ЗМІСТ Посібник «Техніка репортажу» продовжує серію «Практичні поради журналістам», яку видає Інститут Масової Інформаці...
331 downloads
674 Views
5MB Size
Report
This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form
ЗМІСТ Посібник «Техніка репортажу» продовжує серію «Практичні поради журналістам», яку видає Інститут Масової Інформації. Він об'єднує навчальні матеріали, які пропонувалися до уваги учасників однойменного україно-французького семінару. Французький викладач Центру з підготовки та вдосконалення журналістів (Париж): Лоранс Ля-кур. Український співвикладач ІМІ: Олексій Шалайський.
Над збіркою працювали: Адаптація та переклад: Юлія Сабрі, Алла Лазарєва. Редагування: Юхим Лазарєв, Ганна Гончарик, Сергій Таран. Верстка: Денис Тоїчкін.
Репортаж як жанр журналістики.............................................................................................................. 4 I. Жанрові ознаки репортажу................................................................................................................... 7 III. Закони репортажу ................................................................................................ « .............................. 9 IV. Як збирати інформацію......................................................................................................................11 1. Підготовчий етап..........................................................................................................................11 2. Присутність на місці події ..........................................................................................................11 V. Побудова репортажу ..........................................................................................................................13 7. Правило наближення інтересів ..................................................................................................13 2. Кут подачі матеріалу....................................................................................................................14 3. Інформаційне наповнення ..........................................................................................................16 4. План.................................................................................................................................................17 VI. Написання репортажу.......................................................................................................................18 1. Редагування ...................................................................................................................................18 2. Стиль репортажу ..........................................................................................................................18 3. Тональне забарвлення репортажу .............................................................................................19 VII. Заголовок...........................................................................................................................................21 1. Функції .......................................................................................................................................... 21 2. Різновиди заголовків................................................................................................................... 21 VIII. Вріз (шапка) .....................................................................................................................................23 1. Інформативний вріз .....................................................................................................................23 2. Спонукальний вріз.......................................................................................................................23 IX. Початок репортажу (зачин) ............................................................................................................ 24 X. Завершення матеріалу........................................................................................................................25 1. Закрите завершення .,..................................................................................................................25 2. Відкрите завершення ..................................................................................................................25 XI. Підсумок...............................................................................................................................................26 XII. Репортаж — рідкісний жанр української журналістики (О. Шалайський) ............................27 XIII. Додаток І.Люди-кроти Бурятії ......................................................................................................41 XIV. Додаток 2. «За три роки чеченський президент нічого не зробив» ......................................44 XV. Додаток 3. «Ми залишатимемось у схованці стільки часу, скільки знадобиться»..47 XVI. Додаток 4. «Мамо, це Юсуф. Тата немає з нами. Цілую...» ...................................................49 XVII. Додаток 5. Розбиті автомобілі, потрощені шибки, розвалені димарі: Париж у неділю набув жалюгідного вигляду ..........................................................................51 XVIII.Додаток 6. Околиці розпачу .......................................................................................................53 XIX. Додаток 7. Сізіф з Бель-Іль-ан-Мер ..............................................................................................56 XX. Додаток 8. Картинки, складені з шуму та тиші Києво-Печерської лаври ..............................58
І. Репортаж як жанр У французькій журналістиці історично склалося дуже прискіпливе ставлення до розмежування та дотримання жанрів. Це зумовлене тим, що, як свідчать дослідження французьких аналітиків, сучасний французький читач дуже добре розрізняє журналістські жанри, і у випадку недотримання звичних принципів розміщення інформації аудиторія не сприйматиме матеріал як професійний. Французька методологія виділяє такі жанри журналістики: 1. Інформаційне повідомлення (колоночна замітка). Це — найкоротший жанр в журналістиці, який має на меті викласти у трьох-чотирьох фразах основну інформацію про подію та відповісти на запитання «Хто? Що? Коли? Де?». Інформація такого типу подається без коментарів та заголовка. 2. Розширене повідомлення. Основою цього жанру є повідомлення або колоночна замітка, але розписана детальніше. Його стандартний обсяг — приблизно одна сторінка друкованого тексту. Інформація, подана в розширеному повідомленні, доповнює ті чотири запитання, на які відповідає інформаційне повідомлення, ще двома: «Чому?» та «Як?». Крім цього, розширене повідомлення завжди має заголовок та стилістичну тональність. Переважно, джерелом інформації для написання коротких та розширених інформаційних повідомлень є інформаційні агентства. 3. Звіт. Це — розгорнутий, суто інформаційний матеріал, мета якого — сповістити додаткові цікаві факти з певного питання. Щоб написати звіт, журналістові треба побувати на місці події і викласти все побачене. В середині тексту, як правило, звіт містить короткі та точні цитати, безпосередню інформацію з місця події, але в жодному випадку не коментарі журналіста. Звіт — найбільш вживаний жанр у французькій регіональній пресі. Його стиль — прямий та динамічний. 4. Інтерв'ю. Мета інтерв'ю — подати нову, не відому досі інформацію з приводу конкретної події. Слід пам'ятати, що інтерв'ю — це не задокументована салонна бесіда про що завгодно, а відповіді компетентної особи на конкретні запитання, що турбують аудиторію. Цей жанр потребує розслідування для того, щоб знайти саме ту компетентну людину, яка надасть необхідну нову та неоприлюднену досі інформацію. Інтерв'ю дає відповідь на поставлену проблему та висвітлює один з її аспектів, тому перед роботою журналістові варто визначити кут подачі матеріалу. Крім цього варто пам'ятати, що найкраще подавати короткі, сухі та доволі напружені запитання, на які вимагати ясну та точну відповідь
ознак кулуарної розмови, і це є головним недоліком цього жанру. Адже журналіст повинен завжди пам'ятати, що інтерв'ю — це робота, а не просто розмова. 5. Портрет. Цей жанр нагадує літературну фотографію, у якій розкрито, широко описано цікаву особистість. Портрет має на меті виявити найбільш характерні для людини риси, прослідкувати всі аспекти діяльності особи, її зацікав лення та інтереси, а також характер та звички. У цьому жанрі журналіст працює з конкретною людиною, на відміну від інших жанрів, які описують події. Тому для портрету використовується зрозуміла для широкого загалу мова — жива, дотепна, анекдотична. Людина, про яку йдеться, має бути присутня в кожному абзаці статті. Загалом, портретний жанр — один з найлітературніщих, розкриває літературні та особистісні здібності журналіста. У Франції цей жанр дуже поважають, оскільки він спрямований переважно на досвідченого читача з аналітичним складом розуму. Наприклад, французька інтелектуальна газета «Ліберасьон» завжди подає на останній сторінці портрет. Тому її завжди починають читати з кінця. 6. Розслідування. Це — складний жанр журналістики, який має на меті не лише поставити проблему, а й щось довести, розкрити якусь таємницю, з'ясувати істину. Робота над розслідуванням вимагає від журналіста мобілізації всіх його професійних здібностей, ґрунтовного аналізу проблеми, пошуку конкрет них доказів. Наприклад, якщо тематика розслідування стосується діяльності сект, то замало лише дати їх перелік та окреслити діяльність, варто також представити, наприклад, відповіді на запитання, чому вони можуть бути шкідливі, яким чином відмивають гроші. Варто також навести якомога більше фактів, що свідчать про зловживання, проаналізувати їх, надати коментарі компетентних спеціалістів тощо. Працюючи над розслідуванням, журналіст повинен не уникати обгрунтованих роздумів стосовно проблеми, висновків, аналізу, а також не боятись переслідувань, які можуть бути наслідком його роботи. Адже якщо розслідування серйозне і мало широкий резонанс, то переслідування можуть бути спрямовані не лише на редактора видання чи журналіста, а й на героїв розслідування. Приклад: викладач цього курсу французька журналістка Лоранс Ля-кур довго працювала над розслідуванням, метою якого було довести, що французька преса невдалими, непрофесійними матеріалами заплутала справу вбивства дитини. Вона витратила майже рік на написання книжки, яка розкривала приховані нюанси цієї справи, доводила, що преса дезінформувала читачів стосовно смерті дитини. СвоЇм дослідженням журналістка поставила під сумнів твердження (чи висновки) кількох видань, також було порушено судову справу, яку Лоранс виграла.
Найважливіше і найскладніше завдання автора в цьому жанрі — не перетворитися на поліцейського, а залишитися журналістом (особливо з позицій журналістської етики). Слід також пам'ятати, що розслідування — найшляхетніший жанр журналістики. Останні десять років розслідування стало найпопулярнішим жанром національної преси Франції. Найчастіше вони торкаються питань корупції, тіньової економіки та політики. У французькій журналістиці панує тенденція до змішування жанрів. Особливо це характерно для телебачення, де переважно всі матеріали називають репортажами. Але досить часто журналісти, які працюють на телебаченні, нехтують різницею між жанрами, перестають враховувати їхні характерні особливості. Перше ніж братися за роботу над матеріалом, найкраще визначити, який жанр найбільше підходить до висвітлення проблеми. Слід також визначити інтереси з цієї проблеми аудиторії видання, в якому публікуватиметься матеріал.
II. Жанрові ознаки репортажу Всі попередні жанри, які ми розглянули, МІСТЯТЬ об'єктивний матеріал. Саме це відрізняє їх від репортажу, головна мета якого — донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається суб'єктивним, він відображає події, звертаючись до відчуттів. Наприклад, на відміну від розслідування, яке щось доводить, репортаж дозволяє відчути. Читач ніби переміщується на місце події за допомогою всіх п'яти органів відчуття журналіста. Репортаж — певна новела, есе, в якому присутні описи сцен, дійових осіб, декорацій, запахів, звуків, кольорів. Це — не коментар, не аналіз, не історичний огляд, не приватний щоденник, не список подій чи речей, а з іншого боку — не туристичний буклет і не розслідування. Це суто специфічний журналістський жанр.
Різновиди репортажу 1. Бачене У такому виді репортажу подається стислий виклад, словесне фото окремої ситуації посеред якоїсь сцени або події. Мова такого репортажу дуже жива, дозволяє кожному читачеві вихопити якусь дуже характерну мить події і побачити її на власні очі. Наприклад, ваше видання готує матеріал на кілька сторінок про вибори в Росії. Посеред сторінки (переважно окремим шрифтом) на кілька абзаців може бути описано Володимира Путіна на виборчій дільниці. Як він прийшов, що сказав, яка панувала атмосфера, хто його супроводжував. Такий опис не несе жодного інформаційного наповнення, лише передає атмосферу. Але ж Путін — не остання людина в Росії, і тому опис такої події викликає у читача почуття причетності до події. 2. Щоденний репортаж (великий або малий) Такий репортаж довший за обсягом, він описує вир буденного життя для того, щоб дозволити читачу побачити більше фактів, здобути більше інформації, показати життя в його розвитку. Тут уже значно більше дійових осіб. Мета такого репортажу — надати можливість читачеві побачити розвиток події на власні очі, тому тут дуже важливо передати всі почуття. Наприклад, репортаж про вибори з 5—6 дільниць. Завданням його буде не розслідування фактів маніпуляції чи фальсифікації, а показ роботи дільниці, тобто — що саме там відбувається, дати можливість читачеві прослідкувати все самому та зробити власні висновки.
3. Газетний репортаж Довший і ще більш насичений деталями матеріал, характерний переважно для газет або щотижневих видань. Розгорнутий репортаж потребує описів, цитувань дійових осіб, деталей тощо. Він дозволяє читачу не лише побачити подію, а й зрозуміти її. У газетному репортажі потрібно відновити на сторінках все, як було. Для такого репортажу варто піти не лише на виборчу дільницю, а й у місто — на вулиці, ринки, у штаби до кандидатів. Журналіст повинен охопити все місто, передати настрої людей, змалювавши словами їхній стан, відчуття, хвилювання, враження. Все це потрібно запам'ятати просто фотографічно, не пропускаючи жодної деталі. Це дозволить читачеві своєї газети (який, можливо, ніколи не був у Росії, а тим більше під час президентських виборів) бути максимально присутнім у місті, відчути кожен його подих. Головною умовою написання репортажу є присутність журналіста на місці події, аби він побачив усе на власні очі і, вхопивши всі деталі, про все побачене та відчуте розповів читачеві. Псевдорепортаж, написаний у кабінеті за допомогою кількох телефонних дзвінків або перегляду матеріалів телебачення, не дозволить максимально наблизити читача до події або явища, такий матеріал йому нецікаво буде читати. Цінність репортажу — в таланті репортера вловити і втілити життя у слова; привести читача туди, де він не був, дати йому побачити та відчути те, що побачив і відчув сам журналіст. Прочитавши таку статтю, читач немов повертається з далекої країни. Репортаж різниться від інших жанрів своєю людяністю, він хвилює читача, чіпляє «за живе», використовуючи всі підручні матеріали — описи, цитати, фрагменти листів, кольори, запахи, атмосферу, враження.
III. Закони репортажу Загальні тези • Репортаж переконує не логікою, а алогічністю. Але запахи, звуки та від чуття теж треба вміти донести. , . Головну ідею репортажу слід винести в заголовок, вона також повинна бути присутня в усій статті — від початку і до кінця. Не варто відходити від цієї головної ідеї задля того, щоб показати все, що ви змогли побачити. Одне з найголовніших у репортерській роботі — вміти настромити на головну ідею (стрижень) факти, які ви побачили. Треба вміти відмовлятися від деяких з них (хоч і цікавих), якщо вони не підходять до того, щоб ілюструвати, підкреслити певний настрій, атмосферу. • Друкований репортаж дуже подібний до телебачення — він передає життя картинками. Але вуаєризм, що присутній в письмовому репортажі, на відміну від телебачення є мінімальним. Стилістика репортажу також нагадує роботу телебачення — він мусить бути супердинамічним, тому потребує коротких, чітких речень. Схожим є телевізійний ефект 10 секунд. Якщо телепрограма чи репортаж не привернули уваги глядача протягом перших 10 секунд, то глядач або відразу ж відволікається, або перемикає канал. Такими ж визначальними «10-ма секундами» в репортажі може бути один абзац. Він мусить зацікавити, вразити читача, примусити його прочитати матеріал до кінця. Але треба враховувати специфіку вітчизняного читача — він звик читати все до кінця, тому матеріал (наприклад, до регіональних видань) весь треба подавати дуже динамічно і цікаво, тримаючи увагу читача в напрузі до кінця матеріалу. Для того, щоб причарувати читача, слід підбирати слова, які діють на зразок 25-го кадру. В ідеальному випадку при написанні варто бути обізнаним з засадами нейролінгвістичного програмування. • Роботу над репортажем треба починати відразу після приїзду з місця події. Це дозволить зберегти в матеріалі силу емоцій, які ви привезли с собою. Варто перечитати роботу через дві-три години, коли емоції раціоналізуються і дозволять вам проаналізувати текст. • Факти для репортажу — це цитати його героїв, з них переважно будується логіка репортажу. Як правило, в його написанні не використовують цифри, статистику. Також не варто наголошувати на присутності самого журналіста в тексті, не варто використовувати слово «я», адже цю подію читач хоче бачити вашими очима. Ви не повинні нав'язувати жодної думки —читач мусить переконатися підсвідомо. • Лише 20% репортажів не потребують попереднього знання. Тому перш ніж їхати на місце події, варто взнати про неї якомога більше, шоб побувати в найцікавіших, найхарактерніших місцях, познайомитися з потрібними людьми,
нічого не пропустити. • Газетний репортаж — подієвий жанр. Журнальний репортаж описує не подію, а явище. Тому може, наприклад, доповнювати велику тему, де буде не логікою, а душею події. Чому репортаж не досить популярний у сучасній Україні? 1. Репортаж — жанр вільної преси, з якою нині в Україні — проблеми. 2. Репортаж— один з найскладніших жанрів, який потребує найвищої професійності і досконалості стилю. 3. Репортаж — потребує багато часу для роботи над ним.
IV. Як збирати інформацію Роботу над репортажем розподіляють на три етапи — підготовка, безпосередня присутність на місці події та саме написання репортажу. Зараз ми розглянемо кожен з цих етапів окремо. 1. Підготовчий період Перш ніж їхати у відрядження, слід: . дізнатися докладніше, куди саме прямуєш. Покопатися в довідці краєзнавця, здобути за щонайменший час якнайбільше інформації про місце репортажу, про людей, які там живуть, їхні звичаї та традиції; • дослідити попередню історію події, яку потрібно висвітлити, щоб не витрачати час на це вже на місці. Варто зателефонувати заздалегідь людям, які, можливо, будуть корисні у пошуках інформації; • хоч мінімально збагнути контекст, маючи мінімум інформації. (Джерела для цього — документація, книжки, вирізки з преси, колеги-журналісти на місці, спеціалісти в цій галузі, можновладці, асоціації, приватні особи). Пам'ятайте — чим краще ви підготуєтеся до роботи, тим легше вам буде зорієнтуватися на місці. Ці ж самі поради стосуються інтерв'ю і звіту. 2. Присутність на місці події Характерні деталі події — просто-таки родзинка репортажу. Саме тому безпосередня присутність на місці події вимагає не лише спостереження, а й занотовування. При цьому варто: • занотовувати буквально все саме в записник, а не на окремих аркушах — так ви не загубите і не сплутаєте зібраних нотаток; • запастись авторучками, які добре пишуть; • не забути позначити в своєму записнику все: час, місце, дату. Ніколи не покладатися на власну пам'ять; • зібрати якомога більше інформації. Пам'ятайте, що її ніколи не буває занадто багато. Сортувати та впорядковувати зібрані дані будете пізніше; • не забувати про вимогливий підхід до інформації: вона має бути ретельно перевірена та уточнена; • звертати увагу на узгодження інформації та контексту. • як у нотуванні, так і при написанні репортажу ставити основний акцент на запахи, шуми, кольори, підвищену чуттєвість. Тому заносьте на папір усе, що побачили, відчули, скуштували, до чого доторкнулися. Починаючи роботу над репортажем, журналіст досить рідко уявляє собі результат, на відміну від розслідування, коли коло проблем визначено наперед. Читача слід переконати, що ви справді побували на місці подій. Тому дуже
важливо занотовувати якомога більше, щоб уже під час роботи над написанням репортажу було з чого вибирати. Також дуже важливо знайти вірний кут подачі проблеми (ключ до написання статті). Для цього структуруйте всю інформацію і використовуйте лише ті елементи, які входять у ваш кут, обрану вами частину проблеми, які допомагають розкрити її якнайцікавіше для аудиторії. Для цього треба вміти знаходити співрозмовників, яким властиві характерні риси, поведінка, манери мешканців цього регіону, їхні типові прізвиська тощо. Використовуйте якомога більше дрібниць, предметів, кольорів. Журналістові (особливо фоторепортеру) важливо не впливати на хід подій своєю присутністю. Особливо на початку треба триматись осторонь, бути малопомітним, щоб оточуючі не змінювали своєї поведінки та робили все за звичаєм, незважаючи на вашу присутність. Лише після того, як ви оберете загальний план, відчуєте атмосферу, визначите головну ідею репортажу, тоді вже можете зненацька дати про себе знати, втручаючись у розмови, дискутувати, щоб зібрати інформацію. Такий підхід схожий на наїзд кінокамери, коли спочатку оператор обирає загальний план, а потім фокусує об'єктив на якомусь характерному об'єкті і «наїжджає» на нього, дає крупним планом. Після такого «наїзду» треба йти на контакт з людьми, не бути сором'язливим, ставати учасником події. Уникайте упереджень щодо подій, не робіть передбачень стосовно того, що вам скажуть і що ви зможете побачити. Якщо потрібно, не вагайтеся змінювати свій погляд на події та кут подачі майбутнього матеріалу відповідно до нових відомостей. Для того, щоб уникнути упереджень, редакція мусить подати репортаж так, надати йому таку назву, яка б вказувала не на узагальнення, а на те, що саме цей репортер у цей час і в цьому місці побачив саме це. Репортаж — це погляд на життя, а життя не завжди постає перед нами в найкращому вигляді. Тут важливо не перетинати межу вуаєризму (підглядання) і заходити настільки далеко, наскільки дозволяють совість та журналістська етика. Приклади: 1. Відвідини цвинтаря Пер-Лашез у день 150-х роковин смерті Фреде-ріка Шопена. Поїздка в авто Парижем. Якомога менше цитат. Лише опис місцевості — дільниця за дільницею. 2. Репортаж з лікарні в Чечні. Хвора людина, тим більш, та, яка має наявні ушкодження, перебуває в незручній ситуації. Хвороба — абсолютно приватна галузь людського життя. Звичайно, все це цікаво, але тут треба визначити межу — варто чи не варто «встромляти ногу в двері». Можливо, краще звернутися до опису умов лікарні, цитат лікарів та медперсоналу, а не самих хворих.
V. Побудова репортажу Після того, як ви повернулися з відрядження, спробуйте відразу почати обробляти матеріал. Пам'ятайте, що головні ознаки репортажу, які відрізняють його від інших жанрів, — людяність, емоційність. Саме це ви мусите передати в роботі. Якщо розслідування узагальнює проблему, то репортаж — це детальний, окремий випадок. Репортер пише про один час та про одне місце. Але таке місце і такий час, які є в чомусь характерними, ілюстративними для якоїсь проблеми або події, або новими, невідомими для читача, адже мета будьякого жанру журналістики — новина, інформаційність. Існують чотири головні правила, яких журналіст мусить дотримуватися при роботі над репортажем: • наближення до інтересів читача; • кут подачі матеріалу; • інформаційне наповнення та головна ідея; • план. Розглянемо кожне з цих правил окремо.
1. Правило наближення інтересів Перш ніж писати репортаж, журналісту потрібно визначити вектор подачі матеріалу і читача, на якого розрахована стаття. Ми пишемо для певного кола читачів, яке визначається специфікою видання (загальнополітичне чи спеціалізоване, щоденна газета чи тижневик). Редакторська лінія кожної газети дозволяє надати перевагу окремим законам наближення інтересів. Приваблює читача найчастіше те, що йому ближче за інтересами. Класифікація векторів: — географічний вектор, або «відстань»: у периметрі більш-менш звичному залежно від дистанції. Так званий закон «тілокілометрів» — чим ближче до читача трапляється якась серйозна подія, тим актуальнішою вона буде для нього; Наприклад, трагічна загибель 80 шахтарів Донбасу в березні 2000 року. Загальнонаціональні видання писали про кількість загиблих, розширено подавали матеріали про ситуації на шахтах, писали про це в кількох числах. Місцеві видання подавали фотографії загиблих, згадували їхні імена. У Франції лише загальнонаціональні видання повідомили читача про трагедію, вмістивши цю інформацію в один абзац і в одному числі.
— хронологічний вектор, або вимір у часі: читача цікавить більше те, що або тільки-но відбулось, або скоро має відбутися; — соціокультурний вектор: звичні основні вектори турботи та основної зацікавленості кожного окремого читача такі: родина, діти, релігія, тонкощі політичної, професійної, громадської діяльності; — психоафективний вектор: аудиторію завжди цікавить усе, що стосується здоров'я, сексуального життя, почуття захищеності, грошей і т.д. При написанні статті репортер може використовувати всі чотири вектори, але один з них завжди домінуватиме. Частіше за все використовується один або два вектори, в залежності від політики редакції. Головне, про що має пам'ятати автор статті, незалежно від вектору, за яким він наближається до інтересів читача, — це відповідь на питання: що нового та цікавого я маю сказати?
Малюнок 1 НАЗВА РУБРИКИ
ФОТО З
ЗВІТ — локалізація — відкриття, а також будь-яка інша актуальна інформація (соціальний аспект, екологічний, які можна подати цитатами)
2. Кут подачі матеріалу Інформувати — це обирати. Обравши тему статті (керуючись саме правилами наближення до інтересів читача), слід визначити, у якому ключі ви подаватимете інформацію, і розвивати її, визначити КУТ ПОДАЧІ. Кут подачі — це висвітлення широкої теми у якомусь конкретному ракурсі. Він діє на зразок променя прожектора, який перебігає по морському просторі. Він висвічує тільки один відрізок простору, залишаючи все інше в темряві. Для того, щоб глибше зрозуміти, що таке кут подачі, розглянемо його на прикладах. Подія — відкриття станції метро в Києві. Спробуємо визначити теми для майбутнього матеріалу про цю подію, розділивши їх за жанровими ознаками. Отже: 3ВІТ — локалізація та саме відкриття; РОЗСЛІДУВАННЯ — політичний бік події, передісторія, технології будівництва, чому відкриття затримали, безпека та якість роботи, екологічний аспект, зв'язок з підвищенням плати за проїзд тощо; РЕПОРТАЖ — використання підземних площ (магазини, переходи, продавці), соціальний бік (людський аспект), естетичний аспект, репортаж з самої церемонії відкриття (подія не така важлива, щоб робити цілий репортаж, але можна вмістити його в середину звіту). На малюнку 1 спробуємо показати, як можна розмістити матеріал, якщо це, наприклад, київська щоденна газета. Саме така форма подачі матеріалу про відкриття станції метро буде цікавою та актуальною для широкого кола читачів. Репортаж тут виконує функцію доповнення, а не несе головне інформаційне повідомлення. До того ж, така форма подачі матеріалу в цьому випадку дозволить залишитися репортажу репортажем, а не перетворитися на
ЦЕРЕМОНІЇ
РЕПОРТАЖ Безпосередньо з церемонії відкриття
ПЕРЕДІСТОРІЯ — коли розпочато будівництво — його вартість — хто архітектор, дизайнер — хто здійснював будівництво — на честь кого названа — скільки пасажирів зможе перевозити — інша цікава інформація
Як бачимо, окремо ми винесли підрубрику «Передісторія» для того, щоб відокремити всі цифри та статистику. Адже вони перевантажують як звіт, так і репортаж, але корисні та цікаві. «Передісторія» виконує презентаційну функцію і органічно доповнює весь матеріал. Звичайно, це лише приклад того, як може бути застосований принцип наближення для київської газети. Наприклад, для фінансового або політичного тижневика важливішим буде економічний та політичний аспекти — роль мера, міської адміністрації, тут цікавішим буде розслідування, аналіз, а не репортаж. Додаток 8 дуже добре ілюструє випадок, коли журналістові важко обрати один кут подачі. Там вказано, як визначитися, що саме варто повідомити репортажем. Також радимо вам передивитися додаток 4 як ілюстрацію до вірно обраного кута подачі. В цьому випадку репортаж, поданий в контексті великого матеріалу про проблему Югославської війни, виконує функції письмової картинки, ілюструє «людський» бік проблеми.
3. Інформаційне наповнення З інформації, що наповнює кут подачі, треба виділити головне повідомлення, яке б містило стислий зміст матеріалу, і поставити його на перший план. Але як знайти це головне повідомлення? Звернемося знову до прикладу метро. Спробуємо собі уявити підземне життя міста. Що ми бачимо? Музикантів, продавців квітів, цигарок та солодощів, міліціонерів, продавців газет, які сваряться між собою за місце торгівлі, «зайців», які намагаються перестрибнути через турнікет, жебраків, п'яничок і чоловіків, вбраних в офіційні костюми. Основне повідомлення — діяльність людей в підземці, і тут головне — не декор, а люди, не лише їхня діяльність, а й вирази обличчя й очей, про що вони говорять, як ідуть, як реагують на оточення тощо. Яке головне повідомлення можна винести з репортажу про підземку? Контраст між багатим та бідним життям, або день з життя хлопчика-токсикомана, або як працює міліціонер на своєму посту. Можна змінити кут і показати, як змінюється життя підземки, якщо ми помандруємо від «Майдану Незалежності» до «Дарниці». Тоді головним інформаційним повідомленням тут буде, наприклад, не окремо взяте життя одного персонажу, а зміна в «соціології» самих станцій залежно від їх віддаленості від центру. Інформаційними повідомленнями можуть бути всі особливості, що властиві даній ситуації, певні «родзинки», контрасти, різноманітності. Для того, щоб краще зрозуміти, виділити для себе головне інформаційне повідомлення, спробуйте розповісти відразу після повернення все побачене другу. В такий спосіб ви зможете природним шляхом відібрати для себе всю головну інформацію. Також варто після повернення з місця подій розділити всі окремі інформаційні повідомлення, підкресливши різні інформаційні повідомлення різними кольорами. Якого кольору виявиться більше, та інформація може стати основною.
4. План матеріалу Для того, щоб інформація не розтікалась і розповідь автора вела читача від початку до кінця, треба примусити себе (адже дуже часто репортери цього не роблять) розробити певний план написання матеріалу. На відміну від розслідування, коли важче знайти факти і легше їх подати, в репортажі інформація «лежить під ногами», тому тут дуже важливо, як ви зможете подати її. Перед написанням плану треба визначити чотири головні складові репортажу: . для якого кола читачів ви пишете репортаж, . яке наближення до читача, . кут подачі матеріалу, • яке інформаційне повідомлення головне. Ось різновиди планів, з яких не всі підходять для жанру репортажу: Хронологічний простий. Події викладаються в тому порядку, в якому вони відбувалися, в якому ви їх відкривали для себе. Саме цей план є доцільним для написання репортажу. Хронологічний перевернутий. Долаєте час у зворотному напрямку. Події розгортаються від сучасного стану речей в минуле. Такий план є досить легким для читача, коли подається спочатку свіжа, нова інформація, а потім передісторія. Характерний для звітів. Аналітичний. Головним чином використовується для написання розслідувань. Акцент не на подіях, а на причинах та наслідках, розвиток яких може бути в двох напрямках — від причин до наслідків і навпаки. Демонстративний. Спочатку розробляється припущення, а потім воно доводиться. Характерний для розслідування. План перевернутої піраміди. Починаючи з основного повідомлення, розкручувати низку подій за ступенем їхньої важливості. Характерний для повідомлень інформаційних агенцій та новин. Звичайно, репортер може використовувати всі різновиди планів для написання репортажу, але план за хронологією є найзручнішим і йому, як правило, надають перевагу. Репортаж — ніби фільм про те, що ми бачили, хронологічна стрічка, яка розставляє акценти на тому, що найбільше хвилює, тому тут треба подавати більше прикладів для показу різних поглядів на проблему відповідно до кожної людини.
VI. Написання репортажу 1. Редагування Для кожного жанру існують певні правила написання, яких слід дотримуватись. Одним з таких правил є людяність репортажу. Для того, щоб написати репортаж, треба полюбити свого читача, а також героїв, з якими ви працюватимете. Тоді читач зможе зацікавитись вашим текстом, а герої репортажу зможуть відкритися вам, довіритися, залишаючись природними. Мова персонажів не редагується, тому, цитуючи їх, користуйтеся сленгом, говіркою, характерними висловами. Старанно «одягайте» матеріал на першому рівні прочитання, складаючи заголовок, шапку, підзаголовки, початок та закінчення статті. Без цих зачіпок читач може не звернути уваги на ваш матеріал, пробігаючи очима газетну шпальту. Не забувайте працювати над словником: використовуйте короткі слова. Оскільки око фотографує водночас до п'ятнадцяти друкованих знаків, то варто обмежити використання довгих слів. Також журналістові треба бути обізнаним з колом своїх читачів, треба знати, які образи викликають у пересічного читача вживані вами слова та вислови. Читач пробігає очима текст, не завжди заглиблюючись у його зміст, тому уникайте марних слів-кліше, заяложених та беззмістовних фраз, прислівників та прикметників. Будуйте речення не в пасивній, а в активній формі, краще в теперішньому часі, ніж у минулому. Уникайте повторів, тавтологій, намагайтеся писати так, щоб текст виглядав як одне ціле.
2. Стиль репортажу Простий Слова — зрозумілі для широкого кола читачів. Не вживаються складні, спеціалізовані слова та складні речення. Немає цифр, статистики, довгих назв, абревіатур, інфографії1. Використовується прямий спосіб викладу матеріалу. Наприклад, у розслідуванні, яке розкриває стан реактора на ЧАЕС, варто вживати спеціалізовану термінологію. А от у репортажі з Чорнобиля це робити недоцільно.
Репортаж з якоїсь незнаної далекої країни будуть прикрашати екзотичні елементи (назви невідомих фруктів, страв тощо), але ними не варто переобтяжувати текст. Багатий Для того, щоб читач зміг побачити та відчути все те, що побачив і відчув журналіст, треба подавати якомога більше деталей. Кольори, запахи, всі відтінки відчуттів збагачують репортаж. Вживайте дієслова, користуючись словником синонімів, — вибирайте з синонімічного ряду такі слова, що найбільш влучно передають відчуття, атмосферу події. Уникайте прислівників та прикметників, які засвідчують бідність спостережень. Живий Використовуйте цитати та описи людей, живі сценки. Введіть у репортаж героїв, що найбільш характерні для події чи явища. Саме це дозволить зробити репортаж живим, вдало передати особливості місцевості та персонажів. Точний Слова адекватно відбивають подію. Для цього теж варто користуватись словником заради точного опису деталей одягу, оточення тощо. Намагайтеся точно відібрати лише характерні факти, уникаючи власних коментарів. Ритмований Чергуйте фрази та абзаци, короткі та довгі речення, які, чергуючись за довжиною, вибудовують окремий ритм. Користуйтеся розбивкою на підзаголовки. Вони, розбиваючи ритм, дають змогу читачеві перепочити, а журналісту — перейти до іншої дії. Викидайте всі непотрібні зв'язки. Правило репортажу — місце або дійова чи дійові особи, якась дія.
3. Тональне забарвлення репортажу Для репортажу важливо знайти тон та влучно підібрати слова для нього. Тон може бути гумористичним, саркастичним, ностальгічним тощо. Він передає почуття журналіста, але не його особисте упереджене ставлення до явища чи події. Журналіст не робить своїх оцінок у репортажі, лише — тональність опису (легкий сарказм, наприклад) натякає на ставлення. Використовуйте розбивки тексту (анекдоти, цитати), щоб підігріти цікавість читача, а також проставити певні акценти, якщо вони доцільні. Початок мусить бути сильним. Його подають крупним планом, персонажем, дією, сильною сценою або цитатою. Ті ж елементи застосовують у закінченні. Уникайте: • надмірної статистики; • недостатньої людяності; • вживання кліше;
• технічної термінології; . жаргонізмів і професійної лексики; вчених термінів; а • слів іноземного походження; • абревіатур; . власних імен; • культурологічних посилань. N8! Не забувайте про опис атмосфери. N8! Не тримайтеся на поверхні, а пірнайте у події на місці.
VII. Заголовок 1. Функції Заголовок повинен зорієнтувати читача в межах сторінки, допомогти йому зробити вибір, відкинути всю нецікаву для нього інформацію, яка не стосується теми. Заголовок повинен викликати у читача бажання читати далі. Цей елемент визначає жанр матеріалу, з самого початку орієнтує читача, з чим він матиме справу, яку користь отримає від прочитання саме цього матеріалу. Заголовок дозволяє найпривабливіше та найдоцільніше розмістити матеріал на сторінці, зібрати шпальту. Саме заголовок повинен працювати на імідж видання. Стиль та заголовки сприяють впізнанню газети читачем з першого погляду.
2. Різновиди заголовків Інформативний Цей заголовок використовується для подачі нової, свіжої інформації. Інформативний заголовок несе в собі головне інформаційне повідомлення і відповідає на запитання: що читач може дізнатись з цієї статті? Інформативний заголовок дозволяє одразу відокремити основне повідомлення, запам'ятатися одним чи двома важливими нюансами власне цього репортажу. Інформативний заголовок одразу зрозумілий. Побудова заголовка проста: — підмет, присудок, доповнення В заголовку також варто пам'ятати про теперішній час, активний стан, стверджувальну форму (запитання викликає почуття розпачу). Заголовок має бути коротким, насиченим і точним. Слід уникати тавтології, прикметників, прислівників, слабких дієслів, допоміжних дієслів, повторів, очевидних речей, кліше, які не дають змоги читачеві зорієнтуватись у подальшому тексті. НЕБЕЗПЕКА: продати заголовок занадто дорого або дешево. Слід дотримуватися жанру, в якому ви писатимете: репортаж, розслідування, редакторська стаття. Спонукальний заголовок Використовується тоді, коли ви прагнете щось з'ясувати, проаналізувати, прокоментувати. Головна функція такого заголовка — інтригувати, дивувати, шокувати читача, змусити його читати подальший текст не заради цікавої інформації, а щоб
розкрити якусь таємницю. Такий заголовок корисний для репортажу, коли описується не подія, а явище. Досить часто цей заголовок не містить головного повідомлення, але спонукає до прочитання тексту. Він інтригує читача, не надаючи одразу важливої інформації. Спонукальний заголовок демонструє, як вправно журналіст володіє нюансами стилю. Автор може використовувати змінені назви книжок, фільмів, прислів'я, гру слів тощо. Але спонукальний заголовок має своє значення та вагу, лише якщо подальший текст пояснює його. Сам спонукальний заголовок, вирваний з загального контексту репортажу, не має жодного сенсу. Змішаний заголовок-підзаголовок Перший — інформативний, другий — спонукальний або навпаки. Мета — заінтригувати не лише формою, а й інформацією, тобто подати інформацію так, щоб вона змогла не лише змістом, а й формою спонукати читача до прочитання. Чи можна використовувати в заголовках запитання? У Франції вважають недоцільним виносити в заголовок запитання, бо така форма заголовка примушує читача самого відповідати на запитання, а це недоцільно, оскільки читач сам шукає відповіді на запитання, які ставить перед ним життя. Вважають: якщо видання ставить запитання, то воно саме не знає відповіді на нього, залишаючи це читачеві. Чому тоді він має читати такий матеріал? Єдиним винятком з цього правила можуть бути риторичні запитання чи такі, на які дається відповідь або в шапці, або відразу в заголовку.
VIII. Вріз (шапка) Використовується тоді, коли стаття обіймає більше двох сторінок друкованого тексту. Його застосовують головним чином для того, щоб ввести читача події, про які буде йтися мова власне у матеріалі.
1. Інформативний вріз Заголовок людина прочитує переважно за три секунди. Але прочитання матеріалу займає набагато більше часу — 3—5 хвилин та більше. Відповідно виникає потреба в посередництві. Функції посередника виконує шапка, або вріз. Він необхідний, коли стаття займає дві або більше сторінок друкованого тексту. Шапка використовується головним чином у газетних статтях або у вели ких щоденних репортажах. Функція інформативного врізу: доповнити інформацію, подану в заголовку. Інформативна шапка також служить тому, щоб коротко знайомити читача темою статті, якщо він не зможе прочитати цілий текст. У цьому випадку шапка має надавати читачеві вичерпну інформацію щодо статті. Для цього заголовок та шапка подаються різними шрифтами, окремими від загального тексту репортажу. Зміст врізу переплітається з основним повідомленням. Шапка дає відповідь на чотири перші запитання, а також виконує посередницькі функції між заголовком і текстом. Інформативний вріз — ніби есенція, витяжка з головного інформаційного повідомлення репортажу.
2. Спонукальний вріз Застосовується у матеріалах, що публікуються у газетах. Так само, як і спонукальний заголовок, спонукальний вріз має на меті вразити читача, привернути його увагу не цікавою темою чи інформацією, а інтригою. Шапка зазвичай не є самодостатньою. Але спонукальна шапка може застосуватися головного повідомлення всього репортажу, а лише слугувати зачіп кою, гачком, на який «чіпляється» читач і дочитує статтю до кінця. Стиль спонукальної шапки — короткі фрази, цитати, що шокують, гра слів тощо. Загалом стиль шапки простий; використовуються короткі речення і сильні дієслова. Розмір шапки не перевищує 3—4 фраз. Заголовок та шапка повинні доповнювати одне одного, але не дублювати. Як і в усьому репортажі, уникайте цифр, власних назв, абревіатур, оскільки вони гальмують прочитання. Але пам'ятайте, що шапка не є вичерпною та самодостатньою.
IX. Початок репортажу [зачин] Зачин — перший абзац або кілька перших речень репортажу, який має на меті зачепити читача за живе, привернути його увагу, примусити дочитати статтю до кінця. Загалом існує багато засобів для того, щоб зацікавити читача. Наприклад: • цитування, сильний вислів, що характеризує, наприклад, головного героя, атмосферу події чи явища; • опис місцевості або головного місця подій зі згадуванням характерних, вражаючих деталей; • анекдот, який стосується цієї теми; • перелік різних цікавих та рідкісних речей, якщо ви, наприклад, робите репортаж з антикварного магазину. Цей перелік може характеризувати не лише кількість речей в цьому магазині, а й їхню дивовижність, рідкісність; • початок репортажу з вигуку. Наприклад, у випадку з антикварним магазином він може виглядати так: «Цього ніхто не бачив уже понад сто років!» або «Цього досі не бачив взагалі ніхто!» Початок мусить бути сильним, коротким і дещо знервованим. Якщо він буде м'яким та без конкретної форми, то ви ризикуєте відштовхнути читача. Уникайте на початку, як і впродовж всього репортажу, історичних хронологічних посилань, тому що репортаж — це розповідь про події, які відбуваються зараз, майже тоді, коли читається матеріал. Початок репортажу ніби вдихає життя в головного героя або дає відчути атмосферу. В подальшому вам залишиться вдягнути вашого головного героя, підкреслити його риси, але перше враження робить саме зачин. Використовуйте більше цитат, описів, замальовок, анекдотів, цікавих відомостей, афоризмів. Уникайте нагромадження незнайомих слів, назв тощо.
Правила написання зачину поширюються і на закінчення репортажу. Закінчення буває відкрите та закрите.
1. Закрите завершення Воно нагадує завершене коло, що повертає читача до початку, до дійове особи, про яку йшлося в зачині. Це остання цитата, останній вислів, остання дія персонажу з перших рядків.
2. Відкрите завершення Привносить щось нове, наприклад, вводить наприкінці нову людину, про яку в матеріалі до того не йшлося. Це може бути також новий елемент атмосфери, що натякає на розвиток події вже після закінчення репортажу. Наприклад, ви робите репортаж зі шпиталю про поранених солдат. В репортажі можуть бути присутніми лікарі, солдати, які розповідають про те, як страшно було воювати, їхні рідні та близькі, інші хворі, які також переживають з солдат. Ви витримуєте напружену атмосферу протягом усього репортажу. Але ви можете закінчити репортаж з приходом до палати, наприклад, матері, як сподівається, що зможе скоро забрати свого сина додому. Ця нова дійова особа, яка з'являється наприкінці, відкриває нову ситуацію, нову проблему, як ми не ставимо за мету висвітлити в репортажі. Але присутність цієї особи абсолютно легітимна, вона не є чимось не включеним у життя самої лікарні. Вона начебто початок нового повороту цієї проблеми, який ми не висвітлюємо. Пре сто це підказує читачеві інші наслідки, відкриває іншу статтю. Для репортажу ц начебто останній мазок. У Франції для написання репортажів частіше використовують закриту кінцівку, тому що така картина є довершеною. Для розслідування більше підходить відкрита кінцівка, оскільки вона натякає на можливий розвиток події такому напрямку. N81 Намагайтесь уникати своїх власних міркувань, коментарів. Закінчення мусить бути так само чітким, характерним для всього репортажу. Французькі журналісти, якщо навіть протягом усього тексту вони уникають власних коментарів, в кінці іноді дописують свої думки з приводу події чи явища. Але ж закінчення — це все ще репортаж, для якого не характерні риси розслідування, міркування.
XI. Підсумок
XII. Репортаж - рідкісний жанр української журналістики
Щодня на нас звалюються тисячі потоків інформації. Неможливо все це інтегрувати, треба щось відкидати, відсіювати, чимось жертвувати. Цей відбір здійснюється згідно з правилами наближення до інтересів читача за географічними, хронологічними, загальнолюдськими ознаками. Зважаючи на найбільше поширення, найефективніше використовувати правило наближення до загальнолюдських інтересів читача за психоафективним вектором. Приклад: читати про СНІД цікавіше бо йдеться про статеві стосунки та зачіпляє за живе і лякає читачів, тому є резонансним. Інтерес до такого матеріалу завжди гарантований. Сенсибілізувати, зацікавити — ось основна мета репортажу. І це настільки складне завдання, що слід використовувати всі наявні можливості, щоб перетягнути на свій бік читача. Інакше кажучи, зіграти симфонію на п'яти органах відчуттів, щоб навіть нерішучого та недовірливого читача охопило море емоцій. Занадто багато матеріалів обмежуються звертанням до розуму читача. Загалом подібні інтелектуальні демарші мають сенс. Але спочатку репортер повинен подбати про резонансність матеріалу і вже потім власне розмірковувати. Вірний напрямок — від відчуттів (за сприяння п'яти органів відчуттів самого репортера) через почуття до розуму (роздумів). Насправді на практиці це не варто робити. Ми настільки звикли аналізувати, висловлювати свою думку, що втратили свіжість сприйняття. Слід повернути цю здатність вбирати в себе настрої та емоції і бути їхнім передавачем, повернути смак до описів, просто розповідей. Тільки-но якась подія або ситуація починає нагадувати виставу з дійовими особами, декораціями, розвитком дії, можна одразу ж казати — це репортаж. Дайте цьому дійству заволодіти вами цілком і повністю та втілюйте на папері у сирому вигляді все, що ви відчули та почули під час отієї вистави. НВ! Увага: свіжість відчуттів швидко втрачається. Тому занотовуйте, занотовуйте і ще раз занотовуйте. Репортаж не слід обтяжувати судженнями, коментарями та поясненнями. Розподіліть рівномірно по всьому матеріалу цитати та описи, побільше порівнянь, зберігайте стислість мови, особливо спочатку та наприкінці, чергуйте показ крупним планом та масовку, підкреслюйте всі деталі, що підтверджують: ви справді були на місці подій.
Олексій Шалайський, редактор журналу «Політика і культура», м. Київ. На відміну від років радянської журналістики сьогодні репортаж є мало н вимираючим жанром. Причин цьому декілька, однак найсуттєвішою виглядає така: для того, щоб написати репортаж, потрібно витратити досить багато час а окрім того блискуче володіти мовою. Щодо першого. Найкращі репортажі виникають після поїздок, а витрачати деньдва на один матеріал мало кому хочеться. Тим паче, що нинішні засоби масової інформації не завжди мають змогу відрядити журналіста. Однак це все-таки лише півпроблеми. Бо суттєвішим є відтік високопрофесійних репортерів у ті галузі журналістики, де репортаж не є основним жанром, а саме — політичну й економічну журналістику. Тоді як 90 відсотків репортажів є соціальними. Відтак, хоча на факультетах журналістики й далі викладають метод «журналіст змінює професію», на практиці його вже майже ніхто не використовує
Чим приваблює репортаж? Найпопулярнішим засобом масової інформації було й залишається телебачення. Здавалося б, це має бути дивним. Адже друковані мас-медіа подготують набагато більше інформації (у тому числі аналітичної). Однак людська підсвідомість — річ незбагненна. Вчені вже давно довели: те, що тисне на людську підсвідомість, має набагато більшу вагу, ніж цілком логічні моменти. У цьому сенсі репортаж є найнаближенішим до телебачення газетним жанром: він найбільше збурює емоції, а отже, і користується чи не найбільшою популярністю. Відповідно деякі телевізійні закони можна застосувати й тут. Отож: — якщо впродовж перших трьох секунд телевізійний сюжет не зацікавив глядача, його увага значно зменшується. У репортажі — заголовок, вріз чи перші речення мусять одразу привернути увагу. Це може бути або декларація цікавої теми, або початок несподіваної дії, щоб примусити читача зацікавитися: «Що буде далі?»; — довгі телевізійні плани розсіюють увагу і позбавляють телематеріал динаміки. Дуже довгі речення взагалі не притаманні журналістським матеріалам. Однак у репортажі це правило сягає апогею. Якщо складними реченні ми ще можна якось оперувати при написанні фактологічного матеріалу, то для відображення емоцій вони практично не придатні;
— у телевізійному сюжеті існує черговість планів: загальний, крупний, середній. Так само й у репортажі: після якогось глобального погляду варто звернути увагу на дрібниці. Скажімо, із загального погляду на бабусю, помітити її порепану руку. Не випадково телевізійні сюжети називають репортажем. До речі, репортаж має ще одне втілення: коментування спортивного матчу. За «дотелевізій-них» часів Радянського Союзу мільйони болільників «молилися» на найвідо-мішого радіокоментатора Вадима Синявського. Його репортажі за якістю на кілька щаблів були кращими, ніж в інших коментаторів. Він не вживав якихось незвичних метафор і не кричав, як бразильські коментатори, протягом хвилини — «Го-о-о-ол!». Просто, слухаючи його, глядачі отримували повне уявлення, що діється на полі. Тобто його слова мали зображальну функцію. Найкращі газетні репортажі теж повинні мати таку функцію. І якщо журналістові вдається передати атмосферу події, то тоді добрий репортаж стає фактом. До речі, досить часто в газетах можна помітити статті, які редакція декларує як репортажі, насправді ж це інші жанри. Бо те, що журналіст поїхав на шахту і написав про проблеми шахтарів, ще зовсім не означає, що з цього вийшов репортаж. Ще кумедніше виглядає репортаж з продовженням у кількох числах. Чи можна розділити емоцію навпіл? На іншому полюсі проблеми знаходяться матеріали, які значно виграли б, якби їх оформити репортажно. Однак журналісти обрали більш традиційний шлях. На відміну від телебачення, друковані мас-медіа мають лише кілька можливостей впливу на почуття читача. Чи не найпотужнішим жанром у цьому сенсі є репортаж. І хоча його написання потребує більших зусиль від журналіста, ефект від цього набагато перевищує витрачений час.
«Витрачений» час На перший погляд, щоб написати репортаж, не потрібно багато часу. Однак метод «прийшов, побачив, написав» спрацьовує не так уже й часто. По-перше, як було зазначено вище, більшість вдалих репортажів потребує виїзду за межі міста. По-друге, для того, щоб написати хороший матеріал такого жанру, потрібно готуватися не менше (а то й більше), ніж до інших статей. Адже, скажімо, перед виїздом до іншого міста варто дізнатись усе, що можна, про нього та його мешканців. Окрім того, є ще третя проблема. Зважаючи на те, що репортаж є найемоційнішим жанром журналістики, репортер приречений писати одразу після події, допоки його власні емоції ще не вивітрились. Тим часом практика українських ЗМІ свідчить, що коли немає чіткої часової вимоги редакції. багато журналістів починають займатися матеріалом набагато пізніше від події.
Звичайно, щоб написати будь-який матеріал, потрібно витратите час. Однак репортаж належить до тих небагатьох жанрів, які «з'їдають» більше часу. І це є однією з причин його нечастого використання в українських ЗМІ.
Емоції в одному руслі «Спершу напишіть, про що ви будете писати, потім — власне те, про що в хотіли написати, а потім нагадайте, про що ви тільки що написали». Серед багатьох доктрин журналістики цю не переглядали ні західна, і східна школи журналістики. Однак якщо з «логічними» жанрами все начебто зрозуміло, то з репортажем виникають деякі проблеми. Бо чи можна скерувати емоції в одне русло? Можна і навіть треба. Під час збирання інформації журналіст отримує безліч емоцій і фактів. Зрозуміло, що вихлюпнути все це на шпальти газети він ь в змозі. Тому найперша проблема, яка постає перед журналістом, котрий мг намір писати репортаж, — це знайти свій кут подачі. А згодом, просіявши фа ти, залишити ті, які відображують саме цей кут. Проблема полягає лише в тому, як знайти правильний кут. Будь-яку поїзді можна подати в газеті кількома способами. І все ж практика свідчить, що на кращими стають ті матеріали, які зачіпають «за живе» самого журналіст Власне тому найкраще братися за написання репортажу одразу після події доки ще не вивітрилися емоції. Можна навіть твердити, що найперша емоція яка виникає після події, і є найбільш правильною. І саме на неї слід скерувати кут висвітлення майбутнього матеріалу. Інша річ, що не варто вдаватися до крайнощів, тобто замість репортажу пропонувати читачеві агітку. Автор передає настрій не стверджувальними реченнями, а напівтонами. Знову ж таки, застосовуючи ефект телебачення. Які в телебаченні зображення говорить про одне, а текст — про інше, то глядач радше довіриться зображенню. Те ж саме і в репортажі. Нагромадження дрібних деталей підштовхує читача до певного висновку. Мистецтво журналіст репортера полягає не в тому, щоб нав'язати свою думку «в лоб», а в тому, що змусити читача відчути атмосферу, у якій знаходився журналіст, так, як відчув сам журналіст. Вправний журналіст навіть репортаж зможе побудувати за принципом однієї ідеї. Інша річ, що на відміну від інших жанрів він послуговуватиметься не цифрами, а переповіданням настрою. Однак за умов фахового підходу вплив на читача буде справді потужним.
Журналіст «в тіні» Існує суттєва різниця між збиранням інформації для репортажу і, скажімо, статті. Річ у тому, що часто для того, аби написати добрий репортаж, журналіст має лишатись інкогніто. Принаймні в Україні існує така ситуація, що "про
СТО ЛЮДИНі »
розповідають дещо іншу інформацію, аніж журналістові. Знаючи, що перед ним представник преси, можливий герой публікації підсвідомо ховає емоції, ділиться меншою кількістю інформації (або ж навпаки — говорить багато, але не про те, що потрібно журналістові). Зважаючи ж на те, що опис емоцій для репортажу є дуже вагомим, репортер мусить зробити все, аби побачити емоції в неприхованому вигляді. Для прикладу можна уявити ситуацію, що до України приїжджає закордонний кореспондент, аби написати подорожні нотатки. І при зустрічі з людьми декларує, що має намір описати свій вояж. Зрозуміло, відповіді людей виглядатимуть набагато закомплексованішими, аніж могли бути насправді. Навіть на підсвідомому рівні люди прагнуть виправдати негаразди у власній країні, місті чи сім'ї. Не будемо стверджувати, що лише за умов інкогніто журналіст здатен написати добрий репортаж. Однак практика свідчить: чим менше людей знає про «справжнє обличчя» журналіста, тим легше йому зібрати інформацію.
Мова репортажу Репортаж вимагає від журналіста найприскіпливішого ставлення до мови. Щоб передати емоції, бракує класичного словникового запасу, яким послуговуються для написання інших журналістських матеріалів. Про динамізм речень ми вже говорили. Тепер щодо лексики. Репортаж потребує багатого синонімічного ряду, особливо для опису дрібних деталей. Окрім того саме в репортажі журналіст мусить застосовувати маловживані слова, оскільки репортаж дещо наближається до літератури. Звісно, можна спробувати описати подію банальніше, але в такому разі у журналіста менше шансів, що йому вдасться справді передати атмосферу, а відтак і зачепити читача. Мова репортажу суттєво відрізняється від мови інших жанрів. Потреба описувати дрібниці зумовлює застосування маловживаних слів і мовних конструкцій.
Психологія спілкування
Ілюстративний матеріал
Хоча часом журналістові, щоб зібрати інформацію для репортажу, не потрібно спілкуватися з іншими людьми, все ж отак буває не завжди. І знову ж таки існує специфіка спілкування з майбутніми героями репортажу. Особливо, коли співбесідник не знає, що перед ним репортер. Журналістові треба, щоб людина була максимально розкута. Але як створити за 5 хвилин такий рівень взаєморозуміння? Безумовно, існує багато порад психологів щодо цього, і зупинитися на них бодай побіжно немає можливості. Однак про одне все ж варто сказати. Репортер повинен спробувати опинитися на тому самому рівні, що і його співбесідник. Тобто і не виглядати зверхньо, і «не клеїти з себе дурника». Людина повинна відчувати, що спілкується з рівним собі. Зрозуміло, що це буває важко, а подекуди й неможливо. Бо, скажімо, навряд чи навіть найтала-новитіший журналіст зможе почувати себе рівним у компанії бомжів. У такому випадку журналіст може задекларувати свою ліберальну позицію: «Я не живу так, як ви. Але хочу зрозуміти, як ви живете. І якщо вам так подобається жити, то може, ви маєте рацію». Ще одна проблема — часова. Як правило, репортерові потрібно побувати одразу в декількох місцях, познайомитись із багатьма людьми і все це зробити за лічені години, а то й хвилини. На жаль, часто журналісти вибирають простіший шлях — обмежуються тим, що «пливе до рук», не утруднюючи себе збиранням «зайвої» інформації. Тим часом найкращі репортажі виходять з тих поїздок чи подій, де репортер не шкодував ніг і блокнота.
Репортаж, будучи найемоційнішим пресовим жанром, чи не найбільше потребує ілюстрацій. Однак саме з цим часто виникають проблеми. Дуже рідко журналістові вдається бути на події чи в поїздці разом із фотокореспондентом. Зрозуміло, сам журналіст теж може взяти до рук фотоапарат. Але шансів на те, що йому вдасться зробити вдалий кадр, небагато. І не тільки тому, що у цьому репортер є менш кваліфікованим. Просто для репортажних фотографій (та й не тільки) найбільше цінується активний рух, «екшн». А якщо журналіст поставить собі за мету знайти саме такий кадр, то, по-перше, йому не вистачить часу на те, щоб зібрати достатню інформацію для матеріалу, а по-друге, йому доведеться «вийти з тіні», що може зашкодити об'єктивності репортажу. І все ж будь-який засіб масової інформації намагається поруч із репортажем розміщувати фотографію. А зважаючи на те, що на відміну від багатьох інших жанрів ілюстрація до репортажу мусить стосуватися конкретної події, будь-які фото журналіста завжди всіляко вітаються.
Коли журналіст збирає інформацію, він повинен спробувати бути на рівні з тим, у кого бере інтерв'ю. Репортер володіє не надто великою кількістю часу. Відтак він повинен за найкоротший термін зробити так, щоб до нього приязно поставились. Якщо це неможливо, то краще не декларувати свою професію.
Зважаючи на те, що репортаж є емоційним жанром, ілюстрації підсилюють його найбільше. Окрім того вони підтверджують те, що подія справді відбувалась, і журналіст справді був присутнім на ній.
Висновок Отож репортаж — це поодинокий емоційний і водночас один із найскладніших жанрів журналістики. Проте вдалий репортаж одразу подобається читачам будьякого віку і соціального статусу. Якщо українська журналістика почне частіше звертатися до цього призабутого жанру, її професійність одразу зросте.
Пропонуємо вам ознайомитись із кількома репортажами з журналу «> ш\». Незважаючи на деякі недолугості, вони все ж таки загалом відповідають головним вимогам до репортажів. ЕКСТРЕМАЛЬНЕ ЖИТТЯ МІСЦЕ СПРАВЖНЬОГО ПАТРІОТА— НА ДЕРЕВІ 37-річний Микола Сас збудував собі житло на верхівці ясеня, і тепер цілком вільний Еней був парубок моторний І хлопець хоч куди козак... Під ногами гухала багнюка, тріщало гілляччя. Реп'яхи давно прикрасили джинси. Ліс ставав усе суворішим, немовби виправдовуючи назву — Чорний. Господар крокував попереду і натхненно читав на пам'ять із Котляревського.
Зупинився, обернувся: «У Києві Байрона можна дістати? Тільки мені обов'язково в оригіналі, в райцентрі по-англійськи немає. І Шекспір — дефіцит? Зрозуміло...» (Для репортажу вкрай важливо зацікавити читача одразу, з перших слів. Зрозуміло, що цю функцію виконують заголовок і вступ. У цьому випадку зворушує як «патріот на дереві», так і «Байрон у лісі». Саме це спонукає читати матеріал далі). Знову затріщали гілки. На схилі (якщо не помітиш його — покотишся донизу, мов їжак) запропонував глянути вверх. На маківці ясеня, метрів за двадцять від землі, причаїлася хатка. З дахом, димарем, дверима — як має бути. Тільки вікно ззовні затягнене брезентом — на зиму. Хвилину-другу господар стежив за нашими обличчями. Потім скинув куртку, пошарудів у сусідніх хащах («Тільки нікому ні слова, де ховаю») і витягнув на світ Божий два клубки гумової стрічки: здається, привідні ремені від комбайнів. Колгосп у Завадівці на межі розвалу, але Микола скористався, порівняно з односельцями, нікчемною долею колективного добра... Підтягнувся, зачепив гумову петлю і спритно, мов білка, почав підніматися по стовбуру. Коли рипнули двері, я, задерши голову, по-дурному запитала: — На замок закриваєш? З висоти пролунало: — Квартирний злодюга повинен мати, щонайменше, розряд з альпінізму. А потім, що красти? Хоча, якщо б хтось заліз, довелося б його, за законами дикої природи, вбити. Тут у мене книга бібліотечна, Бальзак, 11-й том із повно го зібрання творів! (У кожній фразі Миколи Саса відчувається незакомплексованість. Так виглядає, що це не тільки його «заслуга», а й авторки, яка за короткий час
змогла змусити свого героя ставитись до неї, як до рівної. Хоча, зважаючи на те, що чоловік утік від людей, це мало бути зовсім нелегко). Окрім книги, в будинку на ясені були: лежак із трав'яною периною, килим на стіні, щоб із щілин не дуло в спину, і камін. Тобто шматок металевої труби засувкою. Закинув дровенят (сухостій догори доводиться піднімати в'язанками) – і будь ласка, печи картоплю, чай вари, читай при вогні. (Багато подробиць. Читач повинен чітко собі уявляти, в яких умовах живе Микола Сас. Саме тому в репортажі дрібниці майже ніколи не буваю зайвими). _ А хіба не можна все це робити на землі? — заздрісно поцікавилась — Тут воля і спокій. Бачу, як сонце встає, як дощ народжується. Сплю -синиця прилітає, на плече сідає. Сова навідувалася. Нахаба! Вибалушилася, кричить. Ну, я сів із біноклем — хто кого передивиться. Зимою, напевно, кажанів на постій запущу. Хату Микола побудував за зиму. Зранку ставав на лижі, вантажив на себе дошки, руберойд, інструменти — і тільки його в Завадівці бачили... Сусіди в змучилися бабу Надію Григорівну Сас шкодувати. Мовляв, повернувся син г ля вищої освіти зовсім «хворий на голову». Біологічний факультет Мелітопольського педінституту Микола вже давно закінчив. І навіть встиг повчителювати кілька років у місцевій школі. Розчарували і діти, і колеги-педагоги. З усіх тварин вони найбільше любили свиней, з у рослин — картоплю на власному городі, а антирадянські розмови молоді біолога (ще за часів СРСР) брали в штики. На довершення всіх своїх недоліків Сас виявився моржем. Якось морозного ранку Завадівку кинуло в жар. Протоптуючи в снігові стежку босими ногами до ставка спускався голий чоловік. Як виявилося, не топитись, а пірнати, стало останньою краплею. Учителі, звичайно, небагатий народ, але ж так , демонстративно світити голим задом... З того часу Микола і звільнився від соціальних пут. Роботу брав поденну город скопати, гній розкидати, ще знайшов години репетиторства з англійської мови, яку пристойно вивчив за допомогою словників і самовчителів. Отримає стільки-то гривень, прикупить свіжої літератури — і назад, на дерево. Стільки всього нового для себе відкрив — філософію, квантову фізику, астроном проблеми мовознавства... Взагалі-то на ясен Миколу загнали самі ж люди. До цього він жив у лісі в тимчасовому курені. Але його спеціально зруйнували, усе, що лежало все редині, розкидали по галявині. Тоді й вирішив піднятись на недосяжну для обивателів височінь... Так що мама, Надія Григорівна, доживає віку сама. У колишню кімнату вченого сина вона пускає гостей із переляком і гордістю, як у музей.
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
— Тут його книги. Магнітофон із музикою, картини... Літом приїжджала гостювати дочка із зятем. Надія Григорівна попросила перевірити, як там Микола на ясені влаштувався, — сама ж майже не ходить, ноги хворі. — Зять молодий, а н.а дерево вилізти не зміг. Микола обв'язав його й витя гнув... Вертається ввечері. Ну, мамо, каже, — райське місце. Майже на небі... Син, однак, мами не забуває. Провідує — одяг змінити, домашнім харчем підкріпитись. Надія Григорівна дає йому звичну каструлю вареників і молоко в пластиковій пляшці. — Ніяк не можу відвикнути від цивілізації, — погоджується Микола. — Але, як нащадок запорізьких козаків і патріот, розумію, що сьогодні найголовніше — зберегти природу. У мені живе генетична пам'ять: ставитися до лісу, річки, гір, як до святинь. У лісах Хмельниччини і Тернопільщини Микола знаходить рідкісні рослини і пересаджує їх у «свій» ліс — під нагляд. Потім перевіряє куточки галявин: — Обережно ступай! Там любка дволиста! З тваринами стосунки взагалі братські. — Борсука недавно зустрів, його нора тут недалеко. Він — на гальма, я — теж. Стоїмо, принюхуємося одне до одного. Борсук почув запах поту і зробив правильний висновок: ссавець, значить — ворог. Розійшлися по-джентльменськи, кожен на свою територію. А якби від мене одеколоном смерділо? Весною знайшов у лісі виводок лисенят. Зовсім немовлята, тільки очі блищать. Лисицю, певно, мисливці підстрелили. — Викормив малих молоком. Ручними стали. Це погано — скоріше заги нуть! Браконьєрів ненавиджу. Косуль б'ють, кабанів б'ють. Борсуків знищують. Ще не довели на сто відсотків, що їхній жир лікувальний, а стільки знаходжу оббілованих тушок... Я таких придурків-мисливців висліджувати почав. Я силь ний і хитрий, як лис. Не тільки вікна в будинку переб'ю... Спершу про Миколу Саса в Завадівці і сусідніх селах, Вишнивчиці і Карабчі-єві, ходили жахливі чутки. Знається, мовляв, із нечистою силою... Повинно ж бути якесь пояснення, чому молодий, здоровий мужик заліз на дерево, а жінка з дочкою від нього давним-давно втекли. Потім взяла гору природна цікавість, і народ у Чорний ліс почав навідуватись групами, як на екскурсії. Стосовно чаклунства Микола рішуче все заперечував. А про сім'ю сказав коротко: — Дитині я віддав найкраще, що мав, — свій генотип... І в кожному зручному випадку підкреслював: — З жінками спілкуватися люблю — на їхній території, звичайно! Це й емо ційний стрес, і для здоров'я корисно. Щоправда, місцева влада до цього часу не знає, як оцінювати спосіб життя Миколи Саса. Голова сільради Микола Степанович Білик, затурканий по вуха проблемами цукрозаводу, тільки й запитав з осторогою: — Ну що, факти підтвердились? 31 жовтня Микола Сас збирався злізти з ясена і піти проголосувати за Президента Леоніда Кучму. Але в останній момент напали лінощі... Тепер він дуже пере34
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
живає: через подібний несвідомий електорат владу можуть взяти комуністи. _ Мого діда вони свого часу розкуркулили, і мене Симоненко теж у спокої не залишить! Кінець свободі... З'явиться: трам-тарарам, чому на дереві, ану в колгосп! А так не хочеться на землю вертатись... (Саме в останній фразі сенс усього матеріалу — добрий дивак. Це журналістка підкреслює протягом матеріалу кілька разів (зауважмо — словами самого героя). Тобто сама авторка жодного разу не дає чіткої оцінки, але після прочитання залишається чіткий образ. Разом із тим кумедно виглядає 0 оточення Саса. Для того, аби це підкреслити, журналістка щедро використовує гумор і скепсис). ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ БАХМАЧ — МІСТОВОКЗАЛ Андрій ПАНЧИШИН Ця помпезна споруда з чудернацькими дзвінничками та золотими пентаграмами замість хрестів дуже нагадує бароковий костел. І не лише зовні. Бахмацький вокзал уже давно перетворився з будівлі публічної на культову. Щоправда, культ цей не релігійний, а значно приземленіший. Перед нами храм виживання, — його ще шанобливо називають «годувальником». — Якби не вокзал, півміста здохло б з голоду, — говорить літня жінка, котра винесла до поїзда полумисок рум'яних пиріжків. (Активний початок). Якщо в цих словах і є перебільшення, то невелике. Чотири з п'яти родин у містечку так чи інакше їдять хліб насущний завдяки залізниці. Насамперед це працівники станції та депо. Далі — згуртована каста гендлярів-мішечників, яка самозречено годує українську та російську столиці бахмацькими м'ясом, ковбасою, салом, сиром... «Сльозоточиві» розповіді про те, як «підступні москалі кинули наївного хохла», та про понуру одіссею без копійки в кишені з білокам'яної Трої в омріяну бахмацьку Ітаку до безробітної голодної Пенелопи, навіть закінченому цинікові очі зволожать. Попри це продовжують їздити, деморалізуючи митників і міліціонерів поживними хабарями та спокушаючи православних братів гріхом чревоугодія, і трансформуються поступово з простакуватих провінціалів У досвідчених комівояжерів, котрі самі можуть будь-кого «кинути» при нагоді, а вже за свою кровну копійчину чужі жадібні пальці відкусять тільки так. Але цей хліб до снаги лише молодим і дужим — надто вже тяжко та небезпечно дістається.
35
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу Для решти ж «вокзальної пастви» залишається перон. Кілька разів на день повз монумент Святого Паровоза, зведений на межі обітованої вокзальної землі, прокочується валка бахмацького жіноцтва, нав'ючена дарами ланів, лісів, городів, рукотворними кулінарними шедеврами, найкращими здобутками вітчизняної тютюнової, лікеро-горілчаної, пиво-безалкогольної та харчової індустрії. ( «вокзальна паства», нав'ючений, обітована вокзальна земля — такі фрази характерні саме для репортажів) Ці походи, чимось подібні на хрестові, збігаються з розкладом прибуття потягів на станцію Бахмач. Бувають дні, коли продавці на пероні чисельністю переважають пасажирів у поїзді. Стратегія і тактика збуту, продажу, «всучуван-ня» свого краму відшліфована до досконалості й органічно поєднує пікові досягнення світової психології та глибини народної мудрості. Зрештою, в цьому Бахмач нічим не різниться від сусідів по колії Ніжина та Конотопа. Просто у крихітному містечку ця абсолютна кріпацька залежність більшості мешканців од ненаситного вокзального Молоха особливо кидається у вічі. Лише залізничники та працівники молочного і ковбасного заводів живуть як «білі люди»: їм платять непогано і вчасно. Натомість бюджетники та пенсіонери не бачать «живої» копійки з грудня. Борг держави перед правоохоронцями — чотири місяці. Тож надія лише на перон. Найкращий заробіток дають цигарки, пиво, вода. Та їхній продаж вимагає неабиякого сприту. Здужав першим прилаштуватися до дверей вагону — і ти пан. Запізнився на мить — пролітаєш. Більш спокійний бізнес у продавців вареників, пирогів, біляшів та інших рукотворних марципанів. Вони не метушаться, а спокійно чекають на голодних транзитників. Але тут і мороки більше, і заробітку менше — 5—7 гривень на день. Розмовляють про вокзальний «інтерес» люди вельми неохоче. Побоюються, що після публікації влада може заборонити торгівлю на вокзалі. Повірити в це, щоправда, важко. Бо навіть чиновницька тупість має якісь межі. А позбавити сьогодні людей останньої можливості заробити і вижити може хіба що закінчений ідіот. Більш охоче балакали у Бахмачі про вічне. Якийсь місцевий «нострада-мус» вирахував, що 19 липня настане нарешті кінець цього незатишного світу. Пропустити таке унікальне видовище, звісно, порядний репортер не мав права. За спостережний пункт я вибрав мальовниче село Матіївку — літню резиденцію «стовпів» бахмацької поетичної школи. З трьох митців, котрі уславили свого часу містечко вишуканою поезією, на місці виявився лише Кость Моска-лець. Цей чолов'яга знаний не лише рідкісним талантом і відшліфованою ерудицією, а й неабияким даром провісництва. Років десять тому в одній із пісень, яка потім стала знаменитою, він пообіцяв нам, молодим тоді й зарозумілим львівським митцям, що «ми усі розбіжимося по русифікованих містах». Так урешті і сталося.
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу (Ясна річ, що в Бахмачі існує не тільки вокзал. Однак журналіст цілком виправдано описував лише його як щось найхарактерніше. Саме тому ре-портаж залишає свій чіткий погляд на проблему і не є надто великим). ПРОВІНЦІЙНІ ХРОНІКИ КРИЖОПІЛЬСЬКИЙ ВАЛЬС Андрій і Людмила ПАНЧИШИН Кумедне слівце «Крижопіль» загніздилось у свідомості шестирічного хлопчика (нині— вашого автора), котрий серед ночі визирнув на перон задрипаної станції з задушливого вагона одеського потяга. Слово це регулярно виринає з закамарків пам'яті кожного разу, коли суєта великих міст доводить до сказу — своєрідна буколічно-провінційна альтернатива. Тож, коли визріла ідея відвідати українську «глибинку», питання «куди їхати?» не стояло. Дайош Крижопіль! Згадати це слово виявилося куди легше, ніж віднайти його дрібнесенькі літери на мапі. З'ясувалося — на самому півдні Вінничини, поміж Вапняркою та Мардарівкою. Ще важче було туди дістатись — 11 годин трьома електричками. Однак перші ж кроки крижопільською землею засвідчили: їхати було варто. Відразу біля станції нас очікувало чудернацьке таксі — «самопальна» карета, запряжена сивою кобилою, з веселеньким «шефом», готовим за гривню завезти куди завгодно. Позаяк ми ще самі не усвідомили власного «завгодно», то описали ритуальне коло пристанційним майданом і висіли біля крихітного ресторанчика, з якого апетитно пахнуло смаженою куркою. Перший, кого ми там зустріли (у Крижополі!!!), виявився давнім київським знайомим. Ідея прожити кілька днів інкогніто з тріском провалилась. (Самі журналісти визнають, що найкраще збирати матеріал про незнайоме містечко інкогніто). Уже за годину все містечко знало: приїхали кореспонденти зі столиці. Баби на базарі навіть уточнювали: з самого «Перця». Найпопулярнішою одиницею крижопільського виміру є собака. Містечко — «собака за чверть години оббіжить», поетів тут — «як собак нерізаних», а життя — «просто собаче». Містечко (точніше, «смт») справді мініатюрне, навіть як для райцентру. Крихітні столітні грибоподібні хатинки так глибоко повростали в чорнозем, що доводиться їх обкопувати глибокими ровами. Історія, зворушлива у своїй банальності. Навіть назва не своя — її позичили у близького села, коли наприкінці XIX століття заклали залізничну станцію. Довкола відразу ж виникли поселення: єврейське, українське, польське, молдавське. Тут селилися кравці, шевці, ковалі, робітники паровозного депо. Крижопіль пам'ятає Котовського, Денікіна а Петлюру, різного штибу козаків і січових стрільців. Саме тут, якщо вірити 37
36
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
товаришам І. та П, пройшла бурхлива молодість громадянина Бендера. Не оминули цю землю ні голодомори, ні закривавлені чоботи енкаведистів і гестапівців. Серед людей, якими містечко пишається, найвідоміший, либонь, професор Вишневський, — аромат його цілющої мазі без вагань упізнає кожен співвітчизник. Поетів (як і собак) у Крижополі не бракувало ніколи. Сьогодні ж «черга на Парнас», мабуть, довша, ніж у Києві. Один голова родини гордо розповів: «У мене вдома чотири поети: я, дружина та дві доньки. І ще теща-графоманка». «А що нам залишається? — виправдовувався інший. — Або пити, або вірші писати». Зрештою, до пори до часу одне другому, певно, не заважало. Більшість колег по перу, як мовиться, «своє вже відпили» і тепер пригощають панну Музу міцним чаєм, міцною цигаркою та задушевними опівнічними балачками. Крім поетів, Крижопіль багатий також на художників, бардів та істориків. Місцева інтелігенція дуже міцно тримається купи, шанується і докладає титанічних зусиль, аби не розчинитися в агресивній селянськолюмпенській стихії. Та ще дітей виховати на ідеалах, а не лише на парсунах заморських президентів. І бібліотека ще не перетворилася на печальну усипальницю запорошених книжок, а залишається центром громадського, духовного, інтелектуального життя. Саме під її гостинним дахом відбулася зворушлива зустріч «журналістів із самого Києва» з крижопільською громадськістю. Попри запізніле оголошення та незручний суботній банно-базарно-городній день, на зустріч прийшла понад половина зі списку 25 постійних учасників цього своєрідного клубу. На читання числа «ПіКу», яке ми привезли, записувались у чергу. Останніми десятиліттями Крижопіль поступово та невпинно втрачає свою автентичність, перетворюється з колоритного провінційного містечка на банальний і безликий населений пункт. Насамперед це викликане масовим «виходом» євреїв на історичну вітчизну. Кількатисячна семітська громада скоротилася до якихось сорока душ. Невід'ємна частка містечкового менталітету, культури, колориту втрачена назавше. Не менш інтенсивно шукають свого «виходу» крижопільські українці, поляки, молдавани. Тільки роль «землі обітованої» для них відіграють Жмеринка, Вінниця, Бендери, Одеса — великі міста, де є шанс отримати добру освіту, знайти гідну роботу навзамін тяжкого та невдячного гарування. На вільне місце приходять селяни — втікачі з кріпацтва збанкрутілих колгоспів. Для одних Крижопіль стає транзитним пунктом на шляху у справжній «город». Інші ж нерідко поповнюють згуртовані лави п'яного містечкового люмпен-пролетаріату. Все це згубно діє на усталений десятиліттями життєвий уклад, розхитує моральні устої восьмитисячної громади. Особливо потерпає молодь. Щоразу більше юнаків і дівчат шукають порятунку від містечкової нудьги в чарці з оковитою, у звільненому від умовностей «перепиханні», в «косяку» з коноплею, у шприці з маковою юшкою. Слова «наркота» і «СНІД» міцно закріпились у лексиконі крижопільського обивателя. Зрештою, чи може бути інакше, коли благородне слово «праця» геть дегра
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
дувало через хронічні несплати сумлінно зароблених грошей? Коли в рахунок пенсії відвантажують вугілля (газу в містечку немає) — це ще півбіди. Розраховуються також цукром по п'ять гривень за кілограм, який на базарі навіть по три не так легко продати. А міліціонерів кілька днів тому «ощасливили» платнею у вигляді масла по 8.50, хоча реальна його ціна не перевищує 6 грн./кг. Багатьом же взагалі не платять нічого. Ось лише один приклад, що ілюст рує реальні масштаби зубожіння людей: обіг комерційної фірми, яка торго вельми ходовим і смачним товаром, протягом року скоротився вп'ятеро. То фольклорне визначення «собаче життя» не таке й далеке від істини. Люд рятуються як можуть. Крижопільські ковбасу, сир, олію, сало добре знають залюбки купують на ринках Одеси, Мінська, Москви, Санкт-Петербурга. Драма Крижополя типова для більшості містечок, але має певну особли вість, збагнути яку можна, лише визирнувши за периметр 15-хвилинного собачого кросу. Довкола ґрунти, рівних яким немає у світі. Сухий патик, якщо йог добре встромити, пускає коріння і вкривається листям. У найповажніших закордонних академічних установах зразки саме крижопільської масної землиі слугують еталонами найкращого чорнозему. Теоретично люди, котрі цей ґрунт орють, мали би жити в неабиякому достатку. Реалії, однак, теорію заперечують. Ні, ми не шукали «негативу», не поїхали до одного з десятків КОЛГОСПІЕ банкрутів, що жебракують за принципом «врожай — солярка — врожай». Навпаки, в пошуках поживи для зголоднілого оптимізму знайшли найсоліднішог фермера. Від нього повернулися ситі й веселі. От лише оптимізм так і залине вся голодним. Андрій Флора «фермерує» з 1991 року. До того був відомим пасічником і з самого лише меду жив як у Бога за пазухою. Ще й досі тримає близько тисячі бджолосімей (було 3000), але це — «для душі та для сім'ї». Подільський мед нині збитковий. Господарство вражає: 150 га своєї землі, 100 — орендованої. Пшениця, соняшник, кукурудза, буряк, соя. 50 свиней і понад 100 поросят. Свої пекарн я (500 хлібин щодень) й олійня. Завершує будову величезних свинарника і телятника. Три комбайни (на збіжжя, кукурудзу та буряк), шість «живих» тракторів, вантажівка, мікроавтобус і «Жигулі». Крім великої родини, на фермі постійно працюють три трактористи і три пекарки. Сезонних робітників — від ЗО до 50. «Тягну, бо покинути шкода, — каже дядько Андрій. — Суверенна влада «давить» гірше за радянську. Зі 100 зароблених гривень мушу сплатити дер жаві 120 податку. Це вже навіть не грабунок. Це свідоме і навмисне вбивств сільського господарства. За тонну дизпалива мушу віддати вісім тонн пшениці за мотор до трактора — весь річний ужинок». Хліб — збитковий. М'ясо — збиткове. Виручають лише буряк і соняшник. За пшеницю спекулянти платять по 100—120 гривень, а перепродують потім за 250. «Якби встановити цивілізовані податки — відсотків 20 із прибутку, — ми
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу хлібороби, і народ нагодували б, і скарбницю наповнили б, і всю економіку на ноги поставили. Але треба, щоби до влади прийшли господарі, а не спекулянти. Як приїдете до Києва і побачите наших керівників (як і більшість селян, крижопільський фермер дещо наївний), перекажіть їм від мене, що вони всі дебели (так було сказано «в оригіналі». — А.П., Л.П.)». Переказуємо. І погоджуємося. Бо справді потрібна велика дурість або безмежна жадібність, аби змусити бідувати селян на цій благодатній землі, на цих «еталонних» чорноземах. Перш ніж поставити останню крапку, хочемо щиро подякувати Володимирові, Миколі, Валерію, Євгенові, Марії та «останньому крижопільському єврею» Григорієві Шмулевичу — нашим щирим співрозмовникам, добрим товаришам і прекрасним гідам у прогулянках Крижополем та околицями. (Зважаючи на те, що журналісти були у містечку лише два дні, кількість гідів вражає. Але саме в цьому й полягає мистецтво журналіста-репортажника: за короткий проміжок часу знайти собі поводирів). На знак подяки за щедро подаровані на згадку плоди землі і твори мистецтва присвячуємо вам, любі, ці чотири рядочки, які, можливо, колись переростуть у пісню: Бідні ноги муляють мешти. Терпнуть п'яти, коліна і пальці. Хоч давно вже в столиці, та все ще Я кружляю в крижопільськім вальсі...
40
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XIII. Додаток 1 ЛЮДИ-КРОТИ БУРЯТІЇ (Репортаж проілюстровано фотографією хлопчика з порожньою пляшкою від «Пепсі-коли»). В Улан-Уде — чудернацькі притулки для бездомних зросли під землею Тут стоїть піч — справжня, побілена вапном, як у російських хатах, також < спартанське ліжко з акуратно складеною білизною, керосинка, картинка, при чеплена просто на земляну стіну. Це не дім і не мисливський будиночок, це обжита землянка. Викопана просто в землі, на околиці Улан-Уде, столиці Бу рятії, одного з найбідніших російських регіонів. Галя тут живе. Сама в цій норі Маленька, з підв'язаним старечою хустинкою сивим волоссям. 60-річна, але ще не на пенсії. Нора, яку вона викопала та обладнала власноруч, вважаєтьсв однією з найкращих в районі. «Це сильна, смілива жінка», — каже про не сусідка Таня. Бомжі їх 65, тих, хто живе в халабудках під землею, що окопали у передліску на звалищі неподалік від Улан-Уде. Саме це їх і принадило. Сміття. Через по рожні пляшки. Вони їх збирають, миють, здають. Так і перебиваються. Чотирі роки тому їх тут було тільки 28. «Улітку, коли потеплішає, інші теж оселятьсі тут». ■ Табір людських нір. Поселення бомжів під землею. І розмови та чутки, як розносяться по цих землянках, ті ж самі — закриття заводу, скорочення кад рів. Розлучення, які найчастіше супроводжуються вигнанням жінки з сімейно домівки. її падінням. Галя була заміжня, жила в селі за 70 кілометрів від Улан Уде. «В 80-ті роки ми мандрували з чоловіком по Карелії, були й у Москві т; Ленінграді». Вона працювала домогосподаркою, прачкою. Одного дня все в ї житті змінилося. Вона розлучилася з чоловіком, а той не схотів виїжджати з квартири або продавати її. Галя, маючи право на половину житла, опинилася на вулиці. Через рік вона опинилася тут. «Куди мені йти? Я не хочу жити на вокзалі чи в каналізації Тут краще. З рідних у мене тільки одна сестра-інвалід на пенсії. Я запаслася картоплею». Яка зберігається просто під ліжком. Вона також висадила картоплю. На полі поблизу звалища. В її землянці два віконця, через які пробивається слабке світло, піч роздувається від жару. Галя не скаржиться. «У мене хоч немає дитини». У іншої жінки на ім'я Галя — дитина в інтернаті. Поки її чолові спить, вона показує нам своє підземне житло, просторіше за землянку Галі, рядом книжок на етажерці. «Я б хотіла мати ще більшу площу і зробити навіть
41
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
ванну кімнату» — в неї є ділова жилка. Воду їм постачають робочі звалища. Один рубль за 36 літрів. «Сто літрів вистачає на десять днів». Проте, електрики немає: міськадміністрація відключила світло. Галя була слюсарем-фрезеру-вальником, сумує за тими часами, коли завод працював. Вона виживає завдяки порожнім пляшкам. Отримує 40 копійок за кожну. «Кожні вихідні я бачуся з сином. Я купую йому цукерки». Обіцянки 42-річна Таня є кимось на кшталт профспілкового лідера цієї спільноти «кротів». Вона ганить тих бюрократів з міської адміністрації, котрі приїхали одного разу сюди на своїх «Волгах» та втекли, пообіцявши ввімкнути світло. Аж ніяк. Вона глузує з Червоного Хреста, який залишив напризволяще тут свій вагончик-їдальню, а три тижні вже нічого гарячого їм не роздає. «Є ще крішна-їти, що з'являються тут щочетверга, православні навідуються по п'ятницях, ми співаємо разом, а кожну першу п'ятницю місяця вони роздають хліб». Вона перебралася сюди з чоловіком п'ять років тому та пам'ятає ще часи, коли працювала продавцем. Так само, як Галя, шкодує за тими часами, коли при владі були комуністи. «Якби мені хтось тоді сказав, що я опинюся саме тут... Моя дитина тут народилася», — сказала вона, вказуючи на стелю, змонтовану з купи дошок. За сприяння голландців, родина з новонародженим змогла знайти нове людське приміщення та перебратись у нього. «Це був поодинокий випадок, коли хтось видерся звідси», — констатує Таня. Звалище для них — золотоносна жила. Окрім пляшок, 65 бомжів знаходять тут поламані холодильники, пральні автомати, які вони якось «налагоджують», а також «заморожені або гнилі» овочі та фрукти, які вони перебирають, ще й взуття. «Багатії багато чого викидають на звалище», — всміхається Таня. Але з часом справи погіршали. «Раніше, ми шукали риб'ячі хвости для своїх котів. Сьогодні ми з них робимо тєфтєльки». Міліція Очікування, взаємопідтримка панують у цій зоні в підлісках. «Ми виручаємо один одного, мало кому з нас вправно платять». Таня, Галя, Гала підтримують одне одного. «Ми бомжі, нічого з цим не вдієш», — зітхає Гала. «Але ж зареєстровані, легалізовані бомжі», — уточнює Таня. Міліція вже тут побувала, всіх переписала, зробила фотографії. У багатьох немає паспортів: їх загубили, або віддали під застави за несплачені борги. Дільничий наглядає за цією зоною, тримає все під контролем та повідомляє про новоприбулих одразу ж. Три подруги по недолі прогулюються свіжим повітрям та дозволяють собі помріяти про власні дачі з садком. їх чекають пляшки. Цю ніч, як іще хтозна скільки часу, вони спатимуть у своїх «мені й того досить» спорудах, викопаних під землею. Трохи комфортніші за труну, бо ширші, обладнаніші та навіть кокетливі. Водій однієї зі сміттєзбиральних машин, який вивезе вас до міста з цієї нелюдської місцевості, анітрохи не зневажає їх. Він заробляє в місяць десь по 100 рублів чистими, а на папері близько 600. «Без зарплатні моєї дружини я не 42
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
знаю, що б ми робили». Халабуди у підліссі віддаляються, пахощі звалищ; слабшають, наближаємося до лінії залізничного переїзду. Водій машини роз мовляє немов сам з собою: «Всі ми однакові. Тільки вони живуть у норі, а я в квартирі». Жан-ПьєрТібод (Франція Позитивною рисою цього репортажу є те, що читач справді може відчути що журналіст поїхав до Бурятії, дійсно це все побачив та відчув. Гарно підібрано заголовок, який розповідає, як саме живуть ці люди, і не говорить більше — відразу визначає кут. Головним недоліком його є те, що репортер штучно розширив кут подачі підзаголовком «Міліція». Сенс саме цього репортажу — життя під землею. Коли журналіст вийшов за межі землі, він тим самим вийшов за кут подачі матеріалу. «Міліція» має ознаки розслідування, а не репортажу, журналіст описує те що йому розповіли, а не те, що він побачив на власні очі. Репортер вірить власним очам і перекладає це на папір. Кут подачі було розширено, і так ситуація провокує вести читача все далі і далі. А де ж кінець? Також цьому матеріалові бракує емоцій, інтонації. Наприклад, параграф «Бомжі», де журналіст вказує, що «порожні пляшки миють», але не описує цей процес. Хотілось би бачити, як вони це роблять, чим миють. В репортажі читачі повинні побачити, чи справді їх миють. Автор вказує на книжки на поличці, але не каже (не показує), що це за книжки, яких авторів, скільки їх. Адже саме ці нюанси різнять репортаж від переказу. Або, наприклад, вказується на «спартанське ліжко», але не пояснюється, чому воно, власне, спартанське. Журналіст дав нам прикметник, але не розкрив його суть. Ще один недолік — фотографія: вона показує хлопчика, про якого не згадано в тексті. Враження таке, що журналіст не придивлявся до деталей, хоча життя складається саме з цих дрібниць, вибудовується з них.
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XIV. Додаток 2 «ЗАТРИ РОКИ ЧЕЧЕНСЬКИЙ ПРЕЗИДЕНТ НІЧОГО НЕ ЗРОБИВ» Репортаж власного кореспондента «Ле Монд» з чечено-інгуського кордону. Ненависть та огида. Ненависть до росіян, ворогів ще від предків, об'єднує сотні тисяч чеченських біженців, які, рятуючись від бомбардувань, опинилися сьогодні у вельми бідолашному стані в Інгушетії (за офіційними даними їх близько 230 тисяч). «Всі наступні покоління наших дітей навчаться їх ненавидіти», — підсумовує Мухамед, який щойно покинув свою зруйновану домівку в Урус-Мартані. У багатьох ще жива в пам'яті згадка про депортацію в Казахстан чеченського народу 1944 року за вказівкою Сталіна. їм було дозволено повернутися лише на частину залишених місць і тільки з 1957 року. Війна 1994—1996 років призвела до повного зруйнування в країні та загибелі понад 80 тисяч людей, довела ілюзорність можливого примирення. Ця друга війна значно відрізняється від попередньої, як і відвертість проявів численними біженцями обурення проти чеченських можновладців, — якщо вважати за таких уряд президента Аслана Масхадова та різних бойових командирів, які розподіляють між собою територію. Руслан промовляє, стоячи посеред молоді, і ті схвально кивають. «Народ стомився і не хоче більше воювати, — каже він. — У 1994 році війна була популярною, народною, усі встали стіною проти єдиного ворога на захист незалежності. Зараз це бійка злочинців між собою. За три роки абсолютно нічого не було зроблено в Чечні, бандити при владі. А зараз багатії б'ються, а ми, біднота, страждаємо». «Витвори Кремля» Передовсім звинувачують Шаміля Басаєва — чеченського екс-прем'єра, і «команданта» Хаттаба, який з 600 бойовиками-фундаменталістами захопив сусідній Дагестан у серпні. «Це люди Кремля, який їм платить за наше знищення», — каже Есада, який утік в середині жовтня. Цю позицію поділяють майже всі: Москва фінансує командирів, які знаходяться в опозиції до Масхадова. «Путін, Басаєв та Хаттаб — то все одна команда, вони працюють разом»,— вважає Мухамед. Біженці охоче згадують, як республіку, знекровлену конфліктом 1994—1996 років у боротьбі за незалежність, поглинула анархія, підгодована російськими службами. «Звичайно, є і вахабіти. Вони поклали руку на нафту, на паливні ресурси, в них є долари та влада. Тут нічого не вдієш». Ці ісламські фундаменталісти поступово брали під свій контроль поселення та окремі місця. «їхня релігія не має нічого спільного з нашою, але в них є гроші, вони підкупали міліцію, набирали молодь, встановлювали свої закони», — каже Бамат. 44
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
Викрадення та утримання заручників стало справжнім бізнесом (з 1996 року близько 2000 людей було викрадено). Це стосується не тільки іноземців, журналістів або бізнесменів. Кіура, сільгоспробітник, обурено розповідає, як викрали його сина: «Спочатку я сплатив 50 000 рублів тільки за те, щоб дізнатися, де його тримають, потім — за найману групу захоплення. Викрадали старих та малих, а уряд і пальцем не поворухнув, щоб їх визволити», — каже він. Порівняно з часом обрання Аслана Масхадова президентом незалежної республіки, що було засвідчено міжнародними спостерігачами, популярність його значно впала. «Я голосував за нього, думав — це найкраще, виявилося — найгірше. Він нічого не зробив», — каже Леччі, засуджуючи, як і багато інших, Масхадова за бездіяльність. Він каже, що працює листоношею, але вже три роки йому не платять. «Мені потрібно було відбудовувати повністю зруйнований діл., ніхто мені навіть склянки фарби не дав. Нам потрібна влада, яка платить за роботу. Половина з тих, хто воював у першій війні, б'ються сьогодні. І вони теж питають: що ми отримали за ці три роки? Нічого і ще раз нічого». Леччі вижив завдяки кустарному видобутку нафти та її рафінуванню. «Я викопав у себе колодязь завглибшки 18 метрів, ми спускалися в самий низ у протигазах та витягували на поверхню щодня до 10 тонн здобичі, яку того ж дня продавали. Якби ж тільки я не втратив отам кількох друзів, які задихнулись у протигазах. Ось як доводилося заробляти на хліб». Ліза разом з п'ятьма дітьми та чоловіком приблудила до табору біженців у Слепцовську, що поблизу кордону з Чечнею. Вона не впевнена, що колись їй доведеться повернутися до Грозного. «Мою квартиру знищили під час першої війни, ніякої компенсації я за неї не отримала, хоч й заповнила купу паперів. Упродовж цих трьох років роботи мені так і не знайшлося, а в мого чоловіка була робота, але не давали зарплати. Ми були там злидарями. Чого ж нам повертатися?» «Масхадов такий само бандит, як і інші» — підхоплює її чоловік, що стоїть у колі друзів-біженців. Деякі з них кивають, інші мовчать. «Він усе багатіє, їсть скільки влізе, а ми тут подихаємо», — не стримується він, замахнувшись пакетом, з якого виглядають речі. У сусідньому наметі Лейла розповідає про свої страждання. Ділянка саду, кілька курчат, допомога, яку надсилають родичі та друзі з Росії, дозволили їй протриматися з 1996 року. Троє її дітей перестали ходити до школи, відколи почалася перша війна. «Ні у вчителів не було грошей, ані у дітей. Вчителі просили платити їм по 60 рублів за дитину щомісячно, але ж і цих грошей у нас не було», — каже вона. Грозний стоїть у руїнах, кілька разів Москва надала відшкодування, але ці кошти пішли до гаманців чиновників і командирів. «Усе, що залишилось від економічної діяльності, прибрали до рук кримінальні угрупування», — каже Адам. Депортованому до Казахстану, коли йому було 6 років, Адаму було заборонено працювати за спеціальністю — вчителем, через «неправильні думки». Адам був автором першого плану війни 1994—1996 років. 45
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу «Нашу перемогу в боротьбі за незалежність вкрали злочинці. Що ж до Масхадова та інших, то вони скоїли стільки помилок, що я вже й не уявляю, яким буде майбутнє Чечні. Єдине, що мене турбує, це доля біженців». Франсуа Бонне
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XV. Додаток З «МИ ЗАЛИШАТИМЕМОСЬ У СХОВАНЦІ СТІЛЬКИ ЧАСУ, СКІЛЬКИ ЗНАДОБИТЬСЯ» Від нашого власкора з Кір'ят Шмони (Ізраїль). «Віддати Голанські висоти нам коштуватиме ще дорожче, ніж утримувати їх сьогодні» Того вечора у вівторок Йосі був господарем міста. У спустошеному місті, мешканці якого знайшли собі притулок у сховищах, буфет Йосі, де можна запастися цигарками, пивом, канапками та ласощами, був майже єдиною відкритою торгівельною точкою, яку відвідували зрідка проїжджі журналісти та регулярніше — патрульні солдати. З вечора понеділка 7 лютого мешканці Кір'ят Шмона знов живуть під землею, налякані обстрілами з «Катюш», які здійснюють фундаменталісти з Хез-боллах по місцевостях Галілеї щоразу, коли зростає напруга у відносинах між Ізраїлем та Ліваном. На думку фахівців, ця зброя є «примітивною» та «неточною». Саме це й робить Кір'ят Шмона улюбленою мішенню: місто на північному сході має достатню протяжність, щоб заряди «Катюш», випущені похапцем, все ж досягали мети. З часом мешканці Кір'ят Шмона призвичаїлися і до цього. За ритуалом, кожен міністр, що відвідує цю місцину, віддає данину їхній хоробрості, як це зробив у вівторок і прем'єр-міністр Єгуд Барак, відвідавши місто. Жоден снаряд ще не впав з неба відтоді, як уряд запровадив надзвичайний стан, а мешканці вже сидять по сховищах — дисципліновані фаталісти, слухняні до наказів урядовців. Місто вимерло, а Йосі все одно порається зі справами. Як і «Фуайє Готель» для вояків, подарунок французької асоціації «Друзі солдатів Ізраїлю», крамниця Йосі — один з небагатьох відкритих закладів на довгій вулиці, яка перетинає місто з півночі на південь, Виповзаючи на деякий час зі сховищ, друзі Йосі заглядають сюди, щоб побачитися з ним і перехопити щось на швидку руку, а солдати, зі зброєю через плече та мобільником біля вуха, купують тут цигарки. Череда військових машин гуркоче час від часу біля крамниці, та порожні міські автобуси квапливо прямують у депо. «Ми будемо залишатись у сховищах стільки часу, скільки буде потрібно», — пояснює Ракель, привітна п'ятидесятирічна матрона, яка не висовувала носа зі сховища оце вже два дні. Згадкою про її батьківщину Марокко, звідки вона поїхала сорок років тому, є кілька французьких слів та місцеві коштовності — свідчення минулого щастя. її чоловік Моше, марокканець у національному одязі, працює службовцем у муніципалітеті. Обидва прагнуть перемирення з сусіднім Ліваном, але не пого-
46
47
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
джуються віддати за це Голанські висоти. «Віддати Голани обійдеться нам ще дорожче, ніж утримувати їх сьогодні», — хором вигукують обоє, душею підтримуючи правих. Цю думку поділяє й їхня дочка Оріт, яка, на відміну від інших братів та сестер, що роз'їхалися по сусідніх містечках, залишилася допомагати батькам. Як і в інших містах у такому ж становищі, населених переважно марокканцями або новою еміграцією, тут душею вболівають за правих. «Одного разу ми просиділи тут місяць», — гордо каже Ракель, упевнена, що справила сильне враження. Річ у тому, що це бетонне сховище може на непризвичаєного відвідувача нагнати тугу. 17 залізних складаних ліжок, цистерна води, на стелі неонова лампа, яка ллє холодне світло, — ось і все вбоге устаткування. Все інше — радіо, телевізор, електрообігрівач — залишилося від тимчасових мешканців. Необхідність час від часу за сигналом тривоги кидати домівки та знову повертатися з усіма пожитками дратує Ракель щонайбільше. її більше влаштувало б провести тут кілька тижнів підряд, «щоб за цей час було раз і назавжди встановлено мир», а не перебігати туди-сюди. Жорж Маріон
48
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XVI. Додаток 4 «МАМО, ЦЕ ЮСУФ. ТАТА НЕМАЄ З НАМИ. ЦІЛУЮ...» (Поданий нижче репортаж є частиною великого матеріалу про події в Югославії. Він містить висвітлення позицій ОБСЄ, Росії, великі статті про Мадлену Олбрайт, про Генерального секретаря НАТО, про біженців у Македонії, людей, які залишались в Косово, дискусії з відомими інтелектуалами Франції, розслідування про висвітлення подій в Інтернеті). Місто Кукес (Албанія), від нашого спеціального кореспондента «Уп'яте чоловік витягає свою картку, встромляє її в апарат і телефонує до Німеччини. Лівою рукою він нервово смикає свого вуса. Правою міцно стискає слухавку. Раптом його обличчя посвітліло: «Сину, алло! Це я! Так, я! Все гаразд, я в Албанії, в Кукесі. Всі тут. Ми перетнули кордон три дні тому, але я не міг зателефонувати раніше». Він розмовляє гучно, радісним голосом. «Ти щось знаєш про Фатос і Аліну? їхнє село знелюдніло за два дні до нашого. Проте тут їх немає. Слухай, треба, щоб ти передав мені гроші, 1000 марок. І приїжджай, коли зможеш! Я думав заїхати до Тірани, до Мустафи, але схоже, що це неможливо, бо він більше не бере до себе біженців. Зараз розмова перерветься, синку. На все добре, та не хвилюйся!» Чоловік повертається до мене своїм радісним обличчям. Три дні він намагався зателефонувати, як і десятки інших осіб, що виструнчилися в чергу біля шістьох телефонних апаратів із виходом на закордон. Три дні терпляче чекав, по дві-три години, вдень і вночі. Але зв'язку не було. Якась жінка також намагається додзвонитися. Вона набирає номер в Італії, потім інший — у Швейцарії. На третьому, хорватському номері юніти стали збігати, але жодний абонент не відповідав. Засмучена, вона поступається місцем підліткові, якому років 12—16. Він швидко набирає італійський номер. «Мамо, це Юсуф... У Кукесі... Шпреза зі мною, з нею все гаразд, з малюком також... Ні, нас не поселили. Але не хвилюйся, нас годують. Тата немає з нами... Я не знаю, де він. Попроси Фаріда приїхати за нами. Він нас знайде, ми в італійському таборі, його всі знають. Цілую». Хлопець вішає слухавку та в сльозах виходить. Черга мовчазна, дисциплінована. Дехто залишається на пару хвилин перед апаратом, хтось на п'ять, але не довше. Настає черга молодого чоловіка в кашкеті, військових штанях, шкіряній куртці та чорних кросівках. Він набирає три номери, один за одним. Щоразу розмовляє дуже швидко. «Доброго дня, я друг Бесніка. З ним усе гаразд. Він з нами, в Армії Визволення Косово. Ми в Албанії, але сподіваємося бути в Косово завтра. Не буду теревенити, навколо
49
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
купа народу. Тримайтеся». Обабіч дороги тішаться продавці листівок. Двоє малюків плутаються поміж ногами дорослих, наче в лісі. Старі обмінюються думками. Трохи осторонь огрядний дядько схопився за голову. Жодної новини про його жінку та дітей — ані з Тірани, ані з Мілана, ані зі Скоп'є. По телефону він заспокоює свою тещу: «Вони напевне десь тут, це великий табір». Але сам у власні слова не вірить. Настає ніч. Так само багато народу. Парочка додзвонилася до Бельгії. «Мамо... Так!.. Так, я жива, коли вже розмовляю з тобою. Ми всі тут. У нас геть нічого немає, все покинули. Будинок згорів, Ібрагім бачив... Вони забрали всі коштовності, крім каблучки, що була у мене в роті... Два тижні в горах. Ми приїхали сюди вісім днів тому... Один із сусідів Селіма розповів, що з ним сталося. Це жахливо. Але не плач. Спробуємо до вас перебратися. Ми приїдемо. Не знаю коли, але приїдемо. Бувай щаслива...» Натаніель Ерзберг Це гарний приклад репортажу, який доповнює загальний матеріал про якусь проблему. Він ніби фотографія табору біженців, яка ілюструє атмосферу, емоції. Емоціональний засіб — цитування. У тому, що почув журналіст, стоячи біля телефонної кабінки, присутні всі почуття. Звичайно, в нормальних умовах, підслуховування неприпустиме, цим ми втручаємося в приватне життя. Але інформаційна цінність саме цього повідомлення — показати, що приватне життя цих людей зруйновано, вони поза ним. Заголовок — частина загального складного матеріалу. Він чітко показує, що всі — батько, мати та дитина — розлучені; кожне слово заголовка має свій окремий підтекст. Юсуф — мусульманське ім'я, «я тебе цілую» — теж несе окреме смислове навантаження. Цей репортаж є гарним прикладом влучно вибраного та добре викладеного кута подачі, журналіст не розпорошується на опис, він робить ставку на одне почуття і влучає.
50
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XVII. Додаток 5 РОЗБИТІ АВТОМОБІЛІ, ПОТРОЩЕНІ ШИБКИ, РОЗВАЛЕНІ ДИМАРІ: ПАРИЖ У НЕДІЛЮ НАБУВ ЖАЛЮГІДНОГО ВИГЛЯДУ... Надвечір у неділю нахабний грюкіт молотків відлунював у тих кварталах Парижа, де ураган завдав найбільше шкоди. Столиця намагається — коли вдало, а коли ні— побороти негаразди, спричинені стихією. Репортаж Скрізь у столиці вулицями бігають у розпачі зелені вантажні машини. Мер міста Жан Тібері повідомляє про стан природної катастрофи. Розбиті автомобілі, розвалені димарі, виламані дорожні знаки, потрощені шибки, знесені вітром кіоски, перевернуті догори дном смітники, поламані світлофори: вулиці столиці в неділю мали жалюгідний вигляд. Набережні Сени видавалися на диво зіпсованими — так, ніби ріка викликала на себе величезну хвилю вітру. У районі Арсеналу, на рівні Бастілії, вартовий Республіканської гвардії, що тримав варту поряд із казармою Селестін, свідчить: «Я дивився на національний прапор, він бився на всі боки. Шмати цинку падали з дахів». На площі Бастілії, як і скрізь, вуличні продавці не виставили своїх скринь. «Коли я прийшов десь під обід, не було нікого», — пояснює чоловік, що тримає стрілецький тир на площі. «Я бачив у 13-у кварталі, як злетів угору цілий манеж. Ми тут серйозно укріпилися». Вулицю Ріволі по вісі «королівського шляху», а також мерію ніби хтось захистив, проте всі світлофори вийшли з ладу. На розі вулиць Ріволі та Руже-де-Ліс з четвертого поверху впав камін, пошкодивши шосе та автомобіль на стоянці. По вулиці Мен, у 14у кварталі, інший камін завалив димар будинку, у 16-у кварталі з будинку знесло дах, поранило чотирьох осіб, з них трьох — дуже тяжко. Три підйомні крани впали долу в 12-у та 13-у кварталах, але, на щастя, нікого не зачепили. Велике колесо, встановлене на Площі Згоди на честь кінця століття, втратило всю ілюмінацію, як і маленькі подібні колеса, розташовані вздовж Єлісейських Полів. Але «найвідоміше в світі авеню» було перекрито для транспорту з міркувань безпеки. За інформацією паризької мерії, понад тисячу дерев вітер видер з корінням та ще з тисячу було пошкоджено. У саду Тюїльрі впали столітні листяні дерева. «Внаслідок урагану та в зв'язку з пошкодженнями рослинної спадщини сад закрито для відвідувачів у неділю, 26-го та в понеділок, 27-го грудня», — зазначено на оголошенні. На щастя, дерево у сквері Вівіані поряд з церквою Сен-Жюльєн-ле-Повр (5-й квартал), визнане найстарішим у Парижі, встояло. Біля Маленького Палацу видраний з корінням величезний платан упав у кіль-
51
інститут масової інформації/ Техніка репортажу кох сантиметрах від музею. Поряд з парком Монсурі кремезне дерево звалило залізну огорожу та придавило житловий будинок, вибивши кілька шибок. Скрізь у столиці маленькі зелені вантажні машини у розпачі бігають вулицями, їхні пасажири, озброєні лопатами, прибирають з шосе та тротуарів шматки дахів, шибок та підвіконь. Регулярно чути сирени пожежників. Немає лиха без добра: фахівці з використання цинку визбирують шматки цінного металу в уламках зіпсованих дахів. Поряд з «АІexis Gruss», у Пекінському цирку, вітер трохи вщух після 7-ї години вечора. «За десять хвилин три шапіто опинилися долу. Це був апокаліпсис. Ми думали лише про те, щоби врятувати людей та тварин». Тварин нині лікують. Чотири мовчазні леви виглядають з величезної клітки. Не щодня їм випадає щастя просачкувати спектакль.
52
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
«ОКОЛИЦІ РОЗПАЧУ» Лілль, від нашого спеціального кореспондента У приміській зоні Бетун міста Лілль 44 відсотки молодих людей безробітні. Наркоманія дедалі більше вкорінюється в цій покинутій напризволяще економічній зоні, яка нещодавно ославилась грубими сутичками молодиків. Після спалаху обурення — спроба діалогу. Схоже, навіть ті, хто під впливом гніву впродовж трьох днів перевертали автомобілі та спалили агентство по розселенню незаможних у гостинках, перетворилися, починаючи з вівторка, на учасників переговорів. Інколи перевтілення виявляється вельми недолугим. Але вперше за досить значний час мешканці передмістя Бетун змогли напряму посперечатися з місцевими депутатами — Аленом Кашо, заступником мера міста Лілль, уповноваженим з питань урбанізму, з Колеттою Кода-коні, депутатом від Об'єднання на підтримку республіки та лідером муніципальної опозиції Алексом Тюрком. Варто один раз перетнути бульвар Метц, щоб оцінити джерело негаразду: десь із п'ятнадцять помешкань з червоної цегли, збудованих у 60-х роках, що виструнчилися впродовж двох кілометрів. Цей простір, вільний від будь-якої економічної діяльності, розподілено між 8000 мешканців. Пошта, пральня, жалюгідна хлібна крамниця та шинок формують щось подібне до центру містечка, а будинок культури «Згода» додає народові трохи розваг. Передмістя і місто-околиця Бетун є справжньою південною периферією столиці французької Фландрії. Повз неї лише проходять — ніщо не принаджує тут залишитись. «Це така околиця, яку запросто забуваєш», — пояснює пастор Давід Берлі, директор асоціації «Баптисти за взаємодопомогу та для молоді». «Лише з цього року район почали потроху «лікувати», застосовуючи грошові фонди міста, передбачені на соціальний розвиток», — продовжує він. Безробіття, наркоманія, злочинність Це відкриті рани: рівень безробіття — 28 відсотків. 44 відсотки безробітних — молоді люди, для яких допінг та крадіжки — щоденне життя. Трагедія, що сталася в суботу ввечері, була «вогнищем, що зайнялося на политій бензином землі», — вважає Давід Берлі. Найбільша з бід — наркоманія. Повсякчас вона заповнює собою вулиці та під'їзди, не залишаючи можливості обчислити її справжні обсяги. «Часто йдеться про родинну мережу: один брат купує, другий продає, а мати обліковує. Таке підприємство нескладно організувати, стартові інвестиції мінімальні», — визнає прокурор республіки Олів'є Герен. Героїн потроху витісняє гашиш. За 53
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
останні два місяці у Ліллі було вилучено 20 кг героїну. З іншого боку, аналізує Олів'є Герен, «тут також є велика кількість іноземців без права мешкання в державі, яким наркотики постачають стабільні мережі збуту». Роздрібнений ринок ускладнює зовсім не марну працю слідчих. Прокуратура Лілля є однією з найбільш репресивних у Франції. Доказ: близько 200 років ув'язнення, до яких було засуджено минулого тижня 45 торговців наркотиками. На думку Патріка Годеля, директора клубу «Ітінерер», який займається профілактикою злочинів у п'ятьох важких районах Лілля, вести дебати лише на тему безпеки — це ніби відгородитися від справжньої проблеми густим плющем. «Коли буде запроваджено, як вимагають мешканці, постійний поліцейський нагляд, вони дуже швидко переконаються, що він їм так само нестерпний, — бо в таких районах виключеність з життя є масовою», — визнає його заступниця Шанталь Нордез. Цю даність місцеві депутати визнають також. Діловий квартал і гостинки для незаможних Житло — це одна з найгостріших проблем. «Що тільки не було запроваджено! У цьому кварталі, де 70% помешкань — державні, роль гостинок для незаможних є визначальною, але невдачі на шляху до колективного вирішення соціальних проблем також дуже часті», — роз'яснює Патрік Годель і показує на пальцях, як збільшується розрив між центром міста, де щойно був урочисто відкритий новий діловий квартал, та периферійними зонами, де нічого не відбувається, попри всі обіцянки. Бути з того чи іншого кварталу — ярлик, якого не позбутись. Тому «проблематична», як кажуть, сім'я не має практично жодного шансу змінити помешкання на престижнішу частину міста. На околицях самого Бетуна нагляд за деякими гостинками, передбаченими для середнього класу, доручено фірмам приватних охоронців. Проте громадські організації працюють активно. Але вони можуть лише частково й дуже скромно допомогти тим родинам, чиїм єдиним життєвим досвідом часто є безробіття. Здобувши, спільно з іншими партнерами, підтримку на здійснення комунального плану з попередження наркоманії, громадська організація «Ітінерер» працювала торік із тисячею молодих людей віком від 16 до ЗО років, з яких практично половина — наркомани: «Не так дезінтоксикація проблематична, як її наслідки». Повернення до наркотиків трапляється часто та швидко, оскільки для молодої людини, єдиним середовищем спілкування якої є її квартал, неминуча нова зустріч із старими знайомими. Здоров'я відновлюється важко, роботу знайти не завжди вдається». Ось чому Рейнальд Брікльо — молодий чоловік, якого вбили на минулому тижні, — став і прикладом, і винятком. Він, колишній наркоман, зумів знайти роботу і залишився жити в цьому районі. Типовіша доля в іншого хлопця, якого я зустрів на бульварі Метц ще під впливом «дози». Хрипким голосом він розповідає про себе: «Я щойно вийшов з лікарні і що на мене чекає? Отож, я викрадаю портативні радіоприймачі та
перепродаю їх за 200 франків. Це дозволяє мені купити мою дозу та фірмові шприци. Рано чи пізно я сяду на голку знову». Можна лише сподіватися, що приїзд до району двох нових слідчих та прискорення розслідування у справі десятьох банд ділерів, як пообіцяли можновладці, позитивно вплине на цю атмосферу розпачу.
54
55
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XIX. Додаток 7 СІЗІФЗ БЕЛЬ-ІЛЬ-АН-МЕР Бель-Іль-ан-Мер, від нашого спеціального кореспондента Мешканці Бель-Іль-ан-Мер певні в одному: нафтова пляма, яка насунулася на їхнє узбережжя під час Різдва, залишиться тут ще на кілька тижнів. Отже, У понеділок морський наплив приніс нові плями нафти на берег. Все слід розпочинати знову. Вони натягли свої гумові чоботи, плащі, взяли лопати з відрами та почали серйозно прибирати пляжі західного узбережжя острова, що найбільше постраждав від аварії нафтового танкера «Еріка». Вони також безсило споглядали в бік прибережних скель, недоступних для очистки через брак спеціального устаткування. На їхнє горе, ураган, що вирує над Бель-Іль, регулярно доносить з моря нові плями, тож праця прибиральників не закінчується ніколи. У суботу Мішель Гранже, охоронець великого маяка, прийшов на пляж Донан з іншими добровольцями збирати у відра мазут та прибрати з землі мертвих птахів. У неділю пляж майже набув нормального вигляду. Але в понеділок великий наплив знову наніс нафти, і все треба було починати спочатку. Добровольці, наче Сізіф, який у цьому випадку поставив собі за мету подолати нафтову пляму, незважаючи на дощ і вітер, приєдналися до команди цивільної безпеки (до якої увійшли десятків чотири військових та з двадцять пожежників). Всі взялися до справи з завзяттям, намагаючись не зважати на гострий аромат хлорки. Забруднення не видається надзвичайним: то там, то тут проглядають невеличкі чорні нафтові плямки. Проте йдеться про речовину липку, густу та важку для очистки. «Це зовсім не така серйозна ситуація, що склалася після того, як затонув танкер «Атосо-Сасііг», — пояснює Жан-Ів Бане, мер міста Локмаріа та президент місцевої ради Бель-Іль-ан-Мер. — Нафта не настільки вкоренилася в грунт. Пляма з'являється то в одному, то в іншому місці — залежно від напливів». Одна проблема виникає щодня в мешканців міста: «Нам треба добре все вичищати», — просто каже Мішель Гранже. Більшість добровольців із ним згодні. Звичайно ж, вони обурені, що якась стара залізяка забруднила їхній острів. Звичайно, вони почуваються трохи самотньо в їхній боротьбі. Але над усе вони хочуть «врятувати» Бель-Іль. Подружжя Ле Ен, власники гаража на острові, використали цей понеділок — власний вихідний день, щоб допомогти своїй доньці Каріні. «Якби ми могли, 56
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
приходили б щодня, — запевнює Жан-Моріс Ле Ен. — Будь-що ми повернемося у неділю, бо це забруднення надовго». Неспокій мешканців острова посилюється з того моменту, коли вони дізналися, що нові плями нафти підіймаються з затонулого танкера. З огляду на вітер, що дме дуже сильно, вони віднині переконані: рано чи пізно нова хвиля бруду приб'ється до берега. Чекаючи на матеріальну та людську підмогу з континенту, островитяни підтримують «солідарність не лише між корінними мешканцями Бель-Іля, але й тими, хто має тут садиби», — каже голова міської ради. «Після обіду добровольців на пляжі Донан зібралося з сотню, як улітку. І ми були майже такі ж чорні», — жартує Мішель Гранже. Наодинці з кризою місцеві мешканці поки що не хочуть покладатися на «зовнішнє» благодійництво. «Це потребуватиме забагато організаційних зусиль, зокрема в плані розселення людей, а нам нема де їх розселити». У понеділок 27 грудня, на честь штилю, пароплав, що забезпечує переправу між островом і континентом, відновив маршрут і привіз легке устаткування, якого вкрай бракувало: лопати, відра, гумові чоботи... Проте устаткування ще й досі не вистачає. Тож чекаючи на транспорт, що ретельніше вибере зібраний з піску мазут, добровольці з пляжу Донан ховають його у місцях, недоступних напливам, щоб бруд знову не рознесло по берегу. «Ми користуємося тими засобами, що маємо. Загорожі нічому зарадити не можуть, — вказує Жан-Ів Бане. Перехожі на вулицях, що ведуть до Палацу — штаб-квартири міської ради, не хочуть втрачати надії. Коли нафтові плями прийшли на пляж Донан, скелі були вкриті товстим шаром липкого мазуту. Але потужний ураган, що стався наступної ночі, начисто «вимив» скелі, котрі набули на ранок свого первісного вигляду. «Море — це сила, потужність, щось надзвичайне, — воно вибереться з халепи», — узагальнює один з рибалок. Акасіо Перейра
57
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
XX. Додаток 8 КАРТИНКИ, СКЛАДЕНІ З ШУМУ ТА ТИШІ КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ЛАВРИ Почуття тривоги охоплює з перших хвилин перебування на території музеюзаповідника «Києво-Печерська лавра». Не дивно — хаос, який панує тут з часу, відколи відбудовується на цій території Успенський собор, мимохідь відбивається на обличчях поодиноких відвідувачів. Обминаючи вантажівки, що плю-ються клубками смердючого диму, гримучі бульдозери та заклопотаних робітників з бензопилами, які нестерпним скреготом наповнюють уламки монастирської тиші, ледве не лається молодий чоловік, що прийшов сюди з дружиною та дітьми: «На що я двадцять гривень витратив, коли нікуди не пройдеш? На болото і вдома подивитись можна.:.» Його можна зрозуміти — досвідченому екскурсоводу, який звично проводить групу туристів поміж машин та ескава-торів, і тому незручно — що показувати та що розказувати в такому хаосі? Перекрикуючи шум, наша гід все ж намагається представити інформацію про майже тисячолітню красуню Лавру — гордість не лише киян, а й усього православного світу. «Територія її становить 28 гектарів, на якій розташовано 102 наземні споруди, працюють 4 музеї», — завчені фрази перемішуються зі скреготом екскаватора... Врешті-решт вона здається перед всемогутністю техніки і втомлено кидає: «Не можу я перекричати. Давайте відійдемо подалі». «Подалі» все минає швидко, як у кіно: історія церков та споруд, які з тисячолітньою мудрістю спостерігають за суєтою і з жалюгідним облупленим виглядом очікують, коли буде їм повернуто другу молодість... Хоча всі знають — їх черга настане після собору. Цей красень має бути першим, і це невідворотно, як двічі два — чотири. Закінчити будівництво планують до ЗО квітня — православного Великодня. Потім буде остаточне впорядкування території і внутрішнє оздоблення храму. А нині тут особливо заклопотані, адже прокладають підземні комунікації. А ще подейкують, що будівництво цими днями має відвідати сам Президент України, щоб особисто переконатися, чи вкладаються у визначені терміни будівельники. Останній об'єкт огляду на території музею-заповідника — Трапезна церква. Вона розташована найближче до нижньої території Лаври, де господарі — монахи. І, наче згладжуючи неспокійні враження від гуркотливої техніки, церква війнула на відвідувачів теплом та спокоєм. Зменшена копія Софії Константинопольської, затишна та мила, немов відрізає тебе від суєти, дає притулок від пронизливих вітрів, які народжуються у долині над Дніпром, нещадно шмагають кожного, хто з'являється на оглядовому майданчику музею. Після відвідування церкви, до речі, діючої, екскурсовод прощається та радить, як пройти до найбільшого дива Києво-Печерської лаври — Ближніх та 58
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
Дальніх печер. Вона туди не йде. Там господарі — монахи, яких у Лаврі мешкає більше сотні. «Ми з ними — тільки ввічливі сусіди, і не виставляємо одні одному претензій», — пояснює вона. І повертається до входу в Лавру, щоб знову очікувати нову групу екскурсантів. Може пощастить ще комусь розказати історію Лаври цього холодного і похмурого квітневого дня... А в долині, куди веде бруківка із викладеним цеглою тротуаром обабіч, — мила тиша. Така, що, здається, навіть вітер зачаївся десь у набубнявілих верховіттях... Поодинокі прочани та туристи бродять по вичищеному подвір'ю, не сміючи перекинутися навіть кількома словами. Невелика штовханина лише при вході та в самих печерах, у тісний лабіринт яких можна пройти лише освітлюючи свій шлях свічкою, купленою в монаха при вході. ...Сюди несуть свій біль люди, які щиро вірять, що енергія тих, яким майже тисячу років тому завдяки їхньому благочестю було даровано нетлінність тіла, допоможе подолати нинішні земні клопоти. Біля раки з мощами першого лікаря Київської Русі Аліпія товпляться хворі, які просять допомогти перебороти свої недуги, перед якими розводять руками сучасні ескулапи. Тут — душевно хвора жінка, двоє німих, заплакана мати з дитиною... Байдужі до людського натовпу монахи лише час від часу словесно скеровують людський потік: «Пройдіть праворуч... поступіться ліворуч». У цьому таємничому підземеллі чомусь раптом викликає усмішку рака з похованням Ілії «із города Мурома», бо всі ми знаємо знаменитого билинного богатиря Іллю Муромця і його чисельні подвиги на честь рідної землі. І ось він де, виявляється, знайшов притулок — на нашій, на рідній київській землі. Просуваючись по лабіринту, бачимо чоловіка, який припав головою до раки зі святими мощами, обхопивши її руками. Поруч лежить спортивна сумка з речами. Мабуть, прийшов сюди прямо з вокзалу. Із нелегкою душевною ношею, не помічаючи довколишнього світу. А люди, розуміючи його стан, обережно обходять, щоб не потривожити мить цього незвичайного спілкування... Вихід з підземелля нагадує про суєтність цього світу і турботи землі — в церковці, що над печерами, послушник ретельно зішкрібає з підлоги накапаний віск зі свіч, у кутку йде жвава торгівля свічками, іконами та релігійною літературою. А на вулиці знову в обличчя війне надвечірній холод і спокій старовинного цвинтаря церковних діячів та київської знаті, яка мала змогу «купити» шматок землі для того, щоб бути похованими у найсвятішому для кожного християнина місці. Підбадьорюємося водою із двох криниць у лаврському саду, воду яких віруючі вважають святою. Вона дійсно приємно солодкувата на смак і гарно втамовує спрагу. Заходимо до церкви, де йде вечірня служба, присвячена святому Олексію. «Завтра ж Олекси Теплого, а тепла ще не було», — ведуть тиху розмову дві бабусі на лавочці у кутку. Відблиски свічок і голос ченця навіюють відчуття спокою... ...І так не хочеться повертатися до метушливого міста і вічної заклопотаності. Треба. Присмеркова бруківка в'ється змійкою догори і набридливі жеб-
59
Інститут масової інформації/ Техніка репортажу
раки випрошують подати копієчку. їх обабіч дороги з Лаври завжди багато. Розраховують, що спілкування з духовністю пом'якшить душі відвідувачів і вони з радістю кинуть милостиню. Часто ці сподівання виявляються марними. По мірі наближення до верхньої частини знову чути різкий гуркіт бульдозерів та вантажівок. Але з-за високого муру на тлі надвечірнього неба золотом грають куполи новозбудованого Успенського собору. Він вже є! Він відродився і стоїть над шумом, над Києвом, над вічністю як символ нездоланості і перемоги над суєтою. Ольга Марчук
Коментарі Головна проблема Ольги — зробити вибір, обрати один кут подачі, створити зі свого репортажу цілісне інформаційне повідомлення. Звичайно, репортаж, називаючись «картинками», може претендувати на окремі замальовки, але розриви між кожною окремою картинкою досить сильні, не відчувається логіки переходу від однієї ситуації до іншої. Складається враження, що Ольга відчувала себе зобов'язаною розповісти все те, що вона побачила, передати всі свої почуття на кожній окремій ділянці Лаври (адже відчуття кожної окремої картинки досить сильне). Можемо простежити кілька кутів — верхня частина, нижня частина, ремонтні роботи, духовне життя, життя печер. В репортажі дійсно відчувається атмосфера, але було б іще краще, якби Ольга вибрала один аспект цієї прогулянки, який можна розвинути окремо. Найкраще в цьому репортажі передано атмосферу печер, влучно змальовані хвора жінка, чоловік, що схилився над ракою, монахи, які поводилися чемно, але яким був байдужий біль людей, переживання відвідувачів та атмосфера печер. Тому саме цей кут можна було б розвинути окремо, як один цілісний репортаж, як те, що запало в душу найбільше. Саме для такого кута у Ольги є потрібні персонажі, описи, деталі. Вона також могла розвинути першу частину свого репортажу — боротьба гіда з гуркотом машин. Він би міг бути цікавий з точки зору нової інформації, яку можна розповісти читачеві про Лавру. Саме така інформація була б для нього новою, незвичною і, відповідно, цікавою. Для цього можна було б деталізувати головних героїв цієї частини — екскурсовода та робітників, подати більше деталей оточення, заглибитись в атмосферу будівництва.
60