Національна академія державного управління при Президентові України Дніпропетровський регіональний інститут державного у...
153 downloads
224 Views
839KB Size
Report
This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form
Національна академія державного управління при Президентові України Дніпропетровський регіональний інститут державного управління
Л.Л. Прокопенко, О.М. Рудік, І.Д. Шумляєва РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ Монографія
Дніпропетровськ ДРІДУ НАДУ 2008 1
ЗМІСТ
ББК П 80 Схвалено до друку рішенням Вченої ради Дніпропетровського регіонального інституту державного управління НАДУ при Президентові України (протокол № від 2008 р.). Рецензенти: І.А. Грицяк, д-р наук держ. упр., проф., Національна академія державного управління при Президентові України Г.Г. Кривчик, д-р іст. наук, проф., Придніпровська державна академія архітектури та будівництва Я.Й. Малик, д-р іст. наук, проф., Львівський регіональний інститут державного управління НАДУ при Президентові України Авторський колектив: Л.Л. Прокопенко (вступ, розділ І, висновки), О.М. Рудік (розділ ІІ), І.Д. Шумляєва (розділ ІІІ, висновки). П 80 Прокопенко, Л.Л. Розвиток регіонального співробітництва України в контексті європейської інтеграції: монографія / Л.Л. Прокопенко, О.М. Рудік, І.Д. Шумляєва; за заг. ред. Л.Л. Прокопенка. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. – 132 с. ISBN 978-966-7800-56-7 Наводяться результати дослідження, яке виконувалося в межах держбюджетної науково-дослідної теми «Розвиток регіонального співробітництва України та ЄС у контексті курсу на європейську інтеграцію» тимчасовим творчим колективом кафедри права та європейської інтеграції ДРІДУ НАДУ. Визначаються стан і шляхи подальшого удосконалення регіонального співробітництва України та країн Європейського Союзу в контексті європейської інтеграції; пропонуються відповідні механізми підвищення якості співробітництва. Для слухачів, науковців, працівників органів державної влади, фахівців у сфері європейської інтеграції.
ВСТУП..........................................................................................4 Розділ 1 Становлення та розвиток співробітництва регіонів України та країн Центральної і Південно-Східної Європи у 50-80-х рр. ХХ ст.: історія і сучасність.............................................................................5 1.1. Становлення міжрегіонального співробітництва України та країн Центральної і Південно-Східної Європи....................................6 1.2. Основні напрями міжрегіонального співробітництва у 50-80-х рр. ХХ ст...............................................................................10 Розділ 2 Політика ЄС щодо розвитку регіонів та регіонального співробітництва..............................................................................20 2.1. Досвід реалізації регіональної політики Європейського Союзу....21 2.2. Регіональне співробітництво ЄС у контексті реформи європейського врядування.......................................................................45 Розділ 3 Стан співробітництва регіонів України та ЄС на сучасному етапі...60 3.1. Становлення та розвиток транскордонного співробітництва регіонів України та держав-членів ЄС..................................................61 3.2. Розвиток міжрегіонального співробітництва України та країн ЄС..........................................................................................93 ВИСНОВКИ.............................................................................113 СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ................................119
ББК П 80
© Прокопенко Л.Л., Рудік О.М., Шумляєва І.Д., 2008 © ДРІДУ НАДУ, 2008, оригінал-макет
ISBN 978-966-7800-56-7 2
3
ВСТУП Останні розширення Європейського Союзу з 1 травня 2004 р. та 1 січня 2007 р. обумовили входження ЄС в нову історичну фазу розвитку, коли він обійнявши 27 країн, перетворився, з одного боку, на найбільш потужне у світі об’єднання із загальним населенням близько 500 млн. осіб та сукупним ВВП близько 10 трлн. євро, а з іншого – безпосередніми сусідами цього об’єднання стали країни, які мають близько 400 млн. населення. У зв’язку з цим, підкреслює Єврокомісія, стає реальністю політична та економічна взаємозалежність ЄС та його сусідів, оскільки країни, які мають спільний кордон з ЄС, стають його основними партнерами в забезпеченні обопільного економічного зростання та збільшення обсягів зовнішньої торгівлі, у створенні зони політичної стабільності та верховенства права, а також у сприянні обміну людським капіталом, ідеями, знаннями та культурними цінностями [2]. Єврокомісія відзначає, що розширення ЄС потребує проведення подальших заходів зі стимулювання транскордонного та транснаціонального співробітництва і розвитку, як на місцевому, так і регіональному рівні. З цією метою суттєво зростають витрати ЄС на політику сусідства: на фінансову перспективу 2007-2013 рр. виділено понад 15 млрд. євро, які будуть надаватися в межах трьох фінансових інструментів, в тому числі Європейського інструменту сусідства і партнерства – ENPI (European Neighbourhood and Partnership Instrument), розрахованого на держав-сусідів [2; 3, c. 146-147]. Звичайно, це стосується й України, яка має тепер безпосередній загальний кордон з ЄС протяжністю понад 1 400 км. Це, як підкреслюється в Плані дій Україна – ЄС, привело до радикальних змін політичних, географічних, економічних умов для України та ЄC [1]. Формування нових стратегічних перспектив для поглиблення регіонального і транскордонного співробітництва ставить на порядок денний необхідність активної підготовки регіонів України до партнерської співпраці з колегами з країн ЄC у спільних проектах та програмах, передусім актуалізує проблему суттєвого вдосконалення його інституційного та кадрового забезпечення. Розвиток регіонального співробітництва України з країнами ЄС є комплексною та багатоаспектною проблемою. Її вирішення вимагає координації та об’єднання зусиль усіх гілок державної влади та управління і залучення потенціалу місцевих органів виконавчої влади й органів місцевого самоврядування через розширення та організаційно-правове закріплення їх повноважень у цьому напрямку діяльності. Стрижневою ідеєю даного дослідження є положення про те, що формування та реалізацію ефективної політики співробітництва України з країнами ЄС не можна покладати тільки на вищі органи державної влади і управління, яким надано право визначати основні напрямки зовнішньої політики України. Необхідно більш активно залучати до цієї роботи місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. 4
РОЗДІЛ 1 СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК СПІВРОБІТНИЦТВА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА КРАЇН ЦЕНТРАЛЬНОЇ І ПІВДЕННО-СХІДНОЇ ЄВРОПИ У 50-80-Х РР. ХХ СТ.: ІСТОРІЯ І СУЧАСНІСТЬ Проголошення Україною курсу на європейську інтеграцію надає особливого значення розвитку міжрегіонального співробітництва з країнами Європейського Союзу. В «Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу» підкреслюється, що практичне здійснення інтеграційного процесу можливе лише за умови доповнення загальноєвропейського виміру співпраці регіональною інтеграцією та поглибленням галузевого співробітництва України і ЄС. Причому, основна вага має поступово переноситися з центральних органів виконавчої влади на регіони, до органів місцевого самоврядування, територіальних громад і, зрештою, якнайширшого залучення громадян України. Виходячи з цього, Стратегія орієнтує на встановлення і поглиблення контактів між окремими регіонами України та держав-членів ЄС [1]. Дійсно, міжрегіональне, особливо транскордонне, співробітництво протягом останніх років отримало певний розвиток. Разом з тим, слід зазначити, що сьогодні воно фактично знаходиться в зародковому стані, відсутня правова та інституційна основа для його розвитку. У зв’язку з цим значний інтерес представляє науковий аналіз і практичне використання попереднього досвіду міжрегіонального співробітництва, зокрема, практики його реалізації в 50-80-х рр. минулого століття. У розвитку міжрегіонального співробітництва цього періоду можна виділити три основні етапи. На першому етапі, який охоплював час із середини 50-х рр. до початку 60-х рр., відбувалося зародження й становлення контактів між регіонами. На другому етапі – початок 60-х рр. – перша половина 80-х рр. – значно розширилась географія співробітництва, склалися його основні форми. Третій етап припадає на середину – кінець 80-х рр. На початку цього етапу відбулось суттєве розширення прямих контактів між підприємствами, організаціями та установами поріднених областей, зумовлене процесами перебудови в СРСР й інших європейських країнах соціалістичного табору. Цьому значною мірою сприяли прийняття ЦК КПРС і Радою міністрів СРСР постанов «Про заходи щодо вдосконалення управління зовнішньоекономічними зв’язками» та «Про заходи щодо вдосконалення управління економічним і науково-технічним 5
співробітництвом з соціалістичними країнами» (1986 р.), Закону СРСР про державне підприємство (об’єднання), спрощення порядку виїздів до соціалістичних країн, розширення самостійності підприємств у питаннях співробітництва із зарубіжними партнерами. Проте наприкінці 80-х рр. відбувся обвал, оскільки зв’язки поріднених регіонів, як власне і всі взаємозв’язки соціалістичних країн, базувалися на міжпартійному співробітництві правлячих комуністичних партій. Тому, коли у країнах Центральної та Південно-Східної Європи розпочався процес «оксамитових революцій» і комуністичні партії почали там втрачати владу, а в СРСР, унаслідок провалу перебудови, посилилися кризові явища в КПРС та її складовій – КПУ, міжрегіональне співробітництво почало занепадати. В багатьох регіонах зв’язки припинилися на тривалий час, або й зовсім не відновилися. Почасти це зрозуміло, оскільки співробітництво значною мірою було ідеологізоване. Так, на ХХVІІ з’їзді КПРС підкреслювалось, що партія надає великого значення живому, широкому спілкуванню громадян соціалістичних країн, людей різних професій, різних поколінь і це є джерелом взаємного духовного спілкування, каналом обміну думками, ідеями, досвідом соціалістичного будівництва [23, с. 85]. До того ж у багатьох випадках співробітництво директивно визначалось зверху. Проте, хоча цілі і форми міжрегіонального співробітництва 50-80-х рр. не відповідають новим умовам, тодішні підходи до здійснення співробітництва суттєво відрізняються від сучасних вимог, досвід його здійснення містить багато корисного, передусім з точки зору системного підходу до організації та управління процесом розвитку контактів між регіонами. Звичайно, всі ці контакти відбувалися під контролем ЦК КПРС і на підставі міжпартійних угод між ним та ЦК комуністичних партій соціалістичних країн. Певні зміни відбулися наприкінці 80-х рр., коли союзні республіки почали отримувати більшу самостійність. Проявом цього стало підписання Україною в 1988 р. програм співробітництва з Польщею та Словаччиною, які передбачали систематичний обмін досвідом роботи партійних та державних органів, подальший розвиток економічного і науково-технічного співробітництва, насамперед шляхом налагодження прямих зв’язків між об’єднаннями, підприємствами і науковими установами, активізацію прикордонної торгівлі, розширення культурних обмінів, зв’язків між молодіжними, творчими та іншими громадськими організаціями, органами масової інформації.
1.1. Становлення міжрегіонального співробітництва України та країн Центральної і Південно-Східної Європи Початок співробітництва регіонів України та країн Центральної і Південно-Східної Європи відноситься до 1956 р. Він був безпосередньо пов’язаний із започаткованою М.С. Хрущовим зміною підходів до 6
взаємовідносин СРСР й інших соціалістичних країн, посиленням курсу на соціалістичну інтеграцію і активізацію співробітництва в рамках Ради Економічної Взаємодопомоги (РЕВ), а також розширенням прав союзних республік. Рада Економічної Взаємодопомоги була утворена СРСР, Болгарією, Польщею, Румунією, Угорщиною і Чехословаччиною в січні 1949 р., як своєрідна відповідь на план Маршалла й створення Європейської організації економічного співробітництва (ЄОЕС). Метою організації визначалося налагодження обміну господарським досвідом, надання один одному технічної допомоги, сировини, продовольства, машин, обладнання тощо. Вона проголошувалась відкритою організацією, до якої могли вступити інші країни. Дійсно, дещо пізніше в 1949 р. до неї приєдналася Албанія, в 1950 р. – НДР, у 1962 р. – Монголія, у 1972 р. – Куба і в 1978 р. – В’єтнам. Проте, на першому етапі інтеграції в рамках РЕВ – до другої половини 50-х рр. – головна увага приділялася розширенню зовнішньої торгівлі на базі двосторонніх угод про поставки товарів, надання позик і науково-технічному обміну, тобто двостороннє співробітництво між його членами превалювало над багатостороннім і РЕВ носила характер консультативного органу без суворо визначеної і розвинутої організаційної структури, без виконавчого апарату і без статуту [17, с. 473; 27, с. 65]. Нові тенденції в співробітництві країн народної демократії позначилися у другій половині 50-х рр. і обумовлювались, почасти початком переговорного процесу щодо створення ЄЕС, почасти розумінням вад наявних сталіністських методів у їх взаємовідносинах. Саме на їх усунення орієнтувала опублікована Радянським Союзом у 1956 р. Декларація «Про основи розвитку і дальшого зміцнення дружби й співробітництва між СРСР та іншими соціалістичними державами». У ній говорилося, що «будучи об’єднані спільними ідеалами побудови соціалістичного суспільства і принципами пролетарського інтернаціоналізму, країни великої співдружності соціалістичних націй можуть будувати свої взаємовідносини тільки на принципах повної рівноправності, поваги територіальної цілісності, державної незалежності та суверенітету, невтручання у внутрішні справи одна одної. Це не тільки не виключає, але, навпаки, передбачає тісне братнє співробітництво і взаємодопомогу країн соціалістичної співдружності в економічній, політичній та культурній сферах» [17, с. 469]. Рішення про розвиток багатостороннього співробітництва були прийняті VІІ сесією РЕВ у травні 1956 р. Саме на цій сесії був покладений початок і розвитку апарату РЕВ, розпочалось створення постійних галузевих комісій. Ці тенденції посилилися з кінця 50-х рр. На нараді керівників комуністичних партій країн РЕВ у травні 1958 р. була досягнута домовленість про необхідність посилення ролі РЕВ та її підрозділів у поглибленні співробітництва в сфері економіки, науки і техніки. На ХІІ 7
сесії в Софії (1959 р.) було затверджено Статут, а в червні 1962 р. створено постійно діючий Виконком РЕВ. Протягом 1960-1962 рр. було розроблено проект «Основних принципів міжнародного соціалістичного поділу праці», схвалений нарадою представників комуністичних і робітничих партій у червні 1962 р. Основною формою економічних зв’язків замість зовнішньої торгівлі була визнана координація народногосподарських планів, спеціалізація і кооперування виробництва, створення спільних підприємств і господарських організацій. Саме в цьому загальному контексті змін у підходах до співробітництва Радянського Союзу та його союзників слід розглядати і проблеми розвитку контактів на регіональному рівні. Співробітництво між ними на цьому рівні, як і зараз у процесі європейської інтеграції, розпочиналося з розвитку зв’язків між прикордонними регіонами. Тоді, в 1956 р., ЦК КПРС прийняв узгоджене з правлячими партіями Польщі, Чехословаччини, Угорщини та Румунії рішення про налагодження співробітництва прикордонних областей СРСР з воєводствами, областями і повітами цих країн. Виходячи з цих домовленостей, у другій половині 1956 р. відбувся обмін делегаціями Львівської, Дрогобицької і Волинської областей з Люблінським і Жешувським воєводствами Польщі, Закарпатської області з Східно-Словацькою (Чехословаччина) і СаболчСатмарською (Угорщина) областями та Сату-Марським повітом Румунії, Чернівецької й Івано-Франківської областей відповідно з румунськими Сучавським та Марамурешським повітами. У підсумку переговорів між делегаціями, очолюваними, як правило, секретарями обкомів та відповідних партійних комітетів, були підписані угоди про співробітництво між ними. Після ліквідації в 1959 р. Дрогобицької області прикордонне співробітництво з Жешувським воєводством здійснювала Львівська область [18, c.20; 22, c.21]. Причому, з метою розширення і зміцнення контактів вже на початку 60-х рр. були здійснені заходи щодо налагодження співробітництва між прикордонними районами і містами. Наприклад, безпосередні контакти встановили між собою українські та польські міста Нестєров і Любачув, Яворів і Ярослав, Мостіска і Пшемисль, Старий Самбір і Устішки Дольне, Володимир-Волинський і Хрубешув, Любомль і Хелм [18, с.22]. У наступні роки співробітництво було поширене й на неприкордонні регіони. Зокрема, в 1958-1960 рр. за домовленностями між КПРС, ПОРП та УСРП такі зв’язки були започатковані між Вінницькою, Донецькою, Київською, Харківською, Черкаською, Львівською і Херсонською областями, містами Сімферополем, Одесою і відповідно Келецьким, Катовіцьким, Краківським, Познанським, Бидгощським воєводствами Польщі й угорськими областями Бараня, Зала та містами Кечкемет і Сегед. Пізніше угоди про співробітництво були підписані не тільки між цими обласними центрами, а й між Кримською і Одеською 8
областями та областями Бач-Кішкун і Чонград у цілому [22, с. 21, 47]. Наприкінці 1959 р. за рішенням ЦК КПРС і ЦК СЄПН були встановлені зв’язки між рядом радянських та німецьких регіонів, у тому числі Київська й Донецька області розпочали співробітництво з Лейпцигським та Магдебурзьким округами [22, с. 21-22]. З 1962 р. було започатковано співробітництво радянських і болгарських регіонів, зокрема, Одеської області й Варненського округа. Пізніше, відповідно до рішень ЦК КПРС та ЦК БКП, протягом 60-70-х рр., були налагоджені зв’язки ще десяти областей України та округів Болгарії. Так, Житомирська, Кіровоградська, Кримська, Луганська, Полтавська, Рівненська, Сумська, Тернопільська, Херсонська і Хмельницька області уклали угоди з Михайловградським, Толбухінським, Русенським, Пернікським, Великотирновським, Відінським, Врачанським, Сливенським, Шуменським і Сілістренським округами [22, с.22, 47]. У підсумку, якщо на початку 1959 р. постійні контакти мали 9 областей УРСР та 11 областей, воєводств, повітів країн РЕВ, то в 1970 р. співробітництво здійснювали вже 23 області і 4 міста України та 31 округ, область, воєводство, повіт і 4 міста європейських країн. Наприкінці 1980-х рр. масштаби співробітництва значно розширились, його з 11 округами Болгарії, 6 областями Угорщини, 2 округами НДР, 11 воєводствами Польщі, 6 повітами і 2 містами Румунії, 2 областями і 2 містами Чехословаччини, 3 містами Югославії здійснювали 23 області, 11 міст і 30 районів України. Угод про співробітництво не мали лише Дніпропетровська та Миколаївська області, оскільки із-за розташування на їх території стратегічно важливих підприємств військово-промислового комплексу вони були закриті для іноземців, навіть для громадян країн соціалістичного табору. Хоча, скажімо, місто Кривий Ріг мало угоду про співробітництво з м. Мансфельд Магдебурзького округу НДР [22, c. 22; 41, спр.3974, арк.123; 46, спр.140, арк.162]. У цілому, за масштабами співробітництва Україна значно випереджала всі інші союзні республіки, на неї припадало майже чверть регіонів з тих 200, з якими підтримували зв’язки 147 союзних та автономних республік, країв, областей і міст СРСР. Насправді, ці масштаби були ще більшими, оскільки за наведеною статистикою враховувалися лише ті міста і райони, санкція на співробітництво яких була надана офіційно ЦК КПРС, і це було закріплено в двосторонніх угодах про міжпартійні зв’язки. Але, скажімо, у 1988 р. тільки у Закарпатті зв’язки зі Східно-Словацькою областю Чехословаччини, Саболч-Сатмарською областю Угорщини, Сату-Марським повітом Румунії підтримували 15 міст і районів області [22, c. 22]. Отже, протягом 1950-1980-х рр. був накопичений значний досвід розвитку міжрегіонального співробітництва. Що з досвіду того періоду може бути корисним для сьогодення, враховуючи, звичайно, що воно значною мірою було ідеологізоване, його цілі і форми, підходи до здійснення співробітництва суттєво відрізнялися від сучасних вимог. 9
1.2. Основні напрями міжрегіонального співробітництва у 50-80-х рр. ХХ ст. Аналізуючи досвід розвитку міжрегіонального співробітництва 5080-х рр. ХХ ст. передусім слід звернути увагу на системний підхід до організації та управління процесом розвитку контактів між регіонами. Насамперед мова йде про практику оперативного формування нормативної бази для міжрегіонального співробітництва. Звісно, вона мала свою специфіку, оскільки в умовах існування адміністративнокомандної системи, коли КПРС була правлячою, державною партією і всі лише виконували її директивні вказівки, угоди про міжпартійне співробітництво, постанови політбюро і секретаріату ЦК КПРС та ЦК КПУ, присвячені питанням організації міжрегіональних зв’язків, являли собою фактично нормативні акти. В них визначалися цілі, принципи, основні напрями і форми співробітництва, суб’єкти управління, джерела фінансування та ін. Заслуговує на увагу практика регулярного розгляду питань регіонального співробітництва, особливо на етапі його становлення, на щорічних двосторонніх нарадах представників України та інших держав. Так, проблеми становлення прикордонного співробітництва з польськими регіонами обговорювалися на нарадах представників Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (УТДКЗ) та Товариства польсько-радянської дружби у Києві і Львові (1958-1959 рр.), партійних і місцевих органів влади у Бресті (1960 р.), Луцьку (1961 р.) та ін. Такі наради дозволяли вносити корективи в організацію контактів і вирішувати проблеми, що виникали. Така практика була характерна і в наступні роки. В якості прикладів можна навести наради представників ЦК КПРС і ЦК КПЧ у 1978 р. в Ужгороді і Кошице, ЦК КПРС і ЦК БКП в 1980 р. в Софії, ЦК КПРС і ЦК СЄПН у 1981 р. в Берліні, секретарів комітетів ПОРП і КПРС поріднених міст у 1988 р. в Білостоці, на яких аналізувався стан співробітництва, вироблялися рекомендації щодо його подальшого вдосконалення [18, с.19-20; 22, с.23; 32, c.186]. Так, у січні 1980 р. у спільній нараді з питань розвитку зв’язків по лінії місцевих партійних органів в Софії взяли участь працівники обох ЦК, секретарі крайових, обласних і міських комітетів КПРС, окружних і общинних комітетів БКП тощо, які підтримували двостороннє співробітництво. На нараді були підбиті підсумки проведеної роботи, відбувся обмін досвідом організації співробітництва, аналізувалися існуючі проблеми та ін. За її підсумками як на центральному рівні, так і на рівні місцевих органів обох партій з метою підвищення ефективності взаємних відносин була прийнята низка конкретних заходів з практичної реалізації висловлених на ній рекомендацій [15, c. 211]. Оскільки зв’язки між регіонами базувалися на міжпартійному 10
співробітництві, то їх стан періодично розглядався на політбюро, секретаріаті ЦК КПУ і регулярно на бюро, секретаріатах відповідних обкомів і міськкомів партії. З метою координації дій партійних, громадських організацій, господарських органів ЦК КПУ проводив республіканські наради секретарів і працівників обкомів, міськкомів партії, керівників міністерств і відомств, працівників міських й обласних Рад депутатів трудящих, відділень товариств дружби, інших громадських організацій, які займалися цими питаннями. Аналогічні наради, присвячені поліпшенню організації співробітництва проводились також обкомами партії. Зокрема, це було характерним для практики роботи Волинського обкому, який щорічно підводив підсумки заходів по зміцненню контактів з Люблінщиною на нарадах секретарів міськкомів і райкомів партії, керівників обласних організацій. Дещо інший підхід склався в Полтавській області, де обком проводив наради секретарів, завідувачів відділами пропаганди і агітації міськомів і райкомів партії, секретарів партійних комітетів промислових підприємств, колгоспів і радгоспів, установ та організацій – колективних членів товариств радянсько-болгарської і радянсько-польської дружби, керівників обласних установ і організацій, зокрема голів міських та районних товариств дружби, після затвердження дворічних планів розвитку зв’язків з Великотирновським округом Болгарії та Кошалінським воєводством Польщі, на яких підбивалися підсумки співробітництва за попередній період і визначалися завдання на наступний [44, спр.3907, арк.51; спр.4936, арк.43; 46, спр.372, арк.1, 246; 46, спр.137, арк.56]. За вказівками ЦК КПУ ці питання систематично розглядалися також постійною комісією у закордонних справах Верховної Ради УРСР, президією Укрпрофради, бюро ЦК ЛКСМУ, президією Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами, відповідними обласними та міськими радами профспілок, бюро комітетів комсомолу тощо. Так, у 60-х рр. на засіданнях постійної комісії Верховної Ради УРСР обговорювалися питання діяльності Українського відділення Товариства радянсько-польської дружби, робота з розвитку зв’язків з порідненими регіонами виконкомів обласних рад Львівської та Кримської областей і виконкому міської ради Одеси. Їх діяльність у цьому напрямку, а також досвід Закарпат ської області, проблеми розвитку співробітництва поріднених міст розглядалися комісією й у другій половині 80-х рр. [22, c.24; 24, c.58-59]. Важливе значення для удосконалення організації співробітництва мало узагальнення та розповсюдження кращого досвіду роботи, вироблення рекомендації з питань розвитку зв’язків. Це робили як партійні комітети, так і керівні органи профспілкових, комсомольських організацій, правління товариств дружби тощо. Так, Донецький обком комсомолу у 1976 р. розробив і направив у міста і райони області рекомендації щодо розвитку зв’язків на рівні первинних, районних і міських організацій, а 11
Ворошиловградська облпрофрада у 1987 р. узагальнила і направила профспілковим комітетам досвід роботи профкому шахти ім. Ільїча ВО «Стахановвугілля» з організації співробітництва з рудником ім. Димитрова Пернікського округу Болгарії. У 1988 р. вона, вивчивши досвід 17 підприємств і організацій області, розробила рекомендації для профспілкових комітетів з питань удосконалення прямого співробітництва трудових колективів і в січні 1989 р. провела обласний семінар з цього питання [46, спр.1704, арк.23]. Сильною стороною радянської практики міжрегіонального співробітництва було те, що практично відразу воно було поставлене на планову основу. Складання річних планів здійснення співробітництва між регіонами було запроваджено в практику роботи вже наприкінці 50-х рр., хоча на першому етапі контакти здійснювалися без попереднього їх узгодження і стосувалися переважно обміну делегаціями. З 1962 р. почали систематично вироблятися партійні документи на рівні ЦК КПРС, які охоплювали майже всі рівні партійних ланок: секретаріати ЦК, керівників і співробітників відділів ЦК, обласні і міські комітети партії та ін. Відповідні постанови про плани розвитку дружніх зв’язків областей і міст УРСР з округами, областями, воєводствами, повітами і містами Болгарії, НДР, Угорщини, Польщі, Румунії і Чехословаччини приймалися ЦК КПУ та обкомами і міськкомами партії, в яких визначалися напрями і обсяги співробітництва як партійних комітетів, так і органів державної влади, громадських організацій, засобів масової інформації, підприємств, установ, навчальних закладів тощо. У них планувалася кількість і чисельний склад делегацій та робочих груп, їх рівень, визначалися проблеми, які їм слід було вивчати і завдання, які необхідно вирішувати. Причому приймались вони після спільного обговорення з представниками відповідних регіональних партійних комітетів. Аналогічні плани розвитку контактів розроблялися профспілковими, комсомольськими, іншими громадськими організаціями, багатьма підприємствами і організаціями [38, c.195]. З 1972 р. було здійснено перехід до розробки комплексних планів розвитку контактів, які затверджувались партійними комітетами вже на дворічний період. Друга половина 80-х рр. позначилася переходом до перспективного планування. Скажімо, Одеська область і Варненський округ уклали Програму економічного та науково-технічного співробітництва до 1990 р., суть якої полягала у переході до нового рівня співробітництва – від обміну досвідом до обміну технікою і технологіями, налагодження прямих зв’язків підприємств, створення спільних виробництв [45, спр.468, арк.77; спр.690, арк.1,2,6,9]. При визначенні партнерів велика увага приділялася схожості їх соціально-економічної структури, наявності значної кількості однопрофільних промислових підприємств, наукових установ і навчальних закладів. Скажімо, саме на це звернув увагу ЦК КПУ, розглянувши в 1960 р. питання про поліпшення організації співробітництва областей і 12
міст України. Одночасно ЦК вказав на необхідність встановлення прямих контактів між трудовими колективами, колгоспами, радгоспами, навчальними закладами, культурно-освітніми установами. Наприкінці 80-х рр., наприклад, 408 трудових колективів Закарпатської області, в тому числі 97 промислових підприємств, 26 будівельних організацій, 26 організацій транспорту, 95 колгоспів і радгоспів, 20 підприємств торгівлі, побуту і комунальних послуг, 144 організації і установи народної освіти, науки і культури, підтримували зв’язки з підприємствами та установами Східно-Словацької області Чехословаччини, Саболч-Сатмарської області Угорщини і Сату-Марського повіту Румунії. Тільки за 1985-1987 рр. віддача від запровадження запозиченого в ході цих зв’язків зарубіжного досвіду у промислове й сільськогосподарське виробництво Закарпаття становила 4,5 млн. крб. Особливо ефективним було співробітництво Мукачівського верстатобудівного заводу ім. Кірова та підприємства «Вуков» з м. Пряшева, які входили до радянсько-чехословацького НВО «Робот» [22, c. 32; 42, спр.1574, арк.44]. У цілому по Україні, відповідно до звітів, контакти зі спорідненими підприємствами, організаціями та установами підтримували декілька тисяч заводів, фабрик, шахт, колгоспів і радгоспів тощо, проте у 1975 р. лише 200 з них розвивали зв’язки на основі договорів, програм і планів співробітництва, як наприклад Кременчуцький нафтопереробний завод і комбінат «Словнафта» з Братислави, які укладали договори на поточну п’ятирічку – на 1976-1980, 1986-1990 рр. Однією з головних причин такого становища було неспівпадіння профілів роботи визначених для розвитку співробітництва підприємств, незважаючи на те, що домінуючим був підхід спрямований якраз на забезпечення такої однопрофільності. Це, в свою чергу, обумовлювалося жорсткою централізацією співробітництва, відсутністю розвиненого ринкового механізму, що не давало можливості в умовах адміністративно-командної системи з її плановими витратами виробництва і державною монополією зовнішньої торгівлі розвивати ініціативу, більш оперативно реагувати на потреби ринку та виклики часу і створювати таким чином підґрунтя для розвитку горизонтальних зв’язків на мікроекономічному рівні [37, c.64; 42, спр.179, арк.177, спр.1674, арк.158]. Певним чином ці проблеми в рамках міжрегіональних зв’язків намагалися зняти за допомогою прийнятої в 1979 р. постанови ЦК КПРС «Про співробітництво виробничих колективів СРСР і соціалістичних країн у рамках дружніх зв’язків місцевих партійних органів». У підсумку, наприкінці 80-х рр. у реалізації міжурядових угод про розвиток прямого виробничого й науково-технічного співробітництва брало участь 11% підприємств та організацій України. Так, у рамках Програми економічного та науково-технічного співробітництва до 1990 р., укладеної між Одеською областю і Варненським округом, 15 підприємств підписали протоколи угод, які передбачали в тому числі прямі поставки продукції спільного виробництва, підвищення технічного рівня і якості продукції, 13
що постачалася по кооперації виробництва. Причому, серед підприємств, які ефективно розвивали прямі зв’язки, були не тільки відомі індустріальні гіганти, але й такі як Полтавська фабрика індивідуального пошиття та ремонту одягу, що з 1977 р. налагодила співробітництво з комбінатом послуг «Раховець» м. Горна Оряховиця Велико-Тирновського округу Болгарії. До 1989 р. полтавчани запозичили близько 20 технологій і виробничих новинок, що значною мірою допомогло скоротити витрати праці, сировини, поліпшити організацію праці та якість продукції. Щорічний економічний ефект від цих запозичень складав 15,5 тис. крб. [22, с.23-24, 32]. У 70-х рр. був започаткований обмін виробничими бригадами за принципом «від верстата до верстата». Спочатку він був налагоджений у 1972 р. з підприємствами НДР. Першими в Україні такий обмін здійснили Донецький машинобудівний завод ім. Ленінського комсомолу України та Магдебурзький комбінат ім. Е. Тельмана. Наступного року до них приєдналися підприємства України і Чехословаччини, а з 1976 р. обмін бригадами став використовуватися і в практиці зв’язків з порідненими регіонами Болгарії, Польщі, Угорщини. Так, у 1976 р. обмінялися бригадами збиральників терміном на один місяць Львівський автобусний завод та завод «Автосан» Кросненського воєводства. Проте, обмін протягом місяця застосовувався досить рідко, частіше бригади у складі від 5 до 10 робітників направлялися на 7-10 днів, а за особливої необхідності до 15-20 днів. Але масштаби таких обмінів постійно зростали. Якщо у 1979 р. в цілому по Україні було прийнято 7 бригад і стільки ж направлено до поріднених регіонів, то у 1987 р. тільки Донецька область обмінялась з Магдебурзьким округом 19 та з Катовіцьким воєводством 22 бригадами робітників [35, c.61; 42, спр.394, арк.2; 44, спр.5646, арк.73; 46, спр.1704, арк.104]. Ще однією формою співробітництва регіонів була участь їх представників у конкурсах професійної майстерності, проведення яких також визначалося договорами. Так, у 1976 р. в Магдебурзі відбувся ІІІ конкурс молодих токарів області та округа, а наступного року у Донецьку пройшов ІV-й конкурс. Слід зазначити, що мова йде не тільки про конкурси, в яких брали участь промислові робітники, але й працівники інших галузей: наприклад, у 1976 р. представники з Криму виїжджали до Бач-Кишкунської області для участі у конкурсі професійної майстерності молодих продавців, перукарів, кулінарів, кондитерів тощо [46, спр. 1702, арк.5, спр.1704, арк.101]. Близькою до конкурсів професійної майстерності була й така форма як діяльність міжнародних клубів за професіями. Ініціатором їх створення стали Кіровоградська область та Толбухінський округ Болгарії, заснувавши у 1969 р. клуб молодих механізаторів «Кіровоград – Толбухін». Їх прикладу послідували механізатори Тернопільської області та Слівенського округу. Почин механізаторів дав поштовх заснуванню нових молодіжних клубів за професіями: міжнародних клубів портовиків Варни та Одеси, шахтарів Донецька, Катовіце (Польща) і Магдебурга 14
(НДР), Червонограда Львівської області й Комло та Мечека (Угорщина), машинобудівників Харкова і Познані (Польща), тваринників Херсонщини і Хмельниччини та Шуменського і Сілістрійського округів Болгарії. Про ефективність цієї форми співробітництва свідчить робота клубу молодих портовиків. Так, докери Варни впровадили у себе досвід обробки флоту в оптимальному режимі, вперше застосованому в Одеському морському порту, що дало ефект у декілька сотень тисяч левів [22, c.27; 35, c.113114; 46, спр.1702, арк.5, спр.1708, арк.53]. Значна роль у розвитку співробітництва відводилась залученню громадських організацій. Особливо слід відзначити роль товариств дружби, початок створення яких відносився до 1958-1959 рр., тобто співпадав з прийняттям курсу на розвиток регіонального співробітництва і був безпосередньо з ним пов’язаний. Спочатку в 1958 р. були створені українські відділення товариств дружби з Болгарією, Угорщиною, НДР, Польщею, Чехословаччиною, Румунією, а наступного року розпочався процес створення обласних, міських, районних відділень товариств дружби. У 1970 р. діяло близько 230 обласних, міських і районних відділень товариств, а в середині 80-х рр. кількість останніх зросла вже до понад 400, які налічували більше 5,5 тис. колективних членів, що становило близько третини від їх загальної чисельності в цілому по СРСР (15 тис.). Найбільшу кількість обласних, міських і районних відділень товариств мали Полтавська (43), Закарпатська (34), Вінницька (27), Кіровоградська (29), Черкаська (28), Житомирська (25), Львівська (22), Кримська (19) області, а первинних осередків – Одеська (469), Черкаська (389), Львівська (378), Вінницька (320), Полтавська (318), Донецька (280), Рівненська (270), Закарпатська (265) області [19, c.27; 20, c.120; 22, с.28; 35, c.156]. З 1967 р. з метою поліпшення координації їх роботи розпочався процес створення обласних відділень Українського товариства дружби і культурного зв’язку з зарубіжними країнами (УТДКЗ). До кінця 60-х рр. такі відділення були створені у Львівській, Одеській, Харківській, Донецькій, Кримській, Запорізькій та Закарпатській областях. Для кращої організації роботи при кожному з них створювались комісії: по роботі з зарубіжними делегаціями та туристськими групами, по роботі з первинними організаціями товариств дружби, по підготовці інформаційних матеріалів для закордону. Товариства проводили значну роботу: організовували читання лекцій, проведення різноманітних конкурсів, науково-практичних конференцій, урочистих зборів, присвячених знаменним подіям тощо [24, c. 356-357]. Загалом слід відзначити, що, виходячи з партійних настанов щодо необхідності створення ідеологічного підґрунтя для розвитку зв’язків і зміцнення єдності соціалістичних країн, при розробці планів співробітництва значне місце відводилось організації масово-політичних заходів, присвячених порідненим регіонам, таких як: проведення мітингів, урочистих зборів, вечорів дружби з приводу різних знаменних дат, 15
організація кінофестивалів, виставок художніх творів та ін. У 1980-х рр. в Україні щорічно проводилося до 50 тис. подібних заходів. У зв’язку з цим, велика увага приділялась проведенню таких комплексних заходів як Дні і Тижні дружби поріднених регіонів, що відігравало значну роль у здійсненні міжрегіонального співробітництва. Першими почали їх проводити в 1968 р. Донецька і Київська області спільно з Магдебурзьким і Лейпцігським округами НДР та Катовіцьким і Краківським воєводствами Польщі. В наступні роки вони увійшли в практику всіх поріднених регіонів. Їх організація супроводжувалась масовими зустрічами представників поріднених регіонів, експонуванням фотовиставок, виставок книг тощо. Про характер таких заходів можна скласти уяву на прикладі проведення днів дружби Києва в Лейпцигу восени 1986 р. Офіційна делегація, члени «поїзда дружби» відвідали Лейпциг, де взяли участь у цілому ряді заходів, відвідали у тому числі підприємства і організації, з якими мали угоди про співробітництво. У Лейпцигу був організований перегляд радянських кінофільмів, ряд виставок, зокрема «Київ і кияни», російського та українського живопису ХІХ – початку ХХ ст., «Інструмент із надтвердих матеріалів», політичного плакату «Нам потрібен мир», відбулися виступи Київського академічного театру опери та балету ім. Т.Г. Шевченка, квартету «Явір», вокальноінструментального ансамблю «Корчагінці», концерти А. Солов’яненка та скрипаля Б. Которовича тощо [22, c.30]. Проводилися й інші аналогічні масові заходи. Скажімо, в жовтні 1977 р. у заходах Днів дружби польської і радянської молоді, які відбулися у всіх областях-побратимах України (Вінницькій, Волинській, Донецькій, Запорізькій, Львівській, Полтавській, Черкаській, Харківській, м. Київ), а також у заключних заходах Днів у Донецькій області взяли участь понад 800 представників поріднених польських воєводств. Регулярно організовувалися також Дні культури різних країн, декади книги, тижні польського, болгарського кіно тощо [43, спр.1120, арк.86]. Однією з основних форм здійснення зв’язків був обмін делегаціями, який був досить масштабним. Достатньо сказати, що лише за 1959-1970 рр. області і міста України організували поїздки понад 1 000 делегацій і груп. У подальшому їх масштаби розширилися ще більше, наприклад, у 1970ті рр. тільки обкоми і міськкоми партії обмінялися майже 400 групами, а по лінії співробітництва молодіжних організацій протягом 1966-1980 рр. відбувся обмін більш як 1 400 делегаціями і групами. Оскільки часто ці поїздки носили значною мірою ознайомчий характер, характеризувалися великою насиченістю протокольними заходами, то при плануванні обміну делегаціями ставилося завдання підвищення їх ділового характеру. З цією метою вимагалося затвердження розгорнутих програм поїздок делегацій, визначення планів-завдань на вивчення тих чи інших питань. З кінця 70х – початку 80-х рр., скажімо, Ворошиловградський обком партії вимагав, щоб робоча програма делегації направлялася в поріднені регіони за місяць до її приїзду. Полтавський обком, не визначаючи конкретно терміни, також 16
ставив умовою поїздок попереднє направлення до Пернікського округу та області Фєйер тематики і питань, які мали вивчати делегації і групи. Незважаючи на те, що обмін делегаціями розглядався як одна з основних форм співробітництва, разом з тим до початку 90-х рр. так і не було остаточно вирішене питання щодо фінансових витрат, необхідних для направлення і, особливо, прийому делегацій. Незважаючи на неодноразові пропозиції передбачати для цього певні суми при плануванні зв’язків, ЦК КПРС постійно обходив цю проблему [22, c. 25, 27; 44, спр.3907, арк.52; спр.5646, арк.73]. Червоною ниткою усіх постанов з питань розвитку співробітництва від ЦК КПРС до обкомів і міськкомів партії проходила вимога підготовки за результатами візитів якісних звітів з конкретними пропозиціями щодо впровадження корисного досвіду. Звіти, як правило, розглядалися на бюро відповідних партійних комітетів, у відділах обкомів і за підсумками поїздок розроблялися перспективні плани впровадження передового досвіду. Особливо добре ця робота була поставлена у Донецькій області. У 80-х рр. ставилося питання про перехід, задля підвищення ефективності зв’язків, від простого обміну групами партійних працівників та спеціалістів до їх стажування безпосередньо в партійних комітетах, органах управління, на підприємствах. Певною мірою цьому сприяло впровадження в практику співробітництва з кінця 70-х рр. взаємних поїздок партійних працівників для проведення оперативних консультацій з актуальних питань, запрошення для участі в роботі пленумів, теоретичних конференцій і семінарів, а також згадувана практика обміну бригадами для роботи на робочих місцях [15, c.202; 22, c.26]. У зв’язку з тим, що поїздки делегацій фінансувалися за рахунок бюджетних коштів, то з метою зменшення витрат з 1962 р. починають застосовувати таку форму контактів між регіонами як організація поїздок спеціалізованих туристичних груп, у тому числі у вигляді так званих «поїздів дружби», «теплоходів дружби» та «автобусів дружби» і, навіть, «літаків дружби». «Поїзди дружби» використовували передусім неприкордонні, а «автобуси дружби» переважно прикордонні регіони, «теплоходами дружби» обмінювалися Одеська область і Варненський округ, «літаками дружби» – Київ і Братислава. З 1966 р. вони вже міцно ввійшли в практику, що дало змогу значно розширити обсяги обмінів між регіонами, оскільки в «поїзді дружби» одночасно відправлялися 350–400 осіб, а «автобусом дружби» – 30–35. При цьому слід враховувати, що наприкінці 60-х – у 70-х рр. в Україні щорічно приймали біля 30 «поїздів дружби» і до 20 поїздів направляли в поріднені регіони. Скажімо, у 1988 р. Донецька область направила до Магдебурга 6 спеціалізованих туристських груп (180 чол.), укомплектованих представниками споріднених підприємств, а з Магдебурга прийняла «поїзд дружби» (350 чол.), в 1989 р., навпаки, 6 спеціалізованих туристських груп з Німеччини побували у Донбасі, а донецький «поїзд дружби» – у Магдебурзі. Туристи 17
відвідали підприємства-побратими, де протягом 2-х днів знайомилися з їх досвідом роботи, встановлювали нові контакти [24, c.352]. Поїзди і автобуси дружби, спеціалізовані туристичні групи формувалися цільовим призначенням і включали до свого складу, як правило, фахівців однієї професії, представників підприємств, установ і організацій, що мали угоди про співробітництво. У Полтавській області спеціалізовані туристичні групи комплектувалися переважно за рахунок працівників однієї галузі чи району. В ході поїздок поєднувалися екскурсійна, ознайомча складова та професійна, пов’язана з відвідуванням споріднених підприємств, ознайомленням з цікавим досвідом. Прикладом для організації спеціалізованих туристичних поїздок був схвалений і рекомендований ЦК КПУ досвід Дніпропетровського комбайнового заводу ім. Ворошилова, де у 1983 р. під керівництвом директора заводу була сформована група для поїздки на виставку сільськогосподарського машинобудування в Італію. До неї були включені провідні конструктори заводу, фахівці технологічних служб і цехів, передові робітники, особи, які перед тим побували в аналогічній поїздці до Франції. Кожний фахівець отримав конкретне технічне завдання. Підсумки поїздки були розглянуті на засіданні технічної ради заводу, а потім наказом директора був затверджений план заходів. Щорічний економічний ефект від його реалізації тільки на виготовленні 1 000 комплексів 6-рядного бурякозбирального комбайну склав 4-6 млн. крб. [42, спр.1392, арк.34-35; 44, спр.2520, арк.29]. Починаючи з кінця 60-х рр. значна увага приділялася розвитку контактів між регіональними засобами масової інформації. Фактично, основні форми їх співробітництва були визначені постановою ЦК КПРС про поліпшення висвітлення в радянській пресі і по радіо життя соціалістичних країн (1958 р.). Між редакціями обласних газет, радіо, телебачення поступово був налагоджений систематичний обмін тематичними добірками, сторінками, радіо- і телепередачами, організовувалися випуски спеціальних номерів газет до знаменних дат. Наприклад, не менше одного разу на квартал на сторінках луганських газет «Ворошиловградская правда» і «Прапор перемоги» друкувалися огляди «У нас в гостях «Димитровское знамя»» та «Фейєрські новини». У Запорізькій області відбувався щоквартальний обмін між молодіжною редакцією обласного радіо та радіожурналістами зі Вроцлава, крім того молодіжна редакція щотижнево передавала передачу «Мости дружби». Вінницька молодіжна газета «Комсомольське плем’я» в середині 70-х рр. надрукувала в українському перекладі 5 повістей, десятки оповідань і віршів польських авторів, щомісяця друкувала «Келецьку мозаїку», вела рубрику «Вінниця-Кельці» [32, c.15; 46, спр.1704, арк.4-5, 58-59]. З початку 60-х рр. починають видаватися книги, присвячені розвитку співробітництва між регіонами. Мабуть, першим таким виданням стала книга В. Карлаша «Міцніють дружні зв’язки», видана Одеським обласним видавництвом у 1960 р. В наступні роки у видавництві «Донбас» побачили 18
світ «Побратими. Донецьк – Магдебург» (1965), «Дружба – Пшиязнь» (1975), «Дружба-Фройндшафт» (1977), «Від Лугані до Дунаю» (1987), присвячені зв’язкам Донецької області з Магдебурзьким округом і Катовіцьким воєводством та Луганської області з областю Фейєр. Видавництво «Таврія» видало книги «Міста-побратими», «Сімферополь – Кечкемет» (1965), «Дружба – Баратшаг» (1973), «Крим – Бач-Кішкун» (1976, 1986) про співробітництво Кримської та Херсонської областей з угорськими областями Бач-Кішкун та Зала. Співробітництву Львівської і Волинської областей та Жешувського і Люблінського воєводств були присвячені книги «Львів – Жешув» та «Луцьк – Люблін» («Каменяр», 1971 і 1973), Вінницької області і Келецького воєводства та Одеської і Чонградської областей – «Вінниця – Кельці» і «Досвід друзів – надбання спільне» («Маяк», 1972 та 1985), Сумської та Полтавської областей з Врачанським і Велико-Тирновським округами – «Суми – Враца» і «Полтава – Велико-Тирново» («Прапор», 1972 та 1974), Запорізької області і Вроцлавського воєводства – «Поїзд іде у Вроцлав» («Промінь», 1977), Чернігівської та Східночеської областей – «Поріднилися Десна і Лаба» (Політвидав України, 1985) та ін. [6; 12; 13; 26; 32, c.135-136]. Основні базові документами, що визначають правовий механізм співробітництва між Україною та ЄС, Угода про партнерство і співробітництво та План дій Україна – ЄС від 21 лютого 2005 р. помітне місце приділяють інформаційному виміру співробітництва, активізації об’єктивного інформування суспільства про реалізацію європейської інтеграційної політики нашої держави, забезпечення її широкої підтримки громадськістю [3; 4]. Як відомо, існують Державні програми інформування громадськості з питань європейської та євроатлантичної інтеграції на 2004-2007 рр., затверджені указом Президента України від 13 грудня 2003 р., якими передбачено здійснення широких інформаційних заходів [2]. Проте, на сьогодні досить незначна частка населення поінформована щодо пріоритетів діяльності, стану розвитку регіонального співробітництва, оскільки ця робота ведеться епізодично і несистемно. В цьому плані заслуговує на увагу досвід 1950-1980-х рр., коли міжрегіональне співробітництво активно використовувалося для проведення масштабної масово-політичної роботи. З цією метою широко використовувалися можливості будинків дружби, клубів інтернаціональної дружби. Якщо, скажімо, в 1964 р. в Україні нараховувалось лише 1 200 клубів інтернаціональної дружби, то в 1976 р. їх діяло вже 12 тис., у тому числі у Закарпатті – 600 [32, с.31; 46, спр. 1702, арк.13, спр.1704, арк.49]. Таким чином, регіональне співробітництво 50-80-х рр. являло собою розгалужену систему постійних контактів між партнерами. Цей досвід має непересічне значення для удосконалення системи організації та управління розвитком транскордонного і регіонального співробітництва України з країнами-членами ЄС як важливого чинника поглиблення інтеграційного процесу. 19
РОЗДІЛ 2 ПОЛІТИКА ЄС ЩОДО РОЗВИТКУ РЕГІОНІВ ТА РЕГІОНАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА Наповнення міжрегіонального співробітництва конкретним змістом передбачає вивчення досвіду інших країн у становленні та розвитку співробітництва регіонів, використання його можливостей у різних галузях суспільного життя. З точки зору впровадження у вітчизняній регіональній політиці позитиву європейських структур управління актуальним є досвід формування регіональної політики ЄС. Аналіз європейської практики здійснення регіональної політики окремою державою свідчить, що її базовими цілями є, по-перше, створення та посилення єдиного економічного простору та забезпечення економічних, соціальних, правових та організаційних основ державності. По-друге, відносне вирівнювання умов соціальноекономічного розвитку регіонів. По-третє, пріоритетний розвиток регіонів, що мають важливе стратегічне значення для держави. По-четверте, максимальне використання природно-ресурсних особливостей регіонів. Поп’яте, екологізація регіонального природокористування, комплексний екологічний захист регіонів. Поєднання цілей регіональної політики з іншими пріоритетами в єдину державну стратегію – мета кожної демократичної держави. Україні потрібно використати досвід регіонального управління країн ЄС, де було знайдено найоптимальніший шлях подолання економічних протиріч та проблем. Регіональна політика ЄС базується на таких принципах: – принцип концентрації вимірів регіональної політики ЄС навколо пріоритетних регіональних напрямів окремих держав-членів ЄС (зважаючи на значні розбіжності розвитку європейських регіонів); – принцип партнерства: максимальне зближення можливостей Європейської Комісії та органів влади на національному, регіональному та місцевому рівнях при підготовці та впровадженню рішень; – принцип програмування: кожна програма на конкретному рівні прийняття рішень максимально узгоджена з іншими окремими програмами; – принцип комплексності: передбачає фінансування з фондів ЄС завжди разом з витратами національних урядів. Слід зазначити, що країни Європейського Союзу приділяють велику увагу розвитку міжрегіонального співробітництва і на фінансування проектів міжрегіонального співробітництва йде 0,5% коштів Європейського фонду регіонального розвитку. 20
Методологія європейської регіональної політики ґрунтується на чотирьох основних компонентах: теорії розміщення, урбаністичному плануванні, факторі мобільності та теорії міжнародної інтеграції. Отже, регіональне співробітництво в ЄС тісно пов’язане з регіональною політикою Союзу [1, с. 8; 2, с. 147].
2.1. Досвід реалізації регіональної політики Європейського Союзу У Плані дій «Україна – ЄС» на 2005-2007 рр. значну увагу було приділено розвитку транскордонного та регіонального співробітництва між нашою державою та державами-членами Співтовариства. Підкерслювалася, зокрема, необхідність розширення контактів та співробітництва на транскордонному і регіональному рівнях з сусідніми новими державами-членами ЄС шляхом використання можливостей і викликів, що виникають у зв’язку із розширенням Союзу. Слід зазначити, що в даному випадку країни Європейського Союзу виходять із власного досвіду, оскільки справедливо вважають міжрегіональне співробітництво одним з потужних чинників прискорення розвитку економічних потенціалів регіонів Європи. Тому важливо проаналізувати етапи розвитку, цілі і принципи регіональної політики ЄС, механізми та основні напрями її здійснення на сучасному етапі. Справа в тому, що у сучасному глобалізованому світі, де торгівля ведеться майже без обмежень, зростає конкуренція між різними територіями, як всередині ЄС, так і будь-де поза його межами. Але не всі регіони мають однакові економічні, соціальні та географічні умови, а отже, не можуть конкурувати на рівноправній основі. Упродовж років регіональні диспаритети в рівнях розвитку та стандартах життя – які існували ще задовго до створення Співтовариства – повністю були предметом внутрішньої політики держав-членів. Відтоді, як ЄС почав намагатися зменшити ці диспаритети, у цій сфері відбулися значні зміни на краще. Але суттєві відмінності зберігаються, і внутрішній валовий продукт (ВВП) десяти найбільш розвинених регіонів все ще є в три рази вищим, ніж у десяти найменш розвинених регіонів. Отже, регіональна політика ЄС потрібна для сприяння гармонійному розвитку території Співтовариства. Така політика має давати всім регіонам Союзу можливість повністю скористатися тими перевагами й вигодами, що надає єдиний внутрішній ринок ЄС, а також робити власний внесок в успішне функціонування Економічного і валютного союзу. Перш за все, регіональна політика ЄС стосується питання солідарності: із самого початку вона була створена для надання допомоги на рівні Співтовариства найбільш відсталим європейським регіонам. Між 2000 та 2006 роками третина бюджету Співтовариства (231 млрд. євро), сформованого з внесків держав-членів, була витрачена на регіональну 21
політику, а отже, перерозподілена між регіонами, які найбільше потребували фінансової допомоги. Держави-члени, за допомогою власних регіональних схем допомоги, та ЄС продовжують зусилля, спрямовані на зменшення диспропорцій у регіональному розвитку, надання допомоги у модернізації депресивних індустріальних регіонів, диверсифікацію виробництва в сільській місцевості та трансформацію депресивних міських територій. Регіональна політика також є відчутною: її результати можуть бути реально відчуті громадянами ЄС, які мають безпосередню вигоду від підтримки у формі надання допомоги у знаходженні роботи та адаптації до мінливого ринку праці, зокрема шляхом відповідної допомоги. Вона покращує життя всіх, хто мешкає в регіоні, за допомогою збільшення наявних в органів влади коштів для забезпечення нової інфраструктури та допомоги фірмам у підвищенні їх конкурентоспроможності. За допомогою співфінансування з європейських фондів, відомих як Структурні фонди, а також у відповідності з європейськими екологічними стандартами, будуються або модернізуються автошляхи, аеропорти та швидкісні залізничні лінії. У віддалених регіонах створюються та підтримуються у бізнесі дрібні і середні фірми. Сьогодні інформаційне суспільство проникає навіть у найвіддаленіші сільські регіони. У передмістях, що перебувають у процесі відновлення та соціальної реабілітації, створюються нові установи освіти, охорони здоров’я та дозвілля. Все це є відчутними й очевидними прикладами, що переконливо демонструють пересічним громадянам як Європейський Союз працює для них. Витоки регіональної політики ЄС. Необхідність забезпечення збалансованого розвитку шляхом зменшення розриву між різними регіонами держав-членів та надання допомоги найбільш відсталим з них, була визнана в преамбулі Римського договору, укладеного в березні 1957 р. Договір запровадив для цього Європейський соціальний фонд (сприяння зайнятості та покращення умов для мобільності робітників у межах Співтовариства) та Європейський інвестиційний банк (фінансування проектів, спрямованих на досягнення цілей Співтовариства). В 1962 р., коли в Співтоваристві прийняли рішення щодо започаткування Спільної сільськогосподарської політики, був створений Європейський сільськогосподарський фонд скерування та гарантій (EAGGF), який мав підтримувати та стимулювати виробництво сільськогосподарської продукції в ЄС. В 1964 р. цей фонд був розділений на секції «Скерування» та «Гарантій». Саме секція «Скерування» сприяла фінансуванню структурних реформ в аграрному секторі та підтримці нових форм розвитку сільських територій. Однак, сучасного вигляду регіональна політика ЄС набула в результаті тривалої еволюції під час подальшого розвитку процесу європейської інтеграції та розширення Співтовариства. Перші спроби її 22
вироблення і системного здійснення відносяться до кінця 60-х рр., коли в 1969 р. з’явився документ Комісії ЄС «Регіональна політика Співтовариства», де пропонувалося «приступити до організації діяльності Співтовариства з питань регіонального розвитку». Сутність ідеї полягала у проведенні заходів щодо оптимізації розвитку індустріальних регіонів, зміцненні зв’язків між ними та районами, що відстають у промисловому відношенні, а також на створенні полюсів розвитку в переважно сільськогосподарських зонах [4, с. 156; 5, с. 100-102]. Після вступу в 1973 р. до Співтовариства Великої Британії, Ірландії та Данії, в 1975 р. був створений Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF). Спочатку цей Фонд слугував наданню допомоги для відродження депресивних індустріальних регіонів у Великій Британії та компенсації тих невеликих коштів, які Велика Британія отримувала від Спільної сільськогосподарської політики. Після вступу Греції (1981 р.), а згодом й Іспанії та Португалії (1986 р.), функція Європейського фонду регіонального розвитку поступово поширилася на всі регіони, які відставали у розвитку. Саме в цей період розрізнені напрями та інструменти регіональної політики ЄС були зведені разом і набули певної цілісності. В 1986 р. під це була підведена і правова база в Єдиному Європейському Акті, де вперше з’явився розділ, що охоплював питання економічного і соціального згуртування, а також були закладені основи реальної регіональної політики, заснованій на принципі солідарності. У межах цього процесу в фінансовій перспективі так званого пакету Делора було запропоновано подвоїти видатки на структурні операції в період 1988-1993 рр., що привело до зростання їх частки у видатках бюджету Співтовариства до 31%. У 1992 р. Маастрихтським договором економічне і соціальне згуртування було визначене як одна з пріоритетних цілей Співтовариства, поряд з Економічним і валютним союзом та єдиним внутрішнім ринком. Встановивши критерії економічної та бюджетної конвергенції для державчленів, Договір, зокрема, запровадив жорсткий контроль над дефіцитом державних бюджетів. Для менш заможних держав-членів це означало запровадження суворої бюджетної дисципліни на фоні зростання інвестицій в інфраструктуру та прискорення їх розвитку. Іспанія, Греція, Ірландія та Португалія не змогли б цього досягти без допомоги ЄС. Саме тоді в ЄС був створений Фонд згуртування, як уособлення солідарного підходу до цих чотирьох держав-членів. Його метою стало надання допомоги державам-членам у їх приєднанні до Економічного і валютного союзу в кращих умовах шляхом часткового фінансування проектів у сферах транспорту та охорони навколишнього середовища. Для посилення ролі регіональних органів влади в інституційній системі Союзу Маастрихтським договором був створений Комітет регіонів, який відіграє важливу роль у передбаченні регіональних тенденцій та управлінні структурними втручаннями ЄС. 23
На саміті ЄС в Единбурзі (грудень 2002 р.) було прийнято рішення збільшити асигнування структурних операцій у 1994-1999 рр. на 40%. Наступного року у відповідь на кризу в рибальському секторі ЄС, що сталася на початку 90-х рр., був створений Фінансовий інструмент у галузі рибальства (FIFG), який мав на меті допомогу галузі у здійсненні реструктуризації. У 1997 р. Амстердамським договором було підтверджено стратегічну важливість політики згуртування, який також містив окремий розділ щодо безробіття, акцентувавши увагу на необхідності дій на рівні ЄС у напрямку зниження рівня безробіття. На Берлінському саміті ЄС (березень 1999 р.) глави держав і урядів країн-членів Союзу досягли домовленості щодо «Порядку денного – 2000» (Agenda 2000) – плану дій, висунутого Комісією, в основному, для зміцнення спільних політик ЄС та забезпечення Союзу новими фінансовими рамками на 2000-2006 рр., які враховували безпрецедентне розширення 1 травня 2004 р. У цьому контексті «Порядок денний – 2000» також містив реформу Структурних фондів. У результаті, Структурні фонди та Фонд згуртування отримали нові правові рамки, які залишалися чинними до 2006 р. Це дозволило сконцентрувати допомогу з наявних фондів і спростити та зробити прозорими відповідні ролі та зобов’язання держав-членів і Комісії. У листопаді 2002 р. в ЄС був створений Фонд солідарності Європейського Союзу (EUSF) з метою надання допомоги державам-членам – та у певних випадках їх регіонам – у подоланні наслідків руйнівних та масштабних стихійних лих. Так, кошти фонду були спрямовані на відновлення інфраструктури та економік регіонів, які постраждали від катастрофічної повені влітку 2002 р., а також на допомогу постраждалим від розливу нафти з танкеру «Prestige» та посухи, як це сталося в Португалії влітку 2003 р. На цій правовій базі починають розроблятися систематизовані пакети регіональних проектів і фінансування ЄС на 1988-1993, 1994-1999, 20002006 та 2007-2013 рр. Відповідні асигнування поступово стають все більш цільовими, адресними, обумовленими власними зусиллями регіонівбенефіціантів, а їх розподіл – більш гласним, на конкурсній основі і за чітко визначеними критеріями, посилюється співпраця між учасниками з місць і Брюсселем. Про динаміку зростання фінансових витрат на реалізацію європейської регіональної політики дають уявлення наступні дані: якщо за 1958-1988 рр. на політику ЄС в галузі регіонального розвитку було виділено 58,4 млрд. екю, за 1989-1993 рр. – 80 млрд. екю, за 1994-1999 рр. – 153 млрд. екю, то в 2000-2006 рр. – 213 млрд. євро, а в 2007-2013 рр. на ці цілі планується витратити понад 347 млрд. євро [2, с. 147; 5, с. 102]. Мета регіональної політики ЄС та основні виклики, з якими вона стикається на сучасному етапі. Європейський Союз утворюють 27 держав-членів, які сформували єдиний внутрішній ринок з населенням 24
близько 500 млн. чоловік. Однак в ЄС все ще залишаються значні економічні та соціальні диспаритети між державами-членами та їх 268 регіонами. Кожний четвертий регіон Співтовариства має рівень ВВП на душу населення нижчий за 75% від середнього по ЄС-27. Кожна держава-член виробляє й імплементує національну регіональну політику, спрямовану на максимально можливе вирівнювання рівнів економічного і соціального розвитку регіонів країни. Традиційно це здійснюється шляхом перерозподілу ресурсів від заможних регіонів на користь бідних або депресивних. Як правило, для розв’язання регіональних проблем держави-члени використовують засоби двох типів [25]: · по-перше, покращення інфраструктури та підвищення рівня соціального і культурного розвитку бідних регіонів; · по-друге, широке застосування економічних стимулів (субсидій, податкових пільг тощо), що мають сприяти залученню в проблемні регіони приватних інвестицій або стримувати диспропорційний розвиток успішних регіонів. Надаючи допомогу державам-членам та їх регіонам у межах регіональної політики, ЄС має на меті сприяння динамічному розвитку регіональних та національних ринків, досягнення загальної вигоди та кращої збалансованості європейської економіки. Справедливо та своєчасно надана допомога регіонам є життєво важливим інструментом регіонального розвитку й рівномірного економічного розширення ЄС. Однак, через конкуренцію, яка може виникнути у межах єдиного внутрішнього ринку ЄС за залучення приватних і союзних інвестицій, надані переваги можуть вийти далеко за межі простої компенсації труднощів і ризиків для інвесторів у проблемних територіях. Тому частина наданої допомоги слугувала б взаємній нейтралізації конкурентів. Допомога регіонам лише від уряду держави-члена була би дорожчою та гарантувала б успішним підприємствам невиправдані прибутки. Отже, головною метою регіональної політики ЄС є координація національних регіональних політик шляхом формування настанов і встановлення пріоритетів на європейському рівні, які допоможуть ефективно подолати соціально-економічний розрив між регіонами. У сфері регіонального розвитку ЄС має також й власну відповідальність, яка об’єктивно випливає з самої суті чимдалі глибшої економічної інтеграції держав-членів. Дія ринкових механізмів на європейському рівні в умовах єдиного внутрішнього ринку призводить до непропорційного розвитку регіонів, оскільки європейських та іноземних інвесторів, зазвичай, приваблюють регіони з добре розвиненою структурою, висококваліфікованою робочою силою та найсприятливішим кліматом для ведення бізнесу. Це неминуче призводить до виникнення та поглиблення диспропорцій між регіонами, що ставить під питання саму суть ЄС як солідарного союзу. 25
Таким чином, спільна регіональна політика покликана компенсувати вищезазначену тенденцію і досягти більш збалансованого економічного зростання в межах єдиного внутрішнього ринку. Цілі та механізми цієї політики взаємодіють з іншими спільними політиками ЄС, особливо з соціальною, сільськогосподарською, екологічною та рибальською. На даний час регіональна політика ЄС стикається з такими основними викликами [19, p. xvii-xx]: · конкуренція, яка значно посилилася внаслідок лібералізації торгівлі. Фірми прагнуть туди, де є найкращі умови для їх розвитку та посилення конкурентоспроможності (якісна інфраструктура та послуги, кваліфікована робоча сила). Якщо регіони приваблюють до себе бізнес, вони мають бути готові до забезпечення його необхідною інфраструктурою і надання якісних послуг; · інформаційне суспільство та нова хвиля технологічної революції робить людей, фірми та території більш гнучкими, та такими, що легко пристосовуються до змін. Існування телекомунікаційних мереж означає, що люди, де б вони не були, можуть очікувати на доступ до сучасних ноу-хау, інновацій та високоякісної системи підготовки; · процес розширення, який репрезентує для ЄС як нові можливості, так і виклики, відкриває для Співтовариства нові держави, чия економіка та соціальні умови часто є гіршими, ніж у найменш розвинених регіонах ЄС-15. Цей факт означає, що чинна політика згуртування має бути переосмислена. Запропонована фінансовою перспективою «Порядок денний – 2000» реформа регіональної політики передбачала концентрацію структурної підтримки на регіонах з найнижчим рівнем розвитку, а також спрощення імплементації структурних політик. Держави-члени та регіони, які краще розуміли специфічні деталі та знали про реальний стан справ на місцях, отримали більше прав на безпосереднє управління фінансовими ресурсами ЄС, який лише здійснював координацію та контроль за належним використанням європейських коштів. Політика згуртування не лише забезпечувала зменшення регіональних диспаритетів, а й сприяла також встановленню партнерських відносин між ЄС, державами-членами, місцевими органами влади та приватним сектором заради досягнення цілей Співтовариства. У зв’язку з цим в Європейському Союзі була запроваджена практика укладання цільових тристоронніх контрактів та угод між ЄС, державами-членами та регіональними органами влади з метою визначення ролей та повноважень цих трьох адміністративних рівнів у межах майбутньої регіональної політики. Розширення значно підвищило інтерес до політики економічного і соціального згуртування та пересунуло центр її уваги у східному напрямку. Вступ дванадцяти нових членів означав переосмислення існуючою моделі регіональної політики з метою врахування декількох нових важливих аспектів: 26
– значні диспаритети у розмірі ВВП на душу населення в 25 державах-членах Співтовариства. У 2003 р., наприклад, розмір ВВП коливався від 41% від середнього по ЄС в Латвії до 215% – у Люксембурзі. В усіх нових державах-членах ЄС ВВП на душу населення є меншим, ніж 90% від середнього показника по ЄС-25, а в Польщі, Латвії, Литві, Естонії, Румунії та Болгарії – лише 50%. – переміщення центру політичного тяжіння на Схід: південні державичлени ЄС (Греція, Португалія, Іспанія), які донедавна були основними бенефіціантами Фонду згуртування, з певним здивуванням відзначили, що вони вже не є в центрі уваги політики економічного і соціального згуртування. Вищезгадані виклики не ставлять під сумнів доцільність існування політики економічного і соціального згуртування, але вони піднімають питання щодо форми надання допомоги та підтримки. Дебати щодо майбутнього змісту та напрямів регіональної політики виходять далеко за межі просто фінансових механізмів і безпосередньо торкаються самої суті проекту європейської інтеграції та Співтовариства. Правове підґрунтя регіональної політики ЄС та процедура прийняття рішень. У ст. 2 Договору про заснування Європейського Співтовариства говориться, що завданням Співтовариства є «поширення в межах усього Співтовариства гармонійного, збалансованого і стабільного розвитку економічної діяльності, високого рівня зайнятості та соціального захисту, рівності між жінками та чоловіками, стабільного та безінфляційного зростання, високого рівня конкурентоспроможності та конвергенції економічних показників, високого рівня захисту та поліпшення стану довкілля, підвищення рівня та якості життя, економічного і соціального згуртування та солідарності серед державчленів» [6. c. 47]. У розділі XVII «Економічне та соціальне згуртування» (ст. 158-162) вже більш детально пояснюється, що з метою сприяння загальному гармонійному розвитку Співтовариство «розробляє та здійснює дії, які зміцнюють його економічне і соціальне згуртування». Зокрема, Співтовариство «прагне зменшити диспропорцію рівнів розвитку різних регіонів та відсталість регіонів чи островів, що перебувають у найменш сприятливих умовах, зокрема сільських територій» [6. c. 119-121]. Співтовариство також підтримує досягнення згуртування за допомогою Структурних фондів (Європейський фонд орієнтації та гарантій сільського господарства. Секція «Орієнтації»; Європейський соціальний фонд; Європейський фонд регіонального розвитку), Європейський інвестиційний банк та інші наявні фінансові інструменти. Крім того, ст. 159 передбачено, що «Комісія кожні три роки подає Європейському Парламенту, Раді, Комітету регіонів та Економікосоціальному комітету звіт щодо поступу на шляху економічного і соціального згуртування та про те, як цьому сприяли заходи, обумовлені 27
в Договорі. У разі потреби, Комісія додає до звіту належні пропозиції щодо майбутніх дій у сфері регіональної політики» [6. c. 120]. Відповідно до ст. 161 Договору Рада, на пропозицію Комісії, після отримання згоди Європейського Парламенту та після консультацій з Комітетом регіонів і Економіко-соціальним комітетом, одностайно визначає завдання, пріоритетні цілі та організацію Структурних фондів, зокрема, можливе групування їх. Рада за такою самою процедурою визначає загальні правила, застосовні до них, та положення, потрібні, щоб забезпечити їхню ефективність та координувати діяльність Фондів та їх взаємодію з іншими наявними фінансовими інструментами. Фонд згуртування, що його створює Рада за такою самою процедурою, забезпечує фінансування проектів у сферах довкілля та транс’європейських мереж у просторі транспортної інфраструктури [6. c. 120]. Процедура прийняття рішень була змінена Ніццьким договором у грудні 2000 р. Відповідно до цих змін, з 1 січня 2007 р., Рада діє кваліфікованою більшістю у питаннях, що стосуються Структурних фондів та Фонду згуртування, на пропозицію Комісії, після отримання згоди Європейського Парламенту та після консультацій з Комітетом регіонів і Економіко-соціальним комітетом, якщо на цю дату ухвалено відповідні багаторічні фінансові рамки, застосовні від 1 січня 2007 р., та дотичні міжінституційні угоди. Основні цілі регіональної політики ЄС. Відповідно до ст. 159 Договору структурні фонди мають скоординовано брати участь у досягненні цілей економічного і соціального згуртування Співтовариства. Для цього відповідними регламентами визначаються загальні положення про структурні фонди, а також встановлюються пріоритетні цілі діяльності фондів на певний період. Так, постановою Ради ЄС щодо встановлення загальних положень структурних фондів №1260/99 від 21 червня 1999 р. були встановлені три пріоритетні цілі діяльності структурних фондів на період 2000-2006 рр. (замість семи цілей, встановлених на період 1994-1999 рр.) [11, p. 7]: Ціль 1 – полягала в сприянні розвитку та структурному пристосуванню економічно відсталих регіонів, тобто таких, чий середній рівень ВВП на душу населення є нижчим за 75% від середнього рівня по ЄС. У межах цієї цілі було сконцентровано більше двох третин асигнувань структурних фондів (понад 135 млрд. євро), а відповідними заходами було охоплено майже 22% населення ЄС (50 регіонів держав-членів). Основними індикаторами економічного неблагополуччя в регіонах, що підпадали під дію даної цілі, були: – низький рівень інвестицій; – вищий за середній рівень безробіття; – брак послуг для бізнесу та громадян; – погано розвинена базова інфраструктура. Ціль 2 – полягала в сприянні соціально-економічним перетворенням 28
у регіонах, які зазнавали структурних труднощів, зокрема, в районах, в яких відбуваються економічні зміни, сільських районах, що занепадають, депресивних районах, залежних від рибальства та в проблемних урбанізованих територіях. Цим регіонам, в яких проживало близько 18% населення, спрямовувались 11,5% ресурсів фондів. Ціль 3 – полягала в адаптації й модернізації освітніх політик і систем освіти, навчання та працевлаштування поза межами регіонів, які підпадали під дію Цілі 1, а також створенні системи координат для всіх заходів, спрямованих на розвиток людських ресурсів, відповідно до розділу про працевлаштування Амстердамського договору та положень Європейської стратегії працевлаштування. На цю ціль виділялося трохи більше 12% ресурсів структурних фондів. На період 2007-2013 рр. постановою Ради ЄС щодо встановлення загальних положень Європейського фонду регіонального розвитку, Європейського соціального фонду та Фонду згуртування №1083/2006 від 11 липня 2006 р. були встановлені три нові пріоритетні цілі [12, p. 36-37]: 1) «Конвергенція» (зближення); 2) «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість»; 3) «Європейське територіальне співробітництво». Основним обґрунтуванням існування цілі «Конвергенція» є створення сприятливих для економічного зростання умов і факторів, що приведуть до реального зближення найменш розвинених держав-членів та регіонів. В ЄС-27 дана ціль стосується 84 регіонів 17 держав-членів з населенням 154 млн осіб та розміром ВВП на душу населення меншим за 75% від середнього по ЄС, а також ще 16 регіонів, що знаходяться на етапі «поступового згортання допомоги», з населенням 16,4 млн осіб та показником ВВП, який ледве перевищує вищезгаданий пороговий рівень (завдяки статистичному ефекту від розширеного ЄС). Обсяг коштів, що виділені на досягнення цілі «Конвергенція», сягає 282,8 млрд. євро (81,5% від загальної суми), які розподіляються у такий спосіб: 199,3 млрд. євро призначено для конвергенції регіонів, 14 млрд. євро зарезервовано для регіонів «поступового згортання допомоги» та 69,5 млрд. євро спрямовано у Фонд згуртування (для держав-членів ЄС-15). Ціль «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість» спрямована на зміцнення конкурентоспроможності та економічної привабливості регіонів, а також на зростання зайнятості. Для досягнення даної цілі застосовується подвійний підхід, який полягає у тому, що: · по-перше, за допомогою програм розвитку регіонам надаватиметься поштовх у сприйнятті й просуванні економічних змін шляхом інновацій та розвитку суспільства знань, підприємництва, захисту навколишнього середовища, а також підвищення рівня їх досяжності; · по-друге, зростання кількості та підвищення якості робочих місць підтримуватиметься шляхом відповідної адаптації робочої сили та інвестування у людські ресурси. 29
В ЄС-27 під дію даної цілі підпадають 168 регіонів з населенням 314 млн осіб, 13 з яких, з населенням 19 млн осіб, є регіонами «поступового збільшення допомоги», що підлягають спеціальному фінансуванню, оскільки донедавна вони мали статус регіонів «Цілі 1» (відповідно до пріоритетів, встановлених на період 2000-2006 рр.). Обсяг коштів, які виділені на досягнення даної цілі, становить 55 млрд. євро, з яких 11,4 млрд. євро призначено для регіонів «поступового збільшення допомоги», що складає трохи менше 16% від загальної суми. Ціль «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість» охоплює регіони 19 держав-членів. Колишні програми Urban II (Урбан) та Equal (Іквал) інтегровані в цілі «Конвергенція» та «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість». Ціль «Європейське територіальне співробітництво» має на меті зміцнення транскордонного співробітництва шляхом реалізації спільних місцевих та регіональних ініціатив, транснаціонального співробітництва, націленого на комплексний територіальний розвиток, міжрегіонального співробітництва та обміну досвідом. У межах транскордонних територій ЄС мешкає 181,7 млн осіб (37,5% загального населення ЄС), тоді як всі регіони та громадяни ЄС охоплені однією з 13 існуючих транснаціональних зон співробітництва. На досягнення цієї цілі виділено 8,7 млрд. євро (2,5% від загальної суми), які розподілені у такий спосіб: 6,44 млрд. євро спрямовані на транскордонне співробітництво, 1,83 млрд. євро – на транснаціональне співробітництво і 445 млн. євро – на міжрегіональне співробітництво. Дана ціль ґрунтується на досвіді реалізації колишньої ініціативи Співтовариства – INTERREG. Ініціативи Співтовариства. Структурними фондами також надається підтримка (окремо кожним фондом або колективно) ініціативам Співтовариства, тобто програмам, які відповідають спільним інтересам держав-членів і пропонуються та керуються безпосередньо Європейською Комісією. Ініціативи є транснаціональними програмами, цілі яких є однаковими для всіх відповідних регіонів, оскільки вони спрямовані на розв’язання проблем, що мають особливе значення для Союзу. Спираючись на принципи співробітництва та субсидіарності, національні, регіональні або місцеві органи влади держав-членів беруть безпосередню участь у виробленні та імплементації ініціатив ЄС, особливо за допомогою робочих програм, які вони подають на розгляд Комісії. Після реформи структурних фондів у 1999 р. ініціативи Співтовариства зосередились на забезпеченні транскордонного, транснаціонального та міжрегіонального співробітництва, економічного і соціального відродження депресивних урбанізованих територій. Упродовж попередніх років в ЄС реалізовувались такі ініціативи [24]: 30
ІНТЕРРЕГ (INTERREG) – мала на меті стимулювання транснаціонального, транскордонного та міжрегіонального співробітництва, спрямованого на підтримку гармонійного, збалансованого та сталого розвитку в ЄС. Особливий акцент робився на допомогу віддаленим регіонам та тим, які мали спільний кордон з державами-кандидатами. Фінансувалася Європейським фондом регіонального розвитку і реалізовувалася у 1990-2006 рр. УРБАН (URBAN) – мала на меті сприяння економічному та соціальному відродженню депресивних міст та приміських районів для забезпечення сталого розвитку урбанізованих районів ЄС. Фінансувалася Європейським фондом регіонального розвитку. Реалізовувалася в 19942006 рр. ЛІДЕР (LEADER) – мала на меті сприяння диверсифікації економічної діяльності в сільській місцевості шляхом застосування інноваційних та комплексних стратегій територіального розвитку. Як частина політики розвитку сільської місцевості Співтовариства фінансувалася Європейським фондом орієнтації та гарантій сільського господарства, секцією «Орієнтації». ІКВАЛ (EQUAL) – мала на меті сприяння розвитку транснаціонального співробітництва для боротьби з усіма формами дискримінації та нерівноправності на ринку праці. Фінансувалася Європейським соціальним фондом. У своєму Посланні «Політика згуртування на підтримку економічного зростання та збільшення робочих місць: Стратегічні настанови Співтовариства на 2007-2013 рр.» Комісія звернула увагу на цю важливу сферу покращення доступу до фінансових ресурсів. Зокрема, в Посланні йшлося про необхідність посилення допомоги дрібному та новоствореному бізнесу шляхом надання технічної підтримки, грантів та негрантових інструментів (позички, власні кошти, венчурний капітал або гарантії) у співробітництві з Європейським інвестиційним банком [9]. Покращення доступу дрібного бізнесу до фінансового та ризикового капіталу є одним із ключових елементів «Порядку денного Союзу щодо економічного зростання та збільшення кількості робочих місць» і, в цьому контексті, ресурси Європейського фонду регіонального розвитку, виділені на дану ціль у новому програмному періоді, повністю відповідають цілям Лісабонської стратегії. На період 2007-2013 рр. для програм політики згуртування в ЄС розроблені такі три ініціативи [16]: ЯСПЕРС (JASPERS – Спільне сприяння проектам підтримки в європейських регіонах) – є новою ініціативою у напрямку співробітництва у сфері надання технічної допомоги між Комісією, Європейським інвестиційним банком та Європейським банком реконструкції та розвитку. Метою даної ініціативи є надання послуг державам-членам та цільовим регіонам, що підпадають під дію цілі 31
«Конвергенція», з підготовки великих якісних проектів для подання Комісії та якнайшвидшого прийняття їх нею. ДЖЕРЕМІ (JEREMIE – Спільні європейські ресурси для середніх та дрібних підприємств) – є новою ініціативою в співробітництві з Європейським інвестиційним фондом з метою покращення доступу до фінансових ресурсів для розвитку бізнесу. Дана ініціатива має на меті сприяння розширенню доступу малого та середнього бізнесу в регіонах ЄС до фінансових ресурсів. ДЖЕССІКА (JESSICA – Спільна європейська підтримка для сталих інвестицій у міські зони) – є ініціативою, спрямованою на посилене співробітництво між Комісією, Європейським інвестиційним банком, Радою Європейського банку реконструкції та розвитку та іншими міжнародними фінансовими інститутами у сфері фінансового інжинірингу заради сталого міського розвитку. Метою ініціативи є сприяння сталим інвестиціям, економічному зростанню та збільшенню кількості робочих місць у міських територіях ЄС. Як додаток до Стратегічних настанов Комісія презентувала Послання щодо внеску міських територій у зростання та створення робочих місць у регіонах. Інструменти регіональної політики ЄС. На даний момент Європейський Союз надає фінансову допомогу у межах багаторічних програм регіонального розвитку, укладених між регіонами, державамичленами та Комісією, а також у межах спеціальних ініціатив і схем Співтовариства, за допомогою чотирьох структурних фондів [17]: Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF) – фінансує інфраструктуру, продуктивні інвестиції для створення робочих місць, проекти місцевого розвитку, підтримку дрібним та середнім фірмам; Європейський соціальний фонд (ESF) – створений для надання допомоги робочій силі адаптуватися до змін на ринку праці, а також безробітним та іншим соціально незахищеним групам знайти роботу, особливо шляхом фінансування схем їх професійної підготовки та найму; Європейська група транскордонного співробітництва (EGCC) – інструмент створений для полегшення та підтримки транскордонного, транснаціонального та міжрегіонального співробітництва між його учасниками: державами-членами, регіональними та місцевими владами. Європейський сільськогосподарський фонд гарантій (EAGF) – фінансує видатки які управляються як державами-членами спільно з Комісією (відшкодування експорту, інтервенціоністські заходи, прямі виплати, певні інформаційні та рекламні заходи тощо), так і Комісією одноосібно (ветеринарні заходи Спільноти, інформаційні системи та системи збереження фермерських господарств, заходи, що стосуються збереження генетичних ресурсів, ринків рибної продукції тощо). Європейський сільськогосподарський фонд для розвитку сільських територій (EAFRD) – фінансує програми розвитку сільських 32
територій, які здійснюються відповідно пропонованого Комісію законодавства, виключно у випадках, коли видатками управляють держави-члени спільно з Комісією. Європейський фонд рибальства (EFF) – надає фінансову підтримку для досягнення економічних, екологічних та соціальних цілей спільної рибальської політики ЄС (заходи з пристосування рибальського флоту ЄС до сучасних вимог, збереження рибних ресурсів, стимулювання захисту навколишнього середовища, підвищення якості життя прибережних районів тощо). Крім того, в ЄС також існує Фонд згуртування, за допомогою якого фінансуються проекти у сфері охорони навколишнього середовища та транспортних мереж у тих державах-членах, рівень ВВП яких на душу населення є меншим за 90% від середнього по ЄС. Фінансові ресурси Фонду слугують зменшенню рівня економічної та соціальної депресивності, а також стабілізації економік регіонів. Фонд згуртування підтримує програми у межах цілі «Конвергенція». Сьогодні Фонд згуртування підпадає під ті ж самі норми та правила планування, управління і моніторингу, що і Європейський соціальний фонд та Європейський фонд регіонального розвитку. На період 2007-2013 рр. під дію Фонду згуртування підпадають всі регіони таких держав-членів як: Болгарія, Греція, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. Система «поступового згортання допомоги» стосується лише Іспанії, оскільки рівень її ВНД (валовий національний доход) на душу населення є нижчим 75% від середнього, що обчислювався для ЄС-15, а не для ЄС-27. Фонд згуртування надає фінансову підтримку у межах таких категорій: – транс’європейські транспортні мережі, особливо пріоритетні проекти ЄС; – охорона навколишнього середовища (фінансуються проекти у сфері транспорту та енергетики, які мають екологічне спрямування: ефективне використання енергії, використання відновлюваних джерел енергії, розвиток залізничного транспорту, покращення громадського транспорту тощо). Фінансова підтримка Фонду згуртування може бути призупинена рішенням Ради ЄС (прийнятим кваліфікованою більшістю) у разі, якщо держава-член має надмірний дефіцит бюджету і не вживає ніяких відповідних заходів з метою розв’язання цієї проблеми. Фінансові ресурси, які було необхідно виділити десяти новим державам-членам ЄС у всіх цих сферах – інфраструктурі, промисловості, сільському господарстві, транспорті, послугах – вражали уяву. Впродовж 2000-2006 рр. ЄС поступово готував держави-кандидати до членства в Союзі шляхом укладення з ними Угод про партнерство заради вступу 33
(Accession Partnerships), які стали стратегічними документами для планування допомоги з двох новоутворених фондів: – Інструмент структурних політик для підготовки до вступу (ISPA), який забезпечував допомогу державам-кандидатам на кшталт Фонду згуртування у фінансуванні проектів у сферах транспорту та захисту навколишнього середовища; – Спеціальна програма з сільського господарства та розвитку села (Sapard), яка була створена для допомоги державам-кандидатам у підготовці до роботи у межах Спільної сільськогосподарської політики ЄС. Механізми та принципи реалізації регіональної політики ЄС. Вся територія ЄС підпадає під дію однієї або декількох цілей політики згуртування ЄС [20]. Для того щоб визначити географічну придатність регіону, Комісія приймає рішення на основі статистичних даних. З цією метою регіони ЄС умовно віднесені до різних груп, що відповідають класифікації, відомій як NUTS (The Nomenclature of Territorial Units for Statistics) – Спільна номенклатура територіальних статистичних одиниць. Система «поступового згортання допомоги» запроваджена для регіонів, які отримували значну фінансову допомогу до розширення 2004 р., з метою уникнення різких змін, що могли статися в інтервалі між двома програмними періодами. Як зазначалося вище, держави-члени, чий ВНД є нижчим за 90% від середнього по ЄС, можуть отримувати кошти з Фонду згуртування. Це всі регіони таких країн як: Болгарія, Греція, Естонія, Кіпр, Латвія, Литва, Мальта, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія. Система «поступового згортання допомоги» стосується тих держав-членів, які мали право на отримання коштів з Фонду згуртування, якщо поріг 90% ВНД від середнього по Союзу обчислювався для ЄС15, а не для ЄС-27. Під дію даної системи підпадає лише Іспанія. Ціль «Конвергенція». У межах даної цілі мають право на фінансування регіони рівня 2 класифікації NUTS, чий ВВП на душу населення є меншим ніж 75% середнього рівня у Співтоваристві. Система «поступового згортання допомоги» була запроваджена для тих регіонів, які мали право на отримання коштів у межах цілі «Конвергенція», якщо поріг 75% ВВП від середнього по Союзу обчислювався для ЄС-15, а не для ЄС-27. Ціль «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість». Всі регіони, які не підпадають під дію цілі «Конвергенція» або перехідної підтримки (регіони NUTS 1 або NUTS 2 в залежності від держави-члена) можуть отримувати фінансування у межах даної цілі. Система «поступового збільшення допомоги» запроваджена до 2013 р. для регіонів NUTS 2, які свого часу підпадали під дію колишньої «Цілі 1», але ВВП яких перевищував 75% від середнього рівня ЄС-15. Ціль «Європейське територіальне співробітництво». Транскордонне співробітництво стосується регіонів NUTS 3 вздовж усіх 34
внутрішніх сухопутних кордонів та певних зовнішніх сухопутних кордонів, а також всіх регіонів NUTS 3 вздовж морських кордонів, розділених максимальною відстанню в 150 км. Перелік регіонів для розвитку транснаціонального співробітництва був затверджений рішенням Комісії від 31 жовтня 2006 р. До міжрегіонального співробітництва можуть бути залучені всі регіони. За період 2007-2013 рр. на політику згуртування буде виділено 35,7% загального бюджету ЄС або 347,41 млрд. євро (в поточних цінах), які мають розподілятися по цілях у такий спосіб: · 81,54% – на ціль «Конвергенція»; · 15,95% – на ціль «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість»; · 2,52% – на ціль «Європейське територіальне співробітництво». Що стосується розподілу коштів за державами-членами, то Комісія виділяє щорічні індикативні суми кожній державі-члену виключно на підставі таких критеріїв: кількість населення, національне багатство, рівень регіонального добробуту та рівень безробіття. Далі кожна держава-член самостійно вирішує щодо специфічних деталей розподілу фінансових ресурсів між регіонами, беручи до уваги їх географічну придатність. Фінансова допомога, виділена новим державам-членам буде на 166% більшою, ніж за попередній програмний період (в середньому за рік), тоді як держави-члени ЄС-15 отримають допомоги на 30% менше: звідсіля випливає важливість систем перехідної допомоги таким державам як, наприклад, Іспанія. На період 2007-2013 рр. постановою Ради ЄС щодо встановлення загальних положень Європейського фонду регіонального розвитку, Європейського соціального фонд та Фонду згуртування №1083/2006 від 11 липня 2006 р. були визначені такі принципи надання фінансової допомоги фондами [12, p. 38-39]: · узгодженість – Комісія та держави-члени мають забезпечити узгодженість допомоги, що надається Фондами, з діями, напрямами політики та пріоритетами Співтовариства. Ця узгодженість має бути відображена в Стратегічних настановах Співтовариства щодо згуртування, Рамках національних стратегічних компетенцій та робочих програмах. · координація – Комісія та держави-члени мають забезпечити координацію фінансової допомоги, що надається Структурними фондами, Європейським сільськогосподарським фондом розвитку сільської місцевості, програмою розширеного кредитування МВФ, Європейським інвестиційним банком та іншими існуючими фінансовими інструментами. · відповідність – роботи, що фінансуються Фондами, мають здійснюватись відповідно до положень Договору про заснування Європейського співтовариства та актів вторинного законодавства ЄС. · застосування програмного підходу – цілі Фондів мають досягатися 35
у межах багаторічної системи програмування, організованої в декілька етапів, що містять визначення пріоритетів, фінансування та систему менеджменту і контролю. · партнерство – цілі Фондів мають досягатися у межах тісного співробітництва (партнерства) між Комісією та кожною державоючленом, яка має організувати, коли це доцільно та відповідно до національного законодавства, партнерські відносини з компетентними регіональними, місцевими, міськими та іншими органами влади; економічними та соціальними партнерами; іншими органами, що представляють громадянське суспільство.. · територіальний рівень імплементації – відповідальність за реалізацію робочих програм покладається на держави-члени, які роблять це на відповідному територіальному рівні та у відповідності з інституційними особливостями кожної держави-члена. · пропорційне втручання – фінансові та адміністративні ресурси, що залучаються Комісією і державами-членами для імплементації цілей Фондів, мають бути пропорційними загальному обсягу видатків, асигнованих на певну робочу програму. · спільний менеджмент – бюджетні кошти ЄС, що призначені для Фондів, мають витрачатися у межах спільного менеджменту Комісії та держав-членів, за винятком технічної допомоги, що надається за ініціативою Комісії. · взаємодоповнюваність – фінансові ресурси Структурних фондів мають доповнювати, а не заміщати бюджетні або еквівалентні структурні видатки держави-члена. · рівноправність чоловіків і жінок і недискримінація – держави-члени та Комісія мають гарантувати рівноправність чоловіків і жінок та сприяти здійсненню гендерної концепції впродовж всіх етапів використання коштів Фондів. Держави-члени та Комісія мають докладати відповідних зусиль для недопущення будь-якої дискримінації за ознаками статі, раси та етнічного походження, конфесійної приналежності або віри, обмеженої працездатності, віку або сексуальної орієнтації і, особливо, що стосується доступу до них. · сталий розвиток – цілі Фондів мають досягатися у межах сталого розвитку та сприяння Співтовариством охороні навколишнього середовища та покращення його стану. Процедура здійснення регіональної політики складається з таких етапів [26]: 1. Рішення щодо розміру бюджету Структурних фондів та правил їх використання приймає Рада ЄС та Європейський Парламент на підставі пропозиції Європейської Комісії. 2. Комісія розробляє пропозицію після ретельних консультацій з державами-членами, спираючись на Стратегічні настанови Співтовариства щодо згуртування, що є опорою регіональної політики, 36
яка надає їй стратегічного виміру. Ці керівні вказівки гарантують, що держави-члени розроблятимуть свої плани у відповідності до пріоритетів Союзу, які полягають у заохоченні інновацій та підприємництва, стимулювання зростання економіки знань та створення більшої кількості нових та якісних робочих місць. 3. Кожна держава-член готує Рамки національних стратегічних компетенцій, узгоджені зі Стратегічними настановами, одночасно продовжуючи діалог з Комісією. Правилами визначено, що після прийняття Стратегічних настанов держава-член має п’ять місяців на розробку та надсилання Комісії Рамок національних стратегічних компетенцій. Цей документ визначає обрану державою-членом стратегію та пропонує перелік практичних заходів, які вона сподівається здійснити. Після отримання Рамок національних стратегічних компетенцій Комісія має три місяці на коментарі та зауваження, а також на запит будь-якої додаткової інформації від держав-членів. 4. Комісія ратифікує певні частини Рамок національних стратегічних компетенцій, що вимагають рішення, а також кожну робочу програму. Робочі програми містять пріоритети держави-члена (та/або регіонів), а також шлях, яким буде здійснюватися планування. Однак для держав та регіонів, що підпадають під дію цілі «Конвергенція», існує зобов’язання: 60% видатків обов’язково мають бути призначені на пріоритети, визначені Лісабонською стратегією. Для держав та регіонів, що підпадають під дію цілі «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість» даний показник становить 75%. За період 2007-2013 рр. Європейською Комісією буде схвалено близько 450 робочих програм. У процесі планування та менеджменту робочих програм беруть участь економічні та соціальні партнери, а також суб’єкти громадянського суспільства. 5. Після прийняття Комісією рішення щодо пропонованих практичних заходів, перед державами-членами та їх регіонами постає завдання щодо імплементації заходів, тобто відбору тисяч проектів, їх моніторингу та оцінювання. Вся ця робота здійснюється органами управління кожної держави-члена та/або кожного регіону. 6. Комісія підтверджує видатки (дозволяє державі-члену розпочати реалізацію робочих програм). 7. Комісія виплачує підтверджені видатки кожній державі-члену. 8. Як і кожна держава-член, Комісія контролює кожну робочу програму. 9. Впродовж всього програмного періоду 2007-2013 рр. Комісією та державами-членами подаються стратегічні звіти. Хоча Структурні фонди є частиною бюджету Співтовариства, спосіб витрати їх коштів базується на основі системи поділу відповідальності між Європейською Комісією та органами влади держав-членів. Відповідно до цього управління фінансовими ресурсами фондів відбувається за такою схемою: 37
1) Комісія веде переговори й схвалює запропоновані державамичленами програми розвитку та розподіляє фінансові ресурси; 2) держави-члени та їх регіони управляють програмами, імплементують їх шляхом відбору проектів, контролюють та оцінюють їх; 3) Комісія залучається до моніторингу програм, підтверджує та виплачує затверджені кошти, а також перевіряє системи контролю. Для кожної робочої програми держави-члени призначають: – орган управління (центральний, регіональний або місцевий орган влади або громадський/приватний орган з метою управління робочою програмою); – орган сертифікації (центральний, регіональний або місцевий орган влади з метою засвідчення видаткової відомості та платіжних документів перед їх переданням до Комісії); – аудиторський орган (центральний, регіональний або місцевий орган влади для кожної робочої програми з метою нагляду за ефективністю функціонування системи менеджменту та моніторингу). Для спрощення фінансового менеджменту фондів в ЄС встановлені нові правила. Виходячи з правила «одна програма – один фонд» встановлено, що Європейський фонд регіонального розвитку та Європейський соціальний фонд можуть додатково фінансувати заходи, які підпадають під сферу дії іншого фонду, але це не може перевищувати 10% від обсягу ресурсів виділених Співтовариством на кожну пріоритетну сферу робочої програми. Винятком з цього правила є те, що Європейський фонд регіонального розвитку та Фонд згуртування разом опікуються програмами, які стосуються питань інфраструктури та охорони навколишнього середовища. Бюджетні асигнування робочих програм здійснюються шляхом виплат щорічних траншів для кожного фонду та кожної цілі. Комісія сплачує перший річний транш ще до прийняття робочої програми. Потім вона здійснює платежі траншів найпізніше до 30 квітня кожного року. Виплата чергового траншу бюджетних асигнувань автоматично припиняється Комісією у разі, якщо він не використовується або якщо вона не отримає платіжних документів до кінця другого року після надходження першого траншу (правило «n+2»). Для Болгарії, Чеської Республіки, Естонії, Греції, Кіпру, Латвії, Литви, Угорщини, Мальти, Польщі, Португалії, Румунії, Словенії та Словаччини кінцевий термін подання платіжних документів встановлений на кінець третього року (n+3) між 2007 та 2010 рр., відповідно до їх робочих програм. Фінансування здійснюється за певних умов. По-перше, віднині й надалі фонди обов’язково мають враховувати пріоритети ЄС стосовно підтримки конкурентоспроможності та сприяння збільшенню кількості робочих місць (Лісабонська стратегія). Комісія та держави-члени уважно стежать за тим, щоб 60% видатків усіх держав-членів у межах цілі 38
«Конвергенція» та 75% – у межах цілі «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість» виділялися на реалізацію цих пріоритетів. По-друге, з метою обмеження співфінансування, в ЄС встановлені максимальні рівні співфінансування для кожної цілі: «Конвергенція»: 75-85%; «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість»: 50-85%; «Європейське територіальне співробітництво»: 75-85%; Фонд згуртування: 85%. По-третє, для того, щоб видатки стали придатними, вони мають бути здійснені в період між 1 січня 2007 р. та 31 грудня 2015 р. Заходи, що співфінансуються, не обов’язково мають бути завершені до дати набуття придатності. Правила встановлюються на національному рівні за винятком спеціальних правил, що визначаються самими фондами. Даний порядок відрізняється від практики 2000-2006 рр., коли відповідні правила встановлювалися лише на рівні Співтовариства. Відмінності нинішньої фінансової перспективи від періоду 2000-2006 рр. є такими [27]: – всі правила фінансового менеджменту також правочинні й для Фонду згуртування; – правила щодо права на отримання коштів встановлюються на національному, а не європейському рівні; – змінилися рівні співфінансування. В період 2000-2006 рр. попереднє фінансування становило 7% участі фондів у відповідних заходах (для перших 15 держав-членів) та 16% для 10 держав-членів, що вступили до ЄС в 2004 р.; – перший проміжний платіж може бути зроблений лише після того, як держава-член надасть Комісії детальний опис його органів управління, сертифікації та аудиту; – використання першого проміжного платежу має бути здійснене впродовж 24 місяців після перерахування Комісією першого траншу попереднього асигнування (у протилежному випадку держава-член має повністю відшкодувати попереднє асигнування) – компенсації обраховуються залежно від рівня кожної пріоритетної сфери (а не від рівня заходів, як це було в 2000-2006 рр.); – правило «n+3» застосовуватиметься для 12 держав-членів, які вступили в ЄС з 2004 р., а також для Греції та Португалії до 2010 р.; – фінансовий менеджмент став більш гнучким: можливим є часткове закриття вже завершених операцій (до завершення програми в цілому). Оцінювання політики згуртування. Комісія наголошує на тому, що програми Структурних фондів мають бути предметом регулярного та скрупульозного оцінювання. Це сприяє підвищенню ефективності програм та забезпечує всіх суб’єктів політики згуртування інформацією щодо реального впливу політики згуртування [15]. За період 2000-2006 рр. в постановах щодо Структурних фондів було 39
чітко визначено, що програми мають систематично оцінюватись ex ante (до події, на основі очікуваних результатів), mid term (середньостроково) та ex post (після події, на основі фактичних результатів). Для періоду 2007-2013 рр. запропоновано продовжувати систематичне ex ante та ex post оцінювання разом з більш стратегічним та зорієнтованим на потреби оцінюванням, здійснюваним упродовж періоду дії програми. Оцінювання політики згуртування здійснюється на основі партнерства: держави-члени відповідають за ex ante та mid term оцінювання, а Комісія – за тематичне та ex post оцінювання. Важливим завданням Європейської Комісії є управління процесом оцінювання та сприяння обміну досвідом між державами-членами. Відповідно до ст. 159 Договору, «Комісія кожні три роки подає Європейському Парламенту, Раді, Комітету регіонів та Економікосоціальному комітету звіт щодо прогресу, досягнутого на шляху економічного та соціального згуртування та про те, як цьому сприяли заходи, обумовлені в цій статті». Перший звіт Комісії був опублікований 30 січня 2002 р., другий – 30 січня 2003 р., третій – 17 травня 2005 р. 12 червня 2006 р. Європейська Комісія оприлюднила Послання «Стратегія зростання та робочих місць і реформа європейської політики згуртування – Четвертий звіт, щодо прогресу, досягнутого в політиці згуртування» [36]. Даний звіт описує соціально-політичну ситуацію, тенденції та диспаритети в державах-членах і регіонах ЄС та між ними. У звіті також йдеться про останні події в європейській політиці згуртування, у тому числі керівні вказівки, інновації та фінансові ресурси на період 2007-2013 рр., а також про Європейську стратегію зростання та створення робочих місць. Серед іншого в Четвертому звіті йдеться про: – програми згуртування, імплементовані новими держава-членами ЄС після розширення 1 травня 2004 р.; – підготовчі дії до програмного періоду 2007-2013 рр., особливо Міжінституційної угоди щодо Фінансових перспектив на 2007-2013 рр., підписаної в травні 2006 р. Європейським Парламентом, Радою та Комісією; – оновлений варіант Лісабонської стратегії 2005 р. Особливий акцент у звіті був зроблений на аналізі економічних та соціальних диспаритетів. Зокрема, Комісія відзначила, що в 2005 р. для економіки ЄС характерним було продовження помірного зростання. В період 2000-2004 рр. середній показник зростання ВВП в 25 державахчленах становив дещо більше 1,5% на рік. Однак, Комісія прогнозувала, що в період між 2005 та 2007 роками економіка ЄС буде на підйомі, а темпи її зростання перевищать 2%. Що стосується диспаритетів між державами-членами у контексті ВВП, то у звіті зазначається, що економіка нових держав-членів зростає швидшими темпами, ніж у більшості держав-членів ЄС-15. Однак, конвергенція рівнів економік старих і нових держав-членів ЄС все ще є 40
довгостроковою перспективою. В 2004 р. середній загальний рівень зайнятості становив в ЄС 63,3% (64,7% в ЄС-15 і 56,0% в ЄС-10). Для того щоб досягти визначеного Лісабонською стратегією рівня зайнятості в 70% до 2010 р., в ЄС-27 (ЄС-25 плюс Румунія та Болгарія) необхідно створити 24 млн нових робочих місць, що означатиме їх зростання майже на 12% порівняно з існуючим рівнем. У повідомленні Комісії наводиться також огляд диспаритетів між цілями та диспаритетів у межах кожної цілі для регіонів, які необхідно досягти за допомогою політики згуртування в 2007-2013 рр. Диспаритети між цілями. В сучасному ЄС налічується 100 регіонів, які потребують конвергенції (регіони, рівень ВВП яких менший ніж 75% від середнього по ЄС в 2000-2002 рр.), і характеризуються низьким рівнем ВВП та зайнятості, а також високим рівнем безробіття. Загальна частка цих регіонів у ВВП ЄС-27 в 2002 р. становила лише 12,5%, хоча в них проживає 35% населення Союзу. Диспаритети у межах кожної цілі. У межах цілі «Конвергенція» є декілька регіонів, в яких рівень ВВП на душу населення є нижчим 25% від середнього по ЄС в 2002 р. Всі ці регіони знаходяться на території Болгарії та Румунії. Рівень зайнятості в 155 регіонах, що охоплюються новою ціллю «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість», є на 10% вищим, ніж в регіонах, що підпадають під дію цілі «Конвергенція». В 2002 р. на 10% населення ЄС-27, що мешкало в найбільш розвинених та успішних регіонах, припадало понад 19% загального ВВП ЄС-27, тоді як на 10% населення найменш розвинених регіонів – лише 1,5 %. У цьому контексті відзначалося, що ключовими чинниками, які визначають інноваційну спроможність регіонів є науково-дослідні і дослідно-конструкторські розробки (НДДКР) та інформаційнокомунікаційні технології. В 35 регіонах, на які припадає 46% загальних витрат на НДДКР в ЄС-27, інтенсивність НДДКР перевищує визначений Лісабонською стратегією середній для ЄС показник у 3%. У 47 регіонах (3,5% ВВП в ЄС-27) витрати на НДДКР є нижчими за 0,5% ВВП. У межах ЄС в 2005 р. майже половина домогосподарств мала доступ до Інтернету. Значними є відмінності між державами-членами у рівні проникнення Інтернету: в Нідерландах, Данії та Швеції він перевищує 70%, а в Литві, Чеській Республіці, Угорщині, Словаччині та Греції він становить близько 20%. У межах «Цілі 1» (була чинною до 2006 р.) лише близько третини домогосподарств мали доступ до Інтернету. Суттєво зростають фінансові ресурси, які виділяються на фінансування регіональної політики. Що стосується виконання бюджету в 2005 р., то на цілі Європейського фонду регіонального розвитку, Фонду згуртування та Інструменту структурних політик для підготовки до вступу було виділено в цілому 27,1 млрд. євро, а для Європейського соціального фонду – 11,2 млрд. євро. У межах чотирьох Структурних фондів, Фонду 41
згуртування та Інструменту структурних політик для підготовки до вступу виплати, зроблені в 2005 р., сягнули понад 33 млрд. євро. На основі консультацій під час засідання Європейської Ради в грудні 2005 р. та прийняття Міжінституційної угоди в травні 2006 р., бюджет політики згуртування становитиме 308 млрд. євро (0,37% валового національного розміщення капіталу в ЄС-27), нові держави-члени отримають 51,3% від загального обсягу ресурсів політики згуртування (зростання майже на 166% порівняно з періодом 2004-2006 рр.). У липні 2005 р. Комісія оприлюднила повідомлення щодо Стратегічних настанов Співтовариства для політики згуртування в 2007-2013 рр., [9] які: – забезпечили рамки для нових програм, підтриманих Європейським фондом регіонального розвитку, Європейським соціальним фондом та Фондом згуртування; – відобразили роль політики згуртування як головного інструменту сприяння зростанню та зайнятості, відповідно до оновленої Лісабонської стратегії. Політика згуртування є ключовим інструментом сприяння Стратегії зростання та створення робочих місць, оскільки: – політика згуртування становить третину бюджету ЄС; – стратегії, розроблені на місцевому та регіональному рівнях, мають також формуватися як інтегральна частина зусиль зі сприяння зростанню та створенню робочих місць; – у грудні 2005 р. Європейська Рада запропонувала встановити кількісні цілі витрат для програм політики згуртування в 2007-2013 рр., з тим щоб певний відсоток фінансових ресурсів фондів був використаний на цілі, чітко пов’язані зі Стратегією зростання та створення робочих місць (асигнування – 60% для цілі «Конвергенція» та 75% – «Регіональна конкурентоспроможність та зайнятість»). Якщо говорити про інновації в нових програмах, то в контексті політики згуртування, поглиблене співробітництво між Європейською Комісією та Європейським інвестиційним банком, іншими міжнародними фінансовими інститутами з питань фінансового інжинірингу, має декілька вимірів: – забезпечення додатковими кредитними ресурсами підприємців у регіонах ЄС; – надання фінансової та адміністративної експертизи від таких спеціалізованих інститутів, як Європейський інвестиційний банк та інших міжнародних фінансових інститутів; – створення потужних стимулів для успішної імплементації проектів бенефіціантами шляхом поєднання грантів з позичками; – забезпечення довгострокового сталого розвитку завдяки поновлюваному характеру внеску Європейського фонду регіонального розвитку в дії з фінансового інжинірингу. Додана вартість політики згуртування. Існує низка факторів, 42
що впливають на ефективність та вплив європейської політики згуртування. По-перше, це економічне середовище, що характеризується стабільністю цін та добре збалансованим бюджетом, яке виграє від нижчої відсоткової ставки. Це, у свою чергу, стимулює інвестиції та накопичення капіталу, зростання продуктивності праці та рівня зайнятості, сприяє поширенню інновацій та зменшенню вартості капіталу. Другим важливим фактором є ефективність та результативність державного управління на національному, регіональному та місцевому рівнях. Нарешті, це зовнішні фактори, особливо глобалізація, які є головними рушійними силами структурних змін на всіх рівнях та мають значний вплив на економічний розвиток і створення нових робочих місць. Однак, як результат спланованого та ретельного підходу, політика згуртування сприяє позитивним зрушенням у рівнях життя та життєвих перспективах на території ЄС [19, p. vii-ix]. Ці зрушення є тією доданою вартістю політики згуртування, яку можна виділити на різних рівнях регіональної політики. На національному та регіональному рівнях відбувається наближення. Впродовж періоду 2000-2006 рр. група найбільших фінансових бенефіціантів програм політики згуртування ЄС продовжувала демонструвати високі показники зростання. На регіональному рівні стійке економічне зростання, що за останнє десятиліття відбувається в регіонах з низьким рівнем ВВП на душу населення, означає, що у межах ЄС регіони перебувають у процесі наближення (конвергенції), ступінь якого вимірюється на основі ВВП на душу населення. Дослідження показують, що за період 2007-2013 рр. інвестиції, які будуть надані під програми політики згуртування, додадуть близько 515% до абсолютних рівнів ВВП в більшості нових держав-членів. Крім того, передбачається, що завдяки високому рівню інвестицій до 2015 р. в цих країнах буде створено близько 2 млн нових робочих місць. Політика згуртування підтримує економічне зростання й створення нових робочих місці також і поза межами регіонів наближення. В ринковій економіці зростання та розвиток неминуче приводять до реструктуризації, яка часто супроводжується скороченням робочих місць та створенням нових, які, однак, розподіляються дуже нерівномірно, що може призвести до нагромадження соціальноекономічних проблем на певній території. Посилення спроможності ЄС до адаптації до змін та створення нової сталої зайнятості є одним з важливих завдань європейської політики згуртування, а також й більш розвинених і заможних держав-членів. Відповідно до розрахунків, за період 2000-2005 рр. було створено понад 450 тис. нових робочих місць в шести державах-членах, на які припало близько двох третин допомоги ЄС у межах Цілі 2. Політика згуртування підтримує спроможність держав-членів 43
та регіонів до інновацій. У 2000-2006 рр. політика згуртування зробила значний внесок у розвиток сфери науково-дослідних робіт і дослідноконструкторських розробок та зміцнення інноваційної спроможності регіонів держав-членів, особливо тих, які підпадають під дію Цілі 1. У четвертому звіті Європейської Комісії, щодо прогресу, досягнутого в політиці згуртування, зазначається, що в період 2007-2013 рр. частка фінансових ресурсів політики згуртування, які будуть інвестовані в інновації і науково-дослідні роботи та дослідно-конструкторські розробки, може зрости більш ніж у два рази. Інвестиції політики згуртування в людські ресурси дають високі результати. Більш ніж половина показника зростання продуктивності за останнє десятиліття завдячує зростанню якості соціального капіталу. Програми європейської політики згуртування співфінансують навчання та професійну підготовку понад 9 млн осіб щорічно, більш ніж половина з яких є жінками. Високий відсоток бенефіціантів цих програм або знову знаходить роботу на ринку праці після підготовки, або значно підвищує свою кваліфікацію та має більший доход. Політика згуртування заохочує державний та приватний капітал на підтримку інвестицій у виробництво. В період між 2000 та 2006 рр. кожний євро, інвестований у межах політики згуртування приводив до подальших видатків у регіонах Цілі 1 в середньому на 0,9 євро. В регіонах Цілі 2 ці видатки на виробництво можуть утричі перевищити обсяг початкових інвестицій. Такий ефект досягається за допомогою зростання залучення приватного капіталу, у тому числі й співробітництва між державою та приватним бізнесом. Нещодавно Європейська Комісія, як зазначалося, у співробітництві з міжнародними фінансовими інститутами, розробила інноваційні фінансові інструменти з метою поєднання та доповнення грантового фінансування ЄС: ДЖЕРЕМІ (JEREMIE) для підтримки та мікрокредитування середніх та дрібних підприємств та ДЖЕССІКА (JESSICA) для сталого міського розвитку. Це трансформує гранти у відновлювані форми фінансів, роблячи їх більш прийнятними впродовж довшого терміну; також посилюється ефект використання таких грантів для приваблювання приватного капіталу та об’єднання з ним; створюються сильніші стимули до поліпшення діяльності. Політика згуртування стимулює інтегровані підходи до розвитку. Політика згуртування допомагає прискорити розвиток, у тому числі й вплинути в інтегрований спосіб на такі комплексні проблеми як глобалізація, зміна клімату, демографічна криза шляхом узгодження різних секторальних політик ЄС. Такий інтегрований підхід допомагає поліпшити загальний вплив секторальних інтервенцій за допомогою досягнення синергетичного ефекту між сферами політики та контролю за їх побічними наслідками; сприяння налагодженню діалогу між органами управління; 44
поліпшення адаптації інтервенцій до соціально-економічних характеристик регіонів та територіальних громад. Політика згуртування сприяє підвищенню якості державних інвестицій. Семирічний програмний підхід до вироблення політики, що базується на стабільному та прогнозованому бюджеті на цей період, значно поліпшує довгострокове бюджетне планування в багатьох державах-членах та регіонах. Крім того, політика згуртування допомагає визначити пріоритети державних інвестицій, що приводить, особливо в державах-членах, які знаходяться на шляху конвергенції, до більш ефективного і результативного використання не тільки тих інвестицій, які співфінансуються Співтовариством, а й державних інвестицій у цілому. У такий спосіб політика згуртування впливає на інвестиції, спрямовуючи їх до забезпечення вищої продуктивності та більшої сталості. Політика згуртування сприяє партнерству як ключовому елементу належного врядування. Принцип партнерства є фундаментальним підґрунтям для всіх аспектів політики згуртування – програмування, імплементації, моніторингу та оцінювання – і сьогодні повсюдно сприймається як ключовий елемент належного врядування. Система багаторівневого врядування, що ґрунтується на стратегічному підході і залучає Співтовариство, національні, регіональні та місцеві органи влади, а також зацікавлених учасників, допомагає забезпечити адаптацію тих чи інших дій або заходів до певних обставин на місцях, що є запорукою успіху.
2.2. Регіональне співробітництво ЄС у контексті реформи європейського врядування Багаторівневе врядування. Останніми десятиліттями одночасно з поглибленням європейської інтеграції в ЄС відбувається процес передачі влади й повноважень, а також зміцнення регіональної та місцевої демократії як в державах-членах, так і в державах-кандидатах. Крім того, багато країн лібералізували систему надання послуг та створили спеціальні агентства для забезпечення послугами або сприяння імплементації політики. В основі цієї тенденції лежить комплексність та складність вимог, що надходять з громадського сектора. Багаторівневе врядування є процесом неієрархічного мережевого управління, який характеризується широким залученням урядів державчленів, регіональних та місцевих органів влади, експертів та інших неурядових гравців до процесів прийняття рішень та вироблення політики. Багаторівневе врядування є характерною рисою сучасного процесу вироблення політики як на національному, так і міжнародному рівнях. У лютому 2000 р. тодішній голова Європейської Комісії Романо Проді підкреслював: «Я вважаю, що ми маємо припинити думати на основі ієрархії компетенції, відірваної від принципу субсидіарності, а, натомість, 45
розпочати мислити у контексті розбудови мережі, у межах якої всі рівні врядування разом формують, пропонують, здійснюють та контролюють політику». Він також зазначив, що «зростаюче значення багаторівневого врядування та регіонального й місцевого рівня управління зовсім не означає занепад загальнонаціонального рівня, на якому все ще залишаються важливі повноваження держав-членів у сферах перерозподілу певних благ (держава загального добробуту), а також макроекономічної та фіскальної політик». Географічна децентралізація. Частиною процесу підготовки Білої книги з європейського врядування стала доповідь робочої групи Комісії «Децентралізація: шляхи залучення національних, регіональних та місцевих гравців» (червень 2001 р.), в якій були представлені рекомендації щодо пошуку найкращих шляхів досягнення географічної децентралізації європейського врядування з метою залучення національних, регіональних та місцевих гравців (у тому числі й неурядових) до процесу розробки та застосування європейських стандартів та політик. У доповіді децентралізація розглядалася не лише як процес делегування певних владних повноважень, але й також як процес покращення координації. В контексті європейського врядування децентралізація є [13]: – більш відкритим та представницьким шляхом формування та імплементації напрямів політики ЄС; – засобом посилення відповідальності регіональних та місцевих властей за втілення у життя законодавства ЄС та контролю за його виконанням; – інструментом забезпечення більшої гнучкості та диференціації процесу імплементації політики, можливо у формі договорів. Спеціально наголошувалося на тому, що доповідь не торкається проблеми розмежування компетенцій між ЄС та державами-членами, а стосується лише питань децентралізації, реорганізації ролей та відповідальності у межах існуючого розподілу компетенцій в ЄС. Таким чином, пропонована в доповіді децентралізація не означає ренаціоналізацію і не має на меті ослаблення або навіть відмову від цілей або зобов’язань політики ЄС. Потенційними вигодами і перевагами децентралізації є те, що вона: – здатна підвищити ефективність політики ЄС, що сприятиме кращому досягненню цілей Співтовариства; – завдяки залученню зацікавлених гравців, сприяє зростанню відчуття причетності, підвищенню легітимності та рівня сприйняття політики ЄС, що дозволяє зменшити дефіцит демократії; – надає можливості для більш гнучкого і нестандартного формування та імплементації політики ЄС, оскільки децентралізовані структури матимуть змогу оптимізувати результат відповідно до місцевих умов; – задовольняє вимоги щодо участі регіональних та місцевих органів 46
влади, які на національному рівні мають децентралізовані компетенції; – дозволяє Комісії краще зосередитись на здійсненні основних повноважень, сконцентрувавши зусилля в умовах обмежених ресурсів. До потенційних втрат та ризиків, пов’язаних з децентралізацією, відносять: – зростання витрат через те, що децентралізація не веде з необхідністю до зниження потреби в ресурсах на центральному рівні; – брак або слабкість адміністративної і/або фінансової спроможності на регіональному та місцевому рівнях; – зростання рівня шахрайства або виникнення безладу; – зниження рівня обізнаності щодо загальноєвропейських справ, через зростання ролі й відповідальності національних, регіональних та місцевих органів влади і структур; – зниження залучення зацікавлених учасників через створення більш децентралізованої системи. Рушійні сили децентралізації. За останні роки в ЄС спостерігається тенденція руху у бік децентралізації, який відбувається завдяки таким факторам: 1) У деяких державах-членах (Велика Британія, Бельгія, Іспанія, Італія, Польща) та державах-кандидатах на вступ до ЄС відбуваються внутрішні процеси децентралізації. Національні процеси породжують вимоги більшої ролі регіональних та місцевих властей або територіальних громад у процесі формування та імплементації політики ЄС. Таким чином, тенденція до децентралізації є «духом часу» й існує не тільки на рівні ЄС, а й на національному рівні. 2) Зростання рівня політичної культури населення і політичної поінформованості громадськості веде, зокрема, до зростання вимоги ефективності і результативності державної політики. Увага глобальних мас-медіа до цих питань значно посилює цю тенденцію. 3) Процеси дерегуляції, лібералізації та приватизації, а також зростання складності сучасного суспільства, змушують виробників рішень в ЄС гнучко реагувати на виклики нової ситуації шляхом залучення недержавних гравців до процесу вироблення політики та надання їм певної свободи дій у межах цього процесу. 4) Поглиблення європейської інтеграції в певних сферах ЄС приводить до зростання рівня довіри серед урядових структур різних рівнів, залучених до цього процесу, що дозволяє посилювати децентралізацію у межах напрямків політики, які мають високий рівень інтеграції. 5) Збільшення дисбалансу між обмеженими ресурсами ЄС (зокрема Європейської Комісії) та зростаючим рівнем відповідальності призводить до «децентралізації за умовчанням», яка може ще більше посилитись процесом розширення ЄС. Ще одна доповідь робочої групи Комісії «Багаторівневе врядування: 47
об’єднання у мережі різноманітних регіональних та місцевих рівнів» (травень 2001 р.), відправним пунктом якої було розуміння європейського врядування як багаторівневого концепту, містила рекомендації щодо об’єднання у мережу різних територіальних рівнів у межах Європейського Союзу. На основі висновків і рекомендацій цих двох доповідей, у Білій книзі з європейського врядування було зроблено висновок, що кращому розумінню регіонального та місцевого вимірів європейського врядування сприятиме застосування двох особливих підходів [21]: 1) організація постійного та систематичного діалогу з асоціаціями регіонів та міст ЄС з метою досягнення більшого залучення третього і четвертого рівнів європейського врядування в політичне життя ЄС, з особливим наголосом на участь у процесі формування європейських стандартів і політик; 2) апробація застосування цільових тристоронніх угод та контрактів як засобів досягнення більшого залучення цих рівнів європейського врядування у процес імплементації законодавства та політик ЄС. Діалог з асоціаціями регіональних та місцевих органів влади. В Білій книзі з європейського врядування передбачено налагодження більш систематичниого діалогу з європейськими та національними асоціаціями регіональних та місцевих органів влади ще на початковому етапі вироблення політики. В грудні 2003 р., після широкомасштабних консультацій Генерального директорату з регіональної політики з різними цільовими групами на основі робочого документу Комісії, було опубліковано Послання Комісії «Діалог з асоціаціями регіональних та місцевих органів влади щодо формулювання політики Європейського Союзу». Після розширення в Європейському Союзі налічується 268 регіонів та 1 000 регіональних та місцевих органів влади. Європейська Комісія започаткувала систематичний діалог з європейськими та національними асоціаціями, які представляють територіальні громади та їх органи влади. Цей більш політичний та структурований діалог став доповненням до інших форм консультацій, запроваджених Ніццьким договором (ст. 137-139 Договору) та спеціальним посланням Комісії (грудень 2002 р.). Метою останнього було залучення відповідальних за імплементацію напрямів політики Співтовариства місцевих та регіональних зацікавлених гравців для якомога повнішого врахування їх думок, позицій і пропозицій у процесі вироблення політики ЄС. Діалог з асоціаціями регіональних та місцевих органів влади відбувається до початку формального процесу вироблення політики за таких особливих умов [23]: – презентація робочої програми Комісії. Комісія організовує щорічне засідання на найвищому політичному рівні, в якому беруть участь голова Комісії або його заступник та представники асоціацій регіональних та 48
місцевих органів влади. Предметом діалогу є керівні принципи та основні напрями політики ЄС; – започаткування важливих ініціатив щодо політики, які матимуть значний територіальний вплив. Засідання представників Комісії та асоціацій регіональних та місцевих органів влади мають відбуватися щорічно якщо цього вимагає графік реалізації певної ініціативи. Комісія заздалегідь встановлює дату засідань (за 6 тижнів) та надає асоціаціям необхідні документи. Європейська Комісія розглядає цей новий діалог як можливість встановити тісніший зв’язок між Комітетом регіонів та регіональними та місцевими владами, які він представляє. В укладеному 20 вересня 2001 р. в Брюсселі між Комісією та Комітетом регіонів протоколі щодо заходів із співробітництва було визнано посередницьку роль цього консультативного органу ЄС. Комітет регіонів є органом, який найкраще зможе допомогти Комісії у визначенні та знаходженні учасників діалогу. Напередодні кожної запланованої зустрічі він надає Комісії індикативний перелік європейських та національних асоціацій, діяльність яких є релевантною питанням порядку денного зустрічі. Однак, лише Комісія приймає рішення щодо участі тих чи інших учасників. Вона також залишає за собою право запросити інших учасників на свій вибір. Комітет регіонів, у співробітництві з асоціаціями регіональних та місцевих органів влади, встановлює критерії відбору для участі у діалозі з Комісією. Організації, що залучаються до такого діалогу, мають відповідати таким критеріям: – представленість на різних рівнях регіональних і місцевих органів влади, на яких безпосередньо впливатимуть обговорювані на засіданнях напрями політики; – наявність відповідного досвіду та належного рівня компетентності; – спроможність представити спільну думку під час діалогу, а також передати пропозиції та керівні принципи політики Комісії своїм членам на місцях. Між Комісією та місцевими та регіональними органами влади вже налагоджені спеціальні контакти як прямі, так і за участю їх асоціацій. На виконання зобов’язання, даного в Білій книзі з європейського врядування, Комісія прагне до встановлення систематичного діалогу. В основі ефективного врядування та запропонованих Комісією змін лежать п’ять принципів – відкритість, участь, відповідальність, ефективність та узгодженість – кожен з яких є важливим для встановлення більш демократичного врядування [14] . 1. Відкритість. Інститути ЄС мають працювати відкрито. Разом з державами-членами їм слід активно обговорювати питання діяльності ЄС та рішення, які приймаються на європейському рівні. Це особливо важливо з огляду на необхідність зміцнення довіри до інститутів Союзу, 49
покращення інформування та посилення причетності до формування політики Співтовариства. Оскільки регіональні та місцеві органи влади є демократично обраними та знаходяться найближче до відповідних територіальних громад, вони найкраще можуть впоратись із вищезазначеними завданнями. 2. Участь. Якість, відповідність та ефективність політики ЄС залежить від забезпечення участі всіх зацікавлених сторін упродовж усього процесу вироблення політики. Більш широка участь підвищує рівень довіри до кінцевого результату політичного процесу та до інститутів, які беруть у ньому участь. Участь великою мірою залежить від того як національні центральні уряди дотримуються інклюзивного підходу під час розробки та імплементації політик ЄС. У Білій книзі було підтверджено необхідність залучення європейських та національних асоціацій регіональних та місцевих органів влади до процесу вироблення європейської політики відповідно до інституційної архітектури ЄС та внутрішньої організації держав-членів. 3. Відповідальність. Ролі в законодавчих і виконавчих процесах мають бути більш чіткими і зрозумілими. Кожен з інститутів повинен чітко пояснити, що він робить в Союзі і взяти за це відповідальність. Однак, існує також потреба в більшій відповідальності держав-членів та всіх, хто так чи інакше залучений до процесу вироблення та імплементації політики ЄС на будь-якому рівні. 4. Ефективність. Напрями політики повинні бути дійовими та своєчасними, відповідати реальним потребам на основі чітких цілей, оцінювання майбутнього впливу та, якщо можливо, минулого досвіду. Ефективність також залежить від належної імплементації політики ЄС та прийняття рішень на максимально відповідному рівні. Певні напрями політики ЄС імплементуються та/або мають найбільший ефект на регіональному і місцевому рівнях. Тому місцеві органи влади є найкращими для оцінки узгодженості та ефективності політики Співтовариства. 5. Узгодженість. Напрямки політики та дії мають бути узгодженими та зрозумілими. Потреба в узгодженості політики ЄС невпинно зростає: збільшується кількість завдань; розширення Союзу приводить до зростання багатоманітності; виклики та проблеми сучасного світу (глобальне потепління, демографічна криза тощо) впевнено перетинають кордони секторальних політик ЄС; зростає залучення регіональних та місцевих органів влади в процес вироблення політики ЄС. Узгодженість вимагає політичного лідерства, політичної волі та високої відповідальності від інститутів ЄС у забезпеченні несуперечливого підходу у межах складної системи Союзу. Ці принципи є базовими для демократії та верховенства права в державах-членах, але вони застосовні на всіх рівнях врядування: глобальному, європейському, національному, регіональному та місцевому. 50
Вони є особливо важливими для Європейського Союзу, який постав перед безпрецедентними в своїй історії викликами. Комісія добре усвідомлює необхідність кращого оцінювання впливу політики ЄС на регіональному та місцевому рівнях у таких сферах, як: транспорт, енергетика та охорона навколишнього середовища. Аналіз впливу, пропонованих на рівні Співтовариства заходів, сприятиме інформуванню різних зацікавлених гравців щодо результатів та наслідків цих заходів, а також допомагатиме їм у виконанні імплементацій цих завдань. Застосування принципів ефективного врядування підсилює та доповнює такі принципи права Європейського Союзу, як пропорційність та субсидіарність. Від розробки концепції певного напрямку політики до його імплементації вибір рівня (ЄС, національний, регіональний, місцевий) та інструментів його реалізації має бути пропорційним до поставлених цілей. Отже, це означає, що перед тим як висувати законодавчу пропозицію Комісії слід упевнитись, що: – по-перше, пропонована дія є дійсно необхідною; – по-друге, рівень ЄС є найбільш відповідним для неї; – по-третє, обрані інструменти чи заходи з її реалізації є пропорційними поставленим цілям. Кожен з вищезазначених принципів є важливим, але жоден з них не може бути реалізований шляхом здійснення окремих заходів чи дій. Політика більше не може бути ефективною, якщо вона виробляється та втілюється у життя без залучення широкого кола зацікавлених учасників. Цільові угоди і контракти. Біла книга містить ряд положень що передбачають проведення низки заходів. Зокрема [7]: 1) Комісія мала розпочати з 2002 р. пілотну програму цільових контрактів у межах однієї або декількох сфер, як більш гнучкого засобу забезпечення імплементації політик ЄС. 2) Комітет регіонів мав: – відігравати більш активну роль у процесі вироблення політики, наприклад шляхом підготовки відповідних пояснювальних записок перед поданням Комісією пропозицій; – організувати обмін кращим досвідом залучення місцевих та регіональних органів влади до участі на національному рівні в підготовчому етапі процесу прийняття рішень в ЄС; – дослідити місцевий та регіональний вплив певних директив та доповісти Комісії щодо можливостей застосування більш гнучких засобів. 3) Держави-члени мали: – дослідити шляхи покращення залучення місцевих та регіональних гравців у процес вироблення політики ЄС; – сприяти використанню контрактних угод зі своїми регіонами та територіальними громадами. В листопаді 2002 р. Рада, діючи відповідно до пропозиції Європейської 51
Комісії, прийняла постанову, згідно з якою був створений Фонд солідарності ЄС. В цьому документі законодавці Співтовариства вперше встановили, що було би «бажаним для держави-бенефіціанта, відповідно до його специфічного конституційного, інституційного, правового або фінансового контексту, залучати регіональні та місцеві влади до розробки і виконання імплементаційних заходів». У грудні 2002 р. Комісія в Посланні «Структура цільових тристоронніх контрактів та угод між Співтовариством, державамичленами та регіональними і місцевими владами» роз’яснила базові ідеї та поняття угоди і контракту, визначила практичні заходи з імплементації та запропонувала формулу законодавчого схвалення з метою практичної імплементації тристоронніх контрактів. Комісія також запропонувала укладати тристоронні цільові контракти з метою прямого застосування нормативно-правових актів ЄС, що мають обов’язковий характер (постанови, директиви або рішення). Тристоронні цільові угоди було рекомендовано ухвалювати поза межами обов’язкового законодавства ЄС [7]. Цільовий тристоронній контракт – це документ, що укладається між Європейським Співтовариством в особі Європейської Комісії, державоючленом та місцевими органами влади з метою прямого застосування обов’язкового вторинного законодавства ЄС (постанови, директиви, рішення). Цільовою тристоронньою угодою є договір, що укладається між Європейською Комісією, державою-членом та регіональними та місцевими органами влади поза межами обов’язкового вторинного законодавства ЄС. Застосування цільових т ристоронніх конт рактів т а угод виправдано, якщо вони пропонують додаткові переваги порівняно з іншими інструментами досягнення спільних цілей. Ці переваги можуть полягати або у спрощенні певних процедур унаслідок укладення контракту (наприклад, коли завдяки контракту зменшується кількість обов’язкових детальних горизонтальних заходів з імплементації) або у політичних вигодах і підвищенні ефективності, отриманих у результаті тіснішого залучення та ширшої участі територіальних властей і громад у напрямах політики, вплив яких варіюється відповідно до, скажімо, географічних, кліматичних або демографічних умов, і реалізації яких, отже, допоможе знання місцевих умов. Очікується, що у деяких випадках таке спрощення і розширення участі регіональних та місцевих властей може т акож привести до прискорення виконання поставлених завдань та покращення адміністративної діяльності в цілому. Тристоронні контракти і угоди обов’язково мають відповідати загальній вимозі щодо сумісності з установчими договорами. Ні за яких умов вони не повинні створювати або підтримувати перешкоди у сфері внутрішньої торгівлі Співтовариства. Тристоронні контракти і угоди також не повинні конфліктувати з конституційними системами держав-членів. 52
На основі вищезазначених цілей можна визначити низку загальних характеристик тристоронніх контрактів та угод, що стосуються їх меж, зацікавлених гравців та відповідних заходів щодо участі та інформації в процесі імплементації. Сфери, в яких під час досягнення цілей Співтовариства слід обов’язково враховувати значні відмінності в територіальному впливі (середовище), а також наявність досвіду управління політикою або проектами на рівні території (регіональна політика), мають бути першочерговими кандидатурами для укладення контракту або угоди. Оскільки метою є набуття досвіду та заохочення залучення, чітка ідентифікація місцевих зацікавлених гравців має розглядатися як необхідна умова успіху. Ця ідентифікація вимагає залучення держав-членів, але за умови, що контракт або угода відповідає чинному законодавству в кожній з них. Поняття контракту або угоди передбачає, що інтереси зацікавлених учасників зосереджені навколо попередньо і чітко визначених цілей. Ці цілі мають бути максимально вимірюваними кількісно або якісно. Типовий тристоронній контракт містить мінімум цілей, які мають бути визначені в базовому нормативно-правовому акті (постанова, директива, рішення). Що стосується мінімуму базових цілей тристоронньої угоди, то вони мають бути виведені з відповідних підготовчих документів (наприклад, рекомендація або Біла книга). Нарешті, має бути забезпечений належний обсяг інформації щодо змісту, імплементації та результатів контрактів або угод. Це є найпершим і найголовнішим завданням зацікавлених регіональних та місцевих властей, які мають консультувати та залучати якомога більше організацій, що репрезентують місцеві та регіональні інтереси. Комісія є відповідальною за надання Європейському Парламенту, Раді та Комітету регіонів результатів оцінювання і заключного звіту. В жовтні 2003 р. Європейська Комісія надала фінансову підтримку трьом пілотним проектним ініціативам щодо укладення тристоронніх угод в Бірмінгемі (Велика Британія), Ліллі (Франція) та Пескарі (Італія). Всі три пілотні проекти стосувались питань охорони навколишнього середовища (міський транспорт, якість повітря, управління міськими зеленими зонами) і передбачали внесок ЄС, національних, регіональних або місцевих властей. Генеральний директорат з питань навколишнього середовища відповідав за визначення ролі та внеску Комісії в процесі імплементації цих пілотних проектів. Метою пілотних проектів є перевірка здійсненності та придатності тристоронніх угод. За результатами цих проектів Комісія розгляне можливість започаткування практики укладення тристоронніх цільових контрактів з державами-членами, регіональними та місцевими владами та власне Комісією для того, щоб забезпечити пряме обов’язкове застосування вторинного законодавства. Об’єднання найбільших європейських міст Eurocities також 53
запропонувало серію пілотних тристоронніх угод у межах Шостої європейської програми дій у сфері навколишнього середовища, зокрема у сферах сталого розвитку громадського транспорту та створення інтегрованих систем управління міським навколишнім середовищем. Пізніше, регіоном Ломбардія (Італія) був запропонований четвертий пілотний проект у сфері сталого міського планування та транспортної політики, який був підписаний 5 жовтня 2004 р. в Мілані між Комісією, урядом Італії та владою регіону Ломбардія. На даний час це єдиний підписаний проект. У липні 2005 р. регіонами був завершений підготовчий етап, а держави були готові до участі у пілотних проектах. Питання фінансової підтримки даної ініціативи обговорюється Комісією з її відповідними службами. У разі негативного результату процес реалізації угоди буде паралізовано. Однак, Рада ЄС не надала чіткої підтримки продовженню цієї ініціативи. Під час свого головування в ЄС Нідерланди організували неформальну європейську мережу з питань врядування, у межах якої держави-члени могли обмінюватися інформацією та досвідом. Серед тем, що обговорювалися, був аналіз нових інструментів щодо тристоронніх контрактів. Технічні деталі тристоронніх угод обговорювалися також на саміті в Лондоні під час головування Великої Британії. Таким чином, характерною рисою сучасного процесу вироблення політики як на національному, так і міжнародному рівнях є багаторівневе врядування, яке характеризується широким залученням урядів державчленів, регіональних і місцевих органів влади, експертів та інших неурядових гравців до процесів прийняття рішень та вироблення політики. Кращому розумінню регіонального та місцевого вимірів європейського врядування сприяє організація постійного та систематичного діалогу з асоціаціями регіонів та міст ЄС, а також апробація застосування цільових тристоронніх угод та контрактів як засобів досягнення більшого залучення різних рівнів європейського врядування у процес імплементації законодавства та політик ЄС. Транскордонне та регіональне співробітництво. Великого значення в цьому контексті надається розвитку транскордонного та регіонального співробітництва. Відповідно до Методичних рекомендацій щодо транскордонного співробітництва місцевих і регіональних влад в Європі, виданих Радою Європи, основоположним принципом транскордонного співробітництва вважається створення зв’язків та договірних відносин у прикордонних зонах з метою пошуку спільних рішень ідентичних проблем. Угоди про транскордонне співробітництво є проявом загальносвітової позитивної тенденції до «м’якого» узгодження інтересів центру і регіонів у контексті сучасного прагнення до переорієнтації ЄС від ідеї «Європи вітчизн» на ідею «Європи регіонів». Парламентська асамблея Ради Європи прагне до визнання і подальшого 54
розвитку регіоналізму не тільки в рамках ЄС, але й за його межами. Так, у Дортмундській декларації Економічного форуму регіонів Європи (червень 1996 р.) наголошувалося: для того щоб партнерство регіонів було ефективним, воно повинно стати більш динамічним і доповнюватися міжтериторіальним (насамперед, транскордонним) економічним співробітництвом країн Великої Європи. На сьогодні склалося декілька основних форм розвитку регіонального та транскордонного співробітництва в Європі: – транскордонне співробітництво за принципом ad hoc (передбачає спільні дії територіальних громад або місцевих влад по обидва боки кордону, спрямовані на вирішення конкретної проблеми транскордонного характеру, зокрема, в разі виникнення надзвичайних ситуацій, або співпрацю в окремій галузі, де вони мають спільні інтереси); – співпраця міжрегіональних організацій (створюються між регіональними одиницями різних держав, кінцева мета яких – діяти як група впливу в європейських інституціях, а також сприяти співробітництву, що ґрунтується на спільних інтересах, потребах і сподіваннях, серед них слід назвати Асоціацію європейських прикордонних регіонів, Робочу співдружність регіонів Західних Альп (COTRAO), Робочу співдружність регіонів Центральних Альп (Apge Alp), Робочу співдружність регіонів Східних Альп (Alpe-Adria), Робочу співдружність Піренеїв, Співдружність Юрських гірських регіонів); – співробітництво білатеральних організацій, які представляють собою організації прикордонного міжрегіонального (міжмуніципального) співробітництва, створені з метою встановлення і зміцнення добросусідських відносин, а також вирішення спільних проблем, визначених установчими документами, до складу яких входять території двох суміжних держав; – створення єврорегіонів, які представляють собою організації транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, спрямовані на встановлення і зміцнення добросусідських зв’язків, координацію взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності відповідно до національних законодавств, норм міжнародного права, установчих документів для розв’язання спільних проблем в інтересах людей, які населяють його територію по обидва боки державного кордону; – укладення та виконання договорів про співробітництво у певних сферах між суміжними і несуміжними територіями, що передбачають створення інститутів координації дій; – укладення та виконання договорів про співробітництво у визначених сферах між територіями, що не передбачають створення інститутів координації дій. Варто підкреслити, що співробітництво регіонів ЄС в останні роки 55
значно урізноманітнилося, епізодичні торговельні зв’язки, які домінували в їх співробітництві раніше, зараз доповнилися такими формами як: – влаштування регулярних виставок і ярмарків місцевої продукції на територіях один одного, в тому числі в інтересах малого і середнього бізнесу; – налагодження обміну досвідом місцевого господарського самоврядування, зокрема в рамках міжрегіональної конвенції «Директорія», яка щорічно збирає для цих цілей до 600 керівників регіональних і місцевих ланок, а також вироблення зацікавленими регіонами спільних ділових ініціатив; – запрошення підприємств інших регіонів до участі в торгах на закупівлю товарів і послуг для потреб місцевих (регіональних) адміністрацій; – розвиток економічного співробітництва поріднених міст, число яких у країнах ЄС та Центральної і Східної Європи нині наближається до 3 000, не рахуючи поріднених субрегіонів і комун [4, с. 159; 5, с. 140-41, 151]. Тобто на зміну традиційній системі «поріднених міст» приходить «партнерство», що передбачає стимулювання ринкових відносин між містами. Такі взаємозв’язки отримують підтримку з бюджету ЄС в межах спеціальної «Програми сприяння співробітництву поріднених міст». У зв’язку з цим значний інтерес для України представляє польській досвід, накопичений після реформи територіальної організації влади 1999 р. Згідно з законом «Про самоврядування воєводства» від 5 червня 1998 р. воєводський сеймик повинен приймати «Пріоритети міжнародної співпраці воєводства», а також рішення щодо вступу до міжнародних регіональних об’єднань та інші форми регіональної співпраці. В «Пріоритетах» визначаються головні цілі міжнародного співробітництва регіону, географічні пріоритети майбутньої співпраці. Ст. 76-77 закону визначають, що регіональне співробітництво має здійснюватися відповідно до внутрішнього права, зовнішньої політики держави та її міжнародних зобов’язань, у межах завдань і компетенції воєводства. «Пріоритети міжнародної співпраці воєводства», проекти угод про регіональне співробітництво чи рішень про вступ до міжнародних регіональних об’єднань можуть прийматися лише за погодженням з міністром закордонних справ, отриманим за посередництва воєводи. Всі рішення, а також підписані угоди про регіональну співпрацю надсилаються до МЗС та міністра, відповідального за справи публічної адміністрації. Більш детально ця процедура регулюється спеціальним законом «Про засади приєднання одиниць територіального самоврядування до міжнародних об’єднань регіональних і локальних спільнот» від 15 вересня 2000 р. [38; 39]. У сеймику створюється комісія з регіонального розвитку та зарубіжного співробітництва. До її завдань, скажімо, статутом Люблінського воєводства віднесено внесення пропозицій щодо 56
пріоритетів зарубіжної співпраці та оцінка її ефективності, ініціювання заходів у сфері зарубіжного співробітництва і створення позитивного іміджу воєводства в світі, оцінка проектів угод щодо регіональної співпраці, а також висловлення думок щодо умов і засад вступу воєводства до міжнародних об’єднань регіональних і місцевих спільнот тощо [33]. Відповідальність за організацію співпраці з регіонами інших країн та міжнародними об’єднаннями несе адміністрація воєводства. З цією метою в адміністрації маршалка воєводства створено Бюро зарубіжного співробітництва, промоції і туризму, один зі структурних підрозділів якого – відділ регіонального та міжнародного співробітництва – безпосередньо відповідає за ці питання. На відділ відповідно до «Організаційного регламенту адміністрації маршалка Люблінського воєводства» покладено: підготовка умов про співробітництво в рамках прийнятих «Пріоритетів міжнародної співпраці воєводства»; розробка і участь у реалізації програм чи проектів, виконуваних у рамках підписаних угод про співпрацю; забезпечення тісної взаємодії адміністрації воєводства і установ територіального самоврядування з метою створення сприятливих умов позаурядовим організаціям і мешканцям воєводства для налагодження контактів і здійснення співробітництва; підготовка для правління та комісій сеймику інформацій про співпрацю воєводства; накопичення й актуалізація інформаційних матеріалів про країни, з якими налагоджене чи має бути започатковане співробітництво; оцінка домовленостей, досягнутих через загальнодержавні організації, що об’єднують установи територіального самоврядування, в справі діяльності міжнародних інституцій і регіональних об’єднань, в яких має бути представлено воєводство; організація міжнародних контактів представників воєводського самоврядування, в тому числі візитів зарубіжних партнерів і поїздок офіційних делегацій воєводства; забезпечення перекладів з іноземних мов для правління сеймику та адміністрації воєводства; реалізація завдань, пов’язаних зі здійсненням воєводством міжрегіонального співробітництва та ін. [28]. Структури, які відповідають за питання міжнародного співробітництва, діють і в адміністрації воєводи. Так, в адміністрації воєводи Підляського воєводства діє відділ європейської інтеграції і співпраці з закордоном. На нього покладається: забезпечення співпраці воєводи з установами територіального самоврядування в галузі зарубіжного співробітництва, а також взаємодії воєводи з самоврядуванням воєводства в організації і реалізації завдань створення позитивного іміджу регіону на теренах держави і світу; здійснення справ, пов’язаних зі взаємодією з самоврядуванням воєводства щодо визначення головних напрямів зарубіжного співробітництва воєводства; забезпечення координації реалізації домовленостей, досягнутих воєводою з зарубіжними партнерами; підготовка і видання рекламних матеріалів про воєводство для забезпечення міжрегіональних контактів воєводи; 57
організація діяльності воєводи в сфері транскордонної співпраці з Литвою і Білоруссю; ініціювання і здійснення контактів воєводи з інституціями Європейського Союзу та регіональними центрами країн-членів ЄС; організація навчання за участю фахівців з питань європейської інтеграції, процедур, пов’язаних з пошуком коштів з фондів ЄС тощо [32; 29]. Значним здобутком європейських країн у сфері регіонального управління є заснування єврорегіонів – міждержавних транскордонних регіональних асоціацій, створених для розробки спільних комплексних програм економічної, культурної та гуманітарної взаємодії, конкретних транскордонних проектів, розв’язання проблем зайнятості, інфраструктури, екології. Єврорегіони, як показує європейська і вітчизняна практика, дійсно стали найбільш ефективною формою транскордонної співпраці. Така форма була розроблена з метою врегулювання проблем прикордонних територій та сприяння встановленню і поглибленню відносин між територіальними громадами чи органами влади різних держав. У 90-х рр. ХХ ст. концепція єврорегіонів почала поширюватися на країни Східної і Центральної Європи. Особливо активну участь у процесі заснування єврорегіональних утворень бере Польща. Так, польські прикордонні гміни підключені до діяльності 13 єврорегіонів (створених за участі Німеччини, Швеції, Данії, Чехії, Словаччини, України, Угорщини, Румунії, Росії, Білорусі, Латвії та Литви) – «Померанія», «ПроЄвропа Вадрина», «Шпрєва-Ниса-Бубр», «Ниса», «Союз гмін Верхньої Сілезії та Північної Моравії» («Цєшинський Сльонск»), «Татри», «Сілезія», «Глаценсіс», «Прадід», «Балтика», «Карпати», «Буг» і «Німан». Перший з них – «Ниса», був утворений у грудні 1991 р., а самий молодий – «Сілезія» – у вересні 1999 р. Чотири єврорегіони розміщені на західному кордоні («Померанія», «ПроЄвропа Вадрина», «Шпрєва-Ниса-Бубр», «Ниса»), шість – на південному («Татри», «Сілезія», «Глаценсіс», «Прадід», «Цєшинський Сльонск», «Карпати»), два – на східному («Буг» і «Німан»), один – на північному кордоні («Балтика»). В єврорегіональній співпраці беруть участь 118 повітів і 852 гміни, в яких проживає майже третина населення Польщі (близько 12 млн осіб) і які складають 36% території країни. Тут знаходиться понад 25% зареєстрованих у Польщі фірм і більше половини туристичних об’єктів. Найбільш активним єврорегіоном на Сході є єврорегіон «Буг». З польської сторони до нього входить 251 гміна з чотирьох воєводств: люблінського, мазовецького, підкарпатського і свєнтокшиського. Оскільки Люблінське воєводство входить до складу єврорегіону «Буг», тому до завдань відділу регіонального та міжнародного співробітництва адміністрації маршалка воєводства входить і здійснення координації роботи і співробітництва воєводства в його рамках. Одночасно, відповідний відділ діє і в адміністрації воєводи, який забезпечує організацію діяльності воєводи в сфері транскордонної співпраці, зокрема, його представництво в органах єврорегіону [3]. 58
Аналізуючи досвід розвитку транскордонної співпраці в межах єврорегіонів, експерти відзначають, що на першому етапі існування обсяги діяльності і зміст даних об’єднань був значно обмежений порівняно з єврорегіонами, утвореними на внутрішніх стиках ЄС. Спектр напрямків взаємодії на «східних» єврорегіонах концентрувався головним чином на обслуговуванні транскордонного транспорту, впорядкуванні прикордонної торгівлі та розвитку туризму. Низький рівень ефективності такого роду транскордонної взаємодії пояснюється загальною незрілістю ринкових інститутів, незадовільним фінансовим становищем регіонів, котрі брали участь у міжтериторіальних об’єднаннях. Суттєве значення мали також відмінності в повноваженнях місцевих органів влади країн-партнерів. Проте, на другому етапі, особливо після приєднання Польщі до ЄС, вони запрацювали набагато ефективніше. В Україні методику утворення та практику функціонування цих транскордонних об’єднань доцільно враховувати в ході налагодження діяльності аналогічних утворень на межі Харківської і Бєлгородської та Луганської і Ростовської областей. Заслуговує на увагу використання в Польщі, крім жорстких форм налагодження транскордонної співпраці (створення єврорегіонів, безпосереднього співробітництва місцевих органів влади), спеціальних інститутів розвитку територій, співзасновниками яких, окрім владних структур, є і приватні інституції, які відіграли вагому роль у формуванні мережі транскордонних контактів. Мова йде, насамперед, про створення асоціацій і організацій з питань економічного розвитку, партнерства, регіональних ділових установ у рамках діючих єврорегіонів. Найбільш успішною вважається діяльність Польсько-німецької організації з питань економічного розвитку, діяльність якої поширювалась на все прикордоння. Ця структура функціонує у формі акціонерної кампанії, засновниками якої є німецькі і польські органи місцевого самоврядування та підприємства. Серед її основних завдань – надання інформації з питань підприємництва, консультування з юридичних та податкових питань, сприяння налагодженню торгових відносин між підприємствами сусідніх держав, допомога у виробленні проектів транскордонного економічного співробітництва, здійснення економічного аналізу та дослідження ринку тощо. Таким чином, досвід Польщі може бути відправним пунктом трансформації системи організації та управління міжрегіональним співробітництвом України з країнами ЄС і створення нової інституційної основи для його розвитку.
59
РОЗДІЛ 3 СТАН СПІВРОБІТНИЦТВА РЕГІОНІВ УКРАЇНИ ТА ЄС НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ Досвід становлення та розвитку співробітництва між регіонами держав-членів ЄС свідчить про необхідність визначення регіональної співпраці України та ЄС одним із пріоритетних напрямів європейської інтеграції. Надзвичайна важливість налагодження таких відносин відображена у ряді нормативно-правових актів.Відповідно до Плану дій «Україна–ЄС» поглиблення процесів регіональної інтеграції до ЄС передбачає, окрім розширення співробітництва на транскордонному та регіональному рівнях з сусідніми новими державами - членами ЄС також забезпечення підтримки регіонів та участь у підготовці та впровадженні «Програм сусідства» за участю України; забезпечення розвитку т а впровадження діючого законодавства щодо транскордонного та регіонального співробітництва; підвищення ефективності проектів та програм у сфері транскордонного та регіонального співробітництва через забезпечення активної підтримки та залучення місцевих та регіональних рівнів. Стратегія інтеграції України до ЄС, затверджена Указом Президента України від 11 червня 1998 р. № 615/98 передбачає, що практичне здійснення інтеграційного процесу, як зазначалося, можливе лише за умови доповнення загальноєвропейського виміру співпраці регіональною інтеграцією та поглибленням галузевого співробітництва України та ЄС. Як свідчить європейський досвід, регіони повинні стати основним рушієм досягнення успіху в процесі європейської інтеграції. На відміну від України, стан регіонального співробітництва в ЄС вже давно досить високий. Це обумовлено тим, що транскордонне і міжрегіональне співробітництво завжди були одним із пріоритетних напрямів у розширенні ЄС на схід, особливо після приєднання країнкандидатів на вступ у 2004 р. та 2007 р. Муніципальні органи цих держав самі стали ініціаторами налагодження партнерських стосунків між своїми регіонами. Налагодження регіональних зв’язків з місцевими органами інших країн дозволило їм прискорити розвиток власних територій, а також сприяло встановленню контактів та подальшому лобіюванню власних інтересів у національних урядових органах та інституціях ЄС. Як результат, активний розвиток регіонів став важливим фактором щодо приведення національних економік країн-кандидатів на вступ до ЄС до вимог Копенгагенських критеріїв і досягнення високого рівня інвестиційної привабливості та економічного розвитку. 60
Тому налагодження регіональної співпраці з сусідніми країнамичленами ЄС і використання їх позитивного досвіду є ефективним інструментом встановлення горизонтальних зв’язків між регіонами, відкриває широкі можливості для активізації інтеграційних процесів України, залучення коштів міжнародної технічної допомоги до відновлення депресивних прикордонних територій України, створення ефективного механізму регіонального розвитку. Наближення через партнерські зв’язки з країнами-членами ЄС до підтримки з боку інституцій ЄС надасть змогу реалізувати регіональний аспект європейської інтеграції України, що згодом може отримати відповідний пріоритет у державній політиці України.
3.1. Становлення та розвиток транскордонного співробітництва регіонів України та держав-членів ЄС Нова хвиля розширення ЄС, пов’язана із вступом до нього держав, які є сусідами України, створює нові стратегічні перспективи для поглиблення євроінтеграційних процесів у нашій державі. Безпосереднє сусідство з ЄС робить роль прикордонних регіонів України у міжнародному співробітництві дуже важливою з політичної та економічної точок зору. Вступ до ЄС таких держав як Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія може сприяти просуванню українських інтересів у ЄС, зважаючи на добрі відносини з цими країнами. На саміті Україна – ЄС 1 грудня 2005 р. було відзначено покращення відносин України з ЄС. Але, не дивлячись на це, ЄС все ж досить обережно ставиться до України, розглядаючи її, в першу чергу, як країну, яка знаходиться на його новому східному кордоні. Тому для України одним з важливих напрямів державної політики щодо євроінтеграційного курсу є розвиток співпраці прикордонних українських територій та регіонів країнчленів ЄС, тобто транскордонне співробітництво. У науковій літературі зустрічаються два поняття регіональної співпраці сусідніх територій України та країн-членів ЄС: прикордонне та транскордонне співробітництво. Оскільки обидва терміни за своєю суттю означають співпрацю сусідніх територій, більшість авторів наукових публікацій та розробників нормативних актів вживають ці поняття як тотожні. Але деякі науковці вважають, що термін «прикордонне співробітництво» був притаманний часу, коли кордон України був досить закритим для широкого обміну, не використовувались ті форми співробітництва, які існують нині, зокрема, співпраця в рамках транскордонних утворень (єврорегіонів) і реалізація відповідних міждержавних та міжрегіональних проектів країн-сусідів. Сьогодні поняття прикордонного співробітництва є досить вузьким і тому доцільніше, на нашу думку, використовувати більш широке поняття «транскордонне співробітництво»[4, с. 63]. 61
Відповідно до Закону України «Про транскордонне співробітництво» від 24 червня 2004 р. № 1861-ІV транскордонне співробітництво являє собою спільні дії, спрямовані на встановлення і поглиблення економічних, соціальних, науково-технічних, екологічних, культурних та інших відносин між територіальними громадами, їх представницькими органами, місцевими органами виконавчої влади України та територіальними громадами, відповідними органами влади інших держав у межах компетенції, визначеної їх національним законодавством. Норма Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво визначає транскордонне співробітництво як будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, які знаходяться під юрисдикцією двох або декількох сторін, та на укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей. Транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних общин або властей, визначеної внутрішнім законодавством. Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями (далі – Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво) (1980 р.) є одним із основних європейських юридичних документів, які закріпили правові підстави транскордонного співробітництва. Окрім неї важливими міжнародними документами, які регулюють прикордонне та транскордонне співробітництво є: Резолюція 15 Європейської конференції місцевих влад у справі інтеграції прикордонних регіонів (1969 р.); Європейська угода про прикордонні регіони (1981 р.); Європейська Хартія місцевого самоврядування (1985 р.); Резолюція 165 Конференції місцевих і регіональних влад Європи «Про співробітництво між європейськими прикордонними регіонами» (1985 р.); Декларація про транскордонне співробітництво в Європі (1989 р.); Віденська декларація та Програма дій, прийнята на Всесвітній конференції по правах людини (1993 р.); Хартія конгресу місцевих і регіональних влад Європи (1994 р.); Пакт стабільності в Європі (1995 р.); Додатковий протокол до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво (1995 р.); Протокол № 2 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво (1998 р.). У законодавстві України з питань транскордонного співробітництва за юридичною силою можна виділити: – Конституцію України (ст. 9, ст. 18); – міжнародно-правові нормативні акти (наприклад, План дій Україна – ЄС, підписаний 21 лютого 2005 р.); – закони України (наприклад, Закони України «Про транскордонне співробітництво» від 24 червня 2004 р. № 1861-ІV, «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. № 280/97-ВР, «Про місцеві державні адміністрації» від 9 квітня 1999 р. № 586-ХІV); – постанови Верховної Ради України (наприклад, постанова «Про 62
приєднання до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями» від 14 липня 1993 р. № 3384-ХІІ); – укази та розпорядження Президента України (наприклад, Програма інтеграції України до Європейського Союзу, схвалена Указом Президента України від 14 вересня 2000 р. № 1072/2000, Концепція державної регіональної політики, затверджена Указом Президента України від 25 травня 2001 р. № 341/2001); – постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України (наприклад, постанова Кабінету Міністрів України «Деякі питання розвитку транскордонного співробітництва та єврорегіонів» від 29 квітня 2002 р. № 587, постанова «Про затвердження Державної програми розвитку транскордонного співробітництва на 2007-2010 роки» від 27 грудня 2006 р. № 1819); – нормативні акти міністерств та відомств (наприклад, наказ Міністерства економіки України «Про затвердження Порядку підготовки проектів (програм) транскордонного співробітництва, зразків листка реєстрації висновків попереднього розгляду проекту (програми) транскордонного співробітництва, листка результатів оцінювання проекту (програми) транскордонного співробітництва» від 3 червня 2005 р. № 158); – правові акти, які видаються місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування (наприклад, розпорядження голови Закарпатської ОДА «Про основні пріоритетні напрямки діяльності облдержадміністрації на 2005 рік» від 14 травня 2005 р. № 258, «Програма розвитку транскордонного співробітництва на 2007 рік», затверджена розпорядженням голови Закарпатської обласної державної адміністрації від 18 грудня 2006 р. № 758). Серед двосторонніх міжнародних нормативно-правових актів України та ЄС окреме місце займає Угода про партнерство та співробітництво між Україною і Європейськими Співтовариствами та їх державамичленами, підписана у 1994 р. Вона стала правовою базою відносин України з ЄС. Відповідно до ч. 10 Угоди було започатковано діяльність таких органів як Рада з питань співробітництва між Україною та ЄС, Комітет з парламентського співробітництва та Комітет з питань співробітництва між Україною та ЄС. У складі останнього створено функціональні органи – підкомітети. Один з них займається питаннями транскордонного співробітництва. З листопада 1998 р. він мав назву підкомітету з питань митниці, транскордонного співробітництва, боротьби з нелегальною міграцією, відмиванням грошей та наркобізнесом. З липня 2006 р. він працює під назвою Підкомітет № 5 «Митне та транскордонне співробітництво». Так, на спільному засіданні підкомітету 7 липня 2006 р. розглядались основні питання двостороннього співробітництва у митній та транскордонних сферах. Але основний акцент було зроблено на питаннях вдосконалення митних відносин. 63
Відповідно до концепції «Ширша Європа», підготовленій Європейською Комісією у березні 2003 р. було запропоновано регулювати двосторонні відносини ЄС з сусідніми країнами шляхом укладення Планів дій з кожною конкретною сусідньою державою. У жовтні 2003 р. на саміті Україна – ЄС сторони дійшли згоди щодо необхідності розробки такого документу [17, с. 162 – 163]. План дій Україна – ЄС, підписаний 21 лютого 2005 р. окреслив нові перспективи для партнерства та співробітництва. Один з його підрозділів присвячено транскордонному та регіональному співробітництву. Розширення співробітництва передбачає наступні заходи: забезпечення підтримки регіонів та участі в підготовці і впровадженні Програм сусідства за участю України; забезпечення розвитку і впровадження діючого законодавства щодо транскордонного та регіонального співробітництва; підвищення ефективності проектів та програм у сфері транскордонного та регіонального співробітництва через забезпечення активної підтримки та залучення місцевих та регіональних рівнів [47, с. 37]. Особливе значення для подальшого розвитку транскордонного співробітництва України та ЄС має вдосконалення чинного українського законодавства з цих питань. На думку Є. Кіш, складовою частиною організаційно-правового механізму регулювання системи співробітництва з європейськими країнами-членами ЄС є дві підсистеми: міжнародноправова та цивільно-правова. До міжнародних норм вона відносить загальноєвропейські норми, закріплені у документах Ради Європи (наприклад, Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, прийнята у Мадриді 21 травня 1980 р. та ратифікована Верховною Радою України у 1993 р.), двосторонні міжнародні угоди (наприклад, Угода про транскордонне співробітництво між Україною та Угорщиною, підписана в Будапешті 11 листопада 1997 р.) [18, с. 79 – 80]. Однак, слід зазначити, що міжнародні договори у цій сфері регулювання можуть бути не тільки двосторонніми. Особливістю джерельної бази стосовно регіонального та транскордонного співробітництва є те, що створення та існування єврорегіонів може бути пов’язане із багатосторонньою співпрацею держав. Так, Карпатський єврорегіон, створений 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецені (Угорщина) органами влади та місцевого самоврядування прикордонних регіонів Польщі, Словаччини, Угорщини та України. З 1997 р. до складу єврорегіону також ввійшли прикордонні регіони Румунії. На думку М. Лесечка, чинником успішного транскордонного співробітництва є узгодження нормативних актів різних держав, які він поділяє на дві категорії залежно від рівня укладання угоди: міждержавні угоди про транскордонне співробітництво та рамкові угоди, статути і договори з різних питань транскордонної співпраці [26, с. 57 – 58]. Цей поділ відповідає додатку до Європейської рамкової конвенції, де 64
розглядаються розроблені у Раді Європи типові міждержавні угоди про розвиток транскордонного співробітництва, про транскордонні регіональні зв’язки, про транскордонні місцеві зв’язки, про транскордонне співробітництво на контрактній основі між місцевими органами влади, про органи транскордонного співробітництва між місцевими органами влади, а також виділяються угоди, статути та договори про основні принципи співробітництва (угоди про основні принципи створення групи зв’язку між місцевими органами влади, координації управління транскордонними місцевими державними справами, створення транскордонних асоціацій приватного права; договори про основні принципи поставки товарів або надання послуг між прикордонними місцевими общинами, створення органів транскордонного міжобщинного співробітництва). Вдосконалення чинної нормативної бази щодо транскордонної співпраці є дуже важливим, зважаючи на досить уявні позитиви про стан транскордонного співробітництва в Україні. На думку фахівців, не дивлячись на численну нормативно-правову базу транскордонного співробітництва в Україні, досить спрощене розуміння та неефективна формальна реалізація заходів щодо такої співпраці не привели до створення цілісної системи транскордонного співробітництва [19, с. 28]. У 2004 р. був прийнятий довгоочікуваний Закон України «Про транскордонне співробітництво» (перший єврорегіон «Карпатський» був створений в Україні ще у 1993 р.). Але його недосконалість у чинній редакції перешкоджає покращенню та більш ефективному використанню форм транскордонного співробітництва. Не дивлячись на врегулювання у вищезазначеному законі ряду понять, таких як «транскордонне співробітництво», «єврорегіон», «суб’єкти транскордонного співробітництва», недоліками є невизначеність функцій суб’єктів, не досить чітке розподілення завдань, повноважень та відповідальності між ними, відсутня правова регламентація їх взаємодії [54, с. 25 – 26]. Слід зазначити, що у визначенні поняття «транскордонне співробітництво» не зазначено, що воно може здійснюватись тільки між сусідніми територіями держав. Через це можна зрозуміти, що законодавець передбачив, що Закон України «Про транскордонне співробітництво» розповсюджується на всі види регіонального співробітництва. Це вступає в протиріччя з нормами міжнародних нормативних актів, ратифікованих Україною, зокрема, Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво та Протоколом № 2 до Європейської рамкової конвенції щодо міжтериторіального співробітництва. На думку І. Студеннікова, основною вадою Закону України «Про транскордонне співробітництво» є його «моральна застарілість уже на момент прийняття». Він виділяє чотири основні недоліки Закону: фактичне ігнорування ролі транскордонного співробітництва як інструменту 65
регіонального розвитку в тексті Закону; однобокий погляд на транскордонне співробітництво як інструмент переважно економічної співпраці, хоча для мешканців прикордонних територій така співпраця охоплює дуже широке коло аспектів життєдіяльності; закон не враховує зміни механізму підтримки транскордонного співробітництва з боку ЄС, зокрема, нових інструментів добросусідства і реформування відповідних програм Європейської Комісії (PHARE/TACIS та INTERREG) після оголошення повідомлень «Розширена Європа – сусідні країни. Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами» (Брюссель, 11 березня 2003 р.) і «Прокладаючи шлях для запровадження нового інструменту відносин з країнами-сусідами» (Брюссель, 1 липня 2003 р.); відсутність державної фінансової підтримки проектів (програм) транскордонного співробітництва [62]. Також слід зазначити, що Закон не визначає функції суб’єктів транскордонного співробітництва, а також яким чином будуть розподілятися завдання, повноваження та відповідальність між ними, відсутня правова регламентація їх взаємодії, що може надзвичайно ускладнити процес практичного втілення завдань транскордонного співробітництва і зробити заручником взаємовідносин між органами влади на місцевому рівні. Слід додати, що не розкривається й якими мають бути ефективні механізми забезпечення умов для здійснення транскордонного співробітництва. У ст. 12 Закону визначено функції центральних органів виконавчої влади у сфері підтримки транскордонного співробітництва, до яких, зокрема, віднесено надання правової, організаційної, інформаційної допомоги і підтримки суб’єктів та учасників транскордонного співробітництва, однак механізми реалізації цієї управлінської функції не визначаються. На центральний орган виконавчої влади у цій сфері покладається також здійснення в межах своєї компетенції координації та взаємного узгодження державних галузевих, регіональних програм розвитку транскордонного співробітництва під час формування державного бюджету на відповідний рік. Зміст цього положення свідчить, що транскордонне співробітництво розглядається законодавцем лише як складова зовнішньоекономічної діяльності держави. Це підтверджується й ст. 6 Закону, яка визначає, що загальну координацію транскордонного співробітництва здійснює спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з питань економічної політики. Такий однобокий погляд на транскордонне співробітництво як інструмент переважно економічної співпраці Закон отримав через звужене розуміння транскордонного співробітництва розробником закону – Міністерством економічної політики та з питань європейської інтеграції, яке до того ж нормативно чітко не окреслило ні своїх повноважень у цій сфері, ні механізму їх здійснення. Але ж транскордонне співробітництво, як і регіональне в цілому, 66
охоплює дуже широке коло різних аспектів життя мешканців відповідних територій і не зводиться тільки до зовнішньоекономічних зв’язків. Таке його звужене трактування значно обмежує можливості використання міжрегіонального співробітництва як інструменту територіального розвитку, залучення до цього співробітництва приватного бізнесу, недержавних організацій, без чого воно не може бути повністю ефективним. Відповідно до Закону України «Про транскордонне співробітництво» суб’єктами транскордонної співпраці виступають: – територіальні громади; – представницькі органи територіальних громад в особі сільських, селищних, міських та обласних рад; – місцеві органи виконавчої влади України, що взаємодіють з територіальними громадами та відповідними органами влади інших держав у межах своєї компетенції, встановленої чинним законодавством та угодами про транскордонне співробітництво. Також закон окремо виділяє учасників транскордонного співробітництва. До них відносяться юридичні та фізичні особи, громадські організації, що беруть участь у транскордонному співробітництві. Суб’єктний склад транскордонного співробітництва, закріплений Законом України «Про транскордонне співробітництво» відповідає нормам Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво, яка визначає, що суб’єктами співпраці є територіальні громади та територіальні органи влади. Згідно з ч. 2 ст. 2 Конвенції під територіальними громадами або владами слід розуміти громади, влади або органи, що здійснюють місцеві або регіональні функції та визначаються як такі внутрішнім законодавством кожної держави [14, с. 40]. Відповідно до ст. 140 Конституції України та Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» територіальні громади в Україні є самостійними суб’єктами місцевого самоврядування та діють як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також районні та обласні ради. Для співробітництва жителів територіальних громад міст, сіл або селищ характерні прямі контакти, які мають частіше неформальний характер за відсутності взаємних фінансових зобов’язань. Як правило, вони спрямовані на спільні дії у разі виникнення надзвичайних ситуацій [30]. Закон України «Про транскордонне співробітництво» передбачає, що воно може здійснюватись, окрім надання взаємної допомоги у надзвичайних ситуаціях, також в економічній, соціальній, науковотехнічній, культурно-освітній, екологічній та інших сферах у межах створеного єврорегіону, шляхом укладання транскордонних угод або встановлення та розвитку взаємовигідних контактів між сторонами тощо. Зважаючи на те, що однією із цілей транскордонного співробітництва є забезпечення якісних умов проживання місцевого населення, 67
співробітництво між регіонами держав-сусідів та їх спільна діяльність повинна торкатись усіх сфер життєдіяльності жителів відповідної територіальної громади. Крім цього, у такій співпраці повинні бути задіяні усі соціальні групи населення та їх представницькі органи. Відповідно до ст. 7 Закону України «Про транскордонне співробітництво» серед повноважень суб’єктів транскордонного співробітництва є ті, які можуть здійснюватись жителями територіальних громад безпосередньо, наприклад, участь у розробці та реалізації спільних проектів (програм), прийняття рішень про вступ до міжнародних асоціацій або інших об’єднань. На практиці утворені об’єднання (асоціації) можуть приймати рішення щодо утворення єврорегіонів на загальних зборах місцевих громад, яких це питання стосується безпосередньо. Також згідно із Законом України «Про місцеве самоврядування в Україні», жителі територіальної громади можуть реалізувати своє право на місцеве врядування, зокрема, шляхом проведення громадських слухань, зборів громадян за місцем проживання, місцевих ініціатив. Важливим є закріплення механізмів реалізації зазначених прав жителів у місцевих статутах чи положеннях, затверджених рішеннями рад. Слід зауважити, що не зважаючи на нормативне закріплення прав громадян на прийняття важливих для місцевої громади рішень, у тому числі, з питань транскордонної взаємодії, сьогодні в Україні маємо досить низьку активність населення щодо їх реалізації. Тому актуальним є удосконалення та розробка нових форм і методів залучення громадян до участі у співробітництві регіонів України та держав-членів ЄС. Серед діючих форм можна назвати: надання інформації жителям громади через засоби масової інформації, отримання інформації від громадян шляхом звернень людей у письмовій або усній формі та її аналіз, проведення вибіркових опитувань жителів, зв’язок із громадою через законодавчо визначені процедури реалізації права на місцеве самоврядування (місцеві референдуми, громадські слухання, місцеві ініціативи тощо). Переважна більшість громадян отримують інформацію про діяльність місцевої влади щодо розвитку транскордонного співробітництва через засоби масової інформації. Цьому сприяє прийняття Державної програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України, на виконання якої місцеві органи щорічно розробляють відповідні плани заходів. Відповідно до Концепції Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008 – 2011 рр., схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 25 липня 2007 р. № 569-р у центральних та східних областях України інформування громадськості про європейську інтеграцію проводиться шляхом здійснення заходів, спрямованих на популяризацію освітньокультурних програм та візитів з обміну досвідом, а у західних областях переважає інформація про транскордонне співробітництво з відповідними регіонами держав-членів ЄС. 68
Але загалом це не поліпшує ситуацію щодо можливості населення брати участь у прийнятті рішень з питань транскордонного співробітництва. Зокрема, громадян не інформують про проекти рішень, які приймаються органами місцевого самоврядування, тому вони не мають можливості впливати на їх прийняття. Не покращує ситуацію й те, що місцеві органи влади використовують жорстке адміністрування замість координації діяльності різних суб’єктів як це передбачено Законом України «Про транскордонне співробітництво» [62]. Досить вірогідним є те, що громадянська активність залежить від тієї політики, яку проводить місцева влада, і саме вона може переконати людей у важливості та необхідності прийняття тих чи інших рішень задля покращення життя населення певної території. Тому з метою активізації участі мешканців територіальних громад у прийнятті рішень з питань транскордонного співробітництва необхідно розробити на регіональному та місцевому рівнях відповідні плани заходів місцевих органів влади щодо сприяння заснуванню місцевих та регіональних асоціацій, які ставлять за мету розвиток співробітництва держав-сусідів; створення культурних та інших центрів з метою покращення взаємопорозуміння між населенням цих регіонів; створення спільних установ для дослідження питань у відповідній галузі взаємодії; проведення регулярних наукових, культурних, екологічних та інших конференцій, присвячених розвитку співробітництва між прикордонними регіонами; розвиток побратимських зв’язків прикордонних міст та регіонів. Зв’язки між мешканцями сусідніх територій різних країн, які виникають на рівні бізнесу, є більш активними щодо налагодження співпраці, зокрема, із підприємницькими структурами сусідньої держави, не чекаючи допомоги місцевої влади. Транскордонне співробітництво дозволяє покращити рух робочої сили, капіталів та товарів за кордон, стимулює створення транскордонних маркетингових та виробничих мереж, моделей транскордонного інвестування. Якщо на певному етапі бізнес розуміє потребу у поєднанні корпоративних інтересів із інтересами розвитку території в цілому, то у випадку пасивності владних структур починає лобіювати за допомогою угод та програмних документів створення спеціальних економічних зон, режимів оподаткування, спільних підприємницьких інфраструктур, реалізацію окремих проектів тощо [25]. Громадські об’єднання територіальної громади співпрацюють найбільш інтенсивно, якщо кордон розділяє представників однієї нації чи етнічної групи (наприклад, угорці Закарпаття та угорці східної Угорщини, румуни Буковини української та румунської). Контакти у такому випадку між співвітчизниками виникають за умови державного втручання за допомогою прийняття спеціального законодавства чи виділення фінансових ресурсів і стосуються освіти, культури, гуманітарних відносин. На думку М. Лендьел, співробітництво між громадянами сусідніх держав, не об’єднаних етнічною ознакою, виникає, як правило, спонтанно в 69
результаті спільних інтересів, або через діяльність міжнародних організацій та фондів [25]. Основною ланкою в реалізації державної політики щодо забезпечення розвитку транскордонного співробітництва є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Вони діють на підставі законодавчих актів Верховної Ради України, які визначають правові, організаційні та фінансові засади співробітництва між сусідніми територіями, а також укладених договорів та ратифікованих міжнародноправових документів; указів та розпоряджень Президента України; стратегічних програмних документів, затверджених Кабінетом Міністрів України. Центральні органи влади встановлюють адміністративну систему відносин з регіональними та місцевими органами влади, які знаходяться безпосередньо у прикордонних територіях у межах відповідних регіонів чи територіальних громад. Організаційна структура центральних органів виконавчої влади цьому відповідає. Так, Міністерство закордонних справ України окрім окремих департаментів із співробітництва (культурного і гуманітарного, економічного співробітництва) має у своєму складі управління взаємодії з державними органами та координації зовнішніх зносин. Міністерство економіки України має у складі Департаменту регіонального розвитку відділ транскордонного співробітництва, основною функцією якого є формування та реалізація державної політики щодо розвитку транскордонного та міжрегіонального співробітництва. Місцеві органи виконавчої влади та місцевого самоврядування є ініціаторами налагодження стосунків взаємовигідного партнерства та поглиблення транскордонної співпраці. Їх діяльність окреслюється локальними програмами співпраці та укладеними договорами. Як правило, такі програми приймаються щорічно з урахуванням інтересів місцевої громади і містять положення про мету та конкретні завдання на відповідний рік, ресурси, які можуть надати органи для інтенсифікації співробітництва, форми залучення приватного та громадського секторів до співпраці. Місцеві та регіональні влади у межах наданих їм внутрішнім законодавством повноважень можуть створювати об’єднання (асоціації, консорціуми тощо), які забезпечуватимуть правову основу їхнього співробітництва. Договір про створення такого об’єднання, його статут можуть затверджуватись вищими щодо них органами влади. Однією з найпоширеніших форм є асоціації суміжних регіонів, які мають назву єврорегіони. Як показує європейська та вітчизняна практика, їх діяльність виступає найбільш ефективною інституційною формою транскордонної співпраці. Така форма набула розвитку як різновид прикордонного співробітництва задля врегулювання проблем прикордонних територій, сприяння встановленню та поглибленню відносин між територіальними 70
громадами чи органами влади різних держав. Прикордонні регіони мають велике значення для будь-якої держави. Жителі цих регіонів знаходяться в дуже невигідному становищі, що пов’язане з пересуванням людей, товарів, ідей і послуг, а також стикаються, як правило, з неувагою до них з боку центральної влади і відповідною регіональною диспропорцією. Останнє викликає відсутність коштів та можливостей. Результатом є те, що більшість таких регіонів перетворюються на депресивні, відсталі території. Але саме від рівня розвитку цих територій, від якості життя їх мешканців залежить багато чого, у тому числі й цілісність прикордонної держави. Тому нині необхідно переосмислити застарілі уявлення як про адміністративно-територіальний устрій країни, так і про жителів прикордонних територій, про розвиток цих територій, про властиві їм проблеми тощо. Саме прикордонні регіони по обидва боки східного кордону ЄС не втратили раніше налагоджених відносин, розуміння спільних проблем і це дозволяє їм вийти на загальноєвропейський рівень через створення спільних форм співробітництва, зокрема, у вигляді єврорегіонів. Сьогодні в науковій літературі немає єдиного визначення поняття «єврорегіон». На думку Б. Дубовика, єврорегіон є юридично оформленою (за нормами Ради Європи) територією транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, які мають спільний кордон [13]. Іншої думки дотримується С. Мітряєва, яка визначає єврорегіон як організацію прикордонного (т ранскордонного),міжрегіонального (міжмуніципального) співробітництва, метою якої є встановлення і зміцнення добросусідських відносин, а також вирішення спільних проблем, визначених установчими документами, до складу якої входять території трьох і більше держав [36]. Основним інструментом багатостороннього співробітництва називає єврорегіон А. Панов і визначає його як асоціацію транскордонної, міжрегіональної (міжмуніципальної) співпраці, яка покликана сприяти вирішенню спірних проблем, визначених його учасниками [45, с. 70]. До головних ознак, які характеризують єврорегіон відносять: географічну (єврорегіон є територією, що має конкретне географічне положення), політичну (частина цієї території перебуває під юрисдикцією суверенних держав, які мають спільний кордон), адміністративну (його утворюють прикордонні регіони держав, що мають спільний кордон), функціональну (єврорегіон є формою транскордонного співробітництва) [22, с. 7]. Виходячи з цього, І. Студенніков називає єврорегіон формою транскордонного співробітництва між територіальними громадами або місцевими органами влади прикордонних регіонів двох або більше держав, що мають спільний кордон, яке спрямоване на координацію їх взаємних зусиль і здійснення узгоджених заходів у різних сферах життєдіяльності у відповідності до національних законодавств і норм міжнародного права 71
для вирішення спільних проблем і в інтересах людей, що населяють його територію по обидва боки державного кордону [61]. На його думку, визначення лише терміну «єврорегіон» є недостатнім для дослідження цього феномену. Тому він пов’язує його з поняттям «регіон», «прикордонний регіон» та «транскордонний регіон». Прикордонний регіон він визначає відштовхуючись від поняття «регіон», запропонованого Асамблеєю європейських регіонів як «адміністративно-територіальну одиницю, що знаходиться на наступному після державного рівні та розташовану безпосередньо вздовж державного кордону». Транскордонний регіон – це певна територія, яка характеризується наявністю схожих природно-географічних умов і охоплює прикордонні території двох або більше держав, що мають спільний кордон [60]. Також існують ще два підходи до визначення цього поняття: організаційно-управлінський (за якого єврорегіон розглядається як інституціалізована форма транскордонного співробітництва) та геопросторовий (розглядається як геопрострове утворення, до складу якого входять прикордонні території щонайменше двох сусідніх держав). Поєднуючи обидва підходи, Б. Уманців вважає, що єврорегіон – це геопросторове утворення, до складу якого входять прикордонні території двох або більше сусідніх європейських держав, утворюючи певну цілісність, ставлять за мету узгоджено координувати і стимулювати діяльність своїх територій у різних сферах людської життєдіяльності на підставі національного законодавства і норм міжнародного права [71, с. 134]. З юридичного боку, відповідно до ст. 1 Закону України «Про транскордонне співробітництво» єврорегіон є організаційною формою співробітництва адміністративно-територіальних одиниць європейських держав, що здійснюється відповідно до дво- або багатосторонніх угод про транскордонне співробітництво. Крім цього, існує класифікація єврорегіонів залежно від рівня їх створення: регіональні та муніципальні. Регіональні єврорегіони створюються національними урядами держав-учасниць договору про транскордонне співробітництво з метою сприяння співробітництву у різних сферах суспільного життя та для встановлення і підтримки добросусідських відносин між країнами. Єврорегіони муніципального рівня створюються без підтримки національних урядів для вирішення локальних питань у визначених сферах (туризм, екологія, розвиток комунальних інфраструктур), наприклад на польсько-німецько-чеському кордоні. Загалом функціонування єврорегіону націлене на виконання конкретних завдань, як-то: – поступову гармонізацію правових систем і систем управління, що сприяють вільному розвитку прикордонних територій; – створення сприятливих умов для тісних контактів між малими і середніми підприємствами, розташованими по різні сторони кордонів; 72
– продовження процесу стандартизації інформаційних систем для полегшення обміну інформацією і більш ефективного її використання; – співпрацю в галузі екології та ресурсозбереження; – розвиток сектора послуг у прикордонних районах. На даний час прикордонні області України є учасниками шістьох єврорегіонів, у чотирьох з яких беруть участь, окрім України, також держави-члени ЄС. Першим з них став Карпатський єврорегіон, який був заснований 14 лютого 1993 р. у м. Дебрецені, де представники місцевої влади України, Польщі, Угорщини, Словаччини підписали угоду про створення міжрегіональної асоціації «Карпатський регіон». З українського боку засновником єврорегіону виступила Закарпатська область, згодом до проекту приєдналися Львівська, Івано-Франківська та Чернівецька області. З боку Польщі до єврорегіону входять 180 гмін з двох воєводств – Підкарпатського та частини Малопольського. Словаччина має асоційоване членство в єврорегіоні, від неї до єврорегіону входить два краї: Кошицький та Пряшівський. З угорської сторони до складу єврорегіону входить 5 областей, розміщених у північно-східній частині країни: Борсод-Абай-Земплен (Боршод-Абауй-Земплен), ГайдуБігар, Гевеш, Яш-Нагикун-Шольнок (Сольнок), Шабольц-Шатмар-Береґ (Саболч-Сатмар-Берег). У 1997 р. до об’єднання у статусі звичайного члена увійшла Румунія. З її боку до єврорегіону входить 5 повітів: Бігор, Шалай, Сату-Маре, Марамуреш, Ботошани. В рік заснування територія єврорегіону мала площу 53,2 тис. кв. км з населенням 5 млн осіб. Протягом п`яти років ці показники збільшилися відповідно до 141,49 тис. кв. км і 14,75 млн населення. Нині він займає площу 146,6 тис. кв. км та населення 15,22 млн осіб [35, с. 298]. Тепер Карпатський єврорегіон серед єврорегіонів, до яких входить Україна, є найбільшим за територією та кількістю населення, що не завжди має позитиви. Основною метою створення єврорегіону було ініціювання і координація заходів у галузі економічної, наукової, культурної, освітньої, туристичної і екологічної співпраці. Нині пріоритетами його функціонування є розвиток транспортного зв’язку, вирішення проблем розвитку інфраструктури, туризму, створення сучасної функціональної структури економіки регіону, розширення європейського та євроатлантичного співробітництва тощо [13]. Його особливістю є те, що він став першою транскордонною організацією, створеною на терені постсоціалістичних країн, прикордонні регіони яких були дещо ізольовані один від одного. Зважаючи на сусідство територій, усі регіони-учасники мають спільне історичне минуле і пов’язані між собою тісними зв’язками. Крім цього, вони мають неоднаковий потенціал та різний рівень європейського розвитку. Усі учасники єврорегіону є значною мірою депресивними територіями у власних країнах з точки зору рівня їх економічного та соціального розвитку, своєрідними «проблемними» територіями, також вони належать до 73
сусідніх фізико-географічних областей – Карпатських гір та долини р. Тиса [45, с. 71 – 72]. Єврорегіон діє на підставі укладеної угоди та статуту. Згідно статуту асоціація не є новоствореною наднаціональною чи наддержавною установою, а лише виконує функції сприяння міжрегіональному співробітництву між партнерами. Цьому сприяє створена організаційна структура єврорегіону, яка складається із Ради; Секретаріату на чолі з виконавчим директором; національних представництв; комісій (робочих та ревізійної). Рада складається із п’ятнадцяти осіб (по три представники від кожної країни-учасниці). Засідання проводяться раз на три місяці. Серед основних її функцій – обговорення та схвалення спільних проектів регіонального співробітництва, забезпечення їх фінансування та реалізації. Рішення приймаються за умови одностайного схвалення і мають рекомендаційний характер. Раду очолює голова, який обирається з її членів строком на два роки згідно з принципом ротації кожної з країнучасниць. Основна організаційна форма роботи ради – засідання, на яких обговорюються стратегічні питання. Фактично засідання перетворюються на форум керівників влади прикордонних областей, де виникає нагода синхронізувати вирішення багатьох проблем, спільних для всіх регіонів [45, с. 72]. Секретаріат забезпечує організаційну діяльність єврорегіону. До обов’язків Секретаріату входить підтримка постійних контактів між членами структурних частин підрозділів єврорегіону з місцевими органами управління в національних частинах, міжнародними структурами і організаціями, ведення листування із структурними підрозділами Карпатського єврорегіону, зовнішніми організаціями, організація засідань Ради, підготовка протоколів, здійснення перекладів. Секретаріат координує діяльність робочих комісій та національних представництв. До його складу входить виконавчий директор, помічник виконавчого директора, секретар. Виконавчий директор є адміністративним та виконавчим органом, призначається Радою терміном на два роки на підставі конкурсного відбору, що проводиться в регіонах-членах Карпатського єврорегіону. До повноважень виконавчого директора входить організація виконання рішень Ради єврорегіону, керівництво Секретаріатом, координація діяльності робочих комісій, національних представництв, підготовка проектів угод, проектів, засідань Ради, підтримка контактів з місцевими позаурядовими організаціями та міжнародними інституціями. Національні представництва діють в кожній країні. Вони є головним органом євроінтеграційної співпраці на території власної країни. Робочі комісії утворюються відповідно до установчих документів чи рішень Ради з метою розв’язання різноманітних проблем транскордонного співробітництва або задля реалізації спеціальних проектів єврорегіону і 74
мають у своєму складі по два представника від кожної національної частини об’єднання, призначених членами Ради. Основними завданнями комісій є збір пропозицій щодо проектів транскордонного співробітництва, надання допомоги у реалізації найкращих з них. Комісія може представляти Раді проекти, які вона вважає особливо важливими для єврорегіону, і пропонувати, щоб вони були схвалені як пріоритетні. Кількість комісій та питання їх діяльності визначає Рада: охорони довкілля і туризму (Польща), регіонального розвитку (Угорщина), соціальної інфраструктури (Україна), торгівельного обміну (Румунія), ревізійна, з питань освіти, культури і спорту (Словаччина). Становлення організаційної структури Карпатського єврорегіону характеризується повільністю та певною непослідовністю через постійне продовження розширення та зміни у статусі структури єврорегіону; необхідність пристосування держав-учасниць до змін у національних законодавствах членів єврорегіону; змінюваність представників країни у керівних органах асоціації; послідовні «хвилі» позитивного та негативного ставлення до ідеї єврорегіоналізації з боку центральних органів влади. На думку М. Лендьел, цей процес міг би бути набагато коротшим, якби ще до його утворення спільна транскордонна робоча група почала розробляти концепцію розвитку єврорегіону. Через відсутність стратегічного підходу багато із задекларованих намірів залишилися нереалізованими [24, с. 39]. Щодо стану функціонування Карпатського єврорегіону, становить інтерес висновок Н. Мікули, яка вважає, що єврорегіон був створений на непідготовленому ґрунті. З українського боку діяльність єврорегіону стала ефективною тільки для Закарпатської, і частково, Івано-Франківської областей [34, с. 116]. Такої ж думки дотримується С. Мітряєва, додаючи, що Чернівецька область більш зорієнтована на роботу у складі єврорегіону «Верхній Прут», Львівська область більш активно працює на білатеральному рівні з польськими воєводствами і не використовує у рамках Карпатського єврорегіону свій потужний потенціал [36]. Такі дисфункції викликані відсутністю для всіх учасників з боку України спільних проблем, які можуть бути вирішені у рамках такої структури, значними мовними відмінностями та наявністю великих територіальних відстаней. Крім цього, в діяльності Карпатського єврорегіону не реалізуються права територіальних громад щодо їх участі, в організаційній структурі єврорегіону немає підрозділу, який би займався налагодженням зв’язків із мешканцями відповідних територій. Також має місце недостатня фахова підготовка управлінських кадрів, часта зміна керівництва і значний суб’єктивний фактор у прийнятті рішень щодо діяльності єврорегіону, слабкий зв’язок з іншими областями українського представництва єврорегіону в Україні, відсутність наступництва, недостатнє висвітлення його діяльності, необхідність сплати членських внесків з місцевого бюджету, складна процедура погодження усіх 75
закордонних поїздок державними службовцями із МЗС України, враховуючи необхідність частих зустрічей службовців зі своїми колегами по той бік кордону [34, с. 60 – 61; 33, с. 116]. На думку Є. Кіш, через ряд причин організаційного, внутрішнього та зовнішнього характеру, цілі, визначені під час заснування єврорегіону, не можна вважати досягнутими. Вона вважає, що оскільки він був заснований не за ініціативи регіонів, громад чи органів місцевого самоврядування, як це прийнято в Європі, то при його створенні політичні цілі переважали над причинами економічного характеру [18, с. 81]. Надмірна політизація єврорегіону призвела до того, що Міністерство закордонних справ України та інші центральні органи влади були більше залучені до розробки ініціатив транскордонного співробітництва в рамках єврорегіону, ніж місцеві та регіональні органи влади. Одним із наслідків такого підходу стало неприродне збільшення території єврорегіону до самого великого в Європі. Це паралізувало роботу єврорегіону та зробило неможливим досягнення мети його засновників – створити спільну платформу для заохочення транскордонного співробітництва в прикордонних регіонах п’яти постсоціалістичних країн [58, с. 119]. Головними перешкодами для розвитку транскордонного співробітництва на рівні регіонів Карпатського єврорегіону є: недостатність фінансових ресурсів; відсутність координації в галузі територіального планування в прикордонних регіонах; недосконале законодавство щодо юридичного захисту бізнесу; неадекватна інституційна структура (неефективність митниці, що паралізує малий бізнес, бюрократія місцевих органів влади); недостатньо розвинена інфраструктура; труднощі з реєстрацією спільних підприємств; корупція; недостатня капіталізація підприємств регіону; великий розмір єврорегіону [58, с. 125]. Також серед проблем та бар’єрів, пов’язаних з діяльністю Карпатського єврорегіону називають: відмінності у рівні розвитку державучасниць, у темпах і обсягах адміністративних трансформацій (рішення прийняті на рівні єврорегіону часто потребують узгодження з центральним урядом); різний рівень інфраструктури; істотна різниця у митному та податковому законодавстві; брак банків, готових провадити розрахунки і видавати кредити транскордонним господарчим підприємствам [49]. З метою подолання декларативності намірів та відсутності значних практичних досягнень, висловлюються пропозиції щодо реформування засад діяльності єврорегіону. На державному рівні необхідно провести адміністративно-територіальну реформу з метою децентралізації управління, розробити програми регіонального розвитку прикордонних регіонів; включення до угод, які укладаються між сусідніми державами питання про можливі механізми сприяння транскордонному співробітництву, узгодження домовленостей між державами відповідно до вимог та стандартів ЄС. На рівні єврорегіонів учасникам потрібно розробити єдину концепцію подальшого розвитку, а на її основі спільні 76
програми розвитку та виробити узгоджену стратегію відносин з міжнародними організаціями-донорами [24, с. 41]. Фахівцями з питань розвитку Карпатського єврорегіону висловлюються пропозиції щодо перспективи його розвитку шляхом проведення структурної реформи та виділення субрегіонів (підрегіонів) у рамках єврорегіону [58, с. 128]. Таким позитивним прикладом є створення 6 жовтня 2000 р. у рамках єврорегіону тристороннього об’єднання «Інтеррегіо» між Закарпатською областю, областю Саболч-СатмарБерег (Угорщина) та Сату-Марським повітом (Румунія). Метою його створення є розбудова та розвиток транскордонного співробітництва на рівні місцевого самоврядування, а головним завданням – розробка та реалізація на цьому рівні транскордонних проектів та програм розвитку територій, що входять до об’єднання (облаштування пунктів перетину кордону та супутньої інфраструктури, розбудова інфраструктури прикордонних регіонів, економіка, туризм, будівництво доріг, освіта та культура, екологічні та природно-рекреаційні заходи тощо). Проекти, які були розроблені робочими групами, обговорюються та приймаються на нараді керівників-учасників органів місцевого самоврядування «Інтеррегіо». Поки що в рамках об’єднання не було впроваджено жодного великого проекту, але останнім часом намітилась активізація співробітництва. Було підготовлено більше 10 спільних проектів у гуманітарній та економічній сферах, заплановано створити транскордонні території з охорони навколишнього середовища, розбудови річки Тиса та її природний захист, провести реконструкцію доріг тощо. Серед результатів слід назвати створення інформаційного центру прикордонного розвитку, де ведеться робота щодо розробки нових тристоронніх програм. Не дивлячись на наявні проблеми, розвиток Карпатського єврорегіону загалом можна назвати позитивним. Його заснування та діяльність повністю відповідають міжнародним стандартам у галузі транскордонного співробітництва. Він має значну міжнародну підтримку, у тому числі, із залученням коштів країн-учасниць і велику кількість транскордонних проектів. За період існування єврорегіону було впроваджено ряд проектів транскордонного співробітництва, до яких слід віднести проекти щодо спільного вирішення екологічних, соціальних та проблем інфраструктури, налагодження тісних зв’язків між підприємствами та бізнес-колами регіону, формування спільної інституційної бази, розвитку туризму, охорони здоров’я, освіти та культури, наукової діяльності тощо [7, с. 125]. Серед досягнень єврорегіону фахівці виділяють таке: – проведення міжнародних ярмарок та виставок у містах регіону; – інтенсифікацію зовнішньоекономічних контактів між територіями; – організацію конференцій для обговорення спільних програм країнучасниць єврорегіону; 77
– підтримка транскордонних ініціатив вищих навчальних закладів (наприклад, утворення Асоціації університетів єврорегіону); – сприяння налагодженню комерційних зв’язків між підприємствами країн-членів єврорегіону (заснування Асоціації карпатських торговопромислових палат); – налагодження діяльності прикордонних переходів, будівництво мосту через Тису на українсько-угорському кордоні; – співробітництво з міжнародними структурами (з Комітетом економіки Європи при ООН); – проведення професійних змагань, благодійних фестивалів для осіб з фізичними вадами; – організація спортивних змагань тощо [24, с. 40]. Зважаючи на те, що органи єврорегіону презентують інтереси лише органів влади відповідних територій і не здатні виконувати функції незалежного посередника для територіальної громади, члени якої бажають брати участь у транскордонному співробітництві, була створена міжнародна регіональна фундація, спроможна підтримувати ініціативи громадських організацій та органів місцевого самоврядування, які діють на території єврорегіону – Фонд розвитку Карпатського єврорегіону (з 2000 р. – Карпатський Фонд). Він діє на території прикордонних областей України, Угорщини, Польщі, Румунії і Словаччини. Основною метою діяльності Фонду є розвиток місцевої демократії та громадянського суспільства, сприяння розвитку співпраці місцевих громад країн-учасниць Карпатського єврорегіону у реалізації спільних транскордонних проектів. Карпатський Фонд підтримує місцеві ініціативи неприбуткових організацій і органів місцевого самоврядування, метою яких є ефективне вирішення ними місцевих та регіональних проблем через здійснення транскордонного та міжрегіонального співробітництва в Карпатському єврорегіоні. Фонд заохочує громадян до участі у місцевому самоврядуванні, співпраці між різними секторами суспільства. Він виконує фактично функції посередника між великими міжнародними фондами, зацікавленими у розвитку громадянського суспільства, транскордонного співробітництва, міжетнічної співпраці, відродженні сільських громад, та місцевими громадськими організаціями, органами місцевого самоврядування, які пропонують інноваційний підхід до згаданих проблем. Карпатський Фонд займається зміцненням добросусідських відносин і соціальної стабільності у прикордонних областях України, Угорщини, Словаччини, Румунії шляхом надання фінансової та технічної допомоги проектам, які відчутно сприяють розвитку громад по обидва боки кордону, покращують якість життя у населених пунктах сільських місцевостей Карпатського єврорегіону. Крім цього, Фонд ставить за мету відродження сільських територій, сприяючи стійкому комплексному розвитку їх громад [24, с. 42]. 78
Карпатський Фонд надає гранти офіційно зареєстрованим неприбутковим неурядовим організаціям та органам місцевого самоврядування, які розташовані на географічній території Карпатського єврорегіону. Науководослідні установи та організації, як і ті національні неурядові і міжнародні організації, що розташовані за межами Карпатського єврорегіону, можуть виконувати лише роль партнера у здійсненні проектів, однак не отримувача грантів. Останніми роками з’явились нові форми транскордонного співробітництва в Карпатському єврорегіоні, ініціатором яких виступає Закарпатська область. Зокрема, вони відображені у Стратегії розвитку транскордонного співробітництва у Карпатському регіоні «Карпати 20042011», розробленої в жовтні 2003 р. Закарпатською обласною державною адміністрацією та обласною радою і підтриманої регіональними органами влади прикордонних регіонів України, Польщі, Словаччини, Угорщини та Румунії. Базуючись на специфіці прикордонних територій, вона містить пріоритетні програми розвитку цих територій щодо розвитку інфраструктури, економіки, навколишнього середовища та сільської території, туризму, соціальної та культурної інтеграції [31]. Українські регіони є учасником ще одного єврорегіону – «Буг». Опрацювання ідеї про створення єврорегіону на кордонах України, Польщі та Білорусі велось з 1992 р., але створений він був лише 29 вересня 1995 р. в Луцьку шляхом підписання угоди про створення транскордонного об’єднання. До єврорегіону ввійшли Волинська область України, Холмське, Люблінське, Тарнобжезьке і Замойське воєводства Республіки Польща. Оскільки об’єднання має відкритий характер, то у травні 1998 р. до них приєдналися Білопідляське воєводство Польщі і Брестська область Білорусі. Після проведення адміністративно-територіальної реформи у Польщі з 1 січня 1999 р. польську сторону в єврорегіоні представляє Люблінське воєводство. У 2000 р. до єврорегіону було прийняті в якості асоційованих нові члени – Жовківський та Сокальський райони Львівської області. Нині єврорегіон «Буг» охоплює територію близько 82,0 тис. кв. км., з населенням 5,3 млн осіб [73, с. 50]. Важливим є те, що створення об’єднання стало результатом ініціативи місцевих органів влади. Тому у належному функціонуванні єврорегіону «Буг» зацікавлені всі сторони, про що свідчить їх активна діяльність. Програма діяльності вміщує великий спектр питань – від торговельно-економічного співробітництва до взаємодії у галузі освіти, науки, культури, територіального планування, самоуправління, охорони навколишнього середовища та історичних пам’яток [73, с. 51]. Згідно зі статутом єврорегіону він був створений з метою розвитку співпраці прикордонних територій у галузі: економіки, комунікацій, транспорту, зв’язку, освіти, охорони здоров’я, культури, спорту, туризму, охорони та поліпшення стану довкілля, ліквідації загрози і наслідків стихійних лих, розвитку контактів між мешканцями прикордонних 79
територій та інституційної співпраці. Головними цілями об’єднання стали: покращення умов життя його мешканців, підтримка суспільноекономічного розвитку, охорона довкілля і культурної спадщини [49]. Функціонування єврорегіону пов’язане з виконанням ряду завдань: – організації та координації дій, що сприяють співробітництву між членами єврорегіону в галузях економіки, науки, екології, культури та освіти; – надання допомоги у розробці конкретних проектів транскордонного співробітництва, що становлять спільний інтерес; – сприяння розвитку добросусідських відносин між членами єврорегіону; – визначення потенційних галузей багатостороннього співробітництва; – бути сполучною ланкою і сприяти співробітництву членів єврорегіону з міжнародними організаціями, установами та агентствами [28, с. 54]. Органами єврорегіону є: Рада, Президія Ради, Секретаріат, Ревізійна комісія. Рада є найвищим органом. До неї входять тридцять осіб (по десять від країни). Засідання членів Ради проводяться не рідше двох разів на рік (іноді частіше) з метою обговорення конкретних заходів для їх спільної співпраці. Президія Ради складається з трьох осіб (по одному представнику від кожної країни) і виконує репрезентаційні та координаційні функції між скликаннями Ради. Голова Президії призначається по черзі від кожної країни. Секретаріат є виконавчим та адміністративним органом. Відділи Секретаріату діють у кожній з країн. Також для управління діяльністю єврорегіону створені національні Бюро Секретаріату в містах Бресті, Луцьку та Хелмі. До ревізійної комісії входить шість осіб (по дві від країни), до її компетенції належить контроль документації та використання фінансових засобів. Радою єврорегіону утворено такі робочі групи для реалізації проблемних завдань: – територіального планування, інфраструктури, комунальної сфери, транспорту та зв’язку; – охорони та покращення стану навколишнього середовища; – розширення інформації та створення баз даних; – співробітництва між організаціями та різними галузями господарства; – освіти, охорони здоров’я, культури, спорту та туризму; – контактів органів місцевого самоврядування з населенням; – безпеки, взаємодії правоохоронних органів та ліквідації загрозливих ситуацій. Фінансування діяльності окремих структур здійснюється кожною стороною окремо згідно встановлених критеріїв. Серед форм 80
співробітництва слід виділити: зустрічі вищого керівництва, представників ділових та бізнесових кіл, проведення «круглих столів», форумів, семінарів тощо [7, с. 125]. З червня 1996 р. єврорегіон є членом Асоціації європейських прикордонних регіонів. З 1998 р. єврорегіон має свого представника в органах управління Асоціації. Учасники об’єднання систематично беруть участь у роботі щорічних Конгресу та Генеральної асамблеї цієї організації, що допомагає при визначенні напрямків його діяльності та налагодженні стосунків з іншими єврорегіонами, які мають довготривалий досвід дієвого транс- і прикордонного співробітництва [73, с. 52]. Прикладом може стати спільний проект «Сприяння регіональному розвитку», наслідками якого стало налагодження зв’язків з іншими організаціями та структурами, задіяними в транскордонному співробітництві; підготовка кадрів для сфери транскордонного співробітництва; встановлення ефективної взаємодії з іншими єврорегіонами; організація стажування представників єврорегіону за кордоном; випуск практичного довідника з проблем транскордонного співробітництва [29]. Пріоритети стратегії розвитку єврорегіону «Буг» включають розбудову кордонів і облаштування кордонної та прикордонної інфраструктури; реконструкцію існуючих та будівництво нових автомобільних магістралей; спорудження супутніх об’єктів транспортної інфраструктури; реалізацію природоохоронних заходів на прикордонних територіях; проведення соціально орієнтованої діяльності, спрямованої на забезпечення прав та інтересів найбільш вразливих верств населення (одиноких людей похилого віку, інвалідів та осіб з неблагополучних сімей); створення бази даних з метою розповсюдження різнопланової інформації про регіон; формування сприятливого бізнес-середовища через розширення мережі спеціалізованих інституцій [27]. Але основною метою співпраці у рамках єврорегіону є взаємовигідна торговельно-економічна співпраця. У цьому напрямку спостерігаються позитивні зрушення, що полягають у стабільних та прогресивних ділових відносинах зі сторонами-учасниками єврорегіону. За час існування були реалізовані десятки економічних проектів. Важливою подією стало створення в рамках єврорегіону Депозитно-кредитного банку. Окрім торговельно-економічного співробітництва передбачена реалізація ряду проектів щодо розбудови кордонів, модернізації транспортної мережі, спорудження мостів, запобіганню подальшого забруднення річки Західний Буг, створення міждержавного біосферного резервату та міжнародного ландшафтного парку. Крім цього, налагоджено постійний обмін творчими колективами, проходять численні музичні конкурси, створено Українськопольський Форум молоді ім. В.Липинського, між молодіжними організаціями проводяться спільні семінари, навчання, школи демократії та молодіжні табори. Щодо місцевого управління, то регулярно здійснюється обмін делегаціями працівників державних установ Волині 81
та Люблінщини, метою яких є вивчення та запозичення досвіду польських колег з питань організації самоуправління, роботи з кадрами, формування і розвитку фінансових систем. Важливим напрямком є створення інформаційної бази, випуск журналів, співпраця друкованих та електронних засобів масової інформації, радіо, телебачення [73, с. 52]. За соціологічними опитуваннями 47,2% громадян оцінили функціонування єврорегіонів «Карпатський» та «Буг» як «те, чого не видно» і 30,5% як «те, що з’являється рідко». Разом з тим, з розвитком вказаних єврорегіонів 60,5% опитаних пов’язує покращення співробітництва у галузі туризму, 57,2% у галузі культури, 48% у галузі охорони навколишнього середовища. Внесок єврорегіонів у розвиток економіки українського прикордоння є значно меншим. Поліпшення господарської ситуації пов’язують з функціонування єврорегіонів 20,1%, покращення власного фінансового становища – 11,8% [72]. На кордоні з Румунією було створено ще два єврорегіони – «Нижній Дунай» та «Верхній Прут». Їх утворення було ініційовано згори центральними органами влади як двосторонніх українсько-румунських єврорегіонів. Згодом було вирішено перетворити їх на тристоронні за участю адміністративно-територіальних одиниць Республіки Молдова. Єврорегіон «Нижній Дунай» був заснований 14 серпня 1998 р. в м. Галац (Румунія) на зустрічі керівників прикордонних регіонів України (Одеська область), Республіки Молдова (райони Вулканешти, Кагул, Кантемир) і Румунії (повіти Бреїла, Галац, Тульча). Він охоплює територію площею 53,32 тис. кв. км. з населенням понад 4 млн осіб. Для вирішення спільних завдань передбачено проведення співпраці в таких сферах: координація програм захисту навколишнього середовища басейнів Нижнього Дунаю, Прута, Сірета і Дністра, дельти Дунаю, придунайських озер і плавнів; сприяння створенню спільних комерційних підприємств і банків зі спільним капіталом; сприяння створенню вільних економічних зон; узгодження тарифів у галузі транзитних перевезень вантажів; розвиток інфраструктури туризму і рекреації; узгодження програм спільних дій у випадку пожеж, повенів та інших природних катаклізмів. Організаційна структура єврорегіону має такий вигляд: Рада; Голова єврорегіону; Віце-голови єврорегіону; комісії з окремих сфер діяльності; координаційний центр. Рада єврорегіону є керівним органом. До її складу входять по три представники від регіональних властей кожної із сторін. Засідання Ради проводяться у разі необхідності, але не менше двох разів на рік у країні, представник якої є головою. В роботі засідань можуть брати участь у якості запрошених представники урядів, неурядових національних або міжнародних організацій, експерти з різних галузей знань. За ініціативою голови Ради або однієї із сторін можуть бути скликані позачергові засідання. Голова Ради обирається на першому засіданні Ради терміном 82
на два роки, з числа представників сторін за принципом ротації. Рада на першому засіданні обирає з числа своїх членів двох віце-голів, які є представниками двох інших сторін. Комісії з окремих сфер діяльності формуються на підставі рішень Ради із встановленням поіменного складу і конкретних функцій кожної. В рамках комісій розробляються проекти, програми, готується інформація та документи з визначених Радою сфер співробітництва. Відповідно до Статуту діють такі комісії: з регіонального розвитку; з економіки, торгівлі та туризму; з гармонізації нормативних документів, які відносяться до місцевої компетенції; з транспорту та комунікацій; з демографії; з навколишнього середовища; з освіти, науки, досліджень, культури, охорони здоров’я і спорту; з фінансового аудиту; з ліквідації наслідків стихійних лих та боротьби з організованою злочинністю. Координаційний центр є адміністративним органом, посадові особи якого призначаються Радою терміном на два роки. До його складу входять: керівник центру та два координатори, які забезпечують діяльність голови єврорегіону; по одному координатору, що забезпечують діяльність віце-голів єврорегіону. Діяльність центру організована на підставі Регламенту, затвердженого Радою та фінансується за рахунок членських внесків кожної із сторін. Координаційний центр, зокрема, скликає засідання Ради; готує аналітичні матеріали, надані комісіями та перекладає їх на мови сторін; співпрацює із міжнародними організаціями за відповідними проектами; координує діяльність прикордонного співробітництва тощо [59, с. 155 – 156]. В останні роки мають місце зміни, які стосуються питань удосконалення організаційної структури і правової бази діяльності єврорегіону «Нижній Дунай», зокрема, вони торкаються розгляду та затвердження нового статуту єврорегіону, кількість робочих комісій з 2007 р. збільшилась з семи до дев’яти (по три комісії від кожної із сторін), ведуться переговори щодо створення нового постійно діючого Секретаріату до функцій якого увійдуть організаційні питання, що супроводжують діяльність єврорегіону «Нижній Дунай». У становленні та розвитку єврорегіону виділяють етап, на якому встановлювались контакти між місцевими органами влади, визначались перспективи та умови співробітництва (від юридичного оформлення взаємовідносин між учасниками єврорегіону до формування в його рамках організаційної структури), етап визначення кола загальних проблем, пошук точок дотику інтересів учасників, напрямів співробітництва між ними [65, с. 70 – 71]. Але й нині сторони повністю не визначились щодо пріоритетів співробітництва. Як вважає І. Студенніков, сторонам необхідно найближчим часом розробити стратегію розвитку співробітництва у рамках єврорегіону «Нижній Дунай». Її відсутність, зокрема, є однією з причин низького рівня участі Одеської області в діяльності об’єднання. 83
Також до негативних чинників, які стримують подальший розвиток співпраці членів єврорегіону відносять: невизначеність пріоритетних сфер взаємодії, однаково актуальних для всіх регіонів; відсутність на державному та регіональному рівнях відповідної інституційної бази, яка б забезпечувала розв’язання питань регіонального розвитку і створювала фундамент для розвитку транскордонного співробітництва, як наприклад, у Румунії, де цим займаються агентства регіонального розвитку; низький рівень інформаційного забезпечення участі області в розвитку співробітництва в рамках єврорегіону, що породжує недостатню поінформованість керівників промислового, підприємницького, громадського секторів [61, с. 67]. Крім цього, важливим є визначення пріоритетності площини функціонування єврорегіону – політичної чи регіональної. Якщо це політичний рівень, то нинішній рівень співпраці цілком достатній (культурно-освітня діяльність, виставкові заходи, робота комісій у різних сферах) і відповідає меті, вказаній у Протоколі про трьохстороннє співробітництво між урядом України, Республіки Молдова та Румунії (липень 1997 р.). Але, якщо буде обраний шлях регіонального розвитку, то необхідна розробка комплексного підходу до планування розвитку територій, ідентифікації спільних проблем і пошуку механізмів їх вирішення [61, с. 67]. Не дивлячись на це, у рамках єврорегіону реалізується ряд проектів, у тому числі за участю представників міжнародних організацій, зокрема, проекти щодо облаштування пунктів перетину кордону, створення спільних телевізійних та радіотрансляційних програм, інформаційнотелекомунікаційних систем, у демографічній та підприємницькогосподарській галузях, випуск наукових та періодичних інформаційнопросвітницьких видань, обмін досвідом ЄС у сфері транскордонного співробітництва, проведення ярмарків, організація спільних бізнес-форумів [33, с. 144]. Крім цього, отримана фінансова допомога від європейської спільноти за проектом ТАСІS у сумі понад 2 млн екю на відновлення, захист та стійке покращення екологічного стану озер Нижнього Дунаю, а також фінансові кошти по програмах по 200 тис. екю на розвиток малого та середнього бізнесу, пошук шляхів очищення джерел питної води та ін. Розвиток транскордонного співробітництва у єврорегіоні вважається найбільш динамічним серед інших єврорегіонів за участю України, що було підтверджено у 2002 р. нагородою Асоціації європейських прикордонних регіонів [64, с. 309]. У 2000 р. було створено єврорегіон «Верхній Прут». Текст Угоди про його створення на рівні урядів України, Республіки Молдова та Румунії був остаточно узгоджений 10 січня 2000 р. в м. Глибока. Від України до складу єврорегіону ввійшла Чернівецька область, від Республіки Молдова – Бельцький та Єдинецький повіти, від Румунії – Ботошанський та Сучавський повіти. У 2003 р. до єврорегіону приєднались Івано84
Франківська область України та шість новоутворених повітів Молдови. Нині він займає площу 28,92 тис. кв. км з населенням 2,92 млн осіб. Статут єврорегіону передбачає, крім можливості членства, також і нову категорію – партнера (адміністративно-територіальна одиниця країни ЄС або іншої країни, що має угоду про партнерство або протоколи про співробітництво чи побратимство з подібними адміністративнотериторіальними одиницями зі складу єврорегіону «Верхній Прут») [58, с. 135]. Радою єврорегіону «Верхній Прут» 30 листопада 2000 р. прийнято статут та основні рішення щодо партнерів єврорегіону з боку ЄС та інших країн з визначенням спільних пріоритетів та механізмів їх реалізації. В грудні 2000 р. Радою єврорегіону було направлено пропозиції до австрійської землі Карінтія, баварського округу Швабія (Німеччина) та французького департаменту Майенн щодо офіційного партнерства. У січні 2001 р. земельним урядом Карінтії прийнято офіційне рішення про встановлення партнерства з єврорегіоном «Верхній Прут». Керівництво округу Швабія також зацікавилось пропозиціями з боку єврорегіону. Відповідно до доручень уряду Чернівецькою областю розробляється ряд проектів по співробітництву з нинішніми та новими партнерами. Метою створення єврорегіону є розширення існуючих субрегіональних зв’язків та сприяння подальшому розвитку транскордонного співробітництва адміністративно-територіальних одиниць у сферах економіки, науки та освіти, культури, спорту, а також побудова і впровадження нових механізмів міждержавного співробітництва та безпечний і сталий розвиток регіону, законодавчоправова адаптація до умов ЄС [7, с. 126]. Особливістю єврорегіону є входження до його складу екоєврорегіону. Відповідно до Угоди про створення єврорегіону «Верхній Прут» він являє собою форму співробітництва в рамках єврорегіону між органами державного і місцевого управління, спеціалізованими організаціями у сфері охорони довкілля, екологічної безпеки, моніторингу, цивільного захисту населення, санітарно-епідеміологічного нагляду, а також між суб’єктами господарської діяльності сусідніх країн, з метою покращення техногенно-екологічної безпеки у басейнах річок та на певних територіях з метою забезпечення сталого соціально-економічного розвитку цих територій. Спрямованість діяльності екоєврорегіону, в першу чергу, пов’язана з розробкою та втіленням проектів екологічно безпечного розвитку прикордонних територій Чернівецької області України, а також прикордонних територій Румунії та Молдови, які базуються на спільних напрацюваннях в галузі охорони навколишнього природного середовища. Це включає в себе: – реалізацію спільних проектів екологічно безпечного економічного та соціального розвитку прикордонних територій; – забезпечення спільності і сумісності національних та локальних систем моніторингу, прогнозування, підтримки управлінських рішень, 85
контролю у сферах охорони навколишнього природного середовища та здоров’я населення, запобігання техногенним аваріям і катастрофам; – спільне відпрацювання механізмів введення в дію міжнародних, європейських і національних стандартів управління станом довкілля, мінімізації утворення відходів, безпеки у надзвичайних ситуаціях. Керівними та робочими органами єврорегіону є: Рада; виконавчий голова Ради; Секретаріат Ради; робочі Комісії. Рада складається з керівних осіб органів влади адміністративнотериторіальних одиниць-членів єврорегіону. Чергові засідання Ради відбуваються раз у півріччя. У засіданнях Ради, окрім керівних осіб, також мають право брати участь, як спостерігачі, постійні представники та радники від адміністративно-територіальних одиниць країн ЄС, що виступають постійними партнерами у рамках програм та проектів єврорегіону, а також представники урядів держав, до яких належать члени єврорегіону. Виконавчий голова Ради обирається членами Ради терміном на один рік з урахуванням принципу ротації держав. До його повноважень відноситься забезпечення виконання рішень Ради, підготовка та надання Раді щорічного звіту про діяльність єврорегіону, організація засідань Ради, підтримка зв’язків з робочими комісіями, спрямування роботи Секретаріату тощо. Секретаріат Ради створюється виконавчим головою і формується з числа спеціалістів власного апарату керованої ним адміністративнотериторіальної одиниці. Функції та відповідальність Секретаріату визначаються Статутом єврорегіону. Ним же та відповідним Положенням визначають види, функції та відповідальність робочих комісій, які утворюються Радою єврорегіону [68]. Кожен з цих органів має відносно оперативну автономію. Ця багатоповерхова структура дає більш високий рівень інституціоналізації транскордонного співробітництва і являє, на думку С. Гакмана, своєрідний гарант сталості цього співробітництва навіть за умови охолодження взаємин на одному з структурних поверхів єврорегіону [9, с. 98]. Єврорегіон «Верхній Прут» є одним з найменших і разом з тим, одним з найцікавіших через постійне експериментування у різних напрямах діяльності. Однак, йому бракує іноді послідовності у вирішенні задекларованих цілей, і він є занадто забюрократизованим, як і єврорегіон «Нижній Дунай». До діяльності цих єврорегіонів практично не долучається громадськість [58, с. 136]. Крім цього, їх особливістю є те, що на відміну від Західної Європи, де т ранскордонне співробітництво покликане, головним чином, стимулювати економічне зростання і життєвий рівень громад, розташованих у периферійній зоні держави, у випадку з єврорегіонами «Нижній Дунай» та «Верхній Прут» мова йде не стільки про співпрацю економічного характеру, скільки про захист і збереження етнічної, культурної, історичної та мовної 86
самобутності румунської меншини в Україні та української в Румунії. Головними перешкодами для співробітництва в рамках єврорегіонів між Україною та Румунією називають відсутність: – механізмів взаємодії урядових та парламентських структур стосовно розгляду та узгодження на рівні держав питань транскордонного співробітництва членів єврорегіонів та їх європейських партнерів; – чіткої нормативно-правової бази для здійснення загального фінансування транскордонних проектів та забезпечення відповідних гарантій; – істотних змін в економічному співробітництві, які б збільшували надходження в державні та місцеві бюджети [9, с. 136, 138 – 139; 56, с. 79]. Окрім названих єврорегіонів нині йде опрацювання питань щодо розробки проекту єврорегіону «Сян», до складу якого будуть входити Львівська область України та Підкарпатське воєводство Республіки Польща, а також єврорегіону «Земплін», учасниками якого мають стати Закарпатська область України та Кошицький край Словаччини. Підсумовуючи, слід зазначити, що здобутками єврорегіонів є розвиток у певних галузях регіональної економічної співпраці; збільшення переліку та спрямування транскордонних ініціатив місцевих органів влади; розширення мережі прикордонних переходів (мостів, доріг); захист довкілля; співпраця в освітньо-культурній сфері. Також слід зазначити, що єврорегіони є найрезультативнішими прикладами інституціоналізації транскордонного співробітництва на регіональному рівні. Це стосується, в першу чергу, створення та діяльності відповідних галузевих робочих груп. Єврорегіони «Карпати», «Буг» та «Нижній Дунай» є членами Асоціації європейських прикордонних регіонів. Карпатський єврорегіон співпрацює з Європарламентом, Єврокомісією, Радою Європи. Однак, зважаючи на те, що можливості єврорегіонів є набагато більшими, можна зробити висновок, що сьогодні рівень функціонування такої форми співпраці за участю України є недостатнім. Основними причинами, які гальмують розвиток та використання можливостей єврорегіонів в Україні відносять: – недооцінка з боку органів центральної влади транскордонного співробітництва як інструменту регіонального розвитку і покращення якості життя населення прикордонних регіонів; – домінування формального, політико-декларативного підходу до транскордонного співробітництва; – відсутність чіткої координації дій на рівнях центр-регіон, регіонрегіон суміжних держав, а також у розробці програм регіонального розвитку по різні боки кордону; – слабкість інституційної бази регіонального розвитку; – відсутність чітко визначених та науково розроблених головних напрямів, форм та видів співробітництва для реалізації спільних програм та проектів; 87
– недо сконал ість норматив но-пр авового за без печ ен ня повноваженнями місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, а також недостатня врегульованість меж самостійності у вирішенні спільних з регіонами інших держав завдань регіонального та місцевого розвитку; – низький рівень соціально-економічного розвитку учасників транскордонного співробітництва, нерозвинена транспортна та комунікаційна інфраструктура; – нестача досвіду налагодження транскордонної співпраці у представників влади різного рівня, підприємницьких структур, громадських організацій; – відсутність у органів державної виконавчої влади та місцевого самоврядування навичок планування розвитку прикордонних територій; – відсутність системного підходу до організації транскордонного співробітництва; – відсутність кваліфікованих кадрів, які володіють основами знань щодо підготовки проектної документації та здатних співпрацювати з фахівцями країн-членів ЄС; – відсутність потужної економічної основи транскордонного співробітництва, недостатній рівень фінансової підтримки транскордонних проектів з боку уряду та місцевих органів влади; – низький ступінь залучення до транскордонної співпраці мешканців територіальних громад, підприємців, громадських організацій; – низький рівень інформаційного забезпечення щодо діяльності єврорегіонів тощо. Подолання проблем діяльності єврорегіонів, на думку Н. Мікули, повинно бути пов’язане, в першу чергу, із внесенням змін до Законів України «Про місцеве самоврядування в Україні», «Про місцеві державні адміністрації», підписання міжнародних угод із сусідніми державами на державному та регіональному рівнях. По-друге, повинна бути проведена значна організаційна робота, що включає створення відокремлених структур у центральних та регіональних органах влади, які мають відношення до транскордонного співробітництва, необхідно активізувати створення регіональних консалтингових організацій, інформаційних центрів, навчальних структур для підготовки спеціалістів з питань транскордонного співробітництва [34, с. 62]. До інших видів транскордонного співробітництва слід віднести укладення країнами-сусідами договорів та угод міждержавного рівня, а також угод на регіональному рівні щодо співробітництва між органами виконавчої влади та місцевого самоврядування з адміністративнотериторіальними одиницями країн, що входять до складу єврорегіонів. Так, по єврорегіону «Буг» транскордонне співробітництво регулюється 22 угодами, «Нижній Дунай» – 4, по Карпатському єврорегіону – 34, Верхній Прут – 15 [11]. На думку М. Лендьел, період після створення 88
першого єврорегіону за участю України продемонстрував, що транскордонні контакти поза межами єврорегіону виявились більш результативними. Прикладом може бути укладена угода між Закарпатською областю України та Саболч-Сатмарською областю Угорщини [24, с. 45]. Пріоритетними напрямами укладання угод між суб’єктами транскордонного співробітництва, зокрема, є: нові економічні та екологічні стратегії розвитку місцевих громад; програми органічного та сталого розвитку сільського господарства, що підвищують конкурентну спроможність місцевого аграрного сектору; підвищення розвитку лісового господарства, заповідних зон та національних парків; розвиток місцевих традиційних промислів; розвиток місцевих ярмарок та виставок; розвиток туризму та збереження історико-культурної спадщини; створення та підтримка «прозорих» кордонів; лібералізація візового та міграційного режиму; інвестування в європейські транспортні коридори; залучення інвестицій для створення сприятливого середовища для бізнесу та туризму; введення експериментальних механізмів тимчасового працевлаштування на засадах соціальних гарантій та захисту осіб найманої праці. На підставі укладених транскордонних угод створюються нові дієві інструменти подальшого розвитку регіонального співробітництва України та країн-членів ЄС, зокрема, двосторонні Міжурядові органи з питань міжрегіонального та транскордонного співробітництва. Наприклад, з травня 2004 р. функціонує українсько-словацька Міжурядова комісія з питань транскордонного співробітництва, з квітня 2006 р. почала роботу українсько-угорська Міжурядова комісія з питань транскордонного та прикордонного співробітництва, на підставі Угоди про міжрегіональне співробітництво між Урядом України та Урядом Республіки Польща від 24 травня 1993 р. створено Міжурядову Координаційну Раду з питань міжрегіональної співпраці. Ще однією формою транскордонного співробітництва України та ЄС є діяльність програм сусідства та введення програми прикордонного співробітництва в рамках Європейського інструменту сусідства та партнерства (ЄІСП). Після останніх розширень ЄС хоче мати в своєму оточенні стабільних партнерів, сусідство з якими нічим не загрожуватиме європейській спільноті. Тому ЄС обрав підтримку своїх сусідів у їх зусиллях щодо підняття рівня заможності та запровадження стабільної демократії. Альтернативою членству в ЄС стала запропонована Єврокомісією політика сусідства. Зважаючи на те, що Україна є безпосереднім сусідом ЄС, вона підпадає під Європейську політику сусідства (ЄПС). ЄПС стало новою політикою ЄС щодо забезпечення на півдні та сході нових кордонів ЄС стабільності та добробуту шляхом налагодження довготривалих відносин з сусідніми країнами. Вона 89
спрямована на те, щоб надати можливість країнам-сусідам ЄС брати участь у різних видах діяльності ЄС шляхом тісної політичної, економічної, культурної співпраці та взаємодії в галузі безпеки. Вперше концепція ЄПС була викладена у зверненні Єврокомісії «Ширша Європа» у березні 2003 р. Вона засвідчила, що формування відносин з сусідами – один з пріоритетів зовнішньої політики розширеного ЄС. ЄПС не торкається питання потенційного членства. Вона пропонує сусіднім країнам привілейовані відносини, які будуватимуться на взаємному визнанні спільних цінностей, головним чином у сфері верховенства права; справедливого управління; дотримання прав людини, зокрема, прав меншин; принципів ринкової економіки та безперервного розвитку. Глибина цих відносин залежатиме від того, наскільки ефективно втілюватимуться спільні цінності. Правові засади ефективної реалізації політики сусідства передбачають дію Стратегії європейської політики сусідства, яка містить ряд галузей, в яких ЄС хоче співпрацювати спільно з партнерами з близького зарубіжжя. Крім цього, з кожною державою повинен бути укладений План дій, який являє собою документ, укладений якнайменше на три роки із зазначенням комплексу пріоритетів, реалізація яких наблизить цю країну-сусіда до ЄС. Впровадження програм розбудови відносин ЄС з країнами-сусідами (програми сусідства) передбачає два етапи. Початковий етап тривав з 2004 до 2006 рр. і передбачав на підставі вже існуючої правової бази здійснення прагматичного та динамічного пошуку можливостей удосконалення поточних процедур, підвищення ефективності та гласності співпраці між прикордонними регіонами. На цьому етапі з 12 програм сусідства Україна брала участь у 4-х: – програма сусідства «Польща-Білорусь-Україна» (в Україні поширювалась на Волинську, Закарпатську, Львівську області); – програма сусідства «Угорщина-Словаччина-Україна» (в Україні поширювалась на Закарпатську область); – програма сусідства «Румунія – Україна» (в Україні поширювалась на Закарпатську, Івано-Франківську, Одеську, Чернівецьку області); – транснаціональна програма КАДСЕС (в Україні поширювалась на Волинську, Закарпатську, Івано-Франківську, Одеську, Чернівецьку, Тернопільську області) [53]. На першому перехідному етапі вирішувались спільні для прикордонних регіонів завдання: стимулювання стабільного економічного та соціального розвитку в прикордонних регіонах, співпраця у розв’язанні спільних проблем, що існують у таких сферах як охорона навколишнього середовища, охорона здоров’я, захист від організованої злочинності та боротьба з нею, забезпечення ефективного та надійного прикордонного контролю, підтримка заходів на рівні місцевих громад. 90
Другий етап, який почався з 2007 р., характеризується новим бюджетним циклом ЄС і розрахований на період до 2013 р. З 2007 р. на заміну програмам фінансування MEDA та TACIS впроваджується нова фінансова підтримка ЄІСП. Його дія поширюється на всі країни-партнери в рамках ЄПС, тобто на всі країни-сусіди ЄС. Головною метою такої зміни та запровадження нової системи фінансування є спрощення існуючих процедур надання міжнародної технічної допомоги та підвищення її загальної ефективності. Значну частину фінансової допомоги, передбаченої Європейським інструментом сусідства та партнерства, планується спрямувати на потреби транскордонного співробітництва (4,6 % від загальної суми бюджету ЄІСП). Нові відносини сусідства між Україною та ЄС призводять до нових перспектив у сфері транскордонного співробітництва. З метою покращення нормативного, організаційного, фінансового та інформаційного забезпечення транскордонної співпраці територіальних громад та регіональних органів влади України та ЄС фахівцями розроблено такі пропозиції: – подати спільні з територіями-учасницями єврорегіонів заявки на фінансування проектів на 2006-2010 рр. Пріоритетними сферами повинні бути облаштування прикордонної інфраструктури та залучення інвестицій; – узагальнити досвід діяльності єврорегіонів Західної та Центральної Європи, східноєвропейських країн та країн Балтії як одного з етапів мегарегіональної інтеграції; – створити у Міністерстві економіки України разом з облдержадміністраціями робочі групи для аналізу діяльності єврорегіонів, які б формулювали висновки та рекомендації посилення їхньої ролі, координували їх роботу і проводили моніторинг з визначення пріоритетів діяльності та солідарної відповідальності з реалізації визначених завдань; – реалізувати програму підвищення кваліфікації державних службовців прикордонних регіонів на різних рівнях з питань підготовки проектів співпраці в межах єврорегіонів з використанням потенціалу Національної академії державного управління при Президентові України та інших вищих навчальних закладів [37]; – покращити інформаційне забезпечення жителів відповідних територіальних громад про стан прикордонного співробітництва, створити веб-сторінки усіх єврорегіонів; – утворити Міністерство регіональної політики та створити під його егідою Раду міжнародного регіонального співробітництва [21, с. 27]. На думку С. Мітряєвої також необхідно вжити заходи щодо активізації діяльності регіональних структур та органів влади і внесення в порядок денний найважливіших питань міжрегіональної та транскордонної співпраці; знаходження важелів впливу на уряди країнчленів ЄС щодо підняття важливих питань транскордонної співпраці 91
на рівні ЄС; активізації на рівні регіонів роботу щодо участі у різних спільних транскордонних проектах [36]. Щодо останнього треба зазначити, що така активізація почалась. З грудня 2005 р. надійшла рекордна кількість пропозицій від місцевих громад та недержавних організацій, які змагаються за фонди ЄС, передбачені для розвитку прикордонних територій у Карпатському єврорегіоні. Загалом на розвиток українсько-польської частини Карпатського єврорегіону виділено майже 2 млн євро [48]. З метою своєчасного інформування сторін про реалізацію великих інвестиційних проектів та взаємоузгодження планів розвитку сусідніх територій, В. Цеханович пропонує розробити так звані проблемні каталоги регіонів, які використовуються в Європі. Для цього необхідно створити робочі комісії регіонів за участю представників науководослідних організацій, зацікавлених міністерств та відомств, місцевих органів влади [74, с. 75]. Серед проблем правового характеру, як вважає Б. Дубовик, існує нагальна потреба перерозподілу обсягів повноважень між центральною та регіональною владою і передачі в регіони права самостійно вирішувати питання прикордонного співробітництва [13]. Такої ж думки дотримується й Г. Дініс, який, крім цього, пропонує в рамках єврорегіонів діяти на підставі укладених контрактів між юридичними особами. Цьому може допомогти те, що комітет радників із питань транскордонного співробітництва Центральної та Східної Європи розробив для цих цілей дев’ять моделей угод, які рекомендує єврорегiонам як зразок. Також, на його думку, в Україні необхідно провести адміністративно-територіальну реформу і привести регіони у відповідність до їх географічних, економічних, етнічних, культурних та історичних кордонів [46]. Транскордонне співробітництво розглядається сьогодні як інструмент регіонального розвитку, а також чинник євроінтеграційних прагнень України. Тому метою його подальшого розвитку є вирівнювання регіональних диспропорцій, виведення з кризи депресивних прикордонних територій, що дозволить їм гідно розвиватись та покращити якість життя мешканців прикордоння. Крім цього, розширення та поглиблення прикордонних зв’язків між регіонами України та держав-членів ЄС сприятиме прискоренню інтеграційних процесів в Україні. Як свідчить європейський досвід, ефективний ст ан транскордонного співробітництва залежить від досконалості правових, організаційних та інституційних засад, створених державою. Це значить, що до пріоритетних напрямів його розвитку в Україні слід віднести прийняття нових нормативно-правових актів та внесення змін до чинних, забезпечення належного фінансування транскордонної взаємодії, підготовку висококваліфікованих фахівців з цих питань та формування органів управління транскордонним співробітництвом. 92
3.2. Розвиток міжрегіонального співробітництва України та країн ЄС Обрання Україною курсу на поглиблення євроінтеграційних процесів тягне за собою необхідність активізації співпраці між нашими регіонами та регіонами країн-членів ЄС. Співробітництво України та ЄС як пріоритетний напрямок на сьогодні, можна розширити за рахунок залучення до співпраці нових регіонів країн-членів ЄС, з якими Україна має тісні давні зв’язки, наприклад, Польщі, Румунії, Словаччини, Угорщини, Болгарії. Також важливим є налагодження зв’язків з тими країнами, регіональних угод з якими або взагалі немає, або їх існує лише невелика кількість. Ще один напрямок – це розширення сфер, в яких може розгортатись співробітництво, зокрема там, де Україна має вагомі досягнення [75, с. 163]. Однією з головних проблем низького рівня розвитку міжрегіонального співробітництва України та ЄС є недосконалість чинного українського законодавства з цих питань. Це виражається, в першу чергу, у відсутності правового забезпечення такої співпраці, а також відповідного механізму реалізації. Поза увагою законодавця залишились питання взаємодії окремих регіонів України та ЄС, які не мають спільних кордонів. Для визначення поняття «міжрегіональне співробітництво», слід звернутись до Протоколу № 2 Європейської Рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями. У ст. 1 цього документу встановлено, що «міжтериторіальне співробітництво» означає будь-яку спільну діяльність, спрямовану на започаткування відносин між територіальними общинами або властями двох або більше Договірних Сторін, крім відносин транскордонного співробітництва між сусідніми властями, включаючи укладання угод про співробітництво з територіальними общинами або властями інших держав [55, с. 49]. На думку І. Студеннікова таке визначення міжтериторіального співробітництві слід розглядати як додаток до поняття «міжрегіональне співробітництво» [63]. Як вважає О. Вишняков, норми вказаного Протоколу щодо міжтериторіального співробітництва не можна застосовувати самостійно, бо основним документом все ж є Конвенція. Тому необхідно визначити єдиний термін для цих схожих в юридичному аспекті понять, або використовувати подвійний термін як єдиний [5, с. 33]. Варта уваги й думка про те, що поняття міжрегіонального співробітництва є найбільш широким серед понять, які входять до регіонального співробітництва, оскільки воно передбачає «будь-які зв’язки, встановлені між регіонами, що належать до різних держав і включає в себе транскордонне співробітництво, відмінність якого полягає лише в необхідності наявності кордону між співпрацюючими територіями» [4, с. 62]. 93
Правова невизначеність поняття «міжрегіональне співробітництво» спричиняє неоднозначне тлумачення його змісту. Як правило, його розглядають як досить широке, включаючи до нього також прикордонне та транскордонне співробітництво. Зважаючи на це, міжрегіональне співробітництво представляє собою партнерські зв’язки, встановлені між окремими регіонами різних держав, у тому числі тих, які є сусідами. Але різниця між прикордонним, транскордонним та міжрегіональним співробітництвом полягає не тільки в наявності у країн-партнерів суміжних кордонів, а має також відмінності щодо мети створення, функцій, суб’єктного складу, постановки та реалізації завдань. Тому поняття міжрегіонального (міжтериторіального) співробітництва будемо використовувати у тих випадках, коли йде мова про співпрацю регіонів, що не є безпосередніми сусідами, але вони мають спільні інтереси на двосторонньому рівні. Це відповідає визначенням, закріпленим у міжнародних нормативних актах, ратифікованих Україною, зокрема, Європейській рамковій конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями щодо поняття транскордонного співробітництва та Протоколі № 2 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво щодо визначення міжтериторіального співробітництва. Правовою основою розвитку міжрегіонального співробітництва, окрім ратифікації міжнародно-правових актів, є створення вітчизняної нормативної бази з питань розвитку регіонів України. Базовим нормативним документом став Указ Президента України від 25 травня 2001 р. № 341/2001, яким було затверджено Концепцію державної регіональної політики. Розділ 4 Концепції передбачає, зокрема, що на другому етапі її реалізації (з 2003 р.) поставлено завдання розвитку на основі вдосконаленої нормативно-правової бази транскордонного та міжрегіонального економічного співробітництва, а також формування економічних умов та відповідної нормативно-правової бази для участі України у заходах з реалізації регіональної політики в рамках Європейського Союзу. Крім цього, Концепція державної регіональної політики в Україні передбачає, що для поліпшення державного регулювання у сфері реалізації державної регіональної політики необхідно, зокрема: – удосконалення державного стратегічного регіонального планування, яке б дозволяло точніше та більш обґрунтовано визначати основні довгострокові та поточні пріоритети регіонального розвитку на загальнодержавному, регіональному та місцевому рівнях, враховувати їх під час розроблення відповідних розділів проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України, регіональних та місцевих програм і планів; – стимулювання розвитку транскордонних та міжрегіональних економічних зв’язків на основі виробничої кооперації та інтеграції, 94
створення відповідних промислово-фінансових груп, інших сучасних форм господарювання; розробка пропозицій щодо законодавчого розширення можливостей місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування для розвитку транскордонного та міжрегіонального економічного співробітництва та щодо впорядкування такого співробітництва [20, с. 66 – 67]. Відповідно до цього, з метою покращення державного стимулювання розвитку регіонів України, було прийнято Закон України «Про стимулювання розвитку регіонів» від 8 вересня 2005 р. № 2850-ІV, який набрав чинності з 1 січня 2006 р. Прийняття цього закону має велике значення, бо він став необхідною юридичною базою для розвитку депресивних регіонів України, а також вперше визначив основні терміни та їх дефініції. Наприклад, важливим є визначення регіонів в Україні (територія Автономної Республіки Крим, області, міста Київ та Севастополь). Також треба відзначити, що міжрегіональне співробітництво України та країн-членів ЄС базується на правових нормах Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. № 959-ХІІ. Цей Закон, беручи до уваги зобов’язання, взяті Україною в рамках міжнародних договорів України та інших угод та зважаючи на необхідність всебічного розвитку економічних відносин з іншими державами на взаємовигідній основі, закріпив правові засади регулювання всіх видів зовнішньоекономічної діяльності в Україні, включаючи зовнішню торгівлю, економічне, науково-технічне співробітництво, спеціалізацію та кооперацію в галузі виробництва, науки і техніки, економічні зв’язки в галузі будівництва, транспорту, експедиторських, страхових, розрахункових, кредитних та інших банківських операцій, надання різноманітних послуг. Суб’єкти міжрегіонального співробітництва відповідно до цього Закону мають право врегульовувати свої відносини шляхом здійснення зовнішньоекономічної діяльності, яка представляє собою діяльність суб’єктів господарської діяльності України та іноземних суб’єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами (ст. 1 Закону). Серед підзаконних нормативних актів слід виділити постанову Кабінету Міністрів України «Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року» від 21 липня 2006 р. № 1001, один з розділів якої присвячений розвитку міжрегіонального співробітництва. Складовою міжрегіональних відносин названо економічне, торговельне, науково-технічне, інформаційне та культурне співробітництво. Названі напрями співробітництва повинні бути спрямовані на розвиток та зміцнення одного пріоритетного – співробітництва регіонів у сфері економічної взаємодії. Таке розширення зовнішньоекономічної співпраці можливе за допомогою ряду заходів, зокрема: розширення виробничої кооперації 95
підприємств різних регіонів; розробки спільних інвестиційних проектів; регулярного обміну інформацією про потреби суб’єктів господарювання в інвестиціях; об’єднання зусиль, спрямованих на створення національної мережі міжнародних транспортних коридорів; проведення наукових досліджень і соціологічних опитувань із зазначеної проблематики, проведення конференцій, семінарів, зустрічей, круглих столів та інших організаційних заходів для прийняття узгоджених рішень. У постанові зауважено, що інтеграція України в європейські структури відповідно до пріоритетних напрямів співпраці між Україною та Європейським Союзом, схвалених Радою з питань співробітництва Україна – ЄС, та Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу потребує поступового залучення до інтеграційного процесу не лише центральних органів виконавчої влади, а й регіонів, органів місцевого самоврядування, територіальних громад [52]. Важливе значення для розвитку міжрегіонального співробітництва має широке коло міжнародних угод укладених між Україною та державами-членами ЄС. Серед них слід виділити передусім двосторонні договори про дружбу і співробітництво, зокрема, із Болгарією від 5 жовтня 1992 р., Грецькою Республікою від 11 листопада 1996 р., Іспанією від 8 жовтня 1996 р., Італійською Республікою від 3 травня 1995 р., Республікою Польща від 18 травня 1992 р., Португальською Республікою від 25 жовтня 2000 р., Румунією від 2 червня 1997 р.; Сполученим Королівством Великої Британії і Північної Ірландії від 10 лютого 1993 р., Угорською Республікою від 6 грудня 1991 р., Французькою Республікою від 16 червня 1992 р., Чеською Республікою від 26 квітня 1995 р. тощо. У процесі удосконалення співробітництва з регіонами ЄС доцільно використовувати і правові можливості, закладені для цього у двосторонніх міждержавних угодах про співробітництво в окремих галузях. Передусім мова йде про Угоду між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво від 24 травня 1993 р. та Угоду між Урядом України та Урядом Угорської Республіки про транскордонне співробітництво від 11 листопада 1997 р. Інші договори України з країнами ЄС можна поділити на такі групи: 1. Двосторонні угоди про сприяння та взаємний захист інвестицій, укладені з Австрією, Болгарією, Великою Британією, Грецією, Данією, Іспанією, Італією, Нідерландами, ФРН, Польщею, Португалією, Угорщиною, Францією, Хорватією, Чехією, Швецією. 2. Двосторонні угоди із співробітництва в сфері охорони прав інтелектуальної власності, укладені з Болгарією та Польщею. 3. Двосторонні угоди та протоколи із співробітництва в сфері державної служби та підвищення кваліфікації державних службовців, укладені із державними органами Латвії, Польщі, ФРН. Особлива важливість цих нормативних актів полягає в тому, що вони передбачають співпрацю у таких напрямках як взаємні консультації з 96
актуальних питань державного управління та державної служби; обмін досвідом щодо організації та функціонування державної служби в органах виконавчої влади різних рівнів; підготовка, перепідготовка та підвищення кваліфікації державних службовців органів виконавчої влади; обмін досвідом із законодавчого, фінансового та кадрового забезпечення державної служби, забезпечення престижу та соціального захисту державних службовців; функціонування систем державного управління та державної служби; організація та функціонування державної служби в центральних та місцевих державних органах; законодавче, фінансове та кадрове забезпечення державної служби тощо. 4. Двосторонні угоди про економічне та науково-технічне співробітництво, укладені на рівні держав або відповідних державних органів України із Австрією, Болгарією, Грецією, Данією, Іспанією, Італією, Нідерландами, Норвегією, Польщею, Румунією, Великою Британією, ФРН, Угорщиною, Францією, Чехією. 5. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі освіти, культури та науки між Україною та Болгарією, Італією, Ірландією, Польщею, Румунією, Великою Британією та Чехією. 6. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі культури і туризму, укладені із Болгарією, Грецією, Ірландією, Польщею, Угорщиною, Чехією, Швецією. 7. Двосторонні угоди про співробітництво у молодіжній політиці з Угорщиною та ФРН. 8. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі охорони здоров’я та медичної науки з Болгарією та Румунією. 9. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі сільського господарства з Нідерландами, Польщею,Угорщиною, ФРН, Чехією. 10. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі праці та соціальної політики з Бельгією, Болгарією, Іспанією, Польщею, Чехією. 11. Двосторонні угоди про допомогу та співробітництво в митних справах державних органів України з Австрією, Бельгією, Грецією, Італією, Нідерландами, Польщею, Румунією, Чехією та Угорщиною. 12. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі транспорту з Бельгією, Болгарією, Великою Британією, Данією, Італією, Польщею, Румунією, Угорщиною, ФРН та Францією. 13. Двосторонні угоди про співробітництво в галузі навколишнього середовища з Болгарією, Іспанією, Польщею, Угорщиною, ФРН [50, с. 27 – 37]. Двосторонні угоди, які укладаються між Україною та країнами ЄС, зосереджують увагу на окремих напрямках співробітництва відповідно зі сферою укладання договорів. Слід констатувати, що в них практично обходяться питання регіонального співробітництва, проблеми координації цієї діяльності. Виключенням є укладення Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво від 24 травня 1993 р. 97
Таким чином, правову основу міжрегіонального співробітництва складають різні за юридичною силою нормативно-правові акти, серед яких відсутній спеціальний Закон щодо врегулювання відносин міжрегіонального співробітництва областей України, які не є безпосередніми сусідами регіонів держав-членів ЄС. Необхідність прийняття Закону України «Про регіональне співробітництво» обумовлена відсутністю чіткого визначення поняття міжрегіонального співробітництва, його цілей, принципів та механізмів здійснення, компетенції та повноважень усіх суб’єктів та учасників взаємодії тощо. Практично основними суб’єктами міжрегіонального співробітництва з боку України є місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування. Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про структуру місцевих державних адміністрацій» від 11 травня 2005 р. № 328 в примірному переліку управлінь місцевих державних адміністрацій, на відміну від попередньої редакції, немає управління зовнішніх відносин, європейської інтеграції [51]. Тому такі структурні підрозділи можуть утворюватись головою адміністрації, виходячи з особливостей відповідної території та інших факторів. Аналіз структури обласних державних адміністрацій свідчить про те, що нині здійснення пріоритетного державного курсу на європейську інтеграцію, і, зокрема, міжрегіонального співробітництва реалізується такими структурними підрозділами: – головним управлінням з питань європейської інтеграції, зовнішньоекономічних зв’язків та туризму (Закарпатська облдержадміністрація); – головним управлінням з питань європейської інтеграції, зовнішніх зв’язків та інвестицій (Івано-Франківська облдержадміністрація); – головним управлінням економіки та/або його структурними підрозділами (Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Львівська, Сумська, Херсонська, Чернівецька, Чернігівська облдержадміністрації); – головним управлінням економіки та зовнішніх економічних зв’язків (Київська облдержадміністрація); – головним управлінням зовнішньоекономічної діяльності та європейської інтеграції (Одеська облдержадміністрація); – управлінням зовнішніх зносин, зовнішньоекономічної діяльності та інвестиційної політики (Тернопільська облдержадміністрація); – управлінням міжнародного співробітництва та європейської інтеграції (Волинська облдержадміністрація); – управлінням зовнішніх зносин та зовнішньоекономічної діяльності (Дніпропетровська, Запорізька, Луганська, Миколаївська, Полтавська, Хмельницька облдержадміністрації); – управлінням міжнародного співробітництва та європейської інтеграції (Вінницька, Рівненська облдержадміністрації); – управлінням зовнішніх зносин та європейської інтеграції (Черкаська облдержадміністрація); 98
– управлінням зовнішньоекономічних зв’язків та європейської інтеграції (Харківська облдержадміністрація). Як видно, більшість структурних підрозділів обласних державних адміністрацій мають зовнішньоекономічну спрямованість у своїй міжрегіональній діяльності. На думку А. Лавренчука, це значно звужує сферу практичної реалізації курсу держави до площини економічних відносин між окремими регіонами України та ЄС, мінімізує потенціал регіонів у реалізації євроінтеграційної політики держави, і на сьогодні є неприйнятним [23, с. 229]. Лише у восьми областях з двадцяти чотирьох управління мають у своїй назві слова «європейська інтеграція». На нашу думку, для удосконалення механізму державного управління процесами інтеграції в місцевих державних адміністраціях повинні бути створені структурні підрозділи з питань європейської інтеграції з функціями організації та управління міжрегіональною співпрацею. В регіонах України необхідно створення такої єдиної структури. Це допоможе посадовцям обмінюватись досвідом, проводити спільні заходи тощо. Крім цього, удосконалення регіонального механізму державного управління процесом інтеграції України до ЄС не виключає створення робочих груп та комісій з питань регіональної співпраці [76, с. 221]. З метою активізації процесів міжрегіонального співробітництва як механізму регіонального розвитку та європейської інтеграції можливе також створення у місцевих державних адміністраціях спеціальних дорадчих органів, наприклад, таких як створена у Дніпропетровській обласній державній адміністрації Координаційна рада з питань прискорення євроінтеграційних процесів. До неї увійшли: заступник голови адміністрації, начальники регіональних управлінь, міські голови найбільших міст, провідні науковці регіону, керівники Торгово-промислової палати, регіональної митниці. Метою діяльності таких управлінських структур може стати, серед іншого, формування постійно діючих форм і механізмів співпраці між суб’єктами міжрегіонального співробітництва відповідної області та регіонів країн-членів ЄС; сприяння зміцненню партнерських зв’язків шляхом укладання угод про співпрацю; налагодження конкретних форм співпраці шляхом використанням європейського досвіду; сприяння реалізації програм міжрегіонального співробітництва; розробка проектів залучення партнерів з країн-членів ЄС тощо. Варта уваги думка В. Баштанника щодо місця такої Координаційної ради у структурі обласної державної адміністрації на другому рівні після голови та заступників голови облдержадміністрації [3, с. 207]. Зважаючи на низьку активність регіонів у використанні можливостей міжрегіонального співробітництва, одним із напрямів посилення інституційної інфраструктури для розвитку міжрегіонального співробітництва України та ЄС є розвиток мережі Агенцій регіонального розвитку. Хронологія створення правового підґрунтя їх діяльності така. 99
У 1999 р. було прийнято постанову Кабінету Міністрів України «Про створення Координаційної ради з формування мережі регіональних агентств розвитку» від 30 липня 1999 р. № 1394, а також затверджено положення про неї. Але у серпні 2001 р. цей орган було скасовано. Створення регіональних агенцій розвитку передбачено Концепцією державної регіональної політики, затвердженою Указом Президента України від 25 травня 2001 р. № 341/2001, а також Заходами щодо реалізації Концепції державної регіональної політики, затвердженими розпорядженням Кабінету Міністрів України від 13 вересня 2001 р. № 437-р. Крім цього, Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції у серпні 2002 р. розроблені та надіслані до Верховної Ради України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних рад, обласних державних адміністрацій, Київської та Севастопольської міських рад і державних адміністрацій «Методичні рекомендації щодо створення та функціонування агентств регіонального розвитку», в яких визначено поняття, види, завдання Агенцій регіонального розвитку, форми їх взаємодії з органами влади, джерела залучення фінансових ресурсів для їх діяльності. У методичних рекомендаціях зроблено наголос щодо тісної співпраці з центральними та місцевими органами виконавчої влади та місцевого самоврядування. За відсутності законодавчої регламентації діяльності Агенцій регіонального розвитку в Україні, в теперішній час вони діють у різних організаційно-правових формах, найбільш поширеною є форма громадських організацій або благодійницьких фондів як неприбуткових установ. Як правило, місцеві органи влади досить рідко є співзасновниками таких організацій. Тому вони сьогодні розглядаються як незалежні установи з власними напрямами діяльності. Через слабкість співпраці Агенцій та місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, члени Агенцій регіонального розвитку практично не залучаються до розробки місцевих і регіональних програм і стратегій розвитку та процесу їх подальшої реалізації, мають фінансову підтримку переважно з боку іноземних та міжнародних донорів, характерна відсутність координації та узгодження діяльності таких організацій на регіональному рівні. Але аналіз практичної діяльності Агенцій свідчить про їх ефективну роботу саме тоді, коли вони були створені з безпосередньою участю місцевих органів державної виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Тоді їх діяльність координується місцевою владою та здійснюється за її хоча б часткової підтримки [65]. Як вважає М. Долішній, агентства регіонального розвитку або обласні ради регіонального розвитку на рівні областей доцільно було б сформувати за участю представників обласних державних адміністрацій, обласних рад, міських рад міст обласного значення, профспілок, асоціацій органів місцевого самоврядування, об’єднань підприємств області, 100
науковців, а також представників створеної Національної ради регіонального розвитку. Ця структура, на його думку, повинна займатись як програмами розвитку територій, так і пошуком потенційних партнерів для реалізації інфраструктурних територіальних проектів [12]. Як приклад успішної діяльності можна назвати створену у березні 2002 р. Агенцію регіонального розвитку та європейської інтеграції у Львові, засновниками якої є Львівська облдержадміністрація (представлена управлінням з питань майна комунальної власності ОДА), Львівська міська рада (представлена Львівським КП «Агенція ресурсів міської ради») та Центр підтримки бізнесу «НюБізнет». Серед напрацювань Агенції слід відмітити участь у проекті Міністерства з питань міжнародного розвитку уряду Великої Британії. В рамках цієї діяльності виконано дослідження можливих наслідків вступу Польщі до ЄС для прикордонних регіонів України [1]. З 1997 р. на Дніпропетровщині діє неурядова громадська організація Дніпропетровське регіональне агенство економічного розвитку, яка з метою сприяння здійсненню економічних реформ в області займається розробкою та реалізацією програм міжнародного співробітництва, розробкою та реалізацією програм європейської інтеграції. За сприянням організації у 2000-2001 рр. було розроблено програму розширення співробітництва з регіонами Республіки Польща і у 2001 р. відбулось підписання Угоди про співробітництво Дніпропетровської області та Нижньосілезьського воєводства. На жаль, за відсутності належної правової регламентації діяльності Агенцій регіонального розвитку, зокрема, спеціального закону щодо правових засад їх діяльності, стимулювання органів місцевої влади до створення таких інституцій, існуючі Агенції не стали інструментом реалізації державної політики регіонального розвитку та просування процесів європейської інтеграції. Окрім місцевих державних адміністрацій, суб’єктами управління регіональним співробітництвом відповідно до чинного законодавства є також органи місцевого самоврядування. Основним напрямом міжрегіонального співробітництва місцевих рад слід назвати співпрацю з окремими містами країн-членів ЄС, які є побратимами або партнерами українських міст. До структури виконавчих комітетів більшості рад міст обласного значення включено управління або відділи, які займаються питаннями міжнародного співробітництва та європейської інтеграції. Так, в Ужгородській міській раді діє відділ міжнародного співробітництва та європейської інтеграції та відділ зовнішньоекономічної діяльності та туризму [39], у Чернівецькій – відділ міжнародних відносин та зв’язків з громадськістю [40], у Луцькій – управління міжнародного співробітництва та проектної діяльності [41], у Дніпропетровській – управління з організації міжнародних зв’язків та зовнішньоекономічної діяльності [42], в Одеській 101
– управління міжнародних відносин, європейської інтеграції та зв’язків з Одеською діаспорою [43], у Миколаївській – відділ зовнішньоекономічної діяльності та міжнародного співробітництва [44]. Для більшості рад міст обласного значення характерна відсутність спеціальних підрозділів, які займаються виключно питаннями міжнародного співробітництва та європейської інтеграції. Як правило, ці функції виконують департаменти (управління) економіки або зовнішньоекономічної діяльності. На рівні органів місцевого самоврядування міжнародне співробітництво здійснюється, в першу чергу, через налагодження зв’язків з містами-побратимами та містами-партнерами. Дуже активно співпраця ведеться Одеською міською радою. Так, з середини минулого століття було укладено ряд договорів з європейськими містами-побратимами: Валенсією (Іспанія), Варною (Болгарія), Генуєю (Італія), Констанца (Румунія), Марселем (Франція), Нікосією (Кіпр), Піреєм (Греція), Оулу (Фінляндія), Регенсбургом (Німеччина), Сегедом (Угорщина), Ліверпулем (Велика Британія), Лодзь (Польща), а також містами-партнерами: Гданськ (Польща), Клайпеда (Литва), Ларнака (Кіпр), Таллінн (Естонія), Любляна (Словенія). Окрім призупинених відносин з Валенсією та Любляною, міжнародні зв’язки з іншими названими містами країн-членів ЄС досить активно підтримуються шляхом здійснення візитів сторін, листування, проведення спільних заходів. Окрім Одеси, й інші міста мають ряд укладених угод з містами країн-членів ЄС, зокрема: – місто Ужгород має ряд міст-побратимів, з якими ведеться співпраця: Ярослав (Польща), Дармштадт (Німеччина), Ніредьгаза (Угорщина), Бейкешчоба (Угорщина), Міхаловці (Словаччина), Чеська Ліпа (Словаччина), Кошіце (Словаччина), Горсенс (Данія), Каяни (Фінляндія); – місто Луцьк має 5 польських міст-побратимів: Люблін, Ольштин, Жешув, Торунь, Замость; – містами-партнерами Львова є: Люблін (Польща), Перемишль (Польща), Вроцлав (Польща), Лодзь (Польща), Краків (Польща), Жешув (Польща), Рочдейл (Велика Британія), Фрайбург (Німеччина), Будапешт (Угорщина); – Рівне підтримує партнерські стосунки з містами Відіном (Болгарія), Пйотркувом Трибунальським та Забже (Польща), Зволеном (Словаччина), міськими радами міст Оберфіхт та Аугсбург (Німеччина); – місто Київ підтримує партнерські стосунки з Тампере (Фінляндія), Лейпцигом (Німеччина), Флоренцією (Італія), Вільнюсом (Литва), Віднем (Австрія), Парижем (Франція), Краковом (Польща), Гельсінкі (Фінляндія), Будапештом (Угорщина), Варшавою (Польща), Таллінном (Естонія), Афінами (Греція), Софією (Болгарія), Брюсселем (Бельгія), Ригою (Латвія), Стокгольмом (Швеція), Римом (Італія), Лісабоном (Португалія); 102
– місто Вінниця має партнерську угоду про співпрацю з містами Питерборо (Велика Британія), Кельце (Польща); – місто Луганськ співпрацює із Великою Британією (м. Кардифф), Польщею (Люблін), Болгарією (Перник), Угорщиною (Секешфехервар), Францією (Сент-Етьєн); – місто Чернівці підтримує тісні зв’язки з м. Конін (Польща), м. Сучава (Румунія), Клагенфурт (Австрія) – серед міст-побратимів Дніпропетровська є Вільнюс (Литва), Жиліна (Словаччина), Салоніки (Греція). Щодо укладення міжрегіональних угод на рівні місцевих державних адміністрацій, то переважна кількість областей України має такі угоди про співпрацю з регіонами сусідніх країн, а також угоди про співпрацю з регіональними органами влади майже всіх країн-членів ЄС (окрім Люксембургу, Ірландії, Мальти). Більшість областей України підтримують міжрегіональні зв’язки, налагоджені за часів СРСР із Польщею, Чехією, Словаччиною, Угорщиною, Німеччиною, Болгарією та Румунією. За даними Міністерства закордонних справ України загальна кількість угод на міжрегіональному рівні з усіма країнами світу коливається від 1 (Херсонська область) до 49 (Харківська область). За останнє десятиліття обласними державними адміністраціями було активізовано співпрацю з окремими регіонами країн-членів ЄС: – Польщі (Вінницька, Дніпропетровська, Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська, Одеська, Полтавська, Рівненська, Тернопільська, Харківська, Хмельницька, Черкаська області); – Румунії (Вінницька, Миколаївська, Одеська, Тернопільська, Херсонська, Хмельницька області); – Угорщини (Донецька, Київська, Луганська, Одеська, Харківська, Черкаська області); – Литовської Республіки (Дніпропетровська, Житомирська, ІваноФранківська, Сумська, Тернопільська, Чернігівська області); – Словаччини (Івано-Франківська, Львівська, Рівненська області); – Болгарії (Луганська, Рівненська, Херсонська області); – Чехії (Донецька, Харківська, Черкаська області). Як видно, найбільш активно останнім часом розвивається міжрегіональне співробітництво з регіонами Польщі. Цьому сприяє, зокрема, те, що Польща є єдиною країною, правові засади розвитку двостороннього співробітництва між регіонами наших країн закріплені Угодою між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво (далі – Угода) від 24 травня 1993 р. Відповідно ст. 1 Угоди, міжрегіональне співробітництво між державами являє собою діяльність регіональних органів державної адміністрації і органів місцевого самоврядування, що спрямована на зміцнення і розвиток дружніх та добросусідських відносин між обома 103
країнами. Метою її укладення є сприяння здійсненню співробітництва в галузі розвитку регіонів, міст та сіл у таких сферах: будівництво та облаштування територій; транспорт; комунальне господарство; промисловість; торгівля; сільське господарство (розвиток аграрної культури, переробка та збут сільськогосподарської продукції); охорона природи (національні та ландшафтні парки, території та об’єкти відпочинку), охорона навколишнього середовища (боротьба з забрудненням вод, атмосферного повітря та грунту); освіта та професійне навчання, зокрема, навчання відповідно українській та польській мовам як другим мовам в школах, особливо в прикордонній зоні; культура та мистецтво; охорона здоров’я; туризм та спорт; взаємна інформаційна допомога у випадках катастроф та екологічного лиха (епідемій, повеней, пожеж, катастроф та транспортних пригод); інші питання, що становлять взаємний інтерес [69, с. 100]. Уряди обох країн, усвідомлюючи значення, яке має співробітництво між регіональними органами державної адміністрації та органами місцевого самоврядування, заявили про підтримку такого співробітництва і, згідно ст. 6 Угоди, створили Міжурядову Координаційну Раду з питань міжрегіонального співробітництва. Діяльність Ради спрямована на адаптацію регіональної політики України до регіональної політики ЄС, опрацювання і реалізацію спільної Програми планування прикордонних територій України і Польщі, створення сприятливих законодавчих, економічних та організаційних умов для спільної підприємницької діяльності у прикордонних регіонах двох країн, розбудови відповідної інфраструктури на прилеглих до спільного кордону територіях тощо. У структурі Ради було утворено ряд спільних комісій, зокрема, Комісія у справах співробітництва в рамках програм ЄС PHARE, TACIS, INTERREG; Комісія з питань контрольно-пропускних пунктів і прикордонної інфраструктури; Комісія з питань міжрегіонального співробітництва; Комісія з питань облаштування прикордонних територій [78, c.14]. Враховуючи положення Угоди, а також європейську практику оформлення міжрегіональних відносин, органи місцевої виконавчої влади та органи місцевого самоврядування укладають технічні угоди, протоколи, які носять конкретний характер. На сьогодні підписано або заплановано до підписання близько 100 угод про міжрегіональне співробітництво між областями та воєводствами, а також між районами та містами України й повітами і гмінами Польщі. Двостороння діяльність вже має вагомі результати, головними з яких стало створення сприятливих передумов для подальшого зближення двох країн, налагодження контактів як на рівні державних структур, так і людських стосунків, закладено міцний фундамент для інтенсивного співробітництва на засадах рівноправного і взаємовигідного партнерства. Серед областей, які активно співпрацюють з регіонами Польщі слід назвати Вінницьку область. Там реалізується близько 40 партнерських угод про торговельно-економічне, 104
науково-технічне та культурне співробітництво територіальних громад області та Сьвєнтокшиського, Лодзинського, Великопольського, Малопольського, Мазовецького, Поморського, Опольського, ВармінськоМазурського і Підкарпатського воєводств Республіки Польща. Розвитку міжрегіонального співробітництва сприяло і прийняття в Ялті 24 червня 2004 р. Стратегії Польсько-Українського прикордонного і міжрегіонального співробітництва, щорічне проведення Економічного форуму «Україна – Польща» та конференції керівників регіонів України і Польщі, в яких традиційно беруть участь президенти обох країн, представники обласних державних і воєводських адміністрацій, обласних рад та воєводських сеймиків. Виходячи зі Стратегії ПольськоУкраїнського прикордонного і міжрегіонального співробітництва, робоча група, створена Міжурядовою Координаційною Радою, розробила «Спільну польсько-українську стратегію транскордонного співробітництва» на 2005-2015 рр. [79; 80]. Активізація міжрегіонального співробітництва спостерігається між окремими українськими та угорськими областями. Зокрема, у березні 2006 р. була затверджена угода між Київською обласною державною адміністрацією та Загальними зборами області Пешт про торговельноекономічне, науково-технічне та культурне співробітництво. У квітні 2006 р. Міністерством закордонних справ було погоджено проект угоди між Луганською обласною державною адміністрацією та адміністрацією області Фейєр Угорської Республіки про торговельно-економічне, науковотехнічне та культурне співробітництво. У червня 2006 р. була підписана рамкова угода між Закарпатською обласною державною адміністрацією та органом самоврядування Саболч-Сатмар-Березької області про торговельно-економічне, науково-технічне та культурне співробітництво. Більш інтенсивно також почали розвиватись відносини між регіонами України та Румунії. Станом на листопад 2006 р. було укладено 10 Рамкових угод про міжрегіональне співробітництво між окремими областями України та повітами Румунії. У березні 2008 р. було підписано Угоду про міжрегіональне співробітництво між Івано-Франківською областю та повітом Марамуреш. Текст угоди містить 10 пунктів, якими передбачена співпраця в економічній, туристичній, гуманітарній та інших сферах. Маючи за мету розширення економічного співробітництва, обговорюються питання про можливість започаткування співпраці між Донецькою областю та повітом Клуж, Дніпропетровською областю та повітом Бакеу. За даними Міністерства закордонних справ України суб’єктами українсько-румунського регіонального співробітництва є 19 адміністративно-територіальних одиниць України та Румунії, представлених органами місцевого самоврядування та місцевими державними адміністраціями [32]. Регіональне співробітництво України та Румунії визначається такими основними напрямами: розвиток та поглиблення міжрегіональних зв’язків, 105
співробітництво прикордонних областей у рамках транскордонного співробітництва та співробітництво щодо реалізації Програми сусідства «Україна-Румунія-Молдова». Ця програма була трансформована із двостороннього формату програми сусідства «Україна-Румунія», яка діяла до 2007 р. у тристоронній. Також змінена програма сусідства «Угорщина-СловаччинаУкраїна», яка трансформована у програму співробітництва «УкраїнаУгорщина-Словаччина-Румунія». Програма сусідства «Україна-ПольщаБілорусь» залишається у тому ж складі. Крім цього, планується поява нової програми – «Чорне море», в рамках якої братимуть участь усі держави чорноморського басейну. Другий етап програм розбудови відносин ЄС з країнами-сусідами, який почався з 2007 р. (ЄІСП), на відміну від першого, що діяв лише на території прикордонних регіонів по обидва боки кордону, нині поширюється на всю територію країн, які межують з ЄС. Це значить, що ряд областей України, які не мають спільного кордону з країнами-членами ЄС, зможуть брати більш активну участь у регіональному співробітництві, отримуючи міжнародну технічну допомогу та відповідні бюджетні кошти в Україні для реалізації спільних міжрегіональних проектів. Основною метою ЄІСП є підтримка сталого розвитку, зближення політики та стандартів країн-сусідів ЄС і країн-членів ЄС. Ця діяльність повинна відбуватись згідно Європейської політики сусідства та затверджених планів дій країн-сусідів ЄС. Кошти надаються під виконання програм (проектів) кожної країни, які мають відповідати затвердженому плану дій. Відповідно до виділених коштів розрізняють три види програм ЄІСП: – державні або міждержавні програми, що базуються на затверджених планах дій, які відповідатимуть національним пріоритетам та сприятимуть зближенню відповідних країн з ЄС (88 % від загальної суми бюджету ЄІСП); – тематичні програми, що стосуються вирішення проблеми, яка є спільною для країн-сусідів ЄС та для однієї або більше країни-члена ЄС (6,6% від загальної суми бюджету ЄІСП); – програми транскордонного співробітництва між сусідніми регіонами країн-сусідів ЄС та країн-членів ЄС (4,6 % від загальної суми бюджету ЄІСП). Щодо останнього, то в рамках ЄІСП фінансуються «спільні програми», що ведуть до зближення регіонів країн-членів, які межують, а також держав-партнерів. У цих програмах буде використано типовий для структурних фондів підхід, заснований на принципі багаторічного програмування, партнерства і співфінансування. Комісія запровадила три види програм транскордонної співпраці, дві з яких стосуються України: – на кордонах земель (наприклад, українсько-польський чи українсько-словацький кордон); 106
– у басейнах морів (у басейні Чорного моря – охопить регіони Одеси, Миколаєва, Херсона, Запоріжжя, Донецька, Криму, російські регіони, Грузію, регіони Болгарії та Румунії). В програмах можуть брати участь країни-сусіди ЄС та їх регіони, органи державного управління (обласні, муніципальні), навчальні заклади, підприємства, громадські організації, ЗМІ, інші установи та організації. Ключовими сферами фінансування ЄІСП є: просування політичного діалогу та реформ, посилення національних інституцій та органів, які сприятимуть реалізації політики, захист навколишнього середовища та ефективне використання природних ресурсів, підтримка заходів, спрямованих на зменшення бідності, діяльність, спрямована на підтримку соціального розвитку, гендерної рівності, працевлаштування та соціальної захищеності, підтримка транскордонного співробітництва в сфері економіки, соціального захисту та охорони навколишнього середовища, розвиток освіти та підтримка здорового способу життя, захист прав людини, підтримка реформ у сфері правосуддя та боротьби з тероризмом і організованою злочинністю, підтримка міжкультурного діалогу. Загальний бюджет ЄІСП складає 12 мільярдів євро на період його запровадження. Власний внесок країни-сусіда ЄС має становити 25% [16]. На відміну від фінансування з 2002 до 2006 р., коли Україна отримала 355 млн євро через програму TACIS, з 2007 до 2010 рр. планується виділити 494 млн євро через ЄІСП на вдосконалення демократичних засад та управління, проведення адміністративно-територіальної реформи, розвиток інфраструктури [77]. Другий етап передбачає введення нових механізмів реалізації програм, враховуючи різні регіональні аспекти, пов’язані та узгоджені з різними завданнями, та процеси зовнішньої політики. Країни, охоплені політикою сусідства, є дуже різними. Одні країни охоче співпрацюють з ЄС з метою наближення до європейської спільноти, а інші не мають потреби у проведенні реформ та вступу до ЄС. Оскільки стратегія політики сусідства передбачає дуже широкий діапазон сфер співробітництва, призначення фондів тільки окреслює принципи, які будуть використовуватись при наданні коштів. Гроші будуть видаватись залежно від завдань, які реалізуються в рамках політики сусідства. Можливо питання фінансування може бути вирішено не через зміни у загальній Стратегії політики сусідства, а через Плани дій між ЄС та окремими країнами-сусідами. Якщо держава хоче наблизитись до європейської моделі держави та ринкової економіки, то на підставі Плану буде проводити реформи та адаптаційну діяльність. ЄС, з свого боку, надасть фінансову допомогу в рамках програм сусідства та можливість брати участь в окремих програмах та ініціативах ЄС. На думку Р. Шпека, позитивним є те, що на другому етапі краще, ніж раніше, запропоновано вирішення фінансових питань, зокрема, кошти збільшено на 36%. Але, він вважає, що нова Європейська політика 107
сусідства повинна бути диференційована окремо для країн Північної Африки і Близького Сходу та окремо для країн Європейського континенту, які мають намір у майбутньому набути членства в ЄС [15]. Як зауважує Я. Вторек, розроблений інструмент ЄІСП не є достатнім заохоченням для України як держави з такими європейськими прагненнями, тому крім фінансової підтримки ЄС повинен створити перспективи принаймні часткової участі України в європейському проекті [8, с. 151]. Регіональне співробітництво України та ЄС відбувається також через діяльність міжнародних регіональних організацій та асоціацій.Так, членами Асамблеї європейських регіонів стали Донецька, Київська, Кіровоградська, Львівська, Одеська та Херсонська області. Метою діяльності цієї незалежної політичної організації є представництво інтересів регіонів Європи на європейському на міжнародному рівнях, сприяння участі регіонів у розробці національної та європейської політик, заохочення діалогу та обміну досвідом між європейськими регіонами, а також розвиток міжрегіональної економічної та інвестиційної співпраці шляхом підтримки міжрегіональних та транскордонних проектів [2]. Асамблея європейських регіонів представляє 250 регіонів 30 країн світу та 13 міжрегіональних організацій. Важливим є те, що ця організація прагне до визнання регіоналізму не тільки в рамках ЄС, але й за його межами. У преамбулі Декларації про регіоналізм вказано, що регіон є адекватним рівнем влади для ефективної реалізації принципу субсидіарності з урахуванням як європейської інтеграції, так і внутрішнього устрою держав, що беруть участь у даному процесі. У п. 1 ст. 8 даного документа наголошується: «У сферах, що відносяться до їх компетенції, регіони повинні мати право здійснювати діяльність у рамках міжрегіонального і транскордонного співробітництва» [57]. Відповідно до статуту Асамблеї та Декларації Асамблеї щодо регіоналізму в Європі від 4 грудня 1996 р. регіоном є територіальне утворенням, яке знаходиться відповідно до законодавчого закріплення в системі адміністративно-територіального поділу держави на рівні, який є безпосередньо нижчим після державного, і наділений правом політичного самоврядування, владними повноваженнями та організаційною структурою [63]. За такими ознаками в Законі України «Про стимулювання розвитку регіонів», як зазначалося, виділено Автономну Республіку Крим, області та міста із спеціальним статусом – Київ та Севастополь. На жаль, українське законодавство не передбачає достатньої самостійності адміністративно-територіальних одиниць, тому співпраця регіонів України та Асамблеї європейських регіонів не реалізується в повній мірі. В рамках членства в Асамблеї європейських регіонів можливою є тільки участь українських регіонів у реалізації програм, спрямованих на обмін досвідом між членами організації. Завдяки ним українські урядовці та посадові особи місцевого самоврядування мають 108
можливість підвищити свою кваліфікацію в країнах Європи. Серед таких програм слід виділити Програму обміну досвідом, відкриту у 1989 р., назву якої у 1994 р. було змінено на Програму дій для регіональних влад в Європі. За десять років її дії було профінансовано понад 300 проектів міжрегіонального співробітництва. Також ефективною є програма Центуріо, за допомогою якої здійснюється навчання та обмін досвідом для працівників регіональної влади. Її метою є встановлення довгострокового співробітництва та партнерських зв’язків. З 1999 р. вона поділена на три етапи, два з яких мають на меті поглиблення вже встановлених міжрегіональних зв’язків, а також сприяння налагодженню партнерських відносин між регіонами та реалізації спільних проектів (стажування проводиться в регіонах Центрально-Східної Європи для політичних діячів та управлінців із західноєвропейських регіонів; побратимський тип стажування, тобто обмін між політичними діячами та управлінцями з регіонів Західної, Центральної та Східної Європи). Так, завдяки цій програмі у 1997 р. було налагоджено партнерські зв’язки між Одеською областю та землею Бремен (ФРН) [63]. З листопада 1995 р. Україна отримала право членства в Конгресі місцевих і регіональних влад Європи (КМРВЄ). Конгрес складається з двох палат – Палати місцевих влад і Палати регіонів, де Україна має по 6 постійних місць. З урахуванням того, що кожен представник має свого заступника, то українська делегація складає 24 особи. Головними цілями Конгресу є можливість представникам місцевих і регіональних органів влади брати участь у розробці європейської політики в рамках РЄ, їх активне залучення до діяльності РЄ; допомога молодим демократичним країнам у створенні ефективних місцевих владних структур; представлення на розгляд Комітету Міністрів Ради Європи пропозицій з питань розвитку місцевого самоврядування; налагодження співпраці між регіонами, особливо прикордонними, з метою досягнення терпимості, миру та економічного зростання; сприяння співпраці між органами місцевої і регіональної влади; налагодження співпраці між національними, демократичними асоціаціями місцевих та регіональних влад і європейськими організаціями, що представляють місцеві та регіональні влади країн-членів РЄ; участь територіальних виборних органів у досягненні ідеалів європейської єдності. КМРВЄ збирається на регулярні сесії один раз на рік, які відбуваються в приміщенні штаб-квартири РЄ у Страсбурзі, якщо за домовленістю між КМРВЄ або його Постійним комітетом та Комітетом Міністрів РЄ не прийняте рішення щодо іншого місця його скликання. Делегації від України в КМРВЄ формуються з урахуванням пропозицій провідних неурядових організацій, які представляють різні форми та рівні місцевого самоврядування в Україні. У ст. 2 Статуту КМРВЄ зазначається, що членство делегації кожної держави-члена має забезпечувати збалансована з географічної точки зору участь представників з усієї держави-члена. 109
Крім цього, регіони України залучені до роботи Асоціації європейських прикордонних регіонів (АЕВR), Конференції приморських регіонів Європи та інших. Налагоджуються контакти на рівні органів місцевого самоврядування з Комітетом регіонів ЄС, відповідальними структурами Ради Європи та ЄС, Радою європейських муніципалітетів та регіонів (СЕМR), Конференцією периферійних морських регіонів Європи (СРМR), об’єднанням найбільших європейських міст (ЕURОСІТІЕS). Аналіз укладених угод між окремими регіонами України та країн-членів ЄС свідчить про те, що стан співробітництва залежить від територіального розташування, чисельності населення, ділової активності, прогресивності поглядів керівників місцевої влади та їх налаштованості на співпрацю з іноземними партнерами, інвестиційної привабливості областей. Як правило, угоди укладаються на певний термін з подальшим їх продовженням, якщо одна із сторін не повідомить іншу про намір припинити угоду. Наприклад, як зазначено у ст. 20 Угоди про міжрегіональне співробітництво між Житомирською обласною державною адміністрацією України та КуявськоПоморським воєводством Республіки Польща, Угода укладається на п’ять років, її термін автоматично продовжується на наступні річні періоди, якщо жодна із Сторін не пізніше, ніж за три місяці до закінчення відповідного періоду, не заявить шляхом письмового повідомлення іншій Стороні, про свій намір припинити дію цієї Угоди [70]. Так само здійснюються міжрегіональні зв’язки Чернівецької області із округом Швабія (ФРН), правовою основою яких є ряд документів: Протокол про співробітництво між Чернівецькою областю (Україна) та округом Швабія, федеральною землею Баварія (ФРН) на 1995 – 1998 рр.», підписаний 2 жовтня 1995 р.; Меморандум про партнерство між Чернівецькою обласною державною адміністрацією (Україна), Сучавською повітовою радою (Румунія) та Радою депутатів округу Швабія (ФРН), підписаний у м. Аугсбург 2 травня 1997 р.; Спільна заява «Чотири регіони для Європи» за участю округу Швабія (ФРН), департаменту Майенн (Франція), Чернівецької облдержадміністрації (Україна), Сучавського повіту (Румунія), підписана у червні 2000 р. На підставі укладених нормативних документів і нині здійснюється співробітництво в галузі освіти, охорони здоров’я, культури та спорту [38, с. 209]. Позитивним є досвід включення до тексту договорів необхідності обов’язкової розробки щорічних програм співпраці або планів реалізації умов угод. Наприклад, такі норми містить Договір про міжнародноміжрегіональне співробітництво Донецької області та Сілезького воєводства, Угода про співпрацю між Сьвєнтокшиським воєводством і Вінницькою областю. Як правило, такими планами передбачено конкретні заходи щодо поглиблення співробітництва в окремих напрямах. Слід зазначити, що для західних областей України характерна активна співпраця шляхом формування довгострокових економічних, інвестиційних, екологічних та інших проектів і укладання міжнародних 110
угод на місцевому рівні. Одеська область, окрім діяльності в межах єврорегіону, також активно проводить міжрегіональну співпрацю за його межами у різних напрямах. Наприклад, тільки у 2006 р. було укладено дев’ять міжрегіональних угод про співробітництво із країнами-членами ЄС, серед яких Польща, Іспанія, Франція, Австрія тощо. Практика показує, що міжрегіональне співробітництво ведеться більш активно саме у цих областях, зокрема, через їх участь у транскордонних проектах, членство в єврорегіонах або участь у співпраці через програми сусідства. Щодо інших областей, то практична реалізація регіонального співробітництва зосереджена на конкретних проектах економічної, екологічної, культурної, спортивної спрямованості шляхом проведення відповідних заходів (зустрічей, обговорень, затвердження програм розвитку, запровадження спільних проектів, обмін делегаціями, підписання угод про співпрацю, проведення міжнародних виставок, ярмарок тощо), створення спільних підприємств, відкриття торгових домів, що проводиться з використанням досвіду міжрегіональних зв’язків містпартнерів. Серед прикладів можна назвати реалізацію проектів освітньої спрямованості, таких як створення в жовтні 2004 р. Польського технічного факультету (PWT) Донецького національного технічного університету, який забезпечує стажування, навчання та виробничу практику у вузах та фірмах Польщі для студентів та викладачів [10, с. 51]; навчальні поїздки посадових осіб місцевого самоврядування із м. Вінниці до Великопольського воєводства, посадових осіб Сумської обласної державної адміністрації до Малопольського інституту територіального самоврядування та адміністрації у м. Кракові тощо. Порівнюючи досвід транскордонного та міжрегіонального співробітництва України та ЄС, слід зазначити, що міжрегіональне співробітництво дозволяє більш ефективно співробітничати сторонам у тих галузях, які становлять спільний інтерес відповідно до укладених угод. Двостороння основа міжрегіональної співпраці, на відміну від багатосторонньої транскордонної, дозволяє більш повно врахувати обопільні інтереси сторін як при підготовці та укладенні договорів, так і під час реалізації їх положень. Також позитивним фактором є відсутність внесення членських внесків під час оформлення відносин як це має місце при створенні єврорегіонів. До причин повільного розвитку регіонального співробітництва України та ЄС слід віднести: – недостатню зацікавленість центральних органів держави щодо участі регіонів України у розвитку міжрегіонального співробітництва, а тому відсутність міждержавних угод про міжрегіональне співробітництво з окремими країнами-членами ЄС; – відсутність підходу до міжрегіонального співробітництва одночасно як до чинника європейської інтеграції, так і інструменту регіонального 111
розвитку. Це є неприйнятним, зважаючи на те, що ЄС висуває досить жорсткі критерії щодо регіонального розвитку країн-кандидатів на вступ до ЄС; – відсутність інституційного підґрунтя для регіонального розвитку і недосконала нормативна база щодо створення та діяльності агентств регіонального розвитку; – сприйняття регіонального співробітництва місцевими органами влади не як засобу реалізації євроінтеграційних прагнень України та регіонального розвитку, а тільки як різновиду звичайної зовнішньоекономічної діяльності; – недостатній рівень самостійності місцевих органів виконавчої влади та місцевого самоврядування у прийнятті рішень щодо здійснення спільних проектів із зарубіжними партнерами; – відсутність комплексного підходу до організації співробітництва, у тому числі кваліфікованих кадрів, здатних забезпечити підготовку необхідних проектів та контактувати з представниками територіальних громад іноземних держав, з урахуванням відповідного фахового рівня та мовних знань; – недостатню залученість до співпраці українських недержавних установ, громадських організацій; – недостатнє висвітлення стану регіонального співробітництва України та ЄС у засобах масової інформації, на веб-сторінках обласних державних адміністрацій, районних державних адміністрацій, обласних та міських рад. – нестача в регіонах сучасних інформаційних інструментів формування та просування позитивного іміджу областей України за кордоном; – недостатнє фінансування заходів по співпраці з державного та місцевих бюджетів; – низький рівень виконання укладених між областями України та регіонами країн-членів ЄС угод про співробітництво. З метою покращення регіональної співпраці та налагодження партнерських відносин між регіонами України та країнами-членами ЄС необхідно створити та реалізувати комплексну систему розвитку регіонального співробітництва, що передбачає ряд правових, організаційних та фінансових заходів: розробку законів з питань регіонального співробітництва, а також внесення змін до чинних нормативно-правових актів з питань вдосконалення діяльності управлінь місцевих органів влади, які займаються питаннями європейської інтеграції та регіонального співробітництва; активізація здійснення міжрегіонального співробітництва територіальними громадами та їх представницькими органами шляхом участі у міжрегіональних асоціаціях, налагодження прямих міжрегіональних зв’язків та участь у проектах у рамках ініціатив і програм ЄС. 112
ВИСНОВКИ Виходячи з досвіду розвитку регіонального співробітництва та завдань, визначених у Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу, Програмі інтеграції України до Європейського Союзу, Плані дій Україна – ЄС щодо необхідності розширення контактів та співробітництва на транскордонному і регіональному рівнях, важливого значення набуває створення необхідної нормативно-правової основи для розвитку міжрегіонального співробітництва, зокрема розробка Концепції транскордонного та регіонального співробітництва України з ЄС, розробка і прийняття Закону України «Про регіональне співробітництво» та нової редакції Закону України «Про транскордонне співробітництво», в яких будуть чітко визначені цілі, принципи, механізми здійснення транскордонного та регіонального співробітництва, система координації регіонального співробітництва, а також компетенція і повноваження всіх його суб’єктів та учасників тощо. Тим більше, що це випливає з Плану дій Україна – ЄС на 2005-2007 рр., де зазначається необхідність забезпечення «розвитку та впровадження діючого законодавства щодо транскордонного та регіонального співробітництва» [1]. Особлива актуальність прийняття Закону України «Про регіональне співробітництво» обумовлюється тим, що, по мірі просування України у своїх взаємовідносинах з ЄС, розширенням Євросоюзом обсягів фінансування своїх програм після 2006 р. в рамках Європейської політики сусідства, неприкордонні регіони України стикнуться з тими ж проблемами, як у попередні роки, до прийняття Закону України «Про транскордонне співробітництво» від 24 червня 2004 р., їх прикордонні колеги, оскільки головною умовою отримання фінансової підтримки від ЄС є власні зусилля регіонів-бенефіціантів, а правова основа для забезпечення проектів співробітництва бюджетним фінансуванням на сьогодні відсутня. Назріла також необхідність розширення міжнародно-правової бази регіонального співробітництва, оскільки на сьогодні, як показує аналіз положень Угоди про партнерство і співробітництво (УПС) та Плану дій Україна – ЄС на 2005-2007 рр., незважаючи на проголошення в них необхідності розширення контактів та співробітництва на транскордонному і регіональному рівнях, проблемам розвитку цих напрямів взаємодії приділяється недостатня увага. Тому при розробці і підписанні нової посиленої Угоди слід врахувати значення міжрегіонального співробітництва для активізації відносин України і Європейського Союзу. Питанням співробітництва на транскордонному і регіональному рівнях між Україною та ЄС слід більше приділяти уваги і в ході засідань Ради з питань співробітництва між Україною та ЄС, в діяльності Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС та 113
Комітету з парламентського співробітництва між Україною та ЄС. Зокрема, у рамках Комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС доцільно створити окремий підкомітет з питань транскордонного і регіонального співробітництва. Аналіз двосторонніх договорів України з іншими державами також показує, що в них практично обходяться питання міжрегіонального співробітництва, проблеми координації цієї діяльності. Єдиним виключенням є укладення «Угоди між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво» від 24 травня 1993 р., в якій сторони, усвідомлюючи значення, яке має співробітництво між регіональними органами державної адміністрації та органами місцевого самоврядування, заявили про підтримку такого співробітництва і, згідно ст. 6 Угоди, створили Міжурядову Координаційну Раду з питань міжрегіонального співробітництва [2]. Проте, виходячи зі структури Ради, в якій створено ряд спільних комісій, можна зробити висновок, що акцент у роботі Ради традиційно робиться передусім на транскордонній співпраці. В зв’язку з цим варто звернути увагу на практику країн ЄС. Скажімо, Комітет регіонів Польсько-німецької міжурядової комісії з питань регіонального та прикордонного співробітництва як постійно діючий орган відіграє позитивну роль у налагодженні і розвитку саме регіонального співробітництва двох країн. Отже, запровадження Європейського інструменту партнерства і сусідства на нову фінансову перспективу на 2007-2013 рр. ставить на порядок денний необхідність активної підготовки регіонів України до партнерської співпраці з колегами з країн Євросоюзу у спільних проектах та програмах, що потребує розширення її міжнародно-правової бази і посилення уваги до координації цієї роботи, створення аналогічних Міжурядових Координаційних Рад, як мінімум, з усіма країнами-сусідами та активного залучення до їх роботи представників регіонів, які мають угоди про партнерство з регіонами цих країн. Однак, посилення аналізу стану міжрегіонального співробітництва необхідне не тільки на двосторонньому міждержавному рівні, але й на загальнодержавному та місцевому рівнях, оскільки на сьогодні це є однією з найслабших ланок у системі організації такого співробітництва. Створення такої системи аналізу вимагає визначення на загальнодержавному рівні єдиного координуючого органу, який би займався цими питаннями. Цю функцію доцільно покласти або на Національне агенство європейської інтеграції, яке проектується створити, або на Міністерство закордонних справ України як центральний орган виконавчої влади, що відповідає за забезпечення реалізації державної зовнішньої політики. Варто посилити роль у здійсненні міжрегіонального співробітництва й Міністерства регіонального розвитку та будівництва, як такого, що відповідає за здійснення регіональної політики. 114
На сьогодні одним з основних чинників, який стримує розвиток регіонального співробітництва України та країн ЄС, є відсутність відповідного інституційного забезпечення на регіональному рівні, що потребує створення на місцевому рівні в кожному органі виконавчої влади та органі місцевого самоврядування управлінь європейської інтеграції та регіонального співробітництва, закріплення та розширення їх повноважень щодо прямого налагодження міжрегіональних зв’язків, у зв’язку з чим необхідно більш чітко у положеннях управлінь виділити їх функції. Можливим також є створення проміжного інституту регіонального співробітництва на рівні області - Ради керівників місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування. Удосконалення діяльності системи регіонального співробітництва вбачається у створенні у складі управлінь місцевих державних адміністрацій, виконавчих органів місцевого самоврядування окремих структурних підрозділів (відділів чи секторів) або консалтингових центрів при управліннях, на які буде покладено забезпечення суб’єктів та учасників міжрегіонального співробітництва інформаційно-аналітичними, консультативними послугами щодо пошуку різноманітних грантів ЄС, в тому числі за програмами твінінгу, допомога в розробці відповідних проектів для їх отримання, підготовка матеріалів щодо пошуку можливих контактів у регіонах-партнерах тощо. Оскільки сьогодні стан та перспективи розвитку міжрегіональної співпраці практично не розглядаються на колегіях облдержадміністрацій, сесіях обласних рад та рад і виконкомах тих міст, які мають укладені угоди про партнерство варто повернутися до практики їх регулярного аналізу, а також до запровадження системи регулярного обговорення питань співробітництва на періодичних двосторонніх нарадах представників регіонів-партнерів. Водночас, назріла необхідність створення при місцевих органах влади координаційних рад для вироблення регіональної політики в сфері європейської інтеграції та управління процесом євроінтеграції, які будуть вносити пропозиції щодо визначення пріоритетів міжнародної співпраці регіону, головних цілей такої співпраці, її географічних пріоритетів, планів щодо вступу до міжнародних регіональних об’єднань тощо. При визначенні майбутніх партнерів варто враховувати схожість їх соціальноекономічної структури, наявність значної кількості однопрофільних промислових підприємств, наукових установ і навчальних закладів з тим, щоб стимулювати встановлення прямих контактів між ними. Низький рівень наукової розробки регіональних аспектів європейської інтеграції обумовлює доцільність утворення досить потужного аналітичного центру з цих питань на загальнодержавному рівні і розгортання ним наукових досліджень у цій сфері, а також відповідних регіональних аналітичних центрів при координаційних радах місцевих органів влади. 115
Одним їз найбільш нагальних завдань цих аналітичних центрів та координаційних рад має стати розробка на основі загальнодержавної Концепції транскордонного та регіонального співробітництва України з ЄС відповідних регіональних концепцій з урахуванням потенціалу і потреб регіонів. При розробці Концепції варто враховувати досвід співробітництва, накопичений на сьогодні у межах єврорегіонів. З метою забезпечення функціонування системи зовнішніх зносин регіонів необхідно одночасно проводити діяльність у напрямку зміцнення кадрового потенціалу місцевих та регіональних органів влади, зокрема, використання можливостей навчання за кордоном задля сприяння підвищенню кваліфікації. Більш активно використовувати можливості стажування державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, працівників державних і комунальних установ та організацій у відповідних органах влади та установах держав-членів ЄС. Важливого значення набуває, відповідно до Концепції Державної цільової програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 рр., затвердженої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 4 червня 2008 р. №798-р., забезпечення мовної підготовки державних службовців та посадових осіб місцевого самоврядування, які займаються питаннями європейської інтеграції та регіонального співробітництва [3]. Виходячи з досвіду 50-80-х рр., варто внести зміни до «Порядку здійснення зовнішніх зносин Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями», затвердженого указом Президента України від 5 березня 2002 р. №217/2002, передбачивши в ньому затвердження розгорнутих програм поїздок делегацій з обов’язковим написанням звітів з конкретними пропозиціями щодо впровадження корисного досвіду. Заслуговує на увагу і практика розробки у той період перспективних планів упровадження зарубіжного досвіду на основі пропозицій делегацій, поданих за результатами поїздок. Є сенс також у переході від простого обміну делегаціями до організації, як зазначалося, безпосереднього стажування в органах влади та установах поріднених регіонів і міст. Поряд з внесенням змін до «Порядку здійснення зовнішніх зносин Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими державними адміністраціями», доцільно також розробити Методичні рекомендації Міністерства закордонних справ з питань удосконалення системи організації та управління процесом регіонального співробітництва, передбачивши в них запровадження практики розвитку міжрегіонального співробітництва на плановій основі, з розробкою і прийняттям облдержадміністраціями дво- чи трирічних планів його здійснення, в яких будуть визначатися напрями і обсяги такого співробітництва. Досвід становлення та розвитку регіональної інтеграції свідчить про необхідність здійснення заходів щодо активного залучення до процесу 116
регіонального співробітництва громадських організацій, зокрема стимулювання створення регіональних відділень товариств дружби з країнами Європейського Союзу, регіони яких уклали договори про співпрацю з областями України, використання їх потенціалу. Важливим завданням є також створення регіональних суб’єктів у вигляді відокремлених структур, основною функцією яких буде сприяння інтеграційним процесам, розвитку регіонального співробітництва. Найпридатнішими для цього є недержавні неприбуткові організації, наприклад, такі, які були створені у Польщі перед проведенням адміністративно-територіальної реформи (Агенції регіонального розвитку). Необхідно створити розгалужену систему аналогічних вітчизняних інституцій з метою репрезентації інтересів областей України, розробки стратегій розвитку територій і планів їх реалізації, оцінки ресурсного потенціалу територій та планів приватизації, реклами регіонів тощо. Активізації міжрегіонального співробітництва сприятиме залучення до його реалізації сектору приватного бізнесу, формування за участю представників органів влади, науковців та представників бізнесу робочих груп з питань розвитку торговельно-економічного та науково-технічного співробітництва з регіонами зарубіжних країн. Основними формами співпраці місцевої влади із громадськістю, бізнесовими колами, некомерційними суб’єктами господарювання може стати організація та проведення бізнес-зустрічей, виставкових заходів, семінарів, конференцій тощо з метою запрошення іноземних партнерів, проведення коопераційних бірж між керівниками підприємств малого та середнього бізнесу сторін регіонального співробітництва. В умовах поглиблення розвитку відносин України з ЄС важливого значення набуває активізація об’єктивного інформування суспільства про реалізацію європейської інтеграційної політики нашої держави, забезпечення її широкої підтримки громадськістю. Державні програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2004-2007 рр. та на 2008–2011 рр. орієнтують, зокрема, на проведення на регіональному рівні публічних заходів, присвячених міжрегіональному співробітництву, запровадження у зміст загальної середньої та вищої освіти питань, пов’язаних з цією проблематикою, видання відповідних навчальнометодичних матеріалів, створення інформаційних центрів з питань європейської інтеграції тощо [4; 5]. Проте, ця робота ведеться епізодично і несистемно. В цьому плані заслуговує на увагу використання досвіду 1950-1980-х рр. щодо проведення масштабної масово-політичної роботи, а також досвіду інформаційної підготовки до вступу в ЄС країн Центральної та Східної Європи. Так, у невеличкій Литві діють Європейський інфомаційний центр при сеймі та 63 аналогічні інформаційні центри на місцях. Органи влади мають створити систему інформування населення про 117
регіональне співробітництво України та ЄС, орієнтуючи регіональні засоби масової інформації на широке всебічне висвітлення розвитку відносин між Україною та ЄС, регулярне інформування про економічні, соціальні, політичні процеси, які відбуваються в ЄС та регіональне співробітництво України та ЄС. Цьому має сприяти й розвиток контактів між регіональними засобами масової інформації, зокрема налагодження між редакціями газет, радіо, телебачення систематичного обміну кореспондентами, а також матеріалами, в яких висвітлюється життя регіонів-партнерів. Контент-аналіз публікацій у місцевих засобах масової інформації показує, що цей напрям роботи з розвитку регіонального співробітництва сьогодні не використовується. З метою популяризації зв‘язків, поглиблення й активізації співробітництва, потребує розширення практика проведення таких комплексних заходів як Дні дружби поріднених регіонів. Здійснення запропонованих заходів, на нашу думку, дозволить створити більш сприятливі умови для ефективної й взаємовигідної співпраці суб’єктів та учасників співробітництва областей України і регіонів-партнерів країн ЄС, подальшого розвитку регіонального співробітництва і в кінцевому підсумку посилення економічного й суспільного прогресу регіонів України.
118
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП 1. План дій Україна – Європейський Союз. – Режим доступу : www.kmu.gov.ua 2. Розширена Європа – Сусідні країни: Нова структура відносин з нашими східними та південними сусідами: Повідомлення Європейської Комісії для Ради та Європейського Парламенту. – Режим доступу : www.delukr.cec.eu.int 3. Вторек, Якуб. Україна та Інструмент Сусідства і Партнерства ЄС / Якуб Вторек // Україна на шляху до Європейського Союзу. – Варшава : Управління Комітету Європейської Інтеграції, 2006. – С. 143151. РОЗДІЛ 1. Становлення та розвиток співробітництва регіонів України та країн Центральної і Південно-Східної Європи у 50-80-х рр. ХХ ст.: історія і сучасність 1. Про Стратегію інтеграції України до Європейського Союзу : указ Президента України від 11 черв. 1998 р. № 615/98. – Режим доступу: www.kmu.gov.ua 2. Про державні програми з питань європейської та євроатлантичної інтеграції на 2004-2007 рр. : указ Президента України від 13 груд. 2003 р. № 1433. – Режим доступу: www.kmu.gov.ua 3. План дій Україна – Європейський Союз. – Режим доступу : www.kmu.gov.ua 4. Угода про партнерство та співробітництво. – Режим доступу : www.delukr.cec.eu.int 5. Угода між урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво // Офіційний вісник України. – 2005. – № 33. – С. 218 –220. 6. Борисенко, В. П. Поріднилися Десна і Лаба / В. П. Борисенко. – К. : Політвидав України, 1985. – 64 с. 7. Васильева, Л. Д. Советско-польское сотрудничество в области науки и высшего образования, 1975 (На материалах Украинской ССР) / Л. Д. Васильева. – К. : Наук. думка, 1981. – 82 с. 8. Васильєва-Чекаленко, Л. Д. Україна в міжнародних відносинах (19441996 рр.) : навч. посіб. / Л. Д. Васильєва-Чекаленко. – К. : Освіта, 1998. – 176 с. 9. Виднянский, С.В. Научные и культурные связи киевлян с коллективами стран социалистического содружества / С. В. Виднянский. – К. : О-во «Знание» УССР, 1982. – 22 с. 119
10. ІХ Міжвідомча нарада-семінар. Завдання органів виконавчої влади України в реалізації зовнішньої політики держави : інф. та довід. мат-ли. – К.: МЗС України, 2006 11. Держалюк, М. С. Співробітництво трудових колективів УРСР та Угорської Народної Республіки / М. С. Держалюк, Т. В. Клинченко. – К. : Т-во «Знання» УРСР, 1984. – 48 с. 12. Дружба – Пшиязнь. Статьи, очерки, документы о братских связях трудящихся Донецкой области и Катовицкого воеводства / сост. В. А. Ганюшкин [и др.]. – Донецк: Донбасс, 1975. – 205 с. 13. Дружба – Фройндшафт. О братских связях трудящихся Донецкой области и Магдебургского округа ГДР / cост. Л. А. Неронина, Гайнц Визе. – Донецк: Донбасс, 1977. – 152 с. 14. Знаменская, М. В. Дружба миллионов / М. В. Знаменская. – К. : Наук. думка, 1974. – 174 с. 15. Интернациональное сотрудничество КПСС и БКП : история и современность. – М. : Политиздат, 1985. – 416 с. 16. Интернациональное сотрудничество КПСС и КПЧ : история и современность. – М. : Политиздат, 1984. – 455 с. 17. История Коммунистической партии Советского Союза: в 6 т. / глав. редкол. (пред.) П. Н. Федосеев [и др.]. – М. : Политиздат, 1980. – Т. 5. – Кн. 2. – 691 с. 18. Калениченко, П. М. Граница дружбы и мира : О советскопольском приграничном сотрудничестве. 1956-1979 / П. М. Калениченко, В. П. Колесник. – Львов : Вища шк. Изд-во при Львов. ун-те, 1980. – 159 с. 19. Костюченко, Н. В. Роль Украинского общества дружбы в развитии и укреплении дружбы и культурных связей со странами социалистического содружества / Н. В. Костюченко // Идеи пролетарского интернационализма – источник дружбы и сотрудничества социалистических стран : материалы межвузов. науч. конф. – Ужгород, 1972. – С. 27. 20. Кузнецова, И. В. Деятельность обществ дружбы социалистических стран / И. В. Кузнецова. – К., О. : Вища шк., 1987. – 163 с. 21. Кулинич, И. М. Киев и города-побратимы / И. М. Кулинич, С. В. Виднянский. – К. : О-во «Знание» УССР, 1981. – 24 с. 22. Куценко, О. П. Дружать міста – дружать народи / О. П. Куценко, Л. Л. Прокопенко. – К. : Т-во «Знання» УРСР, 1989. – 48 с. 23. Материалы ХХVІІ съезда Коммунистической партии Советского Союза. – М. : Политиздат, 1986. – с. 24. На магістралях дружби і братерства. Участь Української РСР у співробітництві Радянського Союзу з європейськими соціалістичними країнами (1966-1970 рр.) / відп. ред. І. Н. Мельникова. – К. : Наук. думка, 1974. – 391 с. 25. Об основах развития и дальнейшего укрепления дружбы и сотрудничества между СССР и другими социалистическими 120
государствами // КПСС в резолюциях и решениях съездов, конференций и пленумов ЦК : в 12 т. – 9-е изд. – М. : Политиздат, 1983. – Т. 8. – С. 303 –346. 26. Опыт друзей – достояние общее / отв. ред. А. В. Варламов. – О. : Маяк, 1985. – 159 с. 27. Пабст, Иоахим. Международные отношения нового типа : пер. с нем. / Иоахим Пабст. – М. : Прогресс, 1983. – 175 с. 28. Павелко, В. У. Дружба народів – дружба культур. Українська РСР у радянсько-чехословацькому культурному співробітництві 19451970 рр. / В. У. Павелко. – К. : Наук. думка, 1973. – 187 с. 29. Павленко, В. В. Участь Української РСР у радянсько-болгарському співробітництві / В. В. Павленко. – К. : Т-во «Знання» УРСР, 1985. – 48 с. 30. Петрова, Н.К. Интернациональные связи рабочего класса СССР / Н. К. Петрова. – М. : Мысль, 1987. – 251 с. 31. Польща твій діловий партнер. – Варшава : М-во економіки; Ін-т кон’юнктури і цін зовнішньої торгівлі, 2005. – 181 с. 32. Породненые социалистическим интернационализмом. Дружественные связи и сотрудничество породненных областей и городов УССР и братских стран социализма / отв. ред. И. Н. Мельникова. – К. : Наук. думка, 1980. – 290 с. 33. Прокопенко, Л. Л. Проблеми розвитку регіонального співробітництва України та ЄС / Л.Л. Прокопенко // Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України : матеріали регіон. наук.-практ. конф. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. – С. 24 – 27. 34. Розвиток співробітництва Україна – Європейський Союз : зб. матлів. – К.: ЦТІ «Е та Е», 2003. – 240 с. 35. Сотрудничество общественных организаций стран социализма / отв. ред. И. Н. Мельникова. – К.: Наук. думка, 1983. – 270 с. 36. Социалистический интернационализм : теория и практика международных отношений нового типа. – М. : Политиздат, 1979. – 422 с. 37. Українська РСР у радянсько-угорському співробітництві (19451970 рр.) / відп. ред. І. М. Гранчак. – К. : Наук. думка, 1972. – 292 с. 38. Укрепление братской дружбы и сотрудничества стран социалистического содружества / отв. ред. И. Н. Мельникова. – К. : Наук. думка, 1981. – 302 с. 39. Шепета, М. Т. Інтернаціональні зв’язки робітничого класу України (1951-1958 рр.) / М. Т. Шепета. – Чернівці : Чернів. держ. ун-т, 1972. – 131 с. 40. Формирование и развитие исторических связей и сотрудничества братских социалистических стран : тезисы докладов и сообщений республиканской научной конференции, Львов, 28-30 сентября 1983 г. – Л. : ЛГУ, 1983. – 262 с. 41. Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України), ф.Р-2605, оп.8. 42. ЦДАВО України, ф.Р-2605, оп.9. 121
43. Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО України), ф.1, оп.32. 44. ЦДАГО України, ф.1, оп.54. 45. ЦДАГО України, ф.1, оп.269. 46. ЦДАГО України, ф.7, оп.20. РОЗДІЛ 2. Політика ЄС щодо розвитку регіонів та регіонального співробітництва 1. Без’язичний, В. Ф. Методологія європейської регіональної політики / В.Ф. Без’язичний // Теорія та практика державного управління. – Х. : Магістр, 2004. – Вип. 6. – С. 8 – 9. 2. Грамацки, Ганс Эрих. Политика пространственного развития в Европейском Союзе: европейские, национальные и региональные измерения / Ганс Эрих Грамацки // Регіональна економіка. – 2003. – № 4. – С. 146 – 154. 3. ІХ Міжвідомча нарада-семінар. Завдання органів виконавчої влади України в реалізації зовнішньої політики держави : Інф. та довід. мат-ли. – К. : МЗС України, 2006. 4. Зонова, Т. В. От Европы государств к Европе регионов? / Т.В. Зонова // Полис. – 1999. – №5. – С. 155 – 164. 5. Иванов, И. Д. Европа регионов / И.Д. Иванов. – М. : Междунар. отнош., 1998. – 192 с. 6. Конституційні акти Європейського Союзу. Ч. 1. – К. : Видавництво «Юстиніан», 2005. – 512 c. 7. A framework for target-based tripartite contracts and agreements between the Community, the States and regional and local authorities : Communication from the Commission. – Brussels, 2002, COM(2002) 709. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ governance/governance_eu/index_en.htm 8. Cohesion Policy 2007-2013 : Commentaries and Official Texts. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ regional_policy/sources/docoffic/official/ regulation/pdf/2007/publications/guide2007_en.pdf 9. Cohesion Policy in Support of Growth and Jobs: Community Strategic Guidelines, 2007-2013 : Communication from the Commission. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/regional_policy/sources/docoffic/2007/osc/ 050706osc_en.pdf 10. Council Decision of 6 October 2006 on Community strategic guidelines on cohesion. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/regional_policy/sources/ docoffic/2007/osc/l_29120061021en0110032.pdf 11. Council Regulation (EC) No 1260/1999 of 21 June 1999 laying down general provisions on the Structural Funds. – Режим доступу : http://eurlex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=OJ:L:1999:161:0001:0042:EN:PDF 12. Council Regulation (EC) No 1083/2006 of 11 July 2006 laying down general provisions on the European Regional Development Fund, the European 122
Social Fund and the Cohesion Fund and repealing Regulation (EC) No 1260/ 1999. – Режим доступу : http://eur-lex.europa.eu/LexUriServ/ LexUriServ.do?uri=OJ:L:2006:210:0025:0078:EN:PDF 13. Decentralizations: Better involvement of national, regional and local actors : Report by working group 3b. – Brussels, 2001. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/governance_eu/index_en.htm 14. European Governance: A White Paper. – Brussels, 2001, COM(2001) 428. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/governance_eu/index_en.htm 15. Evaluation of Cohesion Policy. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ regional_policy/sources/docgener/evaluation/evaluation_en.htm 16. Financial Engineering. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ regional_policy/funds/2007/jjj/index_en.htm 17. General provisions ERDF – ESF – Cohesion Fund (2007-2013). – Режим доступу : http://europa.eu/scadplus/leg/en/lvb/g24231.htm 18. Governance and development impact assessment guidelines: Communication from the Commission. – Brussels, 2003, COM(2003) 615. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/governance_eu/index_en.htm 19. Growing Regions, growing Europe: Fourth report on economic and social cohesion. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/regional_policy/ sources/docoffic/official/reports/cohesion4/pdf/4cr_en.pdf 20. Key objectives of Regional Policy. – Режим доступу : http:// ec.europa.eu/regional_policy/policy/object/index_en.htm 21. Multi-level governance: linking and networking the various regional and local levels : Report of working group 4c. – Brussels, 2001. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/governance_eu/index_en.htm 22. Networking people for a good governance in Europe : Report of working group 4b. – Brussels, 2001. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ governance/governance_eu/index_en.htm 23. Ongoing and systematic policy dialogue with local-government associations : Commission working paper. – Brussels, 2002. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/governance_eu/index_en.htm 24. Provisions and Instruments of Regional Policy. – Режим доступу : http://europa.eu/scadplus/leg/en/s24002.htm 25. Regional Policy. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/regional_policy/ index_en.htm 26. Regional Policy stages. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/ regional_policy/policy/etap/index_en.htm 27. Regional Policy Funds management. – Режим доступу : http:// ec.europa.eu/regional_policy/policy/manage/index_en.htm 28. Regulamin organizacyjny Urzкdu Marszaіkowskiego Wojewуdztwa Lubelskiego w Lublinie 29. Regulamin Podlaskiego Urzкdu Wojewуdzkiego w Biaіymstoku. – Biaіystok, 2000. – 84 s. 30. Report from the Commission on European Governance. – Режим 123
доступу : http://ec.europa.eu/governance/docs/comm_rapport_en.pdf 31. Report on European Governance (2003-2004) : Commission staff working document. – Brussels, 2004, SEC(2004) 1153. – Режим доступу : http://www.partizipation.at/fileadmin/media_data/Downloads/themen/ report_governance_2003_2004_en.pdf 32. Statut Podlaskiego Urzкdu Wojewуdzkiego w Biaіymstoku. – Biaіystok, 1999. – 27 s.+ Regulamin Podlaskiego Urzкdu Wojewуdzkiego w Biaіymstoku. – Biaіystok, 2000. – 84 s. 33. Statut Wojewуdztwa Lubelskiego 34. Strengthening Europe’s contribution to world governance : Report of Working Group. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/ governance_eu/index_en.htm 35. Structural Funds Regulations 2007-2013. – Режим доступу : http:/ /ec.europa.eu/regional_policy/sources/docoffic/ official/regulation/ newregl0713_en.htm 36. The Growth and Jobs Strategy and the Reform of European cohesion policy Fourth progress report on cohesion : Communication from the Commission. – Brussels, COM(2006) 281. – Режим доступу : http://eurlex.europa.eu/LexUriServ/LexUriServ.do?uri=COM:2006:0281:FIN:EN:PDF 37. Towards a reinforced culture of consultation and dialogue – General principles and minimum standards for consultation of interested parties by the Commission: Communication from the Commission. – Brussels, 2002, COM(2002) 704. – Режим доступу : http://ec.europa.eu/governance/ governance_eu/index_en.htm 38. Ustawa o samorzdzie wojewуdztwa z dnia 5 czerwca 1998 r.+ Ustawa o zasadach przystкpowania jednostek samorz№du terytorialnego do miкdzynarodowych zrzeszeс spoіecznoњci lokalnych i regionalnych z dnia 15 wrzeњnia 2000 r. 39. Ustawa o zasadach przystкpowania jednostek samorz№du terytorialnego do miкdzynarodowych zrzeszeс spoіecznoњci lokalnych i regionalnych z dnia 15 wrzeњnia 2000 r. РОЗДІЛ 3. Стан співробітництва регіонів України та ЄС на сучасному етапі 1. Агенція регіонального розвитку та європейської інтеграції у Львівській області. – Режим доступу : www.upcbcagency.org.ua/ main.php?muid=697 2. Ассамблея европейских регионов пополнилась еще одной областью Украины. – Режим доступу : uatoday.net/rus/news/polit/169209 3. Баштанник, В. Напрями вдосконалення державно-управлінської діяльності у сфері зовнішньоекономічних відносин на регіональному рівні: досвід Дніпропетровської області / В. Баштанник // Вісник УАДУ. – 2002. – № 3. – С. 201 – 210. 4. Бєлєнький, П.Формування та розвиток системи міжрегіонального 124
та транскордонного співробітництва в Україні / П. Бєлєнький, Н. Мікула // Регіональна економіка. – 2001. – № 3. – С. 61 – 73. 5. Вишняков, О. Транскордонне співробітництво як правове поняття. Місце Європейської рамкової конвенції про транскордонне між територіальними общинами або властями в ієрархії нормативно-правових актів України / О. Вишняков // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К. : Логос, 2000. – 224 с. 6. Відносини з Швабією (Німеччина) та домовленості з німецькими партнерами. – Режим доступу : oda.cv.ua/index.php?option=com_content& task=view&id=1513&Itemid=90. 7. Волошко, В. Реалії та перспективи транскордонного співробітництва України / В. Волошко // Регіональна економіка. – 2005. – № 4. – С. 123 – 131. 8. Вторек, Я. Україна та Інструмент Сусідства і Партнерства ЄС / Я. Вторек // Україна на шляху до Європейського Союзу. – Варшава, 2006. – С. 143 – 151. 9. Гакман, С. Єврорегіон «Верхній Прут» у контексті транскордонного співробітництва. – Режим доступу : eru.org.ua/ publications/EuroRegions_in_Ukraine.pdf 10. Прокопенко Л.Стан та перспективи співробітництва регіонів України і Польщі / Леонід Прокопенко, Олеся Дзюба // Реформування місцевого самоврядування в процесі підготовки Польщі до членства в Європейському Союзі : матеріали міжнародної науково-практичної конференції / за заг. ред. Сергія Серьогіна, Юрія Рейта. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2008. – С. 50 – 53. 11. Дмитрук, В. «Україна – не невістка в європейському домі. – Режим доступу : www.volyn.com.ua/printver.php?rub=4&article=0&arch=345 12. Долішній, М. Розвиток регіонів України. Регіональна політика. – Режим доступу : www.nbuv.gov.ua/portal/all/herald/2001-3/10.htm 13. Дубовик, Б. Досвід міжнародної співпраці в рамках єврорегіонів. Перспективи України. – Режим доступу : http://uspishnaukraina.com.ua/ ru/analitics/4/31.html 14. Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями // Практичний порадник державного службовця з організації регіонального співробітництва / уклад. Л.Л. Прокопенко, В.М. Берестяний, А.П. Лимар [та ін.]. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 : Нормативно-правова база співробітництва регіонів України та держав-членів Європейського Союзу. – 140 с. 15. Європейська політика сусідства суперечить нашим національним цілям і інтересам – голова Місії України при ЄС Роман Шпек. – Режим доступу : http://dialogs.org.ua/ua/issue_full.php?m_id=8834. 16. Європейський Інструмент Сусідства та Партнерства (ENPI). – Режим доступу : http://www.alau.org.ua/?menu=news&po=doc&doc_topic= 709&lang=ukr&date_end=&date_beg=&id=1520. 125
17. Жук, М. Комерційні відносини України: організація зовнішньої торгівлі: підручник / М.В. Жук. – Чернівці : Рута, 2004. – 560 с. 18. Кіш, Є. За стандартами транскордонної взаємодії / Є. Кіш // Політика і час. – 2003. – № 10. – С. 79 – 84. 19. Кіш, Є. За програмою сусідства. Транскордонне співробітництво України після східного розширення ЄС / Є. Кіш // Політика і час. – 2004. – № 12. – С. 27 – 34. 20. Концепція державної регіональної політики: затв. Указом Президента України від 25 трав. 2001 р. № 34/2001 // Практичний порадник державного службовця з організації регіонального співробітництва / уклад. Л.Л. Прокопенко, В.М. Берестяний, А.П. Лимар [та ін.]. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1: Нормативно-правова база співробітництва регіонів України та держав-членів Європейського Союзу. – 140 с. 21. Костюк, С. Єврорегіони в українських прикордонних областях – нереалізований потенціал відносин Україна – ЄС / С. Костюк // Людина і політика. – 2004. – № 3. – С. 21 – 28. 22. Кушніренко, О.М. Державна підтримка розвитку транскордонного співробітництва : автореф. дис… канд. наук з держ. упр. : 25.00.02 / Кушніренко Олександр Миколайович; НАДУ при Президентові України. – К., 2007. – 20 с. 23. Лавренчук, А. Роль регіонів України в реалізації державного євроінтеграційного курсу / А. Лавренчук // Вісник УАДУ. – 2002. – № 3. – С. 224 – 231. 24. Лендьел, М. Досвід Карпатського єврорегіону : поштовх до переосмислення моделі транскордонного співробітництва / Л. Лендьел // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів: Проект Київського центру Інституту Схід-Захід / за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К.: Логос, 2000. – 224 с. 25. Лендьел, М. Монолог про ідеальну модель транскордонного співробітництва. – Режим доступу : www.urr.org.ua/data/articlesview/ index.php?id=f29f34bc56825e9400305846e5f45855&session=3e8ef6bc430f0c 41a5d6814d3084cda1. 26. Лесечко, М. Регіональні аспекти європейської та євроатлантичної інтеграції / М. Лесечко // Актуальні питання євроатлантичної інтеграції України / за заг. ред. В.П. Горбуліна. – К.: ДП «Євроатлантикінформ», 2005. – Вип. 5. – 364 с. 27. Ломага, А.М., Лютак О.М. Розвиток транскордонного співробітництва як складова реалізації інтеграційних можливостей України на матеріалах Волинської області. – Режим доступу : www.rusnauka.com/ NIO/ Economics/2_lomaga% 20a.m.doc.htm. 28. Луцишин, Н. Принципи функціонування транскордонного регіону. – Режим доступу : eru.org.ua/publications/EuroRegions_in_Ukraine.pdf. 29. Лютак, О.М. Регіональна політика і транскордонне 126
співробітництво як складові інтеграційного курсу України. – Режим доступу : www.rusnauka.com/TIP/All/ Economica/75.html. 30. Льопко, В.В. Транскордонне співробітництво в контексті інтеграції з країнами Європи. – Режим доступу : www.rusnauka.com/DNI_2006/ Economics/13_l_opko%20viktorija%20. doc.htm. 31. Льопко, В.В. Розвиток транскордонного співробітництва на Закарпатті. – Режим доступу : www.rusnauka.com/NPM_2006/Economics/ 13_l_opko.doc.htm. 32. ІХ Міжвідомча нарада-семінар. Завдання органів виконавчої влади України в реалізації зовнішньої політики держави : інф. та довід. мат-ли. – К.: МЗС України, 2006. 33. Мікула, Н. Єврорегіони : досвід та перспективи / Н. Мікула – Львів: НАН України, 2003. – 222 с. 34. Мікула, Н. Теоретико-методологічні та практичні аспекти функціонування єврорегіонів / Н. Мікула // Регіональна економіка. – 2004. – № 4. – С. 53 – 63. 35. Мікула, Н. Єврорегіональна співпраця і Україна / Н. Мікула // Спільний європейський економічний простір : гармонізація мегарегіональних суперечностей / за заг. ред. Д.Г. Лук’яненка, В.І. Чужикова. – К. : КНЕУ, 2007. – 544 с. 36. Мітряєва, С. Карпатський єврорегіон – інструмент євроінтеграційної стратегії України. – Режим доступу : www.niisp.gov.ua/vydanna/panorama/ issue.php?s=gpgs0&issue =2005_1. 37. Напрями поглиблення співпраці в межах єврорегіонів (на прикладі єврорегіону «Буг»). – Режим доступу : www.niss.gov.ua/Monitor/Monitor22/ 03.htm 38. Осадчук, Р. Розвиток зовнішньоекономічних зв’язків Чернівецької області / Р. Осадчук // Регіональна економіка. – 2004. – № 4. – С. 205 – 211. 39. Офіційний веб-сайт Ужгородської міської ради. – Режим доступу : www.rada.uzhgorod.ua 40. Офіційний веб-сайт Чернівецької міської ради. – Режим доступу : www.city.cv.ua 41. Офіційний веб-сайт Луцької міської ради. – Режим доступу : www.lutsk.ua 42. Офіційний веб-сайт Дніпропетровської міської ради. – Режим доступу : meria.dp.ua 43. Офіційний веб-сайт Одеської міської ради. – Режим доступу : www.odessa.ua 44. Офіційний веб-сайт Миколаївської міської ради. – Режим доступу : www.gorsovet.mk.ua 45. Панов, А. Регіональне співробітництво як важливий чинник національної безпеки та євроінтеграції України / А. Панов // Управління сучасним містом. – 2003. – № 10 – 12 (12). – С. 70 – 75. 46. Перстньова, Н. Трансприкордонне співробітництво, або 127
український довід єврорегіонів. – Режим доступу : www.zn.kiev.ua/nn/ show/301/27823/ 47. План дій Україна – Європейський Союз від 21 лютого 2005 р. – К.: ТОВ «Компанія Лік», 2005. – 40 с. 48. Пожвавлення польсько-української прикордонної співпраці в Карпатському регіоні. – Режим доступу : ieac.org.ua/content/ print.php?id=5&ch_id=22& ar_id =4030 49. Польсько-українська співпраця в рамках єврорегіонів «Буг» і «Карпатський»: Режим доступу : www.spa.ukma.kiev.ua/visnyk/ index.php?ор=view&t=27 50. Практичний порадник державного службовця з організації регіонального співробітництва / уклад. Л.Л. Прокопенко, В.М. Берестяний, А.П. Лимар [та ін.]. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 : Нормативноправова база співробітництва регіонів України та держав-членів Європейського Союзу. – 140 с. 51. Про структуру місцевих державних адміністрацій : затв. постановою Кабінету Міністрів України від 11 трав. 2005 р. № 328. – Режим доступу : www.rada.gov.ua 52. Про затвердження Державної стратегії регіонального розвитку на період до 2015 року : постанова Кабінету Міністрів України від 21 лип. 2006 р. № 1001. – Режим доступу : www.rada.gov.ua 53. Повідомлення Європейської Комісії «Прокладаючи шлях для запровадження нового Інструмента відносин з країнами-сусідами». – Режим доступу : library.poltava.ua/EURO/evro/files/іndex5c07.html?act= show&docid=5&id=129. 54. Прокопенко, Л. Проблеми розвитку регіонального співробітництва України та ЄС / Леонід Прокопенко // Актуальні проблеми європейської та євроатлантичної інтеграції України : матеріали регіональної наук.- практ. конф. / за заг. ред. Л.Л. Прокопенка. – Д.: ДРІДУ НАДУ, 2005. – 196 с. 55. Протокол № 2 до Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями // Практичний порадник державного службовця з організації регіонального співробітництва / уклад. Л.Л. Прокопенко, В.М. Берестяний, А.П. Лимар [та ін.]. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 : Нормативно-правова база співробітництва регіонів України та держав-членів Європейського Союзу. – 140 с. 56. Пурич, Ш. Румыно-украинское трансграничное сотрудничество. Шаги к добрососедству / Ш. Пурич // Віче. – 2000. – № 6. – С. 79. 57. Регіональна політика Європейського Союзу : історія і сучасність. – Режим доступу : old.europexxi.kiev.ua/ukrainian/program/zmi/book3/036.html. 58. Розширення Європейського Союзу : вплив на відносини України з центральноєвропейськими сусідами / Інститут регіональних та євроінтеграційних досліджень «ЄвроРегіо Україна». – К.: «К.І.С.», 2004. – 360 с. 59. Статут Єврорегіону «Нижній Дунай». – Режим доступу : eru.org.ua/publications/EuroRegions_in_Ukraine.pdf. 128
60. Студенников, И. Трансграничное сотрудничество в рамках єврорегиона «Нижний Дунай» в контексте вырабоки принципов региональной политики Украины и стратеги ее интеграции в ЕС. – Режим доступу : www.crs.org.ua. 61. Студенніков, І. Транскордонне співробітництво як крок до визначення концепції регіональної політики / І. Студенніков // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К. : Логос, 2000. – 224 с. 62. Студенніков, І. Транскордонне співробітництво як дзеркало регіональної політики в Україні. – Режим доступу : www.soskin.info/ea.php? okazold=20050111&n=1-2&y=2005. 63. Студенніков, І. Міжрегіональне співробітництво як чинник процесу європейської інтеграції та інструмент регіонального розвитку / І. Студенніков // Регіональна політика в країнах Європи : Уроки для України / за ред. С. Максименка. – К. : Логос, 2000. – С. 98 – 137. 64. Студенніков, І. Транскордонне співробітництво та його роль в процесі європейської інтеграції України / І. Студенніков // Міжнародні зв’язки України : наукові пошуки і знахідки. – Вип. 15 : Міжвідомчий зб. наук. праць / відп. ред. С.В. Віднянський. – К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. – С. 309 – 322. 65. Студенніков, І. Єврорегіон «Нижній Дунай» як чинник стабільності, добросусідства і розвитку / І. Студенніков, В. Ткаченко // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К. : Логос, 2000. – 224 с. 66. Студенніков, І., Ткаченко, В. Інституційна структура регіонального розвитку в Україні : сучасний стан і проблеми формування. – Режим доступу : www.soskin.info/ea.php?pokazold=20050912&n=9-10&y=2005. 67. Студенніков, І. Феномен єврорегіонів в контексті методології історико-регіональних досліджень. – Режим доступу : www.crs.org.ua/ data/Studennikov%20art.%20for%20 Hist.of.Ukr.doc. 68. Угода про утворення єврорегіону «Верхній прут». – Режим доступу : www.transfront.cv.ua/pdf_site/Accord BT.pdf. 69. Угода між Урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво // Практичний порадник державного службовця з організації регіонального співробітництва / уклад. Л.Л. Прокопенко, В.М. Берестяний, А.П. Лимар [та ін.]. – Д. : ДРІДУ НАДУ, 2007. – Вип. 1 : Нормативно-правова база співробітництва регіонів України та держав-членів Європейського Союзу. – 140 с. 70. Угода про міжрегіональне співробітництво між Житомирською обласною державною адміністрацією України та Куявсько-Поморським воєводством Республіки Польща. – Режим доступу : www.zhitomir.net. 71. Уманців, Б.Б. Проблеми дефініції поняття «єврорегіон» / Б.Б. Уманців // Соціально-економічні дослідження в перехідний період. Транскордонне співробітництво, ринкова інфраструктура та фінансово-інвестиційна діяльність / 129
редкол. : відп. ред. М.І. Долішній. – Львів. 2002. – Вип. 6 (ХХХУІІ). – С. 128 – 139. 72. Хомра, А.У. Миграционные установки населения украинских составляющих еврорегионов «Буг» и «Карпаты». – Режим доступу : www.demoscope.ru/ center/fmcenter/tr_hom.html. 73. Хом’юк, К. Єврорегіон «Буг» як модель розвитку прикордонного співробітництва: здобутки, проблеми та перспективи / К. Хом’юк // На шляху до Європи. Український досвід єврорегіонів / за ред. С. Максименка, І. Студеннікова. – К. : Логос, 2000. – 224 с. 74. Цеханович, В.Б. Єврорегиональная деятельность Украины: проблемы и перспективы / В.Б. Цеханович // Актуальні проблеми економіки. – 2007. – № 8 (74). – С. 71 – 77. 75. Черкаський, І. Механізм співробітництва України з Європейським Союзом у реальному секторі : динамічний аспект / І. Черкаський // Актуальні проблеми внутрішньої політики. – 2004. – № 4. – С. 159 – 166. 76. Шаповал, П. Регіональний вимір державного управління в умовах інтеграції України в ЄС / П. Шаповал // Вісник УАДУ. – 2002. – № 2. – С. 219 – 223. 77. European Neighborhood and Partnership Instrument (ENPI) – Режим доступу : ec.europa.eu/world/enp/index_en.htm. 78. Польща твій діловий партнер. – Варшава : М-во економіки; Ін-т кон’юнктури і цін зовнішньої торгівлі, 2005. – 181 с. 79. Polsko-Ukraiсska Agencja Wspуіpracy Transgranicznej. – Lublin: Europejskie Centrum Integracji i Wspуіpracy Samorz№dowej «Dom Europy», 2004. – 31 s. 80. Wspуlna polsko-ukraiсska strategia wspуіpracy transgranicznej. – Lublin: Europejskie Centrum Integracji i Wspуіpracy Samorz№dowej «Dom Europy», 2005. – 50 s. ВИСНОВКИ 1. План дій Україна – Європейський Союз. – Режим доступу : www.kmu.gov.ua 2. Угода між урядом України та Урядом Республіки Польща про міжрегіональне співробітництво // Офіц. вісн. України. – 2005. – №33. – С. 218 – 220. 3. Про схвалення Концепції Державної цільової програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції України на 2008-2011 роки : розпорядження Кабінету Міністрів України від 4 черв. 2008 р. №798-р. – Режим доступу : www.kmu.gov.ua 4. Про схвалення Концепції Державної цільової програми інформування громадськості з питань європейської інтеграції України на 2008–2011 роки: розпорядження Кабінету Міністрів України від 25 лип. 2007 р. №569-р. – Режим доступу : www.kmu.gov.ua 130
Наукове видання Леонід Львович Прокопенко Олександр Миколайович Рудік Ірина Дамирівна Шумляєва РОЗВИТОК РЕГІОНАЛЬНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ За заг. ред. Л.Л. Прокопенка Монографія
Редактор А.В. Соколова Комп’ютерний оригінал-макет – О.М. Рудік Обкладинка – В.В. Олешкевич
131
Здано на складання 25.10.08. Підписано до друку 03.11.08. Формат 60х84 116 . Папір № 1. Ум. друк. арк. 7,72. Обл.-вид. арк. 8,44. Тираж 100 пр. Зам. №
Національна академія державного управління при Президентові України Дніпропетровський реґіональний інститут державного управління Україна, 49044, Дніпропетровськ, вул. Гоголя, 29 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК №1743 від 06.04.04 Видруковано у повній відповідності до оригінал-макета ПП «Моноліт» Україна, 49050, Дніпропетровськ, вул. Горького, 20 Свідоцтво про внесення до Державного реєстру ДК № 273 від 08.12.2000 р. 132