визначається відповідно до заплановано' го розвитку зовнішньоторговельних зв’язків, укладених довго' строкових торговельних угод з різними країнами, в тісній єдності з перспективами розвитку міжнародного ринку та тор' говими зв’язками що склалися, умовами продажу вантажів, пропускними та провізними спроможностями окремих видів транспорту. При прогнозуванні перевезень вантажів по видах транс' порту потрібно враховувати наступне: • по залізничному транспорту загальний обсяг відправ' лень вантажів визначається як сума обсягів їх відправлень зі станцій залізниць широкої, вузької та західноєвропейської колії. В розрахунок відправлення вантажів по широкій колії, окрім власного відправлення станцій, включаються вантажі, що надходять з ліній другої колії; • по морському транспорту обсяг перевезень визна' чається як сума відправлення вантажів у каботажному закор' донному плаванні та судами портового флоту. В обсязі переве' зень транспортного флоту як у закордонному, так і каботажно' му плаванні виділяються наливні вантажі та суховантажі; • по річковому транспорту в обсяг перевезень вантажів не включають рейдові перевезення та на переправах (крім пе' реправ по водосховищу). Із загального обсягу відправлення вантажів виділяють обсяги перевезень нафти та нафтопро' дуктів наливом, лісових вантажів у плотах, суховантажів (за встановленою номенклатурою); • по магістральному трубопроводному транспорту обсяг перекачування нафти визначається відповідно до плану її по' ставки на нафтопереробні заводи та експорт. Обсяг перекачу' вання нафтопродуктів розраховується виходячи з потужності 529
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
продуктопроводів та потреби в нафтопродуктах по еко' номічних районах; • по автомобільному транспорту обсяг відправлення ван' тажів розраховують за обсягом товарної (валової) продукції промисловості, сільського господарства, будівельно'монтаж' них робіт та роздрібному товарообігу. Вантажообіг визна' чається виходячи із загального обсягу відправлення вантажів у середній дальності перевезень. Обсяг відправлення вантажів та вантажообіг розраховуються по автотранспортних підприємствах з виділеннями загального обсягу відправлення та вантажообігу, що виконуються автомобільним транспортом загального користування, транспортом сільського господарст' ва, промислових, будівельних, торговельних та інших підприємств; • по повітряному транспорту до загального обсягу відправлення вантажів включають перевезення платного бага' жу. Перевезення пошти та інших поштових відправлень про' гнозують окремо. Вантажообіг обчислюється сумарно по ван' тажах (включаючи платний багаж) та пошті. Прогнозування перевезень пасажирів. Пасажирообіг в по' заміському сполученні на всіх видах транспорту загалом та по окремих видах визначається на основі даних про чисельність населення, його рухомість, ріст реальних доходів або фонду споживання у національному доході в розрахунку на одного жителя. Транспортна рухомість населення у позаміському сполученні визначається показником кількості пасажиро' кілометрів за рік на одного жителя діленням пасажирообігу (загального або на окремому виді транспорту) на середнь' орічну кількість населення. Обсяги перевезень пасажирів у внутрішньоміському спо' лученні визначаються, виходячи з чисельності міського насе' лення та його транспортної рухомості — середньої кількості поїздок за рік всіма видами міського та приміського транспор' ту, що припадає на одного жителя. Середня дальність поїздок у внутрішньоміському сполученні встановлюється за резуль' татами періодичних обстежень пасажиропотоків. 530
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
При прогнозуванні перевезень пасажирів по видах транс' порту враховується, що: • на залізничному транспорті загальний обсяг пасажиро' обігу визначається як сума пасажирообігу в поїздах приміського сполучення та далекого прямування; • на морському транспорті включається перевезення па' сажирів в усіх видах плавання, що здійснюються транспорт' ним та портовим флотом; • на річковому транспорті загальний обсяг перевезень визначається як сума перевезень в усіх видах сполучення, включаючи екскурсійні та туристичні, а також на переправах через водосховища; • на автомобільному транспорті в загальний обсяг паса' жирообігу включається внутрішньоміське, приміське, міжміське та міжнародне сполучення, що виконується марш' рутними автобусами і тими, що працюють за погодинним та' рифом; • на повітряному транспорті в пасажирообіг входить об' сяг перевезень на міжнародних, міждержавних та внутрішніх повітряних лініях. Загальний обсяг відправлення пасажирів з аеропортів України включає перевезення вітчизняними та іноземними авіакомпаніями; • на міському транспорті кількість перевезених паса' жирів і пасажирообіг прогнозується окремо по видах транс' порту: метро, трамвай, тролейбус та автобус. Таким чином, прогнозування транспортної роботи надає широкі можливості оцінки тенденцій та перспектив забезпе' чення народного господарства послугами галузей транспорту, показує шляхи підвищення ефективності всіх видів транс' портного обслуговування Основна задача прогнозування соціального розвитку — визначення на перспективний період потреб населення і мож' ливостей їхнього задоволення. Категорія, що визначає народний добробут — рівень жит' тя, котрий характеризує рівень задоволення фізичних, духов' них і соціальних потреб людей. 531
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Рівень життя визначається розвитком потреб, що мають тенденцію до постійного зростання. Прогнозування соціального розвитку тісно зв’язано з про' гнозуванням демографічних процесів, розселенням і розміщенням продуктивних сил. Прогноз підвищення рівня життя визначається в загаль' ному виді трьома складовими: 1. ростом валового внутрішнього продукту і національно' го доходу; 2. ростом суспільних потреб; 3. ростом ресурсів для майбутнього споживання (ба' зується на прогнозованих розрахунках ефективності прогно' зованого нагромадження). Система прогнозів соціального розвитку і споживчого рівня життя заснована на комплексі показників. Основні серед них: • соціально'демографічні показники, характеризують ди' наміку чисельності і складу населення, соціальну структуру суспільства, зміни відносин власності (рух у структурі основ' них фондів, доходи за формами власності на засоби вироб' ництва); • показники, що визначають зміни соціально — еко' номічних і виробничих умов праці, нагромадження освітнього потенціалу, підвищення професійного рівня населення; • узагальнюючі показники, що дозволяють визначити у вартісному вираженні економічні умови підвищення рівня життя — виробництво ВВП на душу населення, ресурси спо' живання і їх обсяг у національному доході (або у ВВП), ди' наміку і структуру номінальних і реальних доходів населення; • показники споживання основних продуктів харчування, непродовольчих товарів, обсяг продаж товарів на душу насе' лення, забезпеченість домогосподарства предметами побуто' вого призначення. Оцінка рівня життя проводиться за показниками: • забезпеченості житлом і комунальними послугами; • культурно'побутовими послугами; 532
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• дитячими та загальноосвітніми навчальними заклада' ми, лікувально'профілактичними, санітарно'курортни' ми, туристичними закладами. Існують диференційовані показники на душу населення: • чисельність лікарів на 10 тис. жителів; • забезпеченість домогосподарств телевізорами, холодиль' никами, автомобілями на 100 родин (предметами куль' турно — побутового призначення) і на 1 тис. населення. При розробці прогнозів соціального розвитку і підвищен' ня рівня життя ставляться цільові орієнтири — домогтися на' сичення на 100 родин певними товарами широкого вжитку або побутовими предметами тривалого користування виходячи з розрахунків норм споживання при цьому: 1. Визначаються ресурси, необхідні для розміщення пе' редбачуваного рівня. 2. Визначаються вимоги до розвитку галузей матеріаль' ного виробництва, що забезпечують досягнення прогнозова' ного рівня життя. Згідно з цим, має бути досягнуто оптимальне співвідно' шення розвитку галузей виробництва і галузей, що реалізують процес підвищення рівня життя. Існує набір моделей, що використовуються для визначен' ня ресурсів для виробничого і невиробничого нагромадження: • норми виробничого нагромадження при встановлених нормативних вимогах до темпів росту ресурсів для ви' робництва і невиробничого будівництва; • обсяги невиробничого нагромадження і поточного спо' живання; • динаміка невиробничих фондів і моделі реалізації неви' робничих інвестицій. Основні вимоги до соціальних прогнозів — урахування зростаючих суспільних і особистих потреб. Рівень життя населення містить у собі такі складники: • структуру раціонального споживання; • дані про природний та механічний рух населення (на' роджуваність, смертність, міграція); 533
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• динаміку обсягу і макроструктури ресурсів для спожи' вання; • динаміку структури невиробничих інвестицій і ма' теріальних затрат у невиробничій сфері; • динаміку обсягів індивідуального споживання; • житлове будівництво; • індивідуальний номінальний доход і реальні доходи на' селення; • динаміку структури індивідуального споживання ма' теріальних благ і послуг; • диференційований баланс доходів населення та ін. У задоволенні потреб велику роль відіграє роздрібна торгівля. Під роздрібною торгівлею розуміється продаж товарів на' родного споживання (довгострокового користування та широ' кого вжитку) в обмін на особисті грошові доходи. Під купівельним попитом розуміється платоспроможна потреба (сума коштів), потенційно призначена для придбання матеріальних благ (продукти харчування, одяг, взуття, ткани' ни, вироби культурно — побутового призначення і господарсь' кого побуту). Напрямки прогнозування: • цільовий метод, заснований на заздалегідь установлю' ваних яких — або цільових орієнтирах розвитку попиту і роздрібної торгівлі; • дослідницький метод, базується на тенденціях сформо' ваних у минулому і сьогоденні. Прогнозування побутових послуг засновано на урахуванні платоспроможного попиту населення на певний асортимент послуг. Основна задача — прогнозування попиту населення на ті чи інші види обслуговування. Методи прогнозування: • нормативний, в основі лежить система науково' обґрунтованих нормативів; • екстраполяційний; 534
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• економіко'математичне моделювання, при цьому вияв' ляється залежність прогнозованої величини — обсягу попиту (об’єм послуг) від незалежних перемінних (факторів). Прогнозування послуг пасажирського транспорту прово' диться в комплексі з оцінкою транспортного обслуговування виробничого комплексу регіонального господарства й національної економіки в цілому. Ціль прогнозування — визначення попиту на послуги транспорту, очікуваного числа поїздок на певні відстані і в певних напрямах. В основі прогнозування числа поїздок враховують факто' ри, що впливають на поїздки: • чисельність населення (збільшення, зменшення) у міській та сільській мережах розселення; • зростання реальних доходів (ступінь та структура зай' нятості, рівень заробітної плати), забезпечення товара' ми, рівень розвитку економічних зв’язків регіонів. Зв’язок — один з найважливіших компонентів інфраст' руктури, що забезпечує приймання і передачу інформаційних потоків, функціонування виробничих процесів, здійснення державних, політичних та оборонних заходів і задоволення потреб населення. Основними показниками розвитку галузі є: • обсяг продукції зв’язку в грошовому виразі; • протяжність телефонних каналів на міжнародних лініях зв’язку; • місткість міських та сільських телефонних станцій; • місткість вузлів комутації каналів загальнодержавної си' стеми передачі даних (ЗДСПД) та телеграфної мережі; • кількість телевізійних станцій потужністю 1кВт і вище; • кількість комплексно'механізованих вузлових підпри' ємств поштового зв’язку; • прибутки, доходи, рентабельність; • обсяг державних капітальних вкладень і введення в дію виробничих потужностей — міждержавних кабельних 535
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
та радіорелейних ліній зв’язку, радіотрансляційних станцій потужністю 1кВт і вище, міських автоматичних телефонних станцій та вузлових підприємств поштово' го зв’язку. Показники розвитку засобів зв’язку визначаються як сума очікуваної наявності їх у базисному році та приросту на про' гнозований період. Приріст протяжності каналів на міжміських лініях зв’язку встановлюється, виходячи із прогнозованого введення каналів на нових та додаткових каналах на реконструйованих лініях зв’язку та тих, що розширюються. Приріст місткості міських та сільських телефонних станцій розраховується із прогнозованого введення в дію но' вих телефонних станцій та розширення існуючих, за винятком місткості демонтованих станцій. Приріст комплексно'механізованих вузлів підприємств зв’язку визначається, виходячи з кількості введених у дію но' вих реконструйованих вузлів підприємств поштового зв’язку, обладнаних засобами механізації процесів обробки, сортуван' ня та транспортування поштових відправлень, розрахунково' підсумковими машинами на касових операціях. Приріст кількості телевізійних станцій розраховується на основі запланованого введення в дію нових транслюючих те' левізійних станцій. Введення в дію виробничих потужностей за рахунок капітальних вкладень на запланований період визначається: • по міжміських кабельних та радіорелейних лініях зв’яз' ку — сумою протяжності прокладених магістральних внутрішньозонових ліній передачі та з’єднувальних ліній, обладнаних системами передачі для утворення каналів електрозв’язку; • по радіомовних станціях — сумою потужності введених в дію передавачів, призначених для передачі програм радіомовлення; • по телевізійних станціях — кількістю введених в дію те' левізійних станцій потужністю 1 кВт та вище; 536
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• по міських автоматичних телефонних станціях — за' гальною ємністю телефонних станцій, введених в дію у містах та селищах міського типу; • по вузлових підприємствах поштового зв’язку — кількістю введених у дію поштамтів усіх видів, відділень перевезення пошти і міських вузлів зв’язку, які виконують функції по сортуванню та доставці відправлень. Прогноз повинен враховувати розвиток нових видів зв’яз' ку — факсу, телексу, стільникового, пошукового та транкінго' вого радіотелефонного зв’язку, Інтернету, супутникового зв’язку тощо. Внаслідок високих темпів розвитку цих видів зв’язку та їх великої залежності від іноземних інвестицій од' ним з основних методів їх прогнозу є експертна оцінка. Найбільш пріоритетними напрямами розвитку зв’язку є: • міжнародний та міжміський телефонний зв’язок; • документальний електрозв’язок; • міський телефонний зв’язок; • сільський телефонний зв’язок; • поштовий зв’язок; • звукове мовлення; • стільниковий радіотелефонний зв’язок; • пошуковий радіотелефонний зв’язок (пейджинг). Прогнозування розвитку ринкової інфраструктури займає чільне місце у прогнозуванні має на меті визначення шляхів її розвитку на основі аналізу сучасного стану виявлених тен' денцій та існуючих проблем її розвитку. За допомогою методології прогнозування аналізуються і вивчаються процеси, які відбуваються у становленні і розвит' ку ринкової інфраструктури, зокрема, фактори впливу на роз' виток і розміщення ринкової інфраструктури та прогно' зується її розвиток та розміщення на прогнозний періоді. Методи прогнозування розвитку ринкової інфраструкту' ри на даний момент утворюють єдину систему. Оскільки на функціонування ринкової інфраструктури впливає багато факторів, зокрема, становлення і розвиток ринкових відносин, 537
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
модель розвитку ринку та державного регулювання, то для прогнозування напрямів розвитку ринкової інфраструктури не може бути застосована єдина методика. Розробка прогнозних підходів з використанням конкрет' них методів прогнозування з урахуванням обставин часу та простору об’єктів ринкової інфраструктури є відправним мо' ментом у прогнозуванні. З урахуванням цього, прогнозування розвитку ринкової інфраструктури набуває міждисциплінар' ного підходу, де важливим в однаковій мірі стають: викорис' тання статистичних методів, інтуїції прогнозиста, застосуван' ня досвіду прогнозування і аналізів, використання методів зниження та пом’якшення ризиків. Прогнозування розвитку ринкової інфраструктури ба' зується на закономірностях розвитку ринкової інфраструкту' ри, просторового її розміщення. Точність прогнозів залежить від організації загальнодержавної системи моніторингу за роз' витком ринкової інфраструктури, зокрема, повноти статис' тичного обліку діяльності підприємств ринкової інфраструк' тури. Метою прогнозування розвитку інститутів ринкової інфраструктури є визначення стратегічних напрямів і шляхів її розвитку, а також важелів забезпечення ефективного функціонування суб’єктів ринкової економіки. Визначеною методологічною основою формування і роз' витку ринкової інфраструктури є становлення (формування) і розвиток ринкової економіки — закономірності, особливості, принципи і механізм функціонування, а також соціально'еко' номічна модель її розвитку. Основною проблемою є раціональне поєднання механізму саморозвитку ринку і важелів державного регулювання ринку та ринкової інфраструктури. Оскільки умови функціонування ринку і відповідно ринкової інфраструктури в значній мірі ха' рактеризуються невизначеністю, то прогнози за ступенем не' визначеності поділяються на імовірні і детерміновані. Ступінь невизначеності забезпечується кількістю та якістю врахуван' ня ризиків щодо об’єктів прогнозування. 538
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Щодо варіантностей прогнозу, то він може розраховувати' ся як оптимістичний, нейтральний та песимістичний варіанти. При прогнозуванні розвитку та розміщення ринкової інфраструктури, враховуються особливості, проблеми і тен' денції розвитку ринку та ринкової інфраструктури, а саме: • перехід від адміністративно'командної системи до еко' номіки ринкового типу, тобто формування нової соціально'економічної моделі розвитку держави; • реструктуризація державної власності, формування різних форм і видів власності; подолання державного монополізму і створення конкурентного середовища; • приватизація (труднощі, проблеми і суперечності, які впливають на формування і розвиток інститутів ринко' вої інфраструктури); • непристосованість (на початковому етапі) діючих інститутів фінансового ринку (зокрема, банків та стра' хових компаній) до виконання функцій притаманних їм в ринковій економіці; • формування (вперше) більшості інститутів та нових організаційних форм ринкової інфраструктури; • децентралізація управління з врахуванням зростаючої ролі територіального фактора, реалізація принципів регіонального управління в межах економічного про' стору України. Щодо врахування проблем, які потребують негайного розв’язання, то це, перш за все, є: • проблема раціонального поєднання механізмів само' розвитку ринку і державних важелів впливу (регулю' вання) на розвиток ринкових відносин і ринкової інфраструктури; • проблема нагромадження капіталу та інвестування за рахунок національних джерел (і, зокрема, залучення тіньового капіталу); • проблема формування (створення) механізму коорди' нації діяльності між інститутами ринкової інфраструк' тури та новими організаційними формами, що мають 539
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
відношення до нагромадження капіталу та інвестуван' ня, а також ефективного управління економічними, підприємницькими, фінансовими та інвестиційними ризиками; • проблема створення ефективної та стабільної законо' давчо'нормативної бази функціонування суб’єктів рин' ку та ринкової інфраструктури. Концепція прогнозного розвитку ринкової інфраструктури базується на утвердженні інноваційної моделі розвитку та соціальній спрямованості економічної політики, впровадженні дієвих фінансово'економічних важелів впливу, формуванні збалансованої і ефективної регіональної політики в якій узгод' жені державні і регіональні інтереси, підвищенні ефективності управління процесами регіоналізації на основі подальшої його децентралізації (розподілу функцій і фінансових ресурсів) і по' лягає в забезпеченні стійких взаємозв’язків між господарюючи' ми суб’єктами, оптимізації руху товарно'грошових потоків, мобілізації заощаджень, нагромадженні капіталу, його роз' поділу і перерозподілу між сферами і галузями економіки і зміцненні фінансово'економічної самостійності регіонів. Прогнозна оцінка розвитку та розміщення ринкової інфраструктури передбачає: • формування ефективного механізму взаємодії між дер' жавою і ринком — поєднання механізму саморозвитку ринку і важелів державного регулювання та підтримки, визначених на основі удосконалення фінансової, зокрема, податкової та мо' нетарної і кредитної політики; • забезпечення за допомогою процесів подальшого роздер' жавлення і приватизації становлення різноманітних форм власності, формування акціонерного і приватного капіталу, за' лучення, нагромадження та інвестування його в економіку інститутами фінансового і фондового ринку (зокрема, фінан' совими посередниками); • формування ефективної і збалансованої регіональної політики на основі узгодження, яка спрямовуватиметься на використання переваг територіального поділу праці, природ' 540
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
но'ресурсного потенціалу, а також удосконалення фінансової політики і дієвих механізмів її впливу, регулювання міжбюд' жетних відносин з метою підвищення рівня соціально'еко' номічного розвитку на регіональному і місцевому рівнях; • підвищення ефективності управління процесами регіоналізації за рахунок прискорення процесів децент' ралізації фінансової системи і фінансових ринків, що є визна' чальною умовою формування регіональних ринково'інфраст' руктурних комплексів; • ефективне функціонування різноманітних форм влас' ності та відповідне зростання промислової емісії цінних па' перів поряд з державною та кредитною, що сприятиме розвит' ку фондового ринку; • підвищення рівня нагромадження капіталу інститутами фінансового ринку та інвестиції за рахунок національних дже' рел за допомогою наступних заходів — забезпечення раціонального співвідношення готівкового та безготівкового обігу за допомогою впровадження гарантій повернення коштів (страхових гарантій) та захисту від знецінення, а також вста' новлення стимулюючої відсоткової ставки, тобто вирішення питань страхування та гарантій інвестора; • пожвавлення процесу нагромадження капіталу та його подальшого інвестування за допомогою створення і ефектив' ного використання таких організаційних форм — банку рекон' струкції та розвитку України, фінансово'промислових груп та небанківських фінансових посередників — інвестиційних ком' паній, ощадних установ, фондів; • створення (формування) у восьми регіонах інститутів ринкової інфраструктури — зокрема, регіональних ко' мерційних банків, що надасть змогу забезпечити нагромад' ження капіталу (за допомогою мобілізації заощаджень) та інвестування у процеси економічного розвитку території та зміцнення її фінансово'економічної самостійності; • здійснення позитивних зрушень у фінансовому забезпе' ченні розвитку економіки регіонів за допомогою змін у прак' тичних і стратегічних напрямках економічної політики, зокрема 541
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
формування дієвої податкової політики з акцентом на стимулю' ючу функцію та ефективної кредитної політики, спрямованої на сприяння реформуванню та структурним перетворенням, при' оритетному розвитку відповідних галузей економіки — збільшенням обсягів кредитів в поточну та інвестиційну діяльність за доступним відсотком; • сприяння за допомогою факторингу, брокерських та маклерських послуг, банківської системи (в рамках якої здійснюються грошові розрахунки і платежі) прискоренню обороту оборотних коштів; • забезпечення пом’якшення або зниження ступеня ризи' ку суб’єктів ринку за допомогою страхування аудиторської діяльності; • створення єдиного правового поля функціонування суб’єктів ринку та відповідних інституцій ринкової інфраст' руктури. На основі макроекономічного та галузевого видів прогно' зування відбувається комплексне прогнозування регіонально' го розвитку. З метою ефективного управління економічними перетво' реннями в регіоні, виявлення тенденцій, закономірностей та розробки наукових рекомендацій щодо перспективного роз' витку економіки України і її регіонів необхідно здійснювати комплекс заходів, що пов’язаний з прогнозуванням регіональ' ного розвитку. При цьому, регіон розуміється, як територія, яка, на відміну від району, не обов’язково є таксономічною одиницею в системі територіального членування, що дозволяє певну сво' боду в окресленні його географічних меж. З географічної точки зору регіоном може вважатися будь' яка ланка територіальної соціально'економічної системи: • селище; • село; • місто; • район у місті; • адміністративний район; 542
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• адміністративна область; • республіка (в Україні — АРК); • економічний район великого міжобласного інтеграль' ного макромасштабного економічного рангу. Цільовою функцією регіонального прогнозування є: обґрунтовування заходів щодо вдосконалення розвитку тери' торіального господарства, інтенсифікація розвитку економіки країни і регіонів, а саме: • створення механізму вертикальної і горизонтальної взаємодії суб’єктів господарювання та органів управління; • сприяння розвитку територіального поділу праці та її інтеграції в нових організаційних формах; • створення розгалуженого і водночас єдиного ринкового простору в країні; • розробка заходів щодо посилення міжрегіональних гос' подарських зв’язків. До стратегічних проблем, згідно яких проводяться аналітично'прогнозні дослідження, належать: • реконструкція економіки промислових регіонів і вели' ких міських агломерацій через: конверсію оборонних та цивільних галузей, модернізацію інфраструктури, оздоров' лення екологічних ситуації, роздержавлення і приватизацію; • подолання депресивного стану аграрно'промислових регіонів, відродження сіл і малих міст, розвиток місцевої ви' робничої та соціальної інфраструктур, підвищення ефектив' ності використання сільськогосподарських та інших угідь; • нормалізація соціально'економічного становища в регіонах з екстремальними природними умовами і переважно сировинною спеціалізацією; • відродження й формування промислових вузлів і центрів з пріоритетним розвитком виробництв, пов’язаних з комплексним використанням сировини; • стимулювання розвитку експортних та імпортозаміню' ючих виробництв; • формування регіональних економічних ринків, вільних економічних зон, технополісів як регіональних центрів при' скорення економічного та соціального прогресу; 543
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• переспеціалізація окремих прикордонних регіонів, ство' рення тут нових робочих місць; прискорений розвиток соціальної інфраструктури; • розвиток регіональних інфраструктурних систем (транс' порту, зв’язку, інформатики), які забезпечували б і стимулю' вали структурні зрушення та ефективність регіональної еко' номіки; • подолання надмірного розриву в рівнях і якості життя населення окремих областей. Прогнозування регіонального розвитку має здійснюва' тись на міжрегіональному, регіональному та місцевому рівнях управління. Наукова обгрунтованість рішень з питань регіонального розвитку значною мірою залежить від: • достовірності статистичної ретроспективної й поточної інформації про регіональний розвиток; • обраного методу прогнозних досліджень; • теоретико'методологічного обґрунтування прогнозів; • рівня підготовленості і фаху експертів. Предмет прогнозних досліджень — соціально'економічні та науково'технічні проблеми розвитку територіальних утво' рень різного рівня, по кожній з яких мають бути здійснені комплексні розробки. Прогнозування є комплексним наслідком попередніх стадій — аналізу та діагностики. За своїм змістом і характером зв’язків цілісна сукупність і відповідних дій, що пов’язана з аналізом, діагностикою і про' гнозуванням складає певну систему, яку умовно можна назва' ти системою АДП (аналіз, діагностика та прогнозування). В даному контексті аналіз економіки регіону передбачає вивчення на основі відповідних методів сучасного стану еко' номіки регіону. Він може бути у вигляді стагнації (застою, спа' ду), економічної кризи, стабілізації і економічного піднесення. Визначення вказаних економічних станів розвитку регіону здійснюється на основі економічного аналізу. Еко' номічний аналіз поділяється на: 544
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• комплексний (вивчається у взаємозв’язку вся су' купність економічної діяльності); • поелементний (коли вивчається кожний із секторів або галузей економіки окремо). В регіональній економіці віддасться перевага комплексно' му економічному аналізу. Діагностика — це важлива дія при вивченні регіональної економіки, яка передбачає знаходження причинно'наслідко' вих зв’язків між змінами в економіці і відповідними фактора' ми або умовами, що визначають ці зміни, а також встановлен' ня тенденцій і закономірностей цих змін, встановлення на їх основі відповідності тому чи іншому економічному стану. Спираючись на результати діагностики, можна встанови' ти стан “здоров’я” економіки регіону. Цей етап вивчення регіональної економіки є одним із найважливіших, тому що від того, який буде поставлено діагноз, визначаються подальші кроки щодо економічного розвитку регіону. Від результатів діагностики залежить, які необхідно здійснити засоби або да' ти рекомендації щодо перспективного розвитку регіону. Суто регіональне прогнозування при цьому являє собою стадію аналітично'прогнозних досліджень, яка спрямована на виявлення очікуваних наслідків процесів, що спостерігаються, в економіці регіону та оцінювання ефективності сформовано' го пакету запланованих заходів з регіонального розвитку, ви' конання котрих дозволить вирішити регіональні цілі. Для цього необхідно спочатку розробити прогноз очікува' них наслідків в економіці регіону. Тільки після цього можна здійснити прогноз бажаного (рекомендованого) розвитку еко' номіки, який складався б з комплексу заходів щодо перспек' тивного стану регіональної економіки. Етап визначення бажаного (рекомендованого) еко' номічного розвитку регіону на перспективу називається регу' льованим економічним прогнозуванням. За даними аналізу тенденцій соціально'економічного роз' витку регіону, сукупністю елементів продуктивних сил і ком' понентів природного комплексу прогнозні дослідження виз' 545
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
начають можливість альтернатив у досягненні поставлених цілей за наслідками тенденцій розвитку, що спостерігались, (т.зв. песимістичний прогноз) і результатами запланованих заходів (оптимістичний прогноз). Прогнозні розробки, як правило, мають науково обґрунто' вувати довго' і середньострокові соціально'економічні та на' уково'технічні рішення. У зв’язку з цим при обґрунтуванні перспектив соціально' економічного розвитку територіальних утворень, насамперед, потрібно: • простежити ретроспективні тенденції, темпи і рівні роз' витку господарства регіонів країни, структурні й територіальні зрушення, послідовність проведення заходів, які забезпечують приймання/ухвалення рішень і оптимальне поєднання тери' торіальних, галузевих та загально — державних інтересів; • виділити перспективні науково'технічні, соціально'еко' номічні та інші проблеми, щодо яких потрібна попередня роз' робка наукових ідей та програм їх здійснення; • проаналізувати ступінь залучення й проблеми викорис' тання і відтворення природних ресурсів та розробити шляхи запобігання негативним наслідкам, пов’язаним з екстенсив' ним природокористуванням; • розробити наукові основи і форми організації уп' равління економічними, соціальними і техніко'технологічни' ми процесами, які мають відповідати майбутнім масштабам, темпам розвитку і змінам у соціально'економічній структурі суспільства; • підготувати проекти територіальної організації госпо' дарства, спеціалізації та розвитку міжрайонної економічної інтеграції з метою підвищення ефективності суспільного ви' робництва, з урахуванням специфічних регіональних умов госпдарюваня й міжрегіонального поділу праці. Прогнозні розробки для різних територіальних утворень залежать як від соціально'економічних завдань цих утворень, так і від рівня управління регіональним розвитком. У системі прогнозних розробок можна виділити три рівні: 546
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
1. національний (народногосподарський); 2. міжгалузевий; 3. регіональний. На національному рівні до прогнозних досліджень нале' жать: • комплексні прогнози'схеми розвитку і розміщення про' дуктивних сил країни, у т.ч. — в регіональному розрізі; • балансові розробки, які мають за мету вирішення вели' ких міжгалузевих проблем (збалансований розвиток паливно' енергетичного комплексу країни, узгоджена взаємодія транс' портних систем, раціоналізація вантажопотоків тощо); • комплексні програми науково'технічного прогресу; : • демографічні прогнози і розробка соціально'економічної політики, спрямованої на соціальний захист та підвищення рівня життя населення; • розробка наукових основ і напрямів створення системи інформаційно'аналітичного забезпечення управління вико' нанням прогнозованих позитивних зрушень і відповідного ре' гулювання регіонального розвитку. Прогнозні розробки на міжгалузевому рівні повинні з ура' хуванням результатів прогнозних досліджень загальногоспо' дарського рівня та регіональних особливостей соціально'еко' номічних процесів, науково обґрунтовувати перспективи роз' витку окремих міжгалузевих об’єднань та удосконалення ор' ганізаційних форм і методів управління ними. Такими прогнозами є: Прогнози розвитку і розміщення продуктивних сил регіональних аграрно'промислових комплексів. Прогнози розвитку регіональних спеціалізованих міжга' лузевих комплексів (паливно'енергетичного, металургійного, морегосподарського, транспортного тощо). Наукова обґрунто' ваності довгострокового розвитку міжгалузевих утворень ба' гато в чому залежить від ефективності прогнозних розробок загальногосподарського рівня, в яких поставлені загальнодер' жавні цілі та окреслена стратегія їх виконання. Прогнози регіонального рівня складаються на основі за' гальногосподарських та міжгалузевих прогнозів. 547
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
До основних регіональних прогнозних розробок належать: • комплексні програми розв’язання територіальних за' гальногосподарських проблем для регіонів середніх і малих системних рангів; • довгострокові прогнози комплексного соціально'еко' номічного розвитку областей, міст тощо; • районне планування територіально'виробничих ком' плексів промислових вузлів; • комплексні програми розвитку окремих великих підприємств; • проекти планування і забудови міст та інших населених пунктів; • проекти створення спеціальних (вільних) економічних зон та територій пріоритетного розвитку. Завданнями регіональних прогнозів є: • міжрегіональний перерозподіл і комплексне викорис' тання ресурсів з метою нарощування економічного по' тенціалу країни; • виділення і наукове обгрунтування основних ланок те' риторіального розвитку продуктивних сил господарст' ва регіону; • аналіз варіантів імовірних темпів, пропорцій і виробни' чих структур у розвитку економічних районів. В усіх регіональних прогнозних дослідженнях вивчається вплив виробництва на соціальні й екологічні процеси. Про' гнозні дослідження набирають матеріалізованої форми у ви' гляді документів, тому виникає потреба у синтезованому про' гнозному документі, який би комплексно розглядав соціаль' но'економічні питання розвитку регіональної системи. Ефек' тивність системи регіональних прогнозних досліджень забез' печує єдність методологічних основ і методичних підходів до обгрунтування довгострокових перспектив розвитку регіональної економіки. Кожний прогнозний документ пови' нен грунтуватись на єдиній концепції соціально'економічного розвитку регіону, яка органічно пов’язана із загальнодержав' ними та міжгалузевими прогнозними розробками. 548
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
У процесі опрацювання результатів регіональних прогноз' них досліджень відповідні організації повинні конкретно адре' сувати пропозиції, ідеї і вимоги комплексних розробок. Існує три рівні споживачів результатів прогнозних досліджень: • центральні органи управління країни; • міністерства, відомства і науково'дослідні організації; • місцеві органи управління (області, міста, низові адміністративні райони). Структура, агрегованість і форми подання даних для кож' ного з цих користувачів неоднакові. Проте загальним для май' бутніх користувачів прогнозної інформації є цільова спрямо' ваність розвитку регіональних систем, поєднання державних і територіальних інтересів при виборі стратегії розв’язання міжгалузевих і народногосподарських проблем, інтегральної політики комплексного використання природних ресурсів, охорони природного середовища і підвищення рівня життя на' селення. Прогнозне дослідження регіонального розвитку передба' чає: • вивчення соціально'економічних, виробничо'техно' логічних явищ і процесів, підготовку їх кількісних і якісних характеристик; • оцінку отриманої інформації з огляду на конкретне за' вдання окремих галузевих об’єднань або регіону в цілому; • інтегральну оцінку взаємодії та взаємозалежності ком' понентів природного середовища і продуктивних сил, їх впли' ву на вибір концепції розвитку регіональної економіки; • кількісну і якісну характеристики компонентів природ' ного комплексу та елементів продуктивних сил, прогнозуван' ня можливих їх змін. Вивчення соціально'економічних, природних явищ, про' ведення кількісного і якісного аналізу потенціалу регіону постійно провадяться численними науковими і проектними організаціями. У процесі дослідження отримані оцінки регіонального розвитку використовують для визначення варіантів соціально'економічного і виробничо'технологічного розвитку регіональної економіки. 549
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 15. ÄÅÐÆÀÂÍÀ ÐÅòÎÍÀËÜÍÀ ÏÎ˲ÒÈÊÀ ÑÎÖ²ÀËÜÍÎ-ÅÊÎÍÎ̲×ÍÎÃÎ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÐÅòÎͲ ÓÊÐÀ¿ÍÈ 15.1. Поняття, цілі та завдання Державної регіональної економічної політики. 15.2. Специфіка проведення регіональної економічної політики в Україні. 15.3. Етапи та механізми реалізації державної регіональ1 ної економічної політики.
15.1. Ïîíÿòòÿ, ö³ë³ òà çàâäàííÿ Äåðæàâíî¿ ðåã³îíàëüíî¿ åêîíîì³÷íî¿ ïîë³òèêè Регіональна економічна політика за організаційною сут' ністю являє собою сукупність організаційно'правових та еко' номічних заходів, які за допомогою відповідних адміністра' тивних важелів та фінансово'економічних інструментів забез' печують стимулювання ефективного, пропорційного та зба' лансованого розвитку економіки регіонів, раціональне та еко' номне використання їх ресурсного потенціалу з метою підви' щення життєвого рівня та якості населення з максимальним збереженням природного середовища функціонування про' дуктивних сил. Державна регіональна політика при цьому являє собою систему заходів, що здійснюється органами державної влади з метою забезпечення управління політичним, економічним та соціальним розвитком регіонів і територіально'адміністратив' них одиниць. Вона передбачає: створення ефективно діючої системи влади та управління в центрі і в регіонах, їх фінансо' во'економічне та нормативно'правове забезпечення на основі оптимального поєднання загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів. Державна регіональна політика спрямо$ 550
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вується на надання істотного динамізму регіональному соціально'економічному розвитку шляхом більш повного та ефективного залучення в господарський оборот ресурсного потенціалу регіонів, використання переваг територіального поділу і кооперації праці на основі розширення повноважень і підвищення відповідальності регіональних та місцевих ор' ганів влади і управління за вирішення поточних і перспектив' них проблем територій. Об’єктами державної регіональної політики є адміністра' тивно'територіальні одиниці чи їх сукупності, що визначають' ся чинним адміністративно'територіальним устроєм України. Суб’єктами державної регіональної політики виступають центральні, регіональні і місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компе' тенції вирішують питання регіонального соціально'еко' номічного розвитку. Основною метою регіональної економічної політики є створення необхідних організаційно'правових та економічних умов, що надають відносно рівні можливості кожному регіону для ефективного економічного розвитку, раціонального вико' ристання природних, трудових, фінансових ресурсів і задово' лення потреб населення. У регіонах концентруються інтереси держави, вітчизня' них і зарубіжних підприємств, організацій, олігархів тощо. Та під поняттям регіональна політика зазвичай розуміють лише політику держави. І дійсно, багато регіональних проблем не можна вирішити зусиллями лише окремих підприємств, зок' рема екологічні, демографічні та інші. Таким чином, державна регіональна політика — це сукупність заходів, які здійснюють' ся державою у сфері комплексного розвитку регіонів країни відповідно до її поточних і стратегічних цілей. Ці заходи спря' мовуються на стимулювання ефективного розвитку продук' тивних сил регіонів, раціональне використання їхнього ре' сурсного потенціалу, створення нормальних умов життєдіяль' ності населення, забезпечення екологічної безпеки та вдоско' налення територіальної організації суспільства. 551
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Регіональна політика є органічною складовою загально' державної політики. Вихідними положеннями для її форму' вання є ступінь економічної міцності регіонів, рівень життя населення у них, політичне, екологічне, релігійне становище. Така політика, з одного боку, спрямовується на забезпечення всебічного розвитку регіонів, а з другого — на збереження те' риторіальної цілісності держави. Здійснення першого напря' му відбувається завдяки чіткому розмежуванню повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування. За умови вдалого, науко' во обґрунтованого розподілу повноважень підвищується пра' вова відповідальність усіх сторін за вирішення завдань життє' забезпечення населення регіонів і комплексного розвитку те' риторій. При здійсненні другого напряму регіональної політи' ки визначальним є принцип дотримання пріоритетів загально' державного значення, органічної єдності комплексного роз' витку регіонів і країни в цілому. Цей напрям коригується ви' ключно центральними органами виконавчої влади згідно з на' даними їм Конституцією країни та відповідними законодавчи' ми актами повноваженнями. Таким чином, всебічно обґрунтована державна регіональ' на політика повинна базуватися на врахуванні та оптимально' му поєднанні загальнодержавних, регіональних і місцевих інтересів. Тому провадити її повинні згідно з визначеними по' вноваженнями управлінські структури центральних, регіональних і місцевих органів виконавчої влади, правильно застосовуючи чинне законодавчо затверджене нормативно' правове і фінансово'економічне забезпечення проведення та' кої політики. При цьому пріоритетними цілями державної регіональної політики є наступні: • збільшення національного багатства країни шляхом ефективного використання природно'ресурсного та науково' технічного потенціалу кожного регіону і тісного співробітництва між ними; • поступове вирівнювання та зближення рівнів економіч' ного і соціального розвитку регіонів України; 552
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• сприяння гармонійному та збалансованому розвитку регіонів, надання фінансово'економічної підтримки депресив' ним та проблемним регіонам; • запровадження єдиних мінімальних соціальних стан' дартів та дієвих механізмів соціального захисту населення не' залежно від економічних можливостей регіонів; • для реалізації головної мети та пріоритетних цілей дер' жавної регіональної політики належить вирішити такі завдання; • створення належної фінансової, матеріальної і правової основи регіонального управління та місцевого самоврядуван' ня, удосконалення фінансово'бюджетних відносин між цент' ром і регіонами, вироблення критеріїв та механізмів надання державної підтримки регіонам; • структурна перебудова економіки регіонів, створення нових високоефективних виробничих потужностей, налагод' ження системи коопераційних міжрегіональних зв’язків; • досягнення продуктивної зайнятості населення, стабілі' зації та покращання демографічної ситуації, збільшення три' валості життя та природного приросту населення в регіонах; • перерозподіл повноважень між різними рівнями влади на основі децентралізації управління соціально'економічними процесами шляхом здійснення повномасштабної державно' правової реформи; • забезпечення взаємного представництва центральних і регіональних органів влади. В регіональному вимірі у регіональній політиці визнача' ються наступні пріоритетні завдання: 1. Забезпечення комплексного і збалансованого соціаль' но'економічного розвитку усіх регіонів шляхом раціонального використання їх економічного потенціалу. 2. Всебічна підтримка депресивних регіонів, у першу чер' гу — аграрно'промислових, із порівняно низьким рівнем соціально'економічного розвитку (території Полісся, Поділля Карпатський та Південний райони тощо). 3. Зниження рівня сировинної орієнтації економіки, здійснення відповідної структурної перебудови в напрямку 553
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
розвитку високотехнологічних ресурсозберігаючих вироб' ництв у традиційно промислових районах України, для яких характерна концентрація підприємств важкої промисловості й складна економічна ситуація. Це в першу чергу: Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, міста Харків, Оде' са, Київ. 4. Оздоровлення екологічного стану промислових регіо' нів Прикарпаття, Донбасу, Придніпров’я, а також територій, що зазнали радіоактивного забруднення в результаті аварії на ЧАЕС. Створення в цих регіонах сприятливих умов для життєдіяльності населення. 5. Формування раціональної системи розселення шляхом зміцнення сільської її мережі, активізація функціонування сільських населених пунктів, малих сільських поселень на базі малого і середнього підприємництва. 6. Широкий розвиток прикордонної торгівлі та міжна' родного співробітництва, в першу чергу з сусідніми держава' ми та країнами СНД. 7. Розвиток регіональних і міжрегіональних інфраструк' турних систем транспорту, зв’язку, інформатики, які забезпе' чують і стимулюють ефективність територіального поділу праці. 8. Раціональне використання рекреаційних ресурсів в Криму, районах Чорноморського і Азовського узбережжя, Карпатах, в екологічно чистих зонах інших областей України шляхом створення розгалуженої мережі транспортних ко' мунікацій, об’єктів соціальної інфраструктури.
15.2. Ñïåöèô³êà ïðîâåäåííÿ ðåã³îíàëüíî¿ åêîíîì³÷íî¿ ïîë³òèêè â Óêðà¿í³ Комплексний розвиток господарства країни не можливий без всебічного розвитку її регіонів. Під регіоном треба ро' зуміти частину території країни, відмінну від суміжних тери' торій, з певним поєднанням природно'географічних, соціаль' 554
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
но'економічних, демографічних, національно'культурних, екологічних та інших ознак. Ці ознаки повинні характеризува' тися єдністю і цілісністю, бути комплексоутворюючими. Регіон може як збігатися з межами адміністративно'тери' торіальної одиниці, так і об’єднувати території кількох таких одиниць. Ученими проведено класифікацію регіонів щодо проблем' ності їх розвитку. В умовах мирного часу при стабільній еко' номіці в державі виділяються динамічні (піонерні) і проблемні регіони. Динамічні (піонерні) — це регіони з прогресивним станом економіки, високим рівнем життя населення, стабільною культурно'політичною та екологічною ситуацією. Для умов економічної кризи, коли всі регіони охоплені спадом у всіх сферах людського буття, ця класифікація потребує уточ' нень. У такому випадку під динамічними розуміють такі регіони, які знаходяться у більш вигідному становищі з по' зицій структури господарського комплексу і можливостей за' безпечення зайнятості населення. Оскільки усі галузі госпо' дарського комплексу залежать від кон’юнктури попиту і про' позиції, паритету цін та інших економічних чинників, вигідність становища таких регіонів визначається часткою га' лузей обробної промисловості та сфери послуг. До того ж, як підказує світовий досвід, названі галузі виступають рушійною силою прогресу, основним джерелом попиту на робочу силу. Проблемні — це регіони, розвиток яких з певних причин суттєво відстає від середнього у державі рівня. У свою чергу вони поділяються на слаборозвинуті та депресивні. Слаборозвинутими називаються такі регіони, економічна відсталість яких викликана передусім географічними чи істо' ричними чинниками. Найважливішими географічними чин' никами, що об’єктивно впливають на структуру і ступінь роз' витку господарського комплексу, можна назвати рельєф місцевості та конфігурацію території регіону, від яких зале' жать транспортна доступність і витрати на перевезення, а та' кож особливості клімату, які визначають природні умови роз' витку господарства. Гірський рельєф, пересічна місцевість, 555
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
значна витягнутість у певному напрямку чи деяка ізольо' ваність території водною або іншою перешкодою, посушливий чи надмірно зволожений клімат створюють несприятливі пе' редумови для збільшення концентрації населення у регіоні, підвищують затратність виробництва, часто призводять до по' силення екстенсивності у сільському господарстві. Вплив історичного чинника на формування економіки регіону прояв' ляється у певних тенденціях нерівномірного розвитку його різних місцевостей. Це може бути пов’язане як з тра' диційністю виробництва, так і процесом об’єднання в єдине ціле окремих територій з різним рівнем економічного розвит' ку. Отже, названі чинники концентруються у проблемах еко' номічного характеру, адже у слаборозвинутих регіонах обме' жений рівень і нераціональна структура зайнятості населення, несприятливі умови для активізації ділової, інвестиційної, соціальної та інших сфер діяльності. Депресивними називаються такі регіони, економічна відсталість яких зумовлена стагнацією, спричинена структур' ною кризою, що охопила виробництва, які стали неефективни' ми у результаті зміни умов розвитку. Найчастіше депресивни' ми є старопромислові регіони з характерними для них видо' бувними або традиційними галузями спеціалізації промисло' вості. У них переважають видобуток корисних копалин із вис' нажених родовищ і виробництво засобів виробництва, що відбувається здебільшого за застарілими технологіями, з висо' кою витратоємністю, низькою рентабельністю, недостатньою екологізацією виробництва. Навіть за умов загального стійко' го розвитку національної економіки у таких регіонах по' тенційно можуть виникати економічні кризи. Протягом усього післявоєнного періоду в економічно роз' винутих країнах світу продовжують удосконалюватися форми і методи регіональної політики. Зокрема, поряд з методами прямого (директивного) державного втручання у процеси регіонального розвитку застосовуються і суто економічні ме' тоди стимулювання потрібних структурних зрушень у мезо' та мікрорегіонах. Але у країнах з багатоукладною економікою 556
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
у межах державної регіональної політики завжди ведеться по' шук балансу між розвитком районів (територій) і рівнем жит' тя людей. Досягти такого балансу потрібно і в Україні, що має стати сенсом проведення державної регіональної політики. Причинами й аргументами на користь проведення регіональної політики у світі зазвичай є різні рівні розвитку регіонів і наявність специфічних регіональних проблем. Зва' жаючи на розміри території України, неоднаковий природно' ресурсний потенціал різних місцевостей, відмінності у розміщенні продуктивних сил, строкатий етнічний і релігійний склад населення, його традиції культури та особли' вості політичних поглядів, потреба у проведенні регіональної політики є очевидною. Реальна необхідність розробки регіональної політики в Україні обумовлена такими причинами: • розпадом єдиного народногосподарського комплексу СРСР та лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності, що призвело до необхідності встановлення нових міжрегіональ' них зв’язків як всередині держави, так і за її межами; • становленням державності України, що висунуло на' гальну необхідність створення національного господарського комплексу на базі ефективного використання усіх місцевих ресурсів, переваг раціонального територіального поділу праці; • економічною кризою, яка по'різному охопила економіку регіонів і позначилася на їхньому соціально'економічному становищі; • переходом до ринкових відносин, роздержавленням і приватизацією, відмовою від багатьох важливих соціальних гарантій тощо. У перші роки незалежності здебільшого були закладені наукові і правові основи такої політики, які, на жаль, ще суттєво не змінили реальну ситуацію у державі. Тим часом, на фоні прогресуючої економічної кризи продовжували зростати диспропорції між регіонами України не тільки економічного характеру, а й демографічного, соціального, екологічного. Зо' крема, за офіційними даними, за період соціально'економічної 557
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
кризи 1991 — 1999 рр. різниця між максимальним і мінімаль' ним значенням показника випуску промислової продукції на душу населення у регіонах зросла з 2,2 до 12 разів, а частка п’яти найменш промислово розвинутих регіонів у загальному обсязі виробництва скоротилася відповідно з 7,7 до 3,2%. За станом на початок 2000 р. співвідношення між доходами на ду' шу населення становило 6,5 рази, а між надходженням по' датків — 9 разів. Трансформаційні процеси за останній період призвели не лише до масового та активного руйнування (фізичного і мо' рального) засобів виробництва, але й обезцінили мотивацію до праці. Це обумовлене наднизькою вартістю робочої сили, при якій не забезпечується навіть просте її відтворення. У зв’язку із безробіттям, вимушеною неповною зайнятістю, втратою робочого часу не з вини працівника, зайнятістю на низькокваліфікованих роботах, відбувається масова дек' валіфікація переважної більшості промислово'виробничого потенціалу. Знижується потреба у робочій силі, продов' жується відтік кваліфікованих кадрів і молоді у різні суспільно непрестижні, але такі, що дозволяють вижити, сфе' ри діяльності. До погіршення фахових і професійних знань працівників додається ще й постаріння працюючого населен' ня та інші негативні процеси (зокрема, погіршення стану здо' ров’я). Все це об’єктивно призводить до зниження продуктив' ності праці. В окремих регіонах загострилися специфічні, характерні для них проблеми. Наприклад, у Криму — облаштування ре' патрійованого кримсько'татарського населення, загострення мовного питання; у Галичині — міжконфесійні чвари тощо. У 90'ті роки окреслилися як загальні тенденції змін в еко' номічній структурі регіонів України, так і специфічні. До за' гальних відносяться наступні: • зменшення обсягів виробництва у загальному секторі економіки, який становить фундамент економічного вироб' ництва, виступає основою створення продукту і доходу. Особ' ливо це стосується галузей матеріального виробництва –про' 558
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
мисловості, сільського господарства, будівельної індустрії; • зростання частки галузей, які надають послуги, перш за все ринкового характеру, — транспорту, зв’язку, житлово'ко' мунального господарства, загальної комерційної діяльності по забезпеченню функціонування ринку; • недорозвиненість галузей з виробництва і споживання високих технологій; • деформації у процесі відтворення основного капіталу, замала частка його чистого нагромадження, що пов’язане з віковою структурою основних фондів; • скорочення зайнятості у переважній більшості сфер еко' номічної діяльності, зростання рівня прихованого безробіття; збільшення питомої ваги зайнятих у сільському господарстві, особливо в особистому підсобному, що є захисним засобом створення особистого доходу в умовах деформації структури виробництва, відсутності робочих місць у промисловості, будівництві, на транспорті. Проте така форма зайнятості при' зводить до регресу, оскільки в умовах кризи продукція цього сектора здебільшого не набуває товарної форми, а спожи' вається самими ж виробниками та членами їх родин. Як приклад прояву специфічних тенденцій змін у струк' турі економічного виробництва можна виділити Вінницьку, Дніпропетровську, Донецьку, Запорізьку, Київську, Кірово' градську, Миколаївську, Полтавську, Рівненську, Сумську і Хмельницьку області, в яких на фоні тотального падіння ви' робництва зросла питома вага кінцевого продукту, створеного у промисловості. Однак лише на Сумщині розширювалася зайнятість у цій галузі. Ще одна тенденція — це різке зменшення кількості робо' чих місць в обробній промисловості порівняно з традиційни' ми галузями. Такі зрушення сприяють консервації неефектив' ної структури виробництва та відсталої структури зайнятості й одночасно означають, що власне структурна перебудова, ре' гульована державними важелями управління, ще не розпоча' лась, тобто продовжується спонтанний процес структурного спаду. 559
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Негативні тенденції розвитку регіонів потребують ком' плексного підходу до їх подолання, вирішення економічних, соціальних, екологічних та інших проблем. При цьому голо' вною стає необхідність оптимального поєднання всієї множини об’єктів природи, суспільства і такої територіальної організації їх функціонування, при якій регіональні природно'суспільні системи мали б стабільну здатність до стійкого розвитку та відтворення. В умовах зростаючого дефіциту природних, ма' теріальних, територіальних, економічних та інших ресурсів і критичності екологічної ситуації необхідно забезпечити умови стійкого відтворення природних та суспільних систем. Оскільки всі регіони в державі безпосередньо або опосередкова' но взаємопов’язані, то зміни економічної ситуації в одному з них позначаться на економічній ситуації в інших. Все це не' обхідно враховувати при розробці регіональної політики в країні як в галузі економічної діяльності, так і соціальній сфері. Важливою умовою подолання кризових явищ та забезпе' чення економічного зростання є перебудова управління регіональним розвитком у напрямі розширення прав і са' мостійності регіонів щодо вирішення багатьох питань еко' номічного й соціального характеру. Головним має бути загальнодержавний рівень управління регіональним розвитком, якому належить забезпечувати вход' ження України у світовий соціально'економічний процес, роз' повсюджувати нововведення з урахуванням територіальних відмінностей, розробляти генеральний напрям соціально'еко' номічного розвитку з визначенням його основних регіональних відмінностей. За центром треба залишити функції міждержав' них відносин, оборони й оборонної роботи, поліпшення еко' логічної ситуації, регулювання грошового обігу, контролю за банківськими операціями, стратегію регіонального прогнозу' вання, розвитку культури, освіти, підготовки та перепідготовки кадрів, розвитку загальнодержавного транспорту й енергетики, космічних, океанічних і геологічних досліджень тощо. Регіональна ланка управління має забезпечувати створення належних умов для проживання населення, ефективного вико' 560
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ристання територіальних ресурсів, розвиток взаємовигідних міжрегіональних виробничих відносин. Саме в регіонах пови' нен реалізовуватись принцип економічної самостійності, оскільки в них задовольняється основна частина матеріальних і духовних потреб людини. Регіони мають бути відповідними соціально'економічними комплексами, збалансованими за при' родно'ресурсною, розселенсько'демографічною, виробничою, соціальною та екологічною підсистемами, які формуватимуть відповідну регіональну спеціалізацію. Регіони повинні здійсню' вати управління розвитком власної виробничої інфраструктури (енергетики, будівельного комплексу, місцевого транспорту і зв’язку, постачання та збуту), координацію агропромислового виробництва. Для досягнення стабільного економічного прогресу не' обхідно посилити роль держави у регулюванні соціально'еко' номічних процесів у регіонах. Це стосується, зокрема, товарних потоків, створення умов для досягнення економічних інтересів власного товаровиробника, відновлення традиційних та ство' рення нових ринків збуту товарів і надання послуг. Основу регіональних економічних інтересів повинна скла' дати економічна ефективність і соціальна доцільність функціонування господарських структур у регіонах незалеж' но від форм власності. Пріоритетною повинна стати діяльність по створенню суб’єктами господарювання конку' рентоспроможного продукту тощо. Перехід до ринкових умов функціонування економіки визначає необхідність широкого розвитку вітчизняного підприємництва. Для виходу з економічної кризи вже зараз треба створювати в усіх регіонах України мережу малих спеціалізованих підприємств, які здатні швидко реагувати на зміни у попиті на товари народного споживання та надавати послуги з виробництва проміжної продукції великим підприємствам обробної промисловості. Такі підприємства можуть забезпечити досить високу економічну та соціальну ефективність за рахунок прискореного обороту обігового капіталу, зниження цін на товари народного споживання, 561
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
собівартості та цін на кінцеву продукцію крупних підприємств і завдяки цьому значно підвищити конкурентоспроможність вітчизняного виробництва. Одночасно мале підприємство, розвинуте до певного рівня, сприятиме створенню міжгалузевих, міжрегіональних і навіть міждержавних корпорацій, здатних ефективно викори' стовувати основний капітал за рахунок об’єднання інвес' тиційних можливостей, поєднання виробництва з прикладною наукою та використання результатів фундаментальних досліджень. Такі об’єднання можуть виникати також шляхом інтеграції виробничого і банківського капіталу. Створення умов для корпоративного будівництва вклю' чає в себе державну підтримку та стимулювання саме цієї фор' ми організації виробництва шляхом економічного заохочення міжгалузевих і міжрегіональних об’єднань, першочергового надання їм пільгових довгострокових кредитів, державних за' мовлень, економічної інформації про можливу перспективу, ринкову кон’юнктуру тощо. Економічний інтерес структурної перебудови у регіонах повинен базуватися на більш активному управлінні інвес' тиційними та інноваційними процесами. Політика акумуляції інноваційних ресурсів та їх використання має орієнтуватися на вибір нових конкурентоспроможних технологій, будівництво нових або модернізацію діючих об’єктів, ор' ганізацію випуску нової продукції та її збуту з урахуванням кон’юнктури ринку. Необхідно розвивати маркетингові дослідження, які сприятимуть збалансуванню ринкових про' позицій з платоспроможним попитом населення і формувати' муть стабільний процес відтворення. Для забезпечення безпе' рервності самовідтворення на регіональному рівні потрібно проводити збалансовану політику цін на товари і формування доходів населення, які підтримували б місткість ринків та відтворювальну активність місцевих споживачів. Занижений рівень в оплаті праці або її невиплата призводить до згортання економічної діяльності, оскільки зменшується регіональний ринок споживання товарів. Штучне обмеження потреб у зв’яз' 562
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ку з низьким платоспроможним попитом як і випуск підприємствами продукції, що не має попиту, стримує еко' номічний розвиток регіонів. Одним із напрямів подальшого розвитку регіонів в умовах економічної кризи є структурне регулювання їх економіки, яке треба провести з метою забезпечення функціонування національної економіки як цілісної системи на базі оптималь' ного розміщення продуктивних сил, з урахуванням місцевих ресурсів, існуючих систем розселення, особливостей історич' ного розвитку. Оптимальність у цьому випадку визначається, з одного боку, рівнем розвитку соціально'економічних по' тенціалів регіонів, а з другого — загальною ефективністю національної економіки з огляду на її місце у світовому еко' номічному просторі. Завдання вирівнювання соціально'еко' номічних потенціалів регіонів реалізується через усунення ре' гіональних диспропорцій в економічній, зокрема виробничій, структурі кожного конкретного регіону, збільшення пропо' зиції робочих місць, забезпечення можливостей утворення особистого доходу, одержання освіти, медичного обслугову' вання, соціального забезпечення. Серед завдань регулювання структури регіональної еко' номіки можна виділити: • визначення регіональних, галузевих пріоритетів роз' витку, розробку механізму їх реалізації; • запровадження у практику управління індикативного планування розвитку територій; • науково обґрунтоване розміщення і розвиток на' укоємних виробництв з урахуванням існуючого тери' торіального поділу праці та можливостей його прогре' сивних змін; • розширення попиту за рахунок створення нових робо' чих місць, підвищення вартості робочої сили, а на' томість платоспроможності населення і підприємств; • проведення політики протекціонізму до сільського гос' подарства, яке є важливою складовою економіки регіонів; 563
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• екологізацію виробництва, особливо у високоіндустрі' альних регіонах; • забезпечення і відновлення рекреаційних ресурсів регіонів як важливої складової їх економіки; • запровадження у практику управління регіональних програм зайнятості з урахуванням необхідності ліквідації диспропорцій між професійним і кваліфікаційним попитом та пропозицією робочої си' ли, можливостей самозайнятості, специфіки регіональ' ного трудового потенціалу. Наслідками проведення структурного регулювання регіо' нальної економіки України повинні стати згортання ресур' соємних галузей і товарних груп, зростання інноваційноємних виробництв і номенклатури продукції, техніко' технологічне оновлення традиційних галузей економіки, запровадження екологозберігаючих технологій. Світовий досвід підказує, що серед заходів впливу на структуру найдоцільнішими є пільго' ве фінансування капітальних вкладень у структуроформуючі галузі і виробництва, пільгове оподаткування нових підприємств, що сприяють регіональному комплексоутворен' ню, прискорена амортизація до виробництв, які визначають науково'технічний прогрес у регіоні, позики під пільговий процент на оновлення підприємств економічної безпеки, пря' ме бюджетне фінансування соціально значущих регіональних об’єктів. У той же час варто застерегти центральні органи уп' равління від надмірного захоплення реструктуризацією галу' зей економіки на основі технічних інновацій, оскільки струк' турна перебудова інноваційного змісту може призвести до по' силення диференціації регіонів за рівнем соціально'еко' номічного розвитку. Причини цього явища полягають у тому, що розвиток нових галузей і виробництв потребує зосеред' ження у регіоні науково'дослідних інститутів, кваліфікованої робочої сили, розвинутої сфери послуг, у тому числі інфор' маційного характеру та інфраструктури. Такі умови можуть забезпечити лише регіони з досить високим рівнем розвитку, до яких і тяжітиме приватний капітал. 564
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Важливим механізмом проведення регіональної політики повинна стати адміністративно'територіальна реформа. Вона, окрім іншого, повинна внести зміни в адміністративно'тери' торіальний устрій держави. Висловлюється думка про укруп' нення областей до рангу макрорайонів (8'10 на всю України). Іншим робом, можна навпаки, укрупнити низові районні лан' ки, а кількість областей збільшити як мінімум до 30 одиниць. У специфічних регіонах з особливими проблемами еконо' мічний розвиток можливий завдяки транскордонному співробітництву, створенню вільних економічних зон (ВЕЗ, або С(В)ЕЗ — спеціальних (вільних) економічних зон), техно' парків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського життя підпорядковані загальній меті виходу власних товаро' виробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішенню місцевих економічних проблем. Проте скільки їх потрібно сьо' годні Україні, ніхто достеменно не знає. Уже створені техно' парки у Києві і Харкові, Єврорегіони “Карпатський” і “Буг” (близький до реалізації Єврорегіон “Слобожанщина”), а також 20 спеціальних (вільних) економічних зон і територій. Але за' хоплюватися їх тиражуванням теж недоцільно та й навіть не' безпечно з погляду збереження економічної цілісності держа' ви. Проблема С(В)ЕЗ в Україні чи не найбіль широко диску' тується в 2005'2006 роках. Припинення активної діяльності С(В)ЕЗ та ТПР (територій пріоритетного розвитку) у 2005 році стало однією з найбільш проблемних позицій в державної економічної політики України, що й було визнано на самому високому рівні. Подальша доля ВЕЗ має бути визначена з ура' хуванням у першу чергу інтересів депресивних територій, майбутніх інвесторів та національної економки у цілому. Правовою базою для створення ВЕЗ в Україні є Закон “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон”. Після появи експериментальної вільної зони “Сиваш” проекти створення ВЕЗ з’явилися май' же в усіх областях. Опрацюванням цих проектів займаються спеціалісти Кабміну, Агентства з питань вільних економічних зон, облдержадміністрацій і мерій цих міст. З метою захисту 565
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
загальнодержавних інтересів обов’язковим є врахування про' блемних питань у діяльності ВЕЗ. По'перше, своєю діяльністю ВЕЗ порушують здорову конкуренцію на внутрішньому ринку. При рівних затратах за' вдяки пільговому оподаткуванню продукція, вироблена на підприємствах, розташованих у ВЕЗ, має меншу собівартість, ніж виготовлена поза їх межами, а тому і вищу конкурентос' проможність. Звідси виникає завдання встановлення фінансо' во'кредитних і податкових особливостей функціонування кожної зони. Пільги повинні диференціюватися залежно від того, які проблеми переважно вирішує ВЕЗ: загально' національні, регіональні чи локальні. По'друге, кожна ВЕЗ повинна мати обґрунтовані альтер' нативні варіанти розвитку, обов’язково пов’язані з перспекти' вами майбутньої структурної перебудови вітчизняної еко' номіки, можливими змінами кон’юнктури світового ринку, проблемами вирівнювання розвитку різних регіонів країни. Якщо подібні альтернативні варіанти розвитку не передбачи' ти у загальнонаціональному масштабі, то виникне ситуація, коли ВЕЗ все більше віддалятиметься як від проблем вітчиз' няної економіки, так і регіонального розвитку і почне прояв' ляти локальний характер. У специфічних регіонах з особливими проблемами еко' номічний розвиток можливий завдяки транскордонному співробітництву, створенню вільних економічних зон, техно' парків і технополісів. Ці форми оздоровлення господарського життя підпорядковані загальній меті — виходу власних това' ровиробників на світовий ринок, розвитку регіонів, вирішен' ню місцевих економічних проблем. У вирішенні питань організації співробітництва регіонів України з прикордонними територіями сусідніх держав може бути корисним досвід транскордонної взаємодії регіонів Євро' пейського Союзу, зокрема — принципів утворення і напрямів діяльності єврорегіонів. Це стосується, насамперед, рівня роз' витку прикордонної інфраструктури і формування сприятли' вих умов для інтенсифікації співробітництва з суміжними 566
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
країнами. Причому перспектива субрегіонального співробіт' ництва значною мірою обумовлена повнотою реалізації підхо' ду, який забезпечує пріоритет інтересів регіону. В межах євро' регіонів, як організаційної форми прикордонних відносин, місцеві органи влади мають можливість розробляти спеціальні програми економічного, культурного і гуманітарно' го впливу, реалізовувати конкретні проекти, вирішувати про' блеми зайнятості населення, інфраструктури і екології. Напрями регулювання транскордонного співробітництва розробляються у відповідності до Указу Президента України “Про заходи щодо розвитку економічного співробітництва об' ластей України з суміжними прикордонними областями Російської Федерації” (1994 р.). В процесі реалізації Указу, укладені Міжурядові Угоди про співробітництво прикордон' них областей України з відповідними територіями Росії та Ре' спублікою Білорусь, Молдови, Польщі, Словаччини, Угорщи' ни. Створено Раду керівників прикордонних областей, з 1995 р. регулярно проходять засідання, досягаються домовленості по широкому колу питань та укладаються прямі двосторонні угоди про економічне, науково'технічне та культурне співробітництво. Регулювання транскордонної взаємодії прикордонних регіонів здійснюється у рамках багато' та двосторонніх Угод між суміжними країнами, таких як: Угоди про вільну торгівлю з Російською Федерацією та Республікою Білорусь, Договір про Дружбу, партнерство і співробітництво між Україною та Російською Федерацією, Угода між Урядом України та Уря' дом Російської Федерації про прикордонне співробітництво, аналогічна Угода про прикордонне співробітництво з Рес' публікою Білорусь та ін. Проте, нині переважна частина виробничо'коопераційних зв’язків між суб’єктами господарювання прикордонних облас' тей здійснюється на рівні локальних угод. Розвиток транскор' донного співробітництва гальмує відсутність комплексного підходу до вирішення проблем організації взаємодії, побудо' ваного на основі забезпечення балансу національних, регіональних і підприємницьких інтересів. 567
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
На сьогоднішній день при організації транскордонного співробітництва на перший план виступають економічні факто' ри міжрегіональної взаємодії. В організаційному плані доціль' ним є утворення міжрегіонального інтеграційного комплексу. Провідною метою цього комплексу є створення сприятливих організаційно'економічних умов для розвитку виробничо' технічної та науково'технічної кооперації, спільного підпри' ємництва та використання прикордонної інфраструктури. Розвиток інтеграційних процесів — універсальна зако' номірність сучасної епохи, що проявляється як у середовищі національних економік, так і у сфері міждержавних відносин. Важливою складовою цих процесів є взаємодія прикордонних регіонів. Існує два типи взаємодії прикордонних регіонів: прикор' донне співробітництво та інтеграція прикордоннх регіонів. Транскордонне співробітництво являє собою одномасив' ний простір суміжних регіонів, складові елементи (природне, соціальне, матеріальне середовище) якого мають ознаки про' сторової цілісності, причому цілісність є необхідною умовою розвитку даної території. На просторові наслідки транскордонного співробітництва безпосередньо впливають чинники розвитку суспільно'тери' торіальних систем. До них належать: • раціоналізація територіальних зв’язків, що відображає процес оптимізації вибору просторового визначення агентів взаємодії; • територіальна спеціалізація (диференціація), яка обу' мовлює просторову концентрацію економічно вигідних видів діяльності людей, виходячи з наявних територіальних відмінностей у ресурсах та умовах виробництва; • територіальна концентрація (інтеграція), що характери' зує вибір вигідних локаційних пунктів для агломерування, комбінування, кооперування та інтеграції всіх видів людської діяльності; • територіальна комплексність компонентів, яка передба' чає наявність тісного зв’язку між концентрацією економічних 568
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
видів діяльності людини та особливостями розселення і фор' мування інфраструктури; • територіальна пропорційність, яка передбачає найбільш раціональний обмін між компонентами суспільно'гео' графічного комплексу. Транскордонне міжрегіональне співробітництво ґрун' тується на системі інтересів: утримання і розвиток прикордон' ної інфраструктури; реалізація контактних функцій кордонів; транскордонне використання водного, повітряного простору та ресурсів багатоцільового призначення, екологічна безпека; економічне та гуманітарне призначення. Інструментами реалізації можуть бути: • міжрегіональні угоди про розвиток економічних та гу' манітарних взаємин; • неурядові заходи щодо вирішення транскордонних проблем; • організаційне оформлення прикордонних взаємодій. Транскордонне співробітництво, як особлива сфера зовнішньоекономічної, політичної, екологічної, культурно' освітньої та інших видів діяльності, має ряд специфічних рис (наявність кордону, спільне використання природних ре' сурсів, вирішення екологічних проблем тощо). Тому прикор' донні зв’язки слід розглядати у вузькому та широкому ро' зумінні. В першому випадку йдеться про безпосередні взаємовідносини зацікавлених територій. Особливої уваги заслуговує дослідження транскордонних зв’язків західних прикордонних регіонів. Досягнення державного суверенітету України викликало ряд проблем у зв’язку з тим, що значна кількість областей в процесі геополітичних змін 90'х рр. набули статусу прикор' донних. Пріоритетними напрямами розвитку транскордонного співробітництва на даному етапі можна вважати: • реалізацію єдиної транспортної політики щодо митних переходів і головних транспортних напрямів, будівництва та ремонту автомагістралей, розвиток регіональної системи 569
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
залізниць, будівництва і відновлення функціонування регіональних аеропортів, розвитку міжрегіонального повітря' ного простору; • формування конкурентної економічної структури інтег' раційного комплексу, прискорення економічної трансфор' мації і більш ефективного використання природних ресурсів; • концентрацію зусиль науково'дослідних центрів при' кордонних областей у напрямку поширення технологічних інновацій і подальшого розвитку матеріально'технічної бази, необхідної для їх запровадження, активізацію ділового середо' вища, впровадження спільних проектів у чутливих до інно' вацій галузях господарських комплексів; • створення спільних фондів, асоціацій, реалізацію про' ектів спільного розвитку, укладання міжрегіональних угод, що забезпечують найбільш ефективне використання і розвиток потенціалів суміжних територій, сприятимуть поглибленню інтеграції на мікроекономічному рівні; • формування однорідного соціально'економічного про' стору на основі поглиблення міжнародної кооперації між підприємствами регіонів, розвиток спільної підприємницької діяльності, формування спільної або сумісної банківської, транспортної і промислової інфраструктури; • вирішення проблем полегшення взаємних розрахунків по поставках виробничо'технічного призначення за рахунок утворення міжрегіональної клірингової палати за підтримки національних банків зацікавлених сторін, до складу якої ма' ють увійти впливові регіональні банки та підприємницькі структури; • консолідацію фінансових ресурсів на вирішенні пріори' тетних задач регіонального розвитку та спільних проблем у га' лузі природоохорони, відновлення лісних масивів, підтриман' ня водно'повітряного балансу тощо; • узгодження політики регулювання потоків робочої сили. Виконання цих напрямів центральними і регіональними органами влади можливе на основі здійснення ряду ор' ганізаційних заходів, основними з яких вважаємо: 570
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• систематизація існуючих договорів про співробітництво, розробка Комплексної довгострокової програми транскордон' ного співробітництва; • формування інституціональної структури міжрегіональ' ного інтеграційного комплексу, враховуючи вітчизняний і за' рубіжний досвід організаційного забезпечення транскордон' ної взаємодії окремих територій, насамперед — досвід утво' рення єврорегіонів; • створення системи інформаційного забезпечення та кон' тролю транскордонної взаємодії: організації моніторингу гос' подарської діяльності підприємств, що мають виробничо'коо' пераційні зв’язки або спільні ринки збуту; розробка механізму координації діяльності у надзвичайних ситуаціях; збір до' стовірної інформації про фінансовий стан партнерів, прогно' зування їх фінансової діяльності та оперативної інформації щодо кон’юнктури ринків суміжних регіонів; здійснення опе' ративного контролю за дотриманням договірних зобов’язань; • координація економічних та правових регуляторів транс' кордонного співробітництва. Правові регулятори розвитку транскордонного співробітництва мають формуватися у зако' нодавчому режимі міжнародних організацій, насамперед — у ре' жимі ЄС на основі ратифікованої Україною Європейської Кон' венції з питань транскордонного співробітництва; • розробка узгодженої системи економічних регуляторів транскордонного співробітництва, які містять прямі та не' прямі засоби впливу. До перших належать: дотації та субсидії з місцевих бюджетів та міжрегіональних фондів, пряме регу' лювання цін на окремі види сільськогосподарської продукції та угоди картельного типу про підтримку спільної цінової політики, міжрегіональні замовлення, впорядкування митного контролю. До других відносяться: цільові податкові, кредитні та інвестиційні пільги, які можуть бути надані, виходячи з діючого законодавства країн'учасниць та існування у регіонах зон, в яких діють спеціальні режими інвестиційної діяльності; • залучення суб’єктів господарювання до участі у пріори' тетних транскордонних проектах шляхом створення системи 571
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
економічних стимулів, серед яких виділяються регіональні ва' желі впливу на працю та капітал. Запропоновані заходи щодо розвитку транскордонного співробітництва спираються на набутий світовий досвід співробітництва між місцевими та регіональними владами, на' самперед — європейський, і підпорядковані створенню спри' ятливих організаційно'економічних умов для досягнення комплексного, сталого розвитку сукупності прикордонних регіонів, в межах якої сформовані фактори розвитку інтег' раційних процесів. Серед них вирішальне значення мають еко' номічні чинники взаємодії, що обумовлено взаємо' пов’язаністю господарських комплексів прикордонних регіонів. Практичними інструментами реалізації запропонованих заходів повинні стати нормативно'правова база міжрегіональ' ного економічного співробітництва та система управління впровадженням цих заходів. В цілому ж розвиток транскордонного і міжрегіонального співробітництва цілком відповідає інтересам зовнішньої політики України. Наявний європейський досвід може стати основою формування відповідної державної програми, що має бути спрямована на вирішення ряду важливих проблем із країнами'учасниками СНД при збереженні специфіки само' бутності та індивідуальності кожної зі сторін. По відношенню до країн Центральної і Східної Європи, які вже приєднались до Європейського Союзу, вона повинна показати відкритість нашої держави та її готовність до міжнародної кооперації на сучасному рівні. Найкращим засобом управління розвитком території в ринкових умовах є регіональний менеджмент, а саме — гар' монійне поєднання важелів адміністративного управління з використанням підприємницької ініціативи, контроль ефек' тивності господарської діяльності за прибутковістю регіональ' ного виробництва, розмежування повноважень рівнів влади й економічна самостійність регіону в користуванні власними й наданими ресурсами розвитку. 572
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Сутнісними засадами формування такого механізму уп' равління територіями на перспективу повинні стати не стільки адміністративні заходи регіонального менеджменту, скільки інституційні та фінансові інструменти стимулювання розвитку потрібних компонентів регіональних господарських комплексів у вигляді суттєво розширеного інституту кому' нальної (муніципальної) власності, гнучкого, у т.ч. — пільгово' го оподаткування на розширеній базі місцевих податків і зборів, пільгового кредитування, розвитку ринків місцевих цінних паперів тощо. Регіональний менеджмент використовує для досліджень низку сучасних методів, таких, як, зокрема, регіональний бен' чмаркінг (рейтингове співставлення за характерними суттєви' ми ознаками) для визначення конкурентоспроможності регіонів, регіональний SWOT' аналіз для визначення слабких і сильних сторін, можливостей і загроз розвитку господарства регіону тощо. Зокрема, при визначення конкурентоспроможності регіону, виходять з того, що це — володіння ним певним набо' ром властивостей (внутрішніх факторів конкурентоспромож' ності), які дають йому можливість ефективно виконувати свою роль в територіальному поділі праці, виступати з про' дукцією та послугами, відповідними вимогам як власних спо' живачів, так і ринків в міжрегіональному та міжнародному то' варообміні в зовнішньому конкурентному середовищі, задо' вольняючи попит на них в конкурентній боротьбі з товарови' робниками з інших територій. Сутність конкурентоспромож' ності регіону міститься в здатності його господарського ком' плексу ефективно відповідати вимогам сукупного попиту в міжрегіональному обміні товарами та послугами, забезпечую' чи сталий розвиток регіональної економіки, високі норми при' бутків і накопичення та добробут населення території. Серед внутрішніх чинників конкурентоспроможності (властивостей регіону) основними є: 1. Факторні (існування за фактом об’єктів розвитку): на' явність в регіоні необхідних базових спеціалізованих факторів 573
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
виробництва, необхідних для випуску товарів та надання по' слуг: • відповідні компоненти природних ресурсів (земельні, водні, мінеральні, лісові, природно'рекреаційні); • робоча сила (людський капітал); • капітал — виробничий, фінансовий тощо, у т.ч. — галу' зей, що виробляють продукцію проміжного споживан' ня, створюють базові фактори виробництва. 2. Потенціальні (наявність необхідного рівня розвитку по' тужностей): • інноваційний потенціал, за рахунок якого в галузях і сферах економіки регіону забезпечується впровадження інно' вацій у необхідному рівні; • фінансовий потенціал, необхідний для забезпечення інноваційного розвитку виробництва в регіоні, нарощування його обсягів відповідно вимогам ринку; • техніко'економічний потенціал, що дозволяє випускати продукцію в необхідних обсягах відповідної якості за рахунок відповідної техніко'технологічної підготовки виробництва; • трудоресурсний потенціал, який дозволяє забезпечити необхідні для виробництва продукції рівень продуктивності праці в регіоні, кількість працюючих у відповідних галузях економіки, кваліфікацію працівників тощо; • інфраструктурний потенціал, покликаний забезпечити ефективний товарорух та надання супутніх виробничих, соціальних та ринкових послуг, повноцінне функціонування сфери обігу. • інтегральний потенціал суспільного виробництва регіону, реалізований щодо випуску продукції, здатної відповідати вимогам сукупного попиту. 3. Організаційні (наявність необхідних умов для розвитку): • структура економіки, що відповідає як наявному ресурс' ному потенціалу, так і вимогам ринкових взаємин, у т.ч. — на зовнішніх по відношенню до регіону ринках; • організаційно'правове середовище господарювання в регіоні, створене національним законодавством та правовими 574
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
актами місцевих органів влади і самоврядування, у т.ч. анти' монопольне законодавство, наявність С(В)ЕЗ та територій з особливим режимом господарювання; • фіскальне середовище, що включає систему загально' державних і місцевих податків, застосовувану до регіону схе' му формування місцевого бюджету тощо; • “бізнес'клімат” держави та регіону, що визначається рівнем безпеки економічної діяльності, створенням сприятли' вих умов інвесторам, наявністю консультативної та іншої інфраструктури, спрямованої на обслуговування ринкових відносин, прозорістю ринкового процесу і створенням умов для вільної конкуренції: • відповідна організація та якість управління регіональ' ною економікою та окремими суб’єктами господарювання, якість менеджменту в бізнесі, включаючи застосовувані кон' курентні стратегії, розвиток продукту, брендинг, контроль якості, управління фінансовими операціями корпорацій, у правління кадрами, маркетинг і сервіс тощо. 4. Виробничі: (здатність ефективно реалізувати по' тенціальні можливості розвитку в виробництві відповідної їм кількості конкурентоспроможних товарів та послуг в умовах ринкової конкуренції): • відповідний рівень завантаження наявних виробничих потужностей базових галузей виробництва та інфраструктури; • забезпечення стійкого зростання обсягів суспільного ви' робництва (ВВП держави, ВРП та ВДВ регіону) заданими темпами; • забезпечення виробництва товарів і послуг, конкуренто' спроможних на ринках за якісними ознаками; • забезпечення ефективності та прибутковості роботи гос' подарських та підприємницьких структур всіх рівнів, еко' номіки регіону у цілому; • необхідні темпи освоєння у відповідних обсягах інвес' тицій та впровадження інновацій для забезпечення оновлення та приросту потужностей суспільного виробництва; 575
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• забезпечення ефективної реалізації виробленої про' дукції на внутрішньому регіональному, національному та зовнішніх ринках збуту; • забезпечення необхідних обсягів суспільного споживан' ня в регіоні, першу чергу — в соціальній сфері, забезпечення населення в повному обсязі товарами та послугами. Дані властивості в основному визначають конкурентос' проможність регіону у порівнянні як з іншими територіями (регіонами) країни, так і в співставленні з країною у цілому, іншими країнами тощо. Таким чином, регіон, який володіє відповідним комплексом властивостей, здатен зайняти на рин' ках достатньо міцні позиції за рахунок наступних факторів: • нарощування і виробничого потенціалу; • постійного оновлення й розширення асортименту про' дукції і послуг; • забезпечення необхідного рівня якості товарів і послуг; • забезпечення потрібних обсягів суспільного вироб' ництва; • забезпечення гнучкості виробництва згідно кон’юнк' турі ринку, можливості нарощування виробництва відповідно коливанням попиту і пошукам ніш ринку. До зовнішніх факторів, які впливають на конкурентоспро' можність регіону відносяться фактори зовнішнього ринкового конкурентного середовища. По відношенню до регіону воно є багатошаровим, і включає в себе конкурентне середовище ма' крорегіону (інтегрального міжрегіонального економічного району всередині країни, в економіку якого об’єктивно сис' темно інтегровано оцінюваний регіон), конкурентне середови' ще країни, конкурентне середовище економічного простору наддержавних структур, конкурентне середовище світової економіки тощо. Основними чинниками впливу зовнішнього середовища на конкурентоспроможність окремого регіону є: • Наявність тісної міжрегіональної співпраці всередині країни з виробничої кооперації, комбінування виробництва, у першу чергу для забезпечення регіону продукцією 576
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
внутрішнього споживання для галузей, які створюють основу конкурентоспроможності регіону. У такій співпраці особливу роль відіграють економічні зв’язки всередині крупних еко' номічних районів, які є цілісними господарськими комплекса' ми. Наявність відповідних зв’язків є могутнім фактором збільшення конкурентоспроможності регіону. • Урядова політика країни, що визначає характер і якість роботи державних структур, ступень і якість втручання уряду в бізнес'процеси (приватизація, реприватизація), монетарна, цінова політика держави, регіональна політика тощо. Урядова політика багато в чому визначає політичні та економічні ризи' ки країни і регіону, звужуючи або розширюючи конкурентні їх переваги. Ці чинники, створюючи в країні поле економічної діяльності, визначають конкурентоспроможність усіх без ви' нятку регіонів, встановлюючи певний базовий рівень конку' рентоспроможності для всіх суб’єктів господарювання в країні. • Економічне становище в країні у цілому, яке значним чином впливає на конкурентоспроможність на зовнішніх рин' ках, відображене, зокрема, у показниках виробництва ВВП, державних фінансів, бюджету, внутрішнього й зовнішнього боргу, інвестування та впровадження інновацій, інфляції, індексу цін, доходів населення тощо. • Діяльність суспільних та правових інститутів, (судів, ан' тимонопольних структур, товариств захисту справ споживачів тощо) що гарантують виконання законів і захист прав влас' ників, чим створюється основа для підтримки сучасної конку' рентної ринкової економіки і стимулювання трудової, інно' ваційної та підприємницької діяльності в економіці регіону. • Міжнародна торговельна політика в межах торговельної політики окремих зарубіжних країн, відносин між країнами, наднаціональних структур (торговельних союзів, зон вільної торгівлі, економічних союзів, Світової організації торгівлі то' що) та в системі світової економіки у цілому. У цьому кон' тексті вирішальними ознаками є ступень інтеграції економіки країни у світову економіку, її економічні перспективи та їх 577
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
сприйняття міжнародним співтовариством. Основними чин' никами обмежень і ризиків в галузі конкурентоспроможності виступають квоти, ембарго, цінова політика конкурентів тощо. Оцінка конкурентоспроможності регіону має бути ком' плексною й багаторівневою. Вихідним положенням такої оцінки є комплексний аналіз факторів формування конкурен' тоспроможності за факторними, потенціальними, ор' ганізаційними, виробничими та зовнішніми напрямами. Рівнями проведення оцінки конкурентоспроможності регіонів можуть бути: • Мікрорівень — рівень суб’єктів господарювання регіону, об’єктом оцінки є економічно, зокрема, фінансова діяльність підприємств регіону. • Макрорівень — рівень суспільного виробництва у ціло' му в межах регіону та країни, об’єктом оцінки є система регіональної та національної економіки. • Субглобальний рівень — рівень міждержавних і міжрегіональних наднаціональних структур (міждержавне й транскордонне співробітництво). • Глобальний рівень — рівень світової економіці у цілому. Основними рівнями проведення оцінки конкурентоспро' можності регіону є мікро' та макрорівень. Оцінка конкуренто' спроможності на вищих рівнях може проводитися як для країни у цілому, так і для регіонів. Для такої оцінки можуть за' стосовуватися існуючі світові методики оцінки конкурентос' проможності за такими показниками, як Growth Competitive Indeks — GCI (індекс конкурентоспроможності, що зростає) та Microeconomic Competitive Indeks (MCI) — індекс мікроеко' номічної конкурентоспроможності. Однак, їх застосування ви' магає суттєвої корекції методик відповідно відмінностям сис' темних рангів регіону і держави у цілому. Щодо конкурентоспроможності регіону, основними (бло' ковими) складовими загальної комплексної її оцінки можуть бути: • Факторний аналіз наявності в регіоні відповідної при' родно'ресурсної, трудоресурсної та виробничої бази (суб’єктів 578
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
господарювання, виробничого та фінансового капіталу) та її якісних ознак з точки зору забезпечення конкурентоспромож' ності регіонів. Типізація регіонів за стартовими умовами кон' курентоспроможності на внутрішньому та зовнішніх ринках. • Рейтингова оцінка потенціальних можливостей (потуж' ностей) за показниками розвитку компонентів соціально'еко' номічного, природно'ресурсного та виробничого потенціалу територій. Пріоритетними є в цьому контексті оцінка працере' сурсного, інвестиційно'інноваційного та інфраструктурного потенціалів регіону, як ключових факторів забезпечення кон' курентоспроможності, а також технологічного рівня існуючих виробництв. • Рейтингова або типологічна оцінка організаційних умов для забезпечення відповідного рівня конкурентоспромож' ності в регіоні та в країні. Пріоритетною тут є оцінка діяль' ності державних інститутів та державної політики щодо регіональних товаровиробників, регіонального бізнес'середо' вища, інвестиційної привабливості регіону та країни у цілому. • Рейтингова оцінка діяльності суб’єктів господарювання по регіонах країни за показниками ефективності роботи госпо' дарських одиниць, використання наявних ресурсів розвитку. Може проводитися за фінансовими показниками діяльності підприємств тощо. • Рейтингова оцінка процесів суспільного виробництва в регіонах за показниками його обсягів, темпів і пропорцій. Та' ка оцінка може проводитися як для виробництва у цілому, так і для визначених його сфер і галузей, які мають конкурентне значення. Доцільним є проведення оцінки не тільки за вироб' леною, але й за реалізованою в інших регіонах продукцією. Та' ке співставлення може також визначити слабкі місця в еко' номіці, пріоритети та перспективи щодо збільшення конку' рентоспроможності регіону. Дана оцінка може носити також типологічний характер. • Оцінка конкурентоспроможності продукції та послуг регіонального виробництва на ринках різних рівнів за ознака' ми ціна — якість. Дана оцінка індексного характеру може бути 579
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
проведена, зокрема, засобами бенчмаркінгу, з порівнянням продукції (послуг) регіону з базовими зразками з заданою (відомою конкурентоспроможністю). У кінцевому підсумку, за регіонами носитиме рейтинговий чи типологічний (кла' сифікаційний) характер. • Оцінка зовнішніх факторів ринкового конкурентного се' редовища регіону на внутрішньому та міжнародних ринках. В дане питання необхідно обов’язково включати оцінку позицій регіону на ринках збуту, існуючі й можливі загрози і переваги його конкурентоспроможності, наявність або можливість інте' грації регіону (країни) в міждержавні міжрегіональні структу' ри, що позитивно відобразиться на його конкурентоспромож' ності — зони міждержавного транскордонного, прикордонного співробітництва, економічні, митні, торговельні союзи тощо. Необхідно розрізняти ступінь і характер впливу зовнішніх факторів (стимуляторів і дестимуляторів), що діють для усіх без винятку та для окремих регіонів. Підсумкова оцінка конкурентоспроможності регіонів мо' же бути визначена на основі врахування в інтегральному по' казнику (індексі) конкурентоспроможності типологічних оз' нак та факторних рейтингів регіонів, дій зовнішнього середо' вища, індексів конкурентоспроможності продукції тощо з ура' хуванням ступеня впливу відповідних чинників на конкурен' тоспроможність регіону у цілому. Такий інструмент регіонального менеджменту, як SWOT' аналіз застосовується при обґрунтуванні рішень щодо вирішен' ня регіональних проблем і територіального розвитку загалом. В теорії менеджменту, SWOT1 аналіз — це визначення сильних і слабких сторін об’єкта економічної діяльності, у на' шому випадку — регіону, а також можливостей і загроз, що ви' ходять із його системного оточення (зовнішнього середовища). SWOT1аналізом розглядаються: • Сильні сторони (Strengths) — переваги регіону, як об’єкту ринкових відносин; • Слабості (Weaknesses) — недоліки регіону, які вплива' ють на його позиції на ринках; 580
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• Можливості (Opportunities) — фактори зовнішнього се' редовища, використання яких створить переваги регіону на ринку; • Загрози (Threats) — фактори, які можуть потенційно погіршити положення регіону на ринку. Процедура проведення SWOT'аналізу в загальному ви' гляді зводиться до заповнення матриці, у якій відображаються й потім зіставляються сильні й слабкі сторони регіону й мож' ливості й загрози ринку. Це зіставлення дозволяє визначити, які кроки можуть бути розпочаті для розвитку регіону,зміцнення його позицій в ринковій економічній сис' темі, а також які проблеми вам необхідно терміново вирішити. Застосування SWOT'аналізу дозволяє систематизувати всю наявну інформацію про регіон і, бачачи ясну картину по' ля економічних взаємин в зовнішньому середовищі (в дер' жаві, у міждержавній системі), приймати зважені рішення, що стосуються регіонального розвитку. Після проведення, як правило, більш чітко уявляються пе' реваги й недоліки регіону, а також ситуація на ринках. Це доз' воляє вибрати оптимальний шлях територіального розвитку, уникнути небезпек і максимально ефективно використати на' явні у розпорядженні регіону ресурси, попутно користуючись наданими державою і ринком можливостями. Проведений для регіонів України взагалі, SWOT'аналіз показує слабкі й сильні сторони, можливості й загрози розвит' ку господарства регіонів (табл. 15.1), окреслює напрями й шляхи вирішення проблем розвитку територій. Виходячи, зокрема, з даного аналізу, основними напряма' ми зміцнення позицій регіонів на національному та міжнарод' ному ринках є: • повне використання наявного природно'ресурсного, де' мографічного, виробничого та фінансового потенціалу регіонів; • створення сприятливого інвестиційного клімату в регіонах, активізація інноваційної діяльності через створення регіональних інвестиційно'інноваційних центрів росту (тех' нополісів, технопарків, С(В)ЕЗ та ТПР); 581
582 Îáìåæåííÿ (çàãðîçè) • Íåäîñòàòíº íîðìàòèâíå çàáåçïå÷åííÿ ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó, íåäîñêîíàë³ñòü Çàêîíó Óêðà¿íè "Ïðî ñòèìóëþâàííÿ ðîçâèòêó ðåã³îí³â" 8.09.2005 N 2850-IV, çîêðåìà, â àñïåêò³ âèçíà÷åííÿ òà ï³äòðèìêè äåïðåñèâíèõ òåðèòîð³é • Íååôåêòèâíèé ðîçâèòîê ñïåö³àëüíèõ (â³ëüíèõ) åêîíîì³÷íèõ çîí òà òåðèòîð³é ïð³îðèòåòíîãî ðîçâèòêó, ïîìèëêîâà ïîë³òèêà öåíòðàëüíî¿ âëàäè ùîäî ïðèïèíåííÿ ¿õ ä³ÿëüíîñò³, íåâèçíà÷åí³ñòü ïîäàëüøî¿ äîë³ Ñ(Â)ÅÇ ³ ÒÏÐ; • Íåâèçíà÷åí³ ïåðñïåêòèâè çàêîíîäàâñòâà Óêðà¿íè â ñôåð³ ì³ñöåâîãî ñàìîâðÿäóâàííÿ òà êîíñòèòóö³éíî¿ ðåôîðìè • Íåâèçíà÷åí³ñòü ñóñï³ëüíî-ïîë³òè÷íî¿ ñèòóàö³¿ â äåðæàâ³ • Çàãàëüíîåêîíîì³÷íà êðèçà, ïàä³ííÿ òåìï³â åêîíîì³÷íîãî çðîñòàííÿ • Ñèñòåìíà êðèçà äåðæàâíîãî óïðàâë³ííÿ, íåïåðåäáà÷óâàí³ íàñë³äêè ïåðåðîçïîä³ëó âëàäíèõ ïîâíîâàæåíü ïî ã³ëêàõ âëàäè • Êðèçà ñóäîâî¿ âëàäè, íåäîñêîíàë³ñòü ñóäîâî¿ ñèñòåìè • Âèñîêèé ð³âåíü äåðæàâíîãî áîðãó ÌÂÔ, Ðîñ³¿, ÑØÀ, êðà¿íàì ªÑ òîùî
Ìîæëèâîñò³
• ªâðî³íòåãðàö³éíà ñòðàòåã³ÿ Óêðà¿íè, ñïðÿìîâàíà íà äåìîêðàòè÷í³ îð³ºíòèðè, ïðèñêîðåíèé ³ííîâàö³éíèé ðîçâèòîê åêîíîì³êè òà ðèíêîâ³ òðàíñôîðìàö³¿; Ïðîãðàìà "Óêðà¿íà-2010", ðîçðîáëåíà íà âèêîíàííÿ Ðîçïîðÿäæåííÿ Ïðåçèäåíòà Óêðà¿íè â³ä 29.02.1998 ¹43 òà Ðîçïîðÿäæåííÿ ÊÌÓ â³ä 21.09.1998 ¹ 939-ð.; Ïîñëàííÿ Ïðåçèäåíòà Óêðà¿íè äî Âåðõîâíî¿ Ðàäè Óêðà¿íè "ªâðîïåéñüêèé âèá³ð: Êîíöåïòóàëüí³ çàñàäè ñòðàòå㳿 åêîíîì³÷íîãî òà ñîö³àëüíîãî ðîçâèòêó Óêðà¿íè íà 2002 2011 ðîêè"; Ñòðàòåã³ÿ åêîíîì³÷íîãî òà ñîö³àëüíîãî ðîçâèòêó Óêðà¿íè øëÿõîì ªâðîïåéñüêî¿ ³íòåãðàö³¿ íà 20042015 ðð. â³ä 28.04.2004 ¹ 493/2004; Ïëàí ä³é "Óêðà¿íà-ªÑ", ñõâàëåíèé Ðîçïîðÿäæåííÿì ÊÌÓ â³ä 12.02.2005 ¹ 36-ð òà ³í. Éìîâ³ðíå íàäàííÿ Óêðà¿í³ ñòàòóñó êðà¿íè ç ðèíêîâîþ åêîíîì³êîþ, âñòóï äî Ñâ³òîâî¿ îðãàí³çàö³¿ òîðã³âë³ • Äåðæàâíà ðåã³îíàëüíà ïîë³òèêà, ñïðÿìîâàíà íà ñòèìóëþâàííÿ ðîçâèòêó ðåã³îí³â òà ï³äòðèìêó äåïðåñèâíèõ òåðèòîð³é: Çàêîí Óêðà¿íè "Ïðî ñòèìóëþâàííÿ ðîçâèòêó ðåã³îí³â" 8.09.2005 N 2850-IV; Óêàç Ïðåçèäåíòà Óêðà¿íè "Ïðî Êîíöåïö³þ äåðæàâíî¿ ðåã³îíàëüíî¿ ïîë³òèêè" â³ä 25.05.2001 ¹ 341/2001; Ïîñòàíîâà Âåðõîâíî¿ Ðàäè
Çîâí³øí³
Таблиця 15.1 SWOT1аналіз можливостей і загроз розвитку господарства регіонів України
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Óêðà¿íè "Ïðî ðåêîìåíäàö³¿ ïàðëàìåíòñüêèõ ñëóõàíü ïðî çàêîíîäàâ÷³ àñïåêòè ðåã³îíàëüíî¿ ïîë³òèêè òà ì³ñöåâîãî ñàìîâðÿäóâàííÿ" â³ä 05.06.2003 ¹ 939-IV; Ðîçïîðÿäæåííÿ Êàá³íåòó ̳í³ñòð³â Óêðà¿íè "Ïðî ñõâàëåííÿ Êîíöåïö³¿ Ïðîãðàìè çàêîíîäàâ÷îãî çàáåçïå÷åííÿ ðîçâèòêó ì³ñöåâîãî ñàìîâðÿäóâàííÿ" â³ä 25.07.2002 ¹ 416-ð; Ðîçïîðÿäæåííÿ Êàá³íåòó ̳í³ñòð³â Óêðà¿íè "Ïðî çàõîäè ùîäî ðåàë³çàö³¿ Êîíöåïö³¿ äåðæàâíî¿ ðåã³îíàëüíî¿ ïîë³òèêè" â³ä 13.09.2001 ¹ 437-ð; Ïîñòàíîâà Âåðõîâíî¿ ðàäè Óêðà¿íè 476-15, â³ä 06.02.2003 "Ïðî ïðîâåäåííÿ ïàðëàìåíòñüêèõ ñëóõàíü "Ðåã³îíàëüíà ïîë³òèêà òà ì³ñöåâå ñàìîâðÿäóâàííÿ â Óêðà¿í³: çàêîíîäàâ÷³ àñïåêòè" òà ³íø³ äîêóìåíòè. • Íàóêîâî-ïðàêòè÷í³ ðîçðîáêè, ñïðÿìîâàí³ íà çàáåçïå÷åííÿ ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó: Ïðîåêòè ì³í³ñòåðñòâà åêîíîì³êè òà ºâðîïåéñüêî¿ ³íòåãðàö³¿ Óêðà¿íè “Ãîëîâí³ ï³äõîäè ó äåðæàâí³é ñòðàòå㳿 ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó”; "Ïðî äåðæàâíå ïðîãíîçóâàííÿ òà ðîçðîáëåííÿ ïðîãðàì åêîíîì³÷íîãî ³ ñîö³àëüíîãî ðîçâèòêó Óêðà¿íè"; "Ìåòîäè÷í³ ðåêîìåíäàö³¿ ç ðîçðîáêè ñòðàòåã³é ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó”, "Ìîí³òîðèíã ðåçóëüòàò³â ä³ÿëüíîñò³ Êàá³íåòó ̳í³ñòð³â Óêðà¿íè òà Ðàäè ì³í³ñòð³â Àâòîíîìíî¿ Ðåñïóáë³êè Êðèì, îáëàñíèõ, Êè¿âñüêî¿ ³ Ñåâàñòîïîëüñüêî¿ ì³ñüêèõ äåðæàâíèõ àäì³í³ñòðàö³é", "Êîíöåïö³ÿ ñòâîðåííÿ ñèñòåìè ðåéòèíãîâî¿ îö³íêè ðåã³îí³â, ãàëóçåé íàö³îíàëüíî¿ åêîíîì³êè, ñóá'ºêò³â ãîñïîäàðþâàííÿ", "Ìåòîäèêà âèçíà÷åííÿ êîìïëåêñíî¿ îö³íêè ðåçóëüòàò³â
• Ñòðóêòóðí³ êðèçè â ð³çíèõ ãàëóçÿõ ³ ñôåðàõ âèðîáíèöòâà • Íèçüêèé ð³âåíü åêîíîì³÷íî¿ áåçïåêè êðà¿íè ó ö³ëîìó • Åêñòåíñèâíèé, âèñîêîçàòðàòíèé òèï åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó êðà¿íè, íå çä³éñíåíèé ïåðåõ³ä íà ïîñò³íäóñòð³àëüíó ìîäåëü ðîçâèòêó • Íåóçãîäæåí³ñòü ³íòåðåñ³â âåëèêèõ åêîíîì³÷íèõ ãðóï íàö³îíàëüíèõ òîâàðîâèðîáíèê³â • Íåñïðîìîæí³ñòü ïðèéìàòè óçãîäæåí³ ð³øåííÿ íà ð³çíèõ ã³ëêàõ öåíòðàëüíî¿ âëàäè • Åíåðãîçàëåæí³ñòü â³ä çîâí³øí³õ äæåðåë åíåðãîðåñóðñ³â • Íåñïðèÿòëèâèé ³íâåñòèö³éíèé êë³ìàò â êðà¿í³ ó ö³ëîìó • Íèçüêèé ð³âåíü ³ííîâàö³éíî¿ ä³ÿëüíîñò³, ðîçðèâ çâ’ÿçê³â ïî ë³í³¿ íàóêà-âèðîáíèöòâî • Âèñîêèé ð³âåíü ³íôëÿö³¿, íåñïðèÿòëèâà ðåã³îíàëüíîìó ðîçâèòêó ìàêðîåêîíîì³÷íà, ó ò.÷. - ìîíåòàðíà ïîë³òèêà • Íåäîñêîíàëà áþäæåòíà ñèñòåìà Óêðà¿íè, ñïîæèâàöüêà áþäæåòíà ïîë³òèêà • Çíà÷íèé âíóòð³øí³é áîðã, íåâèçíà÷åí³ ïèòàííÿ ùîäî âèïëàòè âíóòð³øí³õ áîðã³â ïî ïîçèêàõ êîëèøíüîãî ÑÐÑÐ • ³äíîñíî âèñîêèé ð³âåíü ìîíîïîë³çàö³¿ åêîíîì³êè • Íåäîñêîíàëå ïîäàòêîâå çàêîíîäàâñòâî, ó ò.÷. – â ñôåð³ ìàëîãî á³çíåñó
Продовження табл. 15.1 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
583
ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó ðåã³îí³â" òà ³íø³ ðîçðîáêè. Ïðîåêòè "Ðåã³îíàëüíå âðÿäóâàííÿ òà ðîçâèòîê" ²íñòèòóòó ðåã³îíàëüíèõ òà ºâðî³íòåãðàö³éíèõ äîñë³äæåíü "ªâðîÐåã³î Óêðà¿íà"; LARGIS II "Ñïðèÿííÿ ïîë³òèö³ ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó â Óêðà¿í³" òà ³íø³ ïîä³áí³ ïðîåêòè çà ó÷àñòþ ïðîâ³äíèõ ì³æíàðîäíèõ íàóêîâèõ îðãàí³çàö³é òà ãðîìàäñüêèõ ñòðóêòóð. Ö³ëüîâ³ íàóêîâ³ ïðîãðàìè ÍÀÍ Óêðà¿íè “Ñòðàòåã³ÿ òà ìîäåë³ äîâãîñòðîêîâîãî åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó” òà ³í., ïðîãðàìè, ñòðàòå㳿 òà ñõåìè-ïðîãíîçè ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó ³ ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë, âèêîíàí³ ÍÀÍ Óêðà¿íè, • Ðîçâèòîê ì³ñöåâîãî ñàìîâðÿäóâàííÿ òà òåðèòîð³àëüíèõ ãðîìàä: Çàêîí Óêðà¿íè "Ïðî ì³ñöåâå ñàìîâðÿäóâàííÿ â Óêðà¿í³ â³ä 21.05.1997 280/97 ÂÐ ç íàñòóïíèìè çì³íàìè ³ äîïîâíåííÿìè; Çàêîí Óêðà¿íè "Ïðî ì³ñöåâ³ äåðæàâí³ àäì³í³ñòðàö³¿" â³ä 09.04.99 586-XIV, ç íàñòóïíèìè çì³íàìè ³ äîïîâíåííÿìè. • Ðîçâèòîê â³ëüíèõ åêîíîì³÷íèõ çîí òà òåðèòîð³é ïð³îðèòåòíîãî ðîçâèòêó: Çàêîíîäàâñòâî Óêðà¿íè ïðî ñïåö³àëüí³ (â³ëüí³) åêîíîì³÷í³ çîíè, ñïåö³àëüí³ ðåæèìè ³íâåñòèö³éíî¿ ä³ÿëüíîñò³, òåõíîïàðêè òîùî.
584 • Ïîâ³ëüí³ òåìïè ³íòåãðàö³¿ â ªâðîïåéñüêå ñï³âòîâàðèñòâî • Íåâèçíà÷åí³ñòü ³íòåãðàö³éíèõ ïðîöåñ³â â ìåæàõ ÑÍÄ • Âèñîêèé ð³âåíü çàëåæíîñò³ åêîíîì³êè Óêðà¿íè â³ä åêîíîì³ê êðà¿í ÑÍÄ, ó ïåðøó ÷åðãó – Ðîñ³¿ • Íèçüêèé ð³âåíü ðîçâèòêó çîâí³øíüîåêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, â³äñóòí³ñòü ÷³òêî¿ êîíöåïö³¿ ðîçâèòêó ÇÅÄ • Íåäîñêîíàëà ìèòíà ïîë³òèêà äåðæàâè • Íåñïðèÿòëèâà êîí’þíêòóðà íà çîâí³øí³õ ðèíêàõ • Íèçüêà êîíêóðåíòîñïðîìîæí³ñòü â³ò÷èçíÿíèõ òîâàð³â òà ïîñëóã • Çíà÷íà ÷àñòêà ò³íüîâî¿ åêîíîì³êè ó ñóñï³ëüíîìó âèðîáíèöòâ³ • Íåäîñêîíàëî ïðîâåäåíà ïðèâàòèçàö³ÿ ñòðàòåã³÷íî âàæëèâèõ îá’ºêò³â âèðîáíèöòâà òà ³íôðàñòðóêòóðè • Ïðîáëåìí³ ðåïðèâàòèçàö³éí³ ïðîöåñè òà íåâèçíà÷åí³ñòü ³íñòèòóö³îíàëüíî¿ ïîë³òèêè äåðæàâè íà ìàéáóòíº • Íåäîñêîíàëà ïîë³òèêà â ãàëóç³ ðåôîðìè àäì³í³ñòðàòèâíî-òåðèòîð³àëüíîãî óñòðîþ Óêðà¿íè òà àäì³í³ñòðàòèâíî¿ ðåôîðìè ó ö³ëîìó • Íèçüêèé ð³âåíü êåðîâàíîñò³ âèðîáíèöòâà â ìåæàõ çàìêíåíèõ åíåðãî-âèðîáíè÷èõ öèêë³â, ïîðóøåííÿ ïðèíöèïó êîìïëåêñíîñò³ ðîçâèòêó âèðîáíèöòâà • Íåâèð³øåíà ïðîáëåìà ðîçìåæóâàííÿ îêðåìèõ ä³ëÿíîê äåðæàâíîãî êîðäîíó Óêðà¿íè
Продовження табл. 15.1
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• Íåâèð³øåí³ñòü ïðîáëåìè ïåðåáóâàííÿ â³éñüê ³íîçåìíî¿ äåðæàâè íà òåðèòî𳿠êðà¿íè (ó ì. Ñåâàñòîïîëü)
Çàãðîçè • Ïîãëèáëåí³ ïðîöåñè ðåã³îíàëüíî¿ äèôåðåíö³àö³¿ ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó • Âèñîê³ äèñïðîïîðö³¿ â ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íîìó ðîçâèòêó àãðàðíèõ òà ³íäóñòð³àëüíèõ ðåã³îí³â, öåíòðó òà ïåð³ôå𳿠• Ðåã³îíàëüíà äåç³íòåãðàö³ÿ, ðîçðèâ ãîñïîäàðñüêèõ òà ³íøèõ çâ’ÿçê³â ì³æ òåðèòîð³ÿìè êðà¿íè • Íèçüê³ ð³âí³ ïðîïîðö³éíîñò³ ³ çáàëàíñîâàíîñò³ åêîíîì³êè âñåðåäèí³ ðåã³îí³â • Âèñîêèé ñòóïåíü çíîñó îñíîâíèõ âèðîáíè÷èõ ôîíä³â, íåîáõ³äí³ñòü ïðèñêîðåíîãî ¿õ îíîâëåííÿ
Ìîæëèâîñò³
• Âèã³äíå ãåîñòðàòåã³÷íå ðîçòàøóâàííÿ Óêðà¿íè â öåíòð³ ºâðîïåéñüêîãî êîíòèíåíòó, ì³æ Áàëò³éñüêèì ³ ×îðíîìîðñüêèì ðåã³îíàìè, áóôåðíå ïîëîæåííÿ ì³æ Ðîñ³ºþ òà ªâðîïîþ • Ïîòóæíèé ïðèðîäíî-ðåñóðñíèé ïîòåíö³àë ðåã³îí³â, â ÿêîìó ïðåäñòàâëåí³ é ãàðìîí³éíî ïîºäíàí³ ïðàêòè÷íî âñ³ âèäè ïðèðîäíèõ ðåñóðñ³â, ñïðèÿòëèâ³ ïðèðîäíî-ãåîãðàô³÷í³ óìîâè ãîñïîäàðþâàííÿ • Îäèí ³ç íàéá³ëüø ïîòóæíèõ â ªâðîï³ ïðèðîäíîðåêðåàö³éíèé ïîòåíö³àë ç áàãàòèìè ³ñòîðèêî-êóëüòóðíîþ, òóðèñòè÷íîþ, ë³êóâàëüíî-îçäîðîâ÷îþ êîìïîíåíòàìè, øèðîêèì ñïåêòðîì ïðèðîäíî-ðåêðåàö³éíèõ ðåñóðñ³â (ë³ñîâ³, âîäíî-ïëÿæí³, ã³ðñüêî-òóðèñòè÷í³, áàëüíåîëîã³÷í³, ñïåëåîëîã³÷í³, âîäíî-ì³íåðàëüí³, ëàíäøàôòí³, çàïîâ³äí³ òîùî )
Âíóòð³øí³
SWOT1аналіз можливостей і загроз розвитку господарства регіонів України
• Äåðæàâíà ïîë³òèêà ðîçâèòêó ñôåð ³ ãàëóçåé íàö³îíàëüíî¿ åêîíîì³êè: Çàêîíîäàâñòâî Óêðà¿íè ç â³äïîâ³äíèõ ïèòàíü åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó, Äåðæàâí³ ïðîãðàìè ðîçâèòêó ãàëóçåé ³ ñôåð åêîíîì³êè – ïðîìèñëîâîñò³, ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà, ï³äïðèºìíèöòâà, âèðîáíè÷î¿, ñîö³àëüíî¿ òà ðèíêîâî¿ ³íôðàñòðóêòóðè, îõîðîíè äîâê³ëëÿ òà âèêîðèñòàííÿ ïðèðîäíèõ ðåñóðñ³â, îñâ³òè, êóëüòóðè òîùî.
Продовження табл. 15.1 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
585
• Âèã³äíå òðàíñïîðòíå (òðàíçèòíå) ïîëîæåííÿ, ùî âêëþ÷ຠíàïðÿìè îñíîâíèõ òðàíñïîðòíèõ êîðèäîð³â, âèñîêèé êîåô³ö³ºíò òðàíçèòíîñò³ • Çíà÷íèé ïîòåíö³àë ïðîñòîðîâîãî ðîçì³ùåííÿ âèðîáíèöòâà, íàÿâí³ñòü â³äíîñíî ìàëîîñâîºíèõ âåëèêèõ òåðèòîð³é íà ϳâíî÷³ ³ ϳâäí³ Óêðà¿íè, ìîæëèâîñò³ ïîäàëüøîãî ðîçâèòêó ìåðåæ ðîçñåëåííÿ • Íàÿâí³ñòü ïîòóæíèõ ðåã³îíàëüíèõ á³çíåñ-ñòðóêòóð ç âèñîêèì ïîòåíö³àëîì ñêîíöåíòðîâàíîãî â íèõ êàï³òàëó (ãðóïè "Ïðèâàò", "ÑÊÌ", "Óêðѳááàíê", "Ô³íàíñè ³ êðåäèò" òîùî) • Âèñîêèé ïîòåíö³àë òåðèòî𳿠ùîäî ðîçì³ùåííÿ ïîòåíö³éíèõ ì³ãðàíò³â ç ìåòîþ ïðèñêîðåíîãî â³äòâîðåííÿ äåìîãðàô³÷íîãî ïîòåíö³àëó Óêðà¿íè çà ðàõóíîê ìåõàí³÷íîãî ðóõó íàñåëåííÿ • Âèñîêà êîíöåíòðàö³ÿ êîìïëåêñîôîðìóþ÷èõ âèðîáíèöòâ íà ïîð³âíÿíî îáìåæåíèõ òåðèòîð³ÿõ, ùî äîçâîëÿº äîñÿãòè âèñîêîãî ð³âíÿ ïðîäóêòèâíîñò³ ñóñï³ëüíîãî âèðîáíèöòâà ó ö³ëîìó • Íàÿâí³ñòü êðóïíèõ ì³ñüêèõ àãëîìåðàö³é, ùî ìîæóòü ñòàòè âèñîêîïîòóæíèìè öåíòðàìè ä³ëîâî¿, ³íâåñòèö³éíî¿ òà âèðîáíè÷î¿ àêòèâíîñò³ â óñ³õ êðóïíèõ åêîíîì³÷íèõ ðàéîíàõ êðà¿íè (Êè¿â, Õàðê³â, Ëüâ³â, Îäåñà, Äí³ïðîïåòðîâñüê, Äîíåöüê) • Ïîòóæíèé ïîòåíö³àë ãàëóçåé ñóñï³ëüíîãî âèðîáíèöòâà, ó ïåðøó ÷åðãó – âàæêî¿ ïðîìèñëîâîñò³ òà áàãàòîïðîô³ëüíîãî ÀÏÊ • Ìîæëèâîñò³ â³äíîâëåííÿ é íîâî¿ îðãàí³çàö³¿ ä³ÿëüíîñò³ Ñ(Â)ÅÇ ïðàêòè÷íî óñ³õ âèä³â – ïîðòî-ôðàíêî, íàóêîâî-òåõí³÷íîãî ñï³âðîá³òíèöòâà, âèðîáíè÷èõ, ä³ëîâî¿ àêòèâíîñò³ òîùî
• Áðàê ³íâåñòèö³é â ðåã³îíàëüíó åêîíîì³êó, íåäîñêîíàëèé ìåõàí³çì ô³íàíñóâàííÿ ³ íèçüêà åêîíîì³÷íà â³ääà÷à ôóíêö³îíóâàííÿ òåõíîïàðê³â, Ñ(Â)ÅÇ ³ ÒÏÐ • Íèçüêèé ð³âåíü ðîçâèòêó âèðîáíè÷î¿, ðèíêîâî¿ òà ñîö³àëüíî¿ ³íôðàñòðóêòóðè • Ìàëîâèêîðèñòîâóâàíèé ïîòåíö³àë òóðèñòè÷íîðåêðåàö³éíî¿ ãàëóç³ • Íèçüêèé ð³âåíü ðîçâèòêó ðåã³îíàëüíîãî ôîíäîâîãî ðèíêó • Ðîçðèâ ãîñïîäàðñüêèõ çâ’ÿçê³â â ìåæàõ òðàäèö³éíèõ ðåã³îíàëüíèõ òà ì³æðåã³îíàëüíèõ ðèíê³â òîâàð³â ³ ïîñëóã • Íååôåêòèâíà ñèñòåìà ôîðìóâàííÿ ì³ñöåâèõ áþäæåò³â, íåäîñêîíàëà ñèñòåìà ì³ñöåâèõ ïîäàòê³â ³ çáîð³â òà ïîäàòêîâå çàêîíîäàâñòâî â ö³é ãàëóç³ ó ö³ëîìó • Ñëàáêà ó÷àñòü ðåã³îí³â ó ôîðìóâàíí³ äåðæàâíîãî áþäæåòó, íåàäåêâàòíà ¿õ ðîë³ â íàö³îíàëüí³é åêîíîì³ö³ • Äåìîãðàô³÷íà êðèçà, ïîñèëåííÿ ïðîöåñ³â äåïîïóëÿö³¿ íàñåëåííÿ, íåñïðèÿòëèâà ñòàòåâî-â³êîâà ñòðóêòóðà íàñåëåííÿ â ðåã³îíàõ • Âèñîê³ ð³âí³ áåçðîá³òòÿ â ðåã³îíàõ, â³äò³ê êâàë³ô³êîâàíî¿ ðîáî÷î¿ ñèëè â öåíòðàëüí³ ðåã³îíè òà çà êîðäîí • Íåêîíòðîëüîâàí³ ïðîöåñè çîâí³øíüî¿ òà âíóòð³øíüî¿ ì³ãðàö³¿
Продовження табл. 15.1
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
586
• Âèñîêîðîçâèíåíèé ëþäñüêèé ïîòåíö³àë, íàÿâí³ñòü êâàë³ô³êîâàíèõ êàäð³â, âèñîêèé êóëüòóðíî-îñâ³òí³é ð³âåíü òà ïðàöåçäàòí³ñòü íàñåëåííÿ • Íàÿâí³ñòü êðóïíèõ âñåñâ³òíüîâ³äîìèõ íàóêîâèõ òà îñâ³òÿíñüêèõ çàêëàä³â (²ÅÇ ³ì. ª.Î.Ïàòîíà, Íàö³îíàëüíèé óí³âåðñèòåò ³ì. Øåâ÷åíêà, Íàö³îíàëüíèé àâ³àö³éíèé óí³âåðñèòåò, ÍÓÒÓ "Êϲ" òîùî), â³äêðèò³ ìîæëèâîñò³ äëÿ ñï³âïðàö³ â ìåæàõ Áîëîíñüêîãî ïðîöåñó • Âèñîêèé ð³âåíü ñïðèéíÿòòÿ äåìîêðàòè÷íèõ ö³ííîñòåé òà ðèíêîâèõ îð³ºíòèð³â ó íàñåëåííÿ á³ëüøîñò³ ðåã³îí³â êðà¿íè • Âèñîê³ ð³âí³ ÿê ðåã³îíàëüíîãî, òàê íàö³îíàëüíîãî ïàòð³îòèçìó íàñåëåííÿ, ïðàãíåííÿ äî íàö³îíàëüíî-òåðèòîð³àëüíî¿ ºäíîñò³ êðà¿íè • Ïðèâàáëèâ³ñòü ðåã³îí³â äëÿ çàêîðäîííèõ ³íâåñòîð³â ÷åðåç â³äíîñíî äåøåâó ³ êâàë³ô³êîâàíó ðîáî÷ó ñèëó, ïîòóæíèé âèðîáíè÷èé ³ ïðèðîäíî-ðåñóðñíèé ïîòåíö³àëè òîùî çà óìîâ ñòâîðåííÿ â³äïîâ³äíîãî ³íâåñòèö³éíîãî êë³ìàòó • Çíà÷íèé íàóêîâî-³íòåëåêòóàëüíèé ïîòåíö³àë, çäàòí³ñòü âëàñíèìè ñèëàìè îðãàí³çîâóâàòè é ðîçâèâàòè âèñîêîòåõíîëîã³÷íå âèðîáíèöòâî • Ïîì³òíèé ïîòåíö³àë ðîçâèòêó âèñîêîòåõíîëîã³÷íèõ åêñïîðòíî-ñïðîìîæíèõ ãàëóçåé, òàêèõ, ÿê àâ³àêîñì³÷íà ãàëóçü, òî÷íå ìàøèíîáóäóâàííÿ ³ ïðèëàäîáóäóâàííÿ, âèðîáíèöòâî çáðî¿ òà îçáðîºííÿ, òðàíñïîðòíå é åíåðãåòè÷íå ìàøèíîáóäóâàííÿ òîùî
• Íèçüêèé ð³âåíü ìåõàí³çàö³¿ òà àâòîìàòèçàö³¿ â îêðåìèõ ãàëóçÿõ, íèçüêèé ïðîäóêòèâíîñò³ ñóñï³ëüíî¿ ïðàö³, • Íèçüê³ äîõîäè é íàêîïè÷åííÿ ó íàñåëåííÿ â ðåã³îíàõ • Äåñòðóêòèâí³ ïðîöåñè â ñ³ëüñüê³é ìåðåæ³ ðîçñåëåííÿ • Íåêîíòðîëüîâàíå çðîñòàííÿ êðóïíèõ ì³ñüêèõ àãëîìåðàö³é òà àíòðîïîãåííîãî ³ òåõíîãåííîãî íàâàíòàæåííÿ íà äîâê³ëëÿ â ì³ñüêèõ ìåðåæàõ ðîçñåëåííÿ • Íåïîäîëàíà ïðîáëåìà á³äíîñò³, íåçàáåçïå÷åíèé íàëåæíîþ ì³ðîþ ñîö³àëüíèé çàõèñò íàñåëåííÿ • Íèçüêèé ð³âåíü äîõîä³â ³ ïëàòîñïðîìîæíîãî ïîïèòó íàñåëåííÿ • Íèçüêèé ð³âåíü ðîçâèòêó ñîö³àëüíî¿ ñôåðè ³ áåçîïëàòíèõ ïîñëóã íàñåëåííþ, îñîáëèâî – íà ïåðèôåð³éíèõ òåðèòîð³ÿõ • Íèçüêèé ð³âåíü ðîçâèòêó ï³äïðèºìíèöòâà â ðåã³îíàõ • Íåäîñòàòí³ñòü óòâåðäæåííÿ ì³ñöåâîãî ñàìîâðÿäóâàííÿ • Íèçüêèé ð³âåíü ï³äãîòîâêè óïðàâë³íñüêèõ êàäð³â íà ì³ñöÿõ • Ñëàáê³ñòü âëàäíèõ ñòðóêòóð â óïðàâë³íí³ ñîö³àëüíî-åêîíîì³÷íîþ ñèòóàö³ºþ
Продовження табл. 15.1 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
587
• Ìîæëèâîñò³ îðãàí³çàö³¿ íà òåðèòî𳿠êðà¿íè êðóïíèõ ðèíêîâèõ ì³æíàðîäíèõ çàõîä³â íà îñíîâ³ òðàäèö³éíèõ ðåã³îíàëüíèõ ïåð³îäè÷íî ä³þ÷èõ ðèíêîâî-òîðãîâåëüíèõ ñòðóêòóð – (ÿðìàðîê, ôîðóì³â òîùî) • Ðåã³îíàëüíî-äèôåðåíö³éîâàíèé àäì³í³ñòðàòèâíîòåðèòîð³àëüíèé óñòð³é êðà¿íè, ùî âðàõîâóº ðåã³îíàëüí³ îñîáëèâîñò³ òà ñïåöèô³êó âíóòð³øíüîãî ðîçâèòêó (îáëàñòü, ðåñïóáë³êà, ì³ñòî-ðåã³îí òîùî) • Íàÿâí³ñòü äîñâ³äó ðîçðîáêè ³ âïðîâàäæåííÿ êðóïíèõ ðåã³îíàëüíèõ ïðîãðàì ðåã³îíàëüíîãî ðîçâèòêó ó ì³ñöåâèõ äåðæàâíèõ àäì³í³ñòðàö³é (â ì³ñòàõ ³ îáëàñòÿõ, ÀÐÊ òîùî) • Íàÿâí³ñòü êðóïíèõ ðåã³îíàëüíèõ åêîíîì³÷íèõ äîñë³äíèöüêèõ ñòðóêòóð â ìåæàõ ÍÀÍ Óêðà¿íè, ãàëóçåâèõ àêàäåì³÷íèõ ñòðóêòóð òîùî, çäàòíèõ âèêîíóâàòè íà ì³ñöÿõ âëàñí³ ïðîãðàìí³ ðîçðîáêè ç òåðèòîð³àëüíîãî òà ãàëóçåâîãî åêîíîì³÷íîãî ðîçâèòêó
588 • Áåçâ³äïîâ³äàëüí³ñòü âëàäíèõ ñòðóêòóð òà îñîáèñòîñòåé çà íàñë³äêè ïðèéíÿòèõ óïðàâë³íñüêèõ ð³øåíü • Íèçüêèé ð³âåíü äîâ³ðè íàñåëåííÿ äî óðÿäîâî¿ ïîë³òèêè â ðåã³îíàõ • Çíà÷íèé ð³âåíü âè÷åðïàííÿ òà äåãðàäàö³¿ ïðèðîäíèõ ðåñóðñ³â • Âàæêà åêîëîãî-åêîíîì³÷íà ñèòóàö³ÿ â ðåã³îíàõ, îñîáëèâî – ïîñòðàæäàëèõ â³ä àâà𳿠íà ×ÀÅÑ • Íåñòàá³ëüíà ñóñï³ëüíî-ïîë³òè÷íà ñèòóàö³ÿ â ðåã³îíàõ, éìîâ³ðí³ñòü âòðàòè êîíòðîëþ íàä íåþ ç áîêó ì³ñöåâî¿ òà öåíòðàëüíî¿ âëàäè • Ñîö³àëüíî-ïîë³òè÷íå ì³æðåã³îíàëüíå ïðîòèñòîÿííÿ ïî ë³í³¿ "Ñõ³ä" – "Çàõ³ä", ã³ïîòåòè÷íà çàãðîçà êîíñòèòóö³éíîìó ëàäó òà óí³òàðíîìó óñòðîþ äåðæàâè • Ñëàáêèé ð³âåíü ðîçâèòêó ì³æäåðæàâíîãî ì³æðåã³îíàëüíîãî, ó ò.÷. – ïðèêîðäîííîãî ñï³âðîá³òíèöòâà â ïîòåíö³éíî ñïðèÿòëèâèõ äëÿ öüîãî òåðèòîð³é.
Продовження табл. 15.1
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• розвиток економіки регіонів за інноваційним типом, наро' щування виробництва за рахунок високотехнологічних галузей; • впровадження у виробництво міжнародних стандартів якості товарів та послуг, удосконалення й розвиток системи національних виробничих та споживчих, у т.ч. — екологічних стандартів; • визначення і цільова підтримка галузей — регіональних конкурентоспроможних лідерів, забезпечення відповідного розвитку споріднених з ними і таких, що забезпечують їх, га' лузей виробництва; • розвиток регіональних та національного ринків товарів, послуг і капіталів, посилення міжрегіональної та міждержав' ної інтеграції; • випереджаючий розвиток інфраструктурних галузей економіки, інтеграція в міжнародні інфраструктурні системи (МТК тощо); • використання переваг глобалізації з метою забезпечення високого рівня наукоємності економіки, залучення до співпраці провідних фірм — власників технологій і капіталів; • прискорене оновлення основних фондів виробництв, гнучка амортизаційна політика; • зменшення виробничих витрат, перехід на зберігаючі технології, розвиток власної енергетичної бази, зменшення енергозалежності економіки регіонів; • розвиток національного законодавства та державних інститутів з підтримки підприємництва, інноваційно'інвес' тиційної діяльності та регіонального розвитку; • інтеграційні процеси і співпраця з міжнародними еко' номічними та наддержавними структурами (СОТ, ЄС), розви' ток міждержавного прикордонного співробітництва, викорис' тання переваг України, як транзитної держави, зміцнення її ролі, як регіонального лідера в східноєвропейському еко' номічному просторі. Державна регіональна економічна політика, також, врахо' вує національні принципи сталого розвитку, в цьому кон' тексті, розвиток регіональної державної політики першочерго' во вимагає найшвидшого подолання гострої ресурсно'еко' 589
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
логічної кризи, усунення причин техногенно'екологічних ка' тастроф тощо. Практично в усіх регіонах країни нагально ви' никла потреба здійснити широкомасштабну реконструкцію й модернізацію існуючої досить застарілої та відсталої ма' теріально'технічної бази суспільного виробництва з урахуван' ням ресурсно'екологічних вимог, чинників, критеріїв, стан' дартів та обмежень. Все це має здійснюватися на основі засто' сування новітніх еколого'безпечних, енерго' і ресурсозберіга' ючих технологій, безвідходних або маловідходних замкнутих виробничих циклів. Такі цикли дають можливість комплексно використовувати мінерально'сировинні ресурси та зводити до мінімуму викиди забруднюючих речовин у навколишнє сере' довище, ефективно утилізовувати відходи господарської діяльності. Все це потребує радикальних змін у розвитку на' уково'технічного прогресу, пріоритетними напрямами якого повинні стати природоохоронні, екологобезпечні і ресурсоз' берігаючі технології. Їх розвитку слід підпорядковувати інвес' тиційну та інноваційну регіональну політику. Наслідком інно' ваційного розвитку в регіонах держави повинні бути принци' пово новий технологічний уклад формування еколого'безпеч' ної і біосферосумісної матеріально'технічної бази вироб' ництва. Це повинно розглядатись як одне з першочергових за' вдань на шляху переведення регіонів на модель сталого роз' витку і подолання ресурсно'екологічної кризи та оздоровлен' ня навколишнього середовища. Таке виробництво спроможне активно і позитивно сприяти збереженню локальних, регіональних і національних природних систем, біологічного та ландшафтного різноманіття, а звідси — належних еко' логічних умов життєдіяльності людини.
15.3. Åòàïè òà ìåõàí³çìè ðåàë³çàö³¿ äåðæàâíî¿ ðåã³îíàëüíî¿ åêîíîì³÷íî¿ ïîë³òèêè Згідно концептуальних засад державної регіональної еко' номічної політики, реалізація відповідних заходів передбачала поетапне досягнення її цілей та завдань. Зокрема, за етапами 590
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
виконання регіональної політики, її схваленою Урядом у 1999 році Концепцією було передбачено низку наступних заходів. Перший етап (200012001 роки): • створення Центрального органу виконавчої влади з пи' тань регіональної політики; • розробка і внесення змін до існуючої нормативної бази щодо визначення функцій і розмежування повноважень цент' ральних і місцевих органів виконавчої влади та органів місце' вого самоврядування; • розробка методики фінансового вирівнювання регіонів; • створення Національного і територіальних агентств регіонального розвитку; • розробка мінімальних державних соціальних стандартів; • розробка середньо' і довгострокових прогнозів ресурс' ного забезпечення економіки України з урахуванням регіональних особливостей; стимулювання створення ареалів та зон економічного зростання в регіонах; • формування інфраструктури регіональних і міжрегіональних аграрних ринків: товарних бірж, оптових ринків, агроторгових домів, аукціонів, ярмарків, заготівельних кооперативів, підприємств фірмової торгівлі; • створення фондів фінансового вирівнювання на цент' ральному та регіональному рівнях; • розробка нормативно'правової бази визначення депре' сивних і проблемних регіонів та умов надання їм державної підтримки; • запровадження нової моделі організації місцевих органів виконавчої влади; • перехід до формування збалансованих бюджетів усіх рівнів на реальній доходній базі та оптимізованих .видатках; • упорядкування територіальних громад, підвищення їх економічної, фінансової та владної дієздатності; • запровадження системи комунальних запозичень; • створення інститутів і механізмів забезпечення взаємно' го представництва центральних та регіональних органів влади; 591
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• визначення регіональних розмірів соціальних виплат з урахуванням демографічної, галузевої і цінової кон’юнктури та створення єдиної бази даних отримувачів соціальної допомоги; • створення нового економічного механізму взаємодії дер' жавних органів влади різних рівнів, органів місцевого само' врядування і природокористувачів, включення екологічних вимог у процедуру регіональних управлінських рішень; • організація державного і громадського контролю за ви' конанням регіональних соціальних програм, ефективним ви' користанням фінансових ресурсів; • реорганізація діючої системи соціального захисту, усу' нення дублювання функцій соціальної підтримки органами публічної влади різних рівнів, надання усіх видів допомоги в регіонах та територіальних громадах; • врегулювання питань комунальної власності, державної підтримки розвитку місцевого самоврядування, порядку утво' рення та діяльності органів самоорганізації населення; • утворення Всеукраїнського об’єднання органів місцево' го самоврядування; • розробка концепції перспективного розвитку малих міст України. Другий етап (200212004 роки); • формування інтегрованих регіональних та міжрегіо' нальних тернторіально'господарських утворень: фінансово' промислових груп, консорціумів, холдінгів, корпорацій, тех' нополісів тощо; • розробка нормативно'правової бази щодо взаємодії регіонів України з регіонами країн Європейського Союзу; • запровадження системи фінансового вирівнювання на основі прозорих і об’єктивних критеріїв та показників; • створення міжнародних регіонів економічного співробіт' ництва, запровадження особливого режиму транскордонної ко' операції шляхом надання відповідних повноважень органам регіонального управління та місцевого самоврядування; • завершення передачі державного майна, включаючи об’єкти соціально'культурної сфери, до складу комунальної 592
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
власності та його розмежування між рівнями регіонального управління та місцевого самоврядування; • запровадження програмного підходу до формування державного та місцевих бюджетів у галузях освіти, охорони здоров’я, соціального захисту і культури; • остаточний перехід на казначейське виконання місцевих бюджетів; • створення системи адміністративних судів як інструмен' ту забезпечення законності у сфері державного управління та захисту прав і свобод громадян, врегулювання окремим Адміністративно'процесуальним кодексом, процедури; • розгляду справ з цих питань; • формування та законодавче врегулювання служби в ор' ганах місцевого самоврядування; • розвиток співробітництва асоціацій та об’єднань місце' вих регіональних влад з відповідними об’єднаннями за' рубіжних країн. Третій етап (200512010 роки): • розробка методологічного та нормативно'правового за' безпечення щодо реформи адміністративно'територіального устрою України; • трансформація адміністративно'територіальної одиниці середньої (район) та вищої (область) ланки адміністративно' територіального устрою на основні збереження його консти' туційної триланкової структури; • відкриття зелених коридорів та формування спільної екологічної мережі з країнами Європейського Союзу та Російської Федерації; • законодавче врегулювання міграційних процесів і про' блем зайнятості прикордонних областей; • розробка міжрегіональних інвестиційних соціальних проектів і створення міжрегіональних бюджетів розвитку; • підвищення забезпеченості населення озелененими те' риторіями, доведення природних комплексів регіонів до рівня, що забезпечує виконання рекреаційних та середовищерегулю' ючих функцій на урбанізованих територіях; 593
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
• створення економічних і нормативно'правових передумов реалізації основних принципів сталого розвитку в регіонах; • запровадження державних і регіональних інфор' маційних систем щодо стану потенціалу і потреб регіону. В своїй більшості заплановані заходи реалізації регіональної економічної політики виконувалися, хоча й не завжди в передба' чені строки й у заданих обсягах. Зокрема, ключовим пунктом у впровадженні Державної регіональної економічної політики ста' ло прийняття в 2005 році Верховною Радою України Закону Ук' раїни “Про стимулювання розвитку регіонів” №2850'ІV, яким визначено правові, економічні та організаційні засади реалізації державної регіональної політики щодо стимулювання розвитку регіонів та подолання депресивності територій. Згідно з даним Законом, стимулювання розвитку регіонів — це комплекс правових, організаційних, наукових, фінансо' вих та інших заходів, спрямованих на досягнення сталого роз' витку регіонів на основі поєднання економічних, соціальних та екологічних інтересів на загальнодержавному та регіональ' ному рівнях, максимально ефективного використання по' тенціалу регіонів в інтересах їх жителів та держави в цілому; Стимулювання розвитку регіонів здійснюється з метою: • забезпечення їх сталого розвитку в інтересах усієї України, • підвищення рівня життя населення, подолання бідності та безробіття, формування середнього класу; • ефективного використання економічного, наукового, трудового потенціалу, природних та інших ресурсів, а також особливостей регіонів для досягнення на цій основі підвищен' ня рівня життя людей, оптимальної спеціалізації регіонів у ви' робництві товарів та послуг; • створення рівних умов для динамічного, збалансованого соціально'економічного розвитку регіонів України; • забезпечення додержання визначених державою соціальних гарантій для кожного громадянина незалежно від місця його проживання; • подолання депресивного стану окремих територій, своєчасного і комплексного розв’язання проблем охорони довкілля. 594
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Стимулювання розвитку регіонів здійснюється на засадах: • збалансування загальнодержавних, регіональних та місцевих інтересів розвитку, визначення державою з урахуван' ням пропозицій органів місцевого самоврядування науково обґунтованих пріоритетних напрямів регіонального розвитку; • програмно'цільового підходу до розв’язання проблем • соціально'економічного розвитку, створення сприятли' вого інвестиційного середовища в регіонах; • максимального наближення послуг, що надаються орга' нами державної влади та органами місцевого самоврядування, до споживачів цих послуг; • концентрації на конкурсній основі коштів Державного бюджету України, місцевих бюджетів, а також інших ресурсів з метою досягнення найбільш ефективного їх використання для цілей регіонального розвитку; • співробітництва та взаємної відповідальності централь' них і місцевих органів виконавчої влади, органів місцевого • самоврядування, наукових і громадських організацій та інших суб’єктів у виконанні завдань регіонального розвитку. Для практичного здійснення регіональної економічної політики необхідно створити відповідний механізм. Механізм регіональної економічної політики включає: 1.Розробку і практичне впровадження регіональних про' грам та планів соціально'економічного розвитку регіонів, які можуть складатися для певної групи регіонів, окремого регіону, або певної території всередині регіону. 2.Використання економічних методів, зокрема: державного інвестування, створення спеціальних фондів для фінансування регіональних програм, залучення іноземного та приватного капіталів, пільгове кредитування і оподаткування, стимулюван' ня територіального розвитку за допомогою іноземних коштів. Регіональну політику в найближчий період треба спряму' вати, насамперед, на комплексне вирішення соціально'еко' номічних проблем, специфічних для кожного регіону. В цьому контексті перш за все треба посилити міжгалузеву виробничу координацію всередині регіональних територіально'виробни' 595
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
чих комплексів, забезпечити скоординоване функціонування їх енерговиробничих циклів. При цьому, докорінно нову роль відіграватимуть місцеві органи влади та органи місцевого са' моврядування, яким після прийняття нової редакції Закону про місцеве самоврядування повинні перейти нові, розши' ренні повноваження. Це з одного боку, надає можливості са' морозвитку територіям, а з іншої сторнои покладає на регіональну владу нові обов’язки.' Згідно зі світовим досвідом, саме на регіональний рівень необхідно у першу чер' гу передати управління вирішенням таких проблем, як'от: за' безпечення потреб населення продовольчими та непродоволь' чими товарами широкого вжитку, платними послугами, об’єктами соціальної інфраструктури та житла, боротьба з без' робіттям та забезпечення продуктивної зайнятості, охорона довкілля, збереження і відновлення природних ресурсів, підтримка стабильного рівня цін на товари першої потреби, за' безпечення нормальної екологічної обстановки, правопоряд' ку, законності тощо. Для цього регіональні (обласні, рес' публіканські, міські тощо) органи влади і місцевого самовря' дування мають використовувати використовуватимуть весь набір економічних і організаційних методів управління ме' ханізму регіональної політики, серед яких провідне місце на' лежатиме системі регіональних нормативів і стандартів. Важливим місцем в регіональній політиці є оцінка діяль' ності місцевих органів влади. Оцінювання роботи органів ви' конавчої влади щодо забезпечення регіонального розвитку за' ходів здійснюється з метою забезпечення постійного прове' дення відповідних оцінок та аналізу впливу регіональних ор' ганів виконавчої влади на розвиток територій. Об’єктами оцінювання роботи є органи виконавчої влади Автономної Ре' спубліки Крим, областей, міста Київ, Севастополь. При визначенні критеріїв оптимальності роботи регіональних органів влади необхідно користуватися цільо' вим підходом, а саме — оцінювати, наскільки робота місцевих органів влади забезпечує виконання цілей і завдань регіональ' ного розвитку. При цьому, необхідно виділяти у будь'якому випадку, як мінімум, дві групи цілей і завдань: 596
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
1. Цілі і завдання, які є загальними для всіх регіонів. 2. Цілі і завдання, характерні саме для даного регіону. Крім того, необхідно в обов’язковому поряду враховувати системну специфіку регіону, його роль і місце в національній економіці, передумови розвитку тощо. В загальному випадку такими групами можуть бути: регіони, що динамічно розвива' ються, депресивні регіони, регіони пріоритетного розвитку, регіони з середніми темпами розвитку, кризові регіони тощо. Окрім традиційного підходу, коли встановлюються жорсткі критерії оцінки діяльності за визначеними показника' ми, можна й корисно використовувати альтернативний підхід, за якого критерії оптимальності визначати за ознаками нечіткої логіки, а саме, відповіддю на запитання про опти' мальність роботи органу влади є не конкретна відповідь “ТАК” чи “НІ” за жорстким критерієм, а отримана в результаті системної оцінки позиція групи оцінюваних показників у ме' жах визначених щодо цього т.з. “довірчих інтервалів”, дифе' ренційованих щодо регіональної специфіки. А саме, для кож' ного показника, за яким проводиться оцінка, враховуються внутрішні та зовнішні передумови діяльності відповідного ор' гану влади і встановлюється інтервал, або ж рівень динаміки показників, в межах якого значення обчислюваного показника дає можливість віднести діяльність органу влади у даному на' прямі до оптимальної, або ж ні. Так, для одних груп регіонів оптимальною може бути визнана робота органів влади у ви' падку забезпечення визначених темпів росту економіки, в інших — за випадку зменшення в межах заданого показника темпів падіння виробництва і т.д. Довірчі інтервали можуть бути “відкритими” — не менше, або не більше визначеного по' казника, або ж “закритими”, коли задається точно найменше та найбільше припустиме значення показника. Також, в системі показників визначається динаміка їх зміни, як дозволяє відстежувати діяльність органів влади по забезпеченню виконання поставлених завдань за певний період за допомогою державного програмування, різностроко' вого планування, програмно'цільового способу, засобів нор' мування, директивних рішень тощо. 597
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Загальний результат у такому випадку може бути отрима' ний у вигляді відповідей “повністю відповідає”, “в основному відповідає”, “частково (тією чи іншою мірою) відповідає, є за' довільною”, “в основному не відповідає, не є задовільною”, “повністю не відповідає, не є задовільною” критеріям опти' мальності. Оцінка діяльності органів влади може проводитися як для окремого регіону, так і для всіх регіонів. В останньому випад' ку, дана оцінка може носити рейтинговий характер, коли підсумки дослідження представляються у вигляді розрахова' них за окремою методикою рейтингів, присвоєних кожному регіону за результатами проведеного дослідження. В якості інформаційної бази для дослідження використо' вуються дані регіональної статистики Державного комітету статистики України, регіональних органів статистики, Цент' рального органу з питань економічної політики, міністерств і відомств України, соціологічних опитувань, інших офіційних джерел. Процес підготовки та проведення розрахунків передбачає використання системи показників, які характеризують ре' зультати, досягнуті у звітному періоді. Перелік показників мо' же уточнюватися та коригуватися залежно від актуальності того чи іншого показника в певний період часу. Розрахунок первинних показників передбачає накопичення результатів щодо кожного показника за звітний період, які визначаються в конкретних кількісних оцінках. Похідні показники розрахову' ються відношенням первинних показників до аналогічних по' казників за відповідний період минулого року або ж іншого визначеного проміжку часу (квартал, п’ятиріччя, місяць то' що). При здійсненні оцінки діяльності органів влади розгля' дається сукупність виробничо'економічних, фінансових та інших факторів, розвиток інфраструктури регіонів, споживан' ня населенням товарів і послуг, у т.ч. — безоплатних. Ключо' вим моментом при цьому є оцінка є забезпечення населення соціальними нормативами, диференційованими відповідно системної групи даного регіону. 598
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Аналізу підлягає економічна база галузей та регіонів, па' раметри зростання економіки, обсяги інвестицій, стан основ' них фондів та демографічна ситуація, інші показники. Оцінка здійснюється за допомогою комплексного аналізу наявної ста' тистичної інформації показників розвитку кожної галузі та регіону. До аналізу можуть залучатися соціологічні опитуван' ня населення та суб’єктів господарювання регіону, які мають репрезентативний характер і об’єктивно висвітлюють ступень задоволення населення регіону діями місцевої влади. Ключовим питанням у механізмі регіональної політики є формування і розподіл фінансових ресурсів між державни$ ми і місцевими бюджетами. При цьому мають бути визначені оптимальні пропорції між центральними і місцевими органа1 ми фінансування відповідних економічних програм. Важли' ву роль в стимулюванні економічного розвитку регіонів по' винні відігравати позабюджетні фонди, зокрема: фонд сприян' ня підприємництву, фонд соціального захисту населення та інші. Їх формування повинно здійснюватись за рахунок місце' вих лотерей, випуску місцевих облігацій, приватизації кому' нального майна тощо. В механізмі реалізації регіональної економічної політики важливу роль мають відігравати заходи, які спрямовані на формування та розвиток місцевих та регіональних ринків праці, товарів та послуг, цінних паперів тощо, тобто — фінан' сово'економічні важелі розвитку.
599
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 16. ÑÓÒͲÑÒÜ, ÔÓÍÊÖ²¯ ÒÀ ÏÐÎÁËÅÌÈ ÅÊÎÍÎ̲×ÍÎÃÎ ÐÀÉÎÍÓÂÀÍÍß ÓÊÐÀ¯ÍÈ 16.1. Сутність та функції економічного районування. 16.2. Економічне районування України. 16.3. Проблеми й перспективи економічного району1 вання.
16.1. Ñóòí³ñòü òà ôóíêö³¿ åêîíîì³÷íîãî ðàéîíóâàííÿ У сучасному світі суспільне виробництво відбувається з постійним поглибленням територіального поділу праці. При цьому ускладнюється територіальна структура національної економіки, посилюється її регіональна складова, яка викликає формування економічних районів різних рівнів. Процес фор' мування економічних районів є об’єктивним. Він відбувається через формування відповідної певним регіональним переду' мовам господарювання територіальної організації продуктив' них сил та структури виробництва. Таким чином, основою формування економічних районів є суспільний територіаль' ний поділ праці, який формує виробничу спеціалізацію окре' мих територій, виробничі цикли і розвиток системи внутріш' ніх та міжрайонних зв’язків. Об’єктивними передумовами формування економічних районів виступають наявні у даному регіоні: • природні ресурси • особливості економіко'географічного положення тери' торії • система розселення • чисельність населення • територіальна організація виробництва • виробничий потенціал 600
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• спеціалізація господарства • рівень господарського освоєння території. На основі формування згідно даних передумов тери' торіально'виробничих комплексів з певною спеціалізацією господарства та організаційно'технологічною структурою ви' робництва (енерговиробничим циклом) і відбувається розви' ток економічних районів. Завданням вчених при цьому є виз' начення меж об’єктивно існуючих економічних районів. В економічній та географічній науці існують декілька підходів до визначення поняття економічного району. Для усіх них прослідковуються спільні ознаки: спеціалізоване господар' ство, його комплексність, територіальна цілісність, тісні внутрішньорайонні й міжрайонні економічні зв’язки, відносна повнота та замкненість виробничих циклів, особливості еко' номіко'географічного положення. За загальноприйнятим виз' наченням П.М.Алампієва економічний район — це географічно цілісна територіальна частина народного господарства країни, яка має свою виробничу спеціалізацію, міцні внутрішні економічні зв’язки і нерозривно зв’язана з іншими частинами суспільним територіальним поділом праці. Окрім вказаних передумов, на формування економічних районів впливають фактори трьох основних груп: економічні, природні, та історичні. Основними серед них є фактори еко' номічного походження: 1. Головним районоутворюючим фактором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці; 2. територіальні виробничі комплекси (ТВК) як сукуп' ність однорідних або тісно зв’язаних між собою різних вироб' ництв, розташованих на певній території; 3. природні умови і ресурси як основа розвитку спеціалі' зованого господарства району та існування й розвитку інших компонентів продуктивних сил даної території; 4. особливості економіко$географічного положення території району обумовлюють формування спеціалізації його господарства, характер та рівень розвитку економічних зв’язків; 601
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
5. районоутворюючі центри — великі міста'економічні центри з потужним виробничим та інфраструктурним по' тенціалом. Зона районоформуючого впливу крупних регіональних центрів охоплює групу адміністративних облас' тей або територіально відокремлений анклав в межах еко' номічного району. На Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів, Вінниця, Сімферополь, Житомир та Чернігів; 6. форми територіальної організації виробництва — промислові, інфраструктурні (транспортні, рекреаційні) та аг' ропромислові райони, центри, промислові та транспортні вуз' ли, локальні форми територіальної організації господарства регіону; 7. суспільно$політичний устрій (унітарний або федера' тивний). В Україні суспільно'політичний устрій держави по' будовано на засадах унітарності, але з певними елементами федерації, зокрема, з існуванням внутрішньої автономії для АР Крим; 8. адміністративно$територіальний поділ країни. У межах економічних, адміністративних та правових механізмів територіального управління й регулювання в полі адміністра' тивно'територіального поділу країни функціонують як са' мостійні суб’єкти господарювання різних форм власності, так і окремі ланки господарських комплексів територій. Згідно з науковими уявленнями, економічне районування здійснюється за комплексом певних критеріїв і принципів. До основних з них відносяться наступні: • економічна цілісність; • територіальна єдність; • чітко визначене економіко'географічне положення; • одномасштабність в межах одного рівня ієрархії; • наявність сформованого виробничого комплексу з явно вираженою спеціалізацією; • економічне тяжіння до районоформуючого центру; • непорушність меж адміністративно'територіального устрою. 602
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Враховуючи масштабний ранг України, як територіально' го державного формування, площа котрого є співвідносною з площею більшості європейських країн, але меншою за тери' торію країн субконтинентального рівня (Росії, Канади, США, Індії тощо), науково обгрунтованим є виділення на її теренах за об’єктивними ознаками двох типів економічних районів — галузевих та інтегральних за чотирма ієрархічними рівнями. Галузеве районування вивчає особливості розміщення і проблеми розвитку окремих складових продуктивних сил та галузей виробництва (природно'ресурсне, агрокліматичне, промислове, агропромислове, демографічне районування). Га1 лузеві економічні, соціально1економічні та інші райони є складовою частиною загальних економічних районів. Галузеве районування посилює наукову обгрунтованість визначення території загальних економічних районів. Інтегральне економічне районування розглядає всю су' купність продуктивних сил території як регіональний вироб' ничий комплекс, в основі якого знаходяться наявні у даному регіоні територіально'виробничі комплекси різних рівнів та ступенів сформованності. Згідно ієрархії інтегрального районування, виділяються чотири рівні економічних районів: крупні (макрорайони), се' редні (мезорайони), малі (мікрорайони) та низові економічні райони. Крупні (інтегральні) економічні райони — це найбільші територіальні формування, які об’єднують декілька адміністративних областей, або адміністративні області з авто' номною республікою. Середні (інтегральні) економічні райони є підрайонами крупних економічних районів й окреслюються межами адміністративної області або автономної республіки. Малі райони (мікрорайони) пов’язані з низовим адміністративно'господарським районуванням. Їх територія відповідає території декількох адміністративних районів, ок' реслених в межах області. Територія малого району може охоплювати велике місто (наприклад, Київ, Одесу, Харків) 603
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Низові адміністративно$господарські райони охоплю' ють цілком території адміністративних районів. Місто може розглядатися як низовий адміністративно'господарський рай' он. Певна кількість їх може виділятися в межах великих міст. Завданням економічного районування є створення теоре' тико'методологічного підгрунтя для цілеспрямованої тери' торіальної організації народного господарства й обгрунтуван' ня раціонального розміщення виробництва у регіонах, вдоско' налення його спеціалізації та піднесення соціально'еко' номічного розвитку територій і країни в цілому. Основними функціями економічного районування є : • створення економічної основи територіального уп' равління господарством регіонів; • вдосконаленні територіальної структури господарства; • формування й реалізація державної регіональної еко' номічної політики; • обгрунтування вибору доцільних варіантів розміщення компонентів продуктивних сил; • обґрунтування розвитку територіально'виробничих комплексів; • підвищення ефективності використання ресурсного, виробничого і науково'технічного потенціалу; • сприяння аналізу, діагностики та прогнозування регіо' нального розвитку; • створення основи для розробки і реалізації тери' торіальних комплексних програм і схем природокорис' тування, схем розвитку і розміщення продуктивних сил та розселення населення.
16.2. Åêîíîì³÷íå ðàéîíóâàííÿ Óêðà¿íè Економічне районування України за часів СРСР врахову' вало існування її господарства як складової частини народно' господарського комплексу союзної держави. В післявоєнні роки групою вчених під керівництвом ака' деміка К.Г. Воблого було розроблено сітку районування з 604
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
п’яти інтегральних економічних районів: Центрального (Київська (включаючи територію нинішньої Черкаської об' ласті), Чернігівська, Житомирська, Вінницька і Кам’янець' Подільська (тепер — Хмельницька); Південно Східного (Сталінська (тепер Донецька), Ворошиловоградська (тепер Луганська), Дніпропетровська і Запорізька); Північно Східно го (Харківська, Полтавська, Сумська); Південно Західного (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіровоградська, Ізма' їльська (ліквідована, тепер частина Одеської)); Західного (Львівська, Дрогобицька (ліквідована), Станіславська (тепер Івано'Франківська), Тернопільська, Рівненська, Волинська, Чернівецька, Закарпатська). Крим на той час знаходився на правах області в складі РСФСР (Кримсько'татарську АР було ліквідовано під час війни). На основі цієї сітки економічних районів і базується більшість розробок з сучасного еко' номічного районування України. У 1963 році, згідно загальносоюзного районування, на те' риторії України було виділено три великі інтегральні райони: Донецько'Придніпровський (у складі 8 областей); Південно' Західний (у складі 13 областей) і Південний (у складі 4 обла' стей). Масштабний ранг цих районів був більшим за об’єктив' но притаманний Україні, як цілісному народногосподарсько' му комплексу, але в основному відповідав потребам розвитку і розміщення продуктивних сил такої супердержави, як СРСР. Ця сітка економічних районів використовувалась до 1991 р., коли через розпад СРСР і перехід до самостійного еко' номічного розвитку, нагальним завданням стало окреслення нової сітки економічних районів, відповідної потребам момен' ту. Перші спроби нового економічного районування України виявилися не зовсім досконалими. За основу нового району' вання більшість дослідників (серед них відомими є, зокрема, розробки В.А.Поповкіна, О.І.Шаблія) тим чи іншим чином ви' користовувала розробки групи К.Г.Воблого, які не втратили своєї актуальності через те, що за період індустріального роз' витку України регіональна спеціалізація господарства не пе' ретерпіла істотних зрушень. Однак, жодна зі схем районуван' 605
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ня не стала загальновизнаною економічною та економіко'гео' рафічною наукою. Розробки з економічного районування, проведені у 90'і роки з участю провідних вчених Ради по вивченню продуктив' них сил України НАН України завершилися у 1998 році вне' сенням в проект Закону України “Про Концепцію державної регіональної економічної політики” запропонованої в такому складі сітки економічних районів України: • Донецького (Донецька, Луганська області); • Придніпровського (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області); • Східного (Полтавська, Сумська, Харківська області); • Центрального (Київська, Черкаська області, м. Київ); • Поліського (Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська області); • Подільського (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області); • Південного (в оригінальному тексті — Причорноморсь кого) (Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області, м. Севастополь); • Карпатського (Закарпатська, Львівська, Івано'Фран' ківська, Чернівецька області). Після цього запропонована нова сітка економічних рай' онів, у цілому відповідна основним науковим критеріям еко' номічного районування, фактично не змінювалася, за виклю' ченням назви Причорноморського району, зміненої на Півден' ний. Вказана сітка інтегрального економічного макрорайону' вання використовується, серед інших схем, у більшості еко' номічних наукових та багатьох навчальних закладах України (рисунок 16.1).
606
×åðí³âåöüêà
³ííèöüêà
Îäåñüêà
Ñåâàñòîïîëü
ÀÐ Êðèì
Çàïîð³çüêà
Ëóãàíñüêà
Äîíåöüêà
Õàðüê³âñüêà
Äíåïðîïåòðîâñüêà
Õåðñîíñüêà
Ìèêîëà¿âñüêà
Ñóìñüêà
Ïîëòàâñüêà
Êèðîâîãðàäñüêà
×åðêàñüêà
Êȯ  Êè¿âñüêà
×åðí³ã³âñüêà
Рисунок 16.1. Мережа економічних районів України (методологія Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, КМ України, 1998 р.)
Åêîíîì³÷í³ ðàéîíè Óêðà¿íè: Ñõ³äíèé Öåíòðàëüíûé Êàðïàòñüêèé Äîíåöêèé Ïðèäí³ïðîâñüêèé Ïîë³ñüêèé Ïîä³ëüñêèé ϳâäåííèé
Çàêàðïàòñüêà
²âàíî-Ôðàíê³âñüêà
Õìåëüíèöüêà Òåðíîï³ëüñêà
Ëüâ³âñüêà
Âîëèíñüêà гâíåíñüêà Æèòîìèðñüêà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
607
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
16.3. Ïðîáëåìè é ïåðñïåêòèâè åêîíîì³÷íîãî ðàéîíóâàííÿ В світлі регіональної економічної політики держави та формування відповідної їй концепції нового адміністративно' територіального устрою країни з усією актуальністю постає питання удосконалення економічного районування. Так, у цьому контексті основними проблемними питаннями, які по' требують теоретико'методологічного обгрунтування, є на' ступні. 1. Питання про ранг бюджетотворної територіальної соціально'економічної системи (ТСЕС) другого рівня. Так, якщо зараз бюджетотворною ТСЕС вищого рангу є країна в цілому, де на рівні державного народногосподарського ком' плексу формується бюджет, то бюджетотворною ТСЕС друго' го рівня є область. Крупний інтегральний економічний район свого бюджету не має. В результаті змін адміністративно'те' риторіального устрою роль бюджетотворної ТСЕС другого рівня може перейти, в різних варіантах а) до території, яка дорівнює укрупненій області, (охоп' лює приблизно півтори або дві нинішні області), б) до території рангу економічного макрорайону. Можливими є й варіанти незначного зменшення кількості областей (на 1'4) або ж їх фактичного збереження в існуючих кордонах з незначними змінами, які суттєво не відображають' ся на системному рангу обласної ТСЕС. 2. Друге питання стосується теоретико'методологічних та практичних проблем виділення економічних районів. Існуюча мережа районування України явно є недосконалою. На сучас' ний момент територія Поліського та Південного районів відзначається у цілому не характерною для України взаємною відокремленістю складових територіальних частин. Так, Поліський економічний район складається з двох територіаль' но відокремлених анклавів — Волинсько'Житомирського Полісся та Чернігівщини (Східного Полісся). У них є різними районоформуючі центри — м. Житомир та м. Чернігів. У 608
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Південному районі проблематичним є віднесення до нього те' риторії АР Крим з особливими передумовами господарюван' ня та своїм районоформуючим центром — м. Симферополь. Східний район, який охоплює територію української Слобо' жанщини в дійсності за географічним розташуванням є Північно'Східним, а самою східною областю України є Лу' ганська область Донецького району. Проблематичним у сітці районування є положення Кіровоградщини. Зокрема, полови' на Кіровоградської області знаходиться в зоні впливу розта' шованого поряд із нею крупного промислового центру — Кри' вого Рогу, який і за чисельністю населення більше ніж у двічі перевищує Кіровоград. На території Кіровоградської області продовжується рудоносна територія Кривбасу. Сільськогогос' подарські райони цієї області використовують Кривбас як крупний ринок збуту своєї продукції. Енергетична база Кіро' воградської області спирається на потужну енергетичну базу Придніпров’я. Прооте, Кіровоградщина за природно'еко' номічним потенціалом є схожою з Центральним економічним районом, аж ніяк не з Придніпров’ям, хоча й тяжіє до останнь' ого за господарськими зв’язками. Щодо вказаних питань, то, вирішення першого з них по' винно враховувати як національний, так і світовий досвід фор' мування загальнодержавного й місцевого бюджетів, адміністративно'територіального поділу територій країн, а та' кож загальноекономічні закономірності функціонування про' дуктивних сил на різних стадіях циклу виробництва. Зокрема, з точки зору раціонального та економічно, соціально й еко' логічно ефективного використання сукупного ресурсного по' тенціалу територій, масштабний ранг нинішньої області, як ос' новної бюджетоформуючої ланки другого рівня, на етапі ста' лого економічного зростання може стати просто недостатнім. В недалекому минулому, зараз та в середньостроковій пер' спективі, тобто на етапі перехідного та трансформаційного періодів за рахунок дії об’єктивних факторів, дійсно форму' вання бюджету території рангу економічного макрорайону є важким, а зважаючи на національні реалії — й неможливим за' 609
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вданням. Проте досвід розвинутих країн з суттєвими регіонально диференційованими суспільно'економічними та природно'економічними передумовами господарювання (Німеччина, Росія, Іспанія, Велика Британія тощо) показує, що для економіки, яка ефективно розвивається, оптимальним масштабним рангом бюджетоформуючої ланки другого рівня є територія, яка дорівнює за площею кільком (як правило 2'3) областям України. Тобто, на стадії подолання в основному кризових явищ в економіці й соціально'економічних проце' сах, можливим є укрупнення бюджетотворної одиниці другого рівня до території, яка б охоплювала економічний район мак' ромасштабного рангу. При цьому всебічне урахування уп' равлінськими ланками таких регіонів конкретно'регіональних передумов економічної діяльності цілісних за природно'ре' сурсним, соціальним та виробничим потенціалом 8 — 10 мак' рорайонних господарських комплексів надасть змогу в май' бутньому ефективно вирішити ряд перспективних завдань. Серед них головними є завдання збалансування рівнів соціально'економічного розвитку як всередині районів, так і між ними, а також докорінне підвищення загальної ефектив' ності господарювання в комплексі зі зміцненням в цілому всієї української держави з метою розбудови підґрунтя сталого роз' витку країни. Вирішення другого питання є можливим через постійне вдосконалення схеми районування України з урахуванням традицій районування нових здобутків економічної та гео' графічної науки, а також сучасних тенденцій розвитку і розміщення продуктивних сил. Одним з найакутальніших пи' тань економічного районування є окреслення схеми нового адміністративно'територіального устрою України в світлі адміністративно'територіальної реформи. Тут першочерговим завданням є забезпечення відповідності нового адміністративно'територіального устрою територіальній організації продуктивних сил в країні, яка є значним чином регіонально'диференційованою. В результаті пропонованих змін території різних областей, близькі за гео' 610
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
графічною площею, й далі відрізнятимуться територіальною концентрацією населення, виробництв й соціально'еко' номічним потенціалом, а отже — і можливостями розвитку. За відомої схеми АТУ (адміністративно'територіального уст' рою), запропонованої у 2005 році Урядом, як основи для про' ведення реформи, ранг регіону отримують великі міста (такі, як Одеса, Харків, Донецьк, Львів тощо), їм присвоюється ранг міста'регіону. Передбачається укрупнення адміністративних районів в межах областей, надання рангу районів середнім і великим містам (ранг міста'району). Дана схема АТУ вигля' дає проблематичною як з точки зору принципів районування, так і з боку підходів до окреслення меж територій. Дійсно, для збалансування економічних потенціалів обла' стей можна укрупнити малопотужні, відносно малонаселені області до рівня великої області, (охоплює приблизно півтори, або дві нинішні області), або ж до території рангу економічно' го макрорайону (кілька областей). Поставлено питання про укрупнення областей, зокрема — про об’єднання Волинської і Рівненської областей, розподіл території Кіровоградської об' ласті, можним є й подрібнення областей (поділ Донецької об' ласті на суто Донецьку і Приазовську з обласним центром Маріуполь) з метою збалансування соціально'економічних потенціалів територій, що, однак, може негативно сказатися на роботі крупних міжгалузевих територіальних комплексів, які об’єктивно склалися на території таких областей. При розгляді питання про адміністративно'територіальну реформу на рівні регіонів дискутується питання про збере' ження унітарного устрою, або ж про федералізацію країни. У останьому випадку, можливість котрого не виключається роз' становкою суспільно'політичних сил в країні, ймовірним є введення в систему АТУ в ранзі регіону поряд з областю, або замість неї автономної республіки. Не виключеною й поява “краю”, або ж “землі” — крупнішої за площею, але близької за кількістю населення й економічним потенціалом до крупної області територіальної одиниці. Назва “автономна рес' публіка”, скоріше за все, не відповідає реаліям і традиціям Ук' 611
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
раїни, навіть за умови федералізації її адміністративно'тери' торіального устрою. Випадок Криму в цьому контексті є скоріше показовим виключенням. Теоретично можливим є існування в межах краю або області, й автономних округів (в ранзі регіонів), існування яких виправдано соціально'еко' номічними та етноісторичними причинами, свідомою регіональною самоідентифікацією населення (Буковина, Гу' цульщина, Лемківщина, Сіверянщина, місця територіального компактного зосередження угорців на Закарпатті, поляків на Житомирщині, татар у Криму тощо) при збереженні тери' торіальної цілісності української держави. Проте, практика державотворення в Україні показує ефективність функціону' вання саме унітарної моделі АТУ країни, ідея федералізації поки що не отримує підтримки в більшості регіонів країни, отож, нове районування України, скоріше за все, спиратиметь' ся на унітарну модель розвитку української держави.
612
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Ðîçä³ë 17. ÑÒÐÓÊÒÓÐÍÎ-ÄÈÍÀ̲×Ͳ ÏÐÎÁËÅÌÈ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ÏÐÎÄÓÊÒÈÂÍÈÕ ÑÈË ÅÊÎÍÎ̲×ÍÈÕ ÐÀÉÎͲ  ÒÐÀÍÑÔÎÐÌÀÖ²ÉÍÎÌÓ ÏÅвÎIJ 17.1. Сутність та основні ознаки трансформаційного періоду в національній економіці. 17.2. Структурно1динамічні проблеми розвитку регіо1 нальної економіки в трансформаційному періоді. 17.3. Сучасний стан розвитку національної економіки.
17.1. Ñóòí³ñòü òà îñíîâí³ îçíàêè òðàíñôîðìàö³éíîãî ïåð³îäó â íàö³îíàëüí³é åêîíîì³ö³ Однією з найважливіших проблем сучасності є стійкий розвиток економіки регіонів України, стан продуктивних сил котрих перетерпів за останнє десятиріччя комплекс кількісних та якісних змін, який суттєво змінив динаміку та структуру суспільного виробництва. При цьому особливістю історичного періоду, який почався на рубежі другої половини 80'х — початку 90'х років став цілий ряд докорінних перетво' рень у політичному становищі та істотні зрушення в еко' номічному житті суспільства. Ними стали проголошення дер' жавного суверенітету та здобуття незалежності, вихід з єдино' го правового, політичного, економічного та фінансового про' стору союзної країни, розбудова національної економіки, про' ведення широкого комплексу економічних реформ. Наслідки вказаних зрушень вилились у сучасний комплекс складних проблем розвитку народногосподарського комплексу країни та її регіонів. Основними складовими макромасштабних економічних перетворень стали процеси реструктуризації господарства, у 613
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
т.ч. інституціональні перетворення, бюджетна, податкова, адміністративна реформа, процеси реформування в сфері гро' шового обігу, земельна реформа тощо. Тому, загалом, деся' тирічний проміжок часу з 1990 по 2000 рік може бути охарак' теризовано, як трансформаційний період глобальної політич' ної та економічної реформи постсоціалістичної країни на заса' дах політичної незалежності, економічного суверенітету, де' мократичного відкритого суспільства з соціально'орієнтова' ною економікою змішаного типу з елементами вільного ринку, у т.ч. — ринку робочої сили, приватної власності та вільного підприємництва. Кінцевий аналіз велетенських зрушень, через які пройшла за десятирічний період незалежності країна й національна економіка поки що є передчасним. Повністю зважити наслідки попередніх перетворень можна лише після закінчення всього комплексу суспільно'економічних зрушень перехідного періоду, що є поки справою майбутнього. Головним чином це пояснюється тим, що через десятирічний період економіка країни за потенційними можливостями відстоїть набагато далі від основної мети розвитку — забезпечення стійкого еко' номічного зростання задля підвищення благополуччя нації, аніж у 1991 році. Україна, яка мала на 1992 рік серед пост' соціалістичних держав одні з найкращих стартових можливо' стей за загальноресурсним потенціалом розвитку, закінчила ХХ сторіччя з чи не найгіршими показниками. Логічним ви' дається й висновок про те, що кінець першого десятиріччя існування незалежної української держави є періодом почат' ку, а не закінчення основного комплексу економічних реформ. Навіть Національна економічна історія пострадянського періоду являє собою п’ятнадцятирічну боротьбу з негативни' ми тенденціями розвитку, породженими попередніми уп' равлінськими рішеннями, з самого початку приреченими на мінімальну ефективність. Серед далеко не повного переліку негативних “досягнень” перехідного періоду і гіперінфляція першої половини 90'х років, і спотворена схема приватизації, й неефективна конверсія ВПК, яка вилилась у згортання висо' 614
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
котехнологічних виробництв і прогресивних науково' дослідних робіт, також — зволікання з реформуванням аграр' них відносин, відтік висококваліфікованих спеціалістів з ма' теріального виробництва і сфери науки, особливо — приклад' них її галузей, високий рівень безробіття (особливо — прихо' ваного), глибоке соціальне розшарування нації. На цьому тлі економічне зростання в окремих галузях господарства в другій половині 90'х років, поява ознак загальноекономічної стабілізації у 1998 році, а зростання промислової продукції — у 1999 р. (на 4,3% від рівня 1998 р.1), ВВП — лише у 2000 р. (на 6,0% від рівня 1999 р.2) виглядають закономірними явищами. Великі соціально'економічні зрушення спостерігаються й в регіональному вимірі. Так, зокрема, тенденції функціонування народногосподарського комплексу в умовах формування рин' кових відносин призвели до значної диференціації рівнів соціально'економічного, (у т.ч. — промислового й соціально' культурного, людського тощо) розвитку регіонів країни. При цьому за роки реформ найбільш руйнівного характеру набули деструктивні процеси для тих територій країни, продуктивні сили котрих і на радянський час характеризувались ступенем розвитку, нижчим за середній для країни. Їх спеціалізація, як правило, характеризувалась високими частками агропромис' лового виробництва, в структурі господарства при обмеженій базі розвитку структуроформуючих на загальноукраїнському рівні галузей економіки, а саме — важкого машинобудування, металургійного та паливно'енергетичного комплексів. Таки' ми регіонами на кінець 90'х років були більшість територій Поліського, Карпатського, Подільського та Південного еко' номічного районів. Фактично, в збереженні економічної мо' гутності країни в перехідний період найзначнішою була роль старопромислових районів Сходу (Донецького, Придніп' ровського та Східного), а також Київського регіону. Проте, 1
Джерело: Статистичний щорічник України за 1999 рік /Держкомстат України. — К.: Техніка, 2000. — 648 с., С.37. 2 За даними Держкомстату України: Основні показники соціально' економічного розвитку України. Вих. № 01/1'14/2 від 26.01.2001 с.3.
615
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
індустріальна потужність країни не стала гарантом її міцного положення на світових ринках, де все менш ключову роль відіграє продукція сировинного і проміжного характеру. Голо' вним уроком періоду економічного зростання 2000'2005 років стало те, що економічний рост виявився нестійким. Високі (до 8%) темпи росту ВВП у 2003'2004 рр. не були підкріплені ре' альними структурними зрушеннями, засновувалися на зрос' танні виробництва в основному у сировинних галузях, не при' звели до відповідного зростання життєвого рівня населення. Падіння темпів росту ВВП у 2005'2006 роках мають цілком реальне підґрунтя, а саме — відсутність реальної потужної си' стеми виробництва висококонкурентоспроможних товарів кінцевого споживання, у першу чергу — товарів для населення та ефективного захисту національної економіки від зовнішньої кон’юнктури і впливів негативних чинників рин' кового (коливання світових цін) і неринкового (ембарго то' що) характеру. Проте, аналіз умов та факторів формування національної економіки говорить про те, що крім суб’єктивних причин появи негативних тенденцій господарювання, наявним є й комплекс об’єктивних обставин, які обумовили теперішній стан вироб' ництва. Ретроспективний погляд на радянський період розвит' ку України показує, що відновлення української державності було викликано об`єктивною необхідністю трансформації гео' політичного євразійського простору внаслідок глибокої кризи суспільно — політичної системи і соціально'економічної моделі радянського суспільства та всієї світової соціалістичної системи в цілому. При цьому проголошення незалежності багато в чому стимулювалось загостренням на межі 80'х — 90'х років окремих негативних тенденцій соціально'економічного розвитку Ук' раїни, що спостерігались на протязі останнього десятиріччя. Ними були, зокрема, скорочення темпів середньорічного при' росту виробленого національного доходу, знижений порівняно із союзною державою у цілому рівень інвестицій, посилення інфляційних процесів у сфері грошового обігу, зростання товар' ного дефіциту, зменшення реальних доходів населення, прихо' 616
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
вана інфляція (дефіцит пропозиції товарів та послуг), еко' номічна автаркія хоча й великого, але все'ж таки замкненого ге' оекономічного простору функціонування продуктивних сил СРСР. Останній фактор вилився у 80'і роки в гостру ресурсно' виробничу кризу, що мала під собою й економіко'екологічне підґрунтя, посилене найзначнішою в світі катастрофою техно' генного походження — Чорнобилем. Серед комплексу основних об’єктивних чинників, які виз' начили негативні аспекти функціонування господарського комплексу України з моменту проголошення незалежності, можна виділити найбільш вагомі: • нежиттєздатність економічного механізму адміністратив' но'розподільчої економіки Радянського Союзу на момент роз' паду, ігнорування рішень центральних управлінських органів місцевою владою, некерованість соціально'економічних про' цесів “параду суверенітетів” союзних республік й автономій; • розпад єдиної економічної спільноти країн членів РЕВ та економічного, державного й суспільно'політичного простору та господарського комплексу СРСР, наслідком якого став швид' кий розрив господарських та виробничих зв`язків всіх рівнів між Україною та державами — колишніми суб`єктами Союзу за умов переважної орієнтації народногосподарського комплексу України, у тому числі — виробництва у провідному секторі еко' номіки — військовій сфері на потреби союзної країни; • однобічне проведення Росією у кінці 1991 — на початку 1992 року реформи цін та проголошення курсу “шокової те' рапії” задля розбудови ринкової економіки. За умов спільного економічного та фінансового простору, ресурсної залежності від Росії на момент проголошення незалежності це викликало необхідність в аналогічних, значною мірою вимушених, непід' готовлених, а з цього — малоефективних заходах з боку Уряду України; • відсутність як досвіду управління, так і сталої, ефектив' ної державно'правової системи суспільства та механізму уп' равління економікою, в тому числі і на регіональному рівні, відсутність чіткої, підтриманої та законодавчо затвердженої 617
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
регіональної політики в нових умовах розбудови незалежної держави. Фундаментальний етап становлення правової систе' ми суспільства, як умови ефективного функціонування еко' номіки — прийняття Конституції України, завершився фак' тично лише через п`ять років після проголошення незалеж' ності. Прийняття Земельного та Податкового кодексу, кон' цепції Державної регіональної політики, проведення адмініс' тративної реформи є завданням найближчого майбутнього. Внаслідок функціонування господарського комплексу України у вказаних умовах, які разом можна охарактеризува' ти, як загальну дезорганізацію економічних відтворювальних процесів народногосподарського комплексу України як у те' риторіальному, так і в галузевому вимірі, тенденції розвитку господарства країни в цілому набули к середині 90'х років найбільш кризового характеру, який відбився в скороченні ма' теріального виробництва у всіх сферах, відповідному змен' шенні валового національного продукту та національного до' ходу, скороченні інвестицій та інноваційної діяльності в ма' теріальне виробництво та соціальну сферу, уповільненні вве' дення в дію основних фондів, катастрофічному збільшенні темпів відкритої інфляції в 1991 — 1993 роках та боргів по за' робітній платі (прихованої інфляції) в наступний період, зро' станні всіх форм безробіття, зниженні особистих доходів та се' реднього життєвого рівня громадян. При цьому найбільші темпи скорочення виробництва спостерігались в промисло' вості та в сільському господарстві, в обсягах транспортних пе' ревезень — в 1994 році. Найзначніше скорочення розмірів капітальних вкладень у порівнянні з попереднім роком відбу' лося в 1992 та 1995 роках, для 1995 найменшим був і відповідний показник введення в дію основних фондів. Найбільше скорочення обсягу платних послуг у порівнянні з попереднім роком сталося в 1995 році, а зменшення обсягу роздрібного товарообігу — в 1993 році. Для цього року були характерними і найбільші темпи інфляції. Протягом деся' тиріччя скорочувалась чисельність зайнятого населення і у 1999 р. складала 85,9%, у тому числі в промисловості — 55,5%, 618
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
а в сільському господарстві — 64,9% від рівня 1990 року. Період після 1995 до 1998 року можна охарактеризувати як посткризовий, стагнаційний період. 1998–2000 рр. стали періодом стабілізації виробництва, а межа 2000'2001 рр. — ета' пом початку економічного зростання. Період 2002'2005 років бул періодом достатньо стійкого росту економіки. З нашої точ' ки зору, уповільнення темпів економічного зростання у другій половині 2005'першій половині 2006 року носит зако' номірний характер і пов’язано більше з насиченням темпів росту економіки, ніж з суспільно'політичною кризою після президентських виборів 2004 року. Темпи росту ВВП таких країн, як Польща, Словаччина, інших нових членів ЄС зі Східної Європи за фактом відповідають темпам економічного зростання в Україні у 2005'2006 роках. Не відкидаючи тезу про загальнокризовий стан господарства країни й зараз, у да' ному випадку криза розуміється у більш вузькому розумінні — як період динамічних змін у суспільно'економічних процесах. З іншого боку, саме дискретні зрушення в суспільно'політич' них та економічних процесах в Україні в цей період складати' муть основу подальших процесів міждержавної інтеграції та сталого розвитку національної економіки, найвищі очікувані темпи піднесення котрої припадатимуть, скоріше за все, на ча' совий проміжок другого десятиляття ХХІ ст. Таким чином, аналізуючи розвиток господарського ком' плексу країни, можна зробити висновок про подвійну обумов' леність регіонального розвитку. Так, загальноекономічні пере' думови розвитку господарства регіонів характеризуються як певним комплексом чинників, що формують собою своєрідне “загальнонаціональне” середовище, дія якого однаковим чи' ном впливає на регіональний розвиток, так і набором спе' цифічних, обумовлених регіональними передумовами розвит' ку обставин, що формують “регіональне” середовище функціонування продуктивних сил. При цьому, саме загналь' нонаціональне середовище розвитку продуктивних сил має стати джерелом і чинником подальшого зростання регіональ' ної економіки. 619
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
17.2. Ñòðóêòóðíî-äèíàì³÷í³ ïðîáëåìè ðîçâèòêó ðåã³îíàëüíî¿ åêîíîì³êè â òðàíñôîðìàö³éíîìó ïåð³îä³ Струкутурно'динамічними є такі проблеми економічного розвитку, які призводять до дисбалансу функціонування регіональної економіки, порушення в часовій динаміці опти' мальної територіально'галузевої структури регіонального вробництва. Аналіз ступеня впливу діючих важелів на регулю' вання економічних процесів і виявлення існуючих проблем є суттєвим моментом для визначення можливих шляхів їх розв’язання. Дані порівняльного аналізу свідчать, що протя' гом 1991'2003 рр. прослідковується негативна тенденція зни' ження обсягів виробництва продукції та наданих послуг у всіх галузях матеріального виробництва України відповідно до ба' зисного 1990 року. Причоу, падіння виробництва відбувалося в основному на протязі 1991'1999 років, а економічне зростан' ня 2000'2005 років не забезпечило досягнення рівня 1990 ро' ку. Виготовлена в багатьох галузях народного господарства продукція переважно характеризується низькою конкурентос' проможністю через невідповідність структури виробництва структурі попиту, високу собівартість і незадовільну її якість, хоча по окремих параметрах досягнуто успіхів у виготовленні конкурентоспроможної продукції й послуг, гідних кращих світових зразків. Це стосується у тому числі деяких видів про' дукції харчової промисловості (молоко' та м’ясопереробна, виробництво алкогольних та безалкогольних напоїв), окремих товарів широкого вжитку (легкої промисловості тощо), висо' котехнологічної авіакосмічної техніки, зброї та озброєння, продукції галузей, що виробляють конструкційні матеріали. Малоконкурентоспроможною, а подекуди — й неконкурентос' проможною є продукція багатьох галузей сільського господар' ства, машинобудування, добувної промисловості, паливно' енергетичного комплексу тощо. Щодо регіонального аспекту, то протягом 1991'2003 рр. в жодному з 25 регіонів за показниками обсягу виробництва промислової, сільськогосподарської продукції та транспорт' 620
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
них послуг не досягнуто рівня базисного 1990 року. Стан ви' робництва продукції та надання транспортних послуг у 1991' 2003 рр. в регіонах характеризується досить диференційовано. Зокрема, у 2003 році: • по промисловості в 4 областях і містах Києві та Севас' тополі приріст обсягів виробництва перевищує рівень 1990 р. в Закарпатській становить лише на 31%, За' порізькій — на 33%, Одеській — на 32%, в Мико' лаївській на 1%, в м.Києві — 42%, а Севастополі — 79 %. В решті областей цей рівень становить від 50 до 90% до відповідного обсягу 1990 року (табл. 2.1.); • по сільськогосподарському виробництву в восьми об' ластях (Луганській, Миколаївській, Херсонській, Вінницькій, Запорізькій, Полтавській, Сумській, Жи' томирській та Автономній Республіці Крим) обсяг про' дукції становив від 39 до 50%, у десяти областях — від 51 до 59%, у Закарпатській, Івано'Франківській, Львівській і Чернівецькій — від 62 до 91% (табл. 2.2); • по транспорту обсяг перевезень вантажів теж скоротив' ся відповідно до базисного періоду і становив за всіма видами транспорту лише 26,0%, зокрема: по залізнич' ному — 46,0, морському — 16,0, автомобільному — 19,0%. Катастрофічне становище у виробництві негативно позна' чилося на обсягах інвестицій в основний капітал як загалом в Україні, так і в регіональному розрізі. У 2003 році в областях Житомирській та Херсонській обсяг інвестицій становив 15 та 16 відсотків до відповідного показника за 1990 рік; у 6 облас' тях — від 20,9 до 30%; у 10 областях — від 31 до 38,3 відсотків і лише по м. Києву — 165,7% (табл. 2.3). Таке явище з інвесту' ванням в економіці свідчить про те, що процес відтворення по суті зведений до простого типу, тобто іде руйнування відтво' рювального механізму. Поряд із спадом обсягів виробництва, транспортних по' слуг та інвестицій в економіці регіонів спостерігаються такі негативні явища, як натуралізація економіки, тобто розрахун' 621
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà ϳâäåííèé ÀÐ Êðèì ì. Ñåâàñòîïîëü Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà
1995
52 – 49 38 – 38 68 40 44 – 47 76 78 83 51 – 64 46 60
1999
73 89 33 – 50 43 49
51 – 47 36 – 47 45 28 44 – 47
2000 58 – 52 47 – 67 46 31 49 – 44 137 80 80 42 – 56 50 54
2003 82 – 69 72 – 131 90 58 72 – 54 179 101 132 64 – 71 82 71
2003 äî 2000 140 – 132 152 – 196 196 187 147 – 123 131 126 165 168 – 127 164 131
1999 9,1 3,9 4,2 3,3 3,7 -0,2 1,6 4,6 6,5 11,6 10,1 3,6 28,4 8,0 -3,5 10,0 2,0 -0,7 24,1
2000 4,8 2,5 3,8 -2,4 -1,6 -0,5 -4,4 -1,0 -2,3 4,1 2,8 -1,6 5,6 12,6 -7,1 2,3 -1,9 -3,3 -1,4
51,9 44,1 43,1 49,4 58,3 57,5 61,3 54,5 50,5 54,9 52,0 50,0 58,8 49,2 59,6 56,7 49,6 65,3 57,0
2003
Ðåã³îíè, îáëàñò³ 1999
2,9 -1,3 4,6 -1,6 -1,3 -0,5 2,9 1,7 1,0 -1,6 1,8 0,3 0,7
Ðåíòàáåëüí³ñòü ï³äïðèºìñòâ ó ïðîìèñëîïðîäóêö³¿, % âîñò³ (ïî ÷èñòîìó ïðèáóòêó, çáèòêó), % 2000 45,9 63,1 44,5 61,1 48,6 39,2 46,1 58,3 51,6 35,7 46,3 40,4 47,2 69,3 48,6 41,0 38,9 26,9 36,8 39,7 42,5 36,8 38,9 39,7 42,9 50,3 39,2 45,3 43,6
(áàëàíñîâèé ïðèáóòîê, çáèòîê) ìëí. ãðí.
7474,2 1037,6 883,1 190,5 -120,8 -25,9 -239,3 173,4 25,0 624,2 213,2 17,3 487,1 63,3 -156,7 324,1 38,3 -59,9 345,7
1999
²íäåêñè ïðîäóêö³¿ ïðîìèñëîâîñò³ (1990ð. = 100%) 2003
Таблиця 2.1
8834,6 67,4 1449,3 -802,4 -479,1 -72,0 -221,3 -116,0 -18,9 39,4 -10,8 -3,3 152,4 414,9 -172,0 -353,2 -107,3 -74,6 -86,1
2000
622 7137,0 1022,2 -581,5 1,6 -132,8 71,2 -29,5 -119,5 21,9 -10,9 -73,2 -137,7 12,6 1,9 -14,0
2003
Основні показники промисловості по регіонах України
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
34 46 51 47 – 44 74 49 – 56 45 44 – 64 60 61
50 48 79 34 39 56 48 50 67 37 44 58 – – – 41 48 60 89 106 133 31 38 56 – – – 44 50 67 40 41 53 42 45 61 – – – 54 62 84 77 97 142 50 54 83
* ç óðàõóâàííÿì ìàëèõ ï³äïðèºìñòâ
Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà гâíåíñüêà ×åðí³ã³âñüêà Ïðèäí³ïðîâñüêèé Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ì. Êè¿â ×åðêàñüêà
166 144 134 132 – 125 126 148 – 197 129 137 – 135 146 154
-1,7 3,1 50,0 6,3 9,5 6,9 17,3 -7,1 6,3 7,3 14,5 2,9 14,3 3,8 16,6 3,1
-1,9 1,0 1,4 1,6 -04 -0,5 2,8 5,5 6,3 7,0 4,7 7,5 8,4 -5,5 -3,0 4,6 6,3 2,9 2,6 -0,9 3,3 1,1 9,8 -0,6 2,7 12,2 7,3 1,8 1,1
63,5 52,1 68,2 49,5 50,8 48,5 53,8 50,9 49,1 47,7 51,4 46,4 40,4 49,4 36,7 52,7
52,2 47,5 52,0 49,8 50,7 44,5 48,9 45,1 60,9 54,0 45,2 35,9 42,7
38,7 40,7 41,0 40,0 45,9 45,0 38,1 43,6 41,1 43,0 40,8 33,9 41,7
-37,8 50,9 455,0 23,3 1308,0 217,7 1140,8 -50,5 242,6 197,2 -58,4 103,8 3531,1 135,0 3395,2 0,9
-51,2 2,1 4,4 35,9 -16,5 -56,0 2,2 185,0 1645,9 1317,3 1708,6 1056,6 2018,9 -110,6 -150,7 60,4 365,7 401,6 -19,8 -3,4 1706,2 -151,4 191,7 1963,7 2898,0 -22,1 -4,3
Продовження табл. 2.1 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
623
624
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà ϳâäåííèé ÀÐ Êðèì Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà Ïîë³ñüêèé Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà гâíåíñüêà
Ðåã³îíè, îáëàñò³
äàðñòâà (1990ð. = 100%) 2000 äî 1995 1999 2000 2003 1999 65 49 53 109 53 63 47 51 110 66 47 58 121 52 58 45 42 92 44 73 64 70 109 80 72 78 109 91 81 66 73 110 76 67 62 67 108 69 71 56 64 113 62 56 48 48 100 53 38 42 112 39 58 45 41 93 42 58 58 57 99 56 55 52 51 97 44 68 48 54 112 67 47 53 112 49 66 48 54 114 51 70 50 56 111 51 66 48 53 108 60 52 55 105 57 69 49 51 104 50 67 54 56 106 59 1998 -28,3 35,1 29,0 -36,8 -36,4 -40,7 -36,3 -40,6 -28,8 -25,3 -20,0 -29,6 -22,7 -30,1 -26,2 -21,9 -35,8 -25,4 -34,7 -34,9 -32,9 -29,5
2000 -3,1 -9,7 -9,8 -9,4 -8,5 -15,0 2,9 -14,2 -5,7 -0,3 -2,5 -2,6 3,0 -2,8 3,3 6,3 1,6 0,4 -8,3 -6,8 -10,4 -5,5 4,7 -13,4 -2,5
3,7 7,8 -6,0
-0,6 -0,4 1,3 -21,2
-2,2 -3,3 18,0 -17,7
-9,7 7,4
2003 -0,03
Ðåíòàáåëüí³ñòü ïðîäóêö³¿, %
Ô³íàíñîâèé ðåçóëüòàò (áàëàíñîâèé ïðèáóòîê, çáèòîê), ìëí. ãðí. 1999 2000 2003 -3673,3 1032,3 -4,6 -385,4 2,8 -59,7 -200,7 -32,2 -99,0 -184,7 29,4 39,3 15,9 -260,9 101,3 38,2 -13,1 -1,6 -63,2 36,3 -3,9 -109,3 30,4 45,0 -50,2 47,7 -23,6 -101,8 -562,6 129,4 -126,4 2,5 -5,6 -116,8 53,9 -3,1 -84,0 52,1 10,4 -208,5 2,5 -103,5 28,5 -492,4 335,3 -165,5 172,0 38,6 -154,7 -1,5 26,4 -172,2 164,8 -36,5 -31,4 -536,8 161,3 -97,6 34,8 13,5 -153,5 76,8 -69,4 -87,6 27,3 -6,7
Таблиця 2.2 Основні показники розвитку сільського господарства по регіонах (областях) України (без міст Києва та Севастополя)
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Óêðà¿íà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà
Ðåã³îíè, îáëàñò³
Ïðèäí³ïðîâñüêèé Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ×åðêàñüêà
46 48 46 44 44 41 41 48 47 48 47
50 54 47 46 50 43 51 57 54 53 56
107 113 101 106 115 104 124 118 114 111 119 59 56
47 48 56
57 40 54
-32,2 -37,1 -28,3 -28,8 -27,2 -26,1 -30,5 -26,1 -21,2 -19,2 -22,0
-3,4 -7,8 -0,6 0,3 0,2 -0,8 1,3 0,2 -5,7 -9,7 2,3 7,1 5,3
0,5 -7,0 -3,4
2,9 -7,8 13,4
-467,2 -228,5 -114,9 -123,8 -517,1 -170,1 -160,5 -186,5 -454,4 -174,5 -174,0
1995 29,1 32,6 34,5 29,1 35,2 13,4 86,0 33,1 19,3
1997 20,7 22,1 22,6 21,0 22,5 11,4 29,5 30,3 12,6
(1990ð. = 100%) 1998 2000 2003 2003 äî 2000 21,9 25,2 43,5 172,7 23,2 23,8 34,9 146,5 25,5 27,1 38,3 141,4 18,7 17,6 28,5 161,4 21,4 27,6 54,1 196,2 13,7 19,1 47,3 247,8 29,8 46,0 67,1 145,8 26,6 32,7 63,9 195,6 11,6 9,9 29,1 294,2
1995 29,3 32,5 35,3 29,7 32,8 13,2 84,3 33,1 19,2
54,6 32,7 -59,3 81,2 -79,2 5,7 -45,4 -39,5 168,5 113,3 55,2
Таблиця 2.3
30,3 -110,8 50,0 91,1 294,4 174,1 136,1 -15,8 -16,8 31,8 210,4
íà äóøó íàñåëåííÿ (1990ð. = 100%) 1997 1998 2000 2003 2003 äî 2000 21,2 22,6 26,4 47,0 177,9 22,9 23,6 25,9 39,9 154,6 23,8 27,1 29,4 42,9 146,0 22,2 20,0 19,3 32,7 169,8 19,5 18,9 27,9 56,6 203,2 12,2 13,5 11,5 28,9 252,2 28,9 29,3 45,5 68,4 105,4 30,5 26,9 33,0 67,2 201,8 12,4 11,6 10,0 29,9 300,0
Інвестиції в основний капітал по регіонах України за рахунок усіх джерел фінансування, відсотків
65 69 59 64 65 66 62 65 70 72 66
Продовження табл. 2.2 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
625
ÀÐ Êðèì ì. Ñåâàñòîïîëü Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà Ïîë³ñüêèé Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà гâíåíñüêà ×åðí³ã³âñüêà Ïðèäí³ïðîâñüêèé Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ì. Êè¿â ×åðêàñüêà
15,6 37,3 26,7 22,3 18,1 27,4 31,2 25,4 25,4 24,9 21,0 24,8 23,3 30,0 28,6 32,1 27,9 18,0 29,5 41,0 28,5 23,1 35,8 26,5 48,6 32,6
10,1 19,2 16,2 17,0 10,9 18,9 18,4 20,3 18,5 15,2 17,4 11,1 17,1 18,0 19,3 20,9 20,1 12,0 29,9 43,4 22,8 24,7 25,9 16,6 42,2 15,9
10,4 17,2 22,2 30,1 16,9 16,0 17,2 28,0 10,8 10,8 19,2 15,0 17,1 15,5 22,3 12,7 19,2 15,9 15,2 14,9 17,9 17,8 9,0 8,0 20,1 16,1 16,9 19,7 20,0 21,6 20,4 24,1 20,7 23,2 10,9 10,0 29,7 32,5 46,4 46,4 22,6 28,5 22,7 25,9 34,3 33,9 19,4 19,7 62,1 94,7 14,8 14,9
33,5 74,0 37,0 52,8 16,5 25,8 28,6 22,7 25,2 28,0 37,1 15,0 36,6 31,5 32,9 35,6 34,5 20,9 49,5 54,1 34,4 52,8 88,2 46,3 165,7 34,7
194,5 245,0 231,2 188,2 152,1 171,7 184,7 178,2 158,3 187,7 176,5 186,9 227,8 160,0 152,4 147,8 148,4 208,2 152,1 116,7 120,8 203,5 234,4 235,1 175,0 232,3
18,1 36,6 25,6 22,7 17,9 27,2 31,8 25,3 25,6 24,9 20,8 25,4 22,9 31,2 26,6 32,9 28,0 18,1 31,7 41,3 29,1 23,8 34,8 27,1 48,4 33,1
12,0 19,3 16,3 17,5 11,0 19,4 19,1 20,4 18,9 15,8 17,3 11,6 16,8 19,1 18,3 21,5 20,6 12,4 31,9 44,5 23,7 26,0 24,3 17,3 42,3 16,4
626 12,5 22,6 17,3 17,9 10,9 20,1 17,8 22,5 19,8 16,1 18,2 9,5 19,9 18,3 19,3 21,2 24,5 11,5 32,6 47,9 23,8 24,1 31,2 20,4 62,3 15,5
20,9 30,9 16,6 29,6 11,1 15,7 16,4 12,9 16,7 15,6 18,7 8,6 15,9 21,6 22,9 25,4 24,4 10,8 34,8 48,9 30,7 28,1 48,6 12,7 94,7 15,8
42,0 78,2 39,8 56,7 17,9 28,0 31,2 23,5 27,1 30,3 37,6 16,7 36,7 36,4 36,8 39,4 37,9 23,2 55,5 59,3 38,6 58,3 93,8 49,9 164,0 38,4
201,2 252,7 239,2 191,7 160,9 178,2 198,8 181,9 162,9 194,6 200,5 194,0 230,8 168,9 161,1 154,8 155,1 216,0 159,1 121,4 125,6 207,6 192,9 236,8 173,2 243,0
Продовження табл. 2.3
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ки за бартером, що, не зважаючи на поступові зрушення у 2000 р., продовжуються. В цілому по народному господарству вони становлять більше 40%. Зокрема, в галузях промисловості по' казник обсягу продукції, відвантаженої на бартерних умовах, значно коливається: у чорній металургії він становить 10,3%, електроенергетиці — 20,1, паливній промисловості, машино' будуванні та металообробці — більше, як 26,0, промисловості будівельних матеріалів — 46,6%. У регіональному розрізі по промисловості в кінці 90'х — на початку 2000 років у 14 областях бартер становить до 20%; у десяти областях і Автономній Республіці Крим — від 20 до 30%; у Рівненській області — більше ніж 30%; у сільському господарстві розрахунки на бартерних умовах теж становлять значну частку. В цілому по народному господарству показник збиткових підприємств у 1999 році становив — 55,7, у 2000 році — 41,2%, у 2003 році — 37,2% від їх загальної кількості, а сума збитків — відповідно 21,1, 23,7, 26,1 млрд. грн., у тому числі: по промисло' вості в 2003 р. — 39,9% (11,9 млрд. грн.), сільському господарст' ву — 42,3 (2,2), транспорту і зв’язку — 41,8% ( 0,9 млрд. грн.). За' гальний показник збиткових підприємств у регіональному розрізі суттєво коливається. Так, лише в Закарпатській області у 2003 р. він становив 26,9%, у семи областях (Луганській, Івано' Франківській, Львівській, Вінницькій, Волинській, Кірово' градській), Автономній республіці Крим та містах Києві і Сева' стополі коливається від 33,9 до 39,7%; у чотирнадцяти областях (Донецькій, Чернівецькій, Одеській, Тернопільській, Хмель' ницькій, Житомирській, Рівненській, Чернігівській, Дніпропет' ровській, Полтавській, Сумській, Харківській, Київській, Чер' каській) — від 40 до 45,9%; у Херсонській — 50,3%. Тобто у 76% областей кількість збиткових підприємств складає від 34 до 46%. За основними галузями економіки збитковість підприємств у регіональному розрізі характеризується такими показниками: по промисловості в дев’яти регіонах — до 40%, у 15 — від 40 до 46% і в одному — більше 50%; по сільському гос' подарству в сімох областях — від 20 до 30%, вісьмох — від 30 627
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
до 40, десятьох — від 40 до 50 і в одній (Дніпропетровській) — 58,5%; по транспорту в трьох — від 40 до 50%, шістьох облас' тях і Автономній Республіці Крим — від 50 до 60%, одинадця' тьох — від 60 до 70% і чотирьох — від 70 до 80%. Висока питома вага збиткових підприємств спос' терігається у всіх інших представлених в економіці регіонів га' лузях — зв’язку, будівництві, торгівлі та громадському харчу' ванні, матеріально'технічному постачанні. В 2003 р. в економіці регіонів, не зважаючи на деякі пози' тивні зрушення у виробничій та фінансовій діяльності підприємств, ще не подолана негативна тенденція збільшення суми збитків. Характерною ознакою стану економіки в регіонах є те, що протягом 1991'2000 рр. продовжує збільшуватись не тільки за' гальна кількість збиткових підприємств, а стають збитковими цілі регіони. Зокрема, якщо у 1995 році збиткових регіонів не було, то в 1997 році збитковими стали два регіони — Кірово' градський і Херсонський, в яких сума збитків відповідно стано' вила 16,6 і 57,9 млн. гривень. За результатами фінансової діяль' ності за 1999 рік їх кількість становила вже 14, а загальна сума збитків — 2643,8 млн. грн., у 2000 р. — відповідно 12 регіонів і 2481,8 млн. грн. Зокрема: в Луганській області сума збитків складала 829,3 млн. грн., Івано'Франківській — 278,8, Дніпропе' тровській — 234,1, Львівській — 224,0, Херсонській — 220,0, Кіровоградській — 168,1, Київській — 149,9, Тернопільській — 89,0, Закарпатській — 86,2, Рівненській — 70,5, Волинській — 64,5, АРК — 38,8 млн. гривень. Збитковість економіки у цих регіонах обумовлена, насамперед, збитковістю підприємств промисловості у 18 областях на загальну суму 2510,4 млн. грн., транспорту — відповідно у 19 областях на 2202,4 млн. грн., сільському господарству у 6 областях на 432,5 млн. грн., а також підприємств з торгівлі та громадського харчування у 10 облас' тях на 852,1 млн. грн. Таке явище свідчить про повільне рефор' мування і продовження кризового стану економіки регіонів. Спад обсягів виробництва, скорочення обсягів інвестицій, збільшення збиткових підприємств як за кількістю, так і су' 628
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
мою негативно позначилися на рівні рентабельності. Зокрема, рентабельність продукції загалом в Україні (без банків та ма' лих підприємств) за 1999 рік становила — 5,9, 2000 рік — 2,7%, тобто значно погіршилася порівняно з 1999 роком. У галузево' му розрізі цей показник становив: по промисловості — 4,8, сільському господарству — мінус 3,1, транспорту — мінус 0,3, зв’язку — 16,5, будівництву — 1,4%. За формами власності показник рентабельності продукції у 2000 р. загалом в Україні становив: по підприємствах дер' жавної власності — 4,0%; комунальної — 1,4, приватної — 2,2, колективної — 2,4, по інших — 0,7%. Це означає, що на сучас' ному етапі підприємства державної власності працюють більш ефективно порівняно з іншими формами власності, хоча рівень рентабельності у розмірі 4,0% є занадто низьким.
17.3. Ñó÷àñíèé ñòàí ðîçâèòêó íàö³îíàëüíî¿ åêîíîì³êè Розвиток економіки України протягом 1991'2005 рр. виз' начався характером внутрішньої економічної політики, яка принципово відрізнялась у періоди 1991'1998 і 1999'2003 років. У першому періоді були відсутні довгострокові цілі роз' витку, які базувалися не на засадах загальної стратегії суспільно'економічних перетворень, а в основному на тактич' них заходах з метою одержання нагального ефекту. Основни' ми здобутками цього періоду стали подоланя інфляції, грошо' ва реформа і первинне реформування форм власності. Другий період визначає курс на стабілізацію та економічне зростання, забезпечення позитивної динаміки макроекономічних показ' ників на тривалу перспективу. Основними його здобутками стали відродження й нарощування виробництва, зростання добробуту населення, демократичні перетворення, нарощу' вання інтеграційних процесів у світову й глокальну (рівня крупних, “глобально'регіональних”, або ж глокальних міждер' жавних утворень, зокрема — ЄС, ЄЕП) економіку. Головним напрямом внутрішньої політики 1991'1998 років були монетарні та антиінфляційні заходи. Метою ціно' 629
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вої політики кінця цього періоду стало формування такої сис' теми ціноутворення, яка б відповідала загальним ринковим перетворенням і створювала умови для зменшення втручання держави у регулювання економіки в цілому і цін зокрема. Так, до 1991р. регульовані державою ціни становили 80%, тепер їх 12% і переважно в галузях'монополістах: житлово'комуналь' ному господарстві, транспорті та зв’язку. Лібералізація стосувалась закупівельних цін на сільсько' госпо'дарську продукцію, промислові та продовольчі товари. Кроком у цьому процесі стала відмова від використання пря' мих дотацій для всіх без винятку виробників сільгосппро' дукції, що залучило їх до реальних ринкових процесів. Проведена уніфікація у визначенні курсу гривні до іно' земних валют наблизила ціни на куплені енергоносії до рівня світових. У цілому лібералізація цін викликала зміни у їх відносній структурі, що вплинуло на галузеву структуру ви' робництва доданої вартості. Так, внаслідок диспаритету в цінах на продукцію сільського господарства та інших галузей матеріального виробництва фактично виник нееквівалентний обмін і змінилися показники структури у вартісному виразі. Зростання цін на енергоносії позначилось на собівартості, ціні та конкурентоспроможності енергоємних галузей промис' ловості, а значить, на попиті і обсягах виробництва. Крім цін на енергоносії, обсяги виробництва залежали від насиченості внутрішнього ринку аналогічною продукцією, платоспромож' ності споживачів, зовнішнього попиту, змін у цінах вироб' ників'монополістів. Антиінфляційні заходи досліджуваного періоду включали обмеження обігових коштів, що реалізовувалось через стриму' вання доходів населення (відмова від проведення індексації заробітної плати відповідно до інфляційних процесів, затрим' ки заробітної плати, зменшення державних витрат, зокрема на фінансування бюджетних організацій — науки, освіти тощо). Результатом цих заходів стало скорочення внутрішнього попиту, що не стимулювало розвиток вітчизняного вироб' ництва споживчого попиту. У 1999 р. прийнято низку норма' тивних документів, покликаних сприяти розвитку національ' 630
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ного виробництва, а саме: додаткові пільги для нових підприємств малого бізнесу, відміна картотеки №2, списання частини штрафів та пені по податкових платежах, введення до 2001р. податкових канікул для сільськогосподарських підприємств, удосконалення і спрощення механізму створен' ня фінансово'промислових груп. Внаслідок цих заходів зміни' лася динаміка макроекономічних показників. Так, з 1999 року постійно спостерігається реальне зростання ВВП на душу населення, темп якого склав 100,6%, у 2000 — 106,7, у 2001 році — 111,1, а у 2002 році — 106,3%. Зростання ВВП в цілому і на 1 особу у 2003 р. становили, за даними Держ' комстату, відповідно на 9,6 та 10,5% відносно попереднього року. Ріст фізичного обсягу ВВП зумовлювався переважно підвищен' ням попиту на продукцію галузей, які виробляють товари. Темп приросту ВДВ цих галузей становив за цей період 15,3%, а реаль' не зростання ВДВ у галузях, що надають послуги, — 67,0%. Головними чинниками, які сприяли зростанню обсягів ви' робництва майже в усіх галузях економіки, стали: підвищення завантаження обладнання й устаткування, що підтверджує ди' наміка фондовіддачі; збільшення обсягу інвестицій та онов' лення матеріально'технічної бази підприємств; широке впро' вадження енергозберігаючих технологій. Під дією цих чин' ників знизився рівень витрат енергоносіїв на виробництво одиниці продукції, що зменшило залежність економіки Ук' раїни від коливань ринку енергоносіїв. Умови господарювання у період 1991'1998 рр. можна оха' рактеризувати як вкрай незадовільні, такі, що не сприяли фор' муванню ефективної структури виробництва і відповідно темпів розвитку економіки. Реальний ВВП зменшився за ці роки майже на 75%. Руйнівних змін зазнала галузева структу' ра економічного виробництва. Питома вага галузей, що вироб' ляють товари, у загальному обсязі валової доданої вартості зменшилася з 70,7 до 48,9%, у тому числі: промисловості — з 36,1 до 28,0%, сільського господарства — з 18,3 до 13,7%, будівництва — з 8,5 до 5,9%. Зростала за питомою вагою дода' на вартість у сфері послуг, особливо у галузях транспорту і 631
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
зв’язку, сфері обігу, переважно в торгівлі. Внаслідок цього відбувся відтік ресурсів з реального сектора економіки. Скорочення питомої ваги галузей з виробництва товарів у випуску було меншим ( з 76,7% у 1990 р. до 61,9% у 1998 р.), що свідчило про зростання витратоємності економічного ви' робництва, обсягів тіньової економіки, а також послаблення орієнтації виробництва на кінцевий попит. Особливо це сто' сується сільського господарства: частка галузі у випуску за 1991'1998рр. скоротилася на 4,1, а у валовій доданій вартості — на 12 процентних пунктів. За цей період помітно змінилось значення галузей у фор' муванні фонду оплати найманої праці. Так, частка галузей, які виробляють товари, зменшилась з 62,8 до 49,8%, у тому числі: промисловості — з 32,2 до 30,5%, сільського господарства — з 18,4 до 10,1%, будівництва — з 11,6 до 7,6%. У той же час, част' ка галузей, що надають послуги, у національному фонді опла' ти найманої праці зросла з 37,2 до 50,2%. Стосовно валового прибутку, то тут зміни були більш помітними: питома вага галузей, які виробляють товари, змен' шилась з 80,1 до 43,7%, промисловості — з 38,8 до 21,9%, сільського господарства — з 36,3 до 18,5%, будівництва — з 4,3 до 2,4%. Частка галузей, що надають послуги, у прибутку зросла з 20,3 до 56,3%. Таким чином, через оплату найманої праці та при' буток відбувся стрімкий перерозподіл ресурсів на користь галу' зей, що надають послуги. Зросла роль цієї сфери і у формуванні доходів держави, надходжень до державного бюджету. Частка чистих податків, пов’язаних з виробництвом, сплачених галузя' ми, що надають послуги, зросла за 1991'1998 рр. у 2,8 рази. Динаміка структурних елементів у створенні ВВП за кате' горіями доходу під час соціально'економічної кризи 90'х років характеризувалась тенденціями, які повною мірою відповіда' ли внутрішній ситуації та економічній політиці в державі і відображали протиріччя процесу відтворення ВВП. Частка оплати найманої праці зменшилась за досліджувані роки з 53,1 до 45,6%, при цьому у найбільш критичний період (1993 р.) — 632
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
до 38,5%. Питома вага валового прибутку в цілому зменши' лась з 38,5 до 34,2%. По роках спостерігалось значне коливан' ня обсягу і частки прибутку у ВВП. Так, у 1993 р. її питома ва' га зросла до 53,9%, а у 1996 р. — зменшилась до 30,3%. Щодо чистих податків на виробництво та імпорт, то їх ко' ливання були ще більш різкими. Якщо в цілому за період ча' стка податків у ВВП зросла з 8,4 до 20,2%, то у 1991 р. їх пито' ма вага становила 3,4, а у 1996 р. — 21,9%. Такі значні зміни ка' тегорій утворення доходу відображали загальну не' стабільність соціально'економічних процесів, відсутність ке' рованості та загальної стратегії в економічній і соціальній сфері та у бюджетному процесі. Негативні перетворення і трансформаційні процеси в еко' номічному виробництві позначилися на частці секторів еко' номіки у створенні ВВП. Протягом 1991'1998 рр. значення сек' тора нефінансових корпорацій, який об’єднує основну частину виробників товарів і послуг, неухильно зменшувалось, що відповідає тенденції падіння валової доданої вартості, створеної у галузях, які виробляють товари. Разом з тим, різке зниження виробництва у нефінансовому секторі було меншим, ніж у ви' робництві товарів за рахунок галузей транспорту і зв’язку, а та' кож галузей сфери обігу. Частка сектора нефінансових корпо' рацій зменшилась за 1993'1998рр. з 78,5 до 67,5%. Цей період характеризувався зростанням у валовій до' даній вартості сектора загального державного управління — з 9,1 до 14,2%. Це пов’язане з наданням неринкових послуг суспільству, а саме: армії, органів внутрішніх справ, науки, освіти, охорони здоров’я, апарату управління. Збільшення ролі сектора домашніх господарств у ВДВ обумовлена негативними тенденціями — скороченням доходів населення від зайнятості та соціальних трансфертів. Внаслідок цього значно розвинулося особисте підсобне госпо' дарство, вартість продукту якого складає основну частину вар' тості сектора домашніх господарств. Додана вартість фінансо' вого сектора змінювалася залежно від коливань у фінансовій сфері — процентної ставки за кредит, кількості наданих кре' 633
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
дитів, обсягу страхових операцій тощо. В цілому частка секто' ра у ВДВ економіки зменшилась з 10,2% у 1990р. до 2,3% у 1998р., що пов’язане з упорядкуванням фінансової сфери, зни' женням рівня інфляційних процесів тощо. Кінцеве використання ВВП України, яке підсумовує усі зміни в економічному обороті держави, змінювалось у бік зро' стання кінцевих споживчих витрат, зменшення валового на' громадження основного капіталу і збільшення від’ємного саль' до експортно'імпортних операцій. Зростання частки кінцевого споживання відбувалось в усіх економічних секторах, які не' суть кінцеві споживчі витрати — домашніх господарств, неко' мерційних організацій, що обслуговують домашні господарст' ва, та сектора загального державного управління. Характерною ознакою цього процесу було значне зростання державних заку' пок товарів і послуг, що супроводжувалось збільшенням част' ки ВВП, яка перерозподілялась через бюджет. Стабілізація позитивних тенденцій у 1999'2003 роках при' вела до зміни загальної соціально'економічної ситуації, зокре' ма: реального зростання ВВП, промислового і сільськогоспо' дарського виробництва; посилення соціальної орієнтації про' мислового комплексу. Так, найбільша активізація діяльності спостерігалась у галузях, які працюють на внутрішній ринок і задовольняють кінцевий споживчий попит населення; ак' тивізації зовнішньої торгівлі, яка сприяла приросту вироб' ництва в експортних галузях (чорна і кольорова металургія, хімічна й нафтохімічна, машинобудування); зниження частки паливно'сировинних галузей у структурі промислового вироб' ництва; посилення інноваційної активності на промислових підприємствах; подальшого розвитку у тенденції нарощування обсягів інвестицій в основний капітал; зростання обсягів робо' ти залізничного, автомобільного та річкового транспорту; зменшення темпів приросту дебіторської і кредиторської за' боргованості по всіх суб’єктах господарювання; збільшення до' ходів зведеного бюджету; зниження рівня безробіття. До негативних змін слід віднести: нижчі, ніж у попередні роки, темпи росту номінальної і, як наслідок цього та 634
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
інфляційного процесу, реальної заробітної плати, що знизило рівень життя населення; зростання цін і тарифів на споживчо' му ринку; скорочення виробництва сільськогосподарської продукції на підприємствах усіх форм власності; погіршення демографічної ситуації — скорочення кількості населення за рахунок природного зменшення та міграційного відтоку. Внаслідок цих чинників і прояви нових тенденцій у 1999' 2003 рр. відбулись зміни в структурі ВВП, розрахованого за різними критеріями і різними методами. Так, за категоріями доходу зменшилась частка оплати праці найманих працівників — з 48,1 до 45,3%, а частка валового прибутку збільшилась з 32,7 до 42,6%. При цьому абсолютні обсяги фон' ду оплати найманої праці зросли на 37,4, а валового прибутку і змішаного доходу — на 50,7%. Зрушення в структурі ВВП за категоріями кінцевого ви' користання були дещо протилежними. Так, зменшилась пито' ма вага кінцевих споживчих витрат — з 81,5 до 77,1% і частка валового нагромадження основного капіталу; динаміка запасів матеріальних оборотних коштів набула від’ємного характеру. У 1999р. вперше за останні сім років експорт товарів і послуг перевищив імпорт і частка сальдо експорту'імпорту зросла з ' 2,3 до 5,5, а у 2003р. становило 2,6% ВВП. В абсолютному ви' разі обсяги кінцевих споживчих витрат збільшилися на 34,1%, у тому числі: домогосподарств та сектора загального держав' ного управління — на 33,4%; обсяги валового нагромадження основного капіталу збільшились на 33,3%. Галузева структура валової доданої вартості зазнала пере' розподілу економічних ресурсів на користь галузей, які вироб' ляють товари, а в структурі останніх — на користь промисло' вості. Зміни в секторній структурі валової доданої вартості відоб' ражують тенденцію до активізації діяльності в реальному сек' торі економіки, збільшення питомої ваги валової доданої вар' тості сектора нефінансових корпорацій і домашніх господарств. Загалом період 1999'2003 років дає підстави для прогно' зування стабільно позитивної динаміки макроекономічних по' казників у коротко', середньо' і довгостроковій перспективі. 635
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ðîçä³ë 18. ÎÑÎÁËÈÂÎÑÒ² ÑÓ×ÀÑÍÎÃÎ ÐÎÇÂÈÒÊÓ ²ÍÒÅÃÐÀËÜÍÈÕ Ì²ÆÎÁËÀÑÍÈÕ ÅÊÎÍÎ̲×ÍÈÕ ÐÀÉÎͲ ÓÊÐÀ¯ÍÈ 18.1. Класифікація і типологія регіонів України 18.2. Особливості територіальної організації продуктив1 них сил економічних районів України 18.3. Прогноз територіальної організації продуктивних сил регіонів України
18.1. Êëàñèô³êàö³ÿ ³ òèïîëîã³ÿ ðåã³îí³â Óêðà¿íè У сучасній економічній теорії існують розробки щодо кла' сифікації і типології регіонів за різними критеріям, в залеж' ності від цілі проведення дослідження. Традиційною кла' сифікацією за структурою економіки регіону є поділення їх на індустріальні і аграрні, в залежності від переважання тієї чи іншої галузі у загальній структурі регіонального виробництва. Загальновизнаною є поділ регіонів на такі, що базуються на старих і нових галузях промисловості. Старі, базових галузі промисловості, як правило характеризуються низькою нор' мою прибутку і частковим занепадом, до них віднесено текс' тильну промисловість, галузі паливно'енергетичного ком' плексу, металургію, хімію, збірку машинобудівних та елек' тронних виробів. Нові галузі характеризуються високок' валіфікованим персоналом, інноваційним змістом і відповідним основним капіталом та включають електроніку, приладобудування, ракетно'космічну галузь, лазерну техніку, виробництво нових спеціальних видів хімічної промисловості. За критерієм структури економіки, з урахуванням істо' ричного аспекту регіони поділяються на “старопромислові” і “новітнього розвитку”. Виділення першої групи регіонів вра' 636
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ховує хронологію їх формування ( період освоєння), яка знач' ною мірою визначила їх сучасну структуру. Старопромисло' вим регіонам притаманна велика частка базових галузей про' мисловості у виробництві, які зберегли своє значення і за су' часних умов. Науковими дослідженнями регіони України об’єднано у групи за рівнем економічного розвитку, в результаті чого їх поділено на “лідери” і “аутсайдери” , визначено умови та тем' пи росту за яких регіони аутсайдери досягнуть рівня розвитку лідерів. Критерієм даної класифікації визначено обсяги ВДВ на душу населення України. Класифікацію за даним кри' терієм представлено у таблиці 18.1 і на рисунку 18.1. Існують регіональні моделі соціальної політики, які прак' тикувались на початку — середині 1990'х рр. в регіонах різних типів і в значному ступені залежали, з одного боку , від гостро' ти соціальних проблем в регіоні, а з другого, від реальних мож' ливостей фінансового забезпечення можливих варіантів їх вирішення. Всього було визначено 6 регіональних моделей соціальна політики: слаба; зрівняльна; м’якого входження в ринок; окремі прояви нової соціальної політика в ринкових умовах; відомча; відносно комплексна. Разом з тим для визначених підходів характерне відсутність активного компоненту, тобто в них не розроблені підходи до формування соціальної політики виходячи з пара' метрів, які характеризують соціальну ситуацію в регіоні і які визначають напрямки регіональної адаптації соціальної політики, яка проводиться в країні в цілому. Завдання перш за все полягає в тому щоб відібрати такі параметри. З метою за' безпечення порівнянності даних необхідно використовувати дані Держкомстату України, які публікуються регулярно. Групування показників соціального розвитку регіонів мо' же здійснюватись на основі галузевої класифікації соціальної політики, яка охоплює чотири сектори життя суспільства: де' мографію, працю, особисті доходи, соціальну інфраструктуру. Орієнтуючись на цю класифікацію можна виділити групи регіонів які потребують різного ступеня і напрямку державно' 637
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
го втручання у соціальну сферу регіону. Нами запропонована типологія регіонів за критерієм реального виробництва, здійснюваного у регіоні (табл. 18.2, рис. 18.2). Таблиця 18.1 Класифікація регіонів України за обсягами ВДВ на одну особу (середній рівень по економіці України = 100%) 1 2 3 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 1 2 3 4 1 2 3 4 5 6
Çàêàðïàòñüêà Òåðíîï³ëüñüêà ×åðí³âåöüêà ²² ãðóïà – 60-80% ñåðåäíüîãî ð³âíÿ Àâòîíîìíà Ðåñïóáë³êà Êðèì ³ííèöüêà Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà ʳðîâîãðàäñüêà Ëóãàíñüêà Ëüâ³âñüêà* гâíåíñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³ã³âñüêà ²²² ãðóïà – 80-100% ñåðåäíüîãî ð³âíÿ Êè¿âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà ²Ó ãðóïà – 100 ³ âèùå Äí³ïðîïåòðîâñüêà Äîíåöüêà Çàïîð³çüêà Îäåñüêà Ïîëòàâñüêà Ì.Êè¿â
58,6 54,0 53,2 71,4 74,6 71,7 60,2 73,0 74,0 77,0 73,2 72,1 67,3 67,1 68,2 74,3 93,2 91,1 83,6 95,2 121,0 124,3 109,2 102,3 107,1 317,0
Поняття реальний сектор економіки не є остаточно визна' ченим у економічній науці. Один погляд полягає в ототож' ненні “реального сектору” з поняттям “сфера з виробництва товарів”, яка з 1996 до 2001 року була стандартом статистич' ного обліку в Україні згідно Системи національних рахунків 638
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Рисунок 18.1. Типологія регіонів України за рівнем розвитку
ООН 1993р. і на основі виділення якої, а також сфери з надан' ня послуг розраховувався ВВП. Більшість вчених, до яких ми приєднуємось, пов’язують визначення даного сектора з матеріально'речовим характером продукту виробництва, ототожнюють з поняттям “сфера ма' теріального виробництва,” або “виробнича сфера”, на основі виділення якої до 1996р. розраховувались сукупний суспільний продукт і національний доход України. Дотримуються цієї дум' ки і російські дослідники, які розглядаючи виробничі відноси' ни виділяють такі, що діють виключно в реальному секторі еко' номіки, тобто у виробничій сфері та на ринках товарів і послуг. Ми приєднуємось до тих учених, які включають транспорт і торгівлю до складу реального сектору економіки. Проблематичним є віднесення до тієї чи іншої сфери го' телів та ресторанів, які формують окремий вид економічної діяльності у відповідності до статистичного обліку за КВЕД. На нашу думку ці види економічної діяльності також повинні бути віднесені до реального сектору економіки, так як рестора' 639
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ни — це громадське харчування, яке має справу з реальним продуктом, додає йому вартості і доводить до споживача. Об' сяги виробництва у ресторанній діяльності становлять левову частку виробництва у цьому виді економічної діяльності. В результаті проведених розрахунків, було виділено три групи регіонів, які відрізняються за структурою регіонального економічного виробництва. Для цього були розраховані ко' ефіцієнти, як відношення частки реального сектору у регіональному виробництві до середньої по Україні частки ре' ального виробництва в економіці: КR = QR reg / QR st
(1)
де КR — коефіцієнт потужності реального сектора регіонального виробництва; QR reg –частка реального сектора у регіональному вироб' ництві; QR st — частка реального сектора в структурі економіки України. Перша група — це такі регіони, частка реального сектору в яких менше за середню по Україні і, відповідно коефіцієнт, менше одиниці. Друга група — це регіони, частка реального сектору в еко' номічній структурі яких знаходиться у межах 1–1,1. Третя група — це такі регіони, частка реального вироб' ництва в яких значно перевищує середній по економіці Ук' раїни показник і, відповідно, коефіцієнт перевищує 1,1. До першої групи увійшли Автономна Республіка Крим, Львівська, Харківська, Чернівецька області і м. Київ та м. Сева' стополь. Виділення даної групи областей дозволяє охарактери' зувати їх як регіони спеціалізації на виробництві послуг. Галуз' зю, яка переважає у сфері послуг виступають у Автономній ре' спубліці Крим — охорона здоров’я, що обумовлене рекре' аційним значенням даного регіону; у Львівській і Чернівецькій областях — освіта; у Харківській області, м. Києві і м. Севасто' полі — операції з нерухомістю, здавання під найм та послуги 640
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
юридичним особам. Друга група включає 18 областей, і третя — три області: Вінницьку, Донецьку і Полтавську. Можливе застосування іншого критерію до класифікації регіонів, переважанням в структурі реального виробництва первинних галузей, до яких відносяться сільське господарст' во, мисливство, рибальство і добувна промисловість; вторин' ного — обробної промисловості, виробництва та розподілення електроенергії, води і газу, а також будівництво, і третинного — сфери послуг ( табл. 17.3, рис. 17.3). Таблиця 18.2 Класифікація областей за часткою реального сектору в структурі економіки (Україна — 1,00) ² ãðóïà – ìåíøå 1 1.Àâòîíîìíà Ðåñïóáë³êà Êðèì 2.Ëüâ³âñüêà 3.Õàðê³âñüêà 4.×åðí³âåöüêà 5.ì.Êè¿â 6.ì. Ñåâàñòîïîëü ²² ãðóïà – 1,0-1,1 1. Âîëèíñüêà 2. Äí³ïðîïåòðîâñüêà 3. Æèòîìèðñüêà 4. Çàêàðïàòñüêà 5. Çàïîð³çüêà 6. ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà 7. Êè¿âñüêà 8. ʳðîâîãðàäñüêà 9. Ëóãàíñüêà 10. Ìèêîëà¿âñüêà 11. Îäåñüêà 12. гâíåíñüêà 13. Ñóìñüêà 14. Òåðíîï³ëüñüêà 15. Õåðñîíñüêà 16. Õìåëüíèöüêà 17. ×åðêàñüêà 18. ×åðí³ã³âñüêà ²²² ãðóïà – á³ëüøå 1,1 1. ³ííèöüêà 2. Äîíåöüêà 3. Ïîëòàâñüêà
0,91 0,96 0,94 0,98 0,83 0,81 1,05 1,03 1,02 1,02 1,04 1,08 1,04 1,01 1,05 1,04 1,03 1,08 1,08 1,03 1,05 1,04 1,04 1,05 1,11 1,11 1,11
641
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Рисунок 18.2. Типологія регіонів України за часткою реального виробництва (Україна — 1,00)
Таблиця 18.3 Класифікація регіонів за сферами економічного виробництва, % ² ãðóïà – ïåðåâàæàííÿ ïåðâèííî¿ ñôåðè 33,4 40,3 ²² ãðóïà – ïåðåâàæàííÿ âòîðèííî¿ ñôåðè Äí³ïðîïåòðîâñüêà 42,3 Äîíåöüêà 42,2 Çàïîð³çüêà 49,2 ²²² ãðóïà – ïåðåâàæàííÿ òðåòèííî¿ ñôåðè Àâòîíîìíà Ðåñïóáë³êà Êðèì 56,5 Âîëèíñüêà 51,8 Æèòîìèðñüêà 45,3 Çàêàðïàòñüêà 48,7 ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà 38,4 Êè¿âñüêà 36,5 ʳðîâîãðàäñüêà 45,2 Ëóãàíñüêà 36,9 Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà
642
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Продовження табл. 18.3 Ëüâ³âñüêà Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà гâíåíñüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õàðê³âñüêà Õåðñîíñüêà Õìåëüíèöüêà ×åðêàñüêà ×åðí³âåöüêà ×åðí³ã³âñüêà ì.Êè¿â
52,8 45,0 62,2 41,5 44,6 48,9 40,8 37,6 42,7 49,9 38,6 82,7
Рисунок 18.3. Структура виробництва у регіонах України за сферами діяльності
В результаті проведеної класифікації встановлено, що більшість регіонів приєднались до загальноцивілізаційних тенденцій, коли третинна сфера розвивається швидше первин' ної і вторинної, перейшли межу, коли третинна сфера перева' 643
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
жає вторинної, перейшли межу, коли третинна сфера починає переважати окремо первинну і вторинну сферу. Однак сумар' ний обсяг ВДВ виробленої у первинній і вторинній сфері пе' реважає лише сфера послуг Автономної Республіки Крим, Во' линської, Львівської, Одеської областей. Переважання у регіональному виробництві І і ІІ сфер обу' мовлене природно'ресурсними особливостями областей і не' достатніми можливостями сучасного економічного стану для перелому тенденції до збереження таких пропорцій регіональ' ного виробництва. Так, насамперед, значний розвиток добув' ної промисловості у Полтавській області, обумовлений на' явністю значних родовищ природного газу, запаси якого ста' новлять 40% загальнодержавних, запаси нафтових родовищ досягають 30% усіх запасів України. В даному регіоні у Кре' менчуцькому залізорудному басейні зосереджені значні по' клади залізних руд. У Сумській області розвідано 38 родовищ нафти і газового конденсату, запаси яких становлять одну п’яту частину усіх запасів України. Наявність на території да' них регіонів таких стратегічно важливих для України корис' них копалин зумовила специфічність структури економічного виробництва. Домінування у Донецькій Дніпропетровській і Запорізькій областях ІІ сфери зумовлене значним розвитком обробної промисловості, яку на сучасному етапі визначає ме' талургійний комплекс, що є основною експортною галуззю України. Приведені типології регіонів України дають наукове обґрунтування для прийняття управлінських рішень, їх не' обхідно враховувати в процесі здійснення регіональної і галу' зевої політики, формування міжгалузевих зв’язків, реалізації інноваційних напрямів розвитку економіки регіонів, прий' нятті рішень про створення вільних економічних зон та тери' торій пріоритетного розвитку при розробці концептуальних підходів та стратегій регіонального розвитку.
644
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
18.2. Îñîáëèâîñò³ òåðèòîð³àëüíî¿ îðãàí³çàö³¿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë åêîíîì³÷íèõ ðàéîí³â Óêðà¿íè Господарські комплекси економічних районів України ха' рактеризуються значними відмінностями. За потужністю вироб' ничого потенціалу вони розміщуються у такій послідовності: Донецький, Придніпровський, Східний, Центральний, Півден' ний, Подільський, Поліський і Карпатський економічні райони. Донецький економічний район має потужну вугільно'ме' талургійну базу з розвинутим супутнім виробництвом. Цьому сприяв комплекс природних та економічних передумов. У районі, який складає 8,8% території і 15,0 % населення Ук' раїни, обсяг реалізованої продукції промисловості сягає 33,4% в Україні, валової продукції сільського господарства — 8,3% від виробленої в Україні, інвестицій в основний капітал — 13,4% від загальноукраїнських, а обсяг створеної валової дода' ної вартості — відповідно 16,5% від загальнодержавного ви' робництва ВДВ (табл. 18.4). Тут зосереджений значний природно'ресурсний по' тенціал — 21% потенціалу держави, зокрема: мінерально'сиро' винних ресурсів — 54,5%, водних — 9,1, земельних — 7,4 і рек' реаційних — 10,5% (у грошовому вимірі). Індекс інтегрально' го показника природно'ресурсного потенціалу району найви' щий в країні і становить 2,39 (в Україні — 1,00)1 . Трудоресурс' ний потенціал складає 15,3, а виробничий — 16,7% у країні. Донецький економічний район — це типовий старопромис' ловий район, де співвідношення промисловості й сільського господарства за випуском товарів і послуг складає 10:1. На по' чатку 2000'х років в загальнодержавному поділі праці основні галузі економіки району характеризувалися такими ко' ефіцієнтами локалізації: промисловість — 1,37, сільське госпо' дарство — 0,45, транспорт і зв’язок — 0,71. Коефіцієнт зосеред' 1
Тут і далі в розділі показники природно'ресурсного потенціалу розра' ховані на основі даних монографії: В.П. Руденко “Географія природно'ре' сурсного потенціалу України”, Львів, Вид. “Світ”, 1993.
645
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ження випуску товарів і послуг, який відображає глибину тери' торіальної спеціалізації економіки за основними господарсько' формуючими галузями, становив 0,47 (в Україні — 0,37). Таблиця 18.4 Основні показники соціально1економічного розвитку Донецького економічного району (2004 р.) Ïîêàçíèêè
Óêðà¿íà
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì2 ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãî íàñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó íàñåëåííÿ, ìëí. ãðí.* ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, ìëí.ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, ïîñëóã), ó â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà ó ïîð³âíÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí.ãðí. Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó ôàêòè÷.íèõ ö³íàõ, ìëí.ãðí. Íàÿâí³ äîõîäè íàñåëåííÿ ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà íîì³íàëüíà çàðîá³òíà ïëàòà íàéìàíèõ ïðàö³âíèê³â, ìëí. ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â ó óñ³õ Ñïåö³àëüíîñòåé: âñüîãî, òèñ.îñ³á íà 10 000 íàñåëåííÿ
603,5
ðàéîí 53,7
47280,8
*Äàí³ çà 2003 ð.
646
Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà 26,5
26,7
7112,2
4671,9
2440,3
78,0
132,0
176,0
91,0
67,7
88,9
90,3
86,3
20295,7
3105,8
2086,0
1019,8
244497,0
40270
30316
9954
5114,0
5598,0
6385,0
3997,0
75714,0
10180
7239
2941
109375,5
82784,4
26591,1
66257
5488
3717
1771
1026163
171432
123097
48335
206594
33307
23252
10055
590
654
712
596
223,4 47,4
32,0 45,0
21,5 46,2
10,5 42,9
326543,9
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
За період 1990'2005 рр. відбулись істотні зрушення в галу' зевій і територіальній структурі господарського комплексу еко' номічного району в зв’язку із структурною перебудовою еко' номіки, особливо за рахунок змін в комплексоформуючих галу' зях важкої промисловості, а також суттєві зміни в ефективності функціонування господарського комплексу в 1995'2005 рр. У промисловості за 1990'2005 рр. зросла частка видобув' них галузей і зменшилась — обробних, що свідчить про появу екстенсивного процесу. При скороченні в галузевій структурі питомої ваги паливної промисловості, хімічного комплексу, комплексу галузей машинобудування і металообробки, дере' вообробної і целюлозно'паперової промисловості, промисло' вості будівельних матеріалів, а також легкої і харчової промис' ловості, зросла частка електроенергетики і металургійного комплексу. Відбулись зрушення і в територіальній структурі промислового виробництва: по виробництву продукції пере' важної більшості галузей промисловості в Україні підвищи' лась частка Донецької області і скоротилась — Луганської. У Донецькій області сформовані крупні агломерації і про' мислові вузли, зокрема: Донецько'Макіївський, Горлівсько' Єнакієвський (у межах одноіменних промислових районів); Торезо'Сніжнянський, Краматорсько'Костянтинівський, Се' лидово'Курахівський, Новотроїцько'Докучаївський. На фор' мування Донецько'Макіївської і Горлівсько'Єнакієвської аг' ломерації значний вплив має вуглевидобуток. Особливістю цих агломерацій є зосередження промисловості в центрі та не' достатній розвиток виробництва в інших осередках, перева' жання ресурсоємних та екологонебезпечних технологій. Донецько'Макіївська агломерація у внутрішньообласно' му і республіканському поділі праці виділяється спеціалі' зацією на видобутку і збагаченні вугілля, виплавці металу, коксохімічному виробництві, виробництві труб, продукції хімічної промисловості та машинобудуванні. Горлівсько'Єнакієвська агломерація характеризується ви' добутком і збагаченням вугілля, виробництвом мінеральних добрив, гірничошахтним та гірничорудним машинобудуван' ням. 647
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Значний вплив на розвиток Торезо'Сніжнянського вузла має вуглевидобуток, також паливна промисловість. Краматорсько'Костянтинівський промисловий вузол відрізняється багатогалузевою структурою промислового ви' робництва, де переважають металургійне і підйомно'транс' портне машинобудування, розвинуті скляна й фарфоро'фаян' сова промисловість. У Луганській області сформовані крупні промислові вуз' ли, зокрема: Алчевсько'Стаханівський, Свердловсько'Ро' венківський, Краснолуцько'Антрацитівський, які мають пере' важно паливно'енергетичну спеціалізацію із значним поши' ренням екологонебезпечних гірничо'промислових технологій на перших стадіях переробки палива. Виділяється також Ли' сичансько'Рубежанський промисловий вузол, який характе' ризується багатогалузевою спеціалізацією на виробництві продукції хімічного комплексу. На території Донецької і Луганської областей сформовані такі агропромислові спеціалізовані комплекси: олійно'жиро' вий, зерно', плодоовочево', м’ясо', молочно' і птахопромисло' вий. Навколо великих міст розвинутий приміський аграрно' промисловий комплекс. Територіальна організація продуктивних сил Донецького економічного району зумовила формування семи спеціалізо' ваних господарських підрайонів: Донецько'Макіївського і Горлівсько'Єнакієвського промислового; Красноармійського індустріально'аграрного, який охоплює західну частину райо' ну; Північно'Донецького промислового; Приазовського про' мислово'аграрного; Південно'Східного (промислова зона Лу' ганщини); Старобільського аграрного. У найближчій перспективі з урахуванням комплексної оцінки та існуючих напрямів освоєння території регіонів (об' ластей) Донецького економічного району передбачається та' кий функціональний її розподіл1: у Донецькій області 1
Тут і далі в розділі щодо функціонального розподілу території вико' ристані дані досліджень НДІ ДІПРОМІСТО. Функціональні підзони визна' чені теоретично.
648
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
функціональна зона урбанізації охопить близько 95% тери' торії, у тому числі в підзоні з найбільш високим рівнем місто' будівного освоєння майже 1/3, з високим — 2/5 і середнім — 1/5 частина всієї площі; в Луганській області функціональна зона урбанізації охопить близько 3/5 території, у тому числі відповідно більше, як 1/5, 1/4 і майже 1/10 частина всієї тери' торії. У той же час, досить високу питому вагу (понад 2/5) охо' пить функціональна зона сільського господарства. У функціональних підзонах урбанізації, особливо з найбільш високим та високим рівнем містобудівного ос' воєння, пропонується обмеження зростання міст і нового про' мислового виробництва, покращення використання науково' виробничого й містобудівного потенціалів, поглиблення приміської спеціалізації сільського господарства. У функціональній зоні сільського господарства рекомендується посилити інтенсивний розвиток сільськогосподарського ви' робництва й агропромислову інтеграцію. Удосконалення галузевої і територіальної структури гос' подарського комплексу Донецького економічного району доцільно здійснювати в напрямі обмеження спеціалізації на екоємних підгалузях важкої промисловості, зокрема важкого машинобудування, подальшої реструктуризації і технічного переоснащення вугільної, металургійної та нафтохімічної га' лузей промисловості, зниження їх територіальної концент' рації і техногенного навантаження на територію, нарощування потужностей високотехнологічних виробництв; перепрофілю' вання екологічно небезпечних виробництв шляхом удоскона' лення технологій та їх оптимального поєднання; покращення територіальної структури виробництва з урахуванням вирі' шення проблем зайнятості населення і зростання ролі соціаль' ної сфери; підвищення рівня самозабезпеченості району про' дуктами харчування. Придніпровський економічний район. Територіальна ор' ганізація продуктивних сил Придніпров’я обумовлена ком' плексом сприятливих природно'економічних передумов. Найбільш розвинута в районі багатогалузева важка промис' 649
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ловість. Агрокліматичні чинники сприяли розвитку багатога' лузевого сільського господарства. Тут зосереджено 13,9% те' риторії і населення держави, 17,9% природно'ресурсного по' тенціалу країни (в грошовому еквіваленті), в тому числі: міне' рально'сировинних ресурсів — 30,6%, водних — 12,7, земель' них — 14,4 і рекреаційних — 9,8%. Структура ресурсів характе' ризується значною перевагою мінерально'сировинних і зе' мельних ресурсів. Індекс загального природно'ресурсного по' тенціалу становить 1,29 (в Україні — 1,00). Виробничий по' тенціал району складає 17,9, трудові ресурси — 13,9% загаль' нодержавного рівня. Обсяг реалізованої продукції промисло' вості сягає 25,6% в Україні, валової продукції сільського гос' подарства — 13,8% від виробленої в Україні, інвестицій в ос' новний капітал — 13,2% від загальноукраїнських, а обсяг ство' реної валової доданої вартості — відповідно 14,5% від загаль' нодержавного виробництва ВДВ (табл. 18.5). Таблиця 18.5 Основні показники соціально1економічного розвитку Придніпровського економічного району (2004 р.) Ïðîêàçíèêè
Óêðà¿íà
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì2 ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãî àñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó íàñåëåííÿ, ãðí.*
603,5
650
Ïðèäí³ïðîâñü- Äí³ïðîïåò- Çàïî- Êèðîâîêèé ðàéîí ðîâñüêà ð³çüêà ãðàäñüêà 83,7 31,9 27,2 24,6
47280,8
6437,3
3476,2
1877,2
1083,9
78
77
109
69
44
67,7
77,4
83,2
76,1
60,8
2824
1554,7
824,8
444,5
244497
35511
21311
10177
4023
5114
5467
6058
5353
3632
20295,7
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Продовження табл. 18.5 Ïðîêàçíèêè
Óêðà¿íà
²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, 75714 ìëí.ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, 326543,9 ïîñëóã),ó â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà ó ïîð³â- 66257 íÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí. ãðí. Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó 1026163 ôàêòè÷íèõ ö³íàõ, ìëí. ãðí. Íàÿâí³ äîõîäè íà206594 ñåëåííÿ ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà çàðîá³òíà ïëàòà 590 íàéìàíèõ ïðàö³âíèê³â, ìëí.ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â ó óñ³õ ñïåö³àëüíîñòåé: âñüîãî, òèñ.îñ³á 223,4 íà 10 000 íàñå47,4 ëåííÿ
Ïðèäí³ïðîâñü- Äí³ïðîïåò- Çàïî- Êèðîâîêèé ðàéîí ðîâñüêà ð³çüêà ãðàäñüêà 10008
5906
2745
1357
83687,6
51174,9
29851,1
2661,6
9116
3917
2406
2783
177629
101791
56813
19025
30385
16724
9484
4177
598
667
671
455
29,3 45,5
16,6 47,9
9,0 47,8
3,7 34,8
* Äàí³ çà 2003ð.
Придніпровський економічний район — це промислово' аграрний район, де промисловість значно переважає над сільським господарством (6:1). На початку 2000'х років у за' гальнодержавному поділі праці основні галузі економіки рай' ону характеризувалися такими коефіцієнтами локалізації: промисловість — 1,29, сільське господарство — 0,70, транспорт і зв’язок — 0,70. Коефіцієнт зосередження випуску товарів і 651
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
послуг основних господарськоформуючих галузей економіки району складав 0,445. За 1990'2005 рр. відбулися зміни в територіальній та істотні зрушення в галузевій структурі господарського ком' плексу району, особливо в господарськоформуючих галузях промисловості та сільського господарства, а також у про' порціях між основними галузями господарського комплексу. Зокрема, зросла частка видобувних галузей з 8,5 до 14,3% і скоротилась обробна — з 91,5 до 85,7%, що свідчить про по' глиблення процесу екстенсивного розвитку промисловості. При збільшенні частки галузей електроенергетики, палив' ної промисловості і металургії в галузевій структурі промис' лового комплексу скоротилась питома вага хімічної та наф' тохімічної промисловості, машинобудування й металооброб' ки, деревообробної і целюлозно'паперової, промисловості будівельних матеріалів, харчової і легкої промисловості. Істот' них змін зазнала територіально'галузева структура сільського господарства: зменшилась питома вага традиційних галузей при значному абсолютному скороченні обсягів виробництва основних видів сільськогосподарської продукції. Ці загальні тенденції з деякими відмінностями характерні і для регіонів (областей) Придніпровського економічного рай' ону. Щодо локальних комплексів промисловості в Дніпропет' ровській області, то висока концентрація виробництва в містах Дніпропетровську, Дніпродзержинську і Кривому Розі сприяли формуванню Дніпропетровсько'Дніпродзержинсь' кого і Криворізького промислових вузлів. Перший розташова' ний у досить сприятливих природно'економічних умовах між Донецьким вугільним і Криворізьким залізорудним басейна' ми. В загальнодержавному поділі праці він виділяється вироб' ництвом продукції чорної металургії, хімічної промисловості та машинобудування. Базою для формування Криворізького промвузла стали залізорудні родовища Криворізького басей' ну. Галузі його спеціалізації — чорна металургія і машинобу' дування. 652
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
У Запорізькій області сформований Запорізький промис' ловий вузол (м. Запоріжжя), де переважає виробництво про' дукції чорної і кольорової металургії, важкого машинобуду' вання та харчової промисловості. У Кіровоградській області утворено Кіровоградський (м. Кіровоград) і Олександрійський (м. Олександрія) промислові вузли, які характеризуються спеціалізацією на машинобуду' ванні, харчовій і легкій промисловості. Особливістю Олек' сандрійського вузла є також розвинута паливна промис' ловість. На території Придніпровського економічного району сформувалися такі агропромислові спеціалізовані комплекси: зерно', плодоовоче', м’ясо', молоко' і птахопромисловий та олійно'жировий. Навколо великих міст розвинутий приміський аграрно'промисловий комплекс. Регіони (області) цього економічного району мають внутрішні відмінності щодо територіальної організації госпо' дарського комплексу. Так, у Дніпропетровській області виділяються спеціалізовані господарські підрайони: Цент' ральний промисловий, Південно'Західний промислово'аграр' ний і Північний аграрно'промисловий; у Запорізькій: Північний (Запорізький) індустріальний і Південний — про' мислово'аграрний; у Кіровоградській: Північно'Західний аг' рарно'промисловий, Центральний промислово'аграрний і Південно'Східний аграрно'промисловий. У найближчій перспективі передбачається такий функціональний розподіл території регіонів (областей): функціональна зона урбанізації у Дніпропетровській області охопить близько 88% території, у тому числі з найбільш висо' ким рівнем містобудівного освоєння — 1/5 частина, середнім — понад 2/3; функціональна зона сільського господарства зай' ме майже 12% площі області; в Запорізькій області — відповідно понад 2/5, близько 1/12, понад 1/3 та 50%, а при' родно'рекреаційні ландшафти, що охороняються, — понад 3%; у Кіровоградській області функціональна зона урбанізації охо' пить більше, як 1/3 території, в тому числі з високим рівнем 653
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
містобудівного освоєння — близько 1/15, середнім — понад 1/4, функціональна зона сільського господарства займе майже 64% території області, а зона природно'рекреаційних ланд' шафтів, що охороняються, — близько 2%. У всіх функціональних підзонах урбанізації, особливо з найбільш високим і високим рівнем містобудівного освоєння, пропонується обмеження містобудівного розвитку, зменшен' ня антропогенного навантаження на територію; в зоні сільського господарства — інтенсифікація сільськогосподарсь' кого виробництва і підвищення рівня агропромислової інтег' рації; в зоні природно'рекреаційних ландшафтів, що охороня' ються, — введення законодавчо обумовленого жорсткого ре' жиму охорони території. Основні проблеми щодо територіальної організації про' дуктивних сил у Придніпровському економічному районі пов’язані з удосконаленням галузевої і територіальної струк' тури виробництва. Необхідно здійснити науково обґрунтоване обмеження спеціалізації на ресурсоємних галузях чорної мета' лургії, хімічної та нафтохімічної промисловості. Повинні роз' виватися наукоємні галузі машинобудування, легка і харчова промисловість. Назріла необхідність прискорити комплекс' ний розвиток малих і середніх міст; використання сприятли' вих природних особливостей регіону в напрямі розвитку рек' реаційного комплексу не лише для власних потреб, а й інших регіонів України. Східний економічний район. Комплекс природно'еко' номічних передумов сприяє розвитку багатогалузевої промис' ловості, особливо машинобудування, а також сільськогоспо' дарського виробництва. Східний район займає 13,9% території України, тут зосе' реджено 10,5% природно'ресурсного потенціалу (в грошовому еквіваленті) країни, в тому числі: на мінеральні ресурси при' падає 3,9%, водні — 10,0, земельні — 14,6, лісові — 11,3 і рекре' аційні — 10,7%. Наявність земельних ресурсів обумовлює спеціалізацію області на сільськогосподарському виробництві (1,09 при 1,00 в Україні). Виробничий потенціал території за 654
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
повною вартістю основних фондів становить 12,0% загального обсягу України, а трудоресурсний потенціал — 12,3%. Обсяг реалізованої продукції промисловості сягає 12,2% в Україні, валової продукції сільського господарства — 14,0% від вироб' леної в Україні, інвестицій в основний капітал — 11,9% від за' гальноукраїнських, а обсяг створеної валової доданої вартості — відповідно 11,5% від загальнодержавного виробництва ВДВ (табл. 18.6). Таблиця 18.6 Основні показники соціально1економічного розвитку Східного економічного району (2004 р.) Ïðîêàçíèêè
603,5
Ñõ³äíèé ðàéîí 84,0
Ïîëòàâñüêà 28,8
47280,8
5664,8
78
Óêðà¿íà 2
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãîíàñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó íàñåëåííÿ, ãðí.* ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, ìëí.ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, ïîñëóã), ó â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà ó ïîð³âíÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí.ãðí.
Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà 23,8
31,4
1572,5
1243,9
2848,4
67
55
52
91
67,7
70,7
59,5
65,5
79,0
20295,7
2490,4
670,3
534,4
1285,7
244497
28190
8853
4822
14515
5114
4929
5533
3795
5045
75714
9044
2887
1102
5055
19413,6
5646,6
14916,6
3448
2174
3675
326543,9 39976,8
66257
9297
655
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Продовження табл. 18.6 Ïðîêàçíèêè
Óêðà¿íà
Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó ôàê1026163 òè÷ íèõ ö³íàõ, ìëí. ãðí. Íàÿâí³ äîõîäè íàñå206594 ëåííÿ ìëí. ãðí.. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà íîì³íàëüíà çàðîá³òíà 590 ïëàòà íàéìàíèõ ïðàö³âíèê³â, ìëí. ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â óñ³õ Ñïåö³àëüíîñòåé: 223,4 âñüîãî, òèñ.îñ³á 47,4 íà 10 000 íàñåëåííÿ
Ñõ³äíèé ðàéîí
Ïîëòàâñüêà
138840
38396
25896
74548
24782
7225
5024
12533
534
560
473
569
27,5 48,5
7,3 46,6
4,5 36,7
15,7 55,5
Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà
*Äàí³ çà 2003ð.
Східний економічний район — це промислово'аграрний район, де співвідношення промисловості й сільського госпо' дарства становить 5,4:1,0. На початок 2000'х років в загально' державному поділі праці основні галузі економіки району ха' рактеризувалися такими коефіцієнтами локалізації: промис' ловість — 1,64, сільське господарство — 1,03, транспорт і зв’язок — 0,85. Коефіцієнт зосередження випуску товарів і по' слуг основних господарськоформуючих галузей економіки району склав 0,395. Аналіз динаміки територіальної і галузевої структури еко' номіки за 1990'2005 рр. свідчить про значні зміни її в усіх об' ластях району. Необхідно наголосити на тенденції зміни за цей період співвідношення видобувних і обробних галузей в напрямі значного підвищення частки видобувних. При збільшенні частки електроенергетики, паливної промисло' вості, металургії і харчової промисловості в галузевій струк' турі промисловості, скоротилась питома вага хімічної та наф' тохімічної промисловості, машинобудування й металооброб' 656
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ки, деревообробної і целюлозно'паперової промисловості, промисловості будівельних матеріалів і легкої промисловості. Відносно висока концентрація промислового виробництва в Полтавській області, зокрема містах Полтаві, Кременчуці і Комсомольську, стала основною для формування Полтавсько' го і Кременчуцького промислових вузлів. У внутріобласному і республіканському поділі праці Полтавський вузол виділяється спеціалізацією на виробництві продукції машино' будування і металообробки, легкої та харчової промисловості, Кременчуцький — на продукції машинобудування, нафтопе' реробної промисловості, видобутку і збагаченні залізної руди, а також на виробництві продукції галузей легкої і харчової промисловості. У Сумській області сформовано два великих промислових вузли — Сумський і Шосткинсько'Глухівський. У внутріоб' ласному і республіканському поділі праці Сумський вузол виділяється виробництвом продукції машинобудування і хімічної промисловості, Шосткинсько'Глухівський — про' дукції хімічної промисловості та машинобудування. У Харківській області утворено: Харківський і Перво' майсько'Балаклійський промисловий вузол. До першого вхо' дить м. Харків і навколишні населені пункти (Деркачі, Буди, Мерефа, Люботки, Пісочин, Чугуїв). Він спеціалізується на виробництві продукції машинобудування, скляної, фарфоро' вої, фаянсової, легкої і харчової промисловості. Базою Перво' майсько'Балаклійського промислового вузла є паливна про' мисловість (видобуток природного газу), хімічна промис' ловість і промисловість будівельних матеріалів. На основі галузей спеціалізації тваринницького і рослин' ницького напрямів у областях Східного економічного району сформований лісостеповий аграрно'промисловий комплекс. Найбільш поширені бурякоцукровий, плодоовочеконсервний, зернопромисловий, олійно'жировий, спиртовий, льоно', м’ясо', молоко' та птахопромисловий спеціалізовані галузеві агропромислові комплекси. Навколо промислових центрів сформовані агропромислові приміські комплекси. 657
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Внутрішні особливості територіальної організації продук' тивних сил у спеціалізованих господарських підрайонах на' ступні: у Полтавській області виділяється Східний промисло' во'аграрний, Західний аграрно'промисловий; в Сумській об' ласті — Північний (Полісся) і Південний (Лісостеп) промис' лово'аграрні комплекси; у Харківській — Центральний про' мисловий, Південний промислово'аграрний і Східний аграр' но'промисловий комплекси. У найближчій перспективі передбачається наступний функціональний розподіл території регіонів (областей) Східного економічного району: в Полтавській області понад 4/5 території охопить функціональна зона сільського госпо' дарства, функціональна зона урбанізації — 14% всієї площі (у тому числі з середнім рівнем містобудівного освоєння — 9, з високим — 5% площі області), 2% території складатиме зона природно'рекреаційних ландшафтів, що охороняються; в Сумській області — відповідно 3/5, 29% території (21 і 8%) та 8% території; у Харківській області — близько 1/3, майже 2/3 (56 і 7%) та 5% всієї території. У перспективі територіальну організацію продуктивних сил району необхідно спрямувати на: покращення тери' торіально'галузевої структури виробництва в напрямі вдоско' налення спеціалізації на основних експортоорієнтованих галу' зях машинобудування, а також харчової і легкої промисло' вості у великих містах. Розвиватимуться міжгалузеві зв’язки машинобудування, створюватимуться технопарки на базі на' уково'технічного потенціалу міст Харкова, Полтави і Сум; раціоналізацію розміщення виробництв з метою оптимально' го використання природних, матеріальних і трудових ре' сурсів, удосконалення внутрірайонних територіальних про' порцій шляхом активізації економічної діяльності в середніх і малих містах; підвищення комплексності використання при' родних ресурсів, забезпечення екобезпечного функціонування виробництва, покращення рівня використання рекреаційних територій, вирішення проблем розселення. 658
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Центральний економічний район. Природно'кліматичні й соціально'економічні передумови Центрального економічно' го району сприяють розвитку багатогалузевого промислового і сільськогосподарського виробництва. Район займає 18,8% те' риторії, тут зосереджено 12,3% населення, 13,2% — трудових ресурсів і 15,6% виробничого потенціалу. Обсяг реалізованої продукції промисловості сягає 8,9% в Україні, валової про' дукції сільського господарства — 11,1% від виробленої в Ук' раїні, інвестицій в основний капітал — 26,2% від загальноук' раїнських, а обсяг створеної валової доданої вартості — відповідно 23,1% від загальнодержавного виробництва ВДВ (табл. 18.7). Таблиця 18.7 Основні показники соціально1економічного розвитку Центрального економічного району (2004р.) Ïîêàçíèêè
Óêðàèíà 2
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãîíàñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó íàñåëåííÿ, ãðí.* ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, ìëí.ãðí.
603,5
Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ðàéîí 49,8 28,1
ì. Êè¿â 0,8
×åðêàñüêà 20,9
47280,8
5802,4
1778,9
2666,4
1357,1
78
117
63
3333
65
67,7
76,8
59,0
100,0
54,6
20295,7
2674,4
764,4
1348,9
561,1
244497
56614
8129
43920
4565
5114
9752
4513
16697
3309
75714
19814
3547
13859
2408
659
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Продовження табл. 18.7 Ïîêàçíèêè
Óêðàèíà
Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, 326543,9 ïîñëóã), ó â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà ó ïîð³â66257 íÿíèõ ö³íàõ 2000 ð. ìëí.ãðí. Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó 1026163 ôàêòè÷íèõ ö³íàõ, ìëí. ãðí. Íàÿâí³ äîõîäè 206594 íàñåëåííÿ ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà çàðîá³òíà ïëàòà 590 íàéìàíèõ ïðàö³âíèê³â, ìëí.ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â ó óñ³õñ ïåö³àëüíîñòåé: âñüîãî, òèñ.îñ³á 223,3 íà 10 000 íàñå47,4 ëåííÿ
Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ì. Êè¿â ðàéîí
×åðêàñüêà
29179,3
8087,3
15694,2
5397,8
7327
4051
––
3276
160306
36232
101679
22395
32278
7481
19619
5178
675
592
967
465
33,6 58,0
5,7 32,3
22,8 86,8
5,1 37,8
В районі зосереджено 7% природно'ресурсного по' тенціалу країни, в тому числі мінеральних ресурсів — 1,1, вод' них — 6,6, земельних — 9,9, лісових — 8,6, фауністичних — 10,0 і природно'рекреаційних — 9,6%. У регіональній компо' нентній структурі переважають земельні й природно'рекре' аційні ресурси. На початок 2000'х років Центральний економічний район сформувався, як промислово'аграрний, де співвідношення промисловості й сільського господарства склало 3,4:1,0. В за' гальнодержавному поділі праці основні галузі економіки рай' ону характеризувалися такими коефіцієнтами локалізації: 660
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
промисловість — 0,67, сільське господарство — 0,69, транспорт і зв’язок — 1,25. Коефіцієнт зосередження випуску товарів і послуг основних господарськоформуючих галузей економіки району склав 0,349. Аналіз динаміки територіальної і галузевої структури еко' номіки за 1990' 2005 рр. свідчить про значні зміни її в усіх регіонах. При збільшенні в галузевій структурі частки елект' роенергетики, хімічної та нафтохімічної промисловості, дере' вообробної і целюлозно'паперової промисловості та харчової промисловості, зменшилась паливна промисловість, мета' лургія, машинобудування і металообробка, промисловість будівельних матеріалів, легка промисловість. Так, концентрація промислового виробництва у Білій Церкві сприяла розвитку промислового вузла, який у внутрішньообласному і республіканському поділі праці виділяється виробництвом продукції машинобудування та хімічної промисловості. Промисловий комплекс м. Києва спеціалізується на хімічній і нафтохімічній промисловості, машинобудуванні (зокрема електронній промисловості) і металообробці, вироб' ництві паперової та картонної тари, легкій і харчовій промис' ловості, особливо високий рівень розвитку хіміко'фармацев' тичної промисловості. Агрокліматичні умови Київської області сприятливі для розвитку агропромислового комплексу. Разом з тим, внаслідок аварії на ЧАЕС, значна частина території області за' бруднена радіонуклідами, що обмежує сільськогосподарську діяльність, особливо в північних і північно'західних районах. Сільське господарство області спеціалізується на рослин' ництві буряківничо'зерново'льонарського напряму, молочно' м’ясному тваринництві та птахівництві. Розвинута також ба' гатогалузева харчова промисловість. На території Київської області виділяється три спеціалізо' вані господарські підрайони: Київський приміський (або Цен' тральний) промислово'аграрний; Північний (Поліський) аг' рарно'промисловий; Південний (лісостеповий) індустріаль' но'аграрний. 661
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
У Черкаській області розвинутий Черкаський промисло' вий вузол, який спеціалізується на хімічній і нафтохімічній промисловості (особливо промисловості хімічних волокон і ниток), приладобудуванні, машинобудуванні для тварин' ництва й кормовиробництва, виробництві швейних і елек' тронних машин, легкій та харчовій промисловості. Фор' мується Звенигородсько'Ватутінський промисловий вузол по виробництву вогнетривів, бентонітових глин для чорної мета' лургії, паливній і харчовій промисловості та Смілянський, Кам’янський і Уманський багатогалузеві промислові центри (галузі спеціалізації — машинобудування і металообробка). В області сформувалися такі агропромислові спеціалізо' вані комплекси: бурякоцукровий, плодоовочеконсервний, олійно'жировий, м’ясопромисловий і молокопромисловий, а навколо м. Черкас — сільське господарство приміського типу. На території Черкаської області виділяються два госпо' дарські промислово'аграрні підрайони: Північно'Східний, ос' новою якого є Черкаський промисловий вузол, та Південно' Західний, що формується на базі Звенигородсько'Ва' тутінського промислового вузла та Уманського промислового центру. В найближчій перспективі передбачається такий функціональний розподіл території регіонів Центрального економічного району: функціональна зона урбанізації Київської області разом з м. Києвом охопить понад 3/5 тери' торії, де будуть переважати території з середнім рівнем вироб' ничо'містобудівного освоєння (1/3) і найбільш високим (4% території); функціональна зона сільського і лісового господар' ства складатиме понад 1/3 земельної площі. Невисоку питому вагу (близько 3%) займе функціональна зона природно'рекре' аційних ландшафтів регіонального значення, що охороняють' ся. Функціональна зона урбанізації Черкаської області охо' пить близько 1/5 її території, зокрема підзона з середнім рівнем містобудівельного освоєння до 12 і з високим — понад 8%; високу питому вагу (близько 3/4 території) складатиме функціональна зона сільського і лісового господарства; 662
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
функціональна зона природно'рекреаційних ландшафтів регіонального значення, що охороняються, становитиме понад 6% території області. Удосконалення територіальної організації продуктивних сил в Центральному регіоні необхідно здійснювати шляхом розширення в м. Києві і створення у м. Черкасах та прилеглих до них територій технопарків із спеціалізацією на точному, сільськогосподарському машинобудуванні (м. Черкаси) на базі машинобудівельних підприємств, науково'технічних ор' ганізацій та галузевих учбових закладів, а також харчової і лег' кої промисловості; подальшого розвитку сільського господар' ства з поглибленням на спеціалізації приміського типу; фор' мування розвинутих туристичного і рекреаційного комплек' сів, зокрема відновлення раніше існуючих і створення нових районів короткострокового відпочинку населення. Територіальна організація продуктивних сил району в найближчій перспективі матиме такі пріоритетні напрями розвитку: поліпшення економічної ситуації в цілому і, зокре' ма, в м. Києві, Черкасах і промислових центрах; ефективне ви' користання всіх позитивних чинників геополітичного стано' вища м. Києва, підвищення його структуроформуючої ролі як центру розвитку ринкової інфраструктури, транспорту і торгівлі, а також наукоємних галузей промисловості; удоско' налення територіальної структури господарського комплексу в напрямі скорочення екоємних виробництв, формування раціонального розселення в межах Київської агломерації, підвищення економічної діяльності в середніх і малих містах, особливо периферійних поселеннях; реабілітація і введення в обіг забруднених радіонуклідами територій, рекультивація те' риторій, порушених промисловою діяльністю; посилення соціальної орієнтації економіки, прискорення розвитку харчо' вої промисловості не лише у виробничо'територіальних цент' рах, але і в малих та середніх містах; реконструкція і технічне переоснащення промислових підприємств машинобудування й хімічної промисловості з метою розвитку наукоємних та ек' спортоорієнтованих галузей промисловості із залученням 663
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
місцевого науково'технічного потенціалу, розвиток техно' логічного прогресу за рахунок пріоритету розвитку галузей по виробництву кінцевої продукції високої наукоємності, а також створення нових прогресивних форм господарювання. Південний економічний район. На розміщення продук' тивних сил району, їх територіальну організацію значний вплив має його вигідне географічне положення, зокрема вихід до Чорного моря, наявність комплексу корисних копалин, ро' дючих земель. Південний економічний район займає 18,8% території, тут проживає 15,5% населення країни. У районі зосереджено 15,5% природно'ресурсного потенціалу країни (в грошовому обчис' ленні), зокрема мінерально'сировинні ресурси становлять 2,8%, водні — 22,2, земельні — 20, лісові — 4,7, фауністичні — 20,5 і природно'рекреаційні — 27,4%. У їх компонентному складі пе' реважають земельні, водні та природно'рекреаційні ресурси. Індекс інтегрального показника природно'ресурсного по' тенціалу становить відносно до України — 1,33. Виробничий потенціал території становить 10,5% від загального в України, а трудоресурсний потенціал — 15,4%. Обсяг реалізованої про' дукції промисловості сягає 6,9% в Україні, валової продукції сільського господарства — 15,9% від виробленої в Україні, інве' стицій в основний капітал — 14,7% від загальноукраїнських, об' сяг створеної валової доданої вартості — відповідно 12,7% від загальнодержавного виробництва ВДВ (табл. 18.8). На початок поточного десятиліття Південний еко' номічний район склався, як промислово'аграрний район, де співвідношення промисловості й сільського господарства складало 2,1:1,0. В загальнодержавному поділі праці основні галузі економіки району характеризувалися такими ко' ефіцієнтами локалізації: промисловість — 0,75, сільське госпо' дарство — 1,22, транспорт і зв’язок — 1,60. Коефіцієнт зосере' дження випуску товарів і послуг основних господарськофор' муючих галузей економіки району складає 0,340. Аналіз динаміки територіально'галузевої структури про' мисловості за 1990'2005 рр. свідчить про значні зміни її в усіх 664
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
регіонах. При збільшенні в галузевій структурі частки елект' роенергетики, металургії, хімічної та нафтохімічної промисло' вості, скорочується частка паливної промисловості, машино' будування та металообробки, деревообробної і целюлозно'па' перової промисловості, промисловості будівельних ма' теріалів, легкої і харчової промисловості. Основою агропромислового комплексу Автономної Рес' публіки Крим є сільське господарство. Рослинництво спеціалізується на виноградарстві і зерновому господарстві, тваринництво — переважно на молочно'м’ясному напрямі. В регіоні сформувалися: плодоовочепромисловий, ефіро' олійний, тютюнопромисловий, зернопромисловий, м’ясо', мо' локо' і птахопромисловий спеціалізовані агропромислові ком' плекси. В АРК сформовано шість промислових вузлів, зокрема ба' гатогалузеві: Сімферопольський (машинобудування, харчова, легка, промисловість будівельних матеріалів), Севастопольсь' кий (судно' і приладобудування, рибообробна, виноробна, промисловість будівельних матеріалів), а також Керченський (гірничо'металургійна, рибообробна, суднобудування, про' мисловість будівельних матеріалів) і Краснопереконський (виробництва основної хімії). Крім того, утворюється Джан' койський промисловий вузол (машинобудування, харчова промисловість). На території АРК функціонує вісім спеціалізованих гос' подарських підрайонів: Центральний промислово'аграрний з промисловим центром — м. Сімферополь; Південно'Західний промислово'аграрний, який включає територію підпорядку' вання Севастопольській міській раді; Південнобережний підрайон — рекреаційний, промислово'аграрний з промисло' вими центрами — м. Ялта і м. Алушта; Південно'Східний про' мислово'аграрний, рекреаційний підрайон з промисловим центром — м. Феодосія; Західний рекреаційний, аграрно'про' мисловий підрайон, який займає в основному Тарханкутський півострів з промисловим центром — м. Євпаторія; Північно' Західний промислово'аграрний підрайон з промисловим цен' 665
666
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì2 ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãî íàñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó íàñåëåííÿ,ìëí. ãðí.*. ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, ìëí..ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, ïîñëóã),ó â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí.
Ïîêàçíèêè
ϳâäåííèé ðàéîí 113,4 7156,3 63,0 65,9 3128,3 30961 4298 11149 22508,9
Óêðà¿íà 603,5 47280,8 78,0 67,7 20295,7 244497 5114 75714 326543,9
5080,9
2740
3633
7309
899,7
62,9
76,0
1994,3
26,1
ÀÐÊ
956,1
423
4557
1724
176,9
94,2
421
378,6
0,9
ì. Ñåâàñòîïîëü
Таблиця 18.8
6826,2
1963
4284
5337
534,7
66,8
50
1229,5
24,6
7228,0
5137
5245
12792
1039,4
66,0
73
2415,7
33,3
2417,7
886
3287
3799
477,6
60,4
40
1138,2
28,5
Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà
Основні показники соціально1економічного розвитку Південного економічного району (2004 р.)
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
* Äàí³ çà 2003ð.
Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà ó ïîð³â66257 íÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí.ãðí. Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèö1026163 òâà, ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ, ìëí. ãðí*. Íàÿâí³ äîõîäè íàñåëåííÿ 206594 ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íàíîì³íàëüíà çàðîá³òíà ïëàòà íàéìàíèõ 590 ïðàö³âíèê³â, ìëí.ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â ó óñ³õ ñïåö³àëüíîñòåé: 223,3 âñüîãî, òèñ.îñ³á 47,4 íà 10 000 íàñåëåííÿ 2091 42340 7445 543 10,8 54,2
10524 107504 28071 544 32,4 45,3
1,9 49,8
594
1460
6271
–
4,4 36,1
565
5001
25101
2304
11,3 46,9
566
9933
49892
3859
4,0 35,6
451
4232
22006
2270
Продовження табл. 18.8 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
667
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
тром — м. Красноперекопськ; Північний аграрно'промисло' вий, що займає північну і центральну частину північного Кри' му з головним промисловим центром — м. Джанкой; Східний промислово'аграрний, розташований на Керченському півос' трові з промисловим центром — м. Керч. У межах Кримського півострова розташований Кримсь' кий рекреаційний регіон з Євпаторійським, Феодосійським і Ялтинським рекреаційними районами та курортними місце' востями і зонами короткотермінового відпочинку. В області сформований Миколаївський промисловий ву' зол, який у внутріобласному поділі праці виділяється вироб' ництвом продукції машинобудування (суднобудування і підйомно'транспортне машинобудування), кольорової мета' лургії, харчової і легкої промисловості. У Миколаївській області функціонує два спеціалізованих господарських підрайони: Північний і Південний промисло' во'аграрний з розвинутим портовим і рекреаційним господар' ством. В Одеській області виділяється Одеський промислово' транспортний вузол (Одеса, Іллічівськ, Південний), який має багатогалузеву спеціалізацію. Зокрема, тут розвинуті окремі галузі морегосподарського комплексу, а також машинобуду' вання і металообробка, харчова й легка промисловість. Функціонують також п’ять спеціалізованих господарських підрайонів: Північний, Центральний, Приміський, Південно' Західний, Придунайський. У Херсонській області сформувався Херсонський промис' ловий вузол (суднобудування і судноремонт, харчова й текс' тильна промисловість) та формується Каховсько'Бериславсь' кий промисловий вузол (машинобудування і металообробка, харчова промисловість та промисловість будівельних ма' теріалів). Основні промислові багатогалузеві центри — м. Бе' рислав, Нова Каховка і Каховка. На території області виділя' ються чотири спеціалізовані господарські підрайони: Півден' но'Західний (Нижньодніпровський) промислово'аграрний, основою господарського комплексу якого є Херсонський про' 668
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
мисловий вузол; Східний промислово'аграрний з головними промисловими центрами — Нова Каховка і Каховка; Північний агропромисловий, що включає промислові центри Берислав, Нововоронцовка і Високопілля; Приморський про' мислово'аграрний підрайон з промисловими центрами Генічеськ, Скадовськ, Новоолексіївка. Специфічні особливості має Причорноморський регіон Південного економічного району, зокрема: приморсько'фасад' ний тип територіальної організації продуктивних сил, а також портово'промислові комплекси, промислові вузли, курортне господарство, які складають основу його економічних центрів. У регіоні виділяються такі функціональні комплекси: морего' сподарський, рекреаційний, інноваційний, машинобудівний, агропромисловий, виробництво товарів народного споживан' ня, будівельно'інвестиційний, оборонний, комплекс галузей соціально'культурної сфери. У найближчій перспективі в регіонах Південного еко' номічного району передбачається такий функціональний роз' поділ території: в Автономній Республіці Крим функціональ' на зона урбанізації охопить майже одну третю частину тери' торії, з якої до 70% займуть території з середнім рівнем місто' будівного освоєння і лише 1/3 — з найбільш високим; функціональна зона сільського господарства займе майже 1/3 території, більше як 1/5 охопить функціональна зона природ' но'рекреаційних ландшафтів, що охороняються. У Мико' лаївській області функціональна зона урбанізації охопить більше 1/3 території, де будуть переважати масиви з середнім рівнем містобудівного освоєння, незначну питому вагу займа' ють території з найбільш високим рівнем урбанізації; близько 2/3 території становитиме функціональна зона сільського гос' подарства, незначну — природно'рекреаційні ландшафти, що охороняються. В Одеській області функціональна зона ур' банізації займе 1/3 території, причому переважно з середнім рівнем виробничо'містобудівного освоєння, і тільки територія м. Одеси матиме найбільш високий рівень містобудівного ос' воєння; близько 2/3 території області займе функціональна 669
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
зона сільського господарства і лише 2% — зона природно'рек' реаційних ландшафтів регіонального значення, що охороня' ються. В Херсонській області функціональна зона урбанізації охопить 1/3 території, близько 3/5 якої становитимуть тери' торії середнього рівня містобудівного освоєння і 1/3 — найбільш високого рівня; понад 1/2 території області охопить функціональна зона сільського господарства та близько 13% — природно'рекреаційні ландшафти регіонального значення. Основні напрями розвитку і територіальної організації гос' подарського комплексу Південного економічного району на' ступні: в Автономній Республіці Крим нова демографічна і трудоресурсна ситуація повинна використовуватись для поси' лення всього потенціалу сервісу і рекреаційної сфери; в Одеській області необхідно перепрофілювати екоємні вироб' ництва, в першу чергу хімічної і нафтохімічної промисловості, залучати до використання всі рекреаційні ресурси. Особливої уваги потребує розвиток виробничої інфраструктури Одесько' го транспортно'промислового вузла і всієї рекреаційної зони; в Миколаївській області доцільно обмежити нарощування по' тужностей Південноукраїнської АЕС; в Херсонській області необхідно удосконалити галузеву і територіальну структуру промислового виробництва за рахунок поглиблення спеціалізації області на екофільних галузях машинобудування. Подільський економічний район має комплекс природно' економічних передумов, який найбільш сприятливий для роз' витку агропромислового виробництва. Разом з тим, розвиток промисловості, зокрема важкої, обмежений недостатньою мінерально'сировинною базою (крім природно'будівельних матеріалів та сировини для їх виробництва), первинною відсутністю паливної сировини. Розвиток електроенергетики (Хмельницька АЕС) сприяв економічному зростанню району. Подільський район займає 10,1% території України, тут зосе' реджено 8,4% природно'ресурсного потенціалу (в грошовому еквіваленті), зокрема: мінеральні ресурси — 0,7, водні — 7,7, зе' мельні (ґрунтові) — 14,3, лісові — 7,8 і рекреаційні ресурси — 4,8% країни. Як видно з наведених даних, особливо виділяють' 670
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ся за питомою вагою земельні ресурси, що обумовлює високий ступінь спеціалізації району на сільськогосподарському ви' робництві (індекс 2,06 при 1,00 в Україні). Виробничий по' тенціал території за вартістю основних фондів становить 5,7% загального обсягу їх в Україні, а трудоресурсний потенціал — 8,4% при такій же концентрації населення. Обсяг реалізованої продукції промисловості сягає 3,2% в Україні, валової про' дукції сільського господарства — 12,7% від виробленої в Ук' раїні, інвестицій в основний капітал — 4,7% від загальноук' раїнських, обсяг створеної валової доданої вартості — відповідно 5,7% від загальнодержавного виробництва ВДВ (табл. 18.9). На початок 2000'х років Подільський економічний район мав сталу аграрно'промислову спеціалізацію. В загальнодер' жавному поділі праці основні галузі економіки району харак' теризувалися такими коефіцієнтами локалізації: промис' ловість — 0,73, сільське господарство — 2,15, транспорт і зв’язок — 0,95. Коефіцієнт зосередження випуску товарів і по' слуг основних господарськоформуючих галузей економіки становив 0,376. Аналіз динаміки територіальної і галузевої структури еко' номіки за 1990'2005 роки свідчить про значні зміни її в усіх об' ластях Подільського економічного району. Відбулося підви' щення питомої ваги обробних галузей порівняно з видобувни' ми в промисловості регіону, що свідчить про зміни її виробни' чої спеціалізації в напрямі інтенсивних виробництв. В галу' зевій структурі відбулись зміни в напрямі збільшення питомої ваги електроенергетики, металургії, харчової промисловості при зменшенні частки хімічної та нафтохімічної промисло' вості, машинобудування і металообробки, деревообробної і це' люлозно'паперової промисловості, промисловості будівель' них матеріалів і легкої промисловості. Відносно висока концентрація промислового виробництва в межах обласного центру сприяла формуванню Вінницького промислового вузла (в складі Вінниці, Гнівані, Сутисків, Ка' линівки, Турбова), який у внутріобласному і республікансько' 671
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Таблиця 18.9 Основні показники соціально1економічного розвитку Подільського економічного району (2004 р.) Ïîêàçíèêè 2
Óêðà¿íà
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì 603,5 ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãî 47280,8 íàñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ 78 ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî 67,7 íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷- 20295,7 íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü 244497 (ó ôàêò.ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó 5114 íàñåëåííÿ, ãðí.* ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé 75714 êàï³òàë, ìëí..ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, ïîñëóã),ó â³äïóñê- 326543,9 íèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà 66257 ó ïîð³âíÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí.ãðí. Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó ôàêòè÷- 1026163 íèõ ö³íàõ, ìëí..ãðí. Íàÿâí³ äîõîäè íàñåëåííÿ 206594 ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà íîì³íàëüíà çàðîá³òíà ïëàòà 590 íàéìàíèõ ïðàö³âíèê³â, ìëí. ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â ó óñ³õ ñïåö³àëüíîñòåé: 223,4 âñüîãî, òèñ.îñ³á 47,4 íà 10 000 íàñåëåííÿ * Äàí³ çà 2003 ð³ê.
672
ðàéîí 60,9
íèöüêà 26,5
ñüêà 13,8
íèöüêà 20,6
4227,7
1720,1
1119,6
1388,0
69
65
81
67
47,7
47,3
42,7
52,2
1682,1
720,8
387,7
573,6
13963
6167
3098
4698
3275
3534
2741
3337
3532
1155
632
1745
10247,4
4951,7
1668,4
3627,3
8384
3631
1946
2807
57940
25287
13374
19279
16082
6765
3857
5460
414
435
388
419
19,0 45,0
8,2 48,1
5,4 48,4
5,4 39,0
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
му поділі праці спеціалізується на виробництві продукції ма' шинобудування, хімічної, харчової, легкої промисловості і промисловості будівельних матеріалів. Невеликі промислові вузли формуються на базі Ладижинської ГРЕС і промисло' вості м. Могилів'Подільського, галузями спеціалізації яких є електроенергетика, машинобудування, промисловість будма' теріалів, харчова і мікробіологічна промисловість. У Тернопільській області понад 2/3 промислової про' дукції виробляється у м. Тернополі, де сформувався промис' ловий вузол, переважно по виробництву продукції машинобу' дування, легкої і харчової промисловості. В області сформовано два вузли: Хмельницький із спеціалізацією на машинобудуванні, легкій і харчовій промис' ловості та Кам’янець'Подільський, який спеціалізується на машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів, легкій і харчовій промисловості. В Подільському економічному районі утворився досить потужний лісостеповий аграрний територіальний комплекс, поширені агропромислові спеціалізовані комплекси: буряко' цукровий, зернопромисловий, плодоовочеконсервний, олійно'жировий, м’ясо' і молокопромисловий. Навколо об' ласних центрів і великих міст розвивається приміський аграр' но'промисловий комплекс. Подільський економічний район має внутрішні відмінності щодо територіальної організації продуктивних сил. Так, у Вінницькій області виділяється три спеціалізованих госпо' дарських підрайони: Північний промислово'аграрний, Півден' но'східний аграрно'промисловий, Південний (Придністровсь' кий) аграрно'промисловий; в Тернопільській: Центральний промислово'аграрний, Південний і Північний аграрно'промис' лові; в Хмельницькій — Центральний і Північний промислові та Південний аграрно'промисловий підрайон. У найближчій перспективі передбачається наступний функціональний розподіл території Подільського економічно' го району: у Вінницькій області функціональна зона сільсько' го господарства охопить понад 4/5, зона урбанізації переваж' 673
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
но високого і середнього рівня містобудівного освоєння — 9% і природно'рекреаційних ландшафтів, що охороняються, — понад 9% території; в Тернопільській області — функціональ' на зона сільського господарства разом з лісовим — 3/4 тери' торії, урбанізована територія середнього рівня містобудівного освоєння — близько 6%, функціональна зона природно'рекре' аційних ландшафтів, що охороняються, — понад 1/5 території; в Хмельницькій — функціональна зона сільського господарст' ва — 3/4 площі, урбанізовані території з середнім рівнем місто' будівного освоєння — 15%, територія природно'рекреаційних ландшафтів, що охороняються, — займе близько 12%. У Подільському економічному районі у функціональній підзоні сільського господарства рекомендується посилити інтенсивний розвиток галузей сільськогосподарського вироб' ництва, які визначають його спеціалізацію в республікансько' му поділі праці та агропромислову інтеграцію. В районі перед' бачається випереджуючий розвиток територій природно'рек' реаційних ландшафтів, що охороняються. В підзонах ур' банізації рекомендується обмеження зростання великих міст і нового промислового виробництва. Територіальна організація продуктивних сил в районі у най' ближчій перспективі матиме такі пріоритети: досягнення тери' торіальної збалансованості сировинних та переробних галузей агропромислового комплексу, покращення розселення населен' ня і розвитку соціальної сфери, удосконалення природокористу' вання, нарощування виробництва екологічно чистої сільського' сподарської продукції, надання пріоритетного розвитку агро' промисловому, рекреаційному і туристичному комплексам. Поліський економічний район. В Поліському районі зосе' реджено 16,9% території, 10% населення, 9,5% трудових ре' сурсів і 7,4% виробничого потенціалу України. Тут вироб' ляється 13,6% сільськогосподарської і 4,5% промислової про' дукції країни. Обсяг інвестицій в основний капітал сягає 6,4% від загального показника по країні, а обсяг створення валової доданої вартості складає 6,7% від загальнодержавного вироб' ництва ВДВ (табл. 18.10). 674
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Таблиця 18.10 Основні показники соціально1економічного розвитку Поліського економічного району (2004 р.) Ïîêàçíèêè
Óêðà¿íà
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì2 ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãî íàñåëåííÿ, òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñåëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè,çàéíÿò³ â óñ³õ ñôåðàõ åêîíîì³÷íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà äóøó íàñåëåííÿ, ãðí.* ²íâåñòèö³¿ â îñíîâíèé êàï³òàë, ìëí. ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, ïîñëóã),ó â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïîäàðñòâà ó ïîð³âíÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí.ãðí. Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ, ìëí..ãðí.
603,5
Ïîë³ñüêèé Âîëèí- Æèòî- гâíåí- ×åðí³ã³âðàéîí ñüêà ìèðñüêà ñüêà ñüêà 102,1 20,2 29,9 20,1 31,9
47280,8
4738,5
1044,8
1345,3
1160,7
1187,7
78
46
52
45
58
37
67,7
53,6
50,4
56,5
47,1
59,7
20295,7
1929
423,9
561,6
437,4
506,1
244497
16342
3512
4201
4053
4576
5114
3419
3339
3074
3475
3764
75714
4995
1064
854
1937
1140
326543,9
14785,5
2827,6
3626,7
3869,0
4462,2
66257
8985
1976
2247
1926
2836
1026163
75826
13056
19814
16346
26610
675
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Продовження табл. 18.10 Ïîêàçíèêè
Óêðà¿íà
Íàÿâí³ äîõîäè íà206594 ñåëåííÿ ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà íîì³íàëüíà çà590 ðîá³òíà ïëàòà íàéìàíèõ ïðàö³â-íèê³â, ìëí. ãðí ʳëüê³ñòü ë³êàð³â ó óñ³õ ñïåö³àëüíîñòåé: âñüîãî, òèñ.îñ³á 223,4 íà 10 000 íàñåëåííÿ 47,4
Ïîë³ñüêèé Âîëèí- Æèòî- гâíåí- ×åðí³ã³âðàéîí ñüêà ìèðñüêà ñüêà ñüêà 18197
3857
5226
4251
4863
448
412
434
506
438
18,3 38,5
4,1 38,9
5,3 39,0
4,6 39,5
4,3 36,3
* Äàí³ çà 2003 ð³ê
У Поліському районі зосереджено 10% природно'ресурс' ного потенціалу держави (в грошовому обчисленні), в тому числі: мінеральних ресурсів — 2,3%, водних — 11,7, земельних — 13,2, лісових — 28,1, фауністичних — 15,7 і природно'рекре' аційних — 8,2%. У регіональній компонентній структурі найбільшу питому вагу складають земельні, водні та лісові ре' сурси, що є одним із визначальних чинників напряму спеціалізації господарського комплексу регіону. Аналіз територіальної диференціації природно'ресурсно' го потенціалу України (індекси, грн/га) свідчить, що в Поліському економічному районі показник інтегрального ре' сурсного потенціалу найнижчий — 0,59 (в Україні — 1,00), особливо мінерально'сировинних ресурсів — 0,19. На початок 2000–х років Поліський економічний район сформувався, як аграрно'промисловий. У загальнодержавно' му поділі праці основні галузі економіки району характеризу' валися на цей період такими коефіцієнтами локалізації: про' мисловість — 0,73, сільське господарство — 1,99, транспорт і зв’язок — 0,99. Коефіцієнт зосередження випуску товарів і по' слуг основних господарськоформуючих галузей економіки району склав 0,340. 676
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
У Поліському районі в розрізі областей є суттєві відмінності щодо функціонального розподілу території, спеціалізації та локалізації промислового й сільськогоспо' дарського виробництва, а також внутрішніх територіальних особливостей. За 1990'2005 рр. відбулись зрушення в територіально'га' лузевій структурі промисловості району. При збільшенні ча' стки в галузевій структурі електроенергетики, паливної, мета' лургійної, хімічної та нафтохімічної промисловості, деревооб' робної і целюлозно'паперової та харчової промисловості, ско' ротилась питома вага машинобудування і металообробки, про' мисловості будівельних матеріалів і легкої промисловості. Висока концентрація промислового виробництва спосте' рігається у м. Луцьку, де сформований Луцький промисловий вузол, який у внутріобласному поділі праці спеціалізується на хімічній, легкій, харчовій промисловості, машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів. Невеликі промислові вузли формуються в районі Нововолинська на базі паливної промисловості (видобуток вугілля), машинобудування, легкої і харчової галузей та Ковеля на основі розвитку транспортно' го господарства, сільськогосподарського машинобудування, харчової та легкої промисловості. На території Волинської області утворюються агропро' мислові комплекси рослинницького (бурякоцукровий, плодо' овочеконсервний та льонопромисловий) і тваринницького на' прямів (молоко', м’ясо' та птахопромисловий). Щодо внутрішніх відмінностей господарської організації території, то в області сформувалися два спеціалізовані госпо' дарські підрайони: Південний і Північний промислово'аг' рарні. У Житомирській області сформувався Житомирсько'Бер' дичівський промисловий вузол, основою галузевої спеціалізації якого є машинобудування, легка і харчова про' мисловість. В області розвинутий агропромисловий комплекс рослин' ницького напряму — льонопромисловий, бурякоцукровий, 677
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
зерновокартопляноспиртовий, плодоовочеконсервний і хме' лепромисловий та тваринницького напряму — м’ясо' і моло' копромисловий. Розвинуте також сільське господарство приміського типу овочево'молочно'м’ясного напряму. В Житомирській області сформовані два спеціалізовані господарські підрайони: Лісостеповий агропромисловий (Лісостеповий південь), з промисловим центром м. Бердичів та Поліський промислово'аграрний (Лісова північ), основни' ми промисловими центрами якого є м. Житомир і Новоград' Волинський. Відносно висока концентрація промислового виробництва у Рівненській області сприяла формуванню Рівненсько'Здол' бунівського промислового вузла, який у внутрішньообласно' му і загальнодержавному поділі праці спеціалізується на ви' робництві продукції хімічної та нафтохімічної промисловості, машинобудуванні, промисловості будівельних матеріалів, хар' човій і легкій промисловості. В області розвивається новий промисловий вузол в зоні Рівненської АЕС — Кузнецовсько'Сарненський, галузями спеціалізації якого є електроенергетика і машинобудування, металообробка, харчова промисловість, розвинуті легка і дере' вообробна промисловість. В області розвинутий агропромисловий комплекс. Провідне місце в ньому займає льонопромисловий комплекс (у поліській частині області), бурякоцукровий, хмелепивовар' ний (на півдні) і картоплепромисловий (на півночі), а також зернопромисловий і картоплепромисловий комплекси. Щодо внутрішньообласних територіальних відмінностей господарського комплексу Рівненської області, то на її тери' торії виділяється два спеціалізовані господарські промислово' аграрні підрайони: Північний (Поліський) і Південний (Лісо' степовий). У Чернігівській області спостерігається нерівномірність розміщення промислового виробництва. Промисловий по' тенціал зосереджений переважно в містах Чернігові, Прилу' ках і Ніжині. В той же час, такі міста як Ічня, Новгород' 678
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Сіверський, Щорс, Семенівка мають слабку базу для індустріального розвитку. На території Чернігівської області виділяються три про' мислові вузли: Чернігівський, який спеціалізується на вироб' ництві продукції хімічної, легкої і харчової промисловості та Прилуцький і Ніжинський промислові, які формуються. При' луцький створюється на базі родовищ нафти і природного га' зу, а також переробки сільськогосподарської сировини, Ніжинський спеціалізується на машинобудуванні, харчовій і легкій промисловості. На території області виділяється два спеціалізованих гос' подарських промислово'аграрних підрайони — Північно' західний і Південний. Основний промисловий центр їх є міста Чернігів, Ніжин і Прилуки. У найближчій перспективі передбачається наступний функціональний розподіл території регіонів (областей) Поліського економічного району. Функціональна зона урбанізації Волинської області охо' пить близько 1/3 її площі (території з середнім рівнем вироб' ничо'містобудівного освоєння); сільського господарства ра' зом з лісовим господарством — понад 2/3 загальної земельної площі області; природно'рекреаційних ландшафтів, що охоро' няються, — близько 4% території. Функціональна зона урбанізації Житомирської області охопить 12% її території, у тому числі по 6% з високим і се' реднім рівнем містобудівного освоєння. Високу питому вагу — понад 82% території — займе зона сільського і лісового госпо' дарства. Зона природно'рекреаційних ландшафтів, що охоро' няються, охопить близько 6% площі області. У Рівненській області функціональна зона урбанізації ста' новитиме понад 1/3 (з середнім рівнем виробничо'місто' будівного освоєння), сільського господарства — більше, як 1/2, зона природно'рекреаційних ландшафтів, що охороня' ються, — 12% території області. У Чернігівській області функціональна зона урбанізації охопить майже 1/3 території, в тому числі 6% з високим і близь' 679
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ко 1/4 з середнім рівнем містобудівного освоєння; сільського господарства — понад 3/5 території області. Найбільш перспек' тивною в області є функціональна зона природно'рекреаційних ландшафтів регіонального значення, що охороняються. Вона охопить понад 8% території Чернігівської області. Основними завданнями територіальної організації про' дуктивних сил Поліського економічного району у перспективі будуть: здійснення територіальної регламентації господарсь' кої діяльності з урахуванням радіаційного забруднення тери' торії, реабілітація частини цих земель і залучення їх до госпо' дарської діяльності; покращення територіально'галузевої структури господарства, яка відповідатиме екологічній без' пеці праці та проживання на забруднених територіях; обме' ження розміщення еконебезпечних виробництв, підвищення в структурі виробництва частки наукоємних підприємств, зрос' тання зайнятості в екобезпечній сфері. Карпатський економічний район має комплекс природно' економічних передумов, які найбільш сприятливі для розвит' ку рекреаційного господарства, агропромислового вироб' ництва, особливо плодоовочевого і виноградарськопромисло' вого напрямів, а також деревообробної, гірничовидобувної та хімічної промисловості, окремих галузей машинобудування. Карпатський район займає 9,4% території України, зосере' джує 12% населення. Виробничий потенціал території за вартістю основних фондів становить 9,6% загального обсягу їх в Україні, а трудоресурсний потенціал — 12,1% відповідно. Обсяг реалізованої продукції промисловості сягає 4,9% в Ук' раїні, валової продукції сільського господарства — 10,8% від виробленої в Україні, інвестицій в основний капітал — 9,2% від загальноукраїнських, обсяг створеної валової доданої вар' тості — відповідно 9,2% від загальнодержавного виробництва ВДВ (табл. 18.11). Тут зосереджено 9,7% природно'ресурсного потенціалу держави (в грошовому обчисленні), зокрема: мінеральних ре' сурсів — 4,1%, водних — 20, земельних — 6,2, лісових — 33,7, рекреаційних — 18,9 і фауністичних — 3%. Щодо територіаль' 680
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Таблиця 18.11 Основні показники соціально1економічного розвитку Карпатського економічного району (2004 р.) Ïîêàçíèêè
Óêðà¿íà
Êàðïàòñüêèé ðàéîí 56,6
Çàêàð- ²âàíîïàò Ôðàíê³ ñüêà âñüêà
Òåðèòîð³ÿ,òèñ.êì2 603,5 12,8 ×èñåëüí³ñòü íàÿâíîãî íàñåëåííÿ, 47280,8 6141,6 1248,5 òèñ.÷îë. Ù³ëüí³ñòü íàñå78 109 98 ëåííÿ ÷îë./êì2 Ïèòîìà âàãà 67,7 48,4 37,0 ì³ñüêîãî íàñåëåííÿ, % Òðóäîâ³ ðåñóðñè, çàéíÿò³ â óñ³õ 537,8 ñôåðàõ åêîíîì³÷- 20295,7 2461,7 íî¿ ä³ÿëüíîñò³, òèñ.÷îë. Âàëîâà äîäàíà 244497 22646 4016 âàðò³ñòü (ó ôàêò. ö³íàõ), ìëí.ãðí.* ÂÄ ó ðîçð³ç³ íà 5114 3675 3207 äóøó íàñåëåííÿ, ãðí.* ²íâåñòèö³¿ â îñ75714 6992 1113 íîâíèé êàï³òàë, ìëí. ãðí. Îáñÿãè ðåàë³çîâàíî¿ ïðîìèñëîâî¿ ïðîäóêö³¿ (ðîá³ò, ïîñëóã),ó 326543,9 16002,0 2352,8 â³äïóñêíèõ ö³íàõ âèðîáíèêà, ìëí.ãðí. Âàëîâà ïðîäóêö³ÿ ñ³ëüñüêîãî ãîñïî66257 7136 1415 äàðñòâà ó ïîð³âíÿíèõ ö³íàõ 2000ð. ìëí.ãðí.
Ëüâ³âñüêà
×åðí³âåöüêà
13,9
21,8
8,1
1393,6
2588,0
911,5
100
119
113
42,4
59,9
40,9
513,5
1057,0
353,4
5544
10510547
2539
3958
4049
2771
1589
3634
656
4938,2
7605,7
1105,3
1643
2811
1267
681
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Продовження табл. 18.11 Ïîêàçíèêè Îñíîâí³ çàñîáè âèðîáíèöòâà, ó ôàêòè÷íèõ ö³íàõ, ìëí.ãðí. Íàÿâí³ äîõîäè íàñåëåííÿ ìëí. ãðí. Ñåðåäíüîì³ñÿ÷íà çàðîá³òíà ïëàòà íàéìàíèõ ïðàö³âíèê³â, ìëí.ãðí. ʳëüê³ñòü ë³êàð³â óñ³õ ñïåö³àëüíîñòåé: âñüîãî, òèñ.îñ³á íà 10 000 íàñåëåííÿ
Óêðà¿íà
Êàðïàòñüêèé ðàéîí
Çàêàð- ²âàíîïàò Ôðàíê³ ñüêà âñüêà
Ëüâ³âñüêà
×åðí³âåöüêà
1026163
98580
13886
25163
47085
12446
206594
23492
4285
5198
10883
3126
590
489
479
510
523
441
223,4 47,4
31,2 50,8
5,3 42,3
6,6 47,6
14,5 56,3
4,8 53,3
* Äàí³ 2003 ð.
ної диференціації природно'ресурсного потенціалу (грн/га) інтегральний індекс його становить 1,04 (в Україні — 1,00), особливо виділяються водні, лісові й природно'рекреаційні ресурси. Район дефіцитний за мінеральними і фауністичними ресурсами. На початок 2000'х років Карпатський економічний район склався, як аграрно'промисловий зі значною перевагою сільського господарства над промисловістю (їх співвідношен' ня складає 3,2: 1,0). У загальнодержавному поділі праці ос' новні галузі економіки району характеризуються такими ко' ефіцієнтами локалізації: промисловість — 0,13, сільське госпо' дарство — 1,44, транспорт і зв’язок — 1,24. Коефіцієнт зосере' дження випуску товарів і послуг, який визначає глибину тери' торіальної спеціалізації економіки за основними господарсь' коформуючими галузями найнижчий в Україні — 0,339. За 682
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
період 1990'2005 рр. відбулись зміни у галузевій структурі в напрямі збільшення частки електроенергетики, паливної про' мисловості, металургії, деревообробної і целюлозно'паперової промисловості, промисловості будівельних матеріалів та хар' чової промисловості при зменшенні питомої ваги хімічної і нафтохімічної промисловості, машинобудування і металооб' робки, а також легкої промисловості. На розміщення продуктивних сил Закарпатської області впливає виняткове географічне положення, значні рекреаційні й лісові ресурси, які в комплексі сприяють розвитку багатога' лузевого господарства. В стадії формування знаходяться такі порівняно невеликі промислові вузли, як Берегово'Хустський та Мукачівський. Розвиток сільськогосподарського виробництва і харчової промисловості в Закарпатській області сприяв формуванню агропромислових спеціалізованих комплексів рослинницько' го (плодоовоче', виноградарсько', зернопромислового, тютю' ново'ферментаційного) і тваринницького (м’ясо'молочного та птахопромислового) напрямів. В області існують соціально'економічні відмінності між гірською і рівнинними частинами. На рівнинній зосереджені ос' новні продуктивні сили цього економічного району. Тут розви' нута обробна промисловість (машинобудування, меблева, хар' чова, легка) та інтенсивне сільське господарство; у гірській — добувна промисловість (лісозаготівельна, виробництво будівельних матеріалів), садівництво, виноградарство, м’ясо' молочне тваринництво. Особливо виділяється рекреаційне гос' подарство. Головними природно'рекреаційними ресурсами об' ласті є мінеральні води, а також клімат та рельєф. Тут відомо близько 50 родовищ з лікувальною водою різних типів. В Івано'Франківський області сформовані Івано' Франківський, Коломийський і Калушсько'Долинський про' мислові вузли. У внутріобласному поділі праці Івано' Франківський вузол спеціалізується на виробництві про' дукції машинобудування, радіоелектронної, хімічної, дерево' обробної, харчової і легкої промисловості; Коломийський — на 683
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
машинобудуванні, електротехнічній і легкій промисловості; Калушсько'Долинський — на гірничо'видобувній, нафтопере' робній та хімічній промисловості. Основою формування ос' таннього є використання родовищ нафти та калійної солі. Велика концентрація різних виробництв у м. Львові та відносно великих підприємств паливної, хімічної і наф' тохімічної промисловості в інших містах і селищах області сприяли формуванню потужного Львівського промислового вузла, а також Дрогобицько'Бориславського, Стрийсько'Роз' дольського і Червоноградського. Львівський промисловий вузол спеціалізується на багато' галузевому машинобудуванні, зокрема: автомобіле', приладо' і верстатобудуванні, електронній промисловості, легкій і хар' човій, скляній та фарфоро'фаянсовій, промисловості будівельних матеріалів і деревообробній. Дрогобицько'Бориславський вузол характеризується роз' винутою паливною (газова, нафтопереробна) і хімічною про' мисловістю (калійна), а також машинобудівною і деревооб' робною. Стрийсько'Роздольненський вузол в територіальному поділі праці виділяється сірчано'кислотним і великим ком' плексом інших хімічних виробництв. Червоноградський промисловий вузол спеціалізується на паливній і легкій промисловості та промисловості будівель' них матеріалів. Основною сферою агропромислового комплексу Кар' патського економічного району є сільське господарство, зок' рема: виробництво цукрових буряків, льону'довгунця, зерно' вих культур та вирощування яловичини і м’яса птиці. За спеціалізацією сільськогосподарського виробництва виділя' ються три зони: гірсько'карпатська (переважно м’ясо'молочне скотарство), рівнинна (поєднання м’ясо'молочного скотарст' ва з вирощуванням цукрових буряків, льону'довгунця) та приміська (молочно'м’ясне скотарство, птахівництво, овочів' ництво). До складу агропромислового комплексу області вхо' дять спеціалізовані комплекси рослинницького напряму (зер' 684
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
нопромисловий, бурякоцукровий, плодоовочевий у лісосте' повій зоні та льонопромисловий на Малому Поліссі і в пе' редгірних районах) та тваринницького напряму (м’ясо і мо' лочнопромисловий). Навколо міст розвиваються агропромис' лові приміські комплекси. В межах Карпатського економічного району знаходиться Карпатський рекреаційний регіон загальнодержавного зна' чення, що займає територію Карпат Українських. Рекреаційні центри цього району — Трускавець, Моршин, Немирів, Ярем' ча, Свалява, Міжгір’я та інші; курортні місцевості — Східниця, Комчин і Гірська Тиса; гірськолижні території — Славське, Подобовець, Ворохта, Ясіня, Рахів. Серед основних туристич' них рекреаційних вузлів особливо виділяються Львів, Ужго' род, Мукачів, Яремча, Коломия, Косів, Вижниця. Щодо внутрішніх господарсько'територіальних відмінно' стей, то у Львівській області сформувались три спеціалізовані промислово'аграрні господарські підрайони: Центральний, Південний (також рекреаційний) і Північний. Найбільший промисловий вузол Чернівецької області — Чернівецький, який спеціалізується на машинобудуванні, ме' талообробці, легкій, харчовій і деревообробній промисловості та промисловості будівельних матеріалів. В області фор' мується Новодністровський промисловий вузол, основою спеціалізації якого є енергетичне господарство. В агропромисловому комплексі області сільське господар' ство спеціалізується на тваринництві м’ясо'молочного і рос' линництві зерново'буряківничого напряму. До складу аграр' но'промислового комплексу входять такі спеціалізовані ком' плекси: бурякоцукровий, плодоовочепромисловий, картопле' зерново'спиртовий, льонопромисловий, а також м’ясо' і моло' копромисловий. На території Чернівецької області сформувались три спеціалізовані господарські підрайони: Чернівецько' Придністровський промисловий і рекреаційний, Передкар' патський промисловий, Гірський промисловий і рекре' аційний. 685
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
У найближчій перспективі передбачається такий функціо' нальний розподіл території регіонів (областей) Карпатського економічного району: в Закарпатській області виділяється функціональна зона урбанізації, яка охопить до 16% площі (території з середнім рівнем виробничо'містобудівного ос' воєння). Функціональна зона сільського господарства в поєднанні з лісовим господарством займе 2/5 загальної зе' мельної площі області. Найбільш перспективною, яка відповідає спеціалізації області в загальнодержавному поділі праці, є функціональна зона природно'рекреаційних ланд' шафтів, що охороняються, загальнодержавного і регіонально' го значення. Ця зона включає понад 2/5 території. Функціональна зона урбанізації Івано'Франківської об' ласті охопить близько 1/4 території з середнім рівнем виробни' чо'містобудівного освоєння, сільського господарства разом з лісовим — майже половину загальної земельної площі області. Найбільш перспективною є зона природно'рекреаційних ланд' шафтів, що охороняються, яка займе понад 1/4 території. Функціональна зона урбанізації Львівської області охо' пить понад 70% її території. Виділяються урбанізовані тери' торії з найбільш високим рівнем виробничо'містобудівного освоєння — близько 10%, з середнім — 3/5 території області. Функціональна зона сільського господарства разом з лісовим охопить біля 1/5 території. До найбільш перспективних відно' ситься функціональна зона природно'рекреаційних ланд' шафтів, що охороняються. Вона включає 10% площі області. Функціональна зона урбанізації з високим рівнем виробни' чо'містобудівного освоєння охопить близько 11% території Чер' нівецької області, сільського і лісового господарства — майже 2/3 загальної земельної площі області. Високу питому вагу ста' новитиме зона природно'рекреаційних ландшафтів регіональ' ного значення, що охороняються, — 1/4 території області. Територіальна організація продуктивних сил району буде направлена на: удосконалення територіальної структури про' мислового виробництва за рахунок їх переорієнтації на се' реднє і точне машинобудування, розвиток хімічної, легкої і 686
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
харчової промисловості та лісового господарства; раціональне комплексне використання місцевих мінерально'сировинних ресурсів; ефективне використання місцевих рекреаційних ре' сурсів, створення оздоровчо'туристичного комплексу загаль' ноєвропейського значення; підвищення рівня зайнятості насе' лення в напрямі зростання економічної діяльності в малих і середніх містах та селах району; розширення прикордонного співробітництва.
18.3. Ïðîãíîç òåðèòîð³àëüíî¿ îðãàí³çàö³¿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë ðåã³îí³â Óêðà¿íè Цільова функція перспективної територіальної організації господарства на засадах комплексного (пропорційно'збалан' сованого розвитку) має за мету отримання максимального ефекту від оптимального сполучення в часі та просторі учас' ників економічного циклу. За умов ринку пріоритети ком' плексного розвитку регіональної (рангу великого економічно' го району), обласної, міської, районної економіки акцентують' ся на забезпеченні збалансування в часовому й територіально' му вимірах потоків ресурсів та новостворених вартостей, у той час, коли проблеми забезпечення оптимуму та широти спеціалізації, а також економічної її ефективності вирішують' ся переважно через економічно ефективні за своєю природою ринкові відносини господарювання. Тому надзвичайно важливою є при цьому роль виробни' чих відносин, через які й організується (тобто, впорядко' вується та спрямовується в бажане русло) економічний цикл. Ці відносини створюють так зване “поле” економічної діяль' ності (іноді його називають “економічним простором”, вклада' ючи в це визначення аналогічний зміст), градієнт якого з фор' мально'математичної точки зору великою мірою визначає для кожного учасника економічного циклу можливості й ступінь участі у суспільно'економічних відносинах. Штучне відриван' ня територіальної організації господарства від організації 687
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
відповідних до конкретно'регіональних передумов виробни' чих відносин є не тільки недоцільним, але й досить шкідли' вим. Тобто, однією з основних компонент територіальної ор' ганізації господарства є й організація відповідних до певного моменту й специфічних територіальних передумов господа' рювання виробничих відносин. Звісно, вони мають відповіда' ти загальноекономічним передумовам господарювання в країні, визначеним державною внутрішньою політикою й су' часними світовими загальноекономічними передумовами ве' дення господарювання. При цьому, необхідно виходити з того, що сучасний стан національного господарського комплексу України поки що структурно відповідає все тій же самій індустріальній моделі розвитку суспільного виробництва. Частка важкої індустрії в структурі суспільного виробництва переважає зараз і в до' ступному для огляду періоді, зважаючи на більшість чинників розвитку, залишиться провідною, хоча й зі зменшенням пито' мої ваги сировинних галузей. Структурна організація загаль' норесурсного потенціалу розвитку національної економіки, створюваного її національним багатством, обумовлює форму' вання особливої, відмінної від інших країн спеціалізації госпо' дарства. Україні, на теренах якої сконцентровано на відносно невеликих площах потужні природні та людські ресурси й зо' середжено могутній потенціал засобів виробництва, прита' манний свій шлях розвитку. Його відмінність від існуючих моделей як “індустріально' го”, так і т.з. “постіндустріального”, або “інформаційного” чи “екологічного” суспільства визначається наступним рядом об’єктивних причин: • перш за все — це унікальна наявність ресурсів розвитку важкої індустрії, кваліфікованого промислово'виробничого персоналу, високий загальний рівень середньої й вищої спеціальної освіти населення; • потужний науково'технічний потенціал розвитку національної економіки здатний до швидкого впровадження високих технологій у виробництво; 688
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
• безупинні процеси урбанізації з вираженою концент' рацією суспільно'виробничої активності в містах — регіональ' них центрах зростання; • чітко визначене розмежування спеціалізації між про' мислово'аграрними і аграрно'промисловими регіонами з відповідним превалюванням ділової й виробничої активності перших та наявності застійних явищ в економіці других, за якої індустріальні території (міста, області й економічні райо' ни) створюють основну частку продукції й послуг суспільного виробництва в країні; • відносна недорозвиненість інфраструктурних складо' вих національної економіки по всіх її сферах — виробничій, ринкові та соціальній; • особливе, (транзитне, “буферне”) економіко'політичне положення України на політичній карті світу, з одного боку — “моста” між Сходом і Заходом, Балтією та Чорноморським регіоном, а з іншого боку — невід’ємною часткою Східно' Європейсько'Азійського культурно'політичного та еко' номічного простору. Спираючись на це, основою перспективної моделі розвит' ку національної економіки має стати новий шлях, доволі не' безпідставно, хоча й з певною недосконалістю названий “інно' ваційним”. Скоріше за все, парадигма суспільно'економічного розвитку України несе в собі мультиплікативний зміст, в яко' му прискорене впровадження інновацій є лише однією із скла' дових. Найбільш вдалим з точки зору прискорення еко' номічного зростання за рахунок нововведень, соціалізації й екологізації суспільного виробництва може бути визначення майбутнього національного шляху, як “паритетного розвитку” (тобто стійкого, пропорційно'збалансованого індустріально' інфраструктурного розвитку, відповідного до світових вимог до науково'технічного та технологічного озброєння госпо' дарської діяльності з акцентом на соціальних та екологічних пріоритетах). Дана модель не є принципово новою, а в ній по' новому розставляються акценти на пріоритетах розвитку. В новій парадигмі розвитку в прогнозований період на ба' зовій основі сучасної індустріально'аграрної структури еко' 689
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
номіки перш за все має бути створено потужне інфраструктур' не підґрунтя для динамічних процесів інтенсифікації еко' номічної діяльності на інноваційній основі, глобальне підви' щення ролі виробництв, що виготовляють кінцеву продукцію, а серед них — тих, які зорієнтовані на задоволення потреб ши' роких верств населення у високоякісних товарах і послугах. Кінцевим ефектом мають стати соціально'екологічні ефекти підвищення добробуту населення й досягнення природно'гос' подарської збалансованості, одночасна “соціалізація природи” та “екологізація суспільства”. Паритетний розвиток може і має стати тим особливим шляхом для України, який дозволить їй, не втрачаючи національної специфіки розвитку, скоректувати загально цивілізаційні пріоритети та принципи соціально'економічної поведінки щодо національної специфіки господарювання. Саме таке визначення, концептуально відмінне від пропо' нованих досі доволі однобічних засад державного розвитку дозволяє, не відкидаючи загальноцивілізаційних пріоритетів суспільної демократії, сталого розвитку та міжнародної інтег' рації, глибше змістити акценти державної політики в спе' цифіку національного простору, охопити найбільш життєво' важливі проблеми української економіки, а саме: • впорядкування господарських пропорцій як на регіональному, так і на галузевому й секторному рівнях, дієві, а головне — довгостроково'ефективні структурні зрушення в економіці, відповідні до наявних природно'економічних та соціально'економічних передумов регіонального й загально' національного розвитку, формування відповідної раціональ' ної спеціалізації регіональної економіки; • досягнення за рахунок цього оптимального балансу між виробництвом і споживанням у цілому, виробництвом засобів виробництва та предметів споживання, між сировинними і пе' реробними галузями матеріального виробництва, між цим сектором та інфраструктурою; • оптимізацію циклу економічного відтворення, забезпе' чення стійкого накопичення та примноження національного 690
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
багатства, підняття на новий, відповідний до світових стан' дартів рівень добробуту народу; • всебічне підвищення техніко'технологічного рівня ви' робництв та технічного озброєння галузей інфраструктури, паритетне впровадження інновацій в усі галузі господарської діяльності, подолання структурної кризи із забезпеченням відповідного оновлення основних фондів; • соціально та екологічно ефективне розмежування полів діяльності економічних ринкових законів та адміністративно' правових механізмів державного розвитку (податкової систе' ми тощо), захисту населення й навколишнього природного се' редовища, впорядкування нормативно'юридичної бази госпо' дарської діяльності; • подальшу інтеграцію в світове співтовариство, заняття Україною чільного місця на світовій арені як політичного та торгового партнера, входження в європейське співтовариство зі збереженням стратегічного партнерства із країнами СНД, багатополюсну участь у військовому співробітництві на міжнародному рівні. Звідси можна зробити висновок й про особливе місце ком' плексного розвитку продуктивних сил (на засадах вказаної па' радигми) в територіальній організації господарства національ' ної економіки в сучасний період активних суспільно'еко' номічних трансформацій та подальший час динамічних відтворювальних зрушень. Такий комплексний (пропорційно' збалансований, паритетний) розвиток має стати рушійною, системоутворюючою й багато в чому самоорганізуючою силою суспільного виробництва, яка й забезпечує через властивості системності, всеохоплення, збалансованості й пропорційності та ефективні ринкові механізми функціонування продуктив' них сил максимізацію всіх складових соціально'економічного ефекту суспільно'економічної діяльності — економічної, на' уково'технічної, соціальної й екологічної з піднесенням мо' гутності держави у цілому. На основі аналізу сучасного стану територіальної ор' ганізації продуктивних сил та концептуальних положень щодо 691
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
розвитку економіки країни в цілому та концепції регіональної політики держави попередньо визначено основні пріоритети розвитку і розміщення продуктивних сил районів і областей на тривалу перспективу. При цьому враховані тенденції еко' номічного росту, призупинення спаду виробництва у пере' важній більшості галузей та активізація економічної діяль' ності в регіонах в умовах подальшого динамічного розвитку ринкового середовища. З урахуванням тенденцій і ресурсів визначено зміни пропорцій у довготривалій перспективі між різними областями та економічними районами, тобто зміну те' риторіальної організації продуктивних сил у майбутньому в регіональних вимірах. Нова прогнозована територіальна структура господарства свідчить про подальший розвиток те' риторіальних виробничих комплексів областей і районів та інших їх типів як просторових елементів територіальної ор' ганізації продуктивних сил на основі тенденцій попереднього періоду, сучасного стану, бажаних і таких, що є продовженням існуючих тенденцій соціально'економічних процесів. Так, ретроспектива і нинішній стан економіки характери' зується нерівномірністю розміщення та розвитку продуктив' них сил. На території України сформувались високо індустріалізовані гіперурбанізовані регіони південного Донба' су і промислового нижнього Придніпров’я, промислові агло' мерації — вузли з центрами у Києві, Харкові, Львові та інших великих містах, а також промислові центри різних рангів. Виробнича спеціалізація економічних районів, як найбільшої за масштабом форми територіальної організації продуктивних сил складалася протягом значного історичного періоду на основі природно'ресурсної складової, трудового і ви' робничого потенціалів. Галузі спеціалізації як профілюючі ви' робничі системи разом з допоміжними й обслуговуючими галу' зями утворюють індустріально'аграрно'інфраструктурну гос' подарську систему, зміна якої відбувається досить повільно. Виробнича переорієнтація вимагає великих коштів і значного періоду часу. Вона охоплює не лише виробничі, але й соціальні, екологічні та розселенські проблеми, які не можна вирішити за 692
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
короткий історичний період. Найбільш активно змінюються власне не форми територіальної організації продуктивній сил, а насамперед їхня спеціалізація та рівень економічного розвитку. Це обумовлене ринковою кон’юнктурою, втратою місцевими ресурсами конкурентних переваг або їх вичерпанням, обме' женістю власних коштів для розвитку капіталомістких галузей виробництва і концентрацією їх у галузях зі швидким обігом капіталу, що разом характерно для перехідної економіки. Тому і в прогнозованому періоді не відбудеться суттєвих змін форми територіальної організації продуктивних сил, тобто в основно' му не буде створено нових значних територіальних форм розміщення виробництва, лише відбуватиметься певна пере' орієнтація їхньої виробничої спеціалізації. Згідно із сучасною тенденцією найпоширенішою галуззю спеціалізації багатьох регіонів у майбутньому стане харчова промисловість, яка уже зараз є профілюючою у більшості регіонів обласного рангу. Це ж саме стосується промисловості будівельних матеріалів, легкої та лісової і деревообробної галу' зей промисловості. На даний момент (2005 р.) менш, ніж у по' ловині областей галузями спеціалізації є електроенергетика та хімічна промисловість, у шести — паливна промисловість у трьох — металургія. Ці базові галузі економіки є загальнона' ціональними виробничими комплексами, які основною мірою визначають територіальну структуру господарства країни, отож, можна зробити висновок про високі рівні територіальної концентрації (локалізації) даних галузей господарства. В сучасних умовах в економіці більшості районів і облас' тей галузями спеціалізації є такі галузі промисловості, які суттєво не впливають на розвиток науково'технічного прогре' су в інших галузях економіки та їхнє технічне переоснащення. Зокрема, це харчова промисловість і промисловість будівель' них матеріалів. Лише у двох економічних районах та окремих промислових агломераціях і центрах галузями спеціалізації є машинобудування, хімія, металургія, які є за сутністю інно' ваційними та наукомісткими і мають суттєвий вплив на розви' ток продуктивних сил різних галузей економіки. Насамперед 693
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
це стосується таких промислових центрів, як Дніпропет' ровськ, Донецьк, Запоріжжя, Київ, Луганськ, Львів, Харків то' що. Названі центри і в довгостроковій перспективі будуть ба' зою розвитку наукомістких виробництв і технічного переосна' щення галузей господарства країни, що позитивно позначить' ся на розвитку продуктивних сил у різних галузях економіки. За оцінкою Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, обсяги промислової продукції до 2015 року при збереженні нинішніх темпів і структури виробництва щорічно зростатимуть не менше, ніж на 3'5%. Можливим є досягнення темпів промислового росту з рівнем 8% річних за умов інтен' сифікації інноваційних перетворень у базових галузях. Однак, найвищі темпи приросту при цьому будуть у легкій, харчовій і деревообробній галузях промисловості та промисловості будівельних матеріалів, а не у високотехнологічних: машино' будівному, хімічному та металургійному комплексі. В регіональ' ному вимірі активізується розвиток промисловості у нинішніх регіонах з аграрно'промисловою та аграрно'інфраструктурною спеціалізацією. Це призведе до того, що територіальна ор' ганізація продуктивних сил на кінець прогнозованого періоду відображатиме її нинішні форми, але при цьому дещо знизиться рівень концентрації промисловості в Донбасі і Придніпров’ї та зросте у західних і центральних регіонах України. Спеціалізація економічних районів і регіонів як їх основна народногосподарська функція, що склалася протягом тривалого часу, охоплює основні виробництва, обслуговуючі та допоміжні. Стрижнем їх є основні — а саме ті виробництва, продукція яких бере участь у міжрегіональному обміні і при цьому має загально' національне значення. Аналіз розвитку галузей спеціалізації по економічних районах у ретроспективі та визначення основних тенденцій їх зміни дає підстави стверджувати, що у довгостро' ковій перспективі формування спеціалізації економічних рай' онів матиме певні особливості (табл. 18.12). Галузі спеціалізації є вирішальними в територіальній ло' калізації промислового комплексу країни, оскільки їхня діяльність зумовлює територіальну концентрацію допоміжних 694
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
та інших виробництв, створюючи таким чином великі тери' торіальні промислові комплекси. До того ж їхній розвиток пов’язаний з використанням місцевих виробничих, природних і трудових ресурсів як матеріальної бази розвитку виробництва. Якщо ж розглядати виробничу спеціалізацію регіонів об' ласного рангу, то найбільш характерним для багатьох з них (табл. 18.13) буде зростання ролі харчової промисловості. Ця галузь разом з промисловістю будівельних матеріалів і легкою є провідною вже у більшості областей України та має вирішальний вплив на територіальну організацію вироб' ництва та її основні форми. У перспективі це призведе до певної зміни кількісних па' раметрів, які характеризують галузі спеціалізації і їх частину в створенні валової доданої вартості. Аналіз свідчить про те, що ВДВ у фактичних цінах найбільше зросла в останні роки в об' ластях з високою часткою аграрного сектору — Волинській, Закарпатській, Івано'Франківській областях. Значно нижчим був цей приріст у високоіндустріальних областях — Дніпропе' тровській, Донецькій, Харківській. Винятком є лише м. Київ, де приріст валової доданої вартості уже довготривалий період є найвищим. Індекси продукції по окремих галузях промисловості за 1990'2005 рр. показують, що темпи росту знижуються у таких галузях, як електроенергетика й паливна промисловість і дещо зростають у хімічній промисловості й машинобудуванні. Індекси промислової продукції по регіонах за цей же період найвищі в Запорізькій, Одеській областях та м. Києві. За той самий період індекси продукції сільського госпо' дарства були найвищими у Закарпатській, Івано' Франківській і Чернівецькій областях. Отже, в довготривалій перспективі за умов збереження нинішніх тенденцій економічного розвитку відбудеться підви' щення ролі харчової і легкої промисловості як галузей спеціалізації економічних районів України і розвитку на їхній базі певних територіальних форм організації. В цілому тери' торіальна експозиція господарської діяльності та її просторові 695
696
Êàðïàòñüêèé Çàêàðïàòñüêà ²âàíî-Ôðàíê³âñüêà Ëüâ³âñüêà ×åðí³âåöüêà Ïîä³ëüñüêèé ³ííèöüêà Òåðíîï³ëüñüêà Õìåëüíèöüêà Ïîë³ñüêèé Âîëèíñüêà Æèòîìèðñüêà гâíåíñüêà ×åðí³ã³âñüêà Ñõ³äíèé Ïîëòàâñüêà Ñóìñüêà Õàðê³âñüêà Äîíåöüêèé Äîíåöüêà Ëóãàíñüêà Ïðèäí³ïðîâñüêèé
Åëåìåíò òåðèòîð³àëüíî¿ ñòðóêòóðè /åêîíîì³÷íèé ðàéîí, ðåã³îí (îáëàñòü)/
Таблиця 18.12
Ãàëóçü ñïåö³àë³çàö³¿ åëåê- ìåòà ìàë³ñîâà ³ ïðîìèñë ïàëè- òðîå- ëóð- øèíî- õ³ì³- äåðåâî- îâ³ñòü ëå- õàðâíà íåðãå- ã³ÿ áóäó- ÷íà îáðîá- áóäìà- ãêà ÷îâà òèêà âàííÿ íà òåð³àë³â + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + • + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + + -
Територіальна структура господарського комплексу України та галузі спеціалізації регіонів
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
-
+ + -
+ + -
+ + + + + + + + -
+ + + + + + -
+ + + + +
Äîíåöüêèé + + + + + -
Åëåêòðîåíåðãåòèêà Ïàëèâíà Ìåòàëóðã³ÿ Õ³ì³÷íà Ìàøèíîáóäóâàííÿ ˳ñîâà ³ äåðåâîîáðîáíà Ïðîìèñëîâ³ñòü áóä³âåëüíèõ ìàòåð³àë³â Ëåãêà Õàð÷îâà
+ + + + + +
Êàðïàòñüêèé + + + +
+ + + +
Ïîä³ëü- Ïîë³ñüñüêèé êèé
Ïðèäí³ïðîâñüêèé + + + + -
+ + +
+ + + + + + + + + +
Таблиця 18.13
+ + + + -
Ïðè÷îðíîÑõ³äíèé Öåíòðàìîðñüëüíèé êèé + + + + + + + + + + + +
Галузі спеціалізації економічних районів України
Ãàëóçü
Äí³ïðîïåòðîâñüêà Çàïîð³çüêà ʳðîâîãðàäñüêà Öåíòðàëüíèé Êè¿âñüêà ×åðêàñüêà ϳâäåííèé ÀÐÊ Ìèêîëà¿âñüêà Îäåñüêà Õåðñîíñüêà
Продовження табл. 18.12 Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
697
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
форми збережуться, відбудуться зміни лише територіальних пропорцій за рахунок зниження частки високоіндустріальних регіонів у суспільному виробництві завдяки прискоренню відтворювальних процесів у поки що відсталих агропромисло' вих регіонах. На період до 2015 року територіальна ор' ганізація продуктивних сил України загалом включатиме рай' они з різною інтенсивністю і результативністю функціонуван' ня продуктивних сил. Зокрема, на тлі загального зростання виробництва валового внутрішнього продукту найменша інтенсивність такого зростання очікується у Поліському, Подільському та Причорноморському економічних районах. Тут індекси динаміки та коефіцієнти інтенсивності динаміки матимуть найнижчі значення, причому найбільш низькі — у Поліському районі (як за песимістичним, так і оптимістичним варіантами). Лише у Волинській області коефіцієнти інтен' сивності динаміки будуть дещо вищі. Цей економічний район матиме в цілому пасивний тип економічного зростання. В інших районах очікується більш активний тип зростан' ня. У них динаміка виробництва ВВП до 2015 року збільшить' ся таким чином, що індекси динаміки на кінець прогнозовано' го періоду будуть вищі, ніж у середньому в Україні. Серед них найбільшою інтенсивністю динаміки відзначатиметься Кар' патський район. У ньому не лише за оптимістичним, але й за песимістичним варіантом коефіцієнти інтенсивності переви' щуватимуть середні значення в Україні. У решті економічних районів індекси динаміки матимуть дещо нижчі значення. Отже, в перспективі до 2015 року територіальна ор' ганізація продуктивних сил характеризуватиметься наявністю районів пасивного й активного розвитку, з різним темпом роз' витку і станом депресивності. Цим буде визначатись також особливість територіальної структури господарства, функціонування ринку праці й капіталів. У межах економічних районів деякі регіони (обласні гос' подарські комплекси) відзначатимуться дещо вищою ак' тивністю економічного розвитку. Це стосуватиметься Київською регіону (Центральний район), Донецького (До' 698
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
нецький район) і Запорізької області (Придніпровський рай' он), у межах яких виділяються центри територіального роз' витку — обласні центри і великі міста. Такий характер територіальної організації продуктивних сил на кінець 2015 р. свідчить про те, що активізація еко' номічного розвитку в регіонах фундуватиметься в прогнозова' ному періоді переважно на ресурсномістких індустріальних виробництвах, які включають агропромислові, енергонаф' тохімічні, металургійно'енергохімічні, металургійно'машино' будівні поєднання виробництв. Все це вимагає оптимізації політики розвитку і розміщен' ня продуктивних сил, визначення головних пріоритетів, роз' робки механізмів і важелів її практичного досягнення у пер' спективі по кожному економічному району. Особливістю державної політики у перспективі є нагальна необхідність конструктивних змін в існуючій структурі госпо' дарського комплексу України і територіальних формувань, які входять до його складу, зокрема регіональних промислових еко' номічних вузлів, в напрямі здійснення соціальної орієнтації економіки, прискореного розвитку обробних і переробних ви' робництв, які випускають кінцеву продукцію — продовольчі та непродовольчі товари для населення. Це дасть можливість по' кращити баланс територіальної організації продуктивних сил держави, її різнорівневих територіальних формувань. Підвищення ефективності територіальної організації про' дуктивних сил необхідно здійснювати шляхом комплексного соціально'економічного розвитку всіх територіальних форму' вань, тобто господарський комплекс їх має бути строго збалан' сований відповідно до можливостей оптимального природо' користування, за соціальними критеріями та інфраструкту' рою. Пріоритет слід надавати комплексному розвитку тери' торії при раціональній спеціалізації в загальнодержавному і внутрірегіональному поділі праці. Управління розвитком те' риторії необхідно здійснювати на основі державного регулю' вання і ринкових відносин. Підвищенню ефективності функ' ціонування територіальних формувань буде сприяти створен' ня завершеної ефективної системи управління. 699
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Розвиток господарського комплексу України та її регіонів неможливий без радикальних змін у галузевих і територіаль' них пропорціях з урахуванням ринкових відносин виробників та споживачів, оптимальних зрушень у територіальному ви' робництві й територіальній структурі. Удосконалення територіальної організації продуктивних сил усіх без винятку економічних районів України необхідно здійснювати у таких основних напрямах: • забезпечити розвиток і розміщення продуктивних сил різних рівнів територіальних формувань шляхом мобілізацій' них важелів економіки, зокрема досягнень науково'технічного прогресу і підвищення на його основі ефективності суспільно' го виробництва; • сприяти комплексному розвитку господарства регіональних формувань різних таксономічних рівнів. Здійснювати комплексування продуктивних сил регіонів, по' будову їх раціональної структури, що передбачає найбільш ефективний розподіл суспільної праці на території, який в конкретних умовах забезпечує раціональну спеціалізацію, ко' оперування і територіальну організацію виробництва; • прискорити розвиток регіонів аутсайдерів, середніх і ма' лих міст; • підвищити рівень ефективності територіальної ор' ганізації продуктивних сил шляхом прискорення і поглиблен' ня процесу наближення виробництва до джерел сировини, па' лива і споживання продукції; • забезпечити вирівнювання соціально'економічного роз' витку регіонів різних таксономічних рангів, які мають природ' ні й економічні передумови для наближення рівнів розвитку; • забезпечити розміщення виробництва з урахуванням оп' тимальної інтеграції та розподілу праці в світовій системі гос' подарства. Стабільність соціально'економічного розвитку регіонів значною мірою залежить від результативності взаємодії різних елементів продуктивних сил, насамперед у сфері матеріального виробництва. Збалансована і ефективна взаємодія людини як 700
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
головної продуктивної сили, засобів виробництва та природних продуктивних сил у сукупності з суспільними відносинами виз' начає їх як системну цілісність. Цілеспрямоване і раціонально орієнтоване їх функціонування забезпечує самовідтворення — соціально'економічної системи. Врахування особливостей кож' ного елемента продуктивних сил, розробка механізму їх ор' ганізації і функціонування забезпечує формування просторо' вих та галузевих соціально'економічних систем з певним харак' тером взаємодії усіх її елементів. Внутрішній взаємозв’язок і взаємообумовленість складових елементів і є тією засадничою умовою, яка впливає на територіальну організацію виробництва і комплексний розвиток регіонів. Для стабільного функціону' вання системи продуктивних сил регіону її елементи повинні бути певним чином визначені і раціонально територіальне ор' ганізовані, структурно і функціонально упорядковані. Регіональні соціально'економічні системи характеризуються специфічністю зв’язків і відношень між елементами продуктив' них сил, їх розвиток — це динамічний і багатоплановий процес, який залежить від сукупності факторів. Кожен з них характери' зується особливостями і масштабами впливу на розвиток і функціонування продуктивних сил. Сучасний стан соціально'економічного розвитку різних регіонів вимагає адекватної новим умовам організації функціонування продуктивних сил. Виявлені та визначені за' кономірності, принципи та фактори розвитку і розміщення про' дуктивних сил і формування економіки регіонів, уточнення сут' ності комплексного розвитку і територіальної організації ви' робництва удосконалюють методологічну основу для розробки конкретних заходів щодо соціально'економічного розвитку регіонів у майбутньому. Конкретними складниками, які впли' вають на розвиток продуктивних сил регіонів і займають провідне місце у відтворювальному процесі, є науково' технічний процес та фінансово'кредитне забезпечення їх роз' витку в умовах дії ефективної системи суспільних відносин. Во' ни повинні бути покладені в основу розробки державної регіональної політики соціально'економічного розвитку. Голо' 701
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
вною метою цієї політики має бути забезпечення стабільного розвитку регіонів та територіальних громад на базі місцевого природно'ресурсного та соціально'економічного потенціалів. Це повинно сприяти зростанню життєвого рівня населення, за' безпечити екологічно сприятливі умови його проживання. Саме аналіз регіональної економіки, визначення тен' денцій розвитку економічних і соціальних процесів, наявного природно'ресурсного та соціального потенціалів може склас' ти ту передпроектну базу, яка послужить науковою основою складання та виконання програм і проектів регіонального і місцевого розвитку. Запорукою реалізації регіональної соціально'економічної політики має стати створення ефективної системи управління, яка повинна забезпечити оптимальне поєднання загальнодер' жавних, регіональних та місцевих інтересів. Змістом уп' равлінської діяльності на різних територіальних рівнях є кон' центрація зусиль суб’єктів господарювання шляхом залучення в господарський обіг наявного потенціалу регіону, мобілізації продуктивних сил на ефективну діяльність з урахуванням су' часної економічної ситуації та територіального поділу праці в країні і за її межами, впливу глобальних процесів на регіональ' ний розвиток. Це стосується вирішення найбільш гострих соціальних, економічних та екологічних проблем, зменшення значної територіальної диференціації соціально'економічного розвитку, надвисокої територіальної концентрації виробництва і населення в окремих регіонах. Наявні регіональні відмінності у рівні життя населення та співвідношенні між доходами на ду' шу населення, негативні соціальні тенденції, що мають місце в регіонах вимагають запровадження політики гарантованих за' гальнодержавних стандартів та нормативів. Для здійснення ефективної регіональної політики держа' ви надзвичайно важливе значення мають достовірні знання сучасного стану соціально'економічного розвитку регіонів. Моніторинг розвитку регіонів, проведений на державному й регіональному рівнях дозволяє визначити основні напрями регіональної політики та забезпечити цілеспрямоване уп' равління її реалізації. 702
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ϲÑËßÌÎÂÀ В процесі роботи над дисципліною “Розміщення продуктив' них сил і регіональна економіка” в даному навчальному посібни' ку охоплено найактуальніші питання розвитку та розміщення продуктивних сил, формування та ефективного функціонування регіональної економіки на етапі відродження й розбудови наці' ональної економіки на засадах інноваційного і сталого розвитку. Результатами навчального процесу повинні стати вивчення студентами місця та ролі розміщення продуктивних сил і регіональної економіки в системі економічних дисциплін, основ' них понять, законів, закономірностей розміщення продуктивних сил і функціонування регіональної економіки. У виданні подано системний опис територіальної організації сфер і галузей народ' ного господарства та регіональної економіки. Особливої уваги приділено розвитку і розміщенню сфери фінансового капіталу, науково'технічного потенціалу та інноваційно'інвестиційних ресурсів національної економіки, прогнозуванню регіонального розвитку, управлінню регіональною економікою. Також сформульовані і показані шляхи розв’язання основ' них проблем розвитку та розміщення всіх компонентів продук' тивних сил, й функціонування економіки регіонів. Територіаль' не господарство, як об’єкт вивчення, розглянуто з позиції сис' темної методології. Узагальнено й подано системний опис гос' подарства макромасштабних економічних районів. До самостійного вивчення запропоновано існуючі кон' цепції, теорії та методи дослідження економічних процесів те' риторій. Подано методологію економічного прогнозування розвитку і розміщення виробництв в галузевому та тери' торіальному розрізах. Загалом, у даному виданні вивчення територіальної ор' ганізації господарства структуроване як за галузевою (розгляд проблем розвитку й розміщення промисловості, АПК та інфраструктури), так і за територіальною (розгляд проблем функціонування господарства економічних районів) ознака' ми. Це дозволяє на протязі вивчення дисципліни скласти сис' тематизоване уявлення про стан, проблеми і перспективи роз' витку продуктивних сил України та методи й засоби досягнен' ня ефективного господарювання в регіональній економіці. 703
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ÒËÓÌÀ×ÍÈÉ ÑËÎÂÍÈÊ ÒÅÐ̲Ͳ Аграрно1промисловий комплекс — сукупність галузей народ' ного господарства, що зайняті виробництвом продукції сільського господарства, її зберіганням, переробкою і доведенням до споживача, а також виробництвом засобів виробництва для такої діяльності. Адекватність (узгодженість) — властивість прогнозу, вимагає узгодження нормативних і пошукових прогнозів різної природи і різного періоду упередження. Адитивний — одержуваний шляхом додавання. Альтернативність (варіантність) — властивість прогнозу, вима' гає розробки варіантів прогнозу, виходячи з варіантів прогнозного середовища. Амортизація — поступове перенесення вартості основних ви' робничих фондів (ОВФ) на вироблений з їх допомогою продукт (пе' ревезення пасажирів, вантажів і інших послуг). Перенесена вартість ОВФ складає частину собівартості продукції й надходить виробни' ку у вигляді частини прибутків, що зараховується в спеціальний гро' шовий фонд (амортизаційний фонд), призначений на повне віднов' лення (реновацію) ОВФ. Аналітично1розрахунковий метод (прогнозування) — заснова' ний на використанні всіх наявних і можливих досягнень в області техніки і технології. Забезпечує вірогідність прогнозу на термін не більш 5 років. Використовується при коротко' і середньостроковому прогнозуванні. Безперервність — властивість прогнозу, вимагає коректування прогнозів у міру надходження нових даних про об’єкт прогнозування. Будівельно1монтажні роботи — роботи з будівництва виробни' чих і невиробничих об’єктів і монтажу (установки) в них обладнання. Бюджетне фінансування — це безповоротне безкоштовне фінансування загальнодержавних функцій, що виконуються різни' ми організаціями відповідно до їх повноважень, встановлених зако' нодавством. Вантаж — прийняті до перевезення транспортом загального ко' ристування для подальшого переміщення в межах держави сировина, паливо, матеріали і готова продукція галузей народного господарства, а також майно, яке належить юридичним та приватним особам. Вантажний потік — кількість вантажів, перевезених окремими видами транспорту у певному напрямку від пункту відправлення до 704
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
пункту призначення за визначений період (звичайно за рік). Являє собою суму відправлених зі станцій, пристаней, портів вантажів у тоннах (або інших одиницях), як в цілому, так і по родах вантажів. Вантажо1 і пасажирооборот — показники виконаної транспорт' ної роботи, визначаються як добуток обсягу перевезень (вантажів чи пасажирів), на відстань їх транспортування. Вантажо1 і пасажиропотік — кількість вантажів (пасажирів), що їх перевозять за певним маршрутом (автомобільним, залізнич' ним, водним шляхом тощо) в певному напряму за певний проміжок часу (рік, місяць, добу). Такі показники є матеріальним виразом транспортно'економічних зв’язків. Вантажообіг нетто експлуатаційний — показник роботи транс' порту з перевезення вантажів з урахуванням фактичної відстані. Вантажообіг регіону — сума вантажообігів, що проходять по те' риторії регіону. Вантажообіг тарифний — показник продукції транспорту в тон' но'кілометрах. Визначається як сума добутків маси окремих вантаж' них відправлень у тоннах на найкоротшу відстань їхнього перевезен' ня в кілометрах. Вантажообіг транспорту — показник продукції транспорту в тонно'кілометрах. Вантажопідйомність рухомого складу — (транспортного засо' бу) — показник потужності транспортних засобів, вимірюваний кількістю вантажів у тоннах, що можуть бути прийняті до перевезен' ня, основна експлуатаційна характеристика транспортного засобу. Венчурні підприємства — ті, які займаються науковими розроб' ками, створенням та впровадженням нововведень, у т.ч. за замовлен' нями великих фірм та державних субконтрактів. Цей тип підприємств є вельми ефективним для організації пошуково' дослідницьких та дослідно'конструкторських робіт. Веріфікуємість — властивість прогнозу, вимагає визначення вірогідності, точності й обґрунтованості прогнозів. Видобувна промисловість об’єднує галузі, зайняті видобуван' ням сировини, а також палива з надр Землі, вод і лісів. Виробничий апарат — сукупність засобів праці (разом взяті ак' тивні і пасивні ОВФ). Виручка від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) — су' ма, фактично отримана суб’єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з про' дажу продукції (товарів, робіт, послуг). 705
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Відтворення населення — процес неперервної заміни поколінь через процеси природного і механічного руху. Відтворювальні пропорції — пропорції суспільного вироб' ництва, які характеризуються співвідношенням виробництва засобів виробництва (I підрозділ) і виробництва предметів споживання (ІІ підрозділ), використанням сукупного суспільного продукту на відшкодування спожитих засобів виробництва, суспільне й особисте споживання і нагромадження. Вірогідність прогнозу — оцінка ймовірності здійснення прогно' зу для заданого довірчого інтервалу. Водні ресурси — частина гідросфери, доступна й економічно доцільна для використання у суспільному виробництві. Вугільна промисловість — сукупність взаємопов’язаних між со' бою підприємств з видобування, збагачення й брикетування кам’яного та бурого вугілля. Газова промисловість — сукупність підприємств, що здійсню' ють видобування, транспортування, зберігання та переробку при' родного газу. Галузеві пропорції — пропорції суспільного виробництва, зв’язані з розвитком галузей матеріального виробництва: промисло' вості, сільського господарства, будівництва, транспорту, зв’язку, торгівлі й інших галузей сфери обігу. Галузі спеціалізації регіону — галузі товарного виробництва й інфраструктури, які виготовляють товарну продукцію або надають послуги різного характеру для обміну з іншими районами або для ек' спорту їх в інші країни, ці галузі економічно доцільно розвивати в умовах того чи іншого конкретного району з найвищою ефек' тивністю для господарства району і країни у цілому. Галузь господарства — сукупність підприємств і організацій, об’єднаних спільністю функцій, які вони виконують у системі тери' торіального поділу праці. Галузь промисловості — сукупність підприємств (об’єднань), яка характеризується: єдністю економічного призначення виробле' ної продукції, однорідністю переробленої сировини й основних ма' теріалів, спільністю технологічного процесу й виробничо'технічної бази, професійним складом кадрів і специфічними умовами праці. Гідролізна промисловість об’єднує підприємства, які методом гідролізу деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт, кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кис' лоти, лігнін та ін. 706
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Гіперінфляція — інфляція грошової одиниці, при наявності якої знецінення грошей стає самопідтримуваним і неконтрольованим процесом, а темпи зростання цін і грошової маси стають винятково високими (більш 1000% у рік). Як правило, це може відбуватися в умовах військових дій держави, економічної розрухи, політичної не' стабільності. В Україні спостерігалася у 1992'1994 рр. і негативно позначилася на споживчому попиті, купівельній спроможності гро' мадян, обсягах виробництва й споживання товарів та послуг. Основ' ним засобом подолання гіперінфляції є збалансування кількості гро' шової маси в обігу й маси товарів і послуг, наявних на внутрішньому ринку держави, жорстка монетарна політика уряду. Гіпотеза — ймовірнісне наукове передбачення на рівні загальної теорії. Гірничохімічна промисловість — галузь хімічної промисловості, що спеціалізується на видобутку різноманітної природної сировини для інших галузей хімічної промисловості і перш за все для основної хімії. Глобалізація економіки — під цим розуміється цілий ряд на' прямків: становлення глобальних транснаціональних корпорацій, регіоналізація економіки, інтенсифікація світової торгівлі, тенденції конвергенції, фінансова глобалізація. Густота (щільність) населення — співвідношення між населен' ням і площею території, яку воно займає. Густота перевезень вантажів — ступінь напруженості вантаж' них перевезень по дільницях і напрямах транспортних шляхів, за' вантаження станцій і вузлів. Для одержання середньої густоти пере' везень вантажів обсяг вантажообігу поділяють на відповідну експлу' атаційну довжину транспортної лінії. Густота руху — інтенсивність пропускної здатності транспорт' ної мережі в цілому, по напрямах і дільницях. Визначається роз' поділом кількості одиниць, що проїхали по напрямках руху (туди і назад) за визначений період часу, на відповідну експлуатаційну до' вжину мережі. Депозит — ощадний рахунок фізичної або юридичної особи в кредитній установі. Депопуляція — процес скорочення чисельності населення внаслідок переважання смертності над народжуваністю. Деревообробна промисловість здійснює переробку деревини й виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів і готових виробів для населення й народного господарства. 707
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Державний борг — сума заборгованості по випущених і непога' шених внутрішніх державних позиках, а також сума фінансових зо' бов’язань країни стосовно іноземних кредиторів на визначену дату. Державний бюджет — є централізованим грошовим фондом, являє собою фінансові загальнодержавні ресурси; узагальнений ос' новний фінансовий план країни. Як економічна категорія, виражає фінансові відносини, пов’язані з утворенням і використанням цент' ралізованого фонду грошових ресурсів держави. Ці відносини скла' даються між державою, з одного боку, і резидентами, з іншого. Державний бюджет України — план утворення і використання фінансових ресурсів для забезпечення функцій, що здійснюються органами державної влади України, органами влади Автономної Ре' спубліки Крим і місцевими Радами народних депутатів. Державний кредит — одна з форм руху позикового фонду, і, на' самперед, тимчасово вільних коштів населення і суб’єктів еко' номічної діяльності. Цей рух здійснюється на добровільній основі для фінансування потреб економіки на умовах державної гарантії повернення коштів із сплатою установленого відсотка. Державний кредит — сукупність економічних відносин, що виникають між дер' жавою як позичальником (або позикодавцем) коштів і фізични' ми/юридичними особами, іноземними урядами в процесі формуван' ня і використання загальнодержавного фонду грошових ресурсів. Державні фінанси — це система грошових фондів, зосередже' них у державі і призначених для забезпечення властивих їй функцій а також сукупності форм і методів, за допомогою котрих ці функції реалізуються; це частина фінансів держави (інша частина — фінанси підприємств недержавних форм власності), що являє собою су' купність державного бюджету, бюджетів різних рівнів державного управління, державного соціального страхування, державного кре' диту, позабюджетних фондів, фінансів державних підприємств. Джерела економічного зростання. До джерел економічного зростання в сучасному суспільстві відносяться: 1)приріст основних фондів (нетто'інвестиції); 2)збільшення трудового потенціалу (приріст працездатного населення і/або збільшення робочого часу); 3)загальний приріст продуктивності економічних чинників (технічний прогрес, підвищення якості виробничих чинників капіта' лу і праці і/або поліпшення процесу виробництва, тобто поєднання капіталу і праці) в результаті: а)технологічного прогресу і/або б) інституціональних реформ. 708
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Джерело помилки прогнозу — фактор, що може привести до по' яви помилки прогнозу. Розрізняють джерела регулярних і нерегу' лярних помилок. До першого відносяться — неадекватний метод прогнозування, недостовірні й недостатні вихідні дані до інших — непередбачені явища і події типу стрибків, проривів, що порушують прогнозовані тенденції розвитку об’єкта. Диверсифікація — 1) засіб захисту від комерційних ризиків шляхом вкладання коштів підприємцем у різні напрями комерційної діяльності, 2)створення декількох виробничих напрямів у межах од' ного підприємства. Діагноз — етап прогнозування, на якому досліджується опис об’єкта прогнозування з метою виявлення тенденцій його розвитку і вибору моделей і методів прогнозування. На стадії діагнозу проводи' тися аналіз об’єкту прогнозування з наступним вибором адекватно' го методу прогнозування. Дослідно1статистичний метод (прогнозування) — Передбачає розробку норм на базі звітних статистичних матеріалів з наступним їхнім коректуванням іншими методами. Недолік цього методу — у ньому не повністю враховуються прогресивні зміни в техніці, техно' логії. Сфера його застосування обмежена — у короткостроковому прогнозуванні. Дотація — фінансові ресурси, що виділяються з вищестоячого бюджету нижчестоячому на суму відсутніх прибутків при неможли' вості скорочення витрат, не мають цільового призначення. Доходи населення (кінцеві) — доходи населення (в поточних цінах), які отримуються народонаселенням в результаті перероз' поділу національного доходу і використовувані для задоволення особистих потреб. Обраховуються як різниця між доходами домого' сподарства сукупними й відрахуваннями з них. Економічне зростання (ріст) — розширення масштабів вироб' ництва, зростання випуску продукції, збільшення валового внутрішнього продукту та національного доходу. Економічне зрос' тання є закономірністю функціонування і розвитку суспільства. Економічний потенціал народного господарства — можлива здатність галузей і секторів економіки до виробництва матеріальних і духовних благ, які при цьому мають джерела, можливості, кошти, за' паси, що можуть бути використані для досягнення яких'небудь цілей. Експертна оцінка — метод прогнозування, заснований на одер' жанні необхідних даних про розвиток досліджуваного явища шля' хом опитування фахівців (метод опитування, метод комісій, метод 709
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
“Дельфи”), використовуються звичайно при аналізі ще недостатньо вивчених економічних (техніко'економічних) процесів. Екстраполяція — сукупність методів прогнозування, врахову' ють визначені для базового періоду тенденції розвитку галузі щодо прогнозованого періоду, найбільш поширені і розроблені. Екстремальний метод факторного аналізу — метод, що забезпе' чує при двох факторах абсолютну збіжність результатів. Електроенергетика — галузь промисловості, що охоплює вироб' ництво електроенергії, її транспортування, електромережі, котельні та інші об’єкти. Ефективність економічна — співвідношення одержаних резуль' татів та витрат живої і уречевленої праці. Ефективність інвестицій — народногосподарська доцільність інвестицій у галузі матеріального виробництва, інфраструктури та виробництва у невиробничій сфері. Ефективність праці — співвідношення корисного результату трудової діяльності і величини витрат на його одержання. Чим мен' ше витрати праці на створення одиниці результату, тим вище ефек' тивність праці. Закономірності розміщення продуктивних сил — об’єктивні, внутрішньо необхідні, суттєві і сталі зв’язки між усіма елементами їх просторової організації. Земельні ресурси — усі землі, незалежно від їх цільового при' значення, господарського використання і особливостей правового режиму, які можуть бути використані для суспільних потреб. Зовнішньоекономічні пропорції — пропорції суспільного вироб' ництва, охоплюють ввіз і вивіз продукції різних галузей і районів у за' кордонні країни. Характеризуються зовнішньоекономічним сальдо. Зовнішньоторговельні банки — різновид банків спеціального призначення, мобілізують фінансові ресурси держави для здійснен' ня її зовнішньоекономічної діяльності. Інвестиції — вкладення грошових коштів, майнових та інтелек' туальних цінностей у матеріальні та нематеріальні активи, фінансові інструменти з метою одержання прибутку, або соціального, еко' логічного ефектів тощо. Інвестиційні банки — різновид комерційних банків, які прово' дять довгострокове кредитування і фінансування інвестицій (капіта' ловкладень) у різні галузі економіки. Індекс споживчих цін — являє собою співвідношення ціни спо' живчого кошика в поточному році до ціни аналогічного кошика в ба' 710
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
зовому році. Він включає товари, вироблені не тільки всередині дер' жави, але також і імпорт. Враховує тільки товари і послуги, що спо' житі індивідуальними споживачами. Інноваційна діяльність — вкладення коштів у нову техніку, тех' нологію, нові форми організації праці і управління. Водночас це і процес, направлений на створення, виробництво, розвиток і вдоско' налення нових видів виробництв, технологій, організаційних форм. Інновація — вперше створений і використаний засіб або спосіб діяльності (нова техніка, нова технологія), яка дає реальний ефект (економічний, екологічний, соціальний) і в якому втілені нові знан' ня (наукове відкриття, технічний винахід тощо). Як правило, інно1 вація — це запуск у виробництво нового продукту, впровадження но' вого виробничого цеху або ж застосування нової форми організації бізнесу. Інтервальні прогнози — різновид прогнозів, що складаються на визначений період часу (2003'2005, 2005'2010 рр.). Казначейство — спеціалізований фінансовий орган, що відає виконанням державного бюджету. Організує збір прибутків держав' ного бюджету, надає кошти на передбачені в ньому витрати, у деяких країнах здійснює емісію паперових грошей. Держказначейство Ук' раїни контролює платежі, здійснювані з бюджетних коштів. Капітальне будівництво — галузь народного господарства, яка здійснює будівництво нових об’єктів виробничого і невиробничого призначення, а також реконструкцію, технічне переозброєння і роз' ширення діючих. Коефіцієнт перерахування вантажів — (об’ємних, штучних, у тоннах) — відносна величина, що використовується для переведення об’ємного показника вантажу в його масу. Коефіцієнт транспортування вантажів — показник, що характе' ризує співвідношення обсягів перевезень окремих видів продукції й обсяг їх виробництва. Коефіцієнти демографічні — частота, з якою відбуваються де' мографічні події на 1000 чол. населення за рік. Комерційні банки — основа кредитної системи держави. Ство' рюються як акціонерні товариства або на пайових засадах. Характер' на риса — повна самостійність у проведенні кредитної політики. Кооперування — система міжгалузевих, внутрігалузевих, міжрайонних, внутрірайонних економічних зв’язків. Кошти — гривні або іноземна валюта, не належить до визначен' ня терміну “товари”. 711
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Кредит — певний тип економічних відносин між суб’єктами гос' подарської діяльності, сутність яких полягає в наданні на основі зво' ротності фінансових ресурсів і звичайно з виплатою відсотка. Дані відносини виникають між кредитором і позичальником. Важливою формою кредиту є рух позикового капіталу. Кредитні відносини — усі грошові відносини, пов’язані з надан' ням і поверненням позик, організацією грошових розрахунків, емісією грошових знаків, кредитуванням інвестицій, використанням держав' ного кредиту, проведенням страхових операцій (частково) і т.п. Критерії розміщення продуктивних сил — орієнтири практич' ної спрямованості, якими керуються при виборі оптимального варіанта їх територіального розташування. Культура — спосіб організації і розвитку людської життєдіяль' ності, представлений у продуктах матеріальної і духовної праці, в си' стемі соціальних норм, у духовних і релігійних цінностях, у сукуп' ності відносин людей із засобами виробництва, природою і між со' бою. Лісове господарство вивчає, веде облік і збереження лісів, поси' лює їх корисні природні властивості, забезпечує розширене відтво' рення та поліпшення їхньої якості, підвищення продуктивності, сприяє раціональному використанню земельного лісового фонду. Лісові ресурси — деревні і не деревні ресурси лісових насад' жень. Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить і сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Її продукцією є ділова деревина, дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості. Лісопромисловий комплекс (ЛПК) — це сукупність підприємств, пов”язаних з вирощуванням і переробкою (до одержан' ня кінцевої продукції) лісової сировини. Лісохімічна промисловість включає: пірогенетичне (суха пере' гонка деревини), каніфольно'терпентинне, смоло'терпентинне, хвойно'ефірне та дьогте'курильне виробництва. Макроекономічна стабілізація — розрізняють: стабілізацію, за' сновану на валютному курсі, і монетарну стабілізацію. Перша припу' скає прив’язку курсу національної валюти до якої'небудь твердої ва' люти і використання курсу в якості номінального “якоря” для зве' дення на ніщо інфляції. Друга — для придушення інфляції викорис' товує встановлення орієнтирів зростання грошової маси. Класична програма шокової терапії рекомендує стабілізацію, засновану на 712
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
фіксації валютного курсу. В Україні у певні часи застосовувалися різні елементи макроекономічної стабілізації. Макроекономічний район — крупний економічний район, що являє собою цілісний територіально'виробничий комплекс і об’єднує певні групи адміністративно'територіальних одиниць. Макроекономічні моделі прогнозування — різновид еко' номічних моделей, використовуються при складанні економічних прогнозів на макроекономічному рівні. До таких моделей відносять' ся: однофакторні і багатофакторні моделі економічного росту; мо' делі розподілу валового внутрішнього продукту; структурні, міжга' лузеві, галузеві; відтворення основних фондів і рухів інвестиційних потоків; транспортні логістичні моделі, моделювання товарних по' токів; рівня життя і структури споживання; модель економіки, що розширюється; розподілу заробітної плати і доходів та ін. Макроекономічні показники — найважливіші узагальнюючі показники економічного розвитку країни (ВВП, ВДВ, ВНП, НД, КВ та ін.). Матеріальний актив — основні фонди та оборотні активи у будь'якому виді, що відрізняються від коштів, цінних паперів, дери' вативів та нематеріальних активів. Машинобудівний комплекс — сукупність галузей промисло' вості, що виробляють машини й устаткування для потреб народного господарства. Мезоекономічний район — виділений в межах макрорайону певний підрайон, що охоплює господарські комплекси адміністра' тивно'територіальних одиниць (областей, автономної республіки). Меліорація — (від лат. — покращання) — сукупність ор' ганізаційно'господарських і технічних заводів, що спрямовані на до' корінне покращання земель (як правило, включає осушення або зро' шення земель). Мережа економічних районів — результат економічного райо' нування у вигляді системи економічних районів (таксонів) різного рангу та типів, яка відображає територіальну організацію народного господарства, що об’єктивно склалася. Метод прогнозування — сукупність прийомів і способів мис' лення, що дозволяють на основі аналізу ретроспективних даних, зовнішніх і внутрішніх зв’язків об’єкта прогнозування вивести суд' ження визначеної вірогідності відносно майбутнього розвитку об’єкта прогнозування. 713
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Міграція — переміщення робочої сили (працездатних мігрантів) через кордони тих чи інших територій, країн, населених пунктів зі зміною місця проживання. Розрізняють зовнішню і внутрішню, зво' ротну і незворотну міграції. Міжгалузевий баланс — модель економіки, в якій відобража' ються різноманітні натуральні і вартісні зв’язки народного господар' ства. Міжгалузевий баланс дозволяє визначити показники вироб' ництва і розподілу продукції в народному господарстві з урахуван' ням взаємозв’язків виробництв, капітальних вкладень, трудових ре' сурсів і обсягів продукції по галузях і є базовою (основною) модел' лю економіки. Мікроекономічний район — низові або локальні господарські комплекси у низових адміністративних районах з суто місцевими економічними зв’язками. Мінеральні ресурси — корисні копалини, які видобуваються з надр землі. Мінімальна заробітна плата — це законодавчо встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може провадитися оплата за виконану працівником місяч' ну, погодинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна пла' та є державною соціальною гарантією, обов’язковою на всій тери' торії України для підприємств, установ, організацій усіх форм влас' ності і господарювання та фізичних осіб. Заробітна плата підлягає індексації у встановленому законодавством порядку. Модель — один з найважливіших інструментів економічного прогнозування. Засобом вивчення закономірностей розвитку еко' номіки, виробничих та соціальних процесів є економіко1математич1 на модель. Вона представляє систему формалізованих співвідно' шень, що описують основні взаємозв’язки елементів, що утворюють економічну систему. Моральне зношування ОВФ — являє собою економічне старіння ОВФ, що відбувається під впливом НТП. Мультиплікативний — одержуваний шляхом множення. Народногосподарський комплекс — система виробництва, обміну, розподілу і споживання, що склалася в межах України. Наукова обґрунтованість — властивість прогнозу, вимагає вив' чення досягнень вітчизняного і закордонного досвіду формування прогнозу. Науково — технічний прогрес — вирішальний фактор інтен' сифікації усіх сфер виробництва, який являє собою безупинний про' 714
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
цес взаємозалежного поступального розвитку науки, техніки, вироб' ництва і сфери споживання, які утворюють єдиний послідовно спо' лучений комплекс “наука — техніка — виробництво — споживання”. Науково1технічний потенціал — сукупність трудових, ма' теріальних і фінансових ресурсів сфери науки і виробничого досвіду, яким володіє країна. Велике значення в науково'технічному по' тенціалі має інформаційний потенціал. Основна складова науково' технічного потенціалу — сукупність науково'технічних знань. Рушійна сила науково'технічного потенціалу — науково'дослідні, науково'технічні і виробничі кадри. Нафтова промисловість — сукупність підприємств з розвіду' вання і видобутку нафти й попутного нафтового газу, зберігання й транспортування нафти, її переробки; включає нафтодобувну й наф' топереробну промисловість. Національний банк — центральний банк України, її емісійний центр. Національний доход — визначається, як сума всіх прибутків; може бути обчислений: валовий національний продукт, вироблений у державі, мінус загальна сума амортизаційних відрахувань, мінус загальна сума непрямих податків. Неоподаткований мінімум — це мінімальна сума, яка не оподат' ковується прибутковим податком. Номінальна заробітна плата — заробітна плата, яка нарахо' вується працюючим громадянам за місцем їх працевлаштування. Обробна промисловість — сукупність галузей промисловості, підприємства яких обробляють і переробляють сировину й матеріали. Одноразові витрати (капітальні) — витрати, які здійснюються до початку процесу виробництва. Головним результатом одноразо' вих витрат є створені основні виробничі фонди. Основна (неорганічна) хімія — галузь хімічної промисловості, що виробляє різні кислоти, луги, соду, мінеральні добрива, деякі хімічні елементи (хлор), вибухові речовини, нафтопродукти, папір, хімічні волокна тощо. Паливно1енергетичний баланс — система взаємопов’язаних по' казників, які характеризують обсяги і структуру видобутку природ' ного палива та виробництва енергетичних ресурсів, а також показни' ки їх споживання. Паливно1енергетичний комплекс — сукупність галузей промис' лового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. 715
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Параметри відтворення ОВФ — перелік показників, що харак' теризують відтворювальний процес виробничого апарату (ОВФ). Пенсійні фонди — різновид банків спеціального призначення, створюються для виплати пенсій за рахунок коштів держави, підприємств і самих працюючих; кошти можуть використовуватися в якості кредитних ресурсів. Відрахування у пенсійний фонд є фор' мою податку. Передбачення — випереджальне відображення дійсності, засно' ване на пізнанні законів розвитку об’єкта (процесу, явища). Поняття “наукове передбачення” і “прогнозування” відрізняються друг від друга ступенем вірогідності оцінок майбутнього. “Передбачення” — більш широке поняття, що включає в себе обоє попередніх. Передбачення (наукове), як процес — достовірне, засноване на логічній послідовності судження про стан якого'небудь об’єкта (про' цесу, явища) у майбутньому. Період бази прогнозу — проміжок часу, на базі якого будується ретроспекція. Період продовжуваності прогнозу — проміжок часу, на який розробляється прогноз. Підприємництво — це безпосередня самостійна, систематична, на власний ризик діяльність по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг з метою отримання прибутку, яка здійснюється фізич' ними та юридичними особами, зареєстрованими як суб’єкти підпри' ємницької діяльності у порядку, встановленому законодавством. План — постановка точно визначеної мети і передбачення кон' кретних, детальних подій досліджуваного об’єкта. У плані відобра' жаються шляхи і кошти розвитку відповідно до поставлених задач. Головна відмінна ознака плану — визначеність і директивність за' вдань. Таким чином, у плані передбачення одержує найбільшу виз' наченість і конкретність. В ринкових умовах господарювання плану' вання є однією з запорук ефективного, безкризового функціонуван' ня суб’єктів господарювання. Платник податків — фізична або юридична особа, що безпосе' редньо вносить певний вид платежу в бюджет. Податки — певна сума, яку сплачує громадянин (підприємство) за послуги держави. Позабюджетні фонди — фінансові ресурси, утворені за рахунок відрахувань суб’єктів економічної діяльності і використані за цільо' вим призначенням (наприклад, Пенсійний фонд). Розрізняють фон' ди за цільовим призначенням (такі, що мають економічний, соціаль' 716
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ний або природоохоронний характер) і за рівнями управління (за' гальнодержавний, регіональний і місцевий). Помилка прогнозу — апостеріорна величина відхилення про' гнозу від дійсного стану (апріорі — до, апостеріорі — після), Помил' ка прогнозу залежить від прийнятих на підставі прогнозу рішень і їхньої реалізації. Попит — економічна категорія, формуюча складова ринкових відносин, потреба, підкріплена купівельною спроможністю покупця. Поточні витрати — витрати, які здійснюються безупинно і в ході виробничого процесу постійно відновлюються. Потреба — об’єктивна економічна категорія, що виражає не' обхідність у певних матеріальних благах, висунуту суспільством у процесі його формування й обумовлену досягнутим рівнем розвитку суспільного виробництва. Працездатність — здатність виконувати трудові функції без шкоди здоров’ю. Прибутки Державного бюджету — це обов’язкові і добровільні надходження в Державний бюджет, що зараховуються в бюджет на основі правових норм і використовуються державою для здійснення її функцій. Прикладні дослідження — вид наукових досліджень, основна мета яких — вирішення практичних проблем. Їх результати безпосе' редньо втілюються в практику, знаходять втілення в нових техно' логічних процесах, конструкціях, матеріалах тощо. Принципи розміщення продуктивних сил — головні ідеї та вихідні положення, що формують першооснову їх територіальної організації. Природні умови — тіла і сили природи, які мають істотне зна' чення для життєдіяльності людей, але не використовуються безпосе' редньо у господарській діяльності суспільства. Природно1ресурсний потенціал — фактор розміщення продук' тивних сил, який включає сукупну можливу (потенційну) продук' тивність природних ресурсів і природних умов, які можуть бути за' лучені в господарську діяльність. Провізна спроможність транспорту — максимальна кількість вантажу або пасажирів, яку можна перевезти на даному відрізку ав' тошляху, залізниці, магістральної ріки, через транспортний вузол, станцію і т. д. Прогноз — імовірнісне судження про стан якого'небудь об’єкту (процесу, явища) у визначений момент часу в майбутньому й альтер' нативні шляхи досягнення яких'небудь результатів. 717
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Прогнозне середовище — сукупність зовнішніх стосовно об’єкта прогнозування умов, істотно важливих для вирішення задачі прогнозу. Прогнозний обрій — максимально можливий період продовжу' ваності прогнозу заданої точності. Прогнозування — процес формування прогнозів розвитку об’єкта на основі аналізу тенденцій його розвитку. Прогностика — наука, що вивчає закономірності процесу про' гнозування. Програма — комплекс запланованих до здійснення заходів роз' витку (галузі, регіону тощо), в якій передбачено виконавців, кошти та порядок здійснення заходів розвитку. Програмно1цільовий метод управління розвитком території або галузі господарства є одним із різновидів планування. Продуктивнi сили — система матеріальних елементів та людей, а також відносин між ними, які в процесі економічної діяльності за' безпечують виробництво матеріальних благ та послуг для задово' лення потреб суспільства. Промисловий вузол — зосередження на обмеженій території ви' робничо'територіального поєднання підприємств, що склалося істо' рично або формується . Промисловий пункт — промислове підприємство разом з посе' ленням, яке виникло при ньому. Промисловий район — інтегральний район з переважаючим значенням промислового виробництва як головної галузі виробни' чої спеціалізації . Промисловий центр — місто, або селище міського типу, де зо' середжено декілька промислових підприємств і які є основною спеціалізованою містоутворюючою галуззю. Промислово1виробничий потенціал — сукупна продуктивність галузей матеріального виробництва, будівельної індустрії, транспор' ту і зв’язку, трудових ресурсів, виробничих потужностей. Основа промислово'виробничого потенціалу: основні фонди і трудові (кваліфікаційно'людські) ресурси. Пропозиція — складова ринкових відносин, усе, що може задо' вольнити потребу і пропонується на ринку з метою залучення уваги покупця, придбання ним товару (отримання послуги), його викори' стання і споживання. Проспекція — етап прогнозування, на якому за даними діагнозу розробляються прогнози об’єкту прогнозування, проводяться оцінка вірогідності або точності обґрунтованості прогнозу. Дослідження 718
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
об’єктивних зв’язків — вивчення причинно'наслідкових зв’язків (визначається взаємозв’язок між визначеними факторами або група' ми факторів). Раднаргосп — рада народного господарства (орган управління народним господарством у 50'і — 60'і роки ХХ століття в Україні). Район економічний — територіально спеціалізована частина на' родного господарства країни, взаємопов’язана економічними відно' синами з іншими територіями. Район економічний галузевий — територіально сконцентровані виробництва певної галузі в окремих частинах країни, де для їх роз' витку є найсприятливіші умови. Район економічний інтегральний — територіально цілісна час' тина народного господарства країни, основною ознакою якого є на' явність територіально'виробничого комплексу відповідного рангу та економічного тяжіння території до ядра району. Районування економічне — науково обгрунтований поділ країни на економічні райони, що склалися історично або формують' ся внаслідок розвитку продуктивних сил на основі суспільного поділу праці. Реальна заробітна плата — номінальна зарплата, скоректована на величину обов’язкових податкових відрахувань і платежів, а та' кож на рівень інфляції. Регіоналізація — як об’єктивна тенденція все більшого орієнту' вання процесів економічного відтворення, а також обсягів, характе' ру та територіально'господарських пропорцій суспільного вироб' ництва відповідно регіональним передумовам розвитку та суспільно'економічним потребам соціумів регіонального рівня. Реінвестування — використання частини прибутку від капітальних вкладень або від дивідендів для повторного інвестуван' ня, поповнення капіталу. Рекреаційні ресурси — об’єкти і явища природного походжен' ня, які можуть бути використані для лікування, оздоровлення, відпо' чинку і туризму завдяки специфічному поєднанню на даній тери' торії таких компонентів довкілля, як оздоровчі ландшафтні ком' плекси, лікувальний клімат, мінеральні води, грязі тощо. Реновація — амортизація на повне відновлення (заміну) зноше' них об’єктів ОВФ. Рентабельність (прибутковість) — властивість, притаманна економічним процесам виробництва, являє собою перевищення еко' номічним ефектом сукупних витрат виробництва. 719
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Ресурси природні — тіла і сили природи, які можуть бути вико' ристані для задоволення потреб суспільства. Ретроспекція — етап прогнозування, на якому досліджується історія розвитку об’єкта прогнозування для одержання його систе' матизованого опису. На стадії ретроспекції відбувається збір, збере' ження й обробка інформації, уточнення і формування структури і складу характеристик об’єкта прогнозування. Ринкова інфраструктура — сукупність галузей та видів діяль' ності, які обслуговують ринок і забезпечують безперервність його функціонування, умови нормального розвитку ринкових відносин. Провідним підрозділом ринкової інфраструктури є фінансова інфра' структура. Рівень дефіциту бюджету — відношення абсолютного розміру дефіциту до обсягу бюджету або до об’єму валового внутрішнього продукту. Прийнятна межа — не більше 3 % (до об’єму валового внутрішнього продукту). Рівень життя — соціально'економічна категорія, яка характери' зує рівень і ступінь задоволення матеріальних, духовних і соціаль' них потреб населення. Розміщення продуктивних сил — процес наукового обгрунту' вання та втілення в практику господарювання конкретних рішень щодо їх просторової (територіальної) організації. Система оподаткування — сукупність податків, зборів, інших обов’язкових платежів у бюджет; внесків у державні цільові фонди, що стягуються у встановленому законом порядку. Система соціально — економічного прогнозування — су' купність методології та організація розробки прогнозів. Інакше ка' жучи, система прогнозування, це сукупність прогнозів перспектив' ного розвитку продуктивних сил і виробничих відносин, яка утво' рює систему економічних і соціальних прогнозів. Системність — взаємоув’язаність й структурна підпорядко' ваність елементів системи, яка знаходить прояв у їх взаємодії і взаємозв’язках. Системно1структурний аналіз — сукупність методів прогнозу' вання, заснованих на вивченні прогнозованого об’єкта шляхом виділення його елементів (тла, зовнішніх і внутрішніх зв’язків і виз' начення на цій базі шляхів і термінів досягнення можливих станів об’єкта прогнозування в майбутньому. Використовується цей метод у тих випадках, коли галузеві цілі визначені і стосовно до них потрібно установити сукупність елементів, що зможуть забезпечити 720
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
досягнення поставлених завдань, тобто узгодження цілей з засобами їх досягнення. Сільськогосподарські угіддя — частина земельних ресурсів, які використовуються в сільському господарстві (рілля, сіножаті, пасо' вища, багаторічні насадження) для виробництва сільськогоспо' дарської продукції. Соціальна інфраструктура — сукупність матеріальних еле' ментів, які створюють умови для раціональної організації основних видів діяльності людини — виробничої, культурної і сімейно'побуто' вої. Включає заклади освіти і виховання, культури, фізкультури і спорту, охорони здоров’я тощо Соціальний захист — комплекс організаційно'правових та еко' номічних заходів, спрямованих на забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Соціальний розвиток — процес еволюційних чи революційних змін у суспільстві та соціальному житті. Соціальні нормативи — гарантовані державою мінімальні рівні винагороди за працю, стипендіального та соціального забезпечення. Спеціалізація — форми організації виробництва, при якій виго' товлення продукції, її частин або виконання окремих операцій відбу' вається в самостійних галузях або на відносно відокремлених підприємствах. Страхування — сукупність особливих замкнутих перероз' подільних відносин між учасниками даного процесу, пов’язаних з формуванням, за рахунок грошових внесків, цільового страхового фонду, призначеного для покриття можливих збитків або для вирівнювання втрат у прибутках суб’єктів господарювання чи фізич' них осіб, у зв’язку з наслідками страхових випадків. Структура виробництва — співвідношення між його галузями, що виражає господарські пропорції та стан суспільного поділу праці. Структура суспільного виробництва — це співвідношення між галузями виробництва, що виражає народногосподарські пропорції і стан суспільного поділу праці в умовах даної системи виробничих відносин. Сукупний суспільний продукт — сума валових продуктів галу' зей матеріального виробництва (широко застосовувався у системі рахунків народного господарства в часи СРСР та у перші роки існу' вання незалежної України — до 1994 р.). Територіальна організація продуктивних сил — науково'обгрун' товане розміщення взаємозв’язаних виробництв, сфери обслуговуван' 721
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ня та населення, яке забезпечує економічний та соціальний ефект внаслідок раціонального їх комплектування на певній території. Територіальна структура — співвідношення між формами тери' торіального зосередження виробництва. Територіальні пропорції — пропорції суспільного виробництва, складаються в процесі розміщення виробництва по окремих еко' номічних районах різних рангів. Територіально1виробничий комплекс (ТВК) — частка народ' ногосподарського комплексу країни в межах крупного регіону, яка відзначається тісним взаємозв’язком і взаємообумовленим розвит' ком різних галузей виробництва. Техніко1економічних розрахунків метод (прогнозування) — в його основі лежить визначення укрупнених норм витрат (потреб) ресурсів і продукції (послуг) одним із двох методів нормування: дослідно'статистичним чи аналітично'розрахунковим. Товари — матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні па' пери та деривативи, що використовуються у будь'яких операціях, крім операцій випуску (емісії) та погашення. Торговельний баланс (держави)' різниця між експортом і імпортом товарів і послуг держави в національній валюті. Точкові прогнози — різновид прогнозів, розроблюваних на виз' начену дату (2007, 2010, 2015 рр.). Точність прогнозу — оцінка довірчого інтервалу прогнозу для заданої імовірності його здійснення. Транспортний баланс — це сукупність показників, що характе' ризують обсяги, структуру перевезень, міжрайонні та внутрірайонні транспортно'економічні зв’язки регіону або країни в цілому. Часто під транспортним балансом розуміють співвідношенню ввозу і виво' зу, відправлення і прибуття. Транспортний вузол — комплекс транспортних споруд у пункті, де сходяться, перетинаються або розгалужуються не менше як три лінії одного або двох видів магістрального транспорту, які у взаємодії обслуговують транзитні та місцеві перевезення вантажів і пасажирів. Фактори розміщення продуктивних сил — певні причини та чинники, що впливають на їх територіальне розташування, визнача' ють його ефективність. Фауністичні ресурси — ресурси живої природи організованого мисливства, рибальства, бджільництва та звірівництва. Іноді назива' ються мисливсько'рибальськими ресурсами. 722
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
Фізичне зношування ОВФ — знос засобів праці, пов’язаний з інтенсивністю їх використання і впливу навколишнього середовища. Фінанси — особлива, специфічна форма виробничих відносин, пов’язана з процесом розподілу і перерозподілу частини вартості ва' лового внутрішнього продукту, утворенням і використанням на цій основі цільових централізованих і децентралізованих грошових фондів суспільного призначення. Фінансові ресурси держави — кошти, утворені в процесі роз' поділу і перерозподілу частини валового внутрішнього продукту і національного доходу в грошовій формі. Виступають у двох формах — у формі централізованих та у формі децентралізованих фінансо' вих ресурсів. Фундаментальні дослідження — наукові дослідження, які про' водять для аналізу явищ, визначення законів і закономірностей роз' витку природи, суспільства, Кінцевим результатом фундаменталь' них досліджень є відкриття нових законів, закономірностей, обґрун' тування нових теорій, принципів і шляхів їх використання на прак' тиці. Фундаментальні дослідження — це вид наукових досліджень, головне призначення яких — одержання нових знань, виявлення за' конів розвитку природи, суспільства, мислення. Їх результати є ос' новою проведення прикладних досліджень. Хімія органічного синтезу — галузь хімічної промисловості, що виробляє: Целюлозно1паперова промисловість об’єднує підприємства, які з рослинної сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру і напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Якість життя — філософсько'економічна категорія, яка відби' ває рівень задоволення потреб людей в особистих доходах, товарах і послугах різного характеру, у змістовному спілкуванні, знаннях, творчій праці, особистій свободі тощо.
723
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
ÑÏÈÑÎÊ ÑÊÎÐÎ×ÅÍÜ ÒÀ ÀÁÐŲÀÒÓÐ АЕС — атомна електростанція АПК — аграрно'промисловий комплекс АРК — автономна республіка Крим АТУ — адміністративно'територіальний устрій ВВП — валовий внутрішній продукт ВДВ — валова додана вартість ВОЛЗ — волоконно'оптичні лінії зв’язку ВПК — військово'промисловий комплекс ВР — Верховна Рада України ВРП — валовий регіональний продукт ГЕС — гідроелектростанція ГІС — геоінформаційні системи ДБК — домобудівний комбінат ДСТУ — Державний стандарт України ЗДСПД — загальнодержавна система передачі даних КМ — Кабінет Міністрів ЛПК — лісопромисловий комплекс НБУ — Національний Банк України НТП — науково'технічний прогрес НТР — науково'технічна революція ПЕК — паливно'енергетичний комплекс ПК — персональний комп’ютер РПС — розміщення продуктивних сил СРСР — Союз Радянських Соціалістичних республік ТВК — територіально'виробничий комплекс ТЕС –теплоелектростанція ТЕЦ — теплоелектроцентраль ТСЕС — територіальна соціально'економічна система УРСР — Українська Радянська Соціалістична республіка ЦРРЛ — цифрові радіорелейні лінії зв’язку ЧД — чистий доход DAMPS, GSM, DCS, CDMA NMT, UMTS– стандарти мобільного стільникового зв’язку ERMES, FLEX — стандарти пейджингового зв’язку (персональ' ного радіовиклику) 724
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
ÐÅÊÎÌÅÍÄÎÂÀÍÀ ÍÀÂ×ÀËÜÍÎ-ÌÅÒÎÄÈ×ÍÀ ˲ÒÅÐÀÒÓÐÀ 1. Горелова В.Л., Мельникова Е.Н. Основы прогнозирова' ния систем: Учеб.пособ. — М.: Высш.шк., 1986. — 287 с. 2. Грабовецький Б.Є. Економічне прогнозування і плану' вання: навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літерату' ри, 2003. — 188 с. 3. Долішній М.І. Стадницький Ю.І. Загородній А.Г. Товкан О.Е. “Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка” Львів. НУ “Львівська політехніка” і.ц. Інтелект'Захід, 2003. 4. Дорогунцов С.І, Олійник Я.Б., Степаненко А.В.Теорії розміщення продуктивних сил і регіональної економіки: навч. посібник. К.: Стафед –2. 2001. 5. Економіка регіонів України. Навчальний посібник. Л.Г.Чернюк, Д.В.Клиновий. К. — ЦУЛ — 2002. 6. Економічна і соціальна географія України з основами теорії: Посібник для викладачів економічних і географічних факультетів вузів, наукових працівників, аспірантів /М.М. Паламарчук, О. М. Паламарчук — К. Знання 1998. — 406 с. 7. Заблоцький Б.Ф. Розміщення продуктивних сил Ук' раїни : Національна макроекономіка: Посібник. — К.: Академ' видав, 2002. '368 с. 8. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил і територіаль' на організація виробництва: Навч. посібник. — К. : Видавець Паливода А.В., 2002. — 260с. 9. Іщук С. І. Розміщення продуктивних сил: (теорія, мето' ди, практика). — К.: Видавництво Європейського ун'ту, 2002. — 216 с. 10. Іщук С.І. Розміщення продуктивних сил (теорія, мето' дологія, практика): Навчальний посібник. — К.:Видавництво Європейського університету фінансів, інформаційних систем, менеджменту і бізнесу, 2000. 11. Основы экономического и социального прогнозирова' ния: Учеб. для вузов / Д.М.Крук, В.С.Лукин, В.Н.Мосин и др. Под ред. В.Н.Мосина, Д.М.Крука. — М.: Высш.шк.,1985. — 200 с. 725
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
12. Рабочая книга по прогнозированию/Редкол.: И.В.Бес' тужев'Лада /отв.ред./ — М.: “Мысль” 1982. — 430 с. 13. Розмiщення продуктивних сил: Пiдручник / За ред. Г.П. Качана. — К.: Вища школа, 1998. 14. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка Підручник / За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. — 6'те вид., випр. — К.: Т'во “Знання”, КОО, 2004. — 350 с. 15. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник. /С.І.Дорогунцов, Т.А.Заяць, Ю.І.Пітюренко та ін.; за заг. ред. д'ра екон. наук, проф., чл.'кор. НАН України С.І.Дорогунцова. Київ, КНЕУ, 2005 р., 988 с. 16. Розміщення продуктивних сил України: Навч. посіб. для студ. вузів/ Л.Г. Чернюк, Д.В. Клиновий. —К.: ЦУЛ, 2002. — 470 с. 17. Розміщення продуктивних сил України: Навч.'метод. Посібник для самост.вивч.дисц. /С.І.Дорогунцов, Ю.І.Пітю' ренко, Я.Б.Олійник та ін. — К.: КНЕУ, 2000. — 364 с. 18. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / Є.П. Качан, М.О. Ковтонюк, М.О. Петрига та ін.; За ред. Є.П. Качана. — К.: Вища шк., 1997. — 365 с. 19. Розміщення продуктивних сил України: Підручник / За ред. проф. Є.П. Качана. — К.: ВД “Юридична книга”, 2004. — 547 с. 20. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник / За ред. В.В. Ковалевського та О.Л. Михайлюк. — К.: Либідь, 1996. — 413 с 21. Розміщення продуктивних сил: Підручник / В.В. Кова' левський, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенов та ін.; За ред. В.В. Ковалевського, О.Л. Михайлюк, В.Ф. Семенова. — К.: Товари' ство “Знання”, КОО, 1998. — 501 с. 22. Стеченко Д.М. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика Видавництво “Знання”, 2002 — 374c. 23. Стеченко Д.М. Управління регіональним розвитком. К. “Вища школа”, 2000. — 223 c. 24. Стеченко Д.М.Розміщення продуктивних сил і регіоналістика — К.: Вікар, 2001. — 378с. 726
АННОТАЦИЯ В учебном пособии на основе регионально'комплексного подхода пред' лагаются к рассмотрению теоретико'методологические основы размещения производительных сил природно'ресурсного, производственного и социаль' ного комплекса Украины, раскрываются тенденции и проблемы функцио' нирования производительных сил регионов в трансформационном периоде. Дана комплексная характеристика хозяйства больших интегральных эконо' мических районов Украины (природно'ресурсного потенциала, социально' экономических предпосылок развития, специализации, функционально'от' раслевой и территориальной структуры производственной и социальной сферы). Данное издание ориентировано на самостоятельную работу студен' тов высших учебных заведений при подготовке контрольных, курсовых и дипломных работ. Издание также полезно для аспирантов и соискателей на' учной степени. АНАТАЦЫЯ У навучальным дапаможніку на аснове рэгіянальна'комплекснага па' дыходу прапаноўваюцца да разгляду тэарэтыка'метадалагічныя асновы раз' мяшчэння прадукцыйных сіл прыродна'рэсурсавага, вытворчага і сацыяль' нага комплексу Ўкраіны, расчыняюцься тэндэнцыі і праблемы функцыяна' вання прадукцыйных сіл рэгіёнаў у трансфармацыйным перыядзе. Дана комплексная характарыстыка гаспадаркі вялікіх інтэгральных эканамічных раёнаў Украіны (прыродна'рэсурсавага патэнцыялу, сацыяльна'эка' намічных перадумоў развіцця, спецыялізацыі, функцыянальна'галіновай і тэрытарыяльнай структуры вытворчай і сацыяльнай сферы). Дадзенае вы' данне арыентавана на самастойную працу студэнтаў вышэйшых навучаль' ных устаноў пры падрыхтоўцы кантрольных, курсавых і дыпломных прац. Выданне таксама карысна для аспірантаў і сушукальнікаў навуковай сту' пені. RESUME In the educational manual on the basis of the regional'complex approach there is offered theorist and methodological base of development of production forces of natural resources, production and social complex of Ukraine, due to trends and problems of development of production forces of regions at a trans' formational period. There are given complex features of facilities of large integral economic regions of Ukraine (natural resources potential, social'economic prem' ises of development, specialization, function'branch and territorial structure of production and social sphere). The given edition is focused on an independent work of the students of higher educational institutes when preparing control, course and degree works. The edition also is useful for the post'graduate students and PhD scientific degree competitors.
НАВЧАЛЬНЕ ВИДАННЯ
Клиновий Дмитро Віталійович Пепа Тарас Вадимович
РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ ТА РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ Навчальний посібник Керівник видавничих проектів Б. А. Сладкевич Друкується в авторській редакції Верстка О.А. Клевцова Дизайн обкладинки Б. В. Борисов
Підп. до друку 09.06.2006. Формат 60х84/16. Папір офсетний. Друк офсетний. Ум.друк.арк. 45,5. Видавництво “Центр навчальної літератури” вул. Електриків, 23 м. Київ, 04176 тел./факс 425'01'34, тел. 451'65'95, 425'04'47, 425'20'63, 428'72'81, 428'72'83 8'800'501'68'00 (безкоштовно в межах України) e'mail:
[email protected] сайт: WWW.CUL.COM.UA Свідоцтво ДК №2458 від 30.03.2006
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
Клиновий Дмитро Віталійович Пепа Тарас Вадимович РОЗМІЩЕННЯ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ УКРАЇНИ Навчальний посібник для економічних і географічних спеціальностей вищих навчальних закладів За науковою редакцією д.е.н., проф., Л.Г.Чернюк Рецензенти: Д.е.н., проф. Мармуль Л.О. — зав. кафедрою обліку і ау' диту Херсонського державного аграрного університету. Д.е.н., проф. Качала Т.М. — зав. кафедрою менеджменту і права Черкаського Державного технологічного університету Рекомендовано до друку Вченою радою Міжнародного на' уково'технічного університету (МНТУ) Підписано до друку _____________. Формат 60х84/16. Гарнітура тип “Таймс”. Папір офсетний друкарський. Умов. рук. арк._____. Обл.' вид. арк. ___ 808 с. Зам. ____. Наклад ______прим В навчальному посібнику на основі регіонально'ком' плексного підходу пропонуються до розгляду теоретико'мето' дологічні засади розміщення продуктивних сил природно'ре' сурсного, виробничого та соціального комплексу України, розкриваються тенденції та проблеми функціонування про' дуктивних сил регіонів у трансформаційному періоді. Дано комплексну характеристику господарства великих інтеграль' них економічних районів України (природно'ресурсного по' тенціалу, соціально'економічних передумов розвитку, 730
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
спеціалізації, функціонально'галузевої та територіальної структури виробничої й соціальної сфери). Дане видання орієнтовано на самостійну роботу студентів вищих навчаль' них закладів при підготовці контрольних, курсових та дип' ломних робіт. Видання також є корисним для аспірантів і по' шукувачів наукового ступеню. УДК 332.12:330.111.4 (477)
731
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
732
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
733
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
734
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
735
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
736
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
737
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
738
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
739
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
740
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
741
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
742
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
743
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
744
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
745
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
746
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
747
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
748
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
749
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
750
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
751
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
752
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
753
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
754
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
755
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
756
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
757
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
758
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
759
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
760
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
761
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
762
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
763
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
764
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
765
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
766
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
767
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
768
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
769
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
770
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
771
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
772
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
773
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
774
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
775
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
776
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
777
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
778
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
779
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
780
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
781
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
782
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
783
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
784
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
785
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
786
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
787
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
788
Ðîçì³ùåííÿ ïðîäóêòèâíèõ ñèë òà ðåã³îíàëüíà åêîíîì³êà Óêðà¿íè
789
Ä.Â. Êëèíîâèé,Ò.Â.Ïåïà
790
