Поступ демократії у світі. Український контекст

Свободу не спинити

Поступ демократії у світі: український контекст

Національний фонд підтримки демократії (США)

Фонд “Європа ХХІ” (Україна)

Київ – 2007

Керівник проекту: Людмила Яцюк Літературний редактор: Олег Павлов Редактор: Сергій Громовий Дизайн обкладинки: Лариса Конончук Макет: Наталія Тілікіна

Підготовку та публікацію цього видання здійснено завдяки сприянню Національного фонду підтримки демократії (США). Оцінки, висловлені у матеріалах, є виключно точкою зору їх авторів і не завжди збігаються з поглядами редакції та громадської організації “Фонд “Європа ХХІ”, і в жодному разі не можуть вважатися позицією Національного фонду підтримки демократії (NED) (США).

Павлов Валерій. Поступ демократії у світі: українсткий контекст. – К.: Фонд “Європа ХХІ”, 2007. – 208 с. ISBN 978-966-8136-69-6 У книзі подано стислий огляд демократичних процесів у світі. Представлено перебіг “кольорових” ревлюцій на пострадянсткому просторі та визначено причини для формування мережі неурядових організацій на теренах центральної та східної Європи і країн СНД. У книзі представлені результати досліджень стану громадського сектору в Україні у контексті світових демократичних процесів. Окрема увага присвячена діяльності мережі “Світового руху деократії” та їх Асамблеям. Видання розраховане на експертів у галузі дослідження суспільних процесів, журналістів, викладачів, студентів, представників громадського сектору.

ISBN 978-966-8136-69-6

© Фонд “Європа ХХІ”, 2007

ЗМІСТ Розділ І. То що ж це таке – демократія? ...................................................................... 4 Розділ ІІ. Демократія веде наступ ................................................................................ 8 Розділ ІІІ. Демократія і громадянське суспільство ................................................... 12 Розділ ІV. Шлях до свободи: мирна альтернатива ..................................................... 36 Розділ VІ. Важке євразійське становлення ............................................................... 53 Розділ VІІ. Українська недодемократія ..................................................................... 84 Розділ VІІІ. Євро-Азійська мережа назріла............................................................... 95 Розділ ІХ. Громаський сектор як показник розвитку демократії ............................102 Розділ Х. Виклики розвитку демократії ...................................................................121 Розділ ХІ. Необхідні кроки для розвитку демократії у світі ....................................128 Бібліографія ...............................................................................................................131 Додатки ......................................................................................................................138 Додаток 1 ...................................................................................................................138 Додаток 2 ..................................................................................................................144 Додаток 3 ...................................................................................................................168

3

Свободу не спинити

Розділ І. То що ж це таке – демократія? Більшість із нас упевнені, що відповідь знають. Але відповідає кожен по-своєму, і навіть серед поважних академіків мало хто наважиться на повне визначення цього поняття. Ідея демократії живе, реалізується і експлуатується людьми впродовж тисячоліть і має безліч характеристик. Ось, наприклад, визначення від Британської енциклопедії: “Форма правління, в якій найвища влада належить народові і здійснюється ним безпосередньо або через систему представництва, що зазвичай включає періодичні вільні вибори”. Український словник-енциклопедія “Усе” вважає основним дещо інший аспект: “Форма державного устрою, при якому джерелом влади визнається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади”. Відомий у світі тлумачний словник, назву якого можна перекласти як “Американський спадок”, єдиним визначенням не обмежується. Згідно з “American heritage dictionary”, демократія – це: 1) народне управління, що здійснюється або безпосередньо, або через вибраних представників; 2) політичне або соціальне об’єднання, що має таке управління; 3) пересічні громадяни, що розглядаються як первинне джерело політичної влади; 4) правило більшості; 5) принципи соціальної рівності і поваги до індивідуума в суспільстві. Та чи не найзнаменитіша формула демократії належить Аврааму Лінкольну: “Правління народу, здійснюване народом задля народу”. Розбалакувати на “демократичну” тему сьогодні може всяк – на те вона і демократія. Про неї складено безліч анекдотів і тисячі дотепних афоризмів, переважно не дуже прихильних: •

Демократія тим краща, чим сумніший досвід громадян, що з нею зустрічаються (В.Швебель).

•

Демократія – це коли уряди вже не призначаються жменькою розбещених, а обираються більшістю невігласів (Б.Шоу).

•

У сучасної демократії є лише один небезпечний ворог – добрий монарх (О.Уайльд).

І так далі.

4

Словом, демократія – це широке поняття, яке можна вживати у вельми різних значеннях, нерідко доволі розпливчастих. Відколи грек Протагор розвинув ідею про громадянську рівність, а Фукідід запровадив термін “демократія”, минуло дві з половиною тисячі років. Афіняни й досі утримують рекорд тривалості існування демократичної держави – 241 рік. А це, між іншим, свідчить про її ефективність. Аби наздогнати за цим показником стародавні Афіни, Сполученим Штатам треба протриматися ще принаймні десяток років. З давньогрецької термін “демократія” можна перекласти як “народовладдя” (демос+кратія=народ+влада). У давні часи її резонно протиставляли монархії, при якій править одна особа, та олігархії, коли править невеличка група. Сьогодні ми є свідками мирного симбіозу конституційних монархій з демократичним державним устроєм своїх держав, але не забуваймо про довгий, тяжкий і болісний шлях, подоланий демократією від часів, коли греки почали встановлювати правила гри. Втім, відлік може бути різним. Початком золотої доби античної демократії більшість дослідників вважає 507 р. до н.е., коли Клісфен, захопивши владу в Афінах, надав рівні права кожному громадянинові – був той селянином, торговцем чи аристократом. Уся повнота влади віднині належала зборам громадян – асамблеї, що скликалася 10 разів на рік. Аристотель, однак, наголошував, що демократія розпочалася на сотню років раніше, з реформами Солона (близько 638—559 р. до н.е.), який знищив боргове рабство. Він вважав, що державне життя мають регулювати закони, ухвалені за повної суспільної згоди. Його принципи міри у всьому, “золотої середини”, громадянської єдності як основи полісу співвітчизники оцінили лише багато років потому, у так званий “вік Перикла” (461—429 рр. до н.е.). Перикл головував у Афінах 32 роки, 15 разів поспіль обирався стратегом-автократом, і це був час найвищої могутності Афін. Він довершив почате попередниками й добився величезних успіхів на шляху до ідеальної держави, здатної забезпечити права громадян та захистити їх від зовнішніх ворогів. Наріжними каменями нового ладу Перикл вважав свободу і рівність перед законом. Але разом з демократією з’явилися і її критики. Платон і Аристотель вважали, що демократія – далеко не найкраще вирішення суспільних проблем: вона дозволяла людям жити за симпатіями і антипатіями, а не розумом і доброчесністю. Смертний вирок найвидатнішому філософу того часу Сократу, винесений цілком демократично незначною більшістю з-поміж 500 громадян-суддів, став жорстокою і неспростовною ілюстрацією цієї тези. Центральною політичною установою в тодішніх Афінах була Асамблея – збори, відкриті для чоловіків від 18 (за іншими даними, від 20) років. Жінки, раби та іноземці права голосу не мали. Асамблея збирала 5—6 тис. учасників. Маніпулювати такою великою кількістю людей, фактично натовпом, для проникливого і красномовного оратора було неважко. Цей ґандж так званої прямої демократії характерний для всіх часів і народів: через дві тисячі років маємо значно менш відомий у світі, але не менш яскравий приклад – козацька демократія в Україні на Запорізькій Січі, з тими ж “античними” вадами. Нічим не обмежуваний вплив демагогів на рішення народних зборів спонукав давньогрецьких мислителів до пошуків хоча б теоретичної основи гармонійного суспільства. Платон, а згодом Аристотель, визначили три види державного устрою – монархію, арис5

тократію і політію (демократію в малій державі-полісі). Вони навіть передбачили можливість виродження кожного з цих видів, відповідно, у тиранію (одноосібне правління узурпатора), олігархію (владу небагатьох) та охлократію (владу натовпу). Із п’яти можливих, за Аристотелем, різновидів демократії найоптимальнішою була поміркована цензова – зразка системи часів Солона, з гаслами примирення багатих і бідних та панування закону – своєрідне поєднання демократії та олігархії. Незважаючи на всі подальші катаклізми в житті планети та величезну кількість характеристик державних устроїв, що їх наплодили теоретики нових часів, класифікація Аристотеля й нині актуальна. Римська демократія мала менш привабливий вигляд. Республіка в Римі була встановлена в 510 р. до н.е. і верховним носієм вищої влади в державі декларовано народ, але політичний лад був типово олігархічним, бо насправді вся влада належала знаті. Аби дійти до висновку що статева, класова, расова чи релігійна приналежність не повинна бути причиною виключення особи з політичного життя, людству знадобилося понад дві тисячі років. Ліберальна традиція, біля джерел якої стояв англійський мислитель Джон Локк, ґрунтується на переконанні, що люди за своєю природою вільні і рівні, а держава не повинна зазіхати на права і власність особи. Погляди Локка значною мірою були реалізовані в Англії після Славної революції 1688 р., що закріпила основні права і свободи громадян, представницьке правління, релігійну терпимість та недоторканість власності. Ідея поділу влади на окремі гілки також належить Д.Локку. Невдовзі, у 1710 р., з’явилася і перша конституція – як модель вільної держави, заснованої на демократичних засадах суспільного життя та природному праві народу на свободу й самовизначення. Автор документа, що був у дії лише протягом кількох років – гетьман України Пилип Орлик, який емігрував після невдалої спроби визволення вітчизни з-під московського панування; держава, для якої створювалася конституція, здобула незалежність майже через три століття. Іншим пощастило більше. Прикладом успішного втілення ідей лібералізму є “Декларація незалежності”, затверджена в 1776 році конгресом США. Це було перше юридичне обґрунтування можливості повалення неприйнятного для народу уряду, а також оголошення природних прав і принципів демократичного управління, головним з яких була політична влада, здійснювана від імені народу заради захисту його інтересів. Через 12 років Установчі збори Франції, продовжуючи боротьбу проти станових привілеїв, ухвалили знамениту “Декларацію прав людини та громадянина”, перша стаття якої проголошувала: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”. Єдиним джерелом влади автори вважали волю народу, яку він виражає через своїх виборних представників. Віднині влада вже не вважалася священною: Декларація скасовувала право французьких королів саджати будь-кого з підданих за грати: “Ніхто не може бути звинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше, як у випадках, передбачених законом, і за дотримання форм, передбачених законом”. Сакральна ясність статей Декларації не залишала для абсолютизму жодного шансу. Джина було випущено. Переможна хода демократії розпочалася. Демократичний спосіб організації суспільства виявився несподівано універсальним. Такі, здавалось би, геть різні конституційні монархії, парламентські й президентські республіки одна за одною проголошували ті ж самі спільні засади: право народу обирати своїх представників, громадянські свободи та поділ влади на незалежні гілки – законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову. 6

Пряма демократія протрималась недовго. В управлінні більшістю державних і недержавних структур остаточно перемогла представницька форма, коли громадяни обирають з-поміж себе осіб, яким доручають представляти власні інтереси. Справді, вивчення і пошуки рішень громадських проблем потребують неабияких витрат часу й енергії, що під силу не кожному мешканцю навіть невеликого міста, не кажучи вже про цілі країни з багатомільйонним населенням. А щоб змагатися з таким чудовиськом як сучасна державна бюрократична структура, потрібні й неабиякі спеціальні знання. Демократія є системою, в якій громадяни вільно приймають політичні рішення більшістю голосів, і рішення ці мусять виконувати всі, у тому числі й незгодні з ними. Але правило більшості повинно поєднуватися з гарантіями прав меншостей, і то не тільки політичних – у кожному суспільстві є меншості етнічні, релігійні, статеві, мовні тощо; є і просто люди, які не поділяють загальноприйнятих стандартів. Будь-якій меншості має бути гарантована можливість жити згідно зі своїми поглядами та вільно їх поширювати й відстоювати – звісно, в межах закону. Головним бар’єром, що перешкоджає тиснути на меншості, є конституція, що обмежує державну владу й гарантує основні права всім громадянам. Конституційна демократія покликана захистити як право більшості, так і права меншостей. Що саме вона собою являє, чудово описав американський вчений Мелвін І. Юрофскі: “Конституція – це закон, і в той же час вона є чимось більшим. Це основний державний документ, який встановлює рамки повноважень різних гілок влади, а також рамки компетенції держави. Ключова риса конституціоналізму полягає в тому, що ці базові рамки не можуть бути легко змінені лише за бажанням мінливої парламентської більшості. Для цього потрібна згода підданих держави, виражена в чіткій і недвозначній формі. У Сполучених Штатах за 220 років зміни в Конституцію вносилися тільки 27 разів, і більшість поправок розширювали права особи і усували дискримінацію за ознакою раси, статі тощо. Жодна з поправок не була прийнята легко, але всі вони на момент ухвалення були підтримані більшістю населення країни”. Звісно ж, демократія не обмежується правилами і процедурами, які визначають способи здійснення влади. У демократичному суспільстві функціонують тисячі приватних організацій місцевого і національного рівня, сотні різноманітних асоціацій і політичних партій, через які люди чинять вплив на свій уряд, і нерідко вельми відчутний. Втім, об’єднання наукові, мистецькі або релігійні часто намагаються взагалі не мати стосунків з урядом. І їх можна зрозуміти. Риси демократії ХХІ століття науковці визначають по-різному. Але всі вони базуються на принципах, сформульованих мислителями стародавніх Афін: •

визнання народу найвищим джерелом влади;

•

виборність основних органів держави;

•

рівноправність громадян, насамперед у виборчих правах;

•

правління більшості.

Сучасні демократичні держави керуються також цілою низкою інших ознак і принципів, як традиційних, так і новітніх. Ось деякі з них: •

додержання прав людини, їхній пріоритет над правами держави; 7

•

конституційне обмеження влади більшості;

•

повага до прав меншості;

•

верховенство закону;

•

поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову;

•

свобода слова і вільна преса;

•

свобода віросповідання;

•

соціальний, економічний і політичний плюралізм;

•

цінності прагматизму, співпраці і компромісу.

Незважаючи на гігантські історичні, економічні й культурні розбіжності країн світу, ці ознаки є складовими всіх сучасних демократичних систем. У XXI столітті демократія стала способом життя, якому віддає перевагу дедалі більше народів. Люди прагнуть впливати на те, як ними управляють; вони хочуть забезпечити відповідальність урядів, хочуть, щоб влада захищала свободу особи і забезпечувала рівність перед законом. Сьогодні більшість держав є демократичними, і їх число продовжує зростати, і хоча останнім часом цей процес загальмувався, за 30 років загальне число демократичних країн збільшилося втричі. Струмки демократії пробиваються навіть на мусульманському Близькому Сході. Історія не скінчилася. Навряд чи демократія є остаточним і найкращим способом організації суспільства. Але вона дає людям вибір – і надію.

Розділ ІІ. Демократія веде наступ Сьогодні, після “третьої хвилі” наступу демократії, до якої знаменитий політолог Семюель Гантінґтон зарахував і розпад комуністичного блоку, демократичними себе вважає більшість країн світу. Навіть неприховано авторитарні режими нині хвацько жонглюють словом “демократія”, геть не зважаючи на думку “Фрідом Хауз”. Мода поширювалася потроху ще від 30-х років – з часів “найдемократичнішої в світі” сталінської конституції. Повністю відкидати демократію політики тепер наважуються хіба що в країнах войовничого ісламу, навмисно чи ні ототожнюючи її з американським імперіалізмом. Тим часом понад двохсотрічне просування новочасної демократії планетою зовсім не було аж таким тріумфальним. Як відзначає Карл Гершман, президент Національного фонду за демократію (США), після кожної з двох попередніх хвиль демократія робила помітний крок назад (перша хвиля – “довга” – тривала від американської війни за незалежність до кінця Першої світової, друга – у період після Другої світової війни). Спочатку, в 1920—1930 рр., відступ спричинило піднесення фашизму і комунізму, згодом, у 1960—1970 рр., нові крихкі демократії Африки і Латинської Америки були розчавлені партійними й військовими диктатурами.

8

Щось схоже очікувалося й у зв’язку з третьою хвилею демократизації, але цього не сталося. І хоча за останні двадцять років з’явилася ціла когорта напівавторитарних гібридів – імітаторів демократичного устрою, більшість демократій вистояли. У тому, що демократія стала престижною навіть серед її ворогів, чималу роль відіграє економічна ефектність: класичні західні демократії, де панує вільна економіка, незмінно асоціюються з багатством і добробутом. Критиків, однак, і зараз вистачає. Теоретично обґрунтовані кпини на адресу демократії найчастіше чомусь надходять із тих країн, що вважаються її бастіонами, – як-от США. Неоконсерватор письменник Ірвінг Крістол, наприклад, заявляв, що готовий битись об заклад, що демократія в Аргентині, Кореї або на Філіппінах не виживе, бо там немає необхідних передумов, традицій і культури. Класик американської політичної науки Роберт А. Даль писав: “Неприємний і навіть трагічний факт полягає в тому, що в багатьох країнах світу не існує сприятливих умов для розвитку і підтримки демократії, або, в кращому разі, вони виявляються дуже слабко”. На пострадянському просторі, як і в багатьох країнах Азії, також лунають закиди, що “західна” демократія для цих регіонів чужа, бо люди тут мають іншу ментальність, звичаї й т.і. Демократичний лад, мовляв, має бути автентичним. При цьому за лаштунками формальних ознак (наприклад, “альтернативних” виборів) і риторикою про своєрідність нації ховаються банальні авторитарні режими, де грубо зневажаються такі засадничі цінності як додержання прав людини, свобода слова, повага до прав меншості. В “автентично-демократичній” Індонезії, скажімо, влада донедавна мала вельми оригінальний привілей розподіляти за власним бажанням до 12% голосів виборців. У Росії за часів правління Володимира Путіна вже третій рік не припиняються розмови про унікальність “істинно російського” шляху – “суверенної” або ж “керованої” демократії. Про “демократію” покійного “батька всіх туркменів” Ніязова чи білоруського “бацьки” Лукашенка годі й говорити. Звичайно ж, ніхто не повинен перекроювати свою політичну систему за американським чи будь-яким іншим лекалом. Кожна демократія унікальна, і можливо безліч варіантів інституційних форм. Але демократія має залишатись демократією – це як мінімум вільні й чесні вибори, свобода самовираження особи (слова, друку, зборів тощо) і верховенство закону. Економічні переваги демократичного ладу його противники також заперечують: на загал, мовляв, і авторитарні держави здатні дуже швидко розвивати економіку, якот СРСР 30-х років або Чилі за Піночета. Справді, у ХХ ст. рекордні темпи зростання демонстрували саме диктаторські режими. В основі такого успіху – можливість спрямувати всі ресурси на досягнення мети, навіть якщо це суперечить інтересам населення чи вимагає людських жертв. Але згадаймо тепер цілковиту розгубленість і жахливі поразки сталінської Червоної армії в перші місяці війни з Німеччиною. Показовий і приклад Чилі: банківська криза 1980 року призвела до краху, небаченого за мірками демократичних країн, що перебували на аналогічній стадії розвитку.

9

Для будь-якої диктатури властиве неприйняття критики і відсутність механізмів зворотного зв’язку – парламентської опозиції, громадянського суспільства, вільної преси. Це спрощує проведення реформ (ніхто не заважає!), але не дозволяє адекватно і своєчасно оцінити проблеми, що зрештою призводить до катастрофічних наслідків. У кінцевому результаті середні темпи піночетівського економічного зростання виявилися нижчими не тільки від подальших демократичних років, але й від показників, що передували диктатурі. Про ганебний кінець радянського комуністичного монстра усі знають, але, можливо, не всім відомо, що одним з головних чинників розпаду держави був економічний колапс 1985 року внаслідок першого і відчутного падіння світових цін на нафту. Демократичні держави із цим упевнено впоралися б. З приводу авторитарних політичних режимів Азії варто процитувати нобелівського лауреата, економіста з Індії Амарт’я Сена: “Такі аргументи зазвичай висуваються представниками влади від імені народу. Нам кажуть: “китайський народ”, “народ Сінгапуру” або народ будь-який інший не хоче демократії”. Це твердження, крім іронії (відколи це недемократичну владу цікавить, чого хоче народ?), викликає ще й запитання: звідки влада знає, чого хоче народ, якщо вона його про це не питає?” У світі не раз траплялося, що під тиском суспільства правлячий режим, щоб утриматися при владі, влаштовував вибори на сприятливих для себе умовах. Та коли люди, які жили при диктатурі, врешті-решт отримували шанс виявити свою волю, результати були не на користь диктаторів. Американський політолог Джошуа Муравчик наводить конкретні приклади: у 1977 році, коли Індією прокотилася хвиля протестів проти військового стану, Індіра Ганді погодилася провести вибори, розраховуючи на підтримку населення. У бідній країні, міркувала вона, економічні обіцянки означатимуть більше, ніж політичні права. В результаті Ганді позбулася влади, причому опозиційний рух очолила партія “недоторканих” – найбіднішої касти. У 1987 році Фердинанд Маркос організував на Філіппінах скоростиглі вибори, надавши опозиції дуже мало часу для самоорганізації, але все одно програв. Августо Піночет, не бажаючи йти на ризик альтернативних виборів, погодився натомість влаштувати плебісцит стосовно збереження свого правління – мовляв, невідоме майбутнє може бути небезпечним для чилійців. Але населення висловилося проти диктатора. Зрештою, на виборах у низці держав, що виникли на руїнах Радянського блоку, жоден з колишніх комуністів не насмілився запропонувати відновлення однопартійної системи. Прагнення людей до демократії – це природне прагнення до гідності й свободи. Воно не залежить ні від релігійних традицій, ні від того, бідна країна чи багата, розташована вона в Африці, Європі чи Південній Америці. Масові протести призвели до повалення або пом’якшення авторитарних режимів у таких типово бідних і типово азійських країнах як Бірма, Індонезія, Непал. Загальновідомі приклади успіхів демократії, в тому числі успіху економічного, – Японія і Південна Корея, особливо у порівнянні з Північною Кореєю. Зрозуміло, що бідність, неписьменність і соціальні проблеми утруднюють розбудову демократії. Цілком може трапитися, що деякі з молодих демократичних держав ще повернуться до диктатури – адже й західні демократії зазнавали періодів регресу. Проте досвід людства доводить, що соціальні і культурні перешкоди на цьому шляху тимчасові. 10

Отже, демократія можлива і бажана для більшості людей планети, і демократичний лад обирає самостійно дедалі більше країн світу. Тоді чи варто сприяти його поширенню? Чи варто докладати до цього спеціальних зусиль? Чи варто витрачати на цю справу кошти, час і людську енергію? Безумовно, так. Хоча б тому, що демократичні держави між собою не воюють. Навколо цього феномена точаться наукові суперечки, адже сама по собі миролюбність демократичних держав під великим сумнівом – досить згадати втручання в Ірак, Югославію чи Афганістан. Тим не менше можна припустити, що коли в світі стане більше демократичних країн, воєн буде менше. Індус Амарт’я Сен зробив ще одне спостереження, яке поки що ніхто не спростував. Він твердить, що жодна демократична держава ще не зазнавала голоду. Причина, на його думку, полягає в тому, що в політичних системах, які включають властиві демократії механізми “зворотного зв’язку”, голоду можна запобігти. “Жодна демократична держава ще не зазнала голоду” (Амарт’я Сен).

Одним з найважливіших таких механізмів, породжених сучасною демократичною дійсністю, є явище, яке назвали “громадянським суспільством”. Його можна означити як сукупність найрізноманітніших проявів активності людей, що об’єднуються, аби впливати на органи влади і громадську думку. Ці об’єднання, незалежно від інтересів і сфери діяльності, уже самим своїм існуванням сприяють зростанню і вдосконаленню реальної демократії. Але серед них немало і таких, що цілком свідомо й цілеспрямовано ставлять собі за мету допомагати демократичному розвитку, і не лише у власній країні, а й у всьому світі. Багатогранність завдання породжує безліч питань. Якому напрямку праці надати перевагу? Які методики найрезультативніші? Як знаходити і залучати однодумців? Як вести роз’яснювальну роботу? Де шукати партнерів і спонсорів? Як найкраще використати досвід зарубіжних колег? Ці та багато інших проблем є спільними для всіх громадянських об’єднань: чи то є невеликі організовані групи, чи потужні мережі неурядових організацій. До того ж, чи не щодня виникають нові труднощі та перешкоди, і для подолання більшості з них зовсім не досить самого лише Інтернету. Саме для цього й провадяться конференції, конгреси і форуми. І не лише. Не тільки разом знаходити відповіді на питання щоденної роботи, але й спільно протистояти небезпечним глобальним тенденціям і загрозам, спільно виявляти солідарність і надавати підтримку тим, хто у своїх країнах бореться проти диктатури, за свободу і права людини й громадянина. Демократія ще не перемогла.

11

Розділ ІІІ. Демократія і громадянське суспільство “На додачу до визволення потрібне товариство інших людей, котрі були б у такому ж стані сприйняття свободи як можливості власної самореалізації”. “Потрібно шість місяців, щоб організувати вибори, десять років, щоб встановити ринкову економіку, але ціла генерація для того, щоб створити громадянське суспільство. Інакше, без громадянського суспільства, немає демократії”. Перша цитата належить єврейському філософу Ганні Арендт, друга – німецькому мислителю Ральфу Дарендорфу. Обоє вони – постаті ХХ століття, епохи найтрагічніших поразок демократії, але і найбільших її злетів. Саме тоді, у минулому столітті, передусім на теренах посткомуністичних країн, розпочалося й бурхливе формування громадянського суспільства нового часу. Класики античності Платон, Цицерон вживали цей термін на означення співтовариства громадян міста-держави. Сьогодні він, попри безліч визначень, найчастіше трактується як сукупність усіх проявів організованої активності громадян на противагу і в доповнення до діяльності державних інститутів. “Всеїдність” громадянського суспільства завжди викликала двозначні оцінки. Справді, як можна об’єднати, навіть теоретично, такі різні речі як потужна залізнична профспілка з багатомільйонним бюджетом і студентський гурток хорового співу? Товариство послідовників язичництва і фундацію захисту прав людини? Партію любителів пива і рух за чесні й справедливі вибори?.. З усього розмаїття на перший план, залежно від історичної епохи, виступав той чи інший аспект громадянського суспільства, ті чи інші його функції. Його концептуальні основи починав формулювати ще Джон Локк. Ідею громадянського суспільства розвивали, зокрема, А. Ферґюссон, Ш. Монтеск’є, І.Кант. Політичну і громадську сфери ці мислителі розуміли як взаємозалежні, але цілком відмінні. Наголошувалося на свободі громадян і незалежності громад, їхньому праві об’єднуватися задля захисту власних інтересів від державних зазіхань. Економічна свобода і вимога невтручання держави в сферу бізнесу входила сюди природним чином і проголошувалася основою громадянського суспільства: саме економічна діяльність давала найбільше можливостей проявити себе як незалежну особистість. Починаючи з XVIII ст., приватне і громадське життя стали окремими сферами, а громадська думка відокремилась від політичної. У першій половині ХІХ ст. французький історик Алексіс де Токвіль звернув увагу на мережі місцевих громадських асоціацій, що працюють над повсякденними справами. Саме вони, на думку дослідника, формують “місцеві і особисті свободи”, поширюють дух співпраці, створюють активне соціальне поле і втілюють “пильне громадське око”, яке повсякчас слідкує за владою. Із загостренням класових конфліктів і зростанням популярності соціалістичних ідей, а згодом – появою фашизму і сталінізму, тобто з часів промислової революції XIX ст. і до закінчення Другої світової війни, концепція громадянського суспільства взагалі перебувала в тіні, не привертаючи особливої уваги дослідників. Це не означало, що не існувало самого явища: Німеччина часів Веймарської Республіки мала безліч 12

різних гуртків і асоціацій, що пізніше навіть послужило деяким політологам приводом для звинувачень громадянського суспільства в підриві демократії: мовляв, його “гіпертрофованість” ослаблювала державу і стимулювала захоплення влади нацистами. На це можна відповісти, що громадянське суспільство не є інституцією заохочення чи заборони; воно взагалі не є інституцією, до якої можна апелювати. Воно ставить питання і порушує проблеми. А за неадекватну на все це реакцію несе відповідальність держава і тільки держава, незалежно від того, якою мірою вона демократична. З легкої руки італійського комуністичного діяча 30-х років ХХ ст. Антоніо Грамші, вже після Другої світової й приблизно до початку 80-х, громадянське суспільство нерідко розглядалося передусім як основа для боротьби проти диктатур і авторитаризму. У дев’яностих багато кому воно навіть почало здаватися джерелом альтернативи класичному способу функціонування і оновлення держави через змагання політичних партій. Найпотужніший виплеск громадянського суспільства в політику можна було бачити на прикладі польської профспілки “Солідарність”, яка, поваливши комуністичний режим, прийшла до влади уже як явище суто політичне. Це перетворення, втім, лишилося випадком поодиноким. Сьогодні громадянське суспільство, так би мовити, вже за визначенням зостається у межах позавладних, хоча демократичні держави нерідко заохочують, а то й прямо сприяють діяльності тих чи інших об’єднань.

Хроніка “Солідарності” 14 серпня 1980 (четвер) Робітники Гданьськой судноверфі ім. Леніна припиняють роботу. Вибраний Страйковий комітет. Головні вимоги: відновлення на роботі Ганни Валентинович і Леха Валенси – звільнених діячів Вільних профспілок, що не визнаються державою, спорудження пам’ятника суднобудівникам, загиблим під час бунту в грудні 1970, підвищення заробітної платні.

15 серпня 1980 (п’ятниця) Страйк розповсюджується на інші суднобудівельні заводи, порти і міський транспорт в Трехградьє. Влада перериває телефонний зв’язок Узбережжя з рештою частини Польщі.

16 серпня 1980 (субота) Дирекція Гданьської судноверфі погоджується на вимоги робітників, але ті вирішують продовжувати страйк на знак солідарності з колективами інших підприємств. Вночі представники 21 страйкуючого підприємства створюють Міжзаводський страйковий комітет на чолі з Лехом Валенсой. У Міністерстві внутрішніх справ створений спеціальний штаб для керівництва операцією “Літо 80”, метою якого є опанування ситуацією.

17 серпня 1980 (неділя) Зранку на Гданьську судноверф повертаються робітники. Біля входу на її територію збираються сім’ї страйкуючих і жителі Трехградья. Біля воріт судноверфі відправляється меса просто неба. Робітники вибирають місце для пам’ятника товаришам, загиблим в грудні 1970 р.

13

По розпорядженню Міжзаводського Комітету (МЗК) “Солідарність” на страйкуючих підприємствах вводиться сувора заборона спиртних папоїв. Влада створює комісію на голі із прем’єр-міністром Тадеушом Пики для “розгляду вимог колективів і проблем Узбережжя”. Вночі МЗК “Солідарність” складає єдиний список 21 вимоги страйкарів.

18 серпня (понеділок) До страйку приєднується судноверф в Щеціні, стаючи штаб-квартирою чергового МЗК. На вимогу страйкуючих владі Гданьська забороняють продаж алкогольних напоїв. У Гданьській МЗК “Солідарність” входить вже 156 підприємств.

19 серпня 1980 (вівторок) У Гданьській МЗК “Солідарність” входить 250 підприємств. Страйкує все Узбережжя. Представники 17 страйкуючих підприємств Трехградья вступають на свій страх і ризик в переговори з комісією Пики.

20 серпня 1980 (середа) Делегації робітників, що ведуть переговори з віце-прем’єром Пикой, зривають переговори і підкоряються Гданьському МЗК, в якому зосереджено 304 підприємства. Щецінський МЗК “Солідарність” налічує вже 30 підприємств. Служба безпеки заарештовує членів і співробітників КОРИ (Комітету захисту робітників) та інших опозиційних угрупувань. У офіційній пресі продовжується безпардонна пропагандистська кампанія проти учасників страйків. 64 варшавських інтелектуала звертається до уряду із закликом визнати МЗК і почати переговори з робітниками.

21 серпня 1980 (четвер) У Гданьській МЗК “Солідарність” входить 350 страйкуючих підприємств; у Щецінському МЗК їх 82. Тадеуш Пика відкликаний, урядову комісію в Гданьську очолює віце-прем’єр Мечислав Ягельський, який, як і раніше, не вступає в контакт із тамтешнім МЗК. Урядова комісія починає переговори із страйкуючими в Щеціні. Починається страйк на металургійному комбінаті – Гуте ім. Леніна в Кракові.

22 серпня 1980 (п’ятниця) У Щеціні продовжуються переговори з урядовою комісією. На Гданьську судноверф приїжджають пов’язані з опозицією Тадеуш Мазовецкий і Броніслав Геремек, привозячи текст “Звернення інтелектуалістів”. Увечері делегація МЗК зустрічається в Гданьську із віце-прем’єром Ягельським.

23 серпня 1980 (субота) На Гданьській судноверфі виходить перший номер “Страйкового інформаційного бюлетеня “Солідарність” (“Strajkowy Biuletyn Informacyjny Solidarnosc”). Увечері починаються переговори Гданьського МЗК (який налічує 382 підприємств) з Урядовою комісією, які передавалися по заводському радіовузлу а всю судноверф. До Гданьська приїжджає делегація Щецінського МЗК “Солідарність”.

14

24 серпня 1980 1980 (неділя) Ні у Гданьську, ні в Щеціні не продовжуються переговори з Урядовою комісією. При Гданьському МЗК створюється Комісія експертів, яка розробляє перший пункт вимог. У підрозділах радянських військ, дислокованих у Польщі, оголошується стан підвищеної бойової готовності.

25 серпня 1980 (понеділок) У СРСР Політбюро Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу призначає спеціальну Комісію із питань Польщі. Трехградьє (Труймясто), як і раніше, охоплене телефонною блокадою, у зв’язку з чим МЗК не вступає в переговори з Урядовою комісією. У Щеціні бастують 142 підприємства; проходить черговий тур переговорів з представниками уряду. Перша офіційна газета повідомляє про існування Гданьського МЗК “Солідарність” і висуненні 21 вимога.

26 серпня 1980 (вівторок) Другий тур переговорів Гданьського МЗК “Солідарність” з Урядовою комісією. Страйк “Солідарності” міського транспорту і трудових підприємств в Лодзі і Вроцлаві.

27 серпня 1980 (середа) У “Солідарність” в Гданьську входить вже понад 500 страйкуючих підприємств. Під час переговорів в Щеціні представник уряду відхиляє вимогу про створення вільних професійних союзів.

28 серпня 1980 (четвер) Третій тур переговорів Гданьського МЗК “Солідарність” з Урядовою комісією. Розширюються страйки у Вроцлаві і Кракові: починається страйк на шахті “Липневий маніфест” в Ястшембе (Силезія).

29 серпня 1980 (п’ятниця) Положення продовжує залишатися безвихідним: переговори зайшли в безвихідь у зв’язку з першим пунктом вимог. По всій країні росте хвиля страйків. Керівництво партії на секретній нараді наважується продовжувати діалог із страйкуючими, відмовляючись від варіанту застосування сили.

30 серпня 1980 (субота) “Солідарність” в Щеціні підписує угоду з представниками уряду. Воно вигідне у області соціальних проблем, але неточна і нічого не означає по відношенню до політичних вимог. Підписання двох перших пунктів угоди в Гданьську. Пленум ЦК ПОРП затверджує Щецінську угоду і ухвалює рішення про остаточне підписання угоди в Гданьську.

15

31 серпня 1980 (неділя) “Солідарність” і Урядова комісія підписують угоду, що завершує страйк і що дає згоду на створення незалежних самоврядних професійних союзів. Мечислав Ягельській гарантує звільнення всіх політичних увязнених. Московська “Правда”, орган друку КПРС, публікує коментар, в якому застерігає керівництво ПОРП від подальших поступок.

Вересень 1980 Опозиціонери, пов’язані з КОРОЮ і іншими угрупуваннями, виходять на свободу. Страйкові комітети перетворюються на засновницькі комітети профспілок. 3 вересня МЗК в Ястшембе, об’єднуючий 56 шахт і підприємств Силезії, підписує угоду, що завершує страйк. 5 вересня новим Першим секретарем ЦК ПОРП обирається Станіслав Каня. 17 вересня в Гданьську відбувається історична зустріч делегатів засновницьких комітетів зі всієї країни. Ухвалюється рішення про установу єдиного всепольського Незалежного самоврядного професійного союзу “Солідарність” з федеральною структурою.

Жовтень 1980 На заводах всієї країни виникають осередки нового професійного союзу. Він налічує вже 5 мільйонів членів. 22 жовтня – Генеральний штаб Війська Польського починає підготовку до введення військового положення. 24 жовтня – Воєводський суд у Варшаві вписує “Солідарність” в реєстр профспілок, вносячи одночасно довільні зміни в його статут (наприклад, обмежуючи право на страйк). “Солідарність” рішуче протестує.

Листопад 1980 10 листопада – Реєстрація НСПС “Солідарність” без поправок, внесених Воєводським судом. Профспілка визнає керівну роль комуністичної партії в державі. 20 листопада – Влада заарештовує друкаря “Солідарності” Яна Нарожняка, який друкує і поширює секретну інструкцію генерального прокурора про методи боротьби з “антисоціалістичною деятельностьтю”, зокрема НСПС “Солідарність”. Через декілька днів страйкової напруги влади поступається і заарештованого звільняють.

Грудень 1980 1 грудня – Командування польської армії одержує повідомлення про перегрупування військ держав-членів Варшавського договору і їх розосередження поблизу головних польських міст. У країні наростають побоювання перед кривавою інтервенцією. 3 грудня – Президент США Джіммі Картер застерігає СРСР від наслідків військової інтервенції в Польщі. 10 грудня – Починаються навчання військ Варшавського договору, але жодна іноземна дивізія не вступає до Польщі. 16-18 грудня – Урочистості в знак в ознаменування роковин робочого повстання 1970 року. Відкриття пам’ятника суднобудівникам, загиблим від куль сил правоохорони в Гданьську. 22 грудня – Керівництво ПОРП відкладає розправу з “Солідарністю” на пізніший термін, приймаючи тактику “часткових конфронтацій”.

16

Січень 1981 2 січня – Починається страйк селян. 13 січня – Маршал СРСР Куликів заявляє генералу Войцеху Ярузельському, що проблеми Польщі повинні бути вирішені руками самих поляків. 21 січня – Почалися страйки студентів в Лодзі, які вимагаютьлегалізації Незалежного союзу студентів, що виник у результаті серпневих подій, а також розширення автономії університетів.

Лютий 1981 10 лютого – Закінчення конфлікту, що продовжувався майже два тижні загального страйку в Еленей-Гуре і виконанні вимоги страйкуючих: передача в загальнонародне користування розкішних рекреаційних об’єктів, що знаходилися дотепер в руках місцевих властей. 11 лютого – Генерал Войцех Ярузельський займає пост прем’єр-міністра. Він закликає до 90 спокійних днів. 19 лютого – Реєстрація Незалежного союзу студентів. 26 лютого – Властями таємно складений список в’язниць, призначених до використання під час військового положення.

Березень 1981 9 березня в Познані виникає загальнопольський Незалежний професійний союз селян-одноосібників “Солідарність”. 16 березня – Група селян починає італійський страйк в Бидгощи. 19 березня – Засідання керівництва Бидгощського воєводства, на якому представникам страйкуючих селян і підтримуючим їх діячам робочої “Солідарності” не дали виступити. Міліція вривається в зал засідань і силою виводить профспілкових працівників, б’ючи при цьому голову регіону “Солідарності” Яна Рульовського. Влада оголошує, що Рульовський сам себе покалічив. Починається пропагандистська атака на “Солідарність”. 24 березня – “Солідарність” ухвалює рішення провести 27 березня всепольський попереджувальний страйк, а у разі відсутності з’ясування обставин биття її діячів – почати 31 березня загальний страйк. 27 березня – По всій країні проходить чотиригодинний попереджувальний страйк, що є свідоцтвом величезної мобілізації руху. 30 березня – Уряд укладає з “Солідарністю” угоду, що завершує кризу. 1 квітня – Введення карток на м’ясо і м’ясні продукти. 3 квітня – Виходить з друку перший номер загальнопольського щотижневого журналу “Солідарності” – “Tygodnik Solidarnosc”. Редакцію очолює Тадеуш Мазовецкий. Влада відмовляє “Солідарності” в доступі до телебачення.

Квітень – Червень 1981 8 квітня – До Варшави прилітає група радянських офіцерів служби безпеки, щоб перевірити, чи введені в плани військового положення рекомендовані ними корективи. 22 квітня – Введення карток на масло, муку, рис, крупу.

Травень 1981 12 травня – Офіциальнвя реєстрація землеробської “Солідарності”. 13 травня – Замах на Іоанна Павла II в Римі. Частішають інспіровані службою безпеки акти осквернення кладовищ радянських воїнів в Польщі.

17

Червень 1981 5 червня – Москва критикує польську партію за поступки по відношенню до “внутрішньої контрреволюції”. 28 червня – Відкриття в Познані пам’ятника жертвам робітничого бунту 1956 року, з ними криваво розправилась влада.

Липень 1981 23 липня – Скорочення карткових норм на м’ясо. 30 липня – В Лодзі і інших містах відбуваються голодні марші з численною участю жінок.

Серпень 1981 1 серпня – Введення регламентованого продажу кондитерських виробів, кави, жирів, цигарок, прального порошку. 3 серпня – Затримання організованою “Солідарністю” маніфестації міських автобусів у Варшаві. Протягом трьох днів блокується центральне перехрестя столиці. 26 серпня – В Москві починають друкувати оголошення про введення військового положення (у Польщі).

Вересень 1981 5-10 вересня – Засідання вільного парламенту Польщі – Національного з’їзду делегатів НСПС “Солідарність” в Гданьську (I тур). Ухвалення “Звернення до робітників Східної Європи” 10 вересня – Партійний і державний апарат одержує зброю на випадок зіткнення з “Солідарністю”. 16 вересня – Рішуча заява Політбюро ЦК ПОРП проти “Солідарності”. Таємні приготування до введення військового положення добігають кінця. 18 вересня – Москва вимагає припинити антирадянську пропаганду, що проводиться “Солідарністю”.

Жовтень 1981 26 вересня – 7 жовтня – Роботи З’їзду НСПС “Солідарність” (II тур). Делегати вибирають демократичним шляхом Леха Валенсу головою НСПС “Солідарність” і керівництво Союзу – Національну комісію. Ухвалення заснованої на самоврядуванні економічної програми “Солідарності”. 16 жовтня – Уряд подовжує на два місяці термін військової служби солдатів, яким належало вийти в запас. 18 жовтня – відхід з поста Першого секретаря ЦК ПОРП Станіслава Кань, його місце займає генерал Войцех Ярузельський, зберігаючи за собою пост прем’єр-міністра. 21 жовтня – 4 листопада – Страйк жінок-робітниць текстильної фабрики в Жірардове, викликаний драматичним станом постачання міста продовольством. 28 жовтня – Годинний попереджувальний страйк “Солідарності” у всій країні, оголошений через загрозу, що виникла для Союзу і всього суспільства.

Листопад 1981 4 листопада – “Солідарність” звертається до уряду з пропозицією подолання економічної кризи, вимагаючи також доступу до телебачення, а також реформи апарату переслідування і гарантії незалежності органів правосуддя. 25 листопада – Міністр внутрішніх справ ген. Чеслав Кищак наказує своїм підлеглим використовувати в пропаганді загрозу радянської інтервенції.

18

Грудень 1981 2 грудня – Спецпідрозділи міліції, використовуючи вертольоти, придушуютьстрайк в школі пожежної охорони у Варшаві. 11 – 12 грудня – В обстановці безпардонних пропагандистських випадів проти “Солідарності” проходить останнє засідання Національної комісії в Гданьську.

Роки військового положення 13 грудня – Військовий переворот генерала Войцеха Ярузельського. Введення на всій території Польщі непередбаченого Конституцією військового положення. Інтернування майже 10 тисяч активістів “Солідарності” і їх ізолювання на невизначений термін в спеціальних об’єктах. Відключення телефонного зв’язку, передач по радіо і телебаченню. Обмеження основних цивільних прав, свободи слова і друку, таємниці кореспонденції, об’єднань і зборів. Припинення діяльності всіх асоціацій і професійних союзів, а також шкіл. У відповідь на переворот починаються численні страйки, які жорстоко придушують. 16 грудня – Під час штурму страйкуючої шахти “Вуєк” в Катовіцах від куль сил правоохорони гине дев’ять шахтарів, безліч поранених. Всього за роки військового положення 1981-1988 в “місцях ізоляції” опинилося більше 10 000 чоловік, пов’язаних, на думку держбезпеки, з незалежним рухом. Військове положення формально було скасовано в Польщі в липні 1983 року, проте найважливіші його розпорядження були включені до Кримінального Кодексу країни, що, фактично продовжило надзвичайний стан на довгі роки. У ці роки влада намагалася вести “хитру гру”: з одного боку, жорстоко розправлялася зі всякою опозиційною діяльністю; а з іншою – створювала псевдоінститути нових “суспільно-політичних” організацій, які покликані були привернути тих, хто засумнівався, чи варто продовжувати опір. Політика залякування і придушення духу опору приносила властям швидкоплинні успіхи. Все-таки переважна більшість населення Польщі поставилася до військового положення, як до окупації, що виразилося у відомій назві положення в ті роки – “польсько-ярузельська війна”. Величезне значення мали також два пастирські візити Папи Римського Іоанна Павла II до Польщі в 1983 і в 1987 рр. Папа в своїх проповідях багато разів говорив про “Солідарність”, підкреслюючи міжнародну значущість польського суспільного руху. У 1983 році лідеру руху “Солідарність” Леху Валенсі була присуджена Нобелівська Премія Миру.

Вибори в сейм і сенат 4 червня 1989 року, фактично, показали поразку комуністичної влади. Практично всі депутатські мандати, за які велася боротьба у відповідності із угодою, одержали люди з “Солідарності”. Але влада, що залишила за собою 65% мандатів, поки мала більшість в парламенті, і “зробила” все того ж генерала Ярузельського президентом. “Солідарність” продовжила боротьбу. Незабаром після червневих виборів 1989 року прем’єр-міністром Польщі став видний експерт “Солідарності” Тадеуш Мазовецкий. Епоха комуністичної диктатури в Польщі підійшла до кінця. 19

У 1990 році в Польщі відбулися перші демократичні всенародні вибори президента. Їх виграв керівник незалежного самокерованого профспілкового об’єднання “Солідарність” Лех Валенса. На початку 90-х американський науковець Роберт Патнам, аналізуючи політичний розвиток півночі й півдня Італії на основі спостережень за соціальним життям цивільних громад, розвинув і надав великої популярності теорії “соціального капіталу”. Ця теорія стверджує, що мережа асоціацій і організацій, які становлять основу громадянського суспільства, має таке ж значення для демократії, як вкладення капіталу в економіку. Складовими соціального капіталу Р.Патман визначав довіру, норми та мережі зв’язків, завдяки яким члени суспільства можуть результативно співпрацювати – інакше кажучи, громадянські цінності та знання, необхідні для консолідації демократії. Спільноти з більшим соціальним капіталом краще взаємодіють у розв’язанні проблем, дійовіше впливають на владу та поліпшують демократичні інститути. Італійські дослідження Патнама підтвердили, що життєздатна мережа місцевих добровільних організацій ефективно накопичує соціальний капітал. “Люди, зацікавлені в демократії, повинні в першу чергу сприяти формуванню громадянського суспільства”, – писав він. При цьому вчений наголошував на особливому значенні громадських організацій місцевого рівня, тобто рівня безпосередніх людських контактів, високої довіри і прямого контролю. Громадянське суспільство і соціальний капітал нерідко трактують як синоніми. У багатьох країнах усталеної демократії високий рівень розвитку громадянського суспільства й справді створює значний запас соціального капіталу. Чехословаччина Передумови революції У 80-х роках тоталітарна система у країні продовжувала штучно підтримувати політичну атмосферу, яка виключала найменшу можливість реформування суспільства. Хоча формально багатопартійна система продовжувала існувати, фактично всі партії, крім комуністичної, були усунені від реальної участі у політичному житті. Внаслідок репресій проти активних учасників суспільного життя у період реформ особливо постраждала інтелігенція. Однак уже в кін. 1970 років дисидентський рух почав набирати силу. В 1977 виникла політична правозахисна організація “Хартія-77”, її лідери (В.Гавел, І.ДІнстбір, 1.Гаек, Я.Паточка та ін.) вимагали від державно-партійного керівництва дотримання конституції, звільнення політв’язнів, виведення радянських окупаційних військ тощо. Учасники руху прав людини зазнавали переслідувань і не мали можливості вільно відстоювати свої погляди. Більшість з них була заарештована і ув’язнена. Загальна політична криза поглиблювалася економічною стагнацією. Урядові економічні програми не виконувалися, спостерігалося значне сповільнення темпів зростання економіки країни. Деякі ринкові елементи, що зберігалися у діяльності сільськогосподарських кооперативів, забезпечували стабільне становище у виробництві продуктів харчування, завдяки чому вдавалося стримувати падіння життєвого рівня населення.

Оксамитова Революція Наприкінці 1980 років “Хартія-77” та інші опозиційні групи посилили критику офіційного державного курсу. Проте комуністичне керівництво країни відмовилося вступити в діалог з опозицією. У листопаді 1989 розпочались масові

20

антиурядові виступи, початок яким дала т.зв. студентська революція. Маніфестації та мітинги студентської молоді були розігнані поліцією. У відповідь на репресивні заходи комуністичної влади антиурядові виступи набули масового характеру. Опозиційні сили утворили у листопаді 1989 суспільний рух – Громадянський форум, який поставив собі за мету відновлення демократії в країні. Правляча партія виявилася неспроможною вести політичну боротьбу з опозицією, партійно-державний апарат було паралізовано. Листопадові події 1989 стали початком демонтажу тоталітарно-репресивної системи у Чехословаччині. У грудні відбулися зміни в державному керівництві: сформовано новий уряд, президентом держави обрано В.Гавела, а головою парламенту – О.Дубчека. На поч. 1990 внаслідок вільних виборів до парламенту увійшли представники багатьох політичних партій та організацій. У лютому 1990 припинив свою діяльність Національний фронт Чехословаччини. На поч. червня 1990 у країні відбулися парламентські вибори, які ознаменували завершення перехідного періоду від монополії партійно-державної влади до політичного плюралізму. Тоталітарна система, яка існувала з лютого 1948, була ліквідована без гострої політичної конфронтації, що дало підстави називати події листопада 1989 “оксамитовою”, “ніжною” революцією. Слід сказати, що влада не хотіла йти на жодний діалог з опозицією, чим її і зміцнила. 17 листопада 1989 жорстоко придушила студентську демонстрацію в Празі, заарештувала 134 члени “Нової Празької Весни” та “Свободи”, що викликало новий шквал обурення і мітинги по всій країні. Як в Чехії так і в Словаччині було створено народні форуми, які не приховували того, що бажають знищення Чесько – Словацького союзу і формування федерації на основі двох державних утворень. Наприкінці 1989 М.Якеша було остаточно усуното з посади керівника Компартії, а через місяць Федеральні збори обрали президентом лідера опозиції Вацлава Гавела. Демократичні процеси у країні не могли не зачепити проблем міжнаціональних взаємовідносин. У цей час проявилися деякі суперечності між чехами і словаками, які в тоталітарний період приховувалися. Рішенням Федеральних зборів про подвійну назву держави (Чеська і Словацька Федеративна Республіка та її словацький аналог – Чехословаччина) послужило причиною бурхливих демонстрацій у Словаччині, викликало неоднозначну реакцію у Чехії та призвело до прийняття у грудні 1990 Закону про розмежування компетенції між федерацією і республіками. Згідно із новим законом, у віданні центральних органів залишалися лише питання оборони, зовнішньої політики, фінансів і створення умов для єдиного ринку, що значно посилило відцентрові тенденції у державі. Впливові політичні організації Словаччини, зокрема “Рух за демократичну Словаччину”, почали вимагати перетворення федерації на конфедеративне утворення двох народів. На поч. 1991 суспільно-політична ситуація ще більше загострилася у зв’язку з вимогою лідерів політичних організацій і рухів Моравії та Сілезії реорганізувати Чехословаччину у федерацію трьох республік: Чеської, Моравсько-Сілезької та Словацької. Цій проблемі був присвячений круглий стіл, проведений у березні 1991 у Брно з участю 25 партій і рухів. У той час, коли моравська проблема не набрала дальшого розвитку, у Словаччині виникла політична криза. Словаччина не була задоволена прокламованими ухвалами центральних органів і вимагала підписання державного договору з Чеською республікою. Невирішеність цього питання, добровільна відставка президента у 1992 фактично визначили розпад Чехос-

21

ловацької федерації. Наприкінці 1992 чехословацький парламент прийняв рішення про розділ федерації і утворення з 1.1.1993 двох незалежних держав – Чеської і Словацької республік. Нині, в умовах формування нового глобального економічного і політичного устрою, як би ми до нього не ставилися, соціальний капітал необхідний кожній країні. Відомий футуролог-глобаліст Френсіс Фукуяма звертає увагу на те, що “здорова капіталістична економіка спирається насамперед на досить високий рівень соціального капіталу громадянського суспільства, що сприяє підвищенню самоорганізації в бізнесі, корпораціях і подібних структурах. Саме тенденція до самоорганізації життєво необхідна для ефективної діяльності демократичних політичних інститутів”. Та все ж взаємозалежність громадянського суспільства і демократії далеко не завжди визначається простими формулами. Передусім це характерно для країн Східної Європи та колишніх республік СРСР. Аналіз наданих організацією World Value Survey статистичних даних, зроблений Кетлін М.Доулі та Браяном Д.Сільвером, показав, що тут фактично не існує зв’язку між розвитком соціального капіталу та рівнем демократизації: країни з найбагатшим соціальним капіталом зовсім не обов’язково є найдемократичнішими і, навпаки, найбільш демократичні країни не вирізняються ні великою кількістю членів організацій, ані високою довірою, ні інтересом до політики. Можливо, тому, що класичні індикатори мають у цих суспільствах зовсім інші виміри. А це значить, що теорію соціального капіталу не можна просто перенести на посткомуністичний ґрунт.

Дискутивним і досі залишається питання про визначення тих суспільних і політичних процесів, що відбувалися на теренах колишнього соціалістичного табору. . Чи можна ці процеси назвати революціями? Супротивники трактують їх як змову, заколот, путч. Як відомо, у філософії революціями (лат. revolutio – переворот) позначають “глибокі, якісні зміни у розвитку певних явищ природи, суспільства, пізнання” Політичні революції мають такі ознаки: 1) зміна політичної системи або, принаймні, правлячої еліти; 2) раптовість та насильство, що відрізняє революції від еволюцій ; 3) “активна політична дія народних мас”. Останнє відрізняє революції від путчів, палацових та інших переворотів, внаслідок яких також змінюється влада. Оскільки в усіх чотирьох випадках були наявні усі три ознаки, то події, що аналізуються, є всі підстави вважати революціями. Тривалий час політичні революції трактувалися як “насильницький спосіб принципової зміни політичної системи, який здійснюється у ході збройної боротьби...” . Проте на сучасному етапі розвитку людства відбуваються революції й без застосування зброї. Вони одержали назву “оксамитових”. Термін “оксамитова революція” було введено в науковий обіг для визначення одного зі способів повалення комуністичних режимів. У 1989 – 1991 роках обвальний крах комуністичних режимів відбувався за чотирма сценаріями: 1) поступових реформ (Польща, Угорщина); 2) насильницького усунення старої влади через народне повстання (Румунія); 3) внаслідок розпаду комуністичних імперій (держави, що утворилися на теренах Югославії та СРСР); 4) шляхом “оксамитових” революцій (Східна Німеччина, Чехословаччина, Болгарія). Особливістю “оксамитових” революцій було те, що комуністів примусили відмовитися від монополії на владу та погодитися провести вільні конкурентні вибори під

22

тиском масових протестів мирного характеру. На думку українського дослідника-політилога Олександра Романюка”Оксамитові” революції відрізняються від інших їх типів в основному тим, що докорінна зміна політичного режиму відбувається без застосування збройного насильства. Революції в Югославії, Грузії, Україні, Киргизстані споріднює з революціями у Східній Німеччині, Чехословаччині, Болгарії те, що зміна влади в усіх цих країнах відбувалася через масові протести, а не збройним шляхом. Отже, за способом зміни влади їх треба визначити як “оксамитові”. Проте революції початку ХХІ століття значно відрізняються від “оксамитових” революцій 1989 року, бо відбувалися в інших соціально-політичних умовах – в умовах посткомунізму. Нові історичні умови висували нові завдання. Якщо метою “оксамитових” революцій у Східній Німеччині, Чехословаччині, Болгарії було повалення комуністичних режимів та остаточна детоталітаризація суспільства, то завданням революцій в Югославії, Грузії, Україні, Киргизстані – демократизація посткомуністичних систем, які в процесі системної трансформації відхилилися від демократичного вектора суспільно-політичного розвитку. Революції в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані доцільно виокремити в особливий, посткомуністичний тип революцій, оскільки вони ставили специфічні завдання, були породжені специфічними умовами, а отже викликані іншими, специфічними причинами. У цьому зв’язку доречним буде провести певний зіставний аналіз революційних змін у центральній Європі та у країнах колишнього Радянського Союзу. Комуністичні режими в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані зазнали краху ще на початку 1990-х років, проте докорінної зміни політичної еліти в них, як то сталося в країнах Середньо-Східної Європи та Балтії, не відбулося. Влада залишилася (або через невеликий відтинок часу знов опинилася) в руках колишньої компартійної номенклатури (за деякими підрахунками, до “помаранчевої революції” 65 % керівників “нової” України становили вчорашні компартфункціонери), яка, відкинувши комуністичну ідеологію та перехопивши демократичні гасла, несла у своїй свідомості тоталітарні стереотипи попередньої доби. В умовах посттоталітарної трансформації її інтерес полягав у перетворенні з політично правлячої групи на економічно панівний клас суспільства, що зумовило специфіку розвитку трансформаційного процесу. Якщо в країнах СередньоСхідної Європи і Балтії швидко виникли плюралістичні партійні системи біполярного типу, за яких урядову владу періодично здійснювали то право-, то лівоцентристські коаліції (хоч і нестабільні), то в цих країнах урядування було фактично монополізоване: в Югославії – Соціалістичною партією Сербії (виникла на ґрунті Союзу комуністів Сербії); у пострадянських – “партією влади” (неформальним об’єднанням колишньої компартійної номенклатури, що консолідувалася на ґрунті сталих зв’язків та інтересу у збережені свого панівного статусу). Якість такої влади відбивалася на змісті й траєкторії трансформаційного процесу. Будь-який трансформаційний процес має дві складові: демонтаж старих структур та розбудову нових. У країнах Середньо-Східної Європи і Балтії трансформація набула відносно системного характеру. Натомість у Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані цей процес мав позасистемний характер, бо демонтаж тоталітарних структур не супроводжувався розбудовою структур вільного демократичного суспільства. Роздержавлення суспільного виробництва шляхом номенклатурної приватизації призвело до 23

формування олігархічної економіки, у якій колишню державну власність та пільги в економічній діяльності одержали представники “партії влади”. Великих масштабів набули тінізація економіки і корупція. Лібералізація цін не супроводжувалася ефективними заходами з соціального захисту населення. Місце однопартійної системи заступила система фасадної багатопартійності, у якій партії стали об’єктом маніпулювання з боку влади. Скасування офіційного статусу комуністичної ідеології призвело до того, що ідейних засад, спроможних сконсолідувати соціально фрагментоване, поліетнічне та поліконфесійне населення цих країни у єдину політичну націю, вироблено не було. Позасистемність зумовила затяжну кризу, що проявлялася в усіх сферах суспільного життя. Кризовий стан суспільства спричинив падіння популярності урядової влади серед населення, яке поступово усвідомлювало необхідність її кардинальної зміни. За демократичного режиму зміна урядової влади відбувається внаслідок вільних, конкурентних виборів – це є мінімальним показником політичної демократії. Хоч нові конституції цих країн запровадили інститут вільних виборів, й усі вибори в посткомуністичний період відбувалися на альтернативній основі за участю опозиції, але внаслідок використання адміністративного ресурсу – набору “чинників та механізмів, що сприяють активному впливу владних структур на хід та результати виборів; зрощення політичної та бізнесової еліт; придушення вільної преси; утисків щодо опозиційних сил; застосування маніпуляційних технологій вони забезпечували потрібний владі результат. Бажання посткомуністичної еліти зберегти себе спричинило зворотність траєкторії трансформаційного процесу. Суспільство стало просуватися не до вільного демократичного суспільства, а в протилежний бік . Тенденція погіршення стану свободи і демократії напередодні посткомуністичних революцій Югославія

Грузія

Україна

Киргизстан

1998

1999

1999

2003

1997

2004

1997

2004

Виборчий процес

5,00

5,50

4,00

5,25

3,25

4,25

5,00

6,00

Громадянське суспільство

5,00

5,25

3,75

4,00

4,00

3,75

4,50

4,50

Незалежність ЗМІ

4,50

5,75

3,75

4,00

4,50

5,50

5,00

6,00

Влада

5,00

5,50

4,50

5,50

4,50

5,25

4,25

6,00

5,00

5,75

4,00

4,50

3,75

4,75

4,50

5,50

Корупція

н/а.

6,25

5,00

5,75

н/а

5,75

н/а

6,00

Шкала демократизації

4,90

5,67

4,17

4,83

4,00

4,88

4,65

5,67

Конституційний, та судовий устрій

законодавчий

Таблицю складено за даними моніторингу, який за спеціальною програмою у 27 посткомуністичних країнах проводить міжнародна правозахисна організація “Freedom House”. Джерела: (викорисиана таблиця з дослідження О.Романюка “Посткомуністичні революції”). Методологія моніторингу виходить з того, що за 1 приймається повна відповідність стандартам демократичного урядування. Відхилення від 1 характеризує рівень невідповідності їм. Політичний режим країни, сумарний показник якого (шкала демократизації) перебуває у межах 1 – 2, визначається як “консолідована демократія” (Consolidated Democracy); на рівні 3 – “напівконсолідована демократія” (Semiconsolidated 24

Democracy ); 4 – “перехідне урядування або гібридний режим” (Transitional Government or Hybrid Regime); 5 – “напівконсолідований авторитарний режим” (Semiconsolidated Authoritarian Regime); у межах 6 – 7 – “консолідований авторитарний режим” (Consolidated Authoritarian Regime). Як бачимо, за сумарними показниками усі чотири країни відхилялися від демократичних стандартів і напередодні революцій опинилися біля межі, яка відокремлює гібридний режим від напівконсолідованого авторитаризму, з тією різницею, що Грузія і Україна впритул наблизилися до неї (відповідно, – 0,17 та – 0,12), а Югославія і Киргизстан її вже перетнули (обидві +0,67). Тенденція відходу від стандартів демократичного урядування означала позбавлення народу права змінити владу електоральним шляхом. Загальним приводом посткомуністичних революцій стала брутальна фальсифікація політичних виборів: перших прямих виборів президента югославської федерації (24 вересня 2000 р.), президентських виборів в Україні (31 жовтня та 21 листопада 2004 р.), парламентських – у Грузії (2 листопада 2003 р.) та Киргизстані (27 лютого і 13 березня 2005 р.). Неупереджені соціологічні опитування, що проводилися напередодні та в період виборчих перегонів, свідчили про зниження довіри до влади і зростання підтримки опозиції, яка зуміла консолідуватися. В такій ситуації влада, зрозумівши, що традиційних засобів самозбереження буде недостатньо, вдалася до брутальних дій: маніпуляцій зі списками виборців та відкріпними посвідченнями, голосування вдома, підкупів, усунення з виборчих дільниць членів комісій та спостерігачів від опозиції, пряме фальшування результатів у виборчих комісіях тощо. В Югославії ЦВК оголосила, що в першому турі ніхто з кандидатів не одержав абсолютної більшості голосів і долю президентської влади вирішить другий тур, у якому братимуть участь лідер опозиції В. Коштуніца та тодішній президент С. Мілошевич (одержали, відповідно, 48 % та 40 % голосів). Натомість паралельний підрахунок голосів показав, що В. Коштуніца набрав 52,5 % (С. Мілошевич – 35,1 %), а, отже, став президентом за результатами першого туру . В Грузії ЦВК удвічі збільшила кількість голосів, відданих за урядовий блок “За нову Грузію” (за офіційними даними він набрав 21,32 % голосів, за даними екзит-полу – 8 – 13 %). В Україні, незважаючи на фальсифікації, у першому турі лідер демократичної опозиції В. Ющенко одержав більше голосів, ніж кандидат від влади В. Янукович (39,5 % проти 39,32 %), але переможцем другого туру ЦВК проголосила В. Януковича (49,46 % проти 46,61 %, при рівні фальсифікації у 3 мільйони голосів). У Киргизстані 90 % депутатських мандатів було розподілено між прибічниками А. Акаєва, серед яких було і двоє його дітей. Цікаво, що після перемоги революцій, колишні президенти визнали факт фальсифікації, переклавши вину за це на підлеглих. Брутальні фальсифікації викликали масове обурення, люди вийшли на вулиці й почали тиснути на владу, добиваючись перегляду результатів виборів. Нуртували багатотисячні мітинги, демонстрації, виникали “майдани”, ініціювалися страйки. В Югославії та Грузії учасники акцій протесту захопили будинок парламенту, в Киргизстані – будинок уряду, в Україні обмежилися лише блокуванням урядових установ. У Югославії та Киргизстані не обійшлося без погромних ексцесів. 25

Тривалий масовий тиск призвів до перемоги опозиції. Югославський диктатор С. Мілошевич змушений був відмовитися від влади. Президентом федерації, згідно зі справжнім результатом першого туру, проголосили В. Коштуніцу. В Грузії після дострокової відставки Е. Шеварднадзе відбулися повторні парламентські (за пропорційною частиною виборчої системи, за якою розподіляється близько 64 % депутатських мандатів) та президентські вибори. На парламентських виборах абсолютну перемогу одержала опозиційна партія “Національний рух” (66 % голосів виборців), президентом було обрано лідера “революції троянд” М. Саакашвілі (95 % голосів) . В Україні за рішенням Верховного Суду відбулося переголосування другого туру виборів, яке принесло перемогу В. Ющенку (51,99 % голосів проти 42,2 % у В. Януковича). У Киргизстані склалась парадоксальна ситуація: А. Акаєва достроково було відправлено у відставку і сформовано уряд народної довіри, але новий склад парламенту (за винятком деяких одіозних осіб) визнано легітимним. Отже, скрізь сталося принципове оновлення урядової влади. Суперечність між бажанням більшості громадян змінити урядову владу і неможливістю реалізувати його через інституцію виборів стала головною причиною посткомуністичних революцій, які в ситуації, що склалася, виступили як спосіб її розв’язання. Говорячи про причини посткомуністичних революцій, варто враховувати дію “демонстраційного ефекту”. Сутність його, наголошує С. Хантінґтон, полягає в тім, що успішна демократизація в одній країні “підштовхує до демократизації інші країни”, бо досвід однієї країни, по-перше, продемонстрував опозиції інших можливість покінчити з попереднім режимом; по-друге, показав, як це можна зробити; по-третє, виявив небезпек, яких треба уникати, й труднощі, які треба подолати [18, с. 113 – 119]. Революція в Югославії надихнула на рішучі дії грузинську опозицію; досвід грузинської “революції троянд” був використаний під час “помаранчевої революції” в Україні; та, у свою чергу, став зразком для опозиційних сил усіх пострадянських держав. Безпосередньо під впливом “помаранчевої революції” відбулася “тюльпанова революція” у Киргизстані. Для аналізу причин посткомуністичних революцій важливим є питання: чи були вони організовані заздалегідь, а чи виникли спонтанно? Супротивники революцій твердять, що ці революції були “замовлені” та організовані західними спецслужбами. Безперечно, певний рівень організації протестних дій мала кожна з них. Опозиція передбачала, що влада вдасться до фальсифікацій. Вона спромоглася: організувати моніторинг виборчої кампанії, який засвідчив нерівність умов її проведення для провладних та опозиційних кандидатів; провести екзит-поли і паралельний підрахунок голосів, які унаочнили масштаби фальсифікації результатів виборів; створити канали оперативного інформування населення про порушення виборчих процедур; підготувати матеріальне забезпечення протестних акцій. Міжнародні демократичні інституції допомогли підготувати членів виборчих комісій і спостерігачів, дали кошти на моніторингові та інформаційні заходи. Проте навряд чи опозиція перемогла б, якби до протестних дій не долучилися широкі маси населення, котрі внутрішньо були готові до цього. Так, за даними авторитетних соціологічних структур (“Медіум”, “Центр вивчення альтернативи”, “Марк-план”) напередодні югославських виборів 2/3 громадян висловлювалися за зміни, 14 % – за зміни навіть за допомогою сили.

26

В Україні, за даними репрезентативного соціологічного опитування, проведеного Центром ім. О. Разумкова 10 – 17 листопада 2003 року (за рік до початку “помаранчевої революції”), 4,8 % громадян України погоджувалися взяти активну участь в акціях масової непокори на боці опозиції, якщо вона буде інспірувати силові дії проти влади; 6 % – якщо влада розпочне репресії проти опозиції. Це становило, відповідно, 1,7 та 2,3 мільйона чоловік. Отже, найбільш вірогідним видається те, що посткомуністичні революції органічно поєднали в собі організовану діяльність опозиції зі стихійним народним протестом проти існуючого режиму. Як відомо, характер революції визначається її цілями. Оскільки своїм головним завданням посткомуністичні революції ставили переведення суспільства на шлях демократичного розвитку, то за характером їх треба визначити як демократичні. Хоча деякі науковці (особливо російські) нарікають на недемократичність постреволюційної влади, але до транзитивних демократій не можна підходити з мірками стійкої ліберальної демократії. В умовах неконсолідованих політичних систем, у яких чималий плив на політичний процес чинять антидемократичні сили, просування до демократії, як би це не здавалося парадоксальним, спричиняє “тимчасові обмеження демократичних процедур, форми, ступінь і час дії яких зумовлює ціла низка структурних чинників та політична ситуація, що склалася в кожній конкретній країні”. Демократичні тенденції розвитку суспільства після революції встигли проявитися в Югославії, яка 2003 року перетворилася на конфедерацію Сербії і Чорногорії. В інших країнах після революцій така тенденція чітко ще не проявилася (ще замало для цього часу). Проте розблокування електорального механізму спадкоємності урядової влади створює інституціональне підґрунтя для просування суспільства шляхом демократії. А. Пшеворський наголошує: “Демократія – це система, за якої партії програють вибори”. Ще одним чинником, що дає надію на демократичне майбутнє постреволюційних країн, є орієнтація їх нових урядів на інтеграцію до демократичних міжнародних структур, зокрема – до Європейського Союзу і НАТО, які висувають до країн-кандидатів високі вимоги щодо демократичності урядування і додержання прав людини (у Киргизстані зовнішньополітичні орієнтації постреволюційного періоду ще не чіткі). Тенденції політичного розвитку Югославії після революції 2000 р. 2001

2002

2003

2004 Сербія

Чорногорія

Виборчий процес

4,75

3,75

3,75

3,50

3,50

Громадянське суспільство

4,00

3,00

2,75

2,75

2,75

Незалежність ЗМІ

4,50

3,50

3,25

3,50

3,25

Влада

5,25

4,25

4,25

4,00

4,00

Конституційний, законодавчий та судовий устрій

5,50

4,25

4,25

4,25

4,25

Корупція

6,25

5,25

5,00

5,00

5,25

Шкала демократизації

5,04

4,00

3,88

3,83

3,83

(дані в таблицях використані з дослідження О.Романюка “Посткомуністичні революції”)

27

Визначаючи демократичний характер посткомуністичних революцій, треба враховувати і їх національне забарвлення. Внаслідок революції Югославія відкинула політику великосербського шовінізму, яка призвела до перманентного конфлікту як із сусідніми державами, так і з національними меншинами всередині країни. Революції в Грузії та Україні стали другим етапом національно-визвольних змагань, який покінчив з владою, котра, заради свого збереження, поступалася національними інтересами, створюючи загрозу для національного суверенітету. В Грузії після “революції троянд” мирним шляхом було відновлено суверенітет центральної влади щодо Аджарії і з’явилася надія на розв’язання абхазької та південно-осетинської проблем. Національний компонент простежується й у киргизькій “тюльпановій” революції. Отже, за характером посткомуністичні революції варто визначити як національно-демократичні. Варто відзначити, зауважує Олександр Романюк у згаданому дослідження закономірності, за яких відбуваються подібні суспільні і політичні процеси у посткомуністичних країнах. Оскільки опозиція майже усіх посткомуністичних країн з авторитарними та гібридними режимами заявляє нині про підготовку до наступних виборів своєї “кольорової” революції, то виникає питання: наскільки вірогідні такі події? Відповідь можна дати тільки за умови осмислення закономірностей посткомуністичних революцій. Аналіз ситуації, що склалася в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані напередодні революцій, дозволяє говорити про наступне. По-перше, посткомуністичні революції відбулися переважно в країнах з порівняно м’якими авторитарними режимами (у транзитології вони визначаються як dictablanca – білий диктат). Режими Е. Шеварднадзе в Грузії та Л. Кучми в Україні були “найдемократичнішими” на теренах СНД, бо інші мали ще менше елементів демократії (Узбекистан та, особливо, Туркменистан не мають їх взагалі). Киргизстан за А. Акаєва розглядався як “острів демократії” в Середній Азії . Винятком був режим С. Мілошевича, але на час революції він перебував у стані розпаду. По-друге, посткомуністичні революції, відбулися в країнах, де стався розпад правлячої еліти. Характерно, що чимало лідерів посткомуністичних революцій за попереднього режиму певний час посідали чільні місця в структурах влади. Під час революцій десятки осіб з оточення колишніх президентів перекинулися в табір опозиції. Внаслідок розпаду влада стала нездатною віддати наказ про силове придушення протестних дій, бо у неї бракувало впевненості, що силові структури, в разі переведення конфлікту у збройну площину, не перейдуть на бік народу. По-третє, в усіх країнах напередодні революцій спостерігався низький рівень життя, що унаочнює частка ВВП на душу населення. ВВП на душу населення напередодні революцій (у дол. США) Югославія

Грузія

Україна

Киргизстан

2.300

2.664

3.816

2.750

До того ж, відбувався вкрай нерівномірний розподіл доходів. Злиденний стан переважної більшості населення дискредитував гасло “збереження стабільності”, під яким виступала “партія влади”. 28

По-четверте, в усіх чотирьох країнах напередодні революцій відбулася консолідація опозиційних сил демократичної та патріотичної спрямованості (останні далеко не з усіх позицій орієнтуються на стандарти вільного демократичного суспільства). Значну роль відіграло й те, що у Сербії та Грузії народний протест підтримали національні церкви. В Україні всі впливові конфесії (крім православної церкви московського патріархату) солідаризувалися з “майданом”. По-п’яте, опозиційним силам в усіх цих країнах надали політичну, моральну, а в деяких випадках і матеріальну підтримку західні демократії та міжнародна демократична громадськість. Вони не визнали результатів жодних зі згаданих виборів. Чи існують умови поширення “оксамитової революції” в інших пострадянських країнах? Політичні режими Білорусі, Казахстану, Туркменистану та Узбекистану розглядаються як “консолідовані авторитарні режими”, а, отже, в цих країнах існує значно менше умов (або не існує їх взагалі) для легальної боротьби проти чинної влади. В них, як і в Росії, Азербайджані й Таджикистані, ще не відбулося розпаду правлячої еліти. Брак цього чинника зумовлює здатність влади піти на силове придушення протестних дій у разі їх виникнення. Застосування насильства небезпечне переведенням конфлікту в збройну площину, що може закінчитися або румунським, або китайським варіантом (1989 р.) перебігу подій. Збройне придушення режимом І. Карімова протестних дій на півдні Узбекистану в середині травня 2005 року наочно підтвердило таку версію. Можливість перемоги опозиції зумовлена рівнем незадоволення суспільства правлячим режимом. У Казахстані та Росії експлуатація багатих природних ресурсів дозволяє підтримувати рівень життя пересічних громадян на трохи вищому рівні, ніж у країнах, де відбулися революції (ВВП дорівнює, відповідно, 6.500 та 7.100 дол. США на душу населення) [12, с. 279, 462]. Завдяки пільговим цінам на постачання палива з Росії та відкритість російського ринку для білоруських товарів таке ж спостерігається й у Білорусі (ВВП – 7.620 дол. США на душу населення) [12, с. 96]. Можливість якось зводити кінці з кінцями на тлі бідніших сусідів продукує в масовій свідомості застереження щодо участі в антиурядових акціях. Можливість перемоги опозиційних сил зумовлена їх консолідацією, але у більшості пострадянських країн з недемократичними режимами вона відбувається дуже повільно. До того ж, демократична опозиція має порівняно невисокий рівень впливу на суспільство. В Узбекистані, Таджикистані та Туркменистані повалення теперішніх режимів може призвести до захоплення влади ісламськими фундаменталістами, що погіршить перспективи демократизації. Тому вельми проблематичною є імовірність підтримки антиурядових дій у цих країнах з боку західних демократій. Поширенню демократії могла би сприяти демократизація Росії, яка, заради збереження панівного статусу на пострадянському просторі, підтримує недемократичні режими. Але серйозною перешкодою цьому є імперська ментальність переважної частини її населення, що обумовлює орієнтацію на сильну одноосібну владу і реваншистські настрої. За своєю ментальністю росіяни більше нагадують сербів, бо обидва етноси посідали чільне місце в колишніх імперських утвореннях. Однак військові поразки режиму С. Мілошевича в хорватській (1991 – 1995 рр.) та боснійській (1992 – 1995 рр.) війнах, дистанціювання Чорногорії від Сербії, військова операція НАТО, 29

проведена у відповідь на геноцид албанського населення Косова (1998 – 1999 рр.), на момент революції призвели до серйозних змін у політичній свідомості сербів. У Росії подібних чинників поки немає, хоча нездатність вирішити проблему Чечні воєнним шляхом, поширення сепаратистських настроїв у національних республіках (особливо мусульманських), нескінченні терористичні акти поступово починають впливати на свідомість багатьох росіян. Посткомуністичні революції, що відбулися в Югославії, Грузії, Україні та Киргизстані, є одним зі способів демократизації посттоталітарних суспільств, у яких трансформаційний процес на певному етапі свого розвитку набув зворотної траєкторії. Ймовірність їх поширення на інші країни залежить від наявності необхідних передумов: ступеня незадоволення народних мас чинною владою, розпаду правлячої еліти та консолідації опозиційних сил. Якщо ж одного з цих чинників немає, то протестні дії влада може придушити силою, або ж опозиція здобуде перемогу збройним шляхом. Посткомуністичні революції не обов’язково будуть, як у випадках, що аналізувалися, “оксамитовими”. Немає також впевненості, що вони обов’язково будуть мати демократичний характер. У деяких країнах з мусульманським населенням повалення посткомуністичної влади може спричинити встановлення фундаменталістських режимів. Для мультиетнічних суспільств (особливо для Росії) революційні потрясіння приховують в собі загрозу дезінтеграції. Проте домінування демократій на міжнародній арені, неспроможність авторитарних режимів вирішувати нагальні проблеми суспільного розвитку, поступове становлення структур громадської самоорганізації, зміна генерацій (що не може не вплинути на політичну культуру) викликає надію, що процес переходу посткомуністичних суспільств на колію демократичного розвитку триватиме. Успіхи постреволюційних країн у вирішенні нагальних соціально-політичних та соціально-економічних проблем спроможні стати дієвим чинником його пришвидшення. Коли та в якій спосіб конкретна країна перейде на шлях демократичного розвитку, залежить від розвитку соціально-політичної ситуації. Позитивним явищем є процес об’єднання опозиційних сил, що розпочався перед виборами. Прикметною видається ситуація із революцією у колишній Югославії. В останній час на пострадянському просторі вібувся Майдан, “революція троянд і тюльпанів”. Проте стає очевидним, що хвиля “оксамитових” революцій, яка повалила пострадянські режими в Грузії, Україні і Киргизії та сприяла консолідації суспільства формування в них ознак громадянськості, почалася з колишньої Югославії. Як був повалений режим югославського лідера Мілошевіча, югославського лідера, якого у відкритому протистоянні не зміг перемогти блок НАТО? Протягом 90-х років режим випробовував серйозні кризи (у 1991 і 1996-1997 році), які супроводжувалися масовими протестами (на демонстрації в Бєлграді виходило до 200 тис. людей) і навіть застосування армійських частин (танки в 1991-му), не призвели до зміни влади. Вирішальну роль в скиданні Мілошевіча зіграло об’єднання до цього розрізнених політичних сил і дії революційної організації “ОТПОР”. Протягом 90-х років на політичній арені Югославії, як і в сьогоднішній Росії, не дивлячись на панування однієї проурядової партії, діяла безліч політичних партій і суспільних об’єднань.

30

Адміністративні ресурси і інформаційні канали знаходилися в основному в руках Соціалістичної Партії Сербії на чолі із Слободаном Мілошевічем, що перебувала при владі з 1990 року. Демократичний фланг був представлений розрізненими групами, такими як Демократична Партія (Зоран Джінджіч); Демократична Партія Сербії (Воїслав Коштуніца); Ліберальна Партія (Никола Мілошевіч) і багатьма іншими. З націоналістичних позицій виступали Сербська Радикальна Партія (Воїслав Шешель) і Сербське національне Оновлення (Мірко Йовіч). Рух “ОТПОР” (“Опір”) був створений в 1998 році. Символом був вибраний стислий курлак на чорному фоні. До руху увійшли представники різних студентських груп, що вже безладно брали участь 1996-1997 роках. Фінансування організації і консультування активістів забезпечували такі фонди, як Національний Фонд Підтримки Демократії, Фонд Сороса, Міжнародна Амністія, Новий Сербський Форум і ін. За деякими даними, до виборів 2000 року чисельність “ОТПОР” налічувала 100 тис. людей. Велику частину складали люди від 19 до 24 років (41%), до 18 років (30%) і більше 25 (29%); тобто в основному студенти (51%) і школярі (30%), набагато менше було робітників, безробітних, менеджерів. Поява організації “ОТПОР” привернула значна кількість молоді з сільських регіонів. “ОТПОР” була мобільною мережовою структурою: автономні регіональні групи з єдиним координаційним центром в Бєлграді. Центр надавав регіонам фінансові, матеріальні і агітаційні ресурси, при цьому не обмежував їх діяльність. Кожний з активістів, що входили в координаційний центр, відповідав за чітко позначений фронт роботи: фінансування, робота із ЗМІ, тренінг рядових учасників, політичний маркетинг, міжнародні контакти і т.д. Тим часом жоден окремо взятий активіст не володів повною інформацією про діяльність руху. Кожний з лідерів був добре підготовлений в ідеологічному плані, кожного тижня на мітингах “ОТПОР” представляв новий активіст. Для стороннього спостерігача створювалося враження того, що вся організація складається з освічених, розумних людей. В той же час силовим відомствам було скрутно позбавити організацію управління, заарештувавши одного лідера. До того ж “ОТПОР” була в добрих стосунках з діючими опозиційними партіями і завжди була присутня на їх мітингах, після чого одержувала підтримку інших партій у випадках конфлікту з властями. При цьому “ОТПОР” закликала до об’єднання всіх опозицій і висуненню єдиного кандидата, і ця тактика у результаті привела до того, що восени 2000 роки на виборах Мілошевічу протистояв Коштуніца. Як відомо, офіційний результат виборів (48,96% – Коштуніца, 38,62% – Мілошевіч) був опротестований, і опозиція миттєво, за одну ніч організувала масові демонстрації. До Бєлграда рушили колони з регіонів, причому діяли вони злагоджено, згідно чітко розробленому плану. Одночасно з цим на діючого югославського президента різко посилився пресинг міжнародних організацій, які визнали вибори “недемократичними”. Підсумком з’явилася добровільна відставка Мілошевіча 6 жовтня і перехід влади до нового президента, Коштуніци. (Кирила Акиминкин, за матеріалами http://www.apn-spb.ru)

Дослідники схиляються до думки, що в цьому регіоні велику вагу має фактор національний, адже етнічні меншини в перехідному періоді отримують не тільки можливості звільнення. Представники більшостей нерідко обмежують їхні вимоги, дбаючи 31

про збереження цілісності нації або своєї нової домінантної позиції. Штучна в багатьох випадках поліетнічність, особливо на теренах колишнього СРСР, тягне за собою взаємну недовіру; високий інтерес до політики, зокрема, серед етнічних меншин, є проявом нездорового політичного життя, а напруги і навіть можливості розпаду держави. Це не означає, що поліетнічні суспільства неможливо демократизувати. Але цей процес може бути важким через тягар історичного минулого. Характерно, що неросійські етнічні меншини (якщо вони політично пасивні) краще ставляться до демократичних принципів, ніж корінні етноси. Щодо росіян, то вони значно менше за корінні нації підтримують демократію, особливо якщо є політично заангажованими. Втім, і вдома у Росії як етнічна більшість вони надають найнижчу серед усіх етносів підтримку демократії. Чи справді це настільки унікальна нація, якій генетично чужі демократичні принципи? Звісно, ні. За цим неприйняттям вочевидь стоїть втрата домінантної позиції в колишніх околицях імперії – те ж саме властиве європейським колоніальним елітам у країнах Африки та Азії. У державах, що виникли на місці розпаду імперій та штучних союзів, для успішного руху обраним шляхом національна єдність набуває величезної ваги. На думку політолога Данкварта А.Рустоу, вона є фундаментальним чинником демократизації. Без національної єдності виникає абсолютно інший результат – боротьба за демократію зрештою призводить до дезинтеграції і розколу народу за регіональними, етнічними чи іншими ознаками. Це, звісно, не означає, що всі мешканці країни мають говорити однією мовою та сповідувати єдину релігію. Проте люди мають відчувати свою належність до єдиної політичної спільноти. Початок революційних подій у державах Східної Європи, т.зв. оксамитові революції, прискорили падіння комуністичного ладу і в Румунії. 15.12.1989 у м. Тімішоара, що на заході Румунії, відбулися багатотисячні антиурядові демонстрації, які жорстоко розігнали поліція та підрозділи служби безпеки. Внаслідок сутичок між учасниками акцій протесту і силами безпеки сотні демонстрантів загинули. Через деякий час хвиля протестів проти існуючого режиму охопила всю країну. Після запеклих боїв між повсталим народом, на бік якого стали армійські підрозділи, і загонами політичної поліції 22.12.1989 революція перемогла. Комуністичний диктатор Н.Чаушеску був заарештований і за вироком військового трибуналу розстріляний. Влада в країні перейшла до сформованого під час повстання Фронту Національного Порятунку (ФНП). Іон Ілієску, який очолив ФНП, був проголошений тимчасовим президентом країни. Компартія розпалась і перестала існувати, а ФНП оформився як лівоцентристська партія соціал-демократичної орієнтації.

Після 1989 У травні 1990 відбулися вільні вибори до нового, двопалатного парламенту та вибори президента країни. Главою держави обрано І. Ілієску, за якого проголосувало 85 % виборців. ФНП, лідером якого був І. Ілієску, здобув у новому парламенті 233 місця, що складало 66,3 % від загальної кількості депутатських місць. У листопаді 1991 парламент країни прийняв нову конституцію, яка проголосила Румунію правовою, демократичною і соціальною державою. У вересні 1992 відбулися нові парламентські вибори, які суттєво не змінили розстановки політичних сил.

32

Пріоритетним напрямом зовнішньої політики Румунії після відновлення демократичного ладу стало прагнення увійти до європейських економічних та військово-політичних структур — Європейського Союзу і НАТО. Близькі відносини встановилися з Республікою Молдова. Після визнання Румунією незалежності України, між обома державами встановлено дипломатичні відносини. Протягом 1991-96 Україною та Румунією було підписано ряд міждержавних та міжурядових угод. Обидві держави брали активну участь у процесі мирного врегулювання збройного конфлікту у Придністров’ї. З 1993 парламентарії України та Румунії плідно співпрацюють у Парламентській Асамблеї Чорноморського економічного співробітництва (ПАЧЕС), до якої входять представники країн Чорноморського басейну. Разом з тим в українсько-румунських взаємовідносинах існували певні суперечності щодо територіальних питань, які перешкоджали укладенню великомасштабного політичного договору між обома країнами. Румунська сторона наполягала на включенні до преамбули договору осуду сторонами пакту Молотова-Ріббентропа, заперечувала положення радянсько-румунського договору 1961, який встановлював між обома державами кордон по дельті Дунаю з включенням до території СРСР, а, отже, України (острів Зміїний). Румунський уряд ставив під сумнів приналежність Північної Буковини та частини колишньої Бессарабії до України. Українська ж сторона зазначала, що однією з подібних проблем може бути й ставлення сторін до окупації Румунією частини українських земель в 1918 та до секретного договору між Антонеску і Гітлером щодо поділу України під час Другої світової війни. Враховуючи зацікавленість Румунії до вступу в європейські структури (а однією з обов’язкових умов приєднання до них є відсутність у країн-кандидатів будь-яких територіальних та інших претензій до якихось держав), румунська сторона в остаточному підсумку зняла свої застереження щодо України. Це уможливило підписання в червні 1997 у Констанці президентами України і Румунії Л.Кучмою та Е.Константинеску Договору про дружбу, добросусідство та партнерство між обома державами. У ньому підтверджено існуючу лінію державного кордону та проголошено принципи його недоторканності в майбутньому. У договорі засуджено “акти тоталітарних і військово-диктаторських режимів”. Після виборів 1996 президентом став Еміль Константінеску, а у 2004 — Траян Башеску. Румунія вступила до НАТО у 2004. 1 січня 2007 Румунія увішла до ЄС.

Швидке зростання кількості неурядових організацій у країнах “третьої хвилі” демонструє величезний потенціал динамічного громадянського суспільства. Але посткомуністичні країни сьогодні різко розмежовуються на дві групи. У східноєвропейських державах, що стали членами Євросоюзу, демократія вже незворотна і під захистом партнерів почувається в абсолютній упевненості, а громадянське суспільство є природним і бажаним учасником соціального тріумвірату поряд з урядом і бізнесом. На пострадянській території все зовсім інакше. Існування громадянського суспільства у слабких, недоосвідчених, бідних демократіях є не стільки ознакою демократичного розвитку, скільки лінією захисту завойованих плацдармів свободи і фронтом боротьби за майбутнє. Звичайно, державний устрій у цих країнах також дуже різний – від азійського деспотизму, розмальованого виборчими орнаментами, до української напіванархії під олігархічним наглядом. Але навіть відносно терпиме ставлення деяких 33

урядів до громадських організацій нікого ніде обманути не може. Загроза повернення авторитаризму тут не зникла і нависає над кожним суспільством незалежно від того, як далеко воно просунулося по демократичному шляху. Двісті років тому вважалося, що громадянське суспільство є гарантом від усіх видів державного деспотизму – від тиранії монархів до тиранії більшості. Сьогодні слово “гарант” у цьому зв’язку вживають не часто. Так, країна, у якій існує життєздатне громадянське суспільство, має реальні шанси стати і надалі залишатися демократією. Але не більше. В одній зі своїх статей професор Джон Дж.Патрік наводить перелік основних проблем, що ускладнюють розвиток громадянського суспільства в країнах третьої хвилі демократії. Серед них: •

залежність від зовнішніх джерел фінансування;

•

неадекватне поширення інформації і комунікаційних технологій;

•

низький рівень соціального капіталу, необхідного для ефективної діяльності демократичних неурядових організацій;

•

етнічна і релігійна розрізненість, що заважає людям формувати на місцевому рівні ефективно діючі асоціації з представників різних етнічних груп чи конфесій;

•

недостатні гарантії конституційних прав, таких, як свобода слова, преси, зборів і асоціацій.

Усе це показники, так би мовити, об’єктивні. Але існує й ще один фактор, який тривожить членів самодіяльних об’єднань у посткомуністичних державах і нагадує, що повернення авторитарного чи навіть диктаторського режиму може статися в будь-який момент. Час від часу в пресі раптом піднімається кампанія, покликана здискредитувати громадянське суспільство, і насамперед неурядові організації, що працюють у сферах громадянської освіти, захисту прав людини, свободи слова тощо. Як правило, у таких випадках кінці ведуть до урядових кабінетів. Як приклади можна згадати скандальну статтю-плагіат В.Литвина, голови адміністрації попереднього українського президента, галасливі прокльони на адресу “грантоїдів”, що регулярно з’являються в київських таблоїдах, шалені кампанії проти неурядових організацій як “американської агентури” у наляканій Помаранчевою революцією проурядовій пресі Росії, Білорусі та країн Середньої Азії. “Народження та відродження громадянського суспільства завжди пов’язане з небезпеками, – зауважує британський соціолог Джон Кін, – воно дарує свободу деспотам та демократам рівною мірою. Незріле громадянське суспільство може перетворитися на поле битви, де завдяки громадянським правам і свободам лиси насолоджуються свободою полювати на курей”. Справді, там, де люди не створюють належної політичної структури, “поведінкою керує не свобода, а повсякденні потреби життя” (Ганна Арендт). А ось як виклала суть стосунків між державою і громадянським суспільством доктор філософії з України Антоніна Колодій: “Що розвинутішим є громадянське суспільство, то легше громадянам захищати свої інтереси, тим більшими є їхні можливості самореалізації 34

в різних сферах суспільного життя і тим меншою є небезпека узурпації політичної влади тими чи іншими її органами або окремими особами. Відстоюючи матеріальну і духовну незалежність людини від держави, домагаючись правової гарантії такої незалежності, захисту приватних і суспільних інтересів людей, громадянське суспільство активно сприяє процесам політичної демократизації. Рівновага між громадянським суспільством і державою є важливим фактором стабільного демократичного розвитку, а порушення її веде до гіпертрофії владних структур, відчуженості й політичного безсилля народу. Але, з іншого боку, громадянське суспільство залежить від держави і не може набути розвинутих форм в умовах політичного насильства й тиранії. Тому зворотній зв’язок у стосунках громадянського суспільства і правової держави – дуже важливий. Визнаючи автономність громадянського суспільства, правова держава має реагувати на запити і потреби асоційованого громадянства, видавати відповідні законодавчі акти та стежити за їх виконанням… вона повинна створити ситуацію правової захищеності громадян, діяльності створюваних ними громадських інститутів”. “Що ж сталося із сербською революцією — надією Балкан, яку, як правило, вважають предтечею аналогічних подій на пострадянському просторі? А нічого. Напевне, її не було. Бо революція — це не просто виступ ентузіастичних мас. Це ще й зміна якщо не суспільного ладу, як після Великої французької революції чи Жовтневого перевороту, так хоча б державної структури. В усіх більш-менш успішних екс-соціалістичних країнах фактично виникли нові держави. На місці Естонської РСР — відновлена Естонська Республіка, на місці Народної Польщі — нова Польська Республіка, на місці соціалістичної Румунії Чаушеску — Румунія Ілієску... Замість Української РСР виникла Україна Кучми, як замість Югославії Тіто — Сербія Мілошевича. І от виникає питання: якщо тисячі людей виходили на площі, незадоволені і втомлені цими державами, як вийшло, що ці держави збереглися? Проблема, як на мене, і в стані суспільства на момент протесту, і в особах лідерів виступів. Суспільство і далі є постсоціалістичним, воно чекає від держави допомоги, вірить у популістські гасла і не здатне усвідомити, що “разруха не в стране, а в головах”. Лідери виступу або не усвідомлюють, що зміни мають бути обумовлені появою нової держави, або не бажають її появи, бо впевнені, що старою керувати простіше і — що аж ніяк не останнє — вигідніше. Люди тим часом розходяться з вулиць, упевнені, що досягли змін — і продовжують жити в Сербії Мілошевича або Україні Кучми. При цьому фасад режиму може бути найпривабливішим — президентом Сербії (хоча й безправним) є демократ Борис Тадич, президентом України (безправним за кілька місяців) — символ надій Майдану Віктор Ющенко. Але метою революції є не оновлення фасаду, а повна зміна навіть не правил гри — поганий вираз — а правил існування людини в державі. Якщо ніхто — ані влада, ані громадяни — не потребують нової держави, вони житимуть у старій. А з часом відбудеться не реставрація — бо те, що відбувається в Сербії, не є реставрацією — а прощання з дитячою ілюзією, що шляхом заміни “поганих” на “добрих” у верхівці аж до коренів прогнилого дерева можна щось змінити у власному житті. Можливо, тільки після цього прощання такі суспільства, як сербське чи українське, нарешті подорослішають..”.(Віталій Портников, “Дзеркало тижня” № 32 (560) 20 — 26 серпня 2005)

35

Щоб жити і розвиватися, демократія залучає до управління сили позаурядові, які в кожній державі становлять більшість. Основою ж для довіри і співпраці між урядом і народом виступає громадянське суспільство. Саме воно представляє повний спектр думок і позицій; тільки воно, необтяжене жодними формами залежності, здатне змусити чиновників відгукуватись на потреби громадян у всій їхній різноманітності.

Розділ ІV. Шлях до свободи: мирна альтернатива Демократія має безліч проявів, і так само багатогранні ідеологічні основи й організаційні форми, яких може набувати боротьба за неї – від релігійних теорій та національно-визвольних рухів до прагматичних вимог реформування економіки. За останні півстоліття найпотужнішими явищами світового просування до демократичних перетворень стали розпад колоніальної системи і, згодом, розпад СРСР та євразійського комуністичного блоку. Революції й реформи, пов’язані з цими подіями, як і їхні наслідки, часом були кривавими і виснажливими. Але після Другої світової війни у свідомості більшості людства вочевидь сталися зміни. Війна перестала вважатися найкращим способом розв’язання конфліктів, а збройне протистояння – чимось самозрозумілим. Цінність людського життя незмірно виросла, і так само зросла повага до здатності домовлятися заради збереження миру. Причиною тому були не тільки неймовірна кількість жертв останньої війни, і не лише жахливий приклад Хіросіми й Нагасакі чи загальна ядерна загроза. Одну з найважливіших причин звали Магатма Ґанді. Справжнє його ім’я було Мохандас Карамчанд Ґанді. “Магатма” мовою гінді означає “велика душа”, і саме так до цього чоловіка ставилися в усьому світі. Без Ґанді та його вчення, яке, до речі, ніколи не вважалося суто політичним, наш світ був би іншим. Заможний адвокат із Південної Африки несподівано повертається в Індію, щоб одягатися, їсти і жити як бідний індійський селянин, щоб бути єдиним цілим зі своїм злиденним народом. Тридцять років після повернення – це невпинна тяжка боротьба за демократію, втіленням якої для нації є незалежність – боротьба разом зі своїм народом проти наймогутнішої тоді імперії світу. Зрештою, британці зрозуміли, що їм доведеться поступитися. У серпні 1947 року на площі перед Червоним фортом у Нью-Делі було урочисто піднято прапор незалежної Індії. Ціна свободи, однак, виявилась зависокою: спровоковане колонізаторами протистояння мусульман та індуїстів призвело до страшного кровопролиття і розколу країни. Різанина припинилася лише після того, як Ґанді, якого поважали ті й інші, оголосив, що інакше голодуватиме до смерті. Сила приходить не від фізичної могутності, а від непереможної волі. (Магатма Ґанді) Добро йде черепашачим кроком. Ті, хто хоче робити добро, ті, хто неегоїстичні, не стануть спішити. Вони знають, що для добра потрібно бгато часу. (Магатма Ґанді).

36

Мир між народами мусить триматися на твердому грунті любові між людьми. (Магатма Ґанді).

Його теорія сатьяграхи – ненасильницької боротьби – на відміну від інших проповідей ненасильства – виявилася дієвою, і то настільки, що здатна була радикально змінити не лише співвідношення сил суперників, а й внутрішній світ людей. Термін сатьяграха походить від слів “сатья” — істина та “аграх” — твердість. За Ґанді, сатьяграха зовсім не є зброєю слабкого проти сильного. Людина, яка зрозуміла її суть і застосовує цей метод на практиці, є апріорі морально вищою за опонента, а отже сильнішою. Окрім основного принципу, “ахімси” – не чинити і не бажати насильства жодній живій істоті, – у цьому вченні існує ціла низка правил, що роз’яснюють, як саме втілювати його в реальне життя. Поряд із суто моральними, серед них є й вимоги, які сьогодні цілком можна було б викладати на семінарах з методології успіху. Ось деякі з них: •

наповни боротьбу позитивним змістом;

•

зустрінься із супротивником особисто;

•

будь схильним до компромісу;

•

борися проти справи, а не проти особи, яка за нею стоїть;

•

не узалежнюйся від допомоги ззовні;

•

віддай перевагу насильству перед боягузтвом; і так далі.

“Моральний вплив, який Ганді справив на мислячих людей є набагато тривкішим, ніж здається можливим у наш час з його надміром грубої сили. Ми вдячні долі, яка подарувала нам такого блискучого сучасника, дороговказ для прийдешніх генерацій” (Альберт Енштейн). На початку 1948 року на околицях Делі згромадилося 400 тисяч пенджабських біженців-індуїстів. Позбавлені домівок, біженці почали погроми мусульман у самій столиці. І щодня Ґанді виходив до людей, пристрасно закликаючи до любові і братерства між індуїстами та мусульманами. 12 січня 1948 року він оголошує шістнадцяте у своєму житті голодування “до смерті” — з вимогою припинити погроми. 18 січня представники індуїстської та мусульманської громад присягаються в присутності Магатми покласти край протистоянню. І різанина справді припинилася! Остання формула чітко демонструє ієрархію цінностей Ґанді: сатьяграха не є простим “підставлянням щоки”. Позірна пасивність означає лише свідоме утримання сильного від застосування сили. Насильство безумовно гірше, ніж ахімса, але завжди краще, ніж пасивна здача позицій. Ґанді був діячем особливим: він уперше довів на практиці, що можна брати участь у політичній боротьбі, не втрачаючи совість; що навіть у справі, яка завжди вважалася брудною, можна перемагати на засадах чесності і чистоти.

37

Європейська культура й сьогодні не надто охоче приймає систему поглядів Магатми Ґанді, адже це означає зважитися на подвиг як спосіб життя. Та все ж у світі завжди є люди, здатні до самопожертви – люди, які будь-що намагаються жити у згоді зі своїми переконаннями. Мартін Лютер Кінґ – один із них. Ідеями Махатми Ґанді про мирну революцію та Генрі Торо про громадянську непокору Кінґ захопився під час навчання в теологічній семінарії. Згодом, уже як визнаний лідер, він перебував у Індії на запрошення прем’єр-міністра Джавахарлала Неру. Принцип ненасильництва він прагнув зробити головним у своїй боротьбі. Знаменитий бойкот міських автобусів у Монтґомері 1955 року, з якого почався загальнонаціональний рух за громадянські права чорношкірих, тривав 381 день і завершився повною перемогою. Расову сегрегацію в автобусах Алабами влада визнала незаконною. У 1957 році було засновано “Конференцію християнських лідерів Півдня”, президентом якої обрали Кінґа. Першою великою акцією став марш до меморіалу Лінкольна у Вашингтоні, в якому брали участь 37 тис. осіб. Першим широко відомим маніфестом негритянського руху за рівноправність став “Лист із Бірмінґемської в’язниці”, де Кінґ був ув’язнений після чергового арешту. Відповідаючи на звинувачення в “несвоєчасності” масових виступів, він формулює кілька чітких постулатів: •

насправді час не має ніякого значення – прогрес людства не є неминучим, а вимагає безперервних зусиль і постійної роботи, інакше час стає спільником сил застою;

•

несправедливість в одному місці становить загрозу для справедливості всюди;

•

церква повинна бути не просто термометром, який фіксує громадську думку, а термостатом, у якому переплавляються суспільні звичаї;

•

ненасильницькі прямі дії покликані так загострити проблему, щоб нею не можна було більше нехтувати;

•

існує два види законів: справедливі і несправедливі. Коритися справедливим законам є не лише юридичним, а й моральним обов’язком. І таким самим обов’язком є опір законам несправедливим.

Діяльність Кінґа сягнула піку в 1963 році, під час грандіозного маршу протесту на Вашингтон, де на сходах меморіалу Лінкольна він виголосив перед 250 тис. людей свою знамениту промову “Я маю мрію” і був прийнятий президентом Джоном Кеннеді. Наступного року президент Ліндон Джонсон підписує закон “Про громадянські права”, трохи згодом – “Про виборчі права”, остаточно ліквідувавши расовий підхід до роботи громадських закладів, працевлаштування та участі у виборах. “У мене є мрія, що одного прекрасного дня нація підніметься і зрозуміє. що всі люди створені рівними. Я мрію про той день, коли з’явиться слава Господня, і осягне всяка плоть порятунок Божий. У цьому наша надія і наша віра. З цією вірою ми зможемо прокласти собі дорогу з гори відчаю на скелю надії. Ця віра допоможе нам працювати разом, молитися разом, відстоювати свободу разом, знаючи, що настане день нашого звільнення. Але по дорозі до праведного місця ми не повинні здійснювати неправедні справи” (Мартін Лютер Кінг). 38

Саме Кінґ змусив Америку зробити, напевно, найбільший крок до справжньої демократії з часів скасування рабства – законодавчо відмовитись від расизму. І саме він став першим діячем, який відкрито підняв голос проти в’єтнамської війни. Тоді його не підтримали навіть найближчі друзі. Як і Ґанді, він пережив багато замахів на своє життя. І як Ґанді, зрештою його вбили. У 1964 році на церемонії нагородження Кінга Нобелівською премією миру представник комітету сказав: “У західному світі він був першим, хто продемонстрував, що боротьба не обов’язково має на увазі насильство”. Але західний світ не повірив. У наступні два десятиліття зовсім небагато людей вважали ідеї Ґанді й Мартіна Лютера Кінґа придатними для реальної боротьби. Про можливість руйнації залізобетонного комуністичного блоку всерйоз говорили ще менше, і вже майже ніхто й припустити не міг, що можна звільнитися з-під ведмежої опіки Москви без пострілів, крові і трупів. Саме в Європі, де філософія, здавалося б, ґрунтувалася на зовсім інших засадах, звідкіля починалися найстрашніші в історії війни, – вчення Ґанді дало рясні плоди. Звісно, про це можна сперечатись: лідери європейських “оксамитових революцій” на ім’я великого індійського вчителя прямо не покликалися. Але факт лишається фактом: ціла низка країн перейшла до демократичної форми правління без кровопролиття. Чи не тому описи 1989 року, за влучним висловом американського історика Педріка Кені, завжди більше містифікують, ніж пояснюють? Звістки про несподівані чудеса мусять насторожувати, переконаний Педрік Кенні. Визначні зрушення не виникають з нічого; чудеса ж узагалі трапляються рідко. Натовпи, що вийшли на вулиці, з`явилися на вже приготованій сцені, якою стали Польща, Чехословаччина, Угорщина й Німецька Демократична Республіка, а також частини сусідніх держав: Словенія, північна республіка Югославії, і західна частина України, тоді ще в складі Радянського Союзу. У передмові до українського видання своєї книги “Карнавал революції” П.Кенні висловлює просту думку: “В ідеї, яка пов’язує 1989-й із зимою 2004–2005 року (“Помаранчева революція” в Україні), немає нічого піднесеного: так повинна поводитися вільна людина”. Але чому мільйони людей раптом відчули себе вільними водночас? Цей регіон – Центральна Європа (яку частіше називають Східною) – має спільне минуле у складі держав із певними демократичними засадами (Австро-Угорської імперії, Королівства Польщі і Королівства Прусії). Можливо, тому тут завжди існували традиції нетерористичного політичного опору і мовчазного протистояння комунізмові, хоча активні учасники, як і в інших комуністичних країнах, майже завжди були незначною меншістю. Після Гельсінських угод 1975 (див. Додаток 2) року в усіх країнах блоку головними провідниками демократичних ідей, насамперед прав людини, були інтелектуали, представники зовсім різних суспільних сфер, які отримали загальну назву “дисиденти”. Протягом наступних п`ятнадцяти років з цими ідеями знайомилися все ширші кола людей – особливо після того, як один з них, мешканець комуністичної, а проте відданої католицтву Польщі, кардинал Кароль Войтила, став у 1978 році папою Іваном Павлом ІІ. Разом з титулом він здобув можливість абсолютної свободи дій і небачену досі жодним папою силу впливу як мінімум на всіх католиків, що жили в комуністич39

них державах. Підпільна греко-католицька церква зіграла величезну роль у Західній Україні, Автокефальна православна – у Східній, католицька – у Словаччині, Словенії та Угорщині, лютеранська – в НДР. Фактично церкви, за винятком російської православної, стали однією зі складових опозиції режиму. До дисидентів зараховували й реформаторів-комуністів, гаслом яких був “соціалізм з людським обличчям”, а найвищим досягненням – безжально придушена Празька весна 1968 року. Середовище прихильників джазу й року також стало своєрідним “інкубатором кадрів” для опозиції. Але, мабуть, вирішальне значення мали два інші напрями дисидентства: захист свободи індивіда й громадянського суспільства та боротьба за національне визволення. До першого з них можна зарахувати такі об’єднання як “Хартія 77” в Чехословаччині, Комітет захисту робітників (КОР) у Польщі, демократична опозиція в Угорщині. Їхню моральну позицію найкраще висловив Вацлав Гавел – “жити правдиво”. З гаслом Гавела перегукувався знаменитий маніфест російського письменника Солженіцина: “... не дозріли ми йти на площі і громогласити правду вголос – не треба, це страшно. Але хоча б відмовмося говорити те, чого не думаємо! Оце і є наш шлях, при наший органічній боязкості набагато легший (страшно вимовити) за громадянську непокору Ґанді – ні в чому не підтримувати брехні!..” І хоча європейські інтелектуали вели й підпільну роботу, створюючи, наприклад, нелегальні профспілки і самвидавні газети (КОР), демонстративна публічність опозиції гарантувала увагу західної преси і була основою убезпечення діяльності. На жаль, допомагало це не завжди. Ще один визначний центр дисидентського руху на захист прав людини виник далеко за межами Центральної Європи, і діяв він у зовсім інших умовах. На прес-конференції, скликаній у помешканні академіка Сахарова в травні 1976 року, відомий фізик Юрій Орлов оголосив про створення Московської групи сприяння дотриманню Гельсінських угод. Слідом за московською аналогічні групи почали виникати в Україні, Литві, Грузії і Вірменії. З “Пам’ятної записки” А. Д. Сахарова Генеральному секретарю ЦК КПРС тов. Л. І. Брежневу: Я висловлюю думку, що було б правильним таким чином охарактеризувати суспільство, до здійснення якого повинні бути направлені невідкладні державні реформи і зусилля громадян по розвитку суспільної свідомості: а) Основний своєю метою держава ставить охорону і забезпечення основних прав своїх громадян. Захист прав людини вищий за інші цілі. б) Всі дії державних установ цілком засновані на законах (стабільних і відомих громадянам). Дотримання законів обов’язково для всіх громадян, установ і організацій. в) Щастя людей, зокрема, забезпечення їх свободою в праці, в споживанні, в особистому житті, в освіті, в культурних і суспільних проявах, свободою переконань і совісті, свободою інформаційного обміну і пересування. г) Гласність сприяє контролю громадськості за законністю, справедливістю, доцільністю всіх ухвалюваних рішень, сприяє ефективності всієї системи, обумовлює науково-демократичний характер системи управління, сприяє прогресу, добробуту і безпеці країни.

40

д) Конкуренція, гласність, відсутність привілеїв забезпечують доцільне і справедливе заохочення праці, здібностей і ініціативи всіх громадян... (березень 1971 р.)

Усі ці групи приймали від громадян СРСР і оприлюднювали інформацію про порушення гуманітарних статей, надсилаючи її до урядів 35 держав, що зобов’язалися дотримуватися угод. Це стосувалося свободи пересування і виїзду з країни, свободи совісті, прав політичних в’язнів, національних і соціально-економічних прав. У січні 1977 року за ініціативою члена української і московської груп генерала Петра Григоренка було створено комісію, що розслідувала використання психіатрії в політичних цілях. Але вже за місяць роботу перервала перша хвиля арештів. Частину членів групи згодом примусили емігрувати. До кінця 1981 року на волі лишалося тільки троє, і було вирішено оголосити про припинення роботи. Але свою місію група виконала. Започаткований нею гельсінський рух нині продовжують об’єднані в Міжнародну федерацію правозахисні організації 37 країн. “По суті, Завершальний акт був угодою про перемир’я в холодній війні або хоч би про її припинення. Холодна війна почалася незабаром після закінчення другої світової війни. За 30 років її лютого напруження і втоми всі, особливо наддержави – їхні керівники і народи. Гонка озброєнь, що досягла астрономічного рівня, безглуздо виснажувала можливості людства вирішувати багато важливих глобальних проблем. У СРСР, та і в інших країнах соціалістичного табору, потреби людей в найнеобхіднішому – в нормальному харчуванні, в гідному житлі – задовольнялися лише за залишковим принципом. У “таборі імперіалізму” люди жили набагато краще, але і там чекали на закінчення холодної війни, бо її неодмінним атрибутом у всіх країнах було постійне очікування ядерного удару з іншого боку. У школах США і європейських країн, як і в СРСР, дітей учили правилам поведінки у разі несподіваної ядерної атаки. При цьому інструктори не могли запропонувати нічого кращого, ніж негайно залізти під парти. Дорослі складали похмурі анекдоти: “Що робити у разі ядерної атаки? Загорнутися в простирадло, як у саван, і поволі, без паніки, повзти на кладовище”. Люди стомись жити в постійному страху. Лідери всіх країн були готові до серйозних поступок, щоб зруйнувати гнітючу атмосферу. Метою Гельсінських угод був детант, по-нашому – розрядка напруженості” (Людмила Алексєєва. Хельсінкі-75: Правозахисний рух Росії). “Сталося так, що саме гуманітарні статті Гельсинських угод з часом висувалися на передній план, стали серцевиною Гельсінського процесу, його сенсом. Ймовірно, це сталося тому, що партнери угодам – два світи з принциповими розбіжностями у цінностях, тому в домовленостях на цьому постійно робили наголос. Стисло я б охарактеризувала цю принципову суперечність так: у Радянському Союзі та й у всіх країнах соціалістичного табору взаємовідносини влади і громадян будувалися на засаді “людина для держави”. У демократичних країнах визнаним принципом був “держава для людини”. Здавалося б, який стосунок це має до питань кордонів, озброєння, фінансів і економіки. Як з’ясувалося, найпряміший. Адже впродовж десятиліть поняття “права людини” і “правозахисник” в країнах соціалістичного табору були відомі мало кому, попри прийняту ООН Загальну декларацію прав людини”. (Людмила Алексєєва. Хельсінкі-75: Правозахисний рух Росії).

41

Іншим напрямом дисидентства є опозиція. Спираючись на принципи демократії і Гельсінських угод, вона озвучувала і просувала ідеї національних прав та свобод. Саме так було в Україні. Діяльність сягала корінням 40-х років, коли партизани Української повстанської Армії, прагнучи наблизити омріяну незалежність і без жодних ілюзій щодо власної долі, протистояли двом наймогутнішим і найжорстокішим військовим потугам – німецькій і радянській. Учасники руху шістдесятників – молоді митці, науковці, публіцисти, розбуджені хрущовською відлигою, намагалися протистояти русифікації, відроджувати національну культуру. Вони не ставили питання про відокремлення України від СРСР, сподіваючись на лібералізацію режиму. Та коли почалися репресії, саме шістдесятники перетворили самвидав, спочатку суто літературний, на могутню політичну зброю, і саме вони становили ядро Української Гельсінської групи. Людмила Алексєєва, нині голова Московської групи, згадує: “Створення нашої групи було не просто ризикованим, а дуже небезпечним кроком, але коли вони сказали, що вирішили створити групу на Україні, то я, їй-Богу, похолола. Тому що репресії в Україні вирізнялися більшою жорстокістю навіть від решти Радянського Союзу”. Платою за сміливість говорити правду для 39 учасників українського гельсінського руху стали п’ять смертей і 550 років таборів. Своєї роботи група не припиняла – просто всіх посадили. Микола Руденко, Левко Лук’яненко, Оксана Мешко, Василь Овсієнко, Олекса Тихий, В’ячеслав Чорновіл та інші її учасники уперто твердили про свободу, демократію й незалежну державу навіть із тюрем і заслань, навіть тоді, коли на тлі брутальних репресій вона здавалася нездійсненною утопією. Оця “малесенька щопта”, за висловом загиблого в ув’язненні поета Василя Стуса, понад десятиліття підтримувала дух цілої нації, вказуючи шлях іншим опозиційним силам. У “великій зоні”, як називали позатюремне радянське суспільство, це був час, коли не тільки митці-дисиденти, а й невинні, здавалось би, українські пісні про кохання, завойовуючи популярність, викликали люту помсту каральних “органів” (убивство художниці Алли Горської, композитора Володимира Івасюка, заборона виступів вокального тріо Мареничів тощо). “Мій процес набув широкого розголосу завдяки Ліні Тумановій, а особливо Оксані Яківні Мешко. Моє останнє слово було записане і поширене в самвидаві. Було, мабуть, два його варіянти, бо я наперед написав текст “Замість останнього слова” і кудись передав його, а в суді зімпровізував трохи інакше. (Див.: Українська Гельсінкська Група. 1978—1982 Торонто-Балтимор: Смолоскип, 1983.— С. 529-530, також: Українська Громадська Група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали. В 4 томах. Харківська правозахисна група; Харків: Фоліо, 2001. Т. 3, с. 215-216). Оксана Яківна написала (за стилем видно) детальний звіт “Процес Василя Овсієнка” (Див. відповідно с. 523-528 та 217-220 вище згаданих видань). 16 лютого історик Михайло Мельник надіслав листа до редакції газети “Радянська Україна” на мій захист. 9 лютого він загинув. (УГГ. 1978-82, с. 517-521). Василь Стус 11 лютого надіслав телеґраму А.Д.Сахарову: “Протестуючи проти засуду Василя Овсієнка, вимагаючи його звільнення і покарання винних судової фабрикації, починаю політичну голодівку”. (В.Стус. Твори в 6 томах, 9 книгах. Львів: Просвіта. 1994. – Том 4, с. 469; УГГ. Документи і матеріали, т. 3, с. 216). Дмитро Мазур

42

каже, що чув по радіо заяву А.Д.Сахарова на мій захист, але я не бачив її надрукованою. Тепер я можу цитувати й покликатися на зарубіжну україно- і англомовну пресу, на радіо “Свобода”, але ж тоді я нічого не знав про розголос, лише здогадувався. Бо я про нього подбав і добрі люди допомогли. Не ради слави (бо то тяжка слава), а ради того, щоб бандочка зверетенилася від злості та безсилля. Такі процеси викривали Імперію Зла перед цілим світом. Ба, згодом у неволі я дізнався, що вони, дурні, по всьому району проводили “збори трудових колективів”, де “поминали” мене.” (Інтерв’ю з Василем ОВСІЄНКОМ для Харківської правозахисної групи в кінці березня 1997 року взяв Борис Захаров. З доповненнями в лютому 2004 року.)

Та на проіржавілу “залізну завісу” влада покладатися вже не могла. Рано чи пізно світ дізнавався про все. Ні безперестанні обшуки, ні потрійна охорона не могли спинити вихід інформації за табірний дріт. А вже далі її переймало радіо “Свобода”, всесоюзний інформаційний спонсор грандіозного значення, можливо, й досі належно не оціненого. Усе це було схоже на поступове просочування водяних струмочків крізь тріщини в порослій мохом бетонній греблі. Із спогадів П. Григоренка “Країна, яка абсолютно не зважає на Загальну декларацію прав людини, фактично не визнає її, зневажає всі права людини, не виконує жодного з добровільно взятих зобов’язань в гуманітарній області, країна, яка дожила до того, що піддає цензурі вже не лише свої, а й іноземні книги, заявляє, що саме в ній дотримуються всі права людини. І Захід починає звикати до цієї брехні і потурати їй. Деякі представники Заходу опускаються до того, що оголошують подяку Радянському Союзу за кращу доповідь з прав людини (ухвала комітету прав людини ООН). Ось цю ідилію і порушили Гельсінські групи. Відмовившись повторювати пропагандистську брехню, вони публікували і публікують правдиву інформацію про життя в Радянському Союзі. Влада спрямували на них удар, прагнучи примусити до мовчання. Для цього застосовували різні методи. У Москві, де знаходяться дипломатичні представництва і багато іноземних кореспондентів, діяли м’якше – п’ятьох відпустили в еміграцію – М.Бернштам, В.Рубін, Л.Алексєєва, Ю.Мнюх, С.Поліканова. Одного (А.Корчака), погрожуючи позбавити роботи, присилували “добровільно” вийти зі складу групи. Одного позбавили громадянства під час закордонної поїздки – П.Григоренка. Чотирьох, за рішенням суду, відправили у заслання – М.Ланда, А.Марченка, А.Подрабінека, В.Сліпака. Одному з них – Феліксу Сереброву – дали лише один рік. Троє одержали величезні терміни: А.Гінзбург – вісім років таборів і п’ять заслання; Ю.Орлов – сім років таборів і п’ять заслання; А.Щаранський – 13 років в’язниці і таборів. Недавно заарештували Віктора Некипєлова. Таким чином, група, що мала в своєму первинному складі 11 осіб, за три роки втратила п’ятнадцять, тобто репресіям піддали не тільки всіх членів-засновників, але й частину тих, що прийшли на зміну репресованим.

43

Але ще більшого удару зазнали національні Гельсінські групи. Литовська, грузинська і вірменська вимушені була відновлюватися; українська вистояла, але з якими втратами! Двоє – Л.Лук’яненко і О.Тихий – засуджені на 10 років в’язниці і таборів особливого режиму і 5 років заслання кожен; троє – М.Маринович, М.Матусевич і М.Руденко – на сім років таборів і п’ять заслання; двоє – В.Овсіенко і Ю.Литвин – кожен на три роки табору і п’ять років посилання; Василь Стрільців – півтора роки табори; П. Вінс – відбув рік табори і відпущений в еміграцію. Якщо до цих дев’яти додати мене, позбавленого радянського громадянства, двох відпущених в еміграцію (Н.Строката і С.Караванський), а також п’ятьох арештованих, які перебувають під слідством КДБ – О.Бердника, П.Розумного, П.Січка і В.Січка (батько і син), В.Стрільціва, – то втрати (17 осіб) перевищують первинний склад групи (11 осіб). Українська група, як і московська, продовжує жити лише за рахунок самовідновлення, але в Московську групу повертається частина раніше вибулих. Вже повернулися троє – М.Ланда, Ф.Серебров, А.Марченко. В українській групі на це – жодних надій. Вона може розраховувати лише на нове поповнення. Жорстокість репресій проти членів групи на те і розрахована, щоб залякати можливі резерви. Проте ця тактика уряду зазнала поразки. Продовжує діяти не тільки московська група. Відновлюються литовська, вірменська, грузинська. Живе й українська” (Григоренко П. У підпіллі можна зустріти тільки щурів. М., Ланки, 1997).

На початку 80-х професійна спілка “Солідарність” (Польща) об’єднала в собі усі прояви дисидентства. Співпраця інтелектуалів КОРу з робітниками мала результатом переговори польського уряду та страйкарів на чолі з Лехом Валенсою і піврічний період “затишку”, протягом якого чисельність “Солідарності” сягнула 10 мільйонів осіб – небачені досі масштаби організованого опору. Коли влада отямилась і генерал Войцех Ярузельський оголосив у 1981 році військовий стан, це була лише відстрочка. Досвід незалежної політичної активності отримав майже кожен п’ятий громадянин Польщі, і в наступні роки цей досвід невпинно поширювався на решту країн регіону, сповнюючи людей упевненістю в своїх силах. Вода прибувала, і греблю розмивало дедалі дужче. Гребля вимагала ремонту. Намагаючись врятувати “соціалізм”, останній радянський лідер Горбачов відпустив з прив’язі реформаторів-науковців, насамперед економістів. “Радянський народ” з цікавістю й гумором спостерігав за поквапливим декоруванням черева старого тоталітарного чудовиська обрізками демократичних гасел. Але чорнобильський шок з невблаганною ясністю розчахнув перед людьми реальність глухого кута. Продовжувати гратися в піжмурки із системою, яка, можливо, вже прирекла тебе й твою дитину на страждання і смерть, межувало з підлістю. Це відчував кожен. Сурогати “перебудови” та “гласності” вже нікого не влаштовували. Зрештою греблю прорвало. І першою хвилею потоку, що ринув континентом, пробиваючи шлях для спраглого за свободою людського моря, була польська “Солідарність”. 1989 рік приніс, на жаль, не лише мирні зміни. Поза Центральною Європою події мали зовсім інший вигляд: криваве повалення режиму Чаушеску в Румунії, війни й геноцид у Югославії, сповнений конфліктами розпад Радянського Союзу.

44

Але зерна миру, які невтомно розкидав по земній кулі Магатма Ґанді, проростають. Через майже півтора десятиліття після європейського “карнавалу революцій” філософія мирного розв’язання громадянських протистоянь розквітла трояндовою й помаранчевою революціями в Грузії й Україні.

Розділ V. Всесвітній рух за демократію – мережа мереж ХХІ століття змушує світ об’єднуватися. Глобалізація як принцип усепроникна, і зовсім не обмежується поділом планети на зони впливу в перервах між сьорбанням коктейлів учасниками “вісімки”. Домовляються не тільки найбагатші з найстрашнішими. Міждержавні кордони тріщать, нездатні втримати потоки легальних і нелегальних емігрантів, корупційних угод, контрабанди, наркотиків і брудних мафіозних грошей. Домовляються між собою диктатори, домовляються терористи. Вибух бомби може статися будь-де і будь-коли: “Аль-каїда” – організація інтернаціональна (і тільки одна з багатьох). Посилення державами діяльності спецслужб у відповідь та обмеження демократичних прав і свобод приносять більше шкоди, ніж користі. І нині, на початку третього тисячоліття, знову актуальна сентенція Льва Толстого: якщо погані люди об’єднуються для своїх корисливих цілей, то хороші теж повинні об’єднуватись. Протягом останньої декади минулого століття ідея всесвітнього об’єднання демократичних сил витала в повітрі. Однією зі спроб закласти основи такого об’єднання, започаткувавши створення фундацій демократії в різних регіонах, була скликана в 1995 році одними з найнаполегливіших у цьому плані організацій – “Національним фондом підтримки демократії” (НЕД) з США спільно з тайванським Інститутом національних політичних досліджень – зустріч у Тайбеї. Однак остаточної форми задум набув лише 1999 року. У лютому НЕД разом з двома індійськими партнерами – Конфедерацією промисловості та Центром політичних досліджень – скликали в Нью-Делі асамблею провідних демократичних активістів, практиків і теоретиків з усіх кінців світу, щоб з’ясувати можливості створення загальної мережі. 400 учасників з понад 80 країн представляли неурядові організації, громадські навчальні групи, ділові асоціації, антикорупційні інституції, профспілки, політичні партії, дослідницькі центри й фонди підтримки, а також парламентарів і урядовців, що докладали зусиль до поширення демократії. Учасники асамблеї ухвалили установчу заяву, якою проголосили створення Світового руху за демократію – “World Movement for Democracy” (ВМД) як “активізуючого об’єднання демократів”. Підкресливши, що Світовий рух не є централізованою організацією, як власне, і організацією взагалі, вони постановили, що зустрічатимуться не рідше, ніж раз на два роки для обміну ідеями й досвідом та заохочення до співпраці демократичних сил цілого світу. У справі розширення мережі, започаткованої в НьюДелі, особливо підкреслювалася важливість використання різноманітних сучасних технологій. Регламентна комісія, до якої увійшли авторитетні діячі з багатьох країн, доручила НЕД як одному із співзасновників функції секретаріату, насамперед з тієї причини, що його Ресурсний центр демократії як складова Міжнародного форуму демократичних 45

досліджень міг обслуговувати ключові мережеві потреби ВМД. Головними обов’язками секретаріату визначено сприяння комунікації та обміну і що два роки організація асамблей – два взаємозміцнюючі аспекти Світового Руху. Карл Ґершман, багатолітній президент НЕД, описує Світовий рух за демократію як новий творчий механізм, здатний полегшити розбудову мереж, взаємообмін і зміцнити солідарність між демократами всього світу. Справді, ВМД – не просто одна з міжнаціональних громадянських течій, подібних до виступів антиглобалістів чи пацифістів, що пишаються відсутністю догми, центральної структури й навіть офісу. Як справедливо зауважує політолог Том Баррі, на відміну від інших планетарних безлідерних рухів, що постали після закінчення холодної війни, цей рух чудово організований і краще фінансується. Це, однак, стало для Баррі приводом до звинувачень, мовляв, Світовий рух за демократію – продукт не глобального громадянського суспільства, а квазіурядової ініціативи з округу Вашингтон. Такі твердження дивним чином перегукуються зі стандартною пропагандою багатьох авторитарних і диктаторських режимів, “аргументи” яких зводяться до того, що погане все, до чого причетні американці – у тому числі й демократія. Шкала тут досить широка – від сором’язливого обрізання демократичного ладу під розмір чергового самодержавного президента до ісламістських прокльонів демократії як диявольського американського винаходу. Але за всім цим, незалежно від ступеня маскування, стоїть зневага до фундаментальних прав людини і громадянина. Вражаюче різноманітний спектр мереж, організацій і осіб з усіх куточків планети, які підтримують Світовий рух за демократію та грандіозна їх кількість свідчать самі за себе: жодна політична хаанґажованість тут неможлива. Про абсурдність творення демократій за “ідеальним” зразком нагадує і єдиний, але надзвичайно змістовний програмний документ ВМД – Установча заява: “Рух у напрямку демократії – процес, в якому бере участь багато країн, і який жодна країна остаточно не завершила... І хоча ми вважаємо, що форми демократичного управління множинні (не існує жодної єдиної моделі демократії для наслідування), нас надихає досвід тих, хто був авангардом демократичних рухів у країнах, що стали на цей шлях останніми роками”. І далі: “Створюючи форум з представників усталених і нових демократій, перехідних і авторитарних країн, ми вважаємо важливим уникнути стосунків типу “патрон–клієнт” у будь-якому вигляді”. Розбудовуючи Світовий Рух за Демократію Всесвітня Установча Асамблея 14—17 лютого 1999 року Нью Делі, Індія

Установча Заява, ухвалена Конференцією в Нью-Делі 17 лютого 1999 року Ми, демократи різних націй і культур, зібралися в Індії, найбільшій демократії світу, щоб розглянути, як перспективи демократії можуть бути роширені у світі напередодні нового тисячоліття. Ми віримо, що для демократів усього світу настав час виробити нові форми співпраці для сприяння розвитку демократії. Така співпраця потрібна, щоб підсилювати демократію, де вона слабка, щоб поліпшувати і зиіцнювати демократію навіть там, де вона існує вже дав-

46

но, щоб надавати моральну підтримку демократичним групам у країнах, які ще не стали на шлях переходу до демократії. Ми вітаємо це зібрання делегатів різних сфер діяльності з понад 80 країн, які прибули з метою розбудови світового руху за демократію. Ми стверджуємо, що рух у напрямку демократії – процес, частиною якого є велика кількість країн, і який жодна країна не пройшла повністю і не застосувала повною мірою щодо себе або інших. Ми вважаємо, що форми демократичного управління множинні (не існує жодної єдиної моделі демократії для наслідування), але нас надихає досвід тих, хто був в авангарді демократичних рухів у країнах, що обрали демократичний шлях останніми роками. Розгортання руху демократів з усіх реґіонів світу стало можливим сьогодні внаслідок драматичного поширення демократії протягом останніх 25 років. Це стало також необхідним і конче – як засіб відповіді на безпрецедентний глобальний обмін людьми, ідеями і товарами, який змінив світ. Тільки успішно пристосувавшись до цих нових умов, демократи можуть лишатися ефективною і впливовою всесвітньою силою. Тривала стійкість і динамізм демократії нагально потребують всесвітнього об’єднання демократів – провідних постатей політики, громадського життя, бізнесу, профспілок, засобів масової інформації, організацій вищої школи і політичного аналізу від усіх реґіонів, об’єднаних на основі спільних демократичних цінностей та зобов’язання взаємної підтримки і солідарності. Мета побудови всесвітнього руху за демократію передбачає універсальність демократичної ідеї. Ми вважаємо, що люди прагнуть до свободи вже за їхньою природою, і жодна окрема культура не має монополії на демократичні цінності. Традиція демократії була збагачена внесками багатьох культур, і розвиток демократії відкрито для людей скрізь. Ні історія, ні культура нації не може виправдати порушення прав людини, чи то безпосередньо урядом, чи непрямо через дії натовпу або злочинне насильство. Навіть у країнах, де демократія слабка або й зовсім не існує, хоробрість і самопожертва, яку демонструють щодня тисячі членів профспілок, громадських лідерів, правозахисників та інших активістів демократії красномовно підтверджує принцип демократичного універсалізму. Недавній період демократичної експансії поширив демократичні вибори на більшу частину зі 190 країн світу. Незважаючи на ці досягнення, а в певному розумінні й через них, зусилля, спрямовані на подальший розвиток демократії, сьогодні наштовхуються на два історичних виклики: Перший – консолідувати недавні демократичні досягнення, поглиблюючи демократію поза її електоральні форми. Це, зокрема, включає: • поліпшення захисту прав людини і верховенство закону; • зміцнення судових, законодавчих та інших установ для забезпечення відповідальності влади; • посилення демократичного управління на місцевому рівні; • забезпечення рівноправності та повноцінної участі жінок; • посилення партнерської ролі маргінальних груп у реструктуризації суспільства;

47

• зміцнення громадянського суспільства та незалежних засобів масової інформації; • забезпечення основних прав працівників, особливо права на свободу об’єднань; • забезпечення ресурсами та простором для діяльності тих, хто ненасильницькими методами працює задля демократичних перетворень у суспільстві; • контроль над корупцією та посилення прозорості; • розширення громадського контролю над військом; • культивування демократичних засад і принципів; • вирішення конфліктів та скарг соціальних меншин в дусі демократії і з застосуванням демократичних механізмів. Другим викликом є просування політичної лібералізації та перехід до демократії в авторитарних системах, що залишаються. Може, це й не відбуватиметься швидко. Але важливо робити все що можна в кожній ситуації, щоб допомогти різноманітним групам та особам, що працюють ненасильницькими способами для демократичної відкритості і змін. Ми вважаємо, що задля підтримки глобальної інерції демократичного поступу існує потреба у всесвітній мережі практикуючих фахівців і теоретиків демократії для взаємної допомоги, обміну і кооперації. І ми присвоюємо нашій мережі назву “Світовий Рух за Демократію.” Ця глобальна мережа включатиме: • представників політичних партій, які прагнуть реформ та оновлення політичних партій і партійних систем; • лідерів неурядових організацій та інших професіоналів, що поліпшують дотримання прав людини; впроваджують прозорість і відповідальність; модернізують юридичну систему; підсилюють представницькі установи; підтримують статус жінок у політиці, суспільстві та економіці; залучають до співпраці нові групи населення; вдосконалюють громадянську освіту; іншим чином поліпшують і зміцнюють демократію; • членів профспілок, які відстоюють надання працівникам демократичного голосу в глобальній економіці, що швидко змінюється; • ділових лідерів, причетних до демократії, економічної конкуренції, відповідального і прозорого корпоративного управління; • лідерів політичних дослідних інститутів та інших вчених і аналітиків, які досліджують не лише умови для існування демократії, але й ініціюють конкретні для інституційної і політичної реформи; • громадські (та інші) викладачі, що працюють як у межах, так і поза межами формальної шкільної системи та різних галузях цивільного суспільства для розвитку серед співгромадян цінностей, навичок і знань, що підтримують вільне суспільство взаємної співпраці; • релігійні лідери, які працюють заради свободи совісті і свободи богослужіння всіх народів і вір; • представники міжнародних демократичних фундацій, які забезпечують фінансову і технічну допомогу демократичним групам в перехідних і авторитарних країнах; • незалежні журналісти, ведучі та інші фахівці комунікацій, що можуть допомогти демократичним групам використовувати у використанні нових інформаційних технологій як інструментів розбудови демократії. Налаштування співпраці серед демократів річ не нова. Скрізь, де була досягнута демократія, це здійснювалося передусім через боротьбу людей тих країн, але

48

часто їм додавало енергії проникнення демократичних ідей, стратегій і норм через національні кордони, і практична підтримка від неурядових організацій у усталених демократіях. Але зараз є багато додаткових можливостей, таких як більша кількість усталених демократій, що надають демократичну допомогу, і таких як молодші демократії, які самі стають активними в залученні і забезпеченні допомоги новонародженим демократіям і перехідним режимам. Мета Світового Руху за Демократію – не створити нову централізовану організацію, яка сама для себе ухвалює рішення. Насправді Рух – взагалі не організація. Це швидше профілактична мережа демократів, які зустрічатимуться періодично (не менше одного разу кожні два роки), для обміну ідеями, дослідами і для заохочування співпраці серед демократичних сил у всьому світі. На сьогодні мережа забезпечуватиме арену взаємодії для всіх тих, хто відчуває потребу в підтримці і тих, хто здатен різними способами її надавати. Ті, хто бореться за відкриття закритих суспільств, знайдуть в Русі мережу демократів, прихильних до їхніх мотивів. Ті, хто прагне поглибити і реформувати демократію у власній країні, і хто хоче забезпечити ефективну демократичну допомогу ззовні, знайдуть нові способи комунікації і взаємного навчання для збільшення їхньої ефективності. Так само демократичні Think Tanks (наукові центри), вчені і політичні аналітики знайдуть у мережі захоплюючий додатковий канал для обміну ідеями, проектами, дослідницькиими знахідками, ініціативами реформ та інституційних перетворень для демократії. Мережа може також допомогти збільшити доступні нині міжнародні ресурси для фінансової і технічної допомоги демократичному розвитку. Хоча мережа буде неурядовою, вона належно цінуватиме життєву роль, яку відіграють уряди у розвитку інституційної кооперації для розширення демократії. Мережа визнає важливість прозорості і чесності у функціонуванні міжнародних установ. Цим гаранується повна і рівна участь представників усіх реґіонів у їхніх спільних діях, включно з підготовчою роботою до наступних зустрічей Світового Руху за Демократію. Наша асамблея в Індії – тільки початок. Попереду – величезне завдання. Ми впевнені, що цей новий рух укоріниться й зміцніє, і це допоможе у всьому світі людям, які прагнуть до демократії як способу життя для себе і майбутніх поколінь.

З часу скликання установчої асамблеї Міжнародна демократична мережа розширилася й зміцніла. За цей період було проведено ще три асамблеї в різних частинах світу. Друга Асамблея відбулася в Сан-Пауло (Бразилія, 2000 р., листопад. Темою асамблеї було протистояння демократії викликам 21-го сторіччя. Бразилію було обрано тому, що ця країна – найбільша демократія в Латинській Америці, а регіон у цілому демонструє великий потенціал здійснення демократичних реформ, і небезпек, що чигають на такі реформи: вікова бідність, економічна й соціальна нерівність, корупція, слабкі структури демократичного управління. Серед чотирьох сотень учасників зустрічі переважали активісти неурядових організацій, політичних партій, трудових об’єднань, незалежних ЗМІ та дослідницьких інститутів. Були й політичні діячі, зокрема, парламентарі від країни-господаря та перехідних країн, як-от 49

Камбоджа, Індонезія, Мозамбік і Уганда. Друга асамблея заклала фундамент для створення різних функціональних і регіональних мереж, які працювали б для досягнення цілей, визначених установчою заявою. Саме під час її роботи була вперше застосована практика роботи по секціях, сфокусована на практичній стратегії і тактиці та найефективніших методах діяльності у тих чи інших конкретних сферах. У результаті проведення майже 40 тематичних секцій Світовий рух збагатився великою кількістю нових зв’язків і взаємних контактів між організаціями і окремими активістами. Сьогодні завдяки можливостям Інтернетконтактам і партнерським проектам ці зв’язки розвинулися й стабілізувались. Загалом ВМД приділяє велику увагу сучасним засобам комунікації, адже сенс існування цієї неформальної, але ефективної “мережі мереж”, можливо, і полягає в розширенні “зони демократії” через стимулювання контактів. Технологічна й комунікативна революція на зламі тисячоліть відкрила прекрасні можливості розвитку для “неперспективних” груп, ще недавно майже позбавлених спілкування з однодумцями в інших країнах. Сьогодні вони можуть нарівні з усіма розвивати власні мережі – правозахисні, політичні, екологічні чи будь-які інші. У зверненні до учасників Другої асамблеї регламентна комісія висловила сподівання, що, адаптувавши свою стратегію до нових глобальних умов, ВМД наблизить час, коли всі люди планети користуватимуться перевагами економічного розвитку та братимуть участь у формуванні політичного майбутнього своїх країн, зберігаючи власну культурну й релігійну iдeнтичність. “Розбудова демократії заради миру, розвитку і прав людини” – цьому завданню була присвячена Третя Асамблея, що відбулася в лютому 2004 року в Дурбані, Південна Африка (невдовзі, у травні, ця наймолодша африканська республіка відзначила своє перше десятиліття демократії і свободи). Вона зібрала уже близько 600 активістів демократії, теоретиків і практикуючих фахівців зі 118 країн земної кулі. Цього разу працювало близько 60 секцій, кожна з яких у результаті склала короткий перелік рекомендованих дій, найкращих методів, нових ініціатив та стратегічних планів щодо створення або подальшого розвитку мереж ВМД. Троє учасників – Зайнаб Банґура (Сьєрра-Леоне), Лоді Ґ’ярі (Тибет) та Іван Крастев (Болгарія) – представили основні доповіді, що відбивали ключові питання розвитку демократії у світі. Зайнаб Банґура, виконавчий директор Національної групи відповідальності, спинилася, зокрема, на проблемі африканських лідерів: “Наше перше покоління державних керівників покладалося винятково на власну міць і характер. Лідери наступної генерації, які були молодшими, гірше вихованими, позбавленими природності і менш націоналістичними, освоїли політику сили, але й тільки. Вони примусили замовчати всіх партійних опонентів і успішно грабували наші багатющі ресурси. Що нам потрібно зараз – це демократично обрані чоловіки і жінки зі здоровим глуздом і ясним баченням, здатні відродити наш багатостраждальний континент...” На цій асамблеї учасникам Світового руху було вперше вручено почесні нагороди від фонду Гарфорда “Данина мужності демократії” (The Democracy Courage Tributes). Члени відзначених об’єднань продемонстрували виняткову мужність у своїй боротьбі за свободу, демократію і права людини, нерідко перебуваючи в ізоляції та зазнаючи 50

переслідувань. Нагороди отримали: Демократичний рух Судану; Демократичний рух Білорусі; Рух за громадянське суспільство Союзу ріки Мано (Ліберія, Сьєрра-Леоне і Гвінея); Ізраїльсько-палестинський центр дослідження та інформації і Палестинський центр поширення демократії й розвитку громад “Панорама”, метою яких є досягнення миру в регіоні. Джон B. Гарфорд, міжнародний філантроп, був одним з перших, хто обстоював концепцію Світового руху. За словами Роберта Міллера, голови фонду Гарфорда, він розумів, що бідність, безробіття і бізнес нерозривно пов’язані з розбудовою вільних демократичних суспільств. Він розглядав Світовий рух за демократію як роботу, що розвивається і вимагає повсякчасної уваги й турботи. За кілька років, що минули після історичних зборів у Нью-Делі, всесвітня демократична мережа відчутно розрослася. Тим часом далеко не всі організації можуть собі дозволити участь в асамблеях. З іншого боку, кількість учасників доводиться обмежувати й з багатьох інших об’єктивних причин, у тому числі з міркувань дієвості і результативності зібрання. Тому секретаріат запропонував налагодити проведення окремих щорічних зустрічей активістів Африки, Азії, Центральної та Східної Європи, Південної й Північної Америки, Близького Сходу, Північної Африки та нових незалежних держав (СНД). Такі заходи, підсилюючи регіональні мережі, водночас робили б дієвою участь у Світовому русі навіть без представництва в асамблеях. Четверта Асамблея відбулася у столиці Туреччини Стамбулі в квітні 2006 року. Вона вже повною мірою була сконцентрована на практичних діях і засобах, з допомогою яких демократи могли би просуватися вперед у своїй роботі і взаємно підтримувати одне одного. Відповідно було визначено і провідну тему: “Демократія в наступі: справедливість, плюралізм і партнерство”. Учасників привітав прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Ердоган. Асамблея не ухвалювала жодних декларацій чи політичних рішень. Натомість було відкрито комплекс “Ярмарок демократії” з виставковою залою, навчально-технологічним центром, приміщенням для відеопоказів і “ратушею”, де кожен з учасників мав можливість детально викласти колегам зміст своєї діяльності та отримати поради й підтримку. Велика увага приділялася тренінгам з використання новітніх технологій. Взаємне навчання, обмін досвідом і закладання основ нових мереж – усе це відбувалося головним чином під час секційних засідань, що поділялися на три типи: тематичні, функціональні та регіональні. Секції було сформовано таким чином, щоб охопити всі поточні проблеми демократичного руху, як глобальні, так і місцеві, та виробити практичні ініціативи й стратегію взаємодії. Тематичні секції досліджували аспекти діяльності, типові для всіх країн і регіонів, зокрема: •

узгодження універсальності демократичних принципів з різними культурними контекстами;

•

визначення вад і переваг популізму і націоналізму;

•

зв’язки між демократією і людським розвитком;

•

протистояння викликам тероризму і анти-тероризму; 51

•

забезпечення демократичної участі жінок і маргінального населення в суспільному житті.

Функціональні секції допомагали поліпшити взаємодію і розвинути стратегії творення мереж таким учасникам як парламентарі, дослідницькі інститути, фахівці місцевого управління, фонди допомоги демократії тощо. Ось деякі з напрямів їхньої роботи: •

світовий рух молоді за демократію;

•

глобальний форум розвитку медіа;

•

міжнародна жіноча демократична мережа;

•

міжнародний рух парламентарів за демократію;

•

нові тактики в мережах захисту прав людини.

Регіональні секції розглядали проблеми усього спектру діяльності на демократичному полі, включно з функціонуванням політичних партій, робітничих і неурядових організацій, однак передусім зосереджуючись на регіональних проблемах і потребах. Робота регіональних секцій також сприяла подальшій розбудові всесвітньої демократичної мережі: •

конституційні порушення і конституційні реформи в Африці;

•

розвиток регіональної міжнародної активності в Європі і Євразії;

•

політичні партії і участь жінок Латинської Америки в політиці;

•

розбудова демократії на Близькому Сході й Північній Африці: демократична підтримка діалогу.

На час проведення Четвертої асамблеї Світового руху за демократію до нього входило вже чотири масштабні мережі: Африканський демократичний форум, Люсо форум за демократію (за участю португаломовних країн), Світовий форум за демократизацію в Азії і Трансатлантична демократична мережа. Нагороди фонду Гарфорда “Данина мужності демократії” було вручено багатьом групам і організаціям, що зробили видатний внесок у боротьбу за демократію в своїх країнах. Це – демократичні активісти В’єтнаму, Рух за права людини і демократію в Узбекистані, Громадянське суспільство Непалу, Національний рух кримських татар. Останній відзначено за унікальну в умовах тоталітарного радянського режиму мирну боротьбу за права кримськотатарського народу і сприяння демократичним змінам у незалежній Україні. Регламентна комісія, звертаючись до учасників Четвертої асамблеї, схарактеризувала сучасні міжнародні умови як більш складні для демократичного прогресу, ніж це було при заснуванні ВМД: простір для демократії і прав людини в багатьох державах скорочується; постійна бідність і нерівність у країнах нових демократій підриває віру в демократичні зміни; нерідко уряди намагаються зруйнувати солідарність громадянських демократичних об’єднань. Але демократія бореться, і переможні сплески народного волевиявлення останніх років свідчать про поступ, зупинити який, вочевидь, уже неможливо.

52

Розділ VІ. Важке євразійське становлення До честі Семюеля П. Гантінґтона, президента Американської асоціації політологів, більше відомого як пророка “конфлікту цивілізацій”, його критерії консолідації (незворотності) нових демократій, сформульовані понад десять років тому, служать орієнтирами й сьогодні. За цей час нескінченні дива пострадянських реалій присоромили цілу купу інших західних і східних теоретиків. Згідно з Гантінґтоном, демократія в перехідних державах стає незворотною лише витримавши іспит “двома змінами влади”, тобто коли демократи, завоювавши владу, поступаються нею після поразки на виборах і знову отримують на виборах наступних. Це означає, що країна має принаймні дві політичні сили, здатні і згодні дотримуватися демократичних правил гри. Ознаки успішного проходження тесту пострадянськими країнами чи не найкраще виклав російський дослідник Борис Макаренко (московський Центр політичних технологій http://www.cpt.ru): •

у державі встановлено дієву систему виборів усіх рівнів, близьку до загальноприйнятих стандартів вільного і чесного волевиявлення;

•

вибори зміна вищої влади не призвела до радикальних змін суспільного устрою, а політична сила, що програла, зберігає шанси повернутись у владу;

•

порядок виборів та повноваження найвищих владних інститутів не зазнавали істотної корекції.

Звичайно, це мінімальні умови, які відбивають лише фактор споконвічного жаху колишнього радянського начальника перед втратою влади і розправою з боку свого наступника. Серед інших параметрів найважливіший – територіальна цілісність. Якщо якась частина держави (як правило, територія, де переважає національна меншина) не бере участі в політичному житті, фактично виходячи з її складу, для демократії це завжди є дошкульним ударом. Втім, “незворотності” в чистому вигляді для демократії, як і для будь-якого іншого соціального устрою, не існує. На думку Макаренка, “дитячої хвороби” консолідації не уникла жодна країна, яка намагається будувати демократичне суспільство. Щоправда, прибалтійські держави цієї хвороби вже позбулися, а їхній потужний “євродах” надійно захищає від рецидиву. З іншими групами – Кавказ, Середня Азія та слов’янські республіки з Молдовою – дещо складніше: спільного у них хіба що зловживання “демократичною” лексикою, і поділ іде зовсім не за географічною ознакою. Найбільшу групу із семи країн (Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Росія, Україна) об’єднує певний поступ, уже зроблений у демократичному процесі, а також наявність підстав для його продовження. В Росії, однак, процес іде в зворотному напрямку, в той час як Грузія і Україна попри всі труднощі демонструють явний прогрес. Цілком “безнадійними” на найближчі роки в плані демократії можна вважати Туркменістан і Узбекистан. Режими Білорусі, Азербайджану й Таджикистану менш одіозні. Білорусь навіть має прецедент демократичної передачі влади – “останньому європейському диктатору” Лукашенку. Втім, цей факт розцінюють по-різному. Наприклад, як зайвий доказ, що ніхто ні від чого не застрахований: демократія, на відміну від інших порядків, “легалізує” можливість її ж, демократії, узурпації. 53

Що стосується прибалтійських держав, то після вступу до Євросоюзу дистанція між ними та іншими нащадками СРСР, і без того чимала, збільшується з величезною швидкістю. Сьогодні говорити про них у цьому контексті можна хіба що як про недосяжний для інших зразок послідовності намірів і дій. Б.Макаренко відзначає тут Литву як “найбезболісніший випадок” консолідації демократії, насамперед через “нульовий варіант” громадянства, наданого без обмежень усім постійним на момент розпаду імперії мешканцям. Демократія в Латвії й Естонії, де практично все російськомовне населення досить довго лишалося без громадянства, страждала від так званої неінклюзивності або ж “невключення” великої частини населення до політичного процесу. Нерідко це призводило до прямої дискримінації, особливо з боку бюрократії, що, в свою чергу, викликало протести і навіть сутички. Втім, закиди надто правильних теоретиків щодо “недемократичності” тут недоречні: тодішній стан справ у цих державах був таким, що спрацьовував насамперед інстинкт самозбереження титульної нації, яка тільки й може бути гарантом подальшого руху до демократії. Російськомовне середовище (у 1989 р. в Латвії 34%, в Естонії 40%), було традиційно терпиміше до авторитаризму. Відтак неоднозначно ставилося до відновлення державності республік колишнього Радянського Союзу. Головні причини суспільних і політичних конфліктів ґрунтувалися на так званому “національному питанні”, що було традиційним для пострадянської (постімперської) системи. Литва зважилася на “нульовий варіант”, оскільки мали в республіці 80% корінного населення і ризикувала набагато менше. До речі, вимоги до претендентів на громадянство Естонії й Латвії також відчутно пом’якшилися після того як корінні етноси відчули себе впевненіше. Прибалти з розряду країн перехідних або “транзитних” вирвалися швидко і впевнено. Секрет успіху крився у потужному старті: саме завдяки рішучим діям і твердій позиції в перші місяці й роки становлення національних держав, незважаючи на шквал критики зі Сходу й Заходу, прибалтійська трійка лідерів демократичного марафону лишила безнадійно позаду всю різномасту команду членів СНД. Доказом від протилежного може служити нещасна доля Білорусі і, меншою мірою, України: перш ніж хизуватися “відповідністю західним стандартам”, навіть якщо за це гладять по голівці, демократія має принаймні зіп’ятися на ноги. Парадокс полягає в тому, що для забезпечення на майбутнє демократичного розвитку спочатку майже завжди доводиться обмежувати класичні демократичні норми. Особливо це стосується держав “дитинного” віку: надто ще багато треба з’їсти каші й пролити поту у вправах, щоб не підірватися, силкуючись підняти непідйомну гирю з написом “ідеальна демократія”. Бєлорусь – класичний приклад того, як підносяться диктатори на хвилі демократичної ейфорії. Серед колишніх комуністів, що на початку 90-х перехопили владу в колишніх радянських республіках, білоруські лідери мабуть були, найосвіченішими і найпоряднішими. Це, однак, не завадило колгоспному партсекретарю під час президентських виборів 1994 року звинуватити своїх конкурентів у корумпованості. Поки з’ясували справжній стан справ, було вже пізно: за лічені місяці новий президент підім’яв під себе парламент і конституційний суд, які ще намагалися протистояти безце54

ремонному загарбанню влади й повній зміні політичного курсу країни. Народ “одностайно підтримав” на референдумі надзвичайні повноваження Олександра Лукашенка, а заодно радянську державну символіку і об’єднання з Росією. Через дванадцять років президент США Джордж Буш у доповіді Конгресу назвав Лукашенка одним з найкорумпованіших лідерів у світі. Сегодня именно в Беларуси положено начало самому демократическому процессу в мире... (А.Лукашэнка. З выступу перад членам Верхняй палаты Нацыянальнага сходу, 10.06.1997 г.) Нам такая демократия с гвалтом не надо. Нам демократия надо, когда человек работает, получает хоть какую-то зарплату, чтобы и хлебушка купить, молочка, сметаны, творожку, иногда кусочек мяса, чтобы накормить ребенка и так далее. Ну, с мясом уже давайте летом много есть не будем. (А.Лукашэнка. З размовы з рабочым Менскага аўтазаводу. 28.05.1998 г. “Навны”, 10.06.1998 г.) Я категорически запрещаю всякие демонстрации, когда крестьянин в поле, когда он работает. Все переносится на зиму. (А.Лукашэнка. Беларускае тэлебачаньне, 29.07.1996 г., 9:00.)

У сьогоднішній Білорусі арешти, величезні штрафи, кримінальне переслідування, побиття і зникнення людей, які насмілилися висловити незгоду з “бацькою” – звичайна практика “внутрішньої політики”. Химерне поєднання одноосібної диктатури комуністичного штибу з присутністю ринкової діяльності підтримує економіку завдяки вилученню ресурсів у ефективних підприємств через довільне регулювання податків, обмінного курсу і цін. У соціальній сфері панує патерналізм: без покровительства “доброї держави” вкрай важко вижити при існуючих зарплатах і пенсіях. Завдяки популістській демагогії режим успішно деполітизує суспільну свідомість, не потребуючи навіть “партії влади”. Півтора десятка дрібних опозиційних партій, геть посварених і напхом напханих спецагентурою, владу не лякають, а народ не надихають. Недавній конгрес демократичних сил лише підтвердив відсутність єдиного лідера і зацикленість на внутрішніх проблемах. Сотні неурядових організацій, кількість яких почала наростати, припинили діяльність після законодавчої розправи над спонсорством, залякувань штрафами, в’язницями і переслідуваннями, що тривають з 2003 року. Профспілкова сфера заморожена: згідно з сумнозвісним президентським декретом №2 “Про деякі заходи з регулювання діяльності політичних партій, професійних спілок, інших суспільних об’єднань” (1999 р.) має бути не менше 500 засновників територіальної організації, реєстрація обмежена такими ж драконівськими вимогами. Навіть безневинні й цілком лояльні жіночі об’єднання нарікають на те, що змушені існувати в статусі постійних прохачів, неспроможних діяти самостійно. Усе це інтерпретується владою як унікальність білоруського народу і предмет особливої гордості. Можливо, як одну з рис ментальності білорусів можна відзначити занижену національну самооцінку. А це наразі – чинник вирішальний. Дослідниця посткомунізму професор Варшавського університету Ядвіга Станішкіс наголошує: “драмою народів радянської імперії є те, що націоналізм тут не просто неминучий (через брак інших засад громадянського суспільства), але й, у певному сенсі, необхідний, 55

як перший крок у боротьбі суспільства за автономію у взаєминах з державою”. Тим часом вплив цього єдиного фактора, здатного об’єднати населення Білорусі – правих і лівих, бідних і багатих – у боротьбі за демократію, мізерний. Найближчим часом “кольорова революція” Білорусі вочевидь не загрожує. А Росії? У результаті шестимісячного дослідження, проведеного Комісією з розслідування Міжнародної організації праці (МОП), – органу, що входить до структури Організації Об’єднаних Націй, були знайдені докази серйозних порушень прав трудящих в Білорусі. 8 жовтня 2004 року Комісія опублікувала доповідь, яка містить заклик до уряду країни оперативно відреагувати і без зволікань виконати цілий ряд рекомендацій. Були відзначені порушення прав у таких напрямах:

Право на створення профспілок без попереднього дозволу Згідно із законодавством, профспілки повинні проходити державну реєстрацію (перереєстрацію). Для цього профспілковій організації слід підготувати велику кількість документів і пройти складну процедуру реєстрації. Крім того, передбачений широкий перелік підстав для відмови профспілкам у державній реєстрації.

Мінімальне число членів профспілок Згідно з декретом №2 Президента Білорусі, для створення і діяльності республіканського або територіального професійного союзу необхідно не менше 500 засновників, для створення профспілки на підприємстві не менше 10% працівників від їх загального числа, але не менше 10 осіб. Ці вимоги фактично унеможливлюють створення нових республіканських і територіальних профспілкових організацій, обмежують можливість створення профспілок на крупних підприємствах.

Втручання державної влади в діяльність профспілок Часто спостерігались випадки втручання представників держави в діяльність профспілок. Президентські структури намагалися поставити під свій контроль процес виборів в профспілкових організаціях і добитися заміни профспілкових лідерів, які мають незалежну позицію. Згідно з Трудовим кодексом РБ, діяльність професійних спілок може бути обмежена у випадках виникнення загрози національній безпеці, громадського порядку або забезпечення прав і свобод інших осіб.

Реалізація права на страйк Згідно з Трудовим кодексом, серйозно обмежено право на оголошення і проведення страйків. Передбачені тривалі (не менш двох місяців) і складні примирливі процедури. Заяву про проведення страйку необхідно подати за три місяці до дати його проведення. Президенту РБ надано право відкласти проведення страйку або припинити його на строк до трьох місяців у разі створення реальної загрози національній безпеці, громадському порядку, здоров’ю

56

населення, правам і свободам інших осіб. Крім того, передбачена можливість визнання страйку незаконним. У такому випадку вже після закінчення страйку працівників можуть звільнити не за участь у страйку, а за прогул без поважних причин.

Захист від антипрофспілкової дискримінації В Білорусі допускається утиск прав і інтересів працівників унаслідок приналежності їх до тієї або іншої профспілки. Резолюція Європейського Парламенту по Білорусі 29 вересня 200 року Європейський Парламент прийняв жорстку резолюції по ситуації з правами людини в Білорусі. У резолюції наголошується, що Європарламент “рішуче засуджує білоруський режим” за його численні порушення прав людини і демократичних принципів, включаючи нападки на ЗМІ і переслідування “по політичних мотивах”. У випадку, якщо ситуація в цих областях в Білорусі не покращає, Європарламент пропонує розширити список офіційних осіб, яким заборонений в’їзд на територію Євросоюзу. Депутати також закликали розширити санкції за рахунок заморожування за кордоном банківських рахунків білоруських офіційних осіб. Пропонуємо повний текст резолюції. Європейський Парламент • зважаючи на попередні резолюції по ситуації в Білорусі; • зокрема, зважаючи на резолюцію від 10 березня 2005 року і резолюцію від 7 липня 2005 року, що стосується політичної ситуації і незалежності ЗМІ в Білорусі; • зважаючи на Премію ім. Сахарова “За свободу думки”, якою була нагороджена Білоруська Асоціація Журналістів в грудні 2004 року; • зважаючи на резолюцію ООН від 12 квітня 2005 року, що стосується ситуації з правами людини в Білорусі; • зважаючи на план дій Європейського Союзу по сприянню демократії в Білорусі, який був прийнятий Делегацією Європарламенту по Білорусі 23 лютого 2005 року; • зважаючи на повідомлення Комісії від 1 травня 2004 року у справах Європейської політики добросусідства (COM(2004) 0373); • враховуючи резолюцію Парламентської Асамблеї Ради Європи по ситуації в Білорусі, і, особливо, її резолюцію від 28 квітня по переслідуванню преси в Білорусі; • враховуючи санкції Євросоюзу відносно білоруських властей, прийняті 2 липня 2004 року у зв’язку із зникненням трьох лідерів опозиції і одного журналіста; • враховуючи заяви комісії (президії) по Білорусі, зроблені від імені Євросоюзу 2 серпня 2005 року, 12 серпня 2005 року і 30 серпня 2005 року; • враховуючи рішення Комісії про передачу “Radio Deutsche Welle” проекту вартістю 138.000 $ на трансляцію до Бєлорусі незалежних програм шляхом радіо і інтернет протягом року, починаючи з 1 листопада 2005 року. А. Враховуючи, що замість виправлення ситуації в Бєлорусі наступило її подальше погіршення, в результаті якого основні права людини різко порушуються, нижня палата парламенту була позбавлена права на ухвалення законів,

57

а економічне життя контролюється президентом; враховуючи, що випадки порушення прав людини включають застосування висновку і інших форм репресій відносно членів демократичної опозиції; В. Враховуючи, що впродовж останніх років були заборонені декілька політичних партій, закриті 22 незалежних газети, заборонені більше 50 продемократичних недержавних організацій (НГО) різних рівнів і різних політичних напрямів, а також закриті декілька освітніх установ з “технічних причин”, в той час, як не виникає сумнівів, що всі ці організації були покарані за критику президента і його політики; С. Маючи на увазі, що Віктор Голованов, міністр юстиції Білорусі видав ухвалу про обов’язкову реєстрацію блоків політичних партій, професійних союзів, коаліцій, ініціатив і суспільних рухів, щоб не допустити об’єднання політичних сил, які могли б підтримати суперника Олександра Лукашенка на президентських виборах наступного року; D. Маючи на увазі, що 13 вересня 2005 року президент Білорусі Олександр Лукашенко видав декрет, який наділяє його правом амністії за злочини проти власності, що є черговим кроком у напрямі монополізації влади в країні, у тому числі і судової; Е. Маючи на увазі, що в квітні 2005 року Комісія з прав людини ООН піддала критиці Білорусь на підставі постійних повідомлень про переслідування і закриття НГО, організацій національних меншин, недержавних ЗМІ, опозиційних політичних партій, незалежних профспілок і релігійних організацій, а також про переслідування громадян, залучених до політичної діяльності, зокрема, що працюють в незалежних ЗМІ; F. Маючи на увазі, що закриття незалежних університетів в Білорусі привело до відкриття Європейського гуманітарного університету для білоруських студентів у вигнанні у Вільнюсі; G. Маючи на увазі, що в Білорусі постійно відбуваються політично мотивовані арешти і судові процеси проти активістів демократичних рухів, незалежних журналістів, а також відбувається депортація громадян інших держав. H. Маючи на увазі відсутність прогресу в розслідуванні численних непояснених зникнень людей; I. Маючи на увазі, що 12 травня 2005 р. керівництво Союзу поляків в Білорусі було визнано Міністерством юстиції Білорусі незаконним, а друкарня відмовилася друкувати польський тижневик “Glos znad Niemna” за наказом властей, хоча з дозволу властей друкувалися фальшиві номери видання; J. Маючи на увазі, що 27 серпня ц.р. режим Лукашенка скликав з’їзд Союзу поляків в Білорусі, щоб примусити його членів залишити посади, які вони зайняли демократичним шляхом через повноправні вибори, і замінити його новим керівництвом, що підкоряється режиму; K. Маючи на увазі постійне погіршення положення інших меншин, зокрема, циганів, і релігійних меншин: протестантські церкви були закриті, а євангельські заборонені; L. Маючи на увазі, що реалізація права на свободу інформації стає неможливою, що всі телеканали, як національні, так і регіональні знаходяться в руках влади і, зважаючи на те, що всі інтернет-з’єднання (провайдери) обслуговуються державною установою, яка блокувала багато серверів та інтернет-сторінок; M. Маючи на увазі, що всі кабельні оператори переслідуються за трансляцію зарубіжних програм, не схвалених білоруським урядом, маючи на увазі, що з цієї причини трансляція білоруськими операторами всіх українських каналів, а також польського каналу Polonia була заборонена;

58

N. Маючи на увазі, що влада припинила реєстрацію всіх нових газет, проти яких щодня робиться протидія (а також видавців газет і журналістів), і багато хто з існуючих газет оштрафований на суми, які роблять їх подальше існування неможливим; O. Маючи на увазі, що президент А.Лукашенко зробив практично неможливою для міжнародної мережі НГО в Європі і Білорусі допомогу дітям, які страждають від хвороб, викликаних вибухом Чорнобильської АЕС, і заборонив виїзд в різні країни; P. Маючи на увазі, що Польща невідкладно відкликала свого посла в Мінську після серії депортацій дипломатів, і, відкинула звинувачення президента А. Лукашенка в тому, що Польща втручається в справи країни; Q. Маючи на увазі, що на саміті ООН в Нью-Йорку 15 вересня 2005 року президент А.Лукашенко звинуватив органи ООН з прав людини в тому, що вони дозволяють використовувати себе як інструмент контролю інших країн; R. Маючи на увазі, що у позиції Ради Європи щодо Бєлорусі не вистачає рішучості і дієвості – 1. Рішуче засуджує масові атаки білоруського режиму на ЗМІ, журналістів, активістів меншин і правозахисників, членів опозиції, релігійних лідерів і інших персон, які роблять спроби відкрито критикувати президента і режим, що спричиняє за собою довільні арешти, жорстоке поводження із затриманими, зникнення, політично мотивовані переслідування і інші акти репресій, які є порушенням основних принципів демократії і правосуддя. 2. Констатує, що діє заборона приймати і користуватися міжнародною допомогою в “неконституційних цілях” відлучення режиму від влади, втручання у внутрішні справи Бєлорусі, підготовки виборів і референдумів, організації зборів, організацій, пікетів і страйків або підготовки і розповсюдження пропагандистських матеріалів; не можна також організовувати конференції, семінари і будь-які збори, користуючись закордонною підтримкою. 3. Засуджує ухвалу режиму від 22 серпня поточного року про заборону діяльності євангельсько-лютеранської церкви, присутньої в Білорусі більше 400 років. Підставою для цього стала відсутність юридичної адреси офісу об’єднання, а об’єднання не змогло його зареєструвати, оскільки раніше влади позбавили її всіх молитовних будинків. 4. Засуджує дії уряду проти Союзу поляків Бєлорусі, що є порушенням основних принципів Рамкової Конвенції Ради Європи про національні меншини від 1995 року, а також спробу встановити контроль над найбільшою неурядовою організацією, яка, одна з небагатьох, була непідконтрольна уряду; нагадує, що пошана прав меншин включає свободу об’єднань (асоціацій) і призначення статутних органів організації, сформованих в результаті виборів; висловлює співчуття з приводу встановлення властями контролю над газетою “Glos znad Niemna”. 5. Засуджує постійне переслідування діячів польської меншини, яка намагається зберегти незалежний характер свого об’єднання; констатує, що найбільш активні діячі піддаються переслідуванням і одержали ряд повісток в прокуратуру або в міліцію; що Анжеліка Боріс, голова Союзу Поляків Білорусі, була впродовж останніх тижнів допитана більше 50 разів, а Тадеуш Гавін, засновник, член і нинішній заступник голови СПБ був засуджений до 30 діб арешту. 6. Засуджує винесені активістам СПБ: Юзефу Пожецкому, Веславу Кевляку, Анджею Пісальнику і Анджею Пачобуту вироки до двох років позбавлення

59

волі на підставі сфальсифікованих звинувачень (насправді активісти СПБ були засуджені на різні терміни адміністративного арешту до 15 діб). 7. Засуджує повну маргиналізацию білоруським режимом меншини циганів, в Бєлорусі, основні цивільні права якої були обмежені; а також рішуче засуджує ворожі вислови в адресу циганів офіційних ЗМІ. 8. Засуджує білоруські власті за відмову видати візи на в’їзд делегації депутатів Європарламенту, які прибули 8 серпня 2005 року з дослідницькою місією, щоб ознайомитися з ситуацією. 9. Закликає Раду і Комісію до створення програми стипендій, візитів і пожертвувань для НГО і активістів у області захисту прав людини і меншин. 10. Якщо білоруські власті не проведуть поліпшень у сфері свободи слова, об’єднань і релігії, цим самим допускаючи її подальше погіршення, то Комісія, Рада і Європарламент повинні почати процедуру внесення представників білоруського режиму, відповідальних за переслідування, в список осіб, на яких розповсюджується візова заборона; вважає, що санкції відносно режиму Олександра Лукашенка повинні охоплювати заморожування засобів білоруських властей, які знаходяться за кордоном. 11. Ще раз підкреслює, що подальший розвиток відносин між Євросоюзом і Бєлоруссю надалі залежатиме від прогресу в демократизації країни і здійсненні реформ, в доступі громадян Бєлорусі до об’єктивних, вільних і чесних ЗМІ, а також в пошані до прав і свобод національних і релігійних меншин. 12. Із задоволенням відзначає факт додаткової підтримки з боку Комісії незалежних ЗМІ в Бєлорусі, підкреслює значення доступу білоруського суспільства до незалежної інформації, повторно закликає Раду і Комісію до дій в рамках інших повноважень, які виходять із стратегії сусідства для підтримки цивільного суспільства в Бєлорусі, визначаючи створення умов фінансової програми, що стосується цілей європейської програми сусідства, уновлюючи терміни підтримки ситуації в Бєлорусі; закликає Раду і Комісію до швидкого виділення більшої фінансової допомоги вільним ЗМІ і незалежним НГО Білорусі, а також до розширення ініціатив у області незалежних ЗМІ. 13. Закликає комісію забезпечити, щоб жодна з КВАЗІ-НГО, які створені в Бєлорусі з метою отримання підтримки з-за кордону, не одержала якої-небудь допомоги або засобів з бюджету Євросоюзу. 14. Закликає Комісію і Раду підтримати демократично вибране керівництво СПБ і сформовані шляхом демократичних виборів органи інших НГО, які піддаються репресіям з боку режиму Лукашенка. 15. Закликає невідкладно ad hoc призначити високого рівня делегацію, яка відвідає з дослідницькою місією Бєлорусь і зробить доповідь про свої спостереження у Європарламенті. 16. Рішуче підтримує заяву Голови Єврокомісії про делегування до Бєлорусі спеціального дипломатичного представника з метою моніторингу ситуації у області прав людини, а також закликає Комісію прискорити відкриття представництва Євросоюзу в Мінську, щоб зробити можливим ефективніше розповсюдження інформації, координацію проектів і спостереження за ситуацією в Бєлорусі. 17. Закликає Раду і Комісію підняти питання Бєлорусі в переговорах з російськими властями з метою окреслити сумісну відповідальність за дії, які вели б до конкретних демократичних перетворень в цій країні. 18. Закликає всі країни-члени Євросоюзу ввести безкоштовні візи для громадян Бєлорусі.

60

19. Звертається до європейських політичних партій і політичних груп Європарламенту із закликом розширити контакти і політичну підтримку білоруської опозиції. 20. Покладає на свого Голову обов’язок передати цю резолюцію Комісії, Раді, парламентам і урядам країн-членів і Парламентським Асамблеям ОБСЄ і Ради Європи. Упродовж кількох років (2000-2003) Справа №2090 сім разів ставала предметом обговорення керівних органів МОП. Вперше його було розглянуто Комітетом із свободи об’єднання МОП в 2001 році. В результаті був складений первинний звіт, в якому визнавалася серйозність пред’явлених фактів і який наказував уряду Бєлорусі вжити всіх необхідних заходів до припинення втручання у діяльність профспілок, дотримання права трудящих на об’єднання в профспілки і відновленню прав трудящих, звільнених за свою профспілкову діяльність. Враховуючи той факт, що білоруський уряд не зробив ніяких кроків до виконання рекомендацій МОП, на 89-й Міжнародній конференції праці в 2001 році Комітет із застосування норм виділив Бєлорусь в особливий параграф звіту конференції. Така процедура передбачена у разі систематичних серйозних порушень трудових прав, зокрема, передбачених основоположними трудовими нормами (за матеріалами Інтернет-видання Профспілок Білорусі http://www.praca-by.info/site/index.php3?l=rus&v=page&id=main1)

Нині стало модним лаяти Росію за дрейф до жорсткого авторитаризму. На тлі статистично доведеної відданості росіян принципу “твердої руки” і переконаності в особливій величі своєї нації з’являється чимало публіцистичних спроб присвоїти Росії довічне тавро демократичної неспроможності. Даремно. Адже саме з Москви починався правозахисний у 80-х. Згадаймо, з яким захватом спостерігав світ за першими відкритими дискусіями у Палаці з’їздів, як жадібно поглинали московські телепередачі й газети, майже фізично відчуваючи подих довгоочікуваної свободи. Кілька років поспіль Росія служила орієнтиром невпевненим у собі сусідам, попри гарячкові пошуки ними власної ідентичності, і не лише через те що зберігала вплив як найсильніша держава регіону й культурна метрополія. Росія, справді, мов криголам, прокладала шлях демократичного розвитку, ризикуючи і щоразу далі збиваючись на звичні манівці, поки зрештою роль провісника свободи була ганебно втрачена в кривавих чеченських війнах. Будемо переслідувати терористів скрізь. В аеропорту – в аеропорту. Виходить, ви мене вибачите, у туалеті піймаємо – і у вбиральні їх замочимо, зрештою! Володимир Путин на зустрічі з журналістами в Астані (Казахстан) 24.09.1999.

У глобальному рейтингу за 2006 рік відома організація “Фрідом Хауз” визначає цю країну як найтривожніший приклад втрати демократії. За семибальною шкалою (з максимальним балом “1”) Росія мала свою найвищу оцінку ще в 1991 році, коли вийшла на почесне місце в категорії “частково вільних країн” – по три бали за політичні права і громадянські свободи. Та вже наступного року оцінка знизилася, і в кінці президентства Бориса Єльцина становила відповідно 4 і 5 балів. Надалі поле демократії тільки скорочувалось. У 2004 році, коли впливові опозиційні партії були знищені і рейтинг у 61

галузі політичних прав упав до шести, Росія перейшла з категорії “частково вільних” у категорію “невільних” країн. “Фрідом Хауз” із тривогою констатує, що нині ця тенденція розвивається ще швидшими темпами. Freedom House (Фри Дом) оцінює рівень політичної свободи всесвітніх націй у масштабі від 1 до 7, з них 1 – найвільніше. Наприклад, згідно огляду 2006 р., країни подібно до Сполучених Штатів та Італії номіновані 1, тоді як Сінгапур номінований 4.5, Китай і Саудівська Аравія 6.5, і Північна Корея 7. Крім того, Інститут Фрейзера в Канаді оцінює економічну свободу націй, беручи до уваги податки, регулювання, торгові бар’єри тощо.

Діаграма показує економічне зростання двох різних типів країн. Перший тип охоплює нації, які є як з політичної точки зору, так і економічної – вільні; другий, ті, які пригнічені з політичної точки зору (мають високі номери на масштабі Дому Свободи), але економічно вільні. Обмеження урядом Володимира Путіна свободи слова, зборів, об’єднань, вільних і чесних виборів, організація кампаній цькування неурядових організацій призвели до витіснення незалежних інститутів і активістів на узбіччя суспільства. Урядовий контроль над ними дедалі посилюється. На засоби масової інформації накладають обмеження, чинять тиск на журналістів. Вони працюють в атмосфері страху: якщо за весь час правління Єльцина проти журналістів порушили лише кілька судових справ, то тепер щороку – близько 50. Натомість із 13 справ щодо вбивства журналістів, учинених з 2000 року, лише три доведено до суду (серед убитих явно на замовлення такі журналісти, як Пол Хлєбніков, Анна Політковська. Кілька загинули через отруєння й інші “невідомі причини”, як-от Юрій Щекочихін). На думку виконавчого директора міжнародного Комітету захисту журналістів Джоеля Саймона, Росія – одне з найсмертоносніших для журналістів місць планети: гірше – тільки Ірак і Алжир. З іншого боку, російський уряд уже контролює телебачення і майже всі радіостанції, а друковані ЗМІ одне за одним скуповують комерційні кола, пов’язані з Кремлем. 62

Анна Політковська Журналіст, оглядач “Нової газети”. Здобула популярність як автор гострих матеріалів про Чечню і Північний Кавказ. Лауреат цілого ряду премій, зокрема “Золоте перо Росії”, премії Спілки журналістів РФ “Добрий вчинок – добре серце”, премії ОБСЄ за освітлення ситуації в Чечні і премії Спілки журналістів за матеріали по боротьбі з корупцією. Убита 7 жовтня 2006 року. Ганна Степанівна Політковська народилася в 1958 році в Нью-Йорку в сім’ї радянських дипломатів українського походження (її дівоче прізвище Мазепа). За даними інших ЗМІ, Політковська народилася в Чернігівській області [15]). У 1980 році закінчила факультет журналістики МІЛІГРАМУ імені Ломоносова . У 1982 році Політковська прийшла в редакцію газети “Звістки” . Згодом працювала в газеті “Повітряний транспорт”, в Творчому об’єднанні “ЭСКАРТ”, видавництві “Паритет”, була оглядачем газети “Мегаполіс-Експрес”. У 1994-1999 роках Політковська була редактором відділу надзвичайних подій, заступником головного редактора тижневика “Загальна газета”. У червні 1999 року Політковська стала оглядачем “Нової газети” . Починаючи з липня 1999 року Політковська неодноразово виїжджала в зони бойових дій і табору біженців в Дагестані, а потім в Інгушетії і Чечні . У грудні 1999 року Політковська організувала вивіз з-під бомбардувань 89 жителів грозненського будинку пристарілих (згодом вона займалася їх розселенням на території Росії). Проте влітку 2000 роки 22 людини з числа колишніх мешканців будинку були повернені в Грозний в пропагандистських цілях, “щоб продемонструвати всьому світу, що життя в Грозному налагоджується”. Люди опинилися без води, ліків, їжі і одягу. У серпні 2000 року за ініціативою Політковської “Нова газета” провела добродійну акцію “Грозний. Будинок пристарілих”, в результаті якої було зібрано 3 тонни вантажу і 120 тисяч рублів (журналістка сама супроводжувала гуманітарний вантаж до місця призначення) . У 2000 році Політковська за серію матеріалів про Чечню одержала премію “Золоте перо Росії”, а також диплом “Золотий гонг – 2000”. Політковськая також була лауреатом премії Спілки журналістів РФ “Добрий вчинок – добре серце” і премії Спілки журналістів за матеріали, спрямовані на боротьбу з корупцією . У вересні 2001 року в “Новій газеті” була опублікована стаття Політковської “Люди зникаючі” про долю чеченця Зелімхана Мурдалова, арештованого в Чечні Ханти-мансийським ОМОНом на початку 2001 року, а потім безслідно зниклого. Ряд ЗМІ указував, що після публікації журналістка кілька разів по електронній пошті одержувала листи з погрозами від якогось “кадета”. “Кадетом” називали співробітника Ханти-мансийського ОМОНа Сергія Лапіна, що безпосередньо проводив затримання Мурдалова. Публікація Політковської послужила підставою для пред’явлення Лапіну звинувачень по статті “спричинення тяжких тілесних ушкоджень, перевищення посадових повноважень і фальсифікація”. Проте пізніше вони були зняті . У жовтні 2002 року, після захоплення заручників в Москві, в Театральному центрі на Дубровці, Політковська була включена терористами в список тих, з ким вони могли б вести переговори. 25 жовтня вона прибула в оперативний штаб по звільненню заручників і спілкувалася з терористами по телефону, пізніше разом з лікарем Леонідом Рошалем зайшла в театральний центр, де терористи утримували заручників .

63

У лютому 2003 року Політковська одержала премію ОБСЄ за освітлення ситуації в Чечні [9]. У 2004 році Політковська в своїй статті, опублікованій в британській газеті “The Guardian”, стверджувала, що під час бесланськіх подій її намагалися отруїти (журналістка вилетіла з Москви до Ростова, проте до Північної Осетії не доїхала – з борту літака Політковська в несвідомому стані була госпіталізована в Ростовську обласну лікарню) . Політковська активно займалася правозахисною діяльністю: допомагала в суді матерям загиблих солдатів, проводила розслідування про корупцію в Міністерстві оборони і рядах командування Об’єднаного угрупування федеральних військ в Чечні. Остання публікація Політковської в “Новій газеті” – “Каральна змова” – була присвячена чеченським загонам, що воюють на стороні федеральних сил. 8 жовтня в “Новій газеті” повинен був вийти її матеріал про тортури в Чечні. Головний редактор газети Дмитро Муратов повідомив “Відлунню Москви”, що в цій статті повинно було йтися про причетність прем’єра Чечні Рамзана Кадирова до викрадань людей в республіці . 7 жовтня 2006 року в під’їзді свого будинку на Лісовій вулиці (поряд з Білоруським вокзалом) Політковська була убита. На тілі убитої були виявлені вогнепальні поранення, поряд був знайдений кинутий пістолет Макарова і 4 гільзи. За даними інших ЗМІ, вбивця використовував пістолет “Іж” з глушником – саме ця зброя із спиляним серійним номером вбивця кинув поряд із тілом жертви. Одну з перших версій вбивства Політковської слідство назвало її професійну діяльність. За фактом загибелі журналістки була порушена кримінальна справа по статті 105-й, частина друга УК РФ (“Вбивство особи або його близьких у зв’язку із здійсненням даною особою службової діяльності або виконання громадського обов’язку”). У ЗМІ висувалися кілька можливих причин вбивства журналістки . У пресі згадувався так званий “чеченський слід” (висловлювалися припущення, що вбивство Політковської могло бути спробою захистити від звинувачень або, навпаки, скомпрометувати керівництво Чеченської Республіки, зокрема, чеченського прем’єра Кадирова. Загибель журналістки, на думку інших, могла здаватися вигідною прихильникам переобрання президента Володимира Путіна на третій термін (наслідком зіпсованого міжнародного іміджу президента може стати світова ізоляція Москви, що дозволить оточенню Путіна змусити його залишитися на своєму посту), або, навпаки, може бути на руку опозиціонерам, охочим поставити під удар політику Кремля і підштовхнути росіян до широких акцій протесту. Нарешті, затверджувалося, що вбивство Політковської може бути чиєюсь персональною помстою за викривальні публікації журналістки. 8 жовтня 2006 року акціонери “Нової газети” призначили премію в 25 мільйонів рублів за інформацію, яка могла б привести до встановлення замовників, організаторів і виконавців вбивства Політковської. Політковська – автор декількох документальних книг про ситуацію в Чечні (“Подорож в пекло. Чеченський щоденник”, “Моя війна. Чеченський щоденник окопного генерала”, “Друга чеченська”, “Чечня: ганьба Росії”, “Путінськая Росія”, “Росія без Путіна”). Багато з книг Політковськой був перекладено іноземною мовою і видано за кордоном. Політковськая фігурувала в списку “ворогів російського народу і російської державності”, про існування якого в березні 2006 року заявив депутат від ЛДПР Микола Курьянович.

64

У президентських виборах 2004 року домінування держави над засобами масової інформації проявилося повною мірою, дебати кандидатів взагалі не проводили; слухняна Дума ухвалює закони й поправки до Конституції, що крок за кроком зводять нанівець виборче право, віддаючи, наприклад, президенту право призначати губернаторів; лідери ділових кіл, пам’ятаючи про розправу над мільярдером Ходорковським, уже не намагаються надавати підтримку суперникам путінської партії “Єдина Росія”. Бізнесменів залякують або переслідують судами. Відкриті протести трапляються нечасто. Придушенням демонстрації в Нижньому Новгороді режим ще раз дав зрозуміти, що реакція буде швидкою і безжальною. Контроль Кремля має всеосяжний характер: жодному сектору суспільства не вдається його уникнути. Але разом з тим державу поглинає тотальна корупція. Загальна сума хабарів дорівнює річному доходу країни. Підприємства нерідко резервують на хабарі до 10% своїх прибутків. Платити потрібно скрізь – щоб влаштувати дитину в школу, скласти іспит на права водія, отримати медичну допомогу. Але корупція не обмежується хабарництвом і проникає всюди, навіть у сферу міжнародних стосунків. Директор відділення міжнародної організації “Transparency International” з питань Європи та Центральної Азії Міклош Маршалл наголошує: “На мою думку, Росія – це сумний досвід того, що централізація влади не допоможе у боротьбі з корупцією... Очевидно, що в Росії цього не сталося. Там корупція зараз навіть більша, ніж була 5 років тому”. Тим часом влада зосереджується в руках невеликої групи осіб, дедалі більше нагадуючи диктатуру. Держави з найгіршим станом демократії – Бірма, Куба, Північна Корея, Туркменістан і Узбекистан – у рейтингу 2006 року мають по сім балів. Росія за рівнем політичних прав отримала 6, потрапивши на одну дошку з Китаєм, Саудівською Аравією, Сирією і Білоруссю. Аналітики “Фрідом Хауз” схильні вважати, що утиски прав і свобод росіян відбуваються в результаті продуманого довготермінового проекту. До чергових президентських виборів режим уже готовий – організаційна база можливої “кольорової революції” майже знищена. Наступ на демократію триває, але епоха Путіна добігає кінця. Чи зміниться щось із обранням нового президента, чи путінський проект продовжуватиме і його наступник? Питання залишається відкритим. Згідно з критерієм консолідації демократії “двома змінами влади” попереду всього пострадянського ешелону прямує Молдова. Дві й навіть три зміни відбулися відносно демократично, а повернення комуністів на чолі з президентом Володимиром Вороніним виявилося зовсім не страшним і, судячи з усього, закінчиться без тоталітарних ексцесів. Дещо псує картину зміна правил гри, завдяки якій Воронін прийшов до влади – впровадження виборів президента парламентом. Але справжня проблема лежить у іншій площині. Це Придністров’я. У громадянському конфлікті, що спалахнув 1992 року, загинуло близько тисячі людей. Ще 4500 було поранено. Війна фактично відокремила від країни промислово розвинуте лівобережжя Дністра з переважно російськомовним населенням, схильним до ностальгії за “великим Радянським Союзом”. Заморожені конфлікти є основною причиною відставання в демократичному розвитку цілої низки країн СНД. Протистояння центральної влади Молдови з придністровським кланом Ігоря Смирнова підсилює в країні корупцію і служить виправ65

данням для обмеження політичних свобод громадян і свободи преси. Залишається “підвішеним” і питання територіальної цілісності держави. На придністровському референдумі 2006 року про статус регіону, в питаннях якого незалежність дивним чином ототожнювалася з приєднанням до Російської Федерації, за таке приєднання висловилися 97,2% виборців, які проголосували. За будь-яких поправок на фальсифікації результат, безперечно, свідчить про волю більшості мешканців самопроголошеної республіки. По обидва береги Дністра виросло покоління, яке вже не пам’ятає часів єдиної республіки, а виразники його інтересів у політичному керівництві не розуміють, для чого взагалі треба об’єднуватися й ділитися своєю владою з “ворогами”. Зате всі добре розуміють переваги життя в Євросоюзі. І звісно, гріх не скористатись можливістю стати громадянином держави – повноправного члена Євросоюзу Румунії, яка дозволяє це практично всім етнічним молдаванам. При населенні Молдови в 3,6 млн. кількість таких, що одержали румунські паспорти, сягає майже двох мільйонів. Лавиноподібна втеча працездатного молдавського населення змушує серйозно ставитись до розмов про можливість об’єднання з Румунією. Принаймні на виборах 2009 року “румунський” фактор буде не менш важливим ніж “придністровський”. Можливо, цим пояснюються і панічні спроби Вороніна знайти спільну мову з російським президентом – за влучним висловом інформагенції “Реґнум”, “віддатися Росії, але лишитися при владі”. Бідна економіка, що тримається на грошових переказах ґастарбайтерів та іноземних кредитах, географічне розташування і необхідність балансувати “між Сходом і Заходом” змушують дотримуватися основних демократичних норм усі уряди Молдови, включно з комуністичним. Зараз у країні зареєстровано приблизно 3 тисячі неурядових організацій, більшість яких розташовані в столиці, причому активними є менше 30%. Ставлення до них можна визначити як “байдуже”. Процес реєстрації нескладний. Найбільша проблема – фінансування, а також податки та митні збори, які застосовуються повною мірою. Лише десята частина організацій існують довше ніж півроку. Вітчизняне донорство дуже слабке, тож для того, щоб вижити, вони змушені розробляти програми, що задовольняють насамперед інтереси іноземних донорів. Це гальмує розвиток власних структур, навичок і цінностей. “Імпортне” спонсорство характерне для всіх пострадянських країн – новоспечена буржуазія, вже навіть орудуючи мільйонами, не позбулася напівкримінального світогляду й не надто переймається суспільним благом. Але за всіх вад молдовська демократія все ж має відносно пристойний вигляд, чого не можна сказати про країни “Центральноазійського радянського заповідника”. На перший погляд, деспотично-клановий характер влади, поєднаний з демократичною риторикою, однаково притаманний усім п’яти центрально-азійським державам. Значною мірою так і є – правління вождів комуністичної епохи, намертво закріплене безальтернативними референдумами 90-х років, бездоганно діючий адміністративний ресурс на виборах усіх рівнів, жалюгідне становище опозиції, якщо вона взагалі існує, і жодних сентиментів стосовно прав людини. Ще одна спільна риса – етнічний націо66

налізм на державному рівні, поєднаний з радянського зразка позірним “братерством” і безумовним схилянням перед сильнішими сусідами. Але насправді відмінності є, і вони наростають. Приклад – “тюльпанова революція” в Киргизстані. Парламентські вибори в Киргизії відбулися в два тури 27 лютого і 13 березня. Всього на 75 парламентських місць претендували близько 400 кандидатів. Абсолютна більшість в парламенті, до 90%, одержали проурядові і нейтральні депутати. До парламенту пройшли також дочка і син президента країни Аскара Акаєва. Прихильники претендентів, що програли, більшість з яких – представники опозиції, почали масові акції за відміну підсумків виборів. Киргизька “тюльпановая революція” стартувала на півдні республіки. В неділю в двох ключових містах цього регіону – Оше і Джалал-Абаде – впродовж всього дня йшли “бойові дії” між супротивниками президента і міліцією. 24 березня в Бішкеку багатотисячний натовп прихильників опозиції узяв штурмом будівлю уряду Киргизії. Під час штурму більшість представників влади встигли бігти з Будинку уряду до того, як він перейшов в руки опозиції. Серед таких і Акаєв, що покинув адміністративну будівлю за 2 години до початку захоплення. За деякими відомостями 24 березня глава Киргизії Аскар Акаєв ыз сім’єю і найближчим оточенням вилетів на президентському вертольоті Мі-8 у напрямку кордону з Казахстаном. Того ж дня було вирішено, що виконувати обов’язки президента Киргизії за рішенням Законодавчих зборів республіки буде один з лідерів опозиції Ішенбай Кадирбеков. В результаті останніх подій в Бішкеку по медичну допомогу звернулися 367 чоловік, 173 з них були госпіталізовані. Двое людей загинули – один від ножового, другий – в результаті вогнепального поранення. Російські експерти вважають, що ситуація в Киргизії вже вийшла з-під політичного контролю лідерів так званої “демократичної опозиції”. У Киргизії готували “оранжеву революцію”, але вона не стала оксамитовою, а пройшла з лякаючим азіатським акцентом. Я думаю, в нинішній ситуації опозиційні лідери вже не мають реального впливу”, – затверджує глава Інституту політичних досліджень Сергій Марков. На його думку, ситуація на вулицях Бішкека ніким не контролюється і несе масу погроз не тільки самій країні, але і регіону в цілому. “Вранці лідери опозиції обіцяють, що штурму не буде, але вже через декілька годин ми бачимо штурмуючі натовпи агресивно настроєних людей”, – сказав Марков. За його словами, нинішньою ситуацією в Киргизії можуть скористатися ісламські радикали і наркомафія, зацікавлена в дестабілізації країни. “У країні загроза хаосу і громадянської війни. У силовому шляху розвитку зацікавлена міжнародна наркомафія, що має сильні позиції в регіоні”, – сказав Марков.

67

Чингиз Айтматов, киргизький письменник, посол Киргизії в Брюсселі У Киргизії відбулася справжня революція. Ці події зріли давно. Керівництво країни не забезпечило необхідних змін, подолання бідності, боротьби з корупцією. Зараз народу Киргизії треба зібратися з духом і почати новий етап своєї історії. Що була опозиція повинна довести людям, що поведе країну до кращого, а не обмежиться розбираннями і боротьбою за владу.

Її схожість із грузинською трояндовою та українською помаранчевою виявилася досить поверховою. Лідер південного клану Курманбек Бакієв, якого вуличні протести 2005 року піднесли на вершину влади, недалеко відійшов від методів поваленого президента Аскара Акаєва, представника півночі країни. Уряд Бакієва не виконав своїх обіцянок ні в становленні вільної преси, ні в боротьбі з тотальною корупцією, ні у сфері перерозподілу владних повноважень. Популярний у народі колишній акаєвський політв’язень і зовсім ненадовго бакієвський прем’єр-міністр Фелікс Кулов, який представляє північний клан, сьогодні знов опинився в опозиції. Центральна влада Киргизстану завжди була порівняно слабкою, але після втечі Акаєва у столичному Бішкеку запанували повний хаос і мародерство. Подальші події ще довго нагадували мафіозну сутичку. Протягом року було вбито трьох депутатів парламенту і низку відомих бізнесменів, багатьох із яких підозрювали у зв’язках зі злочинним світом. Майже безперервні вуличні акції, тепер уже проти Бакієва, добре сплановані й профінансовані, перетворилися на спосіб заробітку для їхніх учасників. Роза Отунбаєва: Я тільки що була в Україні на виборах, і порівняння дає більше глибини і розуміння речей. Вибори в Україні показали нам перспективу – куди можна і потрібно рухатися. Ми за цей рік, мабуть, відчули розвиток демократичних початків в республіці. Більше свободи в пресі, на телебаченні. Ми повністю відвоювали свободу ходів і демонстрацій. Краще стало розуміння опозиції серед громадськості, та і влада стала краще розуміти, президент розуміє, що йому не треба створювати навколо себе пустелю, хоча ми бачимо, що він достатньо щільно обліплений старими кадрами. У демократичному розвитку ми рушили, ми ведемо лінію спільно. Влада не хоче відставати від нас і від політичних сил. Достатньо сильно активізувалися політичні партії. Ми стоїмо перед конституційними змінами, але в якій формі і як вони пройдуть, покаже час.

“Голос Америки”: За оцінками західних політологів, Киргизстан за Акаєва був найбільш м’якою деспотією зі всіх п’яти держав Центральної Азії. Чому вибух відбувся саме в Киргизії? Тому що влада не захотіла або не зважилася на криваве придушення типу Андижана? Як ви оцінюєте дії Акаєва під час захоплення Білого дому в Бішкеку?

Роза Отунбаєва: Ми взагалі не хочемо ні з ким порівнюватися в регіоні. Прийшла пора перестати порівнювати нас з нашим оточенням в тій частині, наскільки ми демократичні, і наскільки ми недемократичні. У нас є своя логіка політичного розвитку. Ми хочемо зробити свою країну гідною країною і нам потрібно стільки

68

свободи, скільки наша людина знає її з історії, життя і нинішнього розвитку. Що стосується “м’якого деспотизму”, вибір був продиктований минулому президенту. Він був щасливчик, що йому попався такий народ. У нас народ добродушний, терпимий, добросердий, який був настільки великодушний, коли обирав 15 років тому президента і терпів 4 референдуми, коли перекроювали Конституцію під себе! Цей народ сказав “ні”, коли з ним стали загравати до кінця. (“З інтерв’ю співголови об’єднаного опозиційного руху Киргизстану, колишнього міністра закордонних справ Киргизької республіки, колишнього посла в США і Великобританії радіо “Голос Америки” Рози Отунбаєвої” 03.04.2006)

Кулов намагається позиціонувати себе як друг Росії і навіть закликає до об’єднання з нею в конфедерацію, яке, на його думку, допоможе запобігти розколу країни і оживити хворобливо-застійну економіку. Москва, однак, ставиться до таких пропозицій скептично. Тим часом у країні наростають антиамериканські настрої (США мають на киргизькій території військову базу, яку використовують для операцій в Афганістані). Через запеклі протести уряд відмовився від участі в міжнародній програмі, за якою Всесвітній банк і Міжнародний валютний фонд пропонували знизити заборгованість країни в обмін на зобов’язання провести реформи (зовнішній борг у 2 млрд. доларів – величезна для Киргизстану цифра). Це також відбиває тривожну тенденцію, яка посилюється в азійському світі – сприймати демократичні перетворення як експансію Америки та її західних союзників. Та все ж, з огляду на свободу зборів і свободу слова, що сприймаються вже як належне, та вільну діяльність опозиційних фракцій у парламенті, нинішній Киргизстан – найдемократичніша держава Центральної Азії. Щоправда – і найнестабільніша: протягом року країна отримала три різних конституції, які то відбирали у президента повноваження, то знову повертали. Вимоги конституційних змін, які обмежували б владу президента, відставки Бакаєва і проведення дострокових президентських виборів лунають знову. Боротьба за владу тут відбувається у справді конкурентному середовищі, прозорішому, ніж у сусідніх країнах – от тільки свобода все ще перебуває надто далеко від відповідальності. У Казахстані порядку більше. Але свободи менше. Держава для президента тут є насамперед родинним бізнесом. У дев’яностих роках підприємцям, що вільно чи невільно “перейшли дорогу” комусь із клану президента Нурсултана Назарбаєва, пропонували вибір: або сьогодні виїздиш із країни, або завтра опиняєшся за ґратами. Нині діловий світ добре засвоїв, що дозволено, а що ні. З іншого боку, авторитарне управління полегшило впровадження економічних реформ, завдяки яким країна тепер може похвалитися наявністю середнього класу – аж до його хрестоматійного поділу на підкласи. З точки зору влади, офіційне гасло “Спочатку економіка, а потім політика” себе виправдало. На практиці це означало жорсткі обмеження демократії при певних економічних свободах, щось схоже на “китайський варіант”. “У демократії є чотири вороги: нафта, газ, війна з терором і геополітичні міркування. Казахстану не пощастило – він має всіх чотирьох”, – констатує Євгеній Жовтіс, голова казахської організації “Міжнародне Бюро з прав людини”. Казахстан – загально69

визнаний лідер у регіоні. Через величезні природні багатства і промисловий потенціал країни Захід утримується від висловлення будь-яких рішучих вимог щодо дотримання прав людини. Тим часом “кольорові” революції викликали в країнах Центральної Азії цілу серію упереджувальних ударів по громадянському суспільству. У 2005 році в Казахстані 36 найбільших неурядових організацій практично не мали змоги працювати через те, що були піддані 9-місячній тотальній перевірці всіма можливими органами державного нагляду. Припис прокуратури, згадує Жовтіс, містив фразу про те, що перевірка ведеться на предмет дотримання “всього казахстанського законодавства”. У засобах масової інформації, які практично повністю контролює уряд, безперервно триває кампанія дискредитації “кольорових революцій”. Населення країни вже щиро переконане, що всі ці революції пройшли на американські гроші і всім їм сприяли місцеві “п’яті колони” правозахисних організацій, а в результаті у Киргизії до влади прийшов кримінал, у Грузії стався розвал економіки, а в Україні вже ледь чи не громадянська війна. У Казахстані точиться невпинна і запекла політична боротьба між силами демократії й авторитарною пострадянською верхівкою. Це є основним суспільним конфліктом, і яким би слабким не було громадянське суспільство, воно змушене брати в ньому участь. Поки що радянська система управління країною, недбало прикрита формально-демократичним фасадом, лише зміцнюється. Щоб зберегти за собою керівні повноваження, втрата яких була б убивчою для старіючого диктатора, Назарбаєв обрав український, а точніше, кучмівський, варіант підправляння конституції. Запропоновані зміни до конституції, що фактично перетворюють республіку на парламентсько-президентську, відволікають увагу від головного – поквапного затвердження поправок, що дозволяють Назарбаєву перебувати при владі довічно, не випускаючи віжки з рук скільки завгодно семирічних термінів (хоча наступний президент обиратиметься вже на п’ять років). “Правильне” голосування депутатам не допомогло: нижню палату “для прискорення реформ” було тут же розпущено – на прохання, зрозуміло, самого парламенту – і призначено нові вибори. Ступінь участі опозиції в них невідомий, адже деякі партії роками не можуть добитися офіційної реєстрації. Одна з цілей підвищення статусу парламенту – урізавши повноваження наступника, зменшити вірогідність розправи в разі втрати президентом влади. Друга – догодити Заходу, щоб першими з СНД добитися головування в Організації з безпеки й співробітництва в Європі (ОБСЄ) у 2009-2011 роках. Враховуючи нафтогазо-уранову привабливість країни для США і Євросоюзу, це цілком можливо. Та все ж відносна лібералізація системи, нехай навіть формальна, вселяє надію на можливість принаймні “пост-назарбаєвських” демократичних змін. Туркменістан – єдина пострадянська держава, що має статус нейтральної. 90% її території займає пустеля. Але в її надрах величезна кількість газу й чимало нафти – фактор, що ніколи і ніде демократії не сприяв. Надії на послаблення диктатури після смерті диктатора Сапармурата Ніязова вже теж можна поховати. Зміни, про необхідність яких твердив під час виборчої кампанії Гурбангули Бердимухамедов, колишній міністр охорони здоров’я і права рука покій70

ного “батька всіх туркменів”, звелися до повернення населенню ліквідованих перед тим пенсій і десятирічної шкільної освіти. Щодо обіцяного доступу до Інтернету, то в столиці з’явилося два Інтернет-кафе, де година роботи в мережі коштує 90 тис. манат (4 долари), а вхід до одного з них охороняють солдати. Сайти, зміст яких уряд вважає небажаним – від опозиційних і правозахисних організацій, регіональних азійських ЗМІ тощо – блокуються як і раніше. Усі вітчизняні засоби інформації належать державі. Редакторів призначають згори, зміст ефірних програм і публікацій суворо контролюють. Але створити повну інформаційну ізоляцію уряд неспроможний: будинки в Ашгабаті густо заставлені супутниковими “тарілками”. Комітет захисту журналістів зараховує Туркменістан до десятка країн з найжорстокішою в світі цензурою. З незалежних ЗМІ тільки радіо “Свобода/Вільна Європа” зберегло тут мережу позаштатних кореспондентів. Але вони зазнають утисків, погроз і кримінального переслідування. Минулої осені у в’язниці загинула журналістка Огульсапар Мурадова – за деякими даними, від тортур. Двох її колег закритий суд прирік на багаторічне ув’язнення. Незважаючи на міжнародні заклики, про жодне незалежне розслідування не йдеться. Культ особи Ніязова плавно перетікає в русло Бердимухамедова: з державної присяги й перших сторінок у пресі зникли рядки, де згадувалося ім’я Ніязова, подекуди навіть демонтовано пам’ятники; натомість у кожній газеті читача незмінно зустрічає зображення нового “туркменбаши” – в парі з хвалебним звітом про його чергову поїздку. Усе це можна було передбачити. Адже позачергові президентські вибори пройшли в радянських традиціях: незважаючи на заяви про “відкритість”, жоден закордонний журналіст, який бажав їх висвітлювати, не зміг отримати візи. Неймовірні цифри участі виборців (99 %), з яких майже 90% віддали голоси Бердимухамедову перед п’ятьма іншими кандидатами, також засвідчили, що від стилю Ніязова, попри деяку шліфовку, його вірний послідовник не відступиться – як і обіцяв. Туркменістан можна назвати найбільш консолідованою диктатурою регіону. Але похмуру пальму першості найжорстокішого в Центральній Азії утримує режим Іслама Карімова. Розповідають, що після перших, і поки що останніх, в Узбекистані демократичних виборів 1991 року, коли депутати парламенту звинуватили Карімова в запровадженні диктатури, він заявив: “У нашій республіці може бути або демократія, або порядок”. І хоча формально в Узбекистані три гілки влади, двопалатний парламент тощо, президент є одноосібним і абсолютним правителем: “На Сході владу не ділять”. З перших днів свого керування Карімов планомірно усував кожного, хто міг створити йому хоч якусь опозицію. Робилося це під виглядом боротьби з ісламським фундаменталізмом. Мовляв, якщо при владі не я, то радикальні ісламісти. Відтоді за релігійні переконання було засуджено тисячі людей. Навіть мусульманські обряди обмежувалися встановленими державою рамками. Захід на це ніяк не реагував. Дозвіл на розміщення в Узбекистані американської авіабази змусив навіть США забути про свою всесвітню демократизаційну місію. Однак трагічні події травня 2005 року в Андижані замовчати було неможливо. За офіційними заявами, під час придушення заворушень загинуло 170 людей. За даними правозахисних організацій, справжнє число жертв сягає п’ятисот, а серед убитих багато жінок і дітей. Все почалося з усунення голови місцевої адміністрації і ув’язнення 23 підприємців, 71

популярних в Андижані завдяки їхній філантропічній діяльності. Вони намагалися чинити опір непомірному здирству нового голови, що належав до іншого клану. Друзі і родичі підприємців захопили будинок обласної адміністрації і в’язницю, звільнивши близько 4000 в’язнів. На мітингу, вимагаючи соціальних і економічних реформ та відставки керівництва країни, нападників підтримало населення, доведене до краю відвертою посадовою злочинністю і зажерливістю чиновників. Урядові війська оточили площу з мітингувальниками і без попередження відкрили вогонь. За участь у “антиурядовому заколоті ісламських екстремістів” було негайно ув’язнено сотні людей. Тисячі біженців покинули країну. Переслідування учасників тих подій тривають і донині. Євросоюз запровадив проти Узбекистану санкції, а США ініціювали резолюцію ООН, що засуджувала узбецьку владу за масове вбивство громадян. Проти цієї резолюції голосували тільки пострадянські тоталітарні країни: Білорусь, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан, Азербайджан і Росія. У відповідь Карімов ліквідував американську базу і приєднався до проросійських економічного і військового блоків, одразу ж запропонувавши створити міжнародні каральні війська для придушення антиурядових виступів. Інститут Фонду Джорджа Сороса “Відкрите суспільство” узбецька влада закрила ще 2004 року. “Становище з правами людини в країні страхітливе, а щодо застосування тортур ще гірше, ніж у Білорусі”, – заявив Сорос. Країну покинули також IREX, “Фрідом Хауз”, “Eurasia Foundation” та інші міжнародні організації. У сфері праці ситуація не краща. Як і за радянських часів, у період збирання бавовни людей, незалежно від фаху, виганяють на поля. Широко застосовується дитяча праця, а сезонна трудова міграція величезна. Навіть старшокласники нерідко мандрують на заробітки до Казахстану або Росії, будучи фактично безправними і часто-густо зазнаючи жорстокої експлуатації. В такій державі людям жити важко. Час від часу в Узбекистані спалахують стихійні акції протесту, як елемент політичної боротьби выдбуваються терористичні акти. І хоча недавно влада звільнила кількох відомих жінок-правозахисниць (виторгувавши для себе таким чином зняття заборони на в’їзд до Євросоюзу), не слід розцінювати це як початок змін. Тим часом сусідній Таджикистан відзначив 27 червня 2007 року національне свято – День єдності. Десятиліття, що минуло після укладення миру між учасниками жорстокого громадянського конфлікту, є ознакою утвердження таджицької держави. Але всі ці десять років у суспільстві живе страх повторення пережитої катастрофи, і влада зацікавлена, щоб це тривало якнайдовше: люди готові миритися з чим завгодно, “щоб лише не було війни”. Протягом п’ятирічної війни “всіх проти всіх”, головними політичними суперниками в якій виступали ісламська демократична опозиція та світський прокомуністичний уряд, а фактично була війною кланів і кланових союзів, загинуло, за різними даними, 100-150 тисяч осіб, і ще близько 700 тисяч стали біженцями. Прямі матеріальні втрати республіки оцінюються в 7 млрд. доларів. Президент Емамолі Рахмонов (у березні 2007 року змінив прізвище на Рахмон) отримав владу в 1994 році значною мірою завдяки втручанню Москви і Ташкента. За 72

мирною угодою він змушений був погодитись на існування легальної опозиції й навіть обмежену участь її представників у керівництві країною (30% посад), але досить швидко постарався позбавити їх будь-якого впливу. Доступ до державних ресурсів тепер контролюють земляки з “президентського” кулябського клану. Паралельно Рахмон лишається лідером народно-демократичної партії, що успадкувала інфраструктуру КПРС і має абсолютну більшість у нижній палаті парламенту. Не забарилися й звичні для Центральної Азії конституційні зміни, які забезпечили Рахмону ще два семирічних президентських терміни. З кожними виборами опозиційні партії одна за одною опинялися поза парламентом. В останні ж роки, коли реальна загроза нового збройного протистояння зникла, а в масовій свідомості було остаточно закріплено образ президента-миротворця, для владної верхівки, вочевидь, відпала й необхідність хоч якось із опозицією рахуватися. Окрім традиційних для Центральної Азії перешкод при спробах реєстрації опозиційних партій та незалежних теле- і радіоканалів, влада Таджикистану широко практикує й “фірмовий” спосіб нейтралізації опозиційних лідерів – багаторічні ув’язнення за кримінальними звинуваченнями. Так засуджено, зокрема, групу діячів Партії ісламського відродження – єдиної опозиційної сили, яка ще зважується на відкритий опір. Вирок заступникові голови партії Шамсуддіну Шамсуддінову – 16 років позбавлення волі. Перед парламентськими і президентськими виборами 2005-2006 років важких втрат зазнала й незалежна преса: через нібито порушення видавництвом “Джієнхон” податкового законодавства одним махом було закрито сім газет. Боячись переслідувань, жодна інша друкарня не погодилася їх друкувати. Втім, можна стверджувати, що ця “передвиборча підготовка”, як і звичні маніпуляції на виборах, були вже зайвими: в Таджикистані й справді не лишилося нікого, хто міг би конкурувати з Емамолі Рахмоном. Вважається, що інвестиційна політика уряду досить успішна. Але Таджикистан залишається найбіднішою і найкорумпованішою серед країн СНД, яку все частіше порівнюють з Афганістаном за величезні масштаби наркобізнесу. Із приблизно 7 млн. населення 1,5-2 млн. перебувають на роботі за кордоном. За деякими оцінками, заробітки мігрантів удвічі перевищують річний державний бюджет. Ще одне джерело виживання країни і збагачення чиновників – кредити міжнародних організацій “на відновлення економіки”. Перешкоди в роботі неурядових організацій, яких зареєстровано понад 3000, чиняться, як правило, місцевим корумпованим чиновництвом. Уряд до їхньої діяльності ставиться без агресії, хоча й намагається контролювати. Значною мірою це обумовлено небажанням псувати стосунки із Заходом, насамперед США, які надають країні велику допомогу. Активність правозахисних організацій, особливо міжнародних, якоюсь мірою стримує наростаючий авторитаризм. Як і скрізь у Центральній Азії, розвиток, а де-факто – застій демократії в усіх трьох республіках Закавказзя, обтяжених територіальними проблемами, ще зовсім недавно можна було описати однаковими термінами. Однак після вибуху в листопаді 2003 року грузинської “революції троянд” це стало неможливим. 73

Прорив Грузії в демократію дуже швидко приніс перші плоди, хоча до заможного життя народу ще далеко: становлення держави було тяжким з першого дня проголошення незалежності. Грузія наштовхнулася на серйозну обструкцію з боку російського керівництва, яке відмовилось ліквідувати військові бази на грузинській території й донині підтримує сепаратистів Абхазії і Південної Осетії, перешкоджаючи возз’єднанню країни. Територіальні проблеми лишаються головною перешкодою в формуванні повноцінної демократії. Громадянські конфлікти 90-х років, у яких загинуло понад 20 тисяч осіб, фактична втрата великих регіонів, державний переворот і смерть (як багато хто вважає, вбивство) першого президента незалежної Грузії Звіагда Гамсахурдіа мали результатом понад десяток років олігархічного режиму Шеварднадзе, наскрізь ураженого корупцією, млявого й нездатного розв’язати жодної проблеми. Уряд Михаїла Саакашвілі, що прийшов до влади на хвилі революції, став його цілковитою протилежністю. Зміни на краще громадяни відчули одразу ж. Хроніка “революції троянд” 1989 На початку року в Тбілісі оголошено про створення “Народного фронту”. Власті Абхазії і Південної Осетії відповідають створенням “Інтерфронтов”. Абхазький “Інтерфронт” звертається до Москви з проханням про приєднання до Росії. Квітень: мітинги на проспекті Руставелі з вимогою виходу Грузії з СРСР. 9 квітня частини Радянської армії розганяють учасників мітингу із застосуванням саперних лопаток і отруйних речовин. 19 загиблих, сотні поранених і отруєних. У місті оголошено надзвичайний стан. Початок літа відзначений сутичками в Цхинвалі між грузинами і осетинами. Аналогічні сутички в Сухумі закінчуються першими жертвами. 1990 В березні вносяться зміни до Конституції: запроваджуються посада президента і багатопартійна система. З.Гамсахурдія очолює блок “Круглий стіл”. В вересні керівництво Південно-осетинської Автономної Області оголошує про ухвалення статусу автономної республіки. 28 жовтня выдбуваються вибори до Верховної Ради Грузії. Більшість одержує блок Звіада Гамсахурдія. На першій сесії ВС головою вибраний З.Гамсахурдиа. Ухвалити нові герб, прапор і гімн. Затверджений закон “Про оголошення в Республіці Грузія перехідного періоду”. 25 листопада від серцевого нападу в московському аеропорту “Внуково” вмирає Мераб Мамардашвілі, один з найяскравіших грузинських мислителів, який останніми роками піддавався запеклому цькуванню за різке неприйняття націоналістичного курсу Гамсахурдія. У відповідь на незаконні вибори в Південній Осетії (9 грудня) 11 грудня прийнятий закон “Про скасування Південно-осетинської Автономної Області”. У Цхинвалі починаються хвилювання. Оголошено особливе положення.

74

1991 Наростає напруга між З.Гамсахурдія і неформальним озброєним угрупуванням “Мхедріоні” (“Вершники”) під керівництвом Джаби Іоселіані. Гамсахурдія створює національну гвардію під командуванням Тенгиза Китовані. В кінці січня він оголошує про проведення незалежного від Москви політичного курсу. 31 березня в Грузії проводиться референдум. Більшість голосує за “Акт про відновлення державної незалежності Грузії”. У Абхазії створюється єдиний фронт з метою виходу зы складу Грузії. У Південній Осетії продовжуються сутички. У Цхинвалі вводяться частини Радянської армії. 26 травня на президентських виборах з великою перевагою перемагає З.Гамсахурдія. В липні Верховна Рада Абхазької АССР приймає закон про вибори (квотування за національною ознакою; 28 мандатів для абхазів, 26 – для грузинів). У серпні Гамсахурдія оголошує про нейтралітет Грузії по відношенню до подій в Москві (ГКЧП). Командувач Національною гвардією Китовані оголошує про непокору президенту і дислокується в містечку Рконі. У вересні після розгону мітингу Національно-демократичної партії починаються масові виступи проти Гамсахурдія. Влада заарештовує лідерів опозиції. У місті будуються барикади. Напруга день щодня наростає. 22 грудня озброєна опозиція штурмує Будинок уряду. Початок громадянської війни. 1992 2 січня влада утворює Військову раду (Іоселіані, Китовані, Сигуа – колишній прем’єр-міністр в уряді Гамсахурдія) і вводить особливе положення. 6 січня Гамсахурдія втікає з Тбілісі спочатку до Вірменії, потім в Грозний. У самопроголошеній республіці Південна Осетія проводиться референдум з приводу приєднання до Росії. Ардзінба проголошує “Абхазьку республіку”. 7 березня до Грузії прибуває Едуард Шеварднадзе: створення Державної ради. Національна гвардія відбуває до Західної Грузії для придушення озброєного опору прихильників Гамсахурдія. 24 червня після зустрічі Шеварднадзе і Єльцина в Дагомисі з приводу припинення вогню в Цхинвальськом у регіоні і введення спільних миротворчих сил “гаряча” фаза конфлікту закінчена. У зв’язку з пограбуваннями залізничних складів в Абхазії Держрада оголошує про введення особливих заходів для захисту залізниці. Шеварднадзе приїжджає до Західної Грузії і виводить частини “Мхедріоні” і гвардії з Самегрело. 14 серпня для встановлення контролю на залізниці до Абхазії вводяться частини МВС Грузії. Конфронтація посилюється. На допомогу абхазам прибувають озброєні загони з Північного Кавказу і півдня Росії, зокрема загін під командуванням Ш.Басаєва. 3 вересня Шеварднадзе і Ардзінба зустрічаються в Москві за ініціативою Єльцина і домовляються про припинення вогню. Менше, ніж через місяць угода про припинення вогню порушена абхазькою стороною. Падіння Гагри супроводжується масовими жертвами серед мирного населення. Грузини покидають місто. 11 жовтня на парламентських виборах перемагають сили, що підтримують Шеварднадзе.

75

1993 Рік починається з гострої економічної і фінансової кризи. Центробанк Росії зволікає з переказом коштів, що належать Грузії. Всюди шикуються черги за хлібом. Захід шле гуманітарну допомогу. У Самегрело формуються озброєні загони прихильників Гамсахурдія, які не пропускають урядові війська до Абхазії. 15-16 березня після чергового штурму Сухумі Шеварднадзе звинувачує Росію в активному пособництві сепаратистам і кваліфікує конфлікт як російськогрузинський. Разом з рублем вводиться національний купон, який відразу ж стрімко знецінюється. 27 липня в Сочі підписано угоду про припинення вогню в Абхазії. Росія виступає гарантом дотримання умов угоди. Грузинська сторона починає відведення техніки із зони конфлікту. 14 вересня, порушивши сочинську угоду, абхазькі сепаратисти спільно із загонами козаків і Конфедерації народів Кавказу почали штурм Сухумі. 27 вересня після падіння Сухумі десятки тисяч грузинів йдуть з міста через засніжений гірський перевал Сванетії. Сотні загиблих. На допомогу біженцям уряд України посилає вертольоти. В листопаді активізуються прихильники Гамсахурдія, який повернувся до Грузії. Бої з урядовими військами ведуться на підступах до Кутаїсі. У події втручаються російські частини під командуванням адмірала Балтіна. 9 грудня Грузія вступає до СНД. 1994 До економічної і фінансової кризи додається енергетична. МВС Грузії проводить широкомасштабні операції по знешкодженню незаконних озброєних угрупувань і кримінальних елементів. У країні розповсюджується звістка про смерть Гамсахурдія. Пізніше обнародується версія про його самогубство. 17 лютого тіло першого Президента Грузії перевозиться в Грозний. 3 лютого до Грузії з офіційним візитом перебуває Президент РФ Б.Єльцин. Підписаний договір “Про дружбу, добросусідство і співпрацю” між двома країнами (дотепер не ратифікований Росією). 16-20 березня під час візиту Шеварднадзе в США президент Клінтон висловлює згоду на використання миротворчих сил ООН в Абхазії, але без участі американських військових. 15 квітня на саміті глав держав СНД підписаний документ про миротворчу операцію в зоні грузино-абхазського конфлікту. Після малопродуктивних переговорів з В.Ардзінбой за участю П.Грачева Шеварднадзе активізує міжнародні контакти на високому рівні. Тим часом в Цхинвальськом регіоні призначаються вибори, а Верховна Рада Абхазії приймає Конституцію Абхазії. 1995 В січні створюється перша серйозна опозиція Шеварднадзе – “Національновизвольний фронт” під керівництвом Т.Китовані, Т.Сигуа і І.Сургуладзе. 29 серпня, через два місяці після ухвалення нової Конституції і затвердження Конституційного суду, на Шеварднадзе здійснено замах. Згодом в його організації звинувачені Дж.Іоселіані і міністр держбезпеки Ігор Георгадзе; останній втік до Росії.

76

У вересні в країні вводиться національна валюта – скрині. А в листопаді проходять президентські і парламентські вибори, на яких з великою перевагою перемагають Шеварднадзе і пропрезидентська партія Союз громадян Грузії. Поступове ослаблення і роззброєння “Мхедріоні” завершується арештом її лідера Дж.Іоселіані. 1996 Підписаний меморандум між грузинською і осетинською сторонами про забезпечення миру і принципів взаємної довіри. Грузія запрошена на парламентську асамблею Ради Європи в статусі гостя. Підписані угоди про співпрацю з багатьма європейськими структурами. 23 листопада в Абхазії оголошено про вибори до парламенту. Указом Шеварднадзе серед біженців проведений плебісцит із цього приводу. Більшість проголосувала проти проведення виборів в Абхазії до повернення біженців. 1997 В березні на саміті СНД ухвалено рішення про розширення зони безпеки в Абхазії, що, на думку грузинської влади, повинно створити кращі умови для повернення біженців в Гальський район. 14 серпня Є.Прімаков – міністр закордонних справ Росії, прибуває до Тбілісі з лідером абхазьких сепаратистів В.Ардзинбой. Конфліктуючі сторони узяли на себе зобов’язання не застосовувати зброю при рішенні спірних питань. З початком навчального року в Гальському районі Абхазії припиняється викладання грузинської мови в школах. Повним ходом йде незаконна приватизація нерухомості. В жовтні Шеварднадзе оголошує про курс Грузії на вступ до європейських структур. 1998 9 лютого на Шеварднадзе був здійснений другий замах. Слідство звинувачує в ньому Ігоря Георгадзе, що ховається в Росії. В травні загострилася ситуація в Абхазії. Партизани підняли над Галі грузинський прапор. У відповідь сепаратисти провели в Гальському районі каральну операцію, в результаті 40 тисяч чоловік, що стихійно повернулися в рідні місця, знову повернулися до Західної Грузії. Восени Грузію відвідав з офіційним візитом генсек НАТО Хавьер Солану, а в Анкарі була підписана декларація Туреччини, Азербайджану, Грузії, узбекистану, Казахстану і США, згідно якої серед проектів нафтопроводу пріоритетним визнаний проект Баку-Тбіліси-Джейхан. 1999 27 січня Грузія прийнята в Раду Європи. В квітні Е.Шеварднадзе бере участь в урочистостях з нагоди 50-річчя НАТО. У червні-липні в Панкиську ущелину, що межує із Чечнею, починають проникати чеченські біженці, серед яких є озброєні бойовики. Росія звинувачує Грузію в пособництві терористам. 9 серпня російські штурмовики вторгаються в повітряний простір Грузії і скидають бомби на село Земо Омало. В результаті троє поранених. 6 жовтня Грузія прийнята у Всесвітню торгову організацію.

77

На парламентських виборах 31 жовтня перемогу знов бере Союз громадян Грузії. Деякі місцеві і міжнародні організації говорять про фальсифікацію результатів. 20 листопада проходить перше засідання парламенту нового скликання. Спікером вибраний З.Жванія. В грудні російські літаки знов двічі порушили повітряний простір Грузії і скинули бомби на околиці села Шатілі в Хевсуретії. Росія готується до введення візового режиму з Грузією, обумовлюючи особливий режим для Абхазії і Південної Осетії. 2000 9 квітня на президентських виборах знов із солідною перевагою перемагає Е.Шеварднадзе. В серпні чеченський загін під командуванням Гелаєва здійснює рейд з Панкиської ущелини до Абхазії. До здійснення рейду причетні грузинські спецслужби. У листопаді в Грузії розгорається урядова криза, що супроводжується вуличними хвилюваннями. Приводом послужила спроба провести обшук в офісі незалежної телекомпанії “Руставі-2”. Мітинги і демонстрації проти утиску незалежних ЗМІ супроводжуються вимогами відставки силовиків. У відставку подали міністр внутрішніх справ, держбезпеки і генеральний прокурор, а також спікер парламенту З.Жванія, що підтримує вимоги тих, що мітингують. Новим спікером вибрана Ніно Бурджанадзе. 2001 В березні відбувається розкол в правлячому Союзі громадян Грузії. Частина членів виходять з СГГ і утворюють нові політичні організації: “Національний рух” під керівництвом М.Саакашвілі і “Нових демократів” під керівництвом З.Жванії. В червні відбулися військові навчання семи членів і партнерів НАТО в Поті. Російські військові спостерігачі відмовилися бути присутнім на маневрах. грудні ратифікований міжнародний договір про південно-кавказький газопровід, що проходить по території Грузії. 2002 В квітні російські миротворчі війська в Абхазії входять в зону, контрольовану Грузією. В результаті переговорів з Шеварднадзе росіяни залишають зайняті позиції. В червні-липні пройшли військові навчання “Бест еффорт – 2002” і “Этернет – 2002” за участю країн – членів і партнерів НАТО в Грузії. У серпні успішно проводиться антитерористична і антикримінальна операція в Панкиській ущелині. Підозрілі особи або арештовані, або витиснені з ущелини. Там дислокуються частини внутрішніх військ Грузії. У листопаді на виборах в місцеві органи самоврядування більшість голосів одержують “Національний рух” і Лейбористська партія. М.Саакашвілі обирається головою Тбіліської ради. 2003 Друга половина року проходить під знаком передвиборчої кампанії. Сили, що підтримують Шеварднадзе, утворюють блок “Нова Грузія”. Н.Бурджанадзе і З.Жванія утворили блок “Бурджанадзе-демократи”, до якого пізніше приєдналася Партія традиціоналістів. Влада чинить перешкоди “Національному руху” в проведенні передвиборчих заходів, мають місце сутички активістів НД з місцевими властями. Стрімко росте рейтинг М.Саакашвілі.

78

2 листопада відбулися парламентські вибори. За офіційними даними, перемогу з мінімальною перевагою отримав урядовий блок. Саакашвілі, Жванія і Бурджанадзе звинувачують владу у фальсифікації результатів і закликають населення до протесту. С 10 по 22 листопада відбулися масові акції протесту по всій Грузії з вимогою відставки Шеварднадзе. Багатоденний мітинг на проспекті Руставелі. Влада організує контрмітинг перед Будинком уряду. 23 листопада – день “революції троянд”. М.Саакашвілі з групою прихильників вривається в зал засідань парламенту, де Шеварднадзе виголошував промову, що відкриває першу сесію. Шеварднадзе вимушений покинути парламент і повернутися в свою резиденцію, де незабаром оголошує про відставку. Н.Бурджанадзе стає виконуючим обов’язки президента і призначає дострокові президентські вибори. 2004 4 січня Михайло Саакашвілі перемагає на виборах з великою перевагою і стає Президентом Грузії. Хроніку підготував Мамука АРЕШІДЗЕ

Вражаюче зниження рівня корупції, найбільше серед країн з перехідною економікою – одне з досягнень нової влади. Перебудова правоохоронної системи і звільнення близько 13 тисяч здирників-поліцейських продемонстрували серйозність реформаторських намірів уряду. Згодом під звільнення потрапили й більш як 90% професорськовикладацького складу Тбіліського університету. По всій країні скорочуються роздуті штати бюрократії. Різко зменшилася контрабанда та хабарництво на митниці, в податкових службах і судах. Налагоджено збір податків, своєчасну виплату пенсій і зарплат. Паралельно з удосконаленням трудового законодавства уряд намагається оздоровити економіку, заохочуючи підприємництво. Економічне зростання в 2006 році перевищило 9%, наступного року очікується щонайменше 10%. Всесвітній банк назвав Грузію найактивнішою в світі країною-реформатором, і рішучість реформ тільки підсилює міжнародний інтерес та надходження інвестицій у країну. Ще одним блискучим досягненням уряду Саакашвілі стала успішна реінтеграція сепаратистського регіону Аджарії, внаслідок чого було закрито потужний канал контрабанди, а головне, з’явився прецедент розв’язання важких і давніх проблем єдності країни. Усі ці успіхи навряд чи були б можливі без американської підтримки, особливо відчутної в останні роки. Екс-президент Едуард Шеварднадзе також з вдячністю згадує, що, на відміну від Росії, США не тільки підтримали Тбілісі 2,5 млрд. доларів, допомогли створити збройні сили і налагодити охорону кордонів, але й відвантажували щорічно півмільйона тонн зерна, щоб прогодувати людей. Грузинське суспільство все ще поділяється на дуже багатих і дуже бідних. Зрозуміло, що новітній бізнес орієнтується переважно на багатих. Саме їхні інтереси передусім задовольняє будівельний бум, що розгорнувся нині в Тбілісі, в той час як багато громадян не в змозі вносити підвищену плату за свої помешкання в центрі столиці. Реформаторський запал породжує й інші проблеми – зі свободою слова та правами людини. Усе це травмує репутацію нової влади: користуючись карт-бланшем від сус79

пільства, у боротьбі з корупцією вона часом виходить не тільки за межі демократичних принципів, але й законності. Багато хто з діячів неурядових організацій Грузії, яких налічується понад 7000, вважає, що тепер робиться все для того, щоб зменшити їхню роль: мовляв, демократія вже є, значить можна обійтися й без “самодіяльності”. Показово, що ця позиція властива і колишнім громадським активістам, чимало з яких займає тепер урядові кабінети. “Біда нашого громадянського суспільства не в протистоянні різних точок зору, а в надмірній єдності – усі підтримують нову демократичну владу. Немає тої критики, яка б допомагала уряду тверезіше дивитися на речі” – зазначає керівник Кавказького інституту миру, демократії і розвитку Гія Нодія. Нана Какабадзе, лідер організації “Колишні політв’язні за права людини”, зауважує, що серед правозахисників існує своєрідний поділ: є дійсно незалежні НГО, що, як і всюди у світі, створюють керівництву зайві проблеми, а є “підгодовані”, які мало чим відрізняються від урядових структур. Усе це підтверджує тезу, що в період становлення демократія не буває “стовідсотковою”, а проведення реформ нерідко супроводжується відступами від ліберальних канонів. Але у світі вже ніхто не сумнівається, що на демократичний шлях Грузія ступила твердо. Для двох інших країн південного Кавказу – Вірменії й Азербайджану – проблемна територія є спільною. Це – Нагірний Карабах, населений переважно вірменами-християнами. І хоча в 1923 році Сталін приєднав цю область до мусульманського Азербайджану, вона має велике культурне значення для обох народів і релігій. Вірмени не змирилися з цим рішенням, незважаючи на те, що географічно область лежить на азербайджанському боці гірського хребта, що природним чином розділяє дві країни. Історія Карабаху трактувалася з абсолютно протилежних позицій. За часів СРСР загострення стримувалися московською комуністичною диктатурою, що була здатна всіх залякати, але не мала жодного механізму демократичного врегулювання суперечностей. Після Радянського Союзу разом з державними кордонами у суперників з’явилася потужна бойова техніка. Чотирирічна війна забрала життя понад 30 тис. людей. Понад 1,5 мл біженців з обох країн змушені були покинути рідні місця через бойові дії й етнічні чистки. Перемир’я 1994 року, зафіксувавши контроль вірменів майже над усім Карабахом і кількома прилеглими районами, лише заморозило конфлікт. Зусиллями “патріотичної інтелігенції” та офіційної пропаганди багатовікові спільні традиції в культурних, ділових і родинних стосунках вірменів та азербайджанців нині зведено нанівець. Натомість усіма способами підігрівається взаємний антагонізм. Першому президенту Вірменії Левону Тер-Петросяну в 1998 році навіть довелося піти у відставку після того, як він запропонував компроміс на основі міжнародного плану, згідно з яким Нагірний Карабах отримував повну автономію, формально залишаючись у складі Азербайджану. Міжнародне співтовариство не визнає самопроголошеної в 1991 році Нагірно-Карабахської республіки, оскільки де-факто вона є анексованою територією. “Бомбу сповільненої дії” заклав не лише штучний адміністративний поділ, коли імперська влада довільно вводила до складу союзних республік території національних меншин. Зрештою, багатоетнічними є абсолютна більшість цілком благополучних і мирних держав світу. Але в демократичних країнах етнічні суперечності природним 80

чином регулюються громадянським суспільством, до думки якого дослухається уряд. Саме у відсутності громадянського суспільства вбачає головну причину карабаського конфлікту Томас де Ваал, редактор кавказької інформаційної служби лондонського Інституту з висвітлення проблем війни і миру. Тоталітарна система СРСР повністю виключала утворення горизонтальних громадських зв’язків та вільний діалог. І в критичний момент вірмени і азербайджанці цілком логічно проявили вірність своїй нації і батьківщині, як вони це розуміли, а не абстрактним ідеям “братерства народів” і “солідарності робітничого класу”. НГО Вірменії і особливо Азербайджану й сьогодні перебувають у надзвичайно скрутних умовах. Але вони діють: захищають права людини, звільняють заручників і військовополонених, вирішують проблеми біженців і переміщених осіб, шукають шляхи мирного врегулювання. У 90-х роках підозри щодо таких організацій та їхніх донорів пояснювалися не тільки станом війни – пострадянські уряди просто не звикли до незалежних ініціатив. Нині ж найбільшою небезпекою і для неомонархічної азербайджанської диктатури, і для відносно вільного вірменського режиму є привид “кольорової революції”, а самодіяльні організації розцінюються як секретна зброя опозиції. У Вірменії, країні серед гір, що має єдиний зовнішній залізничний вихід на північ до Грузії (з Туреччиною та Азербайджаном сполучення перекрито), цей страх підсилюється ще й залежністю від стосунків з Росією, яка є найбільшим зарубіжним інвестором. Високі темпи економічного зростання (13,4% у 2006 році) значною мірою пояснюються цими стосунками. Парламентські вибори 2007 року ще раз підтвердили проросійську позицію як правлячих, так і опозиційних партій. Порівняно з Росією вірменська політична опозиція почувається вільніше, не боїться репресій і має доступ до преси (хоча телебачення контролює уряд). Але її вплив на державну політику мінімальний. Неурядові організації, як правило, невеликі, і їхня діяльність охоплює небагато населення. Робота ускладнюється вимушеним іноземним донорством (на членські внески існувати неможливо через загальну бідність) і неприхильною громадською думкою, що підтримується провладними ЗМІ. Останнім часом у Вірменії застосовується путінська стратегія начиняння громадянського суспільства масою фінансованих урядом НГО, щодо яких навіть виник особливий термін “грбанаїн” (“кишеньковий”). Але відбувається й інший процес – поступове організаційне оформлення груп самодопомоги біженців, солдатських матерів, родин військовополонених. Заможна вірменська діаспора, особливо з США, підтримує проекти гуманітарної допомоги і економічного розвитку, хоча, як правило, цілком ігнорує програми, спрямовані на досягнення миру через контакти з азербайджанцями. Більшість НГО всередині країни також стоїть на позиції неприйняття, і це відображає панівні настрої в суспільстві. Тільки невелика частина організацій ставить за мету підтримку діалогу, виховання культури миру й прав людини. Тим часом уряд намагається монополізувати мирний процес, обмежуючи безпосередні контакти населення з “ворогами”. На відміну від миротворчих, організації так званих екс-комбатантів суспільство сприймає прихильно, цінуючи їхню опіку над ветеранами, сім’ями поранених і загиблих, участь у військово-патріотичному вихованні молоді. Але влада використовує їх у власних інтересах. 81

Найбільша організація вірменських екс-комбатантів “Єркрапа” (“Захисники країни”), що налічує 10 тисяч членів, була створена в 1993 році за ініціативою міністра оборони Вазгена Саркісяна і має фактично державне забезпечення. Її вплив у країні і зараз дуже сильний, хоча й зменшився після вбивства Саркісяна в 1999 році. Лідером об’єднання є заступник міністра оборони, а “День Єркрапи” вважається національним святом. Після президентських виборів 1996 року, коли обурена опозиція організувала масові протести, озброєні загони “Єркрапа” забезпечували дотримання оголошеного урядом надзвичайного стану, фактично виконуючи функцію залякування. Сьогодні такі заходи вже не застосовують. У рейтингах “індексу державної неспроможності” 2006 року, опублікованих американським журналом “Форін полісі”, за показником дотримання прав особи Вірменія майже не поступається визнаним демократичним лідерам СНД – Україні і Грузії, а за свободою бізнесу і свободою від корупції навіть випереджає їх. На відміну від християнської Вірменії, мусульманський тюркомовний Азербайджан за суспільним устроєм більше скидається на країни Центральної Азії. Міркувати про консолідацію демократії тут просто недоречно. Державний заколот, за допомогою якого на зорі незалежності було реставровано режим колишнього генерала КҐБ і першого секретаря компартії республіки Гейдара Алієва, на довгі десятиліття зупинив демократичний розвиток країни. Незадовго до смерті у 2003 році хворий Алієв шляхом конституційних поправок забезпечив передачу влади своєму синові Ільхаму, створивши прецедент монархічної автократії під демократичною вивіскою. Відтоді рік за роком поле дії влади розширюється, опозиції – звужується. Останнє “розкриття змови” в 2005 році стало приводом для переслідувань опозиції вже новим президентом. Азербайджан – найбільша за площею держава Південного Кавказу. Темпи її економічного зростання одні з найвищих у світі: з пуском нафтопроводу Баку-ТбілісіДжейхан вони в 2006 році сягнули 36,6%. Як і в багатьох інших державах, енергетичне багатство стоїть на перешкоді поступу демократії. Але, на відміну від інших, тут воно майже не впливає на життєвий рівень: річний прибуток на особу за останнє десятиліття був навіть менший від вірменського – приблизно 4200 долари проти 4600. Причина – у надзвичайній корумпованості чиновників, що порядкують державними ресурсами. Відсутність навіть натяку на незалежність судів і парламенту та грандіозне збільшення прибутків від експорту нафти створює для корупції ідеальне середовище. За “індексом прозорості”, що його визначає організація “Транспаренсі Інтернешнл” Азербайджан посідає 130 місце в списку зі 163 країн. Алієв не вважає за потрібне використати економічні можливості держави для вирішення “тимчасових” проблем 600 тисяч біженців з Нагірного Карабаху (відсоток “внутрішньо переміщених осіб” в Азербайджані вищий, ніж будь-де у світі). Логічно, що й міжнародні організації зрештою скорочують свої програми. Підтримуючи напруження серед цих людей, уряд експлуатує “фактор переселенців” у політичній торгівлі навколо Карабаського мирного врегулювання. Після здобуття незалежності азербайджанські збройні сили формувалися повільніше, ніж вірменські. У1992 році, коли відбувалися найзапекліші бої, понад третину азербайджанських військ становили ополченці, переважно з рядів опозиції і поліція 82

особливого призначення. Гейдар Алієв сприймав це як велику проблему і вже наступного року розформував 33 добровольчих батальйони, спровокувавши кризу на фронті. Ситуацією негайно скористалися вірмени, захопивши сім районів навколо Нагірного Карабаху. Це не завадило Алієву ще через рік розпустити бойові загони поліції, заарештувавши понад 700 офіцерів. В період перемир’я держава завжди ставилася до екс-комбатантів, усупереч офіційним гаслам, з підозрою і недовірою. Уряд всіляко перешкоджав виникненню незалежних ветеранських об’єднань, не гребуючи й прямими репресіями. У 2001 році за ґрати було кинуто навіть інвалідів, що голодували, вимагаючи підвищення пенсій. Водночас у суспільстві підтримується “синдром переможеного”, ставлячи, зокрема, в залежність від повернення Нагірного Карабаху і вирішення проблем біженців. Підконтрольні уряду войовничі угруповання, як-от Організація за звільнення Карабаху, видаються за прояв плюралізму, хоча фактично служать інструментом залякування. Насправді плюралізм допускається рівно настільки, щоб мінімально задовольнити ввічливі прохання ОБСЄ та США. У парламенті, скажімо, присутні опозиційні партії, та будь-які їхні спроби виявити активність у демонстраціях чи мітингах нещадно придушуються. Той же принцип застосовується й до неурядових організацій, загальне число яких становить близько 2300. Ця кількість, однак, не створює повноцінного громадянського суспільства. Молодь, яка після “кольорових революцій” активно створює власні об’єднання, влада намагається одразу ж приборкати, не надто переймаючись юридичними підставами чи правдоподібністю. Наприклад, трьох активістів молодіжної організації “Єні фікир” засуджено за “спробу державного перевороту”, який готувався... на відкритому міжнародному семінарі. Діяльність НГО обмежують і безліччю банальніших способів, як-от відмови у реєстрації та оренді приміщення, величезні податки на закордонні гранти тощо. Але найбільшим ворогом правлячої династії стала незалежна преса. Упоратися з газетами Ільхаму Алієву виявилось важче, ніж із телебаченням, яке давно і міцно перебуває у обіймах влади, включно з так званим “громадським”, відкритим на вимогу Ради Європи напередодні останніх виборів. Потоки судових процесів “на захист чиновної честі й гідності” – це, можливо, ще й не найгірше. Журналістів серед білого дня калічать, викрадають, а то й просто вбивають, як-от редактора тижневика “Монітор” Ельмара Гусейнова. Винуватці, зрозуміло, майже завжди лишаються безкарними. В ув’язненні за свою професійну діяльність сьогодні перебувають сім журналістів, і десятки звинувачено за кримінальними статтями. Це більше, ніж у будь-якій іншій з 56 країн-учасниць ОБСЄ. За даними Human Rights Watch www.hrw.org, жорстокі побої і тортури, особливо під час попереднього слідства, мають у країні масовий характер. Тільки в 2006 році 13 людей загинуло від катувань. Але в той час як французька організація “Репортери без кордонів” заносить Ільхама Алієва у список найбільших ворогів преси, французький президент Жак Ширак нагороджує його орденом Почесного легіону. Азербайджан є чи не найвиразнішим прикладом подвійних стандартів західної політики на теренах СНД. Про це говорить і директор Інституту миру та демократії Лейла Юнусова: “Після договорів про нафту НГО не отримують декларованої допомоги. 83

Розгін демонстрації з купою поранених у 2005 році Європа “не помітила”. Нам тепер кажуть відверто: підтримки демократичним силам не буде, бо потрібна нафта і стабільність”. На порушення прав людини в Азербайджані США і європейські структури реагують лише млявою риторикою, водночас розвиваючи економічні і військові стосунки, тобто фактично зміцнюючи диктатуру. Напевно, жодна з розглянутих нами країн СНД не можне похвалитися повною відповідністю критеріям Гантінґтона щодо консолідації демократії, а тим більше впевненим поступом у цьому напрямку. Україна, Грузія, Молдова демонструють швидше наміри. І навпаки, в Росії, Азербайджані посилюються протилежні тенденції. Разом з “консолідованими диктатурами” Білорусі і Центральної Азії вони утворюють більшість країн, де нехтування правами людини й громадянина є звичною справою, і це не заважає владі користуватися демократичним лексиконом. Вони ратифікували всі можливі угоди з прав людини, мають здебільшого цілком пристойні конституції й закони, які, однак, порушують абсолютно довільно і безкарно: право, на яке можна спиратись, просто перестає існувати. Вони мають широкий арсенал випробуваних засобів переслідування і блокування діяльності неурядових організацій, у тому числі й такі суто “СНДівські”, як використання сепаратизму та внутрішніх конфліктів. Вони обмінюються досвідом і утворюють спільні військові структури для придушення “кольорових революцій”. Усе це відображає небезпечну девальвацію демократичних цінностей. Міжнародне співтовариство не має жодних механізмів проти порушників конвенцій, до того ж, ООН, ОБСЄ, Євросоюз і США намагаються балансувати між захистом прав людини і потребою в нафті й газі. Природно, що наростає загальне розчарування в ідеалах західної демократії, і це, мабуть, найбільша небезпека на шляху демократичного розвитку пострадянських країн.

Розділ VІІ. Українська недодемократія Серед країн СНД Україна – виняток. Можна сказати, що на захід від України всі демократичніші, на схід – авторитарніші. Тут маємо фактично повну свободу слова, мітингів, асоціацій. На тутешніх телеекранах представників опозиції бачимо чи не частіше ніж головних державних осіб, а неурядові організації не зазнають жодних системних утисків чи переслідувань. За рівнем громадянських свобод Україна випереджає Грузію, де революційні реформи провадяться рішуче і послідовно. Крім того, “друзям по СНД, “проблемам яких значною мірою присвячується п’ята асамблея Всесвітнього руху”, дістатися в Україну значно простіше, ніж до будь-якої з держав “далекого зарубіжжя”. Зрештою, як згадує екс-президент Леонід Кравчук, 1991 року в Біловезькій Пущі саме українська сторона поставила вирішальну крапку в питанні подальшого животіння СРСР. Світовий бомонд, однак, сприймати Україну серйозніше почав тільки в наступному тисячолітті. Пізньої осені 2004 року Захід зрозумів нарешті, що Україна й українці – це-таки щось інакше, ніж безплатний додаток до Росії. 84

Більшість грандіозних можливостей, здобутих Помаранчевою революцією, було бездарно втрачено. Головним чином – через боязкі й суперечливі дії номінального революційного лідера, посадженого народом у президентське крісло. Тим не менше українські події стали причиною панічного страху серед урядів СНД, переважно керованих вождями радянського розливу. “Кольорові” революції – сербська, грузинська, і яскрава, мирна, одухотворена українська – уже самим своїм історичним фактом стали загрозою посткомуністичному авторитаризму. Вони легко виводили з ладу дорогі, регулярно змащувані, зріднені з електоратом механізми фальсифікації виборів, руйнували вивірені схеми державного грабунку і утримання громадян у покорі. Вони, революції, вочевидь були “заразними”. Після Майдану та його неохайного киргизького рімейку це стало очевидним. І правителі вжили відповідних заходів. Помаранчева революція стала приводом для потужних упереджувальних ударів по громадянських суспільствах багатьох країн, насамперед Азербайджану, Білорусі, Казахстану, Росії й Узбекистану. Нові законодавчі й відомчі обмеження та заборони, тотальний “чорний піар”, безліч провокацій і прямих репресій проти неурядових організацій, опозиційних партій і незалежної журналістики зробили свою справу. Наступ демократії в СНД перетворився у відступ, а її український плацдарм нині змушений тримати оборону. “Надзвичайний успіх Помаранчевої революції спричинив появу законів, спрямованих проти неурядових організацій і в Єгипті, і в Зімбабве, і у Венесуелі”, констатує Надя Дюк, директор європейських та євразійських програм Національного фонду демократії (США). Українську демократію й зараз, після чотирьох президентських і чотирьох парламентських виборів, важко назвати консолідованою. Для цього демократи, згідно з теорією “двох змін влади” Гантінґтона, мають після правління побувати в опозиції і знову повернутись. Але їм, власне, так і не довелося побувати при владі. Правила політичних ігор не лише змінюються в Україні майже щотижня. Вони й існують лише про людське око: гравці взагалі перестали зважати на будь-які норми й поводяться дедалі цинічніше. Корупція лишається на “кучмівському” рівні, судова влада включно з Конституційним судом остаточно втратила повагу людей. А вільні мас-медіа нездатні вплинути на ситуацію і лише зміцнюють вороже ще з радянських часів ставлення народу до держави в будь-чиєму виконанні. Упередженість людей небезпідставна. За словами наукового керівника Фонду “Демократичні ініціативи” Ірини Бекешкіної, 84% опитаних вважають, що ті, хто має владу і гроші, “рівніші” перед законом від решти громадян. Правляча верхівка сприймає демократію лише як відносно мирний спосіб збагачення, а для неурядових організацій держава взагалі не знаходить ролі. Ставлення до них приблизно таке ж, як і до преси: можете собі писати-балакати, що хочете, “нам своє робить” – перебрати владу і переділити власність. Держава і політична система існують ніби за муром, за який неможливо догукатися ні громадянам, ні пресі. Через брак жорсткого механізму зворотного реагування громадянське суспільство не виконує своєї головної місії – добиватися врахування державою інтересів організованих соціальних груп і об’єднань. Підвалини демократичних принципів формувалися в Україні ще за часів Київської Русі. Тоді, в ХІ-ХІІ ст., ознаки демократичних принципів були зафіксовані кодексом Ярослава Мудрого “Руська правда”. Розпад Русі на століття припинив розвиток цих засад.

85

Попри безперервні війни і переділи земель між чужими імперіями, в Україні, за словами публіциста Ірини Кириченко, всі адміністративні посади – від старости села і писаря до козацького старшини і гетьмана – були виборними. Та цьому народу, за всієї його демократичної ментальності й любові до свободи, завжди не вистачало двох речей: національної гордості і агресивного імперського начала, що його надміру мали найближчі сусіди – Польща, Туреччина і Московія. Гетьман Хмельницький, ущент розбивши шляхту в 1848 році, замість продовження експансії і проголошення власної державності кілька місяців чекав на кордоні, доки поляки оберуть короля, для продовження війни. Думка про незалежну державу як знаряддя захисту української свободи почала з’являтися в середовищі козацтва лише після нищівної поразки гетьмана Івана Мазепи 1709 р. Незважаючи на трьохсотлітній тиск і нищення на сході країни української мови, культури й демократичних традицій, остаточно знищити їх вдалося лише комуністичній владі. “Сатанинська селекція” ХХ століття була суто фізичною – масове убивство українців голодомором, репресіями і заселення країни 8,5 млн. російського пролетаріату. Ідея української демократичної держави вижила на західних теренах, поділених між Польщею, Угорщиною і Чехословаччиною. Пакт Молотова-Ріббентропа возз’єднав більшість цих земель із підрадянською Україною, розкривши їх перед усіма реаліями комуністичної влади. Стихійний опір більшовикам набрав під час Другої світової війни організованих форм. Українська Повстанська Армія билася за незалежну державу проти обох загарбників – німецького Вермахту і російської Червоної армії. Очевидна безнадійність протистояння найпотужнішим у світі диктатурам не зупинила боротьби, що тривала на українському Заході ще 15 років по закінченні війни. Зусиллями радянської пропаганди боротьба за незалежність країни була представлена як братовбивча війна, тому викликала рефлекторну ненависть з боку більшості населення Сходу. Національна єдність та національне самоствердження залишається рушієм різних суспільних процесів в Україні (вище йшлося про засади діяльності української Гельсінської групи). Відтак гаслом Майдану стала ідея – “Схід і Захід разом”. Однак ситуація в Україні 2006-2007 рр. вказує на те, що нині ця ідея не реалізована. Конфлікт, закладений 1654 року Переяславською угодою Хмельницького з Московським царством, жевріє в Україні, і загострюється у політичних кризах. Часом на перший план виходить мовний аспект. “Конфлікт Сходу і Заходу” відбиває також ідеологічну орієнтацію – одних на Європу, демократію і незалежну національну державу, інших – на Росію і авторитарне радянське минуле, коли “не було націоналістів, а був порядок і дешева ковбаса”. Нинішнє суперництво “помаранчевих” і “біло-блакитних” є по суті одним із проявів цього перманентного конфлікту. У такій ситуації “багатовекторність” лишається чи не єдиним вибором будь-якого керівника держави, до якої б політичної сили, він не належав. Проголошення однозначно рішучого курсу в умовах виснажливої міжусобиці, як це зробив президент Ющенко, неминуче пов’язане з примусом, посиленням авторитарності й загостренням конфлікту “Схід-Захід”. Єдина ситуація, коли опоненти легко приймають нові орієнтири – це переможна революція, з вибором лідерів якої суспільство майже завжди погоджується. Як, наприклад, у країнах Балтії, де рішучий крок було зроблено 1990 року, хоча тоді “п’ята колона” була там надзвичайно потужною. Україна теж мала таку можливість – останній прем’єр комуністичної епохи Віталій Масол вже був готовий віддати лідерові опозиції В’ячеславу Чорноволу ключі від власного кабінету, але 86

той далі розмов не пішов. Зворушливу єдність виявили депутати під час голосування за прем’єрство лідера Майдану Юлії Тимошенко! В обох революційних ситуаціях – 1990 і 2005 років – шанси на рішучий поворот до повноцінного демократичного розвитку були втрачені. Вкотре однією з причин став притаманний нації романтизм. “Не спіши поперед батька в пекло”, – радить українське народне прислів’я. Але українці не втомлюються повторювати власні помилки. У 1917 році, у час розпаду Російської імперії, мрійливі київські соціалісти проголосили мир, знехтувавши державною незалежністю, і розпустили патріотичні полки, на довгі 70 літ віддавши народ на поталу кривавим більшовицьким диктаторам. “Хлопці, підемо, боротися будемо...” Все почалося у 1988-му. На той час СССР вже тріщав по швах. Спроби народів вирватися на волю криваво придушувалися за допомогою армії, з якої більшість із нас саме повернулися. Тому нашим природним ворогом стали “чорні полковники” з військових кафедр університетів та інститутів. Ці пихаті кабінетні вояки звикли керувати студентами, послуговуючись страхом. Але чим вони могли налякати вчорашніх “дембелів” після двох років за колючим дротом віддалених гарнізонів, а то й у “гарячих точках”? Групи “за реформування” (а фактично – за ліквідацію) військових кафедр масово з’являлися у вузах Західної України та Києва, де теж вчилося чимало “західняків”. (Справедливості заради слід зазначити, що кияни серед борців з “воєнкою” теж були, але більшість із них вирішували свої проблеми з вузівськими вояками іншим чином. Когось високопоставлені батьки просто “відмазували”, у когось “вчасно” виявляли несумісну з військовою підготовкою хворобу. Та й просто за гроші можна було вирішити з “полканами” будь-які проблеми – коштувало це на кілька порядків дешевше, ніж зараз). Цей рух не був антимілітаристським (чи тим більше пацифістським) – він із самого початку був антирадянським. Ми чудово розуміли (і досвід наших дідів це підтверджував), що майбутній незалежній Україні потрібна буде армія. Але формувати її на основі напіврозкладеної і небоєздатної армії радянської здавалося нам повним безглуздям. Цю радянську армію ми вважали за необхідне просто розвалити, щоб вона не стала на заваді у майбутній боротьбі за незалежність. Те, що ця боротьба не за горами, ми відчували генетично. Але так само ми відчували, що різноманітні рухи (радше сіпання), які здійснювало незвикле воювати покоління наших батьків – за мову, за перебудову і т. д. – приречені на поразку. А поодинокі діди, які повернулися в Україну з багаторічних ув’язнень та заслань, абсолютно не розуміли того, що робиться навколо. Отже, досвід попередніх поколінь просто не спрацьовував. І тоді ми створили свої організації – “Студентські братства”, Спілки української молоді, різноманітні “клуби за інтересами”. Та інтерес у всіх нас був лише один – незалежність України. Все решта було димовою завісою для влади. Хоча ми не дуже-то й маскувалися – набридло за багато років. Ми організовували страйки у своїх університетах і несанкціоновані мітинги у своїх містах, ми переобирали ректорів і обирали справді народних депутатів. Коли “наші” кандидати перемогли на виборах до рад усіх рівнів в Західній Україні навесні 1990-го, ми ейфорійно вирішили: пора йти на Київ! Тоді ми ще не знали, що цей похід виявиться не більш вдалим, ніж рейд похідних груп ОУН під час Другої світової. Але я впевнений: на-

87

віть якби знали – все одно б пішли! Адже ми прагнули реваншу – а це завжди ірраціональне та ідеалістичне почуття. Хроніка піррової перемоги Учасникам голодування жовтня 1990-го досі смішно чути вигадану і розтиражовану каґебістами версію про “керівну і спрямовуючу роль” т. зв. Народної Ради (групи нацдепів у ВР УРСР ХІІ скликання) в організації студентської акції протесту. Та й деякі вожді Руху й інших національно-демократичних партій із задоволенням підхопили цю тезу, що наводить на певні підозри. Проте десятки людей можуть підтвердити: ніхто з депутатів про підготовку акції не знав – саме тому вона й вдалася! Більше того, делегації від Народної Ради в перші дні акції вимагали зняти з переліку вимог пункт про переобрання Верховної Ради на багатопартійних засадах. Не хочу наводити переліку “ходоків” – когось уже нема на світі, хтось і далі “бореться за Україну” в теплому депутатському кріслі. Змінити його на холодний намет тоді, як і сьогодні, наважилися одиниці. Але тепер мешканці наметів дійсно лише сліпа зброя в руках політиків, тобто повністю контрольовані ними. А тоді нас просто злякалися, причому значно більше, ніж комуністична влада, злякалися нацдеми – ми для них були небезпечними конкурентами. Проте після того, як 17 жовтня 1990го на вулиці Києва вийшло понад 200 тисяч демонстрантів, ризикувати далі не хотів ніхто. Постанова Верховної Ради УРСР, прийнята того дня, досі залишається найрадикальнішим політичним документом в Україні за останні 12 років. Нагадаю наші тодішні вимоги: відставка прем’єр-міністра Віталія Масола, дострокові перевибори ВР на багатопартійних засадах, націоналізація майна КПСС та ВЛКСМ на території України, непідписання нового союзного договору, служба українських призовників тільки на території України. І всі ці вимоги вищезгадана постанова формально задовольняла. Звичайно, негайно була виконана лише перша – відставка Масола. Але й цього було досить, щоб усі мешканці України відчули свою силу. Адже вперше за багато десятиліть народ зміг сам змінити владу в державі – нехай навіть не цілковито. Виконання решти пунктів постанови довелося чекати довше. Щось частково виконали у 1991-му. (А парламентські вибори на засадах багатопартійності, і то половинчастої, відбулися лише у 1998 році). Проте головну вимогу – дострокові парламентські вибори – виконувати не хотів ніхто. Більше того, злившись в єдиному пориві, комуністи і “рухівці” вже в наступному році встановили 25-річний віковий ценз для депутатів Верховної Ради. Це рішення залишало більшість учасників студентського руху початку 90-х за бортом великої політики. Україна втратила свій шанс встигнути на реформаторський потяг країн Центральної Європи, від якого тоді відставала лише на рік-півтора. Навіть проголошення незалежності ситуацію не змінило. Номенклатурна система, законсервована у Верховній Раді до 1994-го, а значною мірою до 1998 року, стала живильним середовищем для появи нинішнього “гасударства Украіна”. Ми відчували небезпеку побудови подібного режиму ще 12 років тому. Адже наші діди ніколи не вірили обіцянкам на кшталт “Виходьте з лісів! Вам дадуть можливість мирно жити!” На жаль, ми дали себе переконати, що за сорок з гаком років комуністична система змінилася і з нею можна домовитися. Проте час показав, що часи не змінюються. Це розуміли ще давні римляни, вимагаючи зруйнування Карфагену, а не зміни прапорів на його вежах. Це розуміли наші діди, написавши першою заповіддю свого декалогу “Здобудеш вільну Україну або загинеш в боротьбі за неї”.

88

Реванш не вдався... Хай живе реванш! Наше покоління не вбивали в карпатських схронах і таборах ГУЛАГу. Нас не встигла отруїти задуха тоталітаризму, в якій виросли і прожили більшість свого життя наші батьки. Ми ніколи не забудемо наше сп’яніння від свободи початку дев’яностих. Тому проти нас обрали іншу зброю – брехню. Ми стерпіли брехню влади і політиків про голодування жовтня 90-го. І не лише ту, про яку йшлося вище – мовляв, це “рухівці” послали молодняк голодувати. Але й про те, що голодуючі отримували матеріальну винагороду за участь в акції, що й голодування ніякого не було – їли, мовляв, потайки. Ми вважали і вважаємо себе вищими за цю брехню – проте ті нинішні студенти, які за 30 гривняків готові мітингувати за/проти будь-кого, у неї охоче вірять. (Врешті-решт, це хоч трохи виправдовує їхню негідну поведінку у власних очах). Мені здається, настав час на повний голос заявити: акцію протесту на майдані Незалежності у Києві в жовтні 1990 року студенти організували без допомоги старшого покоління; більше того – за власні кошти не тільки купувалися намети та інше спорядження, а й квитки на потяг – тому що в перші дні більшість голодуючих були студентами зі Львова та інших міст Західної України (кияни в масі приєдналися пізніше – проте без них акція ніколи не досягла б успіху); в наметовому містечку перебували виключно голодуючі, і це підтверджено як медичною службою акції, так і київськими лікарями, які регулярно брали в учасників аналізи крові. Засвідчити вищесказане можуть сотні учасників акції. А з тими, хто спробує і далі брехати, слід поводитися за принципом Едвіна Олдріна. Нагадаю, цей 72-річний астронавт, учасник польоту на Місяць, просто затопив у пику нахабі, який публічно заявив, що всі сцени місячної епопеї були зняті в спеціальних павільйонах на Землі за завданням уряду США. Проте брехня – зброя двосічна. Ми дозволили себе не лише оббрехати, але й не раз обманути. В жовтні 1990-го, в серпні та грудні 1991-го, в останню неділю березня 1994-го і 1998-го (та й 2002-го, якщо чесно, теж). Про листопад 1999-го взагалі говорити не хочеться. Тому дуже символічно, що навесні 2001-го ми створили комітет із символічною назвою – “За правду!” В президії вперше за багато років сварок і непорозумінь поруч сиділи люди, які виводили десятки тисяч студентів та сотні тисяч киян на майдан Незалежності. Але нас знову обманули політики. Дійсно, історія повторюється – серед тих, хто обманював, було немало персонажів ще з 1990-го... Чому так сталося? Просто за гучними гаслами та різнобарвними прапорами ми забули, що було нашим першим поштовхом до дії. Ми забули про те, що наше покоління – останнє, яке може взяти реванш за поразку наших дідів. І жодних компромісів у цьому питанні бути не може. (зі спогадів Олега ХАВИЧА http://www.smoloskyp.kiev. ua/docs/bul_10_02.htm)

У дев’яностих про це нагадували одиниці. Решті – дисидентам, які щойно вийшли з тюрем, і поетам, що писали програми Народного Руху, мріяли одним махом випустити на сцену прекрасну ліберальну демократію з ідеальними пропорціями. Для нації, змушеної водночас будувати державу, ділити з колишньою метрополією зброю й територію, стримувати економічний колапс і приборкувати розгул криміналу, це було неприпустимо. Але в нападі ейфорії народні депутати віддали ядерну зброю, стратегічну авіацію і флот, лишивши у Криму флот російський та ще й надавши півострову автономію – відтоді Україна має постійне джерело сепаратизму і провокацій. Тоді ж набрала розмаху корупція у всіх гілках влади країни. 89

Радянську схему тотального примусу Леонід Кучма пристосував до ринкових умов, зробивши ключовим елементом податкову службу. Президентство Ющенка не завдало системі жодної шкоди, а з реставрацією Кабінету міністрів Віктора Януковича вона відновилася з новою силою. Нову державу описує публіцист Микола Рябчук: “Вона толерує і навіть заохочує масштабну корупцію і водночас ретельно відстежує всі корупційні дії, накопичує компромат на кожного у відповідних органах і в потрібний момент використовує його проти нелояльних (чи недостатньо лояльних) підданців. Кожний політично та/або економічно активний суб’єкт опиняється на шантажистському гачку, а будь-яка політична розправа з таким суб’єктом стає формально цілком справедливим покаранням за корупційні злочини”. Маючи такий механізм, зауважує Рябчук, можна обійтися і без міліції, і без прокуратури, і без служби безпеки. А точніше – можна всі ці інституції успішно перепідпорядкувати, адже бізнесові інтереси тамтешніх працівників і їхніх родичів сягають доволі далеко. А як же Помаранчева революція? Граблі спрацювали безвідмовно. Демократичність українського суспільства цього разу більше зашкодила, ніж принесла користі. Заради зразкової демократії, як її розумів єдиний ліберал-патріот серед українських президентів, переможеним, здавалося б, суперникам крок за кроком було віддано на глум усе, за що народ три місяці поспіль мерзнув на засніженому Майдані і заради чого “йшов у президенти” сам Віктор Ющенко. “Золотий період” єдності, коли суспільство, завдяки палкій підтримці прихильників і мовчазній покорі опонентів, безумовно погоджувалось на будь-які рішучі дії помаранчевої влади, вона злочинно розтринькала на внутрішню гризню, а найпопулярніший в історії держави уряд Тимошенко було через півроку усунуто розчерком президентського пера. Люстрація номенклатурних кадрів так і лишилася у мріях. Замість суду за зловживання над самим Кучмою або осудження його режиму, замість рішучих антикорупційних реформ, твердого правопорядку народ отримав “демократично” перекинуті з ніг на голову результати свого волевиявлення, нескінченне перетягування ковдри поміж владними гілками і безсоромні політичні маніпуляції судами й суддями разом з їхніми рішеннями. Пошук легітимності призвів в 2004 році до пакетного бліц-голосування, коли в обмін на підтримку лідера другорядної партії майбутній президент погодився на зміну конституційного ладу. Республіку поспіхом перетворили на парламентсько-президентську. Урізання президентських повноважень не супроводжувалося жодним громадським обговоренням, не кажучи про національний референдум. Революцію звели до компромісу. Хоча більшість дослідників, зокрема, експерт Центру досліджень конфліктів при Оборонній академії Великобританії Джеймс Шерр, вбачають демократичну суть революційних змін в іншому: “Завдання переможця – змінити правила гри, щоб учорашній переможений, знову прийшовши до влади, змушений був грати вже за новими правилами, приймаючи цю нову реальність як даність”.

90

Переможці з завданням не впорались. Бо значна частина табору “Нашої України”, блоку Юлії Тимошенко і Соціалістичної партії не збиралася міняти звичні порядки й розраховувала лише на додаткові посади та преференції для власного бізнесу. Існує думка, що парламентська система вже сама по собі веде до демократизації суспільства. За статистикою, яку наводить американський експерт з адміністративного менеджменту Скотт Мейнварінґ, із 31 держави з безперервним, після 1967 року, демократичним правлінням тільки чотири характеризуються наявністю президентських систем. У той час як парламентська діє в 24 із них, решта мають змішану форму. Саме президентська система послужила опорою для повернення або консервації авторитарних режимів СНД. Україна, однак, страждає не від диктатури, а від забігання вагона з демократією попереду паровоза законності. Київський професор Олександр Мережко нагадує вислів блаженного Августина: “Держава без справедливості — це не більше ніж зграя розбійників”. Він констатує: українська держава і право перестали підтримувати хоча б мінімальну справедливість. В руках олігархії, наділеної ліберальними привілеями, така держава виконує протилежну функцію. Ліберальна демократія може функціонувати тільки в середовищі поваги до закону, інакше вона перетворюється в легалізований бандитизм, а парламент відповідно – в найпривілейованіше угруповання, яке легалізує способи визискування суспільства через законодавчі акти. Конституційні суперечності спровокували війну повноважень між президентом, з одного боку, і урядом і парламентом – з іншого. Довільні, задля тимчасової вигоди, зміни в Основному Законі поставили під питання легітимність найвищих державних установ. У своєму звіті про демократію в Україні “Фрідом Хауз” називає українську конституцію унікальною для Європи. Останнє її “поліпшення” забезпечило безперервне протистояння між гілками влади. Призначення прем’єр-міністром Януковича, орієнтованого на Росію висуванця олігархів Сходу, ще більше ускладнило ситуацію. Формально демократичний вектор держави зберігається, але перетворення в цьому напрямі припинилися, що й стало причиною погіршення оцінки з 4,50 до 4,75 в межах семибальної системи “Фрідом Хауз”. Резолюція Громадянської Асамблеї України, що відбулася в липні 2007 року і зібрала представників 350 громадських об’єднань, це підтверджує: “Головна небезпека теперішньої політичної кризи – відсутність правил гри, які поділяються усіма громадянами і яких дотримуються усі політики. На рівні центральної влади відбулася фактична руйнація правового поля, а відповідно, правового каркасу держави, яким є Конституція, відбулось повне відчуження влади від громадян, перетворення влади на товар”. На товар перетворилися судові рішення, закони і державні посади. Номенклатурно-кримінальний капіталізм не знає моральних обмежень і є значно жорстокішим, ніж протестантський за ідеологією західний. Економічна політика і закони України задовольняють передусім інтереси поєднаного з владою великого капіталу, тримаючи малий бізнес “у чорному тілі” за допомогою податкової інспекції і безлічі наглядових органів, починаючи з міліції. Щорічний приріст валового продукту в 5-7% на народний добробут не впливає – зростання заробітної плати “з’їдає” інфляція. За країною вже закріпилася роль постачальника дешевої сировини, робочої сили і валютних мільярдів, що їх українські олігархи тримають на закордонних рахунках. 91

Помаранчева революція не справила на кругову поруку жодного враження. Гасла 2005 року щодо відділення влади від бізнесу не розвинулись у системні дії, зокрема, через параліч виконавчої вертикалі. “Сотнями, – писала тоді газета “Дзеркало тижня”, – не виконуються доручення й укази Президента, рішення судів, постанови Верховної Ради”. Корупція лишається головною проблемою для судової системи. А ще – неповага й недовіра до рішень суду, непрозорий процес призначення суддів, брак фінансування. Спроба судової реформи, ініційована президентом Ющенком, зазнала невдачі через тотальний опір суддів. Здорова демократія потребує сильної держави, запевняє професор права з Австралії Мартін Кріґер. Певні функції може виконувати тільки держава – збирати податки, забезпечувати справедливий суд, зміцнювати закон, організовувати масштабні суспільно корисні кампанії і реформи. Тож рано чи пізно українці будуть змушені серйозно взятися за подолання корупції та зміцнення в країні поваги до закону. А це неможливо без судових переслідувань і покарання найбільших порушників, який би ґвалт не піднімався навколо про “порушення демократії”. Насправді демократія в Україні страждає не від надміри покарань, а від їхньої неможливості, передусім, щодо привілейованої верхівки суспільства. Одним із українських досягнень вважається свобода слова. Справді, журналістів до в’язниць не садять. Але більшість загальнонаціональних медіа-ресурсів належить великим фінансовим і промисловим групам. Цей фактор і визначає позицію засобів інформації, особливо у вирішальних для країни справах. Багато регіональних телеканалів, радіостанцій і газет перебувають у руках місцевої адміністрації, яка майже завжди чинить на них тиск. А монополія на засоби розповсюдження дає їй можливість повністю блокувати небажані видання і навіть “чуже” телебачення на підконтрольній території. Це вже багато років практикують на сході країни. Процес створення громадського телебачення зупинився. Ідеологічно упереджені російськомовні ЗМІ переважають на ринку. Інформаційна монополія робить недоступними для мешканців Сходу альтернативні точки зору. Пересічну людину позбавлено можливості самостійно оцінювати політичні й економічні реалії. Громадянське суспільство в Україні, порівняно з іншими державами СНД, найрозвинутіше. У кожному обласному центрі України існує по кілька сотень найрізноманітніших неурядових організацій (НГО). Якщо до січня 1996 року в Україні було зареєстровано 5 тисяч громадських організацій, то на початок 2007 року їх – удесятеро більше, і налічують вони до 20 млн. членів. Однак деякі дослідження результативності НГО показують, що більшість організацій не веде активної діяльності. Голова правління Української Гельсінської спілки Євген Захаров нагадує, що дослідники не враховують численні організації, зареєстровані шляхом повідомлення, часто набагато активніші, ніж ті, що мають статут і рахунок у банку. Уособленням громадянського суспільства Захаров називає сайт “Майдан”, що виник у 2001 році на уламках комітету “Україна без Кучми” і донедавна існував лише на приватні пожертви – без офісу, зарплатні й навіть без комп’ютерів. Сьогодні “Майдан” відомий у багатьох країнах світу. Це потужний і динамічний український Інтернет-ресурс. Як і в інших країнах СНД, багато неурядових організацій України залежать від іноземних донорів. І хоча влада не звинувачує їх у шпигунстві чи розхитуванні підвалин 92

суспільства, вони ніколи не отримували й жодної допомоги, навіть якщо власним коштом виконували урядові програми – наприклад, намагаючись обмежити СНІД, поширюючи просвітницьку інформацію про Євросоюз чи сприяючи міжнародним молодіжним контактам. Сьогодні це пояснюється просто – правляча нині Партія регіонів ніколи не плекала симпатій до громадських об’єднань, вважаючи їх представниками іншої сторони політичного спектру. Сергій Гузь, голова Київської незалежної медіа-профспілки, називає середовище існування НГО олігархічним: “За таких умов неурядові організації не можуть нормально працювати. Адже вони існують на громадські і бізнесові пожертви. Як розвиватися в умовах, коли величезні гроші акумульовано в кількох гаманцях, чиї власники й визначають, що може існувати в Україні, а що ні? Тому наш третій сектор на 90% існує за рахунок іноземної допомоги, а це теж не завжди сприяє зміцненню власне українських громадських структур”. Ще одне демократичне досягнення – реалізація в державі права на свободу мирних зібрань. Це відзначено в доповіді про права людини за 2006 – першу половину 2007 року, підготовленій 15 українськими правозахисними організаціями. Однак загальний стан дотримання прав людини в Україні, порівняно з 2005 роком, значно погіршився, стверджується в документі. У державі зростає бідність і нерівність, посилюється адміністративний тиск. Стовідсотково пропорційна виборча система – формування списків кандидатів винятково з членів партій – позбавила виборців можливості впливати на персональний склад цих списків. Крім того, постала проблема пасивного виборчого права: безпартійні тепер не мають шансів бути обраними навіть до районної ради, не кажучи вже про парламент. Українська міліція не захищає права і свободи громадян, лишаючись репресивним органом. У найбільш закритій державній структурі – Департаменті виконання покарань захистити ув’язнених майже неможливо. Люди бояться скаржитися, бо їм загрожує побиття, катування або й знищення. Поширюється насильство на расовому та етнічному ґрунті, а вади судової системи тепер відчуває на собі кожен громадянин. Найближча перспектива не обіцяє Україні жодних вагомих зрушень у демократичному розвитку, головним чином через трясовину політичної боротьби, в якій зчепилися всі гілки влади. Віце-ректор Українського католицького університету, колишній політв’язень-шістдесятник Мирослав Маринович писав з приводу української політики: “Маятникове перемикання політичних полюсів логічне, а з точки зору демократії – навіть бажане. Ми всі стаємо свідками того, як в Україні зі скрипом запускається механізм демократичного чергування політичних еліт. Проте особливість української ситуації полягає у тому, що паралельно з переполюсуванням “влада-опозиція” відбувається переполюсування цивілізаційних векторів: від проросійського (точніше, квазірадянського) до проєвропейського, і навпаки”. Можливо, замість Гантінґтона і його теорії консолідації демократії, стосовно України доречніше цитувати іншого американського фахівця – Томаса Карозерса. Загальноприйняте поняття “транзитних” країн, тобто таких, що начебто перебувають на шляху до консолідованої демократії, Карозерс замінює терміном “сіра зона”. На його думку, вважати всі країни з невизначеним устроєм перехідними до демократії є помилкою. Залежно від традицій і обставин, їм властивий один із двох політич93

них синдромів – “безпорадний плюралізм” або ж “політика домінантної влади”. Для безпорадного плюралізму характерна багатопартійність і досить високий рівень свободи слова і зборів поряд з украй поганим функціонуванням державних інституцій. Найпоширеніший він у Латинській Америці. Його приклади в СНД – Україна і Молдова. Відносну демократичність українського устрою (якщо порівнювати з Казахстаном чи Росією) політолог із Філадельфії Лукас Вей пояснює не так активністю громадянського суспільства чи відданістю керівників держави демократії, як їхньою безпорадністю в ситуації, коли потрібно “оволодіти владою” і добитися повного контролю. Леонід Кучма, якого тяжко запідозрити у любові до демократії, не зміг сконсолідувати авторитарну систему, хоча й провадив “політику домінантної влади”. Ще одна ознака “сірої зони” – відірваність політичного життя від громадян країни. Залежність між суспільством і політичною верхівкою Микола Рябчук порівнює до закону сполучених посудин. Якщо посудини справді сполучені (через вибори, референдуми, вільні від тиску засоби інформації та судову систему тощо), то рівень рідини в них – політичний і культурний моральний рівень населення і керівного прошарку – не може істотно різнитися, і народ справді отримуватиме владу, на яку заслуговує. В Україні належного зв’язку між сполученими посудинами майже ніколи не було. Відновився він лише на час революційного Майдану – не цілком і ненадовго. Але, отримавши владу, помаранчеві лідери забули, що обіцяли радитися з народом і повернулися до практики кулуарних домовленостей у вирішенні національних проблем. Максим Стріха, керівник наукових програм Інституту відкритої політики, вважає, що суспільство і держава вже навчилися жити паралельно. Пересічний громадянин не дуже переймається тим, що відбувається у вищих ешелонах влади, а держава, в свою чергу, не переймається пересічними громадянами і згадує про них лише перед виборами. Але демократичний режим – це можливість громадянина послідовно впливати на те, як здійснюється влада. А суспільний устрій, що забезпечив би таку можливість, визначається, на думку вченого, наявністю демократичних традицій та готовністю народу і влади діяти за загальновизнаними демократичними стандартами. З традиціями в Україні все як слід. Вони тисячолітні. А народ до “демократичних стандартів” не тільки готовий, але їх вимагає – про це відомо всьому світові. Не готова влада. У цьому контексті не можна не зауважити й на тому, що у Декларації тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, що була затверджена у вересні 2000 року на Самміті Тисячоліття, були визначені Цілі розвитку тисячоліття (ЦРТ), які 189 країна (включаючи Україну) зобов’язалися досягти до 2015 року. Країни домовилися зробити світ кращим місцем для усього людства. Генеральний секретар ООН Кофі Аннан призначив Програму розвитку Організації Об’єднаних Націй координаційною агенцію у досягненні Цілей розвитку тисячоліття. ПРООН відповідає взятій ролі, оскільки є глобальною мережею розвитку, що об’єднує глобальні та національні зусилля у досягненні Цілей тисячоліття. Адміністратор ПРООН Кемаль Дервіс, який очолює Групу розвитку ООН, готовий зробити ЦРТ суттєвою частиною роботи ООН в усьому світі.

94

Глобальні цілі розвитку тисячоліття були прийняті в українському контексті враховуючи особливості розвитку країни. ЦРТ для України •

подолання бідності (Ціль 1),

•

забезпечення якісної освіти впродовж життя (Ціль 2),

•

сталий розвиток довкілля (Ціль 3),

•

поліпшення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності (Ціль 4),

•

обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів (Ціль 5),

•

забезпечення ґендерної рівності (Ціль 6).

Для того щоб визначити найбільші виклики та розробити особливі завдання задля людського розвитку в Україні, були представлені всеосежні дослідження та аналіз ситуації в Україні. Результатом цієї роботи став аналітичний звіт “Цілі розвитку тисячоліття – Україна” (див. ДОДАТОК 3) який був підготовлений у 2003 році Міністерством економіки України за сприянням Програми розвитку ООН в Україні.

Розділ VІІІ. Євро-Азійська мережа назріла Керівники країн з авторитарними режимами – ненадійні партнери. Приміром, попри те, що Ільхам Алієв знає англійську. Немає значення, що Владімір Путін розмовляє німецькою. Важливо те, що це партнерство примарне – будь-якої миті воно може бути зруйноване в інтересах такого ненадійного партнера. Тому не можна ставити права людини в залежність від торгівлі нафтою й газом. Так вважає Олена Рябініна, керівник програми “Допомога політичним біженцям з Центральної Азії” російського комітету “Громадянська підтримка”. Це одна з проблем сучасного демократичного руху. Надто часто офіційний Захід заплющує очі на порушення людських і громадянських прав у державах “імітаційної демократії”. Десятки тисяч неурядових організацій і активістів цих країн опиняються в нерівному протистоянні сам на сам з репресивною поліцейською машиною. На консультативній зустрічі в Києві з приводу підготовки до п’ятої асамблеї Світового руху за демократію москвичка Рябініна представляла Узбекистан. Місцеві правозахисники не отримали дозволу на виїзд в Україну. Зате поїздки до авторитарного Азербайджану видаються узбецькому режиму зрозумілішими. Там влаштовують семінари, консультації і допомагають узбекам власним досвідом боротьби. Так, було видано книгу “Азербайджан–Узбекистан. Права людини у 2006 році”. Борцям за демократію в Узбекистані сприяють неурядові організації багатьох країн Європи і СНД – Росії, Киргизстану, Бельгії, Німеччини, Данії, Швеції та інших. Щоб переконатися в цьому, досить переглянути незалежні Інтернет-сайти, присвячені цій країні. Щонайменше половина з них виходить у світову мережу завдяки міжнародній підтримці.

95

Українські НГО ніхто не переслідує. Але, незважаючи на свободу діяльності, більшість з них страждають від браку коштів і залежності від міжнародних донорських фондів. У пригоді часто стає допомога польських колег, які перебувають у ліпшому становищі. Польський уряд, на відміну від українського, фінансово сприяє реалізації корисних для суспільства програм. Громадянське суспільство Польщі служить українцям “вікном у Євросоюз”, допомагаючи також у організації навчання, пошуку партнерів і спонсорів. Це один з прикладів зародження міжнародних об’єднань неурядових організацій. Комфортний побут у розвинених країнах Заходу робить тамтешніх політиків глухими до чужих проблем. Уряди демократичних держав чутливіші до вимог власного громадянського суспільства, адже від цього залежить їхнє перебування при владі. “Можливо, нам треба ближче взаємодіяти з правозахисними організаціями у США, ЄС, інших демократичних країнах, щоб вони наполегливіше зверталися до своїх урядів, – розмірковує Інна Підлуська, президент фонду “Європа-ХХІ” – Можливо, так ми разом з ними зможемо подолати небажання благополучних держав ускладнювати стосунки зі свавільними хазяями енергоресурсів”. Міжнародний тиск може змусити будь-який режим з більшою повагою ставитись до прав людини і громадянина, і цьому є достатньо прикладів. Свого часу демократичні країни разом добивалися таких поступок від Радянського Союзу. Досвід правозахисників підказує, що найефективніший шлях до злагоджених дій пролягає через створення мережі. Мережа “World Movement for Democracy” (WMD), або “Світовий рух за демократію”, через свій глобальний масштаб приречена виконувати найзагальніші завдання, які є безумовно спільними для всіх її учасників. У визначенні глобальних демократичних пріоритетів і полягає одна з її головних функцій. Локальні мережі, навіть якщо вони обіймають цілий континент, як-от Африканський демократичний форум, за всієї різниці між окремими державами, втілюють насамперед риси, типові для їхнього регіону, такі як загальні умови, традиції, менталітет чи особливості історичного розвитку. Здебільшого неурядові організації об’єднуються на основі спільного виду діяльності – правозахисні, жіночі, екологічні, просвітницькі та інші. Однак авторитаризм, що останніми роками веде інтенсивний контрнаступ у країнах так званої “сірої зони”, не вбачає між ними особливої різниці. З посиленням одноосібного режиму управління зростає і прагнення правителів позбавитись дискомфорту від різноголосого хору громадянського суспільства, яке цілком логічно розцінюється ними як середовище зародження ворожих режимові ідей і організацій. У світі є низка потужних мереж згаданого типу: Global Campaign for Education, Global Call for Action Against Poverty, Consumers International, International Council of AIDS Service Organizations тощо. В Україні також робилися кроки зі створення мереж всередині країни між організаціями з однаковими сферами інтересів. Одним з прикладів ефективної міжнародної мережі є діяльність КВУ.

96

Європейська мережа організацій зі спостереження за виборами (ENEMO) ENEMO – це група громадських організацій з країн колишнього Радянського союзу та Центральної і Східної Європи. Дані організації – ключові групи зі спостереження за виборами у своїх країнах, з багаторічним досвідом моніторингу. Члени-організації ENEMO формують міжнародні місії спостереження, що взаємодоповнюють зусилля національних спостерігачів за виборами. У своїй діяльності ENEMO дотримується Декларації принципів міжнародного спостереження за виборами та Кодексу поведінки міжнародних спостерігачів за виборами. Керуючий орган ENEMO – Загальні збори. Постійно діючим виборним органом є Секретаріат, на чолі з Генеральним секретарем. До складу Секретаріату входять CeSID (Сербія), APD (Румунія), Obcianske oko (Словацька Республіка), Комітет виборців України та EMC (Азербайджан). Посаду Генерального секретаря обіймає Костел Попа, Виконавчий директор Асоціації з розвитку демократії (APD). Членами ENEMO є 19 організацій із 17 країн: • “ГОЛОС” – асоціація некомерційних організацій “На захист прав виборців”, Російська Федерація. • LADOM – Ліга із захисту прав людини у Молдові, Молдова. • Асоціація А з розвитку демократії (APD), Румунія. • Асоціація Республіканська мережа незалежних спостерігачів, Казахстан. • ГОНГ, Хорватія. • Коаліція “За демократію та громадянське суспільство”, Киргизстан. • Комітет виборців України, Україна. • Обчанське Око (Obcianske oko), Словацька Республіка. • Громадська асоціація МОСТ, Колишня Югославська Республіка Македонія. • Організація за демократичну культуру, Албанія. • Партнерство, Бєларусь. • Правозахисний центр “Весна”, Бєларусь. • Центр “За вільні вибори і демократію”, Сербія. • Центр демократичних перетворень (CDT), Чорногорія. • Центр моніторингу (Monitoring Center – CEMI), Чорногорія. • Центр громадських ініціатив (CCI), Боснія и Герцеговина. • Центр громадських організацій з виборчого моніторингу (EMC), Азербайджан. • “Вибір твій”, Вірменія. Інтернет-сайт організацій зі спостереження за виборами (www.Electiondog.net) підтримує обмін інформацією між організаціями-членами ENEMO, інформує про діяльність одне одного с сфері спостереження за виборами тощо. Ресурс містить базу даних національних організацій зі спостереження за виборами та інших організацій, дотичних до виборів, новини про їхню діяльність, новини про вибори, звіти від місцевих організацій, календар виборів, бібліотеку тощо. Проект реалізується Комітетом виборців України за підтримки OSCE/ODIHR з 2004 року.

97

Спроба об’єднання організацій усіх можливих напрямків у глобальній боротьбі за демократію вдалася вперше. Світовий рух за демократію включає в себе як мережі за напрямком діяльності, так і за регіональним принципом. До найбільших функціональних мереж WMD належать Глобальна мережа місцевого урядування, Міжнародний рух парламентарів за демократію, Міжнародна жіноча демократична мережа, Мережа фундацій допомоги демократії, Мережа інститутів дослідження демократії та Молодіжний рух за демократію. Група регіональних мереж, окрім Африканського демократичного форуму, до якого переважно входять організації з країн, що лежать на південь від Сахари, включає Світовий форум за демократизацію в Азії та Трансатлантичну демократичну мережу (НГО країн Західної Європи і Північної Америки). На основі Арабської демократичної мережі поступово формується регіональна спільнота Близького Сходу і Північної Африки. Тема об’єднання дискутується між найбільшими мережами й організаціями Латинської Америки і Карибського басейну; створено Консультативну раду з розбудови мережі Центральної і Східної Європи та Євразії. Незважаючи на “всі дебати і уїдливі вислови”, незважаючи на твердження засобів масової інформації про те, що адміністрація Буша втратила орієнтири в просуванні демократії, у всьому світі продовжується “зацікавлений процес”, в ході якого “регіони, держави і організації” беруть зміцнення прав людини в свої руки. За словами Лавенкрона, для того, щоб підтримка прав людини була ефективною, на ній зовсім не обов’язково повинен бути ярлик “зроблено в Америці”. Як приклад він привів проведений 11-12 липня форум – “демократичний міст” між Організацією американських держав і Африканським союзом. На цьому форумі офіційні особи обмінялися думками про те, як краще всього укріплювати демократію і захищати права людини за допомогою демократичних хартій, прийнятих кожній з цих організацій. За словами Лавенкрона, на форумі був частково представлений “міжнародний порядок денний” у області зміцнення прав людини. У всьому світі продовжуються дебати про те, як краще упроваджувати “демократичну практику” і захищати права людини, відзначив він. У відповідь на придушення прав людини Державний департамент в грудні 2006 року опублікував свій список “10 базових принципів діяльності неурядових організацій”, які, за словами Лавенкрона, були вироблені в процесі консультацій з декількома іншими країнами і численними неурядовими організаціями. Ці принципи включають положення, згідно яких необхідно дозволити неурядовим організаціям здійснювати свою роботу, не піддававшись переслідуванням. Ці організації повинні мати доступ до вітчизняних і зарубіжних засобів масової інформації і можливість безперешкодно привертати фінансову підтримку. А якщо проти неурядових організацій порушуються кримінальні і цивільні справи, то повинні дотримуватися всі належні правові процедури і принцип рівності перед законом. За словами Лавенкрона, Державний департамент також заснував Фонд захисників прав людини. Цей фонд дозволить уряду США швидко відгукуватися на невідкладні потреби правозахисників, що стикаються з фінансовими, юридичними або медичними проблемами унаслідок репресій з боку держави.

98

Лавенкрон повідомив, що в даний час Держдепартамент одержує в Конгресі США остаточну санкцію на створення фонду, який працюватиме з первинним бюджетом в 1,5 млн. доларів і який буде поповнюватися в міру необхідності (із виступу помічника держсеркретаря США з питань демократії, прав людини і праці Баррі Лавенкрона 19 липня 2007 року, Вашингтон). І хоча ідею “географічних” об’єднань широкого спектру сприймають не всі, число її прибічників зростає. Можливо, тому, що глобалізація стимулює у світі й супутній процес: поляризацію держав за принципом “за” чи “проти” демократії. Контури двох нових таборів проступають дедалі ясніше, і в кожному з них відбувається внутрішня інтеграція. Найвиразніше все це проявляється на теренах колишнього Радянського Союзу. “Лінія фронту” між країнами СНД, що намагаються консолідувати демократичний лад і такими, що дрейфують до авторитаризму й диктатури, пролягає українсько-російським кордоном. Існує, втім, країна-виняток Грузія. На західному кордоні України з’явилася інша демаркаційна лінія. Але найглибша ментальна тріщина ідеологічного протистояння розтинає Україну на Схід і Захід, лишаючи в її молдовському тилу виняток – квазірадянське утворення “Придністров’я”. Перша спроба створення євразійської мережі під назвою “Демократичний конгрес колишніх країн СРСР” сталася у 1992 році. Вона зазнала невдачі, як і кілька наступних, хоча двосторонні стосунки між багатьма організаціями існували і розвивалися. До дискусії про можливість такого об’єднання лідери демократичних організацій повернулися лише в 2004 році, на Третій асамблеї WMD в Дурбані. Але цього разу йшлося про більше – мережу, що включала б також країни Центральної і Східної Європи. Розмова була продовжена у Варшаві на щорічній зустрічі ОБСЄ з людського виміру. Ця тема є однією з основних також у дискусіях П’ятої асамблеї Всесвітнього руху за демократію. При обговоренні можливості створення Євро-Азійської мережі на консультативній зустрічі в Києві Кшиштоф Становський охарактеризував три групи країн, у кожній з яких проблеми неурядових організацій мають свої особливості. Диктаторські уряди Узбекистану, Білорусі, Туркменістану ускладнюють закордонне фінансування, а то й встановлюють за нього кримінальну відповідальність. Друга група – Азербайджан, Казахстан, де авторитаризм спирається на поклади нафти, і балканські країни, де громадянське суспільство з різних причин не змогло втримати рівень демократії. Третя група – це країни, які мають розвинену демократію або твердо стали на шлях демократичних реформ – Центральна Європа, Україна і Грузія. Деякі країни Центральної Європи, які ще зовсім недавно були отримувачами допомоги – Польща, Чехія, Словаччина – стають донорами, експортерами допомоги для НГО на Схід. Ось як пояснює потребу в Євразійській мережі Юрій Джибладзе, президент московського Центру розвитку демократії і прав людини: “Це не тільки обмін інформацією, напрацьованими методиками, електронними і друкарськими “продуктами” нашої роботи. Взаємодії і координації зусиль потребує діяльність неурядових організацій у багатьох країнах колишнього СРСР, де означилася чітка тенденція відходу від демократії і повернення до авторитаризму. 99

Один з найсильніших мотивів створення мережі – гостра потреба в солідарних діях для захисту наших колег-правозахисників, що переслідуються владою в авторитарних країнах. Друга мета, якій може послужити мережа громадських організацій – обмін успішними моделями роботи і активізація спільних досліджень, освітніх та інших проектів. І останнє, що спрямувало наші думки в бік посилення мережевої взаємодії: після того, як багато держав Центральної і Східної Європи увійшли до Європейського Союзу, виник своєрідний новий бар’єр між країнами на схід і на захід від колишнього кордону колишнього Союзу. Це перешкоджає не тільки людям, які живуть у наших країнах, але й громадським організаціям”. Велику роль відіграє й розширення особистих контактів. Конференції учасників регіональних мереж можна проводити частіше і оперативніше, ніж “надважкої” всесвітньої, бо організувати й профінансувати їх легше і дешевше. На таких конференціях буває більше представників регіональних донорських організацій, у даному разі європейських, які прискіпливо ставляться до вибору “протеже”. Водночас міжнародний рівень зустрічей забезпечує серйозний статус донорської підтримки. Фінансовий бік роботи НГО є окремим і дуже важливим питанням. Загальновідоме спостереження “чим далі на Схід, тим менше власних грошей” переважно відповідає дійсності: у кожній з держав, що виникли на місці СРСР, місцеві джерела фінансування не є основними і не спроможні бути ними для неурядових організацій, і навпаки, чим більш усталений у країні демократичний устрій, тим імовірніше, що вона виступатиме фінансовим донором громадянського суспільства менш демократичних країн. У Європі ця закономірність добре простежується в стосунках “старих” демократій Заходу, “молодих” – Центру і “транзитних” – Сходу. Однак вирішальне значення для просування демократії у світі мають потужні міжнародні фундації, здатні забезпечити як відповідного масштабу проекти, так і дочірні фонди, що працюють на місцевому рівні. Унікальною асоціацією таких донорів є позаурядова Мережа фундацій допомоги демократії, створена в 1993 році. Мережа є структурною одиницею WMD, і до неї входять понад два десятки учасників, серед яких такі всесвітньо відомі, як Westminster Foundation for Democracy (Лондон), National Endowment for Democracy (Вашингтон), International Republican Institute (Вашінґтон), Rights and Democracy (Монреаль), Norwegian Human Rights Fund (Осло), Center for Democratic Institutions (Канберра), FAES Fundacion (Мадрид), Konrad Adenauer Stiftung (Берлін), Friedrich Naunmann Stiftung (Потсдам), Robert Shuman Foundation (Париж). Зрозуміло, що уряди демократичних держав, міжнародні банківські установи та ООН також не лишаються осторонь, підтримуючи як фундації, так і окремі проекти. У програмі запобігання торгівлі жінками в країнах Центральної і Східної Європи “Ла Страда”, ініційованій 1995 року нідерландською організацією STV, працювали неурядові організації Польщі, Чехії, України, Болгарії, Македонії, Молдавії, Боснії і Герцеговини та Білорусі. З січня 2002 року ОО “БАМХЖ” адмініструє Програму “Ла Жнива: Запобігання торгівлі людьми в країнах Центральної і Східної Європи”, а також є співзасновником міжнародної асоціації неурядових організацій “Ла Жнива”, в які входять 9 країн – Нідерланди, Польща, Чехія, Болгарія, Білорусь, Україна, Молдова, Македонія, а також Боснія і Герцеговина.

100

“Ла Жнива” розглядають проблему торгівлі людьми як кричуще порушення прав людини. Для її вирішення потрібен комплексний міждисциплінарний підхід, заснований на співпраці державних органів, неурядових організацій і міжнародного співтовариства. Як і у всіх країнах-партнерах, в Білорусі Програма “Ла Жнива” розвиває свою діяльність по трьох основних напрямах.
Розділ ІХ. Громаський сектор як показник розвитку демократії Недержавні організації західного світу На початку ХХІ ст. у США функціонує біля 1,4 млн. НГО. Простий розрахунок показує, що на 130 американців припадає одна громадська організація. За даними Центру фундацій (The Foundation Center, Вашингтон), на НГО у 1999 році в США пожертвувано 190 млрд дол., з них 50 % — на релігійні організації, далі за дольовою участю ідуть організації освіти, охорони здоров’я та ін. Без перебільшення можна сказати, що НГО США — головний компонент демократії в цій країні. Розділяють два основні класи НГО США: 1) членські організації. 2) організації відкритого типу. Перші працюють насамперед для своїх членів (професійні спілки, політичні партії, асоціації бізнесменів, соціальні клуби тощо). Другі обстоюють інтереси широких кіл суспільства. Ці останні звільнені від податків. Взагалі, законодавство США надає ряд пільг НГО: звільнення від податків з прибутку та на власність, вирахування добровільних пожертв із сум, що оподатковуються, зменшення розцінок на поштові послуги та ін. Загалом у “третьому секторі” США працює 7 млн. чол. Це більше ніж в урядових установах. НГО відкритого типу функціонують у сфері здоров’я (неприбуткові госпіталі, лікарні складають більше половини всіх діючих), освіти (неприбуткові школи, коледжі, університети), мистецтва, науки, соціального забезпечення. В НГО Японії працює біля 4 млн. чол., Німеччини, Англії, Франції — по 1 млн. чол. В середньому “третій сектор” формує біля 3,4 % робочих місць. Найбільша частина витрат НГО йде, як правило, на освіту та науку. За даними на початок ХХІ ст. в Японії це 40 % всіх витрат НГО, в Англії — 43 % (у Німеччині мінімум — 12 %). Соціальні послуги складають біля 20 % витрат НГО (коливання від 10 % у США до 30 % у Франції). Витрати на мистецтво, культуру і відпочинок коливаються у більш великих межах — від 3 до 60 %. При цьому спостерігається тенденція великих витрат на культуру в постсоціалістичних країнах. Якщо в США ці витрати складають 3,2 %, Франції — 18 %, Англії 21 %, то в Угорщині — 57 %. Щодо джерел фінансування, то більшість своїх коштів НГО США, Великобританії, Італії, Японії, Угорщини отримують від членських внесків та продажу, а у Франції й Німеччині — від уряду. Непересічна роль НГО в розвитку суспільства обумовила появу ряду міжнародних актів, які унормовують їх співпрацю з урядовими та міжурядовими структурами, з державним сектором у цілому. Ще в 1951 р. Рада Європи прийняла резолюцію яка передбачала консультації з НГО в галузях, які належать до їх компетенції. В 1954, 1972 та 1993 рр. положення про співпрацю з НГО переглядалися, зокрема в плані надання їм статусу консультативних організацій. Зараз такий статус мають 370 асоціацій НГО. НГО з консультативним статусом утворюють декілька спеціалізованих груп, зокрема: по співробітництву “Схід-Захід”, “Північ-Південь”, по соціальному захисту, освіті, охороні здоров’я, бідності, гідності людини, міському та сільському середовищу. НГО з консультативним статусом щороку проводять загальні інформаційні збори, які організує секретаріат РЄ. Ці збори мають на меті активізувати участь НГО у програмах РЄ. Директорати секретаріату РЄ, крім того, організовують секційні збори НГО з консультативним статусом. Їх мета — інформувати громадськість про роботу РЄ. НГО організують також групи за інтересами, які співпрацюють з секретаріатом РЄ, міждержавними комітетами та парламентськими комісіями. Під егідою Ради Європи створено Конгрес органів місцевого та регіонального самоврядування, в який входять представники парламентів, урядів, органів місцевого та регіонального 102

самоврядування і представники НГО. Крім того, Асамблея НГО (міжнародна організація НГО) створила змішаний Комітет парламентарів та Комісії у зв’язках з НГО. Ці структури ініціюють спільні дії парламентарів та НГО, зокрема проводять міжнародні конференції (скажімо, у 1994 р. була організована конференція “Роль НГО в побудові громадянського суспільства у Європі”). Рада Європи співпрацює з НГО на багатьох рівнях і у різних формах. Це і прості консультації, і участь у спільних проектах. Експерти НГО як консультанти беруть участь у різних міжурядових спеціалізованих комісіях, готують меморандуми для Генерального Секретаря, роблять усні повідомлення та письмові доповіді в комісіях Парламентської Асамблеї та на Конгресі органів місцевого та регіонального самоврядування, виступають на колоквіумах, семінарах та конференціях Ради Європи. В окремих напрямках діяльності Ради Європи етап консультацій з НГО вже перейдено й склалося якісно вище партнерство РЄ — НГО. Скажімо, в справах молоді ще в 70-тих роках створено Європейський Центр молоді та Європейський молодіжний фонд. Ці організації розпрацювали систему, яка перетворила молодіжні НГО в справжніх партнерів. Співробітництво Ради Європи і НГО обопільно корисне: РЄ має безпосередню інформацію від НГО про громадську думку, НГО оперативно інформують громадян своїх країн про діяльність РЄ, даючи при цьому їй свою оцінку.

Недержавні організації постсоціалістичних країн Масштаби “третього сектору” в постсоціалістичних та, зокрема, пострадянських країнах значно нижчі ніж у країнах “старих демократій” Америки та Європи. Але НГО в цих країнах швидко розвиваються. В Росії діє декілька десятків тисяч НГО (одна НГО на 2300-3000 громадян), які розподілені по території федерації вкрай нерівномірно. У Москві офіційно зареєстровано понад 15 тис. НГО (дані Агентства Соціальної Інформації), Новосибірську (де знаходиться Сибірський Центр підтримки громадянських ініціатив) — 1200 громадських організацій, Алтайському краї — біля 170, Іркутській області — 180, Новокузнецьку — 90, Красноярському краї — 750, Омській області — 175, Республіці Алтай — 50, Республіці Бурятія — 70, Томській області — 180, Тюменській — 40, Читинській — 90. Оцінюючи ці дані можна зробити висновок про нерівномірність розвитку громадянського сектору в Росії. Найбільші успіхи закономірно спостерігаються у столиці федерації Москві — тут на 450—500 громадян припадає одна НГО. Громадські організації Росії видають журнали, газети, бюлетені, довідники (банки даних про НГО, донорські організації, тренерів-консультантів НГО). Найбільш помітними ЗМІ НГО є щомісячний журнал “Пчела” (С.-Петербург), газета “Третий сектор” (Новисибірськ) та видання НГО у Москві. У Бєларусі згідно даних зібраних білоруською НГО “Обьединенный путь” існує 1115 громадських організацій, які розташовані головним чином у містах: Мінську (62 % всіх НГО), Вітебську (11 %), Бресті (10 %), Могильові (8 %), Гомелі (6 %) та Гродно (3 %). Виходячи з того, що населення Бєларусі складає близько 10 млн. чол., одна НГО припадає аж на 9 000 жителів цієї країни. В порівнянні з розвинутими країнами Заходу це дуже низький показник. Але й у порівнянні з Росією третій сектор Бєларусі розвинутий значно гірше, що може бути наслідком недемократичного керівництва державою. При цьому нерівномірний характер розподілу НГО по території країни зберігається, що, очевидно, характерно для початкового етапу розвитку громадянського 103

сектору суспільства. Щодо розподілу білоруських НГО за сферами діяльності, то найбільше функціонує організацій в галузі науки і культури, найменше — військовиків, за інтересами та сфери держави, самоуправління й права. Показовим є виникнення і розвиток (головним чином в 1989—1995 рр.) новітніх громадських дослідницьких організацій — “мозкових центрів” у сусідніх постсоціалістичних країнах та країнах народної демократії в Європі. Скажімо, в Албанії в кінці ХХ ст. працювало 6 таких центрів, в Болгарії та Угорщині — близько 20, Польщі — понад 15, Румунії — 8, Словаччині — 12. Think tanks США, Польщі, Чехії та інних країнах Європи мають багато спільного, але водночас відрізняються тематикою своїх досліджень — в країнах Центральної Європи вона головним чином торкається актуальних проблем розвитку демократії і економічних реформ в цих країнах. Оцінюючи загальні тенденції розвитку, можна говорити про активне будівництво “третього сектору” в постсоціалістичних країнах, причому механізм цього процесу йде в основному щляхом калькування вже існуючих на Заході прототипів (як західного так і “діаспорового” штибу), хоча іноді можна спостерігати привнесення нових суто регіональних (національних) форм НГО. Темп цього процесу настільки великий, що дозволяє прогнозувати утворення в ряді цих країн (окрім, імовірно, Бєларусі) повноцінного збалансованого і стійкого громадського сектору суспільства в найближчі 5-7 років.

Третій сектор в Україні В Україні відповідно до Звіту про гуманітарний розвиток (Ukraine Human Development Report, 1996) існувало понад 5 000 НГО. За оціночними даними експертів за період 1992-97 рр. в Україні створено біля 800 нових всеукраїнських і тисячі місцевих громадських організацій. В 2001 р. за даними порталу intellect.org.ua кількість офіційно зареєстрованих НГО в Україні сягнула 25000. У 2004 році за експертними оцінками ця цифра збільшилася до 28000 організацій. У порівнянні з країнами Заходу це небагато — одна НГО на 1710 жителів країни, — але водночас суттєво більше, ніж в Бєларусі і Російській Федерації. Такий ефект просунутого розвитку українського “третього сектору” можна пояснити традиційним тяжінням українців до демократії, відчуттям природної європейськості. При цьому більшість НГО, як і в інших країнах, зосереджена в столиці та культурно-історичних і промислових центрах. Найбільша кількість українських НГО припадає на сфери: — культура і освіта; — здоров’я, інваліди та ветерани; — економіка і наука; — жінки і діти. НГО мають свої періодичні видання, серед яких виділяються журнали для НГО — “Громадські ініціативи”(Львів), “Обличчям до обличчя” (“Сприяння”, Донецьк) та спеціальні і спеціалізовані часописи “мозгових центрів” – “Національна безпека і оборона” (Український Центр економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова, Київ), “Схід” (Український культурологічний центр, Донецьк), “Економічний часопис” (Інститут трансформації суспільства, Київ), “Універсум” (Товариство “Універсум”, Львів), Наукове Товариство ім. Шевченка (біля 10 періодичних і серійних видань). Проведений нами аналіз “третього сектору” найбільшої області України — Донецької — дає дуже строкату картину НГО. Феномен високого ступеня заполiтизованостi нашого суспiльства чiтко вiддзеркалюється в громадських органiзацiях — вони, як правило, дотримуються цiлком певних полiтичних орiєнтирiв. Сьогоднi їх основнi полiтичнi вектори можна умовно сформулювати так: 1. Українська демократична держава з переважно Європейською орiєнтацiєю. 2. Демократична держава з переважно Євразiйською (зокрема, проросiйською) орiєнтацiєю. 3. Соцiалiстична (комунiстична) 104

держава з переважною Євразiйською орiєнтацiєю. 4. Iндиферентнi або полiварiантнi в зовнiшньополiтичнiй орiєнтацiї, але з чiткою установкою на ринок i приватну власнiсть як домiнантнi засоби реформ суспiльства. 5. Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою професiйних iнтересiв. 6. Полiварiантнi в полiтичному вiдношеннi з домiнантою нацiональних iнтересiв. 7. Умовно-індиферентні зі стабільною закордонною грантовою підтримкою. Загалом же на Донеччині на 2003 рік діяло 4053 громадських організацій та рухів, з них близько 800 зареєстровані на обласному рівні, крім того 4084 профспілкових організації. Динаміка зростання основних (за їх питомою вагою в загальній кількості) організацій “третього сектора” на Донеччині така [36] (1995 р. до 2003 р.): НГО національних і дружніх зв’язків з іншими країнами — 54/172, молодіжних — 50/449, дитячих — 21/174, жіночих — 41/194, благодійних — 110/409, ветеранів та інвалідів — 177/431, професійних НГО — 72/316, виховних — 58/172. Цікаво, що найменше в шахтарському регіоні культурологічних та дотичних до них громадських організацій, так з охорони пам’ятників історії і культури — всього 7 (9), науково-технічної творчості — 19 (48). Подiбна ж строката картина зi своїми територiальними особливостями спостерiгається в Криму, Причорномор’ї, в Закарпаттi. Бiльш однорiдний “третiй сектор” на Захiднiй Українi та в Центрi — тут переважають НГО 1 та 4. Ще одна особливість “третього сектора” на Донбасі, та й, здається, майже на всій Східній Україні — виникнення час від часу зовні дуже потужних “наказних” громадських організацій. До речі, в останні роки Радянського Союзу таких організацій було багато чи не повсюдно в Україні (хіба що окрім Західної) — можна згадати хоча б штучне “Общество родного языка” як противага “Товариству української мови”. Протягом декількох останніх років на Сході тривають нові спроби використання псевдотретього сектору під егідою і за прямого втручання влади. Зрозуміло, що такі організації (скажімо, “Согласие”) виникають швидко, реєструються просто, за офіційними даними включають велику кількість людей, асоційованих членів тощо, але після використання з певною метою підтримки тих чи інших ініціатив влади (особливо — на виборах) так само швидко і зникають разом з діячами або партіями, які їх народили. Загалом же і до сьогодні в Україні спостерігається велика різниця в структурі “третього сектору” між Сходом і Заходом, причому громадські організації в основному є “зліпком”, віддзеркаленням преференцій населення того чи іншого краю. Суттєвою і навіть знаковою особливістю сучасних українських НГО є їх фінансова залежність від організацій-донорів. Діяльність багатьох українських НГО, в тому числі “мозкових центрів” була б н е м о ж л и в о ю без підтримки міжнародних донорів, зокрема: Friedrich Ebert Stiftung, Konrad Adenauer Foundation, делегації Європейської Комісії в Україні, Freedom House, USAID Agency, McArthur Foundation, Renaissance Foundation, Мiжнародного Фонду “Вiдродження” (фонд Дж. Сороса), Eurasia Foundation, C.S.Mott Foundation, Know-How Fund, the World Bank, Мiжнародний Медiа Центр (ММЦ) — Iнтерньюз, Counterpart International, посольств США, Великої Британії, Нідерландів, Канади та ін. Український “третій сектор” є суттєво диспропорційним як територіально, так і за напрямками діяльності. При цьому чітко простежується часове “відставання” в розвитку громадських організацій Південно-Східної України. Саме їм притаманні ті риси перехідного періоду, яких не зустрінеш на Заході України, чи навіть у Центрі. Такий стан громадського сектору на Східній Україні має багато пояснень. І лежать вони не тільки у площині складу і преференцій місцевого населення, особливо-закритих умов регіону Донбасу(в плані ЗМІ, наприклад), а й у недалекоглядній, навіть шкідливій для розвитку здорового вітчизняного “третього сектору” позиції багатьох відомих інтелектуалів Києва і навіть Львова на початку 1990-х років. 105

Впродож останніх п’яти років в Україні розвиток неурядового сектору набув кількісних та якісних ознак. Проведено низку досліджень, що вказують на ситуацію в громадському секторі України. Зокрема, експерти Фонду “Європа ХХІ” аналізували громадську активність у різних областях України. Метою моніторингу стало відстеження діяльность громадських організацій, їх спроможність до співпраці із владою, з громадою міста, у власному середовищі. Такий послідовний и систематичний якісний аналіз дав можливість відстежити тенденції та визначати стратегію роботи “третього сектору” в Україні загалом. Варто зауважити, що є проблеми та тенденції, які впродовж років залишаються невирішеними. Зокрема, взаємодія та співпраця з ЗМІ. Чи формування громадського експертного середовища для роботи з владою. За результатами дослідження 2006-2007 років були зроблені наступні висновки. 1. Середовище громадського, чи то “третього сектору” стало реальністю для влади, для громадян та суспільства в Україні загалом. Був етап новизни експертних оцінок чи коментарів незалежних аналітиків доби 1994 – 1999 років. Тоді активна молодь, що виходила з академічних установ, інститутів чи університетів бачила для себе оптимальним шлях самореалізації, суспільної користі та сфери зайнятості. У цьому контексті вибори до Верховної Ради 1998 року та вибори Президента 1999 року стали переломними. Оскільки питома вага громадських організацій у Києві та в регіонах суттєво зросла. Їх активна робота з моніторингу виборчого процесу стала публічною та помітною, дала інформаційні приводи для ЗМІ. А це, у свою чергу, сприяло й поширенню інформації про наявність та необхідність роботи “третього сектору” для молодого демократичного українського суспільства. Почали активно впроваджуватися світові методики та практики роботи за демократичними принципами. Збільшилася частка донорських інституцій та фондів, що сприяли роботі громадських організацій в Україні. Значна кількість громадських активістів навчалася у європейських та американських демократичних інститутах. Все це сформувало старше покоління громадського сектору в Україні. Громадські організації, які працювали під час виборчих кампаній, продовжили свою роботу і після виборів, однак змістили акцент своєї роботи у сферу надання соціальних послуг громаді та представленню її інтересів владі. Період між виборами до 2004 року був продуктивним, оскільки сприяв інституційному оформленню потужних громадських організацій у Києві та регіонах, визначив напрям та “спеціалізацію” в роботі різного типу ГО: аналітичних центрах (“think tank”), ресурсно-інформаційних організацях, зорієнтованих на надання соціальних послуг, та інших. Така ситуаціях одного з боку сприяла професіоналізації громадського сектору, його інституційній визначеності, з іншого – сформувала одну із невідворотних проблем/реалій, з якими живе “третій сектор” і нині: розмежування функцій між громадськими організаціями загальнонаціонального рівня та локально-регіонального рівня. Виникла ситуація автономного існування кожної групи та регіону. Про міру значимості та впливовості громадських організацій на суспільні та політичні процесі в Україні може свідчити створення Тимчасової слідчої комісії Верховної Ради України з питань встановлення фактів закордонного втручання у фінансування виборчих кампаній в Україні через недержавні організації, що існують на гранти іноземних держав (від 11 грудня 2003 року). Тоді фронтальної податкової перевірки зазна106

ли Комітет виборців України, Фонд “Демократичні ініціативи”, Фонд “Європа ХХІ” та інші організації. Тоді ж на сторінках газет та інтернет-видань тривали жваві дискусії про “грантоїдів”. Така ситуація вказувала на те, що суспільство, і передовсім, влада не могли вже ігнорувати наявності, ролі та роботи громадських організацій в країні. І по-своєму реагували. (Перш за все, мова йшла про організації загальнонаціонального рівня). Однак громадський сектор (громадські організації та ініціативи) і влада перебували у 2004 році у протистоянні та цілковитому взаємонесприйнятті. Виборча кампанія та події 2004 року стали ще одним, можна сказати, кульмінаційно/переломним етапом. З одного боку, ми були свідками широкого, публічного, але цілком формалізованого і профанованого формату громадських обговорень програми дій Уряду 9 квітня 2003 року. В Українському домі відбулися громадські слухання “Обговорення Програми діяльності Кабінету Міністрів України”, організовані Громадською експертною радою з проблем законодавства (під головуванням народного депутата І. Гавриша), яка об’єднувала 27 експертних організацій України. Таких обговорень було кілька. З іншого боку – громадські активісти та лідери, які за 10 років роботи здобулися на значний досвід, пішли працювати у центральні органи законодавчої та виконавчої влади і на місцях (М. Томенко, Г. Немиря, К. Ляпіна, В. Каськів та багато інших). Таким чином, відстань між владою і громадськими активістами скоротилася. Точніше сказати – набула змін. Антагонізму і ворогування як такого вже не було. Але й не було ще ефективної співпраці. Суттєвим кроком у питанні суспільного та політичного визнання роботи громадського сектору в Україні та слідуванні демократичним принципам стало прийняття Постанови Кабінету Міністрів України “Деякі питання щодо забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” від 15 жовтня 2004 р. №1378. У ході реалізації Постанови Громадські ради були створені при більшості центральних та місцевих органів виконавчої влади. За даними Департаменту комунікації влади та громадськості Кабінету Міністрів України станом на 1 травня 2007 р., громадські ради (колегії) створені при 72 органах виконавчої влади. До їх складу входить близько 2 тисяч осіб, з яких більше 1 тисячі представників громадських організацій, до 200 представників професійних спілок, близько 100 представників відповідно засобів масової інформації, органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, політичних партій, близько 300 представників інших представників громадянського суспільства. Нині існує проблема їх ефективності та дієвості. 2. Громадські ініціативи та організації охоплюють все ширше середовище українського суспільства. Від київських та загальнонаціональних до міських, районних, а подекуди і сільських громадських організацій. Це одна з найсуттєвіших ознак розвитку демократичних інститутів та організацій в Україні. Моніторинг громадської активності нинішнього року засвідчує те, що громадські організації на міському та районному рівнях вирішують не лише соціальні питання, але й виходять на рівень обговорень ширших питань громади та суспільства загалом (11 квітня у Костополі на Рівненщині відбувся громадський форум “Від людини розумної до Людини Духовної”, проведений з ініціативи громадської ради при райдержадміністрації та громадської ради с. Лісопіль Костопільського району. У заході взяли участь представники райдержадміністрації та райради, депутати сільрад, голови окремих міс107

цевих організацій політпартій і громадських організацій, працівники культурно-освітніх закладів, соціальні працівники, учні та студенти місцевих навчальних закладів, священнослужителі різних релігійних конфесій, молодь, громадськість (близько 200 осіб). Обговорено питання національної культури, освіти, духовності, молодіжної політики). Інший приклад – цілеспрямована робота потужних громадських організацій обласного рівня з сільською молоддю та громадою. Молодіжна організація “Центр підтримки сільської молоді”(м. Дніпропетровськ) реалізувала проект “Молодіжні центр навчання для демократії як інструмент розвитку молодіжної громадської активності в сільських районах”, у рамках якого навчала молодих сільських лідерів основам демократії та організації громадських ініціатив. 3. Середовище громадського сектору зазнає суттєвих змін. Відбувається зміна поколінь, змінюється мотивація для роботи у громадському секторі. Чи не найактуальнішим стає питання професіоналізму. Історія діяльності демократичних громадських організацій в Україні триває вже понад 10 років. Етапний 2004 рік, про що йшлося вище, став каталізатором стану громадського сектору в Україні. Набуті досвід і знання політичних та суспільних процесів, роботи з громадою та владою, прагнення нових форм самореалізації та реалізації на практиці демократичних принципів стали причиною та приводом для переходу значної частини громадських активістів в органи законодавчої та виконавчої влади у центрі та в регіонах. Також чимала частина з різних причин перейшла до бізнес-сфери, спираючись на знання та досвід, здобуті за час роботи у громадському секторі. Відтак нині ми перебуваємо у періоді значного оновлення, омолодження “старих” громадських організацій та творення нових. З одного боку – це є складова розвитку та перспективи. З іншого – зумовлює дефіцит компетентних працівників громадського сектору, вимушений період навчання та частково зміни орієнтирів у роботі організацій, і що найголовніше – затягування періоду формування механізмів дієвої та ефективної співпраці з владою та громадою. Складність ситуації посилюється ще й розрізненістю середовища третього сектору. Загальнонаціональний та регіональний рівень; “старі” і “молоді” громадські організації; налагоджені контакти з місцевою владою чи відсутність таких; різні підходи до розуміння цілей та завдань роботи у громадському секторі; стан демократії у світі та в Україні загалом. Все це і багато іншого зумовлює складність комунікації та консолідованої роботи громадськості України. За останнє десятиліття неодноразово, зокрема й завдяки зусиллям та сприянню Національного Фонду підтримки демократії (США) та МФ “Відродження” (Україна), були спроби створити коаліції та форуми громадських організацій. Так, 2002 року була реалізована громадська ініціатива “Демократична ліга” (переважно з представників аналітичних та дослідницьких центрів), яка провела дослідження “Больових точок” української демократії та розробила “Громадянську стратегію демократичного розвитку України”. Інша ініціатива – відкрита широка громадська коаліція “Новий вибір– 2004”. Громадські організації, що входили до неї, представляли всі регіони України та різні сектори роботи (правозахисні, просвітницькі, інформаційні тощо). Всі ці об’єднання громадських організацій були доречними та своєчасними. Однак тимчасовими.

108

ГРОМАДСЬКА ІНІЦІАТИВА “ДЕМОКРАТИЧНА ЛІГА” “ГРОМАДЯНСЬКА СТРАТЕГІЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ” 17.04.2003. “Демократична ліга “ запропонувала відмовитися від ідеї всенародного референдуму Заява українських громадських організацій – членів коаліції “ДемоЛіга ” з приводу ситуації, що склалася довкола ініціатив Президента України щодо внесення змін до Конституції України. Вже понад місяць проходить всенародне обговорення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції”. Громадські організації, що входять до коаліції “Демократична Ліга ”, постійно аналізують різні аспекти реформи. Наше бачення змісту запропонованих Президентом поправок подані у відповідних аналітичних матеріалах, які можна знайти на веб-ресурсах, друкованих виданнях наших організацій. Однак в даний момент наше занепокоєння викликає сам хід обговорення та наслідки, до яких може привести цей процес. У звіті Комітету виборців України за підсумками моніторингу процесу всенародного обговорення зазначені факти порушень певних політичних свобод громадян та загальноприйнятих демократичних стандартів, зокрема: • не завжди дотримується принцип добровільної участі у обговоренні; • порушується принцип рівного відношення до всіх учасників обговорення та всіх позицій, що висловлюються; • непрозоро здійснюється фінансування та матеріально-технічне забезпечення обговорення; • не в достатній мірі залучаються до обговорення інституції громадянського суспільства. На так давно Президент України теж говорив про доволі формальний характер цього процесу. Незважаючи на неймовірно високі показники залучених до обговорення, про які постійно звітують його ініціатори, соціологічні опитування свідчать про недостатню освідомленість громадян щодо змісту запропонованих поправок. Однак в той же час респонденти говорять про свою готовність підтримати окремі положення та навіть взяти участь у можливому референдумі. Так само про можливість референдуму заявляють і політики, що належать до різних політичних сил. У зв’язку з цим ми, представники українських громадських організацій, звертаємося до посадових осіб, політичних діячів та громадськості України, з закликом відмовитися від ідеї проведення референдуму по внесенню змін до Конституції України через наступні причини: • зважаючи на обмежений час, відведений для обговорення, більшість виборців не мала змоги ознайомитися з поправками та в достатній мірі зрозуміти їх зміст; • процес обговорення не є достатньо демократичним та відкритим; • чинне законодавство, що регулює проведення референдуму, вкрай недосконале, що засвідчив останній всеукраїнський референдум в 2000 році; • у державному бюджеті України не передбачені кошти на проведення такого референдуму; • зміни до Конституції можуть бути внесені виключно шляхом прийняття відповідних законів Верховною Радою України.

109

Окрім того, ініціатива проведення референдуму, на жаль, може виходити не так від народу, як від окремих політичних сил, що лише загострить політичне протистояння в парламенті та може перенести це протистояння на вулиці. Ми, представники громадських організацій – членів коаліції “Демократична Ліга”, сподіваємося на спільну конструктивну роботу всіх політичних сил та органів влади для вироблення оптимальної моделі політичної реформи в Україні. Підписи: Ілько Кучерів, Фонд “Демократичні ініціативи” Костянтин Квурт, ГО “Інтерньюз-Україна ” Інна Підлуська, Фонд “Європа ХХІ” Юлія Тихомирова, Творчий центр Каунтерпарт Ігор Попов, Комітет виборців України Юрій Нестеряк, ГО Асоціація “Спільний простір” Олександр Чекмишев, Комітет “Рівність можливостей”

Ініціатива останнього часу – утворення Громадянської Асамблеї України (за сприяння МФ “Відродження”), яка об’єднує громадські організації та ініціативи всіх областей України та Києва. Загальнонаціональне зібрання відбулося в Києві 24 липня 2007 року. Учасники Асамблеї прийняли резолюцію, спираючись на рішення обласних асамблей, в якій, окрім іншого, йшлося: “1. Створення ефективних інструментів впливу громадян на органи влади та контролю громадян за їх діями та діями їх посадових осіб, зокрема, через ухвалення нової редакції Закону “Про об’єднання громадян”. 2. Повернення громадянам права прямої участі у виборах без посередництва партій, запровадження системи відкритих регіональних списків або часткового повернення мажоритарної виборчої системи (в першу чергу при формуванні органів місцевого самоврядування), скасування партійного імперативного мандату. 3. Створення дієвих механізмів відповідальності представників влади, що обираються громадянами, за невиконання та недотримання передвиборчих програм, включаючи позбавлення посади чи мандату. 4.Реформу системи публічної адміністрації, розбудову системи незалежного судочинства, забезпечення незалежності спеціальних органів державної влади, які мають забезпечувати реалізацію прав громадян, свободу слова та баланс між владою і опозицією”. Така Асамблея, звісно, не стане панацею для розв’язання низки проблем у громадському секторі України. Але, принаймні, визначить новий етап в українському суспільстві, де громадський сектор здобувається на власний шлях розвитку. Творчий Центр “Каунтерпарт” провадить уже впродовж багатьох років дослідження стану громадського сектору в Україні, переважно спираючись на кількісні показники. Наведемо окремі дані дослідження 2005-2006 рр.

110

Форма реєстрації НГО Відповідно до чинного законодавства України, неурядові організації можуть бути зареєстровані як громадські або благодійні організації (Закон України “Про об’єднання громадян”, 1992 рік; Закон України “Про благодійність та благодійні організації”, 1997 рік). Графік 2.2.1 показує дані щодо форми реєстрації НГО — учасників опитування 2006 року.

Згідно з даними опитування 2006 року, переважна більшість опитаних НГО (що становить 85% або 496 організацій) зареєстровані як громадські організації, і 12% (87 організацій) – як благодійні.

* Питання анкети № 7 Як показано на Графіку, 30% організацій були зареєстровані в період з 1996 по 1999 роки включно; 45% респондентів представляють нові організації, зареєстровані після 1999 року; 13% НГО почали свою діяльність в період з 1992 по 1995 роки, а 4% були зареєстровані до 1991 року. 111

Сектори діяльності НГО Респонденти могли обрати до 3-х основних секторів, у яких працює їх організація, з 18 запропонованих. Також у випадку, коли в переліку не було сектору діяльності даної НГО, респонденти могли обрати відповідь іншу та вказати, у якому саме секторі працює організація. На Графіку 1 показана кількість організацій, що працюють у тому чи іншому секторі.

Майже половина респондентів зазначила сектор “Діти і молодь” як один з трьох основних секторів своєї діяльності (45%). Наступними за вагомістю є сектори вирішення соціальних питань (38%) та прав людини (31%). У секторі “Громадянська освіта” працюють 28% опитаних у 2006 році представників НГО. Якщо звернутись до даних 2003-2005 років, то щодо секторів діяльності статистично значущих змін на рівні 5% не сталося. Переважна кількість організацій третього сектору України працює одночасно у декількох секторах, про що свідчить сума відсотків, що майже втричі перевищує 100%. Види діяльності НГО Важливою характеристикою НГО є види діяльності організації. Респонденти могли обрати зі списку до 3-х основних видів діяльності або обрати відповідь іншу та вказати свій вид діяльності. Графік 2.3.2 наочно ілюструє різні види діяльності та кількість організацій, представники яких відповіли на питання про те, чим займалась їх організація у 2005 році. Респонденти обирали із запропонованого списку до трьох альтернатив, і у переважній більшості випадків зазначили, що їх організації практикують декілька видів діяльності. 112

Найбільш поширеним видом діяльності серед респондентів є захист інтересів та лобіювання, що обрали 42% респондентів у 2006 році та 44% НГО у три попередні роки, що свідчить те, що багато організацій зрозуміли важливість відстоювання інтересів населення поряд з наданням послуг в сфері освіти, поширенням інформації та проведенням тренінгів. У 2002 році захист інтересів та лобіювання обрали лише 16% НГО (різниця значуща на рівні 1%). Організації інформують, навчають і залучають громадян до визначення та вирішення питань, важливих для широкої громадськості. Це підтверджується високим відсотком організацій, що займаються освітянською діяльністю (34% у 2006 році). Також організації активно займаються поширенням інформації: 35% у 2006 році (38% НГО —2003 рік, 39% — 2004 рік, 38% – 2005 рік), дослідженнями та аналітикою (23% респондентів як у 2006, так і у 2004 та 2005 роках) та розробкою суспільно-політичних рекомендацій – 13% НГО (14% у 2005, 10% у 2004 та у 2003 роках). Таким видом діяльності як надання тренінгів та консультацій займаються 41% опитаних. Соціальні послуги надають близько 31% НГО. Щодо вищезазначених альтернатив різниця відсотків 2003-2006 років не є статистично значущою на рівні 5%. Показовою є динаміка діяльності щодо захисту інтересів та їх лобіювання протягом останніх трьох років. У 2002 році лише 16% респондентів зазначили, що захист інтересів та їх лобіювання є однією з основних сфер діяльності НГО. Помітно зріс (до 44%) цей показник у 2003 році. Дані за 2006 рік підтверджують стабільне прагнення організацій захищати інтереси клієнтів та лобіювати їх. Зауважимо, що при цьому відсоток організацій, які займаються наданням соціальних послуг залишається стабільним протягом чотирьох останніх років (у 2006 році цей показник становить 31% респондентів). Тобто відбувається не заміщення одного виду діяльності іншим, а розширення поля діяльності НГО. Загальним висновком щодо видів діяльності, так само як і щодо секторів, є незмінність показників. Великою мірою це обумовлено збереженням панелі вибірки. Графік 3.8.2 дає змогу побачити долю кожного джерела у бюджеті НГО та зміни, що відбулися за цим показником у 2002-2005 рр. Відсоток певного джерела у бюджеті поданий для тих НГО, що використовують це джерело. 113

Графік 5

У порівнянні з результатами 2002 фінансового року немає змін у відсотку фінансування, що надійшов з кожного джерела. Винятком є внесок міжнародних організацій, збільшення відсотку грантів від котрих є статистично значущим. З 2003 року категорія “гранти” була розділена на дві підкатегорії: гранти від міжнародних організацій та гранти від місцевих організацій, щоб порівняти не тільки типи фінансової допомоги, а й географічні характеристики джерела фінансування. Лише незначна частина НГО (23%) отримує фінансування виключно з одного джерела: 2% організацій – з бізнес-середовища, 9% – від міжнародних донорів (у 2005 році – 5%13), 1% – від держави (у 2005 році – 9%14), 3% – з членських внесків, 1% – від громадян та місцевих організацій.

114

Висновки Порівняльний аналіз результатів дослідження стану розвитку НГО України за 20022006 роки дозволяє зробити висновки щодо динаміки розвитку неурядових організацій впродовж останніх п’яти років. Щодо переважної більшості показників різниці між 2005 та 2006 роком не спостерігається, у багатьох випадках ситуація є стабільною протягом усіх п’яти років спостереження. Більш повну картину тенденцій по кожному з досліджуваних показників розвитку НГО України подано у попередніх розділах даного звіту. Дана частина містить висновки щодо змін, які відбулися у внутрішній системі менеджменту, зовнішніх зв’язках та програмній діяльності з 2002 по 2006 рік. Портрет респондентів Показовою є динаміка діяльності щодо захисту інтересів та їх лобіювання протягом останніх трьох років. У 2002 році лише 16% респондентів зазначили, що захист інтересів та їх лобіювання є однією з основних сфер діяльності НГО. Помітно зріс (до 44%) цей показник у 2003 році. Дані за останні три роки підтверджують стабільне прагнення організацій захищати інтереси клієнтів та лобіювати їх. Зауважимо, що при цьому відсоток організацій, які займаються наданням соціальних послуг, залишається стабільним протягом чотирьох останніх років (у 2006 році цей показник становить 31 % респондентів). Тобто відбувається не заміщення одного виду діяльності іншим, а розширення поля діяльності НГО. Загальним висновком щодо видів діяльності, так само як і щодо секторів та клієнтів НГО, є незмінність показників. Великою мірою це обумовлено збереженням панелі вибірки. Внутрішня система менеджменту Значних змін у причинах створення НГО та практиках формулювання місії організації не відбулося. Лише дещо втратила позиції основна мета заснування організації — можливість вплинути на розвиток суспільства. У 2005 році цей варіант відзначили 70% респондентів проти 77% у 2003 р. (різниця значуща на рівні 1%). У 2006 цей показник повернувся на рівень 2003 року. Статистичний аналіз показників 2002, 2003, 2005 років підтверджує зменшення кількості організацій, що мають сформульовану місію (різниця значуща на рівні 1%). 86% НГО мали написану місію у 2006 році, 83% у 2005 році, 87% у 2004 році та 89% – у 2002 та 2003 роках. Проаналізувавши дані досліджень минулих років, можна відзначити тенденцію до зменшення кількості організацій, що займаються стратегічним плануванням. Написаний стратегічний план у 2002 році мали 75% організацій, і поступово відсоток зменшився до 61%’ у 2005 році, а в 2006 році зріс до 68%2. Найчастіше НГО складають план на 1 рік. Такий стан речей зберігається протягом п’яти років. Відсоток НГО, що практикують написання довгострокових стратегічних планів (на 3 і більше років), зменшився у 2003 році майже вдвічі (з 22% у 2002 до 14% у 2003 та 2004 роках, 12% у 2005 році), і тепер становить 17% (різниця значуща на рівні 5%). Можливою причиною таких змін є втрата довіри до такого інструменту, як стратегічне планування, що спричинена швидкими змінами у безпосередньому оточенні, зокрема, у законодавчому регулюванні діяльності та оподаткуванні НГО. Іншим можливим поясненням є зміна політики донорів (раніше донори більш наполегливо вимагали написаний стратегічний план). 115

Змінилися акценти щодо ролей різних осіб, залучених до розробки стратегічного плану організації. Як і у 2002 році, на першому місці серед структур, залучених у процес стратегічного планування був колективний керівний орган. Кількість НГО, де до стратегічного планування залучений колективний керівний орган, поступово збільшується (з 57% організацій у 2002 до 66% у 2005 та 62% 2006 роках). Відмінності у кількості НГО, у яких до планування залучені члени організації, є незначущими (у різні роки таких НГО було від 21% до 26%). Колективний керівний орган мають 88% НГО, представники яких були опитані у 2006 році (86% у 2002 році). Цей показник коливається з року в рік на декілька відсотків, порівняно з 2005 роком даний показник не змінився. У 87% (82% у 2003 році) організацій виконавчий директор відвідує зустрічі колективного керівного органу, та у 78% організацій хоч раз проводились вибори членів колективного керівного органу з того часу, як він був сформований (у 70% за результатами 2003 року4, у 76% – у 2004 році та у 73% – у 20055). Людські ресурси НГО. Волонтерами, залученими до діяльності НГО, з року в рік послуг стають все більше ті, хто отримує послуги від організації. За останні п’ять років їх кількість збільшилась вдвічі: з 14% у 2002 році до 29% у 2006 році. Значні зміни відбулись у 2003 році щодо матеріальних ресурсів НГО. З того часу ситуація є стабільною. Приміщення у своєму розпорядженні мають 90% НГО, причому в 12% це приміщення є власним. Порівняно з даними 2002 року, відсоток НГО, що на тих чи інших підставах мають приміщення для роботи, зріс із 80% до 90%. З 2002 року на 11% (з 59% до 70%) зросла кількість НГО, що мають офісні меблі. Стало більше НГО, що мають такі технічні засоби, як телефон (на 19%), факс (на 11%), копіювальний апарат (на 10%), комп’ютер (на 26%). На 28% зросла кількість організацій, що мають доступ до Інтернету або електронної пошти (з 47% у 2002 році до 75% у 2006 році). Таким чином, станом на 2006 рік з більшістю активних НГО України є можливість контактувати за допомогою телефону або електронної пошти, і майже всі організації вказали постійну поштову адресу. Аналіз Інтернет-ресурсів, що створюються та підтримуються НГО, виявив зростання кількості організацій, які використовують у своїй діяльності всесвітню електронну мережу. У 2002 році лише 12% НГО вказали адреси своїх веб-сайтів, а станом на 2006 рік таких організацій уже 25%. Різниця між даними дослідження 2006 року щодо наявності веб-ресурсів, та даними, отриманими у 2004 та 2005 роках, є статистично значущою на рівні 5%. Важливо відзначити, що хоча відсоток НГО, які залучають фінансування від державних структур та бізнесу достатньо високий (27% та 52% відповідно), обсяги такої фінансової підтримки не є значними. Здебільшого дана підтримка є незначною і складає до $500 на рік. Таке розведення дає змогу побачити значну різницю між фінансуванням міжнародними організаціями, що у 2005 році була на,рівні 38%, та грантами від місцевих організацій, що в середньому склали 5% від бюджету НГО у 2005 році. Обсяг міжнародної донорської підтримки тримається на рівні 35-38% від загального обсягу фінансування більш ніж половини (55% у 2005 році) українських НГО. Лише незначна частина НГО (23%) отримує фінансування виключно з одного джерела: 2% організацій – з бізнес-середовища, 9% -від міжнародних донорів (у 2005 році – 5%б), 1% – від держави (у 2005 році – 9%7), 3% – з членських внесків, 1 % – від громадян та місцевих організацій. 116

Відбулися позитивні зміни в обсягах фінансування НГО. Відсоток НГО, які зазначили, що рівень фінансування зріс порівняно з минулим роком, збільшився з 32% у 2002 році до 38% у 2006 році (різниця відсотків значуща на рівні 5%). Частка НГО, які повідомили про зниження рівня фінансування порівняно з 2002 роком, зменшилась з 27% у 2002 році до 20% у 2005, а в 2006 році цей показник повернувся на рівень 2002 року (26% НГО). Проте, позитивні зміни не є значними, оскільки розмір бюджету українських НГО весь цей час залишається на одному і тому ж рівні. З року в рік дещо коливається кількість НГО, що мають встановлені системи фінансового менеджменту (60% – у 2002 році, 71% – у 2003 році, 65% – у 2004-2005 роках та 61% в 2006). Формальна (друкована або електронна) система реєстрації документів існує у 81% організацій ( у 2003 цей показник становив 88%8). Дані свідчать про декларування лідерами НГО впливу аудиту на поліпшення фінансового планування та звітування в організації. НГО декларують більшу відкритість до таких процедур, що свідчить про зміни у ставленні до них лідерів НГО. І хоча майже вдвічі зріс відсоток організацій, що виявляють бажання пройти аудит (з 26% у 2002 році до 49% у 2006 році), відсоток НГО, які мають досвід проходження аудиту, залишився незмінним. 83% організацій проводять поточну оцінку власної діяльності, і в більшості таких організацій (80%) результати оцінки впливають на стратегію та/або процес прийняття рішень, що є хорошим індикатором обізнаності НГО з перевагами оцінки та важливістю оцінки для систем менеджменту. З іншого боку, лише 31% організацій залучають зовнішніх експертів до проведення оцінки, що дещо більше, ніж у 2005 році (25% НУО). Порівняно з 2005 роком, кількість організацій, у яких результати оцінки впливають на стратегію та/або процес прийняття рішень, у 2006 році зменшилась (різниця значуща на рівні 1%), а у порівнянні з 2003 роком зросла на 5%. Тим мне менш, можна говорити про суб’єктивність оцінок, бо останні проводяться з використанням внутрішніх спеціалістів НГО. Значна кількість організацій (84% НГО у 2006 році; 61% у 2002 році), у яких керівник делегує повноваження щодо програмних та/або адміністративних завдань персоналу, з одного боку свідчить про використання керівниками підходу “за участю” у менеджменті організації. З іншого боку, при аналізі варто враховувати, що відповідь на питання щодо делегування повноважень давали самі керівники організацій. Індекс організаційної спроможності у 2006 році склав 2,9. Різниця у порівнянні зі значенням індексу у 2002, 2004 та 2005 роках незначна. Лише у 2003 році спостерігалось підвищення індексу до 3,14. Зовнішні зв’язки Загалом можна відзначити збільшення кількості контактів українських НГО з державними структурами в період 2002-2006 років та наступну стабілізацію цього показника. На сьогоднішній день ініціатором спілкування між НГО та державними структурами в більшості випадків (60%) виступають обидві сторони, а у 2002 році цей відсоток був значно нижчий – 17% (різниця значуща на рівні 1%). Виключно з боку НГО ініціатива надходить у третині випадків (36%), а з боку державних структур – майже ніколи (лише у 2% випадків).

117

Частка НГО, які не мали спільних проектів з державними структурами, зменшилася з 43% у 2002 році до 36% у 2006 році. Значно зросла частка НГО, які виконали більш ніж три таких проекти. У 2002 році дана частка складала лише 13% всіх опитаних організацій, в 2004 році вона зросла до однієї четвертої (різниця статистично значуща на рівні 1%). У 2005 та 2006 роках цей показник не змінювався. Рівень співпраці між НГО та державними структурами у 2003 році підвищився, порівняно з результатами опитування 2002 року. Порівняно з 2005 роком дещо знизився відсоток респондентів, які вважають, що рівень співпраці на регіональному та середньому рівні є середнім (47% у 2005 та 40% у 2006 році”), відповідно більша кількість респондентів вважають даний рівень низьким (40% у 2005 та 47% у 2006 році). Аналіз динаміки зазначених показників протягом останніх трьох років дозволяє говорити про стабілізацію частоти вибору небажання співпрацювати з боку владних структур. У 2006 році, як і в двох попередніх, 47% респондентів вказали даний варіант як основну причину недостатньої співпраці НГО та влади, у той час як у 2003 році цю альтернативу обрали 38% опитаних (різниця значуща на рівні 1%). Також можна відзначити повернення на рівень 2003 року (53% респондентів у 2006 та 2005 роках) варіанту неінформованість владних структур (у 2004 році 47% респондентів обрали цю альтернативу). Відносини між НГО також зазнали деяких змін протягом чотирьох років. Статистично значущим на рівні 1% є збільшення за останній рік відсотку організацій, що практикують партнерські проекти (з 51% до 59%), консультації (з 58% до 66%) та обмін інформацією (з 85% до 92%). Щодо інших видів співпраці, то з 2004 року змін не відбулось. Третина респондентів зазначила, що партнерство та співпраця дозволяють зекономити ресурси під час виконання проекту, при цьому частка лідерів організацій, які дотримуються такої думки, у 2006 році повернулася на рівень 2004 року (33% та 34% відповідно). А віра у можливість завдяки співпраці розширити діяльність та підвищити результативність повернулась на рівень 2003 року і у 2006 році становить 70% НГО (різниця незначна на рівні 5%). Результати порівняння даних за 2002 та 2006 роки свідчать про значні зімни у відповідях респондентів щодо причин недостатнього рівня співпраці між НГО. Наприклад, таку причину як амбіційність лідерів та конфлікти між ними у 2006 році обрали 40% респондентів, тоді як у 2003 році — 47%и; у 2006 році 40% НГО зазначили, що недостатній професіоналізм НГО заважає співпраці, а у 2003 році цей показник становив 49% (різниця відсотків значна на рівні 1%). Труднощі, які виникають в процесі співпраці та нестача інформації про діяльність інших НГО також менше згадувались в 2006 році, порівняно з 2003 роком (23% та 30%15; 32% та 38%16 відповідно). Зміни у співпраці НГО з бізнес-структурами є незначними у порівнянні з двома попередніми роками. У 2003 році зросла кількість організацій, що співпрацюють з більш ніж 5 бізнес-структурами, але у 2005 та 2006 роках цей показник повернувся на рівень 2002 року. Також спостерігається невелике зростання кількості НГО, які співпрацюють з 3-5 бізнес-структурами; кількість НГО, які зовсім не працюють з бізнесом, третій рік поспіль залишається на рівні трохи менше третини від загальної кількості організацій. Майже не змінилось ставлення НГО до співпраці з бізнес-структурами. Значна частка НГО ставиться до бізнесу не лише як до джерела фінансової допомоги, а й як до потенційного партнера. Частка респондентів, що заявляють про використання досвіду 118

бізнесу, не змінюється протягом всіх чотирьох років (18% у 2006 р.). Частота вибору інших альтернатив зросла у 2003 році. Зменшення у 2006 році показників порівняно з 2003, 2004 та 2005 роками є статистично незначним на рівні 5%. Незважаючи на те, що найбільш поширеним видом співпраці НГО та донорів є надання останніми фінанссзої або технічної допомоги, деякі організації співпрацюють з донорами на вищому рівні — НГО як партнер або виконавчий партнер. У 2006 році відсоток НГО, які працюють з донорами в якості виконавчих партнерів, дещо збільшився порівняно з попередніми роками (19% і 10% відповідно). Це свідчить про те, що НГО намагаються брати активнішу участь у співпраці з донорськими організаціями та беруть участь у розробці програм донорських структур. Щодо інших альтернатив, то з 2003 року розподіл відсотків щодо шляхів співпраці НГО з донорськими організаціями не змінився. Опитування 2006 року не зафіксувало суттєвих змін і в показниках, що характеризують співпрацю між НГО та громадськістю. Кількість лідерів НГО, що заявляють про щоденні зустрічі представників своїх організацій з клієнтами, коливається з року в рік – 55% у 2002 році, 49% у 2003 (різниця – на рівні 5%), 53% у 2004 і 47% у 2005 та 2006. Щодо решти відповідей, то коливання показників є незначними. Найпопулярніший спосіб поширення інформації про діяльність НГО — подання інформації в пресу (78% опитаних у 2006 році та 88% НГО у 2005 році). 60% організацій в 2006 році займались розповсюдженням буклетів чи листівок, в 2005 році цей вид поширення інформації використовували 53% НГО (різниця – на рівні 5%). Слід зазначити, що по інших альтернативах не спостерігається значних змін у порівнянні з попереднім роком (різниці відсотків не є значними на рівні 5%). Але якщо аналізувати тенденції за всі п’ять років, то можна спостерігати поступове зростання популярності таких способів поширення інформації про організацію як презентації, використання веб-сторінок та поширення буклетів, листівок. Щодо видачі річних звітів та власних бюлетенів, то явної тенденції до зростання чи спаду не спостерігається. Регулярно співпрацюють із засобами масової інформації 40% НГО та епізодично – 52%. Відповідно до отриманих даних, для інформування про власну діяльність НГО найчастіше використовують газети. Протягом останнього року інформацію про себе та власну діяльність за допомогою газет поширювали 85% НГО. Цей показник є дещо нижчим, ніж минулого року – 91% організацій (різниця – на рівні 1%). Наступним за популярністю використання є радіо, де розміщують інформацію про себе 53% НГО. Показовим є зростання протягом останніх трьох років показників співпраці НГО з телебаченням. Рівень використання журналів та радіо для розміщення інформації про НГО залишається сталим упродовж трьох останніх років (різниці показників не значущі на рівні 5%). Програмна діяльність Більшість (71%) членських організацій звітують своїм членам, більше половини НГО — державним установам (55%) та донорам (60%). 23% організацій звітують своїм клієнтам. Цей індикатор, як свідчать дослідження за 2002-2006 роки, не є стабільним. Частка НГО, що звітують своїм клієнтам, зросла з 19% у 2002 році до 27% у 2003, а у 2004 році знову знизилась до 17%. У 2006 році кількість НГО, що звітують клієнтам, зросла до 23%. Всі різниці показників є значущими на рівні 1%. 119

У 2006 році відповіді респондентів щодо потреб відкритості програмної діяльності НГО дещо відрізняються від даних попередніх чотирьох років. Переважна більшість респондентів (91%) у 2006 році відзначає необхідність ознайомлення громадськості з програмною діяльністю НГО, в 2005 році цей показник становив 97% НГО (різниця є значущою на рівні 1%). Кількість респондентів, що висловлюються на користь відкритості організацій у сфері фінансової діяльності утримується на рівні 64%. Частка НГО, які вважають, що сектору громадських організацій потрібен етичний кодекс та професійні стандарти, поступово зросла з 81% у 2002 році до 88% у 2005 році (різниця показників – на рівні 1%), а в 2006 році знову знизилась до 83% (різниця показників – на рівні 5%). У 2002 році 64% респондентів повідомили, що їх організація має визначені та написані етичні норми. Зміна з 64% у 2002 році до 42% у 2006 році потребує окремого аналізу. Кількість представників третього сектору, обізнаних у чинному законодавстві, постійно змінюється: 53% у 2002 році, потім поступове збільшення до 64% у 2004 і нове зниження до 58% у 2005 році та 60% у 2006 році (різниця не значуща на рівні 5%). Найбільш поширеним джерелом інформації про зміни/оновлення існуючих законів та регуляторних актів серед НГО виявились Інтернет, зустрічі та семінари. В 2006 році НГО більше використовують такі джерела інформації про зміни існуючого законодавства, як: Інтернет – 70% респондентів (67% у 2005 році) та зустрічі/семінари – 67% респондентів (74% у 2005 році19). Порівняно з 2005 роком, більша кількість НГО використовує електронні розсипки, як джерело інформації – 42% респондентів у 2005 році та 46% у 2006 році (різниця – на рівні 5%). Слід відзначити суттєве зростання протягом чотирьох років ролі Інтернету як джерела інформації для українських НГО. Одночасно для НГО дещо знизилась популярність інформаційних бюлетенів (на 7% у порівнянні з 2004 роком). Участь у коаліціях чи робочих групах була корисною для переважної більшості НГО. Це дозволило їм спланувати спільні акції з іншими організаціями, організації стали більш відомими, зросли можливості зустрічатись з лідерами інших НГО. 14% НГО все-таки зазначили, що участь у коаліціях чи робочих групах для них не виявилась корисною, цей відсоток збільшився порівняно з 2005 роком -8% (різниця – на рівні 1%). Тенденція, що простежується з 2002 року, свідчить про зростання відсотку лідерів НГО, котрі є членами коаліцій. У 2002 році лише 35% лідерів НГО повідомили, що вони є членами коаліцій чи робочих груп. У 2004 року цей показник становив 41%, 2005 року зріс до 63%, а в 2006 становить 59% (різниця – на рівні 1%).

120

Розділ Х. Виклики розвитку демократії Незалежна організація “Фрідом Хауз” у щорічних звітах вкотре констатує, що просування демократії земною кулею припинилося. Незважаючи на значні досягнення у сфері політичної свободи впродовж останніх 30 років, кількість вільних країн залишається практично незмінною після пікового 1998 року. “За нашими оцінками, відтоді спостерігається стагнація рівня свободи”, – заявила Дженніфер Віндзор, виконавчий директор “Фрідом Хауз”. Однак дослідження свідчать про рух назад, зниження рівня свободи в низці країн Азії й Африки, зміцнення авторитарних форм правління в більшості держав колишнього Радянського Союзу. Авторитарні режими Росії, Венесуели, Китаю, Ірану і Зімбабве посилюють репресії проти організацій, рухів і ЗМІ, які вимагають розширення демократичних свобод. І хоча окремі країни кілька років тому здійснили справжні прориви до свободи, у глобальному вимірі наступ демократії давно зупинився й дедалі більше нагадує оборону. Сьогодні це, напевно, є визначальною рисою світового суспільного розвитку. На схід від Євросоюзу відносно світлими плямами залишаються Україна, що увійшла в рейтингу до категорії вільних держав, і частково вільна Грузія. Але на своїх сусідів по СНД вони не справляють жодного відчутного впливу – на відміну від Росії, де кампанія чорного піару проти неурядових організацій та їх законодавче й адміністративне переслідування служать зразком для схильних до авторитаризму лідерів не тільки в регіоні, а й у всьому світі. Найбільше труднощів з консолідацією суспільного устрою зазнають бідні демократичні країни, кількість яких набагато зросла після закінчення “холодної війни”. Приблизно 70 держав нині мають головні елементи демократичного правління при річному доході менше 10 000 доларів на одну людину. Багатьом з них доводиться докладати величезних зусиль, щоб не втратити засади демократії і хоча б мінімально підтримувати добробут населення в умовах слабкості державних інституцій. У десятках країн Латинської Америки і Африки умови життя так і не покращились, незважаючи на їхнє просування до демократії. Ціла низка суперечливих процесів пов’язана з явищем глобалізації. Світовий ринок розвивається за власними законами і прагне поглинути будь-які митні й національні кордони. Обмін інформацією, капіталами випереджає розвиток правового суспільства у кожній країні. Тому й світова демократія відстає від світового капіталізму. Водночас практично всюди відбувається поділ соціальних інтересів. Ще недавно майже монолітні, головні класи суспільства нівелюються, – з’являються нові об’єднання, течії й угруповання. Самоідентифікація людей залежить від безлічі найрізноманітніших чинників – від релігійних переконань пращурів до розміру денного заробітку. З ускладненням будови суспільства зростають внутрішні суперечності і в управлінні державою. У відкритих для глобальної економіки державах неможлива експлуатація і контроль над громадянами такою ж мірою, як у ізольованих, а відкритий доступ до світових інформаційних ресурсів допомагає не лише проникненню в суспільство нових ідей, а й об’єднанню жителів різних країн у боротьбі за демократичні свободи. 121

Врешті, за всіх відступів і зупинок руху демократії в історичному аспекті кількість демократичних держав неухильно зростає. Якщо в 1974 році приблизно 40 зі 150 суверенних держав світу можна було вважати демократичними, то в 2006 році – 123 зі 192. Уперше в історії більшість громадян світу живуть в умовах політичної системи, в яку закладена в тій чи іншій формі можливість самоврядування. Це означає, що демократія стала нормою. – У ХХ столітті ідея демократії закріпилася як нормальна форма влади, на яку має право будь-яка країна, – відзначає професор економіки й філософії Гарвардського університету Амарт’я Сен. – Нема сенсу міркувати, наскільки країна дозріла для демократії – країна може дозріти тільки через демократію. Це тепер сприймається як належне. І в цьому дійсно полягає найважливіша зміна. Проблеми демократії умовно можна поділити на два типи: внутрішні, що породжуються власними глибинними суперечностями демократичного ладу і природним чином постають у процесі його розвитку, і зовнішні, спричинені незалежними від соціального устрою глобальними факторами або свідомо ворожими демократії силами. Основними негативними тенденціями функціонування демократії в багатьох країнах світу “Фрідом Хауз” вважає такі: •

погіршення дотримання права самовираження і свободи преси;

•

слабкість реалізації принципу верховенства закону;

•

повсюдна корупція, непрозорість діяльності урядів.

Очевидно, що названі тенденції мають переважно зовнішній характер. Але ними не вичерпуються. До переліченого слід додати таке: •

протидія замаскованих авторитарних режимів – імітаційних або псевдодемократій;

•

зростання у світі байдужості до дотримання прав людини, особливо з боку великих держав;

•

“пастка” хронічної бідності і боргової залежності молодих демократичних країн;

•

“козирна карта” диктаторів – нафта, газ та інші природні багатства;

•

негативні тенденції, породжені глобалізацією;

•

релігійний фанатизм і тероризм;

•

перенаселення;

•

нищення людством навколишнього середовища і зміна клімату.

Список може бути аж надто довгим для детального аналізу, але принаймні кілька його пунктів заслуговують на пильнішу увагу. Охоплення демократією більшості держав світу, про яке говорив Амарт’я Сен, для авторитарних режимів “сірої зони” пов’язане лише з тим, що бути недемократичним тепер непристойно. Отже, треба вводити в обіг відповідну атрибутику – лексику, “правильну” конституцію, підписувати міжнародні угоди про права і свободи. Так народився цілий клас держав “імітаційної демократії”, де за формально демократичним законодавством і виборними процедурами приховуються відсутність реальної свободи слова і вільних демократичних виборів, порушення прав людини, ліквідація дієвої опозиції, параліч громадянського суспільства. 122

Ступінь авторитарності в таких державах може бути різний – від відносно вільного режиму у Вірменії до тотальної туркменської диктатури. Але разом вони становлять потужний фронт на шляху розширення євразійської зони демократії. Типовим зразком демагогічного виправдання “імітаторів” у відповідь на ввічливі зауваження Заходу щодо невідповідності демократичної форми авторитарному змісту правління є російська ідеологема “суверенна демократія”. Мовляв, Росія як суверенна держава має право самостійно визначати терміни, форми і методи руху до демократії. Успішні “кольорові революції” в Сербії, Грузії, Україні і Киргизстані стали причиною масового переляку серед імітаційних режимів світу і швидкого сповзання в бік диктатури. Щоб нейтралізувати опозицію і “заморозити” розвиток громадянського суспільства, терміново застосовувались різноманітні новації на зразок продукування кишенькових громадських організацій або введення реєстраційних, правових і податкових обмежень, що зводили нанівець будь-яку легальну опозиційну діяльність. При цьому для запобігання “кольоровим революціям” дії координувалися через існуючі міжнародні союзи. Робилися кроки навіть до створення міждержавних антиреволюційних каральних сил – у рамках Організації договору про колективну безпеку (ОДКБ), що об’єднує сім колишніх радянських республік. Активно використовується для тиску на громадські об’єднання й Шанхайська організація співпраці (ШОС), яка об’єднує Росію, Китай і центрально-азійські країни і яку часто характеризують як “анти-НАТО”. Усе це мало принести результати – і таки принесло. В Казахстані, наприклад, останні вибори забезпечили повну відсутність у парламенті будь-яких партій, крім президентської “Нур Отан”. Це неважко було передбачити. Через тотальний адміністративний ресурс влада підстрахувалась ще й непрохідним для дрібних партій семивідсотковим бар’єром. За покладами корисних копалин, зокрема, енергоносіїв, Казахстан можна порівняти хіба що з Росією. Це невтішний висновок для демократичного руху, хоча й закономірний. “Чотири вороги демократії”, за висловом казахстанського правозахисника Євгенія Жовтіса, – нафта, газ, війна з терором і геополітичні міркування – найчастіше зустрічаються всі разом у мусульманському світі. Жодна мусульманська країна, багата на нафту, не розвивається демократично. “Сировинне прокляття” професор Нью-Йоркського університету Адам Пшеворськи пояснює просто: в багатих на сировину країнах можна дуже легко правити без співпраці з населенням. Ви встановлюєте свердловину, відправляєте нафту на експорт, а потім просто відкладаєте гроші в швейцарських банках. Вам не потрібно, щоб науковці провадили дослідження, а селяни обробляли землю. Тому в таких державах населення швидше тягар, ніж актив, з яким треба співпрацювати для того, щоб суспільство розвивалось, а економіка зростала. З іншого боку, навіть найбагатші держави нерідко заграють із диктатурами, що “сидять” на енергоресурсах чи займають стратегічно вигідне місце на карті світу. З геополітичних міркувань фактично зраджують демократичний рух у цих країнах, коли визнають явно сфальсифіковані результати виборів або “не помічають” репресій. Директор азербайджанської правозахисної організації Інститут миру та демократії Лейла Юнусова вважає це величезною помилкою: “Якщо ми просимо підтримки Ради Європи і застосування міжнародного тиску до нашого уряду, то не тому, що самі нічого не робимо, а тому, що по нас стріляють, нас калічать і вбивають. Європейську освіту 123

в Азербайджані отримують ледве 5-10% населення. Більшість навчається безплатно у мечетях Ірану і Саудівської Аравії. То можливо, Заходу дешевше підтримати наше громадянське суспільство, ніж чекати, поки вибухне ісламська революція, а потім бомбити?” Азербайджан – країна, що перебуває в стані перемир’я, тобто паузи під час війни. Локальні конфлікти, зокрема, карабаський – улюблений привід для переслідувань владою неурядових організацій, арештів опозиціонерів і вбивств журналістів. Використання таких конфліктів для пропаганди проти НГО – характерна риса авторитарних режимів. Ще одне “чарівне слово”, яке дає державі дозвіл на будь-яку сваволю – тероризм. Регулярно жахаючи людей терористами, можна добитися дивовижної лояльності, особливо вкупі з партнерами. Першим документом Шанхайської організації співпраці була “Конвенція про боротьбу з тероризмом, сепаратизмом і екстремізмом”. “Потрібно обговорити і проаналізувати з точки зору прав людини угоди країн ШОС – тоді, можливо, були б знайдені і способи протидії, – вважає російська правозахисниця Олена Рябініна. – Адже під прапором боротьби з тероризмом іде витоптування і нищення всього живого в суспільстві”. До 2050 року на Землі проживатиме 9,5 млрд. людей, прогнозує відомий французький економіст Жак Атталі, причому дві третини тих, що народжуються, припадатиме на 20 найбідніших країн. Насувається “гіперконфлікт”, обумовлений бідністю, дефіцитом води і енергії та змінами клімату. Чи можна якось цього уникнути? Як відомо, досі демократії між собою не воювали. Але навіть якщо всі країни світу оберуть демократичний шлях розвитку, щонайменше дві третини з них належатимуть до “бідних демократій”. Леон Арон, директор російських програм Американського інституту підприємництва, твердить, що “пастку бідності” породив зворотний порядок розвитку: класичний західний капіталізм принаймні на сотню років випередив загальне виборче право, і демократичні свободи тоді розвивалися у вже досить забезпечених країнах. Редактор журналу “Ньюзвік Інтернешнл” Фарід Закарія нагадує, що в 1800 році право голосу у Великій Британії – чи не найліберальнішій на той час державі – мали лише 2% громадян. У наші часи суспільства перехідних країн, особливо посткомуністичних, вимагали демократії, тоді як капіталізм вважався другою, віддаленою метою порядку денного. В результаті законодавче формування капіталізму йшло тяжко вже тому, що травматичні для більшості виборців ринкові реформи потребували їхнього схвалення. Отоді й вирвався на волю дикий первісний капіталізм. Досвід “бідних демократій”, де капіталізм і демократія співіснують у напружених умовах крихкої рівноваги, нагадує про фундаментальну суперечність між ними: капіталізм легалізує нерівність, демократія — справедливість. Тим часом диктатури не питають у населення, що воно думає з приводу тих чи інших реформ – вони їх просто запроваджують, нерідко силоміць. Більшість сучасних диктаторських режимів розуміє, що вільний ринок працює найкраще, і ті з них, яких обставини змушують хоч трохи зважати на потреби людей, пішли шляхом впровадження вільної економіки. Класичний приклад – комуністичний В’єтнам і Китай, де щорічний приріст економіки – один з найвищих у світі (у 2006 124

р. – 10,7%). Шкода, що дослідники, які захоплюються ефективністю симбіозу “капіталізм+диктатура”, переважно забувають про те, що 90% китайців не мають ні пенсії, ні медичної страховки, і не відчувають жодного захвату від свого економічного дива. Недарма пекінська влада так заметушилася, почувши про “кольорові революції”. Терміново було розгорнуто дослідження діяльності китайських неурядових організацій, а до Центральної Азії відправлено експертів для вивчення витоків революційного руху. Журнал “Форін Полісі” зауважив, що в китайських коридорах влади падіння пострадянських авторитарних режимів викликало тривогу у зв’язку зі зростанням народного невдоволення в самому Китаї. Під час “Битви у Народній війні без порохового диму” – кампанії заходів на упередження потенційної китайської “кольорової революції” – серед іншого було припинено реєстрацію нових і діяльність багатьох існуючих неурядових організацій, зокрема, екологічних. Політбюро хвилювалось недарма. Китай, завоювавши чималу нішу в світовій економіці, фактично став частиною глобального процесу включно з його інформаційним аспектом. Але ніщо так не розхитує тоталітарні мури, як свобода обміну інформацією. Глобальна інформаційна мережа відкриває її учасникам інші політичні системи й культури – знання про те, що можна бути вільним. І поступово це спрацьовує. Останній з’їзд Комуністичної партії Китаю відбувався в майже “перебудовній” атмосфері дискусій і визнав нарешті приватну власність. Крок за кроком ортодоксальний комунізм відступає під тиском глобальних економічних законів. Але глобалізація несе не тільки позитивні зміни. Нація – первісна спільнота, основа для розбудови демократії, сьогодні наштовхується на необхідність самозречення заради економічного розвитку. Молоді держави, що стоять перед проблемами збереження або ж об’єднання нації, змушені водночас робити прямо протилежне – зважаючи на волю глобалістських структур, відмовлятися від частини суверенітету, ламати звичну економічну спеціалізацію і національні господарські традиції, терпіти незворотні зміни у соціальному устрої, побуті, культурі й навіть мові народу. Нестримна уніфікація масової продукції на користь наймогутніших світових виробників – “Кока-коли”, “МакДональдс”, “Майкрософт”, голівудської кінопродукції – поступово уніфікує людські вподобання, звички і зрештою свідомість, особливо дітей і молоді. Це загрожує не тільки нації і демократії, а й вільному мисленню особистості. Уніфікована споживацька свідомість – модерний прояв однієї з “вічних” проблем самої демократії. Ось деякі сучасні її проблеми, породжені внутрішніми суперечностями: •

єдність і боротьба з капіталізмом;

•

втрата монополії демократичних країн на економічне процвітання;

•

балансування між домінуванням у суспільстві посередності і владою олігархії;

•

зниження ідейної планки, відмова від високої моралі.

Жак Атталі, в минулому голова Європейського банку реконструкції і розвитку, визначальною для нашої епохи назвав глибоку суперечність між ринком і демократією. Суть ринку така, що він вимагає все глобальнішого охоплення, в той час як демократія лишається на національному або локальному рівні. Необмежений розвиток ринкових відносин небезпечний, оскільки демократичні процеси не встигають еволюціонувати. 125

Конфлікт ринку і демократії полягає також у тому, що демократія як система динамічної рівноваги прагне до максимальної стійкості, в той час як на основі лише ринкових відносин побудувати збалансоване суспільство неможливо: ринок може зробити когось багатим, але не здатний захистити бідного. Саме це і виконує демократія – гасить соціальні конфлікти, забезпечуючи вплив усіх верств народу на прийняття державних рішень. Традиційний погляд на ринок і демократію твердить, що вони нерозлучні, неповноцінні одне без одного близнюки: одне підсилює інше. Також більшість дослідників ще недавно вважала, що демократична система у поєднанні з ринком мало не автоматично виграє економічне змагання з авторитарною. Проте розвиток подій демонструє, що це не так. Якщо повноцінна демократія справді не може існувати без вільного ринку, то ринок, як виявилося, здатен ефективно функціонувати навіть при комунізмі – принаймні, в його азійському варіанті. Вільний ринок працює у Латинській Америці, Центральній Азії і Росії, не кажучи про В’єтнам і Китай або унікальний багаторічний приклад Гонконгу. Сподівання, що середній клас, який виникне в авторитарних країнах внаслідок зростання доходів, стане виступати за особисту свободу і боротися за політичну владу, не справджуються. Принаймні, поки що влада знаходить способи цей клас нейтралізувати. – Капіталізм зовсім необов’язково приводить до демократії, – підсумовує Брюс Скотт, економіст із Гарварду. – Єдине, про що можна говорити з упевненістю, – це невпинне збільшення розриву в прибутках, яке неминуче стане несумісним із демократією. Додамо; – якщо капіталізм до демократії й приводить, то через забагато років нерівності і кривавих конфліктів, як це відбувалося колись зі “старими” європейськими демократіями. Втім, “старі” демократії нині також переживають кризу, стверджує Скидельский. Окрім сумнозвісної боротьби з тероризмом, він звертає увагу на політичні партії, що вважають більшість політичних тем заскладними для пересічного виборця. В результаті доленосні рішення ухвалюються вузьким колом посвячених, а загал отримує лише рекламні ролики. У деградації демократії винні не тільки політичні партії. “Публіка” й сама не рветься замість пива з телевізором вишукувати ляпи в партійних програмах і аргументи для розумних дискусій. адже й без цього має спокій, харчі й житло. “Комфорт+демократія” породжує “обмеженість+байдужість”. А “байдужість+вибори” породжує олігархію, яка в розвинених суспільствах вирізняється, окрім багатства, ще й перевагою в інтелекті. Саме доступ до елітарної освіти, на думку французького історика Емануеля Тодда, є основою нового “надкласу” багатих та інформованих, який контролює ресурси і політичні системи західних держав, пильно стежачи, аби до цього закритого клубу не потрапляли чужаки. – Хоча загальне виборче право ніде не поділось, еліти правої і лівої частин спектру об’єднують ряди, аби блокувати будь-які зміни, що могли б вести до більшої рівності, – підкреслює Тодд. – В нашому вражаючому світі проводяться вражаючі за марнотратством виборчі кампанії – тільки для того, щоб утримати статус-кво. Якщо країна на всі 100 відсотків віддається олігархам, нехай вони й випускники Кембриджа і Гарварда, 126

навряд чи вона може чекати чогось кращого ніж узаконене іменем держави зґвалтування. Якщо ж уявити, що демократія працює ідеально і в управлінні державою бере участь обмежена споживацтвом “публіка”, рано чи пізно доведеться зробити висновок, що нами править посередність. Саме такими будуть лідери, уряди і їхні рішення. Реалії суспільного життя цей здогад підтверджують, хоча посередність-президент чи посередність-прем’єр можуть бути й висуванцями олігархічних салонів. Втім, ідеальної демократії не буває: повна рівність разом з повною свободою її паралізують, неначе рух у всі боки водночас. Це блискуче довів американський економіст Кеннет Д. Ерроу, за що й здобув Нобелівську премію. Демократія існує завдяки довільному сторонньому поштовху, примусу, який надає їй енергії руху, відбираючи частину простору свободи. Окрім авторитетного олігархічного пресу, такий вплив може створити що завгодно – позиція церковного ієрарха, терористичний акт чи інформація про хворобу президента. Крайній випадок довільного впливу – це свавілля, диктатура, – але тоді це вже не демократія. Крайні випадки трапляються рідко. Сучасні демократичні держави мають справу з цілим конгломератом асоціацій і рухів перенасиченого інформацією і водночас стандартизовано-споживацького постіндустріального соціуму. Відповідну версію демократії, що використовується насамперед у країнах високого достатку, описав професор політології університету штату Огайо Джон Мюллер: “Насправді демократія – це дуже просто. Людям не обов’язково бути хорошими або благородними, їм треба просто віддавати собі звіт у своїх інтересах і, якщо мають до цього схильність, висловити їх”. Усвідомити, чого ти хочеш і вимагати цього. Про високі ідеали суспільного блага, громадянського обов’язку, самопожертви в ім’я вітчизни не йдеться. Але ж демократія – це за визначенням не лише власний інтерес. Бо для її функціонування кожна людина мусить хоч якоюсь мірою враховувати потреби суспільні. Кожна – незалежно від того, працює вона в уряді, керує корпорацією чи кладе цеглу на будівництві. Інакше системі доводиться, у повній відповідності з теорією Ерроу, вдаватися до примусу. При цьому інтереси егоїстичного індивідуума часто-густо владою нехтуються, або ж враховуються менше, аніж якби він сам поступився своєю часткою заради спільного блага. Зрозуміло, що найбільше шкоди демократії завдає соціальний егоїзм найвпливовіших людей країни. Що радикальніший їхній егоїзм, то менше свободи лишається решті, тобто суспільству.

127

Розділ ХІ. Необхідні кроки для розвитку демократії у світі Підняти добробут Авторитарні режими в більшості байдужі до зростання добробуту громадян. На першому місці у них стоїть утримання влади і готовність заради цього до найжорстокіших репресій. Але часом доводиться звернути увагу і на рівень життя в країні. Знамениті економічні успіхи азійських автократій вашингтонський фахівець з демократичного управління Джозеф Сиґл вважає саме таким винятком: справді, дев’ять урядів – Бутан, В’єтнам, Єгипет, Індонезія, Китай, Сінгапур, Тайвань, Туніс і Південна Корея щонайменше протягом десятиліття підтримували економічне зростання (з них рівень соціального розвитку підвищився тільки в країнах Східної Азії). Але за той же період приблизно 85 інших автократичних держав якщо й досягли зростання, то мізерного, а в половині з них ситуація була просто катастрофічною: з 1990 року 45 автократій пережили щонайменше одну велику економічну кризу. І вже напевно не диктатурі завдячує економічним зростанням Китай. Вона забезпечила “великий стрибок”, “культурну революцію” і голод 1959-1961 років, унаслідок якого померло 38 млн. китайців. Про хисткість “китайського дива” нагадують конфлікти з сусідніми країнами, селянські заворушення, неплатоспроможність банків, екологічні катастрофи. У демократичних країнах, що розвиваються, вірогідність різкого спаду виробництва на 70% нижча. А з тих, що все ж пережили економічну катастрофу, дві третини – країни, які долали наслідки комуністичної економіки, зазначає Сиґл. Головна небезпека для бідних демократій – ризик зміни режиму. Проблема бідності – це проблема виживання демократії (за даними Адама Пшеворськи, поріг валового внутрішнього продукту на одну людину, після якого демократія консолідується – приблизно 10,5 тисяч доларів). - Без демократії не може бути ефективної боротьби проти бідності, але щоб допомогти демократії, потрібно водночас надавати безпосередню допомогу людям. Демократія, за якої вибори проводяться правильно, а народ страждає від бідності, не має сенсу, – заявляє Жак Атталі. Система надання мікрокредитів без застави, яку заснував учений з Бангладеш, лауреат Нобелівської премії Мухаммад Юнус – набагато ефективніший засіб підтримки демократії, ніж будь-яка агітація: вона допомогла понад 50 млн. людей у всьому світі, немало з яких зрештою вирвалися з тенет бідності. Пошук нових механізмів боротьби проти бідності Жак Атталі вважає надзвичайно важливим для успіху в демократизації. Встановити законність Для авторитарного режиму правова держава є загрозою, адже незалежна судова система опиниться поза зоною контролю. Вона може піддати сумніву легітимність диктатора, реальні інструменти утримання влади якого завжди лежать поза сферою права. Верховенство закону в автократії – утопія. – Ті, хто вважає, що встановлення верховенства закону в умовах авторитарного правління є передумовою демократизації, розглядають процес не з того кінця, – зауважили Томас Карозерс і Шеррі Берман. – Тільки демократизація відкриває можливість 128

для законності. Але законність – її найперше і найважливіше завдання. У позазаконному просторі розбудова демократії неможлива. Демократія і верховенство закону не суперечать одне одному. Демократизація сприяє формуванню правової держави, і навпаки. Історія зрілих демократій Заходу описує їх одночасний розвиток і взаємне зміцнення. Однак досвід пострадянських держав доводить, що право має завжди йти на крок попереду, і Карозерс це визнає: – У певних ситуаціях демократизація все ж повинна йти вслід за побудовою сильної держави. Якщо функціонування держапарату паралізоване або порушене через внутрішні конфлікти або інші надзвичайні ситуації, немає особливого сенсу переходити до відкритої політичної конкуренції і виборчого процесу. Держава повинна володіти хоча б мінімальною здатністю виконувати свої функції, а також певною монополією на застосування сили, перед тим як починати процес плюралістичного політичного розвитку. Зміцнити націю Чому зріла, єдина в своєму самовизначенні нація вважається таким сприятливим для демократії фактором? – Нація як базова легітимна політична спільнота окреслює ігрове поле і дає гравцям надійну ідентифікацію одне одного, – стверджує Філіпп К. Шміттер, професор політології Стенфордського університету. – Такі аспекти, як предки, мова, символи, історична пам’ять важливі завжди. І хоча відчуття національної ідентичності і меж є результатом таємничих і складних історичних процесів, вони піддаються маніпулюванню. Прикладів удосталь. Існують “швейцарська”, “канадська” “американська” нації або таке словосполучення як “українська політична нація”. Втім, для гасел самовизначення народів, плебісцитів і референдумів взагалі не існує питання про право голосування і про законність нав’язування волі більшості, вважає Філіпп К. Шміттер. Виховати громадян Непримиренна московська опозиціонерка Валерія Новодворська в революційному 1991 році раптом замахнулася, здавалось, на найсвятіше – на саму сучасну демократію з її загальними громадянськими правами. Ідеям Новодворської тоді не надто співчували: “Я готова бути побитою камінням і тому заявляю: республіка, яка не бажає сповзти в брутальне нікчемство, має бути кастовою...” Уперше цю ідею озвучив Ферамен з Афін, одна із жертв “тиранії тридцяти”. Він вигукнув, що завжди був проти того, щоб громадянські права надавались небагатьом олігархам за їх багатство чи рід, але й не вважає припустимим надавати такі права злидареві, який продасть свій голос за кілька драхм. “Ні, – проголосив він, – громадянські права мусять належати громадянам, які не зрадять свободу і готові захищати її зі зброєю в руках”. Громадянські права мусять належати громадянам. Натовп – не громадянське суспільство, плебс – не народ. Я як поборник свободи, вважаю: громадянські права законодавчо мають належати лише тим, хто готовий заради високої ідеї жертвувати життям. А байдужим вистачить і матеріальних благ”. 129

Ці слова – зовсім не ідеалістичні. З теорії Кеннета Ерроу випливає, що обмеження демократії неминучі. Тоді чому б не встановити їх свідомо, керуючись шляхетними античними критеріями громадянства? Дехто з послідовників Ферамена і Новодворської пропонує обмежити виборців освітнім цензом, дехто – створити для управління державою невиборний інститут інтелектуалів. Ральф Кетчем, професор історії університету в Сіракузах, США, визнаючи проблему, вбачає вихід у державній політиці виховання справжніх громадян поєднанням впливу сімейних цінностей, соціального капіталу, засобів масової інформації, навчальних закладів і політичного керівництва. Замість підсумків Демократія охоплює весь обшир людської діяльності, і працювати для неї можна в будь-якій сфері. Що може зробити кожен з нас для її зміцнення, для збільшення у світі кількості вільних країн і вільних людей? Дуже багато. Особливо якщо знайти однодумців і об’єднати зусилля. Свобода потрібна кожному. І в кожній країні є люди, які прагнуть свободи для всіх і роблять для цього все, що можуть – навіть в умовах диктатури. У кожній країні рано чи пізно вони об’єднуються в організації. Заснувавши організацію, можна добитися значно більшого в будь-якій справі – хоча б завдяки допомозі колег з інших організацій та інших країн. Створивши мережу організацій, можна добиватися успіху й у великих проектах міжнародного значення. Такі мережі, як “Світовий рух за демократію”, здатні вплинути на рішення урядів найбільших держав світу. Однак не в кожній країні можливе створення організації, і не кожен має талант організатора. Але можна жити, керуючись сумлінням і почуттям громадянського обов’язку. Це нелегко, а часом ризиковано – але такий вчинок служитиме розширенню простору свободи.

130

Бібліографія Література та статті в періодичних виданнях •

Declaration of Independence and Its Story. – Washington: Printing Office, 1955.

•

Huntington, Samuel P. The third wave: democratization in the late twentieth century. Norman:

•

University of Oklahoma Press, 1991. – 366p.

•

King Ch. A Rose among Thorns// Foreign Affairs. – 2004. – Vol. 83, №3. – P. 13–19.

•

Nations in Transit 2003. Democratization in East Central Europe and Eurasia// Ed. by A.Karatnycky, A.Motyl, A.Schnetzer. – N.Y.: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2003. – XIX, 679p.

•

Nations in Transit 2004. Democratization in East Central Europe and Eurasia // Ed. A. Motyl, A. Schnetzer. – N.Y.: Rowman & Littlefield Publishers, Inc., 2004. – XVII, 666p.

•

The American Heritage Dictionary of the English Language. New York., Boston: Houghton Mifflin Company, 1992. – 2140 с.

•

Абетка української політики: Довідник. Вип. 5.// Авт.-упроряд. М. Томенко (кер. кол.), Л. Бадешко, В. Гребельник та ін. – К.: Смолоскип, 2002. – 368с.

•

Андреев Ю. Цена свободы и гармонии. – С-Пб.: Алетейя, 1998. – 399 с.

•

Арон Л. Страны “бедной демократии”//Вестник Европы. – 2003. – №10.

•

Большой энциклопедический словарь//М. А. Прохоров (гл. ред.). – 2-е изд., перераб. и доп. – М.: Большая Российская энциклопедия. – СПб.: Коринт, 2004. – С.1002.

•

Бузгалин А. Майдан: народная революция или... // Свободная мысль. – 2005. – №2.– С.35–47.

•

Виборче законодавство: українська практика, міжнародний досвід та шляхи реформування // За заг. ред. Є. В. Радченка. – К.: Факт, 2003. – 258с.

•

Гантінгтон С. Протистояння цивілізацій та зміна світового порядку. – Л.: Кальварія, 2006. – 474с.

•

Гельман В. Я. Уроки украинского// Полис. – 2005. – №1. – С. 36–49.

•

Гудзик К. Кінець прогресивної ери?//День. – 2006. – №74.

•

Даймонд Л. Прошла ли третья волна демократизации? // Полис. – 1999. – №1. – С.10–25.

•

Дуда А. Україну 1991 року ми ще не здобули// Точка зору. – 2001. – №2. – С.3–4.

•

Кириченко І. Країна втрачених шансів//Джеркало Тижня. – 2007. – №14.

•

Кіпіані В. Українська революція чи р-еволюція?//Український журнал. – Прага, грудень 2005. 131

•

Колкер Ю. Безвыходные тупики демократии//Вестник. – 1997. – №19.

•

Кузьо Т. Україна: конституційна криза триває//Kyiv Post. – 12 січня 2007.

•

Литвин В. Громадянське суспільство: міфи й реальність//Дзеркало тижня. – 2002. – №3.

•

Мамедов С. Оппозиция объединяется в три этапа// Независимая газета. – 2005. – 27 марта. – С. 4.

•

Маринович М. Була б колиска – будуть діти!// День. – 2000. – №150.

•

Матеріали регіональної консультації “Євразія”.

•

Мостовая Ю. Нечем дышать // Зеркало недели. – 2003. – 20 декабря. – С. 1–2.

•

Новак-Каляєва Л. Чеська демократична опозиція: ідеологія та діяльність: Автореф. дис. канд. іст. наук: 07.00.02 //Л.М. Новак-Каляєва; Львів. нац. унт ім. І.Франка. – Л., 2004. – 19с.

•

Новодворская В. Демократия – это балаган//Сокол Жириновского. – 1992. – №2.

•

Новодворская В. Не отдадим наше право налево!//Новый взгляд. – 1993. – №46.

•

Овсієнко В. Світло людей: мемуари та публіцистика. – К., Харків: Смолоскип, 2005.

•

Панфилова В. Кто будет конкурентом Аскара Акаева?// Независимая газета. – 2005. – 15 марта. – С.5.

•

Патнам Р. Творення демократії: традиції громадської активності в сучасній Італії. К.: Основи, 2001. – 301с.

•

Платон. Государство; Законы; Политик. – М.: Мысль, 1998. – 798с.

•

Платон. Діалоги. – К.: Основи, 1998. – 394 с.

•

Политология: Краткий энциклопедический словарь-справочник// Отв. ред. Ю. С. Борцов, науч. ред. И. Д. Коротец. – Ростов-на-Дону: Феникс, 1997. – С.424–426.

•

Про оприлюднення результатів повторного голосування 26 грудня 2004 року з виборів Президента України. Постанова Центральної виборчої комісії // Голос України. – 2005. – 20 січня. – С. 3.

•

Пшеворский А. Демократия и рынок. Политические и экономические реформы в Восточной Европе и Латинской Америке// Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2000. – 320 с.

•

Рахманин С. Воспоминания и размышления// Зеркало недели. – 2003. – 29 ноября. – С.4.

•

Романюк О. Посткомуністичні революції// Політичний менеджмент. – 2005. – № 4(13). – C.16-28.

•

Романюк О. Суспільно-політичні трансформації в новоутворених посткомуністичних країнах: спроба системного аналізу// Людина і політика. – 2003. – №5. – С. 3-11. 132

•

Скидельский Р. Глобалист: Навстречу друг другу//Ведомости. – 2007. – №50.

•

Советская историческая энциклопедия// Е. М. Жуков (гл. ред.). – Т. 11. – М.: Советская энциклопедия, 1968. – С. 926–933.

•

Соколовский М. Надежды Грузии// Зеркало недели. – 2004. – 3 апреля. – С.5.

•

Солженицин О.И. Жить не по лжи: сборник материалов: август 1973–февраль 1974: самиздат – Москва-Paris:YMCA-Press, 1975. – 203с.

•

Социальная философия: Словарь// Сост. и ред. В. Е. Кемеров, Т. Х. Керимов. – М.: Академический проект, 2003. – С.368–375.

•

Тимошенко Ю. Демократичний вибір України // Project Syndicate. – 16 квітня 2007р.

•

Українська Радянська Енциклопедія: У 3-х т. / Ред. кол. Ф.Бабичев, А.Денисов, І.Дзеверін та ін. – К., 1987. – Т.1

•

УСЕ: Універсальний словник-енциклопедія. К., Л., 2001. – 1575 с.

•

Утченко С. Политические учения Древнего Рима. – М.: Наука, 1977. – 253с.

•

Ферреро-Вальднер Б. Європейському Союзу 50 років//Дзеркало тижня. – 2007. – №11

•

Философский словарь: Основан Г. Шмидтом. – 22-е изд. под ред. Г. Шишкоффа // Пер. с немец. – М.: Республика, 2003. – С.379–380.

•

Фомина К. У Милошевича есть поле для маневра// Независимая газета. – 2000. – 28 сентября. – С.1, 6.

•

Фукідід. Промова Перікла//Антична література: Хрестоматія. Упорядник О.І.Білецький – К.: Радянська школа, 1968 (2-ге видання). – С. 283–287.

•

Хантингтон С. Третья волна. Демократизация в конце ХХ века // Пер. с англ. – М.: РОССПЭН, 2003. – 386с.

•

Чугунов К. Югославская рулетка // Независимая газета. – 2000. – 13 сентября. – С.6.

Інтернет-джерела •

Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика: http://gska2.rada.gov. ua:7777/site/const/istoriya/1710.html

•

Колодій А.Ф. Історична еволюція громадянського суспільства та уявлень про нього (формування ідеалу). – 2001 / http://www.ji.lviv.ua/n21texts/kolodij.htm

•

Патрік Джон Дж. Громадянське суспільство в період третьої хвилі демократії: його значення для громадянської освіти. / http://westukr.iatp.org.ua/pidr_ grom_ch1_2.html

•

Юрофски Малвин І. Основополагающие принципы демократии. / http:// www.infousa.ru/government/dmpaper1.htm

133

•

Гершман Карл. Формирование общемирового движения за демократию: роль неправительственных организаций. / http://usinfo.state.gov/journals/itps/0803/ijpr/pj81gershman.htm

•

Муравчик Джошуа. Демократия: право всех наций. / http://usinfo.state.gov/ journals/itdhr/0500/ijdr/muravchik.htm

•

Kathleen M.Dowley and Brian D.Silver. Social Capital, Ethnicity and Support for Democracy in the Post-Communist States. / http://dialogs.org.ua/crossroad_full. php?m_id=878

•

Грабовський С. Що об’єднує Південну Африку, Індію, Нігерію, Вануату та Україну?// http://pravda.com.ua/news/2007/2/13/54463.htm

•

Підлуцький О. Махатма Ґанді: босоногий переможець імперії. / http://www. dt.ua/3000/3150/51872/

•

Миллер Э. Грузинская “революция роз”: прорыв и закрепление достигнутого. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav112304ru. shtml

•

Мартін Лютер Кінг-молодший. Лист з Бірмінгемської в’язниці. // http://annodomini.rock.com.ua/index.php?id=946555848&w=%CA%B3%ED%E3

•

Martin Luther King, Jr. The I Have a Dream Speech. / http://www.usconstitution. net/dream.html

•

Захаров Е. Диссидентское движение в Украине (1954-1987). / http://www.helsinki.org.ua/index.php?id=1154698392

•

Захаров Є. Чому і навіщо Громадянська Асамблея України? / http://www.khpg. org/index.php?id=1185545420

•

Педрик К. Карнавал революції: Центральна Європа 1989 року. / http://www. potyah76.org.ua/potyah/?t=15

•

Джибладзе Ю. Сеть гражданских организаций. / http://www.hro.org/editions/ perekrestok/nr2/17.php

•

Barry T. World Movement for Democracy – Made in the USA. / http://rightweb. irc-online.org/analysis/2005/0507WMDusa.php

•

Левоневский В.С. Политический прогноз на 2007 год. Белорусов ждут серьезные перемены. / http://www.levonevsky.org/index.php?id=785

•

Ровдо В. В поисках утраченного смысла (VII Конгресс демократических сил Беларуси). / http://www.nmnby.org/pub/0706/20m.html

•

Катик М. Средняя Азия: каковы шансы на построение демократии? / http:// www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav121404ru.shtml

•

Макаренко Б. Консолидация демократии: “детские болезни” постсоветских государств. / http://www.politnauka.org/library/dem/makarenko.php

•

Макаренко Б. “Цветные революции” в контексте демократического транзита. / http://www.nmnby.org/pub/060306/08-a.html

•

Заец И. От Литвы до самых, до окраин. Демократия на постсоветском пространстве. / http://dialogs.org.ua/crossroad_full.php?m_id=824

134

•

Гамова С. Три цвета времени / http://www.ng.ru/printed/77356

•

Меладзе Г. Второй шанс для постсоветской демократии? / http://www.eurasianet.org/russian/departments/civilsociety/articles/eav090705ru.shtml

•

Чекрыгин С. НПО: ангелы демократии или демоны революции. / http://www. ng.ru/courier/2007-04-16/19_npo.html

•

Хачатрян А. “Еркрапа”: громоотвод или политическая сила в послевоенной Армении? / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav051402aru.shtml

•

Ованесян В. Миф “спасителя” в армянской актуальной политике. / http:// ap.rau.am/?page=statja&st_id=125

•

Уокер К. Азербайджанский президент в Вашингтоне: серьезное испытание для демократии. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav042806ru.shtml

•

Исмаилов Р. Азербайджан: президент намерен осуществить смену поколений в рядах правящей партии. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav041007aru.shtml

•

Джексон Б. Будущее демократии в регионе Черного моря. / http://dialogs.org. ua/issue_full.php?m_id=8445

•

Багдасарян Л., Юнусова А. Война, социальные изменения и синдромы ‘ни войны, ни мира’ в азербайджанском и армянском обществах. / http://www. c-r.org/our-work/accord/nagorny-karabakh/russian/russian15.php

•

Де Ваал Т. Конфликт вокруг Нагорного Карабаха: истоки, динамика и распространенные заблуждения. / http://www.c-r.org/our-work/accord/nagornykarabakh/russian/russian2.php

•

Хасанов А., Исканян А. Наведение мостов: миротворческие инициативы гражданского общества. / http://www.c-r.org/our-work/accord/nagorny-karabakh/russian/russian13.php

•

Мурадова М., Бакинский Х. Азербайджан наводит мосты для переизбрания Алиева на пост президента? / http://www.eurasianet.org/russian/departments/ insight/articles/eav053007ru.shtml

•

Мурадова М., Бакинский Х. Азербайджан: под прессом очередная оппозиционная газета и еще одна партия, от которых требуют погашения долгов по аренде. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav120406bru.shtml

•

Исмаилов Р. Азербайджан лидирует по количеству заключенных журналистов. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav052207aru.shtml

•

Нодар Л. “Революція троянд” – історичний контекст. / http://www.ji.lviv.ua/ n34texts/ladaria.htm

•

Римпл П. Опрос общественного мнения в Грузии свидетельствует о росте уверенности в завтрашнем дне. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav032307ru.shtml 135

•

Лиллис Дж. Казахстан планирует проведение политических реформ. / http:// www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav022607bru.shtml

•

Амелина Я. Молдавия: все только начинается. / http://www.apn.ru/publications/comments1311.htm

•

Горянин А. Русская демократия — не новодел. / http://www.expert.ru/printissues/expert/2005/22/22ex-istor/

•

Sarah L. Henderson. Building Democracy in Contemporary Russia: Western Support for Grassroots Organizations. Ithaca: Cornell University Press, 2003. – 229 p.

•

Благов С. Москва прохладно встретила предложение о кыргызо-российской конфедерации. / http://eurasianet.net/russian/departments/insight/articles/eav061107ru.shtml

•

Сёршен Д. Кыргызстан: вторая годовщина революции внушает надежды и сомнения в отношении демократии. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav032207ru.shtml

•

Земель Ю. Как бы демократия типа по-азиатски. / http://www.ferghana.ru/article.php?id=4956

•

Коэн А. Безопасность, энергия и демократия: американские интересы в Средней Азии. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/ eav120706aru.shtml

•

Скалова А. ЕС смягчает свою позицию в отношении Узбекистана. / http:// www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav051407ru.shtml

•

Сулайман Д. Сезон начался: узбекские трудовые мигранты отправились за рубеж. / http://www.ferghana.ru/article.php?id=5160

•

Рашид А. Запланированное сокращение вещания “Голоса Америки” укрепит диктатуру в Узбекистане. / http://www.eurasianet.org/russian/departments/insight/articles/eav022207aru.shtml

•

Зотова Н. Центральная Азия: пути и возможности эволюции существующих политических режимов. / http://www.ferghana.ru/article.php?id=4950

•

Хмелько В. Чому політикам вдається розколювати Україну. / http://www.kiis. com.ua/txt/doc/26062006/dzerkalo.htm

•

Зілгалов В. Новий індекс демократії у світі: в Україні демократія не повна, але має перспективи. / http://dialogs.org.ua/issue_full.php?m_id=8534

•

Сорока С. Політична реформа чи реванш кучмізму? / http://www.pravda.com. ua/news/2006/11/8/50374.htm

•

Рябчук М. Закон сполучених посудин та інші закони. / http://krytyka.kiev. ua/articles/s.4_7-8_2006.htmlМережко А. Развитие капитализма в Украине. / http://scepsis.ru/library/id_1181.html

•

Волошин О. Бремя выбора. / http://www.expert.ru/printissues/ukraine/2007/03/ book_teoriya_i_praktika_demokratii/

•

Де Клерк Э. Преобразования в Южной Африке: контекст, анализ и оценка. / http://www.c-r.org/our-work/accord/public-participation/russian/de-klerk.php

136

•

Амартья С. Слова свободы – демократия: единственный выход из бедности. / http://usinfo.state.gov/dd/ru_democracy_dialogues/ru_prosperity/ru_prosperity_words_essay.html

•

Bivens Josh. Reclaiming an economic future through democracy. A new direction for economic policy in the Americas. / http://www.epinet.org/content.cfm/ib217

•

Кокшаров А. В среднем демократия лучше. / http://www.expert.ru/printissues/ expert/2005/14/14ex-demokr/

•

Грисуолд Д. Глобализация, права человека и демократия. / http://usinfo.state. gov/journals/itgic/0206/ijgr/griswold.htm

•

Кэрозерс Т., Берман Ш. Как возникают демократии. / http://n-europe.eu/content/?p=1387

•

Сигл Дж. Демократия и процветание. / http://usinfo.state.gov/dd/ru_democracy_dialogues/ru_prosperity/ru_prosperity_essay.html

•

Дове Ж., Несич К. Куди котиться світ? / http://www.ji.lviv.ua/n34texts/dovenesic.htm

•

Фрідман Я., Голдштейн Л. Від демократії до юристократії. / http://dialogs.org. ua/crossroad_full.php?m_id=7628

•

Латигіна Н. До визначення феномена демократії. / http://www.politik.org.ua/ vid/magcontent.php3?m=1&n=26&c=364

•

Shumate M., Fulk J., Monge P. Predictors of the International HIV-AIDS INGO Network Over Time. In Human Communication Research, Vol. 31, No. 4, October 2005, Pp. 482-510.

•

Hassett K. Does Economic Success Require Democracy? / http://www.american. com/archive/2007/may-june-magazine-contents/does-economic-success-require-democracy

•

Берковиц П. Вызов демократии. / http://www.democracy.gov/dd/ru_democracy_dialogues.html

•

Бузгалин А. “Суверенная демократия” в действии. / http://www.alternativy. ru/ru/printable/node/353

•

Саєнко Ю. Якою ми бачимо Росію. / http://www.universum.org.ua/journal/2004/sayen_1_06.html

•

Шмиттер Ф. Угрозы и дилеммы демократии. / http://old.russ.ru:8081/antolog/ predely/1/dem2-2.htm

•

Кетчэм Р. Гражданственность и демократическое правление. / http://usinfo. state.gov/journals/itdhr/1205/ijdr/ketcham.htm

•

Смоляр Л. Жіночий рух України як чинник гендерної рівноваги та гендерної демократії в українському соціумі. / http://party.civicua.org/women/zhruh.htm

•

Захаров Є. Конференція “Громадянське суспільство в Україні” (Вашингтон, 7-8 квітня) 2003. / http://www.khpg.org/index.php?id=1071255245

137

ДОДАТКИ Додаток 1 Загальна декларація прав людини Преамбула Беручи до уваги, що визнання гідності, яка властива всім членам людської сім’ї, і рівних та невід’ємних їх прав є основою свободи, справедливості та загального миру: і беручи до уваги, що зневажання і нехтування правами людини призвели до варварських актів, які обурюють совість людства, і що створення такого світу, в якому люди будуть мати свободу слова і переконань і будуть вільні від страху і нужди, проголошено як високе прагнення людей; і беручи до уваги, що необхідно, щоб права людини охоронялися силою закону з метою забезпечення того, щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення; і беручи до уваги, що необхідно сприяти розвиткові дружніх відносин між народами; і беручи до уваги, що народи Об’єднаних Націй підтвердили в Статуті (995010) свою віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особи і в рівноправність чоловіків і жінок та вирішили сприяти соціальному прогресові і поліпшенню умов життя при більшій свободі; і беручи до уваги, що держави-члени зобов’язались сприяти у співробітництві з Організацією Об’єднаних Націй загальній повазі і додержанню прав людини і основних свобод; і беручи до уваги, що загальне розуміння характеру цих прав і свобод має величезне значення для повного виконання цього зобов’язання; Генеральна Асамблея проголошує цю Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів державчленів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією. Стаття 1 Всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного в дусі братерства. Стаття 2 Кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

138

Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті. Стаття 3 Кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту недоторканність. Стаття 4 Ніхто не повинен бути в рабстві або у підневільному стані; рабство і работоргівля забороняються в усіх їх видах. Стаття 5 Ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського, або такого, що принижує його гідність, поводження і покарання. Стаття 6 Кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності. Стаття 7 Всі люди рівні перед законом і мають право, без будь-якої різниці, на рівний їх захист законом. Усі люди мають право на рівний захист від якої б то не було дискримінації, що порушує цю Декларацію, і від якого б то не було підбурювання до такої дискримінації. Стаття 8 Кожна людина має право на ефективне поновлення у правах компетентними національними судами в разі порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом. Стаття 9 Ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або вигнання. Стаття 10 Кожна людина, для визначення її прав і обов’язків і для встановлення обгрунтованості пред’явленого їй кримінального обвинувачення, має право, на основі повної рівності, на те, щоб її справа була розглянута прилюдно і з додержанням усіх вимог справедливості незалежним і безстороннім судом.

139

Стаття 11 1. Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, поки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту. 2. Ніхто не може бути засуджений за злочин на підставі вчинення будь-якого діяння або за бездіяльність, які під час їх вчинення не становили злочину за національними законами або за міжнародним правом. Не може також накладатись покарання тяжче від того, яке могло бути застосоване на час вчинення злочину. Стаття 12 Ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або на його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Стаття 13 1. Кожна людина має право вільно пересуватися і обирати собі місце проживання у межах кожної держави. 2. Кожна людина має право покинути будь-яку країну, включаючи й свою власну, і повертатися у свою країну. Стаття 14 Кожна людина має право шукати притулку від переслідувань в інших країнах і користуватися цим притулком. Це право не може бути використане в разі переслідування, яке в дійсності грунтується на вчиненні неполітичного злочину або діяння, що суперечить цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй. Стаття 15 1. Кожна людина має право на громадянство. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений громадянства або права змінити своє громадянство. Стаття 16 1. Чоловіки і жінки, які досягли повноліття, мають право без будь-яких обмежень за ознакою раси, національності або релігії одружуватися і засновувати сім’ю. Вони користуються однаковими правами щодо одруження під час шлюбу та під час його розірвання. 2. Шлюб може укладатися тільки при вільній і повній згоді сторін, що одружуються.

140

3. Сім’я є природним і основним осередком суспільства і має право на захист з боку суспільства та держави. Стаття 17 1. Кожна людина має право володіти майном як одноособово, так і разом з іншими. 2. Ніхто не може бути безпідставно позбавлений свого майна. Стаття 18 Кожна людина має право на свободу думки, совісті і релігії; це право включає свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і разом з іншими, прилюдним або приватним порядком в ученні, богослужінні і виконанні релігійних та ритуальних обрядів. Стаття 19 Кожна людина має право на свободу переконань і на вільне їх виявлення; це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань та свободу шукати, одержувати і поширювати інформацію та ідеї будь-якими засобами і незалежно від державних кордонів. Стаття 20 1. Кожна людина має право на свободу мирних зборів і асоціацій. 2. Ніхто не може бути примушений вступати до будь-якої асоціації. Стаття 21 1. Кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. 2. Кожна людина має право рівного доступу до державної служби в своїй країні. 3. Воля народу повинна бути основою влади уряду; ця воля повинна виявлятися у періодичних і нефальсифікованих виборах, які повинні провадитись при загальному і рівному виборчому праві шляхом таємного голосування або ж через інші рівнозначні форми, що забезпечують свободу голосування. Стаття 22 Кожна людина, як член суспільства, має право на соціальне забезпечення і на здійснення необхідних для підтримання її гідності і для вільного розвитку її особи прав у економічній, соціальній і культурній галузях за допомогою національних зусиль і міжнародного співробітництва та відповідно до структури і ресурсів кожної держави.

141

Стаття 23 1. Кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття. 2. Кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю. 3. Кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім’ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення. 4. Кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів. Стаття 24 Кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку. Стаття 25 1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини. 2. Материнство і дитинство дають право на особливе піклування і допомогу. Всі діти, народжені у шлюбі або поза шлюбом, повинні користуватися однаковим соціальним захистом. Стаття 26 1. Кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. 2. Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими або релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об’єднаних Націй по підтриманню миру. 3. Батьки мають право пріоритету у виборі виду освіти для своїх малолітніх дітей. Стаття 27 1. Кожна людина має право вільно брати участь у культурному житті суспільства, втішатися мистецтвом, брати участь у науковому прогресі і користуватися його благами.

142

2. Кожна людина має право на захист її моральних і матеріальних інтересів, що є результатом наукових, літературних або художніх праць, автором яких вона є. Стаття 28 Кожна людина має право на соціальний і міжнародний порядок, при якому права і свободи, викладені в цій Декларації, можуть бути повністю здійснені. Стаття 29 1. Кожна людина має обов’язки перед суспільством, у якому тільки й можливий вільний і повний розвиток її особи. 2. При здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені законом виключно з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших та забезпечення справедливих вимог моралі, громадського порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві. 3. Здійснення цих прав і свобод ні в якому разі не повинно суперечити цілям і принципам Організації Об’єднаних Націй. Стаття 30 Ніщо у цій Декларації не може бути витлумачено як надання будь-якій державі, групі осіб або окремим особам права займатися будь-якою діяльністю або вчиняти дії, спрямовані на знищення прав і свобод, викладених у цій Декларації. Генеральна Асамблея ООН 10 грудня 1948 року прийняла і проголосила Загальну декларацію прав людини.

143

Додаток 2 Завершальний акт Наради по безпеці і співробітницву в Європі Опубліковано 03.07.1975 Нарада по безпеці і співпраці в Європі, що почалася в Хельсінкі 3 липня 1973 року і що продовжувалося в Женеві з 18 вересня 1973 року по 21 липня 1975 року, була завершена в Хельсінкі 1 серпня 1975 року Високими Представниками Австрії, Бельгії, Болгарії, Угорщини, Німецької Демократичної Республіки, Федеральної Республіки Німеччини, Греції, Данії, Ірландії, Ісландії, Іспанії, Італії, Канади, Кіпру, Ліхтенштейну, Люксембурга, Мальти, Монако, Нідерландів, Норвегії, Польщі, Португалії, Румунії, Сан-Маріно, Святейшего Престолу, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Союзу Радянських Соціалістичних Республік, Туреччини, Фінляндії, Франції, Чехословачини, Швейцарії, Швеції і Югославії. Під час початкового і завершального етапів Наради перед його учасниками як почесний гість виступив Генеральний секретар Організації Об’єднаних Націй. В ході другого етапу Наради внесли свої внески Генеральний директор ЮНЕСКО і Виконавчий секретар Європейської економічної комісії ООН. Під час засідань другого етапу Наради були зроблені також внески по різних пунктах порядку денного представниками наступних середземноморських держав, що не беруть участь: Алжірської Народної Демократичної Республіки, Арабської Республіки Єгипет, Ізраїлю, Королівства Марокко, Сірійської Арабської Республіки, Туніської Республіки. Вони надихаються політичною волею на користь народів, до поліпшення і активізації їх відносин, сприянню в Європі миру, безпеці, справедливості і співпраці, зближенню між ними, а також з іншими державами світу. Сповнені рішучості в зв’язку з цим додати повну дійсність результатам Наради і забезпечити використання цих результатів між їх державами і у всій Європі і тим самим розширювати, поглиблювати і зробити поступальним і міцним процес розрядки. Високі Представники держав-учасників урочисто ухвалили наступне: Питання, що відносяться до безпеки в Європі; Держави – учасники Наради по безпеці і співпраці в Європі; Підтверджуючи свою мету сприяння поліпшенню відносин між ними і забезпечення умов, в яких їх народи можуть жити в умовах справжнього і міцного світу, і захищені від будь-якої загрози або замаху на їх безпеку; Переконані в необхідності докладати зусилля до того, щоб робити розрядку як безперервним, так і все більш життєздатним і всестороннім процесом, загальним, і в тому, що втілення в життя результатів Наради по безпеці і співпраці в Європі буде одним з найбільших внесків в цей процес; Вважаючи, що солідарність між народами, як і спільність прагнення держав-учасників до досягнення мети, як вони висунуті Нарадою по безпеці і співпраці в Європі, повинні вести до розвитку кращих і тісніших відносин між ними у всіх областях і, таким чином, до подолання протистояння, що виникає з характеру їх відносин у минулому, і до кращого взаєморозуміння; 144

Пам’ятаючи про свою загальну історію і визнаючи, що існування загальних елементів в їх традиціях і цінностях може допомагати їм в розвитку їх відносин, і виконані бажання знаходити, повністю зважаючи на своєрідність і різноманітність їх позицій і поглядів, можливості об’єднувати їх зусилля з тим, щоб долати недовір’я і укріплювати довіру, вирішувати проблеми, які їх розділяють, і співробітничати на користь людства; Визнаючи неподільність безпеки в Європі, як і свою загальну зацікавленість в розвитку співпраці у всій Європі і між собою, і виражаючи свій намір робити відповідно зусилля; Визнаючи тісний зв’язок між світом і безпекою в Європі і в світі в цілому і усвідомлюючи необхідність для кожного з них вносити свій внесок в зміцнення міжнародного світу і безпеки і в сприяння основним правам, економічному і соціальному прогресу і благополуччю всіх народів; Прийняли наступне. I. а) Декларація принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах: Держави-учасники, підтверджуючи свою прихильність миру, безпеці і справедливості і процесу розвитку дружніх відносин і співпраці; Визнаючи, що ця прихильність, що відображає інтереси і сподівання народів, утілює для кожної держави-учасника відповідальність зараз і в майбутньому, що підвищилася в результаті досвіду минулого; Підтверджуючи, відповідно до їх членства в Організації Об’єднаних Націй і відповідно до цілей і принципів Організації Об’єднаних Націй, свою повну і активну підтримку Організації Об’єднаних Націй і підвищенню її ролі і ефективності в зміцненні міжнародного світу, безпеки і справедливості і в сприянні рішенню міжнародних проблем, як і розвитку дружніх відносин і співпраці між державами; Виражаючи свою загальну прихильність принципам, які викладені нижче і які знаходяться відповідно до Статуту Організації Об’єднаних Націй, а також свою загальну волю діяти в застосуванні цих принципів, відповідно до цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй; Заявляють про свою рішучість поважати і застосовувати відносно кожного з них зі всіма іншими державами-учасниками, незалежно від їх політичних, економічних і соціальних систем, а також їх розміру, географічного положення і рівня економічного розвитку наступні принципи, які для всіх мають першорядну вагу і якими вони керуватимуться у взаємних відносинах: I. Суверенна рівність, пошана прав, властивих суверенітету Держави-учасники поважатимуть суверенну рівність і своєрідність один одного, а також всі права, властиві їх суверенітету і охоплювані ним, до числа яких входить, зокрема, право кожної держави на юридичну рівність, на територіальну цілісність, на свободу і політичну незалежність. Вони також поважатимуть право один одного вільно вибирати і розвивати свої політичні, соціальні, економічні і культурні системи, рівно як і право встановлювати свої закони і адміністративні правила. 145

В рамках міжнародного права всі держави-учасники мають рівні права і обов’язки. Вони поважатимуть право один одного визначати і здійснювати на свій розсуд їх відносини з іншими державами згідно міжнародному праву і у дусі цієї Декларації. Вони вважають, що їх межі можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю. Вони мають також право належати або не належати до міжнародних організацій, бути або не бути учасником двосторонніх або багатобічних договорів, включаючи право бути або не бути учасником союзних договорів; вони також мають право на нейтралітет. II. Незастосування сили або загрози силою Держави-учасники стримуватимуться в їх взаємних, як і взагалі в їх міжнародних відносинах, від застосування сили або загрози силою як проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з метою Об’єднаних Націй і із цією Декларацією. Ніякі міркування не можуть використовуватися для того, щоб обгрунтовувати звернення до загрози силою або до її застосування, порушуючи цей принцип. Відповідно, держави-учасники утримуватимуться від будь-яких дій, що є загрозою силою або прямого або непрямого застосування сили проти іншої держави-учасника. Рівним чином вони утримуватимуться від всіх проявів сили з метою примушення іншої держави-учасника до відмови від повного здійснення його суверенних прав. Рівним чином вони також стримуватимуться в їх взаємних відносинах до будь-яких актів репресалій за допомогою сили. Ніяке таке застосування сили або загрози силою не використовуватиметься як засіб врегулювання суперечок або питань, які можуть викликати суперечки між ними. III. Непорушність меж Держави-учасники розглядають як непорушні всі межі один одного, як і межі всіх держав в Європі, і тому вони утримуватимуться зараз і в майбутньому від будь-яких посягань на ці межі. Вони, відповідно, утримуватимуться також від будь-яких вимог або дій, спрямованих на захоплення і узурпацію частини або всієї території будь-якої держави-учасника. IV. Територіальна цілісність держав Держави-учасники поважатимуть територіальну цілісність кожної з держав-учасників. Відповідно до цього вони утримуватимуться від будь-яких дій, несумісних з метою і принципами Статуту Організації Об’єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасника і, зокрема, від будьяких таких дій, що є застосуванням сили або загрози силою. Держави-учасники будуть рівним чином утримуватися від того, щоб перетворювати територію один одного на об’єкт військової окупації або інших прямих чи непрямих заходів застосування сили порушуючи міжнародне право або придбання за допомогою таких заходів чи загрози їх здійснення. Ніяка окупація або придбання такого роду не визнаватиметься законною.

146

V. Мирне врегулювання суперечок Держави-учасники вирішуватимуть суперечки між собою мирними засобами так, щоб не піддавати загрозі міжнародний світ, безпеку і справедливість. Вони будуть сумлінно і у дусі співпраці докладати зусилля до того, щоб в короткий термін дійти справедливого рішення, заснованого на міжнародному праві. У цих цілях вони використовуватимуть такі засоби, як переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд або інші мирні засоби по їх власному вибору, включаючи будь-яку процедуру врегулювання, узгоджену до виникнення суперечок, в яких вони були б сторонами. У випадку, якщо сторони в суперечці не досягнуть вирішення суперечки шляхом одного з вищезазначених мирних засобів, вони продовжуватимуть шукати взаємовигідні шляхи мирного врегулювання суперечки. Держави-учасники, що є сторонами в суперечці між ними, як і інші держави-учасники, утримуватимуться від будь-яких дій, які можуть погіршити положення в такій мірі, що буде поставлено під загрозу підтримку міжнародного миру і безпеки і тим самим зробити мирне врегулювання суперечки важчим. VI. Невтручання у внутрішні справи Держави-учасники утримуватимуться від будь-якого втручання, прямого або непрямого, індивідуального або колективного у внутрішні або зовнішні справи, що входять у внутрішню компетенцію іншої держави-учасника, незалежно від їх взаємин. Вони, відповідно, утримуватимуться від будь-якої форми озброєного втручання або загрози такого втручання проти іншої держави-учасника. Вони будуть так само за всіх обставин утримуватися від будь-якого іншого акту військового або політичного, економічного або іншого примусу, спрямовуючого на те, щоб підпорядкувати своїм власним інтересам здійснення іншою державою-учасником прав, властивих його суверенітету, і таким чином забезпечити собі переваги будь-якого роду. Відповідно, вони будуть, зокрема, утримуватися від надання прямої або непрямої допомоги терористичній діяльності, підривній або іншій діяльності, направленої на насильницьке скидання режиму іншої держави-учасника. VII. Пошана прав людини і основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань Держави-учасники поважатимуть права людини і основні свободи, включаючи свободу думки, совісті, релігії і переконань, для всіх, без розрізнення раси, статі, мови і релігії. Вони заохочуватимуть і розвиватимуть ефективне здійснення цивільних, політичних, економічних, соціальних, культурних і інших прав і свобод, які всі витікають з гідності, властивій людській особі, і є істотними для її вільного і повного розвитку. У цих рамках держави-учасники визнаватимуть і поважатимуть свободу особи сповідати, індивідуально або спільно з іншими, релігію чи віру, діючи згідно велінню власної совісті.

147

Держави-учасники, на чиїй території є національні меншини, поважатимуть право осіб, що належать до таких меншин, на рівність перед законом, надаватимуть їм повну можливість фактичного користування правами людини і основними свободами і таким чином захищатимуть їх законні інтереси в цій області. Держави-учасники визнають загальне значення прав людини і основних свобод, пошана яких є істотним чинником миру, справедливості і благополуччя, необхідних для забезпечення розвитку дружніх відносин і співпраці між ними, як і між всіма державами. Вони постійно поважатимуть ці права і свободи в своїх взаємних відносинах і докладатимуть зусилля, спільно і самостійно, включаючи співпрацю з Організацією Об’єднаних Націй, в цілях сприяння загальній і ефективній пошані їх. Вони підтверджують право осіб знати свої права і обов’язки в цій області і чинити відповідно до них. У області прав людини і основних свобод держави-учасники діятимуть відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і Загальної декларації прав людини. Вони також виконуватимуть свої обов’язки, як вони встановлені в міжнародних деклараціях і угодах в цій області, включаючи зокрема Міжнародні пакти про права людини, якщо вони ними зв’язані. VIII. Рівні права і право народів розпоряджатися своєю долею Держави-учасники поважатимуть рівні права і право народів розпоряджатися своєю долею, діючи постійно відповідно до цілей і принципів Статуту ООН і відповідних норм міжнародного права, включаючи ті, які відносяться до територіальної цілісності держав. Виходячи з принципу рівних прав і прав народів розпоряджатися своєю долею, всі народи завжди мають право в умовах повної свободи визначати, свій внутрішній і зовнішній політичний статус без втручання ззовні і здійснювати на свій розсуд свій політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток. Держави-учасники підтверджують загальне значення пошани і ефективного здійснення рівних прав і права народів розпоряджатися своєю долею для розвитку дружніх відносин між ними, як і між всіма державами; вони нагадують також про важливість виключення будь-якої форми порушення цього принципу. IX. Співпраця між державами Держави-учасники розвиватимуть свою співпрацю один з одним, як і зі всіма державами, у всіх областях відповідно до цілей і принципів Статуту ООН. Розвиваючи свою співпрацю, держави-учасники надаватимуть особливе значення областям, як вони визначені в рамках Наради по безпеці і співпраці в Європі, причому кожний з них вноситиме свій внесок в умовах повної рівності. Вони прагнутимуть, розвиваючи свою співпрацю як рівні, сприяти взаєморозумінню і довірі, дружнім і добросусідським відносинам між собою, міжнародному миру, безпеці і справедливості. Вони будуть, рівним чином прагнути, розвиваючи свою співпрацю, підвищувати добробут народів і сприяти втіленню в життя їх сподівань, використовуючи, зокрема, вигоди, які наслідком взаємного ознайомлення, що розширюється, з прогресу і досягнень в економічній, науковій, технічній, соціальній, культурній і гуманітарній областях. Вони робитимуть кроки по сприянню умовам, що 148

сприяють тому, щоб робити ці вигоди доступними для всіх; вони враховуватимуть інтереси всіх в скороченні відмінностей в рівнях економічного розвитку і, зокрема, інтереси країн, що розвиваються, у всьому світі. Вони підтверджують, що уряди, установи, організації і люди можуть мати відповідну і позитивну роль в сприянні досягненню цієї мети їх співпраці. Вони прагнутимуть, розширюючи свою співпрацю, як це визначено вище, розвивати тісніші відносини між собою на кращій і міцнішій основі на благо народів. X. Добросовісне виконання зобов’язань по міжнародному праву Держави-учасники сумлінно виконуватимуть свої зобов’язання по міжнародному праву, як ті зобов’язання, які витікають із загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, так і ті зобов’язання, які витікають з відповідних міжнародному праву договорів або інших угод, учасниками яких вони є. При здійсненні своїх суверенних прав, включаючи право встановлювати свої закони і адміністративні правила, вони погоджуватимуться з своїми юридичними зобов’язаннями по міжнародному праву; вони, крім того, враховуватимуть належним чином і виконувати положення Завершального акту Наради по безпеці і співпраці в Європі. Держави-учасники підтверджують, що у тому випадку, коли зобов’язання членів Організації Об’єднаних Націй по Статуту Організації Об’єднаних Націй опиняться в суперечності з їх зобов’язаннями за яким-небудь договором або іншою міжнародною угодою, переважну силу мають їх зобов’язання по Статуту, відповідно до статті 103 Статуту ООН. Всі принципи, викладені вище, мають першорядну вагу, і, отже, вони однаково і неухильно застосовуватимуться при інтерпретації кожного з них з урахуванням інших. Держави-учасники виражають свою рішучість повністю поважати і застосовувати ці принципи, як вони викладені в цій Декларації, у всіх аспектах до їх взаємних відносин і співпраці з тим, щоб забезпечити кожній державі-учаснику переваги, пошану і застосування цих принципів усіма. Держави-учасники, враховуючи належним чином викладені вище принципи і, зокрема, першу фразу десятого принципу, “Добросовісне виконання зобов’язань з міжнародного праву”, відзначають, що ця Декларація не зачіпає їх прав і зобов’язань, як і відповідних договорів, інших угод і домовленостей. Держави-учасники виражають переконання в тому, що пошана цих принципів сприятиме розвитку нормальних і дружніх відносин і прогресу співпраці між ними у всіх областях. Вони також виражають переконання в тому, що пошана цих принципів сприятиме розвитку політичних контактів між ними, які, у свою чергу, сприятимуть кращому взаємному розумінню їх позицій і поглядів. Держави-учасники заявляють про свій намір здійснювати свої відносини зі всіма іншими державами у дусі принципів, викладених у цій Декларації.

149

b) Питання, що відносяться до втілення в життя деяких з принципів, викладених вище (i) Держави-учасники Підтверджуючи, що вони поважатимуть і запроваджуватимуть в життя положення про незастосування сили або загрози силою, і переконані в необхідності зробити його дієвим законом міжнародного життя; – Заявляють, що вони поважатимуть і виконуватимуть в їх відносинах один з одним, зокрема, наступні положення, які знаходяться відповідно до Декларації принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах: – Запроваджувати в життя і виражати всіма шляхами і у всіх формах, які вони визнають відповідними, обов’язок утримуватися від загрози силою або її застосування у відносинах один з одним. – Утримуватися від будь-якого застосування збройних сил, несумісного з метою і принципами Статуту ООН і положеннями Декларації принципів, якими державиучасники керуватимуться у взаємних відносинах проти іншої держави-учасника, особливо від вторгнення або нападу на його територію. – Утримуватися від усіх проявів сили з метою примушення іншої держави-учасника до відмови від повного здійснення його суверенних прав. – Утримуватися від будь-якого акту економічного примусу, спрямованого на підпорядкування своїм інтересам здійснення іншою державою-учасником прав, властивих його суверенітету, і забезпечення собі таким чином переваг будь-якого роду. – Вживати ефективні заходи, які через їх зміст і характер є кроками у напрямі досягнення зрештою загального і повного роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем. – Сприяти всіма засобами, які кожна з них визнає відповідними, створенню атмосфери довіри і пошани між народами, їх обов’язку утримуватися від пропаганди агресивних воєн або будь-якого застосування сили або загрози силою, що є несумісним з метою Об’єднаних Націй і з Декларацією принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах. – Докладати всі зусилля до того, щоб вирішити будь-які суперечки між ними, продовження яких могло б загрожувати підтримці міжнародного світу і безпеки в Європі, виключно мирними засобами, і перш за все старатися вирішити суперечки за допомогою мирних засобів, вказаних в статті 33 Статуту ООН. Утримуватися від будь-яких дій, які могли б утруднити мирне врегулювання суперечок між державами-учасниками. (ii) Держави-учасники Підтверджуючи свою рішучість вирішити свої суперечки, як це визначено у принципі мирного врегулювання суперечок; Переконані в тому, що мирне врегулювання суперечок є доповненням незастосування сили або загрози силою, причому, обидва чинники є істотними, хоч і не винятковими, для підтримки і зміцнення миру і безпеки;

150

Бажаючи укріпити і удосконалити наявні в їх розпорядженні засоби мирного врегулювання суперечок; 1. Повні рішучості продовжити розгляд і розробку загальноприйнятного методу мирного врегулювання суперечок, спрямованого на доповнення існуючих засобів, і з цією метою роботу за “Проектом конвенції про Європейську систему мирного врегулювання суперечок” представленим Швейцарією на другому етапі Наради по безпеці і співпраці в Європі, як і по інших пропозиціях, що відносяться до нього і направленим на розробку такого методу. 2. Ухвалюють рішення, що на запрошення Швейцарії буде скликана нарада експертів всіх держав-учасників з метою виконання завдання, викладеного в пункті 1, в рамках і при дотриманні процедур подальших кроків після Наради, визначених в розділі “Подальші кроки після Наради”. 3. Ця нарада експертів відбудеться після зустрічі представників, призначених міністрами закордонних справ держав-учасників, запланованої відповідно до розділу “Подальші кроки після Наради” на 1977 рік; результати роботи цієї наради експертів будуть представлені урядам. 2. Документ по заходах зміцнення довіри і деяких аспектах безпеки і роззброєння Держави-учасники Бажаючи усунути причини напруженості, яка може існувати між ними, і тим самим внести внесок в зміцнення миру і безпеки в світі; Сповнені рішучості зміцнювати довіру між собою і цим сприяти зміцненню стабільності і безпеки в Європі; Сповнені рішучості також стримуватися в їх взаємних, як і взагалі в їх міжнародних відносинах від застосування сили або загрози силою як проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з метою Об’єднаних Націй і з прийнятою в цьому Завершальному акті Декларацією принципів, якими держави-учасники керуватимуться у взаємних відносинах; Визнаючи необхідність сприяти зменшенню небезпеки озброєного конфлікту, неправильного розуміння або неправильної оцінки військової діяльності, яка могла б викликати побоювання, зокрема в умовах, коли у держав-учасників відсутня ясна і своєчасна інформація про характер такої діяльності; Зважаючи на міркування, що відносяться до зусиль, спрямованих на зменшення напруженості і сприяння роззброєнню; Визнаючи, що обмін на запрошення спостерігачами на військових навчаннях сприятиме контактам і взаєморозумінню; Вивчивши питання про попереднє повідомлення про великі пересування військ стосовно зміцнення довіри; Визнаючи, що є інші засоби, за допомогою яких окремі держави можуть додатково вносити внесок в досягнення їх загальної мети; Переконані в політичній важливості попереднього повідомлення про великі військові навчання для сприяння взаєморозумінню і зміцненню довіри, стабільності і безпеки; 151

Приймаючи відповідальність кожного з них за те, щоб сприяти цим цілям і здійснювати цей захід відповідно до узгоджених критеріїв і умов, що істотне для досягнення цієї мети; Визнаючи, що цей захід, витікаючи з політичного рішення, спирається на добровільну основу; Прийняли наступне: I. Попереднє повідомлення про великі військові навчання Вони повідомлятимуть про свої значні військові навчання всых іншіх держав-учасникыв по звичайних дипломатичних каналах відповідно до наступних положень: Повідомлення даватимуть інформацію про значні військові навчання сухопутних військ загальною чисельністю більше 25 000 чоловік, що проводяться самостійно або спільно з будь-якими можливими військово-повітряними або військово-морськими компонентами (у цьому контексті слово “війська” включає амфібійні і повітряно-десантні війська). У разі самостійних учень амфібійних або повітряно-десантних військ чи сумісних учень, в яких вони беруть участь, ці війська також включатимуться в цю чисельність. Повідомлення можуть також даватися у разі сумісних учень, які не досягають вказаної вище чисельності, але в яких беруть участь сухопутні війська разом із значною кількістю амфібійних чи повітряно-десантних військ або тих і інших. Повідомлення даватимуться про крупні військові навчання, які проводяться в Європі, на території якої-небудь держави-учасника, а також, якщо це необхідно, в прилеглих морському районі і повітряному просторі. У випадку, якщо територія держави-учасника тягнеться за межі Європи, попередні повідомлення повинні даватися тільки про навчання, які проводяться в межах 250 кілометрів від її межі, оберненої у бік будь-якої іншої європейської держави-учасника або загальної з ним, проте для держави-учасника немає необхідності давати повідомлення у разі, коли цей район також примикає до її межі, оберненої у бік неєвропейської держави, що не бере участь, або загальної з ним. Повідомлення надсилаються за 21 день або більш до початкуу навчання або при найближчій нагоді до дати його початку, якщо навчання буде призначено за коротший термін. Повідомлення міститиме інформацію про найменування, якщо таке привласнюється, загальній меті навчання, держав, що беруть участь в ньому, типі або типах і чисельності військ, що беруть участь, районі і передбачуваному терміні його проведення. Держави-учасники будуть також, якщо можливо, надавати відповідну додаткову інформацію, зокрема, таку, яка стосується компонентів сил, що беруть участь, і часу залучення цих сил. Попереднє повідомлення про інші військові навчання. Держави-учасники визнають, що вони можуть сприяти подальшому зміцненню довіри і зміцненню безпеки і стабільності і з цією метою можуть також повідомляти інших держав-учасникыв, особливо тих, які розташовані поблизу району проведення таких учень, про військові навчання меншого масштабу. З цією ж метою держави-учасники визнають також, що вони можуть повідомляти про інші військові навчання, що проводяться ними. 152

Обмін спостерігачами Держав-учасників запрошуватимуть інших держав-учасникыв, в добровільному порядку і на двосторонній основі, у дусі взаємності і доброї волі відносно всіх державучасників, направляти спостерігачів для присутності на військових навчаннях. Запрошуюча держава у кожному випадку визначатиме кількість спостерігачів, порядок і умови їх участі і надавати іншу інформацію, яку вона може визнати корисною. Вона забезпечуватиме відповідні умови і надавати гостинність. Запрошення надсилатиметься про звичайним дипломатичним каналам настільки завчасно, наскільки це можливо. Попереднє повідомлення про значні пересування військ Відповідно до Завершальних рекомендацій і консультацій, у Хельсінкі, державиучасники вивчили питання з попереднього повідомлення про великі пересування військ як міру зміцнення довіри. Відповідно держави-учасники визнають, що вони можуть, на свій власний розсуд і з метою сприяння зміцненню довіри, повідомляти про крупні пересування своїх військ. У цьому ж дусі державами – учасниками Угоди по безпеці і співпраці в Європі буде зроблений подальший розгляд питання про попереднє повідомлення про крупні пересування військ, маючи на увазі, зокрема, досвід, придбаний в ході здійснення заходів, які викладені в цьому документі. Інші заходи по зміцненню довіри Держави-учасники визнають, що є інші засоби, за допомогою яких можна сприяти їх загальним цілям. Зокрема, вони будуть з належним обліком взаємності і з метою кращого взаєморозуміння сприяти обмінам на запрошення між військовим персоналом, включаючи візити військових делегацій. З тим, щоб зробити повнішим внесок в їх загальну мету зміцнення довіри, державиучасники, здійснюючи свою військову діяльності в районі, що охоплюється положеннями про попереднє повідомлення про значні військові навчання, належним чином братимуть до уваги і поважати цю мету. Вони визнають також, що досвід, придбаний в результаті здійснення положень, викладених вище, разом з подальшими зусиллями міг би вести до розвитку і розширення заходів, направлених на зміцнення довіри. II. Питання, що відносяться до роззброєння Держави-учасники визнають зацікавленість всіх в їх зусиллях, спрямованих на зменшення військового протистояння і на сприяння роззброєнню, що покликано доповнити політичну розрядку в Європі і укріпити безпеку. Вони переконані в необхідності вживання ефективних заходів в цих областях, які через їх зміст і характер є зрештою кроками у напрямі досягнення загального і повного роззброєння під суворим і ефективним міжнародним контролем і які повинні привести до зміцнення миру і безпеки у всьому світі.

153

III. Загальні міркування Розглянувши погляди, виражені з різних питань, що відносяться до зміцнення безпеки в Європі шляхом спільних зусиль, направлених на сприяння розрядки і роззброєння, держави-учасники, коли вони залучені в такі зусилля, будуть в цьому контексті виходити, зокрема, з наступних істотних міркувань: – взаимодоповнюючий характер політичних і військових аспектів безпеки; – взаємне співвідношення між безпекою кожної держави-учасника і безпекою в Європі в цілому і співвідношенні, яке, в ширшому контексті всесвітньої безпеки існує між безпекою в Європі і безпекою в районі Середземного моря; – пошана інтересів безпеки всіх держав-учасників Наради по безпеці і співпраці в Європі, властивих їх суверенній рівності; – важливість того, щоб учасники форумів, які ведуть переговори, проявляли турботу про надання на відповідній основі іншим державам – учасникам Наради по безпеці і співпраці в Європі інформації про відповідний розвиток, прогрес і результати і, з іншого боку, виправдана зацікавленість будь-якої з цих держав в тому, щоб його погляди були розглянуті. Співпраця в гуманітарних і інших областях Держави-учасники Бажаючи сприяти зміцненню миру і взаєморозуміння між народами і духовному збагаченню людської особи незалежно від раси, статі, мови і релігії; Усвідомлюючи, що розвиток зв’язків у області культури і освіти, ширше розповсюдження інформації, контакти між людьми і рішення гуманітарних проблем сприятимуть досягненню цієї мети; Сповнені рішучості співробітничати між собою незалежно від своїх політичних, економічних і соціальних систем з тим, щоб створити кращі умови в згаданих вище областях, розвивати і укріплювати існуючі форми співпраці, а також розробляти нові шляхи і засоби, відповідні цим цілям; Переконані, що ця співпраця повинна здійснюватися при повному дотриманні принципів, регулюючих відносини між державами-учасниками, як вони викладені у відповідному документі; Прийняли наступне: 1. Контакти між людьми Держави-учасники Розглядаючи розвиток контактів як важливий елемент в зміцненні дружніх відносин і довіри між народами; Підтверджуючи у зв’язку з їх нинішніми зусиллями по поліпшенню умов в цій області; Бажаючи в цьому дусі і надалі прикладати зусилля розвитку розрядки у світі з метою подальшого прогресу в цій області;

154

І усвідомлюючи, що питання, які відносяться до цього, повинні регулюватися зацікавленими державами на взаємоприйнятних умовах; Ставлять за свою мету полегшувати вільніше пересування і контакти на індивідуальній і колективній, неофіційній і офіційній основі між людьми, установами і організаціями держав-учасників і сприяти рішенню питань гуманного характеру, що виникають в даній області. Заявляють про свою готовність приймати в цих цілях заходи, які вони визнають відповідними, а також укладати між собою, у разі потреби, угоди або досягати домовленостей і – Виражають свій намір в даний час приступити до здійснення наступного: а) Контакти і регулярні зустрічі на основі сімейних зв’язків. Маючи на увазі сприяти подальшому розвитку контактів на основі сімейних зв’язків, держави-учасники доброзичливо розглядатимуть прохання про поїздки з метою дозволу особам в’їзду на їх територію або виїзду з неї на тимчасовій і, якщо цього побажають, регулярній основі для зустрічей з членами своїх сімей. Заяви про тимчасові поїздки для зустрічей з членами своїх сімей розглядатимуться безвідносно до країни виїзду або в’їзду; існуючий порядок оформлення проїзних документів і віз застосовуватиметься в цьому дусі. Оформлення і видача таких документів і віз здійснюватимуться в розумні терміни; у випадках термінової потреби – таких, як серйозна хвороба, смерть – в позачерговому порядку. Вони зроблять кроки, які можуть виявитися необхідними, для забезпечення прийнятного рівня зборів за видачу офіційних проїзних документів і віз. Вони підтверджують, що подача прохання, що відноситься до контактів на основі сімейних зв’язків, не приводитиме до зміни прав і обов’язків особи, що подала прохання, або членів його сім’ї. b) Возз’єднання сімей. Держави-учасники будуть в позитивному і гуманному дусі розглядати прохання осіб, які бажають возз’єднатися з членами своєї сім’ї, приділяючи особливу увагу клопотанням термінового характеру, таким як клопотання, що поступають від хворих або літніх людей. Вони розглядатимуть ці прохання по можливості швидше. Вони, у разі потреби, знижуватимуть збори, що стягуються у зв’язку з цими проханнями, щоб забезпечити їх помірний рівень. Незадоволені прохання про возз’єднання сімей можуть бути подані знову на відповідному рівні і розглядатимуться через нетривалий період часу властями відповідно країни мешкання або країни, що приймає; за таких обставин збори стягуватимуться тільки у разі задоволення прохання. Особи, прохання яких про возз’єднання сімей задоволені, можуть привозити з собою або відправляти речі домашнього ужитку і особистого споживання; з цією метою держави-учасники використовуватимуть всі можливості, що містяться в існуючих правилах. Поки члени однієї і тієї ж сім’ї не возз’єдналися, зустрічі і контакти між ними можуть здійснюватися відповідно до порядку для контактів на основі сімейних зв’язків. 155

Держави-учасники підтримуватимуть зусилля спілок Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, що займаються проблемами возз’єднання сімей. Вони підтверджують, що подача прохання про возз’єднання сімей не приводитиме до зміни прав і обов’язків особи, що подала прохання, або членів його сім’ї. Приймаюча держава-учасник проявлятиме відповідну турботу про працевлаштування осіб з інших держав-учасників, що приїжджають в цю державу на постійне проживання в рамках возз’єднання сімей з його громадянами, піклуватиметься про те, щоб їм надавалися рівні з власними громадянами можливості для отримання освіти, медичної допомоги і соціального забезпечення. с) Шлюби між громадянами різних держав. Держави-учасники будуть доброзичливо і на основі гуманних міркувань вивчати прохання про дозволи на виїзд і в’їзд осіб, які вирішили одружитися з громадянином іншої держави-учасника. Оформлення і видача документів, потрібних для вказаних вище цілей і вступу до шлюбу, здійснюватимуться відповідно до положень прийнятими відносно возз’єднання сімей. При розгляді прохань від подружжя, що вже одружилося, з різних держав-учасників про надання можливості їм і неповнолітнім дітям від їх шлюбу переносити їх постійне місце проживання в державу, в якій звичайно проживає один з них, держави-учасники також застосовуватимуть положення, прийняті відносно возз’єднання сімей. d) Поїздки з особистих або професійних причин. Держави-учасники мають намір сприяти ширшим можливостям здійснення їх громадянами поїздок з особистих або професійних причин, і в цих цілях вони мають намір, зокрема: – поступово спрощувати і гнучко застосовувати порядок виїзду і в’їзду; – полегшувати порядок пересування громадян з інших держав-учасників по їх території з належним обліком вимог безпеки. Вони прагнутимуть поступово знижувати, де це необхідно, збори за візи і офіційні проїзні документи. Вони мають намір вивчати у разі потреби, засоби вдосконалення двосторонньої практики консульського обслуговування, зокрема, юридичної і консульської допомоги, включаючи, наскільки це доцільно, висновки консульських конвенцій або інших відповідних угод і домовленостей. Вони підтверджують, що релігійні культи, установи і організації, що діють в конституційних рамках держав-учасників, і їх представники можуть у сфері їх діяльності здійснювати контакти, зустрічі і обмінюватися інформацією. e) Поліпшення умов для туризму на індивідуальній або колективній основі. Держави-учасники вважають, що туризм сприяє повнішим знанням про життя, культуру і історію інших країн, зростанню взаєморозуміння між народами, поліпшенню контактів і ширшому використанню дозвілля. Вони мають намір сприяти розвитку туризму на індивідуальній або колективній основі і, зокрема, мають на увазі:

156

– сприяти поїздкам в свої країни, заохочуючи надання відповідних можливостей, а також спрощення і прискорення необхідних формальностей, що відносяться до таких поїздок; – розширювати на основі відповідних угод або домовленостей, де необхідно, співпрацю в справі розвитку туризму, розглядаючи, зокрема, в двосторонньому плані можливі шляхи збільшення інформації, що відноситься до поїздок в інші країни, прийому і обслуговуванню туристів і інші відповідні питання, що представляють взаємний інтерес. f) Зустрічі між молоддю. Держави-учасники мають намір сприяти розвитку контактів і обмінів між молоддю, заохочуючи: – розширення обмінів і контактів на короткостроковій або довгостроковій основі між трудящою, такою, що проходить професійну підготовку або молоддю, що вчиться, за допомогою двосторонніх або багатобічних угод або регулярних програм у всіх випадках, де це представляється можливим; – вивчення їх молодіжними організаціями питання можливих угод, що відносяться до форм багатобічної молодіжної співпраці; – угоди або регулярні програми, що відносяться до організації обміну студентами, міжнародних молодіжних семінарів, курсів професійного навчання і кусів з вивчення іноземних мов; – подальший розвиток молодіжного туризму і надання для цієї мети відповідних пільг; – розвиток, де можливо, обмінів, контактів і співпраці на двосторонній або багатобічній основі між їх організаціями, що представляють широкі шари трудящої, такої, що проходить професійну підготовку і молоді, що вчиться; – усвідомлення молоддю важливості розвитку взаєморозуміння, зміцнення дружніх відносин і довіри між народами. g) Про спорт. В цілях розширення існуючих зв’язків і співпраці у області спорту держави-учасники заохочуватимуть відповідні контакти і обміни, включаючи спортивні зустрічі і змагання всіх видів, що проводяться на основі загальноприйнятих міжнародних правил, положень і практики. h) Розширення контактів. У порядку подальшого розвитку контактів між державними установами, неурядовими і громадськими організаціями, включаючи жіночі, держави-учасники полегшуватимуть проведення зустрічей, а також поїздки делегацій, груп і окремих осіб. Інформація Держави-учасники Усвідомлюючи потребу у все ширшому знанні і розумінні різних аспектів життя інших держав-учасників; Відзначаючи внесок цього процесу в зростання довіри між народами; Бажаючи з розвитком взаєморозуміння між державами-учасниками і з подальшим поліпшенням відносин між ними продовжувати і далі зусилля з метою прогресу в цій області; 157

Відзначаючи важливе значення розповсюдження інформації з інших держав-учасників і кращого ознайомлення з такою інформацією; Підкреслюючи істотну і впливову роль друку, радіо, телебачення, кіно, телеграфних агентств і журналістів, що працюють в цих областях; Ставлять за мету полегшувати вільніше і ширше розповсюдження всіх форм інформації, заохочувати співпрацю у області інформації і обміну інформацією з іншими країнами і покращувати умови, в яких журналісти з однієї держави-учасника здійснюють свою професійну діяльність в іншій державі-учаснику, і виражають свій намір, зокрема: а) Поліпшення розповсюдження, доступу і обміну інформацією. i) Усна інформація. – Сприяти розповсюдженню усної інформації шляхом заохочення лекцій і лекційних поїздок видних діячів і фахівців з інших держав-учасників, а також обміну думками типу круглого столу, семінарів, симпозіумів, літніх курсів, конгресів і інших двосторонніх і багатобічних зустрічей. ii) Друкарська інформація. – Сприяти поліпшенню розповсюдження на їх території газет і друкарських видань, періодичних і неперіодичних, з інших держав-учасників. У цих цілях: • вони заохочуватимуть свої фірми і компетентні організації укладати угоди і контракти, направлені на поступове збільшення кількості і числа найменувань газет і друкарських видань, що імпортують з інших держав-учасників. Бажано, щоб в цих угодах і контрактах згадувалися, зокрема, умови швидкої доставки, використання звичайно існуючих в кожній країні каналів розповсюдження її друкарських видань і газет, а також узгоджені між сторонами форми і способи платіжних розрахунків, що дозволяють здійсненню цілей, угод і контрактів; • там, де це виявиться необхідним, вони вживатимуть відповідні заходи для здійснення вищевикладених цілей, положень, угод і контрактів. – Сприяти поліпшенню доступу громадськості до друкарських видань, періодичних і неперіодичних, таких, що імпортуються на вказаній вище основі. Зокрема: • вони заохочуватимуть розширення числа точок, де продаватимуться такі видання; • вони полегшуватимуть пропозицію таких періодичних видань під час проведення конгресів, конференцій, офіційних візитів і інших міжнародних заходів і туристам під час туристичного сезону; • вони розширюватимуть можливість підписки на основі правил, властивих кожній країні; • вони покращуватимуть можливість надання в тимчасове користування і для читання цих видань в крупних публічних бібліотеках і їх читальних залах, а також в університетських бібліотеках. Вони мають намір покращувати можливості ознайомлення з бюлетенями офіційної інформації, дипломатичними представництвами, що випускаються, і поширюваними цими представництвами на основі домовленостей, прийнятних для зацікавлених сторін. 158

iii) Кіно-, радіо- і телевізійна інформація. – Сприяти поліпшенню розповсюдження кіно-, радіо- і телевізійної інформації. У цих випадках: • вони заохочуватимуть розширення показу і передачі різноманітнішої інформації, записаної на плівку, з інших держав-учасників, ілюструючого різні аспекти життя в їх країнах і одержуваної на основі таких угод або домовленостей, які можуть бути необхідними між безпосередньо зацікавленими організаціями і фірмами; • вони полегшуватимуть імпорт компетентними організаціями і фірмами записаних на плівку аудіовізуальних матеріалів з інших держав-учасників. Держави-учасники відзначають розширення розповсюдження радіоінформації і виражають надію на продовження цього процесу, так щоб це відповідало інтересам взаєморозуміння між народами і цілям цієї Наради. b) Співпраця у області інформації. – Заохочувати співпрацю у області інформації на основі коротко- довгострокових угод або домовленостей. Зокрема: • вони сприятимуть ширшій співпраці між органами масової інформації, зокрема між телеграфними агентствами, видавництвами і видавничими організаціями; • вони сприятимуть співпраці між радіомовними і телевізійними організаціями, як державними, так і приватними, національними і міжнародними, зокрема, шляхом обміну прямими або в записі радіо- і телепередачами, спільного виробництва і розповсюдження таких програм; • вони заохочуватимуть зустрічі і контакти як між журналістськими організаціями, так і між журналістами держав-учасників; • вони сприятливо відноситимуться до можливості досягнення домовленостей між періодичними виданнями включаючи газети держав-учасників; обмін статтями і їх публікації; • вони заохочуватимуть обмін технічною інформацією, а також організацію сумісних досліджень і проведення зустрічей фахівців з обміну досвідом і думками у області друку, радіо і телебачення. с) Поліпшення умов роботи журналістів. Держави-учасники, прагнучи до поліпшення умов, в яких журналісти однієї з держав-учасників здійснюють свою професійну діяльність в іншій державі-учаснику, мають на увазі, зокрема: – вивчати в доброзичливому дусі у відповідні і розумні терміни прохання журналістів про видачу віз; – надавати постійно акредитованим журналістам держав-учасників на основі домовленості багатократні в’їздні-виїздні візи на певний термін; – полегшувати видачу акредитованим журналістам держав-учасників дозволів на мешкання в країні їх тимчасового перебування і, якщо і коли такі необхідні, та інші офіційні документи; – полегшувати на основі взаємності процедури оформлення поїздок журналістів держав-учасників по країні, в якій вони здійснюють свою професійну діяльність, і по159

ступово надавати великі можливості для таких поїздок при дотриманні правил, пов’язаних з наявністю районів, закритих з міркувань безпеки; – забезпечувати, щоб на прохання таких журналістів про подібні поїздки давалася відповідь по можливості швидко, з урахуванням терміну запиту; – збільшувати можливості особистого спілкування журналістів держав-учасників з джерелами їх інформації, включаючи організації і офіційні установи; – надавати журналістам держав-учасників право ввезення, лише за умови подальшого вивозу, технічного устаткування (фото-, кіно-, магнітофонного, радіо- і телевізійного), необхідного для виконання їх професійної діяльності. Визнаючи, що у багатьох випадках іноземними журналістами використовується відповідний місцевий персонал, держави-учасники відзначають, що викладені вище положення застосовуються при дотриманні відповідних правил до осіб з інших держав-учасників, які регулярно і через свою професію працюють як техніки, фотографи і оператори друку, радіо, телебачення або кіно. – надавати журналістам інших держав-учасників, постійно або тимчасово акредитованим, можливість передавати повністю, в звичайному порядку і швидко через визнані державами-учасниками канали в органи інформації, що представляються ними, результати їх професійної діяльності, включаючи магнітофонні записи і непроявлену плівку з метою публікації або передачі по радіо або телебаченню. Держави-учасники підтверджують, що журналісти не можуть піддаватися видворенню або іншим чином каратися в результаті законного здійснення їх професійної діяльності. У разі видворення акредитованого журналіста він буде інформований про причини цього і може звернутися з проханням про перегляд його справи. 3. Співпраця і обміни у області культури. Держави-учасники • вважаючи, що культурні обміни і співпраця сприяють кращому взаєморозумінню між людьми і між народами і сприяють таким чином зміцненню згоди між державами; • підтверджуючи вже узгоджені в багатобічному плані висновки в цій області, зокрема, на Міжурядовій конференції з політики у області культури в Європі, організованій ЮНЕСКО в червні 1972 року в Хельсінкі, на якій виявився інтерес до активної участі найширших шарів суспільства у різноманітному культурному житті; • бажаючи з розвитком взаємної довіри і подальшим поліпшенням відносин між державами-учасниками продовжувати і далі зусилля з метою прогресу в цій області; • виражаючи готовність в цьому дусі до істотного збільшення їх культурних обмінів як в тому, що стосується людей, так і в тому, що стосується творів, і до розвитку між ними активної співпраці як на двосторонній, так і багатобічній основі у всіх областях культури; • будучи переконаними, що таке зміцнення їх взаємин сприятиме збагаченню відповідних культур при пошані самобутності кожної, а також зміцненню між ними свідомості загальних цінностей при подальшому розвитку культурної співпраці з іншими країнами світу;

160

• заявляють про те, що вони спільно ставлять перед собою наступні цілі: а) розвивати взаємну інформацію з метою кращого ознайомлення з досягненнями культури один одного; b) покращувати матеріальні можливості обмінів і розповсюдження культурних цінностей; с) сприяти доступу всіх до відповідних досягнень культури; d) розвивати контакти і співпрацю між діячами культури; е) знаходити нові області і форми культурної співпраці; • демонструють тим самим їх загальне прагнення робити поступові послідовні довгострокові дії для досягнення мети справжньої декларації; і виражають свій намір в даний час приступити до здійснення наступного: Розширення зв’язків Розширювати і покращувати на різних рівнях співпрацю і зв’язки у області культури, зокрема: – укладати у відповідних випадках угоди на двосторонній або багатобічній основі, що передбачають розширення зв’язків між компетентними державними установами і неурядовими організаціями у області культури, а також між діячами культури, враховуючи необхідність як гнучкості, так і якнайповнішого використання існуючих угод, і маючи на увазі, що угоди, а також інші домовленості є важливим засобом розвитку культурної співпраці і обмінів; – сприяти розвитку безпосередніх зв’язків і співпраці між відповідними державними установами і неурядовими організаціями, включаючи там, де це необхідно, такі зв’язки і співпрацю, які здійснюються на основі спеціальних угод і домовленостей; – заохочувати безпосередні контакти і зв’язки між діячами культури, включаючи там, де це необхідно, такі контакти і зв’язки, які здійснюються на основі спеціальних угод і домовленостей. Взаємне ознайомлення Приймати в межах їх компетенції на двох- і багатобічній основі відповідні заходи, направлені на ширше і повніше взаємне ознайомлення їх народів з досягненнями в різних областях культури, зокрема: – спільно вивчити, у разі потреби із залученням відповідних міжнародних організацій, можливість створення в Європі структури інституту даних у області культури, який збирав би дані, що поступають від країн-учасниць, і надавав їх своїм кореспондентам по їх запитах, і створював з цією метою нараду експертів із зацікавлених держав; – розглянути, у разі потреби спільно з відповідними міжнародними організаціями, шляхи створення в Європі каталога документальних фільмів культурного або наукового характеру держав-учасників; – сприяти більш приватному показу виставок книг і вивчити можливість регулярного проведення в Європі значної виставки книг держав-учасників; – сприяти систематичному обміну між відповідними установами і видавцями каталогами наявних книг, а також рекламними матеріалами, по можливості, про всі підготовлювані до випуску публікації, і стимулювати обмін матеріалами між видавцями енциклопедичної літератури з метою поліпшення відображення кожної країни; 161

– спільно вивчати питання розширення і поліпшення обміну інформацією в різних областях культури, в таких як театр, музика, бібліотечна справа, а також збереження і реставрація культурних цінностей. Обміни і розповсюдження Сприяти поліпшенню можливостей для обмінів і розповсюдження культурних цінностей відповідними способами, зокрема: – вивчати можливості гармонізації і зменшення мита, пов’язаного з міжнародним обміном на комерційній основі книгами і іншими матеріалами культурного характеру, а також нових способів страхування витворів мистецтва на виставках за кордоном і зниження ризику пошкодження або втрати, до яких схильні ці твори у зв’язку з їх переміщенням; – полегшувати проходження митних формальностей в сумісні з календарем художніх заходів терміни відносно витворів мистецтва і реквізиту, перерахованих в списках, узгоджених між організаторами цих заходів; – заохочувати зустрічі між представниками компетентних організацій і відповідних фірм в цілях вивчення вхідних в їх ведення заходів, таких як спрощення оформлення замовлень, термінів постачань і умов платежів, які могли б полегшити міжнародний обмін книгами на комерційній основі; – сприяти наданню в тимчасове користування фільмів і обміну ними між науководослідними кінематографічними інститутами і фільмотеками; – заохочувати обмін інформацією між зацікавленими сторонами про заходи культурного характеру, заплановані для проведення в державах-учасниках в областях, де це є найбільш відповідним, таких як музика, театр і образотворче мистецтво, з тим, щоб сприяти складанню і виданню календаря таких заходів, якщо необхідно, за допомогою відповідних міжнародних організацій; – заохочувати в рамках їх культурної політики відповідними для них способами подальший розвиток інтересу до культурного надбання інших держав-учасників, усвідомлюючи, що кожна культура має достоїнства і цінність; – піклуватися про повне і ефективне застосування міжнародних угод і конвенцій про авторське право і про розповсюдження культурних цінностей, в яких вони беруть участь або до яких вони вирішили приєднатися в майбутньому. Доступ Сприяти повнішому взаємному доступу всіх до досягнень – творам, досвіду, виконавчому мистецтву – в різних областях культури їх країн і з цією метою робити можливі зусилля відповідно до їх компетенції, зокрема: – сприяти подальшому розширенню розповсюдження книг і художніх творів, зокрема, такими шляхами як: сприяти при повному обліку міжнародних конвенцій по авторському праву, в яких вони беруть участь, міжнародним контактам і зв’язкам між авторами і видавництвами, а також іншими установами культури, маючи на увазі повніший взаємний доступ до досягнень культури; • рекомендувати, щоб видавництва при визначенні тиражів враховували також запити з інших держав-учасників і щоб права на продаж, де це можливо, могли надаватися в інших державах-учасниках за погодженням між зацікавленими сторонами декільком торговим організаціям країн-імпортерів; 162

• заохочувати компетентні організації і відповідні фірми укладати угоди і контракти та сприяти таким шляхом поступовому збільшенню кількості і різноманітності творів авторів інших держав-учасників, наявних в оригіналі та перекладах в їх бібліотеках і книжкових магазинах; • сприяти збільшенню там, де це буде визнано відповідним, числа пунктів, в яких продаватимуться в оригіналі, що імпортуються за угодами і контрактами, книги і переклади авторів інших держав-учасників; • заохочувати розширення перекладу творів у області літератури і в інших областях культурної діяльності з мов інших держав-учасників, зокрема творів, створених на менш поширених мовах, а також видання і розповсюдження перевідних творів за допомогою таких, наприклад, заходів як: – сприяння регулярнішим контактам між зацікавленими видавцями; – розвиток їх зусиль в підготовці і вдосконаленні перекладачів; – надання сприяння відповідними засобами видавництвами їх країн в публікації перекладних творів; – заохочення обміну між видавцями і зацікавленими установами списками книг, які могли б бути перекладені; – сприяння професійній діяльності і співпраці перекладачів їх країн; – проведення сумісного вивчення шляхів подальшого розвитку перекладу і розповсюдження перевідних творів; – покращувати і розширювати книгообмін і обмін бібліографією і бібліографічними картками між бібліотеками; – мати на увазі інші відповідні заходи, які дозволяли б, коли необхідно, по взаємній згоді між зацікавленими сторонами, сприяти доступу до досягнень культури один одного, зокрема у області книжкової справи; – сприяти відповідним чином ширшому використанню засобів масової інформації в цілях кращого взаємного ознайомлення з їх культурним життям; – прагнути покращувати необхідні умови для робочих-мігрантів і їх сімей, з тим, щоб вони могли зберігати зв’язки зі своєю національною культурою і освоюватися в новому культурному середовищі; – заохочувати компетентні організації і фірми до ширшого відбору і прокату художніх і документальних кінофільмів інших держав-учасників, а також сприяти частішим некомерційним показам, таким, як прем’єри, кінотижні і фестивалі, приділяючи належну увагу фільмам тих країн, кіномистецтво яких менш відоме; – сприяти відповідними засобами розширенню можливостей для роботи фахівців з інших держав-учасників з матеріалами культурного характеру з кіно- і аудіовізуальних архівів в рамках правил, що існують для роботи з такими архівними матеріалами; – заохочувати сумісне вивчення зацікавленими організаціями – із залученням, у відповідних випадках, компетентних міжнародних організацій – доцільності і умов створення переліку їх телевізійних фільмів-програм культурного характеру, а також засобів швидкого перегляду в цілях полегшення їх відбору і можливого придбання.

163

Контакти і співпраця Сприяти відповідними засобами розвитку контактів і співпраці в різних областях культури, зокрема, між творчими працівниками і діячами культури, а саме: – сприяти поїздкам і зустрічам діячів культури, включаючи там, де це необхідно, такі поїздки і зустрічі, які здійснюються на основі угод, контрактів або інших спеціальних домовленостей і які відносяться до їх культурної співпраці; – заохочувати таким шляхом контакти між творчими працівниками, виконавцями і художніми колективами в цілях спільної роботи, ознайомлення з їх творами в інших державах-учасниках або обміну думками з питань, що відносяться до їх спільної діяльності; – заохочувати, коли необхідно, шляхом відповідних домовленостей, обміни стажистами і фахівцями і надання стипендій для підготовки і вдосконалення в різних областях культури, таких, як мистецтво і архітектура, музейна і бібліотечна справа, літературознавство і літературний переклад, і створювати умови прийому в їх відповідних установах; – сприяти обміну досвідом в підготовці персоналу, що займається організаційною діяльністю у області культури, а також викладачів і фахівців в таких областях, як театр, опера, балет, музика і образотворче мистецтво; – продовжувати заохочувати організацію міжнародних зустрічей творчих працівників, і, зокрема, молодих творчих працівників, з актуальних питань художньої і літературної творчості, що представляють інтерес для сумісного розгляду; – вивчати інші можливості розвитку обмінів і співпраці між діячами культури в цілях кращого взаємного ознайомлення з культурним життям держав-учасників. Області і форми співпраці Заохочувати пошуки нових областей і форм культурної співпраці, сприяючи в цих цілях висновку між зацікавленими сторонами, де це необхідно, відповідних угод і домовленостей, і в зв’язку з цим сприяти: – сумісному вивченню питань політики у області культури, зокрема, її соціальних аспектів, а також її зв’язку з політикою у області планування, містобудування, освіти, навколишнього середовища і культурних аспектів туризму; – обміну знаннями з питань культурної різноманітності, з тим щоб сприяти таким чином кращому розумінню зацікавленими сторонами такої різноманітності там, де вона зустрічається; – обміну інформацією і, де це є відповідним, зустрічам експертів, підготовці і здійсненню дослідницьких програм і проектів, а також їх сумісній оцінці і розповсюдженню результатів з названих вище питань; – таким формам культурної співпраці і подальшому проведенню таких сумісних заходів, як: • міжнародні заходи у області образотворчого мистецтва, кіно, театру, балету, музики, народної творчості і т.д.; книжкові ярмарки і виставки, сумісні постановки спектаклів в оперних і драматичних театрах, а також виступи солістів, інструментальних ансамблів, оркестрів, хорових і інших художніх колективів, зокрема, самодіяльних, приділяючи належну увагу організації міжнародних культурних заходів молоді і обміну молодими артистами; • включення творів письменників і композиторів інших держав-учасників в репертуар солістів і художніх колективів; 164

• підготовка, переклад і видання статей, нарисів, монографій, а також книг за невисокими цінами і збірок по образотворчому мистецтву і літературі, які можуть сприяти поліпшенню ознайомлення з відповідними досягненнями культури, передбачаючи в цих цілях зустрічі між експертами і представниками видавництв; • спільне виробництво і обмін фільмами, а також теле- і радіопрограмами, сприяючи, зокрема, зустрічам між продюсерами, технічними фахівцями і представниками державних установ в цілях виявлення сприятливих умов здійснення конкретних сумісних проектів і сприяючи створенню у області спільного виробництва, міжнародних знімальних груп; • організація конкурсів у області архітектури і містобудування, маючи на увазі можливість здійснення кращих проектів і освіти там, де це можливо, міжнародних груп; • здійснення сумісних проектів збереження, реставрації і відродження витворів мистецтва, історичних і археологічних пам’ятників і місць, що представляють культурний інтерес, з участю у відповідних випадках міжнародних організацій урядового і неурядового характеру, а також приватних установ – компетентних і таких, що здійснюють діяльність в цій області, передбачаючи в цих цілях: – періодичні зустрічі експертів зацікавлених сторін для розробки необхідних пропозицій, маючи на увазі необхідність розгляду цих питань в ширшому соціальному і економічному контексті; – публікація статей у відповідних періодичних виданнях в цілях ознайомлення з найбільш значними досягненнями і нововведеннями і їх зіставлення між державамиучасниками; – сумісне вивчення в цілях поліпшення і можливої гармонізації різних систем, вживаних для складання переліків і каталогів історичних пам’ятників і місць культурного характеру в їх країнах; – вивчення можливості організації міжнародних курсів по підготовці реставраторів різних спеціальностей. Національні меншини або регіональні культури Держави-учасники, визнаючи внесок, який національні меншини або регіональні культури можуть вносити в співпрацю між ними в різних областях культури, мають намір у разі, коли на їх території є такі меншини або культури, сприяти цьому внеску з урахуванням законних інтересів їх членів. Здійснено в Хельсінкі 1 серпня 1975 року від імені ФЕДЕРАЛЬНОЇ РЕСПУБЛІКИ НІМЕЧЧИНИ: Гельмут Шмідт, Федеральний канцлер НІМЕЦЬКОЇ ДЕМОКРАТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ: Эріх Хонеккер, Перший секретар Центрального Комітету Соціалістичної єдиної партії Німеччини СПОЛУЧЕНИХ ШТАТІВ АМЕРИКИ: Джеральд Форд, Президент Сполучених Штатів Америки

165

АВСТРІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: Бруно Крайській, Федеральний канцлер КОРОЛІВСТВА БЕЛЬГІЇ: Лео Тіндеманс, Премьер-міністр НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ БОЛГАРІЇ: Тодор Жівков, Перший секретар Центрального Комітету Болгарської комуністичної партії і Голова Державної ради Народної Республіки Болгарії КАНАДИ: Пьер Еліот Трюдо, Премьер-міністр РЕСПУБЛІКИ КІПР: Його блаженство архієпископ Макаріос III Президент Республіки Кіпр ДАНІЯ: Анкер Йоргенсен, Прем’єр-міністр ІСПАНІЇ: Карлос Аріас, Наварро Глава уряду ФІНЛЯНДСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: Урхо Кекконен, Президент Республіки ФРАНЦУЗЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: Валері Жіськар д’Эстен СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА ВЕЛИКОБРИТАНІЇ І ПІВНІЧНОЇ ІРЛАНДІЇ: Гарольд Вільсон, Перший лорд казначейства і Прем’єр-міністр Сполученого королівства Великобританії і Північної Ірландії ГРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: Константінос Караманліс, Прем’єр-міністр УГОРСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ: Янош Кадар, Перший секретар Центрального Комітету Угорської соціалістичної робочої партії, член Президії Угорської Народної Республіки ІРЛАНДІЇ: Ліам Косгрейв, Прем’єр-міністр ІСЛАНДІЇ: Гейр Хатлгрімссон, Прем’єр-міністр ІТАЛІЙСЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: Альдо Моро, Голова Ради міністрів Італійської Республіки і як виконуючий обов’язки голова Ради європейських співтовариств КНЯЗІВСТВА ЛІХТЕНШТЕЙН: Вальтер Кибер, Глава уряду ВЕЛИКОГО ГЕРЦОГСТВА ЛЮКСЕМБУРГ: Гастон Торн, Прем’єр-міністр, Міністр закордонних справ 166

РЕСПУБЛІКИ МАЛЬТИ: Домінік Мінтофф, Премьер-міністр, Міністр закордонних справ і у справах співдружності КНЯЗІВСТВА МОНАКО: Андре Сен-Мле, Державний міністр, Голова Урядової ради, що представляє Його світлу вищість князя Монако НОРВЕГІЇ: Трюгве Браттелі, Прем’єр-міністр КОРОЛІВСТВА НІДЕРЛАНДИ: Йооп М. ден Ойл, Прем’єр-міністр ПОЛЬСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ: Едвард Герек, Перший секретар Центрального Комітету Польської об’єднаної робочої партії ПОРТУГАЛІЇ: Франсиську Кошта Гомеш, Президент Республіки СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ РУМУНІЇ: Миколі Чаушеську, Президент Соціалістичної Республіки Румунії САН-МАРІНО: Джан Луїджі Берті, Державний секретар у закордонних і політичних справах СВЯТІЙШЕГО ПРЕСТОЛУ: Агостіно Казаролі, Секретар Ради з державних справ церкви, спеціальний делегат Його святійшества папи Павла VI ШВЕЦІЇ: Улов Пальмі, Прем’єр-міністр ШВЕЙЦАРСЬКОЇ КОНФЕДЕРАЦІЇ: Пьер Грабер, Президент конфедерації, керівник федерального політичного департаменту ЧЕХОСЛОВАЦЬКОЇ СОЦІАЛІСТИЧНОЇ РЕСПУБЛІКИ: Густав Гусак, Генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Чехословаччини, Президент Чехословацької Соціалістичної Республіки ТУРЕЦЬКОЇ РЕСПУБЛІКИ: Сулейман Демірель, Прем’єр-міністр СОЮЗУ РАДЯНСЬКИХ СОЦІАЛІСТИЧНИХ РЕСПУБЛІК: Л. І. Брежнєв, Генеральний секретар Центрального Комітету Комуністичної партії Радянського Союзу СОЦІАЛІСТИЧНОЇ ФЕДЕРАЛЬНОЇ РЕСПУБЛІКИ ЮГОСЛАВІЇ: Іосип Броз Тіто, Президент Соціалістичної Федеральної Республіки Югославії

167

Додаток 3 Аналітична доповідь Цілі розвитку тисячоліття

Передмова На сучасному етапі надзвичайно актуальною є адаптація Цілей Розвитку Тисячоліття (ЦРТ) для України з огляду на особливості національного розвитку, узгодження стратегічних пріоритетів розвитку країни з ЦРТ, забезпечення системного та комплексного підходу до формування довгострокової стратегії економічного та соціального розвитку України, національної стратегії сталого розвитку та інших стратегічних документів Уряду. Працюючи у цьому напрямі, фахівці Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України спільно з експертами Проекту Економічного та Соціального Розвитку (ESDP) Програми Розвитку ООН в Україні провели аналітичну, організаційну та узагальнюючу роботу з підготовки цієї аналітичної доповіді. Для конкретизації та визначення більш амбітних завдань розвитку людського потенціалу в Україні були проведені ґрунтовні дослідження. В обговореннях ЦРТ брали участь фахівці Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України, Міністерства праці та соціальної політики України, Міністерства охорони здоров’я України, Міністерства освіти та науки України, Міністерства екології та природних ресурсів України, Державного комітету з питань сім’ї та молоді України, Державного комітету статистики України та інших урядових установ, науковці Ради по вивченню продуктивних сил України, Інституту демографії та соціальних досліджень, Інституту економіки НАН України, експерти агенцій ООН в Україні, Програми Розвитку ООН в Україні, співробітники Представництва Світового Банку в Україні та представники громадських організацій, аналітичних центрів. Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України спільно з проектом ESDP було проведено низку публічних та експертних обговорень ЦРТ у регіонах України (Луганськ, Івано-Франківськ, Чернівці, Чернігів, Львів, Донецьк, Одеса, Вінниця). Ця аналітична доповідь призначена для розгортання подальших робіт з конкретизації завдань для центральних та місцевих органів виконавчої влади та акумуляції ресурсів для забезпечення досягнення цілей відповідно до визначених критеріїв. Особливу увагу приділено формулюванню остаточних дефініцій, прогнозним розрахункам визначених показників. Міністерством економіки та з питань європейської інтеграції України за участю інших міністерств розробляється система показників для подальшого моніторингу реалізації ЦРТ в Україні, готується план впровадження заходів щодо досягнення поставлених цілей шляхом їх врахування в усіх програмних документах Уряду, розробляються методичні рекомендації для конкретизації завдань на регіональному рівні. Необхідність усвідомлення ЦРТ як національних цілей та визначення чітких напрямів і механізмів державної політики щодо їх досягнення мають стати рушієм подальшого розвитку людського потенціалу України. Міністр економіки та з питань європейської інтеграції Валерій Хорошковський 168

Список скорочень: АЕС – Атомна електростанція АР – Автономна республіка ВВП – Валовий внутрішній продукт ВІЛ/СНІД – Вірус імунодефіциту людини/Синдром набутого імунодефіциту ВООЗ – Всесвітня організація охорони здоров’я ЄС – Європейський Союз Держкомстат Державний комітет статистики України ІЛР – Індекс людського розвитку ІРО – Індекс рівня освіти КМУ – Кабінет Міністрів України Мінекології Міністерство екології та навколишнього природного середовища України Мінекономіки Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України МОЗ – Міністерство охорони здоров’я України МОН – Міністерство освіти і науки України МОП – Міжнародна організація праці НАН – Національна академія наук України НІСД – Національний інститут стратегічних досліджень ОЕСР – Організація економічної співпраці та розвитку ООН – Організація Об’єднаних Націй ПКС – Паритет купівельної спроможності ПРООН – Програма Розвитку Організації Об’єднаних Націй РВПС – Рада по вивченню продуктивних сил України СНД – Співдружність незалежних держав США – Сполучені Штати Америки ЦРТ (MDG) – Цілі Розвитку Тисячоліття ЮНЕЙДС – Програма боротьби зі СНІДом ООН ЮНІСЕФ – Дитячий фонд ООН ЮНФПА – Фонд народонаселення ООН ESDP – Проект Економічного та Соціального Розвитку

Вступ Цілі Розвитку Тисячоліття (ЦРТ) – це головні цілі розвитку, що були вироблені та погоджені в результаті проведення міжнародних конференцій та світових саммітів протягом 90-х років. Це нові орієнтири розвитку країн на глобальну перспективу, узагальнені і кількісно вимірювані – всього 8 цілей, 18 завдань та більше 40 показників. На Самміті Тисячоліття ООН (вересень 2000 року) світові лідери визначили ключові цілі та завдання розвитку до 2015 року, що стали відомі як Цілі Розвитку Тисячоліття. 169

ЦРТ – це зобов’язання розробити довгострокову політику, спрямовану на допомогу найбільш уразливим верствам суспільства кожної окремої країни та найбільш уразливим націям у світі. Генеральна Асамблея ООН прийняла ЦРТ як частину плану роботи Генерального Секретаря ООН, присвяченого виконанню Декларації Тисячоліття ООН. У передмові до глобального Звіту з людського розвитку ПРООН за 2003 рік Адміністратор ПРООН Марк Маллок Браун зазначив: “...цілі у сфері людського розвитку, сформульовані у Декларації Тисячоліття ООН, є для пересічних громадян в усьому світі маніфестом розвитку: нагальні, легкодоступні для розуміння завдання, які передбачають чіткі терміни вирішення та піддаються кількісному вимірюванню. При цьому, що є ще більш важливішим, вони обіцяють – за наявності відповідних статистичних даних – забезпечити підзвітність урядів цих країн і міжнародної спільноти в цілому.” Глобальні Цілі Розвитку Тисячоліття ООН (для виконання протягом 1990-2015 років): • Викорінити крайню бідність та голод • Досягти загального рівня початкової освіти • Сприяти гендерній рівності та надати більше повноважень жінкам • Зменшити дитячу смертність • Покращити стан здоров’я матерів • Побороти ВІЛ/СНІД, малярію та інші небезпечні інфекційні хвороби • Забезпечити сталий розвиток довкілля • Розвивати глобальне партнерство заради розвитку. На початку нового тисячоліття людський розвиток стає стратегічною ціллю політики будь-якої держави. Підписання Президентом України Декларації Тисячоліття ООН є не тільки визнанням пріоритетності розв’язання проблем людського розвитку і їх важливості для подальшого процвітання нації, але й ознакою прийняття державою відповідальності за стан і перспективи розвитку людського потенціалу. У зверненні до українського народу з нагоди 11ої річниці Незалежності України Президент України Леонід Кучма зазначив, що “... темпи вирішення соціальних проблем, які безпосередньо торкаються кожного громадянина, занадто повільні і аж ніяк не можуть нас задовольнити... Особисто мене (як Президента) перш за все турбують такі проблеми. Боротьба з бідністю – раз. Доступна медична допомога – два. Пенсійна реформа – три. Якісна освіта незалежно від достатку – чотири. Усе це буде зоною моєї особистої відповідальності.” Соціальна переорієнтація економічної політики визначена Президентом України одним з чотирьох головних пріоритетів Державної стратегії економічного та соціального розвитку України до 2015 року. Проблема низького рівня соціальних стандартів в Україні вважається однією зголовних проблем, що суттєво ускладнюють поступ України на шляху до Європейського Союзу. В Україні у сфері людського розвитку на початку ХХІ століття накопичилась низка гострих проблем. 170

Основні проблеми, на розв’язання яких спрямовані зусилля Уряду України: •

надзвичайно низький рівень доходів і низька якість життя основної частини населення, поширення масової бідності, відсутність міцного середнього класу

•

низький рівень соціального захисту та соціальних гарантій для населення України

•

депопуляція, скорочення чисельності населення України внаслідок перевищення смертності над народжуваністю, міграція найбільш талановитих та кваліфікованих працівників за межі України

•

масове прикрите та приховане безробіття

•

погіршення здоров’я населення, скорочення тривалості життя

•

зниження якості освіти, погіршення якісних характеристик людського потенціалу України

•

незадовільний стан навколишнього середовища

•

посилення відставання України від розвинених країн за основними параметрами людського розвитку

•

надмірна централізація соціальної політики.

При розв’язанні цих та інших соціальних проблем Уряд буде спиратися на Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки, які викладені у Посланні Президента України до Верховної Ради України, Програму діяльності Кабінету Міністрів України, Стратегію подолання бідності, Основні напрями соціальної політики України на період до 2004 року та інші урядові документи соціальної та економічної спрямованості. Прискорення людського розвитку можливе лише на основі міцних партнерських відносин між основними складовими суспільства, у тому числі державними структурами всіх рівнів, громадянським суспільством та бізнес-колами. Голова Верховної Ради України Володимир Литвин зазначив, що “... одним із найважливіших питань, які постають перед владою в Україні сьогодні, є перетворення здобутків стабільного економічного зростання у зростання добробуту населення та поліпшення умов життя для всіх його верств. Цілі Розвитку Тисячоліття, підписані Україною у числі 189 країн світу у 2000 році, стають сьогодні основними напрямами її політики. Серед них: формування доступної системи охорони здоров’я, удосконалення безперервної впродовж життя системи освіти, поліпшення життєвого середовища та житлово-комунальних послуг, захист та збереження навколишнього середовища для нащадків, боротьба із поширенням захворюваності на ВІЛ/СНІД та туберкульоз. Законодавче забезпечення реалізації цих завдань Верховна Рада України розглядає як один із найважливіших своїх пріоритетів.” 23 вересня 2003 року під час 58ої Генеральної Асамблеї ООН Президент України Леонід Кучма передав Генеральному Секретареві ООН Кофі Аннану аналітичну доповідь “Цілі Розвитку Тисячоліття: Україна”.

171

Цілі Розвитку Тисячоліття для України (для виконання протягом 2001-2015 років): •

Подолання бідності

•

Забезпечення якісної освіти впродовж життя

•

Сталий розвиток довкілля

•

Поліпшення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності

•

Обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх масштабів

•

Забезпечення гендерної рівності.

2001 рік обрано як точку відліку для визначення критеріїв досягнення цілей у 2015 році. Прогнозні розрахунки показників здійснені для проміжних етапів – 2004, 2007, 2011, 2015 років.

Ціль 1. Подолання бідності Завдання 1

Зменшити вдвічі питому вагу населення, вартість добового споживання якого не перевищує 4,3 дол. США за паритетом купівельної спроможності*

Показник 1

Питому вагу населення, вартість добового споживання якого не перевищує 4,3 дол. США за паритетом купівельної спроможності

Завдання 2

Зменшити на питому вагу бідність населення (за національною межою бідності)**

Показник 2

Питому вагу населення, вартість добового споживання якого не перевищує 4,3 дол. США за паритетом купівельної спроможності

Деталізація по періодах Показники

2001

2004

2007

2011

2015

Питома вага населення, вартість добового споживання якого не перевищує 4,3 дол. США за ПКС

11,0

9,8

8,6

7,1

5,5

Питома вага бідного населення (за національною межею бідності )

27,2

25,0

22,6

21,5

18,4

* Рівень бідності за межею, визначеною ООН для країн Центральної та Східної Європи (гривневий еквівалент 4,3 дол. США за ПКС). За оцінками Світового Банку за ПКС 1 дол. США у 2001 році дорівнював 0,99 грн. ** У Стратегії подолання бідності визначено критерій належності різних верств населення до категорії бідних - 75% медіанних сукупних витрат у розрахунку на умовного дорослого. Його вартісна величина становила у 2001 році – 141,81 грн. на місяць (4,82 дол. США на день за ПКС).

172

Тенденції минулих років Проблема бідності в Україні є на сьогодні однією з найболючіших проблем соціальноекономічного життя країни. З’явившись внаслідок кризових історичних трансформацій, зумовлених переходом до економіки ринкового типу, проблема бідності залишається актуальною і зараз, навіть за наявності позитивних зрушень в економіці країни. Основними чинниками бідності в Україні є низький рівень заробітної плати (передусім – у сільському господарстві та у бюджетній сфері), пенсійного забезпечення, соціальної допомоги внаслідок неефективної системи її надання, а також високий рівень безробіття, особливо в окремих регіонах. Законодавчо рівень бідності в Україні був визначений у 2001 році на репрезентативній і методологічно коректній інформаційній базі (за матеріалами обстежень домогосподарств, що проводяться Державним комітетом статистики України з 1999 року). Аналіз застосування різних критеріїв у міжнародній практиці дає підстави для висновку, що найбільш прийнятним є використання відносного критерію – 75% медіанного рівня сукупних витрат у розрахунку на одного умовного дорослого. Такий вибір враховує низький рівень життя населення України. Протягом 2001-2002 років рівень бідності в Україні практично не знижується. За підсумками 2002 року до категорії бідних віднесено 27,2% населення, до категорії населення, яке живе у крайній бідності віднесено 13,7% (у 2001 році ці показники складали 27,2% та 14,9% відповідно). Сучасний рівень погодинної заробітної плати у розвинених європейських країнах – 14-22 євро, тоді як в Україні – 0,65 євро, тобто нижчий у 22-33 рази. Значним залишається розшарування населення за рівнем грошових витрат: співвідношення величини сукупних витрат між 10% відсотками найбільш і найменш забезпечених громадян становило 6,9 рази у 2001 році та 6,8 -у 2002 році. Склад бідних майже не відрізняється від складу населення, яке живе у крайній бідності: найбільше страждають багатодітні сім’ї та сім’ї з дітьми до 3-х років, сім’ї з непрацюючими дорослими (56% найбідніших сімей). Негативною тенденцією найгострішої бідності є зростання частки сімей з дітьми серед вкрай бідних. Ризик опинитися в умовах крайньої бідності змінюється в залежності від місця проживання (у сільській місцевості 42% складають бідні). Характерним є те, що серед бідних є працюючі особи працездатного віку, але слід зазначити, що особи з вищою освітою та/або високою кваліфікацією більш захищені від бідності. За останні роки питома вага населення, яке живе в умовах крайньої бідності, зменшилась. Це відбулося внаслідок впливу ефекту економічного зростання та активної політики Уряду щодо підвищення саме мінімальних соціальних нормативів (мінімальної заробітної плати, мінімальної пенсії, соціальної допомоги, стипендії). Досягнута протягом останніх років макроекономічна стабілізація обумовила підвищення рівня життя населення, насамперед зростання реальних доходів населення та його купівельної спроможності. За 2002 рік приріст реальних доходів населення становив 21,2%, реальної заробітної плати – 18,2%, реальної пенсії – 12,1%. Цьому сприяло підвищення розмірів мінімальної заробітної плати майже на 40%, пенсій на 20%. У 2003 році також спостерігається зростання показника реальних доходів (за 9 місяців він становив 5,1%). Це обумовлено економічною активністю практично у всіх секторах економіки. Аналіз динаміки ВВП дає підстави зробити висновки, що з’явилися ознаки сталого підвищення реальних доходів населення України. 173

Динаміка співвідношень мінімальної та середньої заробітної плати і прожиткового мінімуму Показники

2000

2001

2002

2003 (10 міс.)

230,13

311,08

376,38

450,94

Мінімальна заробітна плата до середньої, %

51,3

37,9

43,8

41,0

Середньомісячна заробітна плата до прожиткового мінімуму, для працездатної особи, %

80,0

99,9

103,1

123,5

Середньомісячна заробітна плата, грн.

Забезпечується поступове наближення державних мінімальних соціальних гарантій до прожиткового мінімуму: мінімальної заробітної плати з 38,4% у січні 2002 року до 50,7% у січні 2003 року, мінімальної пенсії (разом з цільовою соціальною допомогою) з 29,5% станом на 1 січня 2002 року до 32,4% станом на 1 січня 2003 року і до 34,3% станом на 1 липня 2003 року. Разом з тим, у вересні 2003 року більше ніж половині (53,6%) працівників, які працюють на підприємствах різних форм власності і господарювання, нараховувалась заробітна плата не вище прожиткового мінімуму для працездатної особи. Залишається значною диференціація в оплаті праці за видами економічної діяльності. Не забезпечено переходу до оплати працівників бюджетної сфери на основі Єдиної тарифної сітки, не запроваджено мінімальну погодинну заробітну плату. У 2002 році 86% домогосподарств здійснювало у середньому на місяць середньодушові витрати на суму, нижчу за офіційний прожитковий мінімум (для працездатних осіб 365 грн. на місяць). Проблема бідності обумовлена низькими рівнями оплати праці, гарантованих державою соціальних стандартів (мінімальна заробітна плата, соціальна допомога малозабезпеченим сім’ям) та безробіттям. Поширення бідності прямо пов’язано з рівнями економічного розвитку в регіонах, низькою платоспроможністю населення, нерівністю у розподілі ресурсів, ускладненим доступом до якісної освіти, особливо для молоді із сільської місцевості. Головним чинником бідності у сільській місцевості є зловживання роботодавців монопольним становищем щодо працевлаштування, низький рівень правової грамотності більшості населення та його правова незахищеність, мала мобільність сільського населення. Бідність обмежує доступ громадян до медичного обслуговування та освіти, що є неприпустимим з точки зору забезпечення зростання людського капіталу. В Україні функціонує значний сектор тіньової економіки, фінансові результати його діяльності не беруть участі у формуванні доходів державного та місцевих бюджетів, у наповненні фондів соціального страхування. Тіньова, офіційно незареєстрована діяльність викривлює статистику оплати праці та доходів населення. Окремі працюючі, зайняті у тіньових сферах економічної діяльності, отримують набагато вищі доходи, ніж це обліковується офіційною статистикою, і використовують їх виключно для особистого споживання. Внаслідок цього держава має обмежені ресурси для підтримки соціально уразливих верств населення. Це є підставою для збільшення диференціації між багатими та бідними. Обстеження домогосподарств за витратами недостатньо враховує вплив цього чинника на розшарування доходів у країні. Аналіз існуючої ситуації в країні призводить до висновку, що подальше розшарування населення може викликати збільшення питомої ваги вкрай бідних, зростання масштабів застійної бідності, виникнення такого явища як хронічна бідність. Якщо ці процеси будуть розвиватися і 174

надалі, рівень відносної бідності неминуче зросте до 45-47%, а глибина бідності до 5055% за умови відсутності цілеспрямованої політики формування середнього класу та його основи – малого та середнього бізнесу.

Пріоритетність цілі Поширення бідності в Україні обумовлює негативні демографічні тенденції, низький рівень народжуваності, масовий міграційний відплив економічно активного населення за межі країни. У свою чергу низький платоспроможний попит населення обмежує ємність внутрішнього ринку, гальмує розвиток галузей кінцевого споживання. Існуючий рівень бідності гальмує процеси інтеграції України у Європейське співтовариство. Тому подолання і профілактику бідності Уряд України розглядає як основу досягнення усіх стратегічних цілей. Економічне зростання дає можливість спрямувати більше ресурсів на боротьбу з найгострішими формами бідності. Однак, у випадку несвоєчасного використання переваг економічного зростання, недостатньої концентрації ресурсів на розв’язання проблем бідності, невпровадження постійно діючих заходів боротьби з цим явищем, бідність, у тому числі і найгостріші її форми, не зникне навіть за умови сталого економічного розвитку.

Ключові заходи для досягнення цілі Завдання подолання бідності передбачає втілення низки заходів для підвищення рівня життя бідного населення, усунення найбільш гострих проявів бідності та причин їх виникнення. Втім, не послаблюючи піклування про малозабезпечених, головні зусилля будуть спрямовані на створення умов для підвищення добробуту працюючого населення. Соціальна політика країни пов’язує процес подолання бідності з підвищенням конкурентоспроможності економіки, технологічного рівня виробництва як основи зростання життєвого рівня працюючого населення та джерела підвищення рівня соціальної допомоги непрацюючому населенню. Усе це сприятиме розвитку внутріш175

нього ринку, зменшенню залежності економіки від мінливої зовнішньої кон’юнктури, а відтак – забезпеченню сталого зростання. Суттєвим для подолання бідності в країні сьогодні є закріплення позитивної економічної динаміки, прискорення підвищення на цій основі соціальних стандартів. Іншою важливою передумовою є концентрація і спрямування ресурсів соціальної допомоги саме на ті верстви населення, які її конче потребують. Це вимагає посилення адресності соціальної допомоги, створення реєстрів її отримувачів. Урядом розроблено Стратегію подолання бідності, яку було затверджено Указом Президента України 15 серпня 2001 року. Основні напрями політики подолання бідності: •

Створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян. По-перше, потребує використання той величезний ресурс зайнятості, який гарантує розвиток малого і середнього бізнесу. Досі він гальмувався надмірним державним регулюванням, монопольним тиском великого бізнесу та виснажливими податками. По-друге, необхідно енергійне прискорення наступної фази радикальних реформ у податковій, бюджетній, адміністративній сферах. По-третє, потребує ефективної державної протидії монополізм на ринку праці у сільській місцевості. По-четверте, легалізація тіньової діяльності має величезні резерви щодо більш продуктивного використання ресурсів економіки для нагромадження та розвитку і завдяки цьому підвищення добробуту населення.

•

Запобігання успадкованої бідності, яка здебільшого притаманна сільському населенню, шляхом створення мережі дорадчих служб (правова освіта), підтримки нових виробничих відносин, обумовлених зміною форм власності на землю, покращання соціальної інфраструктури у сільській місцевості.

•

Підвищення ефективності системи соціальної підтримки уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту: посилення цільової орієнтації соціальних програм, удосконалення міжбюджетних відносин.

•

Запровадження замість пільг адресної соціальної допомоги згідно з критерієм малозабезпеченості, розширення повноважень місцевих органів виконавчої влади, їх фінансових можливостей з відповідним перерозподілом відповідальності.

Зусилля Уряду спрямовані на подальше реформування пенсійної системи для забезпечення належного рівня життя людей похилого віку. Необхідно вдосконалити порядок резервування робочих місць для осіб з обмеженими можливостями. Нагальною потребою є удосконалення статистики бідності. Політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу як важливого чинника економічного та соціального прогресу. Розвиток громадянського суспільства є необхідною передумовою становлення середнього класу. Залучення територіальних громад до участі в процесі прийняття рішень, впровадження ефективних механізмів взаємодії громадськості та органів місцевої влади позитивно впливає на покращення рівня життя малозабезпечених верств населення. Сьогодення ставить нові вимоги до процесу подолання бідності.

176

Національне програмне оточення •

Конституція України, статті 43, 44, 46 стосовно права громадян на працю, захист власних економічних і соціальних інтересів, права на соціальний захист

Закони України: •

“Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії”

•

“Про зайнятість населення”

•

“Про оплату праці”

•

“Про встановлення розміру мінімальної заробітної плати”

•

“Основи законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування”

•

“Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням”

•

“Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття”

•

“Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності”

•

“Про індексацію грошових доходів населення”

•

“Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв’язку з порушенням строків їх виплати”

•

“Про прожитковий мінімум”

•

“Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування”

•

“Про недержавне пенсійне забезпечення”

•

“Про державну допомогу сім’ям з дітьми”

•

“Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям”

•

“Про соціальні послуги”

Укази Президента України: •

“Про Основні напрями соціальної політики на період до 2004 року”

•

“Про Стратегію подолання бідності”

•

“Про Основні напрями політики щодо грошових доходів населення України”

•

“Про Концепцію дальшого реформування оплати праці”

Постанова та розпорядження Кабінету Міністрів України: •

“Про затвердження Комплексної програми забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності”

•

“Про затвердження заходів щодо реалізації в 2003 році другого етапу Стратегії подолання бідності”. 177

Ціль 2. Забеспеченн якісної освіти продовж життя “Створення умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, виховання покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід’ємну складову європейської та світової спільноти” Національна доктрина розвитку освіти Завдання 1

Підвищити рівень охоплення освітою

Показник 1.1.

Чистий показник охоплення освітою дітей 3-4 років у дошкільних навчальних закладах

Показник 1.2.

Чистий показник охоплення освітою дітей 5 років у дошкільних навчальних закладах

Показник 1.3.

Чистий показник охоплення початковою освітою дітей у віці 6-9 років

Показник 1.4.

Чистий показник охоплення дітей повною загальною середньою освітою

Показник 1.5.

Чистий показник охоплення вищою освітою осіб віком від 18 до 22 років

Показник 1.6.

Чисельність випускників вищих навчальних закладів

Показник 1.7.

Сукупний валовий показник осіб, що підвищують свою кваліфікацію та проходять перепідготовку

Завдання 2

Підвищити якості освітою

Показник 2

Часта діючих державних стандартів освіти, які відповідають вимогам европейської спільноти, %

Деталізація по періодах Показники

1997

1998

1999

2000

2001

2004

2007

2011

2015

Чистий показник охоплення освітою дітей 3-4 років у дошкільних навчальних закладах

46,4

47,1

48,4

50,7

55,6

57

60

63

65

Чистий показник охоплення освітою дітей 5 років у дошкільних навчальних закладах

46,6

46,2

47,6

47,6

50,5

53

55

57

60

Чистий показник охоплення початковою освітою дітей у віці 6-9 років

н/д

н/д

81,7

96,7

99,2

99,3

99,5

99,8

100

Чистий показник охоплення дітей повною загальною середньою освітою3

н/д

н/д

н/д

н/д

90

92

95

97

99

Чистий показник охоплення вищою освітою осіб віком 18-22 років (1-4 рівнів акредитації)

45,2

47,4

49,9

53,4

57,5

60

63

65

67

3 з урахуванням осіб, які отримують повну загальну середню освіту у професійно-технічних та вищих навчальних закладах

178

Тенденції минулих років Україна має традиційно високі показники освіти і значні досягнення у розвитку цієї галузі. Загальне охоплення освітою перевищує рівень країн з середнім доходом, а по деяких позиціях досягає рівня країн з високим рівнем доходів. Чисельність осіб з вищою освітою сягає (або більше) рівня багатьох країн з вищим, ніж в Україні, обсягом ВВП на душу населення. У той же час спостерігається скорочення кількісного і зниження якісного рівня дошкільної і загальної середньої освіти. Далекою від сучасних стандартів є освіта на селі. Вища освіта в Україні після її спаду у середині 90-х років відновила свою динаміку. Однак, набір до вищих навчальних закладів нижчий, ніж у ряді країн з трансформаційною або ринковою економікою, наприклад, у Польщі, Болгарії, Росії. Організаційні і фінансові механізми функціонування системи вищої освіти потребують удосконалення. Дошкільна освіта У 2001 році дошкільною освітою в постійних дошкільних закладах було охоплено 39% дітей відповідного віку, що на 18% менше, ніж у 1990 році. У період з 1997 року до цього часу значення показника стабілізувалось і коливалося в межах 38-40%. Найбільший вплив на зниження рівня охоплення дітей дошкільними закладами в період 19901996 років мало прийняття у 1992 році Закону України “Про державну допомогу сім’ям з дітьми”, згідно з яким сім’ї з дітьми отримали право на допомогу по догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку. Ще одним значним фактором зниження рівня охоплення дітей дошкільними закладами було зростання безробіття серед жінок. Необхідно підкреслити, що матеріально-технічні умови для виховання дітей в дошкільних закладах не зазнали значних змін. Так, кількість дітей у таких закладах у розрахунку на 100 місць у 2001 році становила 90 осіб (107 осіб – у 1990 році, 76 осіб – у 1995 році, близько 70 осіб – у 1996-1998 роках), тобто вільними залишилася значна кількість місць. Кількість дітей у розрахунку на одного педагогічного працівника залишається практично на рівні 90-х років і становить 8 осіб (9 осіб – у 1990 році), тобто навантаження на одного вихователя навіть зменшилося. У 2003 році вперше за останні два роки чисельність дітей у дошкільних закладах зросла на 5 тис., а показник охоплення дошкільним навчанням збільшився на 4% і становить 45% загальної кількості дітей дошкільного віку. Щодо майбутніх тенденцій рівня охоплення дітей України дошкільною освітою, то не слід очікувати його значного підвищення, навіть за умови поліпшення ситуації з кількістю робочих місць для жінок та зростання рівня добробуту населення України. Законом України “Про дошкільну освіту”, прийнятим у 2001 році, передбачено можливість здобуття дитиною дошкільної освіти в сім’ї. Для більш об’єктивної характеристики рівня охоплення дітей дошкільною освітою доцільно відслідковувати охоплення дітей 3-4 років і 5 років у дошкільних навчальних закладах. Загальна середня освіта За даними Державного комітету статистики України у 2001 році рівень охоплення дітей України відповідного віку початковою освітою становив 99,2%. Цей показник є практично незмінним протягом останніх десяти років. Очікувати суттєвих змін в сто179

рону збільшення чи зменшення значення цього показника немає підстав. Досягнення у 2015 році 100-відсоткового рівня охоплення дітей початковою освітою є цілком можливим. Кількість учнів 10-12 класів, які отримували повну середню освіту у загальноосвітніх навчальних закладах, у 2001/2002 навчальному році збільшилась на 41,6% у порівнянні з 1990/1991 навчальним роком. Цьому сприяла необхідність виконання (починаючи з 1996 року) конституційної норми про обов’язковість в Україні повної загальної середньої освіти. Співвідношення кількості учнів 10-12 класів до чисельності постійного населення України 15-17 років у 2001/2002 навчальному році становило 56,9%. При визначенні загального рівня охоплення дітей повною середньою освітою необхідно враховувати, що в Україні створено умови для здобуття повної середньої освіти у професійно-технічних навчальних закладах та на перших курсах вищих навчальних закладів І -ІІ рівнів акредитації (коледжі, технікуми, училища). Так, у 2001 році у професійно-технічних навчальних закладах з отриманням повної середньої освіти навчалося 346,1 тис. учнів, або 66% від загальної кількості учнів та слухачів професійно-технічних навчальних закладів. Із загальної кількості осіб, зарахованих до вищих навчальних закладів у цьому ж році, 86,8 тис. студентів, або 14,8%, закінчили основну школу із свідоцтвом про базову освіту. Таким чином, врахування дітей, які отримують повну середню освіту не лише у 10-12 класах загальноосвітніх навчальних закладах, а також і у професійно-технічних та вищих навчальних закладах, суттєво збільшує значення показника охоплення повною середньою освітою (розрахунково до 90%). Показник охоплення дітей повною середньою освітою у 2015 році досягне рівня 99%. Вища освіта У системі вищої освіти протягом останніх років спостерігається тенденція зростання числа студентів у вищих навчальних закладах. У розрахунку на 10 тисяч населення України у 2001/2002 навчальному році чисельність студентів вищих навчальних закладів склала 431 осіб (316 осіб у 1990/91 навчальному році). На початок 2003/ 2004 навчального року цей показник становить орієнтовно 485 осіб. Збільшено кількість вищих навчальних закладів на 10%. Чистий показник охоплення вищою освітою осіб віком 18–22 роки становив у 2001 році 57,5%. У цілому чистий показник охоплення населення вищою освітою може бути наближений до рівня країн ЄС і збільшений до 67% у 2015 році. Післядипломна освіта Протягом останніх років продовжує зростати кількість фахівців, які підвищують свою кваліфікацію та проходять перепідготовку. У 2001 році у закладах післядипломної освіти навчалося близько 160 тис. осіб, що на 5% більше, ніж у 2000 році. Подальшому зростанню рівня охоплення населення післядипломною освітою сприятиме розроблення та прийняття Закону України “Про післядипломну освіту”. Якість освіти визначається на основі державних стандартів освіти та оцінки громадськістю освітніх послуг. Для моніторингу виконання завдання щодо підвищення якості освіти доцільно використовувати такий показник, як частка діючих державних стандартів освіти, що відповідають вимогам європейської спільноти. 180

За даними, наведеними у глобальних Звітах з людського розвитку Програми Розвитку ООН за 2002 рік та за 2003 рік, індекс рівня освіти України (який є однією із трьох складових визначення індексу людського розвитку) у 2000 році становив 0,92, у 2001 році – 0,93. Середній індекс рівня освіти країн Східної Європи та СНД – 0,91. Індекс людського розвитку України у 2000 році становив 0,748 (75 позиція серед 173 країн), ау 2001 році – 0,766 (80/175). У 1990 році ІЛР становив 0,797. Заходи, спрямовані на забезпечення якісної освіти впродовж життя, дозволять досягнути рівня освіти в Україні до рівня країн Організації економічного співробітництва та розвитку, тобто прогнозується збільшення індексу рівня освіти до 0,97 у 2015 році.

Пріоритетність цілі Прискорення глобалізаційних процесів наприкінці ХХ сторіччя стало каталізатором появи нового типу економічного середовища – економіки, що базується на знаннях. Спроможність країни до створення знань (у першу чергу наукових знань), їх розповсюдження та ефективного використання для розвитку виробництва і суспільства стають у такій економіці основними факторами зростання поряд з традиційними джерелами – інвестиціями та трудовими ресурсами, суттєво підвищуючи ефективність їх використання. Забезпечення якісної освіти впродовж життя має важливе значення для подальшого розвитку України. По-перше, у зв’язку з швидкими змінами в усіх сферах знань працюючим необхідно постійно розширювати свій світогляд, підвищувати рівень майстерності, навичок, оскільки зміна ідей, знань, технологій відбувається скоріше, ніж зміна покоління людей. По-друге, існує нове джерело нерівності між людьми – люди, що не навчаються та періодично або безперервно не підвищують свою майстерність, є неконкурентними на ринку праці; а оскільки ринок праці постійно звужується, працівники повинні пристосовуватися до його тенденцій і навчатися усе активне життя. По-третє, вартість отримання освіти з часом знижується, у той же час росте вартість додаткового вкладання коштів у підвищення компетентності та майстерності, і це вимагає перегляду моделі фінансування освіти.

181

Досвід розвинених країн доводить, що стара філософія освіти себе вичерпала – сьогодні освіта вже є не підготовкою до життя, як було 40-50 років тому, а власне і є способом життя. Людина повинна постійно вчитися, і саме навчання протягом життя стає формою захисту особистості проти невизначеності та непередбачуваності у сучасному світі. Міністри освіти країн ОЕСР у 1996 році визнали, що у ХХІ сторіччі освіта впродовж життя буде життєво важливою для кожного та має бути доступною для всіх. Визнання цієї політики обумовило зміни у підходах до реформування освіти на наступні роки, зокрема, фундаментальні зміни у навчальних програмах та педагогіці, зростання ролі мотивації до постійного підвищення рівня освіти. На конференції міністрів освіти європейських країн у Мілані (2003 рік) комісар ЄС Вівіан Редінг зазначила: “...соціальне і економічне зростання у Європі значною мірою залежить від політики в галузі освіти. Порівняно з минулим ця політика повинна враховувати новий елемент: технології, які застарівають кожні п’ять років. Таким чином, нам слід розв’язати проблему: як заохотити європейських громадян до безперервної освіти”. Освіта впродовж життя є необхідною передумовою розбудови економіки на базі знань, економіки, що заохочує організації та людей пізнавати, створювати, розповсюджувати та використовувати знання більш ефективно для економічного та соціального розвитку. Суттєвий внесок у розвиток засад економіки знань було зроблено Саммітом Європейської Ради у Лісабоні (березень 2000 року), який серед стратегічних цілей розвитку Європейського Союзу до 2010 року визначив підготовку до переходу до цифрової економіки та суспільства, що базується на знаннях. Перший Форум з економіки знань, що відбувся у Парижі (лютий 2002 року) під назвою “Розбудова економіки знань – можливості та виклики для країн-претендентів на вступ до ЄС”, фокусувався на підходах до формулювання політики по чотирьох складових економіки знань: економічного та інституційного режиму, освіченого та кваліфікованого населення, інформаційної інфраструктури та національної інноваційної системи. На Самміті Європейської Ради у Барселоні (березень 2002 року) європейські уряди зобов’язалися активізувати наукові дослідження та інновації шляхом збільшення видатків на ці цілі. Передбачається реструктуризація європейського наукового простору у дійсно конкурентний, мобільний дослідницький ринок, реалізація Інноваційної програми для Європейської спільноти, що сприятиме вільному обігу технологій поряд з вільним обігом товарів, і на цій основі просування та більш ефективне використання інновацій. Другий Форум з економіки знань у Гельсінкі (березень 2003 року) був присвячений впровадженню стратегій економіки знань у країнах Центральної та Східної Європи. Представники всіх запрошених країн-кандидатів, а також Росії, України та Туреччини у своїх доповідях демонстрували результати впроваджених програм і заходів по одній із чотирьох складових стратегії. За результатами досліджень доведено необхідність врахування п’ятої складової – держави як ініціатора та координатора впровадження економіки знань в усі сфери життєдіяльності країни. Впровадження навчання впродовж життя необхідно для забезпечення динаміки генерування знань, посилення їх впливу на розвиток науки і техніки, економічне зростання та конкурентоспроможність. На перший план виходять питання залучення фінансових ресурсів, розширення не тільки державних джерел, а й різноманітних приватних фондів. Надання якісної освіти при обмежених фінансових ресурсах ставить питання ефективності їх використання, управління фондами, з іншого боку нагаль182

ною є потреба забезпечення доступу ширшого кола людей до отримання освіти у різних формах через отримання кредитів та грантів. Сьогодні в Україні освіта перебуває у складному становищі, їй не вдалося уникнути наслідків економічної кризи. Знизився рівень фінансування з боку держави, в результаті чого продовжується відтік кваліфікованих кадрів з цієї сфери. Проблема підтримання і підвищення професійного рівня вчителів все більше загострюється. На всіх рівнях освітнього циклу відбулося зниження якості навчання. Нагальним є вирішення питання доступу до якісної освіти, особливо вищої, яка все більшою мірою стає платною, тобто недоступною для сімей з рівнем доходу, що за межею бідності. Найбільш ускладненим є доступ до вищої освіти для випускників сільських шкіл. Можливості для отримання додаткових знань та підвищення кваліфікації з сучасних спеціальностей для більшості працюючих досить обмежені. Національною доктриною освіти передбачено широкий спектр заходів з оновлення традиційної освіти, у той же час структурно-інноваційне оновлення економіки, що вийшла на траєкторію зростання, вимагає суттєвих зрушень у рівнях підготовки робітників та спеціалістів, їх відповідності вимогам перспективних технологій та техніки. Ключові заходи для досягнення цілі Трансформація системи освіти в Україні вимагає послідовних дій для якісного та комплексного поліпшення з метою досягнення реальної відповідності сучасним вимогам. Концептуальні основи для такої роботи вже визначені у Національній доктрині розвитку освіти. Головне завдання полягає у тому, щоб забезпечити реальну, а не декларовану пріоритетність освіти. Стратегічні напрями політики держави у розвитку освіти є наступними: По-перше, модернізація системи освіти, спрямована на забезпечення її якості у відповідності до найновіших досягнень вітчизняної і світової науки, культури і вітчизняної практики. По-друге, задоволення певних освітніх потреб людини впродовж її життя. Нагальне завдання, яке стоїть перед Україною, як і перед іншими країнами, -побудувати ефективну систему безперервної освіти впродовж життя. По-третє, забезпечення конституційного права громадян на доступність і безоплатність освіти. По-четверте, соціальне забезпечення і захист учасників освітнього процесу. По-п’яте, утвердження державно-громадської системи управління, яка враховує тенденції децентралізації управління, регіоналізації освітніх програм, появи конкурентності освітніх послуг. По-шосте, впровадження сучасних інформаційних технологій, які забезпечують доступ до високоякісних баз знань, розширюють можливості учнів і студентів до сприйняття складної інформації, а також застосування у широкому масштабі інноваційних педагогічних технологій. По-сьоме, створення сучасної моделі фінансового забезпечення освіти на основі маркетингових стратегій і формування багатоканальних систем надходження коштів. Освіта є базовою галуззю для переходу до інноваційної моделі розвитку економіки, для розбудови економіки, що базується на знаннях. Проблема удосконалення робочої сили сьогодні не вичерпується підготовкою працівників певних професій. Сучасна економіка, гнучкий ринок праці потребують нової якості освіти і професійної підготовки. 183

Першочерговим завданням є створення надійного механізму втілення і контролю за виконанням положень Національної доктрини розвитку освіти та інших законодавчих та нормативних актів України у галузі освіти. Необхідно завершити складання державних стандартів інфраструктурного забезпечення закладів освіти, забезпечити доступність і безоплатність дошкільної та середньої освіти, забезпечити доступність і рівність здобуття вищої освіти, надати допомогу малозабезпеченим сім’ям для оплати навчання, відновити кількісні та якісні параметри для нормування бюджетних коштів, впровадити різноманітні схеми недержавного фінансування освіти. Для виконання визначених завдань, які стосуються підвищення рівня охоплення освітою, наближення рівня освітнього потенціалу населення України до рівня країн ЄС та підвищення якості освіти, необхідно здійснити цілу низку відповідних заходів. Підвищення рівня охоплення освітою •

Оптимізація мережі навчальних закладів та збільшення обсягів фінансування освіти

•

Виконання державних програм “Шкільний автобус” та “Вчитель”

•

Надання адресної державної допомоги учням і студентам з числа дітей-сиріт, інвалідів, малозабезпечених сімей та обдарованої молоді.

Підвищення якості освіти •

Гармонізація діючої нормативно-правової бази України в галузі освіти з законодавством країн ЄС

•

Поглиблення інтеграційних процесів, розвиток партнерства і співробітництва між Україною і ЄС у галузі освіти

•

Завершення розроблення державних стандартів освіти

•

Впровадження сучасних інформаційних технологій, у т.ч. Internet, особливо у сільській місцевості; застосування комп’ютерних технологій при оцінюванні знань учнів та студентів, розвиток дистанційної освіти

•

Впровадження Державної програми інформатизації та комп’ютеризації професійно-технічних навчальних закладів, удосконалення підготовки педагогічних працівників для системи професійно-технічної освіти

•

Забезпечення підвищення якості підготовки кандидатів і докторів наук у провідних вищих навчальних закладах та наукових установах

•

Заохочення роботодавців до участі у забезпеченні функціонування та розвитку професійно-технічної освіти, до працевлаштування випускників професійнотехнічних та вищих навчальних закладів.

Необхідність поліпшення діяльності галузі освіти в Україні в даний час визнається практично всіма верствами українського суспільства.

184

Національне програмне оточення •

Конституція України, стаття 53

Закони України: •

“Про освіту”

•

“Про дошкільну освіту”

•

“Про позашкільну освіту”

•

“Про загальну середню освіту”

•

“Про професійно-технічну освіту”

•

“Про вищу освіту”

Указ Президента України: •

“Про Національну доктрину розвитку освіти” (17.04.2002 р. No 347).

185

Ціль 3. Сталий розвиток довкілля Завдання 1

Збільшити на 12% частку населення, що має доступ до питної води

Показник 1.1.

Частка населення, яке користується питною водою, що відповідає національним стандартам, у містах, %

Показник 1.2.

Частка населення, яке користується питною водою, що відповідає національним стандартам, у сільській місцевості, %

Завдання 2

Стабілізувати до 2015 року забруднення повітря стаціонарними джерелами

Показник 2

Обсяг шкідливих викідів, що потрапляють у атмосферу від стаціонарних джерел, млн. тон на рік

Завдання 3

Розширити мережу заповідників та природних національних парків до 10,4% від загальної території України

Показник 3

Площа природних біосферних заповідників та національних природних парків, % від загальної

Деталізація по періодах Показники

2001

2004

2007

2011 2015

Частка населення міст та селищ міського типу, яке користується 86 питною водою, що відповідає національним стандартам, %

87

88

90

93

Частка сільського населення, яке користується питною водою, 63 що відповідає національним стандартам (з урахуванням колодязної води), %4

64

66

69

755

Обсяг шкідливих викидів, що потрапляють у атмосферу від стаці- 4,05 онарних джерел забруднення, млн. тонн на рік6

4,15

4,20

4,20

4,10

Площа природних біосферних заповідників та національних при- 4,2 родних парків, % від загальної території України7

6,1

7,5

8,6

10,4

Тенденції минулих років Україна відноситься до країн, які мають суттєвий вплив на глобальну екологічну ситуацію за рахунок високого ресурсо-і енергоспоживання основними галузями господарського комплексу. За останні десятиліття відбувалися структурні деформації народного господарства, під час яких перевага надавалася розвитку сировинно-видобувних, найбільш екологічно небезпечних галузей промисловості. Рівень загального антропогенного навантаження на довкілля в останні роки мав тенденцію до зменшення. Протягом 1995-2002 років викиди забруднюючих речовин в атмосферу від стаціонарних джерел знизилися в 1,4 рази. При зростанні за останні * За даними Державного комітету по водному господарству України 5 Прогноз на 2015 рік – Мінекономіки ** Прогноз на 2015 рік – Мінекономіки *** Значення показника можуть бути скориговані з урахуванням нової методології та очікуваного переходу на нові європейські стандарти 7 За даними Мінекології, прогноз – Мінекономіки **** Прогноз Мінекології – за данними Мінекономіки

186

три роки обсягів виробництва у основних галузях економіки це є результатом запровадження економічного механізму природокористування, зокрема встановлення індексованих (у зв’язку з інфляцією) нормативів зборів за спеціальне використання водних ресурсів та за забруднення навколишнього природного середовища. Загальний обсяг викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від стаціонарних джерел забруднення у 2001 році становив 4,05 млн. тонн, у 2002 році -4,06 млн. тонн, а у 2003 році очікується 4,10 млн. тонн. Така динаміка зумовлюється тим, що протягом останніх років відбувається поступове збільшення обсягів виробництва у паливно-енергетичному комплексі та промисловості, які є основними забруднювачами атмосферного повітря. За умови збереження в основному існуючих технологій, починаючи з 2003 року, відбуватиметься незначне зростання викидів забруднюючих речовин в атмосферу від стаціонарних джерел забруднення на рівні 2% за рік, тобто приблизно в 3 рази нижче, ніж темпи зростання промислового виробництва. Реалізація заходів з поліпшення якості палива, заборона ввезення та реалізації бензину із свинцевими домішками та застосування екологічно чистих ресурсозберігаючих технологій дозволить утримати у 2003-2004 роках загальний обсяг викидів забруднюючих речовин у атмосферне повітря від пересувних джерел забруднення на рівні 2000 року – 1,95 млн. тонн. Спостерігається тенденція зменшення обсягів скидів забруднених стічних вод у водні об’єкти. Протягом 1995–2002 років цей показник скоротився з 4,65 млрд. куб. метрів до 3,05 млрд. куб. метрів. Основними забруднювачами вод залишаються водогінно-каналізаційні господарства населених пунктів, очисні споруди яких перебувають у незадовільному технічному стані, перевантажені, із зношеним обладнанням, що потребує капітального ремонту та реконструкції. Обсяг забруднених стічних вод, що скидаються у поверхневі водойми, у 2000 році становив 3,31 млрд. куб. метрів, 2001 році – 3,01 млрд. куб. метрів, 2002 році – 3,05 млрд. куб. метрів. У 2003 році очікується незначне збільшення обсягу скидів забруднених стічних вод у поверхневі водойми до 3,15 млрд. куб. метрів.

Пріоритетні цілі Невирішеність різнопланових та багатоаспектних питань збереження довкілля може ускладнити сталий розвиток країни в цілому. Серед таких питань для України є збереження та поліпшення якості земельних та водних ресурсів, атмосферного повітря, різноманіття рослинного та тваринного світу, зниження енергоємності виробництва, а також реабілітація територій, які зазнали радіоактивного забруднення внаслідок аварії на Чорнобильській АЕС. Одним із пріоритетних завдань діяльності Уряду є розроблення стратегії сталого розвитку країни. Спільні зусилля Уряду та громадськості мають бути спрямовані на подальшу реалізацію стратегії сталого розвитку, оскільки питання захисту навколишнього середовища торкається всіх сфер людської діяльності, кожної людини та її нащадків. До традиційного переліку нагальних проблем охорони навколишнього середовища, що вимагають негайного вирішення, таких як постачання якісної питної води, забруднене повітря, нераціональне використання родючих земель, ерозія ґрунтів, забруднення земель побутовими та промисловими відходами, забруднення водних ресурсів, погіршення стану прибережних територій, порушення екологічного балансу природних зон, додалися специфічно українські, обумовлені подіями на Чорнобильській АЕС. 187

Ключові заходи для досягнення цілі Дії Уряду будуть спрямовані на розв’язання тих екологічних проблем, які призводять до негативного впливу на здоров’я людей та умови їх проживання. У першу чергу це питання якості (безпека) та кількості (наявність/доступ) питної води та забруднення довкілля. Також увагу буде сконцентровано на поліпшенні управління природними ресурсами, виконанні найголовніших міжнародних зобов’язань України у сфері довкілля. Проведення послідовної екологічної політики дозволить до 2015 року підвищити частку населення, яке матиме постійний доступ до безпечної питної води, причому розрахунки відповідного показника будуть спиратися на більш жорсткі стандарти якості води, ніж використані в обстеженні ЮНІСЕФ та Держкомстату України у 1999 році. Основними діями Уряду щодо зменшення забруднення повітря будуть встановлення більшої вартості природокористування взагалі і обсягів фінансування природоохоронних заходів зокрема. Це має призвести до активізації технологічного переобладнання у промисловості – основному забруднювачі повітря. Внаслідок цього, після зростання викидів до 2011 року їх обсяг до 2015 року має повернутися на рівень 2001 року. Автотранспорт можна вважати одним із основних резервів зменшення викидів у атмосферу. Тому ключовими діями у цій сфері будуть наступні: 2004 рік – заборона обігу у будь-якому вигляді етилованого бензину; 2007 рік – обов’язкове встановлення каталізаторів на автомобільному транспорті з бензиновими двигунами та відповіднийперегляд норм викидів шкідливих речовин у повітря; 2011-2015 роки – активне впровадження нових видів двигунів транспортних засобів (електричних, газових, спиртових, інжекторних тощо). Важливим напрямом забезпечення сталого розвитку довкілля є збереження різноманіття рослинного та тваринного світу. Це необхідно не лише для поліпшення ресурсозабезпечення економіки держави та рекреаційної цінності території, але й з точки зору етичного виховання підростаючого покоління. Одним із показників моніторингу охорони природи є питома вага площі мережі національних парків та заповідників у загальній площі країни. Згідно з Програмою розвитку національної екологічної мережі, затвердженою Верховною Радою України (Закон України “Про загальнодержавну програму формування Національної екологічної мережі України на 20002015 роки”), у 2015 році частка земель природно-заповідного фонду має складати 10,4% загальної території України, проміжний показник у 2005 році – 7%. Розширити мережу національних парків і заповідників можна, перш за все, за рахунок створення нових національних парків у гірських районах Карпат, на узбережжях морів і великих річок, у лісопарковій зоні великих міст. Вдосконалення державної системи управління екологічною безпекою, зокрема реформування територіальних органів Міністерства екології та навколишнього природного середовища, реорганізація структури виробничих підприємств сприятиме: •

забезпеченню охорони та раціонального використання земель, покращенню якості атмосферного повітря

•

удосконаленню державної системи управління екологічною безпекою, а також створенню умов для забезпечення сталого розвитку України

188

•

оптимізації державної системи моніторингу довкілля та управління розвитком природно-ресурсного потенціалу

•

міжнародному співробітництву у природоохоронній сфері.

Особливе значення має гармонізація національного законодавства у сфері охорони навколишнього природного середовища з законодавством ЄС, зокрема необхідно забезпечити прийняття наступних найбільш важливих Законів України: •

“Про Національний екологічний фонд”

•

“Про екологічний аудит”

•

“Про екологічне страхування”

•

“Про затвердження Загальнодержавної програми розвитку мінерально-сировинної бази на період до 2010 року”.

Національне програмне оточення Кодекси України: •

Кодекс України про надра

•

Гірничий Кодекс України

•

Водний Кодекс України

•

Лісовий Кодекс України

•

Земельний Кодекс України

Закони України: •

“Про охорону навколишнього природного середовища“

•

“Про охорону атмосферного повітря”

•

“Про Червону книгу України”

•

“Про природно-заповідний фонд України”

•

“Про загальнодержавну програму формування Національної екологічної мережі України на 2000-2015 роки”

•

“Про тваринний світ”

•

“Про рослинний світ”

•

“Про захист рослин”

•

“Про пестициди і агрохімікати”

•

“Про плату за землю”

•

“Про екологічну експертизу”

•

“Про відходи”

•

“Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку”

•

“Про поводження з радіоактивними відходами”

•

“Про захист людини від впливу іонізуючих випромінювань”

•

“Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” 189

•

“Про питну воду та питне водопостачання”

•

“Про ратифікацію Рамкової Конвенції ООН про зміну клімату”

•

“Про ратифікацію Поправок до Монреальського протоколу про речовини, що руйнують озоновий шар”

•

“Про приєднання України до Конвенції про охорону дикої флори і фауни та природних середовищ існування в Європі”

•

“Про участь України в Конвенції про водно-болотні угіддя, що мають міжнародне значення, головним чином як середовища існування водоплавних птахів”

•

“Про ратифікацію Конвенції про ядерну безпеку”

•

“Про приєднання України до Конвенції про міжнародну торгівлю видами дикої фауни і флори, що перебувають під загрозою зникнення”

•

“Про ратифікацію Угоди про збереження афро-євразійських мігруючих водно-болотних птахів”

•

“Про приєднання України до Конвенції ООН про боротьбу з опустелюванням у тих країнах, що потерпають від серйозної посухи та/або опустелювання, особливо в Африці”.

Екологічні програми: •

Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки

•

Національна програма екологічного оздоровлення басейну Дніпра та поліпшення якості питної води

•

Програма перспективного розвитку заповідної справи в Україні (“Заповідники”)

•

Програма по припиненню в Україні виробництва та використання озоноруйнуючих речовин

•

Комплексна програма захисту від шкідливої дії вод сільських населених пунктів і сільськогосподарських угідь в Україні у 2001-2005 роках

•

Загальнодержавна програма охорони та відтворення довкілля Азовського і Чорного морів

•

Загальнодержавна програма розвитку водного господарства.

190

Ціль 4. Поліпшення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності * Завдання 1

Зменшити на 17% рівень материнської смертності

Показник 1.1.

Кількість померлих від ускладнень вагітності, пологів та післяпологового періоду на 100 тис. народжених живими

Показник 1.2.

Кількість абортів на 1000 жінок фертильного віку

Завдання 2

Зменшити на 17% рівень смертності дітей віком до 5 років

Показник 2.1.

Рівень смертності дітей віком до 5 років, кількість померлих у середньому за рік на 1000 осіб віком до 5 років

Показник 2.2.

Рівень смертності немовлят, кількість померлих дітей віком до 1 року на 1000 народжених живими

Деталізація по періодах Показники

1990

2000

2001

2004

2007

2011

2015

Кількість померлих від ускладнень вагітності, 32,4 пологів та післяпологового періоду на 100 тис. народжених живими

24,7

23,9

22,0

20,3

20,0

19,8

Кількість абортів на 1000 жінок фертильного 82,6 віку

34,1

29,1

26,7

26,1

25,3

24,4

Рівень смертності дітей віком до 5 років: кіль- 17,3 9 15,6 кість померлих у середньому за рік на 1000 осіб віком до 5 років

14,9

14,3

14,3

13,7

12,3

Рівень смертності немовлят: кількість померлих 12,8 дітей віком до 1 року на 1000 народжених живими

11,3

10,4

10,4

9,8

9,3

11,9

Тенденції минулих років Протягом останніх років Уряд напружено працював над розв’язанням проблем у сфері охорони здоров’я, які ще більше загострилися під час різкого економічного спаду. Показник материнської смертності з 90-х років має тенденцію до зменшення. Так, у 1990-2001 роках кількість померлих від ускладнень вагітності, пологів та післяпологового періоду на 100 тисяч народжених живими зменшилася з 32,4 у 1990 році до 23,9 у 2001 році, тобто на 26,2%. Кількість пологів, прийнятих кваліфікованим медичним персоналом, в Україні досягає рівня майже 100%. Рівень смертності дітей віком до 5 років та смертності немовлят протягом останнього десятиріччя також мав незначну тенденцію до зменшення. Так, у 1990-2001 роках кількість померлих у середньому за рік на 1000 осіб віком до 5 років та кількість померлих дітей віком до 1 року на 1000 на* Альтернативний варіант визначення цілі “Зменшення дитячої смертності та смертності осіб працездатного віку, поліпшення здоров’я матерів”, оскільки в Україні показники рівня смертності чоловіків працездатного віку є надзвичайно високими. ** ЮНІСЕФ. Регіональна моніторингова доповідь № 7–2000 “Молодежь в меняющемся обществе”. Проект MONEE. ЦВЕ/СНГ/Балтия

191

роджених живими зменшилася відповідно з 17,3 та 12,8 у 1990 р. до 14,9 та 11,3 у 2001 році.

Пріоритетні цілі Здоров’я жінок є одним із вирішальних факторів, які визначають здоров’я нових поколінь. Материнська смертність в Україні значно перевищує середньоєвропейський рівень. Основними чинниками, що визначають високий рівень захворюваності та смертності жінок, є висока частота абортів, недостатній рівень медичного обслуговування, низький рівень обізнаності населення з проблемами репродуктивного здоров’я. Від рівня здоров’я дітей залежить формування майбутнього трудового та інтелектуального потенціалу України. Здорові діти – здорова нація. Смертність дітей віком до одного року в Україні за сучасними європейськими стандартами є високою і перевищує смертність немовлят у Європейському Союзі у 2,5 рази. Однією із найбільш вагомих складових скорочення очікуваної тривалості життя є саме високий рівень дитячої смертності. Завдання поліпшення стану здоров’я жінок і дітей є важливими не тільки для сьогодення, а й для перспективного розвитку країни в цілому. Досягнення визначеної цілі вимагає особливої опіки та уваги з боку держави.

Ключові заходи для досягнення цілі Урядова політика, спрямована на поліпшення здоров’я матерів та зменшення дитячої смертності, здійснюється шляхом проведення комплексу цілеспрямованих заходів, які дозволяють забезпечити максимально можливий рівень медичної допомоги за існуючого рівня правових, фінансових, матеріально-технічних і кадрових ресурсів.

Першочерговими заходами цієї політики є наступні: •

Санітарно-освітня робота з питань здорового способу життя, планування сім’ї, репродуктивного здоров’я, безпечного материнства, ранньої діагностики онкологічної патології

192

•

Здійснення заходів щодо підвищення свідомості жінок стосовно збереження стану здоров’я (регулярність та частота візитів до лікаря, необхідність раннього першого візиту до лікаря тощо)

•

Впровадження сумісного перебування матері та дитини в родопомічних закладах (не менше 90% ліжкового фонду)

•

Подальше впровадження програми грудного вигодовування

•

Профілактика захворювань, що передаються статевим шляхом

•

Розвиток медико-організаційних технологій, що сприятимуть забезпеченню народження здорових дітей, збереженню та зміцненню їхнього здоров’я, профілактиці інвалідності

•

Удосконалення роботи центрів та кабінетів планування сім’ї та дитячої і підліткової гінекології, медико-генетичної служби

•

Розширення мережі з питань репродуктивного здоров’я (збільшення кількості центрів планування сім‘ї, безпечного материнства, медико-генетичного консультування тощо) та поліпшення їх забезпечення сучасним обладнанням.

Національнепрограмне оточення •

Закон України “Основи законодавства України про охорону здоров’я”

•

Концепція розвитку охорони здоров’я населення України, затверджена Указом Президента України (07.12.2000 р. №1313/2000)

Програми, затверджені Указами Президента України: •

Національна програма “Діти України” (18.01.1996 р. № 63/96)

•

Цільова комплексна програма генетичного моніторингу в Україні на 19992003 роки (04.02.1999 р. №118/99)

•

Національна програма “Репродуктивне здоров’я” (26.03.2001 р. №203/2001)

Постанови та розпорядження Кабінету Міністрів України: •

Міжгалузева комплексна програма “Здоров’я нації” на 2002-2011 роки (10.01.2002 р. №14)

•

Програма імунопрофілактики населення на 2002-2006 роки (24.10.2002 р. № 1566)

•

Державна програма відпочинку та оздоровлення дітей на період до 2008 року (16.01.2003 р. №33)

•

Концепція безпечного материнства (29.03.2002 р. №161-р)

•

Комплексні заходи щодо заохочення народжуваності (01.07.2002 р. №355-р)

•

Заходи щодо реалізації Концепції безпечного материнства (15.10.2002 р. №583-р)

193

Ціль 5. Обмеження поширення ВІЛ-інфекції/СНІДу та туберкульозу і започаткування тенденції до скорочення їх маштабів Завдання 1

Зменшити на 13% темпи розповсюдження ВІЛ інфекції/СНІДу

Показник 1.1.

Кількість осіб з вперше встановленим діагнозом ВІЛ-інфекції на 100 тис. населення

Показник 1.2.

Кількість померлих від СНІДу на 100 тис. населення

Показник 1.3.

Питома вага ВІЛ-інфікованих дітей, народжених від ВІЛ-інфікованих матерів

Завдання 2

Зменшити на 42% рівень захворюваності на туберкульоз

Показник 2.1.

Кількість осіб з вперше встановленим діагнозом туберкульозу (у тому числі органів дихання) на 100 тис. населення

Показник 2.2.

Кількість померлих від туберкульозу на 100 тис. населення

Деталізація по періодах Показники

1990

2000

2001

2004

2007

2011

2015

Кількість осіб з вперше встановленим діагнозом 0,08 ВІЛ-інфекції на 100 тис. населення

12,6

14,2

15,4

14,1

13,7

12,4

Кількість померлих від СНІДу у розрахунку на 100 0,06 тис. населення

0,8

0,9

1,2

0,7

0,6

0,5

Питома вага ВІЛ-інфікованих дітей, народжених н/д від ВІЛ-інфікованих матерів (рівень вертикальної трансмісії)

н/д

35

30

25

15

5

Кількість осіб з вперше встановленим діагнозом 31,9 туберкульозу (у тому числі органів дихання) на 100 тис. населення

60,4

69,5

80,0

56,4

49,0

40,0

Кількість померлих від туберкульозу на 100 тис. 8,0 населення

22,2

22,4

19,0

17,0

12,0

10,0

Тенденції минулих років Епідемія ВІЛ-інфекції/СНІДу охопила більшість регіонів України. Розпочавшись поодинокими випадками інфікування в 1987 році, ВІЛ-інфекція поступово поширювалась. З 1995 року епідемія набула особливо загрозливого характеру, що пов’язано з проникненням вірусу в середовище ін’єкційних споживачів наркотиків, а через них -до інших верств населення. За даними Українського центру профілактики і боротьби зі СНІДом при МОЗ України за період з 1987 року по 2002 рік загальна кількість ВІЛінфікованих в Україні становила 52 659 осіб, серед них 52 356 – українські громадяни. За цей період діагноз СНІД поставлено 4 400 громадянам України (4 260 дорослим та 140 дітям), померли від цієї хвороби 2377 українських громадян. Поширення ВІЛ-інфекції по регіонах України досить нерівномірне. Найбільш уражені області розташовані на сході та півдні України: Донецька, Дніпропетровська, 194

Одеська, Миколаївська, а також АР Крим. Саме ці області лідирують і за кількістю споживачів наркотиків, і за рівнем захворюваності на гепатит В-інфекції, яка має спільні з ВІЛ шляхи передачі. Основними шляхами інфікування ВІЛ в Україні є вживання ін’єкційних наркотиків, статеві стосунки та інфікування від матері до дитини. Впровадження в Україні галузевої програми “Попередження передачі ВІЛ від матері до дитини на 2000-2003 роки” дозволило знизити у 2002 році рівень інфікування немовлят від ВІЛ-інфікованих матерів у 3 рази (з 30% до 10%). ВООЗ визнала Україну лідером впровадження таких заходів, на базі її досвіду розроблені відповідні рекомендації для країн з високими темпами поширення ВІЛ/СНІДу. У Східній Європі показник кількості зареєстрованих нових випадків ВІЛ-інфікування майже вдвічі перевищує відповідний показник Західної Європи і в 14 разів – Центральної Європи. За останні роки кількість ВІЛ-інфікованих відчутно зросла у незалежних державах колишнього Радянського Союзу, особливо в Україні, Російській Федерації та Білорусі. Більше того, Україна знаходиться в епіцентрі епідемії ВІЛ у Східній Європі. Викликає велику стурбованість не стільки кількість ВІЛ-інфікованих, скільки швидкість, з якою поширюється інфекція в Україні. Протягом останніх 11 років рівень захворюваності на туберкульоз збільшився в 2,2 рази, або з 31,9 осіб у 1990 році до 69,5 осіб на 100 тисяч населення у 2001 році. Рівень смертності від туберкульозу збільшився у 2,8 рази, або з 8,1 осіб у 1999 році до 22,4 осіб на 100 тисяч населення у 2001 році. Зросла кількість важких і занедбаних форм туберкульозу, з’явилася нова проблема фтизіатричної галузі – розвиток мультирезистентного туберкульозу.

Пріоритетні цілі За 20 років з того часу, коли було зареєстровано перший випадок хвороби, епідемія ВІЛ/СНІДу стала одним із найнебезпечніших чинників, які негативно впливають на розвиток особистості та суспільства. Епідемія охопила майже всі країни, а її наслідки виявилися значно тяжчими, ніж можна було передбачити. Аналіз ситуації в різних країнах свідчить, що це захворювання знижує середню тривалість життя, збільшує попит на медичні послуги, загострює проблеми бідності і соціальної нерівності. Для України, як і для інших країн, проблема СНІДу не є чисто медичною. Наслідки, до яких призводить епідемія ВІЛ/СНІД, можна розподілити на демографічні (підвищення показників смертності, збільшення кількості сиріт на тлі падіння народжуваності і темпів зростання населення) та соціально-економічні, які проявляються на індивідуальному рівні, рівні домогосподарств, підприємств та макроекономічному рівні. Президент України Леонід Кучма 22 червня 2001 року підписав Указ, яким 2002 рік проголошено роком боротьби зі СНІДом в Україні. Для ефективної протидії епідемії ВІЛ/СНІДу необхідні узгоджені спільні зусилля уряду та суспільства. “У цих зусиллях, не існує нас та їх, не існує розвинених країн і країн, що розвиваються, не існує багатих та бідних – існує лише спільний для усіх ворог, що не знає кордонів і загрожує усім народам...” -наголосив Генеральний Секретар ООН Кофі Аннан. У червні 2001 року була проведена Спеціальна сесія Генеральної асамблеї ООН з метою розгляду проблеми ВІЛ/СНІД в усіх її аспектах, ініціатива про скликання якої належала Україні. Ця ініціатива отримала широку підтримку з боку переважної більшості країн-членів ООН. Україна займає активну позицію в справі боротьби з ВІЛ/ 195

СНІДом. Наша країна є членом правління Глобального фонду боротьби зі СНІДом, туберкульозом і малярією, представляючи інтереси 17 країн Європи. Завдяки ініціативі ВООЗ і ЮНЕЙДС в Україні буде впроваджена нова глобальна програма розширення догляду за хворими на СНІД, яка відома під назвою “3 на 5” (надання антиретровірусної терапії 3 мільйонам осіб до 2005 року). Генеральний секретар ООН Кофі Аннан у Зверненні з нагоди міжнародного дня боротьби зі СНІДом у 2003 році зазначив: “...епідемія продовжує поширюватись по всьому світу, і дуже мало ознак уповільнення темпів її поширення. За останній рік щоденно кожної хвилини інфікувалося близько 10 людей. Ця епідемія розповсюджується особливо швидкими темпами у районах, які раніше були позбавлені від цього лиха, особливо у Східній Європі та у країнах Азії...” Жодна країна не може вважати, що загроза її минула, оскільки у світі реєструються нові випадки інфікування. Епідемія ВІЛ/СНІДу не визнає меж і кордонів. У ході першого форуму Глобального партнерства в жовтні 2001 року у Вашингтоні було затверджено проект Глобального плану “Зупинити туберкульоз”. На форумі було підкреслено, що на межі ХХ і ХХІ століть ситуація з туберкульозу, як і тисячу років тому, знову набула характеру епідемії. Туберкульоз є гострою і актуальною медико-соціальною проблемою в усьому світі.

За критеріями ВООЗ Україну віднесено до ряду країн з неблагополучною епідемічною ситуацією.

Ключові заходи для досягнення цілі Для започаткування тенденції до скорочення масштабів поширення ВІЛ/СНІДу та туберкульозу необхідно провести комплекс взаємопов’язаних заходів. При цьому вони повинні виходити за рамки медичного напряму, охоплюючи соціально-економічні та просвітницько-інформаційні аспекти. Слід підвищити рівень залучення ЗМІ до пропаганди здорового способу життя. Тільки спільні дії забезпечать інтегральний позитивний результат у боротьбі з ВІЛ/СНІДом, що представляє національну загрозу для розвитку будь-якої держави.

196

Серед найбільш важливих заходів можна відзначити наступні: •

Розроблення Концепції боротьби із ВІЛ/СНІДом

•

Впровадження програми профілактики передачі ВІЛ від матері до дитини

•

Дії щодо зменшення небезпеки інфікування на ВІЛ-інфекцію серед уразливих груп населення

•

Просвітницько-інформаційна робота серед населення, зокрема дітей та молоді, щодо попередження захворюваності на СНІД та туберкульоз

•

Профілактика захворюваності населення на туберкульоз.

Національне програмне оточення Закони України: •

запобігання захворюванню на синдром набутого імунодефіциту (СНІД) та соціальний захист населення”

•

боротьбу із захворюванням на туберкульоз”

•

благодійництво та благодійні організації”

Укази Президента України: •

Національна програма боротьби із захворюванням на туберкульоз (20.08.2001 р. №643/2001)

•

Додаткові заходи щодо посилення боротьби з ВІЛ-інфекцією/СНІДом (28.08.2001 р. №741)

Постанови Кабінету Міністрів України: •

Питання запобігання та захисту населення від ВІЛ-інфекції та СНІД (18.12.1998 р. №2026)

•

Про утворення Міжвідомчої комісії по боротьбі з туберкульозом (28.09.2000 р. №1480)

•

Програма профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу (11.07.2001 р. №790)

•

Про деякі питання Урядової комісії з профілактики ВІЛ-інфекції/СНІДу (26.10.2001 р. №1401)

•

Про утворення Українського фонду боротьби з ВІЛ-інфекцією і СНІДом (29.11.2001 р. №1620)

197

Ціль 6. Забеспечення гендерної рівності Завдання 1

Забезпечити гендерне співвідношення на рівні не менше 30 до 70 тієї чи іншої статі у представницьких органах влади та на вищих щаблях виконавчої влади

Показник 1.1.

Гендерне співвідношення серед депутатів Верховної Ради України, чис.жін./чис. чол. (або навпаки)

Показник 1.2.

Гендерне співвідношення серед депутатів місцевих органів влади, чис.жін./чис. чол. (або навпаки)

Показник 1.3.

Гендерне співвідношення серед депутатів обласних органів влади, чис.жін./чис. чол. (або навпаки)

Показник 1.4.

Гендерне співвідношення серед депутатів районних органів влади, чис.жін./чис. чол. (або навпаки)

Показник 1.5.

Гендерне співвідношення серед депутатів міських органів влади, чис.жін./чис.чол. (або навпаки)

Показник 1.6.

Гендерне співвідношення серед депутатів селищних органів влади, чис.жін./чис. чол. (або навпаки)

Показник 1.7.

Гендерне співвідношення серед депутатів сільських органів влади, чис.жін./чис. чол. (або навпаки)

Показник 1.8.

Гендерне співвідношення у складі членів Кабінету Міністрів України, чис.жін./ чис.чол. (або навпаки)

Показник 1.9.

Гендерне співвідношення серед вищих державних службовців (1-2 посадових категорій), чис.жін./чис.чол. (або навпаки)

Деталізація по періодах Показники

1990

2001

2004

2007

2011

2015

Гендерне співвідношення серед депутатів Верховної 3/97 Ради України, чис.жін./чис.чол.

8/92

5/95

13/87

20/80

30/70

Гендерне співвідношення серед депутатів місцевих 38/62 42/58 органів влади, чис.жін./чис.чол.

42/58

43/57

44/56

45/55

Гендерне співвідношення серед депутатів обласних 9/91 органів влади, чис.жін./чис.чол.

11/89

15/85

19/81

20/80

30/70

Гендерне співвідношення серед депутатів районних 18/82 21/79 органів влади, чис.жін./чис.чол.

24/76

27/73

28/72

30/70

Гендерне співвідношення серед депутатів міських (об- 21/79 22/78 ласного значення) органів влади, чис.жін./чис.чол.

25/75

28/72

29/71

30/70

Гендерне співвідношення серед депутатів селищних 42/58 47/53 органів влади, чис.жін./чис.чол.

47/53

48/52

48/52

50/50

Гендерне співвідношення серед депутатів сільських 42/58 47/53 органів влади, чис.жін./чис.чол.

48/52

49/51

50/50

50/50

Гендерне співвідношення у складі членів Кабінету н/д Міністрів України, чис.жін./чис.чол.

0/100

10/90

15/85

20/80

30/70

Гендерне співвідношення серед вищих державних н/д службовців (1-2 посадових категорій), чис.жін./чис. чол.

15/85

17/83

20/80

25/75

30/70

Співвідношення середнього рівня заробітної плати 73 жінок до середнього рівня заробітної плати чоловіків, %

71

73

76

85

86

198

Тенденції минулих років В Україні, незважаючи на високий освітній та професійний потенціал жінок та відсутність прямих суперечностей Конвенції ООН “Про ліквідацію усіх форм дискримінації щодо жінок” у законодавстві країни, кількісне представництво жінок у складі Верховної Ради України протягом останнього десятиріччя залишалось дуже низьким. Після здобуття незалежності України питома вага жінок у складі депутатів Верховної Ради становила 3%. Протягом перехідного періоду відбулось певне зростання числа жінок у складі Верховної Ради. Якщо за результатами виборів 1994 року частка жінок серед народних депутатів становила 5,7%, то за результатами виборів 1998 року вона склала 8,1%. Проте, за результатами виборів 2002 року частка жінок серед депутатів навіть зменшилась до 5,1%. Серед 450 депутатів, які входять до складу Верховної Ради України після виборів 2002 року, чоловіки складають 94,9%, а жінки – 5,1%. Співвідношення жінок та чоловіків, обраних за партійними списками, складає 1:14. Співвідношення між жінками та чоловіками, які були кандидатами у депутати, помітно коливалось у залежності від регіону: у Донецьку – 1:3; у Кіровоградському регіоні – 1:2,7; у той час, як у Львові – 1:14; у Закарпатському регіоні – 1:12 та у Вінниці -1:9,65. У 2002-2003 роках жодної жінки не було призначено на посаду міністра у складі Кабінету Міністрів України. Чим нижчим є рівень державного управління, тим більш відкритим він є для жінок (частка жінок серед заступників міністрів становить 8%, серед заступників голів Державних комітетів – 4%, лише окремі жінки призначені на посади голів Державних комітетів). Серед загальної кількості державних службовців частка жінок зменшується у відповідності з підвищенням службових посад (частка жінок–спеціалістів складає 81%, а жінок, які обіймають посади керівників середнього рівня -52,5%). Частка жінок серед вищих державних службовців (1-2 посадової категорії керівників) становить лише 14,7%, що свідчить про низький рівень залучення жінок до процесу прийняття відповідальних державних рішень. Сучасна база гендерної статистики в Україні веде моніторинг такого показника, як представництво жінок та чоловіків на керівних посадах лише в межах апарату державних службовців. Тому розроблення системи відповідних гендерних показників та подальше відслідковування тенденцій сприятиме проведенню якісної оцінки гендерної рівності. Середньомісячна зарплата жінок за видами економічної діяльності у 2001 році становила 71% середньомісячної зарплати чоловіків, тобто гендерний розрив в рівні оплати праці склав 29%. У 2002 році співвідношення заробітної плати жінок і чоловіків становило 69,3%, тобто спостерігається тенденція до збільшення гендерної нерівності в оплаті праці. Середньомісячна зарплата жінок склала 309,75 грн., чоловіків – 447,08 грн. У промисловості ці показники складали відповідно 373,58 грн. та 563,38 грн., тобто гендерний розрив становив 66,3%. Дискримінація у сфері оплати праці в Україні заборонена законом, працівники отримують однакову винагороду за ідентичну роботу, тому основною причиною гендерного розриву у рівні заробітної плати є “вертикальна” професійна сегрегація. Хоча частка працюючих жінок, які мають вищу освіту, значно перевищує відповідний по199

казник для чоловіків, у більшості галузей жінки обіймають нижчі посади, зайняті виконанням низькокваліфікованої роботи з обмеженими можливостями професійного зростання і, внаслідок цього, отримують нижчу заробітну плату.

Пріоритетні цілі Висока питома вага жінок в органах місцевого управління (близько 40%) забезпечує значний резерв досвідчених жінок-спеціалістів, які здатні працювати і на національному рівні, тому важливо не допустити зниження цього показника у майбутньому. Недостатнє представництво жінок на вищих рівнях прийняття рішень не лише суперечить принципам паритетної демократії, а й знижує ефективність державного управління. За умови ігнорування гендерних диспропорцій, наявних у системі управління та на ринку праці України, можна очікувати зростання гендерного розриву у рівні доходів населення та прискорення фемінізації бідності в країні.

Ключові заходи для досягнення цілі Уряд України спрямовує свої зусилля на виконання рішень Спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН “Жінки у 2000 році: рівність між чоловіками та жінками, розвиток і мир у XXI столітті”. З метою підвищення ролі жінок у суспільстві Кабінетом Міністрів України у травні 2001 року затверджено Національний план дій щодо поліпшення становища жінок та впровадження гендерної рівності у суспільстві на 2001– 2005 роки. Напрями дій, що сприятимуть наближенню до паритетного співвідношення жінок і чоловіків у представницьких органах влади, зокрема у Верховній Раді, та на вищих щаблях виконавчої влади, є наступними: •

Розроблення законодавчих та інституційних механізмів щодо сприяння гендерній рівності, зокрема впровадження гендерного квотування при необхідності 200

•

Введення в постійну практику гендерної експертизи законодавчих та нормативних актів, програм і заходів економічної та соціальної політики

•

Розроблення освітніх та просвітницьких програм, спрямованих на зміну гендерних стереотипів, створення необхідних механізмів для забезпечення паритетного представлення жінок у партійних списках на висунення кандидатів у депутати

•

Залучення засобів масової інформації з метою підвищення уваги громадськості до гендерної проблематики в контексті соціально-політичних подій.

Напрями дій, що сприятимуть забезпеченню гендерного паритету на ринку праці України, є наступними: •

Розвиток практичних програм щодо захисту інтересів жінок, на яких вплинули негативні чинники перехідного періоду економіки

•

Вирішення проблеми жіночої зайнятості

•

Сприяння підвищенню рівня професійної квалі-фікації жінок, зокрема шляхом післядипломної освіти

•

Боротьба з гендерними стереотипами на всіх рівнях освіти, починаючи з початкової, розроблення чутливих у гендерному відношенні навчальних програм та підручників

•

Сприяння більш активному розвитку малого бізнесу, сімейного та жіночого підприємництва, створен-ня системи кредитування для жінок, які мають намір розпочати власну справу

•

Розвиток системи побутового обслуговування та догляду за дітьми, що сприятиме скороченню “подвійної зайнятості” жінок.

Проведення послідовної державної політики зайнятості населення призведе до скорочення гендерної нерівності на ринку праці, подолання часткової дискримінації жінок в праві на здійснення оплачуваної трудової діяльності. Забезпечення паритетного представництва (з наближенням до 50/50) жінок та чоловіків у Верховній Раді України, забезпечення пропорційного у гендерному відношенні складу органів виконавчої влади на всіх рівнях управління, зокрема, збільшення питомої ваги жінок серед вищих державних службовців (1-2 категорії керівників) до рівня не менше 30%, на думку міжнародних спеціалістів, має призвести до відчутних змін у державному управлінні, а саме – посилити орієнтацію на збалансоване прийняття рішень, підвищити ефективність соціальної політики.

Національне програмне оточення Конституцією України (ст. 24) визначено забезпечення рівності прав жінки і чоловіка, а також створення умов, які дають жінкам можливість поєднувати працю з материнством. Україна підтримує Світову програму дій, прийняту на Пекінській Четвертій Всесвітній конференції із становища жінок та затверджену на П’ятій сесії Генеральної Асамблеї ООН, Віденську програму дій, а також виконує зобов’язання у відповідності до прийнятої Конвенції щодо ліквідації всіх форм дискримінації жінок. 201

Україною ратифіковано 54 конвенції МОП із 183 прийнятих цією організацією і майже стільки ж рекомендацій щодо їх реалізації, серед яких є такі, що регламентують працю жінок. Останньою прийнята Конвенція №156 і відповідна Рекомендація №165 щодо її реалізації (стосовно зайнятих із сімейними обов’язками). Національні закони і нормотворчі акти передбачають відсутність дискримінації жінок. Уся сукупність національного законодавства щодо жіночої праці складається із міжнародних законодавчих актів, ратифікованих Україною (насамперед Конвенцій МОП), та українського законодавства. Професійні спілки України також спрямовують зусилля на досягнення гендерної рівності на ринку праці. Зокрема, на III з’їзді Федерації профспілок у жовтні 1997 року була прийнята спеціальна резолюція “Про соціальноекономічний захист жінок”. Гендерні питання включені у відповідні розділи Генеральної Угоди між Кабінетом Міністрів України і Конфедерацією роботодавців України та профспілковими об’єднаннями України. Президент України Леонід Кучма 25 квітня 2001 року підписав Указ “Про підвищення соціального статусу жінок в Україні”, що спрямований на створення більш сприятливих умов для забезпечення жінкам рівних із чоловіками можливостей брати участь у політичному і суспільному житті, надання підтримки жінкам у конкуренції на ринку праці. Цілі Розвитку Тисячоліття для України – це амбітні завдання щодо створення кращих умов для гармонійного людського розвитку, які вимагають значних зусиль і співпраці влади та суспільства.

202

Бібліограція Базові документи: Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2000 році”. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2001 році”. Послання Президента України до Верховної Ради України “Про внутрішнє і зовнішнє становище України у 2002 році” Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки “Європейський вибір”. Послання Президента України до Верховної Ради України. Програма діяльності Кабінету Міністрів України “Відкритість, дієвість, результативність”, 2003 рік. Державна програма економічного та соціального розвитку на 2003 рік. Державна програма економічного та соціального розвитку на 2004 рік. Прогноз економічного та соціального розвитку України на 2004 рік. Середньостроковий прогноз економічного та соціального розвитку України на 2004-2007 роки. Декларація Тисячоліття Організації Об’єднаних Націй, 2000 рік. Використані матеріали: Витрати і доходи домогосподарств України у 2002 році. Держкомстат України. Київ, 2003 р. Децентралізація та людський розвиток: оцінка населенням якості управління та надання соціальних послуг. О. Яременко, О. Балакірєва та інші. Центр “Соціальний моніторинг”. Київ, 2003 р. Жінки і чоловіки в Україні. Держкомстат України. Київ, 2001 р. Зайнятість населення та ринок праці. РВПС НАНУ, Мінпраці України. Київ, 2002 р. Звіт з людського розвитку за 2002 рік. Поглиблюючи демократію в фрагментованому світі. ПРООН. Нью-Йорк, 2002 р. Звіт з людського розвитку за 2003 рік. Цілі Розвитку Тисячоліття: міжнародний пакт про подолання людської бідності. ПРООН. Нью-Йорк, 2003 р. Людський розвиток регіонів України: методика оцінки та сучасний стан. РВПС НАНУ, ПРООН. Київ, 2002 р. Моніторинг макроекономічних та галузевих показників // Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції України, ПРООН. Київ, 2002-2003 рр. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Держкомстат України. Київ, 2001 р. Наукова та інноваційна діяльність в Україні. Держкомстат України. Київ, 2002 р. Праця України. 2002 рік. Держкомстат України. Київ, 2003 р.

203

Проблеми гендерної рівності, зайнятості та бідності. В. Новіков, Г. Куликов. Інститут економіки НАНУ. Київ, 2002 р. Прогнозування і розробка програм. В.Ф. Бесєдін та інші. Київ, 2000 р. Програма вироблення стратегії реформування освіти. ПРООН. Київ, 2001 р. Соціальні індикатори рівня життя населення. Держкомстат України. Київ, 2003 р. Соціальні трансформації: міжнародний і вітчизняний досвід. В. Новіков, Н. Сітнікова, Л. Мусіна, В. Семенов. Інститут економіки НАНУ, ПРООН. Київ, 2003 р. Київ, 2003 р Соціально-економічна захищеність населення України. Держкомстат України. Київ, 2003 р Соціально-економічні наслідки епідемії ВІЛ/СНІДу в Україні: нові прогнози. О. Балакірєва, Ю. Галустян, О. Яременко. Український інститут соціальних досліджень. Київ, 2003 р. Статистичний щорічник України за 2001 рік. Держкомстат України. Київ, 2002 р. Статистичний щорічник України за 2000 рік. Держкомстат України. Київ, 2001 р. Трансформаційні процеси у соціальній сфері. Інститут економіки НАНУ, ПРООН. Київ, 2003 р. Україна: Звіт з людського розвитку за 2003 рік. Сила децентралізації. ПРООН. Київ, 2003 р. Україна: Звіт з людського розвитку за 2001 рік. Сила суспільної взаємодії. ПРООН. Київ, 2002 р. Україна: поступ у майбутнє. Гальчинський А.С. Київ, 1999 р. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки. / За ред. Гальчинського А.С. НІСД. Київ, 2003 р. Українське суспільство: десять років незалежності. Інститут соціології НАНУ. Київ, 2001 р. Глобальные трансформации и стратегии развития. Белорус О.Г., Лукьяненко Д.Г. и др. Киев, 2000 г. Данные о бедности и система измерения. А. Кудуэль, Й. Хендшейль. Всемирный Банк. Вашингтон, 2000 г. Молодежь в меняющемся обществе // Региональный мониторинговий доклад № 7–2000. ЮНИСЕФ. Проект MONEE. ЦВЕ/СНГ/Балтия Мониторинг и отчетность по окружающей среде. Страны Восточной Европы, Кавказа и Центральной Азии. ООН. Нью-Йорк и Женева, 2003 г. Обзор экономического положения Европы // 2002 г.,№1 / ООН, Нью-Йорк и Женева, 2002г. Отчет о мировом развитии “Государство в меняющемся мире”. Всемирный банк. 1997 г. Переходной период: анализ и уроки первого десятилетия для стран Восточной Европы и бывшего Советского Союза Исследование Всемирного Банка, 2002 г. Развитие эпидемии СПИДа: состояние на декабрь 2000 г. // ЮНЕЙДС. ВОЗ 2000 г. Социальная защита. А. Кудуэль, К. Эземенари и др. Всемирный Банк. Вашингтон, 2000 г. 204

Стратегия преодоления бедности. Е.Е. Румянцева. Минск, 2001 г. Economic Survey of Europe // United Nations. Economic Commission for Europe / No.1. New York and Geneva, 2003. Humanizazja pracy // t. 3. Warszawa, 2003. Global Competitiveness Report 2001-2002. Oxford University Press, 2002. Innovation and Enterprise creation: Statistics and Indicators // European Commission, Innovation Papers/ №18. Luxembourg, 2001. Knowledge for Development. The World Bank. Oxford University Press, 1998/1999. Korea and the Knowledge-based Economy. Making the Transition. The World Bank and OECD, 2000. Labour Force Statistics. OECD, Paris, 2002. Lithuania. Aiming for a Knowledge Economy. The World Bank, 2003. Millennium Development Goals. Armenia. Status of Implementation. 2001. Millennium Development Goals. Cambodia. 2001 Millennium Development Goals. Mauritius.Status Report. 2001. Millennium Development Goals. Nepal. Progress Report. 2002. Millennium Development Goals. Poland. Report on MDG. 2002. Millennium Development Goals. Progress in Bolivia. 2001. Millennium Development Goals. Republic of Cameroon. IDT/MDG Progress. Country Report. 2001 Millennium Development Goals. United Republic of Tanzania. 2001. Millennium Development Goals. Viet Nam. IDT/MDG Progress. 2001. Towards a European Research Area. Science, Technology and Innovation. Key Figures 2002. European Commission. Luxembourg, 2002. Towards a Knowledge-based Economy. Third European Report on Science and Technology Indicators 2003. European Commission. Brussel, 2003. World Economic and Social Survey. United Nations. New York, 2000

205

Коротка інформація про ГО «Фонд “Європа ХХІ”» «Фонд “Європа XXI”» — неурядова, неприбуткова, позапартійна дослідницька організація, заснована у грудні 1998 року з метою надання інтелектуального сприяння процесам утвердження демократичних цінностей та інтеграції України до Європейського Союзу як способу забезпечення розвитку України як європейської демократії. Вважаючи інтеграцію до європейських і євро-атлантичних структур першочерговим внутрішньополітичним питанням для України, «Фонд “Європа XXI”» зосереджує свої зусилля на проведенні досліджень політичних процесів та розвитку громадянського суспільства в Україні і Європі загалом, організуючи конференції та інші публічні заходи, проводячи тренінги для активістів громадянського суспільства, створюючи навчальні та інформаційні ресурси. Серед проектів «Фонду “Європа XXI”» — програми з розвитку аналітичної спроможності НУО, програми з питань європейської інтеграції для журналістів, проекти «Розбудова аналітичної спроможності політичних партій» та «Сприяння регіональному розвитку за допомогою якісного процесу формування політики за участю громадян» (за підтримки Вестмінстерського фонду демократії), «Громадянське суспільство: крок за кроком», «План дій для громадянського суспільства» та «Залучення ОГС до прийняття владних рішень» (з 2001 р., фінансоване Національним фондом підтримки демократії), «Сприяння поширенню толерантності у поліетнічному суспільстві» (за підтримки Фонду проектів у галузі прав людини Міністерства закордонних справ і Співдружності Великобританії), «Посилення ефективності громадянської дії» (UCAN/ USAID) та Громадянська ініціатива з просвіти і мобілізації виборців «Знаю!». «Фонд “Європа ХХІ”» має досвід активної участі в організації та роботі громадських ініціатив і форумів громадських організацій, серед яких — Всеукраїнський громадський моніторинговий комітет, що діяв у 2002 році за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», Форуму громадських організацій України «Суспільство перед вибором» (лютий 2002 р.) та Другого Форуму громадських організацій України «Стратегія суспільного діалогу» (червень 2002 р.), Форуму громадських організацій «Новий вибір України» (жовтень 2004), Форуму «Єдність громадянського суспільства» (грудень 2004) та круглих столів у Харкові, Криму та Мукачеві (за підтримки Міжнародного фонду «Відродження», а також Форуму «Громадянське суспільство: досвід виборів і нова стратегія» (березень 2005). Упродовж 2006–2007 рр. спільно з партнерами зі Словацької республіки Асоціацією «Люди в біді» (People in Peril Association) був реалізований проект «Зміцнення спроможності громадянського суспільства у східних регіонах України», у рамках якого проведено конкурс малих грантів для південно-східних областей України. Нині організація працює над створенням Школи громадського лобіювання (спільно із партнерами з Товариства Лева (Львів) та за підтримки МФ «Відродження»). 206

«Фонд “Європа ХХІ”» є членом Громадської експертної ради при Міністерстві закордонних справ України, Громадської ради при голові ВР України, Громадської ради при Комітеті ВР України з питань свободи слова та Координаційно-експертного центру об’єднань підприємців України. За роки роботи «Фонд “Європа ХХІ”» провів понад 200 конференцій, круглих столів, семінарів та інших публічних заходів та чисельні тренінги з питань аналізу політики, громадянського представництва, стратегічного планування та ведення кампаній. Мережа партнерів «Фонду “Європа ХХІ”» в усіх регіонах України налічує понад 100 НУО та ЗМІ. До Наглядової ради Фонду входять: Ксенія Ляпіна, народний депутат України; Ростислав Павленко, голова аналітичного відділу Секретаріату Президента України; Ігор Попов, виконавчий директор Форуму грантодавців; Ілько Кучерів, президент фонду «Демократичні ініціативи». Нині ГО «Фонд “Європа ХХІ”» працює за сприяння Національного фонду підтримки демократії (США), Фонду Стюарта Мотта (США), Міжнародного фонду «Відродження».

207

Підписано до друку 30 липня 2007. Формат 60х84 1/16. Обл. вид. арк. 12,32. Ум. лрук. арк. 13,25. Гарнітура Newton. Тираж 1000 пр. Зам. № ТОВ “Агентство “Україна” вул. Лисенка, 8, кв. 18, м. Київ