Граматика Мелетія Смотрицького — перлина давнього мовознавства

Василь НІМЧУК

ГРАМАТИКА МЕЛЕТІЯ СМОТРИЦЬКОГО — ПЕРЛИНА ДАВНЬОГО МОВОЗНАВСТВА Минає вже триста шістдесят років із часу виходу в світ видатного твору давньо східнослов'янського мовознавства — «Грамматіки Славέнскиѧ правилноε Сvнтаґма...» М. Смотрицького. Та за цей великий проміжок часу славнозвісна праця видатного вченого не пішла в забуття, адже вона стала значним етапом у старій східно- й південнослов'янській освіті, науці, культурі. Про «Граматику» М. Смотрицького та її значення написано багато. Проте викладена в ній система ще далеко не вивчена. Життєвий шлях автора «Граматики» — одного з найосвіченіших українських філологів кінця XVI — початку XVII ст.— складний і суперечливий. М. Смотрицький жив у час бурхливої антифеодальної й національно-визвольної боротьби українського й білоруського народів. Одним із виявів цієї боротьби був рух проти наступу католицизму, за збереження православної віри, на захист церковнослов'янської мови, яка була літературною мовою передусім у галузі конфесіонального письменства. «...В часи так званих релігійних воєн XVI століття мова йшла насамперед про дуже виразні матеріальні класові інтереси; ці війни так само були боротьбою класів, як і пізніші внутрішні конфлікти в Англії і Франції. Якщо ця класова боротьба відбувалася тоді під знаком релігії, якщо інтереси, потреби і вимоги окремих класів приховувались під релігійною оболонкою, то це нітрохи не змінює справи і легко пояснюється умовами часу» 1. Так було й на Україні та в Білорусії XVI—XVII ст. Національно-релігійна боротьба набрала особливої гостроти після того, як частина вищого духівництва з митрополитом Рагозою 1596 р. в Берестю (Бресті) проголосила унію з римо-католицькою церквою. До унії не пристала основна маса селянства, міщанства, нижчого духівництва, навіть частина української шляхти. Виходячи із своїх класових інтересів, у католицизм перейшла більшість феодалів, тому православ'я з початку XVII ст. стало вірою пригноблених мас. Тодішнє становище православної церкви суттєво відрізняє 2 її від офіційного православ'я, яке теж було релігією панівних класів . В національно-релігійній боротьбі знайшли вияв суспільні суперечності часу. Із цією боротьбою тісно пов'язане життя і творчість М. Смотрицького. Життєвий шлях і спадщина М. Смотрицького досить добре вивчені 3. Багато біографічного матеріалу дають його численні полемічні твори, листи, а також документи XVII ст. Майже всі біографи вважають, що Мелетій народився в спадковому маєтку батька містечку Смотрич (тепер селище міського типу Дунаєвецького району, Хмельницької області) на Поділлі. Батько його — Герасим Данилович Смотрицький — тривалий час був писарем у Кам'янці (Подільському), про що писав Мелетій у книзі «Obrona Verificatiey» 4. Не виключено, що саме в Кам'янці народився його син Максим (Мелетій). Князь Костянтин Острозький запросив у 1576 р. Г. Смотрицького до Острога, де він став першим ректором Острозької школи. Г. Смотрицький — автор першої друкованої на Україні полемічної книги «Ключ царства небесного» (1587 р.). Він узяв активну участь у редагуванні й

виданні знаменитої Острозької біблії, що вийшла в світ 1581 р. Передмова до неї Г. Смотрицького свідчить, що письменник був добрим знавцем церковнослов'янської мови. Біографи називають різні дати народження М. Смотрицького, переважно 1577—1579 рр. Наприклад, С. Голубєв на основі листа до папи Урбана VIII, в якому Мелетій писав, що був від народження 50 років у православ'ї, визначає 1578 p.5 K. C. Прокошина на підставі записки Дорофея (див. нижче) твердить, 6 що роком народження Смотрицького треба вважати 1572 p. Початкову освіту Мелетій здобув у Острозькій школі від батька та грека 7 Кирила Лукаріса. Учнем з молодих літ називає він себе в листі до К. Лукаріса , який після смерті Г. Смотрицького (близько 1594 р.) був ректором Острозької школи, а з 1612 р. — константинопольським патріархом. Отже, в Острозькій школі М. Смотрицький мав змогу добре засвоїти церковнослов'янську й грецьку мови. Після смерті батька Смотрицького князь К. Острозький віддав здібного юнака на дальше навчання до єзуїтської Віленської академії. С. Голубев твердить, що це сталося 1601 р. (грунтуючись на повідомленні біографа М. Смотрицького з другої половини XVII ст. Якова Суші) 8. K. C. Прокошина без посилання на джерело пише, що до Вільна Смотрицький виїхав у 1594 р. її твердження переконливіше, адже в Барколабовському літописі під 1600 р. записано, що сина князя Б. Соломерецького, якого до цього навчав Л. Зизаній, «дано до науки латинския, до пана Максима Герасимовича Смотрицкого» 9 (маєтки Соломерецького були коло Мінська). На цей час Смотрицький успішно закінчив Віленську академію. Разом із сином Соломерецького Богданом він подорожував за кордоном, відвідав багато міст, слухав лекції в університетах, зокрема в протестантських Лейпцігському, Віттенберзькому й Нюрнберзькому 10. Невідомо, скільки тривала ця подорож. Очевидно, за кордоном Смотрицький одержав учений ступінь доктора медицини, як зазначено на титульному аркуші його книги «Апологія...» (1629 р.). Повернувшись із подорожі, він поселився у того ж таки князя Соломерецького під Мінськом. Часто їздив до Мінська, вів агітацію проти унії, внаслідок чого багато уніатів знову повернулося в православ'я і в Мінську засновано братство. Близько 1608 р. Смотрицький повернувся до Вільна (тоді ж вийшов у світ його анонімний трактат «Αντιγραφη», тобто «Відповідь»). Автор книги називає себе «одним братом братства церковного Віленського». Будучи членом цього братства, Смотрицький, очевидно, й викладав у Віленській братській школі. Дедалі активніше включається він в національно-релігійну боротьбу. Вже в 1610 р. під псевдонімом Теофіл Ортолог друкує великий полемічний твір «Θρηνος...» (тобто «Плач»). На титульному аркуші книжки зазначено, що текст перекладено спочатку з грецької на «словенську», а з цієї—на польську. Майже всі полемічні твори Смотрицького надруковано польською мовою. Щоб уникнути переслідувань, до переходу в унію свої полемічні твори Мелетій видавав без зазначення прізвища або під псевдонімами. «Θρηνος» — найвидатніший літературний твір Смотрицького, написаний у формі «плачу» православної церкви, зверненого до тих, що її покинули. Автор картає єпископів, що прийняли унію, закликає їх схаменутися, показує важкий релігійно-національний гніт, який терпіли український і білоруський народи, критикує недбальство й зловживання православного духівництва. В полеміці з католиками Смотрицький виступає як енциклопедично освічена людина своєї епохи: він цитує в своїй книзі понад 140 авторів або посилається на них. Крім писань «отців церкви», Смотрицький використовує твори багатьох античних і

європейських учених та письменників епохи Відродження. Тут, зокрема, зустрічаємо імена Авіценни, Савонароли, Депер'є, Еразма Роттердамського, Петрарки, Мантуана Баптісти таін. М. Смотрицький здобув велику популярність серед православних. Пізніше сам він писав, що деякі його сучасники вважали цю книгу за важливістю описаного в ній рівною творам св. 11 Златоуста й за неї готові кров пролити й душі покласти . Критика як католицької, так і православної ієрархії, показ переслідування населення України й Білорусії, а головне — заклик до активної оборони своїх прав дуже збентежили королівські власті. Сігізмунд III того ж 1610 р. видав наказ про заборону продавати й купувати книги Віленського братства під загрозою кари в 5000 червоних золотих. Війтові й магістрату король пропонував конфіскувати братську друкарню, забрати й спалити книги, а 12 складачів та коректорів арештувати . Королівський наказ виконано. Редактора й коректора Леонтія Карповича ув'язнено. Смотрицькому вдалося уникнути арешту. Про життя й діяльність Смотрицького після репресій з боку королівських властей збереглося дуже мало відомостей. Очевидно, він повернувся з Вільна на Україну (про високу оцінку «Θρηνος»-а він покликається на свідків — священиків острозької капітули 13). Мабуть, Смотрицький певний час проживав в Острозі і викладав у школі 14. Смотрицького вважають одним із перших ректорів Київської братської школи 15, організованої в 1615—1616 рр. Сучасник М. Смотрицького Сильвестр Косов 1635 р. писав, що Смотрицький, Касіян та інші були ректорами Київської школи 16. Цьому свідченню можна довіряти, адже брошура С. Косова була направлена проти домагань католиків й уніатів закрити Київську школу й автор її, очевидно, спеціально назвав тільки тих ректорів, що пізніше стали уніатами. Проте про період перебування Смотрицького на посаді ректора немає єдиної думки. С. Голубєв вважає, що це був період 1626—1628 рр.17 К. Харлампович з більшою підставою твердить, що Смотрицький був ректором у 1618 р., адже Мелетія в 1626 р. вже запідозрювали в прихильності до унії, а з середини 1627 р. він, ставши уніатом, жив на Волині. На ректорування Смотрицького перед Саковичем (1620— 1624) вказує й порядок, хоч, може, випадковий, у якому поставлені їх імена в книзі «Exegesis». Той факт, що там зазначено прізвище Смотрицького, а Саковича — 18 тільки .ім'я, наводить на думку, що Мелетій тоді ще не був ченцем . Оскільки добре відомо, що в середині 1617 р. ректором Київської братської школи був І. Борецький, як видно з його розписки, даної Львівському братству 19, а Мелетій 1618 р. мав бути у Вільні або Єв'ї, де розпочато друкування його граматики, нам здається найбільш імовірним періодом перебування Смотрицького на посаді ректора друга половина 1617 р.— перша половина 1618 р. Сам Смотрицький засвідчив, що мешкав у Києві у Борецького протягом чотирьох років 20, отже, приблизно в 1614—1618 рр. С. Косов писав, що Смотрицький і Касіян вчили по-латині 21 в Київській школі 22. Не з'ясовано, які курси викладав Смотрицький, але цілком можливо, що це були латинська й церковнослов'янська мови. Повернувшись до Вільна, Смотрицький мешкав у Святодухівському монастирі. Під тиском чи навіть на категоричну вимогу Віленського братства, що не могло бути байдужим до його контактів з уніатами, Максим Смотрицький постригся в ченці під іменем Мелетія 23. Досі не звернено належної уваги на особливості передмови в деяких примірниках книги «Єṽлїε учитεлноε албо казанѧ, на кождую нε(д̃)лю и Свѧта Урочистыи, прεзъ Ст̃го ω(т)ца нашєго Калиста.., прε(д) двѣма сты лѣ(т) Покгрεцку написаныи, а тεпεръ ново з Кгрεцкого и Словε(н)ского языка на

Рускїй пεрεложεныи. Працεю и стара(н)εмъ Инокω(в) ...Монастырѧ Братского Вилε(н)ского... Выдрукованы. В Євю Року ах̃sі̃» (1616). Переклад книги зробив і передмову до неї написав Смотрицький 24, присвятивши працю князю Богданові Богдановичу Соломерецькому, завдяки родині якого він навчався і в «ту бытны(х) и чужозε(м)ски(х)» академіях. Під передмовою знаходиться підпис: «...Упрїймε зычливый поволный Слуга Маξентїй Смотрискїй». Ім'я Максентій потребує пояснення. Його можна пояснити як контамінацію світського (Максим) і чернечого (Мелетій, народне — Мелентій) імен Смотрицького, яку помилково допустили друкарі. Якщо справді це так, то Смотрицький постригся в ченці ще в 1616 р. Однак про перебування Смотрицького в цей час у Вільні чи Єв'ї немає документальних свідчень. Коли б Смотрицький був тоді в Єв'ї або Вільні, то не допустив би такого перекручення свого імені. На титульному аркуші «Граматики» Смотрицького, надрукованому 1618 р., вже зустрічається його чернече ім'я. Смотрицький знову викладає в Віленській школі. М. Коялович пише, посилаючись на Я. Сушу, що до періоду 1617— 1620 рр. «відносяться філологічні праці Мелетія — його граматика й лексикон» 25. У науковій літературі про лексикон Смотрицького більше ніхто не згадує, тому це твердження вважаємо малодостовірним. Після перегляду парадигм I-ї дієвідміни в своїй «Граматиці» сам Мелетій скаржиться на «Словенска Лεξїкона лишεнїε» (відсутність), але виражає надію, що «поспѣшанїεмъ трудолюбивыхъ» словник буде укладено (мабуть, це натяк на книгу, над якою вже в той час працював Памво Беринда). У 1620—1621 рр. на Україні й Білорусії перебував єрусалимський патріарх Феофан. На цей час майже всі єпископські кафедри були уніатські. Патріарха попросили висвятити нових православних ієрархів. Феофан розіслав грамоти, де радив вибрати 26 кандидатів і прислати їх для висвячення . Кандидат від Вільна архімандрит Святодухівського монастиря Л. Карпович був недужий, тому до Києва з дорученням послано Смотрицького, якого патріарх призначив архієпископом полоцьким, єпископом вітебським і мстиславським (ці кафедри з 1618 р. займав уніат Йосафат Кунцевич). В кінці 1620 р. після смерті Л. Карповича 27 Смотрицького обрано архімандритом Святодухівського монастиря. Смотрицький у цей період розгорнув активну діяльність на захист православ'я і нововисвячених єпископів, проти унії, виступаючи з проповідями у віленських церквах, на майданах, у ратуші, розсилаючи своїх послів із листами, книгами в міста, містечка, хутори, замки магнатів, як про це писав Я. Суша 28. Покровитель унії король Сігізмунд III не затвердив нових православних єпископів і митрополита. Королівський уряд засудив дії Феофана, оголосивши його турецьким шпигуном, а єпископів велів схопити й притягти до судової відповідальності 29. Проти Смотрицького Сігізмунд III видав 1621 р. три грамоти. В першій король оголошує Смотрицького самозванцем і наказує не впускати його в Полоцьк, арештувати Смотрицького і православного митрополита Борецького, у другій — оголошує Борецького і Смотрицького ворогами держави і велить населенню не підкорятися їм, у третій — звинувачує Смотрицького в образі короля, в агітації й підбурюванні віленців і наказує віленському магістратові покарати Мелетія як бунтівника. Смотрицького переслідують й духовні уніатські власті. Уніатський архієпископ Й. Кунцевич подав уніатському ж митрополитові Рутському скаргу на Мелетія, в якій говорив, що Смотрицький усно й писемно сперечається з ним за кафедру. Рутський тричі позивав Мелетія на суд, але той не з'явився, і Рутський прокляв його 30. Посилилися репресії проти противників унії, у Вільні влаштовано погром православних. Смотрицький видає низку написаних із великим літературним хистом творів, у яких захищає відновлення православної ієрархії, спростовує звинувачення

католицько-уніатського табору, показує свавілля королівських властей і переслідування українського й білоруського населення, що відстоювало свої права й гідність: «Verificatia niewinności...» («Виправдання невинності...», Вільно, 1621), «Obrona Verificatiey...» («Оборона «Виправдання...», Вільно, 1621), «Elenchus pism uszczypliwych...» («Викриття ущипливих писань...», Вільно, 1622) та ін. Разом із митрополитом Борецьким Смотрицький у 1623 р. їздив на сейм до Варшави, де вони марно добивалися затвердження нових православних єпископів. На початку 1624 р. Смотрицький вирушив у подорож на Близький Схід. Перед від'їздом зупинився в Києві. Він побував у Константинополі, відвідав Єгипет і Палестину. Через Константинополь у 1626 р. повернувся до Києва. У приватному листі до князя Хрептовича від 1626 р. Мелетій визнав, що їздив туди з планами унії 31. Про свої плани він не наважився сказати патріархові, як видно з листа Смотрицького до К. Лукаріса, 32 написаного пізніше . Натяк на плани Смотрицького зробив К. Сакович, що перекинувся до уніатів, у передмові до книги «Desiderosus» (1625 р.). С. Голубєв вважає, що головною метою подорожі Смотрицького було бажання добитися в патріарха соборної грамоти про обмеження автономії ставропігійних братств 33. Смотрицький справді привіз таку грамоту, як видно з листа К. Лукаріса 1626 р., де патріарх, щоб заспокоїти невдоволення членів провідних братств, писав, що обмеження стосується тільки тих, яким ставропігію (перебування в прямому віданні 34 патріарха) надав Феофан, та новостворюваних братств . У подорож до країн Близького Сходу Смотрицький вирушив незабаром після того, як повстале населення Вітебська в листопаді 1623 р. вбило уніатського архієпископа Йосафата Кунцевича. З благословіння папи Урбана VIII польський королівський уряд жорстоко розправився з повсталими. Смотрицького почали цькувати ще більше, звинувачувати як морального співучасника убивства Й. Кунцевича 35. Очевидно, ці обставини й спонукали Смотрицького покинути Вільно й поїхати за межі Речі Посполитої саме 1624 р. Після повернення з подорожі до Києва Смотрицького зустріли насторожено, навіть вороже. Архімандрит КиєвоПечерської лаври Захарія Копистенський не прийняв Мелетія й наполягав, щоб так зробили й інші монастирі. Причиною цього стали привезені грамоти і чутки про прихильність його до унії. Тільки завдяки старанням І. Борецького Мелетія прийняв Межигірський монастир. У прихильності до унії звинувачувано також Борецького. Щоб розвіяти підозри, Борецький і Смотрицький весною 1626 р. «передъ многимъ духовенствомъ, паны шляхтою, войтомъ, бурмистрами, райцами, брацтвомъ церковнымъ и всѣмъ посполствомъ ясне предъ всѣми невинности и вѣрности своє певные знаки сказали...», як писав митрополит у спеціальній грамоті 36. Смотрицький опинився в скрутному становищі: у свій віленський монастир після привезення грамот повертатись було ніяково, у Києві його зустріли неприхильно. Він звертається до князя Януша Заславського, щоб йому дали вільне місце архімандрита Дерманського монастиря на Волині, який тоді був під патронатом Янушевого сина Олександра. Цей вчинок був фатальним у житті Смотрицького. За намовою уніатського митрополита Рутського Заславський погодився дати Мелетієві архімандрію лише за умови, коли той пристане до унії. Уніати скористалися важким матеріальним становищем Мелетія і недовір'ям православних до нього. Після вагань Смотрицький погодився на умови князя. Але й тут йому не довіряли й вимагали писемного підтвердження переходу в унію. У червні 1627 р. Смотрицький став уніатом. При цьому Мелетій прохав, щоб його перехід в уніатство до одержання відповіді з Риму держали в таємниці й зберегли за ним титул архієпископа та ін. 37 Цей крок Смотрицького трактується по-різному. Сам Мелетій писав, що сучасники радше смерті своєї сподівалися б, ніж переходу його в унію, і

вважали, що він став уніатом заради одержання Дерманського монастиря та з марнославності 38. Різні думки з цього приводу висловили історики. С. Голубєв, зокрема, писав, що Смотрицький, закінчивши єзуїтську академію і відвідавши протестантські університети, не мав стійких православних переконань і належав до тих людей, які, «коли це вимагали їх вигоди... могли бути 39 відмінними адвокатами тієї або іншої сторони» . На думку М. Возняка, 40 Мелетій перейшов в унію під натиском польського уряду . Сучасна дослідниця біографії Смотрицького K. C. Прокошина намагається з'ясувати всю сукупність причин поведінки Мелетія. Основним мотивом переходу Смотрицького до унії вчена визначає класові інтереси представників середнього стану, до якого належав і Смотрицький, що з плином часу від відкритої опозиції й протесту проти позбавлення його своїх привілеїв і прав перейшов на реакційні позиції примирення й зради національних інтересів заради економічних і політичних вигод. При цьому певну роль відіграло виховання, постійні переслідування й гоніння Смотрицького, скрутне матеріальне становище 41. Протягом 1628—1629 рр. Смотрицький видає кілька книжок, в яких виправдовує свої дії, агітує за унію, критикує праці православних полемістів, серед них і свої попередні твори, торкається насамперед чисто теологічних питань. Діяльність Смотрицького на користь унії зазнала повного краху. З Мелетієвої ініціативи восени 1627 р. в Києві скликано собор, де він обіцяв підготувати до видання свій катехізис, але випросив дозволу спершу опублікувати свої міркування про відмінності між православною і католицькою церквами. У лютому 1628 р. на соборі в м. Городку на Волині Смотрицький у трактаті вже твердив, що західна й східна церква в основних положеннях не розходяться, тому можливе примирення між ними. Тут були й митрополит І. Борецький та П. Могила. Для обговорення Мелетієвих пропозицій вирішено скликати новий собор, в якому могли б узяти участь і світські особи. Смотрицькому доручено писемно обгрунтувати необхідність скликання такого собору й викласти зміст свого трактату. Проте він замість цього написав «Апологію», в якій звинувачував православних діячів у різних єресях, пропонував приєднатись до католицизму й без санкції митрополита віддав її до друку. Книгу друкував уніат К. Сакович. Зв'язки Смотрицького з уніатами стали широко відомі завдяки окружним грамотам перемиського архієпископа Ісайї Копинського 42.Поведінка Мелетія та його книга викликали обурення. На новий собор у серпні 1628 р. до Києва приїхало п'ять єпископів, багато нижчого духівництва, мирян, представники козацтва. Очевидно, не без побоювання перед народними масами Борецький і Могила на соборі навіть не ставили питання про примирення православних з уніатами та католиками. Смотрицького не допускали на засідання собору, поставивши вимогу, щоб він зрікся «Апології». Мелетій пробував чинити опір. Але коли дізнався, що народ, який зібрався біля Михайлівського монастиря, погрожував розправою, якщо той буде викритий в уніатстві, Смотрицький зрікся «Апології». Він підписав акт, в якому прокляв свою книгу. Цей акт було зачитано перед представниками собору. Під час обряду урочистої анафемізації сам Мелетій топтав ногами аркуші «Апології». Він пообіцяв не виїжджати з Києва в Дермань. Для заспокоєння населення собор випустив циркулярну грамоту, щоб Смотрицького та інших ієрархів не запідозрювали в уніатстві 43. Проте Мелетій незабаром повернувся в Дерманський монастир, написав і видав книгу «Protestatia», направлену проти собору, де він відкрито виступив проти православ'я й твердив, що зрікся своїх поглядів під натиском, просив короля скликати новий собор для примирення церков. Собор скликано 1629 р. у

Львові, але представники православної церкви відмовились брати в ньому участь. Опинившись у колі людей, із якими все життя боровся, покинутий старими друзями, хворий Мелетій, залишаючись у Дермані 44, після 1629 р. нічого не написав і не опублікував. Помер він у Дерманському монастирі, похований у церкві цього монастиря. Усі біографи Смотрицького пишуть, що Мелетій помер 17 (27 за старим стилем) грудня 1633 р. Ієрофей же зазначає, що в монастирській молитовній книзі 45 поминання померлих (пом'янику) відмічено дату смерті 13 грудня 1630 р. , а на портреті, що зберігався в монастирі, написано: «Мелетій Смотритскій Архієпископъ Іераполитанскій (цей титул надав йому папа Урбан VIII.— В. Н.). Архимандритъ Дерманскій преставися року 1630, отъ рождества своего въ 58 46 47 лѣтъ» . Ці свідчення беззастережно приймає K. С. Прокошина . А. Осинський, який один із перших звернув увагу на повідомлення Ієрофея, все ж схильний вважати датою смерті Мелетія 1633 рік. Остання дата достовірніша (єзуїт Кортисцій, що виголосив промову на похороні Смотрицького, видав її 1634 р., а не раніше). Мелетій не був до кінця послідовний, але початковим періодом діяльності, педагогічною працею, плодом якої стала «Граматика»,

***

«Грамматїки Славεнскиѧ правилноε Сvнтаґма» — один із найвидатніших творів давнього слов'янського мовознавства. Його написав молодий учений, добре обізнаний із тодішньою європейською та вітчизняною граматичною наукою і з церковнослов'янськими текстами, досвідчений педагог, що викладав церковнослов'янську мову в школах Вільна, Острога, Києва. Автор створив працю в несприятливих умовах переслідувань його після надрукування книги «Θρηνος» («Плач»). Смотрицький змушений був блукати з місця на місце, але найдовше (приблизно чотири роки) він прожив у Києві, де йому надав притулок І. Борецький. Очевидно, під час викладання й ректорування в Київській школі Мелетій написав якщо не ввесь текст, то принаймні більшу частину «Граматики» (1614 р. або 1615—1617 рр.— перша пол. 1618 р.). Написання книги в період вимушеного мандрування автор наче засвідчує на титульній сторінці твору: «Грамматїки... Сvнтаґма... Потщанїємъ Многогрѣшнагω Мніха Мεлεтїѧ Смотрискогω... назданномъ странствующагω снисканноε u прижитоε...» (підкреслення наше — В. Н.). «Граматика», текст якої публікується, надрукована 1619 р. в маєтку князя Богдана Огинського (на це вказує і герб на другій сторінці) в Єв'ї (тепер — Вевіс, Тракайського району) недалеко від Вільна. Це — книга in 8°, яка налічує 502 сторінки (1 — титульна, 2 — герб князя Огинського, 3—6 — передмова, 7—502 — текст граматики). Пагінації немає (сигнатура внизу, за зошитами). Збереглося кілька примірників «Граматики» Смотрицького, що мають на титульній сторінці іншу дату — 1618 рік. Найраніше про це писав В. М. Ундольський, який вважав, що «Граматика» вперше надрукована в 1618 р. у Єв'ї (описаний примірник налічує 1—247 листків) 48. Примірник пам'ятки з титульною сторінкою 1618 р. з колекції В. М. Ундольського зберігається в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна в Москві (інв. № 3128). Зворотна

сторінка титульного аркуша в цій книжці чиста, а за нею відразу починається граматичний текст (передмови немає). «Граматику» з зазначенням 1618 р. на титульній сторінці засвідчує й О. Кирпичников 49. І. Каратаєв описав примірник (тепер зберігається в Ленінградській Державній 60 публічній бібліотеці ім. М. Є. Салтикова-Щедріна ), що має в своєму складі два заголовні аркуші. Книжка починається титульноюсторінкою, дезазначено рік (1619) та місце (Єв'є) надрукування. На звороті її — герб князя Б. Огинського. Далі вміщено передмову Смотрицького, а за нею — другий заголовний аркуш, на якому позначено рік 1618, але не вказано місця видання. Зворотний бік другого титульного аркуша — чистий. Беручи це до уваги, І. Каратаєв зробив висновок, що друкування «Граматики» розпочато 1618 р., але закінчено наступного року й випущено в світ відразу з двома заголовними аркушами (в розпорядженні В. М. Ундольського був неповний примірник) 51. «Граматику» Смотрицького з датою 1618 р., але без зазначення місця надрукування, що зберігалася в бібліотеці Празького університету, стисло описав чехословацький мовознавець М. Вейнгарт. Вона містить у собі титульний аркуш, 6 сторінок передмови Смотрицького й 496 сторінок лінгвістичного тексту. М. Вейнгарт без жодної аргументації твердить, що перше видання «Граматики» вийшло 1618 р. у Вільні, а 1619 р. воно було передруковане (чи додруковане) в Єв'ї біля Вільна 52. В Бібліотеці АН СРСР у Ленінграді знаходиться «Граматика» Смотрицького, що починається титульним аркушем 1619 р., услід за яким вміщено титульний аркуш 1618 р., а далі — текст власне граматики (передмови немає) 53. Примірників «Граматики» Смотрицького з датою 1619 р. і місцем надрукування Єв'є засвідчено чимало, зокрема чотири таких книжки зберігається в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна в Москві, один у Центральній науковій бібліотеці АН УРСР у Києві та інших бібліотеках нашої 54 країни й за кордоном . Порівняння текстів титульної сторінки 1618 р. книги Державної бібліотеки СРСР ім. В. 1. Леніна в Москві й празького примірника, що його описав M. Вейнгарт, із текстами «Граматики», які мають дату 1619 р., показує, що крім дат і зазначення місця надрукування на одному з них, вони збігаються, але розміщення тексту не ідентичне, надрядкові літери не ті самі; різні частини тексту набрано не однаковим шрифтом, зокрема на титульній сторінці 1619 р. виділено ім'я та прізвище автора. Титульні листи 1618 і 1619 рр. по-різному оздоблені орнаментом; текст 1619 р., крім орнаменту, обведений лініями, що утворюють прямокутник. Матеріал, викладений М. Вейнгартом за примірником з датою 1618 р., нічим не відрізняється від того, який спостерігаємо в книзі 1619 р. Радянські книгознавці виявили, що датований 1618 роком аркуш входить у склад зошита «А», який відкриває перший розділ книги, тоді як титульний аркуш із вихідними даними 1619 р., розташований на першій сторінці попереднього зошита, сигнованого знаком ) (, органічно пов'язаний із передмовою. Отже, приступаючи до друкування основного тексту, з якого звичайно починалася друкарська робота, її мали намір закінчити в 1618 р., але праця затягнулася до 1619 р., коли було надруковано авторську передмову й новий титульний аркуш із відповідною датою виходу 55.

Німецький учений Г. Бауман, зіставивши книгу з титульною сторінкою 1618 р. Національної бібліотеки (судячи по номеру зберігання, це та сама книжка, яку досліджував М. Вейнгарт) в Празі з примірниками, що мають дату 1619 р.— університетської бібліотеки в м. Ієна (НДР), Державної бібліотеки СРСР ім. В. І. Леніна в Москві, Державної публічної бібліотеки ім. М. Є. Салтикова-Щедріна і Бібліотеки АН СРСР у Ленінграді, з'ясував, що граматичний текст усіх цих книжок належить до того самого друку й усі обстежені примірники у цьому відношенні збігаються сторінка в сторінку, з однаковими друкарськими помилками й недоглядами складачів. Ознайомлення з примірниками, які мають і передмову, також показали, що йдеться про тс саме видання. Г. Бауман також зробив цілком переконливий висновок, що друкування «Граматики» Смотрицького розпочато 1618 р. й закінчено 1619 р., отже, роком 56 виходу в світ цієї книги є 1619 р. Мабуть, перший титульний аркуш виготовлено 1618 р. (чистий зворотний бік його залишено для герба й віршів на честь герба Огинських) і після надрукування книги в 1619 р. частину тиражу з ним випущено в світ. Але після закінчення друкування книги титульний аркуш у 1619 р. було перероблено і з поновленим оформленням видано більшу частину тиражу «Граматики». Деякі примірники випущено з двома титульними листами. Передмову до «Граматики» Смотрицький написав, мабуть, у 1619 р. У передмові до «Граматики» М. Смотрицький зауважує, що «дѣткамъ оучитисѧ починаючимъ Букварь (звыклε рεкши) Алфавитарь з(ъ) тои(ж) грамматїки вычεрпнεный... до выучεн(ъ)ѧ подаванъ нεхай будεть», а потім «овал Грамматїка... наступитъ». На підставі цього К. Харлампович, Є. Макарушка та М. Всйнгарт роблять слушний висновок, що автором букваря, 57 надрукованого 1618 р. у Вільні, був також Смотрицький . Деякі історики мовознавства твердять про ще одне видання «Граматики» Смотрицького у 58 59 Вільні 1629 р. Існування цієї публікації давно спростовано . Ще І. Каратаєв писав, що «Граматики» 1629 р. у відомих бібліотеках не 60 виявлено , одначе її і досі безпідставно перелічують між виданнями творів 61 Мелетія . Праця Смотрицького вийшла в світ тоді, коли шкільна освіта на Україні й у Білорусії досягла значних успіхів, було опубліковано кілька посібників для вивчення мови, між ними «Грамматїка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 р. й «Грамматіка словенска» Л. Зизанія 1596 р. Про чистоту, правильність церковнослов'янської мови у названих посібниках (у них як паралельні і навіть як основні форми нерідко наводяться українські), безсумнівно, точилися суперечки. Відгуком цих дискусій вважаємо натяк Смотрицького в заголовку його книжки «Грамматїки Славεнскиѧ правилноε, (підкреслення наше.— В. Н.) Сvнтаґма». «Граматика» Смотрицького призначена була передусім для викладачів. Вона велика обсягом, насичена визначеннями, прикладами, поясненнями винятків із правил, увагами. У передмові до неї («Учитεлεмь школнымъ...») автор звертається й до учнів. Скорочення «Д : С : и/Т : З : З :» в заголовку передмови можна розкрити як «...Авторъ: Д[идаскалωмъ] С[ловεнскимъ] и/Т[щатεлεмъ] З[доровьѧ] З[ычитъ]». Отже, Смотрицький задумав її як підручник. Звертаючись у передмові до вчителів, Смотрицький пише про велике значення граматики, яка служить «ку понѧт(ь)ю як(ъ) языка чистости, такъ и правогω а сочинногω/вεдлугъ власности діалεктωвъ мовεн(ь)ѧ писан(ъ)ѧ, и писмъ вырозумεн(ь)ѧ» Тут вперше у вітчизняному мовознавстві Смотрицький торкається питання про добрий стиль й норматив ність у мові. Те, що й граматики грецькі та латинські «чинити звикли, бε(з)вонтпεн(ь)ѧ и Славεнскаѧ в(ъ) своεмъ языцѣ Славεнскомъ оучинити можεть»,— зазначає автор. Цікаві також вказівки Мелетія про методику викладання мови, тому

його передмова — цінний документ педагогічної й методичної думки XVII ст. Він говорить, що граматика «научитъ... и читати по Славεнску и писати роздѣл(ь)нε/и чтомоε вырозумѣвати лацнω», коли «читаны будуть звыклымъ шкωлъ способо(м) Славεнскїи Лекцїи/ и на Рускій языкъ пεрεкладаны». Рекомендується читати різноманітні тексти, писані «чисты(м) языкомъ Славεнскимъ», причому необхідно вивчати й словниковий склад мови. М. Смотрицький вважає, що «діалεктъ в(ъ) звыклой школной розмовѣ Славεнскїй /мεжи тщатεлми по(д) каран(ь)εмь» повинен бути «захованъ», отже діти мають у школі розмовляти словенороською мовою. Учений усвідомлює, що «Славεнскій языкъ» у його часи був занедбаний. Учителі несуть велику відповідальність за те, щоб їм «повѣрεныи дѣтки... лѣтъ своихъ / и часу... надаремнε нε тратили», й автор дає конкретні поради, як навчати. У теоретичній частині М. Смотрицький не зміг далеко вийти за межі своєї доби. Його визначення окремих граматичних понять, класифікація мовного матеріалу базуються на європейській лінгвістичній теорії XVI—XVII ст. Питанню про джерела «Граматики» Смотрицького найбільше уваги приділив Є. Макарушка. Він дійшов висновку, що при написанні своєї праці Смотрицький користувався грецькою граматикою відомого візантійського вченого К. Ласкаріса, грецькою й латинською граматиками визначного німецького гуманіста Ф. Меланхтона та латинською граматикою славетного португальського філолога Е. Альвара 62. Є. Макарушка допускає, що Смотрицький міг використати й грецьку граматику М. Крузія 63. Свої висновки Є. Макарушка обґрунтовує численними зіставленнями визначень Смотрицького з дефініціями зазначених авторів. У синтаксисі Смотрицький ішов головним чином за Ф. Меланхтоном 64. Є. Макарушка відзначив: «Смотрицький був взагалі справним компілятором. При своїй роботі мав все перед очима кілька граматик: що у Ляскаріса або у Меланхтона є на початку, се часто находимо у Смотрицького в середині або на кінці граматики і на відворіт, Одно правило, приміром, взяв з Ляскаріса, слідуюче з грецької або латинської Меланхтона або латинської Альвареса» 65. Очевидно, тут слід говорити не стільки про «справного компілятора», скільки про свідомий підхід ученого до матеріалу, яким він користувався. Сам Є. Макарушка, підсумовуючи свої спостереження над джерелами «Граматики», пише: «Однак мимо того всього не думаю твердити, мовбито Смотрицький заявив дуже мало самостійності. Треба признати, що його граматика щодо досконалості і поділу матеріалу представляється рівно ж доброю, а місцями навіть ліпшою від своїх джерел. Се міг зробити тоді між русинами чоловік справді талановитий, який був в силі опанувати мову і добре скласифікувати різнородні її появи» 66. Навіть вимогливий славіст Г. Ягич відзначив, що «при всій залежності автора 67 від грецьких і латинських взірців все ж помітна певна вдумливість» . Варто зауважити, що «граматична система Європи аж до XIX ст. грунтувалась на лінгвістичному вченні греків у його зміненому на римському грунті вигляді» 68. У М. Смотрицького були й українські попередники. Помітний вплив на нього мали львівська «Грамматіка доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 p. та «Грамматіка словенска» Л. Зизанія, що довели в своїх дослідженнях К. Студинський 69 та М. Возняк 70. Як і попередні українські граматисти, Смотрицький не взяв за джерело своєї теоретичної частини якийсь один граматичний твір. Оскільки «Граматика» Смотрицького й зазначені вище граматики в теоретичній частині мають спільні джерела, важко визначити, якою мірою він використав дефініції із праць 1591 і 1596 рр. Ці граматики, особливо Л. Зизанія, підготували грунт для книги Смотрицького, полегшили його працю. Адже в Зизанія він знайшов приклад систематизації слов'янського мовного матеріалу, від якого міг

відштовхуватися, створюючи власну оригінальну класифікацію. Смотрицький мав глибшу, ґрунтовнішу лінгвістичну підготовку й загальну освіту, ніж його попередники. Смотрицький глибоко знав грецьку й латинську мови. Знання граматик класичних мов певною мірою сковувало творчу думку, але разом з цим допомагало усвідомити низку особливостей слов'янської граматичної системи, виділити й теоретично осмислити її специфічні риси. Він краще, ніж його попередники, відрізняв живу й літературну українську мову від церковнослов'янської. Смотрицький спостеріг також різницю в граматичних системах грецької, латинської й церковнослов'янської мов. Його праця не позбавлена елементів порівняльного опису мовного матеріалу. Дослідник синтаксису Мелетія М. Грунський писав, що Смотрицький в поясненні окремих питань граматики стояв навіть на наукових позиціях 71. Однак ученому не вдалося зовсім відійти від зразків класичних мов. П. С. Кузнєцов справедливо писав: «Важко на перших порах усвідомити всі граматичні особливості своєї рідної мови або близької до неї церковнослов'янської книжної мови людині, що одержала граматичне виховання на базі класичних мов: дуже сильна граматична традиція» 72. Смотрицький удосконалив і розвинув далі слов'янську граматичну термінологію. Смотрицький перший в історії нашого мовознавства дав повний курс граматики (що «єсть изв ѣстноε художєство бл̃гω и гл̃ати и писати оучащεε») в її тодішніх основних частинах: «Орθоґрафїа, Етvмолоґїа, Сvнтаξїс, Просωдїа». Під впливом праці Л. Зизанія він розпочинає виклад граматики в формі запитань і відповідей. Але цей спосіб подачі матеріалу застосовано лише на початку пам'ятки (від загального визначення завдань граматики до визначення кількості літер). Визначивши завдання кожної із складових частин граматики, автор пише «Ѡ орθографїи» (стор. 9—39), що навчає «єстεство писмεнъ / свойство и(х) слогь/ рεчεнїε /и слово со припѣтїεмъ и прεпинанїεмъ знати». Орфографія охоплює «єстεство писмε(н): оударѧнїε гласа: прεпинанїε словεсъ». Оскільки «писмεнъ єстεство» «єстъ коεгождо писмεнε достолѣпноε начεртанїε», Смотрицький у церковнослов'янській мові налічує 40 букв. Фактично тут наведено 47 букв, через те що автор кваліфікує окремі літери як варіанти інших: «г или ґ», «s, ξ или з», «оу или ү», «є или іε», «ю или Ж», «я или ѧ», «ω или о». Він свідомо підкреслив, що для передачі того самого звука чи сполучень звуків уживалися два або три знаки. Неточно тільки в цей ряд поставлено букви г і ґ. У «Граматиці» Смотрицького, як і в усьому європейському мовознавстві того часу (й пізніше), немає розрізнення букви і звука. Тут «ра(з)дѣлѧю(т)сѧ писмена на гласнаѧ, и согласнаѧ». Голосні — а, ε, и, ї, о, ъ, ь, ѣ, ω, v (іжиця) — автор ділить на «самогласнаѧ», без яких не може бути складу (сюди відносяться всі, крім ъ, ь) та «припрѧжногласнаѧ» ъ і ь, що «сама собою гласа издати нε могутъ», а «въ слога(х) жε согласны(м) припрѧжε(н)на, ъ / оубо дεбεлоε, ь/жε тонкоε ωкончанїε, творѧтъ. якω, частъ, часть: кровъ/кровь: ядъ/ядь» та ін. Смотрицький (може й підсвідомо) вже тоді відчував фонологічне значення кореляції твердих і м'яких приголосних. Голосні автор поділяє ще на «до(л)гаѧ: кра(т)каѧ и двоврεмε(н)наѧ», але підкреслює, що «не творѧ(т) Славѧнε писмεнε(м) свои(м) гласны(м) вторагω ра(з)дѣлεнїѧ по Грεкωв(ъ) мѣрите(л)нагω в(ъ) слога(х) количεства раздѣлεнїю», бо в слов'ян не було віршування на основі чергування довгих і коротких голосних. Поза цим він схильний бачити близькість грецьких і слов'янських голосних і пропонує поділ голосних за короткістю й довготою.

До коротких голосних віднесено ε, о, до довгих — и, ѣ, ω, до «двоврεмεнныхъ» — а, ї, v. Розподіл здійснено за грецькими зразками, де ε, о — короткі, η, ω — довгі, а, і, v — можуть бути і довгі й короткі. Грецька схема слов янськими знаками заповнена механічно, адже в живій мові XVI—XVII ст. голосні звуки за короткістю й довготою не розрізнялися; літера со вимовлялась як о, а літера v (іжиця) ще в старослов'янський період 73 вимовлялась як і (в староукраїнській — як і або и). Та все ж автор, очевидно, заповнив грецьку схему слов'янськими літерами, виходячи з певних міркувань: літера и мала написання близьке до грецької прописної η — Н, а літера ѣ (ять) в мові автора мала звучання близьке або тотожне з і (коли б вона звучала як ε, її б віднесено до коротких). Смотрицький виділяє й «двогласнаѧ писмена» (дифтонги), які бувають «свойствεннаѧ» (власне дифтонги) і «нεсвойствεннаѧ». Автор підкреслює: «Свойствεннаѧ ω(т) Грεкω(в) взѧтаѧ/аі, εі, оі: Славѧны нε оупотрεблѧемы(м) ωставлεны(м) соуть, аv, εv Ж и оу, ω(т) Латінъ, ıа ѧ іε ю: Славе(н)скоє же єдино ы». Він або забув трактат Чорноризця Храбра «ω писмεнεхь» (у східнослов'янській редакції — «Сказаніе како состави ст̃ыи Кирилъ философъ азбуку по ѧзыку словеньску» — кілька разів надруковане перед «Граматикою» 71 Смотрицького), де ясно сказано, що ю, Ж, ѧ — «словεнські» , або хотів висунути свою версію походження цих букв (як бачимо, хибну). «Нεсвоεствε(н)наѧ всѧ, Славѧнω(м) соуть приискрна и своѧ и(м)» — це сполучення різних голосних із й, наприклад ай, εй, ий та ін. Під термінами «двогласнаѧ», навіть «трεгласнаѧ, чεтырεгласна» автор розуміє не стільки сполучення звуків, скільки літер (пор. «двома гласными состоят» оу, ıа, ѧ, іε, ю, ы, ай тощо, «трєма» — оуй, ый, ıай, ѧй, юй, «чεты(р)ма» — Жй). Тут об'єднуються власне букви, що виникли від сполучення двох літер, наприклад ıа, та літери, що не є такими за походженням, проте мали в церковнослов'янській мові східнослов'янської редакції однакове з ними звукове значення — ѧ. Він висловлює думку про те, що «двоголосні» ıа та а є поєднання іти та аза, тобто літер і та а. Двогласні «по мѣрѣ стіхотво(р)нагω количεства» ділить автор на «долгаѧ, кра(т)каѧ и общаѧ», отже, добре розуміє, що розрізнення довгих і коротких звуків в церковнослов'янській мові немає. «Согласнаѧ писмεна» М. Смотрицький розподіляє на по(л)гласнаѧ» (до них відносить літери на позначення сонорних і фрикативних, а також щ, ξ, ψ) та «бε(з)гласна» (це літери на позначення вибухових, в тому числі г і ґ). Смотрицький узаконює вживання літери ґ (різновиду грецької гами) для передачі вибухового звуку, на відміну від г, що вживається для передачі фрикативного (українського) звуку. Другий поділ приголосних — за їх властивостями — на: «измѣнѧемаѧ, обоѧющаѧ, таεмаѧ, сугубаѧ, сугубствующаѧ, страннаѧ» в нашій літературі М. Смотрицький зробив уперше. З цих груп привертає увагу перша й остання. «Измѣнѧεмаѧ» — це г, к, x, ц, ж, ч, ш. ѧвтор виявляє важливу особливість слов'янської фонетики — чергування приголосних (щоправда, він знаходить це явище тільки в іменникових і дієслівних парадигмах). До чужих («страйкам») «літер» (а серед них і звук ф) мовознавець справедливо відносить ґ, s, ф, ξ, ψ, θ, бо вони «ω(т) Грεкωвъ привзѧта»: Славε(н)ску языку и кромѣ си(х) состояти могущу».

Великий інтерес становлять «Увѣщεнїѧ» до орфографії. Усвідомлюючи, що грецькі й латинські дифтонги, «оупотрεблѧεмаѧ Славѧны быва(ю)т нε своεго и(м) языка дѣлѧ, но за приискрноε писм(ъ) грεчεски(х)», він охоче б їх зберіг у слов'янських написаннях (напр., «εікωна»), але оскільки вони «ωставлεны ω(т) дрε(в)ни(х), по нуждѣ и мы ωставихо(м)». М. Смотрицький, як бачимо, з повагою ставиться до усталеної правописної традиції. Мовознавець викладає досить чіткі правила вживання тих чи інших літер. Уперше заговорив він і про орфоепію. Літери е та ш він також узаконює в ролі показників множини в парадигмах: «тѣ(м) тво(р)цε(м): ты(м) тво(р)цε(м)», «тѣмъ воино(м): ты(м) воинω(м)». Літера u може вживатись на початку, а також у середині і в кінці слів після приголосних. Літерою ї не можна ні починати (крім іншомовних слів), ні закінчувати слова, а вживається вона перед голосними, за винятком форми родового відмінка однини прикметників жіночого роду, де для відрізнення від інших відмінків пишеться u (крѣпкиѧ). Не вживають ї також у префіксі при(приѧтεлищε і под.). У «Граматиці» зафіксовано важливе орфоепічне правило, яке відбиває особливості української мови — вимову u як звука середньовисокого піднесення, перед котрим приголосні непалаталізовані: «...ω u вѣстнω буди, яко въначалѣ рεчεнїй u в(ъ) слозεхъ полагаεмо, дεбело произноси(т)сѧ (підкреслення наше — В. Н.): якω исти(н)на, искони: и про(ч)». Однак автор зауважує, що и «припрѧгаεмоε жε гласному, и ω сεбѣ слогъ творѧщεε/мѧгко: якω, исти(н)нїи/двоица/троица/боѧщїисѧ..» (тобто після голосних, коли самé утворює склад, звучить як сучасне ї). З відповідним значком над ним («слитною») и зливається в один склад із попереднім приголосним (тобто вимовляться як й): Цікаво, що, за М. Смотрицьким, «и/ Сооу(з), дεбεлω произноси(т)сѧ. и, Мѣстоимεнїε, мѧгкω». Рекомендація вимовляти українське и, а не і й на початку слова, очевидно, відбиває фонетику рідних авторові подільських говірок, де тепер перед початковим голосним и (мало виявлений, а інколи зовсім виразний) з'являється приставний г. Автор влучно підкреслює, що ωт — це ні літера, ні дифтонг, тому до літер залічується лише умовно. Смотрицький першим відкинув архаїчну орфографію щодо вживання ъ, який у нього означає тільки твердість кінцевого приголосного (як ь — м'якість), і ніколи не виступає на місці о. Автор підкреслює, що ы «вначалѣ рεчεнїѧ нε полагаε(т)ся». M. Смотрицький був обізнаний з графікою церковнослов'янських пам'яток не тільки XVI—XVII ст., але більш ранніх, а, може, й старослов'янських. Він пише, що їε (тобто старовинне ıє) сучасні йому писарі залишили, бо в цій ролі може вживатися є, яке «чисто и сопрεди рεчεнїѧ положεноε двогласнагω... іε, силу притѧжаεтъ», тобто після голосної й на початку слова вимовляється як сучасне є. Виняток — слова давньоєврейського, грецького й латинського походження — «Є(м)мануилъ, εлεй, εлεмεнтъ: и проч): В ни(х) жε ε, якоже и

в(ъ) рεчεнїи(х) Славε(н)скихъ согласному припрѧжε(н)но гласи(т), εψїлону грεчεскому, или е латінскому подобнѣъ (підкреслення наше.— В. Н.). Смотрицький цим засвідчує другу характерну рису української фонетики — твердість приголосних перед е. Написання ю наштовхнуло М. Смотрицького на помилкове твердження, що ця буква в давнину вимовлялася як «їо латінскоε/в(ъ) рεчεнїи(х), іоръ іоры (Іовїнїан(ъ)... нн̃ѣжε єдинакоε co Ж има(т) изглашεнїε». Він справедливо відзначив, що в церковнослов'янських складах іо не зустрічається, але чомусь пише, що «слоти» на іо «въмѣсто самагω iu латінскагω оупотрεблѧεма бываю(т)... 75 (можливо, тут друкарська помилка, іи замість іо.— В. Н.). З часом

писарі перестали користуватися літерою Ж (юс), бо її успішно заміняє ю. Отже, первісне звукове значення ѧ М. Смотрицькому, звичайно, не було відоме. Однак вчений пропонує вживати іо в словах, запозичених із польської й латинської мов: лїосъ, маїорїтас. Не відоме було йому й давне розрізнення ю та ѧ, які в давньоруській мові означали один звук. Він узаконює вживання першої літери на початку, другої — в середині й у кінці слова. Літера v (іжиця) вживається тільки в словах грецького походження і має звукове значення и, коли над нею поставлене «двоточіε», іноді — значення в, коли над нею немає цього значка. Запозичені буки ґ, ф, ψ, θ вживаються в грецьких і деяких латинських словах. Але в зв'язку з тим, що θ багато його сучасників вимовляли як ф, Смотрицький нагадує, що літери θ та ф не можна вживати одну замість іншої, писати, наприклад, не θїліппъ, Фεкла, a Філіпп(ъ),

θεкла. Мовознавець радить літеру s (зело) вживати тільки в значенні числа (6), для чого її й було запозичено, як твердить автор, із грецької мови. Він слушно пише, що ця літера зайва, бо функцію її виконує з. Отже, «Увѣщεнїѧ» М. Смотрицького присвячені як питанням правопису, так і орфоепії. Крім цього, вчений подає «Правила орθографїи». У першому правилі Смотрицький уперше регулює написання великої букви: її слід уживати на початку віршованої строфи, після крапки, на початку власних назв, слів на означення санів, наук та їх частин. У перших чотирьох пунктах це правило діє і в сучасних східнослов'янських правописах. Друге правило радить вживати букви над рядком лише тоді, коли вони закінчують склад. Третє правило нагадує, що необхідно правильно вживати флексії при відмінюванні і дієвідмінюванні слів, зокрема не писати ε замість ѣ і навпаки; ѣ — замість и; ы — замість и. Тут учений виявляє знання особливостей східнослов'янських мов (поплутання ѣ — и, ы — u часто зустрічаємо в українських текстах XVI—XVII ст.). Четверте правило, крім іншого, застерігає не вживати ф замість хв і навпаки, бо автор знав, що в багатьох українських і білоруських говірках /ф/ заступається сполученням хв. П'яте правило рекомендує застосовувати грецьку орфографію в словах грецького походження, латинську — в словах латинського походження (отже, пропонується транслітерація). Шосте правило радить подвоювати н у прикметниках за відповідних умов (напр., истинный) і писати одно н у дієприкметниках. Значне місце в книзі Смотрицького відведено вченню «Ѡ Просωдїи: или ω Оударεнїи». Він поділяє її на «Просωдїю стїхотворную» і «Просωдію орθоґрафїѧ». Остання має дев'ять різновидів: «оξіа / или остраѧ: варїѧ, или тѧ(ж)каѧ: пεрїспомεни, или ωблεчεнаѧ: ψїли или то(н)каѧ: дасїѧ / или густаѧ: εрикъ: паεркъ: слитнаѧ: мѧгкаѧ». В просодії М. Смотрицький виділяє також: «Оударεнїε. Врεмѧ: Духъ: и Страсть». Багато пише Смотрицький про місце різних типів наголосу. Теорія автора базується на грецькій системі, штучно перенесеній на слов'янський грунт, і не відбиває властивостей слов'янської системи наголошування. Заслуговує на увагу параграф «Ѡ страсти», де розглядаються правила вживання надрядкових знаків, яких Смотрицький виділяє чотири: «Єрикь, паεркъ, сли(т)наѧ, мѧгкаѧ». «Єрикъ» над літерою означає твердість (у реченні пам'ятки «И паεркъ оубо на(д) согласными... дебεлоε... творить», мабуть, друкарська помилка, замість «И єрикъ... дεбвлоε...»), «паεркъ» — м'якість. Щоправда, «єрикъ» над прийменниками (і префіксами) с, к, в може означати і звук о. Знак «Слитнаѧ» вказує, що звук «сливаεт(ъ)сѧ» з попереднім. Цим

правилом закріплено написання літери й. Знак «мѧгкаѧ» указує на м'якість приголосної («суд΄ба», «л΄осъ»). Подібний знак, вжитий на позначення м'якості приголосного в німецькому перекладі граматики М. В. Ломоносова, П. 76 С. Кузнєцов уважає запозиченим з польського та чеського письма . Більш імовірно, що цей знак узято з «Грамматїки» Смотрицького. Чітко виклав Смотрицький параграф про розділові знаки — «Ѡ препинанїихь строчныхъ». «Чεрта» (/) вживається для відзначення невеликої паузи, не перерваної «ω(т)дохомъ» (віддихом), «запѧтаѧ» — для недовгої паузи, перерваної «ω(т)дохомъ», «двоточїε» — для паузи, перерваної «ω(т)дохомъ», після слів, які закінчують думку, однак фраза може бути продовжена, «точка» — коли речення зовсім закінчене. Тексти, в яких ця система більш-менш витримана (до таких належить і наша пам'ятка), можуть дати матеріал для дослідження історії ритмічного членування мовлення. Знак «ра(з)ѧтнаѧ» (') пропонується для того, щоб показати роздільність двох слів, які в мовному потоці можуть злитися в одне (нε'сущимъ — нεсущимъ); тут же «єдинитнаѧ» — знак переносу. У кінці питальних речень ставиться «вопроснаѧ» (;), в кінці окличних — «оудивнаѧ» (!). Слово, що уточнює зміст чужого висловлювання, береться в квадратні дужки («вмѣстнаѧ»). Вставні слова відзначаються круглими дужками («ωтложнаѧ»). Завершує першу частину «Граматики» параграф про скорочене написання слів — «Ѡ Тїтлѣ и ω Словотітлѣ». Ці знаки пишуться для відзначення скорочення в «имεнεхъ Божїи(х), къ Божїεй чести служащи(х)». Смотрицький, мабуть, прагнув до того, щоб із титлами писали якнайменшу кількість слів, адже він нічого не говорить про вживані тоді «добро-», «рци-», «глаголь-» і «он»-титли. Після звичайних у ту епоху визначень складу — «Слога», слова — «Рεчεніѧ», речення — «Слова» автор переходить до другого, найбільшого розділу «Ѡ εтvмолоґїи» (стор. 39—388), яка вчить «рεчεнїѧ раздѣлѧти, и ко своεй коεждо слова части сора(з)суждεнїεмъ ω(т)носити», де викладено вчення про традиційні вісім частин мови в такому порядку: «Имѧ», «Мѣстоимεнїε», «Глаголъ», «Причастїε», «Нарѣчїε», «Прε(д)логъ». «Союзъ»,«Мε(ж)домεтїε». Учений свідомо відійшов від грецької схеми, відкинувши не властивий слов'янській системі артикль («различїε»). Замість нього він виділяє вигук. Свою позицію Смотрицький переконливо обґрунтовує: «...Часть слова/ра(з)личїε называεмую, Славенскому языкови нε свойствεнну ωставихо(м) Мѣстоимεнїю долгъ εѧ дово(л)нѣ испо(л)нѧющу. Во осмую жε слова часть / Мε(ж)домεтїε, Латінски interiectio называεмую свойствв(н)нѣ приѧхо(м)». Частини мови поділяються на «Скланѧεмыѧ, и Нεскланѧεмыѧ». Багато місця відведено «Имεни» (стор. 40—194), що об'єднує іменники, прикметники, числівники та займенники прикметникової відміни. Загалом «Имѧ» має сім ознак: «Оуравнεнїε: Родъ: Видъ: Число: Начεртанїε: Падεжъ: и Склонεнїε». За Смотрицьким «Имѧ» буває двох видів: «Собствε(н)ноε» (Петръ) і «Нарицатεлноε» (отεцъ). У свою чергу «Нарицатεлноε имѧ» ділиться на «Существитεлноε, Собиратε(л)ноε и Прилагатε(л)ноε». «Прилагатεлноε» поділяється на дев'ять розрядів: «Совε(р)шεнноε», тобто непохідне (крѣпкїй), «Ѡтимεнноε» (желѣзный), «Числитεлноε» (два), «Чинитε(л)ноε», тобто порядкове (вторый), «Вопроситε(л)ноε» (каковъ), «ω(т)вѣщатε(л)ноε» (толикъ), «Притѧжатε(л)ноε» (Петровъ, Отчїй), «Ѡтεчεствноε» (Римскїй), «Язычεскоε» (Рωссійскїй).

Прикметники, крім цього, за формальними ознаками можуть бути «єдинагω» (юродъ) і троεгω ωкончεнїѧ» (бл̃гїй, бл̃гаѧ, бл̃гоε). Останні ще виступають повні, членні — «цѣлаѧ» (бл̃гїй) та короткі, нечленні — «оусѣчεнаѧ» (бл̃гъ). Поняття якісних та відносних прикметників закладене в розподілі «Прилагатεлнагω» на «Оуравнѧεмоε» (чистый) та «Нεуравнѧεмоε» (златый). Прикметникам притаманні три ступені порівняння: «Положитε(л)ный: Ра(з)судитεлный: и Прεвосходитεлный». Розрізняється ступенювання «Правилноε» (чистый — чистшїй — чистѣйшїй) і «Нεправилноε» (злый — горшїй — злѣйшїй). Смотрицький учить, що вищий ступінь твориться за допомогою суф. -ш-, найвищий — ѣйш. Як відомо, в старослов'янській (і давньоруській) мові форма вищого ступеня творилася за допомогою суф. -ии (род. відмінок ьш-) та ѣи (род. відмінок — -ѣши-), причому форми з -ѣи(ш)- переважали. Давні форми з суф. -ш- та -ійш- < -ѣиш- характерні й для народних говорів, особливо 77 південно-західних . Під впливом «Грамматики доброглаголиваго еллинословенскаго языка» 1591 p. автор пропонує ці суфікси для творення і вищого і найвищого ступенів порівняння. Напевне, завдяки «Граматиці» Смотрицького форма найвищого ступеня з суф. -ейш- (-айш-) закріпилася в російській літературній мові. Існує погляд, що ці первісні форми вищого ступеня набули значення найвищого в процесі історичного розвитку російської мови 78, однак про церковнослов'янське походження такої форми найвищого ступеня свідчить 79 вживання її тільки у книжних стилях . Приголосні перед суф. -ш- не чергуються: оубогшій, драгшій, тихшій (палатальність позначається тільки в формах, утворених від прикметників на н- — чεстн΄шїй). Таке узагальнення зробив Смотрицький, можливо, під впливом деяких форм живої мови (пор. суч. тихший). Учений застерігає, що в основах на г, д, x необхідне чергування при суф. -айш-їй (дражайшїй, тишайшїй). Привертає увагу те, що д в цьому випадку переходить у ж (млажайшїй), а не жд (тобто пропонується східнослов'янський рефлекс * dj). У «Граматиці» правильно відзначено творення форм вищого ступеня від кореня, а найвищого — від основи прикметників із суф. -ок-їй: глубокїй, глубшїй, глубочайшїй. Форми найвищого ступеня із преф. пре- творяться не від форм вищого, а від звичайного ступеня: прεславный (а не прεславнѣйшїй). За автором, форми з преф, пре- вказують на більший ступінь ознаки, ніж форми з суф. -ѣйшїй. Але вченому були відомі й давні форми вищого ступеня з суф. ѣй: «ωбрεтают(ъ)сѧ ра(з)судитεлнаѧ и на/ѣй кончащаѧсѧ: якω крѣплѣй /силнѣй/пространнѣй: и про(ч). Имжε родитεлна развѣ правилна нε обрѣтаεмъ /крѣпша, силнεйша: и про(ч). Якоже и нεправи(л)ны(х), оунїй/оуншагω: болїй / болшагω: мнїй /мεншагω/ мεншεму: и про(ч). Да нεкако в(ъ) прεвосходитεлεнъ в(ъ)зыйдутъ». На відміну від Л. Зизанія, М. Смотрицький виділяє в імені аж сім родів. Це зумовлене тим, що, за автором, «Родъ εстъ Мѣстоимεнїε(м) пола раздѣлεнїε» (йдеться, отже, не стільки про граматичний рід, скільки про визначення статі): «Мужεскїй (той мужь), «Жεнскїй» (таѧ жεна), «Срεднїй» (тоε дрεво), «Общїй» (той u таѧ Воεвода), «Всѧкій» (юродъ, исполнь; три, чεтыри; сюди відносяться прикметники, що мають тільки одну форму роду та числівники від трьох включно і далі), «Нεдоумѣнный» (той или таѧ нεасыть; сюди відносяться іменники, «ω ни(х)жε нεдоумѣваεм /простѣε ли мужεскоε прилагатεлноε приε(м)лютъ /либо жεнскоε)», «Прεобщїй» (той орεлъ, таѧ ластовица; тобто рід, «ижε εдинымъ мужεски(м) или жεнски(м) родомъ ωбоε по(л) объε(м)лεтъ»).

Роди імен пізнаються двома шляхами — «Правилы ωбщими /сирεчъ/ Знамεнованїεмъ» і «Правилы Особными/ сирεчъ / ωко(н)чεніεмъ». Автор подає відповідно сім правил визначення роду слова за семантикою. Але він усвідомлював, що за таким принципом охопити всі випадки неможливо, тому після визначення слів чоловічого, жіночого й середнього родів нагадує, що «всѧ имεнъ роды познаваεмы Славѧнω(м) бывати з(ъ) ωко(н)чεнїѧ изрѧднѣε нεжεли з(ъ) знамεнованїѧ». Його загальні правила визначення роду за закінченнями називного відмінка однини більш вдалі, бо в них ідеться власне про граматичний рід. «Имѧ» має два види: «Пεрвообра(з)ный» (злато) і «Производный» (златый). Виділяється сім «видів» похідних імен: «Отчεимεнный: ижε и Притѧжатε(л)ный» (Павловъ, Павлова або Павловна), «Отεчεствный» (Лвовѧнинъ, Лвовѧныни), «Властεли(н)ный» (Воεводичь, воεводинна, старостѧнна), «Языческїй» (Рωссъ, Рωссини), «Глаголный» (слышанїε, «Ѡтимεнный» (со(л)нεчный), «Оумалитεлный» (словицε), слышатεль), «Оуничижителный» (жεнищε). Смотрицький виділяє три числа — «Єдинствεнноε, Двойствεнноε, Множεствεнноε» і три «Начεртанїѧ» — «Простоε» (славный), «Сложεнноε» (прεславный), «Прεсложεнноε» (прεпрославεнный). «Имѧ» має сім відмінків: «Имεнитε(л)ный, Родитεлный, Датε(л)ный, Винитε(л)ный, Зватε(л)ный, Творитε(л)ный, Сказатε(л)ный». Великою заслугою Смотрицького в те, що він перший виділив місцевий відмінок — «Сказатε(л)ный падεжь». «Установлення у відмінковій системі саме тих відмінків, які притаманні слов'янським мовам, є великим досягненням Смотрицького і свідчить про те, що він не тільки правильно відчував відмінності в мові, але й умів теоретично осмислити, сформулювати їх. У цьому він іде попереду багатьох навіть наступних західноєвропейських граматистів, які вміщували форми живих сучасних мов — німецької, французької, англійської — в прокрустове ложе латинської граматики» 80. «Склонεнїй» у книзі Смотрицького п'ять: «Пεрвоε: Второε: Трεтїε: Чεтвεртоε: Пѧтоε». Порівняно з Л. Зизаніем Смотрицький і тут зробив великий крок уперед. Він глибше осмислив особливості слов'янського відмінювання, більш удало систематизував матеріал. В основних рисах його поділ іменників на відміни зберігається і в сучасних граматиках східнослов'янських мов. До першої відміни вчений відніс іменники чоловічого, жіночого, спільного та «всякого» родів, що в називному відмінку однини закінчуються на -а, іменники жіночого роду — на -ѧ та -и. До другої відміни ввійшли іменники чоловічого, спільного і «всякого» родів» («вεщи ωд̃шεвлεныѧ и бε(з)душныѧ знамεнующихъ») на -ъ (тобто твердий приголосний), середнього роду — на -о, -ε, -ѧ. Третю відміну складають тільки іменники жіночого роду на -ь. У четвертій відміні Смотрицький згрупував іменники чоловічого й спільного родів на -ь та -й (-ай, -εй і т. д.), середнього роду на -їε. Сюди зараховано також грецькі іменники на -ιον, -ειον. Учений уперше виділив окрему (п'яту) відміну прикметників. Як гетероклітики цієї відміни подано парадигми числівників. Смотрицький ще не об'єднав в одній відміні іменники чоловічого роду твердої і м'якої груп. На перешкоді цьому стало нерозрізнення ним букв і звуків. Але в класифікації Смотрицького зберігається певна системність, адже в четвертій відміні об'єднано тільки іменники м'якої групи. Формально, за називним відмінком, віднесено до другої відміни іменники кол. *-s-основи. Невдало приєднано сюди іменники на -а (в непрямих відмінках -εн-, -ѧт-), які мають специфічний набір флексій (четверта відміна в сучасній українській

мові). Автор, хоч і відніс до третьої відміни іменники кол. *-ū-основи, усвідомлював, що в окремих відмінках їм притаманні особливі форми. В іменниках першої відміни твердої групи (зразки відмінювання — Іωна, Дѣва, Воεвода) немає специфічних закінчень, які б не були властиві 81 старослов'янській мові . Автор застерігає, що приголосні основи на г, к, x (Влага, Рука, Сноха) в дав. і місц. відмінках однини, наз., знах. і клич. двоїни чергуються із з, ц, с. Іменники жін. роду м'якої та мішаної груп (Мрεжа, Ладїа, Самарѧныни; ст̃інѧ, ст̃ыни; форма ст̃ынѧ — нова, за аналогією до іменників типу зεмлѧ) зберігають давнє закінчення -ѧ в род. однини, наз. і знах. множини (Мрεжѧ, Ладїѧ, Самарѧнынѧ, ст̃ынѧ), як і іменники із значенням жіночої статі спільного роду (пїѧница, ωбрѧща — пїѧницѧ, ωбрѧщѧ). Однак іменники чол. роду «на а / чистоε» (Захарїа) та спільного роду (судїа) Смотрицький подає із новими флексіями (під впливом живої мови): -и в род. однини та наз. множини (Захарїи, судїи), -їй — в род. множини (Захарїи, судїй). Слова чоловічого (юноша) та спільного родів із значенням чоловічої статі (той пїѧница, той ωбрѧща) приймають нове закінчення -и в род. однини та наз. множини (юноши, пїѧницы, ωбрѧщи), флексію -ы в знах. множини (юношы, пїѧницы, ωбрѧщы). Тут спостерігається прагнення автора формально розрізняти закінчення наз. та знах. відмінків у множині. Введенню флексії -и сприяло, мабуть, і те, що шиплячі приголосні в живій мові були тверді, а в багатьох південно-західних говірках звук ц диспалаталізувався в суфіксах, зокрема в -ица 82. За правилами Смотрицького, літера u після голосних вимовлялась як ї, отже закінчення у формах типу Захарїи, судїи у вимові збігалося з українським -і < ѣ. Перша відміна — відміна іменників колишніх *-а- та *-ja- основ. Специфічні особливості має парадигма слова грецького походження Імармεни. Другу відміну Смотрицького складають насамперед іменники кол. *-о-основ чоловічого (Клεврεтъ, ярεмъ; між ними окремо виділено слова з основою на г, к, x — другъ, Пророкъ, грѣхъ, через те, що в окремих відмінках у них зазначені приголосні чергуються відповідно із ж, з; ч, ц; ш, с), спільного (Воинъ) та «всякого» роду (юродъ), а також середнього на -о (дрεво). До неї ввійшли іменники з основою на -ц(ъ) (отεцъ, чванεцъ) чол. роду та сер. роду на -ε (сεрдцε) кол. * -jo-основи. Окремо автор подає парадигми односкладових слів, «растворѧтисѧ мощи в(ъ) падεжεхъ», зразками яких є сн̃ъ, кол. *-u-основи, та жрεцъ, кол. *-jo-основи. У другій відміні наведено правила змінювання іменників сер. роду кол. основ на приголосний *-t- (отрочѧ), *-n- (имѧ), *-s(словесо, слово). Слушно автор виділив окремо парадигму іменників типу Римлѧнинъ. Учений звернув увагу й на особливості відмінювання слів грецького походження (Орεстъ, Віасъ та ін.). Гетероклітиками другої відміни в «Граматиці» є іменники домъ і братъ. Смотрицький об'єднав у другій відміні іменники, що мали в старослов'янській мові різні парадигми. Але в другій відміні спостерігаємо певне зближення окремих типів, зумовлене введенням у парадигми елементів із живих мов східних слов'ян. Необхідно відзначити, що кількість цих елементів неоднакова в зразках відмінювання різних слів тієї самої давньої основи. Смотрицький перший у нашому мовознавстві підкреслює граматичну категорію живих істот і неживих предметів («ωд̃шεвлεныѧ и бε(з)душныѧ»). У назвах живих істот у «Граматиці» послідовно подається форма знахідного, що збігається з формою родового відмінка. Це результат впливу живих мов, адже в епоху існування старослов'янської мови форма знахідного-родового ще не була постійною 83. Досить послідовно в пам'ятці виступає флексія -ами поруч із старовинною -ы в оруд. відмінку множини іменників чол. та середн. роду на -о, -ε (клеврεтами, грѣхами, отцами, сн̃ами, жεрцами). Тільки з цією флексією виступають форми домами, дрεвами,

сεрцами. Знахідний множини іменників кол. *-jo-основи має на першому місці закінчення -ы, а потім -ѧ (отцы — отцѧ) старослов'янського походження. Іменники другъ, грѣхъ в род. множини мають нову форму другωвъ. грѣхωвъ поруч із старовинною другъ, грѣхъ. Слово кол. -u-основи сн̃ъ у род. відмінку виступало тільки з новою флексією -а (сн̃а), хоч у слові домъ зберігається лише старовинна -у (дому). Ці ж іменники під впливом живої мови мають нову флексію -у поряд із давньою -ови в дав. однини (сыну — сн̃ови), а іменники кол. *-jo-основи — закінчення -εви (жεрцу — жεрцεви). Форми, вирівняні за аналогією, засвідчуються в наз (сн̃ы — сн̃овε, жεрци — жεрцεвε) та в род. (сынъ — сн̃ωвъ, жрεцъ — жрεцεвъ, домωвъ — дωмъ) відмінках множини. Привертає увагу наявність паралельних форм із -ов-/-ы- у дав., знах. та місц. відмінках іменників сынъ, жрεцъ (сн̃овымъ, жрεцεвє(м) та ін.). Вважається, що форми з -ов- у зазначених відмінках множини взято з текстів сербської редакції

84

.

Варто відзначити, що подібні форми відомі й у живих українських говірках, наприклад, у закарпатських (кумов-ам/-ум, кумовами, на кумовах). Тенденція до відмінювання іменника сынъ на розширеній основі сынов- відзначається і в середньоболгарській мові. Спостерігалась вона також в окремих словах старослов'янської 85. Вплив іменників кол. *-u-основи на іменники кол.*- *-о- і -jo-основ почався ще в добу старослов'янських пам'яток 86, але закінчення род. множини -ωвъ (-євъ) та дав. однини -ови, -εви Смотрицький увів насамперед на основі церковнослов'янських текстів східнослов'янської редакції. Наявність подібних флексій у живій українській мові XVII ст. сприяла закріпленню їх у парадигмах. Змішування флексій кол. *-о-, *-jо- та *-u-основ та флексій іменників чол. і середн. родів кол. основ на приголосний у другій відміні Смотрицького спостерігається в місц. відмінку множини: пор. клεврεтεхъ (паралельна форма клεврεтѣхъ в пам'ятці не надрукована, хоч мала бути, як видно із повторення займенникової форми тѣхъ), ярмεхъ — ярмѣхъ, дрεвε(х) — дрεвѣхъ, друзεхъ — друзѣхъ, сεрдцε(х) — сεрдцихъ, сн̃εхъ — сн̃овεхъ, але тільки отцεхъ, чванцεхъ,

жεрцεхъ, домεхъ. Іменники середн. роду кол. основ на приголосний та чол. роду з суф. -ѧнинъ загалом не відбивають новотворів живої мови. Автор відрізняє закінчення дав. (-ома, -εма) й оруд. (-ама) відмінків двоїни в більшості парадигм, чого не було в старослов'янській мові. Третю відміну складають виключно іменники кол. *-i-основи (заповѣдь) та іменники -r-основи (матεрь — мати). Тут же наведено зразки відміни слів грецького і латинського походження (сvнтаξїс, аvторїтас). Яких-небудь особливих слідів впливу живої мови в парадигмах не спостерігаємо. Кінець кінцем у західноукраїнських говірках, крім кличної форми, майже повністю функціонує в однині давня парадигма. Вона великою мірою зберігається в українській літературній та інших східнослов'янських мовах. За зразком іменника мати (матεрь) автор пропонує відмінювати іменники кол. *-u-основи любовь або любы, свεкровь або свεкры (пор. ще цεрковь або цεркви, кровь або крви зам. давнього цьркы, кры) та * -r-основи дщεрь або дщи. Давнє закінчення род. множини -їй має й тепер відповідник у подільській говірковій флексії -ий 87.

Смотрицький і в третій відміні розрізняє форми дав. (-εма) й оруд. (-ма) відмінків двоїни, хоч старослов'янська мова мала для них спільне закінчення (ьма). До четвертої відміни, за Смотрицьким, належать іменники чол. роду (пастырь, мѧтεжь, свѣдитεль, ходотай, іεрεй, мравїй, зной, крагуй, любодѣй) та середн. роду (знамεнїε), тобто слова кол. *-jo-основ. Тут подано також парадигму іменника дрεводѣлѧ кол. *-ja-основи. Багато уваги приділив автор відмінюванню слів грецького походження. Окремо, як і в другій відміні, виділено односкладові іменники, що можуть «растворѧεма быти» кол. *-joоснов (врачь). Парадигма іменника чол. роду кол. *-i-основи г(с)дь подається як гетероклітика цієї відміни. Прикладом збірних іменників третьої відміни, які мають тільки форми множини, є слово камεнїε. У парадигмі однини іменників четвертої відміни не засвідчуються форми, не властиві старослов'янській мові. Це зрозуміло, бо й сучасні східнослов'янські мови зберігають давні закінчення. А в рідних Мелетієвих південно-західних говірках і тепер виступає закінчення и в місц. відмінку. Впадає в око те, що вчений під впливом живої мови пропонує відмінювати за зразком пастырь слово кол. *-i-основи тать і кол. *-nоснови камень, а за зразком мѧтεжь — іменник кол. *-i-основи путь. Правда, в спеціальному зауваженні він говорить, що «всѧ на / нь кончащаѧсѧ склонεнїѧ сεгω имεна / чистѣε родитεлный εдинствεнный сходити творя(т) на / ε, нεжεли на / ѧ: яка, корεнь/ корεнε: стεпεнь / стεпεнε: камεнь/ камεне: дεнь/ днε...». Зате в множині іменників цієї відміни спостерігаються форми, не вживані або рідковживані в тих чи інших словах старослов'янської мови. Називний відмінок має паралельні закінчення -іє та -ε (пастырїε — пастырε, мѧтεжїε — мѧтεжε, свидѣтεлїε — свидѣтεлε»; пор. ст.-сл. мытарε, -u, дѣлатεлε, але мЖжи). Закінчення -їε поширилось за зразком іменників чол. роду кол. -i-основи (пор. ст. сл: пЖтиε). Флексію -ε іменників з суф. -тεль, -арь поширено на всі слова з кінцевим й (ходатаε, мравїε, зноε та ін.; пор. ст. сл. краи). Давньої форми на -и немає в жодній парадигмі. У род. відмінку четвертої відміни іменники приймають переважно паралельні закінчення -єй та -ь (у цей час уже чиста основа): пастырεй — пастырь, мѧтεжεй — мѧтεжь тощо. Закінчення -εй уведено під впливом іменників чол. роду кол. *-i-основи (пор. ст. сл. пЖтєи) та живої мови, в якій іменники кол. *-jo-основи теж частково підлягли цьому впливові (пор. суч. коней, людей та ін.). Давальний відмінок має спільне для всіх іменників давнє закінчення -ємъ (пастырємъ, ходотаємъ), яке підтримувалось живими південно-західними говірками (пор. суч. діал. дітьом, плечом та ін.) 88. Паралельні форми на -(ь)ми кол. *-i-основ чол. роду та основ на приголосний й давнє -и кол. *-jo-основ подає автор в оруд. відмінку: пастырми— пастыри, мѧтε(ж)ми — мѧтεжи тощо (пор. ст. сл. дьньми, пЖтьми, мЖжи). Форми із -(ь)ми впроваджено не без впливу живої мови (пор. суч. кіньми, грішми, людьми та ін.). Давнє закінчення -ихъ виступає тільки поруч із -εхъ у парадигмі знамεнїε — знамεнїихъ. Тут панує флексія -εхъ, взята з парадигми іменників чол. роду кол. *-і-основи (пор. ст. сл. пЖтεхъ, -ьхъ) та основ на приголосний (пор. ст. сл. дьнехъ, -ьхъ) і підтримувана живими південно-західними говірками (пор. суч. діал. на дітьох, крижох тощо) 89. Можливо, живі говірки спонукали Смотрицького дати парадигму іменника

дрεводѣлѧ в четвертій відміні (пор. у закарпатських говірках старості і старостови, старостам тощо). У парадигмі слова врачь, крім нововведень, відзначених в інших словах четвертої відміни, привертають увагу паралельні закінчення в дав. однини (врачю — врачεви) і наз. (врачїε, — врачε, — врачεвε) та род. (врачь — врачεвъ) множини. Тенденція до поширення закінчень іменників кол. *-u-основи на іменники кол. *-о- і *-jo-основ засвідчена ще старослов'янськими пам'ятками 90. Проте і тут, напевне, певну роль у їх

введенні відіграв уплив живої мови, особливо південно-західних говірок (пор. суч. орачеві, півд.-зах. діал. пневи, хлопцеви та ін.; бояровε, синовε, пановε, та 91 ін. , суч. орачів тощо). Сплетіння аналогій до іменників чол. роду кол. *-о-, -joоснов та -u-основ знаходимо в парадигмі слова г(с̃)дь. Коливання флексій між 93 типами на -ь та -ъ (-ь) у цьому слові було вже в старослов'янських текстах . П’ята відміна в «Граматиці» — відміна «имεнъ прилагатεлныхъ троεгω ωкончεнїѧ», тобто прикметників, що мають окремі закінчення за родами. Для зручності викладу автор розподіляє прикметники на три групи, обіцяючи спочатку подати парадигми «Совεршεнныхъ, Отимεнны(х)ъ, Числитεлны(х), Чинитεлны(х), Вопроситεлны(х) и Ѡ(т)вѣщатεлны(х)», після них «Отчεимεнны(х) или Притѧжатεлны(х)», потім «Отεчεствны(х) и язычεски(х)», в кінці — «Нарицатεлныхъ прилагатεлны(м) [!] жεнскимъ подобны(м)», власне субстантивованих прикметників. Проте такий порядок викладу не збережено. М. Смотрицький відчув, що числівники мають свою специфіку і парадигми їх навів у кінці. Про відмінювання «Чинитεлны(х)», тобто порядкових, числівників автор нічого не пише. Не подано ніде й «Вопроситεлны(х)» числівників. «Ѡ(т)вѣщатεлн»-і прикметники — це, напевне, ті, що наводяться як гетероклітики — весь, обой, четвεро. Походження членних і нечленних прикметників для автора не було відоме. Нечленні форми, за М. Смотрицьким, виникають через апокопу («оусѣчεнїε»). Наведено в «Граматиці» зразки відмінювання основних семантичних груп прикметників твердої й м'якої груп у всіх родах, числах членної й нечленної форм (звичайно, коли вони наявні у певних групах): ст̃ый — ст̃ъ, бл̃гїй — благъ, нищїи — нищъ, сн̃овній — сн̃овεнь, Божій; Варнавинъ — Варнавль, Павловъ —

Павль, Россійскїй — Рωссійскъ. Парадигми нечленних прикметників рясніють формами, що не зустрічались у старослов'янських пам'ятках або відбиті в них тільки як тенденції. Більшість закінчень парадигми кол. *-о- та *-jo-основ зберігається. Але у відмінюванні цих прикметників виявляється значний вплив членних живої мови XVI—XVII ст. Наприклад, у формах однини подано: ст̃ымъ, бл̃гимъ (орудн. чол. і середн. родів). нищимъ, сн̃овни(м) (орудн. чол. і середн. родів), ω... нищεмъ (місц. чол. і середн. родів), нищεй (дав. і місц. жін. роду) та ін. Аналогії до членних спостерігаються в цих же відмінках однини присвійних прикметників, що мали, як відомо, тільки нечленні форми: Варнавины(м) — Варнавли(м), Павловы(м) — Павли(м) (орудн. чол. і середн. родів), ω... Варнавиномъ: нѣм(ъ) u нѣ или Ва(р)навлим(ъ): u Варнавли, ω... Павловомъ: или Павлѣмъ: или Павли (місц. чол. і середн. родів), Варнавиной: нѣй: нѣ, Варнавлѣй: Варнавли, Павловой: вѣй: вѣ, Павлѣй u Павли (дав. і місц. жін. роду). Спільні закінчення членних і нечленних прикметників фіксуються і в множині, напр.: ст̃ымъ, нищимъ, сн̃овни(м); Варнавины(м), Варнали(м) та ін. (дав. відм), ст̃ыми бл̃гими, нищими, Варнавиными, Варнавлими та ін. (орудн. відм.), ω... ст̃ыхъ, Варнавиныхъ та ін. (місц. відм.). Присвійні прикметники твердої групи приймають закінчення членних прикметників, а м'якої групи — паралельні в род. відмінку, напр.: сн̃овни(х), сн̃овнь, Варнавины(х), Варнавли(х), Варнавль тощо. Привертає увагу вживання -ь (замість -ъ) в род. множини твердої групи нечленних прикметників навіть після г, напр.: свѧть, благь (можливо, це друкарська помилка, або вплив м'якої групи, пор. нищь, сн̃овнь). Членні прикметники виступають у стягнених формах (звичайно, крім наз., знах., клич. однини й множини, род. однини жін. роду): ст̃аго, ст̃ому, ст̃ымъ,

ω... ст̃омъ, ст̃ѣмъ і т. д. (чол. і середн. рід), ст̃ой, ст̃ѣй, ω... стой, стѣй і т. д. (жін. рід). Більшість відмінкових форм збігається з живомовними. Характерно, зокрема, те, що Смотрицький на першому місці подає флексії, які відповідають формам живої мови в місцевому відмінку однини чол. і середн. родів, давальному й місцевому відмінках жін. роду, напр.: ω... бл̃гомъ, бл̃зѣмъ, бл̃гой, бл̃зѣй, ω... бл̃гой, блазѣй і т. д. До прикметникової відміни вчений дає важливі для дослідників історії мови зауваження. Він, наприклад, застерігає не вживати нищо(м) замість нищεмъ, нищой замість нищεй. За автором, у коротких формах перед суф. -к-ій, -н-ый («бл̃гогласїѧ дѣлѧ») з'являються звуки о, ε. Парадигма займенника вεсь, -ѧ, -ε, віднесеного до гетероклітик п'ятої відміни, не виявляє помітних нововведень. Форма жін. роду всѧ \ — східнослов'янська (пор. ст. сл. вьса, вьсѣ), форма чоловічого роду вεсъ взята з південнослов'янських текстів пізніх редакцій. До прикметникових гетероклітик автор відніс збірні числівники обой, двой, трой, чεтвεро, пѧтεро і т. д. Збірні числівники мають тільки суф. -εро, властивий східнослов'янським мовам (пор. ст. сл. чεтворо, пѧторо і т. д.). Як і в живій мові, збірні числівники з цим суфіксом мають тільки форму середнього роду (в ст. сл. мові у множині такі числівники відмінювались за трьома родами). Смотрицький виявив специфіку відмінювання кількісних числівників, яким присвятив кінцевий параграф п'ятої відміни «Ѡ скланѧнїи имεн(ъ) Числитεлны(х)». Числівник εдинъ, -а, -о відмінюється як нечленний прикметник (у ст. сл. мові він звичайно мав займенникову відміну). Форми займенникової відміни відзначено в оруд. й місц. відмінках чол. і середн. родів — εдинѣмъ, ω... εдиномъ: нѣмъ нѣ, в дав. і місц. відмінках жін. роду — εдиной: нѣй: нѣ. Числівник два виступає в українській формі орудн. відмінка чол. і середн. родів — двома. Наближене до живомовного закінчення род. відмінка числівника трїε, (чол. р.), три (жін. р.) — трεх (ст. сл. трии, трьи). Як і в живій українській мові, одну форму для всіх родів має чεтыри. До живомовних форм наближено його род. й орудн. відмінки — чεтырεхъ, чεтырма. Новіші закінчення, близькі до українських, знаходимо в числівниках пѧть — дεсять, напр.: пѧтε(х) / и пѧти: пѧтε(м) / и пѧти: пѧтма і т. д., дεсѧтма. Впадає в око те, що числівник тисѧща виступає з и, а не ы в корені, що властиве навіть тим українським говіркам, які зберегли розрізнення /ы/ — /и/ 93. Морфологія «імені», що її описав у своїй книзі Смотрицький, загалом близька до старослов'янської пізнього періоду (зрозуміло, звукове значення флексій у «Граматиці» інше — східнослов'янське, насамперед українське). Разом із цим «Граматика» відбиває чимало рис живої мови східних слов'ян, що ввійшли в систему церковнослов'янської мови протягом її тривалого функціонування на східнослов'янських землях. У «Граматиці» зафіксовано насамперед елементи, спільні для всіх східнослов'янських мов, але в ній спостерігаються також окремі специфічні риси, притаманні в першу чергу українській живій мові. Деякі особливості відмінювання в порівнянні із старослов'янською мовою виникли внаслідок різних аналогій, що діяли в межах самої церковнослов'янської мови. Далеко не повний розгляд розділу «Имѧ» показує, що Смотрицький, хоч і ввів у свою працю чимало елементів живої мови, був, проте, добрим знавцем давніх текстів, нерідко навіть першим дослідником їх. Класифікація матеріалу

— оригінальна. Твердження про те, ніби Смотрицький зробив дуже малий поступ у з'ясуванні системи слов'янської відміни 94, безпідставне. Учений приділяє багато уваги відмінюванню слів грецького й латинського походження. Однак це не може бути доказом залежності автора від візантійських взірців, як пишуть окремі дослідники «Граматики» М. 95 Смотрицького . Відмінювання іншомовних слів справді мало ряд особливостей, яких не оминають навіть автори недавніх граматик старослов'янської мови 96.Порівняно невеликий за обсягом розділ пам'ятки «Ѡ мѣстоимεнїи» (стор. 193—232). Займенникам (їх автор налічує 18) властиві: Видъ, Качεстео, Родъ, Число, Начεртанїε, Лицε, Падεжъ и Склонεнїε. За Смотрицьким, займенники азъ, ты, самъ, кто, той, чїй та деякі інші — «пεрвообразнагω вида», а займенники «производнагω вида» утворені від форм родового відмінка: мой, твой, свой — від мεнε, тεбε, сεбε; нашъ, вашъ — від насъ, васъ. «Качεствъ», або «знамεнованїй» (значень), у займенника п'ять: «Оуказатεлноε, Возноситε(л)ноε, Возвратитεлноε, Въпроситεлноε, Притѧжатεлноε». Відповідно автор виділяє займенники «Оуказатεлнаѧ» — азъ, ты, са(м), сεй, овъ, онъ, той, бо «ними вещи показанїε бываεтъ»; «Возноситεлнаѧ» — ті самі, що й «Оуказатεлнаѧ», та займенник ижε, бо вони «прεшεдшую вεщъ в(ъ) памѧть возводятъ»; «Возвратитεлноε сεбε», через те що «знамεнованїε εгω на тождε лицε во(з)вращаεт(ъ)сѧ, εжε прεдидε»; «Вопроситεлнаѧ» — чій, кто, кій, «ними бо вопрошεнїε бываεтъ»; «Притѧжатεлнаѧ» — мой, твой, свой, нашъ, вашъ, егω, що «притѧжанїε вεщи знамεнуютъ». Розрізняється п'ять родів у займенниках: «Мужεский» (самъ, сεй, овъ, чїй і т. д.), «Жεнскїй» (сама, сїѧ, ова, чїѧ і т. д.), «Среднїй» (само, сїε, ово, чїε і т. д.), «Общїй» (кто), «Всѧкїй» (азъ, ты, себе). Займенники мають три числа — «Единственное, Двойствεнноε, Множεствεнноε», три «Лица» (особи) — «Пεрвоε» (азъ), «Второε» (ты), «Третїε» (онъ), два «Начертаніа» — «Простоε» (азъ) та «Сло(ж)ноε» (сам азъ). Кількість відмінків та ж сама, що й в «Имεни», однак Смотрицький зауважує, що кличний відмінок мають тільки ты, сεй, мой,

нашъ. Відмінювання займенників учений подає в межах чотирьох «Склонεнїй». Парадигми займенників першої відміни азъ, ты, сεбε збігаються зі старослов'янськими, лише в дав. відмінку множини відсутні форми ны, вы. У зауваженні Смотрицький надає перевагу формам насъ, васъ над формами ны, вы в родовому — знахідному відмінку. Форми займенників другої відміни також загалом збігаються із старослов'янськими. На окремих закінченнях позначився вплив членних прикметників (частково і через живу мову): самагω, овагω; самыѧ, овыѧ; самой, самѣй; овой, овѣй. Форма оруд. відмінка множини чол. роду самѣмъ є, мабуть, друкарською помилкою (пор. правильні самѣми жін. і середн. родів). Третю відміну складають займенники кто (что), той. У ній привертає увагу форма оруд. відмінка займенника кто — кимъ (ст. сл. цѣмъ), що збігається з українською і білоруською. Відмінювання займенника что аналогічне старослов'янському, за винятком наз. і знах. відмінків однини, де поруч із что подано чесо. Вказівний займенник виступає в членній формі чол. (той) та середн. (тоε) родів, в членній і нечленній формі жін. роду (maѧ, та). Нова живомовна форма спостерігається в дав. множини всіх родів — тымъ (пор. укр. тим, білорус. тым). До четвертої відміни займенників у Смотрицького належать сεй. мой, твой, свой, кїй, чїй, нашъ, вашъ, εгω, ижε. Тут насамперед привертає увагу форма сεй (яка збігається з українською сей), що виступає перед церковнослов'янською сій. Після відмінювання відносного ижε Смотрицький, маючи на увазі живу мову, застерігає, що після прийменників у

род. й оруд. відмінках потрібно вживати форми з початковим н(в(ъ) нεгω, к(ъ) нεму і т. п.), а в знах.— нь замість u (нань). «Ѡ глаголѣ» (стор. 233—359) — другий великий розділ «Граматики» Смотрицького. «Глаголъ» автор поділяє насамперед на «Личный» (особові дієслова), що має всі особи трьох чисел (бїю, біεши, бїεтъ і т. д.), «Безличный», який позбавлений першої й другої особи всіх чисел, а в багатьох — і третьої. особи множини (він може бути «Дѣйствитεлнаго», напр. подобаεтъ, і «Страдатεлнагω», напр. ключаεт(ъ)сѧ, значень), «Стропотный», який не змінюється за правилами особових дієслів (εсмь, ямь, сѣмь та ін., тобто атематичний), «Лишаεмый», що позбавлений деяких форм способів дієслова або часів (рѣхъ, оусну та ін.). За значенням особове дієслово («Глаголъ») буває: «Сущεствитεлный» (тільки одне слово — εсмь, бываю), «Звателный» (имεнуюсѧ, нарицаюсѧ, зовусѧ, прозываюсѧ, гл̃юсѧ), «Прилагатεлный» (всі інші, крім наведених вище). Смотрицький вперше вводить у наші граматики поняття перехідності й неперехідності дії: глаголъ «Прεходитεлный» (люблю) і «Самостоѧтεлный»

(стою). Дієслово характеризується дев'ятьма категоріями: Залогъ, Начεртаніє, Видъ, Число, Лицε, Наклонεнїε, Врεмѧ, Родъ, Спрѧжεнїε. Як і в тодішніх граматиках грецької мови, в Смотрицького налічується п'ять станів дієслова. «Дѣйствитεлный залогъ» вказує активну дію (бію); за допомогою частки («слога») -сѧ ці дієслова переходять у пасивний стан. «Страдатεлный залогъ» означає пасивність дії (біюсѧ); без частки -сѧ ці дієслова переходять до активних «Срεдній залогь» не означає ні активної, ні пасивної дії (стою). До пасивного стану ці дієслова не переходять. В «Ѡ(т)ложитεлный залогь» віднесено дієслова, які мають форму пасивних, проте значення в них або тільки таке, як у «дѣйствитεлныхъ» (боюсѧ), або в «среднихъ» (труждаюсѧ). «Общій залогъ» — це стан дієслів, що мають частку -сѧ, як і пасивні дієслова, але значення в них водночас може бути і активне, і пасивне (касаюсѧ). М. Смотрицький пропонує оригінальний засіб для розрізнення станів «слов'янського» дієслова додаванням і відніманням від нього частки -сѧ. Наприклад, між дієсловами дійсного й середнього стану та різниця, що додаванням частки -сѧ до дієслів дійсного стану творяться дієслова із значенням пасивного стану (клεну —клεнусѧ), однак додавати її до дієслів «середнього» стану не можна («...ω(т) лεжу нε итεтъ лεжусѧ»). За словотворчим складом дієслово може мати «начεртаніε» «Простоε» (εмлю), «Сложε(н)ноε» (приεмлю), «Прεсложε(н)ноε» (восприεмлю). Подібно до Л. Зизанія, в дусі теорії свого часу, М. Смотрицький поділяє дієслова з погляду словотвору на два «Виды»: «Пεрвоωбразный», або «Совεршεнный» (чту, стою), і «Производный», тобто ділить дієслова на первинні і вторинні. Категорію виду в сучасному розумінні він не виділяє. Але Смотрицький перший поділив дієслова «производного вида» за характером вираженої дії ще на два «види» — «начинатεлный», до якого відносяться дієслова зі значенням початку дії, що звичайно мають суф. -ѣ-ю («тεплѣю.., бѣлѣю... Сирεчъ / начинаю тεплъ... или бѣлъ быти... ω(т) совεршεнныхъ гл̃ъ, тεплю... бѣлю...»), та «учащатεлный», до якого входять дієслова зі значенням повторюваної дії (...«ижε вεщь оучащаεму знамεнуεтъ»), що звичайно мають суф. -а-ю, -ѧ-ю («...бѣгаю / читаю, творѧю... Сирεчъ / часто бѣгъ / или чтεнїε / либо творεніε... творю: ω(т) совεршεнныхъ гл̃ъ, бѣгу, чту / творю...»).

Хоч поняття «начинатεльного» й «учащатεльного» видів узято з латинських граматик 97, все ж Смотрицький започаткував розуміння граматичного виду у слов'янській граматичній системі, адже в межах «производного» виду М. Смотрицького йдеться не тільки про словотвір, але й про характер дії. Шлях до сучасного розуміння категорії виду дієслова був дуже довгий і складний. До середини XIX ст. термін «вид» вживався насамперед стосовно словотвору дієслова. Теперішнє розуміння виду починає накреслюватись 98 тільки в середині XIX ст. Оскільки при осмисленні цієї категорії немалу роль відіграли пов'язані з нею питання дієслівного словотвору, термін Смотрицького закріпився в новому значенні. Однак М. Смотрицький, як і Л. Зизаній, добре відчував видові відношення, що виявляється в парадигмах дієслів: у формах «непредѣлного» та майбутнього часів Смотрицький вживає префіксальні форми дієслів доконаного виду. Дієслово в «Граматиці» Смотрицького має три числа: «Єдинствεнноε» (гл̃ю), «Двойствεнноε» (гл̃εва), «Множεствεнноε» (гл̃гмъ). Не з'ясовано, звідки М. Смотрицький взяв теоретичне міркування про те, що «слов'яни» як і в іменах, у дієсловах мають форми двоїни всіх родів. І він вводить штучні форми двоїни за родами, можливо, під впливом форм двоїни займенників мы, вы (та они). Це може бути непрямим свідченням цілковитого занепаду двоїни в живій мові. Особи («лица») у дієслова три: «Пεрвоε», «Второε», «Третіε», причому наказовий і бажальний спосіб не мають форм першої особи однини. Автор нараховує, за зразком тодішніх граматик, шість способів дієслова — «Изъѧвитεлноε, Повεлитεлноε, Молитεлноε, Сослагатεлноε, Подчинитεлноε» і «Неопрεдѣлεнноε наклонεнїε», пояснює значення кожного. За допомогою «молительного» способу виражається прохання (оуслыши). Дієслово в формі «подчинительного» способу для закінченості думки потребує уточнення іншими словами («да бїю» / мни / повεлѣваεши да бію», тобто «да бію» потрібно розуміти так: «ти наказуєш, щоб я бив»). «Нεопредѣлεнноε наклонεнїε», показуючи час, не визначає роду й числа (бити, стояти). Аналогічно до граматики грецької мови, М. Смотрицький налічує шість часових форм дієслова: «Настоѧщεε совεршенны(х) и оучащателныхъ», «Прεходящεε», «Прεшεдшεε», «Мимошεдшεε», «Нεпрεдѣлноε» та «Будущεε врεмѧ». «Прεходѧщεε врεмѧ» означає незакінчену дію або пасивність (бихъ, бих(ъ)сѧ, бїεнъ εсмь, быхъ), тобто відповідає за значенням гр. παρατατικός, лат. imperfectum; «прεшεдшεε» — зовсім минулу дію або пасивність (бїѧхъ, бїѧхъсѧ, бїѧнъ εсмъ, быхъ), тобто відповідає гр. άόριστος, «мимошεдшεε» — раніше минулу закінчену дію або пасивність (бїѧа(х), бїѧа(х)сѧ, бїѧнъ бывахъ), тобто відповідає гр. ύπερσυντελικός, лат. plusquamperfectum; «нεпрεдѣлноε» — недавно закінчену минулу дію або пасивність (побихъсѧ; побїεнъ быхъ), тобто гр. παρακείμενος, лат. perfectum. M. Смотрицький прагнув зберегти грецьку систему шести часів. Для цього були певні підстави: в церковнослов'янських (як і старослов'янських) текстах були й форми імперфекта, й аориста, й перфекта, й плюсквамперфекта. Однак у живій українській та білоруській мовах XVII ст. функціонувала лише одна форма минулого часу, що виникла на базі колишніх форм перфекта, а форми давноминулого часу відрізнялись від церковнослов'янських (старослов'янських). Учені XVI—XVII ст. розуміли, безсумнівно, що форми аориста й імперфекта — форми минулого часу, але справжнє значення і вживання цих форм їм не було відоме. Для з'ясування цих

питань потрібне було глибоке дослідження текстів, що зроблено тільки в кінці XIX—XX ст. (та й тепер ще точаться суперечки навколо цього питання). Орієнтація Смотрицького на грецьку систему, в якій були тільки синтетичні форми перфекта й плюсквамперфекта, не дозволила йому виділити аналітичні форми цих часів у церковнослов'янській, бо вживання таких форм він пояснює «руска языка навыкомъ». Бажаючи зберегти систему шести часів, Мелетій Смотрицький замість церковнослов'янських форм перфекта подає форми аориста префіксальних дієслів (може, префікси тут були аналогією до грецького аугмента), а замість форм плюсквамперфекта — специфічні форми імперфекта. Форми часів у М. Смотрицького досить тісно пов'язані з «видами» дієслів: теперішній час мають дієслова «совершенного» й «учащательного» «видів»; «преходящий» час — «совершенного» «виду»; «прешедший», «мимошедший» — дієслова «учащательного» «виду». Форми «непредільного» й майбутнього часів мають тільки префіксальні дієслова «учащательного» «виду». Невивченість дієслова призвела до виділення п'яти родів: «мужεскій» (билъ, биху), «жεнскїй» (била, бисвѣ, бишѧ), «срεднїй» (било), «общїй» (бисва, биша), «всѧкїй» (бію, бїεши, біεтъ і т. д.; бихъ, би, бихомъ, бистε, біѧшε). Слов'янське дієслово ніколи не мало форм відмінювання за родами. Родові форми виступали тільки в часах, до складу яких уходив активний дієприкметник на лъ (-ла, -ло), в т. ч. у формі перфекта. Як відомо, форма перфекта у східних слов'ян витіснила всі інші форми. Допоміжне дієслово в ній зникло (або перетворилось в особову частку в західноукраїнських говірках), а дієприкметники на -л- були переосмислені як форма минулого часу дієслів. Розрізнення родових форм у колишніх формах перфекта на -л- (які усвідомлювались як форми минулого часу) та подібність дієслівних флексій двоїни до форм двоїни займенників і наштовхнуло Смотрицького на штучне розрізнення категорії роду у всіх часах. Це змусило його ввести параграф «Ѡ познаванїи рωдъ гл̃а». Так, наприклад, автор пише, що всі дієслова «прεходѧщагω: прεшε(д): мимошε(д): и нεпрε(д): на / лъ, во всѣхъ наклонεніихъ кончаѧсѧ лица: и лицε трεтіε мно(ж): сходѧщεε на / хъ» є чоловічого роду. Категорію роду виділяв також Л. Зизаній, і це теж, мабуть, вплинуло на погляди Смотрицького. Відмінювання дієслова, де перша особа однини дійсного способу теперішнього часу приймає закінчення -у, -ю (тεку, гоню), називається «правилнымъ», а з кінцевим -ь (εсмь, ямь, вѣмь та ін.) — «стропотнымъ» (неправильним). Великим досягненням Смотрицького як мовознавця було осмислення особливостей відмінювання слов'янського дієслова, виділення двох дієвідмін. «Пεрвоε спрѧжεніε» — складають дієслова, що в другій особі дійсного способу теперішнього часу мають закінчення -εши (бїю — бїεши, нεсу — нεсεши), «Второε» — дієслова з закінченням -иши (слышу — слышиши, таю —maиши). Цей поділ зберігається і в сучасних наукових та шкільних граматиках східнослов'янських мов. Закінчення -ю, що додається до основи дієслова на голосний, вважається «чистоє». Таких закінчень у першій дієвідміні дев'ять: -аю, -єю, -їю та ін., у другій — два: -аю, -ю. «Нεчистоε» — закінчення, що додається до приголосного основи. У першій дієвідміні таким закінченням є -у, за винятком дієслів із л (автор не знав, що тут л — епентетичний): гбу, зову, алчу, хощу та ін., у другій дієвідміні — тільки закінчення -ю: скорбю, бдю, гнѣздю, храню та ін. Впадає в око те, що вчений тут наводить форми без епентетичного л після губних і без

чергування приголосних перед закінченням. Тенденція до втрати л після губних у флексіях і похідних основах намітилась ще в кінці старослов'янського періоду та в середньоболгарській мові 99. Подібні форми автор запозичив із текстів південнослов'янського походження. Їх Смотрицький міг сприймати і як факти живої розмовної мови, бо зникнення л після губних спостерігається в 100 . південно-західних українських говірках, недалеко від його батьківщини Форми першої особи однини теперішнього часу без чергування приголосних (внаслідок вирівнювання основ) характерні і для середньоболгарських 101 пам'яток (засвідчуються вже в XIII ст.) , звідки можливо, й узяв їх мовознавець. Але й вони могли сприйматися тоді як живомовні, бо аналогічне явище спостерігається й тепер у багатьох говірках української мови, зокрема в 102 говірках, поширених на території біля Кам'янцяПодільського . Форми теперішнього часу дійсного способу не виявляють значних відмінностей від старослов'янських. Вплив живої мови спостерігається тільки в першій особі однини. У кінці підрозділу про відмінювання особових дієслів другої дієвідміни автор спеціально пише «Ѡ измѣнѧεмыхъ Спрѧжεніѧ сεгω Начεртатεлныхъ: г, ж, ч, ш», де зауважує, зокрема, що в першій особі д чергується із ж (вижю — видиши), m із ч (молочю — молотиши), тобто допускає східнослов'янські живомовні форми. Форми із ж подає він і як паралельні до форм на жд (рожду — рожю, хожду — хожю). Як паралельні допускаються властиві всім східнослов'янським мовам форми з епентетичним л у дієсловах другої дієвідміни (сплю — тю, славлю — славю). У третій особі однини й множини в «Граматиці» кінцевий -тъ тільки твердий. Учений міг сприймати це явище як спільне для церковнослов'янської й живої мови, адже в більшості південно-західних говорів української мови, в тому числі й на батьківщині Смотрицького, кінцевий m у цих формах — твердий. Автор, як і в інших формах часів, у теперішньому штучно розрізняє форми двоїни за родами. Перша особа множини має, як у старослов'янській мові, тільки закінчення -мъ. Ця флексія властива всім східнослов'янським ковам. В «преходящому» часі «совершенного» «виду» автор подає в основному форми аориста. Але форм простого аориста в пам'ятці зовсім не зустрічаємо. Дієслова першого й другого класів із закритою основою мають форму нового сигматичного аориста: чтохъ, чтохсѧ. Смотрицький спеціально зауважує, що «гл̃и кончащїисѧ на / бу, гу, ду, зу, ку, пу, су, ту...» виступають у формах: «грεбу / бо(х): стрεгу / гохъ: вεду / дохъ: гризу / зо(х): тεку / ко(х), сопу / сопо(х): нεсу / со(х); плεту / то(х)» в кінці розгляду парадигм першої дієвідміни. Автор відбиває в «Граматиці» те, що було в східнослов'янських пам'ятках, які засвідчують тільки нові форми аориста 103 зазначених дієслів. Із форм старого сигматичного аориста Смотрицькому відома тільки форма рѣхъ, що була поширена в усіх церковнослов'янських пам'ятках 104. Дієслова з основою на голосний виступають у звичайних формах сигматичного аориста на -хъ: читахъ, творихъ. Про них автор спеціально згадує в кінці перегляду парадигм першої дієвідміни: зову /звахъ: вѧжу / вѧзахъ: стражду / страдахъ, слю / слахъ, жму / жма(х): жεну / гна(х); дεбεлѣю / лѣхъ: густѣю / стѣхъ» та ін. До винятків належать: плыву / плы(х); клεну — клѧ(х), схну / схо(х): тѧгну / тѧгноу(х): хощу / тѣ(х) та ін. Мовознавець називає «правильними» ті дієслова другої відміни, які мають флексію -ихъ: скорбю, скорбихъ: плавю / вихъ: нужю: дихъ та ін. «Неправильні» — це дієслова, що мають у першій особі закінчення -ахъ (лεжю, жахъ: дεржю / жахъ та ін.) та ѣхъ (сεжю, дѣхъ: скорбю, бѣхъ та ін.) і -охъ (тільки «бѣгю, бѣгохъ»). Такий підхід пов'язаний з поглядом Смотрицького, який вважає, що правильні форми

«преходящого» часу творяться у першій дієвідміні від форми першої особи однини теперішнього часу дійсного способу через зміну флексії -ю на -хъ і -у на -охъ, а в другій дієвідміні — від другої особи однини шляхом зміни закінчення -ши на -и(х) (хоч фактично форми аориста творились від основи інфінітива). Замість форми другої особи однини аориста М. Смотрицький подає у парадигмах форми на -лъ, -ла, -ло (чεлъ, чла, чло), тобто форми колишнього перфекта, що в живій мові XVI—XVII ст. мали значення минулого часу. На відміну від Л. Зизанія, M. Смотрицький наводить ці форми без допоміжного дієслова, відбиваючи цим самим практику пам'яток XVI ст., в яких форми аориста й імперфекта вживались у всіх особах, крім другої, де майже завжди 105 стояв перфект . У третій особі однини «преходящого» часу мовознавець подає форми аориста:

чтε, твори. Йому було відомо, що деякі дієслова в третій особі однини можуть мати закінчення -ть, наприклад, ѧ або ѧть (від εмлю) та в похідних взѧть, ω(т)ѧть, приѧть і под., запѧть, зачѧть замість запѧ, зачѧ і под. (причому з кінцевим східнослов'янським -ь, пор. ст. сл. проклѧтъ, зачѧтъ) 106.M. Смотрицький штучно розрізнює родові форми в двоїні. Привертає увагу те, що в «Граматиці» немає давніх форм на -(о)стε. Закінчення нового сигматичного аориста дієслова з основою інфінітива на приголосний та звичайні закінчення сигматичного аориста дієслова з основою інфінітива на голосний спостерігаються у множині «переходящого» часу «совершєнного» «виду»: чтохомъ, чтостε, чтоша; творихо(м), твористε, твориша. До форми третьої особи множини автор зауважує, що «Сочинεнїѧ и Орθографїѧ дѣлѧ» розрізняються кінцеві -та як показник чоловічого, а -шѧ — як показник жіночого й середнього родів. Форми «прешедшого» часу мають дієслова «учащательного» «виду». Тут знаходимо закінчення аориста, за винятком третьої особи однини, де наводиться форма імперфекта (читашε), та третьої особи множини, де паралельно виступають форми імперфекта й аориста (читаху — читаша). Закінчення «непредільного» часу у Смотрицького збігаються із закінченнями «преходящого» (тобто виступають форми аориста), однак основа дієслова префіксальна: прочтохъ, прочεлъ, -ла, -ло, прочтε; сотворих(ъ), сотворилъ, -ла, -ло, сотвори і т. д. «Мимошедший» час твориться від форм «прешедшого», «ко(н)чаεмый другимъ азомъ растворшε»: читаа(х), читаалъ, -ала, -ало, читаашε, творѧахъ і под. Безсумнівно, Смотрицький увів ці закінчення на основі закінчень імперфекта, що в східнослов'янських пам'ятках унаслідок аналогій виступав із узагальненим закінченням -аахъ і -ѧахъ 107. Проте не з'ясовано, яким чином колишні форми імперфекта стали трактувати як давноминулий час. Подібне спостерігаємо і в «Граматиці» 1591 р. і в «Граматиці» Л. Зизанія. Після розгляду парадигми дійсного способу Смотрицький говорить, що дієслова обох дієвідмін «руска иногда языка навыкомъ» вживаються в інших формах «преходящого», «прешедшого», «мимошедшого» і «непредільного» часів—«существитεлнымъ гл̃голомъ растворѧεма», напр.: чεлъ εсмь, чεлъ εси, чεлъ εсть; читалъ εсмь; читаалъ εсмь, прочεл εсмь і т. д. Отже, вчений, виходячи з мовної практики східних слов'ян, не заперечував проти вживання форм колишнього перфекта замість форм усіх минулих часів. Видозмінені форми перфекта (крім штучної форми типу читаалъ εсмь), близькі до наведених, характерні для українських південнозахідних говорів (пор.

ходилисмо) та форм минулого часу української літературної мови XVI—XVII ст. Смотрицький подає парадигму тільки простого (доконаного) майбутнього часу: прочту, прочтεши, прочтεтъ; сотворю, сотворити, сотворитъ і под. Про творення форм майбутнього часу в слов'ян через сполучення інфінітива з дієсловами хощу, имамь автор тільки згадує в «Синтаксисі». Форм, утворених за допомогою дієслова буду, не згадує зовсім. Форми «страдательного» стану дійсного способу або збігаються з формами викладених вище дієслів активного стану, ускладнених кінцевим -сѧ, або складаються з пасивних дієприкметників і форм допоміжного дієслова быти: чтусѧ — чтом(ъ), -ма, -мо бываю; чтохъсѧ — чтεнъ, -на, -но εсмь или быхъ; читаюсѧ — читаεмъ, -ма, -мо бываю; читахсѧ — читанъ, -на, -но εсмь или быхъ;

читаахсѧ — читанъ, -на, -но бывахъ; прочтохсѧ — прочтεнъ εсмь или быхъ; прочтусѧ — прочтенъ, -на, -но буду. Аналогічні форми спостерігаємо і в дієслів другої дієвідміни: творюсѧ — творимъ, -ма, -мо бываю і т. д. Дієслова «совершенного» «виду» виступають у формах наказового способу другої і третьої особи однини (чти ты, да чтεтъ онъ — твори ты, да твориъ онъ), множини (чтѣмъ, чтѣтε, да чтутъ — творимъ, творитε, да творѧтъ») і двоїни. Дієслова ж «учащательного» «виду» мають форми наказового способу як теперішнього (читай, да читаεтъ — творѧй ты та ін.; «читаим(ъ), читайтε, да читаютъ), так і майбутнього (прочти, да прочтεтъ — сотвори ты, да

сотворитъ онъ; прочтѣ(м), прочтѣтε, да прочтутъ — сотворим(ъ), сотворитε, да сотворѧ(т)) часів. Вплив живої мови на флексії не спостерігається, зате форми третьої особи — тільки описові, аналогічні до живомовних. Форми «молительного» способу збігаються з формами наказового способу. В окремому параграфі до дієслів першої дієвідміни «Ѡ по(д)лεжащихъ измѣнεнїю Склонεнїѧ сεгω начεртатεлныхъ согласныхъ», говорячи про чергування приголосних, автор спеціально підкреслює, що в другій особі однини наказового й молителного способів чергуються г — з, к — ц: мози, тεци. Старослов'янська мова, як і жива народна, не мала розрізнення форм наказового способу за часами. Мабуть, під впливом «Граматики» 1591 р. Смотрицький прийняв грецьку схему, заповнивши її «словенськими» однотипними формами дієслів недоконаного й доконаного видів. Проте і в цій схемі форми наказового способу викладено загалом без штучних форм. Грецьку схему взято й для викладу форм умовного способу. Дієслова «совершенного» «виду» мають ці форми в теперішньому й «преходящему» часах, а дієслова «учащательного» «виду» — в теперішньому, «прешедшему», «непредільному» й майбутньому часах. Тут старослов'янська та жива мова не мали розрізнень форм способу за часами, тому автор змушений був заповнити грецьку схему в одних випадках живомовними, в інших — старослов'янськими формами. Складність і штучність викладу умовного способу за часами змусили автора давати перед парадигмами пояснення староукраїнською мовою. Характерно, що перед формами умовного способу автор скрізь вживає слово ащε. Форми цього способу теперішнього часу «совершенного» й «учащательного» «виду» — це по суті церковнослов'янізовані форми умовного способу південнозахідних українських говорів, відомі і на батьківщині М. Смотрицького: ащε

бымъ, ащε бы εcu, аще бы чεлъ / чла / чло; ащε, бы чли смы, члистε, чли (пояснення автора: ґды бымъ читалъ»); «ащε бымъ, ащε бы εcu, ащε бы читалъ / ла /, ло; ащε бы читали смы, читалистε, читали» (пояснення автора: ґды бымъ читовалъ). Впадає в око те, що в третій особі немає допоміжного дієслова (пор. південно-західні діал. даў бим, даў бис', даў би). Подібне спостерігається і в

майбутньому часі «учащателнаго» «виду»: ащε бымъ, ащε бы εcu, ащε бы прочεлъ / ла / ло і т. д., «ащε бымъ, ащε, бы εcu, ащε бы сотворилъ / ла / ло» і т. д. (з поясненням автора: ґды бымъ прочиталъ напотомъ; ґды бымъ оучинилъ напотомъ). «Преходящий» час дієслів «совершенного» «виду» і «прешедший», «мимошедший» і «непредільний» «учащательного» «виду» форми умовного способу творять шляхом поєднання минулого часу дієслова быти (сигматичного аориста в першій особі однини, другій множини, імперфекта східнослов'янського типу в третій особі однини, імперфекта цього типу або сигматичного аориста в третій особі множини) та форм на -лъ, -ла,-ло відповідного дієслова. У другій особі однини засвідчується поєднання форм перфекта дієслова быти з формами на -лъ, -ла,-ло відповідного дієслова. Всі зазначені минулі часи (у «мимошедшому» основне дієслово із штучною основою читаалъ, -ла, -ло) мають однакові форми. Часове розрізнення досягається через «видове» розрізнення основ. Так, «преходящий» час «совершенного» «виду» має: ащъ быхъ челъ / чла / чло: былъ εси / ла / ло: бѧшε — ащε быхомъ чли, быстε, бѧху / или быша» (з авторським поясненням: ґды бы(м) былъ читалъ), «прешедший»: «ащε быхъ читалъ / ла / ло: былъ εcu / ла / ло: бѧшε — ащε быхомъ читали, быстε, бѧху / или быша» (з авторським поясненням: ґды бымъ былъ читовалъ), «мимошедший»: «ащε быхъ читаалъ / ла / ло: былъ εcu / ла / ло: бѧшε — ащε, быхомъ читаали, быстε, бѧху / или бѧшε» (з авторським поясненням: ґды бымъ былъ частω читовалъ), «непредѣлний»: ащε быхъ прочεлъ / ла / ло: былъ εcu / ла / ло: бѧшε — ащε быхомъ прочли, быстε, бѧху / или быша (з авторським поясненням: ґды бымъ былъ прочиталъ). Аналогічні форми і в дієслів пасивного стану. «Подчинитεлноε наклонεніε» (гр. ύποτακτική, лат. subjunctivus, conjunctivus) введено в книгу за зразками граматик класичних мов, де вважалося, що ця дієслівна категорія виражає відношення залежності. З суб'єктивної точки зору мовця дієслова в формі цього способу виражали дію бажану, можливу, необхідну, гіпотетичну і под. У Смотрицького дієслова в формі цього способу мають ті ж часові форми за «видами», що й умовного. Як і в «Граматиці» 1591 р. для бажального, в М. Смотрицького для творення всіх часових форм зазначеного способу вживається частка да. Форми теперішнього й майбутнього часів цього способу збігаються з формами дійсного способу: да чту, чтεши, чтεтъ — да чтεмъ, чтεтε, чтутъ (з авторським поясненням: абымъ читалъ); да читаю, читаεши, читаεтъ — да читаимъ, читаεтε, читаютъ (з авторським поясненням: абымъ часта читовалъ); да прочту, прочтεши, прочтεтъ — да прочтεм(ъ), прочтεтε, прочтутъ (з авторським поясненням:

абымъ прочиталъ напотомъ). Форми минулих часів відрізняються від форм умовного способу лише часткою «да» замість «ащε». Так «преходящий» час має форми: да быхъ чεлъ / чла / чло: былъ εcu / ла / ло: бѧшε і т. д. (авторське пояснення: абымъ былъ читалъ), «прешедший»: да быхъ читалъ / ла / ло: былъ εcu / ла / ло: бѧшε і т. д. (авторське пояснення: абымъ былъ читовалъ), «мимошедший»: да быхъ читаалъ / ала / ало і т. д. (з авторським поясненням: абымъ былъ частω читовалъ), «непредільний»: да быхъ прочεлъ / ла / ло і т. д. (з авторським поясненням: абымъ былъ прочиталъ). Звичайно, Смотрицький наводить парадигми і пасивного стану, дає парадигми цих способів у дієсловах другої дієвідміни. Отже, й тут М. Смотрицький часові розрізнення проводить за допомогою основ дієслів, «видів» у його розумінні. Перегляд парадигм особових форм дієслів ще раз переконує нас у тому, що вчений тонко відчував видові відношення в дієсловах. Староукраїнські паралелі, що їх наводить М.

Смотрицький при формах «сослагательного» і «подчинительного» способів, допомагають краще з'ясувати авторове розуміння значень минулих часів. Часові форми, за зразком грецьких граматик, у тому числі і львівської «Граматики» 1591 p., M. Смотрицький розрізняє і в дієслів «Наклонεніѧ Нεопрεдѣлεннагω» (неозначеної форми) із застереженням, що тут дієслова «числъ / лиць / и рωдъ лишают(ь)сѧ». Дієслова «совершенного» «виду», як і інших способів, мають тільки форму теперішнього і «преходящого» часів (чести, творити), дієслова «учащательного» «виду» — теперішнього і «прошедшого» (читати, творѧти), «мимошедшого» (читаати, творѧати), «непредільного» й майбутнього часів (прочεсти, сотворити). Прагнення мати, як і в грецьких граматиках, неозначену форму різних часів і в пасивних дієсловах призвело до введення описових форм, напр.: чεстисѧ: или / чтому

быти; чεсти сѧ: или / чтεну быти; читатисѧ: или / читаεму быти; или / читану бывати; читаатисѧ: или / читаану бывати; прочεстисѧ: или / прочтεну бывати; прочεстисѧ: или / прочтому бывати. У підрозділі «Ѡ припрѧгаεмыхъ Сопрѧжεніε(м)» автор виділяє категорії «Врεмεна Причастїѧ, Дѣεпричастїѧ, Причастодѣтіε». Перші з них («Врεмεна Причастїѧ») — це штучно введені дієприкметники, що, очевидно, відповідають грецьким предикативним дієприкметникам. Відповідно до «видів» М. Смотрицький наводить дієприкметники у всіх часах активного й пасивного стану в однині та множині за родами. Привертає увагу те, що ці дієприкметники виступають тільки в трьох відмінках—називному (з яким, мабуть, об'єднано й знахідний), родовому й давальному, як і у грецькій мові. Наприклад, у дієслів дійсного способу «совεршенного» «виду» теперішнього часу чол. роду маємо: чтый / или чтущїй, чтущагω, чтущεму. За Смотрицьким, «Дѣεпричастїѧ / суть Причастїѧ чрє(з) оусѣчεнїє или из(ъ)Атїε сокращεнаѧ и знамεнованїεмъ ω(т) причастїй (ω(т) них(ъ)жε и составлѧют(ъ)сѧ) потолику ра(з)личεствующаѧ: По εлику прилагатεлноε оусѣчεноε ω(т) цѣлагω различεствовати ωбычε. Прочїихъ падεжεй во всѣхъ родεхъ и числехъ / развѣ имεнитεлна / лишают(ъ)сѧ». Отже, дієприслівники, за Смотрицьким, є усіченими (скороченими) формами дієприкметників. Вони, як і дієприкметники, мають всі форми чисел, осіб, станів і часів, але відмінок — тільки називний. Для прикладу наведено форми теперішнього часу дійсного способу дієслів «учащатεльного» «виду»: однина чол. р.— читаѧ / или читающъ, множина — читающε; однина жін. р.— читающи, множина — читаюшѧ; однина сер. р.— читающε, множина — читающа. Поняття дієприслівника Смотрицький.

в

нашу

граматичну

літературу

ввів

саме

М.

Дієприслівник як окрема категорія почав формуватись на базі активних дієприкметників (внаслідок ізоляції форм на -штε та -шε) ще в старослов'янський період 108. Сучасні українські дієприслівники на -чи, -ши, вши — це застиглі форми називного відмінка нечленних дієприкметників жіночого роду. Поява їх відноситься приблизно до XIII—XIV ст.109 Характерно, що в М. Смотрицького дієприслівники мають тільки нечленну форму.Там, де автор визначає поняття дієприслівника («Оувѣщεнїε ω Дѣεпричастїихъ и Причастодѣтїихь»), дається така дефініція «причастодѣтія»: «Причастодѣтїε / Глъ Причастный нарицаεт(ъ)сѧ / нужду дѣйства знаменующїй: Многажды и прилагатεлныхъ имεнь силу притѧжущїй: εстεствεннѣжε во срε(д)нѧ рода имεнитεлно(м) оусѣчεномъ на / о, кончащεм(ъ)сѧ оупотрεблѧεмый». А спеціальне «Оувѣщεнїε» перед парадигмою «Причастодѣтія» уточнює, що

йдеться про відповідник до грецького прислівника на -εον (власне до грецьких віддієслівних прикметників) та до латинського verbum participale in -dum (власне до gerundivum). Як видно, автор надавав перевагу формам середнього роду на -о (писатεлно, читатεлно, творитεлно), проте допускає й форми відмінювання за родами і числами за зразком дієприкметників, хоч ця штучна, не властива слов'янській системі категорія, в автора є прикметниковим утворенням. Але й тут надання переваги формам -о зумовлене, очевидно, впливом живомовних прислівників способу дії на -о. Необхідно відзначити, що цей та інші випадки переносу категорій класичних мов, особливо грецької, в слов'янську систему зумовлені тим, що в часи М. Смотрицького категорії граматики пов'язувано не стільки з мовною формою, 110 скільки зі змістом . Відсутні в даній мові категорії передавались або штучними утвореннями, або описовими конструкціями. За тодішніми поглядами, це збагачувало виражальні засоби мови. Смотрицький описує безособові дієслова (підрозділ «Ѡ бεзличныхъ»), які «обра(з) убω имуть трεтїѧгω лица: ни εдинагω суть обачε». Вони бувають «дѣйствитεлнагω» (подобаεтъ, достоитъ, лѣтъ εсть, трεбѣ εсть, годѣ εсть, гожε, εсть та ін.,— останні два з народної мови) або «страдателнагω залога» (случаεт(ъ)сѧ, мнитсѧ, спи(т)сѧ та ін.). Автор слушно відмітив, що в безособовому значенні найчастіше виступають дієслова пасивного стану, тобто дієслова з часткою -сѧ: чтεт(ъ)сѧ, пишε(т)сѧ, слыши(т)сѧ. Він наводить безособові дієслова в різних часах і способах. Привертає увагу те, що автор у формах умовного способу основне дієслово подає у формі середнього роду: «мимошедший» час — аще бѧшε случалосѧ, майбутній — аще бы сѧ случило, «непредільний» — аще бѧшε сѧ случило. Старослов'янський супін авторові не був відомий. Окремо виділено в «Граматиці» підрозділ «Ѡ Иносклонѧεмыхъ Стропотныхъ». Спочатку автор дає вступні уваги про те, що дієслова, як і імена, є «скланѧεмаѧ» та «иноскланѧεмаѧ», бо «по правилωмъ прави(л)ныхъ спрѧжεнїй нε спрѧгают(ъ)сѧ. Ho или числа коεгω / или Наклонεнїѧ / ли Врεмεнε / ли ωко(н)чаніѧ или Спрѧжεнїѧ лишают(ъ)сѧ: либо тѣмиждε изобилуютъ. Грεкωмъ έтεроклїта, или / Аномала». До них відносяться «Стропо(т)нїи» (неправильні) (εсмь, нѣсмь, вѣмь та ін.), «Лишаємїи» (рѣхъ, оусну(х) та ін.), «Изобилующїи», які «тождε Знамεнованїε и Спрѧжεнїε хранѧщε / и дѣйствитε(л)нѣ кончат(ъ)сѧ и страдатεлнѣ» (молю / молюсѧ; плачу / плачусѧ та ін.). Смотрицький розглядає тільки «стропотні» дієслова єсмь (нѣсмь), вѣмь, ямь, имамь. Досить удало, з погляду старослов'янської мови, викладено парадигми теперішнього часу дійсного способу. Цьому певною мірою сприяла жива українська мова, в якій дієслова бути, їсти, (від)повісти зберігають архаїчну відміну (пор.: їм, їси, їсть і т. д.). Привертає увагу м'якість кінцевого m у формі третьої особи однини теперішнього часу дійсного способу: εсть, нѣсть, вѣсть, ясть, имать (ст. сл. εстъ, вѣстъ і т. д.). Кінцевий приголосний м'який у цих формах і в частині тих українських говорів, що мають твердий т у формах тематичних дієслів (пор. ходит, але йіс'т'). Можливо, автор увів ці форми під впливом живої мови, адже в старослов'янській мові написання -ть було спорадичне в формі вѣсть і дещо частіше в ıєсть 111. У першій особі множини теперішнього часу атематичні дієслова закінчуються на -мы (εсмы, нѣсмы, вѣмы, ямы, имамы). Для розрізнення першої особи множини і першої особи однини, в якій -мь отверділо, пізніше закінчення -мы в атематичних дієсловах вживалося і в старослов'янській мові 112. В третій особі

множини одні з цих дієслів мають старослов'янське закінчення -тъ (вѣдѧтъ,

ядятъ), інші — східнослов'янське -ть (суть, нε суть, имуть). Дієслово быти в першій (бѣхъ) та третій (бѣ) однини, першій (бѣхо(м) та другій особах множини «преходящого» часу посідає форми старослов'янського імперфекта (типу аориста), в другій особі однини (былъ / ла / ло) — форму перфекта без ecu, в третій особі множини — форму імперфекта (типу аориста) — бѣху (пор. ст. сл. бѣаху) і бѣша. Аналогічний розподіл форм нового сигматичного аориста засвідчується і в інших дієсловах: вѣдѣхъ, ядохъ, имѣхъ і т. д.

(бѣстε)

«Прешедший» час дієслова быти, крім другої особи однини, має змішані форми — аориста й імперфекта (східнослов'янського): бы(х), былъ / ла / ло, бысть, или бѧшε — быхо(м), быстε, бѧху, или быша. Цей же час у решті атематичних дієслів має закінчення імперфекта та аориста від інших основ: вѣдѧхъ, вѣдѣлъ

/ ла / ло, вѣдѧшε — вѣдѧхомъ, вѣдѧстε, вѣдѧху, или / вѣдѧша, ядѧхъ, ялъ / ла / ло, ядѧшε, ядѧхомъ, ядѧстε, ядѧху та ін. У формах майбутнього часу дієслова быти жодних особливостей не спостерігаємо. Наказовий спосіб дієслова быти не виявляє відхилень від старослов'янських форм. У дієслів вѣсти і ясти виявляються аналогії і впливи живомовних форм:

вѣждь ты, да вѣсть онъ; яждь ты, да ясть онъ — вѣждмы, или / вѣдѣ(м), вѣдѣте, да вѣдѧтъ; яждмы или / ядѣм(ь), ядѣтε, да ядѧтъ. Впливом живої української мови позначені форми умовного способу дієслова быти у теперішньому і «преходящому» часах: ащε бымъ, аще бы εси, ащε, бы былъ / ла / ло — ащε бы былисмы, былистε, были. Форми «прешедшого» часу в основному аористові й імперфектні: ащε, бы(х) былъ, ла / ло, былъ εcu / ла / ло, бѧшε — ащε быхомъ были, быстε, бѧху, или / быша. Активний дієприкметник теперішнього часу від дієслова быти виступає в паралельних формах сый (пор. ст. сл. да) і сущій (за аналогією до сущаѧ, сущεε). Аналогійні форми активного дієприкметника наявні й у «прешедшому» часі: бывый, или / бывшїй. Дієприкметники від быти мають нечленні форми: сы, или / будѧ или / сущъ (теперішній час), бывъ («прεшεдший» час). Форму доконаного виду дієприкметника будущїй і дієприслівника будущъ автор слушно трактує як майбутній час 113. До «стропотних» Смотрицький не залічив дієслово дати. У параграфі про творення дієслівних форм автор наводить першу особу однини теперішнього часу дієслова «даю». Живомовну форму дай він пояснює як наказовий спосіб дієслова в теперішньому, а церковнослов'янську — у майбутньому часі. Після перегляду дієслівних форм мовознавець умістив дуже важливий підрозділ «Ѡ составлѧнїи Врεмεнъ обоεгω спрѧжεнїѧ», де говорить про творення форм часів та способів дієслів, дієприкметників і дієприслівників. Як вихідні форми дієслова вчений пропонує брати першу і другу особу теперішнього або минулих часів, але не неозначену форму. Його рекомендації можна визнати вдалими, хоч вони й ускладнювали засвоєння правил. «Ѡ Причастїи» — наступний розділ пам'ятки (стор. 360—376). Дієприкметники характеризуються іменними (Родъ, Падεжъ, Склонεнїε) та дієслівними (Залогъ, Врεмѧ) або спільними для імен і дієслів (Число, Начεртанїε,) категоріями. Щоправда, тут автор виділяє лише три форми роду — «Мужεскїй, Жεнскїй, Срεднїй». У Смотрицького дієприкметники мають всі ті часові форми, що й відповідні дієслова, тобто теперішній час дієслів «совершенних» з суф. -ѧй, -

ый (-їй), -мый чол. роду (біѧй, влεкій, вѣдый, бїεмый) та «учащательних» з суф. -ѧй і -мый (читаѧй, бїаѧй, біεмый), «преходящий» з суф. -εй, -[ш]їй, -вый, -ный (влεчεй, влεкшій, бивый, бїεный), «пpeшедший» і «мимошедший» із суф. -вый і -ный (бїѧвый, бїѧный; у «мимошедшому» штучне біѧавый, бїѧаный); майбутній від префіксальних основ із суф. -ый, -[ущ]їй, -ѧй, -мый (прочтый, прочтущїй, побїѧй, побїющій, побіεмый) та «непредѣлний» від префіксальних основ із суф. -εй, -їй, -вый, -ный (сотворεй, повлεкій, побивый, побїεмый). У пам'ятці подано тільки членні форми дієприкметників. відмінювати їх за зразком прикметників.

Смотрицький

слушно

радить

У парадигмах поруч із старішими формами чоловічого роду виступають новіші, аналогійні (бїѧй — біющїй, бивый— бившій, пор. ще чтεй, или / чεтшїй: читавши), під впливом живої мови. Дуже стисло в «Граматиці» викладено вчення про невідмінювані частини мови. Детальніший, ніж інші, розділ «Ѡ нарѣчїи» (стор. 376—381). Прислівник має чотири акциденції: 1) «Видъ» — «Пεрвообра(з)ный» (днεсь, вчεра) і «Производный» (мудрε, добрѣ); 2) «Начεртанїε» — «Простоε» (славнω), «Сложεнноε» (приславнω), «Прεсложεнноε» (прεпрославнω); 3) «Стεпεнїε оуравнεнїѧ» — «Положитεлный» (крѣпкω), «Ра(з)судитεлный» (крѣпчаε), «Превосходитεлный» (крѣпчайши) і 4) «Знамεнованїε». Всю увагу вчений зосередив на класифікації прислівників за їх значенням (знамεнованїεмьъ. Він виділяє понад двадцять розрядів. Найбільші групи прислівників автор ділить ще на підгрупи. Прислівники «Врεмεнε» він ділить на групи «Настоѧщагω» (днεсь, н̃нѣ, оужε та ін.), «Прεшедшагω» (дрεвлε, вчεра, лонѣ, искони та ін.), «Грѧдущагω» (а не «Будущагω»!) (оутро, еооутрїε, иногда). Прислівники «Мѣста», що відповідають на питання «гдε», означають «на мѣстѣ» (здε, ту, ондъ, горѣ, долѣ, низу та ін.), на питання «ω(т)куду» — «ω(т) Мѣста» (ω(т)сюду, зинуду та ін.), на питання «камω» — «къ Мѣсту» (сѣмω, вонъ, гору та ін.), на питання «оудѣ» — «чрε(з) Мѣсто» (сюдѣ, тудѣ, онудѣ). На питання «какω» відповідають прислівники «Качεства» (добрѣ, злѣ, прѧмω, тунε, в(ъ)малѣ» та багато ін.), на питання «коликω» — «Количεства» (много, помногу, почасти та ін.), на питання «коликощи» (скільки разів) — «Числа» (многащи, многажды, дващи, дважды, двоицεю та ін.). Інші групи тільки перелічуються. Досить широко ілюструються лише прислівники «Чина» (порядку) (порѧду, прεждε, посεмъ, з(ъ)начала, пεрвѣε та ін.). Решту груп проілюстровано порівняно невеликою кількістю прикладів: прислівники «Случаѧ» (послучаю), «Повεлεнїѧ» (прїйди, прїйдѣтε, принεси та ін.), «Оувѣщанїѧ» (такω, воправду та ін.), «ω(т)рицанїѧ» (ни, нε, нимала та ін.), «Прεщεнїѧ» (нε, нεкакожε), «Напрѧжεнїѧ» (sѣлω, вε(л)ми та ін.), «ωслаблεнїѧ» (εдва, εли та ін.), «Ра(з)суждεнїѧ (порівняння) (пачε, болεε, мнѣε та ін.), «Оуподоблεнїѧ» (якω, такω, εликω, коль та ін.), «Разнства» (инакω, иначе,), «Нεдоумѣнїѧ» (нεгли), «Вопрошεнїѧ» (чεсо, гдε та ін.), «Ѡ(т)вѣщанїѧ» (сεго ради, за ту вину, тогда), «Собранїѧ» (купнω та ін.), «Ѡ(т)дѣлεнїѧ» (ωсобь, точїю, бε(з), кромѣ, развѣ та ін.), «Избранїѧ» (изрѧднѣε), «Оускорεнїѧ» (абїε, внεзапу, напраснω), «Оуказанїѧ» (сε, онω). Таку детальну семантичну класифікацію зроблено за зразками тодішніх грецьких і латинських граматик. Витримати її було важко, тому не дивно, що окремі прислівники повторюються в різних групах (наприклад, nspebs виявляється в групі прислівників часу і порядку — «чина»). Звичайно, до прислівників тоді відносили й частки (наприклад, нε, ни, сε). За зразком грецьких граматик сюди зараховували й окремі дієслова у формі наказового способу. До розрядів прислівників потрапляли також деякі сполучники (нεжε) й прийменники бе(з), як у «Граматиці» 1591 р. та Л. Зизанія. Про творення ступенів порівняння якісних прислівників автор нічого не говорить. Правда, окремі форми вищого й

найвищого ступеня наведено в розряді «количества» (доволнѣе, доволнѣйши).

прислівників

«разсуждєнїя»

й

Невеликий розділ «Ѡ прεдлозѣ» (c. 382—383). Смотрицький нараховує двадцять прийменників. Як і в інших граматиках європейських мовознавців XVI—XVII ст., до прийменників залічуються й префікси. Прийменник, за автором, має тільки категорію відмінка (зрозуміло, що тут ідеться про вживання прийменників із тими чи іншими відмінковими формами). Прийменники виступають з усіма відмінками, крім називного. З родовим вживаються прийменники оу, ω(т), изъ (або съ), до, з давальним — ко і по, «сказуεмоε Рωсски / вεдлугъ», із знахідним — за, з орудним — со, з місцевим — при і по, «сказуємоε Росски / послѣ», із знахідним й орудним — прε(д), на(д), по(д), за, зі знахідним і місцевим — во, ω (або ωб(ъ), на. Прийменники «Сочинитεлнѣ и Сложнѣ» прε(д)лагают(ъ)сѧ», тобто сполучуються з формами іменних частин мови чи виступають як префікси (вос, нис, рас, прε, про). Характерно, що автор подає тільки первинні прийменники. Прийменників безъ (див. вище) і чрεзъ тут немає, бо вони трактуються як прислівники. Смотрицький прийменники из(ъ) і съ вважає варіантами одного слова. Це — вплив української мови, в якій давні изъ та съ внаслідок фонетичних змін збіглися в одній формі з (із, зі). У розділі «Ѡ Соузѣ» (стор. 384—386) розглянуто акциденції сполучника, що має «Начεртаніε» — «Простоε» (прεждε), «Сложε(н)ноε» (прε(ж)дεдажε), «Прεсложεнноε» (прεждεдaжε нε), «Знамεнованіε», «Чинъ». Смотрицький нараховує дев'ять «знамεнованій» (значень) — власне функцій сполучника: «Сопрѧгатεлноε» (тобто єднальні сполучники) — u та ін., «Раздѣлитεлноε» (розділові) — или, ли, либо, ни та ін., «Противитεлноε» (протиставні) — но, понε та ін., «Сослагатεлноε» (умови) — ащε, ащεбо та ін., «Винословноε» (причини) — бо, ибо, дѣлѧ, ради, понεжε, оубо, εжε та ін., «Подчинитεлноε» (мети) — да, дабы та ін., «Наноситεлноε» (наслідку) — тѣмъ, тѣмжε, оубо та ін., «Исполнитεлноε» (висновку) — оубо, ждо, ждε, «Нεдоумѣтεлноε» (питальні) — εда, чи; чили, ли. Розподіл сполучників за їх функціями загалом удалий. Правда, сюди під впливом тодішніх граматик грецької мови, зокрема «Граматики» 1591 р., введено окремі прийменники (дѣлѧ, ради). За порядком розташування відносно поєднуваних слів (речень) сполучники бувають «Прε(д)лагатεлнагω чина» (но, нεбо, и, оубо та ін.), тобто виступають у препозиції, «По(д)лагатεлнагω чина» — (же, оубω, ли, бо та ін.), тобто виступають у постпозиції, «Общагω чина» (обачε, ащε, понε та ін.). Живомовним українським матеріалом насичений розділ «Ѡ мεждомεтїи» (стор. 386—388). Вигуки мають тільки «Начεртанїε» — «Простоε» (ω), «Сложεнноε» (сεω(н)), «Прεсложεнноε» (даждь то Бж̃е) і «Знамεнованїε». Семантична класифікація вигуків дуже детальна: «Чудѧщагωсѧ» (сε), «Оудивлѧющагωсѧ» (ω), «Похвалѧющагω» (бл̃гωжε, бл̃гωжε), «Оуказующагω» (сε, сεωнъ, сεси та ін.), «Поношающагω» (вагъ, оуїа), «Жалѣющагω» (агъ, ахъ, а), «Плачущагω» (ыхъ, ω ω ω), «Сѣтующагω» (о, оувы, горε), «Зовущагω» и «Восклицающагω» (ω), «Прεзирающагω» (гω), «Мεрзѧщагωсѧ» (фε), «Понужающагω» (ну), «Радующагωсѧ» (гой), «Милосεрдующагω» (бѣда), «Жεлающагω» (ω, обы(м) та ін.), «Смѣющагωсѧ» (ха / ха / ха), «Молчати повεлѣвающагω» (цы(т)), «Боѧщагωсѧ» (ωй, ωй), «Зовущагω» (гεй), «Ѡ(т)зывающагωсѧ» (га, чтω), «Страшающа» (сε, ωтω), «Нападающагω напрасно» (раптово) (здεсь). Як бачимо, власне церковнослов'янських (старослов'янських) вигуків тут дуже мало, адже в конфесіональних текстах їх було небагато, тому автор надолужив недостатність їх широким введенням українського матеріалу. Окремі вигуки взято, можливо, з латинської мови (вагъ, агъ). Значне місце в нашій пам'ятці займає третя її частина — «Ѡ Сvнтаξи» (стор. 289—475), яка

заклала підвалини для вчення про зв'язки слів у реченнях у вітчизняному мовознавстрі (у попередників Смотрицького цього розділу не було). «Сvнтаξіс», або «Славεнски Сочинεнїε... рεчεнїѧ ко осми слова частεмъ возносимаѧ / извѣстнымъ нѣкоимъ чиномъ оучитъ сочинѧти / и тѣмъ сокровεнъ ихъ разумъ ω(т)кривати». Отже, це насамперед вчення про зв'язок слів у зворотах. «Сvнтаξіс» поділяється на «Простую» і «Образную». «Простий» синтаксис навчає правил поєднання восьми частин речення (мови). «Образний» синтаксис «εсть обра(з) гл̃анїѧ противу правилω(м) Сvнтаξεωс, искусны(х) писатεлей оупотрεблεнїεмъ оутвεржεный», тобто це синтаксис художньої мови, власне начерк стилістики. Головну увагу автор звернув на «простий» синтаксис. Тут він далеко меншою мірою скутий рамками теорії свого часу. Доброму викладові матеріалу сприяло те, що М. Смотрицький нерідко зіставляє церковнослов'янську систему з грецькою, латинською й книжною українською. Виділені правила учений ілюструє цитатами з культових книг, насамперед із святого письма, нерідко покликається на джерела. Прикладів, видуманих автором, небагато. Штучні правила (як і приклади) виявляються тільки в параграфі про вживання «причастодѣтія», введеного в морфологію: Итε(л)но ми εть во градъ ко онсици. Більшість сформульованих тут правил про узгодження, керування, функції відмінків зберігають і сучасні наші граматики, адже синтаксис простого речення церковнослов'янської (й старослов'янської) і сучасних східнослов'янських мов мають дуже багато спільного. Для вченого деякі церковнослов'янські конструкції, побудовані за грецькими зразками, здавалися не тільки прийнятними, але й необхідними. Він захоплювався ними. Проте Смотрицький прагнув наблизити синтаксис церковнослов'янської мови до синтаксису живої мови. Учений добре знав, які старослов'янські конструкції з'явились під впливом грецької мови. Приймаючи або відкидаючи їх, він здебільшого підкреслює, що те або інше явище притаманне насамперед грецькому синтаксису, напр.: «Нравомъ Аттїкъ и Славѧнε Положитεлнагω оупотрεблѧютъ вмѣсто ра(з)судитεлнагω: якω, Бл̃го εсть оуповати на Г(с)да / нεжεли оуповати на чл̃ка: и про(ч)». Смотрицький дуже часто при конструкціях, що є кальками з грецьких, дає пояснення-паралелі, близькі до живомовних. Це робить він навіть тоді, коли грецьке походження виразу не підкреслює, напр.: «Высокаѧ дрεвεсъ падоша: в(ъ)мѣсто, всѧ высокаѧ дрεва». До запозичених конструкцій він справедливо відносить сполучення типу «Никомужε когда нε бысть похвално, бѣдна помиловавшεму. вмѣстω / помиловати: и про(ч)». Як «єллинісмъ» пояснює вживання дієприкметника від дієслова быти з іменниками: «Согрѣшати чл̃вки сущыѧ ничтожε дивно». За грецькими зразками побудовані й слов'янські конструкції з дієприслівниками замість неозначеної форми при дієсловах, що означають «духа движεнїε»: Нань оуповающє будεм(ъ): вмѣстω / оуповати». Смотрицький залюбки виділяє особливості слов'янської будови речення: «Обычно Славѧнω(м) на(д) Грεчεски(х) дїалекто(в) свойство εсть / сущεствитε(л)ну в(ъ) родитεлно(м) полагаεму / Прилагатεлна сочинεна сεбѣ нε имущεму, в(ъ) Прилагатεлε(н) своεму Сущεствитε(л)ну в(ъ) родѣ числѣ и падεжи согласующъ / прεтворѧти сѧ: якω / Начало прεмудрости страхъ Г(с̃)днь». Автор говорить і про ті випадки, коли треба вживати родовий присвійний, а не присвійний займенник, в тому числі коли іменник має два означення. До речі, вченому відомий і давальний присвійний: «Вл̃(д)ко животу моεму: в(ъ) мѣсто /живота моεгω» (це явище властиве і південно-західним говорам української

мови). В окремому правилі мовознавець говорить про те, що «Прилагатεлнаѧ εллинωмъ с(ъ) Винитε(л)нымъ произносимаѧ / Славѧнω(м) с(ъ) Творитεлны(м) Сущεствитεлныхъ / родъ, отεчεство, или часть нѣкую всεго / знамεнующихъ συνεκδοκικως произносѧ(т)сѧ: якω, отεчεство(м) Галїлεанинї: имεнεмї Пεтрї: лицεмъ чεрмεнъ..». Автор застерігає: «Вмѣстω Во(з)вратитεлну / εгω, εѧ, и прочїихї εю всѣхъ числъ падεжїй / оупотрεблѧютї Славѧнε бл̃голѣпнѣ Притѧжатε(л)ныхъ свой, своѧ, своε: якω... Ащε жεна пуститї мужа своεгω / и посагнε(т) на инагω / прεлюбы твори(т): вмѣстω / мужа εѧ». Учений заперечує деякі кальки грецьких конструкцій: «Єсть Аттікω(м) свойство / Славεнску языку всѧкω странно / Возноситεлному со Прεдидущимъ в(ъ) то(м)ждε падεжи сочинѧтисѧ, на послѣдующїй гл̃ъ / имжε правиму быти εму достоѧшε / ни εдинъ возглѧдъ имущεму: якω... τόν μεν πρωτον λόγον έποιηζάμην περί πάντων ώ Θεόφιλε, ών ήρξατο ό Ι’ησοδς ποιείν τε καίδιδάσκειν. Славенски: Первое оубω слово сотвори(х) ω всѣ(х) ω Θεофілε / ω ни(х) же начать І(с̃)с творити». Цей вислів, за Смотрицьким, потрібно перекласти так: «Пεрвоε оубω слово сотвори(х) ω всѣх(ъ) ω Θεофїлε / яжε начать І(с̃)с творити». Для підтвердження своєї думки він наводить аналогічні переклади, що їх зробили «искуснїи прєводници». Мовознавець критично поставився й до інших дослівних перекладів. Наприклад, відповідно до побудованої за грецьким зразком конструкції типу «Благоумεнъ εсть, ижε нε скорбить ω них(ъ)жε нεимать, но радуεтсѧ ω нихъжε имать» для слов'янського синтаксису вважає більш властивою конструкцію «Бл̃гоумный εсть / ижε нε скорбитъ ω ихже нε имать, но радуεт(ъ)сѧ ω яжε имать». Автор виступає проти перекладання грецького препозитивного члена («Прε(д)чиннаѧ») ό, ή, τό, яке спричиняє в слов'янських текстах «разума ωмрачεніε / и Сочинεнїѧ ґрамматічна смѧтεнїε». Він радить перекладати тільки постпозитивне («По(д)чиннаѧ») відносне слово ός, ή, ό. Препозитивний член зберігається при перекладанні дієприкметників дієсловами, напр.: «πας ό αίτων λαμβάνε / καί ό ζητω συρίσκει. Славεнски / Всѧкъ просѧй приε(м)лεтъ / и ишѧй ωбрѣтаεтъ: Причастїѧ та во гл̃ы претворшε, рεчεмъ / Всѧкъ иже проситъ / приεмлεтъ, и ижε ищεгъ / обрѣтаεтъ». M. Смотрицький намагається відійти від деяких кальок інфінітивних сполучень. Наприклад, поруч із сполученням «дεржаху εгω εжε нε ωтити ω(т) нихъ... Мы прεводимъ, дεржаху εго, да не бы ω(т)шεлъ ω(т) ни(х)». Щоправда, він залишає «союзъ εжε» в перекладі грецького інфінітива з сполучниками: «ко εжε чεсти, προς τό λέγειν / до читанъѧ: ω(т) εжε чεсти, άπό τό λέγειν ω(т) читанъѧ, за εжε чεсти, διά τό λέγειν / длѧ тогω жε читалъ: во εжε чεсти, είς τό λέγειν / абы читалъ». Автор нагадує, що грецькі інфінітиви з артиклем середнього роду, який змінюється за відмінками, деякі слов'янські перекладачі передавали за допомогою сполучення εжε + інфінітив, причому εжε не змінюється, тому це не займенник, а сполучник «знамεнованїѧ Винословна / Руски сказуεмый / нεхай, и / абы». Грецький вираз «παυσον την γλώσσαν σου από κάκου και χείλη σου του μη λαλησαι δόλον. Славεнски прεводимъ, Оудεржи язык(ъ) свой ω(т) зла / и оустнѣ своѣ εжε нε гл̃ати лсти: Руски исто(л)ковуεмъ / Гамуй языкъ свой ω(т) злогω, и оуста твои нεхай нε мовѧтъ зрады». Тому не перебільшимо, якщо скажемо, що М. Смотрицький є одним із зачинателів теорії адекватного перекладу в нашій філології, противник буквалізму, що нерідко практикувався в XVI—XVII ст. Учений досить детально й правильно висвітлив синтаксичні зв'язки узгодження й керування іменних частин мови, що часто збігаються з живомовними. Не обійдено навіть «Приложεнїѧ» (прикладки), правил про

питання й відповіді («Ѡ Вопрошεнїи и ω(т)вѣщанїи»). Μ. Смотрицький пише й про ті особливості, що спільні для церковнослов'янської мови й українських південно-західних говорів, але не властиві вже більшості східнослов'янських діалектів, наприклад, вживання займенникових енклітик ми, ти, си чи давального відмінка присвійності. Адже його «Граматика» була розрахована на всіх слов'ян, що користувалися церковнослов'янською мовою. Грунтовно і вдало викладено в «Граматиці» правила дієслівного керування, зокрема слушно підкреслено вживання форми родового відмінка замість знахідного при дієсловах із заперечною часткою нε. Цілком оригінальними е параграфи про вживання орудного й місцевого відмінків, яких немає в грецькій мові, а саме: («ω Творитεлномъ со Имεнεмъ», «Ώ Творитεлномъ: абїε и ω Гл̃а Страдатεлнагω сочинεнїи...», «Ѡ Творитεлномъ Органа / Вины / Образа / Цεны / ω(т)стоѧнїѧ / Мѣры...», «Ѡ Сказатεлномъ co Гл̃омъ...», «Ѡ Сказатε(л)номъ co Гл̃о(м): на(д) Винитεлεнъ...», «Ѡ Сказатεлномъ со Прεдлогомъ на, на(д), Винитεлεнъ...». З огляду на те, що в живій мові дієслово быти в формі третьої особи однини й множини теперішнього часу пропускалося, вчений кілька разів пише про вживання його («Ѡ Гл̃ѣ / εсмь, Родитεлному сочинѧεмомї...», «Ѡ Родитεлномъ со Бεзличнымъ...» та ін.). Велика кількість синтаксичних правил в «Граматиці» присвячена описові церковнослов'янських конструкцій, не властивих живій мові (насамперед грецьким калькам з інфінітивами та дієприкметниками). У зв'язку з цим привертає увагу лаконічність правила «Ѡ Датεлномъ со Гл̃омъ Самостоѧтεлно(м)»: «Всѣхъ залогъ Гл̃ωмъ сочинѧεмъ бываεтъ датεлεнъ Самостоѧтεлεнъ: якω, Бг̃у дающу зависть ничтожε оуспѣваεтъ. и, зрѧщи(м) имъ взѧтьсѧ». Мабуть, ця конструкція була добре відома і вживана серед освічених сучасників М. Смотрицького, хоч у старій українській мові вона була рідкісним явищем 114. Однак сліди давального самостійного відмінка спостерігаються в уживаних в українській літературній мові XVI—XVII ст. сполуках дієприслівників на -чи (-ш, -вши) з іменниками або займенниками у формі давального відмінка 115 Сліди ці, безсумнівно, були й у живій мові XVI— поч. XVII ст. Вони сприяли осмисленню конструкцій давального самостійного як категорії, що не є зовсім чужою живій мові. У текстах, якими користувався наш учений, мабуть, не було форм супіна, тому автор пише: «Нεопрεдѣлεнный со Гл̃ы или Причастіи движεніε на мѣсто знамεнующими сочинεнъ / Гεрундій Латінскихъ на / dum, силу притѧжεтъ: якω... иду оуготовати мѣсто ва(м)». І далі: «Нε точію Гεрундій / но Супінъ на / tum сходѧщи(х) / Нεопредѣлεный гл̃ω(м) или причастїεмъ движεнїѧ сочинεнъ силу притѧжεтъ: якω, что исходистε в(ъ) пустыню видѣти». Синтаксис Смотрицького доповнює його морфологію. Тільки тут, наприклад, він пише про те, що для «Славѧнъ» характерним є вживання неозначеної форми з дієсловами «хощу, или имамь, во Будущаґω врεмεнε показанїε: якω, хощу, или имамь чεсти: в(ъ)мѣсто / прочту». Саме в розділі «Ѡ сочинεнїи Нарѣчіѧ» (до речі, правильно визначається синтаксичний зв'язок прислівників — прилягання — «Нарѣчіѧ примεщут(ъ)сѧ Имεнε(м) / Глаголωмъ») учений пише, що прислівники бε(з), кромѣ, развѣ, внѣ,

внутрь, свѣнε, близь, далεчε, окрεстъ, вмѣсто, прεждε, послѣди, дажεдо, ωтай, пачε, противу та ін., «Предлωгъ свойство имущаѧ», вживаються з родовим відмінком: внутрь дому, внѣ двора тощо, а слова чрε(з) та сквозѣ «Винитεлному прεдидут(ъ): якω, чрε(з) мεнε, сїεсть / прε(з) менε: и / сквозѣ иглεно оухо». Тут знову як «Нарѣчїѧ Повεлεнїѧ» виступають форми наказового способу: «грѧди Іωаннε виждь».

Розділ «Ѡ сочинεніи Прεдлога» стисло викладає синтаксис прийменників, у тому числі з орудним й місцевим, яких немає в грецькій мові. В окремому параграфі тут йдеться про вживання «во(з), или / вос, вмѣсто / за», що «Винитε(л)ну сочинѧεт(ъ)сѧ: якω, бл̃годать во(з) бл̃г(д)ть». Автор зауважує, що в церковнослов'янській мові воз (вос) виступає не тільки як префікс, але й як звичайний прийменник. Відчуваючи прийменникову функцію слів дѣлѧ, ради, М. Смотрицький у розділі «Ѡ сочинεнїи Соуза» зауважує, що ці слова «образомъ Прε(д)лωгъ Родитε(л)ну послѣдующε служатъ». Невеликий розділ «Ѡ Сvнтаξи образной» дає пояснення (з прикладами) дев'яти тропів і фігур: «Просθεсїс (Приложεнїε), Сvнεкдохи (ωб(ъ)ѧтїε), Сvнθεсїс (Сложεнїε), Зεvґма (Спрѧжεнїε),Сvллиψїс (ωсѧжεнїε), Пролиψїс (Прε(д)взѧтїε), Антіптωсїс (Мѣстопадεжїε), Єналлаґи (Измѣнεнїε), Єллинїсмъ». В кінці третьої частини «Граматики» подаються правила про порядок слів — «Ѡ чинѣ ґрамматичεстѣ». Остання, четверта частина «Граматики» — «Ѡ Просωдїи стіхотворной» (стор. 474—500) є короткою теорією віршування. Для обгрунтування цього розділу М. Смотрицький наводить легенду польського історика Матвія Стрийковського, який був «Дѣй Славεнскихъ хронографъ достовѣрный», про те, що славний латинський поет Овідій, коли був «в(ъ) Сарма(т)скихъ нарωдъ заточεніи», досконало вивчив їх мову і «славεнскимъ діїлекто(м)... Стїхи или вѣрши» писав. Оскільки й автор вважає, що церковнослов'янською мовою можна складати вірші, він дає основи віршування для тих, хто після нього хоче «искуснѣε творити». Смотрцький виділяє два різновиди просодії: «Орθоґраійну» «гласа писмεннагω во гл̃анїи / или во писаніи припѣтїє измѣнноє быти», про яку йшлося на початку книги, і «Просодійну» — «художεство Стїхотворноε по(д) мεтром(ъ) или мѣрою слωгъ количество». Він знову нагадує про поділ звуків (літер). «Количество» складу — це його міра, коротка або довга «по Врεмεни». «Краткаѧ» міра та, що складається з одного «врεмεнε» (тобто мори), «До(л)гаѧ» — з двох «врεмεн». За мірою склад буває краткїй, долгїй, двоврεмε(н)ный або ωбоѧтный, за «чиномъ» (тобто порядком) в слові —

прεднїй, срεднїй, послѣднїй. «Количество» складу визначається Приращεнїεмъ: и ωкончεнїεмъ».

«εстεствомъ

писмεнъ:

Положεнїεмъ:

Цікаво, що М. Смотрицький для окремих знаків, властивих кирилиці, пропонує свої умовні правила, наприклад, те, що є у множині замість «дрεвнѧгω іε» можна вважати як довге, напр. ωтцεм(ъ). Невеликий розділ «Ѡ стεпεнεхъ стїхотворныѧ мѣры» присвячено викладові вчення про стопи і віршові розміри (метри). «Стεпεнь» (тобто стопа) — «εсть мѣра извѣстнаѧ в(ъ) количεствѣ слωг(ъ) блюдомаѧ». Для складання віршів вживається сто двадцять чотири стопи, та найуживанішими є двадцять вісім: двоскладових — чотири, трискладових — вісім, чотирискладових — шість (автор їх оминає як «мнѣε Славѧнъ оупотрεблεнїю служаща»). Назви стоп автор не перекладає: Спондїй, Пvрріхїй, Трохεй, Іамвъ, Дактvль, Анапεст(ъ),

Амфіврахvй, Амфімакръ, Вакхій, Палі(м)вакхїй. Тріврахvй, Трімакръ. До кожної стопи автор дає ілюстрації. При деяких найбільш уживаних стопах Смотрицький навів приклади, в яких довгота збігається з наголосом: «Трохεй / — U: якω сέрдцε: тѣˆло, Дактvль / — UU: якω бьíлїε: чέрпало, Анапεст(ъ) / UU—: якω нεплóды, ходотáй, Амфіврахvй / U—U: якω / точи́ло: врέтищε». Не

виключено, що ці випадки могли наштовхнути наступних теоретиків на думку про застосування зазначених стоп на силабо-тонічній основі. Параграф «Ѡ Стїсѣ, или / вѣршу» викладає вчення про найбільш уживані роди віршів. Закінчується «Грамматіка» М. Смотрицького розділом «Ѡ страстехъ рєченїй» — вченням про зміни, які допускаються в слові «мѣры ради стіхотворны». Автор пояснює і наводить приклади до дев'яти «страстεй изобилїѧ» і дев'яти «страстεй скудости». Важливо те, що вчений для збереження віршового розміру допускає народні форми (навіть різнодіалектні): «...ω(т)ложεнїε... якω / плотъ вмѣсто ωплотъ: мѣнїε, вмѣстω имѣніε: мѣна / вмѣсто и(з)мѣна, зраст(ъ), вмѣсто возраст(ъ). ...Оусугублεнїε... якω / εстεсмы, вмѣстω εсмы...,...ω(т)ѧтїε... якω / εство, вмѣстω εстεство; ...Напрѧжεнїε... якω / тѣлεса, вмѣстω тεлεса: двѧкую, вмѣсто двεкую; ...ωслаблεнїε... якω ...баграница / вмѣсто багрѧница: грεхъ / вмѣсто грѣхъ; ...Распространεнїε... якω / сочεтанїε вмѣстω сочтанїε: царεствую, вмѣсто ца(р)ствую; ...Ра(з)дѣлεнїε... якω / Радиусѧ, вмѣстω радуйсѧ...; ...Спрѧжεнїε... якω / тройца, вмѣстω троица...,...Вмѣщεнїε ...якω / жѧтεль, вмѣсто жатεль: кубεлъ, вмѣстω кобεлъ; ...Изѧтїε... якω / дѣство, вмѣстω дѣйство, ...Оулишεнїε... якω / сεрцε, вмѣстω сεр(д)цε, сонцε, вмѣсто солнцε». Чи мала послідовників теорія віршування, що її запропонував Смотрицький (і Зизаній), історики літератури ще не з'ясували 116. Вживання «страстей» засвідчено в окремих українських віршах початку XVII ст. Вона грунтується на теорії, викладеній у латинській граматиці Альвара, й частково, особливо у викладі «страстей», на трактаті Трифона, в граматиці 117 . грецької мови Вареннія» Спроби запровадити метричну систему віршування були зумовлені, можливо, прагненням виробити власну систему віршування замість польської силабічної. Проте вироблена в такий спосіб метрична система «виявилась гіршою від першої, і, не давши плодів, зів'яла», а силабічна проіснувала майже 200 років 118. Для з'ясування церковнослов'янської граматичної системи М. Смотрицький здійснив велетенську роботу. Він чітко розрізняв книжну й живу мову XVI— XVII ст. Це спостерігається не тільки при зіставленні тексту передмови з текстом самої граматики, але й у численних зауваженнях і поясненнях церковнослов'янського матеріалу в тексті граматики. Текст граматики написано згідно з правилами, які автор викладав у ній. Лексика й синтаксис у книзі досить архаїзовані, тому сучасний читач може сприймати текст не без труднощів 119. Як було вище показано, незважаючи на прагнення до «чистоти» церковнослов'янської мови, автор свідомо чи несвідомо ввів у неї елементи живої мови своєї доби. Треба мати на увазі, що західноукраїнські говірки, які засвоїв автор у дитинстві (подільські, розташовані на межі наддністрянських і близько до волинських), зберігають і тепер чимало архаїчних рис у відмінюванні й синтаксисі. У XVI—XVII ст. таких рис могло бути ще більше. Багато фактів церковнослов'янської мови збігалися з фактами народної мови зазначеної території і для автора «Граматики» були близькими й живими. Вплив української мови спостерігаємо не тільки в правилах і прикладах (про це йшлося вище), але й у тексті книги М. Смотрицького. Правда, вплив цей, порівняно з граматикою Зизанія, незначний.

Найбільше відбився г, пам'ятці вплив наголосу живої мови (насамперед західних говірок): язьíку (23), Вилнѧнúнъ, Лвовѧнúнъ (59), имА́ (61 та багато ін.), втóрое, (62), снóха (70), злóдѣй (137), прóстоε (236), хóщу (246), былъ / лà / лò (322) та ін. У тексті зустрічаються окремі випадки написання u на місці ы: нεасить (51), гризу (246, 285), двѣ рибѣ (432) та ін. Український рефлекс групи ьр фіксується в слові гримю (246, 311). Білоруські складачі в деяких випадках внесли ε замість ѣ: бεгю (312), мεнѧютъ (312), цεлбу (401), цεны (429), грεхи (492) та ін. Трапляються окремі фонетично-морфологічні українізми, напр., точωкъ (23) та ін. Очевидно, що «граматика Смотрицького присвячена церковнослов'янській мові, але не давньоцерковнослов'янській (тобто старослов'янській), а пізнішій церковній мові, яка в основі своїй старослов'янська, але підпала під певний вплив з боку живої мови тієї країни, де її використовували. В даному випадку перед нами та форма церковнослов'янської мови, що прийнята була на Україні та в Білорусії, тобто церковнослов'янської мови, яка зазнала на собі певного впливу з боку української й білоруської мов (через наявність у цих мовах багатьох спільних рис ми не завжди можемо розрізнити сліди впливу тієї або 120 . іншої)» Однак питанням про те, звідки М. Смотрицький черпав матеріал для своєї «Граматики», ніхто, крім М. Вейнгарта, не займався. М. Вейнгарт вважає основним джерелом «Граматики» Смотрицького Острозьку біблію 1581 р., хоч він сам зауважує, що зазначене джерело щодо мови неоднорідне. Деякі книги Острозької біблії прямо ведуть до старослов'янської доби, навіть до кириломефодіївського періоду (більша частина Нового завіту, окремі книги Старого завіту). Частина новоперекладених текстів має церковнослов'янську мову східнослов'янської редакції. В них виступають латинізми (зокрема в книзі Юдіф), навіть західноруські діалектизми та полонізми (зокрема в книзі Есфір) 121. Проте порівняння цитат «Граматики» М. Смотрицького з текстом Острозької біблії виявляє чималі відмінності.

Острозька біблія 1581 р.

«Граматика» М. Смотрицького

Мноsижε будутъ прьви, послѣ(д)нїи. и послѣ(д)ни, прьвїи (Матв., гл. 19).

Мнози будутъ пєрвіи / послѣдни, и послѣднїи / пεрви.

Бл̃го εсть надѣятисѧ на г̃а, нεжεли надѣатисѧ на чл̃ка (псалом 117).

Бл̃го εсть оуповати на Г(с̃)да нεжεли оуповати на члв̃ка.

Лучε εсть оубогъ ходяи въ простотѣ своεи, нεжε богатъ оумучаѧ оустнѣ свои (Притчі Солом., гл. 19).

Лучшε εсть оубог(ъ) ходѧй во простотѣ своεй / нεжεли богатъ оумучаѧй оустнѣ своѣ.

Руцѣ твои сътвориста създаста Ма (псалом 118).

и

Руцѣ твоѣ сотвористѣ мѧ и создастѣ мѧ (420).

словεса добра, исцѣлεнїε дш̃и

Сотовε мεдовнїи словεса добра, сладкость жε ихъ исцѣлεнїε дш̃ѧ

Сотовε

сласть

мεдовни жε и(х)

(Притчі Солом., гл. 16).

мѧ

(422).

/

Це дає підстави твердити, що Острозька біблія не була єдиним, а, може, й не основним джерелом для праці М. Смотрицького. Не виключено, що поруч із нею автор знав тексти старіші, навіть із XII— XIII ст. Текстів XII—XIII ст. в добу написання «Граматики», безсумнівно, було далеко більше, ніж збереглося до XIX—XX ст. Наприклад, досліджуючи глоси Крехівського апостола (близько 1560 р.), ми дійшли висновку, що староукраїнський текст пам'ятки є перекладом із церковнослов'янського тексту XII або XIII ст. Якщо і вважати Острозьку біблію основним джерелом фактичного матеріалу в «Граматиці» Смотрицького, то треба поруч із цим визнати і великий мовознавчий талант автора, який загалом добре розібрався в нерівномірному щодо давнини матеріалі й вибрав форми в цілому дуже близькі до старослов'янських. Смотрицький був першим дослідником старослов'янських (і церковнослов'янських) текстів 122. Аналіз «Граматики» показав, що вчений користувався церковнослов'янськими текстами як східнослов'янської, так і південнослов'янських редакцій. Питання про основні текстові джерела «Граматики» необхідно далі вивчати. Виявленню їх сприяють численні цитати в розділі про синтаксис (як паспортизовані, так і непаспортизовані), хоч не треба забувати, що правопис їх автор міг змінювати згідно з правилами, які він сформулював у своїй праці. Аж до «Institutiones» Й. Добровського «Граматика» М. Смотрицького була основним підручником церковнослов'янської мови, який користувався великим авторитетом 123. Протягом півтора століття від її виходу в усьому вченому світі в лінгвістичному пізнанні церковнослов'янської мови зроблено менший поступ, ніж було здійснено в південно-західній Русі на межі XVI—XVII ст.124 Зрозуміло, чому праця Смотрицького з більшими чи меншими змінами перевидавалася кілька разів, а граматики церковнослов'янської мови базувались на ній до початку XIX ст. Уже 1638 р. на Поділлі надруковано книгу під назвою «Грамматїки / или / писмεнница / языка Словεн(ъ)скагω / тщатεлεмъ / въ кратцѣ издана / в(ъ) Крεмѧнци...» заходом Богоявленського братства, укладену на основі «Граматики» Смотрицького. Автором цієї книжечки (104 арк.) вважають луцького єпископа Афанасія Пузину 125. У кременецькому виданні немає віршової просодії Смотрицького. Ця книжка радить писати силабічні вірші, зберігаючи «мѣру токмо слогωвъ въ стисѣхъ и согласїε послѣднѧго слога», як роблять польські поети 126. Певний вплив Смотрицького виявляється в рукописній граматиці староукраїнської книжної мови «Грамматыка словεнская написана прε(з) Іωанна Ужεвича словѧнина славнои Акаεемїи пари(з)кои в теωлогїи студεнта в Парижу...» 1643 р. (другий список — з 1645 р.) 127. Хорватський учений Юрій Крижанич (1617— 1683), що тривалий час проживав у Росії, в своїй рукописній праці «Граматично изказанjе» (Тобольск, 1666), хоч і критикував окремі твердження М. Смотрицького, дав йому високу оцінку 128. В праці Ю. Крижанича спостерігається помітний вплив «Граматики» М. Смотрицького 129. Зі значними переробками «Граматика» М. Смотрицького без імені й прізвища автора 1648 р. надрукована в Москві. Це — книжка in 4°, що налічує 378 аркушів. Замість передмови 1619 р. тут вміщено приписувані Максимові Греку твори 130 «Прεдисловіε грамматіки» та «Нѣкоεгω вопросившагω съ люботруднымъ тщанїεмъ Маξіма инока ст̃ыѧ горы...», в яких говориться про

необхідність і корисність вивчення граматики. Імені автора не названо в зв'язку з переходом Смотрицького в унію, тому вд граматика тривалий час мала назву Максимової 131. Після тексту граматики йде «Сословїε имεнъ по азъ вѣди, ст̃ыхъ соущихъ въ свѧтцахъ, c толкованїи словεнска языка», що є скороченою переробкою тлумачення імен «Лексикона» П. Беринди 1627 р. (напр., аввакумъ, борεцъ

силныи; апфіа, выводѧчаѧ; парамонъ, тεрпεливε трваючїи; пармεнъ, чεкаючїй тощо). Далі у виданні 1648 р. подано зразки граматичного аналізу, зокрема фрази «Ап̃(с)лъ ст̃ыи θома, молит(ъ) мл̃(с)тиваго бг̃а, да грѣховъ ωставлεнїε, подастъ душамъ нашимъ» і молитов «Цр̃ю нб̃(с)ныи» та «Оч̃е нашъ». У короткій післямові книги 1648 p. спостерігаємо використання думок, які висловив М. Смотрицький у передмові до першого видання, що граматика «скорѣ изωбличитъ sлѣ расположεноε, и избытноε ω(т)ринεтъ, нεдостаточноε исполнитъ, паче жε писати и читати добрѣ научитъ». Видавці 1648 р. значно переробили розділ про орфографію Смотрицького. З великого «Увѣщенія» публікації 1619 р. взято лише перше речення, але і з нього вилучено грецькі приклади. Проте вставлено тут майже всі «канони» орфографії з «Граматики» Л. Зизанія, дещо доповнені матеріалами з зазначеного «Увѣщεнія» та невеликими власними зауваженнями. Вставлені Зизанієві параграфи починаються заголовком «Правила орθографіи... ω а, канонъ а̃и». Цікаво, що введено вказівку М. Смотрицького про «дебелу» вимову и після приголосних, але випущено подібну вказівку щодо є. Видавці 1648 р. оминули також зауваження про зайвість літери «зело» і вживають її у тексті. Автори переробки, мабуть, навчались граматики за підручником Л. Зизанія: у четвертому правилі вони пишуть про вживання ω в «родномь падεжи» (а не «родитεлномъ») множини й про те, що ω «родныи падεжь хранитъ εдинствεнагω числа, моужεска и срεднѧгω рода» прикметників. За вставленим текстом знову йдуть «Правила орθографіи», написані Смотрицьким. У переліку приголосних викинуто літеру ґ, а в четвертому правилі усунено зауваження Смотрицького про недопустимість поплутання літер г і ґ. Значно перероблено другу частину «Ѡ просодіи». Змінено кількість і назви знаків, зокрема тут маємо исо, или иссо, слитнаѧ, или кра(т)каѧ, апострофъ. Опущено параграф «Ѡ роздѣлεнїи просодїѧ» й відповідно підрозділи «Ѡ врεмεни», «Ѡ дусѣ», «Ѡ страсти». У параграфі «Ѡ мѣстѣ пεриспомεны, или ωблεчεнніѧ» в заголовку додано «сирѣчь каморы». Правила M. Смотрицького перероблено, скорочено, доповнено правилами про вживання «исо» та «апострофа». Замість десяти розділових знаків у параграфі «Ѡ прεпинанїихъ строчныхъ» наведено тільки п'ять: запѧтаѧ (,) двоточїε (:) точка (.) подстоліа (;) вопроснаѧ (;). Термін «подстолїа» і знак для неї введено, можливо, за «Грамматікою» Зизанія. Вставка невдала, бо «подстолія» і «вопросная» — це одне й те ж. Відповідно перероблено й правила про вживання знаків. У третю частину «Граматики» також внесено значні зміни. Викинуто розділ «мεждомεтїε» М. Смотрицького й після дієприкметника знову вставлено розділ «Различїε» Л. Зизанія, тому видання 1648 р. нараховує не чотири, а п'ять відмінюваних частин мови. Розділ про «различїε» повністю передруковано з «Граматики» Л. Зизанія. Але назви відмінків такі самі, як і в М. Смотрицького. Звичайно, додано тут і «сказатεлный» відмінок.

До першої відміни віднесено тільки іменники на -а та -ѧ (пропущено парадигму імармεни, а самарѧныни дано як самарѧнынѧ). Перед парадигмами іменників різних відмін у цьому виданні вставлено таблиці закінчень «оудобнѣйшагω ради скорагω познанїѧ писанїεмъ, пεрвыѧ ради части имεнε в(ъ) родѣхъ, ω падεжεхъ и ω числѣхъ». Називний відмінок тут, як у давніх граматичних трактатах, називається «правый». 132

Чимало змін спостерігаємо в парадигмах іменників . Деякі закінчення замінено російськими живомовними або церковнослов'янські флексії доповнено паралельними російськими формами. В церковнослов'янський матеріал внесено зміни, в яких не відбивається вплив живої мови. Серед парадигм першої відміни без змін залишено лише іменники дѣва, воεвода, аввас, или авва, влага, рука. В оруд. відм. іменника Іωна — Іωнами додано форму Іωны. Дав. і місц. відм. однини іменника сноха — сносѣ замінено на снохѣ, але наз., знах., клич двоїни залишено сносѣ. Замість форми мрεжѧ в род. одн. тут мрεжи, замість мрεжу в знах. одн.— мрεжю, замість назв. мн. мрεжѧ — мрεжи, а в знах. мн. на місці мрεжѧ — мрεжы. Введено нову парадигму іменника овца. Більшість форм парадигми — російські живомовні; одн.: овца, овци, овцѣ, овцу, овцε, овцεю, ω... овцѣ; мн.: овци, овεцъ, овцамъ, овцы, овци, овцами, ω... овцахъ. I в цій парадигмі спостерігається стара (Л. Зизанія) термінологія в назвах деяких відмінків — «виновныи» (в одн.), «родныи, виновныи» (у мн.). В знах. відмін мн. видання 1648 р. наводить тільки юношы, відкинувши паралельну форму юношѧ. Живомовні закінчення переважають у парадигмі іменника пїѧница: род. одн. тільки пїѧници, дав. і місц.— пїѧницѣ, наз. і клич. мн. тільки пїѧници, знах.— пїѧницы. Пропущено обрѧща в род. одн. й залишено тільки ωбрѧщи, а в знах. мн.— тільки ωбрѧщы, а. На місці знах. мн. Захарїѧ — живомовна Захарїи. До народної російської мови наближено фонетику й парадигму слова лодїѧ (у виданні 1619 р.— ладїѧ): род. одн.— лодїи, наз. мн.— лодїи, род. мн.— лодєй, ій, дав. мн.— лодїѧмъ, знах. мн.— лодїи. Форма род. мн. іменника судїа — судій, єй, знах.— судїи (у М. Смотрицького подано відповідно судїй, судїѧ). Пересичені російськими флексіями та аналогіями парадигми самарѧнынѧ й ст̃ынѧ, де спостерігаємо: род. одн.— самарѧныни, ст̃ыни, дав. одн.— самарѧнынѣ, клич. одн.— самарѧнынε, ст̃ынε, ст̃ыни, місц. одн.— ст̃ыни и ст̃ынѣ; наз., знах., клич. мн.— самарѧныни, ст̃ыни. Менше змінені парадигми другої відміни. Варто відзначити, що абсолютна більшість іменників другої і третьої відмін в орудному однини мають флексію -омь, -εмь замість -омъ, -εмъ, як подано в публікації 1619 р., напр.: воиномь, дрεвомь, другомь, грѣхомь, сыномь і т. д. Деякі паралельні форми пропущено. Наприклад, тут подано тільки форми ω... ярмѣхъ, ω... воинѣхъ у місцевому відмінку множини (немає ω... ярмεхъ, ω... воинεхъ). Уведено інші церковно слов'янські форми, наприклад, ω... словεсѣхъ, ω... домѣхъ, замість ω... словεсехъ, ω... домεхъ. Трапляються також російські форми замість церковнослов'янських, наприклад, місц. одн. ω... отцѣ, ω... чванцѣ, знах. одн. тільки отцы (немає отцѧ), тільки чванцы. Замість сεрдцεмъ в дав. мн. введено сεрдцамъ, a в місц. мн.— замість сεрдцихъ надруковано ср(д)цахъ. В зауваженні про іменники, які відмінюються за зразком римлѧнинъ, додано й вологжанинъ. З четвертого «Увѣщенїѧ» Смотрицького взято тільки витяг про відміну імені Іс̃ъ. Зовсім мало нововведень з народної російської мови в парадигмах третьої відміни. Привертають увагу паралельні форми род. (в оригіналі «родныи»)

відм. мн. заповѣдїи, єй; матεрій, єй. В клич. одн. подано заповѣди, ε (у M Смотрицького тільки заповѣди). Наближення до російських окремих відмінкових форм виявляється в четвертій відміні, особливо в наз. і знах. мн., напр.: наз. пастырїε, или пастыри, наз. і знах. ходатаи, іεрεи, знои, крагуи, знах. любодїи, наз. дрεводѣлε, и і наз. врачїε, врачи, или врачεвε, відповідно до 1619 р.— пастырїε, пастырε,; ходаmaε; ходатаѧ; іεрεε; іεрεѧ; зноε; зноѧ, крагуε; крагуѧ, любодїε; любодѣѧ, дрεводѣлε; древодѣлѧ, врачїε, врачε, врачεвε. Відповідно до видання 1619 р. ω... знамεнїε(х), знамεнїи(х) у виданні 1648 р. надруковано ω... знамεнїѧхъ и знамεнїихъ тощо. Скрізь пропущено зауваження про відміну грецьких і староєврейських запозичень. У відмінюванні прикметників, числівників і займенників, дієвідмінюванні дієслів спостерігаються дуже незначні відмінності. У викладі морфології дієслова навіть залишено староукраїнські пояснення типу «ащε бы гды бымъ читалъ», «ащε быхъ гды бымъ былъ читалъ» та ін. Розряди вигуків М. Смотрицького беззастережно приєднано до розділу про прислівник, однак у доданому нижче зауваженні про орфографію видавці за книжкою 1619 р. зауважують, що слово яко, коли виступає як «мεждомεтїε... чрε(з) о пишεмо быти имать...». Розряди вигуків «жεлающагω, смѣющагωсѧ, зовущагω» в виданні 1648 р. пропущено. Незначні зміни зроблено в синтаксисі. Грецькі цитати набрано кирилицею (іноді вони виділяються червоною фарбою). Замість заголовка «Ѡ сочинεнїи Мεждомεтїѧ» у книзі 1648 р. маємо «Ѡ сочинεнїи паки оставшихъ частεй нарѣчїѧ». Немає грецьких відповідників і в розділі «Ѡ просодїи стихотворной». Акцентуація в публікації 1648 р. наближена до російської, напр.: снохà зам. снóха, дрεвà зам. дрέва, рúмлѧнинъ зам. римлѧнúнъ, ходáтай зам. ходотáй, злодЂ́й зам. злóдѣй, úмѧ зам. имѧ́ та ін. Вплив живої російської мови спостерігається не тільки в парадигмах, але й у тексті 133. Немає точніших відомостей про московське видання «Граматики» Смотрицького 1651 р., яке згадує В. Тредьяковський 134. Можливо, що це помилкова дата замість 1648 р. Узагалі в XVII ст. «Граматика» М. Смотрицького була дуже поширена і уживана, про що свідчать чималі виписки 135 з неї в азбуковниках . До найкращих перевидань «Граматики» М. Смотрицького необхідно віднести публікацію 1721 р., здійснену в Москві. Вона становить собою книжку in 8° на 283 аркушах із заголовком «Грамматіка въ царствующεмъ вεликомъ градѣ Москвѣ...». Після заголовка подано «ωглавлεнїε книги сεѧ».«Прεдисловїε любомудрому читатεлю» містить цікаві факти про долю і значення книжки Смотрицького. Видавець книжки (як гадають, Федір Полікарпов-Орлов) 136, говорячи про роль грецької й латинської мов у школах того часу, зазначає: «А славεнска грамматіка въ тѣхъ оучилищахъ нε предаѧшεсѧ за ωскудѣніε(м) сихъ книгъ и ω(т) сεгω нужда зависитъ оучащымсѧ нεмалаѧ Ибо ащε онаѧ грамматіка и издана бѧшε нε εдиножды пεчатїю, но всεѧдца врεмεнε продолжεнїεмъ, εдва гдѣ обрѣтаεтсѧ, аки искра в пεпεлѣ сокрываεма». Він висловлює велику повагу до автора, «старагω любом(д)рагω мужа, грεчεскагω и латінска языка в(ъ) свободныхъ наукахъ нε мεншε нεжε въ славεнскомъ искусна бывшагω, мεлεтїа смотритскагω... Ижε... и грамматіку славεнскую сочини, избра(в) из(ъ) грεчεскїѧ и латинскїѧ приличнаѧ ко прεводу обоихъ дїалεктω(в) правила, и своѧ мнωгаѧ приложивъ славεнскаѧ издадε на свѣтъ... въ лѣто... ах̃θі̃» (тобто 1619). В цій передмові наведено церковнослов'янські цитати з передмови М. Смотрицького. Свою передмову видавець закінчує так:

«Прїимитε и сїю трудωвъ мεлεтїεвы(х) [нεгли жε ω(т) части при помощи бж̃їεй и нашихъ] возновленую тvпо(м) грамматіку». Публікацію здійснено не за виданням 1648 р., як твердить С. Булич та інші історики мовознавства 137, а з видання 1619 р. До праці М. Смотрицького публікатор 1721 р. підійшов з великою повагою й відповідальністю. Текст передруковано досить ретельно, з першого видання усунуто небагато (додатки незначні), набрано знову грецький текст, парадигми відмінювання грецьких і латинських слів тощо. Після граматики додано «Чинъ Тεхнологїй Сирѣчь Художнагω собεсѣдованїѧ о осми частεхъ слова, по вопросамъ и ω(т)вѣтамъ, оупотрεблѧεмагω: В(ъ) прикладъ да будεтъ мл̃тва г(с̃)днѧ» — вдалий зразок граматичного аналізу тексту. Навіть кінець публікації такий самий, як у виданні 1619 р., лише перекладено заключне грецьке речення Смотрицького. У тексті, хоч і не послідовно, відновлено літеру ґ (у правилі про її вживання, однак, додано: «...но сіε въ грεчεскихъ рεчεнїахъ токмω»), розділові знаки Смотрицького (тільки знак переносу введено такий, який ми тепер уживаємо). Видавець добре відрізняє церковнослов'янську мову від староукраїнської. Староукраїнські приклади він не викидає, а дає при них відповідні пояснення, навіть переклади: «Ащε бы: ґды бымъ читалъ. Или нынѣ обыкновεннѣε сицε: Єжεли бы я читалъ»; «Да: абымъ читалъ. Єжε бы / или дабы азъ чεлъ» і т. д.; «Якω: Нарѣчіε оуподобленїѧ знамεнующεε / малорωски якъ, ижъ, абовѣмъ, гдыжъ...»; «Славεнски преводи(м), Оудержи ѧзыкъ твой... Малорωссы толкуютъ, Гамуй ѧзыкъ свой... и оуста твои нεхай нε мовѧтъ зрады. Сирѣчь да бы или чтобъ нε гл̃али льсти» та ін. Деякі церковнослов'янські особливості кваліфікуються тут як українські. Про відмінювання числівників твои, трон, чεтвεро сказано: «ащε оу малорωссωвъ по дрεвнεму ихъ обычаю εдинствεннымъ и двойствεннымъ числами и скланѧхусѧ: обачε нн̃ѣ бл̃(г)датію бжїεю славεнску языку ра(з)чищающусѧ, во(з)мнѣсѧ сїε быти нεправильно». Як українська визначається конструкція на означення часу з прийменником за: «За, врεмѧ знамεнуѧ оу малорωссω(в) / сочинѧтсѧ родитεлному: якω... за цр̃ѧ Кωнстантіна и Мт̃рε εгω Єлεны: вмѣсто рεщи, при Цр̃ѣ Кωнстантінѣ: и прочаѧ». Найбільше змін у напрямку наближення до живої російської мови зроблено в парадигмах іменників. У цьому видавець 1721 р. пішов далі, ніж видавці 1648 р. Російські форми тут здебільшого додаються як паралельні до церковнослов'янських. Часто нововведення збігаються з нововведеннями публікації 1648 р., якою видавець 1721 р., безсумнівно, користувався. Наприклад, подано у дав. відм. одн.: сносѣ: и / хѣ, місц. одн. — ω... снохѣ: и / сѣ; в род. одн.: мрεжѧ: и / жи, місц. одн.— ω... мрεжѣ; наз., знах. і клич. мн. мрεжы. Показовою щодо змін є парадигма іменника самарѧныни: наз. одн. самарѧныни: и / нѧ, род. одн. самарѧнынѧ: и / ни, дав. одн. самарѧныни: и / нѣ, клич. одн. самарѧныни: и / нε; наз., знах., клич. мн. самарѧнынѧ: u / ни. Відзначимо, що в іменниках другої та четвертої (за тодішнім поділом) відмін майже послідовно додано паралельну флексію -ωвъ (-євъ) у родовому відмінку множини. Російські елементи введено і в невідмінювані частини мови. Так, серед прислівників «оуказанїѧ» знаходимо російське вотъ, серед вигуків «ω(т)зывающагωсѧ» — ась. Грецькі слова, парадигми яких подаються або які рекомендується відмінювати за тим чи іншим зразком, у виданні 1721 р. здебільшого мають при собі переклад: Кіновїω(н): [общεжитїε]. Звичайно, тут знято главу про «Различїε» й відновлено «Мεждомεтіε». Про віршову просодію в кінці розділу сказано: «Сіѧ здѣ ω художεствѣ пїитичεскомъ вкратцѣ прεдложишасѧ / нε толикω ради оупотрεблεнїѧ / εликω вѣдѣнїѧ», отже, не

рекомендується писати вірші на її основі. Це видання користувалося великою популярністю і вивчалося в школах 138. Г. Ягич згадує ще про перевидання 139 . Мелетієвої «Граматики» 1755 р. в Москві Дуже скороченою переробкою «Граматики» М. Смотрицького з різними додатками невідомого; автора є «Краткоε Потрεбнѣйшихъ ω(т) Грамматічεскагω Художεства вεщій собранїє, ко из(ъ)ученїю въ пол(ъ)зу хотѧщихъ нε тол(ъ)ко чεсти, но и разумѣти ω(т) книгъ чтωмаѧ... Изданоє. ≠аψо̃г. Года. въ Тvпоґрафїи Почаевской», що збереглося лише в кількох примірниках. Це видання налічує 32 непагінованих аркуші (64 сторінки). Примірник пам'ятки 1773 р., який зберігається в Центральній науковій 140 бібліотеці АН УРСР,— неповний (30 аркушів) ; при пізнішому (?) оправленні кінцевий аркуш (де подається оригінальний приклад стислого граматичного аналізу на основі речення з книги М. Смотрицького: «Другъ извѣстεнъ въ нεизвѣстнѣй вεщи познаваεтсѧ», а на звороті його — парадигма слова ижε, яжε, єжε) помилково опинився після другого. Чіткого поділу на частини текст досліджуваної переробки не має. Під заголовком «Ѡ имεни Г(с)дни» говориться про користь від вивчення граматики, далі — подано стислий виклад фонетики — орфографії, потім — знову йдеться про необхідність знати граматику (з покликанням на Іоанна Дамаскина). Поруч із слов'янськими термінами на означення різних граматичних категорій надруковано й латинські. В спеціальному застереженні підкреслено: «Внεмли: прилагаεтсѧ здѣ латинскоε прεдложεнныхъ частεй нарицанїε, да хотѧщїи вдати сεбε потомъ въ научεнїε ѧзыка тогω, прεдуготовѧтсѧ» (9). Для полегшення сприймання матеріалу на берегах книги (хоч і не послідовно) зрідка — в текстовій частині — надруковані запитання, відповіддю на які є викладений текст. Автор переробки в кількох місцях підкреслює близькість граматичних систем церковнослов'янської та української мов і цим ніби виправдовує скорочення «Граматики» М. Смотрицького: «Кіим жє способомъ сіи оуравнεнїѧ стεпεни дѣютсѧ? насъ из(ъ) млада оумѣющихъ ѧзыкъ Рускїй, нѣсть нужда поучати...» (15); «И намъ оубо из(ъ) млада оумѣющимъ ω(т) искуства та спрѧгати, нѣсть нужды ω томъ подробну испитовати...» (53). В іменних парадигмах форми двоїни дано тільки при іменниках першої відміни. Після форм однини іменників другої відміни зазначено: «Двойствεннагω числа склонεнїε прочεε ωставлѧεтсѧ, якω мали гдѣ оупотрεблѧεмоε» (25). У досліджуваному виданні привертає увагу наближення іменних і дієслівних флексій до українських (насамперед до південноволинських, близьких до південно-східних говірок), що деколи подаються як паралельні або як єдині. Напр.: Пустынѧ, Пустыни, Пустынѣ, Пустыню, ω Пустынε -u -ѧ, Пустынεю, ω... Пустынѣ (однина); Sлодѣи, Sлодѣѧ, Sлодѣю, Sлодѣѧ, ω Sлодѣю, Sлодѣεмъ, ω Sлодѣи; Якорь, Якорѧ, Якорю, Якорѧ (Винитεлный), ω Якорю -u -ь, Якорεмъ, ω Якорѣ (однина); Соколы, Соколωвъ, Соколымъ, Соколы, ω Соколы, Соколами, ω Соколахъ (множина) тощо. Привертають до себе увагу деякі теоретичні погляди автора переробки. Наприклад, про окрему дієслівну категорію способу він пише: «Наклонεнїй Глагола, хотѧ въ иностранныхъ ѧзыкахъ, на примѣръ въ Латінскомъ, пѧть, и болшε, Россійскій жε ѧзыкъ оудовлѧεтсѧ трεма сими. Изѧвитεлноε. лат:

Indicativus. Повεлитεлноε. лат: Imperativus. Нεопрεдѣлεнноε. лат: Infinitivus» (42). Усвідомлюючи, що для «Сослагатεлнагω. лат: Optativus и подчинитεлнагω ла(т): Conjunctivus» в словенороській мові немає окремого набору флексій, він твердить, що замість зазначених способів «оупотрεблѧεтсѧ Из(ъ)ѧвитεлноε наклонεнїε, со приложεнїεмъ Симъ: Ащε бы. Когда бъ. Да бы. Будεтъ ли» (42). На відміну від М. Смотрицького, він подає не шість, а тільки п'ять часових форм: «Врεмεнъ въ Славεнскомъ ѧзыкѣ по тонку многω чинѧтъ иніи: Ho намъ довлѣεтъ вѣдати пѧть сихъ: Настоѧщεε. лат: Praesens. Прεходѧщεε. лат: Imperfectum. Прεшεдшεε. ла(т): Praeteritum perfectum. Мимошεдшεε. ла(т): Praeteritum plusquamperfectum. Будущεε. лат: Futurum» (42). На цій переробці позначився вплив видатного твору М. В. Ломоносова «Российская грамматика» (1755 р.), зокрема в поділі імен на відміни, адже, як і в М. В. Ломоносова, тут до третьої відміни відносяться іменники «на ѧ. Среднѧго рода на прикладъ: Имѧ. Сѣмѧ», а до четвертої — іменники «на ь жεнскагω рода, на примѣрь: добродѣтεль» (21—22). І для парадигм взято багато таких самих іменників, як і в граматиці російського мовознавця:

Пустынѧ, Соколъ, Sлодѣй, Якорь, Солнцε, Зданїε, Сѣмѧ, Жεрεбѧ, Добродѣтεль. Почаївське «Краткоε Потрεбнѣишихъ ω(т) Грамматічεскагω Художεства вεщїй собранїε...» наближувало правила М. Смотрицького до живої мови і свідчило про те, що назріла потреба видання граматики української мови. Нові живомовні елементи, введені в цей посібник, далі сприяли граматичній нормалізації української літературної мови XVIII ст. Невідомо, звідки взято факт видання «Граматики» Смотрицького 1782 р. в 141 . Відома лише публікація Сиромятникова «Бесѣдованіе Максима Москві Грека о пользѣ грамматики...» (Москва, 1782 р.) 142. Це — передрук передмови до видання 1648 р., яка приписується М. Греку. Коротким витягом із «Граматики» М. Смотрицького є видане 1706 р. в Голландії «Руковеденіе въ граматыку во Славяно-Россійскую или Московскую ко употребленїю учащыхся языка Московскаго» І. Копієвича 143. Дальшим наближенням до російської мови характеризується «Грамматіка Славεнскаѧ въ кратцѣ собраннаѧ въ Грεко-Славεнской школѣ яжε въ вεликомъ Новѣградѣ при домѣ архїεрεйскомъ...» іподиякона Софійського собору в Новгороді, викладача Федора Максимовича, надрукована в Петербурзі 1723 р. Вона є переробкою «Граматики» М. Смотрицького 144. Впливом праці М. Смотрицького позначена граматична частина книги «Teutsch-Leteinisch-und Russisches Lexicon Samt Denen Anfangs-Gründen der Russischen Sprache» (Спб., 1731) В. Адодурова 145. Збереглася також частина рукописної граматики російської мови А. Адодурова, написаної російською мовою, з виразним впливом М. Смотрицького146. Геніальний М. В. Ломоносов знав напам'ять «Граматику» Смотрицького і назвав її разом із «Арифметикою» Магницького «вратами своєї вченості» 147. «Россійская грамматика» Ломоносова, що вийшла в світ у Петербурзі (написана 1755 р., перше її видання має цю дату), природно, відбиває значний вплив Смотрицького щодо розподілу матеріалу, виділення граматичних категорій, термінології, формулювання деяких правил 148. M. В. Ломоносов підніс вітчизняне мовознавство на вищий щабель. Він був видатним теоретиком, його правила встановлені на основі студій над живою російською мовою. Зі спадщини Смотрицького Ломоносов узяв найкраще, зокрема поділ

на відміни, дієвідміни, кількість відмінків тощо. Великою мірою завдяки Ломоносову досягнення Смотрицького в галузі граматики дійшли до наших днів. Більшим чи меншим впливом «Граматики» Смотрицького позначені праці А. Барсова «Краткія правила россійской грамматики, собранныя изъ разныхъ россійскихъ грамматикъ...» (M., 1771), рукописна «Обстоятельная россійская грамматика» (1784— 1788 рр.), «Россійская грамматика сочиненная Императорскою Россійскою академією» (Спб., 1802), X. Розанова «Сокращеніе Славянской этимологіи» (М., 1810), І. Пекінського «Славянская грамматика, заимствованная преимущественно изъ грамматики r. Добровскаго...» (Спб., 149 1825; останнє видання — 1856 p.) та ін. Велике значення мала книга Смотрицького для написання першої граматики російської мови «Grammatica Russica quae continet Non tantum praecupua fundamenta Russicae linguae Verum etiam Manudictionem guandam ad Crammaticam Slavonicam» Г.-В. Лудольфа, що була надрукована в Оксфорді 1696 р. Автор в кількох місцях посилається на «слов'янську граматику» і «слов'янську мову». В передмові Г.-В. Лудольф прямо пише, що він зберіг те саме число і порядок у відмінюванні, що й у «слов'янській граматиці», до якої радить звертатися читачам 150. Залежність від Мелетієвого вчення про дієслово засвідчує німецький мовознавець Фатер, автор книги «Praktische Grammatik der Russischen Sprache...» (Лейпціг, 1808) 151. Глибока обізнаність автора з «Граматикою» Смотрицького відчувається в досить оригінальній рукописній праці українського мовознавця Якова Блоницького «Грамматїка нова старагω и славнагω ѧзыка славεнскагω...», написана 1754—1761 рр. на Афоні й доопрацьована 1763 р. в Києві. У 1794 р. за зразком книги Смотрицького Аполлос (А. Байбаков) надрукував у КиєвоПечерській лаврі «Грамматіку ... славεнороссійскаго языка» 152. На творі Смотрицького грунтується рукописна «Грамматика рωсскаѧ сирѣчь правила извѣщатεлнаѧ и наставитεлнаѧ ω словосложεнїи слова ѧзыка славεнскагω или русскагω...» закарпатського філолога А. Коцака (писання її розпочато 1768 р.) 153. Вплив Смотрицького позначився і на відомому творі М. Лучкая «Grammatica slavoruthena» (Будин, 1830). Праця М. Смотрицького була одним із джерел рукописної «Грамматыки ѧзыка славєноруского» І.Могильницького (1824 р.) 154. Твір М. Смотрицького відіграв визначну роль і в історії культури південних слов'ян, насамперед у Сербії. Митрополит М. Петрович, що заснував на початку XVIII ст. школу в м. Карловац, запросив викладачів із Росії. Викладач М. Суворов привіз із собою 100 примірників «Граматики» Смотрицького. Пізніше карловацький митрополит П. Ненадович дав передрукувати 1755 р. в м. Римніку (Румунія) «Граматику» Смотрицького (з видання 1721 р.) під назвою «Грамматика въ пользу и употребленіе отроковъ Сербски желающихъ основательнаго наученія Славенскаго діалекта...» 155 За працею М. Смотрицького С. Вуяновський написав «Руководство къ славенстѣй Грамматіцѣ» в 1793 р. Значний вплив М. Смотрицького відчувається і в книзі А. Мразовича «Руководство къ славεнстѣй грамматіцѣ» (Відень, 1794, Будин, 1800, 1821 р.) 156, за якою В. Караджич написав граматику сербської мови 157. Не меншу роль праця М. Смотрицького відіграла в XVII—XVIII ст. у розпитку граматики у хорватівглаголитів. Глаголичний бревіарій (молитовник), надрукований 1648 p., P. Левакович виправляв й за «Граматикою» Смотрицького. Твір Смотрицького був взірцем для М. Карамана, що видав

виправлений глаголичний місал (служебник) 1740 р. Йому допомагав архідиякон із острова Оссеро М. Сович, ознайомлений М. Караманом з «рідкісною граматикою Мелетія Смотрицького» 158. М. Сович збирався видати «Граматику» Смотрицького в перекладі латинською мовою. Переклад М. Совича, хоч і вживався в глаголитських семінаріях в Оміші та Задарі, залишився в рукопису (зберігається в Любляні) 159. Досить рано проникла «Граматика» Смотрицького в Болгарію. Найбільш ранній список із першого видання її датується 1655 роком. Збереглися її 160 списки і з XVIII ст. — початку XIX ст. Вплив твору Смотрипького спостерігається в книзі Неофіта Рильського «Болгарска грамматіка сега перво сочинена въ употребленіе на славеноболгарските училиша» (Крагуєвац, 1835) 161, а також в іншій граматиці новоболгарської мови «Грамматика 162 славеноболгарска» Христакі Павловича 1845 р. За посібником Смотрицького вивчали церковнослов'янську мову в Румунії та Молдавії. 1697 р. пам'ятку надруковано під назвою «Грамматіки славεн(ъ)скиѧ правилноε сvнтагма Нн̃ѣ Тvпомъ из(ъ)ображεнноε, соизволεніεмъ прε(с)вѣтлагω господарѧ всεѧ зε(м)ли оугровлахїйскиѧ ... Константина Басараба Воεводы...» 163 в Снагові 164. Вплив Смотрицького позначився на перших граматиках румунської мови Дімітрія Евстатієвича (Брашов'яну) 165 (навчався в Київській академії з 1757 р.) та ченця Макарія (XVIII ст.) 166. «Граматика» М. Смотрицького була відома в країнах Європи і поза ареалом функціонування церковнослов'янської мови. Щоб зробити її доступною для вивчення особами, які не знали або були мало обізнані з церковнослов'янською мовою, робилися більш-менш повні переклади «Граматики» латинською мовою. До найбільш ранніх відноситься переклад (на полях книжки 1648 р.), зроблений відомим шведським мовознавцем і поліглотом Й. Спарвенфельдом 167. Список «Граматики» з маргінальним перекладом зберігається також у м. Галле (НДР) 168. Повний переклад книги М. Смотрицького за виданням 1721 р. зробив англієць Т. Консетт, який він мав намір опублікувати 169. Частина рукопису з перекладом Т. Консетта зберігається в Празі. Інший неповний рукописний переклад «Граматики» 1648 р. зберігається в Стокгольмі. Ці переклади свідчать про загальноєвропейський інтерес до твору Смотрицького 170. Нарешті, віддав належне своєму видатному попередникові основоположник сучасної славістики Йосиф Добровський 171 в книзі «Institutiones linguae slavicae dialecti veteris...». M. Смотрицький дав школам XVII ст. авторитетний і ґрунтовний підручник. Після його «Граматики» ніхто не важився нападати на церковнослов'янську мову як на мову невпорядковану. Видатний учений здійснив кодифікацію церковнослов'янської мови східнослов'янської редакції. Кількість східнослов'янських і власне українських елементів у ній порівняно невелика, однак вони разом із східнослов'янською звуковою (точніше — ор- фографічною) оболонкою книжних елементів надавали нормам М. Смотрицького словенороського характеру. Об'єднання в «Граматиці» М. Смотрицького елементів, спільних для східних і південних слов'ян, з елементами специфічно східнослов'янськими й південнослов'янськими (насамперед старослов'янського походження) зробило її однаково прийнятною і близькою для всіх слов'янських народів, які користувалися церковнослов'янською мовою, тому праця М. Смотрицького стала знаряддям культурного єднання слов'ян. М. Смотрицький уперше виразно відділив церковнослов'янську мову від

східнослов'янських, проте словенороський характер «Граматики» благотворно вплинув на закріплення в них багатьох літературних норм, зокрема на усталення орфографії та орфоепії української мови XVII—XVIII ст.172 Цьому сприяли й численні «Увѣщанія», в яких автор нерідко звертає увагу на особливості живої мови. Народно-розмовні елементи в «Граматиці» М. Смотрицького та нововведення такого характеру в її перевиданнях і переробках підготували грунт для написання граматик східнослов'янських мов. Аналіз «Граматики» і з'ясування її ролі в подальшому розвитку граматичної думки на Україні, в Росії та Білорусії дає підставу вважати Мелетія Смотрицького основоположником вітчизняного мовознавства. Фотомеханічний текст пам'ятки публікується за примірником, що зберігається в Державній бібліотеці СРСР ім. В. І. Леніна (шифр Ф¼8º). Останні три сторінки з чіткішим текстом взято з примірника Центральної наукової бібліотеки АН УРСР (шифр: Кир. 729).

В. В. Німчук

КОМЕНтѧРІ 1

Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 7. К.,1961, с. 343.

2

Див.: Історія української літератури у 8-ми т. Т.1, К., 1967, с. 203.

3

Основна література з цього питання подана в книзі: Українські письменники Біобібліографічний словник. Т. 1. Уклав Л. Є. Махновець. К., 1960. Найдетальнішу бібліографію до 1912 р. див.: Осинский А. С. Мелетий Смотрицкий, архиепископ полоцкий. К., 191 2. До цього необхідно додати: Макарушка Є. Граматика Мелетія Смотрицького. Критично-історична студія. Львів, 1908; Булич С. К. Очерк исторни языкознания в России. Т. 1. Спб., 1904; Ягич И. В. История славянской филологии. В кн.: Энциклопедия славянской филологии. вып. 1. Спб., 1910; Weingart M. Dobrovského Institutiones. Část l, Cirkevněslovanské mluvnice před Dobrovským. Братіслава, 1923; Кузнецов П. С. У истоков русской грамматической мысли. М., 1958; Анушкин А. Во славном месте Виленском. М., 1962; Прокошина Е. С. Мелетий Смотрицкий. Мінск, 1966; Історія української літератури у 8-ми т. Т. 1. Булахов М. Г. Восточнославянские языковеды. Библиографический словарь. Т.1. Минск, 1976. 4

Див.: Obrona Verificatiey. Вільно, 1621, с. 111. Привертає увагу, що сам Мелетій та більшість сучасників писали його прізвище у формі Смотрискій (Smotrzyski — в автографі вченого на стародруку «Historiarum libri IX» Геродота; фотокопію див.: Зданевич Б. Каталог інкунабул. К., 1974, с. 81) з c (s) у суфіксі. Навіть на титульній сторінці «Граматики» це прізвище виступає в такому написанні. Форму Смотрискій можна пояснити як наслідок спрощення чск у ск, що загалом не характерне для української мови Можливо, що тут — заміна цкій на -скій під впливом прізвищ, де останній суфікс закономірний (пор. ще пол. прізвище Rzewuski й укр. Ревуцький). 5

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Т.1. К., 1883, С— 92.

6

Ди«.: Прокошина Е. С. Зазнач. праця, с. 36.

7

Див.: Paraenesis abo napomnienie od... Meletiusza Smotrzyskiego. Краків, 1628, c. 68.

8

Див.: Голубев С. Зазнач. праця, с. 93.

9

Полное собрание русских летописей. Т.32. М., 1975, с. 185.

10

Див.: Голубев С. Зазнач. праця, с. 94; Прокошина Е. С. Зазнач. праця, с. 41 — 42

11

Див.: Paraenesis.., c. 7.

12

Див.: Акты Виленской археографической комиссии. Т. 8. Вільно, 1875, о. 93 — 94.

13

Див.: Paraenesis.., с. 7.

14

Про існування Острозької школи і в цей час див.: Харлампович К. Западнорусские православные школы XVI — XVII века. Казань, 1898, с. 260 — 261. 15

Див.: Ісаевич. Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI —XVIII ст. К., 1969, с. 140.

16

Див.: Exegesis. АЮЗР. Ч.1, т. 8, вып. 1. К., 1914. с. 445.

17

Див.: Голубев С. История Киевской духовной академии, вып. 1. К., 1886, с. 217 — 218.

18

Див.: Харлампович К. Зазнач. праця, с. 393 — 395.

19

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила й его сподвижники. Материалы для истории западнорусской церкви, с. 217.

20

Там же, с. 334.

21

Див.: АЮЗР, Ч. 1, т. 8, вып. 1, с. 445.

22

Невідомо, наскільки достовірне твердження Ф. Сярчинського про те, що М. Смотрицький, виправляючи від помилок давню грецьку граматику Лібана, видав власну в Кельні 1615 р. (див. Возняк М. Граматика Лаврентія Зизанія з 1596 р.— Записки Наукового товариства імені Шевченка (далі — ЗНТШ). Т. 102, кн. 2.Львів, 1911, с. 50). Про те, що «Мелетій Смотрицький довго працював над складанням граматики грецької мови й видав таку 1615 р. під заголовком «Institutionum iinguae graecae libri duo» писав i M. Трипольський (див. його статтю: Дерманский архимандрит Мелетий Смотрицкий, его сочинения й надгробная надпись на его могиле в Дермане.— В кн.: Волынский историкоархеологический сборник, вып. 1. Почаев—Житомир, 1896, с. 5). 23

Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, с. 104.

24

Примірник книги з передмовою Смотрицького зберігається в Відділі рідкісної книги ЦНБ АН УРСР (шифр: Кир. 536). Тут же е ще два примірники цієї книги з 1616 р. Один із них (шифр: Кир. 732) має передмову, присвячену Анні Ходкевичівні, другий (шифр: Кир. 733) — Федорові Масальському. Початок обох передмов і деякі інші їх частини взяті з передмови Смотрицького, але вони підписані ченцями Святодухівського монастиря Віленського братства. Смотрицький як перекладач у них не зазначений. 25

Коялович М. Литовская церковная уния. Т. 2. Спб., 1861, с. 353. Пор. ще: Трипольский Н. Зазнач. праця, с. 5.

26

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Материалы.., c. 256 — 261.

27

M. Смотрицький виголосив на похороні промову, опубліковану заголовком «Казанье на чєстный погрεбъ ... Лεонтіѧ Карповича...». 28

28

під

Див.: Прокошина Е. С. Зазнач. праця, с. 119.

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила й его сподвижники, с. 108

30

Див.: Прокошина Е. С. Зазнач, праця, с. 120—121.

31

Див.: Там же, с. 136.

33

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Материалы, с. 323.

33

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники. Материалы.., с. 116—120.

34

Там же, с. 288 — 289.

35

Див.: Осинский А. Мелетий Смотрицкий, архиепископ полоцкий. К., 1912, с. 217. 36

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и ero сподвижники. Материалы.., с. 280.

37

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, с. 145—149.

38

Див.: Paraenesis.., c. 21.

39

Див.: Голубєв С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, с. 141 —146.

40

Див.: Возняк М. Письменницька діяльність Івана Борецького на Волині і у Львові. Львів, 1954, с. 67.

41

Див.: Прокошина Е. С. Зазнач. праця, с. 152—153.

42

Див.: Голубев С. Киевский митрополит Петр Могила и его сподвижники, с. 158—159, 167—171, 163.

45

Див.: Иерофей. Историчесхая записка о Дерманском Волынские епархиальные ведомости 1873, № 8, c. 293

46

Там же.

47

Див.: Прокошина Е. С. Зазнач. праця, с. 147.

48

Див.: Очерк славяно-русской библиографии В. дополнениями А. Ф. Бычкова и А. Викторова. М., 1871.

М.

монастыре.—

Ундольского

с

49

Див.: Кирпичников А. Мелетий Смотрицкий.— В кн.: Энциклопедический словарь, изд. Ф. А. Брокгауз и И. А. Ефрон Т. 19. Спб., 1896, е. 25.

ft

° Див.: Анушкин А. Во славном месте Виленском. М., 1962, с. 149

51

Див.: Каратаев И. Описание славяно-русских кирилловскими буквами. Т.1. СПб.. 1883, с. 349.

52

книг,

напечатанных

Див.: Weingart M. Зазнач. праця, с. 28, 54. Дослідник пам'ятки Є. Макарушка (див. його книжку «Граматика Мелетія Смотрицького. Критико-історична

студія». Львів, 1908, с. 1) надрукована 1618 р. у Вільні.

також

твердив,

що

«Граматика»

вперше

63

Див.: Baumann H. Das Erscheinungsjahr der «Slawischen Grammatik» Meletij 54 Smotrickijs. — Zeitschrift fur Slawistik, B. 3, H. 5. Berlin, 1958, S. 683 — 684. Див.: Baumann H. Зазнач. праця, с. 684. 55

Див.: «Каталог белорусских нзданий кирилловского шрифта XVI —XVII вв.», вып. 2 (1601 — 1654). Л., 1975, с. 76-77. 56

Див.: Bautnann H. Зазнач. праця, с. 683 — 685.

57

Див.: Харлампович К. Зазнач. праця, с. 448; Макарушка Є. Зазнач, праця, с. 2; Weingart M. Зазнач. праця, с. 54. Найновіший опис віленських букварів 1618 р., один із яких має заголовок «Грамматіка. Ал(ъ)бо Сложεніε Писмεна. хотѧщимъсѧ оучити Словεньскагω языка. Младолѣ(т)ны(м) Отрочатомъ. въ Вильнѣ. Року а̃ x̃ и̃ і̃», див.: Barnicot J. D. and Simmons J. G. Some Unrecorded Earlyprinted Slavonic Books in English Libraries.— Oxford Slavonic Papers, v. II. Oxford, 1951, p. 111 Репродукцію першої сторінки див.: Анушкин А Зазнач. праця, с. 152. О. Анушкін помилково вважає ці букварі за ще два видання в 1618 р «Граматики» М Смотрицького у Вільні 58

Див.: Булич С. К. Зазнач. праця, с. 175.

59

Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 28.

60

Див : Каратаев И Зазнач. праця, с. 413.

61

Див.: Українські письменники. Біобібліографічний словник, с. 549.

62

Див.: Макарушка Є. Зазнач. праця, с. 40 — 48.

63

Там же, с. 48—49.

64

Там же, с 45.

65

Макарушка Є. Зазнач. праця, с. 46.

66

Там же, с. 49.

67

Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 28.

68

Томсен В История языковедения до конца XIX века. М., 1938, с. 25.

69

Див.: Студинський К. «Адельфотес», граматика видана у Львові в p 1591.— ЗНТШ. Т. 7, кн. 3. Львів, 1895, с. 34—41.

70

Див.: Возняк М. Граматика Л. Зизанія в 1596 р.— ЗНТШ. Т. 102, кн. 2. Львів, 1911, с. 48 — 56.

71

Див.: Грукский Н. К. Очерки по истории разработки синтаксиса славянских языков Т. 1, вып. 1 — 2. Спб., 1911, с. 7.

72

Кузнецов П. С. У истоков русской грамматической мысли. М., 1958, с. 13.

73

Див.: Вайан А. Руководство по старославянскому языку. M., 1952, c. 39 — 40.

74

Див.: Ягич И В Зазнач. праця, с. 301, 306, 316.

75

Можливо, що на цьому базується передача кириличного ю через іо в польській транскрипції реєстру рукописного словника «Dictionarium SclauoPolonicum...», що його опублікували М. Карась і А. Карасьова у кн,: «Mariana z Jaślisk dykcjonarz słowiańsko-polski z roku 1641» (Wrocław — Warszawa — Kraków, 1969).

76

Див.: Кузнецов П, С. Зазнач. праця, с. 62.

77

Див.: Шило Г. Ф. Південно-західні говори УРСР на північ від Дністра. Львів, 1957, с. 134 — 135.

78

Див.: Иванов В. В. Историческая грамматика русского языка. M., 1964, c. 351.

79

Див.: Виноградов В. В, Русский язык (Грамматическое учение о слове) М.— Л. 1947, с, 252.

80

Кузнецов П. С. Зазнач, праця, с. 29. Твердження про те, що термін «сказательный падеж» (див.: Засадкевин Н. Мелетий Смотрицкий как филолог.

Одесса, 1883, с. 67) у значенні місцевого відмінка вживав ще раніше Максим Грек, спростував Г. Ягич (див.: Ягич И. В. Рассуждения южнославянской и русской старины о церковнославянском языке.— В кн.: Исследования по русскому языку. Т.1. Спб.. 1885 — 1895, с. 585 — 586). 81

Морфологічні явища, зумовлені фонетикою східнослов'янських мов, тут і далі умовно не вважаємо відмінними від старослов'янських (континуанти носових голосних, ъ, ь; ствердіння приголосних; звук u після задньоязичних та ін.). 82

Див.: Шило Г. Ф. Зазнач. праця, с. 65; Dejna K. Gwary ukraińskie Tarnopolszczyzny. Wrocław, 1957, c. 49—54.

83

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 206 — 207.

84

Див.: Weingart M. Зазнач. праця, с. 39.

85

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 112.

86

Див. Там же с. 113.

87

Див.: Голоскевич Г. К. Описание говора с. Бодачевки (Колодиев.чи) Ушицкого уезда Подольской губ.— ИОРЯС. Т.14, № 4, 1910, с. 122.

88

Див.: Мельничук О. С. Південноподільська говірка с. Писарівки (Кодимський район Одеської області).— Діалектологічний бюлетень, вип. 3. К., 1951, с. 65

89

Див.: Там же, с. 65.

90

Див.: Вайан А. Зазнач, праця, с. 112—114.

91

Див.: Верхратський І. Говір батюків. Львів, 1912, С. 45 — 46.

92

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 123

93

Детальніше див.: Німчук В. В. Словотвір числівників у верхньонадборжавських говірках.— «Діалектологічний бюлетень», вип. 8. К., 1961, с. 45 — 46.

94

Див.: Weingart M. Зазнач. праця, с. 35.

95

Там же, с. 35.

96

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 139—143.

97

Пор.; Античные теории языка и стиля. М.— Л., 1936, С. 128.

98

Див.: Виноградое В. В. Зазнач. праця, с. 477 — 486; Русанівський В М. Значення і взаємозв'язок граматичних категорій виду і часу в українській мові XVI — XVII ст. К., 1959, c. 8-9. 99

Див.: Вайан А. Зазнач праця, с. 78—79; див. ще: Мирчев К,. Историческа граматика на българския език. София, 1958, с. 138; Конески Б. Историjа на македонскиот jазик. Скопje, 1965, с. 05.

100

Див.: Закревська Я. В. Епентетичні звуки в українських говорах.— У зб.: Дослідження і матеріали з української мови. Т.5. К., 1962, карта 1.

101

Див.: Мирчев К. Зазнач. праця, с. 190—191.

102

Див.: Закревська Я. В. Система особових форм дієслова в західних говорах української мови.— В зб.: Українська лінгвістична географія К., 1966, карта 1.

103

Див.. Вайан А. Зазнач. праця, с. 265.

104

Там же, с. 266.

105

Див.: Кузнецов П. С. Зазнач. праця, с. 22 — 26.

106

Див.; Вайан А. Зазнач. праця, с. 257.

107

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 269.

108

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 279, 397.

109

Див.: Бевзенко С. П. Історична морфологія української иови. Ужгород, 1960, с. 348. 110

Пор.: Амирова Т. А., Ольховиков Б. А., Рождественский Ю. В. Очерки по истории лингвистики. М., 1975, с. 120. 111

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 248.

112

Див.: Вайан А. Зазнач. праця, с. 220.

113

Форми дієприкметника розглянуто тут, бо в розділі про дієприкметник М. Смотрицький парадигм атематичних дієслів не подає.

114

Див.: Безпалько О. П. Нариси з історичного синтаксису української мови. К., 1960, с. 69

115

Див.: Там же, с. 70

118

Див.: Перетц В. Н. Из истории русской песни. Т.1, Спб., 1900, с. 20.

117

Перетц В. Н. Зазнач. праця, с. 21, 27—34.

118

Там же, с. 24, 35.

119

Див.: Ларин Б. А. Лекции по истории русского литературного языка (X — середина XVIII в.). М. 1975, с. 302.

120

Кузнецое П. С. Зазнач. праця, с. 32.

121

Див.; Weingart M. Зазнач. праця, с. 48—54.

122

Твердження, яке заперечує дослідження М. Смотрицьким старослов'янської (церковнослов'янської) мови,— безпідставне (див.: Марин Б. А. Зазнач. праця, с. 302). 123

1И

Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 28.

Див.: Weingart M. Зазнач. праця, с. 60 — 61.

125

Див.: Булич С. К. Зазнач. праця, с. 175: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 30.

126

Див.: Каратаев И. Зазнач. праця, c. 466.

127

Див.: Граматика слов'янська І. Ужевича. Підготували до друку І К Білодід, Є. М. Кудрнцький. К., 1970, с. XXI та ін.; Кудрицький Є. М. Іван Ужевич — український граматист XVII ст і його праця.— Мовознавство, № 1, 1970, с. 42, 47.

128

Див.: Засадкевич Н. Зазнач. праця, а. 139—140.

129

Див.: Грунский Н. К. Зазнач. праця, с. 20.

130

Про авторство цих статей детально говориться в кн: Иванов А. И. Литературное наследие Максима Грека. Л., 1969, о. 94 — 97. 131

Див.: Засадкевич Н Зазнач. праця, с. 135.

132

Цих змін далеко більше, ніж їх відзначали всі попередні дослідники, зокрема С. Булич та Г. Ягич.

133

Див. ще: Аниченко В. В. Московское издание грамматики М. Смотрицкого.— Русская речь, № 5, 1973.

134

Див.: Тредьяковский В. Разговор между чужестранным человеком и российским об ортографии старинной и новой. Спб., 1748, с. 99.

135

Див.: Кузнецов П. С. Зазнач. праця, с. 36.

136

Див.: Булич С. К. Зазнач. праця, с. 178; Ягич H В. Зазнач. праця, с. 31. Це видання В. Тредьяковський (зазнач. праця, с. 99, примітка) навіть називає граматикою Ф. Полікарпова. Можливо, що всі зміни й додатки до тексту М. Смотрицького належать також Ф. Полікарпову-Орлову (пор., напр., Быкова T А а Гуревич M. M. Описание изданий, напечатанных кириллицей, 1689 — январь 1725 г. М.— Л., 1958, с. 222, 223).

137

Див.: Булич C. K. Зазнач. праця, с. 178; Ягич И В. Зазнач. праця, с. 31.

138

Див.: Засадкевич Н. Зазнач. праця, с. 148; Быкова Т. А. и Гуревич М. М. Зазнач. праця, с. 223. 139

Див.: Ягич И. В. История.., с. 31.

140

Див.: «Славянские книги кирилловской печати XV — XVIII вв. Описание книг, хранящихся в Государственной публичной библиотеке УССР». К., 1958, с. 187: Пор.: Максименко Ф. П. Кириличні стародруки українських друкарень, що зберігаються у львівських збірках (1574—1800), Львів, 1975, с. 79. 141

Див.: Українські письменники. Біобібліографічний словник, с. 549.

142

Булич С. К. (зазнач. праця, с. 258) неточно називає заголовок цієї публікації.

143

Див.: Пекарский П. Наука и литература в России при Петре Великом. Т. 1. Спб., 1862, с. 19.

144

Див.: Булич С, К. Зазнач. праця, с. 178—179: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. ЗІ.

145

Див.: Булич С. К. Зазнач. праця, с. 213; Кузнецов П .С. Зазнач, праця, с. 40; Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 922. 146

Див.: Успенский Б. А. Первая русская грамматика на родном языке. М., 1975, с. 171, 172—175 та ін.

147

Див.: Полное собрание сочинений Михайла Васильевича Ломоносова, c приобщением жизни сочинителя. Часть первая. Спб., 1784, с. IV (виноска «в»).

148

Детальніше див.: Будилович А. М. В. Ломоносов как натуралист и филолог. Спб., 1869, с. 68—71; Засадкевич Н. Зазнач. праця, с. 98, 156—158; Булич C. K. Зазнач. праця, с, 213 — 216. Макеева В. Н. История создания «Российской грамматики» М. В. Ломоносова. М.— Л., 1961. 148

Див.: Булич C. K. Зазнач. праця, с. 233, 235—236, 690, 732, 1058. Вплив праці Смотрицького відчувається й на рукописній граматиці церковнослов'янської мови (1799 р.) Юстина Вуяновського (див.: А . С. (рец.) Засадкевич Н. Мелетий Смотрицкий как филолог. — Русский филологический вестник, 1883, № 2. Варшава, 1883, с. 361). 150

Див. фотомеханічне видання цієї граматики, що його здійснив Б. О. Унбегаун (Оксфорд, 1959, с. 12). 151

152

Див.: Булич C. K. Зазнач. праця, с. 733—734, 736.

Див.: Балицкий И. Я. Материалы для истории славянского языкознания. Ч. 1 Литература исследований на славянорусском и русском языках, К., 1876, с. 38.

153

Див.: Панькевич І. Слав'яноруська граматика Арсенія Коцака.— Науковий збірник товариства «Просвіта», річн. V. Ужгород, 1927.

154

Див.: Возняк М. Студії над галицькоукраїнськими граматиками XIX ст.— ЗНТШ. Т. 90, кн. 4, 1909, с. 73 — 75.

155

Див.: Булич С. К. Зазнач. праця, с. 179; Засадкевич H. Зазнач. праця, с 178 — 180; Быкова T. А. и Гуревич М . М. Зазнач. праця, с. 223. Штампариjа у Римнику и обнова штампаньа српских кньига 1726, Нови Сад, 1976 с. 29, 33, 73.

156

Див.: Засадкевич Н. Зазнач. праця, с. 180; Weingart M. Зазнач. праця, с. 56 — 57.

157

Див.: Enciklopedija Jugoslavije, d. 7, Zagreb, 1969, c. 414.

158

Див.: Засадкевич H. Зазнач. праця, с. 188 — 199.

159

Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, с. 40.

160

Див.: Дылевский Н. М. Грамматика Мелетия Смотрицкого у болгар в эпоху их возрождения.— ТОДРЛ ИРЛ АН СССР. Т.14. М.— Л., 1958, с. 461—473.

161

Див.: Ягич И В. Зазнач праця, с. 141 — 142; Дылевский H. M Зазнач. праця, с. 473.

162

Див.: Засадкевич Н. Зазнач. праця, с. 169.

163

Див.: Курдиновский В. Рукописная церковнославянская грамматика Гербовецкого монастиря Бессарабской губернии.— Русский филологическии вестник. Т. 57. Варшава, 1907, с. 391—392. Тут же (с, 394 — 397; т. 58, с. 307 — 330) йдеться й про рукописну переробку «Граматики» Смотрицького з першої пол. XVII ст.

164

Див.: Panaitescu P. P. Începuturile şi biruinţa scrisului în limba română. Bucureşti. 1965, c. 221.

165

Див.: Dimitrie Eustatievici Braşoveanul Gramatica românească 1757. Prima gramatiča a limbii române. Editie, studiu introductiv şi glosar de N. A. Ursu. Bucureşti, 1969, c. XVI, 166

Пор.: Macrea D. Probleme de lingyistică romînă. Bucureşti, 1961, c. 108, 114 Див, ще: Slrungaru D Gramalica lui Smotriţki şi prima gramatică romînească.— Romano-slavica, IV Bucureşti, 1960 c, 293 — 308.

167

Див.: Ягич И. В. Зазнач. праця, c. 65.

168

Див.: Winter E. Halle als Ausgangspunkt der deutschen Russlandskunde im 18. Jahrhundert.— У кн.: Veröfentlichungen des Instituts für Slavistik, № 2. Berlin, 1953.

189

Див : Беркоа П. H. Томас Консетт, капеллан английской фактории в России (К истории русско-английских литературных связей в 1720-е годы).— В кн.: Проблемы международных литературных связей. Л., 1964, с. 23. 170

Див.: Sjöberg A. Two Unknown Translations of Meletij Smotrickij's Sławonie Grammar.— Scandoslavlca, t. 12, Copenhagen, 1966, c. 125, 131.

171

Див.: Institutiones linguae slavicae dialecti veteris... Відень. 1822, c. LXIII. Weingart M. Зазнач. праця, с 61 172

Пор.: Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII веке... К., 1889, с. 26—27.