M. О. РИБАКОВ
НЕВІДОМІ ТА МАЛОВІДОМІ
СТОРІНКИ ІСТОРІЇ КИЄ-ЕА
Б Б К 63.3 Р 93
Книга являє собою своєрідний збірник ...
113 downloads
1980 Views
5MB Size
Report
This content was uploaded by our users and we assume good faith they have the permission to share this book. If you own the copyright to this book and it is wrongfully on our website, we offer a simple DMCA procedure to remove your content from our site. Start by pressing the button below!
Report copyright / DMCA form
M. О. РИБАКОВ
НЕВІДОМІ ТА МАЛОВІДОМІ
СТОРІНКИ ІСТОРІЇ КИЄ-ЕА
Б Б К 63.3 Р 93
Книга являє собою своєрідний збірник історико-краєзнавчих та культурологічних нарисів про Київ. У ній висвітлені питання
ПЕРЕДМОВА
адміністративно-територіального поділу міста у різні часи, наве дені відомості про топографію міста й окремих його складових, будинки та вулиці, яких вже не існує в сучасному Києві. Книга прислужиться як у навчальному процесі шкіл, серед ніх та вищих учбових закладів, так і в позашкільній, факуль тативній, екскурсійній роботі.
Видання, що пропонується читачеві, я в л я є собою збірник наукових розвідок одного дослідника і є своєрідним підсумком його багаторічних києвознавчих пошуків. Автор — Михайло Олександрович Рибаков — кандидат історичних наук, учитель історії з 45-річним стажем роботи.
Для широкого кола читачів.
Понад 25 років він займається вивченням Києва. Коло його студій досить широке, вони охоплюють різноманітну тематику, про що свідчить як зміст цього видання, так і перелік видру
Науковий редактор канд. іст. наук Л. Д. Федорова.
куваних праць автора. Ним опубліковано цілу низку статей у відомому енциклопедичному довіднику «Київ»; збірник доку ментів з історії єврейської культурно-просвітницької організації
Видання здійснене Шевченківської
за сприяння та фінансової Райдержадміністрації міста
підтримки Києва.
«Культурна ліга»; книгу з історії київського цирку; розвідки з історії Південно-Західної залізниці, київського підпілля в період Великої Вітчизняної війни 1941 — 1 9 4 5 рр.; брошури про Дар ницький і Харківський райони міста; матеріали щодо культурномистецького ж и т т я Києва, виявлені в приватних архівах; неві домі раніше архівні документи з питань топографії міста, його адміністративного устрою і соціально-економічного розвитку; рецензії на історико-краєзнавчі публікації; бібліографічні покаж чики; статті з питань історико-краєзнавчої роботи в школі, а також численні газетні публікації з краєзнавчої проблематики. Дослідник брав активну участь у створенні музеїв історії Дарниці і станції Дарниця. Очолюючи групу учнів-краєзнавців,
1
,,
1805080000 02 7161 97
І.ЧНІЧ Ш, 7161 15 З
© М. О Рибаков і »'" © Художні оформлення <'. її Савицькйй І99Б (' )
( >|Н1І I I I . І І
Ніш.нині
М.ІІіг І
«КИІ І-
разом з ними він розшукав близько 500 ветеранів 136-ї Київської Червонопрапорної орденів О. Суворова і Б. Хмельницького стрілецької дивізії, яка визволяла Дарницю від фашистських загарбників у 1943 р. І [а основі зібраних ними матеріалів (фото, г а з е т и , к а р т и , п л а н и , особисті речі, спогади З
тощо) у школі
Рибаков
М.
Передмова
О.
№ 136 Дарницького району було організовано музей, а самій школі присвоєно ім'я дивізії. Назва книжки «Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва» репрезентує її мету та спрямованість. У кожному з вміщених у ній нарисів навіть обізнаний, компетентний читач знайде нові або недостатньо вивчені факти, події, персонали. Зазначена особливість досліджень дозволяє зменшити кількість «білих» плям в історії міста, збагатити її нововідкритими реа ліями. Такий підхід є надзвичайно актуальним у києвознавстві, оскільки сучасне ж и т т я вимагає нового погляду на віковий по ступ Києва, його місце в державотворчих, національно-куль турних процесах в Україні. Завданням копіткої краєзнавчої роботи є, насамперед, нако пичення фактичного матеріалу. Тільки окремі численні дослід ження в різних просторових і часових межах і аспектах ж и т т я міста, складені цеглинка до цеглинки, можуть стати тим фунда ментом, на якому вибудується синтетична праця, що охопить, об'єктивно, правдиво і цілісно інтерпретує весь історико-культурний потенціал Києва. Історико-краєзнавчі нариси М. Рибакова є гідним внеском у цю поки що досить складну для здійснення справу. Адже історія Києва — цілісний зріз загальної історії України, а не окремий її фрагмент. Головне, що привертає увагу в даному в и д а н н і , — його пізнавальна насиченість і переконливість. Автор — дослідник, добре обізнаний з історіографією києвознавства, дисертація якого була присвячена аналізу джерел історико-краєзнавчого вивчення К и є в а , — досягає мети єдино вірним способом, а саме: науковою об'єктивністю, зумовленою міцною джерелознавчою основою, використанням значного масиву документальних матеріалів з багатьох архівів, а також тих видань XIX — початку XX ст., які мають тепер джерело знавчу вагомість. Слід мати на увазі, що автором опрацьовано матеріали кількох приватних, особистих архівів. Такі документи покладе но, наприклад, в основу дослідження топоніма «Байков», історії Літературно-артистичного товариства тощо. До речі, пошук людей, що зберігають архіви з суспільно значущими матеріали ми, сприяння передачі цих архівів на державне зберігання, їх публікація робота доволі складна, але й ГІЄрСПЄКТИВНа, Тут л
відкривається широке поле діяльності для істориків-краєзнавців, можливість справжніх відкриттів. Інтерес до історичного минулого Києва не згасає. Однією з найменш досліджених проблем виявилась історія походження окремих його частин (історичних місцевостей, урочищ, вулиць тощо). Це пояснюється бурхливим зростанням території міста за рахунок включення до його меж колишніх околиць, при міських селищ, особливо протягом останнього століття. Читач також дізнається з книги про походження значної кількості київських топонімів, певні етапи розширення терито рії міста, чинники, що впливали на її формування. В історикотопографічних нарисах чітко простежується позиція автора щодо збереження традиційних міських назв. Оповіді мають широкий хронологічний діапазон висвітлення історії топоні мів — від їх виникнення до сьогодення. Вводячи до наукового обігу нові документальні матеріали, автор на цій основі висвітлює ряд невивчених і малодосліджених конкретних питань або намагається вирішити деякі спірні проблеми. Це має велике значення, якщо врахувати, що у довідниках, путівниках та інших виданнях по Києву зустрі чаються окремі помилки і неточності. Особливу цінність з цієї точки зору мають дослідження автором таких проблем істо ричної топографії Києва, як в и з н а ч е н н я місцезнаходження Долобського озера, літописної річки Золочи, урочища Радосинь; історії н а с е л е н и х пунктів О с о к о р к и , П о з н я к и , Труханова острова, хутора Дарниця, селищ Микільська слобідка, Вигурівщина та ін. Автору також вдалося розв'язати одне з загад кових питань в історії міста, пов'язане із з'ясуванням поход ження восьми київських топонімів з коренем «Байков». Значна частина книги присвячена Києву XIX — перших десятиліть XX ст., що охоплює досить різноманітну темати ку — від адміністративного устрою міста до його культурногромадського ж и т т я . Автор вперше подає систематизовану інформацію стосовно губернаторської влади в Києві, склавши список усіх без винятку осіб, що її представляли. Особливий інтерес викликають культурно-історичні сюжети. Нариси про фабрику грамплатівок, київських фотомайстрів, Літературноартистичне товариство, започаткування кінематографа та інші інайомлять з чималою кількістю нових фактів, імен, адрес
Рибаков
М.
О.
Науково-пізнавальну цінність цих розповідей посилює локалі зація подій. Кожному, якщо виникне таке бажання, вдасться знайти на сучасній карті Києва згадані тут адреси. Збірник ілюстрований фотографіями. Вони доповнюють дослідження і дозволяють читачам наочно уявити топографію міста й окремих його складових, будинки і вулиці, що їх вже не існує в сучасному Києві; побачити обличчя людей, про яких розповідається в нарисах. При цьому автор не ставить за мету
СЛОВО ДО ЧИТАЧА
проілюструвати кожну з розповідей. У підборі ілюстративного матеріалу він також дотримується обраного для всього збірника принципу — познайомити читача з рідкісними або невідомими київськими знімками. Ж а н р книжки — історико-краєзнавчі нариси — зумовлює зміст і стиль викладу. Автор не претендує на аналітичну інтерпретацію фактів, їх синтез та теоретичне узагальнення. М о ж н а помітити певні стильові розбіжності в нарисах. Вони, мабуть, природні через різнопрофільність поданих матеріалів. Знавець може знайти й окремі недоліки. Але це не так важливо. Нові можливості творчого осмислення історії, що відкрилися в наші часи, вимагають накопичення нового інформаційнопізнавального матеріалу. Саме через це книжки, аналогічні тій, що її тримає в руках читач, заслуговують на підтримку. В ній вдало поєднані наукова достовірність, доступність та інформативність. Матеріал, зібраний автором, знадобиться як в навчальному процесі шкіл, середніх та вищих навчальних закладів, так і в позашкільній, факультативній, екскурсійній роботі. Сподіваємось, що збірник прислужиться також справі фундаментального вивчення Києва і зацікавить широкий чи тацький загал.
Зростання історичної самосвідомості народу, прагнення дізнатися про Україну, її минуле якомога більше, адже довгий час ми були позбавлені цієї можливості,— все це спричинилося до значного піднесення краєзнавства, тобто всебічного вивчення історії певної місцевості, краю. Останніми роками відбулося кілька В с е у к р а ї н с ь к и х і с т о р и к о - к р а є з н а в ч и х конференцій, відновлено випуск журналу «Краєзнавство». Краєзнавство як предмет, що увійшов до учбових програм, вивчається в середніх та вищих навчальних закладах. Проте й сьогодні з болем мусимо констатувати, що частогусто український народ знає свою історію набагато гірше, ніж минуле інших держав і народів. Керівники тоталітарної імперії, в яку було вмонтовано Україну, чудово розуміли, що людьми легше керувати, коли вони не усвідомлюють і не шанують традицій своїх предків, через те ми не просто були позбавлені власної історії, але й ті дози, які дозволялися, одержували сфальсифікованими або спотвореними. І хоч історичної літератури про Київ багато, низка питань з історичної топографії, топоніміки, розширення території міста,
Л.
його культури залишились поза увагою дослідників. Так ста
Федорова,
лося, що окремі частини міста вивчені досить повно, а інші —
кандидат історичних наук
взагалі не висвітлені в літературі. М а є т ь с я на увазі історія колишніх селищ, що поступово упійшли до складу Києва: ПущіВодиці, Святошина, Катеринівки, Караваєвих Дач, Шулявки, Р у б е ж і в к и , Ч о к о л і в к п , Виноградаря; хуторів: Борщагівок, Біличів, Нивок, Берківця, Дігтярів, Васильчиків, Волейка, Ґалаґанів, Грушок, Відрадного, Дарниці, інших лівобережних поселень, а також тих, що увійшли до складу Києва останнім десятиліттям,
Трос п и т и , Бортиич, Жулян та ін. /
Рибаков
М.
О.
Слово
У цій книзі увагу приділено топоніміці міста, питанням найменування й перейменування селищ, вулиць, майданів, масивів, урочищ, парків тощо. І хоча Київ — місто з понад півторатисячолітньою історією, один з центрів світової цивілі зації, це не заважало зарозумілим, бездушним дилетантам-чи новникам плюндрувати його історію. На доказ — один з доку ментів (звичайно, російською мовою): Из та.
протокола
14 июня
заседания
Исполкома
1955 г. Повестка дня:
до
читача
назви, що їх колись затвердила історія, і які не повинні бути втраченими через забаганки чиновницького безкультур'я та свавілля. Нині на останніх планах Києва ми бачимо вперше внесені до них багато історичних найменувань: слобід, урочищ, хуторів тощо, і завдання києвознавців, істориків розповісти про кожне з них, а властей і громадськості — закріпити їх у повсякденному
Киевского
Горсове
«О переименовании улиц»:
«Давыдов (Голова виконкому Київської міськради — А в т . ) : Этим решением всякие Соломенки, хутора Нивки, Красный и т. д. ликвидируем. Есть современные названия и никаких Чоколовок и Зверинцев не должно быть.
житті міста, в його культурному вжитку й спілкуванні. Саме краєзнавці-історики своїми ретельними пошуками допомагають відновленню історично с ф о р м о в а н о ї урбаноміки міста, тому, щоб у назвотворенні дотримувались історикогеографічних критеріїв, використовували назви минулих часів з урахуванням київських традицій, вони т а к о ж сприяють тому,
Бассейную надо назвать ул. Кропивницкого.
щоб при найменуванні об'єктів з в а ж а л и на їхнє місцезна
Зачем давать н а з в а н и е : Витачевская улица? Кто знает
ходження, топографічні, архітектурні та інші особливості.
историческое значение наименования Багринова улица? У меня
Назви, які мають історичне значення, не повинні підлягати
есть данные, что этот питомник имел какой-то частник. Раз
зміні.
это сомнительное наименование, зачем его вносить?
Книга складається з трьох частин. Першу умовно можна
Переулок Стефанека (так у тексті.— Авт.). Кто это? Ответ:
назвати територіальною, оскільки тут йдеться про окремі
украинский писатель. Тут не укажешь, что это писатель, а
складові частини міста, їх топографічні, топонімічні та інші
Стефанек живет. Это надо исключить.
ознаки, в ній розглядаються теми, котрі ще не висвітлювалися
Марчук: Надо было подобрать 800 наименований, все было перебрано. Аркадьев (заступник
голови
в и к о н к о м у . — Авт.):
Обидно
то, что смотрели все эти общества — архитекторов, писателей, историки смотрели. (ДАК, Ф. Р-1, он. 4, спр. 793, арк. 1 0 3 — 105)».
в літературі й ті, що потребують більш ретельного вивчення У
другій
частині
Впевнений, що чиновники, з вини яких зникло багато видатних-пам'яток культури, історичних назв, були далекими від вивчення рідного краю. Тим часом знання історії краю — один з шляхів виховання не лише майбутніх краєзнавців, істориків, працівників музеїв, архівів, бібліотек, археологів, джерелознавців, реставраторів тощо, але й взагалі освіченої людини.
про
розвиток
міського
Третя частина книги присвячена, в основному, питанням розвитку культури Києва на рубежі XIX—XX ст., тобто в період значного піднесення
Коментарі, як кажуть, зайві.
розповідається
господарства й управління містом.
культурного ж и т т я міста: літератури,
мистецтва, фотографії, спорту, авіації та повітроплавання тощо. Історія — це не лише концепції і дати, історія — це незлі ченні, незвичайні пригоди й подробиці. Історія — це дивовиж ний ланцюг подій — трагічних, героїчних, іноді анекдотичних Історія, н а с а м п е р е д , — це люди, це особистості, характери Київська земля дала світу блискучих
літераторів, художників,
архітекторів, акторів, філософів, лікарів, громадських діячів, науковців, винахідників, нова горів у різних галузях культури.
Питання про топоніми сьогодні ми повинні розглядати принципово й широко, виходячи з історичної та географічної достовірності існуючого топоніма. Необхідно з більшою шаною поставитися до всіх історичних топонімів, зберегти і м е н а й к
Імена багатьох з них ще мало відомі сучасникам. «Всі радянські енциклопедії,— пише відомий письменник, колишній в'язень ГУ.ЛЛГу Євген С в е р с т ю к , — позначені кому ц и н і ч н о ю концепп.н кі байдужості до національності, і нібито
Рыбаков
М.
Слово
О.
до
читача
само собою зрозумілою була приналежність видатної постаті
Сподіваємось, що книга розширить знання читачів про Київ,
до офіційної, панівної культури. Це спотворювало образ митця
нагадає, які великі можливості вивчення рідного краю відкриті
і часто приховувало той живий нерв, який болів і живив його
перед закоханими у своє велике й прекрасне місто киянами.
творчість. Тому так важливо нині заповнювати «білі плями»,
Адже міста живуть доти, доки живуть вони у серцях своїх
розчищати джерела творчості, зрозуміти пошуки й страждання
громадян.
обдарованої людини, яка всіма силами душі тяжіла до глибокого коріння своєї нації, а течія відносила її в чужі холодні світи і ховала «в огромном русском море» («Слово і час»,
1992,
№ 7, с. 6 1 ) . Хто знає про О. Кованька? А це ж один із зачинателів Бобиря та Йосипа Хмелєвського — видатних фотомайстрів? Як не згадати перших режисерів та операторів української кінематографії О. Олексієнка, Д. Сахненка, про виникнення українського театру, його фундаторів, корифеїв? Про це та про багато іншого розповість наша книжка. Частину матеріалів, що увійшли до неї, автор публікував у різних виданнях, деякі друкуються вперше. При підготовці к н и ж к и автором використано матеріали Центрального державного історичного архіву України, Держав ного архіву Київської області, Державного архіву м. Києва, Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, Центрального д е р ж а в н о г о архіву кіно-фоно-фотодокументів України, а також Чернігівського облдержархіву, архівів Москви та С.-Петербурга, фондів М у з е ю історії міста Києва, Інституту рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. В. Вернадського та рукописного відділу Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Національної академії наук України; велику кількість друкованих праць, періодичної преси, особистий архів результати
О.
Рибаков,
М у з е ю історії м. Києва, кандидат історичних наук
вітчизняного п о в і т р о п л а в а н н я ! Кому відомі імена М и к о л и
автора,
М.
ведучий науковий співробітник
опитувань старожилів,
а т а к о ж деякі
приватні архіви, виявлені автором. Автор висловлює глибоку вдячність працівникам вище згаданих установ за допомогу у пошуках архівних матеріалів, краєзнавцю і києвознавцю М. Кальницькому за його поради та допомогу у процесі підготовки рукопису до друку. Особлива подяка адміністрації Музею історії міста Києва за можливість широкого в и к о р и с т а н н я
його е к с п о з и ц і й н и х та архівних
матеріалів, 10
Присвячується
пам'яті
незабутніх
моїй
дружині братові
що
так
рано
пішли
людей
—
Тамарочці, Володимиру, із
життя. АВТОР
ЧАСТИНА
ПЕРША
Початок
подорожі
в
минуле
в 1798 р. за наказом Павла I — виміряно. Площа її становила 3180 дес. 1148 кв. саж.
1
Назву «Пуща-Водиця» пояснити н е в а ж к о :
«пуща» — це
густий ліс, а «Водиця» — назва річки, що протікала в цьому лісі. Раніше обидві назви не були поєднані, а вживались окремо: «пуща», «магістратська пуща», «Котурська пуща», «міський ліс», «лісна дача Пуща». У документах другої половини XVIII ст. з ' я в л я є т ь с я назва «земля Пущи, называемой Водицы», а в
ПОЧАТОК П О Д О Р О Ж І В МИНУЛЕ
2
60-х роках XIX с т . — «Київська міська лісна дача Пуща-Водиця» . Загальне економічне піднесення, що розпочалося в країні на початку XVIII ст. внаслідок здійснення реформ Петра І,
За 20 км на північний захід від Киева розташований лісопарк П у щ а - В о д и ц я , який здавна служив киянам місцем полювання, заготівлі деревини тощо. Ця місцевість згадується в 1571 р. у грамоті польського короля Сигізмунда II Августа, де йдеться про право київських міщан «в тие пущи... входити и дерево к 1
сприяло розвиткові Києва. Так, за наказом Петра І, на р. Водиці побудували салотопний завод, а в 1724—1725 рр. у Пущі-Водиці 3
було закладено лісове господарство , однак, за умов відсутності охорони природного середовища, економічно доцільного ведення лісового господарства, слабкого єгерського нагляду відбувалось хижацьке знищення лісу, самовільні порубки, лісові пожежі.
потребе их на будованье и дрова добровольно брати» . Це право
Все це призвело до поступового занепаду унікального природ
підтверджувалося польськими королями та російськими царями
ного комплексу Пущі-Водиці.
2
в 1615, 1726 та 1743 рр. У першій половині XVII ст. територія
Про катастрофічне становище міського лісу йдеться у пові
Пущі-Водиці була захоплена ченцями Київського домінікан
домленні лісничого губернатору в 1834 р.: «Дача сия найдена
ського монастиря, а в 1651 р. передана Б. Хмельницьким Братсь 3
У документах XVII—XIX
совершенно в расстроенном состоянии... Восточная сторона опустошена так, что во многих местах сквозят площадки истреб
кому монастирю . ст.
неодноразово зустрічаємо
назви річок Водиці, Горенки (Горень, Горинка, Горенька), Котурки (Котор, Котір, Котура, Котир). За ліс — «пущу», розташований між цими річками, площею понад 3 000 д е с , і
ленного леса..., а с западной — довольно уже лесной земли обращено в распашки». У 1840 р. управління лісом перейшло до міської Думи, яка лише через 30 років почала вживати 4
заходів щодо з б е р е ж е н н я Пущі .
млини на р. Котурці точилася боротьба між Братським та Межигірським монастирями (Котурка з притокою Горенкою
' Исторические материалы из архива Киевского губернского правления.—
була межею між володіннями монастирів). У XVIII ст. в боротьбу
К., 1 8 8 5 . — Вып. 9 . — С . 3 1 , 32, 36: Статистическое описание Киевской губер
з монастирями включився київський магістрат. За рішенням Сенату від 1793 р. «Міську лісну дачу» було віддано Києву, а
нии И. И. Ф у н д у к л е я . — СПб, 1852. Ч. 1.—С. 3 3 2 ; Описи актовых книг Киев ского Центрального архива. № 3 5 0 1 — 3 5 1 1 . Сост. И. Каманин,— К., 1 8 9 7 . — С. 3. ' Д е р ж а в н и й архів м. Києва (далі — Д Л К ) . — Ф. 17, оп. 4, спр. 9 9 5 , арк. 5 з в . — 6; 1ІДІЛ України — Ф. 54, оп. 2, спр. 532, арк. 1, 3; ДАКО —
1
Сборник Муханова.— СПб, 180(3, 2-е вид.— С. 386. Памятники, изданные Временной Комиссией для разбора древних К , 1 8 4 6 . — Т. 2 . — С 211
1
1
' Там ж е . — С. 4 4 8 актов.
Ф. 1542. ОП. 1, сир. 505, арк. 1.
2 1 2 , 218, 2 1 9 11
Кривобоком С. Л
Курорт Пуща-Водица.— К., 1 9 7 3 . — С. 4.
Обозрение деятельности Кнемского городского общественного управле
ння за 1871 — 1875 гг.— К., 1875 — С. 2 — 3 ; Обозрение..., за 1 8 7 5 — 7 9 гг.— К . 1 8 7 8 , — С. 12; ЦДІЛ України
Ф 16
142
66, спр. 139, арк. 6.
Рыбаков
М.
О.
Початок
подорожі
в
мынуле
Подальший економічний розвиток Києва і пов'язане з ним забруднення міського середовища зумовили необхідність ство рення дачних селищ у приміській зоні, користуватися якими мали тільки заможні верстви населення: буржуазія, дворяни, підприємці, чиновництво, купецтво, військові тощо. Так, напри кінці XIX ст. виникли деякі селища в Боярці, Святошині, Новій Дарниці. У 1893 р. член міської управи М. І. Чоколов запропонував 1 Думі створити дачне селище в Пущі-Водиці . Протягом кількох років питання гальмувалося проблемами транспортного зв'язку Пущі-Водиці з містом. Лише у 1899 р. територію між річками Котуркою і Горенкою площею 220 дес. поділили на 600 ділянок і здали в оренду. Було прокладено 7 вулиць, які перетиналися 16 лініями. Так виникло дачне селище Пуща-Водиця. До 1901 р. в ньому було забудовано 126 ділянок, до 1904 — 246. Річку Котурку запруджено і перетворено на озера, налагоджено транс 2 портний з в ' я з о к з містом . Незважаючи на те, що Дума одержувала за оренду значні суми, вона найменше турбувалася про оздоровлення населення, тому цілющі властивості Пущі-Водиці як курорту майже не використовувалися. Селище мало лише один дитячий санаторій та санаторій для хворих на легені. Із 125 ліжок 85 були плат ними, причому навіть найменша плата — 22 крб. 50 коп. на місяць — була доступною далеко не всім. У західній частині Києва розташована історична місце вість С в я т о ш и н , назва якої, ймовірно, пов'язана з ім'ям черні гівського князя XII ст. Святослава (Миколи Святоші), який володів землями в районі нинішньої Борщагівки поблизу Святошина. Ця місцевість згадується в грамоті Сигізмунда III київ ським міщанам від 1619 р. «...от конця Кудравца просто чрез дуброву до борку Святошицкого по дорогу, которая идет з Бе-
Святошин. Тріумфальна арка.
логородки до Киева...». Через 250 років ця місцевість, за даними Л. Похилевича, все ще була «невеликий сосновий лісок Свято шин по Києво-Брестському шосе»'. Заселення Святошина пов'язане з влаштуванням тут дач ного селища. В 1897 р. місцевість, яка належала до Біличської волості Київського повіту і губернії по обидва боки КиєвоБрестського шосе, площею 225 дес. 322 кв. саж. поділили на 2
450 ділянок і віддали з торгів в оренду терміном на 99 років . Н е з в а ж а ю ч и на те,
що к а з н а щорічно одержувала до
30 тис. крб. орендної плати, у селищі не було водопроводу, освітлення, тротуарів, бруківки. У 1895 р. Київське благодійне товариство одержало від казни в користування лісову ділянку за Святошином площею 10 дес. на 14 км Києво-Брестського шосе. В 1905 р. частину цієї території здали в оренду під дачі. Дачне селище одержало у 1906 р. назву К а т е р и н і в к а (за ім'ям К. К. Клейгельс — дружини київського генерал-губернатора, з ініціативи якої воно
1
Известия Киевской городской Думы (дал! — И К Г Д ) . — 1 8 9 3 . — № 7 . —
було створене; інша назва — «Сулимівські дачі» пояснюється
С. 435-—436; Путеводитель «Дачник».— К., 1 9 0 9 . — С. 2 — 3 . 2
Д А К . — Ф. 163, оп. 7, спр. 1567, арк. 2 9 ; ИКГД — 1 9 0 0 , — № 4 — 1
разд. VI — С. 2 7 — 3 1 ; 1 9 0 1 . — № 6 — Прилож. II — С, 14, 1904 — № 8— разд. X V . — С. 3 3 ; санитарно-гигисн.
Коровицкий
К
II.
отношении / / Труды
Дачный
поселок
общества
Пуща Подина и
киевских
1 9 0 3 — 1 9 0 4 гг.— К., 1 9 0 5 , — Т. V I I — Вып. 2 — С 20 43 К)
врачей...
за
Сборник Мухапова.— С. 450; Похылевич Л. Сказание о населенных
местностях Киевской губернии.— К., 1 8 6 4 . — С. 15. 1
1897, 1
М
ПД1Л України.— Ф. 442, О П . 627, сир 303, арк. 1 — 1 чи.; «Киевлянин».— 9 августа,
Гнь.жпп
I/
Рибаков
М.
Початок
О.
подорожі
в
минуле
тим, що влітку тут перебували на відпочинку вихованки Сули1
мівського пансіону . У 1875 р. Київське товариство землеробних колоній та ремісничих притулків купило землю (442 дес.) в с. Михай лівська Р у б е ж і в к а ( 3 5 км від К и є в а ) , де в 1876 р. було організовано колонію для малолітніх правопорушників. Певний час нею керував брат відомого педагога А. Д. Ушинський. У 1884 р. колонію, що зберегла назву Р у б е ж і в с ь к а , було переведено до Києва, де для неї виділено ділянку площею 53 д е с . ліворуч Б р е с т - Л и т о в с ь к о г о шосе (між сучасними станціями метро «Святошин» і «Нивки»); вона була віднесена 2 до Білогородської волості Київського повіту . Пізніше ділянку було збільшено до 112 дес. 665 кв. саж. її назва збереглася в назвах вулиці і провулку Ленінградського району і платформи кільцевої колії залізниці. Ліворуч від Києво-Брестського шосе, між ним та СтароЖитомирським шляхом, л е ж а в хутір Г а л а г а н и , заснований у 30-х роках XIX ст. солдатами лісової охорони Іваном, Мусієм та Єгором Ґалаґанами, які у 1836 р. оселилися тут із родинами. У 1871 р., після ліквідації лісової охорони, їх було приписано до Петропавлівської сільської громади та надано додаткові зе мельні ділянки. У 1870 р. хутір займав площу 3 дес.1135 кв. 3 саж., у 1896 р. тут було 5 дворів та 38 жителів . Таким чином, хутір не мав ніякого відношення до родини відомих українських поміщиків та громадських діячів Ґалаґанів (до речі, така думка досить поширена). У 1914 р. неподалік Старо-Житомирського шляху, поблизу хутора Галагани, дворянин К. Я. Яніховський купив земельну ділянку площею 12 д е с , яку поділив на 83 ділянки і розпродав їх. Так виникло дачне селище В і д р а д н е , назва якого незаба ром поширилась на навколишні землі. Селище розташоване
Святошино. Церква св. Василя.
було в сухій, рівній та зручній місцевості, вздовж вулиць росли канадські тополі, інші дерева. Але купити ділянки тут могли 1 тільки особи російського походження . Частина території між сучасними вулицями Трудових резер вів і Гарматною й донині зберегла назву Г р у ш к и . В 1869 р. Київ одержав від казни на 6-й версті Брест-Литовського шосе 14 ділянок, які було передано в оренду. З 1871 р. ними володів дворянин К. Грушко (звідси й походить назва місцевості). У 1902 р. ця територія (76 дес.) була віддана містом військовому відомству на заміну 38 д е с , відведених під будову Політех 2 нічного інституту . Селище Святошин було включено до складу Києва у 1919 р., і повторно у 1921 р., хутори Грушки, Галагани, Пуща-Водиця, територія Рубежівської колонії — у 1921, селище 3 Катеринівка — у 1923 р. У
1850-х рр.
місцевість,
р о з т а ш о в а н у п р и б л и з н о між
сучасними Брест-Литовським проспектом, вулицями Гармат ною та Індустріальною, поділили на 28 ділянок по 2 — 3 дес. і віддали в оренду. З 1857 р. почалося заселення цієї місцевості,
1
ЦДІЛ України.— Ф. 4 9 2 , он. 19, сир. 230, арк. 5 1 ; Д Л К О . — Ф. Р І 1 2 ,
он. 1, спр. 720, арк. 25 з». 1
1
Похилевич М. Уезды Киевский и Р а д о м ы с л м к н й . — К . , 1 8 8 7 . — С.
ЧІДІЛ України — Ф. 514, он. 1. спр. 350, арк. 9 5 — 9 6 , 169, 1 9 1 — 1 9 1 .т., 207 зн.— 208, 209 зв., 269, Список населенных мест Киевской губернии — К., 1 8 9 6 , - С. 15.
ДЛКО,— Ф
ті
11. спр.
12 ('.
(,0,1,2, (.1 ІІДІА України
Ф. 492
124, арк. 34
' ДЛКО — Ф, І' III, он. І. сир. 74, арк. 27; Список поселені. Київщини. К . 1924
18
1239, он 9 1 . сир. 141, арк. 3 — 5 з»., 6, 7, 10, 16.
' ИКГД.— 1884. - № І
3 6 — 3 7 ; «Киевлянин».— 1 8 8 5 . — 9 ноября.
С
І. 19
Рыбаков
M.
О.
Початок
яка одержала назву К а з е н н і д а ч і , де найкращою вважалася дача А. Шедель «Сан-Сусі». У 6 0 — 7 0 рр. всі ділянки вже були забудовані. Тут проклали вулиці — так звані Дачні лінії. Посту пово, особливо після побудови в 1882 р. заводу Гретера і Криванека (пізніше «Більшовик»), уся ця місцевість перетворилася на типову міську околицю, її називали «Колишніми Казенними дачами». На початку XX ст. селище займало площу 78 д е с , де було розташовано 50 садиб, в 1908 р . — 53 садиби та 114 бу 1
динків . Розбираючи стару будівлю на території Київського заво ду порційних автоматів, на колишній 2-й Дачній вулиці (сучас на Смоленська) робітники з н а й ш л и скляну посудину, а в ній пожовклий лист 1910 р., підписаний підприємцем Г. І. Ііндржишеком. В ньому повідомлялося, що будівля — перша на 2
Україні фабрика грамофонних платівок . Місцевість, розташована поряд із Казенними дачами, має назву К а р а в а є в і Д а ч і . В середині XIX ст. тут знаходився так званий «Древесньїй питомник», що здійснював продаж насе ленню оранжерейних рослин, фруктових і паркових дерев та 3
кущів . У 1865 р. з метою зросійщення західних губерній Олек сандр II затвердив «Інструкцію про порядок продажу казенних земель в західних губерніях», не призначену для публікації, якою надавалося право купівлі землі тільки особам російського 4
походження, до того ж на пільгових умовах . Саме на таких умовах у 1870 р. цей розсадник площею 42,68 дес. було продано професору університету В. О. Караваєву, який приєднав до нього куплену у військової гімназії (Кадетського корпусу) так звану Гімназичну земельну ділянку, після чого володіння В. О. Караваєва склали 64 дес. Після
подорожі
в
минуле
його смерті частина цієї землі (32 дес. 1500 кв. саж.) дісталася його дочці О. В. Караваєвій, яка поділила її на 238 ділянок і, починаючи з 1903 p., розпродала їх. У 1908 р. всі ділянки вже були забудовані. Так виникло робітниче селище Караваєві Дачі, де у 1911 р. нараховувалося 5000 жителів, 323 садиби, 296 бу 1
динків . Назва залізничної станції «Караваєві Дачі» з'явилася ще в дорадянський час, а селище деякий час (з 1926 р.) мало назву «Червоний залізничник». На початку 1860-х років професор В. О. Караваев орендував землю у Звіринецькій частині міста поряд з урочищем «Верхня Теличка» (територія сучасного Ботанічного саду HAH України), де побудував дачу «Прибережна відрада». Ця місцевість згодом також одержала назву К а р а в а є в і Д а ч і , або К а р а в а є в щ и н а . Назва ця збереглася навіть на початку XX ст. Про це свідчить об'ява про продаж у київській газеті: «На березі Дніпра, вище роз'їзду Київ 3. Звіринець. Караваєва дача». В 1875 р. ця ділянка перейшла до нового власника і деякий час мала назву «Хутір 2
М. Горащенка» . Ім'я професора В. О. Караваєва мали вулиці: Караваївська (сучасна ім. Л. Толстого) та Печерсько-Караваївська (на Звіринці). В 1962 р. вулицю Малу Залізничну у Жовтневому районі перейменовано на вулицю проф. В. О. Караваєва. Д і л я н к а на
Б р е с т - Л и т о в с ь к о м у шосе
(40,56 дес.)
між
сучасними вулицями Янгеля і Політехнічною була призначена для розширення Казенних дач, однак в 1863 р. була віддана нійськовому відомству. Приблизно там, де нині станція метро «Політехнічна», в 1886—1887 pp. було побудовано церкву Марії-Магдалини (Шулявська церква) на честь імператриці Марії Олександрівни. Між Казенними дачами й Тріумфальними воротами (знахо дились в районі сучасного Повітрофлотського мосту) лежало
' ЦД1А Укра'ши.— Ф. 491, on. 45, спр. 260, арк. 7; сир. 261, арк. 6; сир. 212, арк. 3 — 3 зв.; оп. 96 спр. 465, арк. 42 зв.; спр. 466, арк. 4 зв,— 5 зв; Тараповскиы П. Ф. Город Киев и его окрестности.— К., 1 8 8 1 . — С. 112; Путеводитель по Киеву М. С. Богуславского,— К., 1910 — Изд. VI — С. 161. 2
1
селище Ш у л я в к а ( Ш у л я в щ и н а ) . М. О. Максимович ото тожнював її з літописним «ІІІелвовим борком», проти чого запе-
Докладш'ше див. розд1л «Чарппп звуки старо!' п л а т к и » .
Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский,— С. 89; «Киевские губернские ведомости».— 1 8 6 9 . — 29 мая; ДЛКО. Ф. 1542, он 1, сир. 73, арк. 2. '«Киевлянин» lK(i') Il декабря 20
1
ДЛКО — Ф. І, он. 245, сир 248, арк. 28 зв; Путеводитель «Дачник»,
арк, 113 — 114. 1
ИКГД.— 1893
M II
Киева 1902, 1905, 1911 п
Прилож. «Л», разд. VII,— С. 23, 24; Планы
(Архів автора) 21
Рыбаков
M.
Початок
О.
речував М. Закревський. На думку В. І. Щербини, ця назва 1 походить від назви птаха —«шуляк» . Тут, у верхів'ях р. Либідь, київський митрополит В.Ванатович ( 1 7 2 2 — 1 7 3 0 рр.) побудував літню резиденцію. Поряд було посаджено березовий гай, який дав початок майбутньому Кадетському гаю. Садибу назвали «Шулявщиною». У XVIII ст. вона мала площу 265 дес. 2160 кв. саж., з них 226 дес. 110 кв. с а ж . — під гаєм. Близько 1763 р. тут оселилося кілька родин служників Софійського монастиря, а в 1847 р. ця земельна 2 ділянка була віддана під будівництво Кадетського корпусу .
подорожі
в
минуле
з глини або землянки, не було опалення, водогону, каналізації, 1
тут часто траплялися епідемії, пожежі . У 1911 р. в «лівій» Шулявці нараховувалося 200 будівель та значна кількість н а с е л е н н я . Ж и т е л і неодноразово звер талися в міську Думу з проханням приєднати селище до міста Києва і у 1914 р. Шулявщина, Караваєві Дачі, колишні Казенні дачі, садиба Політехнічного інституту та цвинтар Шулявської 2
церкви були включені в межі міста . Щодо правої частини Шулявки — територія між сучас ним Брест-Литовським проспектом та Старо-Житомирською
Після реформ 1861 р., коли виникли більш сприятливі умови для розвитку продуктивних сил, Київ став одним з важливих центрів фабрично-заводської промисловості в європейській частині Росії. У цей час швидко розвивалася Шулявка, поділена Брест-Литовським шосе на дві частини — праву й ліву. Щоб їх не плутали, одну називали «права», «міська», «верхня» — вона в х о д и л а д о с к л а д у К и є в а . Д р у г у н а з и в а л и «ліва», «повітова», «нижня». Вона входила до складу Білогородської волості Київського повіту.
дорогою (нині вул. Дєгтєрівська) площею 410 д е с . — то за
З побудовою заводів Гретера і Криванека, Шанца, Веллєра, гасових та вугільних складів серед населення Шулявок починає переважати пролетаріат. У 1874 р. у Шулявках нара ховувалося 2000 жителів і майже 50 торговельно-промислових закладів. Шулявка стає головним постачальником робочої сили для промислових підприємств цієї частини Києва. З метою посилення поліцейського нагляду, 1881 р. «ліву» Шулявку було 3 включено до Бульварної поліцейської частини Києва .
ської дільниці міста .
Шулявка була типовою околицею великого капіталістич ного міста з безплановою та хаотичною забудовою, брудна, невпорядкована. З 276 будівель у 1874 р. 273 були дерев'яні,
Шулявки в зону забудови м. Києва .
наказом Миколи І її було передано місту ще з 1851 р. Це — територія сучасних вулиць Шолуденка, Кравченка, Коперника, В. Василевської, Шулявської, Галі Тимофійової та ін. Заселяти її почали ще в 30—40-х роках XIX ст. Жителі захоплювали землю без документального оформлення. До 1875 p., коли вулиці вперше було покладено на план, тут налічувалося вже 82 садиби. В 1875 році «праву» Шулявку поділили на 5 квар талів, а в 1879-му включили до складу Лук'янівської поліцей 3
Із згаданих 410 д е с , 155 відводилися під площу для війсь кових навчань, 94 — під шляхи і 160 — під забудову. Але зем ля не продавалася у власність, а тільки здавалася в оренду. У 1886 р. міська Дума затвердила назви шулявських вулиць і провулків (Брест-Литовське шосе, Шосейний, Овражний, Піща ний, Фабричний, Кривий провулки та ін.). В 1892 р. Олександр III затвердив клопотання міської Думи про включення «правої» 4
Праворуч від Брест-Литовського шосе, недалеко від пере тину його із Старо-Житомирським шляхом, колись був глибокий яр, по якому протікав струмок Сирець. Б л и ж ч е до шосе тули лися казенні хутори Хмелівщина та Сеньківщина. У 1859 р. ці
1
Максимович М. А. Собр. с о ч . — К., 1 8 7 7 . — Т. 2 . — С. 39; Щербина В. 1. Нові студії з історії Києва.— К., 1 9 2 6 . — С. 62; Закревский Н. Описание Киева — М., 1868 — Т. I L — С. 5 6 2 . 2
' Д Л К О . — Ф. 1, он. 245, спр. 248, арк. 25, 28.
Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Софисвского собора и Киев
'«Правительственный
ской иерархии.— К., 1 8 2 5 . — С. 37; Щербина В. I. Назв. праця.— С. 62. •' Киев и его предместья: Шулявка, Соломенка с Протасовым Яром, Батые-
' И К І ' Д — 1889 — № П . — С
ва гора и Дсмпевка с Саперной Слободкоіі но переписи 2 марта 1874 г.— К., 1 8 7 5 , — С. 3, 3 9 0 — 3 9 9 ; ПД1Л України — Ф. 442, он зв.—
47
23
517, сир
72, арк
46
вестник» —
1914.—
4(17)
ноября;
ЦДІА
України.— Ф. 4 4 2 , оп. 6 6 5 . сир 37, арк. 1 4 — 1 4 зв. спр
5 7 3 , арк 2 3 ; он
517, спр
И К Г Д , - І892
Мі 2
1
830, ПДІЛ України — Ф. 4 9 1 , оп. 67,
72, арк. 14 з в — 1 5 . С
Т.\, І 9 0 0 . — № 9 . - С. 59.
Рыбаков
М.
О.
Початок
хутори, площею 51,59 дес., Олександр II надав у «довічне і спадкове володіння» київському генерал-губернатору І. І. Ва1 сильчикову. Так виник хутір В а с и л ь ч и к и (нині територія парку «Нивки»). Пізніше, за духівницею княгині К. Васильчикової, володарем хутора став Київський Свято-Троїцький (Іонівський) монастир, бо княгиня була духовною дочкою архі мандрита монастиря Іони, в миру Івана Іриниченка ( 1 7 9 2 — 2 1902), колишнього купця з Полтави . Поряд з цим хутором, вздовж струмка Сирець, був розта шований хутір, який з 1821 р. н а л е ж а в княгині К. С. Кудашовій, а з 1862 року — дворянину В. Т. Волейку (звідки назва — « х у т і р В о л е й к о » , «Валейко», «Волейків»). У хуторі (його площа, за даними 1863 р., становила 28 дес. 2380 кв. саж.) були будин 3 ки, фруктовий сад, пасіка, город, ліс тощо . М і ж хуторами Васильчики, Волейко та Нивки, вздовж кільцевої залізниці, понад Сирецьким яром, л е ж а в хутір Діг т я р і («Діхтярі», «Діхтяренка»). Це приблизно територія сучас них вулиць ім. В. Піка, Бауманської, Кирпоноса, Черкаської, Калинової). Хутір утворено у 1819 р., коли тут оселився селя нин Василь Дігтяренко, який одержав цю землю від громади с. Біличі. Через 50 років хутір мав площу 72,5 д е с , у ньому проживало кілька родин, усі на призвище Дігтяренко. Напри 4
кінці XIX ст. у хуторі було 12 дворів та 72 жителі . Поряд з хутором Дігтярі були розташовані урочище та хутір Н и в к и . Назва ця досить часто згадується у документах середи ни XIX ст. Урочище знаходилось у сосновому лісі, в 7 7 — 78 кварталах 1-го Київського лісництва, за 1,5 версти від шосе, хутір — ближче до шосе. У 50—60-х роках на греблі річки Нивка було кілька млинів, а пізніше з'явилися розсадник садівництва Кристера, трамвай не депо, сад з рестораном «Ельдорадо». Значна частина тери-
подорожі
в
минуле
торії Нивок належала військовому відомству, тут містилися табори та стрільбище. Хутір та урочище Нивки належали за можним селянам села Біличі братам Фузикам, тому в доку ментах зустрічаються назви «Фузиківські землі», урочище «Фузиківка». Хутір Дігтярі, хутір та урочище Нивки входили до складу Білогородської волості Київського повіту та губернії; до складу Києва
хутір Нивки увійшов в 1921 р., хутір Дігтя
р і — у 1923 р.' У 1974—1979 рр. на терені Києва з'явився великий житло вий масив В и н о г р а д а р . Але який же з в ' я з о к цієї частини Києва з виноградом? Україна майже вся розташована у виноградній зоні. На Київщині з часів середньовіччя розводили виноград. Першими виноградарями, як і першими винокурами, були ченці. На південних схилах лаврських горбів, добре освітлених та зігрітих сонцем, з давніх-давен існували виноградники. Лавра постачала церковне виноградне вино для всієї Русі. Особливо жваво велася торгівля вином і сушеним виноградом — «розінами» з Москвою. Навіть у XVII ст., прохаючи у царя Олексія Михай ловича підтвердження на численні маєтки «с людишками», ігумен «смиренно бил челом, осетрами копчеными днепровски ми да бочкой вина красного собственных садов, да розинами 2 сушеными на твою царскую утеху» . Але й крім лаврських, виноградні сади у Києві не були рідкістю. Від колишніх великих виноградників, розкиданих по території Липок, лишилася як спогад назва вулиці Виноградної біля Виноградної (Шовковичної) гори, де нині Жовтнева лікар ня. Крім того, в Києві були виноградники в Ботанічному саду Київського університету, створені в 1842 р. піклуванням профе сора Р. Траутфеттера. Вони існували майже 50 років. Взагалі ж виноград розводили в кожному саду. А великих садів було багато, недарма мандрівники, захоплені красою Києва, згаду-
1
ЦДІА України — Ф. 4 9 1 , оп. 45, спр. 184, арк. 1, 3 2 3 ; оп. 96, спр 466 арк. 8 2 — 8 2 зв., 9 1 — 9 2 . 2
1
«Киевлянин».— 1900 — 13 октября.
ДЛК — Ф. 1, он. 1, спр. 299, арк. 2; ф. 17, оп. 5, спр 83, арк. 6; ИКГД — 1884 — № 1 — 12 — С. 131 — 134. ' 11Д1Л України,— Ф, 514, оп. 1, спр 128, арк. 38; сир 349. ари 54, 59 ІВ . 60, 6 4 — 6 5 ; Список населенных мест Киевской губернии К . 1896 С 17.
2і
1
ЦДІЛ України — Ф. 492, оп. 18, спр. 15, арк. 10 зв., 23; Ф. 491, оп.
96, спр. 2 9 1 , арк. 69, спр. 465, арк. 9 2 ; Справочник-путеводитель по Києву и окрестностям — К . 1913 — С. 195; ДЛКО — Ф. Р-Ш, оп. I, спр. 74, арк. 27; Список поселені. Київщини — С. 1 ' Славін П
На київських в и н о г р а д н и к а х / / «Соціалістичний Київ».—
1935 — № 7—8 — С. 38. 26
Рыбаков
М.
О.
Початок
вали й про київські виноградники, з яких виготовляли «отмен ное вино». Приєднання Криму та Бессарабії до Росії (кінець XVIII — початок XIX ст.) підірвало монополію монастирського вино градарства у Києві і створило йому серйозну конкуренцію. Рентабельність виноградарства знизилась. Лаврські виноград ники почали занепадати, а філоксера остаточно їх знищила... Другий, так би мовити, етап розвитку київського вино градарства пов'язаний з діяльністю відомої фірми «Кристер». Він вартий більш докладної розповіді. Саксонець Вільгельм Готліб Кристер (1812—1890) за фахом ткач. У 1838 р. князь Радзівіл запросив його на свою ткацьку фабрику до містечка Хабно Київської губернії. Через 10 років Кристер переїхав до Києва, де купив на Приорці біля Вітряних гір ділянку у князя Естергазі (38 д е с ) , розчистив її від дерев і в 1850 р. створив фірму «Садівництво та насіннєве господарство «В. Кристер»», що стала відомою не лише в Києві, але й далеко за його межами. Пустир було перетворено на квітучий сад, чудовий розсад ник плодових дерев, овочів та квітів, а ще Кристер завів і зраз кове молочне господарство, найкращу в Києві пасіку, розводив рибу, займався акліматизацією винограду і навіть виробляв вино. В. Кристер перетворив своє садівництво на школу для місцевого населення, виписав з Бельгії саджанці 300 сортів яблук та груш, заклав фруктовий сад на 6 д е с , а в 1870 р. ви пустив брошуру «Хозяйственный садовник или краткое настав ление для посева семян известных огородных и цветовых расте ний и дальнейшего за ними ухода». Жителі Куренівки та Приорки, здобувши знання у Кристера, працювали садівниками по всій Україні. У серпні 1890 р. засновника фірми було поховано 1 на території його садівництва . Справу батька продовжили сини — Юлій та Едмунд. Вони з а к л а л и нові р о з с а д н и к и на Н и в к а х та в інших місцях. У 1900 р. садівництво «Кристер» мало 128 дес. з 5 млн. саджан ців. Головна контора, склад та садівництво знаходилися на
Г> лт-устл; 1900 26
27 июля
в
минуле
Приорці та Куренівці (Е. В. Кристера — Кирилівська, 6, мага зин — Хрещатик, 37 і Ю. В. Кристера — Межигірська, 7 7 / 7 9 , магазин — Інститутська, 2, ріг Х р е щ а т и к а ) . На початку XX ст. фірма щорічно продавала близько 50 тис. саджанців фруктових та майже 100 тис. декоративних дерев, насіння, квіти, виноград, фрукти тощо. З 1925 р. у садівництві Кристерів містилася Друга дитяча трудова колонія, перетворена в 1929 р. на «Агрофілію» № З київського дитячого містечка «Ленінськ». Філія працювала за програмою агрономічної семирічки, яка готувала з безпритуль них дітей фахівців з вирощування садово-городніх культур, насіннєзнавства, садівництва, декоративних рослин, молочного скотарства, бджільництва. М а й ж е 100 дітей одержували тут трудові навички (нині на місці садівництва Кристерів, по вулиці Вишгородській, 45, між вулицями Осиповського та Полупано ва — радгосп квітково-декоративних культур «Троянда»). Нове піднесення київського виноградарства пов'язане з діяльністю садівників Б е к а с а (чи Б е к а с о в а ) та Абрамова. У жовтні 1907 р. міська управа постановила віддати в оренду на 24 роки персидському підданому Ісааку Івановичу Бекасу 16 ділянок міської землі на Вітряних горах площею 17 дес. 51 кв. саж. для розведення винограду за плату: в перші 12 ро 1 ків по 4 крб. з десятини, а в наступні 12 років — по 8 крб. Про те, що справи Бекаса пішли непогано, свідчить той факт, що довгий час він мав магазин на Володимирській № 46, де продавав свій виноград. За прикладом Бекаса й інші почали брати землю в оренду виключно під виноград. У 1910 р. вже багато ділянок на Вітря них горах було орендовано терміном на 24 роки для розведення 2 винограду . На Вишгородській вулиці і взагалі на Куренівці з'явився виноград, який давав тут добрі врожаї. Минули роки. Господарство Бекаса і Абрамова стало осно вою для подальшого розвитку виноградарства вже у радянський час. У 1932—1937 рр. на Вітряних горах існував колгосп міськ-
1
«Киевлянин».— 1890
подорожі
С
ИКГД
116. • ИКГД
1907 1910
№ 9. Рлід І № Ii
С. 2 2 — 2 3 ; 1 9 0 8 . — № 3 . — Разд. 1 0 . —
/, Д
ли 27
<". Ь. JM" 8
Дополи,— С. 53.
Рыбаков
M.
Початок
О.
земвідділу. У 1935 р. під виноградом вже було 49 га і плану валося щороку додавати 25—ЗО га. У колгоспі «Вітряні гори» працювало 100 робітників, направ лених київським
Будинком народів сходу,— представників
13 національностей: українці, росіяни, євреї, поляки, білоруси, татари, караїми, греки, китайці, лезгіни та ін.
1
М і ж сучасним житловим масивом Нивки та Пуща-Водицьким лісом тягнеться історична місцевість Б е р к о в е ц ь . До вклю чення її в 1923 р. до складу Києва тут знаходився хутір. Міс цевість ця відома ще з XVII ст., вона згадується в записці домініканця П. Розвидовського (1634 р.), який в першій пол. XVII ст. був генеральним проповідником Домініканського мона стиря в Києві. Топонім «Берковець», ймовірно, походить від того, що тут колись було пасовище для овець, яких в ті часи називали «бірками». За цю місцевість точилися постійні сварки між магістратом
та Кирилівським монастирем, доки гетьман
Мазепа в 1701 р. та 1703 р., а гетьман Скоропадський в 1712 р. не підтвердили «тое селище Стрельники и Бырковец... здавна и вновь до города Киева належачих». Наприкінці XIX ст. хутір Берковець належав до Білогородської волості Київського повіту 2
та губернії, тут у двох дворах мешкало 8 жителів . Коротко розповімо про два визначних об'єкти Києва: З о о п а р к і П у ш к і н с ь к и й п а р к . Зоопарк міститься праворуч від Брест-Литовського (Києво-Брестського) шосе,
в одному з ма
льовничих куточків міста. Створений у 1908 р. активістами місцевого Товариства любителів природи він був спочатку на
подорожі
в
минуле
уже налічував 175 видів тварин і птахів, тут побувало понад 1
73 тисячі відвідувачів . Але теріторія була замалою. Зрештою Дума виділила для Зоосаду п'ять десятин. Художник-садівник А. X. Зейдак склав план, а архітектор Бобрусов — проект будівель. Новий Зоосад відкрився у квітні 1914 р. Він мав кілька відділів. У зоологічному збирали ті види тварин, яким загрожувало зникнення, ботанічний відділ влаштував «аль пійську гірку» для гірських рослин, етнографічний мав «україн ську хату» — садибу з будівлями, садком для тварин, що мала з н а ч н у художню й е т н о г р а ф і ч н у цінність. На навчальнопоказовій пасіці читалися лекції, на показовому городі пра цювали учні міських училищ. Педагогічне значення Зоосаду полягало в тому, що він був навчально-допоміжним закладом 2 для наочного викладання природознавства . Поряд із Зоосадом знаходився Пушкінський парк.У 1897 р, місто одержало тут земельну ділянку. Через два роки у зв'язку із 100-річчям від дня народження великого поета, за пропо зицією голови садової комісії міської Думи С. В. Ромішовського, цю ділянку перетворили на парк і назвали його Пушкінським. Оголосили конкурс на кращий проект. Та тільки у 1901 р. головний садівник міста І. О. Жуковський спланував парк. Почалася велика підготовча робота, створення ігрових май данчиків для дітей, занять спортом, обладнання павільйонів, альтанок, буфету, кондитерських, фонтанів, алей тощо. На нло щі у дві десятини розпланували розсадник на 100 тисяч саджан ців для майбутньої висадки.
території університетського Ботанічного саду. З часом колекції
Було вирішено, що дерева в парку посадять діти. Заздалегідь
збільшувалися, в основному за рахунок приватних пожертву
підготували дві тисячі ям і стільки ж саджанців — їх подарували
вань. Так, художник С. І. Светославський тільки у 1909 р.
відомі садівники Кристер і Вессер. 19 жовтня 1902 р. відбулося
прислав два вагони тварин з Центральної Азії та Туркестану.
свято. Трамваї привезли понад тисячу учнів з 53 міських у ч и
Багато екземплярів передав власник знаменитого заповідника
лищ. Дітям подарували брошури «Дерево и его жизнь» та
Асканія-Нова Ф. Е. Фальц-Фейн. У 1911 р. зоологічний сад
ревья и их нольза». Під звуки військових оркестрів у присут
1 2
1
СлавЫ В. Вказ. праця.— С. 39.
Сборник материалов для исторической топографии Киева и окрестно с т е й . — К , 187-1,— Отд. II.— С. 104; Похилевич JI. Уезды Киевский и Радомысльский.— С. 18; Исторические материалы из архива Киевского iy берНСКОГО п р а в л е н и я . —
К,
1884
Нин.
7
С.
3
4
«Д<-
Отчет о деятельности Киевского Общества л ю б и т е л е й природы за 1907
08 п . — К., 1909
С. 18; Отчс-і
ta 1911 г — К , 1912 '.Киевлянин. ни 3, спр. 66, арк
С 1914
10
іа 1909 г.
К , 1910
С. 14
І!>. Оічеі
12
12. 14 апреля, 1911
і ні 29
(> декабря; ДЛК
ФЮЗ.
Рыбаков
М.
О.
ності «батьків міста» почалася робота. Пригощала дітей адміні страція Політехнічного інституту — м'ясом, хлібом, пирогами, 1 яблуками, чаєм та квасом. Так починався Пушкінський парк... За рахунок приєднаних с е л и щ територія Києва значно зросла. Якщо за ЗО років ( 1 8 6 4 — 1 8 9 4 ) межі міста розшири лися усього на 3 кв. км, то за наступні ЗО років — майже на 400 кв. км, тобто у 9 разів. ...Давно зникли брудні робітничі околиці Києва, хутори і колонії. На місці колишніх Шулявки, Святошина, Нивок — широкі автомагістралі, житлові масиви, парки, підприємства культурного й побутового призначення, фабрики та заводи, навчальні заклади, стадіони тощо. Пуща-Водиця — величезний інгаляторій, створений приро дою. Відома всій Україні вона стала всенародною здравницею, кліматологічним курортом, де щороку відпочивають та оздо ровлюються десятки тисяч людей. Нині тут величезний лісопарк площею 4000 гектарів, 750 з них зайнято десятками лікувальнооздоровчих закладів: санаторіями, пансіонатами, будинками відпочинку, турбазами, дитячими таборами тощо. Тут створено найбільший в Україні курортний парк з озерами, пляжами, соляріями, місцями для відпочинку та розваг. В 1981 р. ПущаВодиця одержала статус селища міського типу у складі Поділь ського району м. Києва.
ПРОГУЛЯНКА СТАРИМ МІСТОМ Михайлівська, Олександрівська, Володимирська...
Важко уявити собі киянина, який би жодного разу не побував на Володимирській гірці. Тут відпочивають, прогулю ються, звідси милуються краєвидами, саме тут випускники київських шкіл традиційно зустрічають світанки після випускних вечорів, а студенти готуються до іспитів... Але те, що відкрито і відомо всім — затишні алеї, металеві альтанки, бронзова по стать Святого князя Володимира із хрестом у правиці на тлі дніпровського простору,— лише невелика частина з минувшини улюбленого киянами парку. Про кожну з існуючих на гірці пам'яток можна розповісти чимало призабутих історій, а якщо пригадати втрачені споруди, то таких історій буде ще більше. Справді, чи знає хто, де тут була «Голгофа», а де «Палестина»? Що таке «Кокорєвська альтанка» і чому з'явився «Дрентельнів обеліск»? Перш за все, варто розібратися із назвою гори. Власне кажу чи, це не є окреме узвишшя, а лише відгалуження, довгастий виступ у південно-східній частині Старокиївського плато. Здавна його називали Михайлівською горою через розташування на її вершині Михайлівського Золотоверхого собору (XII ст.) та однойменного монастиря. Собор, із позолоченим куполом, закла дений 1108 р. київським князем Святополком (у хрещенні Михай лом) на честь архангела Михаїла, ного небесного заступника
1
«Киевлянин».— 1 8 9 7 . — 9 сентября, 11 ноября; Д Л К . — Ф. ІС>3, он.; 7, спр. 1535, арк. 16 зв.; спр. 1544, арк. 3; ЦДІЛ України,— Ф. 442, оп. 65з! спр. 103, арк. 1, 5; Ромишовский С. />'. Общественные сады и парки г. Киева и период с 1897 но 1902 г 20 октября
К., 1902.
С. 35
41;.Киенл>
и».
1902
та покровителя Києва, І (ей храм існував аж до нашого сторіччя, але радянські органи по-варварському зруйнували його у 1934 — 1936 рр. Багатовікову історію собору (підвалини якого нині дослід жують археологи) і монастиря неможливо викласти у короткому
30
ЗІ
Рыбаков M.
О.
Прогулянка
розділі. Згадаємо тут лише вцілілі споруди стародавнього ком плексу. Найціннішою з них є трапезна церква св.Іоанна Богослова, споруджена у 1713 р. Це видатний та оригінальний витвір архі тектури українського барокко. Церкву завершує грушовидна баня, її стіни декоровано пілястрами, складними карнизами й різноманітним оформленням віконних отворів. Первісно дах бу ло вкрито ґонтом, надалі з'явилося металеве покриття. Від 1922 р., коли на території монастиря влаштували студентське містечко, тут була їдальня. Будівлі пощастило вціліти, тоді як головні кляшторні споруди руйнувалися; з неї було знято лише баню з хрестом. Але упродовж 1976—1981 рр. відреставровано трапезну церкву (архітектор В. Шевченко) з поверненням втра чених деталей та відтворенням вкритого ґонтом даху із своєрід ним заломом. Нині вона знову є діючим храмом. Позаду неї зберігся двоповерховий будинок, у якому колись жили та нав чалися хлопчаки з монастирського хору. Теперішній вигляд він має з 1894 р. (архітектор Володимир Ніколаєв). Збереглися також старовинні келії для ченців — Михайлівський корпус (двоповерховий, ближче до фронту Трьохсвятительскої вул., зведений 1852 р.) та Варваринський корпус (двоповерховий, на цокольному напівповерсі, на шляху до фунікулера, будувався у 1898—1902 рр.). До речі, прохід вздовж Варваринських келій колись являв собою окремий провулочок. Праворуч, якщо йти до фунікулера, його обмежувала втрачена нині монастирська стіна, ліворуч — житлова забудова, яку було знесено у 1930-х роках. Провулочок називали Михайлівським, але оскільки непо далік існує ще один провулок з такою ж назвою, то цей, зреш тою, перейменували на Святополк-Михайлівський — на честь стародавнього засновника Михайлівського собору. З боку Т р ь о х с в я т и т е л ь с ь к о ї вулиці зберігся фрагмент монастирської стіни XVIII сторіччя, у 1997 р. було відтворено її втрачену частину з барокковою Економічною брамою. Далі чималу територію займає «гостьове подвір'я» монастиря — група споруд по Трьохсвятительській, 4. Звичайно ж, славнозвісна Михайлівська святиня із стародавніми мозаїками та знаменитою християнською реліквією — мощами святої великомучениці Варвари (тепер у Володимира,кому соборі) — приваблювала тисячі й тисячі віруючих. Через це для прочан та гостей мона32
старим
містом
стиря у південно-східній частині його садиби зводили спеціальні готелі, які поступово утворили величезний комплекс. Най давнішу споруду в ньому було зведено паралельно фронту вулиці, з деяким відступом від «червоної лінії» (архітектор Павел Спарро, 1857—1858 pp.). При цьому двоповерховому готелі влаштували домову церкву, освячену на честь образу Пресвятої Богородиці Смоленської. Але з часом, через розвиток тран спорту, приплив віруючих до монастиря значно збільшувався, тож готель вимагав розширення. До старого корпусу зробили перпендикулярну двоповерхову з підвалом прибудову, що утворила по Трьохсвятительській фасад на три вікна (проект Володимира Ніколаєва, 1883 p.). Новий фасад було витримано у «російському» стилі та прикрашено мальовничим кокошником, що, на жаль, не зберігся. Далі, у 1897-му, Ніколаєв продовжив свою прибудову вглиб садиби. Але й цього готелю не вистачало, тому на початку нового століття архітектор Євген Єрмаков звів ще два величезних триповерхових корпуси. Один з них, побу дований у 1903 p., стоїть ближче до схилу гори, другий — влаштований у 1906—1907 pp., простягається вздовж вулиці. Серед відвідувачів готелю т р а п л я л и с я відомі особи. Так, у 1902 р. тут перебувала видатна українська письменниця Марко Вовчок, про що свідчить меморіальна дошка на останньому корпусі готелю. Але, як ми бачили, саме цей будинок зведено пізніше, тому пам'ятний знак вміщено на ньому помилково. Точніше було б встановити дошку на більш старому корпусі, ліворуч. Нині колишній Михайлівський готель займають ака демічні інститути гуманітарного профілю, гуртожитки та кілька інших закладів. Шкода, що первісний вигляд цих споруд зіп совано через незграбні надбудови, зроблені у радянські часи. Назва вулиці, на яку виходять корпуси готелю, неодноразово змінювалася. Свого часу вона проходила від Хрещатика до Андріївської церкви і називалася Трьохсвятительською на честь однойменного храму, який до 1930-х років стояв на місці тепе рішнього парку, що на подвір'ї Міністерства закордонних справ. Цей храм був зведений наприкінці XVII сторіччя на залишках давньоруської Василівської церкви. На планах Києва першої половини XIX сторіччя Трьохсвятительська вулиця називалася ще Театральною, бо починалася в той час від дерев'яної будівлі міського театру (нині приблизно на його місці — «Український З
M
І'иЬ.ікор
33
Рибаков
М.
О.
Прогулянка
дім»). Під час тотальних радянських перейменувань згадали, що у грудні 1918-го цією вулицею петлюрівці вели до місця страти на схилах Володимирської гірки кількох більшовиків, тому 1919 р. вона прибрала назву «Жертв Революції». Але після сталінських репресій, очевидною стала двозначність такої назви, тож у 1955 р. її було змінено на «Героїв Революції». 1991 р. поновлено історичну назву «Трьохсвятительська». Проте нині ця вулиця сягає лише Михайлівського майдану, а залишок, від майдану до Андріївської церкви, було у 1958 р. відокремлено та названо Десятинною вулицею на згадку про найдавніший кам'яний храм Київської Русі. Зазнавала змін і назва Михай лівської площі. Старе ім'я майдану перед Михайлівським Золо товерхим монастирем офіційно затверджене у 1869 р. На почат ку 1930-х років площа називалася Міліційною, бо поруч зна ходилось управління міліції по Володимирській, 15 (за тогочас ною назвою вулиці — Короленка, 15; ця адреса відома киянам так само, як москвичам Петрівка, 38). У 1937 р. площу перей менували на Урядову, бо саме тут проектувався грандіозний урядовий центр із плац-парадом та велетенською статуєю Ілліча. Заради цих задумів знищили Михайлівський собор із дзвіницею та Трьохсвятительську церкву, але, зрештою, з усього, запроек тованого архітектором Йосипом Лангбардом комплексу, було здійснено лише одну споруду, в якій нині перебуває Міністер ство закордонних справ України. У 1961 — 1 9 7 7 рр. площа на зивалася Радянською, у 1977—1991 рр. носила ім'я «всесоюз ного старости» Михайла Калініна, а відтоді знову стала Михай лівською. Але повернімося до найменування пагорбу. Свого часу історик Максим Берлинський спробував було накинути цій горі ще назву Кучинської, через нібито влаштування тут саду якимсь 1 паном Кучинським , та Микола Закревський переконливо спро 2 стував цю версію . Але той самий Закревський вже згадував гору як Олександрівську, бо у першій половині минулого сторіч чя здійснено масштабний комплекс робіт по благоустрою шляху з Хрещатика на Поділ (тепер Володимирський узвіз, а тоді
1
М. Гп'рлишкии. Кр.ітког (никлиш- Кпсші
'II
Закрі'нскіш
Окислиш- Кисил
М.
|8(і8
(.116 ,
1820
Іон II
<". 90 С
старим
містом
Олександрівька дорога). І лише наприкінці минулого сторіччя у путівниках по місту починають вживати назву «Володимирська гірка», але у розумінні парку, що утворився тут клопотом міської влади навколо пам'ятника Святому Володимиру. Мабуть, саме так, маючи на увазі лише парк, варто згадувати Володимирську гірку і нині. Це допоможе уникнути плутанини, що іноді виникає при змалюванні популярного куточка на схилі Михайлівської гори. Перші кроки до утворення тієї Володимирської гірки, що її ми маємо зараз, було зроблено у 1839 р. Саме тоді військовий інженер, гвардії капітан Л е ш е в с ь к и й розробив «Проект на устройство в городе Києве набережной и отделки крутостей лсвой сторони Александровской дороги при спуске с Крещатика па Подол...» Як бачимо, важливим приводом до початку цих робіт було впорядкування набережної вздовж Подолу. Проект Лешевського передбачав благоустрій схилу понад Олександрівським шляхом, щоб запобігти можливим зсувам та обси панням. Роботи почалися у 1840 р. і велися так званим «Коміте том по влаштуванню міста Києва», відповідальним виконавцем був капітан Тілло. Але у 1844 р. визнали за доцільне відокремити влаштування набережної від обробки схилів. Проект останньої був переглянутий. Подальші роботи вже виконувалися Правлін ням X (Київської) округи шляхів сполучення, керівником при значено підполковника Зільмана. Результатом копіткої праці стало розмежування схилу на три тераси, з яких верхня була па рівні Михайлівського монастиря, нижня становила власне узвіз і між ними утворилася середня, проміжна. Саме у переглянутому проекті визначився задум поставити на середній терасі монумент князя Володимира. Попередні креслення цього монумента вже були затверджені особисто імператором Миколою І. До речі, існує розповсюджена версія про те, що архітектором пам'ятника нібито був провідний зодчий того часу Костянтин Тон — автор проектів Великого Кремлів ського палацу та храму Христа Спасителя у Москві. Але, насправді, на кресленнях київського монумента стоїть чіткий під пис його старшого брата, професора Олександра Тона. Надалі розглядалися два варіанти облаштування пам'ятника: або зі івичайним обдернуванням нижчих схилів, або з обличкуванням їх гранітом та створенням ПІД постаментом каплиці у вигляді печери. Очевидно, за браком коштів було обрано перший варіант. 1*
36
Рыбаков
M.
Прогулянка
О.
Основний комплекс робіт по обробці схилів надміру затяг нувся через складні дренажні заходи і був з а в е р ш е н и й у 1849 р. З цього приводу навіть встановили пам'ятний знак з написом: «Обделка горы окончена
1849». Це був перший у
Києві пам'ятник трудовій діяльності, він існував у районі тепе рішньої Трьохсвятительської вулиці, але не зберігся. Зате добре зберігся пам'ятник Святому Володимиру, що його було урочисто відкрито 28 вересня (10 жовтня) 1853 р., в один день з освя ченням Ланцюгового мосту через Дніпро у Києві. Величну ста тую Просвітителя Русі із хрестом встановлено на цегляному постаменті з чавунним обличкуванням, на п'єдесталі вміщено горельєф із зображенням хрещення киян, рельєфні регалії ордена Святого Володимира та символи хрещення «вогнем і мечем». Скульптуру виконав професор Петро Клодт — автор знаменитих груп «приборкувачів коней» на Анічковім мості в Петербурзі. Монумент іноді називають «Верхнім пам'ятником князю Воло димиру» тому, що розташований нижче, на березі Дніпра, монумент-колона, більш відомий як «Колона Магдебурзького права», теж присвячено пам'яті Святого к н я з я . Особливо помітною у міському ландшафті статуя князя стала після того, як у липні 1895 р. коштом відомого підприємця і мецената Семена Могильовцева хрест Володимира був підсвічений електричними лампочками. Ввечері це було дуже ефектне видовище, і Михайло Булгаков у «Білій гвардії» згадував «электрический белый крест в руках громаднейшего Владимира на Владимирской горке», який «сиял в черной гуще небес и холодно и спокойно царил над темными пологими далями». Письменник взагалі був небай дужий до цієї місцевості і змалював чимало її пейзажів у своїх творах. До речі, останніми роками освітлення хреста Святого Володимира було поновлене. Ще до закінчення пам'ятника Володимиру начальник X окру ги шляхів сполучень генерал-майор Четвериков у листі до міс цевого генерал-губернатора Дмитра Бібікова слушно зазначав: «При таковой обделке средней площадки, по устроению на ней
старим
містом
1
внимание посторонних посетителей города Киева» . Але до справжнього благоустрою місцевості було ще далеко. Лист генерала Четверикова, датований 1852 р., а через півсторіччя голова міської садової комісії С. Ромішовський згадував: «Вся кому, кто мало-мальски знаком с Києвом, известно, что лет пять-шесть тому назад лишь незначительная часть откосов Владимирской горы и ее площадок, около 2 ' / 2 десятин [1 десяти на складає близько 1,1 г а . — Авт.], была урегулирована и могла похвалиться благоустройством, а именно часть горы, обращен ная уклоном в сторону Царского сада. Остальные площадки и откосы, около 5 десятин, обращенные лицом к Днепру и Подолу, были совершенно неурегулированны. Здесь не было ни террас, пи площадок, ни дорожек, ни насаждений, и эта часть горы 2
представляла собою запущенный и забытый пустырь» . Коли у 1863 р. до Киева приїздив відомий підприємець та меценат Василь Кокорев, він був захоплений краєвидом від Михай лівської гори, але засмутився відсутністю альтанки або павіль йону, що захистили б від сонячного проміння. Кокорєв подарував міському керівництву 1000 рублів (на той час чималенька сума) па влаштування альтанки. Проте «батьки міста» невдовзі забули про його дарунок. Лише окремі користувачі дбали у ті часи про стан цієї місцевості. Д е щ о поліпшила його діяльність місцевого водо гінного товариства, заснованого відомим інженером-підприємцем Амандом Струве, якому горішня частина Києва завдячує від 1872 р. сталим водопостачанням. Це товариство влаштувало деякі споруди саме на схилах біля пам'ятника Володимиру. Зокрема, у 1871 — 1 8 7 2 pp. на верхній терасі з'явилася чимала водонапірна башта (не збереглася). Пізніше, у 1886—1887 рр, в улоговині попід схилом гори, ліворуч, я к щ о спускатися Володимирським узвозом, збудовано цегляний будинок ОЧИСНОГО
ВОДО
фільтра. Ошатна споруда, що зовні нагадує невеликий
замок, свого часу була відома як «палестинський фільтр». Що ж спільного між Святою землею та київським водогоном? Річ у
памятника и разведению сада, она, как по достопамятности окрестной местности, так и по необыкновенности по красоте вида на Подол, Печерск и окрестности Днепра,— сделается одним из самых приятнейших гуляний для городской публики и притом таким пунктом, который должен будем привлекать
86
' 1ІДІЛ України
1
Ф (.'Г.', он II, од зб. 21-6, арк. 2 1 1 — 2 1 2 .
С. РолШШОвСІШй ОбЩ«СТМННЫ« С<ДЫ Г Кікчіа il период С 1897-ГО 110
1902-й юд. К . 1902
С 21, 22
87
Рыбаков
М.
Прогулянка
О.
тім, идо певний час в цій улоговині знаходився триповерховий дерев'яний будинок, що належав місту. Його займав готель «Палестина», назва якого, вочевидь, пов'язана з тим, що звідси вела стежка до місця хрещення киян — «слов'янської Йордані». У 1883 р. стан готелю було визнано аварійним, споруду розіб рали, а вивільнену територію віддали під спорудження фільтра, який, за старою звичкою, охрестили «палестинським». Чималий натовп збирався на гірці під час традиційних хресних ходів у день Святого Володимира від пам'ятника князю до Хрещатицького джерела біля Набережного шосе. Чи не най більш гучним було це свято у 1888 р., коли відзначалося 900-річчя Хрещення Русі. Щоправда, тогочасне святкування було дещо затьмарене трагічною подією. Вранці головного дня свята, 15 (27) липня, на верхній терасі вишикувалися учасники військо вого параду, яких верхи оглядав генерал-губернатор Олександр Дрентельн. Раптом він похитнувся у сідлі, і впав мертвим з коня. Виявилося, що Дрентельн помер від апоплексичного удару. Наступного дня міська Дума ухвалила встановити на місці сумної події пам'ятний знак. Рівно через рік тут з'явився гра нітний обеліск з хрестом за проектом відомого київського архі тектора Володимира Ніколаєва. До нашого часу цей незвичний пам'ятник не зберігся. початку 1897 р. міська Дума охоче пристала на пропозицію київського купецтва звести у південно-східному кутку місцевості корпус Комерційного училища. Цей задум негативно сприйняла громадськість, оскільки втрачалося популярне місце прогулянок. Проте, здавалося, що годі цьому запобігти: будівельники вже почали розмічати майданчик. Фейлетоніст газети «Киевское слово», що підписувався «Кремень», розчаровано написав: «Лю бят киевляне эту гору — истинную красу Киева, но пальцем о палец не ударят, чтобы как-нибудь оградить ее от бесцере монных посягательств...» І раптом до редакції газети посипалися листи. Писали с т а р о ж и л и та молоді к и я н и , підприємці та інтелігенція. Всі вони протестували проти будівництва, а газета друкувала їхні протести. І засновники училища відступили. Нев
парков в Европе» . Д л я зручності відвідувачів бажано було, крім невеликої альтанки на верхній терасі гори, мати ще одну, на середній терасі. І гроші на це, мов у казці, знайшлися. Ви пам'ятаєте про тисячу рублів, що її пожертвував Києву Василь Кокорєв? Ця тисяча лежала собі й лежала у банку, де накопичувалися чималі відсотки. Минуло тридцять три р о к и , — справді як у к а з ц і , — аж поки про ці гроші згадали. Вони виявилися дуже доречними. Оскільки капітал збільшився у 3,5 рази, кияни замовили варшавській фірмі «Гостинський і К°» не одну, а дві ажурні металеві альтанки. Одну було 1898 р. встановлено непо далік від пам'ятника Володимиру, у затишному куточку парку, а другу — у сквері нижче Андріївської церкви. Тривалий час їх гак і називали — «Кокорєвські бесідки».
довзі вони оголосили про відмову під с в о ю задуму нібито через брак площі під забудову
' С. Ромиїшшсмііі 38
містом
Ці події мобілізували «батьків міста» на те, щоб, зрештою, упорядкувати місце біля пам'ятника Володимиру. Відтак було докладено чималих зусиль для реконструкції схилів та створення тут справжнього парку. Довелося, зокрема, виконати значний обсяг земляних робіт. На щастя, якраз у той час, наприкінці 90-х років, біля Хрещатика велось планування колишньої садиби професора Мерінга. Там знімалися великі об'єми землі, яку треба було вивозити. Ця земля дуже згодилася при підсипанні схилів Михайлівської гори з метою утворення нових терас та майданчиків. Влаштуванням парку керували міський інженер Є. Єрмаков (він згодом набув відомості як Єпархіальний архітектор і будівник багатьох київських храмів) та міський садівник І. Жуковський. Лише після цього Володимирська гірка постала такою, до якої ми всі звикли. С. Ромишовський зазначав: «Это новое место, излюбленное киевлянами, устроено по типу швейцарских гор. Здесь много шоссированных дорожек, кирпичпых резервуаров и спусков, соединяющих между собой площад ки и террасы; группы декоративных кустарников и деревьев разбросаны по откосам; кое-где устроены цветники <...> Можно смело сказать, что этот парк, с развитием растительности, с каждым годом по внешнему виду будет все более и более укра шаться и приобретет, несомненно, славу одного из красивейших 1
Недостатній благоустрій схилів гори призвів до того, що на
старим
Пані
прлни
(".
зе
2.1.
Рыбаков М.
О.
Прогулянка
старим
містом
Неподалік від нової альтанки влаштували дерев'яну будівлю
был устроен зонт, окрашенный снизу в черный цвет. Освещение
чайного павільйону (не збереглася). Не забули і про розваги.
днем через верхние окна, вечером — газовыми ауэрскими
Власне, цього на гірці вистачало й раніше. Чималий майданчик
горелками, которые дают более равномерный и спокойный свет,
біля готелю Михайлівського монастиря (Трьохсвятительсь
нежели электрические дуговые фонари <...> Здание панорамы
ка, 4; тепер там розміщені наукові інститути та інші заклади)
обошлось в 18000 руб., которые были возвращены предприни
лишався зовсім порожній; час від часу міська Дума віддавала
мателем в 2 — 3 месяца, благодаря громадному успеху, которым
його орендарям для влаштування комерційних балаганів. Саме
пользовалась панорама в России»'.
тут, до речі, збиралися будувати комерційне училище. Звідси
Дбаючи про прибутки, власник панорами час від часу
вітер розносив пилюку по всьому Хрещатику. Але, зрештою,
змінював експозицію. «Голгофа» згорталася у рулон і вирушала
на цьому майданчику постала нова споруда, що одразу привер
у гастрольні подорожі, а натомість на Володимирській гірці
нула до себе увагу всього міста. У липні 1901 р. міська Дума надала згадану дільницю Івану
з'являлися інші панорами із зображенням наполеонівських битв або цькування хижаками перших християн. Останньою тут
Замараєву, директорові-розпоряднику міського художнього сало
побувала панорама «Березіна» — композиція про втечу францу
ну, для зведення павільйону під виставку картин. Насправді ж
зів із Росії 1812 р. Коли у 1914 р. «Голгофу» повернули на ста
тут розмістилася всього одна картина, зате величезна — 93,8 мет
ре місце, живописну частину панорами «Березіна» у згорнутому
рів завдовжки та 12,9 метрів завширшки. Це була панорама
вигляді заховали біля стіни павільйону. На жаль, незвичні витво
«Голгофа»,
що відтворювала сцену розп'яття Ісуса Христа.
ри мистецтва не збереглися. Павільйон було розібрано 1934 р.;
Авторами панорами були художники Й. Крігер та К. Фрош;
є відомості, що під час знесення виявили полотно «Березіна» .
предметний план, потрібний для більшої ілюзії реальності, вико
Про подальшу долю обох картин існують лише різноманітні
нав місцевий декоратор С. Фабіянський. Коли у січні 1902 р.
песимістичні чутки.
2
панорама почала діяти, кияни йшли на «Голгофу» тисячами.
Поряд із «Голгофою» деякий час залишався у красивому
На них чекало незабутнє враження: майстерно виконаний крає
дерев'яному приміщенні з башточкою стрілецький тир, що його
вид Єрусалима, численні фігури в екзотичному східному вбранні,
влаштував дворянин Боніфатій Судольський 1895 р. Через два
а понад усім — три хрести на пагорбі...
надцять років на його прохання до тиру зробили цегляну прибу
Приміщення панорами звів цивільний інженер В.Римський-
дову для кінопроекційного апарату. Так, замість тиру на гірці
Корсаков. У березні 1902 р. він доповідав у товаристві колег:
з'явився кінотеатр під назвою «Електробіограф-Тир». Міські
«Здание киевской панорамы представляет собой 12-тигранник,
чиновники не заперечували, але взяли з власника підписку,
диаметром около 15 саж. [1 сажень дорівнює 2,13 м . — Авт.],
що кіномеханіки «будут опытны и трезвы» .
3
остовом которого служат угловые фермы, высотой 6 саж.,
Ще років двадцять тому існував літній кінотеатр «Володи-
состоящие из наружных и внутренних стоек, укрепленных в
мирська гірка». Його було знищено разом з колишньою спорудою
шпалах, уложенных поверх кирпичного фундамента, с бетонным
готелю «Європейський» по Хрещатику, 2 через зведення тут
о с н о в а н и е м <...> П о с е р е д и н е р а с п о л о ж е н а площадка для
нового музею Леніна (теперішній «Український дім») з новим
зрителей, на которую снаружи ведет бетонная лестница. Стойки
майданчиком і каскадом фонтанів. Витриманий у сучасній манері
снаружи и изнутри обшиты досками, промежутки между кото
витвір архітектора Вадима Гопкала, який було завершено у
рыми заполнены древесными опилками. Д л я развески картины на стене здания была применена особая подвижная тележка, двигающаяся по круговым рельсам; к наружному краю тележки
1
подвешивалась в виде огромного рулона картина, развертываю
С. 21.
щаяся ПО мере движения тележки. Над площадкой для зрителей 10
Известия Общества гражданских инженеров. С П б . , — 1 9 0 2 . — № 2 . —
' М. Рыбаков Місто в садах
Молода гвардія. 19Я0, Г) лютого.
' Д Л К О — Ф. 1 . 0 П 2'13, од зб 183, арк. 7. 11
Рыбаков ЛІ.
О.
Прогулянка
1981 р., надав початку Володимирської гірки більшої впоряд кованості, ошатності, але разом з тим позбавив її якоїсь частини затишку й людяності. З роками дедалі менше старовини залишається на Володимирській гірці. Та все ж, за умови доброго догляду, цей куточок міста цілком здатний підтримати, за давніми словами пана Ромишевського, «славу одного из красивейших парков в Европе». В о р о т а П о д о л у . Якщо спускатися межею парку «Володимирська гірка» вздовж Володимирського узвозу, можна дістатися Поштової площі, своєрідних воріт Подолу. Звідси пролягає продовження Володимирського узвозу — вулиця Са гайдачного, що поєднує Поштову площу із серцем Подолу — Контрактовою площею. Свого часу вона складала разом з узво зом та вулицею Грушевського єдину магістраль із спільною нумерацією, що називалася Олександрівською вулицею. За радянських часів вулиця Революції (з 1 9 1 9 р.), а після вбив ства С. М. Кірова у 1 9 3 4 р. отримала його ім'я. В 1 9 4 4 р. Володимирський узвіз прибрав свою сучасну назву, хоч нумерація споруд (зокрема, філармонії) прив'язувалася до вул. Кірова. Лише у 1 9 5 5 р. магістраль остаточно розчленувалася на три незалежних частини. Подільська частина цієї магістралі, що у 1 9 5 5 — 1 9 8 9 рр. носила ім'я компартійного діяча Андрія Жданова, а нині во на названа на честь видатного полководця й захисника право слав'я гетьмана — Петра Сагайдачного, сформувалася після 1811 р. Саме в 1811 р. упродовж кількох липневих днів ледь не весь Поділ було знищено катастрофічною пожежею. Внас-лідок величезної розрухи було вирішено повністю перепланувати цю частину міста. Влаштуванням Подолу дуже цікавився тогочасний військовий губернатор Київщини, в майбутньому герой війни з Наполеоном та жертва грудневого повстання — генерал від інфантерії М и х а й л о Милорадович. Надсилаючи на розгляд міністрові поліції О л е к с а н д р у Б а л а ш о в у п е р ш и й в а р і а н т розпланування, він в супровідному листі зазначав: «...Прямая улица, ведущая из Печерска на Подол, будет представлять взору на большем расстоянии Гостиной двор с магистратом во всем его виде и красоте. Подобно сему, и по другим улицам соблю дены будут, по возможности, хорошие виды, как-то: Андреевская церковь, стоящая на самой высоте горы, известная по превос I?
старим
містом
ходной своей архитектуре. Главная улица и главная площадь названы Александровскою, другие все улицы нашел я приличным наименовать известными именами в древней истории, так как 1 она делает Киев достопамятной» . Назву «Олександрівська», звичайно, було запропоновано на честь тогочасного імператора Олександра І. Інші подільські вулиці, справді, прибрали назви за іменами історичних осіб, давніх топонімів або найближчих церков та монастирів. Так, найближчими до сучасної Поштової площі стали подільські вулиці Трьохсвятительська, Володимирська та Михайлівський провулок. Через це, зрештою, виникла плутанина, бо на Верхньому місті також застосовувалися такі назви. Якоюсь мірою це було рецидивом тих часів, коли Поділ являв собою ніби окреме місто, підпорядковане магістрату, що так і називалося «місто Києво-Поділ». Л и ш е 1 8 6 9 р. повторні назви було усунуто. Михайлівський провулок на Подолі став Ігорівським, Володимирська вулиця — Братською, а Трьохсвя 2 тительська — Боричевим узвозом . Так вони називаються і нині. До речі, остання із згаданих назв вказує на розповсюджену думку про розміщення тут літописного «увоза Боричева». Проте чимало дослідників вважають, що «увоз Боричев» знаходився па місці сучасного Андріївського узвозу. Перед пожежею чи не головною магістраллю Подолу була Різдвяна вулиця. Продовжуючи «Хрещатицький приїзд» (так називали тоді Володимирський узвіз), вона вела до торговища на теперішній Контрактовій площі, приблизно співпадаючи з напрямком Покровської вулиці. Але після перепланування шлях під узвозу до торговища проходив уже прямою, як стріла, Олек сандрівською вулицею. Така зміна напрямку своєрідно позначилася на архітектур ному вигляді церкви Різдва Христова, що стояла на початку пулиці. Саме від неї походила назва старої магістралі. Храм цей мав досить давню історію: тільки документальна його «біо графія» сягала 1 5 4 3 р., а перекази твердили про походження церкви від часів Володимира Снятого. Після того, як на цьому місці змінилися щонайменше- гри д е р е в ' я н і споруди, б у л о
1
І ' Д І Л (Саикт Петербург) <І> Ш7, ом. 5, ОД. іб 7-15, арк.І — 3.
' •Киеплішиїї», І Ж Р ' І
М .ті уі і.і. № '.)•> 43
Рибаков
M.
О.
Прогулянка
вирішено будувати цегляний храм. Відповідний проект склав 1808 р. міський архітектор Андрій Меленський. Проект був витриманий у класичному стилі, головний вхід підкреслювався портиком із чотирма колонами. Цей вхід був розташований з північного боку храму — відповідно до того, як проходила Різдвяна вулиця. Будівництво вже почалося, коли Поділ згорів. А далі будівникам довелося вносити корективи, враховуючи новий напрямок магістралі. Адже Олександрівська вулиця опи нилася з південного боку майбутньої церкви. Це викликало чимало незручностей через нерівність рельєфу церковної садиби, але 1814 р. храм вже було освячено. Щоправда, не вистачило коштів на влаштування портика з колонами, який прибудували лише у 1825—1827 рр. Згодом, у 1837—1841 рр., коштом заможного купця Сергія Терехова з північного боку церкви був утворений теплий приділ на ім'я св.Сергія Радонезького. Він порушив класицистичну симетрію храму. Незважаючи на це, невелика церква з приземкуватим куполом та стрункою дзві ницею лишалася окрасою місцевості. 6 — 7 ( 1 8 — 1 9 ) травня 1861 р. тут було встановлено для прощання з киянами труну з прахом Тараса Шевченка під час перевезення її з Петербурга до місця поховання. Священик Петро Лєбєдинцев, який відправ ляв панахиду, згадував: «К 4 часам, когда назначена была пани хида и вынос из церкви к пароходу, стоявшему у цепного моста, не только церковь, но и двор оказались битком набиты; по Александровской улице, по шоссе, на горах Андреевской и Михайловской, и на горе у Царского сада стояло народа не меньше, как бывает 15 июля, во время Владимирского крестного 1 хода» . Відтак храм Різдва став національною реліквією. Але це не завадило радянським органам знести його у 1935 р. Нині на реконструйованій Поштовій площі викладено з кольорових плиток контури колишньої церкви (хоч і не зовсім на тому місці, де вона насправді стояла). Якщо розглядати ф о т о з н і м к и Поштової площі початку нинішнього сторіччя, то неподалік від храму Різдва можна побачити дерев'яну споруду із шатровим завершенням, яка зовні
1
Смерті, и похорони Тараса ІІІснчеико Документы и материалы К
містом
схожа на каплицю. Документи підтверджують, що біля площі справді існувала капличка, дерев'яна на цегляному цоколі, але дещо ближче до Набережного шосе, і належала вона Товариству рятування на воді — у ній покладали тіла втоплених. Звів цю капличку 1900 р. губернський інженер Володимир Безсмерт ний, вона не збереглася. А споруда на Поштовій площі має свою цікаву історію. Спершу її було збудовано зовсім в іншому місці — біля Черепанової гірки, де нині Республіканський стаді он — як павільйон міста Києва на Сільськогосподарській та промисловій виставці, що проходила тут з липня по жовтень 1897 р. У павільйоні експонувалися матеріали з міського господартва, благоустрою та освіти. Коли виставка завершилася, павільйон ухвалили перенести на Поштову площу для розмі щення в ньому Подільської народної чайної Київського комітету піклування про народну тверезість. Тут-таки діяли бібліотека й безкоштовна читальня. Але ще до початку 1920-х років своєрідна будівля зникла — скоріш за все, згоріла під час громадянської війни. І все ж у старій забудові Поштової площі домінували не культові та освітні споруди. Значно масштабнішим був млин Бродського — колись найбільше в Києві борошномельне під приємство. Тепер «млином Бродського» іноді називають велетен ську споруду з червоної цегли з баштою по Боричевому узво зі, 13. Але це тільки елеватор — окрема частина величезного комплексу підприємств, історія якого почалася у листопаді 1855 р. Саме тоді власник садиби на розі нинішніх Набережно-Хрещатицької вулиці та Ігорівського провулку, київський купець кур ляндського походження Андрій-Анс Глезер, разом з компань йонами — вчителем Генріхом Гауптом та власником друкарні Йосипом Вільнером,— почав клопотатися влаштуванням на його дільниці першого в Києві парового млина. Вказуючи на велику користь для міста від цього починання, прохачі зажадали від генерал-губернатора князя Іларіона Васильчикова «исхода тайствовать нам одним исключительное право содержание в 1 г, Киеве паровой мельницы в течение 10-ти лет» . Офіційно стати монополістами їм не вдалося: генерал-губернатор відмовив
1961
с. 65. ІІД1Л України II
старим
Ф 442, он 32, ол. ів.1360, арк.1, 4Г>
Рыбаков
M.
О.
Прогулянка
з огляду на те, що «заведение это не принадлежит к числу 1 новых изобретений промышленности» . Але з 1857 р. млин почав діяти у новій триповерховій будівлі; устаткування було завезене з Відня. Подальша доля підприємства була складною. У 1860 р. Гле зер вирішив продати млин комерсантові Адольфу Шеделю із сплатою, в кредит на 1 2 ' / г років. Але вже до третього строку виплати Шедель припустився затримки, через що змушений був знову повернути млин у розпорядження Глезера. Та останній у травні 1864 р. раптово помер. Тяганина з виявленням спадко ємців не сприяла розвитку підприємства, яке 1868 р. придбала з аукціону дружина пруського підданця Амалія Шедель. А через два роки його власником став Ізраїль Бродський — купець пер шої гільдії, родоначальник знаменитого клану київських під приємців. Згодом він передав млин своєму синові Лазарю Бродському, славнозвісному «цукровому королю». Саме за цього власника підприємство набуло небаченої по тужності. У 1888 р. до старого корпусу зроблено величезну чотириповерхову прибудову. Щоправда, вже через три роки новобудова згоріла. П о ж е ж а завдала величезних збитків. Щоб відродити підприємство, було вирішено йти шляхом акціонування. У 1892 р. Лазарь Бродський, його молодший брат Лев, з я т ь Юлій Дрейфус-Бродський та к н я з ь Вячеслав Тенішев підготували статут акціонерного «Товариства Київського паро вого борошномельного млина». Після його затвердження справа набула ще більшого розмаху. Вже у 1895 р. основний капітал товариства сягнув двох з половиною мільйонів царських рублів. На цей час вже були зведені новий п'ятиповерховий виробничий корпус млина, що виходив аж на ріг Боричевого узвозу і був прикрашений наріжною баштою, а також елеватор із трьома дерев'яними вежами. Будував ці споруди інженер А. Ейхенвальд. Після смерті Лазаря Бродського у 1904 р. млин залишився у власності акціонерного товариства, яке вирішили назвати на честь покійного засновника. Невдовзі й товариство «Лазар Брод ський» постраждало від пожежі. У липні 1906 р. згорів дощенту елеватор. Щоправда, він був застрахований, завдяки чому вже
' ІІДІЛ України — Ф
«м \\2, од ,,Гі 1350, арк M 4Є
старим
містом
наступного року за проектом інженера Ч. Волькенштейна та під наглядом відомого київського зодчого В. Безсмертного на Його місці з ' я в и в с я новий в е л и ч е з н и й е л е в а т о р місткістю І 000 000 пудів зерна та борошна. Нарешті, у 1912—1914 рр. іамість колишнього парового машинного відділення було влашто вано дизель-двигунову станцію у новому корпусі, проектованому ()лександром Вербицьким — майбутнім будівником вокзалу «•Київ-Пасажирський». Із млином Бродського пов'язані біографії відомих осіб. Зокрема, тут замолоду побував відомий єврейський письменник ІІІолом-Алейхем, про він що згадував у автобіографічному творі «З ярмарку». А ось уривок з мемуарів іншої знаної персони, яка деякий час працювала на млині «Лазар Бродський» ван тажником: «...Я успешно таскал, как и взрослые старые груз чики, мешки по пять пудов. Условия работы были тяжелые: пыль невероятная, спецодежды, конечно, никакой не выдавали, таскать мешки приходилось вверх, доски на мостиках были ненадежны, то и дело ломались, рабочие падали, получали увечья. Нормы были высокие, за полное их выполнение рабочийгрузчик получал по 75 копеек в день при 12-часовом рабочем д н е <...> Постепенно мы начали роптать, этот ропот завершился организованным нашим протестом перед высшей администра цией. Явившийся к нам представитель этой высшей админи страции заявил нам: «Вы еще неполноценные грузчики, мы вас приняли, рассчитывая, что вы будете примером и образцом дисциплины, а вы вон какие! Смеете протесты подавать, а знаете, что за это вам будет, если мы вызовем полицию? Чтобы другим неповадно было, мы вас просто увольняем». И около десяти молодых грузчиков были выброшены на улицу <...> Так как я был главным зачинщиком выступления молодых грузчиков, рабочие мне выражали всяческое сочувствие, при этом шутя говорили: «Вот видишь — хозяина Бродского зовут Лазарь и гебя зовут Лазарі), пошел бы ты к нему и сказал бы: как же это їй, Лазарь, уволил Л а з а р я , нехорошо, мол, это; гляди, он бы устыдился и восстановил бы тебя, да еще с прибавкой». Все 1 смеялись и говорили: жди от кровососа милости» . Справді, Ім'я автора цих рядків теж Лазарі, — Л а з а р Каганович.
'.// Каганович Памятны! и
ски (Мой 20 век). M., Вагриус, 1996, с. 60,61
Рыбаков М.
Прогулянка
О.
Дві пожежі млин витримав, але третя його доконала. Після того, як у 1920 р. згорів виробничий корпус, його вже не відбу довували. Від колишнього грандіозного комплексу дотепер збе реглися лише дві споруди. Колишній елеватор нині переоблад нано під книгосховище, до нього прибудовано читальні зали Національної парламентської бібліотеки. На Набережно-Хрещатицьку виходить колишня дизель-двигунова станція, тепер у її стінах гуртожиток. Цікаво, що нинішній головний фасад цього будинку порівняно новий. Адже попередньо тут взагалі не могло бути фасаду, бо цією стіною станція прилягала до виробничого корпусу. А справжній старий фасад у формах модернізованого середньовіччя ми знаходимо, обходячи гуртожиток з тилу. З боку вулиці Сагайдачного поряд з елеватором Бродського стоїть будинок, на розі якого вміщено скульптурний портрет письменника Олександра Купріна. Цей пам'ятний знак, вста новлений 1985 р. (скульптор Анатолій Кущ), нагадує про те, що у 1890-х роках Купрін певний час наймав житло у мебльо ваних кімнатах «Дніпровський порт», що містилися тут. У ці роки письменник співробітничав у київській пресі, готував свою першу книжку — збірку нарисів «Київські типи». Він без захоп лення згадував тутешні звичаї. В оповіданні «По-сімейному», Купрін зобразив свій тимчасовий притулок під назвою «Дніпров ська гавань». Його господиню він характеризував як «справжню гієну». Мешканцями мебльованих кімнат було всіляке людське дрантя, з якого найбільш шанованою виявилася повія. Це в неї якось спокійно і цнотливо, «по-сімейному», розговлялися персо нажі однойменного оповідання Купріна. До речі, через близькість порту на Подолі подекуди трапля лися й інші місця розпусти. Свого часу вони навіть переповню вали Андріївський узвіз. Але у 1860-х роках відомий релігійний письменник Андрій Муравйов, який щойно оселився на цьому узвозі напроти Андріївської церкви, повів з ними непримиренну боротьбу. Після його наполегливих клопотань перед генералгубернатором Васильчиковим «в продолжение одного года постепенно закрывались, один за другим, все дома беззаконной терпимости, так что совершенно от них очистилась гора, окру 1 женная обителями и церквами» . Надалі подібні заклади пере-
4N
містом
бралися на околицю, ближче до річки Либідь. Там обивателі н'ж заявили про те, що «существование этих домов, привлекаю щих к себе любителей цинизма и буйства, представляется для цанной местности вредным» (із звернення 32 домовласників Малої Васильківської, Еспланадної, Жандармської та Жилян1 ської вулиць до генерал-губернатора Дрентельна, 1885 р.) . Лише мешканці закуткової вулиці Ямської понад Либіддю повелися ювсім протилежно: вони самі запропонували влаштувати борделі у них, сподіваючися, що це сприятиме їхньому збагаченню. Відтоді «Ямки» набули настільки сумної репутації, що згодом (у грудні 1905 р.) домовласники з Ямської вже слізними про ханнями добилися від місцевої влади розпорядження «...о пере несений домов терпимости с Ямской улицы, присутствие кото рых в продолжение десятков лет осквернили ее, обесценив квартиры домовладельцев, стесняя порядочных домовладельцев 2 снять квартиры» . Вони навіть забажали перейменувати вулицю па честь байкаря Івана Крилова. Але міська Дума у 1907 році ухвалила назвати колишню Ямську Батиєвою вулицею. Щоправ да, 1944-го вона знову стала Ямською, але про колишні соромні «Ямки» нагадує тепер лише відомий роман «Яма», написаний Олександром Купріним за київськими враженнями. Варто ще додати, що теперішній меморіальний будинок Купріна на Подолі, власне, не є таким, бо упродовж 1981 — 1 9 8 2 рр. його було ро зібрано та відтворено у старих формах, але вже триповерховим (первісно ця споруда, зведена у 1880-х роках, мала два поверхи). Взагалі, останнім часом забудова Поштової площі зазнала чималих втрат, особливо з непарного боку вулиці Сагайдачного. Колись тут був суцільний ряд будинків з житловими помеш каннями та магазинами. Тепер залишився лише один з них, нещодавно відремонтований (Сагайдачного, 1); він свого часу належав відомому київському архітекторові Миколі Казанському і зведений за його проектом у 1909 р. Ліворуч від цього будинку здавна вели старовинні дерев'яні сходи на Володимирську гірку, нещодавно їх переобладнано у цеглі та бетоні. Але 1905 р. кияни отрималий новий, набагато зручніший засіб для сходження на цю гірку. У травні цього року почав
1
' Воспоминания об Л II Муравьеве, К . 1875
старым
;
і і д і л України длмк
4 м Рибним
Ф, 442, "її :>зк, од.зб.143, арк.1.
Ф 163, "и 39, "а іб.399, арк.178. 411
Рибаков
М.
Прогулянка
О.
діяти так званий «Михайлівський електричний канатний під йом» — простіше кажучи, фунікулер. Його влаштувало Товари ство міської залізниці (трамваю) як необхідну ланку у сполученні Верхнього міста з Подолом. Задуми цього незвичного транспорту виникали і раніше (йшлося, зокрема, про механічний підйом біля Андріївської церкви), але втілений був саме цей. Станційні споруди й технічні засоби проектували інженери Пятницький та Баришніков, а «ідеологом», ініціатором та співавтором проекту був Артур Абрагамсон — енергійна і дуже корисна для Києва людина. Він мав дипломи Цюріхського політехнікуму та Петер бурзького інтитуту інженерів шляхів, через що відомий держав ний діяч Сергій Вітте назвав його у спогадах «інженером у ква драті». Цікаво, що спочатку фунікулер не доходив до теперіш ньої вулиці Сагайдачного. Влаштування проїзду серед щільно забудованого фронту вулиці вимагало надмірних витрат, тому перша траса підйому «впиралася» до садиби по Боричевому узвозу, 6 (домовласниця Н. Заботіна не мала тут значних споруд), а вже звідти можна було дістатися до Боричевого току та Олександрівської вулиці. Лише у 1928—1929 р. трасу фуні кулеру було продовжено. У 1894 р. закінчилася інша значна реконструкція оригінального транспорту, під час якої набули нового вигляду верхня й особливо нижня станції (архітектори Я. Віг та ін.) До речі, після смерті київського більшовика Андрія Іванова (1888—1927) фунікулеру чомусь присвоїли його ім'я. Але нині, ясна річ, це найменування зняте. Як бачимо, на Поштовій площі зійшлося багато видів транс порту. Ще 1892 р. тут вперше у Російській імперії рушив елек тричний трамвай. Коли ж на Поштову площу прийшло метро (у 1976 р.), рейки з найстарішого трамвайного маршруту були зняті; тепер існує лише пам'ятний знак, встановлений у 1992 р. Звичайно, треба згадати і про найстаріший транспорт — річко вий. Колись тут була старовинна пароплавна пристань у вигляді ажурного дерев'яного павільйону, зведеного Володимиром Ніколаєвим у 1888 р. З а р а з на Поштовій площі стоїть річковий вокзал, зведений Вадимом Гопкало та Вадимом Ладним у 1 9 5 3 — 1961 рр. І ще один засіб пересування був популярний наприкінці минулого століття. Саме тут діяла станція поштових диліжансів, через що площа і називається Поштовою. З тих часів лишився 50
старим
містом
одноповерховий станційний будинок, історія якого т е ж варта цокладної розповіді. На його фасаді виділяються напівкруглі арочки вікон та дверей. Але багато хто з киян ще пам'ятає, що років двадцять тому, до останньої реставрації, цей будинок вигляцав інакше. Віконця його були не напівкруглими, а прямокут ними. Ще й зараз не всім зрозуміло, навіщо було міняти й без юго старовинний фасад. Водночас фахівці — історики, архітектори, реставратори — у свою чергу, дивувалися: коли ж цей дім мав напівкруглі вікна? Л, напевне ж, мав, бо у 1976 р. реставратори знайшли під іинькуванням залишки первісних напівкруглих арок. На основі них знахідок поштову станцію й було реконструйовано за периісним виглядом (роботи закінчилися у 1982 р.). Але ж на всіх фотознімках, навіть найстаріших, станційний будинок показано лише з прямокутними вікнами. То що ж, не встигли у середині минулого століття збудувати його, як одразу взялися міняти вікна? Навіщо? Лише ретельне дослідження архівних матеріалів позволило розібратися з цим ребусом. А причиною загадки вия вилося те, що зовсім невеликий будинок був справжнім «довгобудом»: споруджували його аж 12 років. Регулярний кіннопоштовий зв'язок у Києві було заведено у XVII сторіччі. А 1851 р. цар Микола І наказав влаштувати итове подвір'я саме тут, біля «воріт Подолу». У відомстві шляхів сполучень підготували відповідний проект та надіслали до Києва для виконання. Проект передбачав зведення ценгрального станційного будинку 2-го розряду (2-й розряд від рі т я в с я від 1-го тим, що останній передбачав помешкання для •осіб імператорської родини», але ж у Києві були для цього особливі палаци). Обабіч будинку проектувалися флігелі: лі вші —- для телеграфної станції, правий — для службових помеші До трикутної композиції комплексу якнайкраще пасували иапівциркульні вікна. Позаду передбачалися стайні. У вересні 1853 року розпочалося будівництво. Упродовж р о к у було підготовлено фундамент «телеграфічного флігеля», ІВЄДЄНО стіни центрального будинку. Але вже йшла Кримська війна, тож імператор, не чекаючи закінчення поштового комііпсксу, наказав влаштувати телеграф у іншому місці, на Печер-
ську, Через це роботи призупинилися. Був розроблений новий о п . н і . згідно з яким «телеграфічний флігель» перетворювався 1«
Рыбаков
М.
Прогулянка
О.
старим
містом
на регіональний офіс відомства шляхів. Будівництво відновилося,
Л у к ' я н і в к а . Л у к ' я н і в с ь к і у р о ч и щ а . Розлив Дніпра в 1845 р.
але згодом плани знову переглянули. Тепер, у 1859 р., запро
був настільки великим, що низинні частини Києва — Подолу були вкриті водою на 10 аршин вище звичайного рівня.
понували «обратить начатый телеграфный флигель в гостиницу,
требующего усидчивых занятий, совершенно неудобна» . Для
Цей розлив у Введенському приході на Подолі винищив 77 будинків, а 451 споруда зазнала значних ушкоджень. З тих ПІр жителі, що найбільше потерпали від Дніпровських паводків, п о ч а л и залишати рідні місця, і селитися на київських узвишшях, .і с а м е — у верхів'ях Глибочиці та в Куренівці.
готелю, виходить, «шумная и бойкая» місцевість годилася біль
Так вище Глибочиці виник новий квартал міста, відомий
так как расположение здания, начатого для Окружного Прав ления, крайне неудобно и вовлекло бы казну в значительные издержки, и сверх сего шумная и бойкая по проезду местность от городской и иногородней езды для присутственного места, 1
ше. Зрештою, Головне управління шляхів сполучень та громад ських споруд заплуталося у київських ініціативах і взагалі припи нило фінансування.
під назвою Лук'янівки. Раніше ця місцевість звалася «передмістям» міста Києва. І [роте, ще до повені 1845 р., Лук'янівка не являла собою суціль
Черговий етап будівництва розпочався 1862 р., коли інженер Михайло Бенземан склав новий проект станційного комплексу.
ний пустир. На плані 1824 р. у передмісті Лук'янівка показані кугори удови штабс-капітана Городецького
(площею 20 дес.
Лівий флігель так само пропонувався для правління округи
І 131 кв. саж.) і дружини колезького секретаря Рогге. Перший
шляхів, але проектувався вже двоповерховим. Через суцільну
кутір перейшов у власність Городецької за одночасний платіж
зміну композиції ансамблю Бенземан вирішив перетворити
на користь міста . У зауваженнях землеміра Шмигельського до плану Києва 1833 р. читаємо: «Предместье Лукъяновку распланировано по м і ч гному онаго положения, с назначением вновь кварталов для заселения жителями, коих дома состоят на горах и ущельях, і. коих не и м е е т с я въезду и т а к о в ы е по « П о л о ж е н и ю об 2 ,| гройстве г. Киева» § 28 должны уничтожиться» . У давнину поблизу цієї місцевості було кладовище. Невідомо івідки з'явилася назва Лук'янівка, але вона навряд чи давніша початку XVIII століття. На думку М. Закревського, на цьому місці наприкінці XVII ст. мав свій маєток або дачу Київський цехмістер шевського цеху Лук'ян Олександрович. Його дружина, овдовівши, під ім'ям Анни п р и й н я л а постриг у жіночому Михайлівському монастирі, подарувала монастиреві «пляц», про що у 1690 р. є згадка в описах, та в універсалі гетьмана Мазепи нш 2Г> серпня 1699 р. Потомок цього цехмістера Лук'яна, бургом і с і р Дмитро Олександрович залишив журнал про відвідання К і н па у 1781 р. майбутнім імператором Павлом Петровичем, '..і даними 1864 р., па Лук'яиівці існував хуторець спадкоємця
напівкруглі вікна недобудованої споруди, за новою архітектур ною модою, на прямокутні, що й було зроблено та призвело до подальших непорозумінь. Лише у 1865 р. всі роботи завершилися та диліжансну станцію було переведено на Поділ. До речі, флігель для прав ління так і не збудували — не вистачило коштів. Натомість відповідну частину поштового подвір'я передали у приватні руки з умовою, що новий власник на свої гроші зведе тут цегляний будинок та здасть його в оренду відомству шляхів. Щоправда, дотепер все одно жоден флігель не зберігся. Після численних реконструкцій площі посередині її лишився тільки отой довгобуд, що його нині займає заповідник «Стародавній Київ». Як бачимо, лише невеликий клаптик київської території між Верхнім містом та Подолом дарує безліч цікавих сюжетів. Ці дві найдавніші частини міста взагалі надзвичайно насичені історичною пам'яттю. Але розповісти про все годі й думати не те, що в одному розділі книжки, а й у багатьох грубезних томах!
1
1
1ЩІЛ України — Ф 6 9 2 . он II. 18(10 р., од. чо 12, ірк 31, » 52
ІІДІЛ України — Ф <И2, ші 100, сир 3(1, арк. 53, чи
' І (ДІЛ України
Ф Ш, оп (15. сир 340, арк 95, ». 33
Рыбаков M.
Прогулянка
О.
якогось І. Лук'яненка. Можливо, від нього походить сама назва 1 місцевості? . Місцевість Лук'янівка, згідно з планом ВійськовоТопографічного депо, у 1846 р. знаходилася на західних околи цях гори Скавіки та гір урочища Плоського. Починаючись у верхів'ях струмка Глибочиці, вона закінчувалась недалеко від Кирилівських богоугодних закладів. Лук'янівка простягалась у довжину з півдня на північ до 600 саженів, а в ширину, зі схо ду на захід, мала менше версти. Один шлях у Лук'янівку вів з боку урочища річки Юрковиці, яка починалася в Рогатках (тут були з 1682 до 1745 рр. Йорданські ворота і тут закінчувався Поділ). Інший шлях з боку Плоського, проходив поблизу церкви св. Дмитрія і ще два — з боку Глибочицької місцевості, най ближчий з них до Подолу, проходив через Кудрявець, перерізав Глибочицю і, нарешті, Скавіку, повз кладовище старообрядців, а подальший шлях починався від Старо-Житомирської дороги. Вся ця місцевість, що, за свідченням священика Олександра Кириловича Громановського, була порита старими та новими ярами і складала розгалужене узвишшя Глибочиці з її південного боку. За період з 1838 по 1849 рр. в місті прокладено 36 вулиць і провулки. Серед них вулиці: «Дмитриевская, Ивановская, часть Бульварно-Кудрявской, часть Житомирской в предместье Кудря вей, Загородняя, Самсонбвская, Борщаговская, часть Лукьяновской, часть Юрковской»; провулки: «Кадетский, Татарский, Се 2 меновский, Обсерваторный» . За даними міського архітектора М. П. Самонова (1866 р.), в «окремому Лук'янівському кварталі» були: «Площадь у Триумфалных ворот, У церкви Скорбящей, называемая Сенная, Проектируемая без названия у Тюремного замка, У Дехтярных лавок. Улицы: Бульварно-Кудрявская, Ивановская, Дмитриевская, Загородняя, Павловская, Речная, Кудрявская, Симионовская, Борщаговская, Житомирская, Глубочицкое шоссе, Загородняя 2-я, Новая винтовая дорога.
старим
містом
Проулки: Кадетский, Обсерваторный, Нестеровский, Под вальный, Вознесенский. Улица от Кадетского шоссе вверх сего улиц без названий продольных проектированных поперечных 14»'. На Лук'янівці селилися переважно бідні люди: розорені на ( (полоні розливами Дніпра, рибалки, відставні солдати, що також пули у наймах чи в услужінні й хотіли завести власне господар ство, та ін., але люди ці обирали місця для своїх осель переважно у балках, а не на самих узвишшях, ймовірно, для більшого закисту від північних вітрів. Церкву Св. Федора на Лук'янівці споруджено на честь пре подобного Федора Освященого (помер у 386 році) у 1871 р., на кошти полковника Ф. Іванова та казни. У 1887 р. під правим вівтарем влаштовано печеру Гробу Господнього — точну копію < .русалимської печери в храмі Воскресіння Христового (малюнки 1.1 креслення археолога Турвонта Кибальчича — жителя Лук'я-
нівки)2. Під час великого перейменування та найменування вулиць Кін па, здійсненого Київським Губернським Статистичним Коміі і ' т о м у липні 1869 p., стосовно Лук'янівки було вирішено: < ніпу площу перейменувати на Львівську, площу біля Дігтярних м.івок назвати Лук'янівською, площу за Тюремним замком — Цревлянською. Також «в предместье Лукьяновке предложено образовать несколько кварталов под застройку домов, и проекгированные улицы еще не имеют названий, и поэтому предлагается назвать их по местностям, к которым они прилегают, пли по городам и местечкам вблизи этой местности, или по направлению чрез нее лежащим», усього 20 вулиць. Серед них: «Малая Дорогожицкая, Малая Юрковская, Овручская, Лагер ная, Тюремная, Подгорная, Печенегская». Частину Житомир і і.кої вулиці від Львівської площі до Лук'янівської назвали ЛЬВІВСЬКОЮ, а далі, від Лук'янівської площі — Дорогожицькою. )агородню Лукьянівскую вулицю перейменували на Половецьку, 3 .і Лук'янівську вулицю — на Л у к ' я н і в с ь к и й провулок .
' ДАКО.— Ф. 804. ОП І. СПр 196, арк 28, ін ' .Кигіїлшііпі.. ' ЛАК — ф . 17, он. 5, сир 665, арк. 23,
ЗВ„
24
ЭВ.
' ІЩІЛ України,— Ф. 442, on 800, спр 322, арк. «И. 54
Г.М4
1Ь МЛИ
' «Паровоз»,— 1 8 6 9 . — 21 июля,— № 76; «Киенлянин».— 1869 — 14 ашу на
№ І4(,
Рыбаков
М.
О.
Прогулянка
Колись на Лук'янівці існували Вовчий яр, Чорний яр, Чмелів яр, Кмитів яр, Вознесенський яр, Реп'яхів яр. Дивні назви. А звідки ж вони походять?
старим
містом
Зараз ніяких ярів там немає, на тому місці прокладено сучас ні вулиці. Але в давнину виникнення поселень та їхні назви були пов'язані з цікавими подіями.
1900 р. «Чорний яр» був розташований у лісі, і тому що він служив притулком для «темних осіб» — злодіїв, розбійників,— одержав таку назву. Що ж до назви «Саксонський яр», то існує думка, що в ній «винні» полонені саксонці корпусу генерала Реньє, взяті у полон під час Вітчизняної війни 1812 р. які жили десь у цьому місці.
Перегорнемо ще раз архіви нашого міста... Сучасний район між вулицями Глибочицькою та Отто Шмідта і далі, ближче до Подолу, колись перетинали великі яри. Заселення цього району почалося приблизно у середині минулого століття, саме після тієї катастрофічної повені Дніпра, коли жителі низин, особливо Оболоні, почали переселятися в більш високі частини міста. Тоді й виникли назви ярів — Вовчий, Саксонський, Чмелів, Чорний та інші.
Цікава історія Кмитового яру. Назва цього урочища походить від прізвища дворянина С. О. Кмити, який купив землю на Лук'янівці у 1829 р., та його сина — губернського секретаря Г. С. Кмити (1825—1853 рр.) — засновника «хутора Кмити», що був розташований на Дорогожицькій (тоді «Загородній») вулиці. Хутір являв собою земляну ділянку площею 3 дес. 765 саженів, ліс, сад з 50 деревами та житлове приміщення («изба ветхая»).
Гласний Думи А. Шефтель подав міському Голові заяву, в якій зазначав, що на Юрковиці, в урочищах Стара та Нова По ляна та у ярах Вовчому, Кмитовому, Чорному, Чмелевому та ін., ще з 1850 років утворилися поселення, причому приватні особи цілком довільно захоплювали ділянки міської землі та зводили на них будівлі. Через таке самовільне захоплення, всі маєтки розміщені неправильно, вулиці мають різну ширину, іноді, до 'Д аршина, багато вулиць упирається в маєтки, обги нають їх з обох боків і продовжуються далі.
Після смерті Г. С. Кмити почалася боротьба за хутір між спадкоємцями: братами і сестрами Г. С. Кмити з одного боку, та опікунами малолітнього сина його — з другого. Кінець-кінцем, у 1861 р. хутір дістався Федору Кмиті.
Таке безладне заселення змусило Міську Думу в 1889 р. утворити комісію для врегулювання цього питання. Комісії вда лося розпочати роботу по впорядкуванню маєтків. Ті з них, які знаходилися на планних [зазначені на планах — Авт.] місцях, були продані містом їхнім власникам по дешевій ціні, інші влас ники погодились обміняти маєтки на нові місця, призначені для заселення...
У 1880 р. хутір Кмити орендував, а в 1881 р. купив відомий 1 дослідник-археолог Т. В. Кибальчич . Нині вулиці «Кмитів яр» не існує, вона увійшла до території заводу ім. Артема і забудо вана заводськими корпусами, але на плані Києва чомусь пока зана як існуюча. Вищезгадані яри навіть не були нанесені на міський план, тому Дума жодної копійки не витрачала на їх благоустрій. Минали роки... Київ розвивався, прокладалися нові вулиці, дороги, шляхи. І сталося так, що назви ярів стали причиною великих незручностей та неприємностей для жителів. Меш канців прозвали «вовчі жителі», всі боялися сюди їхати, ніхто не купував і не орендував тут житла. Тому люди звернулися в
Міська Дума ще на початку нашого століття зверталася до дослідника київської старовини, професора Київської духовної академії, члена комісії по наданню різним місцевостям Києва старовинних назв (була й така) О. В. Розова, з проханням роз'яснити, що означають ці назви. Безперечно, більшість назв з'явилася завдяки характерним особливостям місцевості. Так, «Чмелів яр» вказує на те, що тут була велика кількість джмелів. «Вовчий яр» — назва, яка свідчить про те, що тут В О Д И Л И С Я вовки їх бачили тут навіть у 56
Назва вулиці «Кмитів яр» виникла, найімовірніше, у 70-х роках XIX ст. Сам яр містився між вулицями Дорогожицькою, Глибо чицькою та Половецькою. У 1881 р. тут було вже 11 володінь, у 1901 — 26, у 1916 — 37. Одна із земельних ділянок належала братам Чоколовим.
1
ДЛК - Ф. 164, оп. І. сир 258, арк 7, 13, 13 зв., 1 5 — 1 5 зв., 3 4 — 3 4 зв.,
[67, 189
190, 2 7 7 — 2 7 7 зв.: Ф. 17, оп. 5, сир. 665, арк. 49, з в . — 50; спр. 669,
арк. 23 зв., 24 зв.
Рыбаков М.
О.
Прогулянка
Думу з проханням перейменувати Вовчий яр у Саксонську вулицю. Врешті-решт Дума погодилася нанести урочище на міський план і перейменувати його у Саксонський провулок, тому що для вулиці потрібна була ширина не менше десяти 1 саженів, а яр мав тільки шість... Нині Саксонський Яр має наз ву Соляна вулиця. Побутує думка, що тут колись містилася митниця, куди чумаки здавали сіль, яку привозили з далеких країв. У скрутному становищі опинилися жителі Чорного яру. Якщо вони щось купували на ярмарку, то візники не хотіли їхати до яру, вважаючи, що Чорний яр — це, безперечно, страш на місцевість, якісь нетрі, куди їхати небезпечно. Крім того, домовласники Лук'янівського провулку, чиї садиби були розта шовані вище Чорного яру, зливали вниз нечистоти, скидали сміття, мотивуючи це тим, що, мовляв, то не вулиця, а смітник. Втім, на початку нашого століття Чорний яр був справжньою вулицею з 85 садибами, а починався він від Олегівської вулиці. Тому в 1909 році його мешканці порушили клопотання про зміну назви. Через рік «страшний, підступний» яр одержав назву 2 Мирна вулиця, яка існує й досі . А в 1907 р. на клопотання Міської Думи Микола II дозволив перейменувати Вознесенький яр на вулицю Петровську (наз ва збереглася). Так на карті Києва з'явилася вулиця на честь 3 Петра І . Тепер про деякі вулиці Лук'янівки. Печенізька вулиця знахо дилася в місцевості Нова Полянка. А з протилежного боку, де розташувалися вулиці Половецька та Кмитів яр, знаходилася Стара Полянка, яка одержала народну назву Антифеєвка за прізвищем пристава Лук'янівської поліційної дільниці, котрий 4 за хабарі роздав тут ділянки для заселення . Щодо вулиці Татарської, то відомо, що в 40-х роках минулого століття тут оселилися татари, які приїхали сюди з Нижнього-
старим
містом
родської губернії. Вони займалися торгівлею, утворивши тут СВІЙ торг, саме тоді ця місцевість одержала назву Татарський провулок, пізніше перейменований на вулицю. Вона знаходилась 11.1 к м л я х , що належали купчисі Чоколовій. За цю землю вона одержала компенсацію від м і с т а , — проїзд на вулицю, що навіть 1
не був нанесений на план . За даними 1878 р. про деякі місцевості Лук'янівки відомо, ню па Нижній Юрковиці налічувалося 45 дворів, на Верхній К Ірковиці — 91 двір (Татарська — ЗО, Загородня — 25, ВерхньоЮрківська — 36), на Полянці — 28, у Вовчому яру — 73, у 2
Саксонському яру — 8. Разом 245 дворів . Так поступово заселялася Лук'янівка... Лук'янівська поліційна дільниця міста Києва утворилася в ІН79 р. Ось її межі після змін, внесених у червні 1881 р. Починаючи від рогу Олегівської вулиці під Щекавицькою горою і від цього пункту по вулиці Нижній Вал до Глибочицької иулиці — межує з Подільською дільницею. Потім обабіч Возін < і нського узвозу до місця, де була церква св. Вознесіння (І.Ч88 р., її вже не було), звідси однією правою стороною того ж узвозу до старої Житомирської вулиці, далі правою стороною 1
><н ерваторного провулку — межує зі Старо-Київською діль
ницею. Потім Львівською вулицею, Кадетським шосе та від ко лишньої Тріумфальної брами (Тріумфальних воріт), де пере хрещується це шосе з Брест-Литовським проспектом (або поіппіому Житомирським), останнім до дачі Стрельна, межує з І.\ п.парною дільницею, далі Житомирським же шосе, включаючи учбове поле, табірне розташування та стрільбище, по і ірумку Сирець межує з Київським повітом. Від дороги ж, що до Кирилівських закладів, біля гребеня гори, через яку
ІН/ІС
к рупій з'їзд на площу перед Кирилівськими закладами, а від пі.
пункту хребтом гір над Кирилівською вулицею, з вклю
ченням місцевостей Верхньої Юрковиці, Щекавицьких кладовищ цо * Ільгівської вулиці і правою стороною цієї вулиці до початку
1
Там же, ф. 163, оп. 7, спр. 1744, арк 21, 22; ИКГД, 1908, № 2, с. 6 7 — 6 8 .
2
Там же, оп. 39, спр. 399. арк. 105, 107. ДАК — Ф. 163, оп. 7, спр. 1744, арк. 166, 170. 1 7 1 — 1ІД1ЛУ —Ф 442, оп. 660, спр. 95, арк. 3. Д А К О , — Ф. 1, оп. 243, спр. 170, арк. 3. 4; И К Г Д Ф. 1906, № 10, с 16 1 «Киевлянин».— 1 8 8 3 . — 20 августа.
п. поблизу Житнього базару, межує з Плоською ділянкою і включає п себе прану ІІІулннку по правому боці Житомирського
3
Г, 8
1
ДЛК
Ф
163,
' .КИІІІІМІІІІІІІ.
он
7, сир
18/8
1354,
2 7 ИЮЛЯ
59
арк
19
:ш
Рибаков
М.
О.
шосе, Астрономічну Обсерваторію, воїнські казарми, поблизу Кадетського шосе, тюремний замок (Лук'янівську в'язницю), всі табірні розташування зі струмком Сирець, Глибочицю та 1 Лук'янівське кладовище . Всього площею 7,79 кв. верст. Насе лення 1880 р. складало 10808 чол. тобто 1388 чол. на 1 кв. версту. У 1917 десять міських поліційних дільниць були перетво рені на десять міських районів. З цього часу у місті з'явився районний адміністративно-територіальній поділ, одним з районів був Лук'янівский. Він згадується у числі восьми районів у люто му 1918 р. під час проведення виборів до районних Рад. У серпні 1918 р. уряд гетьмана Скоропадського ввів новий поділ Києва на 17 районів, у тому числі,— Лук'янівський, Львівський, Плоський та ін. За даними 1920 р., у числі районів Києва також згадується Лук'янівський і Львівський.
БАЙКОВА ПОХОВАНО НЕ НА БАЙКОВОМУ КЛАДОВИЩІ, АБО ПРО ЩО РОЗПОВІВ МАРШАЛЬСЬКИЙ Ж Е З Л Розповідь піде про розгадку нами давньої та важкої загадки, пов'язаної з кількома київськими топонімами. У південно-західній частині міста лежить урочище Б а й к о в а г о р а , на якій і поряд з якою виникли: Байкове кладовище, хутір Байкова, вулиця Байкова, Байковий гай, Байків міст, Байків яр, поселення Байкової гори (Забайков'є). О т ж е низка топонімів пов'язана з якимось Байковим (чи Б а й к о в и м и ) . Пошук матеріалів про невідомого Байкова я почав значно 1 раніше, ніж вийшов з друку енциклопедичний довідник «Київ» . У ньому йдеться про те, що назви гори, хутора та кладовища пов'язані з генералом П. І. Байковим, якому цю місцевість було подаровано за заслуги перед Вітчизною. Як виявилося, ці дані помилкові... Справа в тому, що дорадянські та сучасні довідково-інфор маційні видання про Київ ніяких відомостей про Байкова (чи Байкових) не містили. Тому, щоб знайти істину, потрібні були роки. Вивчено силу-силенну архівних матеріалів, книг, старих газет та журналів, опитано багатьох старожилів, заведено чис ленне листування. Доля звела мене з обізнаною людиною — киянином Бори сом Семеновичем Віккерсом. Різнобічно освічений, хоча й без наукових ступенів та звань, він був блискучим краєзнавцем.
1
ЦДІА України.- Ф. 442, оп 517, спр 72. ,,„< (¡0
и і.
и, 46 з в - 47.
1
Киев. Энциклопедический справ
и х . — К., 1 9 8 5 . — С. 52.
Рыбаков
М.
О.
Байкова
Протягом ЗО років, аж до дня смерті, вивчав він історію київ ських вулиць, дані про них в народному фольклорі, топографію, а щодо їх топоніміки, то тут, мабуть, він не мав собі рівних. А складені ним карти, плани, схеми? А фотографії, ілюстрації? Тридцять томів, на жаль, неопублікованих описів та багато тек з незавершеними матеріалами — ось безцінне багатство, залишене цією людиною. У томі на літеру «Б» про Байкова було лише одне речення: «Байков — учасник Вітчизняної війни 1812 року». Нічим це свідчення не підтверджувалося, але... за браком інших версій, я змушений був прийняти його на віру. Згодом почав складати родовід дворян Байкових, які в давнину розселилися в центральних губерніях Росії і дали країні воєвод, прокурорів, дипломатів, мандрівників, учених, але найбільше — військових. У результаті копіткої роботи вдалося з'ясувати, що рід Байкових веде початок з XVI ст. Пошуки привели мене до на щадка Байкових по жіночій лінії, мешканця Києва В. В. Ячницького. Він та інші представники роду Байкових, що мешка ють за кордоном (зокрема в Австралії), на підставі особистого архіву киянина М. А. Байкова ( 1 8 7 2 — 1 9 5 8 ) — відомого вченого-натураліста, похованого в Австралії, книги члена Московсь кої археографічної комісії Ф. В. Бунакова «К истории москов ских служилых людей Приокского края в XV столетии» (Серпу хов. 1872, Вып. I. С. 4 1 — 4 3 ) та «Синодика» 1638 року (із збір ки графа Уварова) з'ясували, що рід Байкових виник значно раніше XVI ст. За однією версією, Байкови походять від Буя Доброгаста (чи Добергоста) — воєводи в Перемишлі, який наприкінці XIV ст. з синами Іваном та Романом виїхав до Московського князя. У 1687 р. В. Т. Байков подав до Государева Разряду свій родовід, в якому читаємо: «А бысть пращур наш (Яким Байков, XVI с т . — Авт.) от рода Доброгаста Буя куруны польских мужа чесна и светлаго... во дни... Государя Великого князя Дмитрия Иоанновича Донского вышедшего во Москву из земли 1 Галицкия да Волынския службу ему служити» . За іншим
поховано
не
на
Байковому
кладовищі.
невідомим джерелом, яке наводить Ф. Бунаков, Буй Доброгаст нікуди не виїздив, а загинув у битві з татарами на річці Ворсклі у липні 1399 р. А можливо, праві ті, хто стверджує, що Добро гаст не був воєводою в Перемишлі, не загинув у битві, а помер 1 у 1400 р. Хто правий? Вирішити важко... Сучасні нащадки Байкових також категорично заперечу 2 ють походження Байкових від польського роду Байковських . Цікава ще одна версія походження Байкових. У Закар патті по обидва боки середньої частини Карпат здавна жило українське плем'я бойків, які називали себе верховинцями (звідси «Бойківщина»). Гадають, що це нащадки білих хорватів, яких Володимир Великий приєднав до Київської держави. Деякі перекази, наприклад, про Святославову могилу, про князя Дани ла Романовича та інші свідчать про участь бойків у спільноукраїнських історичних процесах. Серед народжених на Бойківщині визначних діячів минулого — гетьман П. Конашевич3 Сагайдачний, великий син України І. Ф р а н к о та ін. Відомо, що в 70-х роках XIV ст. на Русь з Галицько-Волинського князів ства виїхав князь Дмитро Михайлович Волинський-Боброк — основоположник роду Волинських. Можливо, що предка Байко вих слід шукати серед сподвижників воєводи Боброка: «вои хоробрые земли Галицкия зычным гласом откликнулись на вызов Волынца-князя...». Серед учасників Куликовської битви 1380 р. вказано М. І. Байкова, ім'я якого зустрічається також в деяких списках «Сказання о Мамаевом побоище» і «Задон4
идини» .
Таким чином, є підстави вважати, що рід Байкових україн с ь к о ю походження, а їхнє прізвище виводити від бойків. ...Але повернемось до нашого героя... Вивчаючи матеріали з історії Вітчизняної війни 1812 р., я івернув увагу на те, що в ж е в перших працях про війну (Я Демінського, Д. Лхшарумова, А. Бутурліна та ін.) згадується
1
Бунаков Ф
В , Нив. правя. Примітка І.
' І .їм же Общин іірбоїіиик дворянских ролов Всероссийской империи, начатый в 1797 г — Ч. II — С. 124 б / д . ' Іинпклопелін Україно иіаіістна.— Львів, 1 9 9 3 . — Т. 1 . — С. И 9 .
' Ги/нчкон Ф К ІІ.і ш нр.щи
<; 43
1
Каратввв М
III н а ш е ю прошлого. Исторические о ч е р к и — Буэнос-
Айрес, 1 9 6 8 . — С. 126. 02
<>.»
Рыбаков
М.
О.
Байкова
про захоплення росіянами в битві під Красним маршальського ж е з л а маршала Луї Даву та частини особистої канцелярії 1 Наполеона . Про те, як саме це трапилося, я випадково дізнався з книги А. Марина «Краткая история лейб-гвардии Финлянд ского полка» (1846 р.). В ній, мабуть, вперше розповідається про подвиг штабс-капітана Сергія Васильовича Байкова, пов'я заний з цим жезлом, наведені біографічні відомості про нього, але тільки до 1830 р. А може це саме той Байков, якого шу каю я ? ! За довідниками XIX ст., було кілька офіцерів з пріз вищем «Байков»: у тому числі Байков 1-й, Байков 2-й, але без імен та по батькові. Кількість відомостей про Байкових збіль шувалась, проте ніхто з цих Байкових не мав зв'язків із Киє вом... У минулому столітті в Москві на народні пожертвування на честь перемоги над французами було збудовано храм Христа Спасителя. В 70-х роках на 59 стінах коридору першого поверху було встановлено 177 мармурових плит, на яких в хроно логічному порядку зазначені битви Вітчизняної війни 1812 p., командуючі, наведений перелік військ, котрі брали участь у боях, прізвища вбитих та поранених офіцерів, прізвища тих, хто одержав вищі нагороди, зокрема орден св. Георгія. Храм варварськи знищено в 1930-х роках, але ми дізналися, що на стінах № 16, 19, 20 згадувалось чотири офіцери Байкових: полковник, штабс-капітан та два поручники, одного з яких 2 вбито. Та всі прізвища вказано знов-таки без ініціалів! Пошук тривав. Зрештою, у віковічній темряві минулого по чали проступати обличчя, подробиці, факти. У 1769 р. Катерина II заснувала орден св. Георгія Побідоносця — винятково почесну бойову нагороду російського офіцерства, яка вручалася тільки за конкретні подвиги у військо вий час. М а й ж е через 150 років з ' я в и л и с я дані про всіх кава-
поховано
не
на
Байковому
кладовищі.
1
.мерів ордена за 140 років ( 1 7 6 9 — 1 9 0 9 ) . Тут є відомості про двох Байкових із вказаних у храмі Христа Спасителя: Івана Васильовича Байкова — полковника-артилериста і Сергія Васи 2
льовича — штабс-капітана лейб-гвардії Фінляндського полку . Стало ясно, хто такі «Байков 1-й» та «Байков 2-й». З ювілейних видань до 40-річчя, 75-річчя та 100-річчя Фінляндського полку видно, що це брати Іван та Сергій Васильовичі, які служили у полку. Третім Байковим із вказаних на мармурі храму Христа Спасителя виявився Петро Іванович Байков (це він названий в енциклопедичному довіднику «Київ») — пізніше організатор поштових державних служб Грузії, чоловік небоги Шаміля — Фатіми (в хрещенні Марії Єгорівни). Про нього я дізнався з особи стого архіву правнука П. І. Байкова — інженера В. В. Ячницького. Петро Іванович не міг бути «київським» Байковим, бо після Вітчизняної війни ж и в у Грузії, де й помер. Але згадані два Байкови мали подібні біографічні дані: обидва учасники Віт чизняної війни, обох нагороджено орденом св. Георгія IV сту пеня та почесною золотою зброєю «За хоробрість», обидва до служилися до звання генерал-майора і обидва померли в 1848 р.! Котрий же з них «київський»? І знову довгі місяці пошуків в архівах, які не поспішали відкривати свої таємниці. З документів довідався, що, з нагоди приїзду Миколи І до Києва, на прийоми запрошувалися особи перших п'яти класів. Серед них зустрічаємо прізвище генерал-майора Байкова, його ж названо й у списках членів Київського благодійного това риства 1834 р.
3
Ось документ 1831 р. про те, що генералу Байкову належить хутір Либідь, а на плані цього хутора (1834 р.) стоїть влас-
1
Ленинский Я. Поход Наполеона в Р о с с и ю . — Ч. II, СПб., 1 8 1 3 . — С. 36; Ахшарумов Д. Описание войны 1812 г. СПб. 1819 — С. 229; Бутур лин Д. История нашествия императора Наполеона на Россию в 1812 г — Ч. 2, СПб, 1824 — С. 114. ' Хамин С. Я., Афанасьев Н А Алфавитный указатель частей войск, участвовавших в делах и сражениях Отечественной ВОЙНЫ 1812 года — СПб, 1 9 1 1 . — С 18
1
№ 12. » Там же, 1 9 1 0 . — № 12 — С. 245. ' ІІДІЛ Украпім арк
1.1
Судравский В. II. Кавалери ордена св. Великомученика и Победоносца
Георгия за 140 лет ( 1 7 6 9 — 1 9 0 9 ) // Воєнний сборник, 1909 — № 3; 1910 —
Л
М
Ф
142. он
I. сир
53 Гн1..,к1|„
ЛШ
2257, арк
49, оп
66, СПр 454,
Байкова Рыбаков
М.
1
норучний підпис Байкова . Відчуваю, що розгадка десь поруч, але було від чого впасти у відчай: відсутність ініціалів гальмува ла всю роботу! Нарешті — жадана знахідка. В архівній теці під назвою «Дело относительно отдачи в содержание с торгов казенного хутора Хотовской волости за речкою Лыбедь, состоящего...» подано опис усіх земель хутора Байкова і зазначено, що будівлі здійснено «коштом генерал-майора Сергія Васильовича Бай 2 кова» . ...Минав п'ятий місяць Вітчизняної війни 1812 р. Донедавна Наполеон перебував на вершині могутності, а нині відступав під ударами російських військ. На шляху від Смоленська до Орші, біля Красного, з а в ' я з а в с я чотириденний бій. Наполеон чекав ар'єргард — корпуси Даву та Нея. Кутузов вирішив скористатися розпорошеністю ворожої армії, розбити її по частинах. 5 листопада 1812 р. росіяни з трьох боків атакували фран цузів. Біля села Добре французи рушили назустріч російському авангарду барона О. В. Розена з загону О. П. Т о р м а с с Кирасири мусили відступити. Цієї миті стрільці лейб-гва| Фінляндського полку на чолі з командиром батальйону шта капітаном Сергієм Байковим рушили на противника, відтіснг, л його й стали переслідувати. До Байкова підійшли всі три батальйони полку та почали багнетну атаку. Французи вперто чинили опір. Тоді Байков з трьома ротами обійшов село Добре, оточив і розгромив фран цузів, захопивши в полон 5 офіцерів, 350 солдатів, 8 гармат та чимало обозу, у якому прапорщик Микола Карнович знайшов маршальський жезл, орден «Почесного легіону» 1-го ступеня 3 маршала Даву та частину особистої канцелярії Наполеона . Маловідома, але дуже цікава доля іншого трофею, захоп леного теж у битві під Красним офіцером Петром Карпови чем — рідним братом Миколи Карновича. Йдеться про роз кішний, розшитий золотом мундир маршала Даву, який брати
1 2 1
поховано
не
на
Байковому
кладовищі.
О.
Д А К О . — Ф. 1542, on. 1, спр. 24G, арк. 2. ЦД1Л Укра'ши.— Ф 4 9 1 , on. 45, cup. 3 3 , арк. 26.
Ростковский Ф. Я История лснб гвардии Финляндского полка. Отд. I. 1 8 0 6 — 1 8 3 1 ; — СПб 1881 С. 141 142 6 6
підправили до матері в маєток Холм Огарьов Ярославської губернії. М а т и вирішила цей «символ побежденной гордыни» принести в дар сільській церкві родової вотчини Карновичів. Іолоте гаптування маршальського мундиру прикрасило ризу священика... Молодшому Карновичу — Миколі не судилося повернутися додому, він загинув у 1814 р.
1
Ллє повернемося до героя на шої розповіді. Сергій Васильович Байков народився у 80-х роках XVIII ст. в родині офіцера, який іагинув у Фінляндії в 1790 р. під ч а с війни із Швецією. В 1806 р. іакінчив 1-й Кадетський корпус, і г навчалися предки Байкових: Ф, І. Байков та Ф. Я. Б а й к о в . І Іочиналася військова служба пра порщика С. В. Байкова у Фінлянді і.кому полку. Війну 1812 p. С. В. Байков •, і і рів у чині штабс-капітана. За плечима були бої при Гутштадті, Гейльсберзі ( т р а в е н ь 1807 p.), Поручник С. В. Байков (Із старовинного малюнка Фрідланді (червень 1807 р.). За 1808—1809(?) рр) участь в останньому його та ще ірі.ох офіцерів нагороджено почесною золотою зброєю «За хоробрість». А під Бородіним піп став кавалером ордена св. Лини 2-го ступеня з діамантами Після битви під Красним, 8 листопада 1812 p., відбулася іуі і річ Байкова з Михайлом Іларіоновичем Кутузовим. Фелі.д маршал доручив йому відвезти жезл Д а в у до Петербурга. II іистопада у З и м о в о м у палаці Б а й к о в а прийняв Олск і .іпдр І, якому папі герой передан донесення Кутузова про '•її і ну під Красним та маршальський жезл Дану. Розчулений
Рыбаков M.
О.
Байкова
Олександр І нагороджує орденом св. Георгія IV ст. штабс-капітана С. В. Байкова у Зимовому палаці
самодержець, знявши з себе власний орден св. Георгія IV ступеня, вручив його ге рою. Водночас він привітав Байкова з чином капітана (цей орден давав право на черговий чин) та подарував 100 червінців, а жезл нака зав передати на зберігання 1 до Казанського собору , де з того часу, за виразом Кутузова, «перемога прикра шає с в я т и н ю , а с в я т и н я возвеличує перемогу». Со бор надовго с т а в місцем з б е р і г а н н я р е л і к в і й Віт ч и з н я н о ї в і й н и 1812 p . : 107 трофейних прапорів і штандартів, 93 ключів від фортець та міст, здобутих російською армією.
поховано
не
на
lerror belli», тобто «Прикраса миру —
Байковому
стра-
кіття війни» або «пошана в мирний час — 1
і і рахіття на війні» . У складі колекції Військово-історичного музею ця видатна реліквія війни 1812 р. екс понувалася на ювілейній виставці 1912 р. в Москві, присвяченій 100-річчю війни 1812 р. \ 1925 р. жезл зберігається в Д е р ж а в н о м у 2
Історичному музеї у Москві . ...А Сергій Байков рушив переможною кодою з російською армією на захід. Б р а в участь в облозі фортеці Модлін, у битвах під Лютценом і Бауценом, за що одержав найснішу нагороду офіцера — орден св. Вомодимира IV ступеня з бантом, а пізніше — медаль «За взяття Парижа». Після закінчення війни Байков продов жував служити. Генерал Кисельов, цей, за ііиразом О. С. Пушкіна, «...можливо, найііидатніший з наших державних діячів», під
14 листопада 1812 р.
час інспекції військ у 1817 р. писав про 43-й
(Із старовинного малюнку).
Єгерський полк полковника С. В. Байкова:
Ж е з л Даву являє собою дерев'яний циліндр, обтяг нутий брунатним оксами том із вигаптуваними на ньому шовком та золотом 32 імпе раторськими орлами. З обох країв він має золоті обрамлення з різьбленими написами. Д о в ж и н а ж е з л а — 48,3 см, діаметр — 4 см, вага — 329,4 г, золота — 16 г. На золотому обрамленні написи французькою і латинською мовами: «Laus Nicolas Davoul N o m m e par L'Empereus Napoleon Maréchal de L'Empirele 29 Floréal an 12 » (Луї Ніколя Даву, призначений імператором Наполеоном Маршалом імперії 29 флореаля 12-го року) — (18 травня 1804 р . — Авт.). І латинською M O B O I O : « D e c u s p a d s Ê
кладовищі.
Люди весьма видные и хорошее содержание их іаметно... Новый командир весьма успеш 3
но с н и м а е т с я фронтовой службой...» . Далі ми бачимо С. Байкова учасником російськогурецької війни
1828—1829 pp. Важко по-
в голову, він півроку лікувався у
Маршальський жезл
Київському шпиталі, потім — знову на фронт.
Луї Даву, знайдений
I'.ПІШИЙ
Командуючи полком та бригадою, він НІ.ПИВСЯ
1
у боях за фортеці
ВІД
Снлістрня та
у захопленому французькому обозі.
(міг і наПИСІВ HB Ж Е З Л І Дану та їх переклад ангор одержан 3 Держанного
І. іоричноіі) музею Російської Федерації 1
Гулевич С. История лейб-гвардии Финляндского полка 1 8 0 6 — 1 9 0 6 . —
Ч. 1.— СПб, 1 9 0 6 . — С. 2 4 8 — 2 5 0 ; Бои под Красным .'! Очерк 2 , - СПб, 1912 - С. 8. 9, "гто|
10-11,
лсйб гвардии ФИНЛЯНДСКОГО полка «¡8
17; Кн
6 ноября 1812 I
Л. Марш, I.
Краткий очерк
(.110, 1846
I.
Г.'I
' Же іл Дану спочатку зберігався в Казанському соборі В Петербурзі, потім у ВІйі ьково Істори
му музеї, п Ермітажі, в Держанному Істори
му нч Російської Федерації ' Столетие воєнного министерства I 'in I С 141, Гам же Приложение (,<1
іму
1802 1 9 0 2 . — T. 2 , — Кн. 2. СПб, <. 18 19
Рыбаков
М.
О.
Шумла, за що одержав орден св. Володимира III ст. й звання 1 генерал-майора . По війні почався київський період ж и т т я Байкова. Він назавжди оселився в Києві, вийшов у відставку, проживав на Печерську у власному будинку,
а за річкою Либідь купив
земельну ділянку між кладовищем та урочищем Протасів Яр у районі нинішньої трикотажної фабрики. За ім'ям власника ця місцевість дістала
назву
«хутір
2
Байкова» .
Назва
«Байков»
ВІД СОЛОМ'ЯНКИ ДО ТЕТЕРЕВА
поширилась на навколишню місцевість. Так, розташована поряд гора одержала назву Байкової гори, кладовище на ній — Бай кове, міст на дорозі до кладовища — Байків, глибокий яр — Байків, вулиця, яка поділила кладовище на Старе й Нове, пізніше одержала назву Байкова, а лісовий гай — місце народ
Якщо історія Києва налічує понад 1500 років, то історія
них гулянь — т е ж Байковий гай. Частина Байкової гори — це
< Іолом'янки з ярами Протасовим і Кучминим, Батиєвою горою
колишня околиця Байкове, або З а б а й к о в ' є , — поселення, яке
і (Ілексадрівською слободою — відносно молода. Згідно з межевою інструкцією Катерини II 1766 р. Києву
виникло десь у середині минулого століття. Після смерті С. В. Байкова 19 червня 1848 р. в Петербурзі, де його і поховано, землю його, за наказом Миколи І, було пере 3 дано Військово-інженерному відомству . Сьогодні з назв, пов'я заних з генералом Байковим, залишилося чотири: вулиця, кла довище, гора та яр. Тут варто пригадати слова О. С. Пушкіна: «Гордиться сла вою своих предков не только можно, но и д о л ж н о ; не уважать оной — есть постыдное малодушие!». Обтрусивши пил часу, відмічаємо, що Байков залишив певний слід в історії, помітний чи непомітний (хай вирішує читач), але слід цей привів мене до розгадки ще однієї «білої плями» на карті Києва.
належало одержати певну кількість вигойних земель. Однак годі ще не була визначена смуга забудови міста, і проект лишив с я нездійсненим. Лише у 1 8 5 7 — 1 8 5 8 рр. з 9000 дес. землі, призначеної як компенсація за відібрані
під будівництво
нової Печерської
фортеці, місто одержало 898 дес. вільних вигонів Петропавлів• і.кої сільської громади Петропавлівсько-Борщагівської волості 1
Київського повіту і губернії . Ці землі, на яких виникло селище С л о б і д к а С о л о м ' я н і і.иа, межували з володіннями київського митрополита, Кадеті і . к и м гаєм, землями селян селища Совки та річкою Либідь і пізніше були включені до меж Бульварної дільниці Києва. У 1830 р. почалося спорудження нової Печерської фортеці, і німу населення з Печорська виселяли, переважно в новоу і порсну Либідську частину міста. Ймовірно, перші жителі уіньої Солом'янки почали селитися тут саме в цей час.
м.
II 18.14 р. (можливо, раніше) вже зустрічається назва «Протасів Яр», яка. на пашу думку, походить від прізвища перших посе ленців. Д е щ о пізніше, у 60-х роках, вже існує назва «Кучмин
1
А. Марын. Краткий очерк истории лейб-гвардии Финляндского полка Кн. 2 , — СПб, 1846.— С. 2 7 — 3 0 . 2
Ц Д І Л України.— Ф. 533, он. 2, сир. 1013, арк. 5.
1
Доклад по нопросу присоединении к Кнеііу предместий: Верхней и Нижней
Петербурзький державний історичний архів. Ф 641 он і спр 21 арк. 94 зв.; ЦДІА України. Ф. 491, 15 сир 33. арк 172 о п ' Э Б спо'
і шіоме
2 4 1 . арк
Л И . — С. 1—37.
1
48, 50 /о
(, Протасова и Кучиенного Яров и Батыевой г о р ы . / / И К Г Д . — 1 9 1 0 . —
Рыбаков
М.
О.
Від
Солом'янки
до
Тетерева
яр», яка походить від прізвища селянина Кучми, котрий у 1861 р.
Що ж собою являла Солом'янка на той час? Про це дізнає
одержав земельну ділянку . Тоді, в середині XIX ст., це був порослий верболозом пустир, де тулилося кілька вкритих соломою халуп (звідси «Солом'янка») лаврських кріпаків, невелика кількість садиб відставних солдатів та інших осіб. Усього на площі 17,9 дес. (Солом'янка, Протасів і Кучмин яри та урочище під Байковою горою) прожи 2 вало 68 осіб .
м о с я з результатів одноденного перепису населення Києва та його околиць, проведеного 2 березня 1874 р.
1
Наприкінці 50-х — на початку 60-х років минулого століття населення збільшувалося за рахунок переселенців, у яких віді брали землю під залізниці Київ — Балта і Київ — Курськ, кому давали землю в користування без контрактів під забудову, а пізніше й за терміновими договорами, і тих, хто самоправно захопив ділянки. Так заселилися Верхня та Н и ж н я (між заліз ницею і річкою Либідь) Солом'янки, Кучмин і Протасів яри площею 94 дес. Акти на володіння земельними ділянками 1873, 1895 рр. закріпили цю територію за ж и т е л я м и без згоди на це 3 міста . Швидкому зростанню населення Солом'янки сприяло будів ництво в долині річки Либідь залізниці Київ — Балта, рух по якій було відкрито у травні 1870 р. Того ж року було відкрито рух і по Дарницькому залізничному мосту, побудованому за проектом талановитого інженера А. Є. Струве, і перший у Києві залізничний вокзал. На той час це була чимала споруда у стилі англійської готики, що стояла на тому ж самому місці, де й нинішній залізничний вокзал. За залізничною колією було побудовано селище залізничників — Залізнична колонія. У 1868 р. при Києво-Балтській залізниці створено Київ ські залізничні майстерні. 1879 р. їх передано Південно-Західній залізниці, до складу якої увійшли лінія Київ — Балта і май стерні, перейменовані на Київські головні залізничні майстерні. Того ж року Солом'янку включили до новоутвореної Бульварної дільниці Києва.
1
Д А К . — Ф. 163, оп. 7, спр. 1780, арк. З зв; ДЛКО — Ф. 1542, on. 1,
спр. 246, арк. 2. 2
арк.
ЦДІЛ України.— Ф. 4 4 2 . оп. 27, сир. 702, арк. 3 7 — 3 7 зв; спр. 704,
17—18. ' Д Л К . — Ф. 163, оп. 7, спр 1780, арк 4 1. 78 72
Тоді на Солом'янці, включаючи Протасів Яр, проживало 3910 чоловік, налічувалося 379 ж и т л о в и х будинків, з них 76 землянок та мазанок, у тому числі 74 вкритих соломою («Солом'янка»!) і лише один к а м ' я н и й будинок. Із 212 дворів гільки 36 мали колодязі, у чотирьох була стояча або проточна вода, а решта дворів зовсім води не мали. «Медицину і охорону здоров'я» представляли 9 фельдшерів, 2 повитухи й 1 лікарня. «Народну освіту» — одна церков но приходська школа. «Промисловість» складалася з кількох майстерень, заводу сухих дріжджів, двох цегляних заводів. Най більшим підприємством були залізничні майстерні, де працю вало майже 1,5 тис. робітників. Діяло 17 крамниць і 34 «питейні іаклади»'. Беручи до уваги наполягання жителів, Сенат іатвердив вищезазначені акти 1873 та 1895 і олом'янку з Протасовим і Кучминим ярами та і підпорядкування міста, і в грудні 1902 р. 2 права самостійного сільського поселення .
16 січня 1901 р. рр., вилучивши Батиєвою горою вони одержали
Л в 1903 р. сход прийняв рішення про утворення з цих о к о л и ц ь окремого міста Олександрії, названого так на честь 3 імператриці О л е к с а н д р и Федорівни . Це рішення наштов хнулося на вкрай негативну реакцію міської Думи, оскільки ' причиняло вилучення таких необхідних місту земель. Незва жаючи на тиск з боку губернатора, Дума повідомила його, що целегація з чотирьох осіб готова їхати до Петербурга із зверненням на «Височайше ім'я» про відміну рішення сходу. Існування поряд з Києвом невпорядкованого міста, з хаогичною забудовою, без дотримання санітарних і пожежних н о р м , без промисловості і транспорту становило загрозу місту.
' Киев И его предместья: ІПулинка, Соломспка с Протасовым яром, БатыеМ горі И Демиевка С Саперной Слободкой по переписи 2 марта 1874 года,— К
1875
С 3, 2 7 6 — 2 7 7 , 2 8 5 , 3 9 1 — 3 9 9 , 4 0 1 . (Докладно про розвиток Со-
пом'янки в радянський час Див.: «Залізничний район м. Киева».— К., 1959.). ' ДЛК 1
Ф
163, он 7, спр
Гам же — Лрк
1780, арк. 78.
I I I , 120
/.і
Рыбаков
M.
О.
Від
Тому Київська міська Дума чотири рази (в 1903, 1906, 1907, 1909-му роках) зверталася до урядових установ з клопотанням про включення цих околиць до меж міста. Зрештою, у червні 1 1910 р. клопотання було задоволено . На той час площа приєднаних земель становила 441 дес. 966 кв. саж., на яких розташовувалося 771 забудована садиба з населенням 13108 жителів (робітники, ремісники, службовці, торговці тощо), 189 торговельно-промислових об'єктів, одна 2 церква й три навчальні заклади .
Солом''янки
до
Тетерева
Селище мало дев'ять вулиць і центральну дорогу — Преоораженську (пізніше вулиця І. Клименка), що вела до села Совки і далі, до Деміївки. На планах Олександрівська слобода п и т ь с я «Костопальня»'. Справді, в селищі існувало кілька приватних костопальних заводів, один з них — ще з 80-х ро к і в XIX ст. (кісткове вугілля потрібне для виробництва цукру). І І є н завод (власника Шапіро) перепалював 12000 пудів кісток на рік, частина цієї продукції йшла на Деміївський цукрово-
М і ж Солом'янкою, Кадетським (нині Повітрофлотським) шосе, величезним яром Пронєвщина, Клінічним містечком та землею селян села Совки на початку XX ст. виникло поселення О л е к с а н д р і в с ь к а с л о б о д а , що входило до складу Микільсько3 Борщагівської волості Київського повіту і губернії (це район сучасних вулиць І. Клименка, Червонозоряного проспекту (оба біч), М. Кривоноса, Дачної, А. Головка та інших).
рафінадний завод, на інші підприємства, частина — 2000 пудів
Назва «Олександрівська слобода», на нашу думку, похо дить від імені царя Олександра II, бо в 1911 р. відзначалося 4 50-річчя скасування кріпацтва . І саме в цей час утворилась слобода.
межі міста лише у 1923 р. Незабаром внаслідок адміністративно-
Ось як розповідають про виникнення слободи її мешкан ці у зверненні до міської Думи 30 вересня 1913 року: «...В останні роки життя в Києві настільки подорожчало і квартири підвищились у ціні, що бідному робочому люду стало неможливо прожити у місті. М і ж нами — майстровими Пінденно-Західної залізниці виникла думка створити селище на околиці міста. Таким чином, на орних землях селян села Совки утворилось наше селище. На придбання ділянок під садиби ми витратили останні гроші, а на перебудову будівель вимушені були звернутися за позикою. Наше селище кожен рік збіль шується і зараз нараховує майже 300 садиб, причому 200 садиб 1 вже мають житлові приміщення з населенням до 2000 душ...» '.
АК
Ф
163
оп
7
СП
'•? -~ ' - ' Роп. 666, спр. 175, арк. 12, 17. Д А І
, ' ^ 1909 року). 3 1
Ф
163
'
°"-
1851
-
а
Р><
5 - 6 ; І Щ А України - Ф
2
пилу — на експорт . Кістки заводи одержували від Солом'янського могильни ка худоби та від Бактеріологічного інституту в Протасовому яру. Заводи отруювали повітря, сморід був нестерпний, але всі звертання населення до міської управи залишалися без результатними... Олександрівську слободу було включено у іериторіальної реформи селище увійшло до Київського району Київської округи, а з березня 1927 р. остаточно було під 3
порядковане Київській міськраді . Історія селища
ванека (пізніше «Більшовик») та майстерень Південно-Західної іалізниці звернулися до міської Думи з проханням виділити на пільгових умовах землю для забудови. Робітники жили в жахливих умовах — сирих конурах, під палах. На маленькій площі проживало по 7 — 9 осіб, за кімнату домовласники вимагали 8 — 1 0 крб., а за кімнату з кухнею — 10—12 крб., тобто третину місячної зарплатні. Дума погоджувалась виділити територію під забудову між < '.таро-Житомирською дорогою (сучасна вулиця Дєгтєрівська) га Брест-Литовським шосе, розбити її на ділянки по 120 саж., вартістю по 1 крб. 50 кой. за кв. саж., тобто кожна ділянка —
4-1" 1
спр.
1780,
арк.
118
..в.-І 19
(Д,,„,
•' ДАК
Ф
І,
І63, оп
С І851, арк /1
('.(мірник сведений по Киевской губернии.— К., 1 8 8 7 . —
' Мозговой В, І
ІО 7, спр
Там ж е . — Арк. 8. 9. Назва ця існувала і в радянський час (див.; Уся
Київщина. Довідна кінна на 1928 рік — К.. 1 9 2 8 . — С. 4 0 5 ) .
Там ж е , — Спр. 1851, арк 2, 7. Там ж е — Арк.
Ч о к о л і в к а почалася, мабуть, того лют
невого дня 1896 p., коли 98 робітників заводу Гретера і Кри-
216, 217.
11.
• С п и с о к поселень Кнп.щинн , и,,
1628, арк
7
8
К. 1 9 2 4 . - С . 1 ; Д А К О . - Ф . Р-112.0П. 1,
Від Рыбаков
М.
Солом
янкы
до
Тетерева
О.
за 180 крб., а всі витрати на кожну будівлю становили б 1000 крб. з виплатою на 20 років. 76 робітників погодились на такі умови, але «батьки міста» не поспішали. Вони не хотіли мати справу з кожним забудовником окремо і на засіданні Думи 18 листопада 1897 р. наполягали на створенні колектив ного робітничого органу — артілі, а до затвердження її статуту 1
розгляд будь-яких питань з цього приводу припинити . Такий орган — «Київська робітнича артіль» — було ство рено і, після затвердження 12 грудня 1899 р. міністром фінансів графом С. Ю. Вітте її статуту, як юридична особа артіль могла укладати договори, одержувати кредити, оскаржувати рішення в суді, тобто захищати інтереси робітників. Засновником артілі 2
став Микола Іванович Чоколов ... ...З 70-х років минулого століття в Києві існувала фірма «М. Я. Чоколова і сини». Купчиха 2-ї гільдії М. Я. Чоколова з синами Іваном та Миколою мали садибу на Лук'янівці, були власниками млинів та побудованого у
1872 р. дріжджово-
винокурного заводу на Глибочицькій вулиці. Купець 1-ї гільдії І. І. Чоколов був гласним міської Думи, володів друкарнею, закладом скородруку, був членом міського комітету торгівлі й мануфактури. М. І. Чоколов також відома в місті людина. Благодійник,
Робітники зрозуміли, що надії на Думу марні. І артіль ви рішила купити землю за Кадетським гаєм по дорозі на Жуляни, біля розсадника В. Ф. Крюгера, що на хуторі Пронєвщина. В якогось Устенка в липні 1901 р. купили 7 дес. землі за 16800 крб. Оскільки в артілі було всього 8 6 1 5 крб., решту гро шей дав М. І. Чоколов, і в листопаді землю поділили на 39 ді лянок по 3 0 0 — 3 2 0 саж. кожна, це й стало початком майбут 1
нього селища «Чоколівка» . Артіль одержала кредит 20,5 тис. велась 1902
р.
крб.,
успішно: вже
забудова навесні
забудували
19 ділянок, восени — 2 8 . У центрі селища спорудили громадську криницю, спла нували
вулиці,
впорядку
вали дорогу. 6 серпня 1905 р. відбу лося освячення та офіційне відкриття селища «Київсь кої артілі робітників, май стрових та службовців для придбання ж и т л а » за Ка
гласний міської Думи, комерції радник, купець 2-ї гільдії, він
детським гаєм. На ТОЙ час у
був, крім того, головою та членом попечительських рад київ
селищі в ж е було забуДО-
ських торговельних шкіл і класів Товариства поширення комер
вано 31 ділянку, к о ж н а з оудиночком на 2 — 3 кімнати, садом та городом. У цей день
ційної освіти у Києві, приватної жіночої гімназії Н. В. Конопацької, Київського 2-го Комерційного училища, згодом — директором правління Акціонерного товариства «Брати Чоколови». ...А боротьба артілі за одержання земельних ділянок три вала. У зв'язку з будівництвом Політехнічного інституту ціна на ділянки значно зросла, і варіант купівлі території біля СтароЖитомирської дороги відпав. Артіль просила виділити ділянки в іншому місці, але Дума зволікала з рішенням.
' «Киевлянин».— 1 8 9 7 . — 16 мая, 13 ноября, 2Г> ноября; ИКГД.— 1897 № 11, С. И . 2
«Киевлянин».— 1903 — 21 марта; 1 9 0 5 . — 7 августа
70
Засновник селища Чоколівка
М. І. Чоколов.
2
члени артілі вирішили дати селищу ім'я М. І. Чоколова . До 1923 р. Чоколівка належала до Київського повіту Київ ської губернії, а в 1923-му її включено до меж міста, але невдовзі піднесено до Будаївського району Київської округи. Тоді ж обрали сільраду, відкрилася школа, де в 1925 р. 10 учителів навчали 170 дітей, Комітет незаможних селян, сільбуд. У 1923 р. робітники Чоколівки, Поста-Волинського та Іміріцаї івки відкрили клуб, який став центром культурного
і «Киевлянин* ' Т а м же.
1903
'-'І марта.
1 9 0 5 . — 7 августа
Рыбаков
М.
О.
Від
ж и т т я цих селищ. У 1925 р. Чоколівка одержала статус селища
Солом'янки
до
Тетерева
на 24 роки по 1—2 копійки за квадратну сажінь, кожна ділянка
міського типу, на той час у Старій та Новій Чоколівках налі
площею 800 кв. саженів ціною від 4 крб. 50 коп. до 89 крб.
чувалося 425 дворів і близько 1500 жителів. З 1927 р. Чоколівку
З цього часу почалося швидке розростання селища, передусім
підпорядковано Київській міськраді'.
місцевості під назвою Хрещатик, пізніше місцевості Липки
У 50-ті роки на карті Києва з ' я в и л а с я назва Чоколівський
і т. п.', які повторювали київські назви.
масив. На місці старого селища виникли багатоповерхові будин
На Хрещатику побудували парк, у ньому театр, далі —
ки, нові вулиці, культурно-господарські заклади. У 1902 р. в
пошту, аптеку, крамниці, найошатніші дачі тощо. У 1899 р. в
Чоколівці було 2 вулиці, в
1912-му — 24, в 1939-му — 36, в
сосновому лісі відкрився санаторій на 110 ліжок для хворих
1946-му — 43, в 1967-му — понад 50. Згодом зникли старі назви
на легені. Побудовано лікарню, сирітський дім, двокласну вчи
вулиць. Чоколівська стала Донецькою, Воскресенська — Василь-
тельську школу, церковно-приходську школу, школу бджіль
ченка, Олександрівська — Академіка Карпінського тощо...
ництва, бібліотеку та ін. У 1897 р. впорядковано став. О т ж е ,
Як уже з а з н а ч а л о с я ,
бурхливий економічний
розвиток
Боярка серед приміських дач була доволі цивілізованою... У д о р а д я н с ь к и й час
Києва після реформ 60—70-х років XIX ст. спричинив т а к о ж і негативні наслідки — забруднення навколишнього середовища. Постала потреба у створенні дачних селищ у приміській зоні. М а й ж е всі вони виникли наприкінці XIX — на початку
Б о я р к а та
Будаївка
н а л е ж а л и до
Глеваської волості Київського повіту та губернії. Населення їх постійно зростало. У 1891 р. в обох селищах проживало 1815 жителів, 1896 р. у Боярці було
334 двори та 1592 жителі, у
XX ст. уздовж залізниць поблизу Києва, що забезпечувало
Будаївці — 196 дворів та 1149 жителів, 1900 року у Б о я р ц і —
зручний з в ' я з о к з містом.
273 двори, 1490 жителів, у Будаївці — 387 дворів, 1301 житель .
2
Також у 1882 р. почався продаж ділянок у селищі Ма-
За 22 кілометри від Києва р о з т а ш о в а н о дачне селище Б о я р к а . Відомо, що у XVIII ст. воно н а л е ж а л о до маєтків
лютинка поблизу Б о я р к и .
Київського Михайлівського Золотоверхого монастиря і відоме
У 1902 р. закінчено будівництво залізниці Київ — Ковель
було під назвою «Бояр-Ветских». Від залізничної станції село
( ігодом вона увійшла до складу Південно-Західної залізниці),
знаходилось за 3 версти, а поряд із станцією лежало село
і одразу ж на дільниці Київ — Коростень почали виникати
Будаївка, мабуть, давнього походження, бо ще минулого сто
пічні селища Ірпінь, Буча, Ворзель, К и ч е є в е , Н е м і ш а є в е ,
ліття тут зберігалися сліди древніх валів та ровів.
К її,індієве, Тетерів та ін. Цьому сприяли чудові природні умови,
На початку XVI ст. село н а л е ж а л о Михайлівському Золо
іручне сполучення з Києвом, а т а к о ж і те, що деякі інші
товерхому монастирю. У 1629 р. монастир с к а р ж и в с я на те,
дачні місця не задовольняли відпочиваючих: Мотовилівка —
що «князь Корецкий, наславши слуг і подданных своих белгород
далеко від Києва, Китаєве — надто волога місцевість, Приорка
ских, увесь кгрунт монастыря... осегнул и забрал до добр бело2
городских села Булдеевщины кгвалтовне привернул» . Д а ч н е селище Боярка-Будаївка виникло незабаром після прокладення залізниці, на початку 80-х років XIX ст., з появою перших будиночків, що використовувались городянами саме
1.1 Куренівка розташовані близько до зрошуваних земель, на Сирці — недостатньо питної води. І Іа місці, де у 1902—1904 рр. виникло дачне селище І р п і н ь , інаходилася німецька колонія. З прокладенням залізниці місцеві поміщики Саратовські, Вишневський і Рушковська поділили
як дачні. У 1882 р. 93 ділянки продано з торгів піддачі терміном 1
' Д Л К О . — ф. P-U2, оп. 1, спр. 745, арк. 25; с и р . 1127, арк. 44; спр 3414, арк. 4. ' Похилевич Л. Уезды Киевский и Радомысльский. 78
С
44. 95.
ІІЛІЛ України.--
Ф. 491, оп. 63, спр. 7, арк. 3 6 — 3 6 зв., 37 зв„ 38;
.Кисіиішіип». — 1 8 8 2 . — 1 3 феврали Путеводитель «Дачник».— С. 7 0 — 7 1 . 1
Памятная книжка Киев губернии на 1891 г.— К., 1 8 9 1 . — С . 6, 7; Спи-
СОК населенных МЄС1 Киевской губернии — К. 1896 — С. 12; То ж е . — К., 1
і
іон
С
111
Рыбаков
М.
О.
Від
свої землі і розпродали їх. Так на річці Ірпінь виникло дачне селище площею 1500 дес. З 20-го травня 1904 р. для зручності дачників в Ірпені відкрилася залізнична пасажирська плат форма. Ціна на земельні ділянки зростала: з 25 крб. за 1 деся тину в 1905 р. до 4 0 0 — 5 0 0 крб. у 1911-му. Незважаючи на це, з 1050 ділянок у 1909 р. вільних з а л и ш и л о с ь лише 50...' Що стосується назви Ірпінь, то існує версія, що вона похо дить від кримсько-татарського «ір» або «єр» — місце. Можливо, 2 від татарського «ірпа» — осот, «Ірпінь» — осотний . У 1901 р. виникло дачне селище поблизу станції Б у ч а на 29-й версті залізниці Київ — Ковель. Молодий мішаний ліс, чисте повітря, став, зручний зв'язок з Києвом — все це сприяло розвитку селища. До 1909 р. було забудовано 79 ділянок із 3 загальної кількості понад 250 . У 1912 р. вже нараховувалося 15 вулиць і майже 340 ділянок. На початку XX ст. при селі Михайлівці на 34-й версті за лізниці виникло дачне селище В о р з е л ь . В 1904 р. поміщиця Пеховська почала тут продавати свою землю. Під селище відій шла площа 190 десятин, з них власне під дачі — 149 десятин. 1909 р. в селищі обабіч залізниці налічувалося вже 335 дач них ділянок. Щодо назви «Ворзель». У мові наших предків слово «вор» означало межу. У сучасній українській мові цей термін зберігся у словах «воріття» (прохід крізь межу), «ворота» (захист про ходу), «воріння» (огорожа садиби по межі), «ворина» (жердина для огорожі), вороний, ворожнеча, ворог (загроза межі), воро жіння тощо. Якщо перша частина слова Ворзель означає межу, тоді друга, ймовірно, ім'я чи прізвище власника межі. «Зель» нагадує слово німецького походження, адже неподалік, як уже зазнача лося, й була німецька колонія... На 37-й версті залізниці, праворуч, між землями поміщи ків та селян сіл Мироцького, Михайлівки та Рубежівки знаходи лось урочище Рокитне, що належало землевласниці В. Л. Ки
1
Путеводитель «Дачник»,— С. 9 0 ; «Киевлянин»,— 1 9 1 1 . — 15 июня. 2 «Киевлянин».— 1 9 0 9 . — 11 сентября 'Путеводитель «Дачник».— С. К|
190-1. —
19 мая,
Солом'янки
до
Тетерева
чеєвій. Вона поділила свій маєток на 258 дачних ділянок, кожну площею від 800 до 1600 кв. саж., і продала їх по 2 0 — 4 0 коп. за квадратну сажінь. Так виникло дачне селище К и ч е є в е . На початку XX ст. службовці управління Південно-Західної залізниці для поліпшення своїх побутових умов вирішили купити землю на 39-й та 45-й версті Ковельської залізниці. Так виникли дачні селища Н е м і ш а є в е І та Н е м і ш а е в е II, названі на честь начальника Південно-Західної залізниці Клавдія Семеновича Немішаєва, який сприяв швидкому заселенню селищ, допомагаючи службовцям одержувати позичку для купівлі ділянок. У 1913 р. селище Немішаєве II було перей меноване на К л а в д і є в е знову ж таки на честь начальника залізниці К. С. Немішаєва. У 1902 р. за 6 верст від станції Т е т е р і в виникло дачне селище. На березі річки Тетерів землевласник Буцень виділив для продажу кілька сот десятин із сосновим лісом. Територію поділили на 300 ділянок площею від 1 до 7 десятин вартістю по 125—200 крб. за десятину. Розбудовувалось селище, зроста ла ціна на землю. За кілька років було вже 700 ділянок по 2 5 0 — 3 0 0 крб. за десятину. На початку XX ст. утворилася ще низка дачних селищ: у 1901 р . — дачі С т а р о с і л л я на Дніпрі вище Києва в чудовому лісі, знищені під час будівництва Київської ГЕС та Київського моря. У 1914 р. створено дачне селище К о з и н у сухій лісовій місцевості на березі Дніпра та ін'. У 1912 р. утворено дачне селище П р о н є в щ и н а за Солом'янкою та Кадетським гаєм — 400 дачних ділянок із ставами, лісом. Про історичну місцевість Пронєвщина варто розповісти більш докладно. Відомо, наприклад, що в 1799 р. дворянин П. Козаківський, «перебуваючи постійно в хуторі при селі Совках», ви падково знайшов в урочищі Пронєвщина мідь — 32 відламки вагою 13 пудів. У стародавні часи тут існував завод, де відли вали дзвони. У XIX ст. хутір Пронєвщина належав Києво-Софіївському Митрополичому дому і був розташований за 5 верст від міста. У 1879 р. тут був один двір, 3 жителі, у 1896 р . —
' «Киевлянин
1 9 0 0 . — ІН июля, 1 9 1 4 , — 17 апреля.
КО О
М
ГИЬІІМІП
Kl
Рибаков
М.
О.
1 двір, 7 жителів, у 1900 р . — 1 двір, 10 жителів. Належав хутір 1 до Білогородської волості Київського повіту та губернії . Крім хутора Пронєвщина таку ж назву мали річка, гай та ліс. Походження назви поки що нам невідоме, але вважаємо, що назви хутора, гаю та лісу в цій місцевості походять від наз ви річки. Нині ці дачні селища значно розширилися, деякі увійшли до меж міста, інші — перетворилися на справжні курорти із санаторіями, будинками відпочинку, дитячими таборами, пан сіонатами.
БОРЩАПВКА... ВІД « Б О Р Щ У » ? Хто з киян не знає масиву Микільська Борщагівка в західній частині міста, а чи всім відомо, що Борщагівок п'ять, як вони виникли і розвивалися? У давнину біля Теремків починалася річка Ж е л а н ь , або Борщагівка, яка текла на північний захід від села Ж е л а н ь (Жупяни), вона перетинала Брест-Литовське шосе і, разом із своєю правою притокою — річкою Нивкою, впадала в р. Ірпінь. На цій річці вище с. Желані були розташовані монастирські хутори, що постачали ченцям городину і мали назви від монастирів, котрим належали: Михайлівський, Микільський, Братський, < 'офійський, Петропавлівський. Згодом ці хутори перетворилися на великі села, найбільшим з яких була Петропавлівська Бор щагівка. З утворенням у 1797 р. Київської губернії всі Борщаі піки адміністративно увійшли до складу Білогородської волості Київського повіту та губернії. У 1828 р., з утворенням Петро1 павлівської волості, їх підпорядковано їй , але пізніше ми знову о . і ч и м о Борщагівки у складі Білогородської волості. У давніх документах зустрічаються різні назви Борщагівок. І.ік, Михайлівська звалася «земля по реке Борщовке», Софійі і.ка — « з е м л я Праведницька, або Мильковщина», а також «Кафсдральна Слобідка», Братська — «село Борщувка» тощо. Звід ки ж походить топонім «Борщагівка»? Відомий краєзнавець п р у т і половини XIX ст. Л. Похилевич вважав, що «Борщагівкою на ш а н о від того, що на ній (річці) були розташовані хутори, 2 Нкі постачали ченців городиною, для борщу необхідною» .
ЦДІА У к р а ї н и . - Ф. 4 4 2 , оп. 5 1 7 НІШ ППАА пП У № м. і й Ч 7 о V *. 16372; «Киевляї
спо 72 ,„« їх к , , спр. і і, арк 18, Картографічний віддл 1912 21 апреля
НДІА України ' Похилевич .//
Ф 533, оп 3, спр. 73, арк. 7. Уездьі Ктчи кнїї п Радомьісльский.— С. 83. кз
Рыбаков
М.
О.
Борщагівка...
Але сучасні вчені заперечують його версію. Вони вказу ють на те, що річка Борщагівка згадується в документах рані ше, ніж селище Борщагівка. Колись на берегах цієї річки (до речі, річка Ж е л а н ь згадується ще в літопису) було багато рос лини, відомої під назвою борщівка. Це слово праслов'янського походження колись означало «кислий». Таким чином, від назви рослини утворилася назва річки, а вже від неї — назва поселен ня, а не навпаки... Розглянемо трохи докладніше відомості про Борщагівки. Михайлівська Борщагівка.
Згадується раніше від усіх
інших. М і ж 1108 і 1113 рр. вона була подарована Михайлів ському Золотоверхому монастирю її титарем
—
київським 1
князем Святополком-Михайлом (онуком Ярослава Мудрого) . Ця давня належність Борщагівки монастиреві підтверджується історичними джерелами. У 1526 р. ігумен Макарій, перера ховуючи монастирські давні маєтки, називає «возле Борщовки 2
поле звечное» ; в документі 1570 р. йдеться про «именю нашом церковном Борщовьце, которое с давних часов церкви Божой 3
прислушает» . У 1578 р. польський король Стефан Баторій підтверджує монастиреві «иже дей земля Борсчовька к тому монастырови належить, которое завьжди з старо давня в покой ном держаню продков его были»; в 1646 р . — підтверджувана 4
грамота короля Владислава, 1700 р . — Петра І й таке інше . У
1686 р.
Михайлівську Борщагівку згадано як пусте
селище. На початку XVIII ст. починається нове залюднення села:
від двох хат на початку століття до 26 — у
1723 р.
З часом дворів меншає (1756 р . — 14; 1766 р . — 9), але джерела не розкривають причин цього. У
1766 р. в селі мешкало
65 жителів, які займалися переважно хліборобством, утри
від
«борщу»?
М и к і л ь с ь к а Б о р щ а г і в к а . Відомо, що великий литовський князь Олександр у 1497 р. дав грамоту київському Микільському монастиреві: «... тую землю пашенку на Борьщовце дали им, к монастырю и пашут со всим...»'. Але як оселю її згадують у XVIII ст. У 1730 р. тут було 5 дворів, 1756 р . — 28, 1766 р . — 96. Жителів у 1788 р . — 88 (худоби в них — 120 го лів), жили вони переважно з городництва, хліборобство мало 2
тут значно менше значення . Біля Микільської Борщагівки колись існували залишки артилерійської батареї, встановленої тут у 1819 р. підчас манев 3 рів у присутності Олександра І і Барклая де Толлі . С о ф і й с ь к а Б о р щ а г і в к а . У 1590 р. київський митрополит Михайло Рагоза дав грамоту «земянину Євфиму Олешковичу» на «ленное владение земли со всеми угодьями», що належали Софійському монастирю: «селище Химоновское над рекою 4 Борщовкою...» У XVIII ст. місцевість ця звалася с. Борщагівка на р. Борщагівці. В опису 1686 р. вона згадана як пусте селище. На початку XVIII ст. тут було три хати, в 1766 р . — 10 дворів, 91 житель, сіножаті на 20 кіп, землі — 23 дні ріллі, худоби — 197 голів. Мешканці селища, як і сусіди, ж и л и переважно з городництва та розведення дрібної худоби. В селі був мона 5 стирський двір і шинок . Б р а т с ь к а Б о р щ а г і в к а . З а однією версію, назва селища з'явилася після 1633 р., коли митрополит київський П. Мо гила прибув до Київської митрополії, і козацький гетьман І. Петрижицький віддав Борщагівку Братському монастиреві в 6 довічне володіння . За іншою — за часів Речі Посполитої селище належало церкві Воздвижения Хреста Господнього, потім — попові Моїсею Івановичу, а в 1638 р., з дозволу
5
мували багато худоби — 219 голів . 1
Сборник материалов для исторической топографии Киева и окрест
ностей.— Отд. III.— С. 9.
1
Максимович М. А. Собр. с о ч . — К., 1 8 7 7 . — Т. 2 — С. 4 1 . Киево-Златоверхо-Михайловский монастырь. Исторический очерк.— К., 1 8 8 9 . — С. 34. 1
' Т а м ж е . — С. 14, 15. 1
Голованскый Е. Киево-Златоверхо-Михайловский первоклассный мона стырь и его скит Феофаннм.— К., 1 8 7 8 . — С. 89. •' Шамрай С. Київська сотни на Гетьманщині / / Київські зб'рпикн з історії, археології, побуту та мистецтва. 3 6 . І,— К., 1 9 3 0 . — С. 2 3 6 — 2 3 7 . 84
2 1 1
Шамрай С. Назв. праця,— С. 2 3 6 — 2 3 7 . Памятная книжка Киевской губернии на 1858 г.— К., 1 8 5 8 . — С.80. Сборник материалов для исторической топографии Киева и окрест
н о с т е й — Отд. III.— С. 52. Шамрай С. Там ж е . — С. 2 2 3 . '' Указатель святыни и священных достопамятностей Киева — К., 1871. Изд. V.— С. 2 1 4 — 2 1 5 , Мухин //. Киево-Братский училищный монастырь.— К., 1 8 9 3 . — С. 6 8 ; Максимович М
Л. Собр. с о ч . — Т. II.— С. 60. к:,
Рыбаков
М.
Борщагівка...
О.
польського короля Владислава I V , — «на особу Софрония, игумена Братского монастиря уступленное», що потім підтверд 1 жувалось королівськими грамотами 1640, 1650, 1670 рр. Як і інші Борщагівки, в опису 1686 р. воно згадане як пусте селище. З а с е л е н н я починається з XVIII ст. В цей час тут налічувалося чотири двори, в 1723 р . — 16, 1756 р . — 8, 1766 р . — 13. Люд ності у 1766 р . — 56 жителів, землі — 25 днів ріллі, худоби мало — 54 голови. Населення ж и л о переважно з городництва, 2 дехто — з заробітків . У селі був монастирський двір з пасікою при ньому, шинок, млин, ліс, будинок з садом, ставком. Тут відпочивали ченці, а влітку — студенти Київської духовної академії. У 1740 р. був побудований храм Живоносного джерела Пресвятої Богородиці (не зберігся) з дзвіницею при ньому (1811 р.).У храмі зна ходилась широковідома чудотворна ікона Божої матері, яка привертала до Братської Борщагівки велику кількість бого мольців. Частина села мала назву Болгари, тому що з 1767 р. тут оселилися переселенці з Болгарії, які довгий час зберігали 3 свої звичаї і мову . П е т р о п а в л і в с ь к а Б о р щ а г і в к а . В опису 1686 р. вказано як пусте селище. Петропавлівський домініканський монастир одержав від Софійського монастиря «в милостиню» частину його борщагівських земель «для пропитания». Тому селище 4 одержало назву Борщагівка Петропавлівська . З XVIII ст. почалося його заселення. На початку століття в ньому налі чувалося 6 дворів, у 1723 р . — 18, 1756 р . — 24, 1766 р . — 14. Населення у 1766 р . — 100 жителів, 1787 р . — 200; сіножаті — 250 кіп, худоби — 153 голови. Селяни жили переважно з хлібо робства, було два ткачі. Монастирський двір — чимала еконо-
від
«борщу»?
мія: два млини, ґуральня — 360 відер на рік, рибні лови, пасіка, сіножаті на 200 кіп (1 копа — 60 снопів), ліс, худоби — 22 го лови. Попівський двір мав сіножаті на 9 кіп, худоби — 9 голів, було дві робітниці. Церкву в селі збудовано в 1755 р., при ній 1
школа, де ж и в дячок з родиною . Слід мати на увазі, що під час передачі монастирям земель під назвою Борщагівки, мабуть, ще не існувало поселень з тією ж назвою. Дослідник історії київської сотні Сергій Шамрай вказує, що в опису 1686 р. всі Борщагівки згадуються як «пусті с е л и щ а » . На початку XVIII ст. тут н а р а х о в у в а л о с ь лише 22 двори. Лише з цього часу починається справжнє заселення Борщагівок (до того мова йтиме тільки, можливо, про маленькі 2 хутори) . Ймовірно, Борщагівки під час татаро-монгольської навали були повністю знищені, і назва ця зовсім зникла з пам'яті людської? Колись навкруги Борщагівок росли густі ліси. В XIX ст. їх уже не було, лишилися тільки чагарники, які жителі викор човували, а землю переорювали. Населення займалося в основ ному городництвом, менше — хліборобством, розведенням дрібної худоби, промислів ніяких не було (у всіх Борщагівках у 1766 р. було 3 ткачі), сіяли жито, овес, просо, а в неурожайні 3 роки йшли на заробітки до Києва . Після секуляризації церковних земель у 1786 р. селяни, що жили на монастирських землях, перейшли до казни і стали державними. У XIX ст. н а с е л е н н я Б о р щ а г і в о к н е в п и н н о з р о с т а л о . В середині століття тільки в Микільській, Братській та Софій 4 ській Борщагівках нараховувалось 117 дворів та 954 жителі . Помітні зрушення спостерігаємо в пореформений час: у 1885 р. в усіх Борщагівках вже 2 2 3 3 жителів, через п'ять ро 5 ків — 3512; у 1896 р . — 414 дворів та 4218 жителів . У 1913 р.
1
Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии.— К., 1 9 0 7 . — Отд. II, Т. I V — С . 1 6 4 — 1 6 5 . 2
Шамрай С. Названа праця.— С. 2 4 3 — 2 4 4 .
1
Памятная книжка Киевской губернии на 1858 г о д . — С. 8 1 ; Акты и до кументы, относящиеся к истории Киевской Академии.— К., 1 9 0 6 . — Отд. II, Т. III.— С. 3 5 9 — 3 6 5 ; Исторические материалы из архива Киевского гу бернского правления. Сост. А. А н д р и е в с к и й . — К.. 1 8 8 6 . — Вып. 1 0 . — С. 6 1 . 1
Петров II. Историко-топографическис очерки д р е в н е ю Киева 1897 — С. 228.
К ,
1 2
Шамрай С. Назв, праця.— С. 2 4 9 — 2 5 0 . Там ж е . — С. 2 2 3 , 2 2 8 , 2 3 6 , 2 4 3 , 2 4 9 ; Похилевич Л. Названа праця.—
С. 8 4 — 8 5 . 1 1 5
Памятная книжка Киевской губернии на 1858 год.— К., 1858.— С. 7 9 — 8 0 . Киевские губернские ведомости.— 1 8 4 9 . — № 1 9 . — С. 152. Алфавитный список населенных мест Киевской губернии.— К., 1 8 8 5 . —
С. 2 1 ; Памятная книжка Киевской губернии на 1891 г.— С. 6; Список населенных мест Киевской губернии.— К., 1896. С. 11 — 1 2 . 87
Рыбаков
М.
О.
Борщагівка...
у Борщагівках — 5702 жителі (у Братській — 1675, Микільській — 546, Михайлівській — 609, Петропавлівській — 1675, Софійській — 1197), земське двокласне училище, однокласне приходське училище, аптека, 13 бакалійних та мануфактурних лавок, чотири склади пива. (В Микільській Борщагівці — одна бакалійна лавка та склад пива Корнілії Францівни М а р р — 1
власниці пивоварного заводу в Києві на Куренівці) . У роки громадянської війни жителі Борщагівок брали участь в охороні Києво-Ковельської залізниці, обирали сільради, Комі тет незаможних селян ( К Н С ) , Товариство взаємодопомоги, відкрили хату-читальню, чотирикласну школу, де три вчителі навчали 180 дітей. У 20-ті роки Борщагівки входили до трьох сільрад. Микільсько-Борщагівська охоплювала села Микільську Борщагівку (1925 р . — 146 господарств, 669 жителів), Братську та Михай лівську, хутори Відрадний, Пост-Волинський та три залізничні будки. До Петропавлівсько-Борщагівської сільради входили однойменне село та х. Ґ а л а ґ а н и . Софійсько-Борщагівська сільрада включала в себе однойменне село. Отже, в усіх Борщагівках у 1925 р. нараховувалося 1364 господарства та 6419 жи 2 телів . Щодо адміністративного підпорядкування, то до 1923 р. Борщагівки входили у Микільсько-Борщагівську волость Київ ського повіту та губернії, у 1 9 2 3 — 1 9 2 7 р р . — до Будаївського району, у 1927—1930 р р . — до Київського району Київського округу, у 1930—1937 р р . — в Київську приміську смугу, а з 1937 р . — до Києво-Святошинського району Київської області. За сільськогосподарською спрямованістю в 30-ті роки Бор щагівки входили до
1-го Приміського (городнього) району.
У 1932 р. у них налічувалось 1242 господарства та 6719 жи телів. В цей час у Борщагівках було 5 городньо-молочних радгоспів з земельною площею 2707 га (майже 40 % яких — під городиною) і близько 700 голів корів, понад 1000 кролів. 3
Ці радгоспи постачали городину і молоко до Києва .
1 2
Весь Юго-Западный край.— 1 9 1 3 . — С. 4 6 6 1 .
Д Л К О — Ф. Р-112, оп. І, спр. 998, арк. 50, 50 зв.
'Київ та його приміська смуга. Довідник.— К , 1 9 3 2 . — С. 6, 7, 9, 38, 41.
від
«борщу»?
Початок 30-х років приніс народам України страшне ли хо — голодомор 1932—1933 рр. «Прах мільйонів жертв стукає в наші серця» — так назвали своє з в е р н е н н я до Президента України з приводу 60-річчя голодомору відомі діячі культури: І. Драч, Л. Танюк, 3. Дума, А. Зінченко, М. Жулинський та інші.«За своїм характером, політичними, економічними, гене тичними наслідками,— вказується у зверненні,— штучний голо домор в Україні н а л е ж и т ь до найбільших актів геноциду, які знало людство... Правду про гол од-геноцид, кількість загиблих... 1
не сказано й досі» . Києвознавець С. М. Вакулишин зробив спробу підраху вати людські втрати від голоду, яких зазнали 22 населених пункти (з 64) київської приміської смуги у 1933 р. Ретельні пошуки в архівах і особливо зустрічі з корінними жителями цих сіл дали змогу досліднику уточнити попередні підрахунки людських втрат і, найголовніше, підтвердити висновок про те, що втрати ті були наслідком голодомору. Як відомо, навесні
1933-го в Україні щодня помирало
голодною смертю до 25000 чоловік, щогодини — близько 1000, щохвилини — 1 7 . С. Вакулишин зібрав унікальну інформацію, яка вражає співвідношенням втрат від голоду та фронтових. За цими жахливими відомостями співвідношення для Микільської Борщагівки складає 5 : 1. В середньому ж по 22 населених пунктах відсоток голодної смерті с т а н о в и в 2 3 — З О %,
що 2
перевищує воєнні втрати (в середньому 9 %) у 2 , 5 — 3 рази . За даними дослідника, від голоду загинуло: у Біличах 250 жи телів, у Михайлівській Борщагівці — 270, у Братській Борща гівці (зараз це житловий масив Південна Борщагівка) — 200, 3
у Микільській Борщагівці — 270 . У січні 1933-го Президія Київської міськради констатувала: «... колгоспи недостатньо виділяють продукти по селах (для готування сніданків у школах). Є 26 сіл, де зовсім сніданків (гарячих) немає, хліба відпускають лише по 50 грамів (по більшості сіл зовсім нема), жири відсутні. Внаслідок такого
' «Вечірній Київ».— 1 9 9 3 , — 29 червня. 'Там
же.
'Там
же. 8!)
Рибаков
М.
О.
Борщагівка...
стану... калорійність сніданку низька: до 200 кал. (минулого року було 300—450)» Сотні тисяч людей втікали від голоду з сіл у міста з надією врятуватися. У лютому 1933 р. Президія міськради, відзначаючи «величезний приплив дітей з периферії, що становить 6 8 % наявної кількості безпритульних», просила облвиконком «негай но забезпечити місця для розташування в інших районах області 1092 дітей, що підлягають евакуації». Старожили пригадують той страшний Київ 33-го. Деякі сільські мешканці носили на продаж до міста дрова; покупець просив занести їх на другий поверх будинку... Це була пастка: продавця хапали і відправляли на ковбасу... Дехто з старожилів переконаний у тому, що на вулицях Києва померло до мільйона душ (в основному, втікачі із сіл). Ледве живих людей підбирали на вулицях і кидали в порожню церкву Пирогощі, де вони, вкрай знесилені, тихо вмирали... Краєзнавець С. М. Вакулишин пропонував підтримати пропозиції щодо закладання в центрі Києва величного пам'ят ника Скорботи... Є ж бо в центрі Лос-Анджелеса пам'ятник українцям — жертвам радянського комунізму, жертвам голодо мору, відкритий у рік 50-річчя геноциду проти українського 2
народу . Нещодавно на Михайлівській площі у Києві встанов лено пам'ятний знак жертвам голодомору.
від
«борщу»?
та насіннєва лабораторії, школи, клуби, бібліотеки, медамбулаторії тощо'. Із розширенням Києва його межі підійшли до Борщагівок, які фактично були передмістями. Наприкінці 60-х років почалося будівництво Микільсько-Борщагівського житлового 2 масиву площею 423,5 га, з житловим фондом 875,5 тис. км і населенням 120 тис. жителів. Ці показники вже давно пере вищено. Офіційно с. Микільську Борщагівку включено до меж міста за рішенням Президії Верховної Ради У Р С Р від ЗО серпня 1971 р. До Києва увійшли також колишні села Братська та Михайлівська Борщагівки, а з утворенням 12 квітня 1973 р. Ленінградського району міста, ці селища увійшли до його складу. Села ж Петропавлівська та Софійська Борщагівки залишаються у складі Києво-Святошинського району Київської 2 області . ...Історичні документи донесли до нас назви поселень та у р о ч и щ , к о л и с ь р о з т а ш о в а н и х біля Б о р щ а г і в о к : Комарницьке, Копанка, Мокрий Луг, Клепач, Богданів Ріг, Соловйово, 3 Березова, Під Могилою Рокити, Петриків луг, Батерей та ін . З'ясувати долю цих топонімів, зберегти, де можливо, історичні назви — завдання краєзнавців на майбутнє...
Під час Великої Вітчизняної війни багато жителів Борщагівок брали активну участь у боротьбі з фашистськими загарб никами; за неповними даними, 800 з них було нагороджено орденами і медалями, а І. О. Мельниченку та Г. С. Шупику присвоєно з в а н н я Героя Р а д я н с ь к о г о Союзу. В листопаді 1943 р. під час відступу гітлерівців борщагівський хлопчик Дмитро Шестиченко обстрілював ворогів з кулемета, який вони залишили, і показував дорогу радянським бійцям. Юний патріот 3
загинув, підірвавшись на міні . У повоєнні роки в Борщагівках діяли відділки радгоспу «Совки», завод хіміко-фармацевтичних препаратів, агрохімічна
1 2
1
«Вечірній Київ».— 1 9 9 3 . — 29 червня.
2
Там же.
3
'Історія міст і сіл УРСР. Київська область.— К., 1 9 7 1 . — С 402, 405. ЗІ 90
Історія міст і сіл УРСР. Київська область.— К., 1 9 7 1 . — С. 405. Киев. Туристическая с х е м а . — К., 1989. 1ШІЛ України — Ф. 5 1 4 . он. І, сир
їв.; 32. 91
128, арк. 8, 9 зв.; 14 зв.; 23 зв.;
А
Білічі.
від
«Білика»?
версты, а в длину на полверсты, а в ширину 50 саженей, фабрик и художников нет никаких, жилье в том селище деревянное, крыши на них соломенные, построены не по вкусу, всех числом будет и посполитских восемнадцать, шинок один, жителей мужеска пола 63, женского 65 душ. Земля песковатая, очень мало плодородна и выдает во время урожаю с четверти жита десяти коп, а копа — четыре четверика
А БІЛИЧІ... ВІД «БІЛИКА»? За десять верст на захід від Киева, по Брест-Литовському шосе, вздовж річки Борщагівки розташовувалось село Біличі. Через село проходив давній шлях з Києва на Тетерів, Іскоростень та Овруч. Краєзнавець Л. Похилевич вважав, що Біли чі — це літописний «Булич», де в 1161 р. було розбито військо київського ( п о х о д ж е н н я м з чернігівських) к н я з я І з я с л а в а Давидовича, а самого князя вбито. Такої ж думки (літописний Булич — це сучасні Біличі) дотримується і М. С. Грушевський'. На території села в давнину був глибокий яр з назвою «Бісова (шалена) баба». Л. Похилевич вважає, що «це урочище те ж саме, що згадувана польськими письменниками «бісова баба» — власниця Білич у часи, близькі до татарської навали, яка була великою грішницею, але одержала прощення своїх 2 гріхів від польського святого Яцька» .
[копа — 60 снопів, четверть — 8 пудів, четверик — '/в четвер т і . — Авт.], а с четверти гречки — 10 коп, а копа три четверика, а во время неурожаю — с четверти ж и т а — пять коп, а ко па — 2 четверика, а с четверти гречки — 5 коп, а копа — 1 четверичок. По лесам произрастения и цветы неизвестны, в лесе дерево дубовое, березовое и сосновое, дерева строевого мало. Голоду, саранчи и неприятельского нападения, по причине недавнего сего, населения не было, место недостойно никакова приме 1
чания» . З утворенням Київської губернії (1797 р.), Біличі увійшли до складу Білогородської волості Київського повіту і губернії, з 1828 р . — до Петропавлівсько-Борщагівської волості, пізні ше — знову до Білогородської волості. Після секуляризації цер ковних земель 1786 р. селяни с. Біличі потрапили до категорії казенних, тобто державних селян і сплачували державі податок 2
та оброк у розмірі 3 крб. 53 коп. з душі на рік .
Слобода Біличі коло Святошина — давнє поселення, в XVIII ст. вона належала Києво-Печерській лаврі. Проте в ревізіях першої половини XVIII ст. відомостей про неї немає. За відомостями 1756 р. тут лише 8 дворів посполитих, у Рум'янцівському описі 3 ця слобода взагалі не згадується . Ось опис села Біличі 1780 р.:
жителів, а в 1841 р . — приблизно 360 жителів. До села нале
«Имя произошло от заёмщика места сего, прозываемого
нення свого становища в так званому Західному краї, куди
Велика, местоположение ровное и сухое, окружено со всех сторон лесом, в окружности будет оное селище на полторы
Якщо в 1780 р. в Біличах нараховувалося 128 жителів та 18 дворів, то майже через 50 років — ЗО дворів і близько 300 3
жали також три хутори та млин . Після придушення польського повстання 1863 р., для зміц входила і Київська губернія, царат вирішив змінити демогра фічну ситуацію у краї шляхом заселення його особами росій ського походження. Так з'явилася «Инструкция о порядке про дажи казенных земель в Западных губерниях лицам русского
1
Похилевич Л. Назв, праця - С . 17; Грушевський М. С. Нарис історії Київської землі від смерті Ярослава до кіпця XIV сторіччя - К 1991 2 1
Похилевич Л. Назв, праця — С. Шамрай С. Назв, праця,— С,
18.
1%. 02
' Ш и А України.— Ф. 128, он. 1 вотч. сир. 4 0 2 5 , арк. 145 зв. 'Там ж е . — Ф. 533, он. 3, сир
73, арк. 7.
'Гам ж е . — Сир. 285. арк. 72; Ф. 4 4 2 , он 93
74. сир. 410, ч. I, арк. 176 зв
Рыбаков
М.
А
О.
происхождения, служащим в том крае или желающим водво риться на постоянное жительство», стверджена Олександром II 1 у липні 1865 р. Цей напівтаємний документ, який ніде і ніколи не публі кувався, але був вказівкою для місцевої влади, надавав значні пільги росіянам: земля (до 1000 д е с ! ) продавалася без завдатку, без торгів, з виплатою на 20(!) років; у продаж потрапляла не 2 лише земля, але й інша нерухомість . «Инструкция» одразу ж почала діяти. Незабаром у Київській губернії були утворені продажні ділянки: «Древесный питомник», «Нова гребля», «Фер ма Моісеєнків», «Петропавлівський маєток» та ін. Цей останній величезний маєток був утворений з 12 селищ: Біличів, п'яти Борщагівок, Совок, Шулявщини та ін. Він складався з 14636 дес. землі і лісу, млинів, «питейных домов», 420 дворів і 3442 жите 3 лів, які мали 6192 голови худоби . Соціально-економічні зміни після реформ 1860-х років впли нули на зростання сільського населення. У 1885 р. тут налічу валося 425 жителів, а через 10 років — 1022 жителі та 93 дво ри. У цей час в селі — одна церква, церковно-приходське учили 4 ще, два млини, дві поштові станції . До церковної громади с. Біличі належали також поселення Романівка та Стоянка (обид ва на р. Ірпінь). Розшарування населення у пореформений час спричинилося до збагачення селянської родини Фузиків — власників багатьох земель, хуторів, справжніх хазяїв села Біличі (один з братів був головою волосного Правління), в Києві навіть була вулиця Фузиківська. Напередодні революції 1905 р. у Біличах знайдено листівки Р С Д Р П «Війна проти війни». Поліція так і не дізналася, хто їх 5 розповсюдив . У 1912 р. в Біличах та в Борщагівках пройшли селянські заворушення проти великого оподаткування селян, 6 які підбурювали до антиурядових виступів інші села .
1 2 3
Білічі...
від
«Білика»?
Перше включення Біличів до меж Києва відбулося ще в жовтні
1
1923 р.; тоді тут налічувалося 2 3 0 дворів та
адміністративно-територіальний статус села постійно зміню вався. У 1923—1927 рр. село входило до Будаївського, а в 1927—1930 р р . — до Київського району Київського округу з безпосереднім підпорядкуванням окрвиконкому (в 1926 р . — 2
в селі 456 дворів та 1982 жителі) . У 1930—1937 рр. с. Біличі входило до Київської приміської смуги з безпосереднім підпорядкуванням міськраді, воно було центром Білицької сільради, куди входили, крім самого с. Біличі, станція Біличі, х. Вовча гора, х. Дігтярі, Святошинське ліс ництво (всього площею 7,7 кв. км, 438 господарств, 1969 жи 3
телів) . У 1937—1966 рр. Біличі входили до Києво-Святошинського району Київської області; 2 лютого 1966 р., на підставі Указу Президії Верховної Ради УРСР, село Біличі включено до меж м. Києва, а 24 лютого 1966 р., Постановою міськ4
зиконкому — до складу Жовтневого району Києва . В 1973 р. утворено Ленінградський район Києва, куди увійшов масив Ново-Біличі.
ЦДІЛ України,— Ф. 4 9 1 , оп. 9 4 , спр. 102, арк. 8 — 9 . Там ж е . — Арк. 6 з в . — 9 .
Там ж е . — Ф. 491, оп. 76, спр. 573, арк. 99; Ф. 492, оп. 18, спр. 15, арк. 2 0 —
20 зв.
1
Алфавитный список населенных мест Киевской губернии.— К., 1 8 8 6 . —
С. 2 3 ; Список населенных мест Киевской губернии.— К., 1 8 9 6 . — С. 13. 5
Ц Д І Л України.— Ф. 274, оп. I, спр 9 8 6 . арк 2, 5. 19 зв.
"Та ж е — Ф. 442, оп. 8 6 1 , сир. 259, ч. 1. арк 86 04
86 <п
1272
жителі . У з в ' я з к у з частими реформами, у 20—30-ті роки
'Список поселень Київщини.— К., 1 9 2 4 . — С І . ' С п и с о к поселень Київської округи — К., 1926 — С І . •Київ та ного приміська смуга. Довідник.— К., 1932 — С. 1. •ДАК
Ф. Г 1. О П . 8. спр. 5 1 2 . арк. 226. <)Г,
До
історії
київської
Ново-Печерської
фортеці.
(Львівські) або Золоті ворота'. Останні були найбільш укріпленними. За старовинними джерелами, різноманітні вороги близько 40 разів підходили до Золотоворотських укріплень,
ДО ІСТОРІЇ к и ї в с ь к о ї НОВО-ПЕЧЕРСЬКОЇ ФОРТЕЦІ, АБО ФОРТЕЦЯ, ЯКА НІКОЛИ НЕ СТРІЛЯЛА Київ, як центр східного слов'янства, протягом своєї історії неодноразово зазнавав небезпеки ворожого вторгнення, почи наючи ще з часів Київської Русі. Ця обставина викликала необ хідність укріплення міста. Наприкінці X — на початку XI ст. було зведено «місто Володимира», обнесене укріпленим валом, який тягнувся від краю найдавнішого міста уздовж дніпровських круч до яру (тепер тут проходить лінія фунікулера), звідти — у напрямку сучасної Михайлівської площі і далі уздовж вулиці Великої Житомирської до схилів у бік Гончарного яру. Система укріплень мала кілька брам: одна вела на Поділ, друга — у бік 1 Печерська, третя — до Софії (Софійська, або Батиєва) . За князювання Ярослава Мудрого було споруджено «місто Ярослава». Оборонний вал його починався від укріплень «міста Володимира» і прямував на південь до сучасної площі Неза лежності, звідки повертав на захід і по сучасних вулицях Малопідвальна і Ярославів Вал простягався до Львівської площі. Тут він повертав на південний схід і тягнувся уздовж схилів гори, паралельно вулиці Великій Житомирській. Довжина цих велетенських мурів, висота яких сягала 11 м (разом із дерев'я ними загорожами 16), дорівнювала 3,5 км. Площа, оточена новими укріпленнями, становила понад 70 га. До «міста Яро слава» м о ж н а було п о т р а п и т и ч е р е з Л я д с ь к і , Жидівські
але взяти їх так і не змогли. У другій половині XI ст. почала забудовуватися так звана Михайлівська гора. Вся частина Верхнього міста отримала назву «Міста Ізяслава — Святополка». Навколо зведених тут соборів наприкінці XI ст. були споруджені міцні земляні стіни, 2 які нагадували укріплення «міста Ярослава» . Ці укріплення у 1240 р. стали останньою перешкодою для полчищ Батия, які прорвалися до міста з півдня через Лядські ворота. Монголам вдалося захопити частину валу, але опір киян був настільки сильним, що Батий змушений був дати війську перепочинок. Наступного дня бій розгорнувся з новою силою. Кияни закрі пилися на лінії валів «міста Володимира», але сили були не 3 рівні... З часом великі литовські князі спорудили на Замковій горі (Киселівці) дерев'яний замок — найбільший у середньому По дніпров'ї. Він вистояв у 1399 р. проти війська хана Тимур-Кутлука, у 1416 р . — проти полчищ Єдігея, але у 1482 р. його все ж таки спалив Менглі-Гірей. Відбудований, він ще раз горів у 1605 р. і, знову відбудований, проіснував до 1651 р., коли його зруйнували повсталі кияни. Щодо подальшої долі валів, то видатний український історик В. Б. Антонович вважає, що зміцнення давніх Ярославових валів могло відбутися лише у другій половині XVII ст. Враховуючи важливе стратегічне значення Києва, Б. Хмель ницький постійно турбувався про його укріплення. Після при буття до Києва допоміжних російських військ гетьман і царські воєводи вирішили побудувати у Києві фортецю з метою захисту міста від польських, литовських, турецьких і татарських напад ників. У 1654 р. почалося будівництво, і незабаром поблизу
1
г
:| 1
Історія міст і сіл УРСР. Київ.— К., 1 9 7 9 . — С. 27; Голочко П. П. Древ
ний Киев.— К., 1 9 7 6 . — С. 57. Там ж е . — С. 28. Меньшов Д. П. Старокиевская и Печерская крепости. / / «Военно-
исторический вестник».— 1914 — № 1.— С. 16; Толочко П. П. Назв. праця.— Історія міст і сіл УРСР. Київ,— К., 1 9 7 9 . — С. 27.
С. 197. 7 м. Рибякоп
97
Рыбаков
М.
До
О.
історії
київської
Ново-Печерської
фортеці
1
Михайлівського й Софійського соборів виникла нова фортеця, опис її залишив Павло Алепський, який з батьком — митро 1 политом Макарієм — проїздом був у Києві в 1654 році . У 1679 р., внаслідок тривоги, викликаної взяттям турками Чигирина і Канева, у Києві були зосереджені російські війська під командуванням князя М. А. Черкаського і козаки гетьмана І. Самойловича. Вони й побудували в тому ж році на Печерську перші укріплення у вигляді валів, якими оточили Печерський 2 монастир . У XVIII ст. на Подолі було зведено Києво-Подільські вали — дерев'яні укріплення з боку Дніпра й Оболоні, які існували до пожежі 1811 року. В 1698—1701 рр. зусиллями гетьмана М а з е п и навколо Верхньої Лаври було споруджено фортечну стіну завдовжки 1190 м, з чотирма вежами і трьома брамами, завтовшки близько З м, висотою близько 4 м. Пізніше цей мур увійшов до складу 3 Печерської фортеці . Побоюючись приходу шведів до Києва і визнавши укріплен ня Печерської фортеці незадовільними, Петро І у 1706 р. заклав нову Печерську фортецю за власним проектом, а нагляд за будівництвом доручив І. Мазепі. Перші два роки козаки спо руджували фортецю під керівництвом Мазепи і його помічника 4 Гейсена . Будівництво продовжувалося до 1716 чи 1723 р. Фортеця являла собою напівкільце із земляних валів, бастіонів з равелі нами. Пізніше зведено порохові льохи, арсенал. Дії та політика Петра І в Україні, як завжди, тягли за собою біди й страждання народу. Сучасник говорить: «Як закла дена фортеця, велике було людям зітхнення і плач, понеже двори розкидали, сади чудові вирубали і мешканцям назначено
1
Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрест
де хочуть жити шукати» . Незадоволений був і гетьман, бо Вознесенський жіночий монастир на Печерську, ігуменею якого була мати І. Мазепи Марія-Магдаліна, було переведено на Поділ. Таким чином, до Печерської фортеці увійшла Лавра з укріп леннями і Печерський форштадт — містечко Печерське із Сол датською слобідкою (населені військовими, робітниками і служ бовцями), які з будівництвом фортеці значно розширилися. До Печерська перейшли різні установи, губернатор, губернська канцелярія, і він стає військово-адміністративним центром Києва. Щодо валів, збудованих у 1679—1682 рр. (так званих Шереметьєвських), то вони існували до середини XIX ст., коли, при прокладанні нових вулиць, були знесені. У 1732—1737 рр. до Шереметьєвих валів фельдмаршал Мініх зробив добудови. Під час війни з Туреччиною у Києві було влаштовано головний склад бойових припасів і провіанту для армії, яка діяла під Опаковим і в Криму. У 1736 р. фортечні роботи велися щоденно. Мініх підвищував старі вали, ретрашементом з'єднав укріп лення Старого міста з Печерськом, а з другого боку охопив 2 Кудрявець . Київський губернатор С. І. Сукін, за дорученням Мініха, «всемерно прилагал рачение о приведении в устроение городских укреплений... Причем поделать башни, блокгаузы, 3 рогатки, ретрашементы, рвы и прочее...» (1737—1740) . Однак у цей час гарнізон і головні укріплення Києва вже були зосереджені на Печерську, і Старокиївські укріплення поступово стали занепадати, заростати деревами й чагарни ками. У 1799 р. були зламані Софійські (Батиєві) ворота, 4 Старокиївська фортеця вважалася вже зовсім непридатною . Остаточно скасовано її було на початку XIX ст. Так, якщо у документах 1724, 1730, 1763 рр. йшлося про дві київські фор теці, то у 1803 р. вказано, що «Старокиївська фортеця з давніхдавен фортифікацію не виправляє і непотрібною вважається, 5 то тому і надалі до утримання не належить» . Цю дату, оче-
н о с т е й , — К., 1874, разд. I I . — С. 8 3 , 8 4 ; История Киева в 3-х т о м а х . — К., 1 9 8 4 . — Т. I,— С. 367, 368. 2
Київ. Провідник.— С. 4 6 2 ; Сементовскый Н. Киев, его святыни, древ
1
ности, достопамятности...— С. 160. 3
2
Очерки истории Кисво-Печерской Лавры и заповедника.— К , 1992 —
:|
С. 77.
1
1
Київ. Провідник./ За ред. Ф. Ернста.— С. 4 6 2 ; Иконников Н. С Киев в 1 6 5 4 — 1 8 5 4 гг.— К., 1 9 0 4 . — С, 16 (М. Закревський вказує рік закінчення будівництва.-- 1716). 9 8
5
Цит. за: Иконныков В. С. Киев в 1 6 5 4 — 1 8 5 4 гг.— С. 16. Меньыюв Д. П. Назв. праця.— С. 8. Берлынськыы М. Ф. Історія міста Києва,— С. 1 4 2 — 1 4 3 . Меньшов Д. П. Назв. праця.— С. 16. Столетие военного министерства 1 8 0 2 — 1 9 0 2 — СПб, 1902. Вып. VII —
4 1 I [риложение.— С. 171. 7*
99
Рыбаков
М.
О.
До
видно, й слід вважати датою припинення існування Старокиївської фортеці. Останні залишки старокиївських валів було знесено під час царювання Миколи І, а на їх місці прокладено вулиці Підвальна, Костельна і Прорізна, а поперечний вал було знесено у 1854 р. при плануванні Присутствєнних місць. Старовинний вал навколо Михайлівського монастиря було зрито ще раніше, у 1841 — 1844 рр. Великі заходи у Києво-Печерській фортеці були проведені напередодні війни 1812 р. Фортеця у цей час складалася з напівкруглого у плані валу неправильного бастіонного обрису з відкритою до Дніпра горжею, вісьмома бастіонами, з трьома східними фронтонами, 1 посиленими равелінами, з високими фортечними валами тощо . Недоліком фортеці було те, що вона більшою мірою виконувала функції прикриття Лаври, ніж бойової фортеці. Внутрішнє при міщення її тісне, полігони малі, профіль слабкий, задня частина відкрита, глибокі угловини сприяють прихованому наближенню ворога. Крім того, фортеця не прикривала головні військові споруди, бо шпиталь і артилерійський Діловий двір містилися поза нею, а Арсенал — хоча й у самій фортеці, проте він на стільки перевищував вал, що верхній поверх його було відкрито ворожим пострілам. На все це звертав увагу видатний військо 2 вий інженер генерал К. І. Опперман . Після огляду київської фортеці, він 16 квітня 1810 р. подав великий проект влаштуван ня в місті просторого табору-депо для запасних частин на 43 батальйони, 10 ескадронів, 2 полки козаків, 2 роти саперів; було запропоновано ретрашемент посилити ланцюгом люнетів, виправити існуючі укріплення і додати до них із заходу та 3 півдня нові . У 1810 р. надійшло царське веління про приведення фортеці 4 в оборонний стан . Тоді ж побудовано Звіринецьке укріплення за 1,5 версти на південь від Печерської фортеці. Воно мало
2 :> 1
Военная энциклопедия. Изд.: И. Д. Сытина.— С Ш , 1913.Т. XII.— С. 577. Меньшов Д. П.
Назв. праця.— С. 2 1 , 22.
Там ж е . — С. 19. Меньшов Д. П.
київської
Ново-Печерської
фортеці.
бастіонні обриси, було пристосоване до своєрідного рельєфу місцевості, вважалося досить сильним і таким, що могло при крити нову дорогу до Дніпра (Новонаводницьку), прокладену замість колишнього крутого узвозу Старонаводницького. До цього укріплення входили артилерійські і провіантські склади, казарми на 2 роти, пороховий льох, а для решти гарнізону зво дилися землянки. Таким чином, протягом 1810—1812 рр. спо руджено Звіринецьке укріплення, замкнуто тил, посилено слабкі частини палісадами, побудовано чотири редути і люнети для з'єднання фортеці із Звіринецьким укріпленням, зарядні льохи, 1
бліндажі, закладено міни тощо . 18 вересня 1810 р. надійшов царський наказ військової колегії про Київське і Ризьке укріплення, про заміну артилерій 2
ських гарнізонів і рот . У січні 1811 р. генерал-майор І. О. Глухов склав перелік запасів на випадок облоги. Передбачалося усунути з фортеці всіх ченців, крім тих, хто з о б о в ' я з а в с я доглядати за хворими і пораненими. Гарнізон був визначений у 17 батальонів, 16 ескадронів, 1 батальйон с а п е р і в , — усього 20 тис. чоловік, 333 гармати, 20 тис. пудів пороху, 2 млн. пат 3
ронів, 43 тис. пудів борошна тощо . Генерал Вольцоген, якого Олександр І послав до Києва, запропонував свій план, але цар затвердив план Глухова з велінням відстоювати Звіринецьке укріплення і Микільський монастир до останньої можливості, для чого передбачалося 13,5 батальйонів, 2 саперні і 1,5 артилерійських роти, 3 ескад рони розвідників, загін з 10 ескадронів, 18 інженерних офіцерів, 280 артилерійських нижчих чинів, 140 артилерійських і 80 ін 4
ж е н е р н и х майстрів .
20 ч е р в н я
1811
р.
цар з а ж а д а в від
І. О. Глухова та інженера-підполковника X. І. Трузсона подати план облоги, визначивши тривалість її у 38 днів, а облоговий корпус у 50 тис. чоловік і 300 гармат. 20 червня 1811 р. поча-
1 1
історії
Меньшов Д. П.
Назв. праця.— С. 21; Столетие военного министер
ства.— Т. VII. Ч. I.— С. 19, 2 1 . 2
Рубинштейн
С.
Ф.
ственных распоряжений
Хронологический указатель указов и правительпо губерниям Западной Р о с с и и ,
Белоруссии и
Малороссии за 2 4 0 лет, с 1652 по 1892 г.— Вильна, 1 8 9 4 . — С. 277.
Назв. праця.— С. 2 1 . Столетие военного М Н И И С т е р
ства.— Т. VII. Ч. 1 — С. 95.
3
Меньыюн Д
II
Назв. праця.— С. 1 9 — 2 0 .
' Там ж е . — С. 20. 100
101
Рыбаков
М.
О.
До
л а с я навчальна підготовка фортеці до облоги: бойові стрільби, розподіл гарнізону, організація розвідувальних і сигналізаційних 1 служб, штатів тощо . Заходи по зміцненню фортеці не припинялись. Низку роз поряджень отримав генерал Єрмолов. Мова йде про видатно го військового діяча генерала О. П. Єрмолова, який перебував у цей час у Києві. Влітку 1811 р. М. О. Милорадович передає генералу Глухову і київському поліцмейстеру царське розпо рядження про заготівлю у фортеці фашин, колів, колод, дощок 2 тощо . Крім того, у фортеці передбачалися такі заходи (листопад 1811 р. Із листа М. Милорадовича Барклаю де Толлі): 1. Використання кам'яного Арсеналу для розташування у ньому запасів, що належали до артилерійських Ділових дворів. 2. У разі необхідності розмістити у лаврських печерах генералітет, штаб і обер-офіцерів. 3. У лаврському Гостиному дворі «можна буде використо вувати тимчасовий для військових служителів лазарет». 4. У флігелях будинків коменданта і інженерного окружного командира «можна розмістити двох штаб-офіцерів». 5. У будинку біля церкви св. Феодосія помістити лазарет. 6. У кам'яному «магазейні» можна розмістити додатково 3 4 тис. чвертей хліба . Таким чином, до осені 1811 р. фортецю було приведено у повну бойову готовність, про що повідомив імператора генерал 4 П. Багратіон, який на той час приїхав до Києва . З квітня 1812 р. в результаті загострення воєнної ситуації роботи у Києві і навколо нього були продовжені. Зміцнювалися фортечні тили, верки посилювались міцними галереями, впоряд ковувалась еспланада, зросла кількість робітників для приско рення завершення фортечних робіт. Однак будівництво йшло повільно, бракувало транспортних засобів і будівельних мате 5 ріалів, несвоєчасно прибували робітники . Поміщики, які зобо-
1 2 3 4
Меньшов Д. П.
Назв, праця.— С.
5
фортеці.
Просування французьких військ на південь від Смолен ська у липні 1812 р. викликало велике занепокоєння у Києві. До міста прибув генерал Опперман. Він наказав посилити Печерське і Звіринецьке укріплення польовими шанцями, провів нараду з фортечними начальниками. Тоді ж розпочато будів ництво передмістного укріплення на лівому березі Дніпра. 1 4200 чоловік щоденно приводили фортецю в оборонний стан . Гарнізон було посилено четвертим Полтавським козачим полком. Для несення варти було сформовано спеціальний полк, 2 який підпорядковувався магістрату . Водночас із укріпленням фортечних споруд здійснювалися й інші заходи: вивезення матеріальних цінностей та майна з Києва, будів-ництво і ремонт переправних засобів через Дніпро, забезпечення гарнізону харчами і медикаментами, впоряд кування вулиць, площ, шляхів, нове будівництво у місті тощо. Спроби укріплення міста не припинялися і в наступні роки. У 1816 р., наприклад, був намір побудувати у Києві міцну фортецю з метою посилення військового значення міста. В ар хівах збереглося чимало д ж е р е л : документи, донесення київ ського коменданта артилерії генерала Аракчеєва (брата все сильного царського улюбленця) київському військовому губер натору П. Желтухіну (1828 р.) про будівельні, військові, земляні 3 і теслярські роботи у фортеці , командира київської інженерної команди підполковника Класова, зокрема запропонований ним військовому губернатору план (1828 р.) подальшого будівництва 4 фортечних укріплень . Після огляду Звіринецьких укріплень комендантом фортеці полковником Гебелем розпочалося їх виправлення (1830 р.), південні полігони були посилені чотирма
2
19-15 - С
119
І Щ А У к р а ї н и . - Ф. 533, он. I. спр. 1487, арк 6, 7; ДАК - Ф оп. 2, сир. 183, арк. 19; Меньшов Д. II Назв праця < 20 102
Ново-Печерської
Меньшов Д. П. Назв, праця.— С. 2 0 — 2 1 ; ЦДІА України.— Ф. 533,
оп. І, спр. 1487, арк. 14, 15, 16.
Там ж е . — Спр. Н 8 3 , арк. 1 2 — 1 3 зв. Генерал Багратион. Сб. документов и материалов - М
київської
в'язані були виділяти кріпаків на будівництво і забезпечувати їх харчування, під різними приводами ухилялися від цього. Як наслідок — будівництво укріплень не було закінчено до початку війни.
1
19, 20
ЦДІА У к р а ї н и . - ф. 5 3 3 , оп. І. Спр. 1487, арк 2 — 1
історії
Г
Український народ у Вітчизняній війні 1812 р.: 3 6 . документів.— К,,
1 9 6 2 . — С. 42. 1
1
ЦЦТЛ України.— Ф. 5 3 3 , оп. З, спр. 4 2 2 , арк. 9 — 1 3 . Там ж е . — Арк.
1 4 — 2 1 ; сир. 86, арк. 210. 103
Рыбаков
М.
О.
До
люнетами, будівництво яких було розпочато полоненими турка 1 ми в 1829 р. 25 березня 1830 р. Микола І затвердив план побудови Новопечерської фортеці видатного військового інженера, начальника Інженерного управління Військового міністерства генераллейтенанта К. І. Оппермана. (За іншими даними, автором фор 2
течних споруд був військовий інженер Отто фон Фрейман.) . Які ж причини змусили царя розпочати будівництво нової фортеці у Києві? В історичній літературі існує усталена думка, що до цього призвів ряд обставин, а саме: польське повстання 1830—1831 рр., зростання кількості селянських заворушень, небезпека (як вважав цар) з боку Австрії й Туреччини — саме вони викликали необхідність побудови у Києві міцної оборонної бази. Про те, наскільки наляканий був цар, яке надавав цьому значення, свідчить таємний лист командуючого 1-ю армією (переведеною в цей час із Могильова до Києва) фельдмарша ла Ф. В. Остен-Сакена київському військовому губернатору
історії
київської
Ново-Печерської
фортеці.
робіт переклали на військові частини, штрафні та арештантські роти. А одного разу до Києва на місцеві роботи пригнали кілька сотень голодуючих селян із Чернігівщини, до міста приїхало багато робітників з Росії — каменярів, теслярів тощо. Фортеця закладена була 28 липня 1831 р . ' . Побудована із славетної київської жовтої цегли. Міцна система укріплень, фортів, стін, башт, брам, бастіонів, капонірів, валів і ровів, із шпиталем, водопровідними спорудами та іншими об'єктами, які охопили майже всю територію Печерська, була для тих ча сів першокласною оборонною спорудою. О т ж е , як бачимо, саме завдяки політичному і стратегіч ному значенню, історичному минулому, Києву, як опорному оборонному пункту на південно-західному кордоні, приділялась особлива увага. Будівництво укріплень у місті призвело до все : б льшого насичення його російськими військами, що сприяло зросійщенню Києва, перетворенню його на базу імперської полі тики царизму.
Б. Я. Княжніну від 3 травня 1831 р., у якому Остен-Сакен
Якщо Петро І боявся захоплення Києва шведами, то Мазепа,
вимагав від Княжніна «про роботи і озброєння доповідати мені
лід керівництвом якого козаки споруджували фортецю, споді
кожні три дні» (що Княжнін і робив) .
вався, що ці укріплення прислужаться йому для столиці май
3
Згідно із планом, фортеця з еспланадою розміщувалася на площі 908 дес. 456 кв. саж. Д л я спорудження еспланади (тобто місцевості для прострілювання артилерією) довелося за 1 8 3 2 — 1846 рр. зламати 533 будинки, за які належало сплатити влас никам 270133 крб.
4
бутньої незалежної України. Як бачимо, і тут поряд з військо вими були суто політичні інтереси. За 1831 — 1852 рр. побудовано найбільш значні споруди у фортеці (докладніше див. Додаток):
Всього ж за час будівництва фортеці було
1. Васильківське укріплення, що складається: з валів і ровів,
зламано 1180 будинків. Жителі виселялися у долину р. Ли-бідь,
трьох тенальних фронтів, горжевого редюїту № 2, равеліну з
де виникла нова, шоста частина міста — Либідська, так зване
капоніром, вежі-редюїту № 1; вежі № 2 («Круглої») і вежі
«Новоє строєніє». Таким чином, район Печерська на довгі роки
№ 3 «Прозоровської» (вона ж південна напіввежа; саме тут
потрапляє під дію «Еспланадних правил», які відчутно заважали
було поховано фельдмаршала О. О. Прозоровського ( 1 7 3 2 —
його розвитку. (Правила ці були відмінені лише у 1880 р.)
5
1 8 0 9 . — Авт.), оборонної казарми (батальйон військових кан-
Нова фортеця будувалася у 1831—1852 рр. (а деякі споруди до
тонистів, де 1 жовтня 1865 р. було відкрито юнкерське піхотне
70-х рр.). Робочої сили не вистачало, частину будівельних
училище . (Нині в цьому приміщенні знаходиться військова
2
Академія
з в ' я з к у . — Авт.)
2. Госпітальне укріплення, яке складається з валів і ровів, 1 2 3
Київ. Енциклопедичний довідник.— К., 1 9 8 5 . — С. 4 3 2 . ЦДІА України.— Ф. 533, оп. 4, спр. 148, арк. І зв.; 39 та ін.
1
Фундуклей И. И. Статистическое описание Киевской губернии.— СПб 1 8 5 2 . — Ч. I.— С. 328. 5
трьох полігонів з капонірами (один з них, так званий Косий
Київ. Провідник.— К., 1 9 3 0 . — С. 4 6 6 .
«Киевлянин».— 1 8 8 0 . — 18 мая. 104
1 2
ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 800, спр. 3 2 2 , арк. 69. Сементовский
Н.
Назв,
праця.— С.
167;
Тарановский Н.
Лавра и к пей древнейшие пути...— К., 1 8 8 3 . — С. 9 9 — 1 0 0 . 10Г>
Печерская
Рыбаков
М.
О.
До
капонір, у 1863 р. перетворений на в ' я з н и ц ю . — А в т . ) , північної напіввежі шпиталю — квадратної будівлі з напіввежею і горжею оборонної казарми (головний будинок) на 2000 чоловік. 3. Окрема вежа № 5 («Інтендантська»). 4. Оборонна казарма двоповерхова, так звана «Жандармська». 5. Окрема вежа № 4 («Наводницька»). 6. Вежа № 6. 7. Окрема оборонна казарма на «перешейке» (Миколаїв ський форт) — кронверк 1 8 3 4 — 1 8 3 9 рр., міст біля фортечної брами цієї казарми — 1842 р., міст через рів — 1852 р. 8. Набережний казематний верк (Подільська фортечна 1 брама) та ін. 9. Комендантський будинок із садом — 1833 р. 10. Солдатська гауптвахта. 11. Арсенальські майстерні. При спорудженні Петровської Печерської фортеці побудо вані Печерські артилерійські лафети. Ці споруди через 50 років застаріли. Ще у 1750 р. Єлизавета Петрівна підписала указ про спорудження у Києві великого арсеналу. До того часу арсенальні споруди розташувалися на Печерську і в Либідській частині. У 1850—1854 рр. на території фортеці були побудовані 2 виробничі арсенальні майстерні (Московська, 20) . 12. Передмістне укріплення (французькою — Tet de pont) для прикриття Ланцюгового мосту. З листування начальника округу шляхів сполучення з командуючим Київським інже нерним округом відомо, що в 1855 р., під час Кримської війни, було розроблено систему заходів «по воспрепятствованию пере хода неприятеля через Цепной мост»: розбирання поворотної частини мосту, розбирання частини підлогового настилу і під 3 тримуючих його ферм тощо . Після закінчення будівництва головних фортечних споруд військові роботи в Києві не п р и п и н я л и с я . У 60—80-х рр. XIX ст. будуються: саперний табір із саперними дачами, саперне
історії
київської
Ново-Печерської
шосе, армійський табір на Сирці (1867 р.), Військово-окружний суд тощо. Наприкінці 60-х рр. військовий авторитет— генерал Е. І. Тотлебен запропонував побудувати систему фортів навколо Києва (від Видубицького монастиря до Сирця і далі до Дніпра). Передбачалося побудувати 27 фортів, вартість будівельних робіт 1 складала 5—6 млн. крб. . 27 квітня 1871 р. надійшло веління Олександра II про влаштування в Києві, на Лисій горі, форту з 500-саженною 2 еспланадою , що й було виконано у 1872—1876 рр. Таким чином, з 27 фортів було побудовано лише один. Форт вико ристовувався як місце страти в'язнів Косого капоніра. Деякі споруди форту існують і досі. Київська ф о р т е ц я зберігала с т а т у с фортеці менш ніж 50 років. Вона не брала участі в бойових діях, з її бастіонів не зроблено жодного пострілу. Втративши будь-яке військо ве значення, вона в 1897 р. була перетворена на фортецю3 склад . В умовах деспотичної влади, коли найважливіші рішення приймаються одноосібно, можливі найгрубіші політичні, вій ськові та інші помилки й прорахунки. Адже, як нам уявляється, побудова нової Київської фортеці не зумовлювалася ніякою військово-стратегічною необхідністю, оскільки реальної загрози Києву з боку Австрії і Туреччини не існувало. У численних російсько-турецьких війнах Туреччина завжди була перемо женою стороною. І в останній (перед будівництвом фортеці) російсько-турецькій війні 1828—1829 рр. результат був той самий. Нереальною була й загроза з боку Австрії. А вважати причиною будівництва фортеці побоювання Миколи І селян ських повстань (після придушення повстання 1830—1831 рр. у Польщі та Литві) також уявляється непереконливим. Неабиякими бачаться обставини, що криються в особи стості самого царя. Судячи з усього, самодержавний володар, просякнутий духом воєнщини, солдатчини, муштри і паличної дисципліни, не міг не вбачати в новій фортеці непорушність імперської влади в Україні.
1
Военная энциклопедия. Изд. И. Д. Сытина — СПб, 1 9 1 1 . — Т XII — С. 577. 2
Там же; История завода «Арсенал» им. В. И. Ленина — К, 1986 —
С. 1 8 — 1 9 . 1
ІІДІА України.— Ф. 6 9 2 , сир. 3, арк 101,
18, 19, 4 7 — 5 0 .
фортеці.
1
«Киевлянин»— 1 8 9 7 . — 13 мая.
і ДАК — Ф. 1
163, оп. 7, спр. 670, арк. 8 — 8 зв.
«Киевлянин»— 1 8 9 7 . — 12 мая. 107
Рыбаков М.
О.
До
М о ж н а погодитися з думкою видатного киевознавця проф. Ф. Л. Ернста про особисті амбіції царя, улюбленим стилем якого була англійська готика. У цьому стилі побудовано бага то фортечних споруд. «Самозакоханий автократ,— пише Ф. Ернст,— любив зображати «лицаря», подобалися йому власні портрети у лицарських латах, він інсценував цілі середньовічні турніри 1 тощо» . Начальник штабу
історії
київської
Ново-Печерської
фортеці.
ским, Васильковским и Киевским, южные полигоны которой 1
усилены 4 люнетами , начатыми в 1829 г. пленными турками. Л и н и я огня главного вала простирается на
1270 саж.,
помещений для гарнизона имеется на 1040 человек. В цитадели находятся: Киево-Печерская Лавра Арсенал (начат в 1785 г., окончен в 1802 г.)
1-ї армії, переведеної в Київ, генерал
2
5 пороховых погребов
М. М. Муравйов-Карський у своїх спогадах писав, як цар закри
Помещение для коменданта и его Управление
вав очі на великі недоліки у системі виховання, навчання і по
Комиссариатская комиссия
стачання військ. «Государ хотів помилятися стосовно військ, і
2 казармы, 1 гауптвахта, 2 кордегардии и 4 провиантских
важко було упевнити його в п р о т и л е ж н о м у , — пише М. Му
3
4
магазина на 21462 четверти провианта. 5
равйов-Карський,— коли він сам, бачачи війска, неначе шукав
В 1844 и 1845 гг. горжа цитадели усилена каменной обо
утіхи собі найменшою досконалістю, випускаючи з уваги те,
ронительной оградой с 3-мя п о л у б а ш н я м и на п р о т я ж е н и и
2
що є найважливішим...» . Проте це не завадило цареві вважати себе великим військовим спеціалістом. Адже київська фортеця будувалася «по системе, определяемой особенностями киевской местности и о с у щ е с т в л я е м о й п о с т е п е н н о п о В ы с о ч а й ш и м 3
указаниям» (виділено
мною.—
Авт.).
549 саж., которая объемля дальние и ближние пещеры, многие храмы, монашеские кельи и разные хозяйственные заведения Святой Лавры, с 43-мя амбразурами и 470 бойницами, настильно обороняет холмы, низменности и ущелья набережного косо гора, как и часть самой реки.
Нині від Києво-Печерської фортеці збереглося багато спо руд, які мають історико-культурне значення і оголошені запо
II. К р е п о с т ь
відником «Київська фортеця».
Основана 1831 года, июля 28 дня по системе, определяемой особенностями Киевской местности и осуществляемой посте Додаток
1
пенно по Высочайшим указаниям. Части ее суть:
ОЧЕРК
КИЕВСКОЙ КРЕПОСТИ, КОТОРОЙ ВХОДЯТ:
В
СОСТАВ
І. К и е в о - П е ч е р с к а я ц и т а д е л ь
Заложена 15 августа 1706 г. Петром I по 1-й системе Вобана
I . В а с и л ь к о в с к о е у к р е п л е н и е , состоящее 6
Из редюита № 1 (Башта № 1 . — Авт.).
4
5
с бастионами и 1 полубастионом, с 3-мя проездами — Москов-
1 2
Київ. Провідник / За ред. Ф. Ернста.— С. 466.
Цит. за: Иконников В. С. Киев в 1 6 5 4 — 1 8 5 4 гг.— К., 1 9 0 4 . — С. 160. 3 ЦДТА України,—Ф. 442, оп. 800, спр. 3 2 2 , арк. 69. 4
Вобан С. ( 1 6 3 3 — 1 7 0 7 ) — маршал Франції, видатний військовий інженер. Про його систему захисту фортець див.: Воєнная энциклопедия. Изд. II Д. Си тина.— Т. VI — СПб, 1911 — С. 447. г ' Укріплення, найчастіше — п'ятикутник. ІОН
' Відкрите з тилу польове укріплення з одного-двох фасів (валів) та бокових валів. 2
Мова йде про перший так званий «Катерининський» Арсенал — вели чезну споруду, побудовану військовим інженером, бельгійцем Карлом де Шардоном. Пізніше тут знаходився окружний артилерійський склад. Це — перша споруда в Києві, побудована із знаменитої київської жовтої цегли. Будівля зберіглася навпроти головного входу до Лаври. 3
(чи
Колегія для попереднього обговорення будь-якого військового питання
питань).
1
Приміщення для караулу, арештантів тощо. Тильна частина укріплення ' Внутрішнє укріплення, останній оплот тих, хто обороняється. 5
ІО 9
Рыбаков М.
О.
До
Из башни № 2 (так звана К р у г л а . — Авт.). Из башни № 3, впоследствии названной Прозоровской, и земляного вала тенальной конструкции' с равелином, капониром, 2
открытыми фланговыми казематами , оборонительными во рву и в горже стенами с передовым, вчерне образованным, на левом крыле укрепления рвом. Л и н и я огня вала заключает 5 6 5 с а ж е н ь и верки
3
пред
ставляют оборону: на 205 орудий, 1501 ружье и помещений в 220 казематах на 2960 человек н и ж н и х чинов и 22 штаб- и обер-офицеров. временные постройки для склада арсенальных Артиллерийского ведомства лесов. 4
Состоит из земляного вала полигональной системы с пятью капонирами и оборонительными во рву и горже стенами, а также из оборонительных зданий:
Ново-Печерської
фортеці.
Представляет оборону по длине — 180 с а ж е н : на 104 ору дия, 208 ружей и в 144-х казематах помещений на 1835 человек нижних чинов и 4-х штаб- и обер-офицеров. 4. Б а ш н я № 4 ( « Н а в о д н и ц к а я » . — Авт.) Занимаемая лазаретом для кантонистов, представляет обо рону: на 22 орудия, 63 ружья и в 43-х казематах помещений на 500 человек. 5. В н о в ь н а с ы п а н н ы й б е т о н и р о в а н н ы й и кремальер 2
в а л в интервале между башнями № 2 и № 4 одним
проездом; имеющий протяжение по линии огня на 250 саж. 6. Б а ш н я № складом
2. Госпитальное у к р е п л е н и е
київської
3. К а з а р м а военных кантонистов'.
ный
На плацу укрепления сего находятся также деревянные
історії
5
провианта,
( « И н т е н д а н т с к а я » . — Авт.), занимаемая п р е д с т а в л я е т оборону:
168 ружей и помещение на 21760 четвертей
на 26 орудий,
3
провиантов в
3-х казематах. 7. Ж а н д а р м с к а я к а з а р м а с оборонительными стенами и оградой, и с пристроенными к ним конюшнями и сараями для
для Военного госпиталя
строевых и офицерских лошадей — представляет оборону: на
— бань и караульной
74 орудия, 284 ружья и в 87 казематах: помещений — на 550 ниж
— кордегардии с казематами и с северными воротами и,
них чинов и 8 штаб- и обер-офицеров жандармского полка с
кроме того, из Северной полубашни для помещений 16 меди
кухнями, цейхгаузами и службами на 540 лошадей строевых
цинских чиновников и 344 человек н и ж н и х чинов.
и 40 офицерских. Сверх того, лазарет на 16 лошадей и манеж
Она представляет из 58 казематов оборону на
100 ору
4
5
на три вольты .
дий и 106 ружей. На плацу укрепления сего находятся также
8. Б а ш н я № 6 (оканчиваемая постройкой) представляет
деревянные временные постройки для склада провианта на
оборону на 51 орудие, 142 ружья и в 87 казематах помещений
17400 четвертей и службы госпитального ведомства.
на 24 семейства женатых н и ж н и х чинов и для 25 штаб- и
Л и н и я огня в главном вале составляет 560, а оборонитель
обер-офицеров.
ная стена по длине 335 сажень, все ж е , вообще, верки пред
9 . В н о в ь в о з в о д и м о е о б о р о н и т е л ь н о е з д а н и е д л я Арсе
ставляют оборону: на 355 орудий, 822 ружья и помещений с
н а л ь н ы х м а с т е р с к и х представляет оборону: на 126 орудий,
больными на 1890 человек в 238 казематах.
200 ружей и в казематах — помещение Арсенальных мастер ских с пороховым к ним аппаратом.
1
Укріплення так розташоване під вхідним кутом (не меншим, ніж 90") до інших частин, що дає можливість організувати перехресну оборону. 2 Равелін — споруда у вигляді трикутника попереду фортечного рову між бастіонами. Капонір — споруда для ведення флангового вогню у протилежних напрямках, а також прострілювання валів. Каземат — приміщення З МІЦНИМИ стінами, що захищали від обстрілу. ' Окрема мінна будівля (головна чи допоміжна) Система у вигляді зімкнутого многокутника
1
110
' Всі малолітні, неповнолітні сини нижчих чинів, які від дня народження належали до військового відомства. 2
Зломи чи зубні в окопах чи брустверах укріплень для кращого обстрілу
місцевості й захисту від ворожого вогню. ' Хлібна міра О д н а чверті, дорівнювала 8 пудів 26 фунтів жита (1835 р.). ' Приміщення, де зберегаї ГЬСЯ продовольство, обмундирування, споряд ження '' Кольта
коло діаметром 6
9 кроків. Термін у кавалерійській манежній їзді. Ill
Рыбаков М.
До
О.
10. К а з а р м а н а п е р е ш е й к е (оканчиваемая постройкою) с проезжими и мостовым кофром
1
пред нею — представляет
оборону: на 133 орудия, 137 ружей и в 87 казематах помеще
історії
київської
Ново-Печерської
фортеці..
Д. Артиллерийский арсенал с запасами оружия на 100 тыс. поиска, с орудиями для 24 батарей полевой и на 2 отделения
ний на 500 человек, 16 семейств н и ж н и х чинов и на 12 штаб-
осадной артиллерии с принадлежащим к ним обозам и разного
и обер-офицеров.
рода арсенальными и для крепостной а р т и л л е р и и потреб
11.
Вновь
возводимый
казематированный
верк
с
ностями. Е.
проездами у подошвы косогора для обстреливания набережного шоссе предназначаемый — представляет оборону: в 12 казе
жащими к нему заведениями.
матах на 41 орудие и 18 ружей. Примечание.
Сообщение
для
пешеходов
с
верком
F.
этим
на высоте 130 футов и на протяжении 56 саж. производится
Все казематы и стены большей частью имеют оборонитель ное назначение и представляют потому в сложности оборону
посредством канатных самолетов. 12. М е ж д у к о ф р о м
Военный госпиталь на 1500 человек со всеми принадле
пред к а з а р м о ю на
перешейке и 2
с и м в е р к о м предназначаемый к образованию гласиса в виде 3
на 1180 орудий и на 3833 ружья и х р а н и л и щ в них для 45 т пудов пороха.
рва с кюветом и водосточною трубою. Примечание.
Передвижение
земли
G.
вниз
для
образо
вания гласиса сего с высоты до 200 фут. и на протяжении от
Д л я временного ныне вооружения Киевской крепости: Установлено орудий на лафетах в оборонительных зданиях:
60 до 90 сажень производится посредством канатных самолетов. В военно-статистическом отношении Киевская крепость
пушек — 7 Крепостных единорогов
представляет по настоящее время следующий вид:
корронад
А. Протяжение
2
1
— 7 — 42
пушек — 3
существующих
и
проектируемых
верков
Осадных
крепости с цитаделью составляет: по линии огня главного вала
единорогов — 1 пушек — 2
в 3218, по оборонительным стенам и зданиям между ими 1982,
Полевых
а всего 5200 сажень, или Ю'Л
Находится на валах тех:
верст.
В. Казематов во всех вообще оборонительных зданиях кре
пушек — 4 Крепостных
пости находится 1021, в том числе жилых 852 и для складов
единорогов — 9 корронад — 4
артиллерийских, комиссариатских и провиантских — 1 6 9 . С.
единорогов — 2
мортир — 2 Осадных
Помещений в них по кубическому содержанию воздуха на
пушек—11 единорогов — 11
7093 человека, 40 семейств нижних чинов и 87 штаб- и обер-
На лафетах крепостных пушек — 10
офицеров.
И поставлено в хранилищах: Осадных мортир — 8 пушек — 48
1
Кам'яна, перекрита склепінням галерея, яка перетинала рів. Служила для безпеки сполучення. 2 Насип попереду зовнішнього рову укріплення. 'Глибока канава посередині рову для відведення дощових та ґрунтових
і Гармата ІЗ зображенням тварини. Стріляла ядрами, бомбами, картеччю 1.1 брандскугслямн ' Коротка, гладкоствольпа гармата для стрільби ядрами. Н м
Рибвкої її і
Рыбаков
М.
О.
Полевых
единорогов — 26
Итого орудий — Приготовлено:
197 1
Д л я 88 орудий б а р б е т о в — 74 Д л я 33 орудий амбразур — 33 Н. На построение Киевской крепости по 1850 год израс ходовано 6,136,441 руб. 7 9 % коп. серебром. ЦД/А України— Ф. 442, оп. 800, спр. 322, арк. 68— 73. Документ виявлено у військовій частині фонду канцелярії Київського, Поділь ського і Волинського генерал-губернатора. Документ не підписа ний і не датований. Вважаємо його довідкою для генерал-губерна тора, складеною, ймовірно, в 1851 чи 1852 рр.
ПРО КЛОВ, Л И П К И ТА ІНШІ ПЕЧЕРСЬКІ СТАРОЖИТНОСТІ... На південь від центру старого Києва, на Печерській височи ні, знаходились історичні об'єкти, пов'язані з топонімом «Клов»: урочище Клов, річка Клов, Кловський яр, Кловський басейн, Кловський міст, Кловська вулиця, Кловський провулок, старо винний Кловський монастир. Топонім Клов відомий в літопису з XI—XII ст. і, оче видно, походить від струмка Клов, який починався з джерела десь поряд з Микільською оборонною к а з а р м о ю (поблизу сучасної станції метро «Арсенальна»), 3 височини з шумом та 1
клекотом, Клов (від слова «клокотать») мчав униз, несучи пісок та глину Кловським яром, далі — по території майбутньої вулиці І Ірозоровської (тепер вулиця Еспланадна), через Троїцький майдан (сучасний майдан перед Центральним стадіоном) і впадав у річку Либідь як ліва притока. У 80-х роках XIX ст. у з в ' я з к у з прокладанням конки й замощенням вулиць Клов поступово засипали, пізніше струмок сховали в труби, він повністю висох. Історик І. Каманін вважає, що топонім «Клов», або «Коловье», означає урочище з озером, у якому шляхом вбивання кілків затримували й ловили рибу. У р о ч и щ е К л о в . Розташоване було на височині, відкритій місцевості, 0,5 версти завширшки та майже дві версти завдовжки, між Подолом, Старим Києвом і Печерськом. Прилеглі гаї й
' Семенпюнскш'і II і' и и J
Під
7.
с.
КІНЧІ, іч'<> снятыми, древности, достопамятности. К., l.'il, Гарановский II Печерская Лавра и к н е й д р е в н е й
ппи- п у т через город Киев (І ІрибаВЛЄНИЄ к п у т е в о д и т е л ю «Кінчі її его окрест Земляний насип, площадка для у. п
їм
вки гармаї
і. И'
К . 1Н8І) — К., І88.Ч — С. 20. IIS
Рибаков
М.
О
Про
сади, свіже повітря, чиста вода — усе це сприяло тому, що 1 вже в давнину тут, у лісі, був хутір Києво-Печерської Лаври , 2 а т а к о ж два монастирі — Стефанеч і Германеч . К л о в с ь к и й яр — один з трьох ярів, що оточували уро чище Клов, Липки й Двірцеву частину Києва (Кловський, Басейний, Хрещатицький). Ця частина Києва, як і увесь Печерськ, належала Військово-інженерному відомству. Кловський яр перетворено у проїжджу дорогу як продовження Інсти тутської вулиці в 1850—1852 рр. Його було впорядковано, забруковано, а в 1856 р. обсаджено тополями. В 70—80-х роках XIX ст., з дозволу Військового відомства, пустирі обабіч Кловського узвозу перетворили на суцільні сади, городи й парники. Тут були сад Дружиніна, на місці якого у 1 8 8 2 — 1 8 8 3 рр. збудовано училище сліпих, сад Струса (з 1878 р.), сад Новікова 3 та інші . Трамвайну колію проклали тут у радянський час. К л о в с ь к а в у л и ц я . Виникла в 40-х роках XIX ст. Почи налася від Печерського (торгового) майдану і Мільйонної вулиці і, перетинаючи Рибальську та Різницьку вулиці, йшла униз до 4 Кловського яру, де з'єднувалася з Кловським узвозом . Клов ський провулок виник на початку XX ст., відходив від Клов ського узвозу. К л о в с ь к и й б а с е й н і м і с т . Враховуючи підвищену місце вість урочища Клов і Двірцевої частини взагалі, а також велику кількість дерев'яних будинків і нестачу води на випадок по ж е ж і , ліворуч струмка Клов у другій половині 30-х років XIX ст. був побудований к а м ' я н и й басейн, а через струмок 5 Клов — міст . К л о в с ь к и й м о н а с т и р . У той час, коли в літопису вперше згадується цей м о н а с т и р ( X I — X I I ст.), Київ був великим європейським містом з населенням приблизно 50 тис. жителів. Багато це чи мало для тодішнього міста видно з порівняльних
1
Столетие Киевской Первой гимназии 1811 — 1 9 1 1.— К., 1 9 1 1 . — Т . 2 — С. 90, 106, 117.
Клов,
Липки
та
інші
Печерські
старожитності...
даних: Новгород — ЗО т и с , Страсбург — 20 т и с , у Лондоні в XIV ст. проживало 35 тис. жителів і лише в Парижі на початку 1 XIII ст. проживало 100 тис. жителів . Про Кловський монастир та його засновника й першого ігумена Стефана, ім'я якого носив монастир, є літописні згадки у XI—XII ст. (див. додаток до цієї ч а с т и н и . — А в т . ) й відомості в «Києво-Печерському патерику». Довго не знали, де саме знахо дився монастир. Свідчення ж історика М. Ф. Берлинського про i r , що під час будівництва Кловського палацу на захід від нього відкрили фундаменти збудованої в давнину церкви, були забуті, та вони й не могли бути надійним доказом визначення місцешаходження самого монастиря. Відкриття залишків цієї споруди на території сучасної школи .№ 77 (вул. Шовковична, 25) сталося зовсім випадково восени 1963 р. Ці з а л и ш к и археолог П. П. Толочко переконливо визначив як Кловський монастир. Від будівлі практично нічого не залишилося — стіни й фундаменти були розібрані й викори стані як будівельний матеріал для різних споруд у XVIII— XIX ст. Наступні розкопки виявили всю систему фундаментів великої квадратної споруди (33 X 33 м). Собор мав вигляд трьохнефного восьмистовпового хра му, оточеного двома рядами галерей. Між зовнішньою галереєю 2 і західним фасадом знаходився відкритий внутрішній дворик . З літопису відомо, що у 1096 р. монастир пограбовано жорстоким варваром — половецьким ханом Боняком, але монаі п і р був відроджений, ймовірно, будівництво його закінчено у 1108 р., а остання згадка про монастир у літопису — 1112 рік. І [ауковці вважають, що монастир зруйновано під час Батиєвої навали у 1240 р. . Л и п к и . Про долю монастиря і всієї місцевості Клов після м и р с ь к о ї навали джерела нічого не сповіщають. Відомо лише, що ця місцевість належала Лаврі. Тут, близько 1744 р. з наго/іи приїзду до Києва імператриці Є л и з а в е т и Петрівни, був побудований заміський Кловський палац. Навколо нього поса-
2
Полевой П. Очерки русской истории в памятниках быта — СПб, 1 8 5 0 . — Ч. 2 . — С. 3 2 . 3
Тарановский Н. Назв. праця.— С. 8 7 — 8 8 ; Захарченко М. М
теперь и п р е ж д е . — К., 1888 — С. 162; «Киевлянин» 1
5
Тарановский Н. Н а о с
1890
Киев
17 марта
праця.— С. 87'—88
НЛ1Л України — Ф. 442, он. 65, сир. 340, арк. 94 ї в . — 9 5 , 102 за.
1
/ними Г К). Оповіді про стародавній Київ.— К., 1 9 8 2 . — С. 72, 73.
' Пі ючко II
II
Древний Киев — К., 1 9 7 6 . — С. 9 2 ; Толочко П. П. Істо
рична голографія стародавнього Киева.— К., 1 9 7 2 . — С. 1 5 2 — 1 5 5 ; Івакін Г. 10. i la ні праця.— С 74.
и/
Рибаков
М.
Про
О.
дили великий липовий гай з прямими алеями у напрямку схилів 1 Дніпра, тому вся місцевість одержала назву Липки . Крім липових алей, тут за часів Петра І виникли Виноград ний та Шовковичний сади (територія сучасної міської клінічної лікарні). З іншими частинами міста Липки сполучалися трьома дорогами: 1) по Олександрівській вулиці (нині М. Грушевського) з Подолом; 2) з Печерська через Кловську вулицю й Кловський узвіз до Інститутської вулиці і далі до Старого Києва; 3) через 2 Новогоспітальний узвіз до Бесарабки .
Клов,
Липки
та
інші
Печерські
старожитності.
аптекарь лишился будто бы всякого приступа к своему дому, 1
потому что обрыв горы подходил к самому его крыльцу» . Були т а к о ж знищені Виноградний та Шовковичний сади... Липки в XIX ст. були аристократичним районом міста, бо російська і польська знать селилася поблизу царського палацу, в місцевості з садами та чистим повітрям. Граф М. Д. Бутурлін згадує, що його родина займала в Липках будинок напроти са диби графа Я. Ільїнського. Останній вважав себе композитором і навіть присвятив месу папі Римському. Януш Ільїнський воло
Липки й весь район Кловської височини з прилеглими вулицями в 30-х роках увійшли до Печерської і Двірцевої дільниць. Остання названа за царським Марийським палацом, побудованим тут у середині XVIII ст. Д е я к и й час вона нази валася Володимирською частиною, оскільки тут була розташо вана церква св. Володимира, пізніше перенесена в «Новое 3 строєніє» .
дів маєтком Романово, який його батько перейменував в Roma
У 1833 р. за генерал-губернатора Левашова чудовий липо вий гай було знищено, і Липки були розплановані прокладанням прямих, як стріла, вулиць, що перетиналися під прямим кутом такими ж вулицями. З н и щ е н н я липового гаю викликало різке незадоволення киян і особливо фельдмаршала Ф. В. ОстенСакена, який тоді проживав у Києві. «Я 69 л е т , — писав в і н , — служу верно государю, а он ( Л е в а ш о в . — Авт.) что делает, рубит деревья в Киеве, да дома ломает, и что он больше умеет делать? Пора его отсюда вон; он... не радеет об общем благе, 4 не имеет понятия о приличии» .
та прийоми. Душею цього панства була графиня Евеліна Ганська,
Перебуваючи на той час у Києві, письменник граф М. Д. Бутурлін ( 1 8 0 7 — 1 8 7 6 ) — онук єлизаветинського фельдмаршала О. Б. Бутурліна, називав дії Левашова «вандалізмом», писав, що цей «администратор срубил пирамидальные тополи, окайм лявшие по обеим стронам некоторые улицы. Во фронтовом своем рвении соблюдать, елико возможно, прямую линию, он выров нял бугроватые откосы одной из улиц так, что один несчастный
1 2 3
Nuova (новий Рим) і навіть почав будувати там костьол, стверд 2
жуючи, що він стане суперником (!) собору св. Петра в Римі ... Серед будов у Л и п к а х ми бачимо особняки генерал-губер натора, губернатора, генерала Милорадовича, князя Васильчикова, Лукашевича, графа Безбородка, Іваненка, графа Тишкевича, Веселицької, де влаштовувалися розкішні бали, бенкети 3
уроджена Ржевуська — майбутня дружина Оноре де Бальзака . Серед особняків знаті в Липках М. Бутурлін називає також «гостеприимный дом» князя С. Д. Кудашева (київського віцег у б е р н а т о р а . — Авт.), одруженого з графинею М. О. ШуазельГуф'є, особняки Гур'євих, Трощинських, Бержинських, М. О. По4
нятовського, Г. Олізара та ін . Як бачимо, досить значним був польський прошарок у Києві. Поляки в Липках мали й своє Дворянське зібрання на Інститутській вулиці. Продовжимо спогади про ж и т т я в Липках у 30—40-х роках XIX ст. графа М. Д. Бутурліна: «Жили мы в Киеве в постоянном вихре удовольствий и выездов. Весной и летом устраивали загородные пикники
ми танцами. Запевалой был уездный предводитель дворянства М. О. Понятовский.
К. В. Киев. Путеводитель.— К., 1918 — С. 319.
Захарченко М. М. Киев теперь и п р е ж д е , — К., Там ж е . — С.
1 8 8 8 . — С.
102.
164.
1
Записки Н. Н. Муравьева Карского I 8 3 4 . / / «Русский архив».— I894 № 1 0 — С. 198. 118
против Выдубицкого
трактирчик и где во втором этаже половицы гнулись под наши
1
Шероикий
в Вышгороде,
монастыря, в Китаєво, в Броварах, где помещался грязный
Записки графа М. Д. Бутурлина./ / «Русский архив».— 1 8 9 7 . — № 8 . —
С. 595. 2
3 1
Там ж е . — С. 586. Шероцкий К. В. Назв. праця — С. 3 1 9 . Бутурлін М. П а ш
праця.—- С. 5 9 8 , 6 0 1 .
119
Рыбаков М.
О.
Про
Клов,
Липки
та
інші
Печерські
старожитності...
В Киеве я написал музыку на прекрасные строфы Бара тынского: Не искушай меня без нужды Возвратом нежности твоей... и там же напечатал этот романс, хотя мои близкие встретили 1 его полууспехом...» У другій половині XIX ст. Липки та прилеглі вулиці пере творилися ще й на адміністративний, фінансовий, військовий, освітній та культурний центр міста. Тут, крім царського палацу, знаходились губернаторські резиденції, Київська Удільна кон тора, Контора державного банку, Київський Земельний банк, Київська біржа й Біржовий комітет, Управління Київського військового округу, в приміщенні Кловського палацу — 1-а Київ ська чоловіча гімназія, а пізніше — Жіноче училище духовного відомства, гімназичні пансіони, Інститут шляхетних дівчат, училище сліпих, гімназія св. Катерини, 8-ма чоловіча гімназія «Групи батьків», Товариство старожитностей і мистецтв та Музей старожитностей і мистецтв, театр М. М. Соловцова, цирк П. С. Крутікова, міська бібліотека, низка благодійних за кладів тощо. В у л и ц і
Л и п о к .
В у л и ц я Л ю т е р а н с ь к а (раніше Графська) прокладена в 30-х роках XIX ст., назву о д е р ж а л а від розташованої тут Лютеранської кірхи. У 1863 р., на прохання жителів, вона перейменована на Аннєнківську (за прізвищем київського 2 генерал-губернатора М. М. Анненкова) . У березні 1919 р. стала 3 вулицею Енгельса (нині повернуто назву Лютеранська). На Лютеранській колись знаходилась німецька колонія, кірха (з 1812 р . — дерев'яна, з 1857-го — кам'яна). Тут у будин ку № 27 (не зберігся) колись мешкав перший історик Києва М. Ф. Б е р л и н с ь к и й , на розі Л ю т е р а н с ь к о ї і Шовковичної вулиць, в будинку графа Ільїнського і в будинках поряд в середині минулого століття були розташовані три гімназичних
1 2
Бутурлин М. Назв. праця.— С. 5 8 5 . ЦДТЛ Украши.— Ф. 4 4 2 , оп. 66, спр. 2 8 4 , арк. 2 8 — 2 8 зв; он. 67,
спр. 11, арк. 89; ДЛК — Ф. 17, ом. 4. trip. 7 6 1 . арк. 1. ' «Коммунист».— 1 9 1 9 . — 22 марта. 120
Будинок Київського кредитного товариства по вулиці Інститутській, 6. Не зберігся. Побудований у 1 8 9 2 — 1 8 9 4 рр. Архітектори: В. М. Ніколаєв і Т. П. Шлейфер.
пансіони: перший — «найблагородніший» для дітей заможних батьків, переважно поляків, так званих «учнів бичевої аристо кратії», бо їх батьки їздили в екіпажах з «бичами» ( у к р . — ба тіг); другий — пансіон «дворянський», в ньому навчалися діти російських дворян, поміщиків, чиновників («москалів»); тре 1 тій — для дітей дрібних дворян-хуторян . На Лютеранській вулиці знаходилися заклади Київського Благодійного товариства (пансіони, школи, їдальні, притулки, шпиталь тощо), так звані Сулимівські, або «Сулимівка» — від прізвища власника садиби і будинку Сулими, дружина якого У. С. Ловцова в 1859 р. з благодійною метою пожертвувала 2 все своє майно місту . Своїм виникненням благодійні заклади зобов'язані дружині тодішнього київського генерал-губернатора, княгині К. О. Васильчиковій. Відтоді ці заклади перебували під покровительством дружин генерал-губернаторів.
1
Рубец А. И. Воспоминания о 1-й гимназии. // Столетие Киевской
первой гимназии.— К., 1 9 1 1 . — Т. III.— С. 5 3 6 — 5 3 7 . 2
Годовой отчет Киевского Благотворительного общества за 1902 г о д . —
К., 1903 — С. 173. 121
Рыбаков М.
О. Про
У 1837 р. закінчено прокладання від Лютеранської — вулиці Університетської-Круглої для зв'язку через Бесарабку з Універ 1 ситетом св. Володимира . І н с т и т у т с ь к а в у л и ц я . Йшла до гори від Хрещатицької площі, раніше звалася Іванівською дорогою, бо доходила до церкви Іоанна Златоуста в Старому місті. Пізніше вулиця звалася Бегічевською від прізвища генерал-майора М. Бегічева, якому належала велика садиба, де в спорудженому в 1838 р. будинку відкрився Інститут шляхетних дівчат. Із видатних споруд вулиці відмічаємо також дуже красивий будинок Банку, будинок генерал-губернатора (не зберігся), Київської Біржі (не зберігся), найвищий у Києві будинок Л. Б. Гінзбурга (не зберігся). Закінчувалася вулиця колишнім училищем сліпих, 2 де починається Кловський узвіз . У 1920 р. вулиця одержала назву «Імені 25-го жовтня», з грудня 1944 р . — Жовтневої 3 революції , нині Інститутська.
Клов,
Лыпкы
та
ініиі
Печерські
старожитності.
Миколаївською; 2) вулицю Ольгінську — від Миколаївської до Інститутської; 3) вулицю Мерінговську — від Миколаївської до Лютеранської; 4) вулицю Нову — від Миколаївської площі 1 до Мерінговської . Почалася забудовна лихоманка. Нові вулиці прокладалися і забудовувалися великими та красивими будинками по 5— 6 поверхів за проектами в основному Г. П. Шлейфера і Е. П. Брадтмана (готель «Континенталь», цирк П. Крутікова на 2000 місць, на той час найбільший в Європі, поряд з ним — великий буди нок Л. Б. Гінзбурга, театр М. М. Соловцова та інші).
К о л и ш н я М и к о л а ї в с ь к а в у л и ц я ( з 1919 р . — К . М а р к с а ,
нині вулиця архітектора Городецького) в Києві була чи не найкрасивішою, цей район кияни звали «Київський Париж». Величезна ділянка від Інститутської вулиці до Лютеранської колись належала професору Ф. Ф. Мерінгу і була суцільним садом, навіть з озером. Після його смерті спадкоємці вирішили продати землю місту для прокладання нових вулиць. З метою вирішення цього питання в січні 1892 р. було створено спеціаль 4 ну Думську комісію . Зрештою, у 1895 р. для придбання та використання садиби Ф. Ф. Мерінга було створено Домобудівниче товариство (за сновники інженери В. Ф. Голубєв, С. І. Петровський та купець Д. С. Марголін), яке в цьому ж році купило у спадкоємців Ме 5 рінга садибу в 17000 кв. саж. за величезну суму — 1,8 млн. крб. Київська міська Дума вирішила прокласти в садибі Мерінга: 1) вулицю М и к о л а ї в с ь к у — від Хрещатика до площі, названої
1 2
ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 6 5 , спр. 3 4 0 , арк. 94 зв., 101 зв. Захарченко М. Назв, праця.— С.
1 6 8 — 1 7 5 ; Київ. П р о в і д н и к / З а
ред. Ф. Ернста. К., 1 0 3 0 . — С. 4 3 5 — 4 4 5 . 3
Д А К О . — Ф. 3 7 9 5 , он. І, спр. 2, арк. 19; « И з в е с т и я Киевского
Куточок «Київського Парижу». У центрі цирк П. С. Крутікова, ліворуч — готель «Континенталь» ( 1 8 9 7 ) , праворуч будинок Л. Б. Гінзбурга ( 1 9 0 0 р.).
На красивому будинку по Миколаївській, 13 ще й зараз видно дату «1884» (Тут розміщувалось Міністерство освіти України). Що це означає? Шляхом ретельних пошуків вдалося з'ясувати, що цей будинок побудував у 1897 р. відомий меблевий підприємець І. І. Кімайєр, де в нього був шикарний салон меблів, а у дворі — власна меблева фабрика. Дата ж «1884» означає,
Губревкома».— 1 9 2 0 . — 4 января; Д А К . — Ф. Р-1, оп. 4, сир. 38, арк. 67. 4
5
И К Г Д — 1 8 9 2 . — № 1.— С. 15. «Киевлянин».— 1 8 9 5 . — 2, II октября; ЗО ноября. 122
І1Д1А України,— Ф. 4 4 2 , оп. 6 4 9 , спр. 1, арк І, 7. 123
Рыбаков
М.
О.
Про
що в цьому році він побудував у Києві свою першу меблеву 1 фабрику й тому засвідчив цю дату як заснування своєї фірми... За п'ять-шість років нові вулиці були забудовані, земля тут стала об'єктом спекуляції, продавалася за величезні гроші приватним власникам: Комерційному банку, цукрозаводчикам Л. Бродському, В. І. Баскакову, сірниковому фабриканту Осипо2 ву та іншим . Зростала кількість цегляних заводів, ціни на цеглу підвищи лись удвічі, банки щедро видавали позики, місто змінилося до невпізнання. За кілька років було збудовано близько тисячі (!) 3 будинків, після чого забудовна лихоманка скінчилася... Київ одержав свій найкрасивіший куточок.
Клав,
Липки
та
інші
Печерські
старожитності.
довічне володіння, коли ж Трепову було відмовлено і натомість запропоновано 2391 крб. 50 коп., той погодився віддати садибу лише за плату вдвічі більшу. Не допомогла Трепову і його пропозиція назвати вулицю «Цареводарской в память всеми лостивейшего дара ему части бывшей жандармской усадьбы»; 1 пропозицію було відхилено міністром внутрішніх справ... Зрештою Трепов продав садибу професору Ф. Ф. Мерінгу, який на початку 70-х років упорядкував її та відкрив сад для людності. З того часу «Сад Мерінга» став найулюблені 2 шим місцем прогулянок киян . Так було до смерті Мерінга.
Якщо по сходах праворуч від театру М. М. Соловцова (сучасний театр ім. Ів. Ф р а н к а ) піднімемось вгору, то вий демо на вулицю Банківську. (Ці сходи побудував власним 4 коштом у 1898 чи 1899 рр. М. М. Соловцов) . Таку назву їй дали тому, що знаходилась поряд із Конторою Державного банку на Інститутській вулиці, в 1919 р. одержала назву Кому 5 ністична , пізніше — імені Орджонікідзе, зараз — Банківська. Питання про з'єднання вулиць Інститутської з Аннєнківською шляхом прокладання вулиці через садибу генерала Ф. Ф. Трепова порушив у 1865 р. київський губернатор Казнаков, а в 1870 р. Олександр II задовольнив прохання міської Думи та генерал-губернатора О. М. Дондукова-Корсакова, 6 дозволивши прокласти вулицю через цю садибу . Згадки про неї зустрічаються в д ж е р е л а х початку XIX ст. Тоді садиба належала графу Безбородьку. Згодом вона перейшла до жан дармського корпусу, а розташований тут сад одержав назву «Жандармський». Олександр II подарував цю садибу генералу Ф. Ф. Трепову, який досить неохоче пішов на прокладання вулиці. Він вимагав за це компенсації у 20 десятин землі у
Озеро в колишній садибі Ф. Ф. Мерінга на Печерську (Друга пол. XIX ст.).
В 1873—1874 роках через цю садибу прокладено вулицю Бан 3 ківську , пізніше тут розмістилися установи Управління Київ ського Військового округу. Окрасою вулиці та й усього міста став відомий «Будинок з химерами» видатного архітектора В. В. Городецького.
1 1
«Киевлянин».— 1 8 9 7 . — 22, 26 августа; «Киевское слово».— 1 8 9 7 . —
23 сентября; Перечень фабрик и заводов.— СПб, 1 8 9 7 . — Отд. VII.— С. 2 6 2 . 2 3 1 5 5
ЦДІА України,— Ф. 442, оп. 100, спр. 173, арк. 73 з в . — 74, 81, 83 з в . —
84, 9 0 зв. 2
Тарановський Н.
Назв,
праця.— С.
58;
Сімзен-Сичевський
О. Давні
«Жизнь и искусство».— 1 8 9 8 . — 19 февраля.— № 50.
київські фотографи та їхні знімки старого Києва. / / Ювілейний збірник на
Путеводитель по Киеву.— К., 1910. Изд. VI, И. С. Богуславского.— С. 7.
пошану академіка М. С. Грушевського.— К., 1928.'— Т. І.— С. 3 8 2 .
Д А К . — Ф. 163, он. 4 1 , спр. 6 0 6 5 , арк. 10, 32 зв.
1
Протоколы Киевской городской Думы.— 1 8 7 4 . — Протокол № 3, п. 17;
«Коммунист».— 1 9 1 9 . — 22 марта.
Тарановський Н. Назв. праця.— С. 63; «Киевлянин».— 1 8 7 3 . — 13 октября,
ИЩА УкраТни.— Ф. 4 4 2 , он. 100, спр. 173, арк. 1, I зв , 90,
11 декабря.
124
125
Рыбаков М.
О.
Про
Як уже говорилося, Липки були розплановані в 30-х роках XIX ст. генерал-губернатором Левашовим. Вулиця Шовковична, що йшла від Олександрівськоїдо Бессарабки, в 1869 р. одержа ла назву «Левашовська» (на честь генерал-губернатора В. В. Ле 1
вашова), з березня 1919 р . — імені Карла Лібкнехта , зараз їй повернута історична назва — Шовковична. Паралельна Шовковичній вулиця з 30-х років XIX ст. до 1869 р. звалася Липською, з 1869 р . — Катерининською (на честь 2
Катерини II), з березня 1919 року — імені Рози Люксембург , тепер вона знову
Липська.
Л и п с ь к и й п р о в у л о к , що з'єднує вулиці Шовковичну та Липську, в березні
3
1919 р. одержав назву «Провулок імені
Бориса Донського» . Після з а х о п л е н н я України німцями в 1918 р. окупаційна влада на чолі з фельдмаршалом Г. Ейхгорном перетворила Україну в напівколонію й встановила режим військово-польових судів, репресій, пограбування. У цей час партія есерів вирішила здійснити низку теро ристичних актів: вбити у Москві німецького посла Мірбаха, а у Києві — гетьмана Скоропадського і фельдмаршала Ейхгорна. До Києва прибули з Москви три бойовики-терористи. Серед них був Борис Донськой ( 1 8 9 5 — 1 9 1 8 ) — колишній рязанський селянин, матрос з Кронштадта. Український ЦК партії есерів ввів до складу «Бойової організації» ще чотирьох бойовиків із завданням перш за все вбити Ейхгорна — «головного ката й душителя трудового селянства», як писали в газетах того часу. ЗО липня 1918 р. Б. Донськой і ще один терорист вбили в Липках бомбою Ейхгорна та його ад'ютанта — капітана Дреслера. Б. Донського було затримано, другий терорист зник. Неза баром Б. Донського було прилюдно страчено у Києві на Лук'я4
нівській площі .
1
3 л
Лыпкы
та
інші
Печерські
старожитності.
Вулиця Г і м н а з и ч н а прокладалася для з'єднання Двор1 цової і Печерської частин у 1835—1837 рр . Тут у Кловському палаці деякий час знаходилась Київська 1-ша чоловіча гімназія. У 1869 р. вулиця одержала назву Лизаветинська — на честь імператриці Лизавети, а в 1928 р . — ім'я Гната Михай 2 личенка . Г. Михайличенко (1892—1919) — письменник і політичний діяч, ідеолог лівого крила Української комуністичної партії (боротьбістів), член Центральної Ради від УПСР (Української партії соціалістів-революціонерів), у 1919 р. короткочасно — Нарком освіти України, у тому ж році розстріляний денікінцями. Літературна спадщина Михайличенка невелика: кілька поезій у прозі, новели і головний твір — «Блакитний роман». Творчості письменника притаманне намагання поєднати революційнокомуністичну ідеологію з розв'язанням українського національ ного питання. Більшовики спочатку визнали Михайличенка фундатором радянської літератури в Україні, але пізніше вилу чили його твори з ужитку, залишивши їх під забороною навіть 3 після смерті Сталіна . У 1938 р. вулиця одержала назву Чекістів, зараз має назву Пилипа О р л и к а (український гетьман в еміграції, один з найвидатніших діячів XVII—XVIII ст. ( 1 6 7 2 — 1 7 4 2 ) , самовід даний український патріот, який все ж и т т я присвятив боротьбі за незалежність України). Найдавніша вулиця Липок — О л е к с а н д р і в с ь к а . В 1713 р. київський генерал-губернатор Д. М. Голіцин побудував своїм коштом на Печерську кам'яну каплицю св. Миколи, пізніше перетворену на церкву, за своєю архітектурою названу «Слуп» (стовб). Вона знаходилась поблизу сучасної станції метро «Арсенальна». Від церкви на Поділ було проведено дорогу, що проходила поблизу нижнього п а м ' я т н и к а св. Володимиру, збудованого в 1802 р. за царювання Олександра І. Тому вулиця у 1820 р. одержала назву Олександрівська. Під цією назвою
«Паровоз».— 1 8 6 9 . — 21 и 25 июля; «Киевлянин».— 1 8 6 9 . — И августа;
«Коммунист».— 1 9 1 9 . — 22 марта. 2
Клов,
1
Там же.
1
«Коммунист».— 1 9 1 9 . — 22 марта. Дорошенко Д. Історія України. Т. I I . — Нью-Йорк, 1 9 5 9 — С. 124 —
125, «Борьба».— 1 9 1 9 . — 8 февраля.
ЦД1А Укра'пти.— Ф. 4 4 2 , оп. 65, сир. 3 4 0 , арк. 5, 88 зв., 94 зв., 102 зв. «Паровоз»,— 1869 — 17, 25 июля; «Киевлянин».— 1 8 6 9 . — 14 августа;
«Вечерний Киев».— 1 9 2 8 . — 9 февраля. ' Енциклопед1я УкраТнознавства.— Париж — Нью-Йорк, 1 9 6 2 . — Т. 4 . — С. 1560.
1211
I'.'/
Рыбаков
М.
О.
Про
вона йшла з Печерська до Хрещатика, а далі — по схилу Володимирської гори переходила у Володимирський узвіз, що 1 з'єднував Липки з Подолом . Ця вулиця відома з XVI ст. як дорога (Старий шлях). Забудова почалася з середини XVIII ст. із спорудженням Царського (Марийського) палацу. У березні 1919 р. вулиця одержала назву імені Революції, наприкінці 2 грудня 1934 р . — Кірова , нині — Михайла Грушевського. К о з л о в с ь к а в у л и ц я . П р о в а л л я . Ц я історична місцевість розташована у пониззі наддніпрянських парків, де починається яр (Провалля). Коли вона виникла, коли тут оселилися перші жителі, невідомо. Але відомо, що у 1847 р. Микола І наказав знести тут 9 садиб (з 22), оскільки вони увійшли в еспланаду київської фортеці, а у вересні 1850 р . — прокласти вулицю на 3 Проваллі . Найвірогідніше, мова йде про майбутню вулицю Козловську. Звідки ця назва, що вона означає? В енциклопедичному довіднику «Київ» читаємо: «...назва Козловська за прізвищем лікаря Козловського, який збудував тут 1915 р. лікарню для дітей, хворих на поліомієліт...» Це твердження, як ми вважаємо, не відповідає дійсності. Прізвище Козловський, Козловська серед жителів Провалля 4 зустрічається у документах 1880 та інших років . Так, вулиця Козловська вказана в акті купівлі-продажу від 18 лютого 1880 р. земельної ділянки «Двірцевої поліцейської дільниці по 5 К о з л о в с к і й в у л и ц і в урочищі Провалля...» й таке інше. Топонім «вулиця Козловська», безперечно, походить від жителів урочища, що мали таке прізвище, і, як бачимо, виник раніше на кілька десятків років «лікарні доктора Козловського».
Клав,
У радянський час
Липки
та
інші
Печерські
вулиця зберегла
старожитності...
н а з в у Козловська,
перейменовувалася в Паркову дорогу, знову в Козловську, за 1
раз — Паркова дорога . П е т р і в с ь к а а л е я . Ідея прокладення дороги від Олександрівської вулиці до дніпровських схилів виникла у 1902 р. у вигляді проекту, розробленого керівником садової комісії Думи, міським землеміром, міським садівником та міським інженером. Обгрунтування було таке: «Состоятельная часть жителей, боль ные и старики не имеют удобного места для катанья в экипажах, верхом и на автомобилях. До устройства Пушкинского парка пробел
этот следует восполнить путем
устройства ездовой
дороги через сад с выездом на среднюю террасу, располо женную длинной полосой над обрывами вдоль берега реки 2
Днепр» . У листопаді
1902 р. Дума прийняла пропозицію садової
комісії про прокладання через Царський сад проїжджої дороги між Шато-де-Флер та оранжереєю Вессер,
причому перед 3
бачалося влаштувати зверху підвісний пішохідний міст . Але роботи закінчилися лише у 1909—1912 рр. Саме в цей час дорога одержала назву «Алея імператора Петра І». Мабуть тому, що 1909 р. відзначалося 200-річчя Полтавської битви. Підвісний міст, виготовлений на заводі Гретера і Криванека за проектом професора Є. О. Патона, встановлено у 1910 р . \ а не в 1904-му, як вказано в енциклопедичному довід нику «Київ». А Петрівську алею з Аскольдовою могилою з'єдна ли значно пізніше — лише в 1926—1927 рр.
5
Розповідь про згадані вже нами будівлі доповнимо інфор мацією про деякі споруди Липок та прилеглої місцевості. У колишньому Марийському
парку з б е р і г с я
будинок
Київської Удільної контори (зараз тут розміщується Міністер-
1
Захарченко М. Назв, праця.— С. 162; Сементовский Н. Назв, праця.— С. 141; «Киевлянин»,— 1 8 6 8 . — 27 августа; ДАК.— Ф. І, оп. І, спр. 293, арк. 58. 2
Київ. Енциклопедичний довідник,— К., 1 9 8 1 . — С. 280; «Коммунист».— 1 9 1 9 . — 22 марта; «Пролетарская правда».— 1 9 3 4 , — 28 декабря. 1
ЦДІА України,— Ф. 4 4 2 , оп. 78, спр. 452, ч. II, арк. 222; оп. 83, спр. 4 4 1 , арк. 25 зв.; оп. 800, спр. 322, арк. 42. 1
ЦДІА України.— Ф. 442, оп. 78, спр. 452, ч. II, арк. 222; оп. 105, спр. 150, арк. 3 — 3 зв.; Ф. 491, оп. 96, спр. 291, арк. 8 0 — 8 0 зв.; оп. 4, спр. 57-а, арк. 141, 245, 246, 24;.Ф. 493, ДАК.— Ф. 17, оп. 4, спр. 2807, арк. 4 зв.; оп. 5, спр. 662, арк. 6 зв,— 7; спр. 674, арк. 16 зв. 4 8 — 5 1 . 5
ЦДІА України.— Ф. 4 9 3 , он. 4, сир 57-а, арк. 246. !?8
1
Вулиці Києва.— К., 1 9 7 9 . — С. 179. ДАК — Ф. 163, оп. З, спр. 5, арк. 3. 3 Там же, арк. 6 зв., 16, 24 зв; И К Г Д — 1 9 0 2 , — № 1 0 . — С. 40; «Киевля нин».— 1 9 0 2 . — 31 октября. ' «Киевлянин», 1909 — 28 июня, 10 июля; 1 9 1 1 . — 12 октября; Д А К О . — Ф 9, оп. 28, сир. 104, арк. 37 зв.; Д А К . — Ф. 163, оп. 4 1 , спр. 6 1 9 0 , арк. 33; оп. 44, сир 48, арк. I; сир. 8, арк. 11 зв.; 56, 57, 6 3 , 9 1 . 2
5
«Пролетарська правда».— 1 9 2 6 . — 27 липня.
9 М Рибної
129
Рыбаков М.
О.
Про
ство охорони здоров'я), побудований за проектом архітектора 1 В. І. Сичугова у 1 8 7 4 — 1 8 7 6 рр. З культових споруд Липок варта уваги церква св. Олексан дра Невського (не збереглася), яка знаходилась супроти Катерининської вулиці біля входу до Двірцевого (Марийського) парку. Храм збудований у 1888—1889 рр. за проектом архітек тора В. М. Ніколаєва на благодійні кошти, які надали барон Г. О. Гінзбург, М. А. і Ф. А. Терещенки, Ф. Ф. Трепов, М. П. Дєгтєрєв, Я. М. Бернер, пані Мерінг, Товариство Південно-Західних 2 залізниць та інші жертвувателі . Храм у плані являв хрест з п'ятьма банями, вміщував до 400 чоловік. Іконостас виконав київський майстер Деболінг за малюнком В. М. Ніколаєва, ікони надіслав петербурзький художник Тронін, престол подарував київський купець С. П. Ков3 тунов, дзвони привезено з Москви . У мальовничій місцевості були збудовані відомі дитячі лікувальні заклади, пов'язані з діяльністю Товариства для 4 хронічно хворих дітей та його керівником С. А. Лихаревою . На благодійні кошти Л. І. Бродського (100 тис. крб.) по вул. Козловській, 3 в 1903—1904 рр. за проектом інженера Артинова, переробленого архітектором А. Б. Мінкусом, збудо вано дитячу лікарню на ЗО ліжок, а в січні 1907 р. відкрито другу дитячу лікарню, приєднану до першої. У 1908 р. Това риство було прийняте під покровительство імператриці Олек 5 сандри Федорівни . Про різні визначні споруди Липок і взагалі Двірцевої части ни Києва є достатньо друкованих джерел, як і про київські наддніпровські парки, тому ми зупинимось лише на окремих питаннях, що потребують деяких уточнень.
1
ЦДІА України.— Ф. 4 9 3 , оп. І, спр. 86, арк. 35, 36, 6 9 9 зв; оп. 5, спр. 166, арк. 7, 18, 267.
Двірцевий
Клов,
Лыпкы
та
інші
(Олександрівський,
Печерські
старожатності...
Марийський)
парк.
12 січня 1873 р. київський генерал-губернатор О. М. ДондуковКорсаков звернувся з листом до міністра імператорського двора Адлерберга: «Государыня Императрица (Марія Олександрів на — дружина Олександра I I . — Авт.) проездом через Киев соизволила неоднократно заметить, что находящаяся между дворцом (Царський, Марийський п а л а ц . — Авт.) и зданиями крепости обширная площадь имеет весьма пустынный вид и было бы гораздо благообразнее засадить ее деревьями, закры вающими крепостные постройки». Генерал-губернатор пропонує частину площі відвести під Удільну контору, а частину — під парк «для гуляния окрестных жителей» і «назвать парк Мари1 инским» . Цар затвердив проект, наказав видати 15 тис. крб. для спо рудження огорожі, а пізніше — ще 7,5 тис. крб. на спорудження парку і плату за приватні будівлі, котрі слід було знести. Парк було споруджено у 1874 р., через два роки його передано у ві дання Київського Товариства садівництва, а пізніше — спеці 2 альній Комісії для завідування парком . О т ж е парк одержав назву за ім'ям імператриці Марії Олександрівни, а не Марії Федорівни, як іноді зустрічаємо в публікаціях. А н о с і в с ь к и й ( К о м е н д а н т с ь к и й ) с а д — один з наддніпровських парків, який з півдня замикає смугу зелених маси вів (сучасний парк Слави), створений комендантом Київської фортеці ( 1 8 9 0 — 1 8 9 9 рр.) генерал-лейтенантом О. В. Аносовим у 1895—1900 рр. У вересні 1899 р. міська Дума вирішила: «Устроенный з а б о т а м и генерал-лейтенанта Аносова сад в 3 цитадели наименовать «Аносовским городским садом» . Генерал О. В. Аносов ( 1 8 2 2 — 1 9 0 6 ) — цікава й колоритна постать. Учасник російсько-турецької війни 1877—1878 рр., він брав участь у героїчній обороні Шипки, в переході через Балкани, в поході до Адріанополя, удостоєний чотирьох бойових
2
ДАК — Ф. 163, оп. 38, спр. 119, арк. 12; «Киевлянин».— 1 8 8 8 . — 19 мая; 1 8 8 9 . — 26 августа; «Киевское слово».— 1 8 8 9 . — 26 августа. 3 «Киевлянин».— 1 8 8 9 . — 26 августа; «Киевское с л о в о » . — 1 8 8 9 . — 26 августа. 1 Ц Д І А У к р а ї н и . — Ф. 4 4 2 , оп. 6 2 9 , спр. 6 0 2 . арк. I I , 17, 18; «Киевлянин».— 1 9 0 2 . — 23 марта; 1 9 0 7 . — 29 января; 1 9 1 0 . — 15 мая 5
«Киевлянин».— 1 9 0 3 . — 12, 15 августа, 6 октября; 1 9 0 4 . — 1, 9 ноября; 1 9 0 6 . — 11 декабря. 130
1
ЦДІА України.— Ф. 493, оп. 4, спр. 57-а, арк. 6 — 8 , 1 6 — 1 7 ; Ф. 442, оп. 102, спр. 170, арк. 4 0 4 — 4 0 6 ; Д А К , — Ф. 163, оп. 38, спр. 114, арк. 3. 2 ЦДІА України — Ф. 4 4 3 , оп. 4, спр. 57, арк. 10, 68. ' Біографію О. В. Аносова див.: «Киевлянин».— 1 8 7 6 . — 23 октября; 1 8 8 0 . — 13 февраля; Спутник по Киеву М. С. Богуславского. Изд. VI.— К., 1 9 1 0 — С. 8 0 - 8 1 ; ИКГД. — 1899 — № 8 — С. 14. 9«
131
Рыбаков M.
О.
Про
нагород. М і ж іншим, він автор книги «Беседы старого началь ника с новобранцами» (СПб, 1898), яка витримала три видання. Аносівський парк був найбільш «демократичним» і доступ ним з київських парків. Тут були силоміри, ваги для зважування, гімнастичні кільця, турніки, жердини, атракціони тощо. Малень ка гармата в саду кожного дня о 12 годині сповіщала про поча ток обідньої перерви. Сам Аносов часто відвідував свій парк і л ю б и в тут в і д п о ч и в а т и . Ф у н д а т о р а саду д у ж е д е л і к а т н о 1 змалював О. І. Купрін у повісті «Гранатовий браслет» .
Додаток
1
Клов,
Липки
та
інші
Печерські
старожитності.
1115 г. «Митрополит М и к и ф о р со всими епископы... Петр Кловьский и прочий игумени...» (с. 201). [Мова йде про те, що князі Володимир М о н о м а х , Давід і Олег Святославичі вирішіли перенести мощі Бориса і Гліба в нову церкву в присутності народу і церковних ієрархів.— Авт.]. 1151 г. ...Печенези ... сташа от Золотых ворот по тем огородам до Лядьских ворот, а оттоле они и до Клова и до Берестоваго и до Угорьских ворот и до Днепра (с. 296).
Додаток ЛІТОПИСНІ І («ЛЕТОПИСЬ
ВІДОМОСТІ
МОНАСТИР ПО
ПРО
ІГУМЕН
СТЕФАНЕЧ.
ИПАТСКОМУ СПИСКУ
—
2
клов (БЛИЗЬКО
СПб,
1871»)
1040
СТЕФАН
—
27
КВІТНЯ
1094
р.)
(короткий біографічний нарис) Стефан-преподобний Печерський з юних років перебував у
1091 г. В се же время виде Стефан, иже бысть в него место игумен, в се же время бысть епископ, видив в своем манасътыри чрес поле зарю велику над пещерою... (с. 147). 1096 г. В 20 того же месяца, в день пяток, в час 1 дне, прийде второе Боняк безбожный (половецький х а н . — Авт.), шолудивый, отай хыщник, Кыеву внезапу, и мало в город не вогнаша Половци, и зажгоша по песку около города, и увратишася на монастыре, и пожгожа манастырь Стефанечь, деревне, и Германечь (с. 162). 1108 г. В се же лето кончаша верх святыя Богородица Влахерны на Клове, заложеней Стефаном епископом, бывшу ему преже игуменом Печерьскаго манастыря (с. 188). 1112 г. Того же лета преставися Давыд Игоревичь, месяца майя в 25, и положено бысть тело его, в 29, в церькви святыя Богоро дица Влахерне на Клове (с. 197).
Печерській Лаврі, де його й було пострижено. Найулюбленіший учень і послідовник св. Феодосія Печерського — одного з засновників Лаври, її другого ігумена. Був охоронцем церков ного Статуту й обіймав посаду доместика (від латинського «ООГЛЄБИСІ» — «домашній», регент, начальник хору в право славній церкві). Стефан насаджував домествений спів (одноголосий, мело дійний, домашній спів поза храмом). Літопис під 1074 роком згадує «Стефана доместника», а архієпископ Філарет у XIX ст. називає його «главным уставщиком по клиросу». У 1074 році перед смертю, за проханням братії, Феодосій поставив Стефана третім ігуменом Печерського монастиря, наказав йому свято додержуватися
монастирського статуту
й закінчити будову закладеного храму, що він і зробив. М. Ф. Берлинський пише: «1077. По смерти Антония и Феодосия стара нием печерского ігумена Стефана строение церкви (йдеться про Успенський с о б о р . —
Авт.)
приведено к окончанию...
Украшение сей церкви златом, муссиею и другими утварями было столь великолепно и изобильно, что она превосходнейшею
Куприн Л. И. Собр. соч. » 9 т . — Т. 5.
132
- М., 1904,
С. 2 0 9 — 2 1 0 .
в Киеве почиталась и, по словам пр.Нестора, была подобна небеси. Около сего времени н весь большой монастырь был 133
Рыбаков М.
Про
О.
огражден каменною стеною, в которой старательный оный
Клов,
Липки
та
інші
Печерські
старожитності.
і, ймовірно, спостерігав за будівництвом свого Кловського
игумен перевел большее число иноков из ветхого монастыря,
монастиря. Єпископ Стефан помер у Володимирі-Волинському,
что над Дальнею пещерою, и устроил многие кельи». Ставши
за свідченням сучасника, серед загального горя й плачу. Похо
ігуменом, Стефан підтримував високу мораль і доброчесність
ваний під міським собором. Смерть його зафіксовано у літопису: «1094. В се лето преставися єпископ Володимерский Стефан
печерських ченців. 1078 року з невідомих причин монахи примусили Стефана залишити посаду ігумена й покинути монастир. Не бажаючи
месяца априля в 27 день... Быв преже игумен Печерскому монастырю».
бути далеко від Лаври, він на другому відрізі Печерської гори
П а м ' я т ь св. Стефана відзначають у Почаєвський Лаврі з
заснував монастир на честь положення ризи Богородиці у
1866 року у день святкування Волинських святих, спочатку
Влахерні (район К о н с т а н т и н о п о л я . — Авт.). За місцем знаход
25 травня, а пізніше — 10 жовтня. Знаний авторитет у церков
ж е н н я його назвали Кловським, а за ім'ям храму — Влахерн-
них питаннях, професор Московської Духовної Академії Є. Є. Го-
ським. Б л а ж е н н и й Симеон (єпископ Володимирський, помер
лубинський високо ставить св. Стефана, зазначаючи, що «в
у 1226 р . — Авт.) пише, що Стефан бачив, як прийшли з Греції
Московскій Русі — цілий багаточисленный сонм святих, в Києв-
майстри кам'яних справ з іконою Богоматері і розповіли про
ській Русі — немає й цілого десятка... Близько
видіння Цариці небесної у Влахерні, і тому, мовляв, Стефан
відомі...».
побудував на Клові Влахернську церкву. Стефан мужньо пережив вигнання. Київські можновладці поставилися до нього співчутливо, багато з них були його духовними дітьми, допомагали Стефану, робили йому подарунки і, як каже літописець, «милостью подвигшиеся от имений своих довольно, еже на потребу подаваху ему». Таким чином, багаті подарунки киян дозволили С т е ф а н у почати будівництво й прикрашати Кловський монастир. «И п р о ц в е л а , — пише л і т о п и с е ц ь , — обитель Кловская, и далеко распространилась молва о добродетелях блаженного Стефана, яко и в дальнейших странах добродетельного ради ж и т и я славиму быти ему и знаему многим». Кловський чоловічий монастир (його ще називали «Стефанеч»)
належав до Печерської Лаври і був залежний від неї.
Коли помер єпископ у Володимирі-Волинському, то волею князя київського Всеволода Ярославича та митрополита Іларіона біля 1090 року Стефана було обрано єпископом і направлено до Володимира-Волинського, а у Клові він залишив свого учня Климента. За іншими даними, Стефана направлено до Волині у 1091
році. На Волині Стефан служив для усіх «образом,
любовью, словом, житием, смирением и чистотою». 19 серпня 1091 року Стефан перебував у Києві, на Клові, де був присутній при перенесенні мощей свого вчителя й на ставника св. Феодосія з печер у лаврський Успенський собор 134
10 нам не
Звідки
пішла
Дарниця
знайшов 9973 предмети, з яких кам'яного віку — 9459, брон зового — 424. Низку піщаних горбів, де знайдені залишки пер вісної людини, Кибальчич поділив на шість груп, три з яких 1 (Микільська, Воскресенська, Вигурівська) — навпроти Києва . Датуються вони I V — І тис. до н. е. Біляшівський біля Микільської слобідки знайшов гончарні вироби, знаряддя з каменю та кремінця, а т а к о ж залишки їжі (IV—III тис. до н. е.).
Щ9£> ЗВІДКИ ПІШЛА Д А Р Н И Ц Я Лівобережна частина Києва до 1923 р. адміністративно не належала до нього, а входила до Чернігівської губернії і тому мало цікавила дослідників Києва (за винятком урочищ, згаду ваних у л і т о п и с у ) — через те вона залишилася недостатньо вивченою. На це звертали увагу провідні дослідники історії 1
Києва . Населені пункти на лівому березі Дніпра навпроти Києва були розташовані в такій послідовності (з півночі на південь): Троєщина, Вигурівщина, Воскресенська слобідка, Микільська слобідка (на схід від неї — хутір Дарницький, на захід — Перед мостова слобідка та острів Труханів), Кухмістерська слобідка з хуторами Березняк, Позняки, Осокорки, на південний схід від Осокорків — Бортничі. Лівий берег Дніпра навпроти Києва зовсім пологий. У давнину це були широкі, в три версти, луки, за якими був суцільний ліс,
У радянський час продовжено археологічні розкопки. Так, у 1950—1951 рр. між Червоним хутором та селом Бортничі археологом В. М. Даниленком відкрито чотири стоянки з під гірським матеріалом: вироби з міді, бронзи, заліза (середина І тис. до н. е.). У 1950 р. біля Червоного хутора він знайшов некрополь з трупоспаленням — 195 урнових та безурнових поховань, також інвентар, що складається з кераміки, знарядь праці, прикрас та бойової зброї (не пізніше кінця III тис. 2 до н. е.) . О т ж е лівобережна частина сучасного Києва має дав ню історію. Тут знаходились доміські поселення, які пізніше були зруйновані або залишені жителями... Д ж е р е л а свідчать, що топографія цієї частини міста в дав нину відрізнялася від сучасної. Внаслідок розмиву берегів Дніпра утворилися бокові рукави — Довбичка, Русанівка та 3 інші , що змінили вигляд місцевості. Вивчаючи плани Києва 1638, 1695, 1784 рр., карти і плани XIX ст., можна дійти висновку, що раніше не існувало ні Русанівських затоки і протоки, ні острова Гідропарк. У першій
перерізаний річками, озерами та болотами. Ці водойми мали 2
яскраво виражений реліктовий характер . Трав'яний покрив небагатий, бо грунт скрізь піщаний. Долини та луки непомітно переходили в болота та озера з багатими рибними ловами. Водойм було чимало — озера Русанівське, Василівське, Святище, Дар ницьке, Тельбін, річки Позняківка, Радунка та ін.
1
Кибальчич
Т.
О
находках предметов каменного
периода
Кн. III.— С. 10, 14; Беляшевский Н. Ф. Первобытный человек на берегах реки Днепра вблизи К и е в а . / / «Киевская старина».— 1 8 9 0 . — № 4 . — С. 2, 3; Козловська В. Неолітичні та трипільські знахідки на
Історія лівобережної частини Києва сягає сивої давнини. Археологічні розкопки проводили тут у 1879 р. Т. В. Кибальчич та у 1888—1889 рр. академік М. Ф. Біляшівський. Кибальчич
на левом
берегу Днепра в 1879 г. Сборник археологического института.— СПб, 1880.
Чернігівщині.
//
Чернігів і північне Лівобережжя.— К., ВУАН, 1 9 2 8 . — С. 47. 2
Даниленко
В.
М.,
Макаревич
Л.
М.
Червонохуторський
могильник
мідного віку з трупоспаленням. / / Археологічні пам'ятки У Р С Р . — К., 1 9 5 6 . — Т. 6 . — С. 9 2 — 9 8 ; Телегін Д. Я. Неолітичні пам'ятки Києва та його околиць. // Вісник АН У Р С Р . — 1 9 5 6 . — № 3 . — С. 4 2 — 4 6 ; Історія міст і сіл УРСР.
1
Київська область.— К., 1 9 7 1 . — С. 2 4 5 ; История Киева,— К., 1982 — Т. І,— Толочко П. П. Історична топографія стародавнього Киева.— К., 1 9 7 2 . —
С. 26, 34, 36, 3 7 2 . :1
С. 171. • Шарлемань М. В. По Киеву та ного околицях. 13 (і
К , 1921
С. 46.
Максимович II. II. Днепр у города Киева.— К., 1 8 9 8 . — С. 10; Днепр
И его система,— К., 1908 — С. 87 131
Рыбаков М.
О.
Звідки
половині XIX ст. озера Святище, Русанівське і Василівське перетворилися в одне водоймище, яке з'єдналось з Чорториєм. Так утворилася Русанівська затока Дніпра. Велике підняття води у 1877 і 1882 рр. прорвало Дніпровську дамбу, знесло 1
дерев'яний Русанівський міст й Чорторийську греблю . Руса нівська затока перетворилася в протоку, і утворився острів — сучасний Гідропарк. Щодо історичних місцевостей, то Передмостова слобідка знаходилась на острові Гідропарк, Микільська слобідка — за Русанівським мостом, на північ від лінії метро. Воскресенська слобідка розташована була на схід від озера Радунка, в північній частині сучасного бульвару Перова. Кухмістерська слобід ка — між озером Тельбін і Дніпром. Хутір Дарницький зна ходився в районі сучасної вулиці Празької (раніше СтароБориспільська дорога). Село П о з н я к и — біля Позняківської затоки Дніпра, а село Осокорки — біля затоки Речище Осокорське (зараз не існують). Річка Дарниця в давнину витікала з озера Дарницького (в районі сучасної Дарницької ТЕЦ) і впадала в затоку Ровчак. Озера Тельбін і Радунка існують і понині, змінивши свої обриси. Затоки Речище Осокорське і Ровчак колись мали Н-подібну форму, нині не існують, тепер на їх місці проспект Возз'єднання і залізнична колія Дарни ця — Петрівка. Доля річки Дарниця — це трагедія, екологічна катастрофа. Ще 50 років тому це була чудова повноводна річка, чиста, з неї пили воду, в ній купалися. По берегах росли духмяні трави й море квітів. Журавлі і лелеки, ластівки і кажани води лись тут, в річці було багато риби. В 40-х роках внаслідок гос подарської діяльності людини знищено не тільки саму річку, а навіть її назву — географічну й історичну. Вона перетворилася у струмок з отруєною водою...
1
пішла
Дарниця
2
дозріває») , велика кількість прісних водоймищ , багаті рибою ділянки. Крім того, широка долина Дніпра навесні заливалася, 3 утворюючи соковиті заплавні сіножаті , а велика кількість верболозу разом з деревиною і глиною була матеріалом для житла, де населення ховалося під час повені «докеле вода не 4 спадет» . Д у ж е сприятливою обставиною було й те, що поряд існував великий центр — Київ, де можна переховуватися у ви падку небезпеки, а також продавати продукти власного вироб ництва. Як відомо, багато поселень виникло виключно або пере важно там, де були зручні шляхи сполучення. М а й ж е усі з вищезгаданих пунктів були розташовані біля Дніпровських перевозів. Села Осокорки і Позняки знаходились біля Либідьського перевозу, Кухмістерська слобідка — біля Наводницького перевозу, Передмостова с л о б і д к а — з о б о в ' я з а н а своїм виник ненням Ланцюговому мосту, Микільська — на великому шляху 5 з Києва на Л і в о б е р е ж ж я та в Росію тощо . Таким чином, виникнення поселень київського лівобережжя зумовлене сукуп ністю сприятливих природно-географічних, історичних, еконо мічних чинників. Друга половина XV — початок XVI с т . — час відновлення та збагачення київських монастирів. Посилення в той період антифеодальної та національно-визвольної боротьби українсь кого народу змушувало литовсько-польський уряд обдарову вати православну та католицьку церкви різними угіддями, щоб не втратити свого п а н у в а н н я . О д е р ж а в ш и дарчі, суміжні, виморочені, пустопорожні землі, ченці випрошували у королів, 6 князів, воєвод, гетьманів, митрополитів стверджуючі грамоти . У стародавніх документах згадуються лівобережні біля Києва землі. Тут були володіння Микільського, Печерського, Видубицького, Золотоверхо-Михайлівського, Братського та інших
У період XI—XVII ст. тут знов оселяються люди. Д л я цього були сприятливі умови: м'який клімат (німецький мандрівник Р. Гейденштейн, який відвідав Київ у XVI ст., писав: «Клімат тепліше, ніж у Кракові чи Львові, так що все раніше росте і
1
2 5 1
Сборник материалов для
и с т о р и ч е с к о й топографии
Киева и
его
окрестностей.— К., 1 8 7 4 . — Р а з д . П . — С. 24. ( Д а л і . — Сборник материалов...). Шарлемань М. В. Назв. праця.— С. 46. Материалы для оценки земельных угодий. Остерский у е з д . — Т. 7 . —
Чернигов,— 1883 — С. 3. Швец Г. И.
I
Выдающиеся гидрологические явления на юго-западе С С С Р . — Л., 1 9 7 2 . —
8
С. 116.
II
Максимович Н. И. Днепр у города Киева.— С. 1 3 — 1 4 ;
13 к
ЦДІЛ України,— Ф. 130, оп. I, спр. 8 1 2 , арк. 2 1 3 . Рибаков М. Звідки пішла Дарниця. / / «Київ».— 1 9 9 0 . — № 6 . — С. 151. История Киева — К., 1982 — Т. I — С. 2 0 7 — 2 0 8 , 2 2 2 , 2 2 6 — 2 2 7 . 139
Рибаков
M.
Звідки
О.
монастирів, кожен з яких, намагаючись залучити якнайбільше селян, засновував слободи (від слова «свобода»), населення котрих на строк від п'яти до п'ятнадцяти років повністю або 1 частково звільнялося від податків і повинностей . Розглянемо відомості про урочища київського лівобережжя. Археологічні знахідки доводять, що на місці, де зараз роз ташований Т р у х а н і в о с т р і в , ще в I I — І тис. до н. е. жили 2 люди . У середні віки він був тісно пов'язаний з Києвом. Через острів проходив давній Києво-Чернігівський шлях вздовж Чортория на Десну. В літопису острів не згадується. Є припу щення, що назва «Труханів» походить від імені половецького хана Тугорхана чи Турхана — тестя київського князя Свя3 тополка Ізяславича . Відомостей про заселення острова до XVI ст. у нас немає. Під назвами «острів Туханів», «острів Тухонів», «острів Трухонів» він згадується в грамотах польських 4 королів і київських воєвод від 1508, 1510, 1534, 1566 pp. Аналізуючи джерела, ми дійшли висновку: острів був бага тий своїми угіддями і через те ченці намагалися всіляко його утримати. За острів точилася вперта боротьба київського магі страту з Микільським монастирем, в якій польські королі під 5 тримували монастир . Невідомо, чи був у XII ст. на цій території палац, що звався «Раєм» (про нього згадує Іпатіївський літопис 6 під 1158 р.) , але у XVI ст. безперечно існувала будівля під назвою «палац». Ченці згадували, що «пан отец наш (Сигізмунд І. — Авт.) ...рачил оный дворец, иоставленый на том ост 7 рове ... вечне зоставити» . Отже, островом користувалися і монастир, і місто, тому можливо, що певна кількість людей тут проживала.
1
Чунтулов
В.
Г.
Экономическая
история
СССР.—
М.,
2
Великі литовські князі, польські королі й російські царі користуватися островом то Микільському монастиреві, то магі страту. Так, наприкінці XV ст. великий литовський князь Олек сандр дозволив міщанам користуватися дніпровськими остро 1
вами . У XVI ст. острів н а л е ж а в Микільському монастиреві. Можливо, у другій половині XVI або на початку XVII ст. острів розділився вузькою протокою на дві частини, північна звалася «острів Муромець». Південна частина — Труханів острів, набув ши своїх сучасних меж, мав площу близько 450 га. У першій половині XVII ст., «по привилеям Жикгмунта третего», остро 2
ви Труханів та М у р о м е ц ь повернено київським міщанам . У XIX ст. острів н а л е ж а в до Остерського повіту Чернігівської губернії, хоча й володів ним Київ, а в 1889 р. його включено 3
до меж Києва . Щодо його заселення, то в 70-х роках XIX ст., у зв'язку з промисловим будівництвом на острові (майстерень, елінгів), тут почалося самоправне захоплення земель та житло ве будівництво. У 1884 р. вже було 57 житлових будівель. За селення відбувалося безпланово та безладно, лише у 1907 р. міська Дума дозволила улаштувати тут робітниче селище з 4
орендою міських земель під житлове будівництво . У р о ч и щ е й о з е р о Д о л о б с ь к е ( Д о л о б е с ь к е ) згадуються в літопису під 1101, 1103, 1111 та іншими роками у зв'язку з 5
важливими подіями в історії Русі . На Долобському озері збиралися князі на військові наради з метою об'єднання сил для розгрому ворогів Русі — половців.
1
1970. —
1
История Киева.— К., 1 9 8 2 . — Т. I.— С. 33. Київ. Провідник./ За ред. Ф. Ернста.— К., 1 9 3 0 . — С. 716. Акты, о т н о с я щ и е с я к истории Ю ж н о й и З а п а д н о й Р о с с и и (далі
А Ю З Р ) . — Спб, 1 8 6 3 . — Т. I.— С. 156; Акты, относящиеся к истории Западной Р о с с и и . — (Далі А З Р ) . — Т. 2 — СПб, 1848 — С. 45. 5
6
А Ю З Р . — Т. I.— С. 156. Каргер М. К. Древний Киев.— К., 1 9 5 8 , — Т. I — С. 2 7 7 ; Шероикий
К. В. Киев. Путеводитель.— К., 1 9 1 8 . — С. 339. 7
А Ю З Р . — Т. I.— С. 155.
140
Дарниця
відповідно до своїх інтересів дарували, а коли лише дозволяли
2
С. 3 6 — 3 7 . 3
пішла
А З Р . — СПб, 1 8 4 6 , — Т. 1.— С. 144. Сборник материалов...— Разд. III.— С. 137, 1 3 8 — 1 3 9 .
і Д А К . — Ф.
163, оп. 7, спр.
1523, арк.
1, 7, 8; И К Т Д — 1 8 8 9 . —
№ 7 . — С. 4 9 5 — 4 9 6 ; 1 8 9 1 . — № 3 . — С . 1 7 8 — 1 7 9 . 1
И К Г Д — 1 9 0 3 . — № 1 0 . — С. 36; 1 9 0 7 . — № 4 , — Разд. 2 . — С. 1—58;
Обзор деятельности Киевской Городской Думы за четырехлетие
1906—
1910 гг.— К., 1 9 1 0 . — С. 105. ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 552, спр. 144, арк. 2 зв. 5
Т.
Полное собрание русских летописей, (далі — П С Р Л ) . — СПб., 1 8 4 3 . —
2 , — С. 28; Спб., 1 8 5 6 , — Т. 7 . — С. 19, 52; Л., 1 9 2 6 . — T. I.— Вып. 2 . —
С. 275; Вин.
1;— Пг., 1923 — Т. 2 . — С. 262. Il I
Рыбаков М.
О.
Звідки
У 1151 р. на берегах озера зазнав поразки від киян князь Юрій Долгорукий, а в 1180 р. кияни розбили тут військо князя Ігоря — героя «Слова о полку Ігоревім»'. Серед істориків існують суперечки щодо місцезнаходження Долобського озера, хоч грамота Сігізмунда І Микільському монастиреві 1510 р. вказує: «И мы им на то дали сесь наш лист: нехай они тое озеро наше Долобеск с устьем у острове 2 Тухонове держат» . М. Ф. Б е р л и н с ь к и й і М. М. Карамзін визначали місцезнаходження озера на лівому березі Дніпра навпроти Києва. М. Закревський стверджував, що озеро Долобське було розташоване на лівому березі Дніпра за 70 кілометрів 3 нижче від Києва . Ми приєднуємось до думки, що Долобське озеро і урочище знаходились на Трухановому острові, навіть до наших днів збереглася назва урочища «Довбичка» чи «Долбичка». Крім грамоти 1510 року, у документах XVIII ст. згадується «Озеро Долобоцкое» на Трухановому острові, існують про це також 4 свідчення XIX ст. Тому ми не можемо погодитись з висновком професора М. В. Шарлеманя: «... де саме було урочище і озеро Долобське до останнього часу (1960 р і к . — Авт.) залишається 5 нез'ясованим в історичній літературі» . Крім того, М. В. Шарлемань стверджує, що остання згадка про Долобське озеро відноситься до 1508 р. А проте воно згадується і в 1510 p., і на прикінці XVII ст. в царській грамоті Микільському монасти 6 реві , і в XVIII та в XIX ст. М і ж істориками існують р о з б і ж н о с т і і в щодо місце знаходження літописної р і ч к и З о л о ч і («Золотча», «Золотьча», «Золотка»). М. Закревський на своїх 1, 2, 3 картах вміщує її
' Полное собрание русских л е т о п и с е й . — СПб., 1 8 4 3 . — Т. 2 . — С. 124.
2 3
4
А З Р — СПб., 1 8 4 8 . — Т. 2 — С. 45.
Полевой П. Очерки русской истории в
древности, достопамятности...— К., 1 9 0 0 . — Изд. 7 . — С. 5. Шарлеманъ М. В. Забуті історичні пам'ятки в околицях Києва.
/ /
• Український історичний журнал» (далі — У І Ж ) . — 1 9 6 0 . — № 1 — С. 136. 6
Костомаров Н.
И.
Собр.
с о ч . — СПб.,
С. 4 2 6 . сноска № 3.
1905 — Т.
на Трухановому острові, але вказує, що гирло Золочі розта 1
шоване значно нижче Києва . М. Берлинський вважав, що 2
Золоча впадала в Дніпро напроти Наводницької пристані . На його плані околиць Києва позначені два «старики» (старих русел) під назвою Золоча там, де зараз Русанівська протока. 3
Такої ж думки дотримуються Д. С. Лихачов і М. В. Шарлемань . М. М. Карамзін в в а ж а в , що З о л о ч а протікала біля села Вишеньки, деякі дослідники — що вона впадала в Долобське 4
озеро . Під 1151 р. у літопису згадується: «Юрьи же с Олговичи хотяше поступити вниз к Витичевскому броду, не смеющи же им людей пустити мимо Киев, но пустиша их во озеро Долобськом и оттуда волочиша и берегом в Золотчю, по Золотчю же 5
внидоша лодее их...» . Якби Золоча впадала у Долобське озеро, то не потрібно б було волочити човни з озера в річку, та й навряд би їх волочили на велику відстань. Можливо, що Золоча знаходилась недалеко 6
від Долобського озера (яке у давнину було досить велике) , в районі сучасної Русанівської протоки. Дослідник Дніпра та його басейну М. І. Максимович стверджує: Русанівська прото 7
ка — це колишня Золоча . Згідно з сучасними поглядами Золоча починалася на суходільній частині теперішньої Довбички; перетинала луки, де тепер розташований Гідропарк, і, минаючи селища Позняки, Осокорки, Бортничі та Гнідин, текла майже 8
рівнобіжно Дніпру . У літопису згадується у р о ч и щ е « Р а д о с и н ь » . Під 1111 р.: Володимир Мономах «...та же преступе на церковь и оттуда
' Закревский И. Назв. праця.— Т. I.— С. 328.
2
3
ДАК — Ф. I, оп. 4, спр. 68 (План Києва 1784 р.); ПДІА України.—
памятниках быта.— СПб., 1 8 8 0 . — С. 5; Сементовский Н. Киев, его святыни, 5
Берлинский
М.
Краткое
описание
Киева...—
СПб.,
1820.—
16 — Кн. 6 . —
Повесть временных лет. М — Л.. 1 9 5 0 . — Т. 2 , — С. 4 6 6 ; УГЖ.—
1 9 6 0 . — № 1.— С. 136. 1 5
Шероцкий К. В. Киев: Путеводитель.— С. 340. П С Р Л . — СПб., 1843 — Т. I.— С. 124.
• Лрцыбашев Н. С. Повествование о Р о с с и и . — М., 1 8 3 8 . — Т. I. Кн. 2 . — С. 58, примечание № 3 4 5 ; Барков И. Географический словарь русской земли (IX—XIV с т . ) . — Вильна, 1 8 6 5 . — С. 65. 7
Максимович П. И. Днепр и его бассейн.— К., 1 9 0 0 . — т. I. С. 87.
" Киев. Энциклопедический справочник.— К., 1 9 8 5 . — С. 219. 142
Дарниця
С. 53, 184.
Закревский Н. Описание Киева — М., 1 8 6 8 . — Т. I — С. 2 9 9 .
Ф. 57, оп. I, спр. 3 6 7 . — С. 208;
пішла
143
Рыбаков М.
О.
Звідки
пішла
Дарниця
1
к Городцю; то бо бяше Володимер в Радосыни...» і під 1146 ро 2 ком «...и совокупи Всеволод братью свою на Радосыни...» . Дослідник В. І. Гошкевич вважає, що Радосинь — це річка Радунка, вона досить часто згадується у пізніших документах, яка являється притокою Десни. Річка виходила біля Троєщини, обгинала її, далі текла на південь нижче Вигурівщини, пара лельно Чорторию й впадала в Десну. На початку XVIII ст. Ра 3 дунка була вже болотами й озерами . Стосовно топоніму «Радосинь» у статті «Остер и его уезд» говориться, що іще на той час (1863 р . — Авт.) «на північ від Городця до Літок» існувало урочище «Родосинье» площею 240 кв. саж.; тут на грузькому місці, якщо прокопати землю глибиною в аршин, знаходять три шари синьки, з яких ниж чий — найкращий. Смак води в цьому джерелі нагадує розчин синього каменю. Це, мовляв, і є Радосинь Володимира Мономаха, який перебував тут не випадково, а керував добуванням синьки. У статті також стверджується, що називати цю місцевість треба не «Радосинь», а «Родосинь», тобто місце зародження синьки, що, безумовно, така назва була у літописця, а її змі на — це помилка переписувача літопису. Зі змісту статті ви 4
пливає, що Родосинь, це озеро з невеликим островом . Відносно назви Д а р н и ц я існують різні версії. За однією з них, княгиня Ольга подарувала синові Святославу озеро, яке від слова «дарувати» отримало назву «Дарницьке», вона поширилась на всю навколишню місцевість. За другою версією — слово «Дарниця» складається із слів «дар» і «ниць»: прибулі до Києва падали на коліна, підносячи дари київським князям. У путівнику «Київ. Що? Де? Як?» наводиться третя версія: «за часів Київської Русі в Дарниці містилися заїжджі двори,
1 2
тереми, де з у п и н я л и с я іноземні посли, що приїжджали до 1 київських князів з дарами. Звідси і пішла назва — Дарниця» . В «Топонімічному словнику-довіднику УРСР» читаємо: «Дарниця... давнє поселення, існувало в ж е в IV ст. до н. е., мало значну кількість населення й досить високий рівень мате ріальної культури. За часів Київської Русі в Дарниці знахо дилися заїжджі двори, де зупинялись іноземні посли і купці, які приїжджали до київських князів. Вони привозили із собою 2 дари. Звідки й назва» . Але, по-перше, археологічні відкриття не дають ніяких підстав вважати, що в IV ст. до н. е. вже існувало поселення «Дарниця» та ще й з великою кількістю населення! По-друге, те, що в Дарниці знаходились заїжджі двори і сюди привозили дари, ніякими документами не під тверджується. Тому не слід подавати цю легенду як неза перечний історичний факт. Щодо версії начебто ця місцевість була колись і комусь подарована, то на її підтвердження також не знайдено історичних джерел. У брошурі «Дарница за 50 лет Советской власти» читає мо: «В документах вперше Дарниця згадується в Жалованній 3 грамоті від 11 січня 1694 року» . Нам відома згадка майже на 200 років раніше. До того ж термін «вперше» тільки закриває шлях дослідникам до вивчення питання. Дослідник П. Троцький наводить документ, згідно з яким річка Дарниця згадується 4 вже у 1506 р. У документі «Рішення межевого суду про спірні 5 землі між Микільським і Печерським монастирями» знову зустрічаємо назву річки Дарниця і млина на ній. Дату докумен та — 1509 р., опублікованого у ч. 8, т. 4 «Архива Юго-Западной России», упорядник піддає сумніву. Він вважає, що індикт четвертий, вказаний в документі, не збігається з часом правління згаданого тут к н я з я Юрія Олександровича Гольшанського.
1
П С Р Л . — М., 1 9 6 2 . — Вип. 2 . — С. 268.
2
Там ж е . — Л., 1 9 6 2 . — Вип. I— С. 3 1 2 .
3
3
Гошкевич В.
И.
Замок князя Симеона Олельковича и летописный
Городец под Киевом — К., 1890 — С. 15, 22; Толочко П. П. Киев и Киевская земля в э п о х у феодальной раздробленности XII—XIII вв.— К.,
1980 —
С. 117. 1
Остер и его уезд. / / «Черниговские епархиальные известия».— 1 8 6 3 . — 15 апреля.— С. 268. 144
Київ. Що? Д е ? Як? Фотопутівник.— К., 1 9 8 0 . — С. 123. Янко М. Т. Топонімічний словник-довідник УРСР.— К., 1 9 7 3 . — С. 47. Дарница за 50 лет Советской власти.— К., 1 9 6 7 . — С. 1; Памятники,
изданные временной комиссией для разбора древних актов.— К., 1 8 4 6 . — Т. II — С. 3 0 4 — 3 0 5 ; ЦДІА України — Ф. 6 3 , оп. I, спр. 47, арк. 29. 1
//
Троцкий
П.
Киево-Печерский
Пустынно-Николаевский монастырь.
Труды Киевской духовной академии (далі — труди К Д А ) . — К., 1 8 7 8 . —
Т. 3. Кн. 9 — С. 6 0 0 . ЛрЮЗР — К.. 1907 — Т . 4 , — Ч. 8 — С. 159. II)
М
Щімкіш
г
14. >
Рыбаков М. О.
Звідки
пішла
Дарниця
Однак з київських воевод титул «князь» та ім'я Юрій Олексан дрович мав тільки князь Юрій Гольшанський. Його поперед ник — воєвода Монтовтович т е ж Юрій, але він Михайлович і не князь. Його наступник — воєвода Радзивіл теж Юрій і князь, але він не Олександрович. Оскільки Юрій Гольшанський був 1
київським воєводою у 1 5 0 8 — 1 5 1 0 рр. , тому саме ці роки ми вважаємо хронологічними рамками документа: «... люди добрые земли перед нами разводили и границу указали тым обема 2
землям: реку Дарницу, на которой же реце и млынища...» . У
1516 р.
річка Д а р н и ц я згадується у грамоті короля 3
Сігізмунда І Микільському монастиреві . У документах XVIII ст. мова йде вже про хутір Дарницький, розташований, на наш погляд, в районі сучасної вулиці Празької, там, де її перетинає струмок, що залишився від колишньої річки Дарниці. За даними 1766 року на хуторі був один двір, дві хати, одна комора. 4
Ж и л и в ньому мельник з дружиною і два робітники . Цікаво, що наприкінці XVIII ст. хуторів під назвою «Дарниця» згадується три: «в сотне Бориспольской к селу Княжичам хутора: 1) Дар-
«Хушф Юарниг/Ьгі, ті мтъниуы nfniHafaej/caiißii k селу Слободки
ницкий, 2) Середный, он же и Дарницкий, 3) Троецкого Боль-
лю/тіцегі от города 'Киева в 6 верстах.
5
ницкого монастиря, Дарницкий же» . Тут мова йде про так звану Стару Дарницю, розташовану ліворуч від залізниці. 1896 р. поряд з колишнім «Роз'їздом № 12» Московсько-
ЗЬ\мде.нші Уиіе&і-Щусіїїмгіского ^Николаевскою монастыря состоит /гри peike Юарниг/е. ß тем. хуторе, двор один. Зд тем фнлых иЗ/> две, лмімр один, в нем фивуг/г в 'І-А іпте Здасит Макаров, мельник, урофенеу но'іку Hepmnoßckoio,
Київсько-Воронезької залізниці, праворуч від залізничної колії,
сопти CocHtiijkmi Нання kaSahmo, 80 лем.
з'явилося дачне с е л и щ е Н о в а Д а р н и ц я . Н а той час ц е була суха, здорова місцевість, з піщаним грунтом, з чудовим великим лісом. Одразу ж 43 особи взяли в оренду 80 ділянок, близько
На ле&пі pj/ke пальуы выломаны, работать не мофеог. $ю о/сена. Мгр/м ТУІлршьінова — г/рофенка города Сшародуіїа, лем, ногами не вчадеаг. & 2-гі хлте фивем послі/шпик того ф монаатфя Мітіїегі Ле&ітко,
6
800 кв. саж. кожна. Було прокладено широкі прямі вулиці . Селище швидко забудовувалося. У 1897 р. забудовано 40 ді лянок, 1898-му — майже 60, цього ж року нарізали ще 85 ді лянок, кожна за плату від 16 крб. 35 коп. до 75 крб. 45 коп.
уіюфмеу м/хмк Нфіжкто, 60 лет, iijnßmi ноют не. І7/і/)еем, Млнші каЫъш. З ним ашггге фгівет ßmofmj Яков Сшенлновніgfxnjcemj огішмгі 'ЛачгЛті, 63 лет, ЗоЦюв. &шел с 9b'iiAwt о&пааїт ^42 гак/. 91jm оном, фе (fyiiofv, на тоїі фе. fieke, состоит мепьниуп стфш на 2 колет. Здышнттнтм сем nynoj». фивугг/ш, патяньа, іймщ сенокосов, лесовгі dfn/гихуіоіїигі спофітгков немеют. ЯЪштажя ф
1
Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России, издаваемый Киевской Комиссией для разбора древних актов.— К., 1 9 1 6 . — Вип. I.— С. 3. 2 АрЮЗР,— К., 1 9 0 7 . — Ч. 8 . — Т. 4 — С. 162. 1 Там ж е . — С. 160. 1 ЦДІЛ України — Ф. 57, он. I, спр. 351, арк. 9 1 — 9 1 зв. 5 Там ж е . — Ф. 193, он. 7, сир. 14, арк. 4. 1 «Киевлянин».— 1896 — 26 апреля Мб
Зфт/гшшем, коисгісшенг/игі не платті, ітнгірпш Зі}пі1ошлгот, %чеіїа не. сети и в/феї)/, ті Й какие фмыслы и торт (страть гіе фелаш. 'Kamß'iiijntCM Николай Щфмаїевскиїі». Сполучення
з містом
здійснювалося
за допомогою дачних
поїздів, що курсували з інтервалом 5 0 — 6 0 хвилин. Купалися дачники в ставку або в Дніпрі, до якого ходили спеціальні 10*
147
Звідки Рыбаков
M.
пішла
Дарниця
О.
дачні поїзди. Незабаром у селищі з'явилися аптека, пошта, буфет, телефон на станції, залізничний театр, парк тощо'. Сприятливі умови ж и т т я спонукали ініціаторів створення дачного селища у 1906 р. звернутися з проханням до міні стерства землеробства та державного майна про виділення землі ще для 500 ділянок. За даними 1909 р., в селищі нараховувалося 2 134 ділянки та 13 вулиць . Село М и к і л ь с ь к а С л о б і д к а (розташовувалось там, д е сучасний масив Л і в о б е р е ж н и й ) . Воно виникло, ймовірно, 3 наприкінці XV ст. Назва походить від власника села —Микільського монастиря, який в той час скуповував лівобережні землі. У 1506 р. ченці купили землю у міщанина Митька Григоровича «и сеножати, и озеро обел вечно со всим тым, как тая земля в 4 собе ся мает» . У 1508 р. монастир придбав землі у «толмача Солтана Албеева, жены его Куньки и сыновей Ивашка и Вась ка..., а тая земля от Киева за Днепром, на имя Полукнязевская, 5 а судерев с ыхже землею з Николскою» . У 1689 році царі Петро та Іоанн Олексійовичі та царівна Софія підтвердили 6 монастиреві володіння цими землями . Звертаємо увагу на деякі неточності й помилки у покажчику «Генеральний опис Ліво бережної України 1 7 6 5 — 1 7 6 9 рр.» (К., 1959). Так, в переліку поселень Київського полку вказується село Микільське (с. 18) та село Микільська Слобідка (с. 20). Але ж це одне село під різними назвами, а не два. Тому упорядник опису помилково відносить села до різних сотень. Далі упорядник відсилає дослідника матеріалів про М и к і л ь с ь к у Слобідку до ЦДІА України (Ф. 57, оп. І, спр. 414, арк. 11 — 1 2 , 4 9 — 7 4 ) , але вказані документи стосуються слобідки Микільський Полик (!), яка
1
«Жизнь и искусство», 1 8 9 8 . — 3 февраля; Путеводитель,— К„ 1 9 0 9 , — С. 1 0 0 — 1 0 3 ; 106.
Г.
Иссерлис.
знаходилась в Києві на Печерську і ніякого відношення до Микільської Слобідки не має. Окрасою сучасного Києва стала багатоповерхова Р у с а н і в к а . У XV ст. «земянин» Сава Русанович (чи Русанів) заснував село Русанів, яке одержало назву за ім'ям засновника'. Ймо вірно, що назва сучасної Русанівки походить від цього Русаніва, землі якого у XVI ст. межували з володіннями Микільського монастиря: «а тая земля есть от Киева за Днепром... судеревью идет с землею пречистое Печерское и с Никольского Пустын2 ского монастыря... и з Савою з Русановичем судерев...» . Мож л и в о , той Р у с а н о в и ч к о л и с ь був в л а с н и к о м і цієї землі. В архівних документах і на планах XVIII ст. часто зустрічається 3 назва «озеро Русанівське» , в XIX с т . — озеро і затока Русанівська. Понад сто двадцять років тому там, де нині знаходиться масив, було урочище «Під садком». На сучасному острові Гідропарк, у з в ' я з к у з будівництвом Ланцюгового мосту ( 1 8 4 8 — 1 8 5 3 рр.), у другій пол. XIX ст. виникло поселення. Будівник мосту Чарльз Віньоль одержав право 30-річного користування береговою смугою, а у нього це право купила д р у ж и н а доглядача шосейної застави — Кирпичова, яка, на засадах довгострокової оренди, дозволила селитися й будувати житло бажаючим. Коли вся «кирпичовська» земля була забудована, орендарі стали селитися на землях селян Микільської Слобідки. Селище швидко розросталося і в в а ж а л о с я частиною М и к і л ь с ь к о ї Слобідки, керувалося її 4 сільськими органами самоврядування . Так виникло селище М о с т о в а , чи Б е р е г о в а Слобідка (пізніша назва — П е р е д м о с т о в а С л о б і д к а ) , яке стало активно розбудовуватися: 80-ті роки — близько 1000 жителів; 1897 р і к — 2565, 1917 рік — 5 7197 жителів . За кількістю населення Слобідка випередила усі селища київського л і в о б е р е ж ж я . У 1943 р. її спалили фашистські загарбники.
Дачник.
2
Там ж е , — С. 1 0 3 — 1 0 5 . Мандзюк І. Гоголівська сотня Київського полку 1766 р. // Студії з історії України. Т. І.— К., 1 9 2 6 . — С. 99. 1 А З Р . — Т. I.— С. 36; На «Плане Киева, составленном в 1695 г.» (К., 1893), на лівому березі Дніпра при впадінні Чорторою у Дніпро (Чорторий названо «Днепр поперечный»), позначені якісь будівлі і напис «Слобода». Вважаємо, що це Микільська Слобідка. 3
5 6
А р Ю З Р . — Ч. 8 . — Т. 4 — С. І59. ЦДІЛ України.— Ф. 57, о п . І. с п р . 4 І 2, арк. ЗІ ЗВ 11Н
' Історія міст і сіл УРСР. Київська область.— К.. 1 9 7 1 . — С. 244. АЮЗР — T. І — С. 37. ЦДІЛ України — Ф. 57, on. І, спр. 367, арк. 208. 1 «Киевлянин».— 1 8 8 7 . — 7 июня. 2
3
•' Русое /І. О п и с а н и е ЧерниГОВСКОЙ г у б е р н и и . — Чернігів, І 8 9 9 T. II.— С. 236; Список населенных мест Черниговской губернии по уездам и волостям но переписи 1917 г. Чернигов, І919. С. 71.
149
Рыбаков М.
Звідки
О.
Про село К у х м і с т е р с ь к а С л о б і д к а — володіння КиєвоПечерської Лаври, є згадка під 1720 роком у грамоті Петра І 1 Києво-Печерській Лаврі . Ймовірно, село виникло наприкінці XVII ст. Н а з в а н о т а к тому, що (за свідченням архівного документа 1780 р.) ця місцевість знаходилась «під віданням 2 лаврських кухмистрів» . Також цілком ймовірно, що богомольці, йдучи до Лаври, збиралися у Слобідці, де їх годували лаврські кухмістри, тобто кухарі. Поряд був Наводницький перевіз через Дніпро. З а р а з села не існує, на його місці житловий масив Березняки. Назва хутора З а т е л ь б и н б е р е з н я к ( 5 дворів) походить, мабуть, від берез, які колись росли тут, і зустрічається вже у 3 1883 р. Слобідка була р о з т а ш о в а н а біля урочища Тельбін, причому цю назву мали т а к о ж річка, озеро і затока. З 1694 року у архівних джерелах та літературі зустрічаються назви озера: «Тельбин», «Телбин», «Тербин», «Телбын», «Телбен», «Тербина», «Тельбухино». Науковці вважають походжен ня назви неслов'янським. З е м л я , д е колись знаходилась В о с к р е с е н с ь к а С л о б і д к а , відома як З е м л я Євстафієвська, бо в XVI ст. була подарована козацьким ватажком Євстафієм Дашкевичем Києво-Подільській Воскресенській церкві (не плутати з Києво-Печерською Воскресенською церквою, побудованою лише на початку XVIII с т . — Авт.). Топонім «Воскресенська» походить від назви церк ви — володаря села. «На той же земле под Києвом, близ самого Д н е п р а , Слободка, к о т о р а я . . . н а з ы в а е т с я В о с к р е с е н с к о ю , населилась, то и от жителей оной Слободки все подцанические повинности выполняемы и подлежавшие из грунту того корысти 4 церкви доставляемы...» . Біля села знаходився невеликий хутір, що н а л е ж а в київському Флорівському жіночому монастиреві. Ймовірно, це «хутор Липецкой», позначений на карті Києва
пішла
Дарниця
1
1784 р. . В 1577 р. зять Дашкевича Є. Ружинський, а в 1645 і 1650 рр. королі Владислав IV і Ян-Казімір підтвердили право 2
Воскресенської церкви на володіння Слобідкою . Незважаючи на те, що в 1718 р. гетьман І. Скоропадський також підтвердив Воскресенській церкві володіння селом, губер натор Голіцин у 1719 р. відібрав його у церкви й під назвою «Губернаторська Слобідка» воно було перетворене в ранговий маєток генерал-губернаторів та обер-комендантів. Десятки років скаржилися жителі у Петербург та Київ на це свавілля, але марно... 1786 р. Слобідку було секуляризовано й передано до 3
казни . (У покажчику «Генеральний опис Лівобережної України 1765—1769 рр.» (К., 1959 р.) помилково подається поселення «Воскресенське» та «Воскресенська Слобідка», як два села, але це — різні назви одного села.). Біля затоки «Речище Осокорское» було розташоване село О с о к о р к и . Існує побіжна згадка про існування села вже в XI ст. Так, у 1756 р. архімандрит Видубицького монастиря в «покорнейшем доношений» у Генеральний військовий суд писав: «По устроению монастыря светаго Архистратига Михаила Выдубицкого в К и е в е . . . б л а г о в е р н ы м к н я з е м р о с с и й с к и м Всеволодом Ярославичем в 1070 году надано оному ж Выдубиц4
кому монастырю... село Осокорки...» . Ці дані підтверджуються грамотою Сігізмунда І
1538 р. Видубицькому монастиреві:
«Великие князи русский к тому монастырю светаго архангела Михаила Выдубицкого з в е к о в п р и д а л и (виділено м н о ю . — 5
Авт.) имение Осокорское» . Щодо назви, то багато топонімів походить від назв рослин. В селі колись росли осокори, від них, мабуть, воно й одержало назву. Багато років Осокорки були предметом запеклої бороть би між Видубицьким і Печерським монастирями, переходячи у володіння від одного до другого. Неодноразово здійснювалось
1
Евгений (Болховитинов). Описание Киево-Печерской Лавры.— К., 1 8 3 1 . — Изд. 2-е.— С. 243. 2 ЦД1А Укра'ши.— Ф. 128, on. I, спр. 4 0 2 5 , арк. 181 зв. 3 Материалы для оценки земельных угодий. Остерский уезд.—Ч., 1 8 8 3 . — Т. 7. Приложение I.— С. 8, 1 Исторические материалы из архива Киевского губернского правления, (дал!: Исторические материалы...); К., 1 8 8 2 . — Вып. 3 . — С 84. Петров Н. Историко-топографические очерки древнего Киева.— К., 1 8 9 7 . — С. 195. 150
1
Шамрай С. До історії Київської сотні Київського полку. / / Історичногеографічний збірник.— К., 1 9 2 8 , — Т. 2 . — С. 146; ДАК — Ф. І, оп. 4, спр. 68. 2
Исторические материалы...— Вип. Там же — С. 82, 83; ПДІА України — 1 Исторические материалы...— Вип. •' Закревский И. Описание Киева.— 1
IS I
3 . — С. 8 3 . Ф. 57, оп. І, спр. 415, арк. 12 зв. І.— С. 3 6 — 3 7 . Т. І.— С. 234.
Рыбаков M.
О.
Зв1дкы
пішла Дарныця
«разграничение грунтов», яке проводили як самі монастирі,
утеснения, гвалты, нападки и грабительства», влаштовували
так і треті особи. Наприклад, у 1645 р. митрополит Петро Мо
збройні напади, руйнували будівлі, млини, били «без пощаде-
гила, ігумени Микільського та Троїцького Больницького мона
ния» тощо .
1
стирів — з одного боку, Феофіла Собецька — «воєводина Рус-
Біля Позняківської затоки Дніпра було розташоване с е л о
кая», Іван Тишкевич — воєвода Київський та три сеймових
П о з н я к и , яке виникло ще за часів литовського панування .
комісари — з другого боку, «учинили декрет», за яким «...село
Згідно з люстрацією 1571 р., тут проживали бояри, які відбу
Осокорки ныне во владении Выдубицкого монастыря по надачи
вали шляхову повинність київському воєводі . Митрополит П.
и крепостям состоят...» .
Могила купив село в 1635 р. і подарував його Києво-Братському
1
Це підтвердив у 1718 р. г е т ь м а н І.
2
3
4
монастиреві . Російські царі і українські гетьмани в XVII —
Скоропадсь
XVIII ст. неодноразово підтверджували монастиреві право воло
кий , але Лавра домогла
діння «... на село Позняки на Днепре л е ж а щ е е , с землями, с
2
ся в 1720 р. від Петра I
полями, пахотными сеножатьми, огородами, озерами, борами,
передачі
лесами, иными угодьи...» .
Осокорків
їй.
5
Виникла справа «О спор ных Выдубицкого мона стыря
з
Києво-Печер
ською Л а в р о ю 3
грунтах» .
спорных
Зрештою
гу
бернатор П. О. Голіцин і г е т ь м а н І.
Скоропадсь
кий н а к а з а л и
«о спор
ных...
размеже
грунтах
вание учинить»; село по ділили більшу меншу
на дві
частини:
віддали —
Лаврі,
Видубицькому 4
монастиреві . Розподіл
Д ж е р е л а свідчать про зростання села. Якщо у 1636 р. йде мова про хутір Позняковщизна, то через 30 років згадується 6
вже «деревня Позняки», а в 1694 р . — «село Позняки» . Що ж до назви села, то серед топонімів багато таких, які утворилися від імен чи п р і з в и щ перших поселенців. М о ж л и в о , «Позняк» — прізвище засновника чи володаря села. При вивченні топонімів ми виходили з того, що до місцевого розуміння назв треба підходити критично, перевіряти за істо ричними джерелами. Так, місцеве пояснення назви хутора «Ліс ки» невірно п о в ' я з у є його п о х о д ж е н н я з з е м л е в л а с н и к о м І. Лісковим. Насправді ж це найменування є перекручена назва хутора «Лески» (від слова «ліс»), який існував задовго до згада ного І. Ліскова. Місцеве роз'яснення назви «Кухмістерська Сло бідка» пов'язує її з «володарем села німцем Кухмістером», що,
ще
більше
загострив
боротьбу
ченцями.
«Святі
як ми довели вище, не відповідає історичній правді. Назва
між
люди»
діяли, як г р а б і ж н и к и й
1
розбійники, один одному
2
спричиняючи
«немалые
Исторические материалы... Вып. І . — С. 3 8 — 3 9 . Шамрай С. Київська сотня на Гетьманщині. / / Київські збірники з
історії 3
й археології, побуту й мистецтва.— К., 1 9 3 0 . — 3 6 . І.— С. 249. Клепатскый П. Г. Очерки по истории Киевской з е м л и . — К., 1 9 1 2 . —
С. 374. 1
1 2 3 1
ЦДІА України — Ф. 130, оп. І, спр. 344-а, арк. 2.
5
Там ж е . — Ф. 59, оп. І, спр. 5 4 4 8 , арк. 29. ЦДІА України.—Ф. 59, оп. І, спр. 5448,.арк. 27. Там ж е . — Арк. 4 5 , 45 зв.; (Тому на карті Киева 1784 року позначено:
«Деревня Осокорки» та «село Осокорки». Д Л К — Ф. І, оп. 4, сир. 6 8 ) . 152
Памятники, изданные Временной комиссией для разбора древних актов
(далі — Памятники, изданные...).— К., 1 8 4 6 . — T. I.— С. 1 6 4 — 1 6 5 . С
Там же — T. I — С. 2 4 1 — 2 4 2 ; 3 0 4 — 3 0 5 ; АЮЗР. М., 1 8 7 8 . — Т. 10 —
7 4 3 — 7 4 4 ; Сборник материалов...— С. 1 5 4 — 1 5 5 . 5
Памятники, изданные...— Т. 2 . — С. 1 6 4 — 1 6 5 ; 2 4 1 — 2 4 2 ; Переписні
книги 1666 року — К., 1933 — С. 2 3 5 . 153
Рыбаков М.
О.
Звідка
існуючого зараз озера Радуга є, ймовірно, перекручена назва озера «Радунка», котре згадується ще у джерелах XVI ст. і позначене на картах XIX ст. Останнє з сіл лівобережжя, що увійшло до складу Києва восени 1988 р., — Б о р т н и ч і . Його виникнення сягає у глибину століть. Деякі дослідники стверджують, що вже у XV ст. у Бортничах існували храми, збудовані тут Микільським мона 1 стирем . З Рум'янцевського перепису 1766 р. випливає, що «земля Полукнязівська», куплена Микільським монастирем у 1508 р. у королівського толмача ( п е р е к л а д а ч а . — А в т . ) Солтана 2 Албеєва, і є земля, на якій пізніше село виникло . Деякі дані (1585 р.) ми маємо про село наприкінці XVI ст. У документі 1598 р. про розмежування земель між Печерським та Микільським монастирями поблизу Борисполя читаємо: «... выдучи мы межи поддаными церковними обеох мнстрей, так мнстря Печерского Пречистое Светое Гнеденчаны яко и стго Ныколи Пустынского поддаными их Б о р т н и ч а н ы (під креслено н а м и . — Авт.), трывоги частие и посвары о кгрун3 ты...» . Назва села походить від слова «борті» — дупла диких бджіл. Належність Бортнич до Києво-Микільського монастиря під твердили грамотою 1689 р. царі Іоанн, Петро та царівна Софія, а в 1778 р . — Катерина II «... в вечное владение значащаеся по 4 оной грамоте маетности и угодьи» . У 1786 р. перед секуляризацією церковних земель, Микільському монастиреві в с. Бортничі належали шинок, заїжджий двір з хатами та будівлями, водяний млин на р. Млинній, хутір Тростянецький з будівлями та пасікою, рибні лови на р. Млин ній, озера Плоське, Піщане, Святище, сіножаті, орна земля — 5 20 ланів, 4 гаї .
1
АрЮЗР.— К., 1907 — Ч. 8 , — Т. 4 — С. 159; ЦДІА України.— Ф. 57, АрЮЗР.—К., 1 9 0 7 , — Ч. 8 . — Т. 4 . — С. 169. Петров И. Описание рукопи
сей Церковно-археологического музея при Киевской Духовной Академии.— К., 1 8 7 5 . — Вып. 1,— С. 164. 4
5
Околиці Киева у XVII—XVIII ст. ще зберігали риси серед ньовічних поселень.
У вищезазначених лівобережних сели
щах 1766 р. нараховувалося до 300 дворів, майже 2,5 тис. населення. З них 9 0 % займалися сільським господарством, 1
решта — ремісництвом, торгівлею, наймитуванням . За соціаль ним станом населення складалося з кріпаків — «посполитих», ремісників і духовенства. Монастирі примушували кріпаків відбувати панщину, спла чувати данину, ловити для ченців рибу, збирати мед, заготовляти дрова, обслуговувати перевози через Дніпро тощо. Монастирі володіли також млинами, сіножатями, пасіками, озерами, ліса ми, шинками, гостиними дворами. Один з них був побудований на початку XIX ст. у Микільській Слобідці за проектом відомого 2
архітектора А. І. Меленського . Про гостиний будинок за Дні пром згадує лікар з Німеччини Оттон фон Гун, який мандрував по Україні в 1805 р.: «Наступного ранку, о 6-й годині з'явились ми перед Києвом (Гун їхав з боку Б о р и с п о л я . — Авт.), й краще зробили б якщо зупинились би і відпочили у так званому «Крас ному домі» в трьох верстах від Києва, за Дніпром, щоб краще було одержувати насолоду дивлячись на чудове розташування Києва». (Цей «Красний дім» знаходився на перехресті шляхів з Чернігова і Борисполя біля озера Русаново під назвою «Трактир городской, именуемый Красный». Його позначено на карті Києва 1784
3
р . — Авт.) .
Із своїх маєтків монастирі одержували хліб, борошно, зерно, м'ясомолочні продукти, рибу, птицю, городину, сіль, горілку, деревину, шкіри, вовну, сукно, овес, березовий сік тощо. Отже, в економіці Києва господарства монастирів посідали досить 4
значне місце .
' ЦДІА України.— Ф. 57, оп. І, спр. 3 5 1 , арк. 90 зв.; спр. 357, арк. д і д і зв.; арк. 183 зв.; спр. 367, арк. 100 зв., 101, 102 зв., 103 зв., 108 зв.; 122, 1 2 6 — 1 2 6 зв.; 223, 2 2 6 — 2 2 7 зв.; 258; спр. 415, арк.
оп. I, спр. 351, арк. 7. 3
Дарныця
Остер и его уезд. // «Черниговские епархиальные известия» (Прибав
л е н и я ) . — 1 8 6 3 . — № 1 5 . — 1 августа,— С. 4 9 6 . 2
пішла
ПД1А України.— Ф. 57, оп. I, спр. 348, арк. 11; Ф. 59, оп. I, спр. 8594, арк. 7. Троцкыы П. Киево-Печерский
Пустынно-Николаевский монастырь.
// Труды КДА.— К., 1878 — Т. 4 — С. 530. 154
12, 42, 58 зв., 59 зв.,
60 зв., 62 зв., 67 зв., бд, 7 0 — 7 0 зв., 79. 2
3
Шероцкый К. В. Киев: Путеводитель.— С. 247. Поверхностные замечания по дороге от Москвы в Малороссию в осени
1805 года Оттона фон Гуна,— М., 1 8 0 6 . — Ч. 2 . — С. 100; Д А К . — Ф. I, оп. 4, спр. 68. 1
Історія міст і сіл УРСР. Київ — К., 1968 — С. 85. 155
Рыбаков М.
О. Звідки
В адміністративному відношенні вищеперелічені селища до визвольної війни 1648—1654 рр. входили до складу литовськопольської держави, після війни — до складу Київської, Борис пільської та Гоголівської сотень Київського полку. З 1782 р . — до складу Київського повіту Київського намісництва, потім — до Київської губернії, з 1802 р . — до складу Броварської, а з 1903-го — Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. Промисловий розвиток сучасного київського лівобережжя почався після реформи 1861 р. У 1869 р. тут проклали залізницю Київ — Курськ, 1870 р. став до ладу Дарницький залізничний міст через Дніпро. У 80—90-х роках XIX ст. в Кухмістерській Слобідці будуються лісопильні та шпалопросочувальний заводи, швидко розвивається пароплавство, будуються судноремонтні майстерні, 1910 р. став до ладу Дарницький фанерний завод, 1912-го — холодильник та різня. Значно збільшується кількість населення. Якщо напередодні реформи 1861 р. тут нараховувалося приблизно 4000 жителів, то наприкінці XIX с т . — близько 12 тисяч, а в 1917 р . — майже 1 35 тисяч . На лівобережжі проживали робітники «Арсеналу», річного порту, залізничники станції Дарниця, ремісники та ін. Територію на північ від ліній метро (сучасні масиви Комсо мольський, Лісовий, Водопарк, Троєщина) займав Дарницький (Київський) Учбовий Артилерійський полігон КВО, де прово дилося випробування гармат та учбові заняття юнкерів-артилеристів. За велінням Олександра II 15 січня 1868 р. Артиле рійське відомство одержало в безвідплатне користування лісову ділянку ліворуч Броварського (Чернігівського) шосе на 7-й 2 версті від міста, у двох верстах від Дніпра, площею 8 кв. верст .
пішла
Дарниця
у північно-східному напрямку до 32 кв. верст. У 80—90-х рр. тут розташовувались артилерійські батареї, військові частини (22 батальони — 4320 чоловік) та воїнські лазарети. Під час революції 1905 р. на полігоні розповсюджувалася нелегальна 1
література . У роки радянської влади тут провадилися артиле рійські салюти з нагоди святкових дат. У 1923 р. Дарницю й прилеглі поселення включено до меж 2
Києва, в 1927 р. її повністю підпорядковано Київській міськраді , а в 1935 р. всі населені пункти л і в о б е р е ж ж я , за винятком Вигурівщини, Троєщини та Бортничів, включено у щойно утво рений Дарницький район міста Києва. Перетворення Дарниці у великий промисловий район від булося в роки довоєнних п'ятирічок. В цей час стали до ладу Д В Р З (Дарницький вагоноремонтний завод), гуморегенератний завод, м'ясокомбінат, хімфармзавод, авторемзавод, великий залізничний вузол, фабрика «Київволокно» та ін. Напередодні Великої Вітчизняної війни в районі діяло
17 промислових 3
підприємств, а населення становило 7 5 — 8 5 тис. жителів . З а р а з лівобережна частина — одна з найбільших промис лових зон столиці України, центр великої хімії, харчової про мисловості, будівельної індустрії, потужний залізничний вузол. Тут побудовано великі житлові масиви: Воскресенський, Тро єщина, Лівобережний, Комсомольський, Північно-Броварський, Лісовий, Водопарк, Русанівка, Б е р е з н я к и , Харківський. Лівобережжя нині — це чотири адміністративні райони: Дарницький, Дніпровський, Харківський та Ватутінський. Вони складають ціле місто, яке за площею та кількістю населення перевищує багато обласних центрів України.
Протягом 1868—1869 рр. проводилася вирубка лісу на 94 ділянках, а на початку 70-х років відкрився полігон, який існував до 1941 року. У 1888 р. площу його значно розширено
1
За нашими підрахунками: Списки населенных мест Российской империи
по данным на 1859 г.— СПб., 1866 — Т. 48 — С. 146, 148, 149; Русое А. Описание Черниговской губернии.— Т. I I . — С. 2 3 0 , 233, 2 3 4 , 235, 236; Список селений Черниговской губернии по уездам и волостям по переписи 1917 года.— Чернігів, 1 9 1 9 — С. 5 1 , 71. 2
ІДДВІА.— Ф. 1761, оп. 2, спр. 2, арк. 1 зв.; Военное обозрение Киевского
военного округа — К , 1869, отд. 5 . — С. 106.
' Ц Д І Л . — С П б . — Ф. 1290, оп. 11, спр. 2702, арк. 2 3 3 — 2 3 3 зв.; ЦДВІА — Ф. 1761, оп. З, спр. 7, арк. 345; спр. 3 1 9 , арк. 111 зв. 2
ДЛКО — Ф. Р-112, on. І, спр. 7995, арк. 4; спр. 2846, арк. І; спр. 3419,
арк. 6; ДЛК — Ф. Р-1, спр. 323, арк. 3 1 , 49, 50. 3
Партархів Київського о б к о м у К П У . — Ф. 3 2 8 , он. І, спр. 4 1 3 ,
арк. 5, 38.
156 157
З
глибини
століть
—
у
сьогодення.
.Літописна згадка під 1300 р.: «Асе грады Киевские: ...Вышгород, Мирославиц»; те ж саме під 1396 роком: «Княжащи Скиргайлу в Киеве (Скиргайло — сын Ольгерда, брат Ягайла [у 1392 році (за іншими даними — у 1396 році) його посадив у Києві великий князь литовський Вітольд] ...князь Скиргайло так поехал за Днепр к Милославичем и тамо разболися...» Це були останні князівські лови, повернувшись до Києва, князь
З Г Л И Б И Н И СТОЛІТЬ — У СЬОГОДЕННЯ. ВИГУРІВЩИНА — ТРОЄЩИНА ОБОЛОНЬ
1
Скиргайло через тиждень помер . М и л о с л а в и ч и згадуються т а к о ж у
—
1503
році у грамоті
великого князя Олександра київському воєводі, в опису Київ ського замку 1545 і 1552 років як «Село Замкове, на Днепре... 2
Милославцы» . В 1492 році великий князь Олександр пожалував Київському
Т р о є щ и н а — село Київської області. У листопаді 1988 р. воно стало селищем та адміністративно увійшло до складу Ватутінського району Києва, сільська рада склала свої повноваження. Багатоповерхова міська Троєщина, а точніше житловий масив Вигурівщина-Троєщина майже впритул підійшла до своєї сільсь кої пращурки, що дала назву цілому району новобудов. Історія Вигурівщини та Троєщини нараховує кілька тисячо літь. Поблизу сіл виявлено поселення доби неоліту, трипільської 1 культури, епохи бронзи (IV—II тис. до н. е.) . За часів середньо віччя Київ був містом-фортецею, тому в системі оборонних спо руд неабияку роль відігравали укріплені навколишні містечка. На півночі маячів Вишгород, на заході — Білгород, на півдні — Трипілля, на сході — Вигурівщина, що лежала на північ від Воскресенської Слобідки, біля річки Чорторий (Десьонка). Село В и г у р і в щ и н а має дуже давнє походження і колись називалося Милославичі (Милославцы, Мирославское, Мирославич). Згадка про «село Мирославское» в Іпатієвському літо пису під 1151 роком у зв'язку з подіями: «и поиде Гюрги к Киє ву и сташа в Родуни» ( Р а д у н к а . — Авт.), «...от Кыева оли и до устья Десны» дає підставу вважати, що мова йде саме про Мило 2 славичі, що знаходились на лівому боці Дніпра, супроти Київа
«земянину» Ваську Жеребятичу «в Киевском повете, в Милославичах селище, на имя Чотаново (неясно, що означає подару вати «селище в селищі».— Авт.), на одну соху, а два озерцы 3
Верицу и Бихчу со всем, што к ним здавна прислухало» . Після смерті В. Жеребятича селище Чотаново (Четаново) перейшло до якогось Валка, син якого продав його Київському войту Семе ну Мелешковичу, а озера, і взагалі берег «на Десне реце, уверх едучи по правой стороне, Погребов не доезжаючих», В. Жеребятич заповідав Микільському-Пустинному монастиреві «для своего душевного избавления». У 1560 році виникла суперечка між монастирем і войтом за володіння Чотановим, яку було 4
вирішено на користь монастиря . Отже Чотаново розташовано було десь поруч з Милославичами і звичайно назва «Милославичи» залишалася й пізніше (що випливає з вищезазначеного) і не була замінена на Чотанове. Думки про те, що Милославичі і є пізніша Вигурівщина, тобто, що це одне село, додержується низка істориків — Є. Голован-
1
Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрест
ностей. Отд. I — К., 1874 — С. 3 4 ; отд. III — С. 3 1 . 2
1 2
Історія міст і сіл УРСР. Київська область.— К., 1 9 7 1 . — С. 245, Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрест
ностей. Отд. I,— К.. 1874 — С. 34; отд. III — С. 2 1 . 158
Отд. III — К., 1874 — С. 3 1 ; АрЮЗР. Ч. VII, Т. 1— К., 1886 — С. 120.
' Т а м же. Ч. VIII. Т. 4 . — К.. 1907, Докум. № 1 8 . — С. 115. 1
Там же, докум. № 26, п. 9; Клепатский П. Г. Очерки по истории Киев
ской земли. Т. I . — Одесса, 19Г2 — С. 374 IV»
Рыбаков
M.
З
О.
ський, М. П. Новицький, В. I. Гошкевич, М. С. Грушевський, 1 П. Клепатський та інші . Що нам відомо про осіб, котрі мали прізвище «Вигура»? В документах згадується: Ян Вигура (1572), Василь Вигура у Викуричах (1592. Луцьк), козак Микита Вигура (1596. У вироку «суда градского Луцкого»), Станіслав Вигура ( 1 6 0 7 — 1 6 3 1 . Городничий і ключник Київський), Симон Вигура ( 1 6 3 2 — 1 6 4 7 . Городничий київський), Ян Вигура (1632. «Западно-русский дворянин»), Олександр Вигура (1617. Намісник підстароства Луцького), Симон Вигура (1672. Городничий київський), Роман Вигура (1767. У донесенні жителів містечка В'язовка єпископу 2 Переяславському і Бориспільському Гервасію . Як бачимо, більшість цих Вигур пов'язана з Волинню (Луцьком), а до Києва (в період до 1654 року, тобто до подарування Вигурівщини Михайлівському монастиреві Б. Хмельницьким), мають відно шення тільки три — Ян, Станіслав та Симон Вигури. Щодо того, від якого з Вигур село одержало назву «Вигурівщина» і хто саме з Вигур подарував його Києво-Михайлівському монастиреві, існує кілька версій, котрі протирічать одна одній. Так, М. Закревський вказує на те, що «служебник» Київ ського воєводи, князя К. К. Острозького Ян Вигура (чи Векгура) 12 грудня 1572 року передав Михайлівському монастиреві грамоту князя на володіння землями на лівому березі Дніпра, а Вигурівщину подаровано монастиреві Вигурою, про що йде 3 мова в Універсалі від 1 грудня 1574 року . У свою чергу історик Є. Голованський стверджує також, що «село Вигурівщина в давнину називалося Милославщиною...
1
Голованский Е. Киево-Златоверхо-Михайловский первоклассный мона стырь и его скит Феофания.— К., 1 8 7 8 . — С. 97; Новицкий Н. П. Указатель к изданиям Временной Комиссии для разбора древних актов. Т. 2 . — К., 1 8 8 2 . — С. 500; Гошкевич В. И. Замок князя Симеона Олельковича и летописный Городец под Киевом.— К., 1 8 9 0 . — С. 3; Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли.— К., 1 8 9 1 . — С. 3; Клепатский П. Г. Очерки по истории Киевской земли. Т. 1.— Одесса, 1 9 1 2 . — С. 373.
3
Закревский II. Назв. праня.— T. I I . — С. 5 1 5 . 570. 160
століть
—
у
сьогодення...
на Вигуровщину ж воно перейменоване в XVI ст. за ім'ям колишнього власника Івана ( Я н а . — А в т . ) Вигури — службовця при воєводі К. К. Острозьком і похованого в Михайлівському монастирі. Власник села Вигура заповідав обителі Св. Михайла 1 саме село заселене козаками» . Це підтверджується «Описом села Вигурівщини 1780 року»: «... волное местечко под названием Милославск, в котором жительствовали сотни киевской казаки и мещане, а по завладе нию оною мещане еще задержана. Короны польской земянином Яном Вигурою переименовано в Вигуровщину, но в каком где году, так как иногда оное и кем первоначально осажено за дер жание знать не можно... Название селу произошло з Вигуры... (нерозбірливо.— Авт.) частным владением во время полской 2 державы» . В іншому місці стверджується, що Вигурівщина подарована монастирю у 1613 році, тобто тоді, коли київським городничим 3 був Станіслав Вигура (1607—1631) . У дослідженні «Остер и его уезд» йдеться про те, що назва «Вигурівщина» походить від київського городничого Симона 4 Вигури (1632—1647) . Існує й така думка, що нібито власником Вигурівщини був якийсь «козак Вигура», і саме він передав село Михайлівському 5 монастиреві . Але про цю версію ми докладніше розповімо нижче. Таким чином бачимо, що серед дослідників існують різні точки зору і розбіжності, які й досі не усунені. Ми схиляємось однак до версії Закревського і Голованського, яка підкріплена описом села 1780 року. Тепер про «власника Вигуровщини козака Вигуру». Одна з останніх публікацій про Вигурівщину стосується документу — Наказу київського наказного полковника В. Дворецького 12 лип ня 1657 р., яким стверджувалася передача села Вигурівщина
1 2
Голованский Е. Назв, праця.— С. 93, 94. ЦДІА України.— Ф. 128, оп. 1, Вотч., спр. 4025, арк. 110.
'Історія міст і сіл УРСР. Київська область.— К., 1 9 7 1 . — С. 245.
2
Закревский Н. Описание Киева. T. II. М., 1868.— С. 515, 570; Архив ЮгоЗападной Росии. Ч. 1, Т. 1,— К., 1859,— С. 321; Там же, Ч. 3, Т. 1,— К., 1863 — С. 112; Там же, Ч. VII, Т. 1 — К., 1886 — С. 365; Там же, Ч, 2, Т. 1 — К., 1861 — С. 219, 341; Там же, Ч. VI, Т. 1 — К., 1876.— С. 383; Ч. 1, T. III. К., 1864 — С. 117.
глибини
1
Остер и его у е з д . — Черниговские епархиальные известия. (Прибавле
ния).— № 1 5 . — 1 августа 1 8 6 3 . — С. 499 (Примечание 2). 5
10. Мицик. Документ до історії Вигурівщини.— «Київська старовина».— № 5 , — 1994 — С. 7 1 — 7 3 І І
м Рибікоа
Mil
Рыбаков М.
З
О.
його власником Вигурою Київському Михайлівському Золото 1
верхому монастиреві . Але спочатку трохи історії питання. Справа в тому, що після визвольної війни 1648—1654 рр. ж и т е л і Києва та навколишніх сіл відмовлялися визнавати феодальні привілеї нових панів. Жителі Вигурівщини, зокрема, захопили монастирські землі і самоправно користувалися ними. Тому Б. Хмельницький у травні 1654 р. видав два універсали про надання Вигурівщини ігумену Михайлівського монастиря 2
та про «послушенство» і підданство міщан села ігумену . Проте міщани не хотіли визнавати цього і влітку 1654 р. звернулися з проханням до царя Олексія Михайловича повернути їм землі, «которые предков наших, мещан киевских, шляхта поотымывали и маетности себе поделали, местечки, села поосаживали». Серед цих земель вказано «...за Днепром Выгуровщина село 10 дво ров... И теми всеми местами владеют козаки; а им киевским мещанам те места даны были от великих князей росийских тому лет ныне с 200». Монастирський ігумен не був упевнений, що подаровані землі залишаться за монастирем, тому того ж року він звернувся до царя з проханням: «...Вигуровщину село за Днепром.., твое царское величество изволь своею царскою 3
грамотою подтверди™» . На цьому справа не скінчилася, вигурівці відмовлялися коритись монастиреві. Тоді в 1657 р. Б. Хмельницький надіслав судову комісію до Вигурівщини на чолі з полковником В. Дво рецьким, ця комісія й вирішила справу на користь монастиря. Саме це рішення («Наказ») В. Дворецького і пропонує нам публікатор, як аргумент на користь тієї точки зору, що заснов ником села Вигурівщина був козак Вигура. Розглянемо ж цю публікацію докладніше. По-перше, публікатор пише: «Ще напри кінці XIX ст. історики встановили, що засновником Вигурівщини був козак Вигура». Але які історики, де і коли писали про це? Невідомо. Автор публікації не вказує. Водночас багато авторів
глибини
століть
—
у
сьогодення.
інших публікацій вказують на те, що Вигурівщина — давнє село, засноване не пізніше XIV ст., що тоді мало назву Милославськ (Милославичі, Милославщина), а назву Вигурівщина отримало десь наприкінці XVI чи на початку XVII ст. Тоді про якого «засновника» села може йти мова, якщо село виникло за кілька сотень років до появи козака Вигури, котрий нібито помер в 40-х рр. XVII ст.? По-друге, вище зазначалося, що село належало Київському замку (XVI ст.), наприкінці XVI ст. — Яну Вигурі, з документів випливає, що у першій половині XVII ст., коли Вигурівщиною нібито володів козак Вигура, село належало Київським город ничим Вигурам. За люстраціями 1616 та 1622 рр. селом Мило славичі (Вигурівщиною) володіє київський городничий Станіслав Вигура'. По-третє, публікатор документу пише, що «козак Вигура похований в Михайлівському монастирі, а перед смертю заповів монастирю свою маєтність Вигурівщину. Приблизно 1654 року Б. Хмельницький ствердив волю покійного (гетьманський уні версал не зберігся)». А звідки відомо, що такий універсал існу вав? В універсалі ж Б. Хмельницького від 22 травня 1654 року читаємо: «... ми тое містечко Вигуровсчизну з... всіми акциден циями ( н а л е ж н о с т я м и . — Авт.), котрих п е р е д в о й н о ю д е д и ч и н і п а н о в е і ї х н а м і с т н и к и з а ж и в а л и . . . (виділено мною — Авт.) конферовали ( н а д а л и . — Авт.) на монастир светого архи 2 стратига Михаила Золотоверхого» . Тут не згадано володаря Вигурівщини «козака Вигуру» і цей документ спростовує версію про володіння ним Вигурівщиною. Як бачимо, нею володіли «дедичині панове і їх намістники». Документ, запропонований читачеві, викликає думки щодо обставин його появи. Дійсно: 1) козак Вигура помер, ім'я його невідоме, чи навмисно не вказане; 2) гетьманський універсал про ствердження волі покійного Вигури про заповіт ним Вигу рівщини Михайлівському монастиреві не зберігся; 3) ченці не могли подати ніяких доказів про належність Вигурівщини мона стиреві. Документи, мовляв, вивезли поляки. Складається вра-
1
Ю. Мицик. Документ до історії Вигурівщини.— «Київська старовина».— 1 9 9 4 , — № 5 . — С. 7 1 — 7 3 . 2 Документи Богдана Хмельницького. АН У Р С Р . — К., 1 9 6 1 . — Докум № 248 — С. 346; № 2 5 0 . — С. 3 4 7 — 3 4 8 . 'Акты, относящиеся к истории Южной и Западной Росин, Т. 1 0 . — С П б . — 1878 — С. 626, 7 4 4 — 7 4 5 . Ні 2
1
АрЮЗР. Ч. VIII, Т. І . — к . 1886 — С. 365. 'Документи Б. Хмельницького ЛІ І УРСР — К., 1 9 6 1 . — Док. № 250 — С. 347.
її*
163
Рыбаков М.
3
О.
ження, що полковник Дворецький, не маючи ніяких доказів давньої належності Вигурівщини Михайлівському монастирю від козака Витури, будь-що хотів виконати волю гетьмана і до вести таку належність. Тому й з'явилися свідки, а посилання на волю Вигури нічим, крім усних заяв свідків (яких можна підкупити чи залякати), не підтверджується. Як бачимо, у цьому питанні ще багато неясного, суперечливого. Одержавши від Б. Хмельницького Вигурівщину, монастир, наприкінці XVII ст., значно розширив цей маєток, скупивши невеликі ділянки у сусідів посполитих і козаків, усього на суму 1 626 золотих (у купчій вказано «нивы великие», 4 двори) . По-четверте, друга частина запропонованого нам у публікації документа — це опис меж тодішньої Вигурівщини. Однак цей опис вже був видрукуваний чотири рази: в «Киевских епархи альных ведомостях»; в книзі В. И. Гошкевича «Замок князя Си меона Олельковича и летописный Городец под Киевом», частково у «Описании земель Вигуровщины 1667 г.» (Черниговские епархиальные известия), а також у Н. Закревського. Крім того, між текстом, наведеним публікатором, і текстом, раніше видру куваним у вищезгаданих публікаціях, існують деякі розбіжності, наприклад, у старих публікаціях «Радунки», у новій — «Радонки», «городищу порожнему» — «чогобищу (?) прежднему», озеру «Ковтир» — «Ковпит» і таке інше... Таким чином, розглянута публікація ставить більше нових запитань, ніж розв'язує, або дає відповіді на старі, вже існуючі. З а р а з від топоніму «Вигурівщина» залишилася лише назва залізничної зупинки. Справа в тому, що за сучасним генеральним планом Києва територію північного лівоборежжя, куди входили обидва села, передбачалося забудувати як єдиний масив. Замов ник, очевидно задля економії, дав коротке найменування всьому району — «Троєщина». Так, на догоду протокольним зручностям топонім «Вигурівщина» був стертий з лиця землі разом з самим селом... Щодо Троєщини, то в XVI ст., коли села ще не існувало, місцевість ця мала назву «Чурилівщина», «грунт Троїцький», бо належала Троїцькому Больничному монастиреві Києво-Печер-
глыбины
століть
—
у
сьогодення.
ської Лаври. Звідси й назва села, яке на початку XIX ст. навіть 1
мало назву «Троїцьке» . Воно, найвірогідніше, виникло в XVII ст., в цей час з'являється і назва «Троєщина». На доказ наведемо уривок з грамоти царя Федора Олексійовича 1680 р. Больницькому монастиреві, підтверджену грамотою Петра І 1720 р.: «... повелели в подтверждение прежним жаловальным грамматам Отца Нашего... владеть на сей стороне Днепра в Киевском 2
Уезде... Деревнею словущею Троетчина...» . Землі ці постійно були предметом сутичок між Троїцьким монастирем та жителями Вигурівщини. Як засвідчують архівні джерела, ще на початку XVI ст. воєвода А. Немирович розбирав таку чвару. Через те, за наказом Б. Хмельницького, в 1657 р. полковник Київський В. Д в о р е ц ь к и й провів «обмеження» Вигурівщини (тобто визначив межі села), в 1704 р., за наказом митрополита В. Ясинського, комісія знову вирішувала справу щодо цього, рішення її в 1712 р. стверджено гетьманом І. Ско 3
ропадським . Адміністративно ця територія до 1471 р. входила до складу Київського князівства, потім до Київського воєводства Литовсько-Польської держави. Після визвольної війни 1648—1654 р р . — до складу Київської, а з 1736 р . — Гоголівської сотень Київського полку, з 1782 р . — до Київського намісництва. З 1802 до 1902 рр. Вигурівщина та Троєщина входили до складу Броварської, а з 1903 по 1923 р р . — Микільсько-Слобідської волості Остерського повіту Чернігівської губернії. Київська сотня відрізнялася від інших сотень Київського полку, як і всієї України, тим, що була володінням київських
1
Гошкевнч В. И. Назв, праця.— С. 2 — 3 ; Картографічний відділ ЦНБ
НЛНУ — № 6375-к; Відділ рукописів Ц Н Б , — № 5 3 6 П / 1 7 6 2 ; док.
15 —
С. 27. 2
Евгений. Описание Киево-Печерской Лавры.— К., 1 8 2 6 . — Приложение
13. 2 8 . — С. 54, 135. 'Гошкевич В. И. Назв. праця.— С. 2, 3; ІР ЦНБ НАНУ № 5 3 5 П / 1 7 6 3 , — С. 70 — 71 зв.; Александрович М. Н. Остерский уезд. Историческое опи сание.— К., 1 8 8 1 . — Ч. 1.— С. 53; Василенко Н. Я.Генеральное следствие о маетностях Киевского полка 1 7 2 9 — 1 7 3 0 гг. Чтения в историческом обществе
1
Киево-Златовсрхо-Михайловский монастырь. Исторический очерк — К .
Нестора Летописца. Кн. 7, отд. 3 . — К., 1 8 9 3 . — С. 45; ЦДІА України.— Ф. 1219. он. I, сир. 16, арк. 24, 2 5 — 2 7 , 5 4 — 5 5 .
1889 — С. 64.
и. і
105
Рыбаков М.
3
О.
монастирів: 95,6 % усіх населених пунктів та 92,58 % 1 дворів в сотні належали монастирям .
усіх
Населення сіл Вигурівщини і Троєщини складалося переваж но з кріпаків («посполитих») та невеликої кількості ремісників: гончарів і ткачів. Малородючі, піщані грунти та відсутність 2 орної землі, наявність заплавних луків , багато озер та водойм зумовили характер господарської діяльності. Землеробство мало другорядне значення (сіяли жито, овес, гречку). Основними заняттями були скотарство (жителі Вигурівщини, наприклад, мали у своєму володінні понад 600 голів великої та дрібної 3 худоби, коней) та рибальство. Всі родючі грунти діставалися економічно сильним монастирям. Монастирі примушували кріпаків працювати на панщині (у Київській сотні найбільш поширеною була панщина по чотири дні на тиждень — 8 4 , 9 % дворів, була панщина й по 5—7 днів 4 на тиждень — 9,1 % усіх дворів) , сплачувати податок на постій солдат, ловити для ченців рибу, косити сіно, збирати мед, за готовляти дрова тощо. Духовенству належали господарські двори, млини, ґуральні, 5 сіножаті, пасіки тощо. За даними 1766 р. , при церкві св. Георгія Побєдоносця у Вигурівщині була школа, де навчав дяк, який з родиною тут же проживав. У Троєщині господарський двір нале жав до власності Печерського монастиря. До нього входили: будинок монастирський з воротами, світлиці, пекарня, льох, комори, стайня для коней, клуня, хата, сад, город, вулики, ґу 6 ральня . Монастирі одержували від кріпаків хліб, борошно, зер-
1
Шамрай С. До історії Київської сотні Київського полку / / Історично-
географічний збірник.— К., 1 9 2 8 . — Т. I I . — С. 138. 2
Материалы для оценки земельных угодий. Остсрский у е з д / / Составил
глыбыны
століть
—
у
сьогодення.
но, м'ясо-молочні продукти, рибу, птицю, олію, городину, овес, березовий сік, горілку, деревину, шкури, вовну, сукно, залізо тощо. Царська влада відводила духовенству роль службової сили, знаряддя панівних класів. Щоб покласти край порядку, коли церква була «державою в державі», в неї необхідно було відіб рати привілеї, тобто покінчити з церковно-монастирським земле володінням. У результаті здійсненої при Катерині II в 1764 р. секуляри зації (відчуження власності церкви на користь держави), у мона стирів було відібрано 8,5 млн. десятин землі і понад 1 млн. селян (без України та Прибалтики), переданих під управління Колегії економії. В Україні секуляризація проводилася з 1786 р., коли були встановлені «духовні штати». Монастирські маєтки з селянами відбирали у казну, від якої монастирі одержували кошти на утримання. У київських монастирів було відібрано 24 770 душ селян. Колишні кріпаки стали державними селянами, становище їх не полегшилось — вони перейшли до рук поміщиків та феодально1 кріпосницької держави . Найважливішою подією стала реформа 1861 р., але її непо слідовність та половинчатість призвели до того, що закони 1866 р. про державних селян звелися до реорганізації громадського само врядування і збільшення платежів. За цими законами державні селяни Вигурівщини й Троєщини (а таких на Чернігівщині нараховувалося 44 % ) з а одержану землю мали виплачувати викупні платежі 3326 крб. 71 коп. з розстрочкою на 70 років до 2 1931 р. Реформи 60—70-х років спричинилися до великих змін у соціально-економічному становищі краю. Зокрема, значно збіль 3 шилась кількість дворів та населення, що видно з даних таблиці .
В. Е. Варзар.— Чернигов, 1 8 8 3 . — Т. VII.— С. 10, 17, 19, 21, 24, 30. Приложе ние I — С. 7 — 8 . 3
1
ЦДІА України.— Ф. 57, оп. I, спр. 367, арк. 227. Підрахунок наш за: Шамрай С. Київська сотня па Гетьманщині в XVII—
XVIII с т . — Київські збірники з історії, археології, побуту та мистецтва — К ,
Щербина В. І. Нові студії з історії Києва.— К., 1 9 2 6 . — С. 13. ЦДІА України.— Ф. 1437, on. І, спр. 8, арк. 8 — 8 зв.; спр. 42, арк. З зв.
:1
Підраховано нами за: ЦДІА України.— Ф. 57, on. І, спр. 367, арк. 2 2 6 —
227, 258, 260; Список населенных мест Российской империи по сведениям
1 9 3 0 . — 3 6 . І.— С. 279. 5
1 2
ЦДІА України.— Ф. 57, оп. І, спр. 367, арк. 225. Церкву побудовано в
1859 года.— СПб, 1 8 6 6 . — С. 146, 150; Первая всеобщая перепись Российской
1708 році. Див.: Остер и его уезд // «Черниговские епархиальные известия».—
империи 1897 г./ Под ред. Н. А. Тройпицкого.— СПб, 1 9 0 5 . — С. 262, 265,
1863.— № 15, 1 августа,— С. 4 9 8 .
266. Список селений Черниговской губернии по уездам и волостям но переписи
fl
Мандзюк I. Назв. праця.— С. 131. 166
1917 года. Справочник.— Чернигов, 1 9 1 9 . — Изд. 2 . — С. 51, 71 167
Рибаков
М.
З
О.
Таблиця 1 Роки
дворів населення
1766
1859
1892
1897
1917
42
83
221
274
391
409
623
1315
1498
2210
дворів
28
68
163
202
260
265
411
913
1042
1531
Троєщина населення
століть
—
у
сьогодення..
Сировину (лозу) деякі кустарі переробляли свою, інші (жите
Поселення
Вигурівщина
глибини
Розширилися зв'язки жителів із міськими ринками, почалося вирощуваня городини, зелені. На лівобережжі з давніх часів був розвинений кустарний промисел — плетіння кошиків з лози, що також ішли на продаж у Київ. На початку XX ст. лозоплетінням у Остерському повіті займалося 22 поселення, і а в цілому на Чернігівщині — 7 3 . Варто, очевидно, подати більш докладний опис цього про 2
мислу . Промисел лозоплетіння був зумовлений наявністю на бере гах Дніпра великої кількості лози. Жителі з неї плели кошики, дорожні валізи, дитячі колиски, стільці, дивани, шафи, етажерки, ширми, інше домашнє начиння, брилі. На Чернігівщині лозоплетіння набуло поширення після 1861 р. і постійно збільшувалося, бо на нього зростав попит. Вироби кустарів відзначалися міцністю, але за стилем невиразні, бо сільським майстрам невідомі були ні поліпшені прийоми техніки, ні витончені зразки. Наприкінці XIX ст. лозоплетінням у Чернігівській губернії займалося приблизно 1200 чоловік. Працювали переважно підлітки 1 6 — 1 7 років і діти, рідше — чоловіки, відомості про роботу жінок майже не зустрічаються. Дітей навчали ремеслу, починаючи з 6 — 7 років, робітників не наймали.
лі Вигурівщини, де кошикарів нараховувалося понад 160 душ) купували її на Житньому ринку в Києві, де за пучок у 200 лозин платили 5 коп., а частіше, об'єднавшись по 1 0 — 2 0 душ, брали в оренду міські луки (40 дес.) з правом використовувати лозу, платячи до 8 крб. за десятину. Працювали в хатах з жовтня до квітня, користуючись простим набором знарядь: ніж, рубанок, клинок, набивачка і колодка. Кошики мали форму зрізаного конуса, циліндра або півкулі. Вироби прикрашалися лозою, пофарбованою в червоний чи жовтий колір. Поділ праці існував тільки між членами однієї родини: дорослі заготовляли сировину і розщеплювали лозу, плетінням займалися всі поголовно. Щоденно працювали 1 0 — 12 годин, діти — за бажанням. Одна родина виробляла за день малих кошиків до 10 штук, великих— 1—2, за сезон — до 4 0 0 штук. У Вигурівщині, наприклад, за рік виробляли до 120 тис. предметів, з них на ринок йшло протягом сезону до 30 тис. штук. Збут здійснювався в межах губернії, для жителів Вигурівщини — в Києві. Оптова ціна кошика 5 — 3 0 коп., сунду ка — від 75 коп. до 3 крб., дитячого візка — від 50 коп. до 1 крб., скупники брали продукцію із знижкою на 10 %. Наприкінці XIX ст. в селищах відкриваються перші навчальні заклади: Вигурівське сільське однокласне (потім воно стало початковим) народне училище — у 1885 р. та Троєщинське сіль ське народне училище — у 1886 р. Кожне училище одержувало на щорічне утримання від земства до 5 0 0 крб. На початку 1 XX ст. в них навчалося більш як 100 дітей . Рятуючись від злиднів, зубожіння, багато сімей з Чернігів щини переселялися в інші місця. Так, смертність по Остерському повіту у 1 8 8 4 — 1 8 8 9 рр. становила 36,11 на 1000 душ, тобто була однією з найбільш високих у губернії, а в Броварській 2 волості — навіть 40,38 на 1000 . З 1885 р. не було жодного
1
1
Плавтов Л. Краткий обзор кустарных промыслов Черниговской губер
нии.— Ч е р н т в , 1 9 1 4 . — С. 15, 19. 2
Пакульский Н. Л. Краткие очерки кустарной промышленности Черни
говской губернии.— К., 1 8 9 8 . — С. 75, 7 7 — 7 8 .
168
Памятная книжка Киевского учебного округа. Черниговская губерния.— К., 1892.— Ч. IV,— С. 2 7 — 2 8 , 30. То же на 1 8 9 5 / 9 6 уч. год.— К., 1895.— С. 32, 35; То же, на 1 8 9 8 / 9 9 уч. год,— К., 1898 — С. 36, 39; То же на 1903 год.— К 1903.— С. 243, 247—248. 1
Деятельность Черниговского губернского земства по переселению за 1909 год — Чернігів, 1910 — С. 153. 169
Рибаков M.
О.
З
року, щоб переселенці не їхали до Сибіру. Щорічна кількість їх 1 була не меншою ніж 1000 душ . Слід віддати належне П. А. Столипіну, реформи якого, на жаль, не були доведені до кінця. Він вирішив широко використа ти переселенський рух селян з європейської Росії до Сибіру. З Остерського повіту, наприклад, у 1906 р. переселилося 2 1 , у 1907-му — 333, а у 1908-му вже 579 господарів. 8 0 , 7 % пере селенців — це безземельні та малоземельні господарства (не більш як 3 дес. землі). А в цілому переселенців з усієї імперії з 1900 по 1914 рр. нараховувалося понад 4 млн. душ. Після повернення частини селян, що не знайшли відповідних умов 2 для ж и т т я в Сибіру, все ж залишалося майже 3,5 млн. душ . Всі бажаючі їхати на тривалий час звільнялися від податків, держава допомагала їм грішми, за її рахунок здійснювалося перевезення до місця поселення. Селяни одержували на новому місці в повну власність ділянку землі площею 15 га на душу та 45 — на сім'ю. На початку XX ст. соціально-побутові умови життя в краї були важкі. На весь Остерський повіт існувало 8 лікарських дільниць та 11 фельдшерських пунктів. Вигурівщина й Троєщина входили до Микільсько-Слобідської лікарської дільниці, яка обслуговувала цілу волость з 16-тисячним населенням. Витрати на дільницю на рік складали вкрай незначну суму — 7694 крб. На весь повіт нараховувалося лише 4 лікарні та кілька амбула 3 торій . Земство неспроможне було навіть забрукувати дорогу з Вигурівщини до Микільської Слобідки. Цією дорогою користу валося майже 65 тис. жителів трьох волостей, які згодні були 4 безплатно перевозити каміння . За радянських часів в адміністративному відношенні села Вигурівщина й Троєщина спочатку належали до Броварського
глибини
століть
—
у
сьогодення.
(у 1923—1927 рр.), а потім у 1927—1930 р р . — до Київського районів Київського округу. У зв'язку з ліквідацією округів у 1930 р. сільради Броварського району увійшли до Київської приміської смуги і були підпорядковані Київській міськраді, а Броварський район перейменовано у Велико-Димерський. Отже, з 1930—1937 рр. ми бачимо обидва села у складі Київської приміської смуги. У цей час (1932 р.) села Вигурівщина та Троєщина утворювали дві сільради з населенням 4626 душ і площею 45,7 кв. км. У 1937 р. утворено Броварський район Ки ївської області, до якого з 1937 до 1988 рр. входили обидва 1
села . У травні 1958 р., за рішенням Київського облвиконкому, Вигурівщина й Троєщина об'єднані в один населений пункт під 2
назвою Троєщина . Населення сіл у 20-ті роки переважно працювало в артілях, де займалися плетінням кошиків з лози, які разом з молочними продуктами збували у Києві. ( З в ' я з о к з містом здійснювався через Поштовий тракт Троєщина — Вигурівщина — Микільська Слобідка (8 км) і далі через Броварське шосе і Ланцюговий 3
міст до Києва.) Лозоплетінням у 1927 р., наприклад, у Троєщині постійно з а й м а л о с я 3 4 , 9 % н а с е л е н н я , для решти жителів ( 6 5 , 1 % ) джерелом прибутків, крім лозоплетіння, були й інші 4
заняття . Динаміку зростання населення бачимо з даних, наведених 5
у таблиці :
1
Административно-территориальное деление Украины.— Харьков, 1 9 2 3 . —
С. 68; Збірник узаконень та розпоряджень робітничо-селянського Уряду Украї ни.— 3.07.1923 p.— № 1 8 — 1 9 . — Відділ І..— Ст. 309; Нові адміністративні рай они У Р С Р , — Харків, 1 9 3 0 . — С. X—XVIII; Д А К . — Ф. Р-1, он. І, спр. 2358, арк. 86; спр. 9659, арк. 80; Київ та його приміська смуга. Довідник.— К., 1 9 3 2 . — С 4, 9; «Віс-ник обов'язкових постанов Київської Міськради».—1935.— № 2—
1
Святловский В. Е. Смертность в Черниговской губернии по волостям.—
Чернигов.— 1 8 9 3 . — С. 15. 2
Деятельность Черниговского губернского земства по переселению за
1909 год,— С. 153; Полонська-Василенко П. Історія України.— К., 1992 — Т. II.— С. 4 2 7 — 4 2 8 . 3
Смета расходов и доходов уездных земских сумм по Остерскому уезду
на 1912 г.— Остер, 1 9 1 2 . — С. 7 7 — 7 8 , 91. 1
Журналы Остерского уездного земства за 1 9 П
С. 14 — 18. 170
г.— Остер.
19І2 —
3 . — С. 7. 2
3 1 5
Д А К О . — Ф. Р-880, оп. 11, спр. 2121, арк. 393. Київ та його приміська смуга.— С. 38. Д А К О . — Ф. Р - П 2 , on І, спр. 5 4 П , арк. 2 зв. Складено нами за: Список поселень Київщини.— К., 1 9 2 4 . — С. 4; ДАКО.—
Ф. 1490, on. І. спр. 127, с. 24, 149; Київ та його приміська смуга.— С. 4, 9; Спи сок населенных мест с указанием численности населения по Киевской области.— К . 1 9 3 9 . — С. 38, 41 Изд. Киев, облгосархива. (На початку 20 х років у Тростині проживало 56 червоноармійців. Д А К О . — Ф. Р-1392, on. I, спр. 2, арк. 4 — 5 ) . l/l
Рыбаков М.
З
О.
Таблиця 2
Роки Поселення 1917
1923
1926
1932
1939
391
509
515
585
609
2210
2255
2502
2732
2607
дворів
260
384
360
380
436
населення
1531
1648
1700
1894
2099
дворів Вигурівщина населення
Троєщина
Сировина розподілялася за класовою ознакою: бідноті — 100 фунтів лози, середняку — ЗО фунтів, заможному кустаре ві — 20. У Троєщинській артілі точилася гостра боротьба між бідняцькою та заможною частиною за керівництво артіллю. Кінець кінцем, на керівні посади були висунуті кустарі з бідняць 1 ко-середняцького активу . 20-ті роки — це час становлення органів радянської влади, нових культосвітніх та громадських установ. У 1927 р., напри клад, у Вигурівщині діяли сільрада з 25 членів, початкова школа, гурток лікнепу (ЗО душ), хата-читальня (63 члени, 50 книжок) з музичним та драматичним гуртками, КНС (комітет незаможних селян), до якого входили 73 члени, населення обслуговувалося Микільсько-Слобідською лікарнею, а в 1930 р. в селі діяли також товариство «Геть неписьменність» (69 членів), гурток безвірни ків (19 членів), пожежна дружина (65 членів), осередок ЛКСМУ 2 (8 членів), який приєднано до Троєщинського осередка тощо . Вже наступного року у Вигурівщині був колгосп, партосередок, кооперативне товариство, школа-п'ятирічка, акушерський пункт, артіль лозоплетіння, дитячі ясла, осередок Червоного хреста. У 20-ті роки посиленими темпами розвивалася на селі мережа кооперації різного профілю. Найбільш розвиненою була 1
Складено нами за: Список поселень Київщини.— К., 1 9 2 4 . — С. 4; ДЛКО.—
Ф. 1490, оп. І, спр. 127, с. 24, 149; Київ та його приміська смуга.— С. 4, 9; Спи сок населенных мест с указанием численности населения по Киевской области.—
1
сьогодення.
ДЛКО — Ф. Р-126, оп. З, спр. 2, арк. З, 8 — 8 зв.; Ф. Р-1490, оп. І, спр.
127, арк. 2 9 — 3 2 . 152. ' ДЛК — Ф
172
у
Результати першого року суцільної колективізації вкинули селян у шоковий стан: знову ввели продрозкладку, хоч слова
проживало 56 червоноармійців. ДЛКО — Ф. Р-1392, оп I, спр. 2, арк. 8 — 8 зв. I, 3 зв.. 8 зв.
—
30-ті роки принесли жителям Вигурівщини та Троєщини, як і багатьох інших сіл України, н а й т я ж ч і випробування. У часи сталінської колективізації населення обох сіл складалося, переважно, з середняків та бідняків (1931 р . — 902 двори, 4574 жителі, в 1932-му — 965 дворів, 4626 жителів), які займалися скотарством, відхожими промислами, частково городництвом, 3 продукти йшли на продаж у Київ . На початку 30-х років Вигурівщина та Троєщина за сільськогосподарською спеціалі зацією входили до У-го Бортницько-Пухівського молочно4 ягідного району Київської приміської смуги .
К., 1 9 3 9 , — С . 38, 41. Изд. Киев, облгосархива. (На початку 20-х років у Тростині Там же — Лрк. 3; Ф. Р-112, оп. I, спр. 3392, арк
століть
споживча кооперація, членами якої в селах Вигурівщина і Троєщина у 1927 р. були до 500 жителів. Вона мала товарообіг до 9 — 1 0 тис. крб. на місяць і постачала селянам продовольчі, господарчі та інші товари. Споживча кооперація в селі Вигурів щина існувала з 1917 р., в 1929 р. вона налічувала 391 члена, 1 охоплювала 6 7 % усіх дворів . Проте економічного росту не спостерігалося, оскільки він гальмувався невисоким рівнем техніки, недостатньою загальною культурою населення, гострою нестачею кваліфікованих кадрів робітників та службовців. Тогочасне керівництво радянської держави поступово перетво рило надзвичайні заходи в систему, а насильство — в головний метод своєї політики. Так, уповноважений по Київському району підчас хлібозаготовчої кризи 1927—1928 рр. одержав завдання « в и к а ч а т и (виділено м н о ю . — Авт.) з чотирьох сіл 400 пудів хліба та розповсюдити позику», що й було зроблено. Вимагаючи збільшення платні членам артілі за роботу по заготівлі лози (1929 р.), голова Вигурівщанської сільради скаржився: «...вони (уповноважені з ц е н т р у . — Авт.) приїжджають до нас «допома гати», а ми що? Повинні селянство на гілляці вішати чи що?» Результатом було звинувачення голови в «демагогії» та вимога 2 «вирівняти класову лінію» .
2
2
глибини
4
ДЛКО — Ф. Р-126, оп. З, спр. 2, арк. З, 3 зв., 35. Р І. он
І. спр
1913, арк. 9 6 — 9 8 .
Київ та його приміська смуга.— С. 38. 173
Рибаков
М.
З
О.
цього не вживали, зник ринок, гроші втрачали свою купівельну
глибини
століть
—
у
сьогодення.
об'єднання їхніх власних засобів виробництва, колгоспники
здатність. Фонд отоварення заготівель був мізерний, а заробіт
починали забирати продукцію, вироблену в громадському гос
ки — злиденними'.
подарстві. Такі дії кваліфікувалися як крадіжки. У 1932 р. кра
Виходячи з рішень листопадового пленуму ЦК ВКП(б)
діжками займалися від 85 до 90 % колгоспників. У Троєщині,
1929 р., керівництво У Р С Р зобов'язалося провести колекти
наприклад, в 1933 р. сільрада розглянула 31 справу, з них 22
візацію «за рік-півтора» — до літа 1931 р. Президія Київської
про крадіжки .
міськради висунула гасло: колективізувати приміську смугу до весни 1931 р. на 60 % (фактично було колективізовано 66 %) 2
(!), а до кінця року — на 100 % . У 1931 р. в Троєщинському колгоспі вже було 22 господар 3
ства, але вимагалося колективізувати ще 50 господарств . Господарювати індивідуально ставало дедалі важче, одноосібни ків обкладали «твердими завданнями» та високими податками. До цього слід додати м'ясозаготівлю, страховку, позику «5 за 4», стягнення самооподаткування, одноразові збори тощо. Стано вище погіршилось ще й тим, що в 1931 р. в Троєщині та Вигурів4
щині через повінь повністю загинула озимина на площі 181 га . Нещадна продрозкладка призвела до кризових явищ, най істотнішим виявом яких була цілковита незацікавленість селян у розвитку колективного господарства, їхнє пряме небажання працювати. Із записки інструктора Київської міськради (травень 1931 р.): «с. Троєщина. Нема достатнього активу, який би допомагав у роботі (сільраді.— Авт.)... Колгосп і голова працю ють надто кволо, коней усуспільнено 9 замість 60. Нема насіння, особливо картоплі в с. Вигурівщина. Колгосп насінням не забез печений, недостача насіння на 86 га, особливо загрозливий стан з картоплею... Одні балачки, а практичною роботою по усуспільненню насіння колгосп мало займався... в селі ворожа агітація проти колгоспу,
багато індивідуальних господарств 5
відмовляються від засіву земель» .
1
Радянське керівництво на чолі із Сталіним не з'ясовували причин таких явищ, а навпаки, посилили репресії: у 1931 р. пройшла найширша хвиля розкуркулювання, у
1932-му під
репресії потрапили й середняки. У цьому ж році в Троєщині, наприклад, в одної середнячки, незважаючи на те, що вона ви конала всі податки на 100 %, вимагали 1 ц вівса по «твердому завданню». Іншого середняка «за невиконання твердого завдання по страхфонду та за злісне ставлення до політичної кампанії, лк вивозка лісу та інше» оштрафовано на 500 крб., описано майно, хату, а «за невиконання постанови колгоспу та підривну ооботу» виключено з колгоспу. На третього накладено штраф 500 крб. (вартість незданого насіння), описано майно, хату (оцінена в 50 (!) крб.), клуню за те, що не зміг здати 1 ц вівса 2
та 200 кг городніх і зернових культур . Початок другої п'ятирічки був дуже т я ж к и м для сільського господарства. Збір зернових у 1933 та 1934 рр. був найнижчим з 1921 р. Через максимальне усуспільнення худоби та голод 1933 р. тваринництво було підірване. У звіті Троєщинської сіль ради (початок 1935 р.) читаємо: «...в цілому по селу рогатої худо би багато зменшено, особливо молодняка... погані справи з роз 3
витком овець та птахів» . На цей час у Троєщині — 408 господарств (2 — робітники, 212 — колгоспників,
194 — одноосібники),
існував колгосп
Неготовність основної маси селян до колективної праці
ім. 13-річчя Жовтня (в 1934 р . — 654 га), споживче товариство,
призводила до того, що колгоспники не почували себе господаря
об'єднана артіль лозоплетіння та ланка Погребського рибкол-
ми у власному колгоспі. Знаючи, що колгоспи утворені шляхом
госпу .
1 2 3 1 5
Кульчицький С. В. 1933: Трагедія голоду.— К., 1 9 8 9 . — С. 22. Д А К . — Ф. Р-1, оп. І, спр. 2349, арк. 280.
4
1
Кульчицький С. В.
Назв,
праця.— С. 27; Д А К . — Ф. Р-1, оп. І,
спр. 3504, арк. 60.
Там ж е . — Спр. 3504, арк. 58.
2
ДАК — Ф. Р-1, оп. І, спр. 1913, арк. 97, 98.
•' Д А К . — Ф. Р-1, оп. 1, спр. 3504, арк. 58. 1
Там ж е . — Арк. 98. 17 1
ДАК — Ф. Р-1, оп. 1, сир. 3504, арк. 11 — 11 зв., 21, 21 зв., 23, 24, 29. Гам же. І/:.
Рибаков M.
О.
З
Відновлення сільськогосподарського виробництва в обох селах почалося в 1935 р. Значно збільшилась врожайність (дані 1 по Троєидині наведено у таблиці З) . Внаслідок деяких тимча сових послаблень з боку вла ди дещо поліпшилась оплата 1935 1932 Врожайність ( ц / га) праці. У 1932 р. в Троещині, 6,33 18,12 Жито наприклад, на один трудо день давали 0,5 кг картоплі, 14,3 20 Кукурудза в 1935-му — 6 кг. В 1 9 3 4 — 1935 рр. спостерігалися деякі 13,5 15,2 Просо успіхи у вирішенні культур 26,5 89,4 Картопля но-побутових проблем внаслі док збільшення бюджету сіль ради (1932 р . — 33986 крб., 1934 р . — 52679 крб.): впорядковано всі вулиці, криниці та шляхи, відремонтовано школу, устат ковано лазню, придбано стаціонарну кіноустановку тощо. Крім того, побудовано Будинок колективіста ім. Горького, який з травня 1934 р. організував перевезення через Дніпро до Києва жителів з продуктами для продажу, а також робітників на міські 2 підприємства . Таблиця З
Не обійшов цей край і повний протиріч час соціалістичного змагання. Так, у змаганні з Вигурівською та Погребською сільрадами на краще проведення засівкампанії, хлібоздачі та виконання фінплану Троєщинська сільрада вийшла перемож ницею. 18 колгоспників та 14 робітників одержали звання «удар ників», 50 колгоспників було премійовано. Роботу сільради ВУЦВК, облвиконком та Міськрада визнали за добру. В 1 9 3 3 — 1934 рр. сільраду премійовано 9 разів та двічі занесено на Всесоюзну Червону дошку, в 1934 р . — нагороджено грошовою 3 премією . Під час Великої Вітчизняної війни 19 — 20 вересня 1941 р. села були окуповані німецько-фашистськими загарбниками. За час окупації багато жителів загинуло, 487 були вивезені до
J
Там ж е . — Лрк. 56, 56 зв., 60, 6 0 зв. 176
у
сьогодення.
По війні працьовиті троєщани та вигурівщани відроджували села з попелу у важких умовах післявоєнної розрухи. Низька продуктивність праці у колгоспі ім. Ворошилова, а пізніше й у колгоспі ім. Кірова (в 1951 р . — 9,6 ц зернових та 44,5 ц овочів з 1 га, 1162 л молока від корови за рік) ставала хронічною. План держпоставок систематично не виконувався (по тварин 2 ництву в 1951 р . — на 89,7 % ) . Це зумовлювалося відсутністю сільськогосподарських машин (врожай збирали косами й серпа ми), низькою трудовою дисципліною, пияцтвом, слабким керів ництвом сільради, занедбаністю шляхів, щорічним затоплюван ням земель під час весняних повеней (у 1959 р., наприклад, внаслідок повені загинув урожай на площі 149 га) тощо. Становище загострювалося й житловою кризою, скрізь — «само3 буд», незважаючи на штраф 300 крб. Наприкінці 40-х — на початку 50-х років відкрито кілька шкіл ( 1 9 4 9 — 1 9 5 0 ) , вечірня школа (1951), бібліотека, клуб, агрошкола (1951), медамбулаторія, фельдшерсько-акушерський пункт, проведено озеленення (1951 р . — 2500 дерев), відремонто вано та побудовано мости, переправні засоби, нові колодязі тощо. В 1960 р. у Вигурівщанській школі-семирічці навчалося 4 337 учнів, в Троєщинській — 2 1 5 . У 60-ті роки в Троещині діяло відділення Броварського радгоспу ім. Кірова, господарство спеціалізувалося на відгодівлі великої рогатої худоби та свиней. Діяли дві школи-восьмирічки, 5 Будинок культури, бібліотека . На кінець 1988 р. тут проживало 3600 чоловік, було близько 700 домоволодінь, однак майже третину з них збудовано чи прибудовано без дозволу влади.
ДЛКО.— Ф. Р-4758, он. 2, спр. 54, арк. 153, 161. Р-121, on. 4, спр. 157, арк. 164 зв., 168.
' ДЛКО — Ф. Р-121, оп. 4, спр. 360. арк. 2 3 4 — 2 3 4 зв., 240, 276 зв., 378 зв.
ДАК — Ф. Р-1, он. 1, спр. 3504, арк. 59. Там ж е . — Арк. 55, 57 зв., 59, 59 зв.
—
Німеччини. Поблизу с. Вигурівщини діяв партизанський загін
' ДЛКО — Ф 2
століть
під проводом Г. І. Кузьменка та О. М. Світличного. 28 вересня 1943 р. повністю знищені села були визволені радянською армією'. За подвиги у боях з ворогом ЗО жителів удостоєні урядових нагород.
1
1
глибини
1
лрк
Там ж е , — Спр. 157, арк. 162, 167 зв., 158, 165 зв.. 184 зв.; спр. 360,
.419. 340. 353; спр
392, арк. 2 1 2 — 2 1 3 , 255, 2 7 7 — 2 7 7 зв.
'' Історія міст і сіл УРСР: Кіїша.ка обл — К , 1971 І І
M
Гнімкоп
4
1
С 245
Рыбаков М.
З
О.
На всю Троєщину було 11 телефонів, з них 9 — службові. А тут проживало більш як 70 інвалідів та учасників Великої Вітчизняної війни, багато дітей; мали місце часті перебої з елек трикою, селище не було газифіковане. Воно давно вважалося «неперспективним», тож у соціальному плані останніми роками 1 майже не розвивалося . З включенням Троєщини до меж Києва місто розв'язує багато проблем, які довго накопичувалися. До речі, Троєщина — не єдине село, мешканці якого остан нім часом стали киянами. Восени 1988 р. приєднано Жулянп до Залізничного, Б о р т н и ч і — д о Харківського районів міста. Таким чином, кількість киян збільшилася одразу на 22 тис, чоловік. *
* *
Навпроти Вигурівщини-Троєщини на правому березі Дніпра розташована Оболонь, відома з давніх часів. О б о л о н ь — історична місцевість на північ від Подолу. В давнину «болоньє» — це заплавні луки, які заливалися Дніпром під час повеней, це сіножаті, що тягнулися майже до Вишгорода Археологічні експедиції 1967—1974 рр. виявили на Оболоні велику кількість залишків матеріальної культури (землянки, могильники, посуд, металеві вироби тощо), які переконливо засвідчили існування тут людських поселень, починаючи від новокам'яного віку (IV-—III тис. до н. е.), бронзового (II—І тис. до н. е.), раннього залізного віку (VII—VI ст. до н. е.) і більш пізніх часов — II—III ст. н. е. Поселення на Оболоні кінця І тис. до н. е . — початку І тис н.е., як вважають дослідники, було давньослов'янським поі Є ленням зарубинецької культури і «не має собі рівних на ВСІЙ території Східної Європи. Тому його справедливо визначають як еталонну пізньозарубинецьку пам'ятку, котру навіть пази 2 вають унікальною» .
глибини
століть
—
у
сьогодення
Отже, пам'ятки зарубинецької культури належали старо давнім слов'янам, і мають важливе значення для висвітлення 1 питання виникнення самого Києва . За часів Київської Русі «Болоньє» згадується в літопису під 1096, 1151, 1161, 1169, 1174 роками. Тут відбувалися битви з ворогами Києва — кочівниками, а під час князівських міжусо биць — сутички між князями. На Оболоні розташовано було 2 Волосове капище часів поганства . Соковиті оболонські сіножаті протягом століть були предме ти запеклої боротьби між містом і київськими монастирями. [Це 1494 р. великий литовський князь Олександр дозволив міщанам «на болоньи сено косити». Приналежність Оболоні до Києва неодноразово підтверджувалася київському магістрату і рамотами гетьманів Хмельницького, Виговського, Мазепи, царів І Ілексія Михайловича, Івана, Петра, Софії, Федора Олексійовича 3 піл час боротьби міста з домініканським монастирем за Оболонь . Особливості Оболоні як великої рівної місцевості і в пізніші часи визначили використання її з військовою метою: тут про ходили «екзерциції» (вправи) озброєного міщанського корпусу; в 1651 р., під час наступу князя Радзивіла на Київ тут розта шувалися війська Гонсевського. В 1706 р., під час першого при'і іду Петра І до Києва, на Оболоні знаходились полки Мен4 іпикова . Під час російсько-турецьких війн та заворушень в Украї ні на Оболоні (XVIII ст.) будували укріплення у вигляді палісадів і<цію. У вересні 1911 р. на частині Оболонського поля було відкрито цивільний Куренівський аеродром, що відіграв значну роль у розвитку вітчизняної авіації та повітроплавання. Тут ідійснювали свої польоти видатні авіатори: Сікорський, Свєшшков, Васильєв, Гейне, Сціпіо дель Кампо, Габер-Влинський та ін.
' Шовкопляс Г. М. Памятники Зарубинсцкого времени в Киеве. // Мап риалы и исследования по археологии СССР. Сб. АН СССР № 160. Л., 1969. Пииые данные о Зарубипецкой культуре в Поднепровье. ' Летопись по Ипатскому списку; — Спб, 1 8 7 1 . — С. 280, 299, 3 5 2 — 3 5 3 , I5H, 365 чп кип
1 2
• кий Л
«Вечірній Київ».— 1 9 8 8 . — 17 листопада. К
им Л
1
199-1.— С. З, 4, 10 І7К
1 8 7 4 . — С. 24.
Сементов-
Киев, его святыни древности...— С. 280.
' Яковлев Л. Предместья города Киева: Преорка, Курсневка и Сырец //
Шовкопляс Г. М. Бронзові вироби із Оболоні. / / Шляхи становлении
Національного Музею історії України: від першовитоків до сьогодення
366, 391. П С Р Л . — М., 1 9 6 2 . — Т. 11. Сборник материалов для истори-
гопографии Киева и окрестностей. К ,
|,.«
|<М4.
№ 1
С 52, 53, 55, 56.
Бврлинський М 1стор1я ми-ы Km в а К, 1 9 9 1 . — С. 136. 17»
Рибаков
М.
О.
У другій половині XIX ст. Оболонь являла собою брудну околицю, яка щорічно заливалася повеневими водами, місце, де мешкав бідний люд в житлах, влаштованих на палях, місце, насичене жебраками, шахраями, п'яничками, взагалі злочинним елементом. Тут часто відбувалися пограбування, вбивства. На Оболоні було розміщено головний міський дров'яний склад (1878 р . — 10 тис. саженів дров), цілий рік тут проїжджала велика кількість підвід в обох напрямках, а мощена вулиця була тільки одна. Звалище нечистот, відсутність водопостачання, непролазне багно, жахливий санітарний стан — все це призво дило до частих епідемій. Сильна повінь Дніпра 1888 р. ще більше погіршила умови... Лукова ж, сінокісна частина Оболоні до 1 1917 р. здавалася в оренду приватним особам і монастирям . У 1974—1980-х рр. відбулась забудова житлового масиву Оболонь, яка перетворила непривабливу місцевість у сучасний впорядкований район міста.
1
«Киевлянин».—
1 8 7 8 , — 21
Ф. 163, оп. 52, спр. 607, арк. 3 0 3 .
сентября;
1 8 8 8 . — 20 апреля; ДА К.
Про
деякі
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
Д л я визначення меж міських угідь, забудованих та призна чених для забудови, тобто межі міського поселення (міським поселенням, згідно з роз'ясненням Сенату, слід вважати лише «територію, що входила за планами до міської межі»), в 1787 р. генералом Міллером та графом Шуваловим був складений пер і
ший правильний план міста Києва, затверджений Катериною II , розпочато перший попередній опис земель, що належали місту, з метою визначення площі під забудову та необхідної прирізки
ПРО ДЕЯКІ ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ МІСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА КИЄВА (XIX с т . — перші десятиліття XX ст.)
від суміжних земель. У першій половині XIX ст. Київ став одним із найбільших міст Російської імперії, центром так званого Південно-Західного краю, до якого входили губернії: Київська, Волинська, Поділь ська. Значно збільшилася територія міста. У першій чверті 2
XIX ст. вона складала близько 53 км . У 1806 р. в Києві про Особливості історичного розвитку Києва та географічна своєрідність його території визначили те, що Київ до XVIII ст. не був територіально злитим містом. Кожна з трьох його час тин — Старе (Верхнє) місто, Печерськ та Поділ — мали у певні періоди власну адміністрацію. Верхнє місто управлялося Софій ським та Михайлівським монастирями, воєводами, губернато рами та частково командуванням російських військ, що були тут розміщені. Печерськ, куди після 1708 р. перевели адміні стративні установи, підпорядковувався генерал-губернатору, частково Києво-Печерській Лаврі та коменданту фортеці. Керів ництво Подолом на основі самоуправління (Магдебурзького права) здійснював магістрат, господарською діяльністю міста керувала казенна палата, поліцією — губернатор. Київська ака демія мала власний статут. Після приєднання України до Росії Київ потрапляє під дію загальноросійських законів, поступово перетворюючись у зви чайне російське місто. У 1785 р. на Київ поширилося нове 1 городове положення . Управління містом перейшло до міської Думи, функції магістрату були різко обмежені. Після відміни намісників і відновлення губерніального поділу Київ з 1797 р. став центром Київської губернії.
живало 27,2 тис. чоловік, а в 1840 — вже 44,7 тис. чоловік. На початку XIX ст. усі частини Києва злилися в єдине ціле, місто складалося з чотирьох адміністративних частин: Печерська, Старого міста, Подолу, Плоської слободи та передмість 3
Куренівки і Звіринця . Опис міських угідь з часом застарів, план Києва було від мінено Павлом І у 1797 р., але оскільки у відповідності до за кону «місто будується не інакше як за планом, Височайше 4
затвердженим» , Микола І у 1833 р. затвердив новий план Києва, згідно з яким встановлювалась межа міського поселення площею понад 4578 десятин, тоді ж місто було розділене на п'ять поліцейських частин: Старокиївську, Печерську, Двірце-
1
ЦДІА України.— Ф. 194, оп. 1, спр. 2 5 1 , арк. 1—2; Ф. 4 4 2 , оп. 102,
спр. 170, арк. 4 1 1 — 4 1 1 зв.; Статистическое описание Киевской губернии. Изд. И. Фундуклеем.— Ч. I.— СПб, 1 8 5 2 . — С. 3 2 3 ; 1 П С З Р . — Т. XXII, СПб, 1 8 3 0 . — С. 8 3 5 — 8 3 6 , № 16529; План 1787 р. зберігається в Держав ній публічній бібліотеці ім. Салтикова-ІДедріна в С П б . — Ф. 6 8 3 , спр. 18, арк.
54.
2
3
ЦДІА України,— Ф. 4 4 2 , оп. 102, спр. 170, арк. 4 1 1 — 4 1 1 зв. История городов и сел УССР. Киев,— К., 1979, У С Э . — С. 98; Київ.
Історичний огляд (карти, ілюстрації, документи).К., 1 9 8 2 . — С. 69, 70; ЦДІА України.— Ф. 533, оп. 1, спр. 1075, арк. 65 зв. 1
«Городовое положение» увійшло до подарованої Катериною II 21 квітня
1785 р. «Грамоты на права и выгоды городам Российской империи» // 1 ПСЗР с 1649 года.— СПб, 1 8 3 0 , — Т. XXII.— С. 3 5 9 — 3 6 1 182
1
Иконников В.
С.
Киев в
1654 — 1 8 5 4 гг.— К.,
1 9 0 4 . — С. 57; Свод
законов Российской империи. Устав строительный.— СПб, 1 8 5 7 . — Т. XII.— Ч. I — С. 69. 183
Рыбаков M.
О.
Про
ву, Подільську та Плоську. У зв'язку із заселенням території, що прилягала до лівого берега Либеді, у 1834 р. було створено 1 шосту частину — Либідську . М е ж а міста проходила від верхів'їв р. Либеді до лінії Ка детського шосе, що з'явилось пізніше, по Старожитомирському шляху до струмка Сирець, по правому березі Сирця, включаючи Сирецькі хутори, табірне р о з т а ш у в а н н я військ, Куренівку, Приорку (не доходячи до дачі Кинь-грусть), потім по правому берегу Дніпра до впадіння у нього р. Либеді, по лівому берегу 2 Либеді до її верхів'я . Усі питання, пов'язані з заселенням міста, прокладанням нових вулиць, поземельними стосунками жителів регулювались планом Києва, затвердженим царем 17 січня 1833 р., а також «Строительным комитетом для устройства г. Киева», затверд женим одночасно з «Положенням про устрій м. Києва» 7 січня 3 1834 року . Крім території, відведеної під заселення, Києву належали орні землі, сіножаті, «міська лісна дача» і т. д . — всього 13 666 д е с , з яких 12 132 д е с . — на правому березі Дніпра та 1534 д е с . — на лівому, в Остерському повіті Чер нігівської губернії: острови Труханів, Муромець, Ріф, Чичин, 4 Осетські . У середині XIX ст. територія міста та кількість його насе лення продовжували збільшуватись. Якщо у 1806 р. у Києві нараховувалося 49 вулиць і 8 кварталів, то в середині століт тя — 127 вулиць, провулків та майданів. Населення міста зросло 5 з 44,7 тис. у 1840 до 71,4 тис. у 1865 р. За генеральним планом забудови Києва, складеним у 1837 р. архітектором В. І. Беретті, прокладались магістральні вулиці: Бібіковський бульвар,
1
2 ПСЗ, СПб, 1 8 3 5 , — Т. IX, № 7 4 5 1 . — С. 65; Закревский Н. В. Опи
сание Киева,— М„ 1 8 6 8 . — Ч. І.— С. 141; Д А К . — Ф. 239, оп. 1, спр. 102,
деякі
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
забудовувались Велика Васильківська, Олександрівська. Лише з 1838 по 1850 pp. у Києві з'явилось 40 нових вулиць та провул ків. У 1851 р. територія між сучасними вулицями Косіора, Дєгтєрівського та проспектом Перемоги (410 дес.) включена 1 до складу міста . У результаті сильної повені 1845 р. було затоплено частину Подолу та Плоської частини. Зруйновано та пошкоджено було 528 будівель. Саме відтоді й почалося заселення підвищеної 2 місцевості — Лук'янівки . Найбідніші верстви населення, що не мали можливості селитися у місті, починають самочинно селитися на землях, які не входили до м е ж міста, а були при леглими до нього з півдня та південного заходу, а пізніше увій шли до складу вигойних земель м. Києва. Відповідно до «Інструкції межовим губернським канцеляріям і провінційним конторам» Катерини II від 25 травня 1766 р. Київ мав одержати від казни 9000 дес. вигойних земель, але 3 одержав майже через 100 років (1857 р.) лише 898 дес. , причому на частині їх (18 дес.) в цей час уже проживали колишні солдати, робітники та ін. Кількість поселень тут збіль шувалась за рахунок самозахватів, переселень жителів із смуги відчуження Курсько-Київської залізниці та ін. Під поселенням виявилось майже 94 дес. У такий спосіб на вигойних землях виникли селища Верхня та Н и ж н я Солом'янка, Протасів та Кучмин Яри, що входили до Петропавлівсько-Борщагівської 4 волості Київського повіту і губернії . Ні міська Дума, ні міське правління навіть не помишляли про елементарний благоустрій цих селищ. Неможливість вирі шення корінних проблем благоустрою призвела до того, що більша частина київських вулиць, не кажучи вже про провулки та окраїни, залишалась незамощеною. Восени та весною стояли калюжі та багнюка, а влітку здіймалися хмари пилюги.
арк. 5 — 8 . 2
Описание частей г. Киева и предместий оного. 1834 р.— ЦДІА Украї
ни.— Ф. 442, оп. 66, спр. 284, арк. 1 6 — 1 7 . 3
«Положення...» увійшло у 2ПСЗ, СПб, 1 8 3 5 . — Т. IX, отд. первый,
1 8 3 4 . — С.
1 8 — 3 1 ; Передруковано в ИКГД,
1881, №
11, Приложение —
С. 1—33; або ИКГД, 1907, № 1, разд. III.— С. 1—30. 1
ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 66, спр. 141, арк. 8 7 — 8 8 ; Статистическое
описание Киевской губернии...— Ч. I.— С. 329, 3 3 1 , 3 3 2 . 5
Статистическое описание Киевской губернии.— Ч. I.— С. 332; Київ.
Історичний огляд...— С. 70.
1
ЦДІА України.— Ф. 442, оп. 800, спр. 3 2 2 , арк. 9 4 ; Ф. 4 9 1 , оп. 67,
спр. 5 7 3 , арк. 23; ИКГД, 1889, № П . — С. 8 3 0 . 2 3
Статистическое описание Киев, губернии.— Ч. I.— С. 329. ІІДІЛ України.— Ф. 442, оп. 102, спр. 170, арк. 410; ИКГД, 1910, №
1, раздел. V . — С. 4. 1
ИКГД, 1910, № 1, разд. V . — С. 5;
Рибаков М. Київська околиця.
Солом'янка. / / «Архіви України».— 1 9 8 0 . — № 6 . — С . 6 8 — 7 0 . 184
І8Г>
Рыбаков М.
О.
Про
деякі
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
тощо. Оскільки мешканці та власники будівель не завжди подавали точні відомості про свої адреси, а садиби з часом пе реходили від одних власників до інших, виникала плутанина. Тому у 1854 і 1855 рр. губернатор наказав міській Думі зазначи ти всі існуючі назви вулиць та провулків міста на спеціальних табличках і прикріпити їх з правого боку кожної вулиці, а ста рі, зіпсовані таблички замінити на нові'. Д л я цього міський землемір склав у 1855 р. перший повний список (понад 160 назв) 2 усіх вулиць та провулків міста . Проте діяльність ця скоро занепала і відновилася лише згодом. З 1860-х років активізувався суспільно-політичний рух в Росії, в якому значну роль відіграла демократично настроєна інтелігенція та студентство Києва. Після придушення поль ського повстання, у 1863 р. почалася жорстока політична реак-
Будинок по вул. Лютеранській, 2 3 . Архіт. Е. П. Брадтман.
Роботи по благоустрою проводились лише в районах, засе лених привілейованими верствами населення. З н а т ь жила у просторих кам'яних будинках у центрі міста, бідний люд тулив ся на околицях у вбогих халупах. Здійснюючи благоустрій, адміністрація зіткнулася з плута ниною та безладдям у міському господарстві: нумерація будин ків була невпорядкована, деякі вулиці не мали назв, інші мали подвійні, або ніде не зафіксовані народні назви, були вулиці та площі з однаковими назвами. Київський генерал-губернатор І. І. Васильчиков, відмічаючи, що «некоторые улицы в г. Киеве получили наименования, не имеющие никаких отношений ни к местоположению улиц, ни к прилегающим к оным значительным зданиям и вообще к достопримечательным древним памятникам и новейшим собы тиям», вимагав «заменить сии наименования более соответ ственными»'.
Один з найкрасивіших будинків Києва — будинок Л. Б. Гінзбурга ( 1 9 0 0 р.) — «Київський Париж» — вул. Миколаївська, 9. Архіт. Г. П. Шлейфер і Е. П. Брадтман.
Разом з найменуванням вулиць значна робота проводилась по впорядкуванню нумерації будинків, зазначенню назв вулиць 1 2 1
Д А К О . — Ф. 4 1 , оп. 1, сир. 2 4 2 7 . — Арк. 1 — 1 зв. 186
Д А К . — Ф. 17, оп. З, спр. 2 0 3 , арк. 2 — 4 зв. Там ж е . — Арк. 8 — 9 , 8 1 — 8 2 . (Список вулиць Києва, наведений в
«Статистическом описании Киевской губернии».— Ч. I. Приложение, с. 6— 16, включає лише 91 назву). 187
Рыбаков
М.
О.
Про
ція, що посилилася після невдалого замаху на Олександра II (1866 р.). 3 метою більш дійової боротьби з революційними елементами, посилення розшукової роботи влада вимагала чітких та достовірних адресних відомостей. Тим часом, невпо рядкованість міського господарства, наявність маловідомих та вулиць без будь-яких назв «затрудняет полиции разыскание нужных лиц... делает невозможным скорое отыскание жиль цов...»— говориться у наказі київського губернатора М. Катаказі міській Думі. Він зажадав «безотлагательного упрощения 1
способа разыскания в Киеве пребывающих в нем лиц» . З цією метою міській Думі запропоновано: 1) Встановити таблички з назвами, написаними великими літерами, на тих вулицях та провулках, які їх не мають. 2) На кожен будинок прибити ж е р с т я н у табличку із зазна ченням номера будинку. (Ці таблички були дев'яти кольорів за числом шести міських частин та трьох кварталів — Куренівського, Лук'янівського та Звіринецького.). 3) Відлік будинків вести за частинами міста від центральних вулиць до околиць.
деякі
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
Спочатку автор нарікає на труднощі через плутанину серед київських вулиць: лікарям в а ж к о р о з ш у к а т и адреси своїх пацієнтів, приїжджі не знають адрес готелів тощо. Автор запи тує: «Що означають вислови: «поблизу Анатомічного театру»?, «на Либеді»?, «хто може пояснити межу частини, що носить назву «Глубочиця»? При перебудові міста і прокладанні нових вулиць будівельники керувалися народними назвами й вига дували нові, аналогічні існуючим. Чому в місті два «Боричеві Токи»? Яка потреба у назві «Михайлівський провулок», якщо вже маємо Михайлівську вулицю? Що означають назви «Тарасівська», «Афанасівська»? Хіба лиш те, що її будував робітник Тарас під орудою чиновника Афанасьєва?»
1
Автор слушно зауважує: «Очевидно, так розпоряджатися міською географією та термінологією не слід місту з такими багатими древніми й славними спогадами, як Київ... Ми будує мося на пластах землі, що складаються з уславлених руїн, ми щодня бачимо перед собою споруди, установи, що витримали всю руйнівну владу століть, ми живемо серед народу, який пам'ятає свою старовину й історію, і ми, споглядаючи руський
4) Парні номери зазначати праворуч, а непарні — ліворуч вулиць та провулків.
Рим, охрещуємо вулиці та майдани на честь Тарасів, Тимофіїв, Бульона, Жандармів, Кадетів та ін.»
2
Було складено новий детальний план міста (видрукуваний
Автор пропонує «почитати пам'ять великих людей Києва,
у 200 примірниках), запроваджено нову нумерацію вулиць,
України, Росії, мабуть, цілої Європи...». «Проте не лише давно
враховано кожну садибу з будівлями, до плану всіх частин до
минуле,— закінчує автор,— може бути вживане для назв вулиць
давались спеціальні пояснення . Д л я нанесення на цей план
Києва. У нас були... громадяни, чия благодійність для краю і
нових, впорядкованих назв вулиць, губернський статистичний
міста всім пам'ятна. На їхню честь також можуть бути названі
комітет у 1866 р. утворив «Комісію по перейменуванню вулиць,
вулиці, крім Тарасів, Тимофіїв та інших невідомих нам осіб» .
2
площ та провулків Києва». На обговорення були представлені проекти професора Університету св. Володимира О. П. Вальтера та редактора «Киевских губернских ведомостей» М. А. Чер3
нишова . Останній 12 вересня 1866 р. звернувся до Статкомітету з листом, що становить певний інтерес, тому дозволимо собі навести деякі уривки.
1
У комісії виникли суперечки, і тоді було утворено додаткову комісію під головуванням віце-губернатора М. П. Гессе. Нарешті Статкомітет 11 липня 1869 р. затвердив проект перейменування та найменування вулиць міста, запропонований дослідником Києва П. Г. Лебединцевим, із зауваженнями М.Сементовського, П. Селецького, В. Караваєва, М. Чернишова, М. Бунге, М. Ба-
Д А К . — Ф. 17, оп. З, спр. 9 7 4 , арк. 1 — 1 зв.
2
Там ж е , — Арк. 2 — 3 ; Д А К О . — Ф. 804, оп. 1, спр. 196, арк. 7, 4 3 — 4 4 , 8 0 — 8 0 зв. 3
3
Д А К О . — Ф. 804, оп. 1, спр. 196, арк. 9 зв.; 10 зв. 188
1 2 1
Д А К О . — Ф. 804, оп. 1, сир. 196, арк. 10 з в . — 11. Там ж е . — Арк.
1 2 — 1 2 зв.
Там ж е . — Ф. 2, оп. 147, спр. 426; арк. 4 — 4 зв., 8 1 — 8 2 зв.; «Киевские
губернские ведомости»; 1869, 2 августа, № 90. 189
Рыбаков M.
О.
Про
лабухи та ін.' Рішення Статкомітету набуло чинності невдовзі 2 після затвердження його царем Олександром II . Цей документ є цікавим для нас, бо він — перша спроба надати справі найменування та перейменування вулиць певної системи, виходячи з історичних, географічних, топографічних ознак та народних назв (Див. додаток 1). Отримали назви вулиці та майдани, що їх не мали; деякі довгі вулиці розділено; перейменовано вулиці і майдани, які мали недоречні, подвійні та потрійні назви. Перейменовуючи існуючі та встановлюючи нові назви, цар ська адміністрація в багатьох випадках додержувалась принци пів та інтересів самодержавства. Отож центральні вулиці та майдани н а з в а н о іменами царів, губернаторів, російських аристократів і т. д.: Царська, Двірцева площі, Бібіковський бульвар, Фундуклеївська, Левашовська, Безаківська, Єкатерининська, Ново-Єлизаветинська, Бухтєївська вулиці і т. д. Частина вулиць набула історичних назв: Ярославів Вал, Боричів узвіз, Предславинська, Рогнєдинська, Несторовська, Дорогожицька, Петро-Могилянська, Ігорівський провулок та ін. Набули назв вулиці Лук'янівки, місцевостей Кожум'яки та Щекавиці, перейменовано деякі вулиці Печерська. Частину вулиць було названо за діючими або колись існуючими церк вами, частину — за значними громадськими спорудами і т. п. Всього було розділено, отримало нові назви та перейменовано близько ста вулиць, майданів та провулків. План 1833 р. застарів, тому міністр внутрішніх справ у 1874 р. затвердив новий план Києва, що став засадничим при прокла данні нових вулиць, провулків або при вирішенні питання 3 дозволу на будівництво . Вулиці і провулки, не позначені на плані, вважалися «позаплановими», що слугувало приводом для міської Думи не провадити тут ніяких робіт по впоряд куванню. Для нанесення вулиць на план або перейменування потрібна була складна бюрократична процедура. Остаточно
2
1
Див.: Додаток до розділу. И К Г Д — 1907 — № 3 . — Розд. VII — С. 38; ЦІПІ ПАПУ — Карто
графічний відділ.— № 10475.
міського
господарства
Києва
Зусиллями громадськості було створено кілька історикокраєзнавчих, наукових товариств: Церковно-археологічне, Істо ричне товариство Нестора-літописця, Товариство старожитностей та мистецтв, при ньому було створено музей (нині Націо нальний музей історії України), Товариство охорони пам'яток
Тарановский Н. Ф. Город Киев и его окрестности с топографическим
планом, гербом г. Киева.— К., 1 8 8 1 . — С. 6, 7. Правительственный вестник.— 1 8 9 2 . — 21 февраля (4 марта).— № 4 1 .
' И К Г Д — 1 8 8 3 . — № 7 . — Приложение — С. 1 — 10: КиТв. Енциклопедичннй довшпик — К , 1981 — С. 18; ПД1А УкраУни.— Ф. 442, оп. 517, спр. 72, арк.
190
розвитку
У другій половині XIX ст. енергійну діяльність по до слідженню Києва розгорнули Я. В о л о ш и н с ь к и й , М. Біляшівський, В. Антонович, М. Петров, І. Хойновський та ін. Наприкінці XIX — початку XX ст. в Києві проводив археологічні розкопки видатний археолог В. В. Хвойка. Київ став місцем проведення III й XI Археологічних з'їздів, в яких брали участь визначні діячі культури, відомі вчені. У доповідях і рефератах з'їздів значна увага приділялася історії та пам'яткам Києва, джерелам по середньовічному Києву та ін.
1
17 июля.
особливості
питання вирішувалося Міністерством внутрішніх справ, на що витрачалося від кількох місяців до кількох років. Подальший розвиток країни за пореформених часів спричи нився до розбудови Києва, впорядкування його території, збіль шення населення. 1879 р. площа призначеної для забудови зони міста складала 4594 десятини, з півночі на південь Київ простяг нувся на 16 верст (від дачі Кинь-грусть до гирла Либеді), по 1 колу 48 верст, садибних місць — 5202, в них 20 тисяч будівель . Того ж таки 1879-го утворено нові поліцейські дільниці: Буль варну та Лук'янівську. У 1888 р. прийнято новий план забудови міста, за яким його територія розширювалася упродовж БрестЛитовського шосе. Частина села Шулявки, так звана права чи міська Шулявка (та, що праворуч шосе), 1892 р. була включена 2 до зони забудови міста . Вулиць та провулків у Києві 1880 р. налічувалось 228, а 1883 р . — понад 250. Населення зросло за другу половину XIX ст. більш як у п'ять разів — від 50 тис. 1850-го до 247,7 тис. 1897 р. Адміністративний центр перемістився в 3 70-х роках з Печерська на Хрещатик .
1
1 Д А К О . — Ф. 804, оп. 7, спр.196, арк. 7 9 — 7 9 зи.; «Киевлянин», 1869,
деякі
14, т . — 1 5 I'll
Рибаков
М.
Про
О.
деякі
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
З-поміж іншого комісія затвердила деякі народні назви вулиць, які вже були в обігу і закріпилися у вжитку, виправила помилки в найменуваннях, присвоїла нові найменування вули цям та провулкам. Так, підкреслено найменування вулиці «Несторовської», а не «Нестеровської», проїзд без назви між Софій ським та Михайлівським майданами у 1906 р. запропоновано найменувати площею Б. Хмельницького, а Бессарабській площі, що іменувалася з 1869 р. «площею Б. Хмельницького», повер нути давню назву і т. д.' Зростання зацікавленості вітчизняною історією серед широ ких верств громадськості привело до подальшого росту науко вих товариств. Одне з них — «Київське товариство охорони пам'яток старожитностей та мистецтва» засноване у 1910 р. групою відомих істориків, археологів та мистецтвознавців: В. С. Іконниковим, В. 3. Завитневичем, М. В. Довнар-Запольським, М. І. Петровим, А. М. Лободою, В. В. Хвойкою, М. Ф. БіУрочисте відкриття пам'ятника Б. Хмельницькому (липень 1888 р.)
2
ляшівським, О. В. Праховим, О. І. Левицьким . Товариство розшукувало, реєструвало й охороняло різного
старовини і мистецтва, Військово-історичне товариство тощо. Товариства поширювали історичні знання, збирали, вивчали, описували й охороняли пам'ятники історії та культури. Значні археологічні відкриття, велика кількість публікацій про Київ уможливили більш точно визначити топографію древнього Києва, його вулиць, майданів та інших об'єктів. 1898 р. відомі вчені В. Б. Антонович, М. І. Петров, І. І. Житецький і В. І. Щербина запропонували відновити деякі древні найменування окремих урочищ та пунктів міста Києва і при своїти деяким вулицям та проїздам нові, історично обгрунто 1 вані назви . Цього ж року міська Дума утворила «Комісію по віднов ленню деяких древніх найменувань окремих вулиць та урочищ в Києві», діяльністю якої в різні періоди керували професори 2 О. Розов, І. Лучицький, І. Сікорський .
роду пам'ятки старожитностей та мистецтва, провадило наукові дослідження, організовувало археологічні та археографічні експедиції, розглядало та вивчало старовинні архіви, що мали наукове значення, видавало наукові праці, влаштовувало пуб лічні лекції, входило з клопотанням до урядових установ про 3
вжиття заходів щодо охорони пам'яток тощо . Діяльність товариства охоплювала м а й ж е всю Україну, частину Білорусії та Польщі. Значна увага приділялася вивчен ню Києво-Софійського собору, Звіринецьких печер, Золотих воріт. Товариство опікувалося наглядом та охороною садиб, курганів, могильників, що мали історичну цінність, здійснювало розкопки та ін.
4
Діяльністю керувала Рада товариства та його
виконавчий орган — Розпорядчий комітет.
1
Д А К О . — Ф. 9, оп. 14, спр. 80. арк. 15 з в , — 16 зв.
'-' Устав Киевского общества охраны памятников старины и искусства.— 1
Д А К , — Ф. 163, оп. 39, спр. 3 9 9 , арк. 7 — 9 ; ЦДІА України.— Ф. 1073,
2
К., 1 9 1 0 , — С. 17. ' Там ж е . — С. 3 - 4
оп. 1, спр. 5, арк. 1—5. И К Г Д — 1898.— № 11 — С. 20; 1902.— № 3 — 4 . — С. 8; ДАІч , Ф. 163,
оп. 39, спр. 399, арк. 12. 21. 27 з в . або ДАКО, Ф. 9, оп. 14, спр 80, арк 14 192
1
Деятельность Киевского общества охраны памятников старины и искус
ства за 1912 год - К . 1913 — С. 1 — 12. ІЗ м 1'ибакол
Рыбаков М.
Про
О.
Неабиякого значання товариство надавало найменуванню вулиць та урочищ Києва. Так, товариство обгрунтувало необ хідність збереження за вулицею Рейтарською та провулком Рильським їх історичних назв, на підставі чого міська Дума в
Пам'ятник П. А. Столипіну біля міської Думи ( 1 9 1 3 р.). На місці сучасного майдану Незалежності.
1913 р. відхилила клопотан ня про перейменування ву лиці Рейтарської на вулицю «Івана Сусаніна». З 1915 р. порушувані міською Думою к л о п о т а н н я про перейме нування вулиць, майданів і т. п. передавалися на обго ворення Товариства охоро ни п а м ' я т о к старожитностей та мистецтва і місцевих 1 архівних комісій . Ч е р е з п о с т і й н и й брак коштів та байдужість цар ської адміністрації товари ство не спромоглося у пов ному обсязі здійснити свої плани. Проте, незважаючи на це, його діяльність — ве ликий внесок у вивчення вітчизняної історії в цілому і Києва зокрема. Соціально-економічний
розвиток Києва на початку XX ст. визначався докорінними змінами, господарське ж и т т я у всіх своїх основах набуло рис буржуазного. Перетворення Києва на великий торгово-промисловий центр обумовлювало швидке зростання його території і населення. З 1897 по 1913 рр. населення міста збільшилось у 2,5 рази і складало 626 тис. осіб. У 1904 р. територія міста дорівнювала 2 64,3 кв. км. У 1910 р. до складу міста включено Солом'янку,
Д А К . — Ф. 163, он. 39, сир. 399, арк. 2 4 6 — 2 4 7 ; ЦДІА України.—
Ф. 725, он. 1, спр. 66, арк. 2; И К Г Д . — 1913 — № 4 — С. 8. 2
розвитку
міського
господарства
Києва
Ще різкіше позначилися контрасти між центром міста й околицями з тісними хатинками й будинками-казармами, які правили за помешкання для сімей робітників. Жителі Шулявки
Знамениті Київські Контракти на Подолі.
в листі до губернатора (1910 р.) писали: «Шулявщина забу дувалась вельми швидко, але без будь-якого плану; немає правильних вулиць та провулків, що дуже небезпечно з огляду на пожежі та санітарію. Жителі потерпають від водяного голоду, бо наявні криниці дають гнилу воду, а громадських криниць та водоводів немає. Нестача води, а також бруд та занедбаність вулиць за скупченням населення викликають епідемічні захво 2 рювання, вулиці Шулявки позбавлені світла» . Однак грошовиті представники міського самоврядування залишалися байдужими до тих прохань.
ИКГД.— 1 9 1 0 . — № 1 0 . — С.
1—2; Правительственный вестник.—
1 9 1 4 . — 4 ( 1 7 ) ноября, № 263; ЦДІА України.— Ф. 442, оп. 665, спр. 37, арк. 1 4 — 14 л її. 1
Київ. Енциклопедичний довідник.— С. 3 2 .
194
особливості
Батиєву гору, Протасів та Кучмин Яри, в 1914 р.-— ліву части ну Шулявки, селища Караваєві дачі, колишні Казенні дачі, 1 садибу Політехнічного інституту і цвинтар Шулявської церкви .
1 1
деякі
II'
ДА КО — Ф 1, он 245, спр. 248, арк. 28.
196
Рибаков
М.
О.
Про
Напередодні першої світової війни Київ займав площу майже 2 170 км . За розмірами забудованої території (близько 59 кв. 1 верст) він поступався лише Петербургові та Москві . У 1909 р. в Києві з околицями налічувалось понад 4 5 0 вулиць, а в 1917 — з околицями, що адміністративно входили в межі міста, а також з тими, що не входили, але складали з ним нерозривне 2 ц і л е , — понад 600 вулиць, провулків та майданів . Після повалення царату в лютому 1917 р. народні маси вимагали ліквідації атрибутів минулого, зокрема заміни пази вулиць, що носили імена царських чиновників. Так, невідомий
автор у листі до виконкому Ради громадських організацій, утвореної буржуазією міста, в березні 1917-го писав: «Немаї жодного виправдання збереженню назв Двірцевої дільниці, 1 (ар ської площі, Царського саду. Непристойно зберігати пам'ять Беза ка, Ф у н д у к л е я , Васильчикова, А н н є н к о в а , Бібікова та пі Необхідно покласти край найменуванню Прорізної — Василі, чиківською, Лютеранської — Аннєнківською». Автор пропонував замінити назви іншими, співзвучними з революційною епохою'
1 2
особливості
розвитку
міського
господарства
Процес нових найменувань та п е р е й м е н у в а н ь вулиць міста розпочався одразу ж після з а х о п л е н н я його більшовиками в лютому 1919 р. і був с п р я м о в а н и й в русло комуністичної Ідеології. Почалася багаторічна т р а г е д і я руйнації топономіки Києва, що склалася історично: в у л и ц я м присвоювались імена овицьких вождів (Ленін, С в е р д л о в ) , місцевих комуніі пічних лідерів (Чудновський, Г о р о в і ц ) , основоположників марксистської ідеології ( М а р к с , Е н г е л ь с ) , діячів міжнародного комуністичного руху (Лібкнехт, Л ю к с е м б у р г ) , героїв минулого (Спартак), революційних діячів н е б і л ь ш о в и ц ь к и х організацій (Бочковський, Урбанович, Залівчий, Н е р о н о в и ч ) , есерів-терористів (Гершуні, Донськой) та ін. Більшість тих назв ані до Киї ва, ані до України взагалі не мала ніякого відношення. І 33 п е р е й м е н у в а н ь , з а п р о в а д ж е н и х у Києві постановою 2 Виконкому міськради в березні 1919 р . , л и ш е одна назва — бульвар Шевченка — була присвячена представникові України. Захопивши у серпні 1919 р. Київ, денікінці знищили всі революційні пам'ятники, встановлені більшовиками, й відновили цореволюційні назви вулиць та майданів міста. Після вигнання ценікінців Київський губревком у січні 1920 р. відновив (додав 3 ши нові) 36 назв вулиць та майданів міста . По закінченню громадянської війни частина населення й послуговувалась давніми н а з в а м и . Тому Київський губннконком у грудні 1921 р. опублікував список 39 нових назв М\ П И Щ , , майданів і парків міста (додано вул. Толстого — колиш Н І Ї Караваєвська, площа Червоних Героїв Перекопу — колишня 1 офійська та ін.) і суворо з о б о в ' я з а в усіх громадян, установи 4 Ї Ї організації дотримуватися їх . ц и л і
Найменування та перейменування вулиць, майданів, про вулків та інших об'єктів у подальший період — тема окремої праці
История городов и сел Украины. Киев.— К., 1 9 7 9 . — С. 158.
Ф. Л. И с с е р л и с а , — К . , 1 9 0 9 . — Додаток II, III; ДЛК(). 328, арк. 3 4 — 4 1
зв.
Д Л К . — Ф. 163, <ш. 39, сир. 399. арк 295. 196
і
Ф. I 142, ОП I, СПр
Києва
Такі ж вимоги ставили у лісті до Київського міського голови солдати 78-ї артилерійської бригади діючої армії — уродженці 1 Киева .
Підрахунок наш за: Адресная и справочная книга «Весь Киев» па 1909
р. М. В. Богуславського.— К., 1 9 0 9 . — С . 1—249, Путеводитель «Дачник.
1
деякі
1
/І/\К
ф, 163, ОП, 39, спр, 399, арк. 2 9 8 — 2 9 9 .
' .Коммунист»,
1919.
22 марта.— № 17 ( 4 5 ) .
' Известия Кінчи кого губревкома. ' ГІЛКО
1 9 2 0 . - - 4 января.— № 13.
Ф Г I, on 2, спр 9, арк. 99; Вісті, 1921, 2 лютого. 197
Рибаков
М.
Про
О.
Додаток
деякі
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
5) Переименовать как можно меньшее количество улиц и площадей, имеющих или вовсе несвойственные, или двойные, или как оказывается, д а ж е тройные названия.
ПРОТОКОЛ
ЗАСЕДАНИЯ
КИЕВСКОГО
ГУБЕРНСКОГО
СТАТИСТИЧЕСКОГО 11 июля
КОМИТЕТА 1
1869 года
В заседании Киевского Губернского Статистического Коми тета под председательством губернатора М. К. Катакази, при сутствовали члены Комитета: Н. П. Гессе, П. Д. Перевозщиков, Н. Н. Афанасьев, Н. М. Колмаков, Б. Я. фон Гюббенет, Ф. И. Войтенко, А. П. Вальтер, П. Г. Лебединцев, Н. М. Сементовский, Д. С. Филонович, А. С. Проскуряков и секретарь Комитета К. Я. Попов и приглашенные: С. П. Алферьев, А. И. Линниченко, Г. К. Градовский, Н. А. Фаворов, И. Лукашевич, Н. Ф. Попов, Н. С. Балабуха, Д. П. Савицкий и Г. К. Гудим-Левкович. В заседании этом доложен проект Комиссии, назначенный заседанием Киев. Губ. Стат. Комитета 19 минувшего июня, со гласно предложению генерал-губернатора о переименовании улиц, площадей и переулков г. Киева. Из проекта этого видно, что Комиссия по надлежащем обсуждении предложенного ей
На этом основании предположено наименовать: а) Площади: 1) Перед строящимся императорским дворцом — Д в о р цовою. 2) На Крещатике, около Европейской гостиницы, г д е ф о н т а н « И в а н » — Ц а р с к о ю , Царя-Освободителя, в память чудес ного спасения которого 4.04.1866 г., и воздвигается часовня на этой площади, и к ней примыкает Царский сад. 3 ) Н а Крещатике, г д е ф о н т а н « У р о д » — К р е щ а т и к с к о ю , так как она находится в центре Крещатика. 4) В конце Крещатика, г д е б а з а р и ф о н т а н « М о р я к » — Б о г д а н а Х м е л ь н и ц к о г о , которому предполагается поставить на этой площади памятник, как положившему начало вос соединения Юго-Западного края с Московским государством. 5) У церкви Св. Троицы — Л ы б е д с к о ю , так как вблизи п р о т е к а е т речка Л ы б е д ь
и
вообще
ч а с т ь эта
называется
Лыбедскою. б) У церкви Св. Владимира — Н о в о с т р о е н с к о ю , так как местность ее окружающая называется Новым строением.
дела в виду того, что настоящие названия улиц, площадей и
7) Перед Университетом — У н и в е р с и т е т с к о ю .
спусков существуют издавна и укоренились в народе обычаем
8) Перед театром — Т е а т р а л ь н о ю .
и употреблением, а потому переименование значительного
9) Около Золотых ворот — З о л о т о в о р о т с к о ю .
количества улиц произвело бы неминуемую путаницу в наз ваниях, и поэтому скорее затрудняло бы, чем облегчало приис кание местностей, определила: 1) Дать названия улицам и площадям вовсе их не имеющим; 2) Разделить некоторые длинные улицы;
10) Перед церковью Михайловского монастыря — М и х а й ловского. 11) Перед Софиевским собором — С о ф и е в с к о ю . 12) Около вновь строящегося Владимирского собора — Владимирскою.
3) Некоторые улицы, имеющие несвойственные, странные
13) Около Стретенской церкви, где производится продажа
и вовсе неподходящие названия — назвать другими названиями;
сена — Л ь в о в с к о ю , в память того, что здесь были в древности
4) Названия давать в память разных исторических событий
Львовские ворота и находившийся на них образ Божией Матери
и замечательных государственных и общественных деятелей;
всех скорбящих перенесен в церковь на этой площади по ставленную; 14) Перед выездом в Житомир, где новый базар — Г а л и ч -
і ДАКО,— Ф. 2, оп. 197, сир. 426, арк. 6 — 1 2 ли.; Дин також: ДАК —
Ф. 17, оп. 4, спр. 974, арк. 7 0 — 7 0 зв. Протокол вндруковапий в газетах «Паровоз», 1869, 21 июля, № 76 та в «Киевлянине», 1869. 14 августа, Мі. 146
І9К
с к о ю , так как отсюда идет дорога в Г а л и ц и ю , — древнее до стояние Руси и Киева. 199
Рыбаков
М.
О.
Про
15) Площадь у старой Житомирской почтовой дороги, где
деякі
особливості
розвытку
міського
господарства
Кыева
лению чрез нее лежащим, как-то: 6) Бердичевской, 7) Малою-
Дегтярные лавки — Л у к ь я н о в с к о й , так как эта местность
Дорогожицкою,
называется Лукьяновка.
10) Макаровскою, 11) Белгородскою, 12) Лагерною, 13) Тю
16) За Тюремным замком — Д р е в л я н с к о ю , по имени сла вянского колена древлян.
8)
Малою
Юрковскою,
9)
Овручскою,
ремного, 14) Радомысльскою, 15) Коростышевскою, 16) Брусиловскою,
17) Я с н о г о р о д с к о ю ,
18) П о л е в ы м п е р е у л к о м ,
Алексан
19) Загородного Малою, 20) Загородного Среднею, 21) Заго
18) М е ж д у Подольской и Плоской частью, где базар —
скою, 25) Подлесною и 26) переулок от дома Денисова к дому
17) Вокруг Гостинного двора
на
Подоле
—
дровской.
родного Большою, 22) Дачного, 23) Подгорного, 24) Печенег-
Житнеторжскою.
Мосоловой против Дворцовой площади назвать К р е п о с т н ы м ,
19) Внизу Илларионовского спуска между Глубочицким
так как он находится вблизи крепости.
шоссе, К о ж е м я к о ю и В о з д в и ж е н с к о ю улицами и Воздви
Незначительные переулки в местности, называемой Коже
ж е н с к и м переулком — К о ж е м я к с к о ю , так как эта местность
мяками, назвать 27) Большим Глубочицким, 28) Малым Глу
называется издревле К о ж е м я к а м и .
бочицким,
20) Перед Кирилловскими богоугодными заведениями — Кирилловскою.
35)
21) Бульвар посредине Бульварной улицы, ведущей от Кре-
29)
Кожемякским,
30) Глухим,
31) Мало-Дех-
тярным, 32) Ремесленным, 33) Овчинным, 34) Воздвиженским, переулок около церкви Покрова н а з в а т ь Покровским,
36) переулок от Спасской улицы на Хоревую мимо церкви
щатика мимо Университета до выезда в Ж и т о м и р , назвать
Воскресенской назвать Воскресенским. Переулки около мест
Бибиковским, в честь бывшего замечательного для края госу
ности называемой Щекавикою, наименовать: 37) Кладбищен
дарственного деятеля Д. Г. Бибикова, который провел этот
ским, 38) Прорезным, 39) Новым, 40) улицу в конце города
бульвар.
назвать Мало-Кирилловскою, так как она прилегает к Кириллов ским богоугодным заведениям.
б) Улицы, названий не имеющие: 1) Улицу, неустроенную еще, между 2-й Гимназией и строя щимся Владимирским собором назвать Г и м н а з и ч е с к о й ; 2) Такую же улицу по другую сторону собора — Н е с т о -
1) Часть Владимирской улицы и Андреевского спуска до Присутственных мест назвать Десятинного, по уважению, что Владимирская улица, имея слишком большое протяжение и в
р о в с к о ю , в память св. Нестора-летописца; 3) Переулок около Университетского спуска — К р у т ы м с п у с к о м , потому что он в одном конце не проезжий, по кру
народе здесь не называется Владимирскою, и в этой местности находится Д е с я т и н н а я церковь; 2) часть Владимирской от Ш у л я в с к о й улицы до речки
тизне горы; 4) П е р е у л о к у В а с и л ь к о в с к о й Чернышева назвать
в) Улицы длинные, которые предполагается разделить:
заставы,
около
усадьбы
Л ы б е д с к и м , по близости его к речке
1
Лыбеди назвать Н и ж н е - В л а д и м и р с к о ю ; 3) часть Житомирской улицы от Львовской площади до 2
Лукьяновской площади назвать Л ь в о в с к о ю ;
Лыбеди; 5) Улицу на Подоле наименовать Т у р о в с к о ю , в память
4) часть этой же улицы от Лукьяновской площади вправо Дорогожиц-
того, что вблизи была Туровская божница или церковь и про
от старой почтовой Ж и т о м и р с к о й улицы —
текает речка Турец;
к о ю , так как эта местность в древности называлась Дорого-
В
предместье
Лукьяновке
предположено
образовать
несколько кварталов под застройку домов и проектированные улицы еще не имеют н а з в а н и й , и поэтому предполагается назвать их по местностям, к которым они прилегают, или по городам и местечкам вблизи этой местности, пли по направ2 0 0
3
1
В 1901 році ці вулиці знову були об'єднані в одну — Володимирську.—
Д А К . — Ф. 163, он. 7. сир. 1625, арк. 4. ' Сучасна імені Артема.
•' Сучасна імені і о . Мельнікова
201
Рыбаков
М.
О.
Про
жичью и были тут укрепления, остатки которых сохранились до сих пор. 1) Больничную, которая обстроена только с одной стороны, мало известна под сим названием и нет на этой улице никакой даже проезда чрез нее к больнице, а проходит
она близ Анатомического театра, назвать П и р о г о в с к о ю , в честь известноо педагога и анатомиста, бывшего попечителя Киев ского учебного округа Н. И. Пирогова. 2) Кадетскую улицу по
которой нет вовсе Кадетского
корпуса, назвать Ф у н д у к л е е в с к о ю в честь бывшего Киевского губернатора И. И. Фундуклея, основавшего на этой улице жен скую гимназию и пожертвовавшего для этого свои дома; 3) улицу, ведущую к вокзалу Киево-Балтской ж. д. и ч а с т ь которой н а з ы в а е т с я Игнатьевскою, наименоватьБезаковс к о ю в честь генерал-адьютанта А. П. Безака, ходатайству которого Киев обязан разрешением означенной дороги; 4) Загородную улицу около Кадетского шоссе, т. к. есть несколько улиц этого н а з в а н и я , п е р е и м е н о в а т ь в
Злато-
у с т о в с к у ю , потому что она прилегает к площади, на которой строится церковь во имя Иоанна Златоуста; 5) Малую Васильковскую улицу, т. к. уже есть МалоВасильковская переименовать в П р е д с л а в и н с к у ю в память села Предславина, бывшего над Лыбедью, в коем жила Рогнеда, одна из жен Владимира; 6) Экспланадную в Лыбедской части, т. к. есть Экспланадная улица на Печерске, переименовать в П р о з о р о в с к у ю , вслед ствие того, что она идет пониже Прозоровской башни; 7) Мало-Владимирскую улицу в Лыбедской части, т. к. в Старокиевской части есть уже улица этого названия, назвать Лыбедско-Владимирской; 8) улицу, идущую от Васильковской, против дома Фалера, к крепостному провалью, н а з ы в а е м у ю Бульонскою, какого названия есть другая улица, переименовать в Р о г н е д и н с к у ю ; 9) Никольскую, так как есть уже улица сего названия на Печерске, назвать Б о т а н и ч е с к о ю , по уважению, что она при легает к Ботаническому саду; 10) Виноградную улицу в Дворцовой части, малоизвестную под сим названием, назвать Елисаветскою в память импе202
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
ратрицы Елисаветы, в царствование которой построен на этой улице Кловский дворец, где ныне помещается Ж е н с к о е Духов
д) Улицы, предположенные к переименованию:
больницы, ни
деякі
ное училище; 11) Экспланадную улицу в Дворцовой части, в отличие от Экспланадной на Печерске назвать В и н о г р а д н о ю , вследствие того, что по одной стороне этой улицы были прежде вино градные сады; 12) Липскую улицу, малоизвестную под этим названием, переименовать в Е к а т е р и н е н с к у ю в память императрицы Ека терины II, в царствование которой распланированы Липки; 13) Шелковичную назвать Л е в а ш о в с к о й , так как она и теперь большей частью называется в народе и в честь бывшего генерал-губернатора графа Левашова, при котором совершилось устройство местности, называемой Л и п к а м и ; 14) Подсадный переулок, идущий от Институтской улицы к Царскому саду назвать С а д о в ы м ; 15) Кирилловскую улицу около церкви царя Константина назвать К о н с т а н т и н о в с к о ю ; 16) Константиновскую в Плоской части и на Подоле назвать М е ж и г о р с к о й т. к. она вовсе не проходит близ церкви царя Константина, а ведет в м. М е ж и г о р ь е , известное по истории заселение; 17) Владимирскую улицу на Подоле, так как в городе есть уже несколько улиц сего названия назвать Б р а т с к о ю , потому что она упирается в Братский монастырь; 18) Трех-Святительскую улицу на Подоле за Рождествен скою церковью, мало известную под сим названием, именовать Б о р и ч е в в з в о з , каковым она была в древности, и с этого места Перун был низвергнут в Днепр; 19) Переулок Михайловский на Подоле, так как на Старом городе есть Михайловский переулок, назвать И г о р е в с к и м , в память великого князя Игоря; 20) Николаевскую на Подоле, так как есть улица этого названия — наименовать Н а б е р е ж н о - Н и к о л а е в с к у ю , ибо она ведет к Н а б е р е ж н о й над Днепром; 21) Загородную Лукьяновскую в Плоской части, так как уже есть названия и Лукьяновской и Загородной — назвать Половецкою; 22) Погребальную улицу па Щскавице н а з в а т ь О л е г о в о ю ; 203
Рыбаков
M.
Про
О.
Кирил
ловской; 24) Лукьяновскую улицу в Плоской части для различия от другой улицы этого названия и как она составляет только небольшой переулок назвать Л у к ь я н о в с к и м п е р е у л к о м ; 25) Загородную в Плоской части, т. к. есть уже Загородная улица в другой части, переименовать в Т у п т а л о в с к у ю в честь родителя св. Дмитрия Ростовского Саввы Тупталло — сотника войска малороссийского,
бывшего ктитора Кирилловского
монастыря, в нем же погребенного. Печерская часть в Высочайше утвержденный план не внесе на,
потому
что
находится
среди
крепости
и
состоит
относительно построек в заведывании военного начальства; но из списка, доставленного старшим полицмейстером видно,
особливості
розвитку
міського
господарства
Києва
Статистический Комитет постановил:
23) Плоской улице, ведущей к Кирилловским Богоугодным заведениям, дать более соответственное название
деякі
Определение Комиссии о наименовании улиц, площадей и переулков г. Киева и переименовании некоторых — утвердить со следующими дополнениями: Улицу Елисаветинскую на Старом городе для различия от 1
Елисаветской в Липках наименовать Ново-Елисаветинскою , а улице Подвальной, ведущей от Золотых ворот к БульварноКудрявской, не так давно еще образованной, а потому название ее не укоренилось еще в народе, дать более соответственное название Я р о с л а в о в В а л , который до проведения этой улицы здесь существовал и остатки его и теперь еще видны. Затем дальнейшее распоряжение по приведении в испол нение п р е д п о л о ж е н н о г о н а и м е н о в а н и я и п е р е и м е н о в а н и я площадей, улиц и переулков в Киеве предоставить распоря 2
жению Председателя Комитета г. Губернатора .
что в ней нахо-дятся следующие улицы, а именно: Московская,
Оригинал.
Подписи.
Никольская, Гейсовская, Экспланадная, Резницкая, Рыбальская, Миллион-ная, Кловская, Большая Шияновская, Малая Шияновская, Немецкая, Аптечная, Наводницкая, Арсенальная и переулки: Бутышев, Крестовый, Кловский, Аароновский, Госпитальный и Мало-Шияновский. Комиссия предложила из этих улиц переи-меновать: 1) Гейсовскую в Л е в а н д о в с к у ю , в память знаменитого киевского оратора, жившего на Печерске, протоирея Леванды; 2) Немецкую назвать Б у х т е е в с к о ю , в честь бывшего в Киеве городским Головою А. Н. Бухтеева, приобревшего здесь всеобщее уважение; 3) Аптечную улицу назвать П е т р о М о г и л я н с к о ю , в память достославного киевского митрополита Петра Могилы; 4) Аароновский переулок назвать
Ипсилантьевским в
честь князя Ипсиланти, поселившегося в г. Киеве и отличив шегося здесь разными богоугодными делами, памятными киев лянам, при том же и дом, принадлежавший князю Ипсиланти, в коем он жил, находится близ этого переулка. К у р е н е в с к о г о и З в е р и н с к о г о пред
1
м е с т и й , то п е р в о е е щ е не р а с п л а н и р о в а н о и об этом теперь
2
Что ж е касается
Сучасна Пуііікіпська. Протокол затверджено генерал-губернатором князем О. М. Донду-
только составляется предположение, а в т о р о е , состоя в районе
ковим-Корсаковпм, а 31 линия 1869 року — царем Олександром II. (Див.:
крепости, и м е е т т о л ь к о о д н у п р о е з ж у ю д о р о г у в Саперные
ДЛК.
бараки и один переулок.
196, арк. 79
2 0 1
Ф. 17, он. 4, сир. 974, арк. 6 9 — 6 9 зв.; Д Л К О . — Ф. 804, он. 1, сир. 79 зв.
206
До
історії однієї з
імперських
структур
в
Україні
покладався важкий обов'язок ведення зносин з Кримом, Туреч чиною, Польщею. Для зміцнення його влади, за наказом Сенату 1713 р. у Київській губернії було утворено п'ять полків ландміліції'.
ДО ІСТОРІЇ ОДНІЄЇ З ІМПЕРСЬКИХ СТРУКТУР В УКРАЇНІ (Губернаторська влада в Києві 1700—1917 рр.) Процес перетворення України на провінцію, точніше коло нію Російської імперії, почався у другій половині XVII ст. і особливо посилився у XVIII ст. за часів Петра І та Катерини II. Завдяки політичному та стратегічному значенню, історич ному минулому Києву надавали великої уваги. «Але царському уряду Київ був потрібний не як давня столиця, а як оплот проти козацтва», стверджує український історик, етнограф і мистецтвознавець К. Шероцький'. Уряд мав на меті тісніше зв'язати, підкорити Київ Росії, перетворити його на російське місто, а головним засобом цього служило призначення прави телів — воєвод, пізніше перейменованих на губернаторів та 2
генерал-губернаторів . Від часів царювання Петра І до Катерини II не існувало чіткого розподілу обов'язків між губернатором, віце-губерна тором та товаришем губернатора. Петро І насамперед покладав на губернатора військові та фінансові о б о в ' я з к и ,
пізніше
губернаторська влада значно розширилась: вони стали займа тися господарськими справами, втручалися в судові справи, їм 3
підкорялася поліція тощо . Пізніше на київського губернатора
1 2
Першим київським губернатором став у 1700 р. Ю. Фамендін (фон Менгден), хоча Петро І ввів губернський поділ лише у 1708 р. Вищу владу в губернії репрезентували генералгубернатор, губернатор, віце-губернатор, губернська канцелярія. Щодо перших двох, то спочатку вживалися обидва терміни, різниці між ними не було. М. Берлинський, наприклад, називає 2 обох Голіциних і генерал-губернаторами, і губернаторами . Що ж до того, хто перший обійняв посаду генерал-губернатора, існують розбіжності. Так, у скарзі гетьмана І. Скоропадського Петру І значиться П. О. Голіцин; у списку А. Наковальніна (див. нижче) — І. Ю. Трубецькой; у М. Берлинського — Д. М. Го ліцин та П. О. Голіцин; у В. Іконнікова — М. О. Матюшкін. Крім того, до 1730-х років київською губернією управляла одна особа, яка називалася губернатор чи генерал-губернатор. На початку 1730-х років бачимо правителями губернії вже двох осіб — генерал-губернатора Матюшкіна і губернатора Шереметьева. Час правління двох осіб міг збігатись повністю або частково. Пізніше таке становище не було обов'язковим, на чолі губернії могла стояти одна або дві особи. Але не це було головним: як би не називалися київські можновладці і скільки б їх не бу ло — вони провадили політику поневолення України та її на роду, пограбування її ресурсів, перетворення на провінцію, на колонію царської Росії. У 1775 р. Катерина II затвердила «Учреждения для управ ления губерниями Всероссийской империи», за кілька років поширені на Україну. Запроваджувалася система поділу на намісництва, зі збереженням губерніального поділу. Київське намісництво існувало з 1781 по 1796 рр. Губернією (наміс ництвом) керував «государев наместник или генерал-губер натор» та «правитель наместничества или губернатор», які
Шероцький К. В. Киев. Путеводитель.— К.. 1 9 1 8 . — С. 2 4 1 . Щербина В. И. Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы
с 1654 по 1775 г. // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца.— К.,
1 8 9 2 . — Кн. VI.— С. 3
Андреевский И.
1 8 6 4 , — С.
1
123—139.
О наместниках,
114—116.
воеводах
и
губернаторах.— СПб,
Танашенко В. В. Політичний лад України в другій половині XVII—
XVIII ст. // Історія України. Курс лекцій,— К., 1 9 9 1 . — С. 2 9 3 . ' Берлинський ЛІ, Історія міста Киева.— К., 1 9 9 1 . — С. 133.
206
207
Рибаков
М.
О.
До
1
призначалися верховною владою . Намісник звітував тільки перед царицею, мав необмежені повноваження: командував військами, керував поліцією, здійснював загальний нагляд над чиновниками, становими органами, місцевим самоврядуванням, фінансами, над усім апаратом управління й суду, за ним було 2 останнє слово щодо судових рішень тощо . За умов придушення всіляких спроб самостійності України, уряд зміцнював держав ний апарат шляхом централізації влади та встановлення суво рого поліцейського режиму. «Наместник не есть судья, но ...ходатай за пользу общую и Государеву... Д о л ж е н он показать в поступках своих добро хотство, любовь и соболезнование к народу» — читаемо в 3 законах імперії . Хіба це не знущання й відверте блюзнірство? Саме намісники, всі ці губернатори й інші колонізатори, завдяки здійсненню ними суцільного пограбування народу на утримання російської армії — постачання провіанту й фуражу, мобілізації людей, відбирання коней, волів, всілякі побори — довели до того, що, як писав М. Грушевський, «через се всі загалом обивателі українські, а особливо козаки і мужики 4 прийшли до крайньої нужди і бідності» . Отже, у XVIII ст. за допомогою імперських структур царат поширив на Україні імперські закони, перетворивши її на звичайну провінцію імперії. Це дало можливість поневолити волелюбний український народ, повністю використати мате ріальний та людський потенціал України і нав'язати їй коло ніальне рабство. Павло І відмінив поділ України на три намісництва, відновив генерал-губернаторську владу, в листопаді 1796 р. у Петербурзі, Москві та Києві запровадив посаду військового губернатора,
1
історії
однієї з
імперських
структур
в
Україні
а в серпні 1797 р. було відновлено Київську губернію. Війсь ковий губернатор призначався для управління губернією, облас тю, містом чи фортецею, а під час війни — для управління за хопленими територіями. В Києві ця посада існувала до 1832 р. Військовий губернатор спочатку зосереджував у своїх руках і військову, і цивільну владу. Але, мабуть, для чіткого поділу повноважень з кінця XVIII ст. запроваджено посаду цивільного губернатора. Було прийнято низку законодавчих актів: указ Сенату від 12 грудня 1796 р. «Про новий поділ держави на гу бернії», від 29 серпня 1797 р. «Про встановлення кордонів губернії... Києвської та про поділ їх на повіти», від ЗО листопада 1797 р. «Про відновлення в Малоросії правління й судочинства згідно тамошнім правам і давнішним обрядам», від 17 березня 1798 р. «Про залишення цивільної частини Малоросійської 1 губернії під начальством тамошнього цивільного губернатора» . Першим обійняв цю посаду генерал-майор В. Красно-Милашевич десь наприкінці грудня 1796 р. або на початку січня 1797 р., бо відомо, що 7 січня 1797 р. він, вже на посаді київ ського цивільного губернатора, одержав чин дійсного статського 2 радника, а через три місяці — таємного радника . Посада ци вільного губернатора існувала до 1864 р. включно, коли начальники губерній, не зважаючі на цивільні та військові ранги, стали називатись губернаторами, а назва «військовий губер натор» збереглася тільки за головними начальниками деяких 3 міст . Отже, у Києві, за часів існування губернаторської влади ( 1 7 0 0 — 1 9 1 7 рр.), ми бачимо такі її структури: 1) Губернатори (деякі з них називалися генерал-губерна тори) ( 1 7 0 0 — 1 7 9 5 рр.). 2) Київські намісники (1781 — 1 7 9 6 рр.). 3) Київські військові губернатори ( 1 7 9 6 — 1 8 3 2 рр.).
ІПСЗ Росс, империи с 1649 г.— СПб, 1 8 3 0 . — Т. XX.— № 1 4 3 9 2 . —
4) Київські цивільні губернатори (1797 ( 1 7 9 6 ) — 1 8 6 4 рр.).
С. 2 3 1 — 2 3 2 , 234; Блинов И. Губернаторы. Историко-юридический очерк.— СПб, 1 9 0 5 , — С. 154. 2
Готье Ю. История областного управления в России от Петра I до Ека
терины II.— М., 1 9 1 3 . — Т. 1.— С. 130. Ерошкин Н. П. Очерки истории госу дарственных учреждений дореволюционной Р о с с и и . — М., 1 9 6 0 . — С . 160. 3
ІПСЗ Росс, империи с
1649 г.— СПб,
1 8 3 0 , — Т. XX,
№
14392,
' Рубинштейн С. Ф. Хроника указов и правительственных распоряжений по губерниям Западной России, Белоруссии и Малороссии с 1652 по 1892 г. Вильиа, 1 8 9 4 . — С. 183, 187, 194. 2
п. 8 2 . — С. 236. 1
Грушевський М. С. Ілюстрована історія України.— Київ—Львів, 191 1.—
С. 498.
Сенатский архив — СПб, 1 8 9 1 . — Т. I.— С. 6 6 — 6 7 , 144.
' Военная энциклопедия. / / Изд. И. Д. Сытина.— СПб, 1 9 1 1 . — Т. VIII.— С. 5 2 2 .
2 0 8
14
м
РИОІКОІ
2 0 9
Рибаков
М.
До
О.
5) Київські військові, Подільські і Волинські генералгубернатори ( 1 8 3 2 — 1 8 6 5 рр.). 6) Київські, Подільські і Волинські генерал-губернатори ( 1 8 6 5 — 1 9 1 4 рр.). 7) Київські губернатори ( 1 8 6 4 — 1 9 1 7 рр.). Існувала ще одна структура, найвища, так звані резиденти-правителі Малоросії. їх діяльність — це тема окремого дослідження. Губернаторський корпус складався з вищої російської дво рянської аристократії (Голіцин, Трубецькой, Шереметьев, Салтиков та інші), верхівки генералітету, осіб, наближених до імператора. Військові губернатори та Київські, Подільські і Волинські генерал-губернатори були рангом не нижче генераллейтенанта чи генерала роду військ. Цивільні губернатори та губернатори — не нижче дійсного статського радника або гене рал-майора. За національністю переважна більшість — росіяни, більше десяти — німці, кілька українців, англієць, француз, поляк, серб, грек, швед та ін. Не можна, характеризуючи усіх київських губернаторів (а за період 1700—1917 рр. їх було понад 85), змальовувати їхні постаті тільки темною фарбою. Поряд із запеклими україно фобами, реакціонерами — Бібіковим, Дрентельном, Клейгельсом та іншими були й освічені, гуманні, ліберальні особистості, благодійники, непогані адміністратори (Кутузов, Панкратьев, Милорадович, Васильчиков, П. Гессе, Чертков, О. Ігнатьєв та інші). Кутузов за невеликий час перебування у Києві встиг зробити немало корисного для міста. Фундуклей видав книгу «Обозрение Киева в отношении к древностям» (К., 1847), а також відому капітальну працю, «Статистическое описание Киевской губернии» (Ч. I — I I I , СПб, 1852), без якої й зараз неможливо вивчати історію Киева тощо. Однак все це не змінює загальної спрямованості політики цієї імперської структури як антиукраїнської, репресивної. Ре зультат її здійснення — арешти й заслання видатних україн ських діячів, усунення з державних посад службовців-українців, ганебний таємний обіжник міністра Валуєва 1863 р., яким заборонялось друкувати книжки українською мовою, бо такої мови «не було, немає, й бути не може», царський указ 1876 р., що не дозволяв ввозити в Україну літературу на «малорос сийском наречии». 210
історії
однієї
з
імперських
структур
в
Україні
Відбувалося навальне зросійщення так званого «ПівденноЗахідного краю». Олександр II у 1864 р. затвердив «Положення про пільги та грошові позики, які надаються при купівлі казен них та приватних маєтків у Західних губерніях». «Положення» поширювалося на дев'ять західних губерній, до нього додавалася «Інструкція» 1865 р. (тому ці землі звалися «інструкційними».— Авт.) «Про порядок продажу казенних земель у Західних губер ніях о с о б а м р о с і й с ь к о г о п о х о д ж е н н я (виділено нами — Авт), які працюють у тім краї або бажають оселитися на постійне проживання». 1
Нам пощастило виявити ці документи і видрукувати їх . Вже у серпні 1865 р. до Київської губернії прибула група російських чиновників та межовщиків для утворення продажних 2 ділянок . Щоб виключити будь-яку можливість придбання землі в обхід «Інструкції», Д е р ж а в н а Рада постановила: казенні землі в дев'яти губерніях Західного краю (в тому числі і в Київській) поступають у продаж тільки з Височайшого дозволу. На цій 3 підставі Сенат видав указ № 37496 від 10 червня 1869 р. А 27 грудня 1884 р. Олександр III підтвердив Указ 1864 р. Підкреслювалося, що, в разі його порушення, маєтки будуть 4 вилучатися в казну без усякої винагороди . Протягом XIX ст. права і повноваження київських губер наторів невпинно зростали. Канцелярія губернатора, створена у 1797 р. як апарат одноосібного управління цивільного губер натора, здійснювала керівництво і, в першу чергу, політичним і економічним життям, діяльністю усіх закладів, поліції, військ. З 1837 р. ці права щодо нагляду було розширено. Крім канцелярії губернатора, з 1797 р. існувало губернське правління — вища адміністративно-поліцейська установа в губернії. Головою правління був губернатор, фактично воно було його виконавчим органом. Крім цього, губернатор обіймав посади: голови губернського Статистичного комітету, голови
1
ЦДІА України.— Ф. 4 9 1 , оп. 94, сир. 102, арк. 1—8 зв.; Рибаков М.
Невідомий історичний д о к у м е н т . / / «Архіви України».— 1 9 9 3 . — № 4 — 6 . ЧІДІА України — Ф. 4 9 1 , оп. 94, спр. 102, арк. 6 зв.; див. с. 6 5 — 6 6 цієї книги. '•Киевские губернские ведомости».— 1 8 6 9 . — 28 июня. '«Киевлянин».— 1 8 8 5 . — 13 января И*
211
Рыбаков М.
О.
До
Особливого комітету (питання, що стосувалися продажу спирт них напоїв), голови губернського Лісоохоронного комітету, голо ви губернського Розподільчого комітету (нагляд за надход ж е н н я м і витратами доходів). Губернатор був також головою так званих присутствій: щодо селянських справ, щодо міських справ, щодо земських і міських справ, щодо справ про громадські об'єднання, товариства й таке інше... Отже, коли з другої половини XVII ст. Україна потрапила в залежність від Москви, між ними почалася вперта боротьба. За допомогою імперських структур, перш за все царських воєвод, губернаторів, генерал-губернаторів, резидентів-намісників, царат різними засобами, різною зброєю підкоряв Україну, намагався позбавити її властивих їй прикмет, звичаїв, законів, навіть імені України не залишилося. Ще у XVIII ст. назва Україна замінена була на Малоросію, а далі на ПівденноЗахідний край та Південноросійські губернії. З року в рік обмежувалася суверенність Української держави, її автономія, київська митрополія, автокефалія української церкви тощо. Але народ зберіг ідею незалежності, яка не згасла в найтяжчі часи і лягла підвалиною відродження України в XX ст.
Історіографія досліджуваного питання досить бідна. Узагаль нюючих праць стосовно історії такої імперської структури в Україні, як губернатори, немає. Найцікавішими щодо цього є деякі короткі відомості у працях М. Грушевського, В. Щербини, О. Лазаревського. Окремі дані ми знаходимо також у таких працях: А. Андриевский. Из ж и з н и Киева в XVIII веке. (К., 1894); В. И. Щербина. К истории воеводского правления в Киеве (Киевская с т а р и н а . — 1 8 9 3 . — № 8); Його ж . — Велико российские чиновники в Киеве в двадцатых годах XVIII ст. (Там ж е . — 1 8 9 1 . — № 10); Його ж. Два київські генералгубернатори першої половини XVIII віку (Науковий збірник за рік 1924. Харків, 1925); В. С. Иконников, А. А. Беклешов. 1743—1808 — малороссийский военный генерал-губернатор, к и е в с к и й военный г е н е р а л - г у б е р н а т о р , генерал-прокурор. («Киевская с т а р и н а » . — 1 8 9 0 . — Т. XXVIII — № 2). Деякі відомості є у працях Д. Бантиш-Каменського, а також у збірці «Воєнная галерея 1812 г.» (СПб, 1912) тощо. Ллє всі зазначені 212
історії
однієї
з
імперських
структур
в
Україні
твори обмежені в часі і подають відомості лише про окремих осіб. Із сучасних дослідників цього питання відмітимо роботу відомого києвознавця С. Білоконя — Імперське управління Україною 1794—1902 («Наше м и н у л е » . — 1 9 9 3 . — № 1). Ми сподіваємось, що наша робота допоможе дослідникам уникати помилок та більш глибоко висвітлювати політичну історію України, зокрема Києва. *
*
Існує кілька списків правителів Київської губернії. Вони різняться повнотою і, головне, достовірністю. 1. Список А. Наковальніна. У 1777 р. граф П. О. Румянцев — президент Другої Мало російської колегії, н а к а з а в губернській канцелярії «...учи нить в архиве по делам ее вернейшие справки, с которого времени учреждена Киевская губерния, с каким точно основа нием, кто были управляющие ею, какие от времени до времени касательно сей губернии были установлены или в чем переме ны, даже до препоручения в мое ведомство и доставить мне обстоятельное известие с приложением состоявшихся о том 1 указов и учреждений копий» . Серед поданих відомостей була копія записки, «партикулярно сочиненной бывшим в Киеве надворным советником Антоном Наковальниным о бывших 2 киевских губернаторах и комендантах» . Цей список знайшов і видрукував у 1882 р. з деякими уточненнями відомий дослідник О. А. Андрієвський. Список охоплює період від 1700 до 1775 рр. і вказує час перебування 3 на посадах Київських губернаторів . Список із вступною статтею та зауваженнями знову був видрукований у 1892 р. істориком 4 В. І. Щербиною .
1
Исторические материалы из архива Киевского губернского правле
ния.— К., 1 8 8 2 . — Вып. 1.— С. 164. ' Т а м ж е . — С.
3
165.
Там ж е . — С. 1 7 0 — 1 7 2 .
1
Щербина В. И. Киевские воеводы, губернаторы и генерал-губернаторы от 1654 по 1775 гг. / / Чтения в историческом обществе Нестора Летопис ца.— К , 1802. кн. VI — С. 1 2 3 — 1 3 9 .
213
Рыбаков
М.
До
О.
2. Дані М. Ф. Берлинського (період від 1700 до 1799 рр.). Найдостовірніші, бо книга першого історика Киева «История города Киева» (1820 р.) грунтується на багатих та різноманітних джерелах: стародавніх літописах та хроніках, мемуарах, архів них документах, церковних рукописах. З н а ч е н н я архівних по шуків автора підкреслює відомий дослідник історії Києва М. Ю. Брайчевський, бо вони «дали йому (Берлинському. — Авт.) можливість... перерахувати всіх київських церковних та державних діячів — митрополитів, воєвод, губернаторів, гене 1 рал-губернаторів, комендантів київської фортеці тощо» . Слід зазначити, що і у Наковальніна, і у Берлинського, і у Щербини відсутні прізвища кількох осіб, крім того, в даних цих авторів існують деякі протиріччя. 3. Список М. В. Закревського. В фундаментальній праці «Описание Киева» (М., 1 8 6 8 . — У 2-х т.) наведено список київських губернаторів і генерал2 губернаторів від 1700 до 1864 рр. . Цей список має великі хиби: багато помилкових дат, не вказано час призначення або усунення з посади багатьох губернаторів, пропущені деякі пріз вища, чітко не виділені Київські військові губернатори, Київські військові, Подільські та Волинські генерал-губернатори тощо. 4. У з в ' я з к у зі вступом на посаду генерал-губернатора М. І. Драгомирова газета «Киевлянин» 3 січня 1898 р. видру кувала історичну довідку про всіх київських генерал-губерна торів від 1715 до 1897 рр. Всі відомості переписані у М. За кревського, тому хиби останнього потрапили в довідку. 5. Історична довідка: Київські генерал-губернатори 1701 — 1897 рр., надрукована в «Памятной к н и ж к е Киевской губернии на 1897 год». По-перше, назва довідки не зовсім відповідає її змістові: вона не має чіткого розподілу на губернаторів, генерал-губер наторів, військових губернаторів. Крім того, багато неточних дат, хоча й менше, ніж у М. Закревського. Отже, користуватися матеріалами М. Закревського та «Па мятной книжкой» треба обережно, враховуючи вищезазначене, це — неповноцінні джерела.
2
Т. II, Дополнение. М., 1868 — С. 8 9 1 — 8 9 6 . 214
з
імперських
структур
в
Україні
Отже, для отримання точних відомостей потрібна була тривала, ретельна робота. Дані виявлялися та перевірялися за багатьма джерелами, зокрема: Сенатского архива, СПб, 1891. Т. І; архівних фондів ЦДІА України: Ф. 533 — Київський військовий губернатор, Ф. 442 — канцелярія Київського, Во линського та Подільського генерал-губернатора; фондів ДАКО ( Ф . 1 — Київське губернське правління, Ф. 2 — канцелярія Київського губернатора та інші); ДАК ( Ф . 1, Київський місь кий магістрат); газетами «Киевские губернские ведомости» (з 1838 р.) та «Киевлянин» (з 1864 р.), де друкувалися матеріали про призначення та усунення з посад губернаторів. Таким чином, результатом нашого дослідження є новий список найвищих посадових осіб царської влади у Києві. 1 . К и ї в с ь к і г у б е р н а т о р и т а г е н е р а л - г у б е р н а т о р и (Наво
димо на підставі даних А. Наковальніна та М. Берлинського). 1) 1700—1704 р р . — генерал-майор Ю. А. Фамендін (фон Менгден). 2) 1704—1707 р р . — генерал-майор А. А. Гулиць. Перші губернатори були з числа осіб, наближених до Пет ра І. Але перебувати поруч із царем і одночасно управляти губернією було неможливо, тому вони найчастіше знаходились у Петербурзі або «прилучались быть в армии». Ц а р вимагав ділитися своїми прибутками, що губернатори й робили, піднося чи цареві подарунки вартістю від кількох десятків до багатьох 2 тисяч крб., регулярні та позачергові . За висловом М. Гру-
1
Берлынськый М. Ф. Історія міста Києва.— К , [ 9 9 1 . — С. 8.
однієї
6. Довідка «Сведения о лицах, занимавших должности Киев ского военного губернатора и генерал-губернатора Юго-Запад ного края». (Составлена Управляющим канцелярией Киевского, Волынского и Подольского генерал-губернатора А. Н. Неве 1 ровым в марте 1909 г.) Хоча ця довідка складена обізнаним чиновником, в ній та кож трапляються помилки. Так, Б. Я. Княжнін призначений губернатором не в 1831, а в 1829 р., І. Васильчиков не міг бу ти губернатором в 1863 р., бо помер 12 листопада 1862 р., М. Аннєнков призначений на посаду не в 1863 р., а 6 грудня 1862 р. тощо.
1 1
історії
вел
ЦДІЛ України — Ф. 4 4 2 , он. 638, ч. 1, спр. 1, арк. 3 5 1 — 3 5 2 зв. Покровский М. II. Русская история с древнейших времен. Избр. произ
в 4-х кн.— М.. 1966 — Кп
1, т. 2 . — С. 5 7 4 — 5 7 5 .
Рыбаков М.
О.
До
шевського: «Крім великоросійського правління, тяжіла над Україною також важка рука усякого воєнного начальства: київ ських губернаторів і начальників російських військ, які як хотіли розпоряджалися в Україні з їх самовластієм, суворістю, підо 1 зрілістю та неперебірчивістю в т я ж к и х карах» . Так, у 1712 р. Київська губернія збільшила витрати на утримання військ та духовенства на 172906 крб. У 1714 р. губернатор Д. Голіцин зібрав 500 тис. крб. «излишних денежных сборов», а «от тех тягостей и от излишних сборов в Киевской губернии учинилась 2 пустота» . 3) 1707—1719 р р . — князь Д. М. Голіцин. 4) 18 квітня 1719—1722 р р . — князь П. О. Голіцин. 5) 1723—1729 рр. (1722—1730? рр.) — князь I. Ю. Трубепькой. 6) 1729—1730 р р . — губернатор, генерал-майор Шток. 7)
14
вересня 3
1730—1731
рр.—
генерал-губернатор
М. А. Матюшкін . 8) 1730—1737 рр. (1730—1736? рр.) — генерал-лейтенант B. П. Шереметьев. 9) 1 7 3 7 — 1 7 4 0 рр. ( 1 7 3 6 ? — 1 7 4 0 рр.) — генерал-майор C. І. Сукін. 10)
19 листопада
1731 — 1735
рр.—
генерал-губернатор
Й. Б. фон Вейсбах. 11) Граф, генерал-аншеф О. І. Р у м ' я н ц е в , з 15 липня 1736 р . — головний начальник Малоросії (після князя І. Ф. Барятінського). Направлений з армії графом Мініхом до Киева, «до определения в Киевской губернии губернатора», де з 21 грудня 1737 р. до 1738 р. був «управляющим губернскими справами». 11 січня 1738 р. відбув на турецький фронт. 6 берез ня 1738 р. призначений Головним начальником Малоросії, в лютому 1740 р. одержав титул «штатгальтера» ( п р а в и т е л я . — 4 Авт.) України .
1 2
Грушевський М. С. Назв. праця.— С. 4 4 3 . Милюков П. Н. Государственное хозяйство России в первой четверти
історії
однієї з
імперських
структур
в
Україні
12) 7 березня 1738—1752 р р . — генерал-лейтенант М. І. Ле онтьев — київський генерал-губернатор (у 1741 р. сім місяців був Президентом Малоросійського правління, після чого знову обійняв посаду генерал-губернатора). 13) 1 серпня 1740 р . — жовтень 1741 р . — губернатор контрадмірал І. І. Неплюєв. М а й ж е усі губернатори — великі землевласники, хазяї українських земель та кріпаків. Так, багатьма селами на Україні володів Київський губернатор граф Й. Б. фон Вейсбах. Губер натор І. І. Неплюєв одержав від цариці Анни цілу волость та містечко Биково, загалом до 2000 дворів, що давало до 30 тис. крб. прибутку на рік. Імператриця Єлизавета відібрала маєтки у Неплюєва, але Катерина II подарувала йому дві волості з 1 селами та містечками з прибутком до 20 тис. крб. на рік . «Українська людність,— пише М. С. Грушевський,— бачила в їх ( г у б е р н а т о р і в . — Л е т . ) особі хапуг та своєвільників, прой дисвітів, що лякали людей доносами і доводили до в'язниць і заслань страшним «словом и делом государевым» та «тайной канцелярией». Наприклад, у 1737 р. правитель Малоросії князь Барятінський заарештував увесь Київський магістрат і разом з ним усі грамоти, надані Києву, щоб магістрат не мав на що посилатися на доказ своїх прав і вольностей. Того ж року А. П. Волинський в листі до Бірона писав, що губернатори довели Україну до того, що «вона пуста і стільки множество тутешнього народу пропало, а й тепер вигнано (на війну), що не зісталося й стільки хліборобів, щоб їм самим для себе збіжжя 2 посіяти...» 14) 29 вересня 1 7 5 2 — 1 7 5 8 р р . — керуючий справами в Київській губернській канцелярії обер-комендант фортеці І. Костюрін. 15) 26 січня 1758—1760 р р . — обер-комендант В. Лопухін та Чичерін*. 16) 21 вересня 1760—1766 р р . — генерал-аншеф І. Ф. Гле бов (прибув до Києва лише в березні 1762 р.).
XVIII ст. и реформа Петра Великого.— СПб, 1905 — Изд. 2 . — С. 3 5 4 , 355. 3
4
Щербина В. наводить іншу дату — 14 жовтня 1730 р. Бантыш-Каменский Д. Знаменитые полководцы и министры, служив
шие в царствование Государя Императора Петра Великого.— М.,
1813.—
Ч. 2 , — С. 3 1 1 , 3 1 3 , 3 1 5 , 3 1 7 ; Його ж. Словарь достопамятных людей русской з е м л и . — М., 1836 - Ч. IV — С. 3 3 3 , 3 3 4 , 3 3 5 . 216
1
Карнович Е. Замечательные богатства частных лиц в России — СПб 1874 — С. 242, 244, 245. 2
Грушевський М. Назв. праця.— С. 4 4 3 , 4 4 5 . * Ініціали невідомі. 217
Рыбаков М.
О.
До
17) 29 червня 1766—27 листопада 1775 р р . — генерал-гу бернатор Ф. М. Воейков. У жовтні 1775 р. Київ приєднано до Малоросії, губернські установи ліквідовано, а губернське управління «препоручается в ведомство малороссийского губернатора Рум'янцева-Заду1
найского» . 18) 1775—1796 р р . — генерал-губернатор П. О. Рум'янцев ( 1 7 8 2 — 1 7 9 6 р р . — Київський намісник). Генерал-губернатор Малоросії і намісник київський П. О. Ру м'янцев, цей «главный малороссийский командир», «особливо 2
поверенный наш», як називала його Катерина II , прославлений російською історіографією, одержав від цариці інструкцію, за якою мусив вживати будь-яких заходів, щоб стерти національну різницю між українцями та росіянами, обережно, але система тично нищити українські національні права та вольності і поступово підготовляти населення до загальноросійського ладу. Його було зобов'язано провадити широку програму зросійщення України,
в п р о в а д ж у в а т и російську мову як о б о в ' я з к о в у в 3
школах і як мову друкованих книг . Усіх перевершив генерал-губернатор П.
О.
Рум'янцев.
Малоросія стала для нього, за висловом О. Лазаревського, «не тільки генерал-губернаторством, а й тим краєм, де зосеред 4
жувалися його майнові інтереси» . Дійсно, цей некоронований правитель України володів ЗО тис. кріпаків, шістьма великими економіями: Парафієвською, Кучерівською, Топальською та іншими, в його коморі зберігалося 105730 крб. (на той час величезні гроші). Найбільші його маєтки: Качанівський, Вишень ки (біля Кролевця), Ташань, Кучерівка. Йому т а к о ж належали десятки сіл у Ніжинському, Стародубському, Чернігівському,
1
Рубинштейн С. Ф. Хроника указов и правительственных распоряже
ний по губерниям Западной России, Белоруссии и Малороссии с 1652 по 1892 г.— Бильна, 1 8 9 4 . — С. 119. 2
Максимович
Г. А. Деятельность Румянцева-Задунайского по управ
лению М а л о р о с с и е й . — Нежин, 1 9 1 3 . — Т. 1.— С. 53. 3
Полонська-Василенко Н. Історія України.— К., 1 9 9 2 . — Т. 2 . — С. 101;
Російщення України. Науково-популярний збірник.— К, 1
1 9 9 2 . — С. 257.
Лазаревский А. По поводу 100-летия от смерти графа II. Л. Румянцева
// «Киевская старина».— 1896 — Т. I X — № 12. - С. 381 218
історії
однієї
з
імперських
структур
в
Україні
1
Переяславському полках . А в Ташані Переяславського повіту 2 він збудував для себе ще й розкішний готичний замок . «Ми не з н а є м о жодного в и п а д к у , — писав український історик О. Л а з а р е в с ь к и й , — де б Рум'янцев проявив свою владу для захисту народу від «маленьких тиранів», хоч необхідність 3 в такому захисті, мабуть, була дуже пекучою...» Рум'янцев наказав заарештувати 33 особи і 11 з них засу дити до смертної кари тільки за те, що вони хотіли відновити автономію України та гетьманство, а цариці посилав листи про українське «коварство и своеволие». Навіть Катерина II, 4 здивована такою жорстокістю, відмінила смертні вироки . На час хвороби Рум'янцева обов'язки Київського та Малоро сійського генерал-губернатора виконував генерал М. Н. Кречетніков — той, що за наказом Катерини II придушив Коліївщину... 19) 1790—1792 р р . — Київський та Малоросійський генералгубернатор М. Н. Кречетніков (на час хвороби П. Рум'янцева). 20) 1793 р . — Київський, Чернігівський і Новгород-Сіверський генерал-губернатор О. А. Ігельстром — граф, генерал від інфантерії (на час хвороби П. Р у м ' я н ц е в а ) . 21) 1 7 9 2 — 1 7 9 5 р р . — Київський г у б е р н а т о р генералпоручик С. Є. Ширков. 2. К и ї в с ь к і військові губернатори. 1)-18 листопада 1796 р . — листопад 1797 р . — фельдмаршал, граф І. П. Салтиков. 2) 29 листопада 1797 р . — 13 березня 1798 р . — генераллейтенант А. Г. Розенберг. 3) Березень — квітень 1798 р . — І. В. Гудович. їдучи до Петербурга, одержав наказ про призначення до Києва, а при їхавши до Петербурга — до Кам'янець-Подільського (І. В. Гу дович володів багатьма маєтками, м. Сорочинці та 3 тис. кріпаків 5 на Поділлі й таке інше) .
1
Лазаревский А.
Назв,
праця.—
С.
382;
Його
ж.
Хозяйство
графа
П. Л. Румянцева.— Там ж е . — Отд. I I , — С. 8 1 ; Його ж. Черты характера графа П. Л. Румянцева.— Там же. 2
Ернст
Ф.
Надгробок
Рум'янцева-Задунайського в
Київській Лаврі.
// Збірник секції мистецтв.— К., 1 9 2 1 . — Ч. І, С. 114, УАН. 3
1
Лазаревский А.
Назв,
праця.— С. 3 8 1 .
Гру шевський М. С. Назв, праця.— С. 4 9 8 .
•'' Карпович Г.. Назв, праця.— С 294; Кавказцы или Подвиги и жизнь заме чательных лиц, действовавших на Кавказе — СПб, 1 8 5 8 . — Вып. 13.—С. 1. 219
Рыбаков М.
До
О.
4) 13 червня 1798 р . — серпень 1798 р . — генерал-губер натор Київський та Малоросійський О. А. Беклешов. 5) 31 с е р п н я — жовтень 1798 р . — генерал П. М. Дашков. 6) 24 жовтня 1798 р . — 7 липня 1799 р . — генерал від ін фантерії О. А. Беклешов. 7) 1799 р . — генерал-лейтенант С. А. Беклешов. 8) К в і т е н ь — ж о в т е н ь 1800 р . — генерал-лейтенант Я. І. Повало-Швейковський. 9 ) Ж о в т е н ь 1 8 0 0 — 1 8 0 3 р р . — г е н е р а л від інфантерії 1 А. С. Фенш . 10) 1803—1806 р р . — генерал від кавалерії О. П. Тормасов. 11) ЗО вересня 1806 р . — березень 1808 р. (формально до 1810 р.) — генерал від інфантерії М. І. Кутузов. 12) 1810—1812 р р . — генерал М. А. Милорадович. (Після нього протягом 15 років військові губернатори до Києва не п р и з н а ч а л и с я , містом у п р а в л я л и цивільні губер 2 натори) . 13) 1827—1829 р р . — генерал-лейтенант П. Ф. Желтухін. 14) 2 5 ж о в т н я 1829 р . — 2 2 січня 1832 р . — генерал3 лейтенант Б. Я. Княжнін . Обидва військові губернатори відзначилися як запеклі юдо фоби під час довготривалого процесу виселення єврейського населення з Києва на підставі указу Миколи І від 2 грудня 4 1827 р. 3. К и ї в с ь к і військові г у б е р н а т о р и , П о д і л ь с ь к і і Волин ські г е н е р а л - г у б е р н а т о р и .
У XIX ст. царські чиновники необмежено правили Україною я к к о л о н і є ю . П і с л я ж о р с т о к о ї р о з п р а в и над у ч а с н и к а м и польского повстання 1830—1831 рр., яке знайшло відгук і на Україні, Микола І вирішив зміцнити свою владу на південному
1
Таким чином, в правління Павла І в Києві змінилося вісім військових губернаторів, а не дев'ять, як неточно вказував В. С. Іконніков (Див.: В. С. Икон ников. Киев в 1 6 5 4 — 1 8 5 4 гг.— К.— 1 9 0 4 . — С. 77, примечание). 2
Там ж е . — С. 96, прим. 2. 'Звільнений 22 січня 1832 р., але залишався на посаді до 13 лютого 1832 р. (ЦДІА України.— Ф. 5 3 3 , он. 2, спр. 498, арк. 58; Военная галерея 1812 года.— СПб, 1 9 1 2 . — С. 114 — №. 129). 1
Галант І. Виселення жидів із Києва, року 1835-го. / / Збірник праць жидівської історично-археографічної комісії.— К.. 1 9 2 8 . — Кн. І.— С. 152—153.
220
історії
однієї
з
імперських
структур
в
Україні
заході імперії шляхом призначення з 1832 р. Київського війсь кового губернатора також генерал-губернатором Волинським і Подільським. З цього часу Київська, Волинська і Подільська губерніі (за офіційною назвою Південно-Західний край) управ лялися однією особою — Київським військовим, Волинським і Подільським генерал-губернатором. Він був найвищим представ ником царської самодержавної влади у краї, йому підкорялися всі місцеві громадянські і військові установи. Першим обійняв посаду Київського військового, Подільського та Волинського генерал-губернатора граф В. В. Левашов (1832 р.). Його наслі дував граф О. Д. Гур'єв, але погляди останнього здавалися ца реві надто ліберальними. Заворушення у Київському універ ситеті остаточно переконали імператора у необхідності тримати в Києві провідника більш жорсткої лінії. Таким став генералгубернатор Д. Г. Бібіков: 1) 22 січня 1832 р . — 9 червня 1835 р . — граф В. В. Левашов. 2) 9 червня 1835 р . — 15 листопада 1837 р . — граф О. Д. Гур'єв. 3) 1837 р . — ЗО серпня 1852 р . — генерал-лейтенант Д. Г. Бі біков. Владу його було посилено й тим, що йому підлягав також 1 Київський навчальний округ . Бібіков тимчасово закрив Київ ський університет (внаслідок заворушень), виключив багатьох студентів з віддачею їх у солдати, на каторгу і заслання. Загалом він здійснив цілу програму шовіністичних заходів. Усю верхівку крайової адміністрації було ретельно перетрушено. Чимало урядовців-росіян одержали від казни земельні наділи, щоб переважити чисельністю поміщиків-поляків. Важких утисків зазнала українська культура, зокрема Бібіков постійно пере слідував бандуристів та кобзарів. Засновані при ньому в Києві Центральний архів та Комісія для розгляду стародавніх актів (Археографічна комісія) мали на меті розшукувати та друкувати документи, які б доводили приналежність України до «єдиної та неподільної». Влада розбещує, кажуть мудрі, а необмежена влада роз бещує безмежно. Коли генерал дізнався про волелюбні заклики
1
ЦД1Л України.— Ф. 442, оп. 788-а, спр. 138, арк. 1, 4 — 5 ; Ф. 707,
он. 15, сир. З, арк, б зв, 221
Рибаков
М.
О.
До
кирило-мефодіївців, то усіх членів товариства було негайно заарештовано. Бібіков розпорядився вилучити звідусіль твори Тараса Шевченка та ретельно стежити, чи не згадує хтось про колишню волю українську, про гетьманщину? Великих утисків з боку Бібікова зазнавали також євреї. Як згадував київський професор-консерватор В. Я. Шульгін, від'їзд у 1852 р. Бібікова з Києва справив таке враження, «ніби облогу було знято з міста і краю». 4) ЗО серпня 1852 р . — 12 листопада 1862 р . — князь І. І. Васильчиков. 5) 6 грудня 1862 р . — січень 1865 р . — генерал-ад'ютант М. М. Аннєнков. 4. Київські, Подільські й Волинські генерал-губер натори.
1) 19 січня 1865 р . — ЗО грудня 1868 р . — генерал-ад'ютант О. П. Безак. 2) Січень — лютий 1869 р . — тимчасовий заступник гене рал-губернатора генерал-лейтенант М. Ф. Козлянінов. 3) 6 січня 1869 р . — 16 квітня 1878 р . — князь О. М. Дондуков-Корсаков'. При Дондукові-Корсакові зроблено ще один крок до подаль шого зросійщення Києва, перетворення його в суто російське місто. Генерал-губернатор, а згодом цар затвердили проект перейменування вулиць і площ Києва (1869 р.). Деякі одержали назви на честь російських царів та цариць, губернаторів, міських голів. 4) 16 квітня 1878 р . — 13 січня 1881 р . — генерал-ад'ютант М. І. Чертков. 5) 13 січня 1881 р . — 15 липня 1888 р . — генерал-ад'ютант О. Р. Дрентельн. Колишній шеф жандармів прославився як запеклий реакціонер-антисеміт. Дрентельн — цей високопоставлений нат хненник розбою, стверджував, що уряд повинен відгородити християн від «єврейського племені». Як начальник Південно-
історії однієї з
імперських
структур
в
Україні
Західного краю він несе пряму відповідальність за жахливі погроми 1881 — 1 8 8 2 рр., які охопили шість губерній, 150 насе лених пунктів (Київ, Сміла, Бердичів, Балта, Літин тощо), 1 бо нічого не зробив для запобігання та припинення погромів . У своїй сатрапі! — генерал-губернаторстві,— О. Р. Дрен тельн у 1883 р. заборонив українські вистави і заявив: «Ніяких Кропивницьких і З а н ь к о в е ц ь к и х не підпущу на гарматний постріл до Києва». На запити, чому українські вистави дозволені в Петербурзі і в Москві, але заборонені в Києві, він відповів: 2 «Там — це тільки театр, а тут ще й політика» . 6) 13 серпня 1889 р . — 7 грудня 1897 р . — генерал-лейтенант О. П. Ігнатьєв (обійняв посаду 5 жовтня 1889 р.). 7) 1 січня 1898 р . — 10 вересня 1903 р . — генерал-ад'ютант М. І. Драгомиров. 8) 24 грудня 1903 р . — 19 жовтня 1905 р . — генерал-ад'ю тант М. В. Клейгельс. Реакціонер-юдофоб Клейгельс винуватий у страхітливому погромі в Києві 18—19 жовтня 1905 р., після чого Микола II змушений був звільнити його з посади генерал-губернатора. 9) 20 жовтня 1905 р . — 2 грудня 1908 р . — генерал-ад'ю 3 тант В. О. Сухомлинов . 10) 18 грудня 1908 р . — 3 0 вересня 1914 р . — генерал-ад'ю тант Ф. Ф. Трепов. М і ж іншим, генерал-губернатор М. І. Драгомиров володів хутором (180 дес.) у Конотопському повіті та озером Світязь на Волині з землею 2750 д е с , губернатор Ф. Ф. Трепов — селом Старий Майдан та 580 дес. землі в Літинському повіті 4 на Поділлі . Адже київські можновладці, як і у XVIII ст., були великими землевласниками.
1
Дубнов С. М. Евреи в России и Зап. Европе.— М . — Пг, 1 9 2 3 . — С.
15, 5 6 — 5 7 ; Хонигсман Я. С, Нейман А. Я. Евреи Украины.— К., 1 9 9 2 . — Ч. I , - С. 115. 2
Російіпення України. Науково-популярний з б і р н и к . — К., 1 9 9 2 . —
С. 2 7 6 — 2 7 7 . ' Вступив на посаду 1 березня 1869 р. 17 вересня 1877 р призначений командуючим 13-го армійського корпусу, виїхав па Балкани до театру воєнних дій, перебуваючи й далі на посаді генерал-губернатора Київського, Волинського і Подільського.
' П і л час хвороби В. О. Сухомлинова з 15 серпня 1906 р. кілька місяців його обов'язки виконував помічник командуючого військами КВО генераллейтенант Є. О ПІмідт («Киевлянин».— 1 9 0 6 . — 18 августа). 1
НДІЛ України — Ф. 4 4 2 , ОП, 6 2 8 , спр. 6 3 0 , арк. 9 5 ; оп. 6 3 8 , спр. 564,
арк. 24 зи
222
223
Рыбаков М.
О.
До
Останній київський генерал-губернатор Ф. Ф. Трепов відзна чився ще й тим, що все зробив, аби зірвати спроби встановлення пам'ятника Т. Г. Шевченкові в Києві, заважав праці Комітету по збудуванню пам'ятника. Кампанія за його спорудження ви кликала лють з боку царських урядовців, київських російськомонархічних кіл та чорносотенних журналістів і політичних діячів. Чотири (!) конкурси на проект пам'ятника Кобзареві у 1910, 1911, 1912, 1913 рр. через одностайну протидію київських вели кодержавників і монархістів на чолі з Ф. Ф. Треповим були провалені. Зрештою у 1914 р. було схвалено проект італій ського скульптора Антоніо Шіортіно, але перша світова війна зірвала й цю спробу. На українське життя впали урядові репре 1 сії, і справа з пам'ятником закінчилася нічим ... 15 вересня 1914 р. генерал-губернатор Трепов був призна чений помічником начальника санітарно-евакуаційної частини 2 Діючої армії — принца О. П. Ольденбурзького . ЗО вересня указом Миколи II ліквідована посада Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора, а його права і обов'язки покладено на міністра внутрішніх справ та на 3 губернаторів трьох губерній Південно-Західного краю . 5.
Київські
цивільні
губернатори.
1) 1797 ( 1 7 9 6 ? ) — 1 8 0 0 р р . — дійсний статський В. І. Красно-Мілашевич.
радник
2) 1800 р . — таємний радник О. Г. Теплов. 3) 1800—1802 р р . — дійсний статський радник М. С. Короб'їн. 4) 1802—1810 р р . — дійсний статський радник П. П. Пан кратьев. 5) 17 травня 1810—1812 р р . — дійсний статський радник 4 Д. С. Ланськой .
історії
однієї
з
імперськах
структур
в
Україні
6) 1812—1814 р р . — О. Л. де Санті. 7) 1814—1817 р р . — П. С. Черепанов. 8) 1817—1820 р р . — дійсний статський радник Назімов*. 9) 1820—1822 р р . — дійсний статський радник І. Я. Бухарін. І. Я. Бухарін серед великої плеяди губернаторів-юдофобів відзначився тим, що закинув майбутньому цареві Миколі І аргумент, що єврейському кагалові непристойно жити в тих місцях, де спочивають мощі святих угодників. Наслідком цього був царський указ 2 грудня 1827 р. про виселення євреїв з 1
Києва ... 10) 1822—1828 р р . — дійсний статський радник І. Г. Ко вальов. 11) 25 лютого 1 8 2 8 — 2 травня 1832 р р . — дійсний статський радник В. С. Катеринич (володів нерухомістю у Києві, а також у Козелецькому повіті на Чернігівщині селом Марковці із 120 2
кріпаками) .
3
12) 2 травня 1832 р . — 4 червня 1832 р . — Обрєзков* . 13) 9 липня 1832 р . — 5 жовтня 1833 р . — дійсний статський радник Г. С. Лашкарьов. 14) 10 січня 1834 р . — 12 квітня 1835 р . — дійсний статський радник О. О. Корнілов. 15) 1 грудня 1835 р . — 12 квітня 1839 р . — дійсний стат ський радник Ф. Л. Переверзєв. 16) 12 квітня 1839 р . — 11 квітня 1852 р . — статський рад ник І. І. Фундуклей (вступив на посаду 13 травня 1839 р.). 17) 21 квітня 1852 р . — 9 березня 1855 р . — генерал-майор О. Д. Крівцов (тимчасовий заступник). 18)
11
березня
1855 р . — 4 січня
1864 р . — генерал-
лейтенант П. І. Гессе. 6. Київські губернатори.
1) 1864—1867 р р . — генерал-лейтенант М. Г. Кознаков. 1
286.
Російщення України. Науково-популярний збірник.— К., 1 9 9 2 . — С. 2 8 3 —
2) 1867—1868 р р . — генерал-лейтенант М. П. Ейлер.
2
НДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 638, спр. 564, арк. 262. Правительственный вестник.— 1914.— № 238; «Киевские губернские ведо мости».— 1 9 1 4 . — 4 та 18 сентября; «Киевлянин».— 1 9 1 4 . — 3, 10, 18 октября. 1 До вступу Д. С. Ланського на посаду один місяць його обов'язки вико нував надворний радник Милорадовим.— ЦДІЛ України.— Ф. 533, оп. І, спр. 1123, арк. 22. В січні—лютому 1811 р. тимчасово викопував обов'язки губернатора віце-губернатор І І. Вейтбрехт. Там ж е . — Спр. Г233, арк. І. 6. 3
224
1
Талант І. Назв, праця.— С. 1 5 2 — 1 5 3 . ЦДІЛ України — Ф. 5 3 3 , оп. 2, спр. 249, арк. 15 зв. 'Дані про Обрєзкова взяті нами із статті С. Білоконя. «Імперське управ ління Україною 1 7 9 4 — 1 9 0 2 . . / / «Наше минуле»,— 1993 — № 1,— С. 204. * Ініціали невідомі 2
15 м. Рибаков
225
Рыбаков
М.
О.
До
3) 19 січня 1868 р . — 5 березня 1871 р . — дійсний статський радник М. К. Катаказі. 4) 4 березня 1871 р . — 18 листопада 1881 р . — дійсний стат ський радник М. П. Гессе. 5) 18 листопада 1881р.— 22 травня 1885 р . — дійсний стат ський радник С. М. Гудим-Левкович (обійняв посаду 17 лютого 1882 р.). 6) ЗО травня 1885 р . — 5 квітня 1898 р . — таємний радник Л. П. Томара. 7) 17 квітня 1898 р . — 10 квітня 1903 р . — генерал-ад'ютант Ф. Ф. Трепов. 8) 11 травня 1903 р . — 8 жовтня 1905 р . — генерал-майор П. С. Савич. 9) 8 жовтня
1905 р . — 2 листопада
1905 р . — генерал-
історії
однієї
з
імперських
структур
в
Україні
Не випадково Гире був удостоєний з боку правих вельми хвалебної оцінки: «О. Ф. Гире зарекомендував себе з най 1 кращого боку вірним служінням істінно руським началам» . 16) 17 грудня 1912 р . — листопад 1915 р . — шталмейстер М. І. Суковкін (обійняв посаду 31 грудня 1912 р.). 17) Листопад 1912 р . — березень 1917 р . — дійсний стат ський радник О. М. Ігнатьєв. Після Лютневої (1917 р.) революції й повалення царату припинила існування губернаторська структура влади. До Киє ва, як і до інших міст, були призначені комісари Тимчасового уряду. Але у Київ губернаторська влада ще ненадовго повер нулася. Це сталося у вересні 1919 р., коли після захоплення міста денікінцями було призначено Київським губернатором колишнього Тифліського, В'ятського, Катеринославського губер 2 натора, дійсного статського радника М. П. Чернявського .
майор Е. А. Ватаці. 10) 2 листопада 1905 р . — травень 1906 р . — генерал-майор П. С. Савич. 11) 15 серпня 1906 р . — 8 грудня 1906 р . — генерал-майор А. П. Веретєнніков (обійняв посаду 12 вересня 1906 р.). 12) 18 грудня 1906 р . — 13 лютого 1907 р . — тимчасовий губернатор генерал-лейтенант П. Г. Курлов. П. Г. Курлов — майстер політичних провокацій, відомий своєю непривабливою роллю у справі вбивства П. А. Столипіна у Києві 1 вересня 1911 р. 13) Лютий 1907 р . — 13 квітня 1909 р . — граф П. М. Ігнатьєв (обійняв посаду 3 березня 1907 р.). 14) Квітень — травень 1909 р . — тимчасовий управляючий губернією М. М. Чихачьов. 15) 18 травня 1909 р . — 12 листопада 1912 р . — статський радник О. Ф. Гире (обійняв посаду 4 червня 1909 р.). О. Ф. Гире відіграв досить негативну роль у ганебній справі Бейліса у Києві в 1913 р., брав активну участь у фальсифікації даних, здійснював адміністративні заходи, аби не допустити критики в пресі щодо брехливих висновків експертизи у цій справі професора І. О. Сікорського, яка викликала обурення
' Тагер А С. Царская Россия и дело Бейлиса.— М., 1 9 3 4 . — Изд. 2 — С. 178, 226 (примем ); Монархия перед крушением. Из бумаг Николая II. 1927 — С. 229, 230.
наукових кіл не тільки в Росії, а й в усьому світі. 226
'«Киевлянин»,— 1919 — 29 августа ( I I сент.) 15*
227
До
ДО ПИТАННЯ ПРО АДМІНІСТРАТИВНОТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ КИЄВА Одним з маловивчених питань є історія адміністративнотериторіального поділу Києва. Поширеною є думка, що район ний поділ міста і, взагалі, перший адміністративний поділ міста 1 відбувся лише у 1921 році . Однак, це не відповідає дійсності, оскільки, за даними 1810 року, місто вже й тоді поділялося на чотири ч а с т и н и : 1) П е ч е р с ь к у з п е р е д м і с т я м З в і р и н е ц ь , 2) Старо-Київську, 3) першу половину Подолу, 4) другу поло вину Подолу з урочищем Юрковиця, слободою Плоське, перед 2 містями Приорка, Куренівка і Сирець . У 1833—34 рр. згідно з наказом Миколи І Київ поділено на шість поліцейських частин, кількість яких з часом збільши лась до десяти. Такий поділ існував до 1917 р., коли десять дільниць були перейменовані в десять районів під тими ж 3 назвами , як нам здаєься, без структурних змін. (Разом з тим, у 1917 р. існував поділ міста і на райони Р С Д Р П , а у 1 9 2 0 — 4 21 р р . — на 19 міліцейських районів . Проте ці райони не бу ли адміністративно-територіальними одиницями, оскільки функ ції їх були зовсім інші.). В перших радянських виборах у лютому 5 участь мешканці восьми київських районів .
1918 р. брали
5
2 1
Ці райони вказані в газеті «Южная газета».— 1 9 1 7 . — 14 октября. Історія Києва. Т. З, кн. 1 — К.. 1987 — С. 49. 228
поділ
Києва
Ще один поділ Києва відбувся вже за радянської влади у березні 1919 р. При цьому головним принципом було питання з а б е з п е ч е н н я продовольством. Місто поділили на 25 оди ниць — комун з власними адміністративними та продовольчими 3 органами — комунальними комітетами . Новий районний поділ міста відбувся у 1920 р. З газетних повідомлень випливає, що у квітні 1920 р. в місті існувало понад десять районів: Міський, П е ч е р с ь к и й , Шулявський, Бульварний, Залізничний, Подільський, Лук'янівський та ін. Л наприкінці 1920 р. їх кількість зменшилась. В умовах грома дянської війни та господарської розрухи влада йшла на будьякі скорочення витрат, і тому кількість районів і адміністра тивно-управлінського апарату скорочувалася. У 1921 р. Київ увійшов розподіленим на шість значно укрупнених районів: Печерський, Подільський (із Куренівським підрайоном), Соло м ' я н с ь к и й , Ш у л я в с ь к и й (із С в я т о ш и н с ь к и м підрайоном), 4 Деміївський, Слобідський .
Д А К . — Ф. 237, он. 2, спр. 9, арк. 2 зв — 3.
" ДАК — Ф. Р-680, он. 1, спр. 1, арк. 7.
адміністративно-територіальний
М е ж і міста охоплювали територію від Горенки через Дні про, Дарницю, Залізничний міст, Теличку, р. Либідь, Голосіївську пущу, включаючи Мишоловку й хутір «Червоний трак тир», до Жулян, включаючи Братську, Софіївську і Петропавлівську Борщагівки, а також Катерининські дачі, до Білич, 2 Святошина і до Горенки .
1
3
про
Новий адміністративно-територіальний поділ Києва на райо ни відбувся під час гетьманської влади у серпні 1918 р. 15 серпня міська Управа одержала офіційний документ за вхідним № 3613, де був поділ міста на 17 районів, що входили до Київського градоначальства, а саме: Старокиївський, Володимирський, Львівський, Лук'янівський, Бульварний, Либідьський, Новостроєнський, Двірцевий, Печерський, Подільський, Плоський, Шулявський, Солом'янський, Куренівський, Святошинський, Деміївський, Слобідський. В документі вказано також межі кожного району'.
' Вдячність гордих спадкоємців. / /«Вечірній Київ».— 1 9 9 5 . — 5 вересня.
2
питання
Д Л К . — Ф. 163, он. 8, спр. 86, арк. 68. Там же. «Коммунар».— 1919, 27 марта.
' Вісті — Известия Киевского Губрсвкома.— 1920, 1, 3, 4 апреля; І
ября; «Коммунист».— 1921, (і января, № 4 ( 2 6 3 ) . 229
Рибаков
М.
О.
До
О т ж е про початок адміністративного поділу Киева тільки у 1 9 2 1 р. мова не може йти. І взагалі, звідки йдуть ці помил
питання
про
адміністративно-територіальний
поділ
Києва
Мепера і від неї до Стрільбища. В район входили урочища 1
Вигода, Бабин яр й Труханів острів .
кові відомості? Мабуть, з «Энциклопедического справочника.
Псчерський
Киев» (К., 1 9 8 6 ) , д е н а сторінках 2 0 1 , 4 0 1 , 4 7 9 , 4 8 9 зазна
Від Червоноармійської по вул. Пушкінській, Свердлова
район.
чається, що райони у Києві виникли у 1 9 2 1 р... А що ж відбу
(колишня Прорізна) і В. Підвальній до Сінного базару, повз
валося у місті в 1 9 2 1 р.?
о.і іар, по вул. Горовиця (В. Ж и т о м и р с ь к а ) — обидва боки, до
Після виборів Київської міськради (травень 1 9 2 1 р.) влітку
Володимирської, далі по В. Володимирській (обидва боки),
цього ж року відбулися вибори шести райрад і райвиконкомів.
Десятинному провулку, по вул. Ж е р т в Революції (Трьохсвяти-
Тепер треба було чітко розмежувати територію укрупнених
гсльська) до Михайлівського підйому, включаючи Володимир-
районів; з цього приводу між райвиконкомами виникли супе
і і.ку гірку, далі по вул. Революції (Олександрівській) до сходів
речки, бо старі межі районів, звичайно, не співпадали з новими
< Ілександрівських і далі по старій межі (по Дніпру і залізниці),
Цими питаннями з а й м а л а с я Адміністративно-територіальна комісія при Губвиконкомі. 18 листопада 1 9 2 1 р. її рішення
із дачі Ярошинського і скотобойні, далі по вул. Прозоров2
і ькій і вул. Зарудного до Червоноармійської .
щодо встановлення між усіма районами меж було стверджено
ІІІулявський
Малою президією Губвиконкому. А 23 листопада М а л а прези
Починаючи від переїзду на південь від Поста-Волинського
дія вирішила ще одну суперечку між двома районами: Кадеї
п о і.ілізниці н а північ від станції, охоплюючи селище, щ о ви
ський гай залишила за Шулявським районом, а Галицький базар
н и к л о з земель Михайлівської Борщагівки, далі по лінії за-
поділила між С о л о м ' я н с ь к и м і Ш у л я в с ь к и м районами
1
ЦІ
постанови набували чинності з 1 січня 1 9 2 2 р. О т ж е , наприкінці 1 9 2 1 р. території деяких районів ии.ш.і чились так:
район.
чі и п і ц і до канави, яка відділяє міські землі, потім по межі у північно-західному напрямку до перетину старої Стратегічної пороги з містом за планом 1 9 1 4 р., по самій дорозі на південний іахід, охоплюючи залізничну базу, на північ вздовж земель
Солом'янський
район.
І Іе і ропавлівської Борщагівки до Святошинського лісу, перети-
Від межі міста по залізниці, уздовж Кадетського гаю, чере І
п.ними зі сходу на захід болото і далі по цій межі Святошин-
запасні залізничні шляхи, до вулиці Дьякова, до Галицькою
м . і . о ю лісництва до повороту на південний захід і по межі
базару,
по проїжджій частині базару до вулиці Нероновичі
і олишніх земель Вишневського до Ірпеня, на північ по течії
(колишня Бульварно-Кудрявська), по вул. Нероновича до Сін
І> І р п і н ь до межі з лісництвом (включаючи болото до земель
ного базару, по В. Підвал ьній, Свердлова до Пушкінської, ПО
і . ц і п і с. Біличі), на південь, перетинаючи болото, далі на схід
ній до Червоноармійської, до вул. Зарудного (Поліцейської),
цо меж Святошинського лісництва, біля 5-ї просіки, перети-
2
до Києва-Товарного й по старій межі . Подільський
район.
н.
пі болото і далі по тій межі лісництва до 3-ї просіки, і
Від Сінного базару по вулиці Львівській до Глибочині, шп
чи садиби, що утворилися, поблизу 1-ї просіки, повер-
і . і і о і п па північ по межі головного масиву Біличських земель,
неї по Татарській, Підгірній, Половецькій, Нагорній і М а к . і
перетинаючи Ковельську залізницю, до південної частини
рівській, включаючи Реп'яхів яр, включаючи Єврейську лікар
і оі гоиального заводу, під прямим кутом зі сходу на захід, до
ню, до межі єврейського кладовища, по його межі й межі прі
ПІмІї залізниці, повертаючи по ній на північ, охоплюючи не-
вославного кладовища, до шляху на Сирець, по ньому до д а ч і
гелинські землі до дороги на Біличі, що пов'язана з межею
1 2
ДЛКО — Ф. Р І П , ом. 1, епр. 7 1 . арк. 49, 50
1
«Пролетарская правда»,— 1 9 2 1 . —
' І .їм ж е
230
ІЗ декабря
«Пролетарская правда».— 1921 — 13 декабря.
231
Рибаков
М.
О.
«Стрільбище», поряд із залізобетонним стовпом і новим шляхом 1
Київ — Гостомель, далі по старій межі . М е ж а Шулявського району була західною межею міста. Звичайно, кількість районів, як і їх межі, не були сталими, постійними, вони весь час змінювались. В 1 9 2 2 — 1 9 2 5 рр. у місті було п'ять районів, в 1927 р . — сім, а в 1932 р . — чотири. З часом в управлінських структурах міста відбулися суттєві зміни. В липні 1922 р. міськрада ліквідувала райради і рай виконкоми, що існували лише один рік. Депутати райрад були кооптовані до складу міськради, а робітників райвиконкомів 2
направили на посилення роботи райміліції . Причини такого рішення роз'яснила газета «Пролетарская правда» (орган Київ ського губкому КП(б)У). По-перше, за один рік апарат рай виконкомів так збільшився, що утримувати 90 чиновників стало непосильним для міського бюджету (в умовах голоду 1921 — 1922 рр., коли необхідно було вкрай скоротити в и т р а т и . — Авт.). По-друге, висування й залучення робітничих мас до справ радянського будівництва зійшло нанівець. Ради залучали до роботи одиниці, а не висували майже нікого, відвідування 3
їхніх засідань було т а к о ж незначним . Таким чином, 12 років ( 1 9 2 2 — 1 9 3 4 рр.) у Києві не існувало ні райрад, ні райвикон комів, уся влада була зосереджена у міськраді. У з в ' я з к у з переведенням столиці із Харкова до Києва, Київська міськрада 11 березня 1934 р. постановила утворити в місті чотири райради (за кількістю районів): Ленінську, 4
Сталінську, Петрівську і Жовтневу , що й було здійснено шляхом виборів 1934 р. Що стосується райвиконкомів, то така назва і така структура знову з ' я в и л а с я лише після грудне-вих виборів 1939 р. (фактично з січня 1940 р.). До цього часу адміністративні функції виконкомів виконували так звані орг комітети чи президії райрад. Таким чином, наша невелика розвідка свідчить, що ніякого заснування чи виникнення районів у 1921 р. не було, це відбу лося кількома роками раніше.
1 2 3 1
ДАКО — Ф. Р — 349, оп. 1, спр. 217, арк. 32. Д А К . — Ф. Р-1, оп. 1, спр. 1, арк. 214. «Пролетарская правда».— 1 9 2 2 . — 26 июня, № 166 ( 2 7 9 ) . ДАК — Ф. Р-1, оп. 1, спр. 7038, арк. 17.
Академія
доброго
смаку
протиставляючи писанням декадента, а згодом лідера італій ського фашизму Габриеля д'Аннунціо, творчість Ади Негрі, в якій звучить «неприхований протест проти сучасної брехні» (А. В. Луначарський). У першого — з н е в а ж л и в е трактування народу як дикого натовпу, третирування нібито неповноцінної «маленької людини»,
у другого — перші в
картини праці, страждань,
АКАДЕМІЯ ДОБРОГО
італійській поезії
боротьби заводських робітників,
пафос ж и т т є с т в е р д ж е н н я . Протиставляючи ці літературні яви
СМАКУ
ща одне одному і піднявши на щит поезію А. Негрі, велика поетеса воістину простягає через десятиліття нам, тим, що не
«Ars longa, vita brevis est» — ж и т т я коротке, мистецтво —
лише побачили звірячий оскал фашизму, а й почули переможну
вічне. Так, ідуть з ж и т т я творці прекрасного, але їхні твори
ходу людей праці, гарячу свою руку, як один з перших викри
живуть роками, десятиліттями, століттями. Вони владно ступа
вачів фашизму, і ми цю руку стискуємо з синівською вдячністю
ють із минувшини в наші будні й дарують нам радість. Ми
та шанобою...
часто думаємо про це, вивчаючи матеріали про діячів культури минулого, зокрема про тих, хто н а л е ж а в до Київського Літера турно-артистичного
З л и с т а Л е с і Українки до О.
Кобилянської 4 жовтня
1899 p.: «Минулого т и ж н я мала я відчит про нові напрямки італійської літератури (Ада Негрі і д'Аннунціо), а що до сеї
товариства.
У затишку архіву с х и л я є ш с я над пожовклими аркушами,
теми прийшлось чимало різних сонетів etc, перекласти та й
поволі вчитуєшся в рядки — в твоїй уяві постають образи...
саму розправу написати, то зайняло се кілька днів шаленої ро
З оповитої сивою імлою далини напливають голоси, музика...
боти... Відчит мій сподобався, і тепер маю його десь надрукува ти. Се був мій перший прилюдний відчит, і мені самій дивно,
Дорогі обличчя, заповідні голоси, чарівна музика! Ось у благоговійній тиші звучить голос молодої жінки. Вона
1
що я не боялась, читаючи...» .
виснажена важкою недугою, але не піддається їй. Спалахують
Доповідь Лесі Українки вперше надруковано в «Иллюстри
ідеї і думки, гідні голів мудреців та філософів усіх часів. Із
рованном с б о р н и к е Киевского литературно-артистического
скарбниці світового мистецтва здобуваються та щедро розда
общества», виданому в Києві в 1900 р. У ньому наведені відо
ються слухачам золоті розсипи образів Шекспіра і Кардуччі, Бодлера і Леопарді, Бернса і Б а р б ' є , звичайно й рідного Шев ченка. Посилання на Толстого і Верлена — на заздрість будьякому професорові! Присутній у залі відомий літературо- і театрознавець В. Чаговець, приголомшений виступом великої поетеси, писав: «Вона називала твори світової культури і світо вого мистецтва, начебто в її робочій кімнаті були зібрані скарби 1
музеїв усього світу» . Це Л е с я Українка у вересні 1899 р. читає в товаристві доповідь
'
«Два напрямки у сучасній
Чаговець
В.
Велике
серце
/ /
1963 — С. 312.
Спогади
італійській літературі»,
про Л е с ю
Українку.—
мості з історії створення товариства, прозові та поетичні твори, статті, нариси М. Старицького, Лесі Українки, М. Тутковського, О. Ертеля, О. Левицького, Д. Ратгауза (на його вірші створені романси Чайковським, Рахманіновим, Кюї, Гречаніновим, Глієром) та ін. У збірнику надруковані т а к о ж твори, удостоєні найвищої нагороди товариства — Золотого жетона, (понад 20 рефератів і доповідей, біографії, некрологи, велика кількість фотографій, нот тощо). Звичайно, далеко не всі матеріали збірника рівноцінні. Поряд зі змістовними, об'єктивними творами зустрічаються
К., Українка Л. Твори и 10 т — К., 1 9 6 5 . — Т. 9 . — С. 375.
234
235
Рыбаков
М.
О.
Академія
оцінки суспільних і культурних явищ, які мають однобокий, обмежений характер і не можуть нас задовольнити. Трап ляються погляди й вирази в цілому притаманні буржуазноліберальній інтелігенції кінця XIX — початку XX ст. В збірнику повідомлялося, що у другому випуску буде вміщено твори українською мовою. Однак розмах діяльності товариства і посилення прогресивної спрямованості його так налякали владу, що другий збірник та ще й з «малоруськими» творами (!) так і не побачив світ... Про цей збірник провідний журнал у галузі мистецтва «Театр и искусство» писав: «Київське товариство має намір випускати такі збірки періодично. Якщо не помиляємось, то це — перший в Росії збірник таких товариств. Чудове враження як змістом і зовнішньою формою, так і не завжди вільною від дилетантизму любов'ю до літератури та мистецтва. В Росії виникла ціла низка таких товариств та гуртків. Київське — одне з найстаріших. У кожному місті воно стає центром, що об'єднує місцеві культурні сили, створює мовби авторитет — Академію доброго смаку. Видання збірника — ініціатива, котру треба підтримати. Якщо це зроблять і інші товариства, то ми будемо мати широку картину художнього ж и т т я російської 1 провінції» . ...Архівну тишу розриває шквал овацій, бурхлива вимога, яка перекочується з кінця в кінець залу: «Авторку!», і коли вона з'являється на сцені, знову — з подвійною силою: «Слава! Слава Лесі Українці!». Клуб товариства (Рогнідинська, 1) — 25 листопада 1898р. Тут відбувається святкування 100-річного ювілею «Енеїди» І. П. Котляревського. (Міністр внутрішніх справ змушений був задовольнити наполегливі прохання, вірніше — вимоги передо вої громадськості, дозволити «Літературні збори в пам'ять Кот ляревського під наглядом місцевої адміністрації».). Звучав хор Лисенка, читалися уривки з «Енеїди», вірш Тараса Шевченка «На вічну пам'ять Котляревському» у нсперевершеному виконанні М. Садовського. Слово надається Михайлу Старицькому. Більше 20 привітальних телеграм від
«Театр и искусство».— 1 9 0 0 . — № 3 3 . — С. 578. 236
смаку
М. Кропивницького, І. Франка, Г. Мачтета, М. Заньковецької та інших (з Москви, Петербурга, Харкова, Кишинева) прочитав, сяючи карими очима, видатний письменник, драматург та громадський діяч. Потім — власний вірш, а наприкінці його баритон звучав як набат: Л е с и н е «До історичного ювілею української літератури», спрямоване проти ганебної політики царизму: Так, в кожній країні є спогади раю, 1 Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю... І після короткої зачарованої тиші — знову шквал овацій. Отже, вшанування Котляревського переплелося з вшануванням Лесі Українки, важливий період творчої і громадської діяльності якої ( 1 8 9 6 — 1 9 0 1 рр.) проходив, так би мовити, у лавах товариства, в ньому міцнів і розквітав її талант. І вже тільки за це товариство заслуговує бути увічненим. В його активі багато й інших звершень, пам'ятних віх духовного розвитку. Це літературні, музичні та літературно-музичні вечори, при свячені Пушкіну, Антокольському, Бородіну, Бєлінському, Брамсу, Глінці, Гете, Гейне, Достоєвському, Міцкевичу, Надсону, Некрасову, Пирогову, Рубінштейну, Ушинському, Шу берту. В них брали участь М. Лисенко, Л. Українка, М. Старицький, відомий диригент М. Черняхівський, дочка М. Старицького — Л. Старицька-Черняхівська, М. Тутковський, відомі київські музиканти: П'ятигорович, Сікард, брати Ф. та С. Блюменфельди, Шутман, Шадек, Шебелик, Штос-Петрова, Бобинський, актори однієї з найкращих в країні театральних труп — театру Соловцова: Глєбова, Пасхалова, Нєдєлін, Скуратов, Рощин-Інсаров, Велізарій, відомі співаки — Л. Мусатова-Кульженко, О. Каміонський та багато інших. Перший літературно-музичний вечір відбувся 3 січня 1896 р. На ньому виступали першокласні музики, актори, а письменник 2 О. Купрін прочитав своє оповідання . У програмах вечорів, що організовувало т о в а р и с т в о , — повідомлення та доповіді про
1 1
доброго
«Киевское с л о в о » . — 1 8 9 8 . — 27 ноября; «Киевлянин».— 1 8 9 8 . — 24,
25 ноября. ' «Киевлянин», «Киевское слово».-- 1 8 9 6 . — 5 января. 237
Рыбаков М.
О.
Академія
доброго
смаку
Римського-Корсакова, Шопена, Верстовського, Бєлінського як
рах, що в цілому дає підстави високо оцінити її різнобічну
театрального критика, про значення Пушкіна для театру, про
музичну та громадську діяльність» .
1
творчість Гете і Гейне, про ж и т т я і діяльність Є. Гребінки,
Багато музикантів надавали для виконання свої нові пар
польського художника Яна Матейка, про музей Радіщева в
титури, а товариство одержало право, дароване лише Росій
Саратові та ін.; лекції на наукові та науково-популярні теми. Товариство т а к о ж організовувало благодійні вечори на користь гімназистів, друкарів, кінематографічні сеанси для дітей, вечори-концерти учнів музичних шкіл, сольні концерти дітей-віртуозів, які відкривали їм шлях у велике мистецтво тощо. А після того як у 1896 р. згорів будинок Київської опери, товариство стало одним з центрів музичного ж и т т я міста. Вирішено було проводити симфонічні концерти і вечори ка мерної музики. Перший оркестровий вечір відбувся 25 жовтня 1898 р. під керівництвом М. Л и се н к а , М. Тутковського та М. Черняхівського, а 5 грудня в театрі Соловцова (приміщення сучасного театру ім. І. Ф р а н к а ) відбувся перший симфонічний концерт. Оркестр з 70 музикантів, відомі піаністи і співаки
ському музичному товариству, влаштовувати щосуботи концер ти, не виправляючи кожного разу на це особливого дозволу влади. Музично-художня діяльність демократичної інтелігенції з Літературно-артистичного товариства сприяла подальшому по жвавленню мистецького ж и т т я , піднесенню демократичної му зичної культури, справляла позитивний вплив на концертне ж и т т я Києва і України, збагачуючи його зміст і форми. У 1897 р. товариство відкрило художню виставку, де експо 2
нувалося 80 мистецьких творів . Ним було встановлено спе ціальну премію — Золотий жетон за найкращі літературні, музичні та художні твори, виготовлений за малюнком архі тектора В. Ніколаєва і художника І. Селезньова. Першими на
виконували твори Мусоргського, Чайковського, Моцарта, Ліста,
городу одержали М. Лисенко за фортепіанний твір «Пісня без
Сен-Санса, Д в о р ж а к а ' .
слів», М. Тутковський за «Молитву» для хору на слова М. Лєр
Газети дали високу оцінку цій події в культурному житті міста: «Оркестровий акомпанемент (концерту С е н - С а н с а . — Авт.)
монтова «В минуту ж и з н и трудную» і А. Бернар за поему 3
«Люсі» .
по своїй точності й відповідності главній партії під
Правління звернулося до відомих діячів культури з про
паличкою пана М. І. Черняхівського робить велику честь його
ханням надіслати свої твори для поповнення бібліотеки й
диригентському досвіду»,— читаємо в одному з відгуків . Газети
зібрання картин. На це люб'язно відгукнулися Л. Толстой,
відзначали акомпаніатора М. Тутковського, першу скрипку —
І. Рєпін, М. Михайловський, П. Житецький, художник І. Селез-
К. П'ятигоровича та «великий і з а с л у ж е н и й успіх» члена
ньов та ін.
2
товариства співачки Л. Мусатової-Кульженко. Сучасні дослід
...Але повернімось назад, в останнє десятиріччя XIX ст...
ники музичного ж и т т я Києва відзначають, що вона «виступала
У 1895 р. група з 37 осіб — представників передової київ
перед аудиторіями з найдемократичніших кіл суспільства, по
ської інтелігенції на чолі з видавцем газети «Жизнь и искус
стійно брала участь у концертах М. Лисенка, культурних за ходах українських товариств, благодійних артистичних вечо-
ство», яка відстоювала реалізм у мистецтві, М. Країнським домоглася ствердження статуту Київського Літературно-арти стичного товариства, а в листопаді цього ж року було обрано
1 2
«Киевлянин».— 1 8 9 6 . — 11 декабря.
1
Записка о деятельности Киевского Литературно-артистического обще
2
ства за 1898 год.— К., 1899 — С. 16; Жизнь и искусство — «Киевлянин».— 1898 — 8 декабря.
«Музичний Київ». К., 1982 — С. 26. Иллюстрированный
сборник
Киевского Литературно-артистического
общества — К., 1900 — С. 18 ' Там ж е . — С. 16.
238
239
Рыбаков M.
О.
Академія
1
його Правління . Так народилося Літературно-артистичне то вариство, якому судилося відігравати значну роль в культурногромадському житті Києва наприкінці XIX — на початку XX ст.
Праворуч — Хрещатик, 15 — ріг Інститутської вулиці. Будинок Попова. Тут у 1 9 0 1 — 1 9 0 5 рр. містилося Літературно-артистичне товариство.
Ми робимо лише перші спроби узагальнити, системати зувати історію товариства. Вона чекає допитливих краєзнавців, літературо- та театрознавців, істориків та й для письменників відкривається можливість втілення в художніх образах цієї епохи, кращих її представників, гарячих ідейних баталій. До послуг дослідників — багаті архівні матеріали, періодична преса, мемуарна література та епістолярна спадщина діячів культури. Заслуговують на увагу і деякі засновники товариства.
доброго
смаку
О. О. Андрієвський ( 1 8 4 5 — 1 9 0 2 ) — український педагог, історик, літератор і публіцист ліберального напрямку. Його знав і глибоко шанував В. Г. Короленко. Андрієвський був одним з ініціаторів створення Київського товариства сприяння початковій освіті, автором багатьох статей з історії Києва, Запорізької Січі, праць про Шевченка, Жуковського, Баратин1 ського . Відомий історик ліберально-народницького напрямку, про фесор Київського університету, майбутній редактор прогресив ної газети «Киевские отклики» І. В. Лучицький ( 1 8 4 5 — 1 9 1 8 ) . Його праці з історії Франції були широко відомі, оскільки він зібрав величезний фактичний матеріал про французьке селян ство, залучив численні джерела з архівів, до нього не дослід 2 жені . В. П. Науменко ( 1 8 5 2 — 1 9 1 9 ) — український громадський діяч, педагог, літературознавець, етнограф, філолог. Викладав у київських гімназіях, в 1905 році заснував власну — «Гімназію В. П. Науменка» (вул. Ярославів Вал, 25) — добре відому в місті, де сам був директором. Науменко — автор праць з історії української літератури, він співробітничав із редакцією часопису «Киевская старина», з Міністерством народної освіти останньо 3 го гетьманського уряду . Одним із засновників товариства став відомий український музичний діяч, композитор, піаніст, педагог М. А. Тутковський (1857—1931), який викладав у Київському музичному училищі, брав участь у симфонічних та камерних концертах. У 1893 р. відкрив у Києві вільну музичну школу, де працював до 1930 р. Він був професором Київської консерваторії, ним написані опера «Буйний вітер», симфонічні і фортепіанні сонати, п'єси, етюди, хорові твори, романси, обробки українських народних пісень, 4 підручник з вивчення гармонії музики тощо . «Добрим генієм» товариства став M. М. Соловцов ( 1 8 5 6 — 1902) — талановитий актор, режисер і антрепренер. Він неод-
1
У Р Е . — К, 1 9 7 7 . — Т. 1.— С. 189. Советская историческая энциклопедия.— M., 1 9 6 5 . — T. 8 . — С. 822; У Р Е . — К, 1 9 8 1 . — T. 6, Вид. 2 . — С. 246. 2
' «Киевское с л о в о » . — 1 8 9 5 . — 19 ноября, Киевский календарь на 1900 год В. Д. Бублика.— К, 1899 — С. 284; ЦДІЛ України — Ф. 274, оп. 1, спр. 888, арк. 157; Отчет Киевского Литературно артистического обще ства за 1 8 9 6 / 9 7 гг.— К., 1 8 9 7 . — С 3 — 4 , 10 240
' Енциклопедія українознавства.— Париж—Нью-Йорк, 1 9 6 6 . — T. 5 . — С. 1716. ' УРЕ 16 м Рибіков
К„ 1 9 8 4 . — Т. 11 — С 4 1 3 211
Рыбаков М.
Академія
О.
норазово влаштовував спектак лі, збір від яких ішов «на поси лення коштів» товариства. Під впливом знайомства з М. М. Со ловйовим А. П. Чехов написав водевіль «Ведмідь». Соловцов уперше показав на київській сцені п'єси Л. Толстого «Влада темряви» і «Плоди освіти». За с н о в а н а С о л о в ц о в и м «Киев ская газета» стала одним з най к р а щ и х органів періодичної преси. Про безмежну довіру й повагу, я к и м и к о р и с т у в а в с я Соловцов, свідчить те, що акто ри працювали у нього без кон трактів, покладаючись тільки на його джентльменське слово, і ніхто ніколи не жалкував з 1 цього приводу . У 1878 р. спів майбутнього засновника товариства М. Ю. Мед ведева ( 1 8 5 2 — 1 9 2 5 ) випадково почув М. Г. Рубінштейн. Він запросив юнака до Москви і оселив у себе на весь час його навчання в консерваторії. Медведев став першим виконавцем ролі Ленського, а за виконання ролі Германа в «Піковій дамі» П. І. Чайковський подарував йому клавір опери з написом «Найкращому Герману». Медведев став солістом Великого і Марийського театрів, багато сезонів співав у Києві, був учи телем сцени Київської опери, мав власний театр і школу під назвою «Київські вищі оперні та драматичні курси із спеціаль ним інструментальним відділом М. С. Медведева». Серед його 2 учнів — видатний співак О. Пирогов . Видатний актор-комік Т. О. Ч у ж б і н о в ( 1 8 5 2 — 1 8 9 7 ) присвятив Києву 18 (із 23) років своєї сценічної діяльності — чесна, чутлива до чужого горя людина, він так само є одним із
доброго
смаку
засновників товариства. Його знали, поважали і любили не тільки у Києві, а й у багатьох інших містах. Він вбачав у служінні мистецтву високий громадянський обов'язок. Чужбі нов створив чудову галерею образів у п'єсах Гоголя, Остров1 ського, Толстого, Достоєвського, Мольєра . У 1869 р. у Курську в спектаклі «Одруження» М. В. Гоголя в ролі Подкольосіна виступив... старший нотаріус І. П. Киселевський ( 1 8 3 9 — 1 8 9 8 ) . Це був перший дебют на театраль них підмостках майбутнього талановитого актора. Іван Платонович ніколи не готувався до театральної кар'єри, у молоді роки мріяв стати моряком і з великим ваганням, вже літньою людиною, залишив кар'єру чиновника і перейшов на шлях слу жіння Мельпомені. Останні роки ж и т т я він мешкав у Києві, користувався величезною популярністю в місті, багато сил 2 віддавав на організацію Літературно-артистичного товариства . Цікава творча біографія й у іншої засновниці товариства Пальміри Францівни Сетгофер ( ? — 1 8 9 9 ) . Дружина відомого співака і антерпренера київських театрів Й. Я. Сетова (Сетгофера) (1826—1894), вона у молодості була відомою цирковою наїзницею Пальмірою Аннато, перевершуючи усіх граціозністю, пластичністю та артистичністю. Успіх артистки був настільки великий, що композитор О. Лядов навіть присвятив їй кадриль. Пальміра Францівна почала будувати театр у Києві на Ми колаївській, але відмовилась від будівництва на користь М. М. Со3 ловцова . Активним членом товариства став актор театру Соловцова М. П. Рощин-Інсаров ( П а ш е н н и й ) (1861 — 1 8 9 9 ) — батько народної артистки С Р С Р В. М. Пашенної. Це був актор, незрів нянний у багатьох драматичних ролях. Він грав коханців, фатів, резонерів, однак його Чацький і Борис Годунов стали шедеврами сценічної роботи. Не можна не згадати про Правління товариства, про тих, хто в різні роки керував його роботою. Це відомий архітектор
' Иллюстрированный сборник...— С. 3 3 — 3 6 .
1
1
Федоров-Соловцов Н. Н, / / Киевский календарь на 1903 год В. Д. Буб
1
лика.— К., 1 9 0 3 . — С. 3 1 1 — 3 2 0 . 2
Кцзьмін М. Забуті сторінки музичного життії Киева -
К .
1972 —
242
Дмитриев
Ю.
Цирк
в
России.-— М.,
1 9 7 7 . — С.
83—84;
Леони-
дов Л М. Воспоминания, статьи, беседы, переписка, записные книжки. М., 1960
С. 2 0 1 — 2 0 2 .
Там ж е . — С. 3 7 — 4 0 .
16«
С. 94.
243
Рибаков
М.
О.
Академія
В. М. Ніколаєв (голова); М. М. С о л о в ц о в ; компози тор і піаніст, згодом дирек тор Київської консерваторії В. В. Пухальський; відомий художник-портретист, автор картин на історичні та побу тові сюжети, викладач Київ ського художнього училища і школи малярства І. Ф. Селезньов; адвокат Л. А. Куперник (батько відомої пе рекладачки і драматурга Т. Л. Щепкіної-Куперник); літературознавець, перекла дачка й педагог С. М. Зел і н с ь к а - Л у н а ч а р с ь к а (дру Голова правління Київського ж и н а М. В. Л у н а ч а р с ь к о Літературно-артистичного товариства го — брата А. В. ЛуначарВ. М. Ніколаєв. ського); актор Т. Чужбінов; публіцист В. Водовозов; капельмейстер опери Й. Пагані та ін. Із десяти років існування товариства — дев'ять незмінним головою його Правління був відомий культурний та громадський діяч, академік архітектури В. М. Ніколаєв ( 1 8 4 7 — 1 9 1 1 ) . Саме завдяки його доброзичливому ставленню до діячів української культури стало можливим їх обрання до складу Правління. Довгі роки Володимир М и к о л а й о в и ч працював на посадах міського та єпархіального архітекторів. За майже 40-річне життя у Києві за його п л а н а м и та п р о е к т а м и було побудовано 27 будівель, 3 пам'ятники, 18 церков, зокрема такі цікаві архі тектурні споруди, як будинок Купецького зібрання (сучасна філармонія), лікарня для чорноробів (зараз Інститут охорони материнства та дитинства), будинок міського Кредитного то вариства (не зберігся), Трапезна церква в Печерській Лаврі, Маріїнсько-Благовіщенська, Олександро-ІІевська, Сретенська церкви (не збереглися), богодільня М. П. Дєгтєрєва (пізніше тут розташовувалось Танково-технічне училище по вул. Дєгтерєвській), пам'ятник М. І. Глінці тощо. В. М. І Ііколаєв керував будівництвом пам'ятника Б. Хмельницькому, нині існуючого їм
доброго
смаку
Оперного театру, Володимирського собору, брав участь у спо рудженні Політехнічного інституту тощо. Працю архітектора він поєднував з великою громадською діяльністю: був членом міської Думи, директором Кредитного товариства, членом дирек ції Київського відділення Російського музичного товариства. З ініціативи і с т а р а н н я м и В. М. Н і к о л а є в а в Києві у 1900 р. було відкрито художнє училище (вул. Бульварно-Кудрявська, 2), директором якого він працював до останніх днів життя... Член Правління товариства С. М. Зелінська-Луначарська (1875—1942) походила з відомої в Києві демократичної родини лікаря М. В. Михайлова. За участь у нелегальній діяльності її разом з А. В. Луначарським було заарештовано 29 квітня
1900 р.,
разом вони відбували покарання у Лук'янівській в'язниці. Софії Миколаївні та її першому чоловікові С. Зелінському належать переклади російською мовою 12-томного зібрання творів Е. Ожешко та окремі томи з 48-томиого повного зібрання творів Е. З о л я , які в и х о д и л и у Київ ському видавництві Б. Фукса на початку століття. С. М. Л у н а ч а р с ь к а віді грала неабияку роль у твор чому
житті
своєї
улюбленої
учениці з гімназії О. К. Тигаренко — Алли Тарасової — н
майбутньому
народної
а р т и с т к и С Р С Р . В радянсь кий час С о ф і я М и к о л а ї в н а працювала в Москві. їй нале жать праці з проблем театру для дітей, естетичного вихонапни дитини
Докладніше про С. М
Лупачарську див.:
М. Рибаков, Вчительці з
подякою. / / «Україна».— 1 9 7 8 . — № 6 ; Його ж . ї х єднала велика мета / / - Дніпро».— 1979, № 6 . — С. 1 0 4 — 1 1 0 ; Його ж. Будинок па Десятинній, 10 // «Вітчизна»
1 9 8 1 , — № 3 — С. 184 — 190
246
Рыбаков
М.
О.
Академія
Літературно-артистичне товариство було так би мовити професійним об'єднанням діячів літератури і мистецтва. Умови його роботи були важкими, бо влада всіляко перешкоджала товариствам, діяльність яких ішла всупереч із шовіністичною політикою царського уряду щодо неросійських народів. Крім того, товариство не було однорідним угрупованням, до його складу входили діячі різних ідейних напрямків — буржуазнодемократичного, буржуазно-ліберального, ліберально-народ ницького з суперечливими і нечіткими програмами.
доброго
смаку
О. Саксаганський, М. Заньковецька; художники М. Пимоненко, М. Мурашко; письменник і літературознавець Б. Грінченко; відомий історик, згодом академік ВУАН О. Левицький; гро мадський і політичний діяч, демократ, в'язень царської каторги, друг І. Франка, М. Павлика, М. Драгоманова — М. В. Ковалевський та багато інших. Крім того, до складу Правління товариства в різний час обиралися: М. П. Старицький; М. В. Лисенко; автор поетичних, дитячих, етнографічних праць, перекладів, мемуарів, діячка ліберально-демократичного напрямку, у майбутньому членкореспондент ВУАН — Олена Пчілка (мати Лесі Українки); відомий громадський діяч, який підтримував тісні зв'язки з Франком, Короленком, Лисенком, автор історичних і етно графічних статей — Т. Р. Рильський (батько М. Т. Рильського), який відмовився від д в о р я н с ь к и х привілеїв та створив у власному будинку школу; композитор і педагог М. А. Тутковський; літературознавець, видавець, перекладач, зять М. Старицького І. М. Стешенко, обраний секретарем Правління; вже відомий нам В. П. Науменко та ін. У всі комісії товариства було обрано і діячів української культури: до літературної — М. Старицького й І. Стешенка, до музичної — М. Лисенка і М. Тутковського, до театраль ної — М. Старицького і М. Старицьку, до художньої — М. Пимоненка і М. Біляшівського. Це не могло не вплинути на посилення демократичної спрямованості діяльності това риства.
Університет Св. Володимира. Звідки вийшло багато майбутніх членів Літературно-артистичного товариства.
З посиленням ролі й значення в товаристві прогресивних елементів, які становили більшість, ідейна боротьба їх з реакцій но-консервативною частиною все більше загострювалася, що, зокрема, виявилося з особливою силою у питанні щодо допу щення у товариство діячів української культури. Завдяки доброзичливому ставленню передової громадськості товариство стало притулком для
гнаного самодержавством
М а й ж е у всіх заходах разом виступали російські й україн ські діячі: і в літературній бесіді про Гоголя, в якій брали участь М. Старицький і П. Боборикін, і в шануванні сторіччя від дня народження О. С. Пушкіна, де виступали М. Л. Кропивницький (в ролі Пимена в уривку з «Бориса Годунова»), а музичною частиною керували М. В. Л и с е н к о і М. А. Тутков1 ськи й . Реакціонери, великоросійські шовіністи зривали проведення українських вечорів, тим більше, що останні збирали стільки відвідувачів, що вони заповнювали усі зали й кутки клубу.
українського слова, мабуть, єдиним місцем у Києві, де вільно звучали українська мова, українська пісня, українська музика, До товариства вступили Леся Українка; актори М. Садовський, 24 (і
' «Киевское слово».— 180'.).— 23 апреля, «Киевлянин».— 1 8 9 9 . — 24 апреля.
247
Рыбаков
М.
О.
Академія
Згадує Оксана Стешенко — дочка М. Старицького: «Прига дую дуже бурхливі збори, на яких прогресивні елементи завдали рішучої поразки поміркованим. На ці збори прийшла і дуже хвора Л е с я Українка, і старий Кониський, і професор В. Анто нович і багато інших. Офіційні представники мистецтва поволі відійшли від цього товариства. Організація всіх концертів тепер перейшла до Лисенка й Тутковського». М і ж звичайними кон цертами вони влаштовували симфонічні концерти, доповіді про творчість Лесі Українки, Котляревського тощо. Значною подією стало відзначення в товаристві у лютому 1901 р. 25-річчя літературної діяльності О. П. Косач (Олени Пчілки). Про її творчий шлях розповіла Л. М. СтарицькаЧерняхівська. Бурхливі оплески супроводжували читання Старицьким поздоровчих телеграм, що надійшли з України, Росії, з-за кордону. А після цього він вручив ювілярці Золотий жетон. Олена Пчілка стала п'ятим і останнім лауреатом найвищої 1 нагороди товариства . Царський уряд усіма засобами прагнув задушити вияви самобутньої української культури, штучно загальмувати її розвиток, принаймні перевести її в русло консервативних форм і тим заглушити передові демократичні настрої. Але попри всі труднощі і суперечності зростали й сили протидії, прямої чи прихованої. В той час, коли ганебні урядові циркуляри забороняли «малороссийськое наречие», в товаристві звучала «Енеїда» Кот ляревського та вірші Шевченка, М. Старицький читав уривки з «Марусі Богуславки» і поеми в прозі Лесі Українки. Перебо рюючи опір влади, товариство влаштувало вечір, присвячений П. Кулішу, з рефератом, декламаціями, виступом хору та вико нанням його улюблених пісень. До Полтави поїхала делегація товариства з нагоди відкриття пам'ятника Котляревському. Уряд перешкоджав діяльності українських театральних труп, пере слідував найкращих митців, а в товаристві тим часом прово диться вечір, присвячений великому актору, драматургу і режи серу М. Л. Кропивницькому. Київське відділення Російського музичного товариства більш як за півстоліття свого існування не виконало жодного твору
А в товаристві звучала музика великого композитора, його пісні, романси, хори, квартети тощо. Відзначені товариством 100-річний ювілей «Енеїди» Котляревського, 35-річні ювілеї творчості М. В. Лисенка і І. С. Нечуя-Левицького стали ви датними подіями, значення котрих вийшло далеко за межі Києва... Визначними подіями у громадському житті Києва стали вечори п а м ' я т і Т. Ш е в ч е н к а , які п р о в о д и л и с я щорічно й користувалися великою популярністю. Зали були переповнені, завжди не вистачало місць. В цих вечорах брав участь цвіт української та російської інтелігенції. ...22 березня 1898 р. Клуб товариства на Рогнідинській, 1. Виступають О. Косач, актор і антрепренер М. Топор-Багров. Зал захоплено зустрічає М. Старицького, Л. Старицьку-Черняхівську, М. Садовського, чудовий хор під керуванням М. Ли 1 сенка . Переповнений зал Купецького зібрання 21 березня 1901 р. Відзначити 40-річчя смерті великого Кобзаря прийшли актори, літератори, музиканти. І пісня «Пливе човен», і «Спів Яреми», і незмінні виступи Старицького з дочками і, звичайно, хор Ли сенка, інші номери — все виконувалося на «Біс»! 26 лютого 1903 р. П р и м і щ е н н я Народної аудиторії на Бульварно-Кудрявській вулиці не вмістило й половини бажа ючих. Кілька годин 900 відвідувачів слухали вірші, пісні, роман си, хори на слова «великого співця України, дійсно народного поета, виразника народного горя», як назвав Кобзаря у доповіді 2 В. П. Науменко . ...Шаляпін і Україна, Шаляпін і Київ. Теми — для спе ціального дослідження. Скажемо лише, що з відвідин нашого міста Федором Івановичем киянам особливо запам'яталися дві: у 1902 та 1906 рр.
1
24 К
смаку
М. В. Лисенка, які були вилучені з репертуарів симфонічних концертів, а газета «Киевлянин» щодо українських спектаклів не надрукувала жодної рецензії. В той же час нерідко ставилися художньо-безпорадні твори третьорозрядних авторів.
1
«Киевская газета».— 1 9 0 1 . — 9 февраля,
доброго
«Жизнь и искусство».— 1 8 9 8 . — 23 марта.
< Ітчет Киевского Литературно-артистического общества за 1903 год.— К., 1 9 0 3 . — С. 27. 24 9
Рыбаков М.
О.
Академія
доброго
смаку
щав... Публіка вимагала «Дубинушку». Я сказав: «Давайте хо ром співати, усі!» Багато разів співав я «Дубинушку», співав з великими хорами, з чудовими оркестрами, але такого співу не чув ніколи до того дня, коли шість тисяч чоловік підхопили: Эх, дубинушка, ухнем! Не тільки ми, концертанти й робітники, заплакали від над звичайних емоцій, але й переодягнені жандарми і поліцейські 1 підтягували нам... Я пережив один з найкращих днів у житті» . Гроші за концерт — 1704 крб. 33 коп. Шаляпін передав пред ставникам робітників і, побоюючись переслідувань, швидко виїхав до Харкова.
Будинок Народної аудиторії по вул. Бульварно-Кудрявській.
2 квітня 1902 р. Знову переповнений зал Купецького зіб рання, вечір пам'яті Шевченка, організований Миколою Лисен ком. Звучить голос великого співака (в цей час він гастролював у Києві), який, незважаючи на хворобу, відгукнувся на запро шення і прийшов вшанувати пам'ять генія України. Шаляпін виконав у супроводі хору арію з опери «Тарас Бульба» Лисенка і пісню «Ой у лузі, та ще й при березі». Через чотири роки Шаляпін, на прохання київських робітників, погодився дати для них концерт у найпросторішому приміщенні міста — цирку П. С. Крутікова. Д у ж е важко було одержати в губернатора П. Саввича дозвіл на концерт: довелося запросити поліцейського пристава до себе в готель і влаштувати для нього щедре часту вання з міцними напоями... 29 квітня 1906 р. натовпи потягнулися на Миколаївську, вся вулиця від Хрещатика до театру Соловцова була заповнена піхотою та кавалерією, по Хрещатику припинився трамвайний рух. Шаляпін, хоч і знаходився поряд з цирком, в готелі «Коптиненталь», не міг потрапити до цирку! Виникла трагікомічна ситуація. Тоді Федір Іванович із скрипалем та піаністом вилізли у вікно і по карнизу обережно — до ринви, а по ній — на дах цирку, далі — до вікна в конюшні, а через вікно — до самою цирку, і під бурхливі оплески вийшли на арену! «...Співав я, як ніколи в житті не співав! — писав Ф. І. Ша л я п і н . — Настрій був на диво сильний, піднесений. Після кож ного романсу оплески були як удар грому, цирк тремтів і трі 250
Дедалі більшу роль у товаристві починають відігравати корифеї української культури М. Старицький, М. Лисенко, Леся Українка. М. П. Старицький керував у товаристві драматичним гурт ком, який готував спектаклі для так званих Народних будинків Києва, допомагав прогресивним драматургам у створенні п'єс для народного театру, консультував молодих письменників та митців, організовував ювілейні вечори, присвячені класикам 2 літератури тощо . Леся Українка про свій вступ до Літературно-артистичного товариства сповіщає Л. М. Драгомановій у листі 7 грудня 1896 р.: «В Києві єсть Літературно-артистичне товариство, мама там членом з минулої зими, а я вибрана оце недавно, тижнів три тому назад, так в тому товаристві були прилюдні читання по-російськи і по-українськи, по-українськи читали Старицький, мама і Людя Старицька. Потім був визначений конкурс літе ратурний і здійнято, і рішено в принципі питання про подачу українських творів, і теє жюрі — Науменко, Старицький і Ковалевський. Далебі, я сього ніяк не сподівалась! Тепер, не вважаючи ні на що, писатиму оповідання на конкурс, хоч, напевне, провалюсь»'.
1
Рыбаков М.
№ 6 . — С. 1
Заветная страничка летописи.
//
«Радуга».—
1990.—
142—143.
Куриленко II
М., Старицький М. П. Життя і творчість.— К., 1 9 6 0 . —
С. 24; Комишанченко ЛІ. //. Михайло Старицький.— К., 1 9 6 8 . — С. 2 8 — 2 9 . ' Украина .//
Твори в 10 т.
К., 1 9 6 5 . — Т. 9 , — С. 252.
251
Рыбаков
М.
О.
Академія
Жюрі першого літературного конкурсу товариства в жовтні 1897 р. відзначило Лесин твір «Голосні струни» вищою наго родою — Золотим жетоном, про що їй повідомили телеграмою у Ялту, і велика поетеса в листі до матері пише: «Подякуй від мене Лисенків, Старицьких і товариство за сей милий мені 1 вираз уваги далекому, в горах загубленому авторові» . Л е с я Українка читала в товаристві свої вірші, оповідання, виступала з повідомленням «Малоруські письменники на Буко вині» (О. Кобилянська, Ю. Федькович, В. Стефаник), з допо віддю про творчість Г. Гейне, брала участь в обговоренні твор чості Зудермана, Ібсена, на вечорі з нагоди 90-річчя народження видатного польського поета-демократа Ю. Словацького, читала своє оповідання «Над морем». М. М. Старицька читала її рефе рат «Новітня суспільна драма» (хвора поетеса виступала тільки 2 в дебатах) . Ось що пише Л е с я Українка про свою діяльність в товаристві в листах до родичів і друзів. З листа Лесі Українки до сестри О. П. Косач 9 жовтня 1899 р.:«Водовозов читав реферат в Літературному товаристві про Зудермана (в той вечір, як і я), Анічков читав лекцію публічну про Ібсена... Хутко має бути в Літературному това ристві ювілейний вечір Словацького. І там має Антонович чи 3 тати реферат — цікаво» . З листа Л. Українки до О. Кобилянської 1 грудня 1899 р.: «Будьте ласкаві, напишіть мені, які знаєте біографічні відомості про д. Стефаника, а то якнайшвидше, бо на тім тижні я маю тут в Літературному товаристві відчит про буковинських пи 4 сьменників: Федьковича, Вас і Стефаника» (Доповідь було прочитано в Літературно-артистичному товаристві 9 грудня 1899 р. в присутності Л. Українки). З листа Л. Українки до сестри О. П. Косач 29 березня 1900 р.: «Хоч люди кажуть, що воно непогано вийшло, тільки що паузи часом були довгенькі... Тільки я не жалую, що врядила
1 2
Українка Л. Твори в 10 т . — К., 1 9 6 5 . — Т. 9 . — С. Там же.— Т. 9 . — С. 3 7 9 — 3 8 0 :
1 9 7 1 . — С.
213;
Аврахов
Г.
Леся
Костенко Л.
Українка.
Леся
Українка.— К., К.,
С. 143, 151. 3 1
1971.—
зовсім не було б поминок по Гейне в Києві... добре читав на вечері «Людині», Славинського Бердяев теж читав порядно». Вечір пам'яті товаристві 23 березня 1900 р.'
Справжнім святом української культури став 35-річний юві лей творчості М. В. Лисенка. У вищих сферах почався перепо лох, викликаний цим заходом Літературно-артистичного това риства. Почалося гарячкове листування між Києвом та Петер бургом. 28 листопада 1903 р. начальник Київської охранки О. Спиридович повідомив про це департамент поліції, на що директор департаменту О. Лопухін вимагав негайно «з'ясувати характер цього вшанування». До л и с т у в а н н я підключилися київський губернатор, губернське жандармське управління, 3 пристав Двірцевої дільниці Києва тощо . Після тріумфального турне композитора по Західній Україні та Буковині святкування в Києві почалося 19 грудня 1903 р. Першими привітали ювіляра українські актори. В театрі Бергоньє трупа Садовського і Саксаганського поставила першу українську оперету «Чорноморці», якою М. Лисенко починав свій шлях як театральний композитор. Після спектаклю хор, солісти, оркестр виконали кантату ювіляра «Б'ють пороги». Потім почалися привітання, по залу котилося «Слава! Слава! 1 Слава!» .
Українка Л. Твори в 10 т . — К.,
2
Пчілка
О.
Микола Лисенко (Спогади
252
і думки)
//
М. Лисенко у
137.
' 1ІДІЛ України.— Ф, 275, он 7, спр. 125, арк. 2, 4, 6 — 6 зв., 10.
1
Там же — С. 390.
1 9 6 5 . — Т. 9 . — С. 407; «Киевское
слово».— 1 9 0 0 . — 25 марта. спогадах сучасників.— К , 1 9 6 8 . — С
Українка Л. Твори в 10 т . — К., 1 9 6 5 . — Т. 9 — С. 3 7 9 — 3 8 0
смаку
Душею товариства став М. В. Л и с е н к о . Він виступав як піаніст, керував хором, акомпанував співакам на фортепіано. Він ставився до своєї роботи в товаристві як до громадського обов'язку. В ті часи, коли переслідувалося українське слово, музика звучала, як слово. «Се була проречиста українська про повідь без слів. І тим глаголом української пісні, що пройшла через горен величної душі, Лисенко зогрівав серця людям ста рим, запалював вогнем серця молодим і навіть наймолодшим — 2 дітям»,— писала у своїх спогадах про Лисенка Олена Пчілка .
1
269.
(Семінарій).—
вечер, бо інакше Старицький дуже і мої переклади, Гейне відбувся в
доброго
Лисенко О
ЛІ. М
В. Л и с е н к о . — К , 1959 — С. 133. 2Г..Ч
Рыбаков
М.
О.
Академія
доброго
смаку
Другого дня відбувся грандіозний вечір, в л а ш т о в а н и й товариством. В залі Купецького зібрання ювіляра вітали гості з усієї України: робітники і селяни, студенти й актори, науковці і письменники, музиканти і художники (росіяни, українці, євреї, чехи, поляки, грузини) •— всі вони несли співцеві України свою любов і шану. Здавалося, не буде кінця адресам, привітальним телеграмам з Петербурга, М о с к в и , Праги, Софії, Берліна, Варшави. У привітанні М. Коцюбинського були такі рядки: «Хай ще довго бринить душа Ваша разом з народною, хай ще довго ж и в е і по смерті не вмре наш славний Боян — Микола Лисенко!» Ось виходить делегація у національному вбранні. То знайомі з Романівки, де М. Лисенко разом з Т. Рильським не одну пісню записали. Розчулений до сліз Микола Віталійович тут же розцілувався з усіма романівцями. А ось виступає селян ський хор з Охматова під керуванням П. Демуцького, відомого композитора й етнографа. «Спасибі Вам, Порфирію! Навіть і мене, старого кобзаря, зворушили Ви своїм хором»,— дякував своєму учневі Лисенко. Потім виступив народний кобзар Т. Пар хоменко, а наприкінці було виконано присвячену ювілярові 1 кантату К. Стеценка під керуванням автора... 21 грудня 1903 р. великий концерт на честь М. В. Лисенка в Київській опері влаштувала Олена Пчілка. Твори Лисенка виконувалися найкращими співаками (три об'єднаних хори з 120 співаків у супроводі двох оркестрів), а ввечері відбулася організована громадскістю постановка опери Лисенка «Різдвяна 2 ніч» (опера ставилася в Києві в 1874 р. лише силами аматорів) . Наприкінці вечора вся трупа театру гаряче вітала ювіляра. Це був винятковий випадок, бо пробитись на київську «велику» сцену операм М. В. Лисенка було неможливо. Опера «Ноктюрн» була виконана вже після смерті композитора, не побачила світла рампи свого часу й опера «Тарас Бульба», не потрапили на сцену «Енеїда» та ряд інших українських опер. Після цього, святкування перейшло до так званих Народних будинків — Лук'янівського, Галицького, до Залізничного клубу.
1 1
Лук'янівський Народний Дім.
До останнього запізнився співак, тоді Лисенко сів за рояль і під бурхливі оплески майстерно виконав кілька своїх творів. Але й це не стало завершенням святкування. Незабаром юві лейний концерт відбувся в Петербурзі, де ювіляра привітали його вчитель М. Римський-Корсаков, О. Глазунов та ін. Ювілей ний концерт, організований М. Черняхівським, відбувся навіть у Баку...' Численні шанувальники Лисенка піднесли йому дар — (¡000 крб. для купівлі дачі, але ювіляр витратив ці гроші на організацію музично-драматичної школи, про яку давно мріяв. І влітку 1904 р. школа відкрилася в будинку по вулиці Великій 2 Підвальній, 15 (нині Ярославів Вал) . 19 грудня 1904 р. в клубі товариства 500 гостей вшано вували відомого українського письменника І. С. Нечуя-Левицького. В залі відчувався подих революційної бурі, що набли-
' Кузмін М, І. Забуті сторінки музичного життя Киева.— К., 1 9 7 2 . — Лисенко О. М. Назв, праця.— С, 134 — 1 3 6 , Кизмін М. І. Забуті сторінки музичного життя Кінва.
С. 173.
('.. 229: К.. 1972
Кротевич Є. М. Микола Віталійович Лисенко // М. Лисенко у
спогадах сучасників.— К , 19(>К
- ('.. 5 5 7 — 5 5 8 .
' О'Коннор Вілінська Н. О. Лисенки і Старицькі / / Гам же - - С 374—375. 254
Рибаков
М.
Академія
О.
ж а л а с я . І. В. Лучицький закінчив свій виступ словами: «Хай ж и в е політична свобода й боротьба!», а представник чернігів ської молоді — «Настав час скинути важкі кайдани!». Поздоров ляли письменника представники Києва, Одеси, Харкова, Чер нігова, Полтави, Західної України, студенти з Варшави, Дерпта. Вшанування ювіляра продовжувалося у школі Лисенка і в готелі 1 «Континенталь» . З кожним роком товариство розширювало свою діяльність, особливо після переходу Правління і клубу з невеликого при міщення по вул. Рогнідинській, 1 до просторого клубу на Хреща тику, 15. Завдяки товариству, крім діячів, згаданих вище, кияни змогли послухати й побачити Немировича-Данченка, Станіславського, Боборикіна та ін. Товариство влаштувало концерт відомого актора І. П. Киселевського, увесь збір від якого пішов у касу «Політичного Червоного Хреста» — нелегальної орга 2 нізації, яка допомагала політв'язням . Намічався виступ у това ристві А. В. Луначарського з рефератом про Г. Ібсена, але цьому перешкодив його арешт. Безперервно ширилася аудиторія та кількість членів това риства. Якщо в 1895 р. у ньому нараховувалось 37 членів, то у 1904 р . — 757. Якщо на перших літературних вечорах присутні були кілька десятків відвідувачів, то на вечорі пам'яті Е. Золя (1902 р.) вже 567; вечір пам'яті Шевченка (1903 р.) зібрав 900 чоловік, а протягом 1903 р. заходи товариства відвідало 3 12751 чоловік . Отже, значення діяльності Літературно-артистичного това риства полягає в тому, що його прогресивні діячі та їх соратники залучали населення до високих надбань світової культури, знайомили з літературою, музичним мистецтвом, живописом аудиторію з різних прошарків суспільства, у тому числі робітни ків, селян, службовців, студентів. Позитивною рисою діяльності
1
ЦДІА України.— Ф. 275, оп. 1, спр. 125, арк. 1 4 — 1 4 зв.; «Киевская
доброго
смаку
товариства, хоч воно змушене було дотримуватися у своїй діяльності офіційних настанов царського уряду, було прагнення об'єднати для спільної діяльності літераторів, художників, музи кантів, науковців та аматорів, продемонструвати громадськості здобутки народної творчості, майстерність місцевих акторів, музикантів, живописців. Згуртовуючи навколо себе кращих представників російської та української інтелігенції, Літературно-артистичне товариство перетворювалося на центр культурно-громадського життя Києва кінця XIX — початку XX ст. ...Заглиблюєшся в стоси архівних документів, старих газет, дбайливо перебираєш роки, факти, захоплюєшся високим ми стецтвом. Раптом — кричущий дисонанс — казенна, тьмяна, суконна мова поліцейських повідомлень: «Літературно-арти стичне товариство перетворилося в місце обговорення перебу дови існуючого державного порядку» (січень 1905 р.). «Невідомі оратори обговорювали питання про об'єднання революційних партій з пролетаріатом» (квітень 1905 р.). Проте невдоволення ворога робить честь борцеві! Злобно замиготіло свинцеве «недремлющеє око», загрюкали ковані чоботи, потяглися брудні поліцейські руки «тащить и не пущать», адже на останніх бурхливих зборах товариства 14 вересня 1905 р. майже 600 чоловік протестували проти скли кання Державної Думи! ...До клубу вдерлася поліція, п о ч а л а с я кривава бійка. Заарештували 255 осіб, після чого 17 вересня 1905 р., за нака зом генерал-губернатора Клейгельса, Літературно-артистичне товариство було розпущене'. Але мистецтво — вічне. Справжнє мистецтво, що черпає свою силу із життєдайних джерел народного життя, допомагає народові усвідомити себе творцем історії. А саме такому ми стецтву служило Літературно-артистичне товариство. І все російським держимордам не вдалося ні закреслити, ні вирвати пам'ятну сторінку славного літопису Києва. Наступні часи від гукнулися на яскраве десятиріччя існування товариства.
газета».— 1 9 0 4 . — 2 0 декабря. 2
Василенко К. Четверть века
назад // «Былое».—
1924.— № 2 7 —
2 8 , — С. 136. 3
1
ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , он. 6 2 5 , спр. 218, арк. 1; Иллюстрированный
ЦДІА України.—Ф. 4 4 2 , оп. 625, сир. 218, арк. 14; Ф. 274, on. 1, спр.
сборник...— С. 12; Отпет Киевского Литературно артистического общества
1112, арк. 4, 5 — 5 зв.; спр. 1179, арк. 53, 54, 55, 6 1 , 63, 65 зв.; «Киевское
за 1902 год.— С. 39; То же, за 1903 г.— К . 1903 — С, 14, 27.
слово»<— 1905
256
17 м
Рибякоа
18 сентября.
Рыбаков
М.
О.
Академія
*
* *
Не можна обминути увагою долю деяких членів товарист ва — представників української культури в умовах більшовиць ко-сталінського тоталітарного режиму. В. П. Науменко був розстріляний більшовиками у 1919 р. як «український націоналіст». І. М. Стешенко — секретар Прав ління товариства, літератор, письменник, перекладач і педа гог — за тим же звинуваченням розстріляний у Полтаві ЗО червня 1918 р.
смаку
Маховик антилюдської машини тоталітаризму тоді лише розкручувався і, на щастя Тутковського, ще не набрав тих жахливих обертів, що поглинули незабаром м а й ж е всіх його прихильників і опонентів. Тутковського відпустили. «Врятувала» від ГУЛАГУ цих видатних діячів-братів їхня смерть. Павла Апол лоновича — в 1930-му, а М и к о л у Аполлоновича — в 1931 р.
С т р а ш н а доля спіткала дочок Старицького Людмилу і Оксану. Л. М. Старицьку-Черняхівську — письменницю, дра матурга, перекладачку, літературного критика, громадську діячку — у 1929 р. заарештовано разом з чоловіком — видатним лікарем, професором гістології О. Черняхівським у зв'язку із ганебним процесом так званої Спілки Визволення України (СВУ), засуджено на п'ять років суворої ізоляції, за кілька місяців звільнено і вислано до м. Юзівки, а в 1934 р. повернено до Києва. Доля її чоловіка, також засудженого, невідома. Оксана Старицька-Стешенко (дружина І. М. Стешенка) — українська письменниця, перекладачка, педагог — разом із сестрою Людмилою була розстріляна агентами НКВС напри кінці липня 1941 р. в Дарниці. Так трагічно обірвалось життя двох славних дочок українського народу. За іншою версією, обидві сестри 20 липня 1941 р. були вивезені з Києва на схід, Людмила померла в дорозі, місце поховання її невідоме. Про долю Оксани взагалі нічого не відомо. Що стосується третьої сестри — Марії Михайлівни Старицької, то вона «встигла» померти в 1930 р., тобто до жахливих репресій 30-х років... Про одного із засновників товариства М. А. Тутковського, а також про його брата — видатного вченого-геолога академіка П. А. Тутковського відомо, що вони так само відчули на собі наступ тоталітаризму на українську культуру. П. Тутковський наважився виступити проти обрання дійсним членом ВУЛІІ відомого вченого з Харкова Д. М. Соболева з огляду на те, що кандидат в академіки не знає української мови. Крамольним вченим зацікавилось ДПУ: Павла Аполлоновича викликали до органів держбезпеки, довго з'ясовували, чому він досліджує саме геологію України, а не всього Радянського Союзу, чому звертався до студентів «козаче», а не «товаришу»? 2Г.8
доброго
17
З
З ІСТОРІЇ к и ї в с ь к и х ДРАМАТИЧНИХ ТЕАТРІВ, АБО АДРЕСИ КИЇВСЬКОЇ МЕЛЬПОМЕНИ З часів об'єднання східнослов'янських земель навколо Києва видовища посідають помітне місце в суспільному житті міста. Особливо поширені були потішні ігри скоморохів. Визвольна боротьба українського народу в XVII ст. сприяла загальному піднесенню культури, зокрема розвиткові літератури і театру. Саме в Києво-Могилянському колегіумі (пізніше — Академії) створювалися драми і влаштовувалися шкільні спектаклі, де акторами були студенти (спудеї), а керівниками — професори. Великого розквіту набули т а к о ж побутові сценки-інтермедії і 1 народний ляльковий театр-вертеп . Вистави проходили не тільки в приміщенні, але й на від критому повітрі. За свідченням київського митрополита Євгена (Болховітінова), вихованці й сторонні люди «виходили на гору Скавіку ( Щ е к а в и ц ю ) між яром при урочищі Глибочиця, і вчитель поезії для таких прогулянок повинен був складати 2 комедії або трагедії, а інші вчителі — діалоги» . Найпо пулярнішим був твір «Олексій, чоловік божий», написаний у 1673 р. невідомим автором. З Києва «шкільні драми» перейшли до Москви і далі поширились по всій російській землі. Таким чином, театр Київської Академії мав значний вплив на театралі, ну культуру Росії. У 1 7 8 9 — 1 7 9 0 рр. театральні вистави від бувались у флігелі Царського палацу.
історії
київських
драматичних
театрів.
Велике значення для Києва мало переведення до нього в 1797 р. з міста Дубно ярмарків (Контрактів), які стали місцем культурних контактів, концертів, різних видовищ. Тут висту пали італійська опера, балетні трупи з Іспанії, Польщі; кріпацькі музичні та хорові капели, польські, українські, російські теа тральні трупи. Виникла потреба у будівництві стаціонарного театрального приміщення. Ділянку відвели на початку Хреща тої долини (на місці, де зараз Український дім). Коли ж побудовано перший київський театр? У дорадянських і радянських виданнях наводяться різні 2 3 дати: 1803 р . \ 1802—1805 рр. , 1804—1807 рр. Відомий історик Києва М. Закревський писав: «Дехто вважає, що перший дере в'яний театр побудовано в 1803 р.; але найвірогідніше — в 4 1806 р.» . З архівних документів відомо, що лише в 1804 р. київський війт Г. Рибальський і бургомістр А. Барський звернулися до військового губернатора О. П. Тормасова по дозвіл на побудову 5 першого театру . Зберігся наказ губернатора відомому київсько му архітектору А. Меленському з цього приводу: «Киевскому городскому архитектору, господину надворному советнику Меленскому 26 августа 1804 г. По представлению ко мне здешнего магистрата о желании некоторых граждан построить собственным их коштом деревян ный театр, дать на сие мое согласие и утвердить план оному, ипробованный предместником (попередником.— Авт.) моим господином генералом от инфантерии Феншем, предписываю Нашему Высокоблагородию для построения оного отвесть место гежащее между Печерска, близ горы, прилегающей к старому Киеву, в смежности площади, называемой Конною — по левую сторону дороги, ведущей от Печерска на Подол».
1
Захарченко М. Киев теперь и прежде.— К. 1 8 8 8 . — С. 41; Николаев Н.
Драматический театр в Киеве. 1 8 0 3 — 1 8 9 3 . — К. 1 8 9 8 . — С. 15; «Киевлянин».— 1903.—
9 сентября;
Иконников
В.
С.
Киев
в
1654—1855
г.—
К,
1904,—
С. 103; Київ. Путівник./ За ред. Ф. Ерпста.— К. 1 9 3 0 . — С. 275; Історія міст і сіл УРСР: Київ.— К., 1 9 6 8 . — С. 123; «Вечірній Київ».— 1 9 7 0 . — 14 березня. ' Матушевич Л.
1 2
О. Хрещатик.— К,
' ПДІЛ України.— Ф. 533, ом «Театральная энциклопедия».— М , 1907 «Киевлянин».— 1 9 0 3 . — 9 сентября. 200
Т Г>.
С. ЗГИ
'Закревський II
1 9 5 0 . — С. 27.
1, сир. 637, арк. 1 — 10.
Описание Киева — М., 1868. Т. I I . — С. 8 3 3 .
•• ЦДІЛ України. - Ф. 533, оп. 1, сир. 637, арк, 1 — 10. .4,1
Риба ков М.
О.
З
Отже, тільки восени 1804 р. почалося будівництво театру, 1 яке завершилося в 1806 чи в 1807 роках , вже коли військовим губернатором у місті був М. Л. Голеніщев-Кутузов. Після спо рудження театру Хрещатик було перейменовано на вулицю Театральну. Д е р е в ' я н и й будинок театру зведено в стилі ампір, з чотирма портиками, шістьма колонами. В театрі було 32 ло жі, 40 крісел, за ними — партер, де не сиділи, а дивилися ви стави стоячи, амфітеатр, галерея, разом — 740 місць. Акусти ка в театрі була гарна. Оскільки постійної трупи не було, сцену наймали гастролери. Вистави розпочала українська кріпацька трупа чернігів ського поміщика Д. Ш и р а я . (За іншими відомостями — трупа Лотоцького, яка поставила польською мовою «чарівно-фан тастичну комедію» — «Зівака на місяці» і російською мовою оперету князя Шаховського «Казак — стихотворец»). Незважаючи на бажання створити в Києві стаціонарний театр, всі спроби залишалися марними. В театрі виступали російсько-українські, польські трупи Ленкавського, Лотоцького, Жолкевського, Рекановського, Штейна, Млотковського та ін 2 ших . Театр мав, так би мовити, універсальний характер, бо репертуар складався з драм, комедій, опер, водевілів, інтермедій, балету, оперет, причому одні й ті ж самі актори виступали і як співаки, і як драматичні актори. Не завжди спектаклі відпові дали високому рівню через те, що ставились на сцені не найкра щі твори. Іноді глядача зваблювали «жахливими» назвами постановок: «Жахлива тінь Ринальдо, або Фантом», «Аббеліно, або жах ливий бандит венеціанський». Про ідейний зміст цих п'єс не варто й говорити. Але ставилися вистави й класичного репер туару: Шіллера, Шекспіра, Мольєра, Расіна, Скриба, опери Россіні і Керубіні. Іноді в Києві проходили великі театральні сезони. Так було у 1821, 1829—1830, 1837—1838, 1840, 1843 роках, коли кияни могли бачити видатних акторів М. Щеїжіна, П. Мочаловл, О. Мартинова, К. Соленика, Л. Млотковську та ін. Особливо
2
І. З
«Український драматичніш театр». 2І>?.
М , І'.ЇМ, ('. К . 1967.
театрів.
У театрі переважно йшли спектаклі польською мовою, лише зрідка — російською і українською мовами: оперети Аблесімова «Мельник, чарівник, обманщик і сват», Княжніна «Філаткине весілля». Першу оперу українською мовою кияни побачили у 1823 р. Про цю подію збереглася афіша: «З дозволу начальства, 1823, березня 2, актори польскі під управлінням п. Ленкавського, будуть мати честь представити неставлену в тутешньому театрі нову оперу в багатьох явах, на малоросійській говірці, у 2-х діях, під назвою «Українка, 3 або Чарівний замок» . Того ж року українською мовою була поставлена драма «Олена, або Разбійники на Україні». Треба відзначити таку характерну для Києва особливість: коли виступали польські
1
УкраУнська культура: Лекцн / За ред. Д. Антоновича.— К., 1 9 9 3 . —
С. 466. Николаев II. II Драматический театр в Киеве. 1 8 0 3 — 1 8 9 3 . — К., 1 8 9 8 . —
30—31. ' |//. Т. ] К истории польского театра в Киеве / / «Киевская старина»,—
ІЗ
Т. І.
драматичних
Як згадують сучасники, М. Щепкін був неперевершеним в українських ролях (до речі, І. Котляревський писав деякі ролі 1 спеціально для нього , а Шевченко присвятив своєму другу і улюбленому актору вірш). Під час спектаклю, в якому трагік П. Мочалов виконував роль Гамлета, київський театр ледве не розсипався від оплесків. Серед інших талановитих акторів, які виступали в місцевому театрі, були реформатор російської про вінційної сцени М. Рибаков, чудовий комедійний актор (комікбуфф) В. Живокіні, співак Л. Леонов, сімейна балетна трупа із 7 чоловік актора Богданова, видатна київська балерина Н. Бог2 данова, а також Борисоглібський, Зеленський та багато інших .
2
«Театральная энциклопедия»
київських
пам'ятними були гастролі російсько-українських труп М. Щепкіна, І. Штейна, Л. Млотковського, Каратєєва. Вони показали вистави за п'єсами І. Котляревського «Наталка-Полтавка», «Москаль-чарівник»; Г. Квітки-Основ'яненка «Сватання на Гончарівці» і «Шельменко — волосний писар»; М. Гоголя «Реві зор», «Одруження» і «Картари»; О. Грибоєдова «Лихо з розуму»; Мольєра «Скупий»; Шекспіра «Гамлет» і «Отелло»; Шіллера «Розбійники», «Підступність і кохання» тощо.
с. 1
історії
1 8 9 0 . — Т. 2 9 . — С. 5 3 3 — 5 4 0 ; К истории театра в Юго-западном крае / / ('.. 73.
Там же, 1 8 8 5 , — Т. 1 2 , — С. 4Г>8 263
Рыбаков
М.
О.
З
трупи, українські й російські дворяни не ходили до театру, а коли виступали російські актори, їх бойкотувало польське пан 1
ство . Хоч ми не розглядаємо оперне мистецтво у Києві, а обме жуємось тільки драматичним, все ж не можна не згадати дати 27 жовтня 1867 р. Вона вважається датою народження Київ ського оперного театру, коли кияни побачили на його сцені оперу «Аскольдова могила» Верстовського. Дослідник музичного життя Києва М. І. Кузьмін звертає увагу на те, що за чотири дні до офіційної дати на сцені київ ського Міського («Великого», як його називали) театру відбу лася постановка опери «Наталка-Полтавка», афішована як ама торська. Але це не відповідає дійсності: оркестр і хор були оперними, ролі виконували професійні актори. Безумовно, що передова київська музична громадськість бажала відзначити відкриття оперного театру саме українською оперою. Але солі стами опери були росіяни, що не володіли українською мовою. Назва «аматорська постановка» пояснюється тим, що київські можновладці ні в якому разі не дозволили б офіційного від 2
криття опери українською мовою . На
гастролі до К и є в а п р и ї з д и л и й з а р у б і ж н і а к т о р и :
французька драматична трупа на чолі з видатною актрисою М. Ж. Ж о р ж (1841 — 1 8 4 2 рр.), іспанський балет, італійська й польська оперні трупи та ін. Не випадково Київ у 40-х роках зажив слави театрального міста. У 1834 р. в Двірцевому парку 3
був побудований перший у Києві літній театр . Цікаво, що він був без даху і задньої стінки. Тому декорації заміняли справжні дерева. Антракти тривали по півгодини, і новий акт починався після випущеної в повітря ракети. Гля дачами в цьому театрі була демократична інтелігенція, а також
історії
київських
драматичних
театрів...
Постійного глядача театри не мали. Це зумовлювало їх фі нансові труднощі. Д л я бідного люду театри були майже недо ступними. Найдешевший квиток коштував 1 крб., а заробляв робітник ЗО—40 крб. на рік. Будівля першого київського театру, яка майже ніколи не ремонтувалася, з часом почала руйнуватися. Останній спек такль тут відбувся ЗО липня 1851 р., після чого будинок був 1 зламаний . Театральні вистави протягом кількох років йшли у приватних будинках. Спочатку в маєтку генеральші Брінкен на Хрещатику, а незабаром у 1 8 5 2 — 5 3 рр. у Києві одночасно виступали дві драматичні трупи: Федецького в Липках, в бу динку спадкоємців генерала Білогородського, і Моріс-Піона в 2 кам'яному приміщенні колишньої етапної в'язниці на Подолі . У квітні 1850 р. Микола І затвердив проект будівництва нового театру за проектом архітектора І. Штрома на розі вулиць Кадетської і Володимирської (на цьому місці нині Київський національний оперний театр). Цей театр на 849 місць відкрився 3 2 жовтня 1856 р . Сучасники вважали цю будівлю досягненням архітектурного мистецтва. Видавець газети «Киевский телеграф» А. фон Юнк писав: «Київський новий театр чудовий, витончений у всіх відношеннях; він коштував казні 130000 крб. Зала театру велика і дуже зручна». Історик М. Закревський зазначав: «Фа сад приваблює простотою й граціозністю і за витонченістю 4 своєю він є окрасою міста» . У другій половині XIX ст. Київ, як і раніше, відігравав провідну роль у розвитку культури всієї України, утримуючи славу «театрального міста». Зростає кількість видовищних уста нов: театрів, цирків тощо. У 1869—1872 рр. на Бесарабській площі існував дерев'яний 5 циркЖермена Бретона . В 1868 р. француз О. Бергоньє придбав садибу на розі вулиць Фундуклеївської і Ново-Лизаветинської,
купці, міщани, ремісники й цехові робітники. Аристократиполяки повністю ігнорували цей театр, тому що спектаклі йшли 1
російською мовою.
2
«Киевлянин».— 1 9 0 3 . — 9 сентября. Николаев Н. И. Драматический театр в Киеве.
1 8 0 3 — 1 8 9 3 . — К.,
1898 — С. 3 0 — 3 1 . 3
1 2
Історія міст і сіл УРСР. Київ.— К, 1 9 6 8 . — С. 124. Кузьмін М. І. Забуті сторінки музичного життя Києва.— К., 1 9 7 2 . —
Ц Д Л М Л М УкраТни.— Ф. 6 4 7 , он. 1, спр. 85, арк. 1, 2. Закревский Н. Описание Киева.— М. 1 8 6 8 . — Т. 2 . — С. 8 3 2 . Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности и
сведения,
С. 137. 3
1 5
Ц Д Л М Л М України.— Ф. 647, он. 1, спр. 2, арк. 7, 264
необходимые для его почитателей и путешественников.—
1 9 0 0 , — Изд. 7,— С.
134. 26б
К.,
Рибаков
М.
О.
З
історії
київських
драматичних
театрів.
Театр Бергоньє. На цьому місці зараз театр ім. Лесі Українки.
Київський міський театр (другий). Збудований у 1856 році, згорів у 1896 р.
1
де в 1875 р. відкрилися тимчасовий кінний цирк І. Соботта і цирк-театр «Альказар», збудований за проектом відомого київ 1 ського архітектора В. Ніколаєва . У 1863 р. відкривається розважальний заклад «Шато де Флер» (на цьому місці нині стадіон «Динамо»), де наступного 2 року побудовано літній театр, котрий взимку служив цирком . У 1878 р. цирк О. Бергоньє було перебудовано і перетворено 1 на театр, який аж до 1919 р. зберіг назву «Театр О. Бергоньє» . Київське Російське драматичне товариство, що виникло у 1879 р., влаштовувало спектаклі за участю професійних акторів на сценах «Міського театру», театру «Шато де Флер», Контрак тового будинку і на власній сцені у приміщенні Музичного училища. Ще два літніх театри було відкрито в 1890-х роках: один у Купецькому саду та «Ермітаж» на Трухановому острові. У 1902 р. відкрилися театри в Троїцькому і Лук'янівському
так званих Народних будинках . Царський уряд, проводячи на ціонально-колоніальну політику, всіляко перешкоджав розвитку української культури, зокрема театрального мистецтва. В 1858 р. директором київських театрів був призначений поляк Т. Борковський. Він не володів ані російською, ані українською мова ми, намагався ополячити населення і паралізувати, як російську, так і українську національні культури. Його «діяльність» викли кала таке обурення населення, що в 1864 р. він залишив посаду. Українські трупи протягом багатьох років у Києві не висту пали. Ганебні циркуляри уряду 1863, 1876, 1881, 1884 рр. за бороняли книги, спектаклі на «малорусском наречии». Не тільки українська драма, але й українські опера й оперета також не могли потрапити на сцену. Лише в 1882 р. у Києві гастролювала російсько-українська трупа Г. Ашкаренка за участю М. Кропивницького та М. Садовського. У цьому ж році Ашкаренко уперше показав киянам українською мовою спектакль «Назар Стодол я» Т. Шевченка, кияни побачили спектаклі трупи М. Кропивницького. В 1883 р. в Києві гастролювала трупа М. Ста-
1
рицького. Д А К . — Ф. 163, он. 4 1 , сир. 6 9 9 , арк. 1, 6; спр. 9 3 0 , арк. 1 — 11; спр
1512, арк. 4 зв. 2
Сементовский II. Наїв, праця.— С. ' Київ. П у т і в н и к . / З а ред. 'І' Г.риста
266
142. ('. 234
«Киевлянин»
1903
9 сентября 267
Рибаков
M.
З
О.
«Агентурні
відомості
історії
київських
драматичних
про трупу Садовського»
театрів...
з докладними
відомостями про всіх 75 акторів і службовців театру, складений 1 для начальника Київської охранки . Вистави йшли у Троїцькому народному будинку (нині Київський театр оперети). Спектаклі М. Садовського — одне з найвизначніших явищ в історії українського театру. Він під ніс його до рівня кращих театрів світу і разом з трупами М. Кро пивницького, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого заклав підґрунтя для подальшого розквіту українського театру.
Літній театр в саду Купецьких зборів. Тут виступали українські театральні колективи.
До складу трупи М. Кропивницького входили переважно молоді аматори, які невдовзі стали видатними майстрами сцени (М. Заньковецька, М. Садовський та ін.). їх вистави схвилю вали киян, перетворилися на важливу громадську подію. Після цих гастролей протягом десяти років тривала заборона генералгубернатора О. Р. Дрентельна українським трупам виступати в Києві. З 1893 р. в Києві щорічно грали українські трупи М. Старицького, М. Садовського, П. Саксаганського, М. Кропив ницького, П. Суходольського, О. Суслова та інших, де, крім їх керівників, виступали визначні актори Заньковецька, Левицьк и й , Л і н и ц ь к а , З а р н и ц ь к а , З а т и р к е в и ч - К а р п и н с ь к а та ін. У 1900 р. українські трупи сформувались у так званий «Театр корифеїв». В умовах запеклої боротьби з реакційними і шовіні стичними колами М. Садовський, підтриманий прогресивною частиною київської мистецької інтелігенції, у 1907 р. відкрив у Києві перший в Україні стаціонарний український театр. Всі актори й службовці цього театру знаходилися під пильним наглядом поліції. Про це свідчить таємний документ 1913 р.: 2 (>8
Троїцький Народний Дім. Тут виступали українські театральні колективи.
У незрівнянно кращому становищі перебував у Києві росій ський драматичний театр. Як і раніше, в місті все ще не було постійного українського драматичного театру,
в «Міському
театрі» ставилися драми, комедії, опери, водевілі тощо. Щороку тут давали вистави російські трупи, нерідко очолювані здібни ми антрепренерами і режисерами — В. Рокотовим, Й. Сетовим. У 70—90-х рр. XIX ст. до Києва приїздили на гастролі про-
1
НДІЛ України
Ф 2 7 5 . ..її 1, сир. 2 8 2 1 , арк. 7— 10 зв. 209
Рыбаков
M.
О.
З
історії
київських
драматичних
театрів.
(1886 р.) і Е. Посарт (1887 p.), «король баритонів» М. Батістіні, визначний австрійський актор-демократ Ф. Міттервурцер і відо мий актор Е. Россі, драматична трупа з театру герцога Мейнінгенського (Німеччина) під керівництвом Л. Кронека (1890 p.). К. С. Станіславський високо оцінював режисерську культуру цього театру. Кияни познайомилися з грою акторів одного з найвідоміших театрів — «Комеді франсез», а також з визначним реалістичним актором цього театру Б. Кокленом (старшим) та багатьма ін шими.
славлені майстри російської сцени з Москви і Петербурга: видатний актор, автор і виконавець власних творів І. Горбунов, блискучий майстер зовнішнього перевтілення В. Самойлов, ку мир київського глядача В. Чарський (виконання ним ролі Гам лета кияни порівнювали тільки з грою П. Мочалова), видатний драматичний актор Ф. Горєв, відомі російські актори М. Савіна, П. Стрепетова, Г. Федотова, М. Єрмолова, В. Давидов, О. Блюменталь-Тамарін, О. Ленський, улюблений актор демократичної інтелігенції і студентства М. Іванов-Козельський, актор М. М. Петіпа — син великого балетмейстера М. І. Петіпа, неперевершена в амплуа «травесті» та «інженю» Ф. Козловська (Петренко), витончена актриса О. Фабіянська, яку кияни вважали над звичайно обдарованою, актриса великого інтелекту і культури О. Глама-Мещерська та багато інших. Поряд з російськими акторами кияни мали можливість бачити гру видатних зарубіжних митців. У Києві гастролювали: А. Олдрідж (1861 р.), який мав надзвичайний успіх у п'єсах Шекспіра, яскрава трагедійна актриса А. Ристорі (1871 р.), знамениті драматичні актриси С. Верпар (1881, 1882 рр.) і Е. Дузе (1891 р.), видатні німецькі актори і режисери Л. Барнай 270
У 1891 р. група московських акторів на чолі з талановитим режисером і актором M. М. Соловцовим (Федоровим) органі зувала в Києві приватну антрепризу під назвою «Товариство російських драматичних акторів». Спектаклі почалися 1 вересня 1891 р. «Ревізором» Гоголя і спершу відбувалися у театрі Бергоньє, а з 1898 p . — у спорудженому власному театрі під назвою «Театр Соловцова». В трупі Соловцова було чимало талановитих акторів: Т. Чужбинов, І. Киселевський, Є. Недєлін, М. РощинІнсаров, М. Глєбова, О. Токарева, В. Юренєва та ін. Наприкінці 1 XIX ст. цей театр був одним з кращих в Росії . У 1896 р. «Міський театр», побудований в середині XIX ст., згорів і на цьому місці в 1899—1901 pp. споруджено оперний театр, який існує й досі. На початку XX ст. (1907 р.) в Києві нараховувалося сім театрів: Соловцова, Бергоньє, оперний, Троїцький і Лук'янівський Народні будинки, Народний т е а т р у Контрактовому будинку і так званий М а л и й театр О. М. Крамського (Хреща 2 тик, 15) . Становище українського театру в Києві в цей час, як і раніше, залишалося складним. Влада чинила всілякі перешкоди діяльності українських труп, обмежувала їхній репертуар, пере слідувала найвидатніших акторів та режисерів, не дозволяла їм осідати у місті. Тому кращі театральні трупи — носії передо-
1
«11. 11. Фсдоров-Соловцов» / / В. Д. Бублик. Киевский календарь на
1903 год.— К.,
1 9 0 3 . — С. 3 1 1 — 3 2 0 ;
«Солонцов».— К.. 1 9 6 1 , — С.
Городиський М. П. Київський театр
15—61.
' Календарь. Адресная и справочная книга г. Киева на 1907 г,— К., 1 9 0 7 , — С. 453. 271
Рыбаков М.
О.
ДЕСЯТА МУЗА В КИЄВІ Минуло півроку після того пам'ятного дня 28 грудня 1895 р., коли у Парижі відбувся перший кіносеанс братів Люм'єр. 11 липня 1896 р. в Україні, в Одесі, слідом за Петербургом і Москвою, почалися демонстрації сінематографа Люм'єра, які одразу ж стали найпопулярнішим видом розваги. Типовий дерев'яний тимчасовий цирк. Цирк Вільгельма Сура на Троїцькому майдані ( 1 8 9 3 — 1 8 9 6 рр.) знаходився поряд із сучасним театром оперети.
вих традицій українського театру — могли до Києва тільки на їжджати. На початку XX ст. в театральному мистецтві загострюється боротьба між народно-демократичним, реалістичним напрямом і різними занепадницькими течіями. У художньому житті театру Соловцова, особливо після смерті засновника (1902), спостерігався помітний занепад. Все рідше на його сцені з ' я в л я л и с ь кращі твори класики, а замість них йшли вистави низького художнього рівня. П'єси відверто касового характеру ставилися в ці роки і в театрі Бергоньє, а також в деяких інших театрах, де нерідко здібні актори розмі нювали свій талант на дрібниці. Все більше з ' я в л я л о с я в місті низькопробних театрів, шантанів, кабаре. В мистецтві українського театру також відбувалися серйозні ідейно-художні коливання. На його сцені з'являються твори декадентів. З театру пішли провідні актори, почався його посту повий занепад. Становище погіршувалося ще й тим, що на початку XX ст. театр втратив своїх найвидатніших акторів і режисерів. Померли М. П. Старицький, І. К. Кариенко-Карий, М. Л. Кропивницький, але вони заклали підвалини для подаль шого розвитку українського національного театру. 272
Біля витоків цього видатного досягнення, поряд із зару біжними, стоять і вітчизняні винахідники та дослідники. Ще до Люм'єрів український механік П. Тимченко і московський професор М. Любимов сконструювали апарат для відтворення на екрані безперервного руху людей та предметів і демонстру вали його 9 січня 1894 р. Але... вони були не в змозі витримати конкуренцію із спритними кіноділками, що одразу ж перетво рили кінематограф у невичерпне джерело прибутків. Першу кінозйомку в Росії здійснив 1896 р. операторфранцуз Каміль де ля Серфо. Того ж року актор В. ФедоровСашин зняв і демонстрував перші російські фільми. В Україні першу кінозйомку здійснив у Харкові 30 вересня 1896 р. ви датний діяч української кінематографії фотограф-художник А. К. Федецький. Незабаром зйомки провели й інші піонери 1 кіно — В. Матушевський, А. Ган-Ягельський і П. Кобцов . Цікава історія розвитку кінематографа у Києві, куди він прийшов незабаром після свого виникнення. У грудні 1896 р. у приміщенні театру спадкоємців Бергоньє (нині на цьому місці
1
Докладніше про виникнення кінематографу див.: Очерки истории советского кино в 3-х томах.— М., 1965; История советского кино 1 9 1 7 — 1967 гг.— М., 1969. — Т. I; Из истории кино: материалы и документы.— М , 1958; Соболев /'. Люди и фильмы русского дореволюционного кино.— М., 1961 18 м
Рибам»
273
Рыбаков
М.
О.
Десята
театр ім. Лесі Українки) демонструвалися картини Люм'єрів 1 «Танцююча балерина», «Прихід поїзда» та інші . Сеанси при ваблювали численну публіку. Проте в ті роки не існувало ста ціонарних кінотеатрів, постачальниками кінопродукції були іноземні фірми, кінематограф не набув ще характеру масового видовища, і кіносеанси відбувалися зрідка, по неділях, у Києві переважно в приміщенні театру Бергонье, де в той час працював театр М. М. Соловцова. Відомо, що відбулася демонстрація кіносеансу для дітей в січні 1900 р. в приміщенні Літературно-артистичного товариства (вул. Рогнідинська, 1). У квітні 1902 р. кияни в театрі Бергоньє побачили «рухому ж и в у фотографію картин», а в листопаді 1904 р. в цьому ж театрі «хромокосмограф» демонструвався киянам фільм «Наполеонівська епопея». Часто кіносеанси об'єднувалися з іншими видовищами. З газетної реклами «Киевлянина» 21 листопада 1902 р.: «Перший раз в Києві! Хрещатик, 6 Відкрито найбільший в Росії історичний і анатомічний М у з е й — паноптикум М. А. Шульце-Беньковської З 21 листопада 1902 року в Музеї виступають актори, чревовіщателі, королі карт, ілюзіоністи і медіуми. На закінчення — вперше в Росії останній винахід Люм'єра Електро-хрономатограф! Жива фотографія на повний зріст!» Поступово «мандрівний кінематограф», коли власники з іноземними апаратами і картинами роз'їжджали по містах, демонструючи свої фільми на ярмарках у балаганах, було змі нено стаціонарним кінематографом — «ілюзіоном», коли філь ми демонструвалися у закритих приміщеннях. Перших ілюзіонів було небагато і вони існували тільки у великих містах. У Києві першим ілюзіоном, мабуть, слід вважати приміщен ня театру Бергоньє. Крім нього, наприклад, у 1905 р. в місті існували ілюзіони: «Електробіограф» Р. Штремера (Хрещатик, 27), «Едісоноскоп» А. Мяновського (Хрещатик, 47), «Електро 2 театр» у парку Шато де Флер тощо.
муза
в
Києві
Яскравий опис ілюзіонів подає у своїх спогадах «Так почи налося кіно» найстаріший діяч українського кіно М. Я. Ландесман: «Під приміщення для ілюзіонів пристосовували склади, магазини, весільні зали і танцкласи, що вийшли з моди. Усі ці приміщення пристосовувалися під ілюзіони без врахування особливостей нового видовища. Не були передбачені ні заходи безпеки, ні елементарна зручність для глядачів. Про спеціальну вентиляцію нічого й згадувати. З а л и ці були розраховані на 120—200 глядачів. Підлога не була похилою. Навіть для тих, хто сидів у перших рядах, видимість була препоганою. Механіки приводили апарат у дію вручну. Не було посеансової системи, у зал впускали безперервно. Квитки продавали без урахування вільних місць у приміщенні. Глядачі заходили її виходили, коли кому заманеться... Увесь час лунало: «Сідайіе!», «Не стійте перед очима!». У цих кінозалах, коли замість електрики використовувалось ефірно-кисневе освітлення, а юбраження постійно миготіло або поринало у тривале затем нення, виникали інтригуючі назви: «Теща-відьма», «Вбивство у лісі», «Сила кохання» тощо. Ці стрічки пропонували глядачам світ фальшивих страждань, всілякі сенсації. З 11 години ночі ілюзіони показували фільми для чоловіків за значно підвищеною 1 піною» . Ось, наприклад, реклама ілюзіонів Шато де Ф л е р і А. Мя новського ( 1 9 0 5 — 1 9 0 6 рр.): «Між іншим сцени фривольного і пікантного характеру. Тільки для дорослих. Діти і учні не попускаються». Таку відверту порнографію в гонитві за грішми поставляла французька фірма «Пате», яка одержувала мільйонні прибутки. Та й власники ілюзіонів гріли руки на цій брудній (праві. Тому кіно, доки воно перебувало в руках вульгарних спекулянтів, приносило більше зла, аніж користі, розбещуючи маси огидним змістом своїх п'єс. З 1904 р. фірма «Пате» відкрила свої філіали у багатьох містах Росії, а з 1 липня 1907 р . — у Києві. Повідомлення в і азеті: «Сінематографи «Брати Пате»! Повне обладнання для театру-ілюзіону, як при електрич ному, так і при ефірно-кисневому освітленні.
' «Киевлянин» — 1 8 9 6 . — 14, 18 декабря.
2
1
За матеріалами київських галет топі часу 274
їх*
ЛІ
Ландесман. Так починалося к и ю — К., 1972. 275
С. 21, ЗО—31.
Рыбаков
М.
Десята
О.
1 2
Києві
Будинок Російського страхового товариства — Хрещатик, 28, ріг Прорізної. Архітектор В. Городецький. Тут, на початку століття розміщувалось «Акціонерне кінематографічне товариство С. А. Френкель».
Так народився новий різновид видовищної індустрії — кіно театри, які стали плодитися, наче гриби після дощу. 1907 р. у Києві тільки на Хрещатику знаходились: «Вітограф» А. В. Мяновського, «Електробіограф» Р. Ш т р е м е р а , «Едісоноскоп» Чарова, «Експресе Біо» А. Шанцера, кінотеатр «Увесь світ» в Малому театрі Крамського, синематеатр і кінемаопера «Електріон». Крім того, електробіоскопи — К. Стефана на Думській площі і «Тир» Ф. Шмідта на Володимирській гірці та ін. В 1911 р. в місті нараховувалось 28 кінотеатрів, а в 1915-му — 1 34 і п'ять магазинів кінематографічного обладнання . Зростає інтерес до нового виду мистецтва — десятої музи. «Загляньте в глядачеву з а л у , — писав О. С. Серафимович у 1912 р . , — вас здивує склад публіки: тут всі — студенти, жан дарми, письменники і проститутки, офіцери і курсистки, всілякі інтелігенти в окулярах, з борідкою, і робітники, прикажчики, торговці, дами світу, модистки, чиновники, словом усі...» Такий
«Киевлянин».— 1 9 0 7 . — 7 ноября. Вся кинематография. Настольная адресная и справочная книга 1916.
М., 1 9 1 6 . — С. 30. 3
в
і
Вартість — 444 крб. 80 коп. Електростанції — від 1800 крб. Величезний вибір картин і щотижневих новинок! 1 Хрещатик, 25, будинок товариства «Росія» . У 1907 р. ера ілюзіонів закінчилась. Утвердилась система кінопрокату. Це нововведення пов'язане з ім'ям киянина Сергія Андрійовича Ф р е н к е л я . Він був блискуче освіченою люди ною — технічні і гуманітарні знання одержав у Київському університеті Св. Володимира і вищих навчальних закладах Бельгії. Одержавши диплом інженера-електрика, повернувся до Києва, де заснував електротехнічне підприємство, але понад усе його вабив кінематограф. У 1906 р. він організовує в Києві першу в країні кінемато графічну п р о к а т н у контору, відкриває в л а с н и й кінотеатр 2 (Хрещатик, 28, ріг Прорізної) «Люкс» на 300 місць . С. Френ кель активізує свою діяльність. Через кілька років він вже мав власну контору-склад по експлуатації кінокартин, куди вклав до 100 тис. крб. Діяльність його була настільки успішною, що у 1910 р. свою прокатну контору він перетворив на перше в країні «Акціонерне кінематографічне товариство С. А. Френ кель», де він став директором-розпорядником. Пізніше С. Френкель переїхав до Москви, де працював у фірмі «Брати Пате», на кіностудії «Люцифер», в конторі «Екран» 3 тощо . Дорадянський кінематограф мав чимало вад: технічна недос коналість, невпорядковані зали, відсутність техніки безпеки, тощо. Інтереси глядачів, їх естетичні смаки, комфорт і безпека ігнорувалися власниками ілюзіонів. Тому глядач байдужів до них. Це змусило власників повернутися обличчям до глядача, без якого ілюзіони припинили б своє існування. Почали робити похилі підлоги, влаштовувати зручні крісла, обладнувати запасні виходи. Ефірно-кисневі лампи у проекто рах замінялися на електричні, з ' я в л я л и с я моторчики і т. іп.
муза
1
ЦД1Л Укра'гми.— Ф. 4 4 2 , он. 6 3 9 , сир. 712, арк. 1. 4; «Киевлянин».
1 9 1 0 . — 30 ноября; Вся кинематография...— С. 3 1 . 270
Весь Киев. Справочная и адресная книга на 1915 гол.— К., 1 9 1 5 . —
С. 9 4 0 — 9 4 1 . 277
Рыбаков
М.
Десята
О.
муза
в
Києві
інтерес до кінематографа свідчив про те, що він став само
справи, обман; він навіть притягався до суду за присвоєння
стійним мистецтвом, яке відрізнялося від театру.
італійської торгової фірми «Альбертіні і К » . Дослідник історії
0 1
У цю галузь приходять великі й дрібні ділки, яких вабили
кіно С. Гінзбург пише, що закордонні розвідки, займаючись
значні бариші. Розвиток кінематографа у Києві значною мірою
збиранням військової інформації, використовували для цього
пов'язаний з ім'ям відомого підприємця Антона Олександровича
зйомки операторів-хронікерів. Начебто відомо, що в 1914 р.
Шанцера. Австрійський підданий, він у 1907 р. оселився у
власник найкрупнішого кінотеатру, австрієць Шанцер, котрий
Києві, де володів салоном дамського вбрання (у 1906 р. власни
займався демонстрацією місцевої київської хроніки, переправляв
ком цього салону на Хрещатику, 25 був його син Ю. А. Шан-
за кордон кінозйомки таємних військових об'єктів .
2
цер), став мільйонером-домовласником, йому належали у центрі
Під час першої світової війни, 21 травня 1916 р., майно
міста будинки по Миколаївській, 11, Інститутській, 22, Хреща
А. О. Шанцера (садиба по Хрещатику, 42 та два кінотеатри
тику, 3 8 — 4 2 ' . У березні 1907 р. Ш а н ц е р відкрив ілюзіон «The
«Експрес» і «Кіно-театр»), як підданого ворожої держави, було
Express Bio» на Хрещатику, 25, а з 15 серпня 1908 р. на місці
секвестровано. Секвестр було знято через рік .
3
цього ілюзіону у спеціально побудованому приміщенні почав
...Незважаючи на поліпшення умов для глядача, власники
функціонувати кінотеатр А. Шанцера «Експрес». Газета «Киев-
так і не змогли організувати посеансову систему. Вона була
лянин» 15 серпня 1908 р. писала, що «сінематограф «Експрес»
запроваджена в нашій країні тільки у 20-ті роки.
єдиний в країні з точки зору удосконалень і краси. У розкішному
У 1 9 0 7 — 1 9 0 8 рр. починається розвиток російського кіно
фойє повний концертний оркестр з 25 музикантів. Вдосконалені
виробництва. З а ч и н а т е л я м и його були Дранков, Ханжонков,
у технічному відношенні і перебудовані внутрішні приміщення.
пізніше — Єрмольєв, Харитонов, Тіман і Рейнгардт.
В залі спеціальна вентиляція, апаратна зроблена із заліза і бетону».
Одночасно з Росією в Україні робилися спроби створення кінокартин власними силами. Так, у 1907 р. в Києві у фото-
У 1911 р. А. Ш а н ц е р заснував кіностудію «Експрес» (Хре
кіноательє на Хрещатику, 39, було знято сценку «Кочубей у
щатик, 25), яка випускала хронікальні й видовищні стрічки
темниці» (120 м плівки). Ставив її актор Суков-Верещагін, який
Уперше в Росії ця студія у серпні 1913 р. випустила картину,
водночас знімався у ролі Кочубея. Роль Орлика виконував актор
зняту на висоті 1500 м фотографом В. Д о б р ж а н с ь к и м з аеро
М. Полянський .
4
2
З 1907—1908 рр. зйомки кінохроніки в різних містах країни
Стрічки «Експрес» потроху починали витісняти зарубіжну кіно
набувають систематичного характеру. Починається формування
хроніку, відірвану від місцевого ж и т т я .
кадрів перших операторів-професіоналів. У Києві на кінороботу
плану, пілотованого видатним льотчиком П . М . Нестеровим .
А. Шанцер (під наглядом архітектора В. Рикова) побудував
перейшов найстаріший оператор М. Ф. Козловський. Володіючи
найбільший (на 1100 місць) і найкращий в Києві кінотеатр на
маленькою фотографією, він 1906 р. навіть відкрив свій кіно
Хрещатику, 38 . Кінотеатр відкрився у грудні 1912 р.
театр «Ілюзія» (Хрещатик, 40), де став демонструвати власні
3
З відомостей, зібраних київською поліцією стосовно А. Шан
стрічки, а у 1907 р. почав знімати місцеву хроніку. Але спро
цера, випливає, що цьому ділку були притаманні й нечесні
ба ця не увінчалась успіхом. Крім Козловського, зйомками
1
ЦД1А УкраТни.— Ф. 4 4 2 , on. 8 6 2 , спр. 148, арк. 1; «Киевлянин».-
1 9 0 6 , — 27 февраля. 2
Анощенко Н. Из воспоминаний/ / Минувшее. Исторический альманах
№ 1 0 . — М . — С П б , 1992 — С. 3 7 1 — 3 7 2 . 3
Д А К . — Ф. 163, оп. 4 1 , спр. 6 3 8 1 , арк. 17; Спр. 6 2 8 6 , арк. 1; ИКГД —
1911, № 11, С. 78. 278
1 2
ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 8 6 2 , спр. 148, арк. 1 зв. Гинзбург С.
Кинематография дореволюционной Р о с с и и . — М.,
1963,
С. 30. 3
ЦДІА України.— Ф. 4 9 2 , оп. 15, спр. 469, арк. 1 — 1 зв; «Южная газе
та».— 1 9 1 7 . — 15 августа. 1
Журов Г. В. З минулого кіно на Україні.— К., 1 9 5 9 . — С. 64. 279
Рыбаков
М.
О.
місцевої хроніки в Києві займалися також І. Гуцман і власник прокатної контори К. Стефан. Але вони здійснили лише кілька зйомок і не стали операторами-професіоналами. У 1909 р. кінозйомки в Україні стають досить регулярним явищем. Вони проводяться у Харкові, Києві, Одесі, Катерино славі. Великий інтерес викликав кінематограф в українських театральних колах. Багато хто вбачав у ньому не тільки репро дукцію театрального спектаклю, а й нові зображувальні можли вості. Проте умови для серйозної діяльності цієї галузі — екра нізації п'єс або літературних творів — були вкрай несприятливі. Українське театральне мистецтво, література, культура в цілому зазнавали найжорстокішого переслідування. Царизм душив будь-які вияви національної самосвідомості українського народу. За т а к и х обставин здійснення будь-якої кінопостановки з українського ж и т т я вимагало н а б л и ж е н н я до дозволеного театрального репертуару. Український актор А. Олексієнко в 1909—1910 рр. у кіноательє Д. Харитонова в Харкові поставив кілька комедій-водевілів за сюжетами українських творів, в яких сам брав участь: «Як вони женихалися» (за повістю М. Гоголя «Ніч перед Різдвом»), «Бувальщина, або на чужий коровай очей не поривай», «Гадюка потайна», «Москаль-чарівник» (за І. Котляревським). Протягом 1910—1911 рр. А. Олек сієнко ставить комедії-водевілі «Як ковбаса та чарка, то ми неться й сварка» (за М. Старицьким), «Сватання на вечор ницях» і «Кум-мірошник, або сатана в бочці» за п'єсами В. Дмитренка, «Шельменко-денщик» за Г. Квіткою-Основ'яненком. На вимогу власника кіноконтори береться за здійснення постановки вульгарної драми І. Тогобочного «Жидівка-вихрестка». Кілька картин в ательє А. Каратуманова зняв професійний український актор і режисер М. Байда-Суховій. У 1911 р. трупа великого українського актора М. Садовського гастролювала в Катеринославі. Місцевий кінооператораматор Д. Сахненко — один із піонерів української кіноматографії — зафіксував на плівці кращі постановки театру М. Садовського «Наймичка» і «Наталка-Полтавка», де наймичку грала відома актриса Л. Л і н и ц ь к а , а Н а т а л к у — н е п е р е в е р ш е н а М. Заньковецька. Ці фільми, зняті кіноконторою «Художество» І. Спектора в Катеринославі в 1911 р., найцінніші досягнення української дорадянської кінематографії. Вопи несли в собі
Десята
муза
в
Києві
справжнє мистецтво, життєву правду і народність, що лежали 1 в основі творчості видатних українських акторів . У 1910 р. « А к ц і о н е р н е к і н е м а т о г р а ф і ч н е т о в а р и с т в о С. А. Ф р е н к е л ь » випустило кіноводевіль «Три кохання в мішках», де головні ролі виконували актори театру М. К. Садовського. У 1912 р. у фотокіноательє на Хрещатику, 39 знято драма тичний етюд «Наполеон у Москві», а в кіноательє В. Корша режисер Г. Піддубний екранізував сцени з п'єси «Запорозький скарб» під назвою «Циганка Груня, або Оце так ускочив». У 1912—1913 рр. група відомих українських акторів театру М. Садовського ( Ф . Левицький, П. Колесникова, Є. Доля, М. Колесник і артист-бандурист Д. Гамалій) взялася за екра нізацію уривків з найпопулярніших п'єс. Першою була екра нізована комедія С. Зиневича «Пан Штукаревич». Зйомки проводилися в невеликому скляному павільйоні на Великій Васильківській вулиці, 37 (нині Червоноармійська). За спога дами учасників, «у павільйоні була збудована сільська хата в три стіни, з піччю, без стелі, з лавками і столом». Декорації 2 брали напрокат у театрі Садовського . Наступною кінопостановкою групи (1913 р.) була екрані зація оперети К. Ванченка «Запорозький скарб», де роль циганки виконувала видатна українська актриса Г. Борисоглібська. Картина була значно довшою від попередньої. Вона знімалася на натурі в околицях Києва, завдяки чому набула реалістичності і правдоподібності. Про цю картину К. Колесников розповідає: «Знімали в Голосіївському лісі біля ставу... Там ми розкинули циганський табір. Ми тягли дрючки для куренів, збирали і зносили хмиз, розпалювали вогнища. М а т и моя танцювала з бубном «Холяндру», а вона танцювала добре в театрі Садов 3 ського з батьком, який був і чудовим танцюристом...» . Царський уряд ставився до кіно з великою упередженістю: Микола II оголосив десяту музу шкідливою й нікому не пот-
' Шнман Д. Страницы биографии украинского кино.— К., 1 9 7 4 . — С. 15; Журов Г.
В.
Назв.
праця.— К.,
1 9 5 9 . — С. 4 1 , 4 3 ;
Жукова А., Журов Г.
Кинематографическая жизнь столицы Советской Украины.— К., 1983. 2
Журов Г. В. З минулою кіно на Україні.— К., 1 9 5 9 . — С. 64.
•' 'Гам
же 281
Рибаков
М.
О.
Десята
муза
в
Києві
рібною розвагою. Крім того, екранізація творів на українські теми зустрічала надзвичайні перешкоди, породжені велико державною політикою панівних класів. Влада не дозволяла демонструвати українські фільми в центральних кінотеатрах Києва, і їх показували тільки у кінотеатрі «Лотос» (Велика Ва сильківська, 70).
«Російську золоту серію». Вони орендували в дачній місцевості Сирець особняк і побудували біля нього знімальний павільйон. Тут було знято перший фільм «Російської золотої серії» — «Труп № 1346», в якому брав участь один з найвидатніших діячів українського театру І. М а р ' я н е н к о і майбутній «король» російського екрану В. М а к с и м о в .
Негативно ставилась до кіно і церква. Ще в 1898 р. Синод заборонив демонстрацію стрічок на релігійні сюжети. О. Ханж о н к о в з великими труднощами домігся дозволу Синоду на 1 демонстрацію наукового фільму «Пияцтво та його наслідки» . Фарисейство «свободи творчості» стає очевидним, якщо прига дати такі випадки: в 1911 р. Київський губернатор заборонив демонстрацію фільмів, які зображували картини голоду. «Не гайно припинити всілякі спроби подібної агітації», — вимагав він. У січні 1913 р. міністр внутрішніх справ заборонив демон стрування картин, що стосувалися ганебного процесу, так званої справи Бейліса. Був заборонений навіть кінофарс про пригоди якогось алкоголіка, бо він мав небезпечну, з точки 2 зору цензури, назву «Страйк Загуляйкіна» . В 1912 р. влада закрила в Києві три кінотеатри за показ хронікальної стрічки про похорон М. В. Л и с е н к а . Самодержавно-поліцейський гніт накладав свою важку руку на молоде мистецтво кіно. В січні 1913 р. міністр внутрішніх справ вимагав: «Визнаю вкрай необхідним, щоб чини поліції особисто перевіряли кінематографічні картини, які призначені для демонстрування». Поліція навіть зобов'язала власників видовищних підприємств надавати кілька місць біля проходу поліцейським у формі і агентам у цивільному. А іноді й примушувала власників постійно тримати у кінотеатрі городо 3 вого з оплатою за свій рахунок .
Там же, на Сирці, вирішено було почати зйомки фільму за романом А. Вербицької «Ключі щастя». П. Тіман випустив свою «важку артилерію»— в зйомках брали участь видатні режисери російського дореволюційного кіно Я. Протазанов і В. Гардін, талановитий художник Ч. Сабінський, оператор, зачинатель російської школи операторського мистецтва О. Левицький, видатні актори В. Максимов, О. Преображенська, В. Шатерніков та ін. Ж о д е н фільм тогочасної Росії не мав такого комерційного успіху, квитки були розпродані задовго до виходу фільму (жовтень 1913 р.). Не те що сидіти, а й стояти було неможливо. Про художні якості фільму, який пропагував культ статі, годі й казати. Це була екранізація роману, котрий з'я вився, за висловом Максима Горького, в «ганебне десятиріч чя» історії російської літератури.
Та молоде мистецтво продовжувало розвиватись. В 1913 р. кінофабриканти П. Тіман і Ф. Рейнгардт вирішили, за прикладом іноземців, почати екранізацію відомих літературних творів —
1 2
ЦДІА України,— Ф. 289, оп. 1, спр. 3 1 3 , арк. 11.
Але для свого часу він був першим твором вітчизняної кінематографії, в якому вдалося передати складний і заплутаний сюжет великого роману. Крім того, фільм у двох серіях, зав довжки майже 5 тис. м плівки був кроком уперед з точки зору 1 можливостей кінотехніки . В ательє на Сирці 1913 р. знято фільм «Які хороші, які свіжі були троянди», присвячений особистому життю І. С. Тургенєва. В цьому ж ательє почав свою кінематографічну діяль ність видатний український художник і скульптор І. П. Кавалерідзе. У грудні 1913 р. кияни з величезним захопленням зустрі чали «зірку» світового екрану, видатного французького комедій ного актора М а к с а Ліндера, який здійснював гастрольну подо рож по Росії. Створений ним образ веселого, привабливого нероби користувався величезним успіхом в Росії, як і у всьому
Там ж е . — Ф. 4 4 2 , оп. 859, спр. 369, арк. 36; оп. 863, спр. 329, арк
329, арк. 164; Ф. 289, оп. 1, спр. 3 1 3 , арк. 11. 3
Там ж е . — Ф. 274, оп. 4, спр. 11, арк. 12 зв.; Ф. 289, оп. 1, спр. 295,
арк. 2 5 — 2 5 зв., спр. 313, арк. 2 6 — 2 6 зв. 282
1
Докл. див.: Гардин В. Воспоминания, т. І, 1 9 1 2 — 1 9 2 1 . — М., 1949;
Його ж. ЖИЗНЬ и труд а р т и с т а — М , 1960. 28.»
Рыбаков
М.
О.
Десята
світі. Ліндер у своїх виступах показував новий танець — танго. Завдяки акторові поширення цього танцю набуло характеру пошесті. Подорож М. Ліндера викликала низку статей щодо проблем кінематографа. Преса звертала увагу на те, що в кінематографі «Мистецтва справжнього не знайдемо: убогий сюжет, ідеї нема ніякої, дешеві ефекти, багато крові і надто мало життєвої прав 1 ди» . Говорячи про боротьбу демократичної і реакційної ліній у розвитку кіно, оглядачі цілком слушно підкреслювали: «Кіне матограф являє собою один з культурних засобів, через який має здійснюватися ідея демократизації мистецтва... Зовсім інша річ, що дає кінематограф тепер. Оскільки він у руках комер сантів, що з ідеями нічого спільного не мають, а з демокра тизмом нічого спільного й мати не хочуть, постільки кінема 2 тограф не виконує тої ролі, що йому належить» . Ще на початку свого існування кінематограф потребував звукового супроводу, оскільки без нього здавався нудним. Перші діячі кіно використовували різні звукові ефекти для оживлення «німого» екрану. В ілюзіонах Києва ці спроби відомі з 1902 р. В грудні того ж року ілюзіон по Миколаївській, 3 (згодом вул. К. М а р к с а ) пропонував глядачеві: «...на екранах актори в нату ральних барвах і чутно їх співи і розмову. Причому, всі звуки, 3 рухи й жести цілком збігаються і тому виходить повна ілюзія» . «Оживленню» кіно с п р и я в музичний супровід фільмів. У перших ілюзіонах фільми йшли під акомпанемент фортепіано або гармоніки. Пізніше у кінотеатрах з'явилися тріо, а у дея ких — навіть оркестр з 8 — 1 0 музикантів. З газетної реклами «Киевлянина» від 26 вересня 1904 р.: «В театрі Бергоньє у неділю 26 вересня 1904 року! Тільки одна вистава! Величезна новина, яка цікавить увесь світ — театрограф! Розмовляюча, співоча, граюча жива фотографія! Будуть виконані уривки з опер «Кармен», «Гамлет», «Фаво ритка», «Дочка кардинала», т а к о ж буде демонструватися Біоскоп.
1 2 3
«Киевлянин».— 1 9 1 2 . — 1 декабря За матеріалами газет того часу. Там же. 281
муза
в
Києві
Буде показана опера «Самсон і Даліла», драма «Марія Антуанетта» і картини з російсько-японської війни». У 1907 р. у великих містах України — Києві, Одесі, Катери нославі — почали з ' я в л я т и с я так звані співочі фільми. Але ці спроби синхронізувати звук із з о б р а ж е н н я м за допомогою примітивних засобів озвучування — грамофонів і фоногра фів — закінчилися невдало. Справжні звукові фільми з'явилися лише на межі 20-х і 30-х років. Під час першої світової війни особливо поширились так звані «кінодекламації і кінорозмовляючі» фільми, під час демон стрування яких актори ховалися за екраном і промовляли відпо відний текст. У ці роки в Києві були створені фільми «На под виг ратний, за Русь святу», «Переплутались», «Божевільний від кохання», «Героїчний подвиг X. Шейдельмана» та ін. Кінодекламаторами виступали актори: брати Каліки, О. В. і Ф. П. Ольгіни, Маслов, Головін, Лузька, Г. Воскресенський, О. Загаров та ін. Влітку 1914 р. в Києві на Лук'янівці виникла найбільша на той час в Україні кіностудія «Світлотінь», яку заснував інженер С. В. Писарєв. Він залучив до зйомок акторів театру Соловцова та інших київських театрів. У С. В. Писарєва працював досвід чений оператор француз Л. Форестьє, для якого Росія стала другою батьківщиною. Студія екранізовувала твори російської, єврейської та зару біжної літератури, намагаючись передати основні сюжетні лінії й зберегти деякі соціальні мотиви. Першою роботою була картина «Покараний життям» (1914 р.) — спроба засудити за бобони в єврейському середовищі і утвердити нові, прогресивні ідеї. В цьому ж році студія випустила фільм-драму «В давній час дідам жилося». Найвизначніші постановки «Світлотіні» — «Рабині вбрання» за романом Е. Золя «Дамське щастя» (1914 р.), «Зневажені й скривджені» за романом Ф. Достоєвського (1914 р.), «Влада жінки» (1916 р.), «Таємниця вапняної печі» за романом Еркмана-Шатріана (1916 р.). Фільми студії «Світлотінь» не торкались актуальних проб лем — війни й політики, трималися осторонь від пропаганди шовіністичних ідей, але й не відзначались високим художнім рівнем. Успіх картин пояснювався, головним чином, участю у фільмах видатних акторів соловцовського театру: С. Кузнецова, 2 КГ.
Рыбаков
М.
О.
Десята
М. Тарханова, В. Юренєвої, П. Скуратова та інших, які не 1 сли у кінематограф високу культуру професійного театру . В 1917 р. в Києві продовжувалося створення кінодекламацій, «Світлотінь» поставила стрічку «Віра Чеберяк» («Правда про справу Бейліса») тощо. З 1910 року спостерігалося піднесення кінематографії. У 1912 р. в Росії було 5 кінофірм, в 1915-му — 22, замість 4 павільйонів — 19, замість кількох десятків осіб, зайнятих в кінематографії, з ' я в и л а с я ціла армія професійних працівників, добре обладнані лабораторії, 9 акціонерних кінотовариств, 9(!) журналів, присвячених кінематографу, 42 прокатні контори, 2 не рахуючи дрібних . В 1909 р. у Києві нараховувалося 20 кінематографів, в 1912 р . — більш як 25, в 1916 р . — понад 40 і кілька прокатних контор: «Бойовик», «Орловський та Полі щук», «Брати Пате», «Тіман, Рейнгардт, Осипов і К°», пред ставництво харківської прокатної контори Ф. П. Дедікова у Києві, Товариство «Аргус» (Іванова), М. Л. М а н н (1917 р.) та 3 інші . 1918 р . — час особливого піднесення українського мистец тва, науки, культури. Серед досягнень гетьманської влади за 7,5 місяців її існування дослідники відзначають: українізацію шкіл, відкриття двох українських університетів, створення Української Академії Наук, Національної бібліотеки, Націо нального архіву, Національної галереї мистецтв, українських театрів, музеїв, оркестрів тощо. До цього слід додати піднесення української кінематографії, яка саме на цей час досягла певних успіхів. Виникають кіностудії, кінофабрики, курси, товариства тощо. Проте відчутним був брак національних кадрів і фільмів на українську тематику. Давалися взнаки багаторічне зросій щення України, придушення української мови, національної культури взагалі. Тому й кінематографічне поле України було заповнено російськомовною продукцією. У березні 1918 р. у Києві (Фундуклеївська, 4, кв. 2) по чала працювати «Студія кіномистецтва», де заняття проводили
1
Вся кинематография...— М.,
:
1 9 1 6 . — С. 2 4 — 2 5 . Жукова Л., Жі/І"»
Назв, праця.— К., 1983 — С. 2 6 — 2 7 . 2 3
Вся кинематография...— С. XXXIII, 6 — 1 1 , 191, 192 Там же.
в
Києві
досвідчені викладачі під керівництвом М. М. Бонч-Томашевського — відомого режисера, постановника близько 50 комедій, фарсів, драм. Влітку
1918 р. серед викладачів Музично-драматичних
курсів з відділом кіностудії «вільного художника» О. М. Тальновського — професори консерваторії, композитори, театральні 1
актори та інши діячі . Чи не найбільшим і найвідомішим закладом того часу стало об'єднання «Художній екран» (кінофабрика і студія екранного мистецтва), створене за ініціативою відомого діяча культури Ю. Л. Давидова (1876—1965) — племінника П. І. Чайковського і онука декабриста, у квартирі якого (Рейтарська, 13, кв. 2) містилася канцелярія студії. Студія відкрилася в жовтні 1918 р. (Хрещатик, 36), мала на меті художні та ідейні пошуки в галузі кінематографії, під готовку кадрів культурних діячів екрану — акторів, режисерів, сценаристів. В студії працювали відомі діячі культури: О. Вознесенський (директор), М. Євреїнов, В. Юренєва, М. Коль цов, О. Смирнов, О. Пасхалова, С. Кузнецов та інші, які викла дали психологію, режисуру, техніку кінематографа (література екрану, музика екрану, танці екрану, грим на екрані тощо). До постійної трупи студії увійшли А. Лундін, Лідія Д ж о н с о н , Б. Самойлов, М. Маркуша та ін. Студія готувала фільми «Що робити» (за Чернишевським), сценарій І. Тенеромо, режисер С. Веселовський; «Зоряний хлопчик» (за О. Уайльдом) за уча стю А. Бек-Назарова, можливо, А. Тарасової, О. Каплера. Студія працювала з перервами і в січні 1919 р. закрилася, а в лютому 2
(після націоналізації) відкрилася . В жовтні 1920 р. керівником студії став О. М. Смирнов. У 1918 р. вперше після повалення царату почалися зйомки фільмів на
українську тематику: у вересні на студії «Україн-
фільма» — «Вітер з півночі» за сценарієм Л. Старицької-Черпяхівської, «Чорна Рада». Студія оголосила конкурс сценаріїв українською мовою на історичні та побутові теми, готувала
Г 1
«Театральная жизнь».— 1 9 1 8 . — № 24, август; «Киевская мысль», 1 9 1 8 . —
19 (6) сентября. ' «Театральная жизнь»
286
муза
1918
- № 27, № 3 2 . 287
Рыбаков
М.
Десята
О.
муза
в
Каєві
екранізацію роману М. П. Старицького, за сценарієм Л. Ста-
Восени 1918 р. знімальний павільйон Іванова на Хрещатику
рицької-Черняхівської «Розбійник Кармалюк». Зйомки мали
найняв кінофабрикант Д. Харитонов і залучив до роботи в
пройти під керівництвом Я. О. Яцовського на батьківщині Кар-
ньому М. М. Бонч-Томашевського, а кінофабрика російського
малюка'.
фабриканта І. Єрмольєва невдовзі перенесла свою діяльність
Восени
1918 р. для підготовки зйомок кінофільмів на
українські теми з Москви до Києва прибув директор фірми
1
до Ялти, де стала випускати нові кінострічки . Таким чином, к е р і в н и к и
російської кінопромисловості
«Русь» з персоналом та акторами. Зйомки фільмів «Марія Кочу
Дранков, Ханжонков, Єрмольєв у 1918 р. опинилися (постійно
бей», «Сагайдачний», «Катерина» мали початися у Криму, а
чи тимчасово) в Україні.
закінчитися у Києві чи Одесі. В цей же час у Києві створено
У січні 1919 р. радянська влада передала театри і кінотеатри
анонімне кінотовариство «Кінофільм» (кінофабрика і кіноательє)
до відання Наркомпросу. Почався новий період в історії україн
під керівництвом О. Я. Лугарського .
ського мистецтва. Отже, спадщина українського дорадянського
2
і
кінематографа нерівноцінна, ідейно-художні пошуки тільки по
«Б. Хмельницький» практична кіностудія при першій в Ро
чиналися. Однак в той час зростали кадри фахівців-професіо-
сії кінематографічній фабриці О. Дранкова, котра у вересні
налів, багато з яких згодом створили чимало видатних стрічок.
Готувалася до зйомок українських фільмів
«Мазепа»
1918 р. відкрила у Києві відділ для виробництва фільмів. Студія
На превеликий жаль, до нашого часу м а й ж е не збереглися
мала класи ритміки, пластики, хореографії, серед інших тут
українські картини тих часів.
працювали сценарист О. Каменський, літератор, журналіст В. О. Регінін, художник кіно М. Є. Вернер, диригент Г. Я. Фі-
Додаток
стуларі. З а н я т т я в студії розпочалися 28 листопада 1918 р. у 3
до розділу
IV
приміщенні театру «Пел-Мел» (Хрещатик, 29) . Восени ж 1918 р. в Києві почала діяти кінофабрика стрічок
МАКС Л І Н Д Е Р У КИЄВІ
«Дельта». Художньою частиною керував М. М. Бонч-Томашевський, а технічною — один з Ханжонкових. Студія містилася у колишньому ательє «Світлотінь» Писарєва і готувала екрані
Телеграма
зацію творів Достоєвського, Тургенева, Д. Лондона тощо . У листопаді
1918
р.
р о з г о р н у л а д і я л ь н і с т ь кіностудія
з
Москви:
С Е Р Д Е Ч Н О ВІТАЮ М И Л И Х К И Я Н ! ! !
4
СЬОГОДНІ О 5 ГОДИНІ ВЕЧОРА П Р И Ї Д У К У Р ' Є Р С Ь К И М МАКС
«Акціонерного товариства Лібкен», якою керував відомий ре ж и с е р С. Я. Веселовський (фільми «Ледяной дом», «Хозяин и работник»). У нього проходили практику кінозйомок слухачі курсів Тальновського, а зйомки велися на території колишньої Всеросійської виставки (сучасна територія Центрального ста 5
діону) .
ЛІНДЕР
Таке повідомлення прочитали кияни в газетах 10 грудня 1913 р. М а к с Ліндер! Зірка німого кіноекрану, ім'я якого золотими літерами вписано в історію кінематографа. Актор зі світовою славою, якого знаменитий Чаплін вважав своїм учителем. Макс Ліндер ( 1 8 8 3 — 1 9 2 5 ) — це ціла епоха в історії коміч ного жанру кіно. Молодим актором розпочав він свою кар'єру
1
«Театральная жизнь».— 1 9 1 8 . — № 26, сентябрь, № 27, октябрь. Там ж е . — 1 9 1 8 , — № 32, 17 ноября, № 26, 29 сентября. 3 Там ж е . — 1 9 1 8 . — № 24, 15 сентября; «Киевская мысль».— 1 9 1 8 . — 17 ( 4 ) сентября; 28 ноября. 2
1
5
«Последние новости».— 1 9 1 8 — 1 октября «Театральная жизнь».— 1 9 1 8 . — № 25, № 32 288
з виконання вихідних ролей у театрі «Амбіг'ю», а потім у
1
«Театральная Ж И З Н Ь » . — 1 9 1 8 — № 32; «Последние новости».— 1 9 1 8 . — 4 сентября. ^ М г,
„,,„
2К9
Рыбаков
М.
Десята
О.
«Вар'єте» — найкращому естрадному театрі паризьких буль варів, де завоював успіх і прихільність глядачів. У студії «Брати Пате», у Венсені, він вперше з'явився в 1905 р. Невисокий на зріст, худорлявий, хворобливий на вигляд, М а к с (справжнє ім'я Габріель Левьєль) почав виконувати не величкі ролі в драмах і фейєріях. Його помітили. Його гра від різнялася від гри тодішніх відомих коміків. Якщо попередники М а к с а обмежувалися акробатичними трюками і безглуздими вчинками, то він, дуже добре володіючи мистецтвом жесту і винятковою мімікою, уперше в світовому комічному кіно створив образ, і перейшов від звичайної клоу нади до тонкої психологічної х а р а к т е р и с т и к и людської по ведінки. Ліндер сам писав м а й ж е всі сценарії до своїх фільмів, де все трималося на грі актора і почутті гумору, сам був режи сером, сам навчав акторів — своїх партнерів і партнерш — Наперковську, Ж а н н у Ренуар, Габі Морлей та ін. Він взяв собі псевдонім, виходячи, найімовірніше, з імен своїх колег по театру «Вар'єте» — М а к с а Дірлі і М а р с е л я Ліндера. Вперше велика майстерність видатного актора виявилася у фільмі «Дебют ковзаняра» (1907 р.), де він грав роль денді. Ліндер вже знайшов свій типаж — «ідеального джентльмена», привабливого франта. Волосся — наче воронове крило, смаг ляве обличчя , блискучі очі, тонкі вусики, білі зуби. Рухи були елегантні й швидкі, як у французів з півдня. Шикарний костюм, тонка тростинка, чорний сюртук, оригінальний жилет, смугасті брюки, кремового кольору рукавички, циліндр, лаковане взут тя — ось він, симпатичний нероба, образ якого користувався величезною популярністю у всьому світі. До 1914 р. Ліндер не мав конкурентів... Найвідоміший його фільм «Макс і хінін» приніс йому світове визнання. В Парижі відкрито театр його імені. Пате сплачує М а к с у 200 тисяч франків золотом на рік, більше ніж будь якому акторові, тоді як середня заробітна плата француза становила близько 1200 франків на рік. Макс одержує 1 мільйон франків за зобов'язання створити й зіграти 50 п'єс на рік, тобто по 20 тисяч франків за вихід. Максимальний гонорар Енріко Карузо за вихід становив 18 тисяч франків. Голлівуд запропонував Ліндеру в останні роки його життя мільйон до ларів лише за 8 стрічок... 290
муза
в
Києві
М а к с здійснює турне по Європі. В Барселоні і Петербурзі натовп випрягає коней, сам тягне голоблі й везе М а к с а до готелю, весь час вітаючи улюбленого актора. 1913 рік. Ліндер у Росії. Петербург — Москва — Київ — Одеса — Варшава — маршрут його турне. ...Наприкінці останнього передвоєнного 1913 р. Київ жив цікавим життям. Тільки-но закінчилася Перша Всеросійська промислова, сільськогосподарська й кустарна виставка, яку за п'ять місяців відвідало понад мільйон киян, гостей з інших міст та з-за кордону, пройшла Перша Всеросійська олімпіада. Прогресивна громадськість міста у грудні відзначила 30-річчя медичної діяльності відомого київського професора університету Ф. Г. Яновського ( 1 8 6 0 — 1 9 2 8 ) , лікаря-гуманіста, майбутнього академіка ВУАН, який створив школу українських терапевтів. У залі Купецьких зборів (зараз Філармонія) проходять гастролі всесвітньо відомих виконавців — Якова Хейфеця (скрипка) і Пабло Казальса (віолончель), а в Педагогічному музеї відкри вається шоста виставка картин київських художників. Відбулося 500-е засідання Історичного товариства Нестора-літописця, а в Міському театрі — симфонічні концерти, присвячені 20-річчю від дня смерті П. І. Чайковського. Кияни поспішають на бенефіс відомого актора М. М. Радіна, у цирку П. С. Крутікова кілька місяців демонструється фільм «Ключі щастя», а в розкішному кінотеатрі Антона Шанцера на Хрещатику починається показ фільму «Жертва громадянського обов'язку» за участю кінозірки Асти Нільсен. Проте всі події були відсунуті на другий план звісткою про те, що до Києва приїздить М а к с Ліндер. 10 грудня 1913 р. Не лише перон, а й уся привокзальна площа заповнена людьми, найбільше молоддю — студентами, гімназистами. Страшенна давка! Всі хочуть бачити «живого» Макса! Кінець кінцем з поїзда виходить непоказний чоловік у спортивному капелюсі, в шубі з піднятим коміром. М а к с усміхається, знімає капелюха, під охороною поліції ледве-ледве протискується до автомобіля й від'їжджає до готелю «Континенталь». Цього ж вечора у цирку починаються його виступи. Цирк П. С. Крутікова «Нірро-РаІаБ». Хто з киян не знав цю будову по вулиці Миколаївській, 7 (на цьому місці нині кіно театр «Україна»). Побудований у 1903 р. відомим спортсменом, 19'
¿91
Рыбаков
М.
Десята
О.
цирковим актором і наїзником Петром Крутіковим, цирк був місцем виступів відомих акторів різних жанрів, а іноді вико ристовувався і як кінематограф. Саме тут 10—15 грудня 1913 р. відбулися виступи М а к с а Ліндера. Д л я своїх спектаклів М а к с обрав скетч «Кохання і танго», котрому передував фільм, що відображав від'їзд Ліндера з П а р и ж а і дорожні пригоди. Закінчувався фільм тим, що повіт ряна куля з Максом спускалася на дах київського цирку. По дальші події глядачі бачили вже не на екрані, а наяву: від кривається люк, і живий М а к с швидко спускається вниз по линві, що звисає з купола цирку! Ось М а к с на сцені. І ламаною російською мовою вимовляє: «Милостиви...я госутарини и милостиви...е госутари! Я очшень извинялся, что опозталь...». Цирк здригнувся від оплесків і вигуків: «Браво, Макс!». Ліндер-артист, видатний майстер жесту й міміки, він видобував сміх із кожного жесту. Його комізм зовнішній і внутрішній — величезний і яскравий. У скетчі М а к с танцював танго із своєю партнеркою, танцює надзвичайно красиво і граціозно. Т а н г о —
муза
в
Києві
танець, на той час новий і модний, від якого буквально боже воліли «ліндеристки» і «ліндеристи». Перший спектакль Ліндера у Києві проходив при неповній залі, оскільки ціна за один квиток коливалася від 50 коп. до 4 крб. 20 коп. Газета «Киевская мысль» наступного дня надру кувала нарис «Вистава Макса Ліндера, або ... бережіть кишені». Але М а к с у цьому був невинний: ціни були встановлені антре пренером Зоном. На рішучі вимоги Ліндера ціни було знижено від ЗО копійок до 2 крб. 50 коп. Виступи Ліндера користувалися величезною популярністю серед киян, тому М а к с дав ще три вистави: 13, 14 і 15 грудня. Репортер київської газети «Южная копейка» залишив для нас цікаве інтерв'ю з Ліндером у готелі «Континенталь». «Макс: Я д у ж е незадоволенні). Імпресаріо встановив великі ціни, не враховуючи того, що я граю не для аристократів, а для широкої демократичної публіки. Я відмовився виступати, доки ціни не будуть знижені наполовину. Репортер: Розкажіть, будь ласка, про свої перші фільми. Макс: Перша моя стрічка — учень іде вперше до школи. Друга — ковзаняр потрапляє вперше на ковзанку. Пате сплачував мені 20 франків за фільм, а одержував 8 0 0 0 0 0 . Репортер: Вірно чи ні, що Вас законтрактував Пате і Ви залежите від нього, як раб? Ліндер:
Ні! Я тільки з о б о в ' я з а н и й
продавати
Пате свої фільми за
заздалегідь обумовлену ціну. За це я одержую 3 0 0 0 0 0 франків на рік. Репортер: Ви часто виступаєте на відкритій сцені? Ліндер: В Парижі постійно. У театрі «Вар'єте», а також в «Альгамбрі». Кожен виступ дає мені Ю00 франків, а максимальний гонорар актора 3004 0 0 франків. Хочу відкрити
в Парижі свій театр.
Репортер: Ви задоволені життям? Ви завжди веселі? Ліндер:
Як
публіка
помиляється! Я тільки
на екрані
веселий...
В
особистому житті я д у ж е зрідка буваю веселий. Я хворий на шлунок, витримав чотири операції. В мене немає головного — здоров'я! Це тільки на екрані я їм дорогі страви й п'ю найдорожче вино. Охоче віддам всі гроші за здоровий шлунок! Репортер: Чи подобається Вам Росія? Ліндер: Москва більше, ніж Петербург. Там мене приймали тепліше. М о ю подорож псує імпресаріо. Він не турбується про мою зручність. Я вто мився. Крім того, він підняв ціни, не хоче зі мною рахуватися. А я хочу зіткнутися з широкою масою, яка знає мене по кінематографу...».
Знаменитий Макс Ліндер З партнерками 292
Під час першої світової війни Ліндер був мобілізований на фронт. Незабаром поширилися чутки, що він загинув. Числен ний натовп прихильників актора взяв у облогу філіал фірми 293
Рыбаков
М.
О.
«Пате» у Москві і не заспокоювався, поки не одержав відповіді від М а к с а : «Живий, неушкоджений, перебуваю на фронті». Коли після тяжкого поранення він повернувся додому, то побачив, що нова кінозірка Чарлі Чаплін з'явився на екранах світу. Тим часом М а к с а запрошують до Голлівуду. Там він зні мається у кількох фільмах, з яких видно, що талант його анітрохи не потьмянів. Але наслідки важкого поранення і хво роби далися взнаки, здоров'я актора було підірване. В 1925 р., на сорок другому році він пішов із ж и т т я .
ЧАРІВНІ ЗВУКИ СТАРОЇ ПЛАТІВКИ...
Кращі стрічки великого актора й нині не залишають нас байдужими. Вони дарують нам насолоду зустрічі з великим мистецтвом.
(Про першу фабрику грамофонних платівок в Україні) У 1966 р., розбираючи стіну старої цегляної будівлі на території Київського заводу порційних автоматів, робітники знайшли скляну посудину, а в ній — пожовклий від часу, але добре збережений лист. У цьому листі, написаному в 1910 р. відомим колись київським підприємцем Г. І. Ііндржишеком, йшлося про те, що ця будівля — перша в Україні фабрика грамо фонних платівок. Що ж то була за фабрика? Коли і як вона виникла? Як склалася її доля? Щоб відповісти на ці питання, потрібно було переглянути велику кількість архівних матеріалів, старих газет і журналів, зустрітися з ветеранами праці тощо... Отже, поринемо в минуле... Важко уявити сучасне ж и т т я без електрики, телефону, телеграфу, телебачення, радіо. Багато з цих винаходів належать Едісону. В 1877 р. француз Ш. Кро і Т. Едісон окремо відкри ли спосіб запису й відтворення явищ, які сприймаються слухом. Виник фонограф Едісона — прилад, який одночасно приймав та відтворював звук. Звістка про незвичайний винахід зумовила появу безлічі приїжджих до Едісона в м. Менло-Парк; довелося навіть пустити додаткові поїзди. Фонограф почав тріумфальну ходу по Європі та Росії'.
1
Волкой-Ланіїит Л. Ф. Искусство запечатленного звука. М., 1964; Б С Э . —
З и з д . — Т. 7 . — С. 244; Музикальная энциклопедия. Т. 2 . — М., 1 9 7 4 . — С
36—37. 295
Рыбаков
М.
О.
Чарівні
У 1888 р. німецький інженер Е. Берлінер у США стам першим винахідником грамофонної платівки, яку він постійнії вдосконалював, а в 1897 р. у США було побудовано першу фабрику грамплатівок. У Росію грамофон потрапив у 1895 р., однак перша публічні демонстрація новинки відбулася лише у 1897 р. в Петербурзі Перші платівки мали 6 см у діаметрі, потім 12, 15, 18 і навіть 50 см! Вони були односторонні і програвалися від центру до краю із швидкістю 75, 80, 82 з в . / х в . Пізніше встановили 78 о б . / х в . Першими покупцями грамофонів та платівок найчастіше були власники ресторанів та трактирів. Через 10 років у країні нараховувалося вже півмільйона грамофонів, а на початку сто ліття у світі — три тисячі найменувань платівок, виданих баїл томільйонними тиражами. Росія в цей час ще не знала техніки грамзапису, тому в 1899 р. сюди приїхали два німецьких інжі нери фірми «Берлінерс грамофон» і здійснили вперше запиі російських акторів. Серед них був і І. В. Тартаков, який запік а В два романси та одну арію, а всього він записав у Росії 29 ТВО рів. Незабаром записи здійснили інші закордонні фірми. Іоакім Вікторович Тартаков! «Король російських баритонів», виходець з України, він за перші ЗО років артистичної діяльні» 11 взяв участь у 104 операх та 24 оперетах. Кар'єра його почалаї Я в 1881 р. на сцені Одеської опери, а з 1884 року він кількі сезонів був солістом Київської опери Й. Я. Сетова в антрепри її М. М. Савіна, де якийсь час був навіть головним режисером П і д ч а с театрального сезону 1 8 9 0 / 9 1 рр. він знову в Києві, Ці 1 співає у «Піковій дамі» в присутності П. І. Чайковського . Тартаков був кумиром київської та одеської публіки, окрі сою оперних театрів, виступи його супроводжувалися гфИі'О л о м ш л и в и м успіхом. По Х р е щ а т и к у за цією надзвичайно вродливою, імпозантною, дуже популярною Л Ю Д И Н О Ю ПОС М і н и ' йшла юрба прихильниць та прихильників, як за божествим, | ідол не знав, куди сховатися від людського натовпу. Генерал губернатор Південно-Західного краю О. Р. Дрептельн чомуі і.
1
фер
Тартаков Г. Книга о И. В. Тартакове,
В. ТІ. 40 лот на сцене русской оперы. 296
Д., І'.Ж/ Л., 1936
С С. ПО
86; Illhii 111
звуки
старої
платівки.
був наляканий величезною популярністю Тартакова і заборонив йому на два роки в'їзд до Києва. В наступні ж роки Тартаков 1 неодноразово приїздив до Києва на гастролі . Одного разу до Тартакова звернувся студент із проханням матеріально допомогти організувати втечу двом політв'язням з Лук'янівської в'язниці. Тартаков незабаром улаштував благо дійний концерт на квартирі відомого мецената Л. Бродського і обрані гроші — 2,5 тисячі карбованців — передав прохачу. Через кілька днів той прийшов до Тартакова з великою вдяч ністю від товаришів, які вибулись на волю. Перші записи на платівках були мовні (декламації, опові дання), а також прості інструментальні твори. Пізніше записа л и голоси видатних акторів — Шаляпіна, Собінова, Савіну, подружжя Фігнер, В'яльцеву та ін. Це стало можливим завдяки і о м у , щ о н а початку століття побудовані були перші фабрики і рамофонів та грамплатівок у Росії: фабрика в Ризі та фабрика і .їлановитого винахідника В. І. Ребікова в Петербурзі. Незабаром відкрилася фабрика фірми «Пате», а в 1910 р. почала випускати платівки фабрика «Метрополь-Рекорд», побудована німецькими підприємцями під Москвою на станції Апрелівка; н о н а існує й нині. Докладно про все це читач може довідатися з дуже цікавої книжки А. І. Железного «Наш друг — грампластинка» (К., 1989). Це — справжня коротка енциклопедія історії розвитку ірамзапису. 24 грудня 1907 р. відбулася незвичайна урочиста церемонія •поховання голосів». У склепі паризької опери сховали футляри і платівками видатних співаків М. Таманьо, Е. Карузо, А. Патті, 11 Мельба, а в 1909 р. замурували платівки Луїзи Тетраціні, щоб відкрити через сто років і вразити слухачів голосами знаме2 нитих співаків... Л що ж відбувалося в Україні? Оскільки на грамплатівках гого часу були записані голоси здебільшого іноземних співаків, муіиканти та оркестри, а також петербурзькі й московські ар и к - і п , звукотехніки грамофонних фірм зовсім не відвідували Україну.
1
Тартаков Г. П а ш праця.— С. 9. Понині Лапшин .// Ф Назв п р а щ і — С 297
91
Рыбаков
М.
Чарівні
О.
Як вважає вже згаданий наш земляк А. І. Ж е л є з н и й , п е р ш і українські платівки (тобто спів українською м о в о ю ) були записані в Лондоні в 1899 р. фірмою «Еміль Б е р л і н е р » під час гастролей там російського хору С. Медвєдєвої. Це — «Чорно хмари» (можливо, це дует Оксани і Андрія з опери «Запорожець за Дунаєм» і «Сонце низенько»). Але ці платівки досі ще не знайдені. У 1900 р. та ж сама фірма з а п и с а л а сім українських платівок, наступними роками звукозапис набуває ще більшого розмаху. У 1904—1905 рр. у Львові здійснено з а п и с и україн ських пісень у виконанні Г. А. Крушельницької, а 1909 р . також у Львові — у виконанні Філомени Л о п а т и н с ь к о ї тощо Але записи робилися в Україні, а платівки з них — за кордоном В Україні не було жодної фабрики платівок. Та й львівські записи теж закордонні, оскільки Львів тоді н а л е ж а в до А в с т р і ї 1 Угорської імперії . Видатна поетеса Л е с я Українка відразу ж о ц і н и л а незріп нянні можливості фонографа. Тому, коли в 1908 р.,вона орга нізувала етнографічну експедицію по Л і в о б е р е ж ж ю , то п е р ш за все розраховувала на технічні можливості цього апарата. Учасники експедиції композитор Ф. Колесса, учитель О. Сла стіон та шанувальник народної пісні інженер О. Бородай за лучили групу народних піснярів й записали на валки кілька українських пісень та дум. В 1971 р., до 100-річчя Лесі Українки, було випущено платівку із записами 1 9 0 8 — 1 9 0 9 рр., зроб леними Колессою, Сластіоном і Лесею Українкою. Р е с т а в р а т о р звернув увагу на валок з жіночим голосом. Після р е т е л ь н о ї роботи схвильований реставратор почув живий голос... Л е ї і Українки! За результатами цієї реставрації було випущено платівку «Леся Украінка с думой и песней народа», де зібрано все найкраще із записаного поетесою або за її ініціативою, ,і 2 також голос самої поетеси . Отже, наприкінці XIX — на початку XX с т . на р и п к \ грамофонів панували не платівки, а фоновалки з ліпшою або гіршою якістю відтворення звуку. Оскільки на валках були
1 1
Железный Л. II. Наш друг — грампластинка.— К . 1 9 8 9 . — С. 51 Там же, С. 1 0 5 — 1 0 8 .
VI
старої
платівки.
записані переважно іноземні виконавці, інтерес публіки до них поступово згасав; почався повільний, але незворотний процес поступового витіснення фоновалків грамплатівками, більш придатними для масового виробництва. їх почали випускати також і перші російські фабрики грамплатівок. Оскільки ця розповідь насамперед пов'язана з Києвом, нас цікавило питання: коли ж саме в Києві з'явилися у продажу і рамофонні платівки? Ймовірно, це сталося в 1902 р., бо в одній з київських газет того часу була надрукована реклама такого змісту: «Агентство Общества "Граммофон" в России. Альфред Мяновский, Крещатик, 52. Граммофоны, мембраны, резонатор. Громадный выбор пластинок. Получено пение: четы Фигнер, В я л ь ц е в о й , М о р с к о г о , Ш е в е л е в а , П. Н е в с к о г о и других известных артистов. В феврале получится пение: Южина, Бсрнарди, Макса, Богемского и др., а также 100 №№ польского пения артистов Императорских Варшавских театров. По соглашению с обществом "Граммофон" принимаю на сплав в обмен старые пластинки»'. А інша київська газета повідомила, що у Москві «скоро пос і унят в продажу пластинки Д. X. Южина, куплеты, мелодекла 2 м а ц и и , романсы. Ф. И. Шаляпин уже поступил к 15 февраля» . Крім Мяновського, в жовтні 1902 р. почав продаж платівок магазин дзеркал (!) фірми «В. И. Бульон» на Прорізній вулиці, З (вочевидь, це була вигідна с п р а в а ) , в грудні продавати платівки почали і в магазині іграшок «Фирма И. Ф. Кордес» — Хрещатик, 39, а в наступному р о ц і , — і в музичному магазині І І Ііндржишека. Оскільки він — центральна фігура нашої оповіді, розповімо про нього докладніше. Генріх Ігнатій Ігнатієвич Ііндржишек — чех чи словак за походженням — наприкінці XIX ст. став у Києві власником чи не найбільшого в місті магазину-складу «Депо» та фабрики музичних інструментів (Хрещатик, 58) з відділеннями в Тулі 1.1 Баку. Л в 1902 р. він відкрив у магазині ще й нотний відділ.
• Киевлянин».— 1 0 0 2 і Киевская і .і іе і а»
2 9 8
звуки
5 февраля
1902
І / февраля.
299
Рыбаков
М.
О.
Чарівні
звуки
старої
платівки.
Саме в липні з'явилася така реклама: «Г. Боссе, М. В. Бочаров, П. І. Цесевич, Н. А. Арцибашева, Є. Д. Воронець, О. А. Шмід, Л. Стефанеско (цимбалиста). Нову запись артистів Київської опери одержано на двохбочних грамофонних пластинках ТОВАРИСТВА «ІНТЕРНАЦІОНАЛЬ ЕКСТРА-РЕКОРД» В головному депо музичних інструментів і нот і Г. І. Ііндржишека — Хрещатик, 41 ». Як бачимо, склад виконавців підібрано з великим смаком. Г. А. Боссе — відомий співак (бас), режисер, педагог. Актор видатного сценічного обдарування, великої музикальності. Пізні ше — заслужений артист, професор Ленінградської консер ваторії.
Хрещатик наприкінці XIX ст. Ліворуч — «Депо (магазин) музыкальных инструментов» Г. І. Ііндржишека.
Член Київської міської Думи, Голова чеського благодійного та просвітительського товариства імені Яна Амоса Коменського, дійсний член Київського товариства швидкої медичної допомоги, купець другої гільдії Г. І. Ііндржишек був відомою, шанованою в місті людиною. В серпні 1908 р. він закриває свій магазин «Депо» на Хрещатику, 58 і майже через рік, у липні 1909 р., відкриває його на Хрещатику, 4 1 . Що ж він робив цілий рік?.. На початку століття в Петербурзі існувала невелика німець ка торгова фірма «Інтернаціональ Екстра-Рекорд» на чолі з Е. Гессе, яка поряд з іншими речами продавала й платівки. Однак сильна конкуренція примусила фірму шукати нові ринки збуту. Добре обізнаний з кон'юнктурою київських умов Г. І. Іін држишек запропонував Е. Гессе співробітництво, і на початку 1909 р. (так вважає А. І. Ж е л є з н и й ) на Хрещатику, 41 було відкрито невеличку студію записів «Інтернаціональ Екстра-Ре корд». Записані в Києві воски негайно відправляли до Берліна, де їх обробляли, перетворювали на металеві матриці, а з них уже пресували грамофонні платівки, які поверталися до Києва для продажу в магазин Г. І. Ііндржишека (з липня 1909 р . ) ' .
1
Железный Л. И. Назв, праця — С. 71 300
Баритон М. ному училищі у у Києві, Одесі, понад 90 партій. ватель відомого
В. Бочаров навчався співу в Київському музич К. Еверарді та М. Петца, був солістом театрів Москві, Баку, Ленінграді. В його репертуарі Згодом — заслужений артист республіки, вихо українського співака М. І. Донця.
Народний артист П. І. Цесевич (бас) приніс на сцену свої демократичні переконання. Співав у театрах України: у Києві, Харкові, Одесі, був першим виконавцем ролі Т. Бульби в опері М. В. Лисенка. Він вчився у Шаляпіна, співав разом з ним на паризькій сцені, вони стали друзями. Цесевич підкоряв усіх силою і виразністю голосу, був не тільки співаком, а й видатним виконавцем, актором великого драматичного таланту. На платівки були голоси записані й інших видатних співаків. Каталоги фірми не збереглися, тому ми не маємо повного уявлення про діяльность студії. Але в приватних колекціях ще й досі можна побачити платівки з етикеткою «Інтернаціональ Екстра-Рекорд» та «Артистотипия», що були записані в Києві: популярні київські артисти, музиканти, хори і декламатори. Особливий інтерес мають платівки з записами 1909 р. 19-річної співачки — сопрано Олени Діонисівни Петляш (Петляш-Барілотті; 1890—1971) — племінниці братів Тобілевичів корифеїв українського театру — М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Усі її 11 записів зроблені з форте-
1
«Рада».— 1 9 0 9 . — З липня ЗО!
Рыбаков
M.
О.
Чарівні
піанним супроводом M. В. Лисенка. Платівки ці дуже рідкісні й збереглися лише в кількох примірниках. Три з них: «Гандзя» —«Лугом іду, коня веду»; «Віють вітри» — «Карі очі»; «Ой казала мені мати» — «Не вернувся з походу» А. І. Ж е л є з н и й передав у фонди будинку-музею М. В. Лисенка, пошук інших триває. Складна технологія виготовлення платівок, значні транс портні витрати, а також успіх їх розповсюдження на київському ринку обумовили рішення фірми збудувати в Києві фабрику, яка була б спроможна виконувати всі операції. М і ж Політехнічним інститутом та заводом Гретера і Криванека існувало селище, так звана Дачна Шулявка, поділена на приватні дачні ділянки. Одну з них по 2-й Дачній лінії № 5 (зараз вул. Смоленська) купив Г. І. Ііндржишек і вирішив побудувати тут фабрику грамплатівок. Очевидно, вибір місця був не випадковим, бо в цьому районі проживало багато че хів — працівників заводу Гретера і Криванека (один із спів в л а с н и к і в , — Криванек — чех), тут була розташована чеська колонія, а на Польовій вулиці (зараз ім. Янгеля) — чеська школа й бібліотека. Про це нам розповіла член сучасної чеської грома ди Києва пенсіонерка Іліна Карлівна Госман. Справи Ііндржишека пішли успішно. 2 липня 1910 р. він подає прохання на дозвіл побудувати фабрику, і одержує його 24 вересня. Незабаром відбулося закладання корпусу май бутньої фабрики, під час якого було замуровано посуд з листом Г. І. Ііндржишека «До нащадків», в якому, зокрема, читаємо: «Этот дом в 1910 г., когда земля прошла хвостом кометы Галея (хотя это для жителей заметно не было)... выстроил торгующий с 1882 г. музыкальными инструментами киевский купец Генрих-Игнатий Игнатьевич Ииндржишек, родившийся в с. Пониклая, Илемницкого окреса (волости) в Чехии (под Исполинскими горами) в 1857 году 26 июня. Весь дом 10 сажен по фронту и 19 сажени длины. Впереди выстроенный каменный дом предназначен для жилья и конторы фабрики граммофонных пластинок, которая будет сооружена в задней, срубленной из брусьев и кирпичом обложенной части дома товариществом в августе с. г. Товарищами состоят: строя щий сей дом Г. И. Ииндржишек и Эрнест Гессе, немец из Берлина... 302
звука
старої
платівка.
План по указанию Ииндржишека исполнил и ответствен ность за постройку на себя принял архитектор Филип Краус, а вел постройку приехавший недавно из гор. Усти над Орлицей в Чехии архитектор Бедрих Кораб... Дай Бог п р о ц в е т а н и е новому п р е д п р и я т и ю , счастье и здоровье всем, кто в этом доме будут ж и т ь . Тот, кто при пере стройке этот лист, вложенный в основание, найдет, пусть помо лится за память воздвигнувших кров этот и желавших ему всего лучшего. Г. И. Ииндржишек»'. Треба бути не тільки справжнім підприємцем, добре обіз наним з умовами київського ринку платівок, але й сміливою людиною, щоб в умовах жорстокої конкуренції наважитися на таку справу. Дійсно, Київ був заповнений платівками: Торгового дому «Полякін і сини» (Хрещатик, 52); Торгового дому «М. Траубе і К°» (Хрещатик, 50); німецького складу платівок фірм «Омокорд», «Стелла», «Бека» (Хрещатик, 35); Акціонерного това риства «Грамофон» (Хрещатик, 19); а пізніше — ще й нові кон куренти: магазин «Шустер і К°» (на Хрещатику) і магазин «Граммофонное дело» поряд з Галицьким базаром. У січні 1911 р. Е. Гессе і Г. Ііндржишек утворили товарист 2 во для виробництва платівок «Екстрафон» . Фабрика швидко будувалася, і до червня 1911 р. головний корпус був майже готовий. Нова фабрика була вже зареєстро вана під назвою «Екстрафон», але в ніч на 8 червня згоріла більша її частина. Вогонь знищив багато матриць платівок «Інтернаціональ Екстра-Рекорд», загинули безцінні записи. Фабрику не було застраховано, тому що вона була розташо вана на території, яка адміністративно ще не входила до меж Києва, і через те, що страхові компанії не хотіли страхувати підприємство з такою кількістю вогненебезпечного матеріалу,
1
Желєзний А. И. Назв, праця.— С. 72. Текст цього листа ми одержали
під членів сучасної чеської громади в Києві і у виробничому об'єднанні ВЕДА — 1
Лет.
Д А К О . — Ф. 1. оп. 240, сир. 369, арк. 1 , 1 1 . «Кисвлянин».— 1 9 1 1 . —
18 января. 303
Рыбаков
М.
О.
Чарівні
1
т о ж збитки сягнули 150 тисяч карбованців . Проте фабрику швидко відбудували, встановили нове обладнання але в липні 1911 р. виникла нова перешкода: власники дач, боячись нових п о ж е ж та падіння попиту на дачні ділянки, двічі зверталися до влади з проханням не дозволяти будівництва нової фабрики. Незважаючи на це, 5 листопада того ж року дозвіл на будів ництво був даний, але тільки за умови обладнання її паровими котлами, а 18 листопада — нафтовими двигунами, із застере 2
ж е н н я м не забруднювати повітря . І вже через кілька днів у газетах з'явилась об'ява: «Нечуваний випадок! наль Екстра-Рекорд», розпродаються двохсторонні марки «Екстрафон» діаметром 25 см по 1 крб. Односторонні диски для 3
патефона діаметром 28 см по 50 коп. в депо Г. І. Ііндржишека» . Так відбулося народження першої української платівки, тобто не тільки записаної, а й виготовленої в Україні. І сталося це в Києві, в листопаді 1911 р. на фабриці Г. І. Ііндржишека! Платівки було відпресовано з матриць «Інтернаціональ ЕкстраРекорд», що вціліли після пожежі. Одночасно почав виходити «Пластинка»,
п р и з н а ч е н и й для
реклами
продукції
фабрики. А ще через рік, у листопаді 1912 р., у продаж надійшли платівки з українськими піснями (мабуть, перші українською мовою) фабрики «Екстрафон», тобто власні записи на платівках з етикетками «Артистотипия» і «Екстрафон» діаметром 25 см, про що в газетах та журналах того часу вміщувалась докладна інформація: «Новини українських пластинок «Екстрафон», 75 коп. Хор М. А. Надеждинського (усього 7 пісень). Гуляв чумак на р и н о ч к у . — Ой, л е т і л а
г о р л и ц я . — Ой,
ходила д і в ч и н а . — Закувала та сива зозуля та ін. Тенор І. Є. Гриценко (усього 6 п і с е н ь ) . — Сонце н и з е н ь к о . — У гаю, гаю (сл. Т. Г. Ш е в ч е н к а ) . — Дивлюсь я на небо та інші пісні.
1
;|
платівки.
Сопрано Є. Д. Петляш (усього 6 п і с е н ь ) . — Г а н д з я . — Карії 1
о ч і . — Ой, казала мені мати та інші» . Наступного року Ііндржишек
випустив нові
українські
записи: 10 пісень у виконанні хору Я. А. Шкредковського і Н. Немчинова, 11 пісень — у виконанні квартету Б. П. Гірняка. А до ювілею Т. Шевченка 1914 р. — платівку на слова Кобзаря у виконанні Цесевича, Гриценка, Карлашова «Реве та стогне Дніпр широкий...», у виконанні співачки П е т л я ш , а такожхору Надеждинського на музику Синиці «І широку долину...», «Якби море», «Минали літа молоді»... Влада пильно стежила за розповсюдженням платівок, особ ливо в роки революції 1905—1907 рр. В цей час з'явилися платівки із записами антиурядового змісту. Інколи цей зміст приховувався за невинною етикеткою. Наприклад, було надру ковано «Ария Ленского... из оперы «Евгений Онегин» Чайков ского. Исп. арт. Русской оперы Т. И. Налбандьян», а натомість звучала мелодекламація, в тексті якої мова йшла про розстріл мирної демонстрації біля Зимового палацу, про переслідування 2
студентів тощо . Тому й не дивно Міністерство внутрішніх справ прирівняло фабрики платівок до друкарень, літографій, а місця продажу — до книжкових магазинів. Міністр просив губернаторів «встановити ретельне спостереження за точним і неухильним виконанням усіма чинами вказівок щодо нагляду 3
за грамофонами» . Що ж являла собою фабрика на момент відкриття у 1911 р.? З архівних документів довідуємось, що в цей час тут працювало: робітників — від 12 до 20, два нафтових двигуни в 7 та 20 к. с, паровий котел, електромотори, 2 валки для змішування маси, млин, преси, 2 токарних верстати для обробки матриць, існу вали водяний бак, головний корпус та допоміжні приміщення, 4
а також окрема будівля з житловим приміщенням на три особи . Фабрика «Екстрафон» випускала платівки із записами київ ських, одеських та харківських артистів, записувала відомих
ЦД1А УкраТии.— Ф. '142, оп. 6 4 1 , сир. 2, ч. II, с. 45, «Киевская мысль»,
«Южная копейка».— 1 9 1 1 . — 9 июня. 2
старої
мені черевички», «Огні горять, музика грає», «Тече вода в синє
Через те, що припинено випуск платівок марки «Інтернаціо
журнал
звука
Д Л К О . — Ф. 1, он. 246, сир. 369. арк. 1 9 — 1 9 зв., 2 1 . 25 зв., 3 0 — 3 0 эв. «Рада».— 1 9 1 1 . — 20 листопада ( 1 3 грудин) 304
1 2
«Рада».— 1 9 1 2 . — 7 листопада. Железный Л. И. Назв, праця.—
' ЦДІА України — Ф . 274, он
1
С. 60.
1, спр. 3 2 4 5 , арк
ДЛКО — Ф. I, ом. 246. спр. 369. арк
20 м Рибакоа
3 0 Г»
24
9. 10.
Рыбаков
М.
Чарівні
О.
гастролерів, що приїздили до Киева. Завдяки цій невеличкій фабриці, ми сьогодні маємо можливість послухати голоси людей, які прославили вітчизняне вокальне мистецтво (крім уже зга даних): О. Каміонського, Н. Кошиць, П. Словцова, 3. Рибчинської, О. Ліонської, Ф. Орешкевича, а також скрипалів С. По красса, М. Ерденка та ін. У 1913 р. фабрика почала випу скати 30-сантиметрові платівки «Артистотипия». Наприкінці 1913 р. у хрещатицькій конторі фірми знахо дилося 1000 списків (записів) «Артистотипии», 5000 списків М. Емської, 500 інших списків, 4200 лібретто й 1 таке інше . На етикетках, оформлених з великим смаком, містилися порт рети артистів-виконавців. Ці чудові на вигляд та досконалі щодо якості записаного звуку платівки дозволяли фабриці успішно витримувати конку ренцію великих та могутніх фірм «Па те», «Метрополь», «Сирена» тощо. «Своїм успіхом товариство «Екс трафон» було зобов'язане управля ючому Якову Івановичу Берквіцю. Він зумів з н а й т и , — пише А. І. Ж е л є з н и й , — першокласного інжене ра-звукотехніка (прізвище встановити поки що не вдалося)»'. Нам пощастило знайти в архівах бухгалтерські книги Акціо нерного товариства «Екстрафон» за 1913—1918 рр. На їх під ставі зроблено спробу з'ясувати, хто ж той невідомий звукотехнік, якому «Екстрафон» зобов'язаний своїм успіхом. У доку ментах часто зустрічається прізвище якогось Колтунова, що одержував гроші окремо від інших робітників (їх у 1915 р. — близько ЗО) і службовців ( 1 0 — 1 1 чоловік, майже усі — чехи)' Так, у січні 1915 р. він одержав готівкою 1290 крб., у берез ні — 765, у квітні — 1050, у листопаді — 600 тощо. В докумен
1
Д А К . — Ф. 27-1, оп. 1, сир. 1, арк. 10 Желєзний А. /.—
Назв, праця.
Д А К . — Ф. 274, оп
Найчастіше серед працівників фабрики, що одержували гроші, зустрічаємо прізвище Я. І. Берквіця. Але не просто Берквіця, а «техніка Берквіця». Він одержував гроші неоднора зово за звукозаписи («техніку Берквіцю за звукозапис 50 крб.», 3 «За 6 №№ — 90 крб.», «Берквіцю з Давидовим 40 крб.») , крім того, його щомісячна заробітна плата в 300 крб. значно перевищувала заробітну плату будь-якого з працівників; грошова винагорода за підсумками року, н а п р и к л а д , — 1915 р. (мабуть, цей рік був для власників дуже вдалим) — 600 крб., в той час як більше, ніж 100 крб. жоден з працівників не одержав; «Я. Бер квіцю позичити 500 крб.», «оплатити йому за проїзд 109 крб.» 4 і таке інше . Наведені факти красномовно свідчать про те, наскільки власники дорожили техніком Берквіцем, вочевидь, що саме тому й винагороди були такими значними. Враховувався й той факт, що його н а м а г а л и с я перетягти до себе інші фірми, наприклад «Колумбия», але він відмовився. Одже, є підстави вважати саме Я. І. Берквіця тим «невідомим першокласним інженером-звукотехніком». Але цілком можливо, що до записів
С
74
З О (і
ДА К — Ф. 274, оп. 1, спр.1, арк. 13, 24 з в . — 49, 56; спр. 2, арк. 3, 31. Там же, спр. 2, арк. 22, 29, 70, 86.
' Там же, арк. 5, 11, 23, 31, 48, 77, 86.
10 .їв
І. спр. 2, арк. 23, 50.
платівки
У фінансових документах зустрічаємо багато прізвищ осіб, так чи інакше пов'язаних з діяльністю фабрики «Екстрафон». Це, наприклад, популярний естрадний актор-куплетист С. Со кольський, відома виконавиця циганських романсів М. Емська, відомий виконавець гумористичних скетчів та видавець журналу «Грамофонный мир» Д. Богемський, композитор, професор В. Гартевельд, який об'їхав усі каторжні в'язниці країни з метою записати пісні каторжан, відомий скрипаль М. Ерденко, актори Зіновьев, Сабінін, Філімонов, Шумський, Спасовська, Суріков 2 та інші .
1
1
старої
тах зустрічаємо таке: «рахунок Колтунова», «сальдо на користь Колтунова», інше. Що це за людина, якій навіть сплачували витрати на трамвай (18 крб.). М о ж л и в о , це й є той невідомий технік?'
;
2
звуки
1
Гам же, спр. I, арк 35 зв., спр. 2. арк. 47, 94; Календарь, адресная и
справочная книга г. Киева на 1916 г.— К., 1 9 1 6 , — с. 787. 20'
307
Рыбаков
М.
Чарівні
О.
звука
старої
платівка.
мав відношення уже згадуваний Колтунов. Наведене вище повідомлення однієї з газет про те, що Берквіць був управ ляючим фабрики «Екстрафон», не підтверджується документа ми. Він згадується лише як технік.
для контролю за доставкою сировини з Уралу), мала свого агента (Агаджанова) і відділення в Баку, здійснювала навіть записи татарською (азербайджанською) мовою. Є згадка, що за це технік у липні 1915 р. одержав 127 к р б ' .
Архівні джерела допомогли з'ясувати ще одну обставину. Ми були впевнені, що після пожежі 1911 р. співвласник Е. Гес се «втратив інтерес до справи і продав усе, що залишилося, 1 своєму компаньйонові Г.І. Ііндржишеку» . Але це не відповідає дійсності. Виявляється, що Е. Гессе залишався й надалі ком паньйоном Ііндржишека. Вони разом володіли акціонерним капіталом в рівних частках і ділили прибуток порівну. На 1 січ ня 1913 р. їхній капітал становив 59482 крб., на 1 січня 1914 р . — 2 35311 крб., на 1 січня 1915 р . — 35968 крб. Після невдалого 1913 р., коли власники зазнали збитків, наступні роки відзначалися розширенням і піднесенням діяль ності фабрики. Якщо у 1913 р. було гідравлічних пресів 6, то в 1914-му — 9, а у 1915 — 12. Гальванічних ванн відповідно — 5,5 і 6; матриць для платівок на кінець 1913 р . — 2142, з них 203 для платівок діаметром ЗО см.; у 1914 р. відповідно — 3174 і 310, у 1915 р . — 3349 і 387. Платівок наприкінці 1913 р. 3 на складах було 27001 штука, а через рік — 37760 штук . Власники зуміли заздалегідь забезпечити фабрику головною сировиною — шелаком, і штампували платівки у зростаючій кількості. Якщо на кінець 1914 р. на фабриці було 756 кг. шелаку, то через рік запас його у Києві, Москві та в Архан 4 гельську дорівнював 583 пудів, або 36,4 т . Т а к о ж фабрика мала запаси олова, червоної та жовтої міді, сірчаної кислоти тощо. Навіть Військово-промисловий комітет у 1915 р. цікавився наявністю на фабриці стратегічної сировини...
В цей час у пресі з'явилися войовничі заголовки, а з грамо фонів полинули патріотичні пісні типу «Козак Крючков», «Бла гослови зброю, господи», «Рвемося до бою», «Повість про юного прапорщика» (Текст виконував Д . О . Богемський на мотив ро мансу «Чайка». За короткий час розійшлось 70 тис. примірників платівок). Преса закликала покупців ігнорувати платівки німець ких фірм і підтримувати російські (в тому числі «Екстрафон»), французькі, англійські фірми.
Отже, в умовах війни фабрика не тільки не загальмувала роботу, а й навпаки, збільшила обсяг продукції. Потужність фабрики у 1915—1916 рр. доходила до 500 тис. платівок на 1 рік . Фірма утримувала свого агента в м. Уральську (можливо
' Желєзний А. І. Назв, праця.— С. 73. Д А К . — Ф. 274, оп. 1, спр. 1; арк. 13 зв., 25 зв. 3 Там же — Арк. 10 зв., 11 зв., 22 зв., 34.
Журнал «Грамофонный мир» у лютому 1915 р. писав: «Рані ше всі сміялися над «Екстрафоном» і навіть не брали до уваги його конкуренцію, а тепер фірма працює блискуче, завдяки своїм великим патріотичним записам. Молодець Г. І. Ііндржишек, 2 а незрівнянному Я. І. Берквіцю — усяка шана й поклоніння» . Одна за одною закривалися фабрики грамплатівок, що нале жали «ворогам». Під час війни в Росії діяли лише дві грамофонні фабрики — «Екстрафон» та «Російського акціонерного товари ства грамофонів» у Москві (колишня «Метрополь Рекорд»). Тому фабрика «Екстрафон» почала відігравати все більшу роль на грамофонному ринку. Г. І. Ііндржишек першим здогадався зробити ставку на масовий запис патріотичних пісень. Фабрика працювала на повну потужність, безперервно штампувалися записи з гімнами, воєнними піснями, сатиричними куплетами на німців, австрійців, турків. Не вистачало навіть працівників, і до роботи залучили полонених чехів. І все це незважаючи 3 на пожежі, що спіткали фабрику у липні та вересні 1916 р. . Радянська влада фабрику націоналізувала, а власник виїхав, мабуть, за кордон. Остання згадка про фабрику (за архівними даними) да тується жовтнем 1919 р., коли фабричне майно було застрахо ване від пожежі на суму 54 тис. крб. у страховому товаристві 4 «Волна» терміном на один рік до 10 жовтня 1920 р.
2
1
Там же, арк. 22, 23. 5 ДАК.— Ф. 274, оп. І. спр. І; арк. 37; Календарі,, а д р е с н а я И СправОЧНая книга г. Києва на 1916 год. — К„ 1 9 І С — С. 787 308
1 2
Д А К . — Ф. 274, оп. 1, спр. 2, арк. 54 зв.
Желсзний А. І. Назв, праця.— С. 76. «Киевлянин».— 1916 — 3 июля; ДАК.— Ф. 143, оп. 2, спр. 870, арк. 15. 1 ДЛК — Ф 143., оп. 2, спр. 870, арк. 14 1
309
Рыбаков
М.
О.
У 1922—1925 рр. на території колишньої фабрики «Екстрі фон» були розташовані майстерні, а пізніше фабрика терени, з 1928 р . — Київський завод терезів, згодом — завод порційни автоматів, а з 1975 р. на його основі — виробниче о б ' є д н а н н я «ВЕДА» («Вагові електронні дозуючі автомати»). Нині тут (вул. Смоленська, 3 1 / 3 3 ) ніщо не нагадує про захоплюючу історію «Екстрафону»...
ВОНИ ЗБЕРЕГЛИ Д Л Я НАС ОБЛИЧЧЯ РІДНОГО МІСТА (Слідами великого відкриття) 1989 рік, за рішенням ЮНЕСКО, проходив під з н а к о м свят кування 150-річчя фотографії. Далекий 1839-й. Уся Франція, а потім і увесь с в і т були приголомшені звісткою про грандіозне відкриття: ф р а н ц у з и Луї Дагер та Ж о з е ф Нісіфор Ньєпс відкрили спосіб з а к р і п л е н н я світлових зображень — фотографію, яка за ім'ям винахідника одержала назву дагеротипії. Газети, що містили велику інформацію з цього приводу, йшли нарозхват. Докладно повідомлялося і про виступ відомого вченого Д. Aparo на засіданні Паризької Академії Н а у к щодо визначної події, і про дебати в Палаті перів з приводу придбання лсржавою винаходу, і про виступ в парламенті ф і з и к а ГейЛюсака щодо встановлення винахідникам довічної пенсії в 6000 франків щорічно, і про голосування в парламенті з цього 1 питання (237 — за, 3 — проти) і багато, багато іншого... . ...Цікаво, наскільки швидко втілювалися у нашій вітчизні останні досягнення прогресивної науково-технічної думки. 1839 р. сніг тільки дізнався про винахід Дагера, а вже через рік даге ротипія прийшла в Росію, а незабаром — в Україну, де центрами її стали Київ та Одеса. Наша розповідь саме про піонерів вели к о ю мистецтва в Україні, про Творців і Майстрів з їхніми до н я м и — щасливими або трагічними, про тих, хто вперто йшов цо мети, бо, як писав Бальзак, «щоб досягти мети, треба, перш і.І все, йти».
1
Ппллак II
Ні истории ф о т о г р а ф и и — М . , 311
1 9 8 3 . — С. 25.
Рыбаков
М.
О.
Вони
...Київ середини минулого століття. Київський Контрактовий ярмарок на Подолі — центрі торговельно-промислового життя міста. Сюди вже з кінця 40-х років приїздять дагеротипістиіноземці, деякі залишаються на постійне проживання. Вони й стали вчителями перших київських фотографів. Відомо, що перші видові знімки Києва зроблено 1853 р., коли будівник Ланцюгового мосту Чарльз де Віньоль запросив іноземця Джона Борна зробити знімок відкриття найкрасивішого в Європі мосту'. Початок фотографії в Україні пов'язаний з розповсюджен ням дагеротипів саме у Києві. В 1858 р. відкрилася майстер ня К. Ф. Гербста на Подолі, потім на Хрещатику. Не можна обминути фотографа-художника Івана Гудовського — приятеля Т. Шевченка, який гостював у Тараса 1859 р., і учня Гудов ського Ф. І. Левдика, якого газета «Киевский телеграф» назвала «знаменитим київським фотографом», а його майстерню — 2 «найкращою та наймоднішою» в місті . 60—70-ті роки — час розквіту київської видової фотографії. Вона є найціннішим джерелом вивчення Києва для істориків, архітекторів, краєзнавців, етнографів тощо. Громіздке устатку вання, складний та довгий процес фотографування, обробки платівок, небезпечні, отруйні хімікати згодом відійшли в минуле. Дагеротипія поступилася перед фотографією на папері. Висока техніка та чудовий смак визначили великі успіхи українських фотографів. Крім портретів, вони знімали панорами міста, історичні місця, будинки, церкви та монастирі, базари, вулиці, учбові заклади, театри, мости, пам'ятники, побутові сценки тощо. Саме в Києві місцеві майстри — фотограф В. Воюцький та фотограф-художник О. Рудковський — склали перший в країні фотографічний календар. З листа міністра внутрішніх справ Київському, Волинському та Подільському генерал-губернатору О. П. Безаку від 9 квітня 1867 р.:
1
для
нас
обличчя
рідного
міста
«...проживающие в городе Киеве... Виктор Воюцкий и Алек сандр Рудковский, препровождая ко мне пять экземпляров изданного ими первого русского фотографического календаря на 1867 год, просили представить их Государю Императору... Государь Император, удостоив принять означенные пять экзем пляров... Всемилостивейше пожаловать изволил каждому из 1 них золотые часы с такими же цепочками и ключиками...» Наприкінці 60-х років у Києві нараховувалося вже близько 20 фотомайстерень і серед них найпопулярніші — (?) Клетцера, Ф. Мезера, В. Воюцького, О. Воюцького, (?) Волховського, «спеціальна фотографія» О. Тілло, Й. Кордиша, М. Пастернака, учня Ф. Левдика — Єгора Каркози, військова фотографія інженерно-навчальної майстерні київської фортеці. Відомими були фотоаматор генерал П. С. Коп'єв, а також фотомайстерня Т. Є. Маркова, дружина якого, В. В. Маркова, була родичкою видатного українського вченого, ректора Київського універси тету М. О. Максимовича, а син — Д. Т. М а р к о в , перейнявши від батька мистецтво фотографії, з травня 1895 р. відкрив ательє і став щорічно випускати 3 0 — 3 6 тис. листівок з краєвидами Києва — предмет заздрості сучасних київських колекціонерів. Д. Марков — перший фотограф у Києві, що став друкувати фоторепродукції з картин видатних художників — Рафаеля, 2 Васнецова тощо . Королем видової фотографії Києва початку 60-х років називали дослідники фотографа-аматора, начальника Київського окружного інженерного управління генерала Д. Г. Біркина. Чудовий фотограф — так називав Біркина відомий історик М. В. Закревський. Його найцінніші знімки — Хрещатицька площа, Аскольдова могила, Подільська частина міста, Ланцюговий міст, дача князя 1.1. Васильчикова та інші — ставлять його в перший ряд видатних майстрів української фотографі?. Поруч з ним стоїть прізвище аматора Б. А. Захаркевича із знімками середини 60-х років: Міський театр, Хрещатик, Геор-
Сімзен-Сичевський О. Давні київські фотографи та їхні знімки старого
Київа // Ювілейний збірник на пошану академіка М. С. Грушевського.—
' ЦДІА України — Ф. 4 4 2 , оп. 46, спр. 145, арк. 1 — 1 зв.
2
К., 1 9 2 8 . — Т. І . — С. 3 6 4 — 3 6 5 . 1
зберегли
Сімзен-Січевський О. О. Назв, праця — С. 3 6 1 , 3 6 2 ; Календарі, Юго
Западного края на 1873 год Борисова и Чубинского.— К., 1873 — С. 30У; Путеводитель по Киеву Н. Чернышева.— К., 1875 — С. I l l 312
«Ювілейний збірник...».— С. 3 6 2 — 3 6 8 ; Киевская сельскохозяйственная
и промышленная выставка. О п и с а н и е . — К., 1 8 9 8 . — С. 2 5 4 ; Д А К О . — Ф. 2, оп.
182, спр. 205, арк. 1
1 0 — 1 1 , або 3 0 — 3 1 .
Ювілейний збірник...— С. 369. 313
Рыбаков
М.
О.
Вони
гіївська церква, Олександрівська вулиця тощо. В цей час роз повсюдженню фотографій сприяв продаж їх, в першу чергу Йосипом Завадським. Це досить колоритна фігура на тлі київ ського культурного життя того часу. З'явившись у Києві в 1839 р., він незабаром став власником книгарні, у 1862-—1885 рр. був орендарем університетської друкарні та літографії, кілька років навіть був міським головою. Він не був фотографом, а робив копії з уже існуючих фотографій та продавав їх (Тріумфальна арка — в районі сучасного проспекту Перемоги біля Повітрофлотського мосту, Житній базар, Університет, Бессарабка 1 тощо) . 70-і роки — період найвищого піднесення київської видової фотографії. Найвідоміші фірми Мезера, Кордиша, Пастернака розгортають роботу в цій галузі, навперейми знімають київські краєвиди. Жваво йде торгівля — у самих фотографів, у книгар нях Завадського, Ідзіковського, Федорова та ін. Фотографії продавали навіть на Хрещатику з відкритих лотків. Торгували й на Контрактах, на багатьох з них є рукописні відмітки: «Киев 2 ские контракты... года» . Комерційний інтерес фотографів сприяв поширенню фото графій, завдяки чому чимало їх збереглося і дійшло до нас. Пристосовуючись до смаку масового покупця, фотографи, перш за все, знімали «святыни и достопримечательности». Саме першим українським фотографам ми зобов'язані збереженням для нас обличчя старого Києва, інших міст і не лише України, серед їхніх робіт є дуже цікаві, зроблені з великою любов'ю, неабияким смаком та високої якості. 1 грудня 1865 р. відкрилося ательє Ф. К. М е з е р а — найвидатнішого з київських професіоналів як за тривалістю існування його фірми, так і за кількістю знімків. Народився він на Волині, 1852 р. переїхав до Києва, де спочатку працював учителем ма лювання в Інституті шляхетних дівчат, інших закладах, при 3 ватних будинках . Протягом перших 30 років роботи Мезер
1
ни, древности, достопамятности.— К., 1 8 8 1 . — Изд. 6 . — С. 114. 2 3
Ювілейний збірник...— С. 378. Там же; «Киевлянин».— 1 8 6 5 . — 2 декабря; 1 8 0 5 . — I, 5 декабря,
«Киевское слово».— 1 8 9 5 . — 2 декабря. 311
для
нас
обличчя
рідного
міста
видрукував 1,5 млн. фотографій, 1915 p. відсвяткував 50-річний ювілей своєї фірми, помер у 1922 р. Висока якість робіт зробила М е з е р а дуже популярним, кілька поколінь киян пройшло через його ательє. Він неодно разово одержував подарунки від царської родини за альбоми видів Києва та околиць. М а в звання «Придворний фотограф її величності королеви еллінів» (мова йде про родичку Мико ли II — Ольгу Костянтинівну — дружину грецького короля), на вітчизняних та міжнародних виставках тільки до 1900 р. одержав шість золотих та чотири срібних медалі, підготував 1 відомих майстрів — В. Висоцького, Г. Лазовського та інших . Більшість видових знімків Мезера відносяться до 70-х років, небагато — до 60-х. Найцінніша його спадщина — три величез них, чудово виконаних альбоми із знімками розміром 24 х 3 2 см (на відвідувачів київської виставки 1897 р. справили велике враження знімки Мезера, адже портрети таких розмірів вперше були виконані в Києві). В альбомах вміщено близько 150 фото графій, а в цілому спадщина М е з е р а нараховує кілька сотень видових знімків. Такої кількості не залишив жоден київський 2 фотограф-професіонал . Йосип Кордиш відкрив майстерню в Києві в 1868 p., мав її і в Кам'янці на Поділлі, був членом Південно-Західного від ділення Російського географічного товариства, мав звання фотографа Університету св. Володимира. Кордишева фотогра фія — одна з найкращих в Україні — після його смерті перей шла до В. Загорського, який друкував фотографії з негативів Кордиша за своїм прізвищем. Найцінніше у творчому доробку Кордиша — альбом краєвидів Києва 70-х років та подарунковий альбом, зроблений на замовлення Старої української громади в Києві для М. П. Драгоманова з нагоди його від'їзду за кордон, із записом «Од щирого товариства. Київ, 1876 р.». Найбільш відомі знімки Кордиша — Університет та Перша гімназія, Ста-
1
Ювілейний збірник...— С. 3 7 3 , 3 7 7 ; Сементовскшї Н. Киев, его святы
зберегли
Киевская сельхозяйственная и промышленная выставка. Описание.—
К., 1 8 9 8 . — С. 2 5 2 — 2 3 3 ; ЦДТЛ України,— Ф. 442, он. 544, спр. 275, арк. 17 зв; Пархоменко II. В. Старые фотографии Киева — источник изучения архи тектуры / / «Строительство и архитектура».— 1 9 8 1 . — № 8 . — С. 1 8 — 1 9 ; «Киевлянин».— 1 8 8 9 . — 9 марта; 1 8 9 1 . — 1 февраля. '' Ювілейний з б і р н и к
('.. 3 8 1 .
315
Рыбаков
М.
О.
Вони
рий вокзал, Старий банк, вид на Хрещатик з фонтаном «Іван», Інститутська вулиця т о щ о ' . Микола Пастернак відкрив фотомайстерню в Києві у 1869 р. Його знімки 70—80-х років поступаються знімкам Мезера та Кордиша, але зустрічаються серед них і дуже гарні — від «кабінетних» до досить великих. Його альбоми не замовлені, а виготовлені на продаж, тому вони грубіші, комерційний бік переважає над художнім. Є в Пастернака красивий альбом з чорного оксамиту з золотим тисненням, який вміщує гарних ЗО знімків. Можливо, саме про цей альбом іде мова в наведено му далі документі: З листа Київського, Волинського та Подільського генералгубернатора О. Р. Дрентельна Київському губернатору Л. П. Томарі від 6 листопада 1885 р.: «Государь Наследник Цесаревич (майбутній Микола I I . — Авт.) соизволил пожаловать киевскому фотографу Пастернаку золотой перстень, украшенный драгоценными каменьями, в подарок за поднесенный им Его Императорскому Высочеству большой альбом фотографических видов Киева... Имею чесать уведомить Ваше Превосходительство с препровождением озна ченного перстня и покорнейше просить Вас, Милостивый Госу дарь, сделать распоряжение о вручении его по принадлеж 2 ности фотографу Пастернаку» . Свої фотографії М. Пастернак продавав у себе в майстерні та в книгарнях. Слід відзначити такі його роботи, як дерев'яна альтанка в Царському саду, пам'ятник графу Бобринському, вид Хрещатицької площі з Софіївської вулиці та з протилежного боку, Хрещатик від Фундуклеївської вулиці тощо. Серед цього сузір'я яскравих зірок виділяється як зірка першої величини Г. О. Чугаєвич — фотограф-аматор, найвидатніший у галузі київської видової фотографії. Закінчивши Київ ський університет, він працював у ньому ад'юнктом, потім про фесором кафедри технології. Його знімки були дуже популярні, тому й дійшли до нас у великій кількості: велика серія та три альбоми, серед них альбом Києво-Печерської Лаври. Остан ній — величезна цінність для реставраторів.
зберегла
для
нас
обличчя
рідного
міста
Більшість знімків Чугаєвича відмінної роботи, надзвичайно виразні й чудово збереглися. Наприклад, Київський акрополь, Золота брама, Сінна площа, Сулимівський будинок, церква Іоанна Златовустого, фонтан Самсон, Стретенська церква, ста рий оперний театр тощо. Чугаєвич знімав у Києві місця, про які мало хто знав. Завдяки йому ми дізналися про такі куточ 1 ки, перспективи та панорами, що потім зникли без сліду . Кінцем 70-х років закінчується перший період розвитку видової фотографії. Фотографічне мистецтво зростає й удоско налюється (з'являються нові платівки, портативні та дешеві апарати тощо). З фотографією починає конкурувати фототипія, цинкографія, поширюються аматорські знімки. Останні десяти річчя XIX с т . — розквіт діяльності нового покоління чудових майстрів-фотографів, досягнення яких з великим успіхом експо нувалися на Київській сільськогосподарській та промисловій виставці 1897 р. Володимир Висоцький свою майстерню відкрив у Києві в 1873 р., і вже у перший рік її існування обсяг продажу знімків становив 24 тис. крб. Краєвиди Києва він почав знімати у 80-х роках, фотографії були невеликих розмірів. Він мав звання фо тографа Університету св. Володимира і придворного фотографа великої княгині Олександри Петрівни. Завідуючим майстернею Висоцького був його учень Микола Уземський — представник блискучої плеяди українських фотографів кінця минулого сто ліття, майстер портретної зйомки, також відомий знімками фаб 2 рик та заводів України . Генріх Лазовський — видатний фотограф з великим худож нім смаком, вмінням «схопити» момент і зафіксувати його на плівці. Широко відомі його знімки Володимирського собору, розфарбовані тільки йому відомим способом. Лазовський ство рив серію портретів видатного актора театру Соловцова — Т. О. Чужбінова в його найкращих ролях. А за знімки Волин-
1
Ювілейний збірник...— С. 3 9 4 ; Биографический словарь профессоров
и преподавателей Императорского Университета Св. Владимира. В. С. Икон никова— 2
1 2
К.,
1884 — С.
737—738.
Киевская сельскохозяйственная и промышленная выставка. Описание.—
Ювілейний збірник...— С. 3 8 5 — 3 8 7 .
С. 255; Д Л К О . — Ф. 2, оп. 21, спр. 331, арк. 2: ЦДІЛ України — Ф. 442, оп. 628,
ДЛКО — Ф. 2, оп. 2 1 , спр. 320, арк. 1, 4
спр. 127, арк. 16 зв; оп. 544, спр. 275, арк. 17 зв, оп. 637. спр. 205, арк 11.
316
317
Рибаков
М.
О.
Вони
ських маневрів 1890 р. та коронаційних свят 1896 р., він одержав царський подарунок, знак фотографа-художника, ме даль та жетон. Він також був удостоєний великої золотої медалі і диплома почесного члена Паризької академії наук, почесного диплома Академії винахідництва? М а л о хто з фотографів був 1 удостоєний такої шани... . Не можна обминути ще одну постать. По крихтах збиралися відомості про першого російського кінооператора Миколу Фео фановича Козловського. Дізналися, що народився він в Україні 1866 р., закінчив училище в Балті. Майстерністю фотографа оволодів у Києві в ательє М. Уземського, де працював завідую чим, 1898 р. відкрив власну майстерню на Хрещатику, а через кілька років став працювати в Москві у Дранкова, де зняв перший російський художній фільм «Понизовая вольница» 2 («Стенька Разин») і здобув заслужену славу...
Розвиткові фотосправи в країні сприяла організація V (фото графічного) відділу Російського технічного товариства (РТТ) у 1879 р., а також створення товариств фахівців-аматорів. Одним із центрів фотографії в Україні стала Одеса. Тут у 1891 р. виникло перше в країні товариство фотографів-аматорів «Одеське фотографічне товариство». Воно брало участь у скла данні музейних каталогів, альбомів місцевостей та історичних пам'яток, надавало допомогу навчальним закладам, органі зовувало фотовиставки й конкурси, видавало з 1912 р. журнал «Вестник Одесского фотографического общества», проводило практичні заняття по вивченню фотосправи, з успіхом експо нувало свої роботи на виставках тощо. Товариство навіть одер жало право фотографувати, купувати реактиви та фотоприладдя 3 по всій країні без особливого на це дозволу влади .
зберегли
для
нас
обличчя
рідного
міста
Незабаром такі товариства виникли по всій країні: Кримське (1896 р.), Єлисаветградське (1900 р.), Харківське (1905 р.), Подільське (1908 р.), Волинське (1910 р.) тощо. В 1908 р. нараховувалося вже 20 товариств. Значне місце в історії вітчизняної фотографії займає діяль ність Київського товариства фотографів-аматорів «Дагер» (1901 — 1917 рр.), що стало всесвітньо відомим. Незабаром після утво рення, товариство одержало подарунок від найстарішого у світі фотоклубу — Паризького — бюст Луї Дагера, а президента клубу Моріса Бюке було обрано почесним членом Київського товариства. 30 листопада 1901 р. головою його правління обра 1 ли інженера М. А. Щукіна, а секретарем — М. І. Бобиря . М. І. Бобир — службовець при фотомайстерні технічної фо тографії управління ПівденноЗахідної залізниці у Києві — став видатним українським фо тографом-пейзажистом, одним із засновників товариства «Да гер», він удостоєний високих на город різних конкурсів. Цей май стер фотографії спостерігав і знімав українську природу в різні пори року; він є автором книги «Беседы пейзажиста» ( К , 1907), за яку одержав нагороду від царя — золотий годинник із 2 зображенням державного герба . Товариство «Дагер» спочат ку об'єднувало аматорів тільки Микола Ілліч Бобир. Києва та губернії, а пізніше — України в цілому. Воно сприяло розвиткові та розповсюдженню Секретар товариства «Дагер»
художньої, наукової, технічної та побутової фотографії, з його лав вийшли справжні фотографи-митці (М. О. Петров, М. І. Бо-
1
Киевская сельскохозяйственная и промышленная выставка, с. 2 5 3 —
254; Рибаков М. З ім'ям Д а г е р а . / / «Україна».— 1 9 8 9 . — № 3 6 . — С. 2 0 — 2 1 . 2
Д А К О . — Ф. 2, оп. 35, спр. 98, арк. 16, 19, 19 зв; ШИЛ України —
Ф. 4 4 2 , он. 637, спр. 2 0 5 , арк. 11; «Киевлянин». 1
1906
ЦДІЛ України,—Ф. 4 4 2 . оп. 8 4 2 . сир. 369, арк. 10. 318
29 ноября.
1
«Киевская г а з е т а » . — 1 9 0 1 . — 2 декабря; «Фотограф-любитель».—
1 9 0 2 . — № І , — С. 35; № 5 — С. 196; № 1 0 . — С. 189. ' «Фотограф любитель».
1904-
№ 5 . — С. 174 — 175; 1 9 0 9 , — № 12 —
С 368
319
Рыбаков
M.
О.
Вони
бир, О. М. Губчевський, В. Л. Гуд-шон, М. В. Тарновський, В. Л. Русецький та ін.). Товариство виховувало кадри майбутніх відомих україн ських творчих працівників у галузі фото- та кінематографії, серед них Д. П. Демуцький — кінооператор, заслужений діяч мистецтв УРСР, який одержав золоту медаль на виставці в Парижі 1925 року, П. К. Новицький, С. Шиманський та багато інших. Товариство «Дагер» займалося теоретичними та практич ними розробками в галузі фотографічного мистецтва, а також підтримувало й сприяло розвиткові фотомандрівок з науковою та художньою метою, його члени фотографували видатні архі тектурні та стародавні споруди, місцевості, міста, елементи побуту людей, займалися питаннями рентгенології тощо. Зав дяки товариству, наприклад, у 1917 р., у Києві було створено Київську обласну рентгеноло гічну асоціацію (вул. Стрілець ка, 1-В, кв. 9) з широкими нау ковими, громадськими і профе сійними з а в д а н н я м и (лекції, рентгенкабінети, курси лікарів, видавнича діяльність, допомога населенню). Головою асоціації 1 став А. А. Зонненштраль . Найбільш значні досягнен ня товариства відносяться до 1906—1912 рр., коли на чолі його стояв видатний учений, тео ретик та експериментатор, що майже 40 років Ж И Т Т Я віддав
М. О. Петров — професор
кпі,
керівник товариства . Д а г е р . в
фотографії,— професор Микола
Олександрович Петров ( 1 8 7 5 —
рр
1940). Широка ерудиція, наукові знання, талант першокласного майстра, блискучі літературні здібності, особисте знайомство та вивчення праць провідних фотохудожників Європи зробили
зберегли
320
нас
обличчя
рідного
міста
Петрова визначним авторитетом у галузі фотографії та фотомистецтва дореволюційної Росії. Чудовий фотограф-портретист, він працював і в жанрі пейзажу, був учасником 25 виставок, на яких одержував найвищі нагороди (і перша з них — золота медаль у Ризі в 1896 р.). Новатор, автор майже 40 статей — Петров викладав курс фотографії в Київському політехнічному інституті, завідував художнім відділом журналу «Вестник фото1 графии», мав світове визнання . Під керівництвом Петрова товариство «Дагер» досягло тріумфальних перемог на всеросійських і міжнародних кон курсах та виставках, серед яких такі: 1908 р. Москва. Вищі винагороди «Гран-Прі» — у М. Пет рова та у товариства «Дагер» за колективну участь. 1908 р. Саратов. Золоті медалі у М. Петрова, О. Губчевського, срібні і бронзові — у фотографів з Катеринослава, Новозибкова, Керчі і Сміли. 1909 р. Казань. Усі вищі нагороди, «Почесний відгук», дипломи 1, 2, 3 ступеня — у членів товариства «Дагер». 1910 р. Будапешт. Золота медаль у М . О . Петрова. 1912 р. Антверпен. Міжнародний конкурс фірми Л. Геверт. Геверт — медалі, Геверт — дипломи й грошові премії — у май 2 стрів Києва, Одеси, Харкова та Умані . Завдяки товариству «Дагер» Київ стає одним з центрів не тільки всеросійської, а й європейської фотографії. Не випадково тут у грудні 1908 р. відбувся II з'їзд фотографічних діячів Росії (на Хрещатику, 10), водночас товариство «Дагер» під керів ництвом М. Петрова провело у Києві (будинок Біржі, Хрещатик, 13) II Міжнародну фотовиставку, яка перетворилася у справжнє свято світової фотографії. На ній було представлено понад 500 експонатів, серед яких роботи видатних фотографів країни: С. О. Прокудіна-Горського, А. Л. Фішера та герцога М. М. Лейхтенбергського з Петербурга,
1
«Фотографический листок».— 1 9 1 1 . — № 9 . — С. 158; «Фотографлюбитель».— 1908 — № 6 — С. 199; № 1 2 . — С. 3 9 1 — 3 9 2 ; 1 9 0 9 . — № 8 , — С. 2 5 5 — 2 5 6 ; УРЕ, 2 вид., т. 8 — К., 1 9 8 2 , — С. 300. 2
«Фотографические новости».— 1 9 1 7 . — № 1 0 . — С. 134 — 1 3 5 .
для
«Фотограф-любитель».— 1 9 0 8 . — № 6 . — С. 199; № 1 2 . — С. 391 — 392; 1 9 0 9 , — № 8 — С. 2 5 5 — 2 5 6 ; «Фотографические новости».— 1 9 1 3 . — № 5 — С. 7 7 — 7 8 Л
м
Рибмюі
321
Рыбаков
М.
Вона
О.
зберегли
для
нас
обличчя
рідного
міста
С. М. Лобовікова з М о с к в и , А. І. Горенштейна з Одеси, М. Г. Ісаханова з Ленкорані, фотоприлади Й. Й. Покорного з Москви, 15 експонатів з Харкова, навіть фотографія з Коломбо (о. Цейлон) та інші'. Переможців визначало винятково компетентне жюрі, до якого входили М. О. Петров, М. І. Бобир, О. М. Губчевський (голова товариства «Дагер» з 1912 р.), Й. Ц. Хмелевський, В. С. Кульженко, художники — М. В. Нестеров, М. К. Пимоненко, В. М. Галімський, І. Ф. Селезньов, В. К. Менк, М. І. Холодовський, В. Д. О р л о в с ь к и й , історик М. Ф. Біляшівський, професор Київського політех нічного інституту Г. Г. де М е т ц 2 та інші .
народної фотовиставки — золотої медалі — були удостоєні
Вищі нагороди серед ук раїнських фотографів (срібні, бронзові медалі т а похвальні г
листи) одержали: КИЇВСЬКІ фо-
Торговки на базарі. Фото Й Ц. Хмелевського.
роботи Київської художньо-ремісничої учбової майстерні дру „
. . . . . . .
,
карської справи за «відмінне ведення викладання і за чудові
Видатний український фотограф
праці учнів майстерні». Заснована у 1903 р. на благодійні кошти
й Ц. Хмелевський.
київських видавців майстерня була унікальним, єдиним у дер
тографи М. В. Т а р н о в с ь к и й — за пейзажі, Г. П. Шлейфер — власниця рентгенкабінету — за знімки, виконані за допомогою Х-променів, І. Й. Кніпович — за знімки предметів старовини та побуту, фотографія при Меха нічних майстернях КПІ — за знімки машин, приладів та лекцій них таблиць, а також фотографи з Катеринослава, Сімферо 3 поля, Одеси, Керчі, Алупки, Новозибкового . Нагороди товариства «Дагер» — золоті та срібні жето ни — присуджені були майстрам Києва та Харкова, але ці нагороди можна було одержати лише після сплати за золо тий — 75 крб., за срібний — ЗО крб. Найвищої нагороди між-
жаві навчальним закладом (Хрещатик, 22, згодом, Софіївська, 7), де за трирічною програмою серед інших дисциплін вивчалися фотографія, фотолітографія, фотоцинкографія, фотогравюра та фотохімія. Незважаючи на вельми позитивний відгук Петербурзької Академії мистецтв, бракувало коштів для нормальної діяльності фотовідділу майстерні, тому двоє з п'яти ентузіастів-викладачів працювали безоплатно, а інші — за мізерну плату. З великим інтересом і розумінням поставилися делегати II з'їзду фотографічних діячів Росії, що проходив у Києві, до доповіді керівника майстерні В. С. Кульженка. З'їзд вирішив домагатися збільшення коштів з метою підтримки й розвитку
1
«Фотограф-любитель».— 1 9 0 8 . — № 8 . — С. 2 6 1 ; «Фотографический
фотовідділу
майстерні'.
листок»,— 1908 — № 6 . — С. 101. 2
«Фотограф-любитель».— 1 9 0 8 . — № 8 . — С. 2 6 1 ; Рыбаков М
Яким
був Київ.— «Наука і суспільство».— 1979 — № 6.
1
' «Фотограф-любитель».— 1909 — № З — С 95; ЦДІЛ України — Ф 730, он. 1, спр. 3 5 1 , арк. 164 — 1 6 6 .
Рыбаков М.
Гортаючи пожовклі сторінки. / / «Радянська школа».—
1989 — № 4 — С. ЗО. 322
.'і •
323
Рибаков
М.
О.
У січні 1911 р. кращі фотографи Росії та світу (з Англії, СІЛА, Австрії, Франції, Угорщини тощо) знову з'їхались до Києва, продемонструвати розвиток фотографії як мистецтва. Тут відкрився Міжнародний салон художньої фотографії (у приміщенні міської бібліотеки), організований товариством «Дагер» на честь свого 10-річного ювілею. Жюрі відібрало понад 400 експонатів. Нагороди не присуджувалися, участь в салоні прирівнювалася до одержання диплома, а учасникам дарували 1 пам'ятні бронзові плакети художньої роботи . Так виховувалися кадри майбутніх українських митців в галузі фото- та кінема тографії, творчість яких розгорнулася вже пізніше.
ОЛІМПІАДА... В КИЄВІ З 29 травня по 15 жовтня 1913 р. Київ привертав до себе увагу всієї країни. В цей час один мільйон киян, приїжджих з інших міст та зарубіжних гостей відвідували Першу Всеро сійську промислову та сільськогосподарську виставку. На Тро їцькій площі і прилеглих територіях (нині тут Центральний республіканський стадіон) було збудовано понад 150 павіль йонів, в яких демонструвалися досягнення промисловості, сіль ського господарства, культури країни. Виставка супроводжувалася цілою низкою з'їздів: коопера торів, есперантистів, пожежників, ветеринарів тощо. Але най визначнішою і найцікавішою подією виставки преса вважала великі й різноманітні спортивні змагання, відомі як Перша Всеросійська олімпіада. ...Історія спортивного життя Києва сягає ще середини мину лого століття. Цікаві відомості про це містять архівні документи. В 1853 р. австрійський підданий К. Шмідт одержав дозвіл на викладання гімнастики в київських навчальних закладах. 1856 р. пруський підданий К. Вишневський став вчити плавання київ ських юнаків, у 1859 р. француз Ф. Лоде організував у місті гімнастично-фехтувальну школу, а наступного року штабс-капі тан Броунс відкрив «на Хрещатику, в будинку купця Багреєва» 1 гімнастично-фехтувальний зал . Іноземці в гонитві за сенсацією і рекламою намагалися насаджувати свою культуру. Однак вони не зажили ні масо вості, ні популярності.
1
ЦДІА України.— Ф. 4 4 2 , оп. 6 6 3 , спр. 5, арк. 29; «Фотоірафігіоский
листок».— 1 9 1 1 . — № 4 . — С. 52, «Киевлянин»,— 1911 — ЗІ января 324
1
ІЩІЛ України — Ф. 4 4 2 , on.
1, сир.
10735, арк. 2, 7, 8; оп. 33,
спр. 288, арк. 1, оп. 365, спр. 263, арк. 1, 2; оп. 43, сир. 678, арк. 1 — 1 зв. 326
Рыбаков
M.
Олімпіада...
О.
Царський уряд не заохочував і не підтримував розвитку фізкультури і спорту. Для власних потреб вищі верстви створю вали закриті спортивні й напівспортивні клуби, потрапити до яких було непросто: необхідні були рекомендації та значні гро шові внески. Виникає «Київське товариство охочих до кінного бігу» (1885 p.), «Київське скакове товариство» (1888 p.), «Яхт-клуб» (на Трухановому острові, 1887 p.), «Київське шахове товари ство» (1900 p.), «Київське польське гімнастичне товариство» (1906 р.) та ін. Керівництво спортом здійснювали байдужі до фізичної куль тури чиновники, найчастіше особи імператорської сім'ї і титу лованої знаті. Була навіть посада «Головноспостерігаючого за фізичним розвитком народонаселення Російської імперії», на яку призначили генерала В. М. Воєйкова. Йому фактично під порядковувалися всі спортивні та напівспортивні організації країни (Воєйков — у майбутньому останній двірцевий комен дант Миколи II, який пішов у небуття разом з імператорською родиною). Кінець XIX ст. позначився важливою подією в спортивному житті Києва. Під впливом олімпіади 1896 р. в Афінах, група з 23 киян, очолювана лікарем Є. Ф. Гарнич-Гарницьким, у травні 1899 р. домоглася затверження статуту «Київського атлетичного товариства», яке з 1901 р. одержало назву «Київське атлетичне і гімнастичне товариство», а пізніше «Російський сокіл»'. За сновник товариства Є. Ф. Гарнич-Гарницький багато зробив для розвитку спортивного життя Києва: був начальником гавані й віце-командором київського яхт-клубу, незмінним головою «Гімнастичного і атлетичного товариств», засновником київ ського клубу автомобілістів, членом товариств велосипедного спорту, туристів, повітроплавання тощо, головою підкомісії з питань фізичного виховання молоді при Київському навчаль ному окрузі, виступав з лекціями з питань спорту.
в
Києві
вали одну золоту та дві срібні медалі. В олімпіаді в Стокгольмі (1912 р.) російська команда складалася вже з 178 спортсменів. Не зовсім успішні виступи росіян у Стокгольмі (16 місце) змусили уряд серйозніше поставитися до розвитку вітчизня ного спорту, внаслідок чого було п р и й н я т о рішення про проведення щорічних олімпіад в Росії для своєчасної підготовки до міжнародних олімпійських ігор. Перша Всеросійська олімпіада мала відбутися в Києві. В 1911 — 1 9 1 2 рр. в місті, крім існуючих спортивних товариств «Орел», «Сокіл», автомобілістів, повітроплавання, туристів, утворилися гурток «Спорт», тенісний клуб, спортивний вело трек, гурток любителів спорту, київське російське спортивне товариство, гімнастичне товариство «Російський богатир». Діяла фабрика гімнастичних приладів «Орт і Кашпар»', крамниці торгували спортивним інвентарем. Створюється київський олім пійський комітет з 11 представників спортивних товариств міста на чолі з лікарем О. К. Анохіним — викладачем гімнастики Учительського інституту, його заступниками були Є. Ф. Гарнич2 Гарницький, І. Харжевський, секретарем Г. Г. Кравчук . Власті не переймалися потребами вітчизняного спорту. Комітет виділив незначну суму на проведення олімпіади — 10 тис. крб., а допомога уряду полягала лише в тому, що цар «пожертвував» приз для спортивного товариства чи гуртка, який найкраще виявить себе на змаганнях. Прохання олім пійського комітету виділити додатково 5000 крб. було від 3 хилене . Це примусило комітет провести велику й складну підготовчу роботу з метою збору додаткових коштів (переважно добровільних внесків громадян), технічної організації стартів тощо. Комітет звернувся до властей з проханням забезпечити безкоштовний проїзд до Києва всіх учасників олімпіади, до керівників гімназій — надати приміщення для учасників-учнів,
В четвертих олімпійських іграх в Лондоні (1908 р.) вперше взяли участь росіяни. Хоч їх було лише п'ятеро, вони завою-
1
ЦДІЛ України.— Ф. 4 4 2 , оп. 5 4 2 , спр. 12, арк. З, 36; оп. 8 4 1 , спр. 388,
арк. 4; оп. 5 3 8 , спр. 6 5 , арк. 8; оп. 6 3 0 , спр. 3 5 8 , арк. 5, 11; ДАК — Ф. 163, оп. 4 1 , спр. 6 2 9 0 , арк. 2; «Киевлянин».— 1 9 1 2 . — 10 июня; Путеводитель 1
ЦДІЛ України — Ф. 4 4 2 , он 626, сир. 446, арк. І, он. 6 2 8 , спр. 290,
«Дачник..— К., 1909 — С. 9.
арк. 1, 4, 6, 9; «Киевляннп».— 1 8 9 9 , — 19 сентября, 11 октября; 1909 — 19 де-
' «Киевлянин».— 1 9 1 3 . — 13 июня.
кабря.
' «Рада».— 1913..126
16 червня, 31 липня, 1 серпня. 327
Рыбаков
М.
О.
Олімпіада...
до лікарів — взяти участь у медичному огляді спортсменів і наданні їм в разі необхідності медичної допомоги. Комітет запросив до участі в олімпіаді усі спортивні това риства країни та представників армії. Першими дали згоду київські спортивні організації, армійські частини і військова школа. Зрештою визначили місце проведення змагань. На околиці міста — Лук'янівці між вулицями Львівською, Глибочицькою та Дикою колись був сад, за яким
простягалися пустирі. Ось
як згадує про це місце К. Г. Паустовський, що ж и в тут певний час, навчаючись в гімназії: «Окна выходили в вырубленный сад. В нем осталось всего два-три дерева. Зимой в этом саду устраи вали каток... Каток был дешевый, для мальчишек с Львовской улицы. На нем не было д а ж е оркестра, а играл граммофон с огромной лиловой трубой. Дикий переулок был действительно диким. Он никуда не вел. Он терялся в пустырях, заваленных снегом и кучами золы. Зола курилась сизым дымком. С пусты 1
рей всегда несло угаром» . Хазяї повирубували дерева й перетворили цю ділянку на платну ковзанку для тутешніх хлопчаків, так зване «Спортивне
...Влітку 1913 р. закінчувалися останні приготування до олімпіади. 13 липня 1913 р. в конторі нотаріуса О. М. Боборикіна (Хрещатик, 27) Олімпійський комітет уклав з пайовим 3 Товариством угоду про оренду «Спортивного поля» . Почалися останні приготування на трибунах, велосипедному треку, бігових доріжках, гімнастичних прила дах тощо: для нагород переможців підготовлені медалі, жетони та дип ломи. На честь олімпіади було виго товлено значок із зображенням спортсмена-дискобола з написом « П Р О — 1913» (Перша Російська Олімпіада.— Авт).
Цікава історія виникнення цього першого у Києві стаціонарного стадіону. Справа в тому, що відсутність у місті стадіону гальмувала розвиток такого виду спорту, як футбол, бо кияни не могли приймати у себе команди з інших міст. 1912 р. група ентузіастів з восьми осіб створила пайове товариство і заорендувала на десять років дві десятини землі на Лук'янівці у землевласника Ф. М. Ясногурського. Тут, між вулицями Дикою, Пилипівською та Монастирською і побудували стадіон «Спортивне поле» за 2
зразком паризького «Парк-де-Пренс» . Стадіон мав круті три буни на 1000 місць, відкриті трибуни з лавками на 1750 місць,
Значок Першої
а також майдан, де могли розміститися стоячи дві тисячі гля
Всеросійської олімпіади
дачів. Ця перша в Києві стаціонарна спортивна база була при-
у Київі 1913 р.
Паустовский
К.
Г.
Собр.
сочинений
п
С. 164. 2
«Киевлянин».— 1 9 1 2 . — 23 мая, 13 июня 328
8
т . — М.,
1 9 6 8 . — Т.
4.—
Каєві
стосована для футбольних, легкоатлетичних і велосипедних 1 змагань, а також конькобіжного спорту і мотогонок . У неділю 12 серпня 1912 р. відбулося урочисте відкриття «Спортивного поля». Прикрашений прапорами стадіон, всі три буни вщерть були заповнені глядачами. Чимало безбілетних уболівальників влаштувалися на деревах, парканах, дахах сусід ніх будинків. Церемонію відкриття супроводжували два військо вих оркестри та хор під керівництвом П. Г. Гончарова. Почалися спортивні змагання з різних видів спорту, але головною подією свята став, безперечно, футбольний матч, в якому зустрілися чеська команда та гравці з київського гуртка «Спорт». Футболь на зустріч закінчилася внічию — з рахунком 0 : 0. Завершилося 2 свято грандіозним фейєрверком . Сумною стала подальша доля стадіону «Спортивне поле», він згорів під час першої світової війни...
поле». Саме воно й прислужилося як головна арена олімпіади.
1
в
1 2 :|
Д о програми з м а г а н ь увійшли: п'яти- і десятиборство, крос-контрі (біг з природними перешкодами), бо ротьба, футбол, фехтування, гонки на велосипедах та мотоциклах, гімнас тика, плавання, вітрильні та веслу вальні гонки, стрільба, теніс, скачки,
«Киевлянин».— 1 9 1 2 . — 12 августа. Там ж е . — 13 августа. «Рада».— 1913 — 13, 14 липня, 329
Рыбаков
М.
О.
Олімпіада.
в
Києві
візниками. Будинки Дикої вулиці прикрасили прапори, килими та квіти. Особливо радісно було гімназистам, молоді. На час олімпіади відмінили навчання в середніх учбових закладах. — Молодці елліни, що вигадали Олімпійські ігри! — вигу кували деякі з них. — Ми палко любимо античний світ! — підтримували інші. 1 — Обов'язково вивчимо грецьку мову! — обіцяли треті . Після урочистого параду та музично-вокальної програми почалися змагання з гімнастики, боротьби, бігу, скачок тощо. Офіційно старти проходили з 20 по 24 серпня, а потім додатково: турнір з футболу, змагання учнів, гімназистів Південно-Західного краю тощо.
Спортсмени на Першій Всеросійській олімпіаді в Києві. Серпень, 1913
марафонський біг тощо. Д л я визначення умов преміювання переможців комітет організував комісії з окремих видів спорту й запропонував міським спортивним організаціям обрати пред ставників до комісій, затвердив зразки нагород, правила змагань, правила для суддів тощо. У олімпіаді брало участь м а й ж е 650 представників спор тивних організацій країни, серед них 285 офіцерів гімнастичнофехтувальних шкіл Київського, Петербурзького та Варшавського військових округів («Нижчі чини брати участь можуть, але як показова група і поза конкурсом» — говорилося у постанові комітету.). Серед спортсменів було 25 учасників ігор у Лондоні і Стокгольмі. Звичайно ж ніякої української команди, яка б репрезен тувала саме Україну, не існувало, хоч Україна і Київ виставили великий загін спортсменів, які одержали кілька перемог. Укра їнські спортсмени-переможці нібито й не були українцями: все потонуло в «обіймах» Росії. 20 серпня 1913 р. Відкриття олімпіади. До «Спортивного поля» подалися тисячі киян, приїжджих, навколишні вулиці були заповнені пішоходами, автомобілями, 330
Змагання проходили щодня з 9 до 18 години з перервою на 1,5 години. Загальну увагу привернули небачені раніше вправи на турніках, трапеціях, канатах. Велике зацікавлення викликала боротьба, перші всеросійські змагання з плавання, турніри з фехтування на багнетах та рапірах, перетягування линви, де кияни — «білі» перемогли киян — «чорних». У ті дні Київ жив лише спортом. Вокзали, річкові переправи, трамваї, візники — все заповнене народом. Місто мало свят ковий вигляд. Тільки було й чути про олімпіаду. Інформація про змагання заповнила сторінки газет. Крім стадіону «Спортив ного поля», поєдинки проходили й на інших аренах. В яхтклубі (Труханів острів) змагалися плавці, на Печерському і Сирецькому іподромах відбувалися скачки, на скетінг-рингу (Миколаївська, 6) — фехтувальні двобої, на Сирецькому стріль бищі (нині масив Нивки) виборювали першість з інших видів спорту (сюди навіть проклали спеціальну вузькоколійну дорогу для глядачів), на стенді Імператорського товариства правиль ного полювання (біля Лук'янівського кладовища) змагались із стрільби з гвинтівок, пістолетів, револьверів тощо. 22 серпня в центрі уваги був біг на 10 000 м. З 15 учасників фінішували ... тільки 6. Переміг петербуржець Владимиров. ...Великий натовп зібрався на шосе Київ — Чернігів: починалися мотоциклетні та велосипедні гонки. Умови жорсткі:
' «Киевлянин».— 1 9 1 3 . — 21
августа;
Києві / / . С т а р т » . — 1987 — № 8— С. 18. 331
Рыбаков ЛІ Перший стадіон в
Рыбаков
М.
Олімпіада...
О.
280 км треба пройти мотоциклістам за 7 год., велосипеди стам — за 14. Фініш — на стадіоні, де необхідно перед публі кою пройти ще 25 кіл. Стартовим прапорцем сигналив сам голова Всеросійського олімпійського комітету В. І. Серезнєвський. На шосе встановили шість пунктів з продовольством, бензином, маслом. Гонщиків супроводжували санітарні та вантажні автомобілі. Переможцем на мотоциклах став москвич Кремльов, а коли перший велосипедист закінчив 25 кіл, то 1 через рупор було оголошено: пульс спортсмена — 166 ударів! Кожен день приносив нові рекорди. Газети сповіщали: Перевищено на 5 см стрибок у висоту з місця — 145 см. Краузе штовхнув штангу вагою 230 фун. однією рукою, а Херудзінський вирвав штангу вагою 200 фун. Гаєвський пробіг 800 м за 2 хв 5,8 сек — новий всеросійський рекорд! Пере повнене приміщення скетінг-рингу — фехтування жінок на рапі рах. Усі три перших місця завоювали киянки — Раткова, Попо ва, Троїцька. До речі, перші дві пробігли 100 м відповідно за 13,1 і 13,4 сек. Побито і всеросійський, і світовий рекорди! Естафетний біг 4 х 400 м. Тут реванш за перетягування линви узяли «чорні» (Київський гурток «Спорт»). З рекордним часом — 3 хв 34,8 сек вони перемогли «білих» (київський гур ток аматорів спорту). Встановлено рекорди в киданні диска — 38 м 52 см, з бігу на 200 м — 23,6 сек, в потрійному стрибку, в бігу на 110 м з бар'єрами — 16,8 сек, у стрибку в довжину (жінки) — 4 м 12 см... В гавані яхт-клубу йшли змагання з плавання, стрибків у воду тощо. Поза програмою показали «рятування потопаючих». Центральною подією олімпіади став марафонський забіг на 38 вер. 56 саж.. 24 серпня о 7-й ранку від хутора пана Кай ля біля села Гурівщина на шосе Київ — Ж и т о м и р стартували 15 атлетів. Марафонців оточили надзвичайною увагою: попере ду і позаду їх супроводжували автомобілі з лікарями, масажи стами і повним набором усього, що потрібно для першої допо моги. Крім того, на шосе встановили перев'язні пункти, де чергували фельдшери та студенти-медики. Марафонців також супроводжували кінні козаки, які звільняли дорогу.
Не обійшлася олімпіада без курйозів. Велосипедист Тевс на швидкості 100 к м / г о д зіткнувся з коровою, її вбив і постраждав сам. Велосипедист Рафський ішов першим, але наскочив на каміння й упав. Після того, як лікарі надали йому допомогу, він, вважаючи, що вже програв змагання, повільно поїхав до Києва, проте тут дізнався, що прибув другим! З перев'язаними руками й ногами він продовжив змагання на стадіоні й під бурхливі оплески завоював друге місце! Поручик Голуб'ятников зіткнувся на стадіоні з іншим велосипедистом і був травмований. У важкому стані він прой шов 25 кругів і... втратив свідомість, але... незабаром стояв перед публікою, одержуючи приз! Увесь стадіон, стоячи, вітав 2 відважного спортсмена . 24 серпня на Печерському іподромі вручали 18 призів лауреатам олімпіади. Найвищі нагороди одержали: київський гурток «Спорт» — за найбільшу кількість перемог, приз голови Київського олімпійського комітету О. К. Анохіна за успіхи в індивідуальних змаганнях із гімнастики — поручик Ватеркампф, приз Києва за десятиборство — Гантварг з Петербурзького гуртка любителів спорту, приз міста за перемогу з фехтування на еспадронах — поручик Шкільов з Петербурзької головної гімнастично-фехтувальної школи. Призи місцевої газети «Юж ная копейка» — за перемогу в естафетному бігу на 400 м одер жала команда гуртка «Спорт» (Київ), за п'ятиборство — спортс мен Гантварг з Петербурга. Кращою в стрільбі була команда 131 піхотного Тираспільського полку, а найсильнішими верш 3 никами — група лейб-гвардії уланського полку .
1
Баранская М. Первая российская о л и м п и а д а / / « П р и р о д а и люди».—
' «Южная копейка», «Киевлянин».— 1 9 1 3 . — 23, 24 августа. «Киевлянин», «Южная копейка».— 332
1 9 1 3 . — 20
24 августа.
Києві
Спортсмени, не зупиняючись, одержували прохолоджувальні напої, лимони та шоколад. Деякі зупинялися на мить, щоб облитися холодною водою. Не всі витримали напруження бігу. Ось падає виснажений марафонець Олексієнко, його відвозять до лікарні, з 15 спортсменів закінчують біг 11. Першим о третій годині дня під бурхливі оплески присутніх на стадіоні фінішував бігун Максимов. Його увінчали вищою нагородою — лавровим 1 вінком .
1913, № 5 2 . — С. 8 3 4 — 8 3 5 . 1
в
' «Киевлянин».— 1 9 1 3 — 25 августа. 333
Рибаков
М.
О.
Олімпіада...
У наступні дні проходили показові виступи з гімнастики й футболу. На стадіоні відбулося спортивне свято гімназистів. Півтори тисячі хлопчиків і дівчаток з Києва та Чернігова висту пали з легкоатлетичними та гімнастичними вправами. Два дні
в
Києві
В цілому ж результати олімпіади оцінювалися досить висо ко, її називали генеральною репетицією перед Берлінською олімпіадою 1916 р. На олімпіаді було встановлено багато рекор дів — небачене явище в історії вітчизняного спорту. Успішним
проходили виступи спортсменів різних міст за так званою
був виступ самих киян, які досягли значних спортивних резуль
сокольською системою. 250 спортсменів показували киянам
татів: побито рекорд з естафетного бігу на 400 м, він тримався
та гостям різноманітні вправи, а високо в небі в цей час один
протягом 13 років. Киянин Смутний краще за всіх штовхнув
з відомих льотчиків — киянин О. М. Свєшніков — виконував
ядро, Фукс став переможцем з бігу на 400 і 1500 м, Галане-
карколомні віражі на літаку.
вич — рекордсменом у стрибках в довжину тощо.
В останні дні серпня увагу киян та численних гостей було привернуто до футбольних змагань. Ця популярна гра започа І
Олімпіада сприяла подальшому зростанню спортивних орга нізацій, зокрема в Києві. У вересні 1913 р. в місті відкрилися
кована у Києві з 1900 p., коли робітники-чехи заводу Гретері
Клуб спортсменів, Товариство сприяння фізичному розвитку і
і Криванека (пізніше «Більшовик») почали грати у футбол на
спорту, Спортивний гурток Олексіївського (Труханова) острова.
полі поблизу заводу. Незабаром до них приєдналася студентські
11 травня 1914 р. на Печерському іподромі відбулося велике
команда КПІ. В 1910 p., крім цих двох команд, в місті існувало
спортивне свято за участю всіх спортивних організацій міста.
1
ще 10 команд навчальних закладів .
Зібрані кошти пішли на підготовку київських спортсменів до
Наступного року створено Київську футбольну лігу, відбу
Другої
1
Всеросійської олімпіади .
лися перші змагання на майдані КПІ та перші виступи ЗІ
Ця олімпіада відбулася в 1914 р. в Ризі. В ній брали участь
межами Києва, коли київські футболісти перемогли харків'ян
майже 1000 спортсменів з 24 міст. Проведенню олімпіади стала
з рахунком 3 : 0.
на заваді світова війна, змагання провели поспіхом і швидко
В олімпіаді 1913 р. брали участь тільки чотири київські футбольні команди. У фіналі команда Політехнічного інституту
закінчили... Відтак завершився цілий період в історії вітчизня ного спорту.
перемогла команду «Славія» й одержала почесний приз срібний кубок міста Києва. Перша
Всеросійська
олімпіада
закінчилася.
Публії І
залишала спортивні арени та стадіони. Знову лунали поліцей ські свистки, і на зміну російській олімпіаді прийшла російські дійсність... Відзначаючи спортивні успіхи, преса писала й про те, ЩО не завжди на олімпіаді панував високий спортивний дух, гони І ва за рекордами знижувала його. Цілком слушно зазначалося, що
«ті,
кому спорт потрібен,
можуть милуватися
тільки
красивим видовищем гімнастичних вправ. «Олімпіади» будуй. народним святом тільки тоді (тобто тим, чим вони 11 о в бути), коли спорт проникне в широкі народні маси, а ДО ТОГО часу — це тільки забава й розвага для нечисленних».
«Красний спорт».— 1 9 2 3 . — № 2,— (',. 15, 33
1
1
«Кисіїлнінін». — 191 '1
Імах
Лицарі
Л И Ц А Р І КИЇВСЬКОГО НЕБА З давніх-давен люди мріяли про крила. Леонардо да Вінчі, Ломоносов, Ж ю л ь Верн та багато інших імен, які вдячне люд ство зберегло у своїй пам'яті, гідних поваги та шани, а також тих, про кого історія нічого або м а й ж е нічого не донесла до н а с , — всі вони багато зробили для втілення ідеї підкорення п'ятого океану. Спостереження, досвід та висновки учених стосовно ство рення літальних апаратів перетворювалися вдруковані видання. Наприкінці XIX ст. виходять праці М. Арендта, Д. Менделєєва, С. Джевецького, М. Є. Жуковського; у Києві в 1887 р. опублі ковано книгу Ф. Р. Гешвенда «Паролет». Повітроплавання в Росії почалося з організації в 1885 р. «Кадрової команди військових аеронавтів» за ініціативою війсь кового інженера поручика О. Кованька (1856—1919). У 1890 р. 1 «Команду» реорганізовано в Навчальний повітро-плавний парк . Керівником цих закладів був О. М. Кованько — автор проектів літаків і дирижаблів, який сам здійснив понад 80 польотів на повітряних кулях, противник залежності вітчизняної авіації від іноземної техніки. У той час конструктори літаків підтримки уряду майже не одержували. Уряд закуповував за кордоном літаки «Фарман», «Ньюпор», «Райт», «Вуазен» та направляв офіцерів для навчання до Франції. Питаннями аеронавтики займалося тоді Військово-інженерне управління російської армії на чолі з «августейшим» шефом — великим князем Петром Миколайовичем, який прилюдно з а я в л я в : «В літаки я не вірю,
київського
майбутнє їм не належить». Протилежної думки дотримувалась передова громадськість. Крім Москви і Петербурга, великим центром авіаційної тех ніки ставав Київ. Ще у 1898 р., під час роботи в Києві X з'їзду природознавців і лікарів, було організовано підйом у повітря на повітряних кулях офіцерів Навчального повітроплавного парку О. М. Кованька та В. В. Кузнєцова. А через кілька днів на повітряних зміях було здійснено до 20 польотів делегатами з'їзду. Знаменною подією була присутність на з'їзді «батька російської авіації» М. Є. Жуковського, який керував роботою підсекції повітроплавання, в ній працювало 57 осіб, було прочи 1 тано 11 повідомлень . Про інтерес до авіасправи в Україні свідчить винятковий успіх лекції професора М. Є. Жуковського, який приїхав до Києва у грудні 1908 р., його доповідь була присвячена теорії авіації, супроводжувалась демонстрацією кінокадрів. Саме в Києві Жуковський висловив думку про те, що: «Людина не має крил і по відношенню ваги свого тіла до ваги своїх м'язів вона в 72 рази слабша, ніж птах... Але я вважаю, що вона полетить, 2 спираючись не на силу своїх м'язів, а на силу свого розуму» . Величезну роль у поширенні ідей авіації та повітропла вання в Україні відіграв Київський політехнічний інститут. Тут у 1905—1906 навчальному році з ініціативи професора М. А. Артем'єва при механічному гуртку була заснована секція повітроплавання, яку в 1908 р. реорганізовано у повітроплавний гурток. Керівником і секції, і гуртка був учень М. Є. Жуков ського професор КПІ М. Б. Делоне (1856—1931) — полум'яний пропагандист і поборник ідеї авіації в Україні, піонер авіації та 3 повітроплавання . До гуртка, крім керівників М. Б. Делоне, М. А. Артем'єва і О. С. Кудашова, входили широко відомі в майбутньому будівники літаків Ф. І. Билінкін, І. І. Сікорський, Д. П. Григорович, В. П. Григор'єв, брати К а с ь я н е н к и , О. М. Свєшніков, Г. П. Адлер, О. Д. Карпека та інші. У 1909 р. відбулося понад 20 засідань повітроплавного гурт ка, де з доповідями виступали: М. Делоне і М. Артем'єв, сту-
1
' Воздухоплавание и авиация в России: Сб. документов и материалов
1
М., 1956. — Док. 3 1 2 . — С. 4 1 3
Воздухоплавание и авиация в России. — Док. 5 3 2 , 534, 536. Жуковский //. Я. Сом. т. 9. — С.
188.
' Воздушный флот страны советов. — М., 1958. — С. 33. 336
неба
Ча
22
M
г
IKOB
337
Рибаков
М.
О.
Лицарі
київського
неба
денти Д. Фрідман, Є. Касьяненко, В. Анісімов, В. Керекеш та ін. З цього часу Київ перетворюється на один з центрів прак тичного зародження авіації і починає відігравати виключну 1 роль у розвитку вітчизняного літакобудування . Серед гуртківців чимало майбутніх конструкторів та льотчиків.
публічну лекцію про успіхи авіації, а стороннім особам — брати участь в роботі гуртка і відвідувати лекції з авіації в КПІ. Було відмовлено в необхідних коштах для досліджень і будівництва літальних апаратів, але, незважаючи на це, гурток продовжував роботу.
Так, творець першого в світі гідролітака Д. П. Григорович ( 1 8 8 3 — 1 9 3 8 ) за своє ж и т т я сконструював майже 80 моделей літаків. На його літаючому човні М-9 в 1916 р. вперше в історії гідроавіації виконано петлю Нестерова.
Повітроплавний гурток КПІ, що об'єднував близько 200 сту дентів і де працювали секції планерів і аеропланів, гелікоптерів, орнітоптерів та двигунів, став ядром Київського товариства повітроплавання, заснованого у жовтні 1909 р. Душею і керів ником товариства, як і гуртка, був М. Б. Делоне.
Ігор Сікорський ( 1 8 8 9 — 1 9 7 2 ) у 1 9 0 9 — 1 9 1 0 рр. побу дував перший у світі гелікоптер (вертоліт), планер, літаки. Це були перші роботи в галузі авіації майбутнього всесвітньо відомого конструктора перших у світі багатомоторних літаків «Ілля Муромець» та «Російський витязь». Федір Билінкін у 1909 р. побудував літак з двигуном потуж ністю 30 кінських сил. Це був перший літак, побудований у Києві. О л е к с а н д р Карпека свій перший літак — біплан «К-1» збудував у 1910 р., ще будучи гімназистом VIII класу, пізніше він сконструював і збудував ще чотири оригінальних літаки, що було значним досягненням для тих часів (К-І, К-І «біс», К-2, К-3). Активним послідовником і помічником професора М. Б. Де лоне став його син Борис — майбутній відомий математик, член-кореспондент АН С Р С Р . Особливо багато він зробив у справі будування планерів, їх випробувань та польотів на них. Його брошура «Устройство дешевого и легкого планера и спо собы летания на нем» (К., 1910 р.) стала першим посібником для планеристів-початківців і відіграла значну роль у станов ленні вітчизняного планеризму. Професор М. Б. Делоне користувався великим авторитетом і популярністю. Однак поліція і охранка були дуже незадоволені його демократизмом та вільнодумством і всіляко гальмували роботу. Влада вбачала в будь-яких зборах «крамолу» і чинила перешкоди. Наприклад, М. Б. Делоне заборонили прочитати
Товариство повітроплавання широко популяризувало авіа ційні знання серед населення, влаштовувало виставки, екс курсії, публічні доповіді, лекції. Тут успішно розвивалася творча діяльність конструкторів. Будувались літаючі і нелітаючі моделі літаків, дирижаблів, планери системи «Делоне» і «Адлер», гелікоптери, аеросани. М. Делоне читав лекції не лише в Києві, а й у Харкові, Москві, Катеринославі, Умані, Вільно, Бердичеві, редагував популярні видання — «Библиотека воздухоплавания» 1 та «Воздушный путь» . З повідомленнями неодноразово висту пали також І. Сікорський, В. Іордан, (?) Касьяненко та ін. В галузі літакобудування і повітроплавання у Києві працю вали також П. М. Нестеров, А. А. Серебреніков, О. О. ФальцФейн, С. С. Зембінський, А. А. Пішоф, М. Ф. Кліміксеєв, Р. І. Фрейман, Ф. Ф. Терещенко (мав своє конструкторське бюро та аеродром у Червоному, випустив сім оригінальних 2 літаків) . За 1 9 0 9 — 1 9 1 2 рр. у Києві було сконструйовано близько 40 різних типів аеропланів, що значно більше, ніж у будь-якому місті Росії, включаючи Москву і Петербург. Як льотні майданчики товариство використовувало Печерський іподром (район сучасної вулиці Суворова, біля Авто дорожнього інституту); Сирецький іподром (район сучасної кіностудії ім. О. П. Д о в ж е н к а ) ; Сирецьке поле (Велике стріль бище) і Сирецький аеродром — обидва в районі сучасного масиву Нивки; М а л е стрільбище (хутір Грушки) — район між
1 1
и материалов ( 1 9 0 7 — 1 9 0 9 ) . — М., 1966. — Вин меч.
2
Авиация и воздухоплавание в России в 1 9 0 7 — 1 9 М гг.: Сб. документов
17).
1. — С
-16, 132 (при
ЦДІА України.— Ф. 274, оп. 4, спр. 235, арк. 17. Отчет о состоянии Киевского Политехнического института за 1910 и
1911 годы.— К., 1913.— С. 5 6 — 5 7 . Докладніше про Ф. Ф. Терещенка див. В. Ковалинский.
ззк
'/,
22«
Меценати Киева.— К.,
1 9 9 5 . — С. 2 4 8 — 2 6 5 . 339
Рибаков
М.
О.
Лицарі
сучасними вулицями Василенка, Гарматною та проспектом Перемоги; майданчик Купецького саду; «Спортивне поле» — стадіон на Лук'янівці між вулицями Дикою, Львівською і Глибочицькою; Куренівський аеродром (район сучасної Обо лоні); аеродром Пост-Волинський; поле Рубежівської колонії біля Святошина; авіамістечко в Чорнобилі; аеродром в Черво ному. Про деякі з цих льотних майданчиків розповімо доклад ніше. Перший з них — Печерський іподром,— був побудований по вулиці Еспланадній, 9 (Суворова) і відкрився влітку 1885 р.
1
Під іподром відійшла колишня Еспланадна площа. На іподромі проводилися рисисті біги, а пізніше — також польоти авіаторів. 27 серпня 1906 р. відбулося відкриття іподрому Київського заохочувального скакового товариства, так званого Сирецького 2
іподрому по Брест-Литовському шосе . І цей іподром неодно разово використовувався для авіаційних польотів. Історія Куренівського аеродрому почалася, можливо, тоді, коли пілот Київського товариства повітроплавання Ф.Л. Гейне у вересні 1910 р. звернувся до міської Думи з проханням від вести йому в орендне користування землю на Куренівці під аеродром для потреб повітроплавної школи, що мала бути у Києві. Невдовзі цим почало займатися Київське товариство по вітроплавання з метою створити в Києві аеродром для власних потреб. Почесний член товариства, власник аеродрому у Черво ному Волинської губернії, Ф. Ф. Терещенко запропонував 3
відкрити підписку і перший вніс 3000 крб. Офіційне відкриття Куренівського аеродрому (хоч діяв він з 1910 р.) відбулося 18 вересня 1911 р. під час проведення Київського авіаційного т и ж н я . На Куренівських луках, за 1,5—2 км від Кирилівської лікарні, на правому березі річки Почайни (між Куренівкою і
київського
неба
Товариству на аеродромі належали три ангари з літаками Свєшнікова, Серебрянікова і Билінкіна. Пілот Карпека мав власний ангар. Місця для глядачів — від 1 до 2 крб.; вхідні — 25 — 50 коп., в'їзд на екіпажі — 10 крб. За найбільшу досягнуту 1 висоту пілоти одержували призи в 2500 і 4000 крб. У 1912 р. постало питання про створення аеродрому для військових льотчиків. Була пропозиція будувати аеродром у Ворзелі, проти чого заперечували усі пілоти. Військове ві домство одержало від міської Думи шляхом обміну земель 120 д е с , на північ від Святошина, за Сирецьким стрільбищем біля розсадника К. Мейера. Тут у 1 9 1 2 — 1 9 1 3 рр. було побу 2 довано Сирецький військовий аеродром . Таким чином, у Києві визначилися два центральних льотних центри; Сирецький -— військовий і Куренівський — цивільний. Останній був визнаний Всеросійським аероклубом, придатним для спортивних польотів, тому місцеві рекорди визнавалися й Міжнародною Повітро плавною Федерацією. Історія аеродрому в Ж у л я н а х почалася у 1913 р., коли 7-му повітроплавну роту у Києві перейменували у 3-й Авіапарк, що являв собою щось середнє між військовою частиною і невеличким підприємством заводського типу для складання й ремонту літаків. Під час першої світової війни Авіапарк став типовою частиною Південно-Західного фронту, а у 1916 р. його повернуто до Києва. В цьому ж році Авіапарк одержав новий аеродром біля Поста-Волинського і Ж у л я н , куди проклали 3 спеціальну дорогу . Восени 1909 р., коли Київське товариство розгортало свою діяльність, авіатори Леганьє у Варшаві і Гюйо в Москві здій 4 снили перші повітряні польоти в Росії , а наступного року над звичайна подія відбулася в Україні, зокрема в Одесі. 8 (21) бе-
сучасним масивом Оболонь), за кілька днів з ' я в и в с я впоряд кований аеродром з ангарами, трибунами для глядачів, буфетом, сигнальною щоглою з прапором Київського повітроплавного товариства, погребом для пального.
1
«Киевлянин».— 1 9 1 1 . — 19 сентября; 1 9 1 2 . — 4 сентября; 1 9 1 4 . — 27 фев
раля; «Южная копейка».— 1 9 1 1 . — 1 4 — 1 8 сентября; «Киевская мысль».— 1 9 1 1 . — 14 та 19 сентября. 2
ДАК — Ф. 163, оп. 7, спр. 1837, арк. 3,4, 8 зв., 9; оп. 30, спр. 25, арк.8—
9; «Киевлянин».— 1 9 1 1 . — 29 ноября; 1 9 1 2 . — 10 ноября; 1 9 1 3 . — 24 марта. 1 2 3
' «Киевлянин».— 1 8 8 5 . — 25 июля.
1
Там ж е . — 1 9 0 6 . — 28 августа. Там ж е . — 1 9 1 0 . — 12 сентября; 1 9 1 1 . — 28 августа 340
Гаркуша
М.Ф.,
Шевченко
В.М.
Загін
окрилених.—
К.,
1979.—
С. 5, 6, 9; ЦДІЛ України.— Ф. 692, оп. 1, спр. 2 7 4 3 , арк. 1,5,9,134,138. Александров В. Л.
Авиация за тридцать лет
//
История авиации:
Сборник статей и материалов.— М , 1 9 3 4 . — Ч. I. — С. 197, 198. 22
+
'/„
М
Р ц 1 . . и , .г
III
Рыбаков М.
Лицарі
О.
резня 1 9 1 0 р. одесити першими в Росії побачили політ росій ського авіатора, свого земляка М. Н. Єфімова. (Яскравий і ці кавий опис цих подій вміщено у книзі Є. Корольової, В. Рудника «Соперники орлов», яка вийшла п'ятьма виданнями.). ...Одеський іподром ніколи не збирав стільки глядачів. Гра доначальник мобілізував 3 8 0 городових, 44 кіннотники, 32 на глядачі, а також виділив 8 0 0 0 солдатів для підтримки порядку на іподромі. В цей день Михайло Єфімов на літаку «Фармап4» виконав 5 польотів, два з них — з пасажирами, і кожного разу блискуче демонстрував усе нові й нові риси своєї май стерності. Іподром здригався від оплесків, вгору летіли кане люхи. А потім Єфімова підняли на руки й понесли... Незабаром з'явився перший літак і в київському небі... ...21 квітня 1 9 1 0 р. Десятки тисяч киян поспішали по БрестЛитовському шосе до Сирецького іподрому. Тут вперше в Києві мав відбутися політ найвідомішого пілота С. І. Уточкіна ( 1 8 7 4 — 1 1 9 1 6 ) на літаку «Фарман» . Пілотами перших аеропланів були, як правило, їхні творці або спортсмени — відважні, сміливі, натреновані люди з неабиякими технічними знаннями.
київського
неба
ника лише після його смерті, вперше вона була надрукована у 1 9 6 8 р.). «Коробка — первый аэроплан — грузно пролетела над на м и , — писав К. Г. П а у с т о в с ь к и й . — Мы невольно пригнули головы. За коробкой мчались мальчишки, а за мальчишками бежали, придерживая шашки, потные городовые. Толпа кри чала: «Браво, Уточкин!», бросала в воздух шапки, с в и с т е л а и аплодировала. Оркестр играл попурри из оперы «Жизнь за царя»... Командующий Киевским военным округом генерал Иванов стоял в лакированной коляске и, д е р ж а с ь за плечо кучера, смотрел на Уточкина в бинокль. Потом Иванов опустил бинокль, подозвал околоточного надзирателя и сказал ему, рисуясь, громовым голосом: — Прошу прекратить махание зонтиками! Авиатор от этого нервничает и может разбиться!»
Полетъ
С.
Я.
У
то
чжжшя
»
Ківш*.
Друг Сергія Уточкіна, відомий письменник О. І. Купрін, який разом з ним здійснив один з польотів на повітряній кулі, таких людей називав «вільні, сильні, надприродні люди-птахи». В нарисі «Над землею» він писав так: «С. І. Уточкін — це най більш своєрідна людина, яку я тільки бачив у своєму житті...» 50 тисяч киян 21 та 25 квітня 1 9 1 0 р. спостерігали небачені досі видовище. А ось враження від польоту, надруковане в одній з київських газет: «Нарешті нам пощастило побачити вперше справді літаючий аероплан. С. Уточкін показав нам т е , про що ми з д а в н а м р і я л и , що ми за о с т а н н і два роки силкувалися собі уявити з різних описів газет, спеціальних 2 видань та сінематографу» . Свідком першого польоту Уточкіна у Києві був тоді гім назист, а в майбутньому відомий п и с ь м е н н и к К. Г. I lay стовський. Свої враження він виклав у розділі «Браво, Уточкин!» у «Повести о жизни». (Цей розділ відшукали в архіві письмен
Політ Сергія Уточкіна в Києві. 1910 р.
Київське товариство повітроплавання — дуже авторитетна організація в авіаційних колах — запровадило відзнаки за досяг нення в авіації: золотий, срібний і бронзовий нагрудні з н а к и , медалі — настільну та для носіння, почесні дипломи і свідоцтва. Першої срібної медалї «За популяризацію повітроплавання в Росії» 6 травня 1 9 1 0 р. був удостоєний пілот Одеського аеро
1 2
клубу Сергій Ісаєвич Уточкін. «Рада».— 1 9 1 0 . —
22 квітня.— № 90.
Там ж е . — 1910 р.— 25, 27 квітня.
Ляховвцький М. Льотчики,
К
1 9 7 7 , — С. 44 — 4 5 .
342
її
і
'/«•
34.4
Рыбаков
М.
Лицарі
О.
Багато з тих, хто спостерігав за польотами Уточкіна, в майбутньому брали участь у розвитку авіації. У Києві майбутній конструктор авіадвигунів 15-річний О. Микулін ( 1 8 9 5 — 1 9 8 5 ) подав Уточкіну, який зазнав аварії через пошкодження магнето, ідею встановити на двигуні не одне, а два магнето. В Гомелі залюблений в Уточкіна та справу його ж и т т я гімназист Павло Сухой вирішив присвятити ж и т т я авіації. Всім відомі літаки конструктора П. О. Сухого ( 1 8 9 5 — 1975). В Орлі Уточкіну захоплено аплодував М. Полікарпоп 1 ( 1 8 9 2 — 1 9 4 4 ) — майбутній відомий авіаконструктор .
київського
неба
Раніше на змаганнях у Ніцці Кудашов познайомився з ви датним льотчиком М. Н. Єфімовим, який охоче ділився з ним своїм досвідом, знаннями, показав Кудашову, як треба керувати аеропланом, і взяв з собою в політ як пасажира. Повернувшись до Києва, Кудашов продовжував роботу над складанням аеро плана своєї конструкції і ретельно готувався до польоту. ...Отже, кияни, що прибули на Сирецький іподром, нетер пляче чекали появи «дива XX століття» — першого аероплана з бензиновим двигуном, якого побудовано в Росії! Аероплан приводився в рух мотором «Анзані» потужністю 35 к. с. з дволопатевим гвинтом, який зробили студенти КПІ Ігор Сікорський та Федір Билінкін. О. С. Кудашов підіймав апарат в повітря 4 рази. Під час першого зльоту руль зламався, але Кудашов швидко встановив новий і знову відірвався від землі. В польоті з'ясувалося, що бокова стійкість задовільна, але руль глибини малий. Пілот зупинив мотор. Глядачі завмер ли... Надамо слово репортеру газети «Киевлянин»: «Вітер почав відносити літак до паркану, аероплан перестав слухатись руля глибини. Тоді пілот зупинив мотор і зробив класичний змінний політ. Продовжуючи рухатись по землі, аероплан злегка вдарився об паркан. В результаті руль глибини був трохи пошкоджений».
Прохання О. С. Кудашова до директора КПІ з приводу складання власного літака. 1 березня 1910 р.
Але всі ці польоти здійснювалися на літаках іноземних типів. 23 травня 1910 р. у Києві відбувся політ російського ані.і тора на першому літаку з бензиновим мотором, який було сконструйовано і побудовано в Росії. Здійснив політ конструк тор літака, дійсний член Київського товариства повітроплаван ня, екстраординарний професор по кафедрі будівельного МИ стецтва Київського політехнічного інституту Олександр СергІЙО вич Кудашов.
Подія набула широкого розголосу, а О. С. Кудашов одразу послав у Будапешт хворому Єфімову листа і фотографію з написом: «Першому російському авіатору — перший російський аероплан, який піднявся в повітря, та його будівник посилають свій привіт. 1
О. Кудашов» . Це був другий аероплан конструкції Кудашова. Взагалі ним було побудовано три літаки власної конструкції. Найбільш вдалим був легкий спортивний літак — моноплан 1911 р., на якому вперше було встановлено двоколісне шасі. За цю модель Кудашова було нагороджено великою срібною медаллю Першої міжнародної повітроплавної виставки у Петербурзі, у квітні
' 1
Ляховецький М. Назв, праця.
К. 1977 .444
('.
!іЗ
ГИ
Рыбаков М.
Колумбії
п'ятого океану
1978 — № 1 0 . — (".. 2 8 — 2 9 .
345
//
«Наука
і
суспільство
Рыбаков
М.
Лицарі
О.
1
1911 р. Але царські чиновники ставились до талановитих кон структорів із зневагою, не надавали їм допомоги, тому багато з їхнів літаків так і залишилися дослідними зразками... Згодом кияни спостерігали майстерність пілота-інженера Ф. Л. Гейне, який тримався на висоті ЗО—35 м близько двох хвилин. Він першим одержав диплом пілота-авіатора Київського 2 товариства повітроплавання . Значну роль у пропаганді ідей авіації і повітроплавання, зростанні величезного інтересу населення до авіації відігравали авіаційні виставки товариства: восени 1909 р. в залі Купецького зібрання демонструвалися всі літальні апарати, які знаходилися на той час у місті, серед них —• перший, збудований в Києві, біплан Ф. І. Билінкіна; в січні 1911 р. відкрилася виставка у приміщенні нової міської бібліотеки, в березні 1912 р . — старого вокзалу (демонструвалися аероплани, аеростати, пристосування для метеорологічних і авіаційних досліджень тощо); у вересні 1912 р. на Куренівському аеродромі відкрилася виставка літальних апаратів спеціально для учнів-гімназистів, а в червні 1913 р. почав діяти авіаційний відділ на Всеросійській проми 3 словій та сільськогосподарській виставці у Києві . Кожен рік приносив киянам нові зустрічі з видатними вітчизняними авіаторами. ...Квітень 1911-го. Тисячі киян чергували біля готелю «Вер саль» (вул. Прорізна, 23), де зупинився С. Уточкін. Свою май стерність він демонстрував на Печерському іподромі, де кілька 4 разів підіймався у повітря з пасажирами . ...Липень 1911-го. На полі Рубежівської колонії біля Свято шина відбувся політ київського авіатора І. Сікорського (авіз майстерня по вул. Ярославів Вал,
15) на апараті влас
конструкції. Він піднявся на 100 м і тримався в повітрі майже 10 хвилин. В грудні того ж року І. Сікорський на біплані з
1
М.,
Симаков Б. Л., Шипилов И.
1 9 5 8 . — С.
49—50;
Ф.
истории
неба
мотором «Аргус» потужністю 85 к. с. з екіпажем з трьох осіб досяг швидкості 111 к м / г о д і одразу встановив три рекорди для російських літаків: швидкості, кількості членів екіпажу 1 біпланів . Через місяць І. Сікорський літав за маршрутом: Сирецьке стрільбище — Пуща-Водиця — Святошин — стрільбище. Про тримавшись у повітрі 36 хв 38 с він встановив новий російський рекорд тривалості польоту на аероплані власної конструкції, що дало можливість Київському товариству повітроплавання одержати два голоси у Всеросійському повітроплавному союзі. У січні 1912 р. Сікорського удостоєно почесної медалі Імпера торського Російського технічного товариства, а незабаром він одержав замовлення від військового міністерства побудувати на Балтійському заводі в Петербурзі 37 монопланів та 3 біплани 2 власної конструкції по 1000 крб. за кожен... Жовтень 1911 р. Киян чекає нова сенсація. В Купецькому саду тисячі бажаючих дивилися на дирижабль «Київ» конструк ції Ф. Ф. Андерса. Пояснення давав сам конструктор. Ф. Ф. Андерс ( 1 8 6 8 — 1 9 2 6 ) — уродженець Києва, був чле ном відомої групи київських авіаконструкторів, вивчав їх апара ти, написав брошуру «Как самому построить аэроплан». Але головним його захопленням було дирижаблебудування. У 1909—1911 pp. Андерс збудував дирижабль «Київ» — перший дирижабль м'якої конструкції цивільного призначення, побудований в Росії. Крім двох механіків, він підіймав ще трьох пасажирів і розвивав швидкість близько 35 к м / г о д . У серпні 1911 р. Андерс разом із сином та механіком піднялися на висоту понад 1000 м і спрямували д и р и ж а б л ь до місця маневрів Київського військового округу. Сильний вітер та перебої у дви гуні змусили його перейти на вільний політ, який благополучно завершився за 120 км від Кієва, а розібраний дирижабль на підводах було доставлено до міста. У жовтні 1911 р. Ф. Ф. Андерс підіймав бажаючих з публіки у повітря, а потім здійснив політ за маршрутом: Купецький сад — Куренівка — Вишгород — Київ.
Воздуший флот Страны Советов
Шестерикова Л. Даты
київського
отечественной
авиации.— М., 1 9 5 3 . — С. 48. 2
1 1
«Рада».— 1 9 1 0 . — 18, 27 червня, 1 л
ія.
За матеріалами київських газет того часу. «Рада».— 1 9 1 1 . — 14, 16, 17 квітня; 11Д1Л України
сир. 241, арк.
11,11
зв.
Ф 289, оп
I,
1
«Рада»,— 1 9 1 1 . — ЗІ липня; «Киевлянин».— 1 9 1 1 . — ЗО декабря.
'«Киевлянин».-
346
1911
ІЗ апреля,. 19 августа; «Рада».— 1 9 1 2 . — 1 червня. 347
Рыбаков
M.
О.
Лицарі
Справу батька продовжив його син В. Ф. Андерс. У 1912 р. з нагоди відкриття стадіону Спортивного поля на Лук'янівці він підняв у повітря дирижабль «Київ», оскільки батько захворів. Вночі дирижабль опустився на віддалі 20 км від Остра. Вранці, під час запуску двигуна сталася пожежа, і дирижабль, на якому було здійснено майже 160 польотів над містом та піднято в повітря близько 200 пасажирів, згорів. У жовтні 1912 р. Ф. Ф. Андерс демонстрував Товариству повітроплавання модель гідродирижабля «Київ-2» на 12 паса жирів, який міг опускатися на воду і продовжувати свій шлях як корабель. Але на здійснення цього проекту у Андерса не 1 вистачило коштів . Ф. Ф. Андерс їздив до Німеччини, де працював у відомого конструктора Цеппеліна, листувався з К. Е. Ціолковським з приводу дирижаблів жорсткої конструкції. Подальша його праця пов'язана вже з радянським періодом. Крім вищезгаданих, в 1 9 1 0 — 1 9 1 4 pp. у київському небі літали також такі вітчизняні та зарубіжні авіатори, як О. О. Ва сильєв, О. О. Серебряніков (учень І. Сікорського), М. Сципіо дель Кампо, М. Дунаев, В. Пшановський, О. Д. Карпека, П. М. Не стеров, А. М. Габер-Влинський, О. Кузьмінський, Древніцький, брати Касьяненки, А. Пішоф та ін. У 1912 р. в Києві відкрилися три авіаційні майстерні. Пер ша — конструктора аеропланів О. Д. Карпеки — розмістилася на Сирецькому полі, друга — на вулиці Львівській, 5 і належала В. В. Іордану. Тут виготовляли окремі частини літаків і, голов ним чином, гвинти конструкції Іордана. Майстерні також були пристосовані для ремонту та регулювання двигунів. Третя май стерня знаходилась на вул. Лабораторна, 7 і належала авіаторуконструктору О. М. Свєшнікову. Киянин О. Свєшніков ( 1 8 8 7 — ? ) закінчив гімназію Г. Валь кера, навчався в університеті Св. Володимира. В буремному 1905 р. брав участь в нелегальних сходках, в 1908-му ЙОГО було заарештовано. У 1912—1914 pp. кияни із захопленням с т е ж и л и за його польотами на Куренівському аеродромі Наприклад, 7 червня 1914 р. він піднявся на висоту 1490 м II
київського
неба
15 хв і перебував у польоті 36 хв 10 сек. Дві версти на висоті 25 м він пролетів з піднятими руками, не торкаючись керма, а апарат весь час знаходився у горизонтальному положенні. О. Свєшніков закінчив авіаційну школу в Парижі і завоював славу одного з найкращих авіаторів сучасності. Його було 1 обрано членом Ради Київського товариства повітроплавання . О. Васильєв (1882 — близько 1918) — один з видатних піло тів початкового періоду розвитку авіації. Навесні 1911 р. на 2-му авіаційному тижні у Петербурзі він одержав усі перші нагороди й встановив кілька рекордів, а в липні переміг в пере льоті Петербург — Москва, встановивши світовий рекорд даль ності польоту. Згодом у 50 містах здійснив понад 100 польотів. В серпні 1914 р. він з напарником потрапив у полон до німців 2 під час вимушеної посадки в Галичині . Наш земляк пілот М. Сципіо дель Кампо після закінчення київського реального училища вступив до Київського політех нічного інституту, де, мабуть, прийшла до нього і любов до авіації. Згодом кияни часто бачили його польоти. Майбутній інженер-механік, учасник багатьох авіаційних змагань та пере льотів. Останні роки свого ж и т т я провів у Польщі, у місті Катовіце, ніколи не забуваючи Києва... Але успіхи вітчизняної авіації давалися дорогою ціною. Не завжди досконалі конструкції літаків, дефекти виробництва, сліпе копіювання закордонних моделей, необладнані аеродро ми — все це та інше призводило до катастроф. 1911 р. у світі загинуло 105 пілотів, в Росії протягом 1910—1914 р р . — понад 30. Більшість з них були військовими льотчиками. У 1912 р. в країні було створено шість авіаційних загонів, один з яких — 7-а повітроплавна рота — дислокувалася в Києві, 3 наступного року її перейменували на 3-й Авіапарк . Військові пілоти і раніше здійснювали польоти в Києві, (у 1911 р., на приклад, на повітряних кулях). Саме в цей час прибув до Києва загін військових пілотів спеціально для участі у маневрах КВО (Київського військового округу).
' ПД1Л України — Ф. 274, оп. 4, сир. 235, арк. 5 3 — 5 3 зв.; «Рада».— 1 9 1 2 . — 5 липня, 25 серпня. 1
Про польоти батька та сипа Лидереіи дни.: «Рада» 1011. І, '•>, 7, 'І,
11 січня; 1 9 1 2 . — 1, 13 вересня; «Киевлянин».— 1912
348
ЗІ августа
рова,
' « Р а д а » — 1 9 1 2 — 25 березня; Вейгелин К. Е. Путь летчика Несте M.-Д., 1939. С. 100, ..Киевлянин».— 1 9 1 1 . — 14 июля. ' Гаркуша M Ф., Шевченки H ЛІ Загін окрилених.— К., 1 9 7 9 . — С. 5.
349
Рибаков
M.
О.
Лицарі
київського
неба
Демократичним ставленням до підлеглих серед офіцерів відзначався відомий льотчик П. Нестеров ( 1 8 8 7 — 1 9 1 4 ) — ко мандир II авіазагону, що входив до складу того ж таки 3-го Авіапарку. У серпні 1913 р. Нестеров під час першого в світі групового польоту Київ — Ніжин — Київ узяв на борт кіно оператора В. Добржанського, який зробив першу кінозйомку з повітря київських околиць, Дніпра й Десни. А незабаром кияни в ілюзіонах дивилися цей документальний фільм. 27 серпня 1913 р. Нестеров на Сирецькому аеродромі впер ше виконав свою «мертву петлю» — результат дворічної під готовки, за що Київське товариство повітроплавання нагородило його золотою медаллю. Через рік, під час першої світової війни, Нестеров, здійснивши таран ворожого літака, мужньо загинув. Його було поховано в Києві на Аскольдовій могилі, згодом 1
прах перенесено на Лук'янівське кладовище . Справу Нестерова підхопили його учні й послідовники, один Солдати 3-го Авіаційного парку.
з них Є. М. Крутень — талановита і мужня людина, ініціатор
У 1912 р. три офіцери 7-ї повітроплавної роти здійснили переліт на аеростаті до Новгорода на відстань понад 1000 км за 72 год, інші офіцери — за 7 год. до Одеси, до Бердичева т о п к і 3-й Авіапарк продовжував польоти і в наступні роки. 1913: Київ — Васильків — Київ; Київ — Ніжин — Київ; Київ — Хар кі в — Київ; Київ — Ж и т о м и р тощо. Військові пілоти також коригували з повітря учбову стрільбу на Дарницькому артиле рійському полігоні. А 23 квітня 1913 р. в Києві пройшов збір добровільних пожертвувань коштів на військовий повітряний 1 флот. За день було зібрано 16 539 крб. Серед військових пілотів особливо відзначалися В. Є. Гартман, (?) Воротніков, П. М. Нестеров та хунку яких були перемоги. Так, штабс-капітан здійснив переліт Київ — Брест-Литовськ — Київ за 5,5 год. із швидкістю 130 в е р / г о д . ! На той час 2 досягнення .
Г. К. Лінію, інші, на ра В. Гартман (644) вереї І — неабияке
створення вітчизняної винищувальної авіації, став гідним про довжувачем справи свого попередника П. Нестерова. Про його к о р о т к и й , але н а с и ч е н и й в а ж л и в и м и
подіями,
27-річний
життєвий шлях розповів у своїх спогадах відомий льотчик-випробувач, також киянин, Герой Радянського Союзу О. М. Граціанський. Народився Є. М. Крутень у Києві в 1890 р. Влітку 1913 р. він як офіцер-корегувальник брав участь у перших артнавчаннях з авіацією під Броварами. Політ здіснювався авіазагоном з 5 літаків на чолі з Нестеровим. А ще через місяць Крутень став свідком «мертвої петлі» Нестерова. Талановиті й мужні авіатори зблизилися і подружилися. ...Йшла перша світова війна. На літаку «Ньюпор» Крутень здобув свої перші
перемоги, оволодів технікою повітряного
бою і став видатним льотчиком-винищувачем. Загинув Євграф Миколайович у 1917 р. під Тернополем, поховано його було в Києві, з часом прах перенесено на Лук'янівське кладовище і
1 «Рада»,— 1913 — 2 3 , 24, 27 квітня; Д А К , — Ф. 163. on. 57, спр 63, арк. 11, 12. 2
«Киевлянин».— 1 9 1 4 . — S июня 350
1
Вейгелин К
Е
На їв
п р а ц я . М.-Л.351
1939
Рыбаков
М.
О.
Лицарі
поховано поряд з П. М. Нестеровим. В день авіації 1975 р. на 1 його могилі встановлено гранітний пам'ятник . Інший послідовник Нестерова А. М. Габер-Влинський у травні 1914 р. здійснив на Куренівському аеродромі кілька мертвих петель, викликавши захоплення глядачів. Адам Мечиславович Габер-Влинський — безстрашний авіатор, широко відомий у Росії і за кордо ном, учасник багатьох пере льотів. Працюючи інструк-| тором авіаційної школи, під готував ЗО пілотів. Габер-1 Влинський встановив бага то рекордів, за що його було удостоєно кількох з о л о т и х . та срібних медалей і жето нів. За майстерність і муж ність його прозвали «коро 2 лем повітря» .
київського
неба
Протягом 10 днів не припинялося паломництво киян на Куренівку. Літак, буквально, вражав. Чотири двигуни потуж ністю 530 к. с, розмах верхніх крил 31 м; опалювана відпрацьо ваним газом простора кабіна, обставлена з комфортом: лакований стіл, зручні крісла, електричне освітлення, вітальня, спальня, туалет — усе це вражало уяву глядачів. Сікорський багато разів підіймав літак у повітря з пасажирами, кружляючи над Києвом. Іноді «Іллю» супроводив на своєму літаку П. Нестеров. 28 червня 1914 р. кияни проводжали «Іллю», який на честь перельоту одержав назву «Київський», у далеку подорож, назад 1 до Петербурга . ...Минули десятиліття, але кияни шанують пам'ять своїх видатних співвітчизників. Колишнє Кадетське шосе носить назву «Повітрофлотський проспект», є в місті вулиці Нестерова, Андерса, Авіації. Нестерову й Сікорському встановлено мемо ріальні дошки. Кияни не забувають колумбів п'ятого океану, тих — хто були першими на старті у велике майбутнє вітчиз няної авіації.
Але найвидатнішою по дією 1914 р. для киян став, безперечно, переліт Петер бург — Київ на літаку «Ілля І Муромець», який здійснив київський льотчик І. Сікор-1 ський. Літак як на той час І. І. Сікорський із своїм літаком «Ілля вважався найкращим бом Муромець» у Києві. 1914 р. бардувальником у світі. В Росії було побудовано 80 таких машин. Жодна закордонна машина не могла зрівнятися з «Іллею». 17 червня кияни зустрі чали його на Куренівському аеродромі. Київське товариство повітроплавання нагородило І. І. Сікорського великою золотою медаллю.
1
Докл. про Є. М. Крутеия див.: /1. //. Грацианский. Выдающийся русским
летчик Е. Н. К р у т е н ь / / И з истории авиации и космонавтики
М., 1 9 / 8
Вып. 3 1 . — С. 2 4 — 3 2 . 2
«Киевлянин».— 1 9 1 4 . — 5 мая; «Исторический обзор»
ложение. 352
1914
При
1
Ляховецький М. Паїв, праця. К , 1914 — 18, 20, 25, 29 нюня
1 9 7 7 , — С. 0 7 — 7 1 ; «Киевлянин».—
Київські
мости:
їх
минуле
і
сучасне
Під 1097 р. у літопису йдеться про переїзд князя Василька 1
через Дніпро у Видубицький монастир . М о ж л и в о , мається на увазі Либідський перевіз у гирлі Либіді, навпроти села Осокорки. Ці перевози й мости не були капітальними спорудами і часто перебудовувались. У «Русской Правде» навіть була спе ціальна стаття, що визначала тверду ціну мостових робіт.
КИЇВСЬКІ МОСТИ: ЇХ МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ Об'єднання Києва з Задніпров'ям завжди відігравало значну роль у житті міста. Ще за часів давньоруської держави Київ, як великий економічний, політичний і культурний центр, під тримував широкі торговельні й культурні зв'язки з іншими краї нами і мав потребу в перевозах та мостах. Згідно з літописом в IX ст. неабияке значення для Києва мало урочище Угорське. Тут, ймовірно, був перевіз через Дні про •— важлива комунікація між правим і лівим берегами Дні пра, а поблизу гирла Почайни, на думку професора В. І. Щер 1 бини, існував головний перевіз через Дніпро . М о ж л и в о , древньоруські князі, прибуваючи на свої ради при Долобському озері у 1103 і 1111 роках, користувалися цим перевозом. Під 1115 р. у літопису є згадка про те, що князь Володи мир Мономах збудував у Вишгороді міст через Дніпро, а перший історик Києва М. Ф. Берлинський повідомляє й таку подробицю: «1115 г. Д л я облегчения же к мощам сим святым (Бориса и Г л е б а . — Авт.) приходящих на поклонение был сделан про і ИВ 2 Вышгорода через реку деревянный мост» . Згадки про ц е н перевіз є у літопису під 1146, 1151 і 1161 рр. Таким чином, у джерелах найчастіше згадується Вишгородський перевіз, мабуть 1 тому, що для переправи тут було найбільш придатне місце
Нові згадки про перевози ми знаходимо лише у джерелах XVII ст. Вже в XVI ст. Київ стає одним з найбільших центрів міжнародної торгівлі. Через нього пролягав торговий шлях із Західної Європи до країн Сходу, звідси багато товарів з азіат ських країн переправлялося до Москви, Новгорода, до Швеції, Данії тощо. Економічні з в ' я з к и Києва з містами Росії ш и р и л и с ь і міцніли, звідти в місто все частіше приїжджали купці, київські ж купці купували на російських ярмарках хутра, інші товари, а продавали шкіри, віск, селітру, скляний посуд, тютюн, ювелір ні вироби, парчу, шовкові тканини, що надходили до Києва з країн Сходу. До Москви з Києва привозили також багато книг. Російські ж купці привозили у місто тканини, юфть, залізо, 2 зброю тощо . Звичайно, аби забезпечити розвиток торговельних зв'язків, необхідні були перевози й мости — важливі засоби сполучення. Вишгородський перевіз згадується в документах 3 1604, 1628, 1650 та інших років . Про інший перевіз, який знаходився «поблизу Подола біля Хрещатицьких воріт» і нале ж а в магістрату, згадує в 1655 р. Павло Алепський, котрий су 4 проводив до Києва митрополита Макарія . Третій перевіз — Спаський (там, де нині міст метро) н а л е ж а в Печерській Лаврі. Четвертий — Наводницький, зазначений на плані Києва 1695 р., 5 там, де в Дніпро впадає «Ручей бояраку Душегубца» , тобто
1 2 3
ПСРЛ.—
М., 1 9 6 2 . — Т. 1.— С. 258.
Історія міст і сіл УРСР. Київ.— К., 1 9 6 8 . — С. 4 3 , 64. Акты, относящиеся к истории З а п а д н о й Р о с с и и . — СПБ, 1 8 5 1 . —
Т. 4 . — С. 248;
Троцкий П. Киево-Выдубицкий Михайловский монастырь
/ « В е с т н и к Западной Р о с с и и » . — Вильна, 1 8 6 6 . — Т. 3, кн. 9, отд. 2 . — 1
Щербина В. І. Мости й перевози через Дніпро біля Києва/ /«І Іауковий
збірник».— К., 1 9 2 8 , — Т. 28 — С. 177 2
;|
Берлинский М. Ф. Історія міста Києна.— К., П С Р Л . — СПБ, 1 8 4 3 , — Т. 2 . — С. 24, 64, 89 354
1991.— С 51—52
С. 163; Т. 4, кн. 10, отд. 2 , — С. 13. 1
Сборник материалов для исторической топографии Киева и его окрест
н о с т е й . — К., 1 8 7 4 . — Разд. 2 . — С. 174, 175: «Киевская старина».— 1 8 9 7 . — С. 58, № 7 — 8 , отд. 2 — С, 26. • ' ' План Киева, составленный в 1695 году. - К, 1893.
355
Рыбаков
М.
О.
Київські
приблизно в тому місці, де тепер розташований міст ім. Є. О. Патона. Цей перевіз теж належав Києво-Печерській Лаврі. П'ятий перевіз — Либідський, в урочищі Видубичі, належав Видубицькому монастиреві і, як зазначав історик С. Т. Голубев, був «го ловною переправою через Дніпро для місцевостей, які були 1 розташовані нижче Києва...» Перевози були платними, ченці й магістрат здавали їх в оренду і одержували від цього великі прибутки. Так, Либідський перевіз щорічно приносив Видубицькому монастиреві 1400— 1600 злотих — дуже значну суму, а в 1658 р. орендар заплатив монастиреві 2000 злотих і зобов'язався «на кажный рок на потребу монастырскую отпускать горелки доброй 500 кварт справедливых, 5 каменей воску, 2 мажи соли» і безплатно пе 2 ревозити всю монастирську братію . Великі прибутки були головною причиною запеклої бороть би між ченцями за перевози. «Святі люди» іноді діяли як гра біжники і розбійники. В 1628 р. лаврські ченці побили підданих Видубицького монастиря і зруйнували пароми на Либідському перевозі: за свідченням сучасника «Того атамана Семена Ми кульца и Степана Корца окрутне збили, змордовали, руки-ноги отбили, ребра поламали, бороды вырвали и заумерлих покинули, 3 и того перевозу заборонили ку великой шкоде...» .
мости:
їх
минуле
і
сучасне
паромы силой не загоняли и по дорогам не перенимали и на 1
киевский паром не приводили» . У 1679 р. за наказом царя був побудований Києво-Поділь2
ський міст на паромах і на плотах . Сподвижник Петра І Патрик Гордон, який жив у Києві в 1 6 8 4 — 1 6 8 5 pp., повідомляє, що міст наводили у квітні, а разводили в жовтні, тримали його 150 якорів. Проїзд по мосту був платним. З повідомлення Гордона не зовсім ясно, чи то був один міст, який складався з двох частин, чи було два мости, один з яких вів на Труханів 3
острів, а другий — з острова на лівий берег Дніпра . Між іншим, джерела засвідчують існування, ймовірно, двох мостів, а не 4
одного . А священик І. Лук'янов, перебуваючи у Києві в 1701 p., писав: «Через Днепр четыре моста живых с острова на остров: мосты зело велики, а Днепр под Киевом островит...»
5
Таким чином, у XVII ст. через Дніпро в Києві діяло чотири паромних перевози: Либідський, Наводницький, Спаський і Києво-Подільський, на місці якого з 1679 р. стали наводити міст, а за межами міста — Вишгородський перевіз. В літературних джерелах зустрічаються неточні і помил кові відомості з історії київських перевозів та мостів. Так, К. В. Шероцький вважає, що в «Киевском синопсисе» мова 6
йде про «Спаський пловучий міст» . Проте це був Києво-По-
Лавра, як більш сильна, посилювала наступ, влаштовувала «гвалтовные» напади на Либідську пристань «с многолюдством и ружейною пальбою». З р е ш т о ю вона домоглася спочатку 4 третини доходів з перевозу, а потім і половини .
дільский міст. Автор т а к о ж с т в е р д ж у є ,
Не менш запекла боротьба точилася між Лаврою і київ ськими міщанами, які перехоплювали людей у дорозі й притя гали на свої пароми. Сварка ця дійшла аж до царя Федора, який у 1680 р. наказав, «чтоб киевские мещане и ... ратные всяких чинов люди... приезжих торговых людей... на своп
Т. 58, № 7 — 8 , отд. 2 . — С. 27.
що при побудові
' Цит. за: Днепровский перевоз в Киеве / / «Киевская старина».— 1 8 9 7 . — 2
Сборник летописей, относящихся к истории Южной и Западной Рос
с и и . — К., 1 8 8 8 , — С. 3 2 ; «Киевский синопсис»,— К., 1 8 3 6 . — С. 2 2 8 — 2 2 9 ; Величко С. Летопись событий в Юго-Западной России в XVII в.— К., 1 8 5 1 . — Т. I I . — С. 4 7 6 . (Цей «государев перевоз» розташований був на Подолі «близ Киева нижнего города против Крещатика».— ЦДІА України.— Ф. 128, оп. I, (загальна), спр. 10, арк. 65 зв. Киев в 1 6 8 4 — 1 6 8 5 гг. по описанию служилого иноземца Патрикия
1
Гордона.— К., 1 8 7 5 . — С. 5, 7, 10, 36, 39. Голубев С. Т. Киево-Выдубицкий монастырь. (Домонгольское преми)
К., 1913 — С. 2 1 . 2
[О. Л.1 Киево-Выдубицкий перевоз на Днепре и сто нежданная поли
тическая роль.— «Киевская старина».— 1 8 8 2 . — Т. 4 . — С. 369. 3 4
спр. 8, арк. 1, 1 ЗВ.
Кордт В. Материалы по истории русской картографии.— 1 9 1 0 . —
праця // «Київська старина».— К., 1 9 7 2 . — С. 153; «Киевский синопсис».— С. 2 2 8 — 2 2 9 . г
Троцкий П. Назв. праця.— С. 163. Там ж е . — Т. 4, кн. 10, отд. 2 . — С. 12; ЦД1А УкраУнч,
1
Вып. 2, табл. 38; Величко С. Назв. праця.— С. 476; Берлинский М. Назв.
Ф 130. он 2
' Сборник материалов для
исторической топографии
Киева и его
окрестностей.— С. 120. '' Шероцкий К
II
Киев. Путеводитель — К., 1918 — С. 2 4 7 . 357
Рыбаков
М.
О.
Київські
Ланцюгового мосту виникло поселення Микільська слобідка'. Насправді ж виникло поселення Передмостова слобідка (вона тому й одержала таку назву), а Микільська згадується вже в документах XVI ст. і дуже часто — у XVIII ст. М. Закревський вважає, що в «Росписном списке Киева 1682 года» описується 2 Наводницький міст . Однак це опис Києво-Подільського «госу дарева перевоза». Наводницький міст почали наводити лише на початку XVIII ст., а до цього часу тут існував паромний перевіз. У путівнику М. Сементовського читаємо: «До 1680 р. існував майже на тому місці, де зараз красується Миколаївський ланцюговий міст, — тимчасовий плавучий міст, який мав назву Спаського... Міст той був побудований за велінням царя Федора 3 Олексійовича» . По-перше, міст, наведений за велінням царя, існував не до 1680 р., а до початку XVIII ст. Про нього йдеться і в «Росписном списке Киева 1682 г.», і в щоденнику П. Гордона 1 6 8 4 — 1 6 8 5 рр. По-друге, автор плутає Спаську переправу з Києво-Подільскою, бо за велінням царя наводився міст на Подолі, а не Спаський. Цікава доля цих перевозів у XVIII ст. Вишгородський втратив своє значення, бо міські перевози забезпечували по треби міста. Спаський перестав працювати «по причине осунув шейся горою разоренного ею взвоза...» (М. Ф. Берлинський). Либідський продовжував діяти, навіть імператриця Лизавета в 1745 р. підтвердила Видубицькому монастереві право володіння 4 цим перевозом . На початку XVIII ст., коли за наказом Петра І почалося будівництво Києво-Печерської фортеці, Печерськ стає центром міста, а значення головної переправи набуває Наводницький наплавний міст, який починають наводити з 1706 р. На це в к а з у є М . Ф . Б е р л и н с ь к и й : «1706... Д л я с п о с о б н е й ш е г о доставления к новостроящейся крепости из-за Днепра вещей определено навсегда существовать против сего места казенному
мости:
їх
минуле
і
сучасне
на плотах мосту». В іншій його праці читаємо: «От Наводницкой пристани... плотовый мост... учрежден со времени заложения крепости»'. Інші історики вказують дату наведення Навод2 ницького мосту 1702 і 1713 рр. На місці ж мосту, який наво дився з 1679 р. біля Києва-Подолу, залишився перевіз, так 3 званий «Міщанський біля Хрещатика» . Перевозне господарство складалося з паромів, плотів, бай 4 даків, шлюпок, поштових, малих і великих дубків, якорів тощо . А ось опис Наводницького мосту 1744 р.: «Для шествия вышеописанной свиты (імператриці Л и з а в е т и . — Авт.) через Днепр сделан на расстоянии 450 сажен изрядный деревянный мост, при котором ни суков, ни железа, ни канатов и никакого другого укрепления, кроме одного дерева и из тонких лоз спле тенных веревок нигде не употреблено было, и который при том так был тверд и плотен, что хотя во время шествия и весь он от одного конца до другого лошадьми, людьми и колясками покрыт был, однакож не токмо никакого повреждения ему от того не учинилось, но и мокроты на нем никакой не видно 5 было» . За переїзд по мостах, як і раніше, бралася плата, однак не з усіх. Царські укази 1741, 1743, 1747 рр. визначили: «На мостах, на греблях, на перевозах з генеральной старшины, полковников и полковой старшины, сотников и протчих санов ников с съестными и питейными припасы в Глухов к ним едучих и из Глухова возвращающихся никакого платежа не брать..., на перевозах з служилых великороссийских людей, малорос сийских казаков и духовенства також и посполитства, проезжачих... за своими нуждами денег не брать..., мита и мостов6 щины с киевских мещан неймать» . З а т е гроші брали з «чин-
1
Берлинський М. Історія міста Киева.— С. 132; Його ж. Краткое описание
Киева...— СПБ, 1 8 2 0 . — С. 3 3 . 2
1 2 3
Закревский Н. Описание Киева.— М., 1 8 6 8 . — Т. I.— С. 215. Там
же.
Сементовский
Н.
Назв.
праця.—
С.
6;
Київ.
1 8 9 7 . — № 7 — 8 , отд. 2 . — С. 27. 3
Изд. 7 — С. 6.
* ПДТЛ України — Ф. 59, оп. I, спр. 4 1 2 1 , арк. 4.
Троцкий
ред.
губернского правления.— К., 1 8 8 5 . — Вып. 8 . — С. 200; «Киевская старина».—
Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности и
сведения, необходимые для его почитателей и путешественников.— К., 1900. 4
Провідник / За
Ф. Ернста.— К., 1 9 3 0 . — С. 712; Исторические материалы из архива Киевского
П.
Назв.
праця,— С.
87;
Берлинський
М
Паїв,
праця
Берлинський М. Назв. праця.— С. 189, прим. 287. Щербина В. І
Нові студії з історії Києва.— К., 1 9 2 6 . — С. 133.
• ІЩІЛ України.— Ф
С. 189, прим. 287. 358
59, оп. І, сир. 1465, арк 2 — 2 зв.
369
Рыбаков
М.
О.
Київські
шових» і «ординарних» селян, «слуг монастирських», «прочан», «черні» тощо. А перевози приватними човнами заборонялися і винних суворо карали. Будівництво, обслуговування і ремонт мостів покладалися на простий люд. Великий тягар несли солдати київського гарнізону («от гарнизону при справном офицере караул»), які щорічно заготовляли матеріал, наводили, обслуговували та охороняли мости. Вони працювали за будь-якої погоди, одер жували травми, часто потопали, а за працю одержували мізерну плату (в 1775 р . — 2 коп. на день). Крім того, їх примушували 1 разом з поліцією ловити на перевозах втікачів-кріпаків . Таким чином, у XVIII ст. через Дніпро біля Києва діяли: Наводницький казенний міст і перевіз, магістратський перевіз біля Хрещатицької пристані на Подолі і монастирський Либідський перевіз. Це були ненадійні споруди. Сильний вітер, повінь, льодохід часто розбивали мости, плоти зривало, якорі неможливо було дістати із дна. Часто траплялися аварії через несвоєчасне прибуття робітників, брак знарядь праці, матеріалів 2 тощо . Царська адміністрація байдуже ставилась до цих проблем і переймалася цими клопотами лише під час приїзду високих гостей. У 1785 р. Катерина II (можливо у зв'язку з підготовкою до подорожі в Україну) наказала «мост наводить как скоро время позволит, не чиня в том необходимом деле продолжения обрядами канцелярскими...», а генерал-губернатор Кречетніков весь тягар цієї роботи переклав на міську владу, вимагаючи, щоб «охранен оный был от повреждения с бережливостью, потому наибольше, что устроение моста сего составляет казне 3 знатную сумму...» Згодом цю «знатную сумму» було пере кладено на місто: у 1799 р. Павло I наказав «... в Кременчуге и Киеве чрез реку Днепр мостов и перевозов с казенного счета 1 перевести на городские доходы...»" .
мости:
їх
минуле
і
сучасне
У XVIII ст. продовжувалася боротьба ченців з магістратом за перевози. Лавра втратила частину прибутків із перевозів, тому Петро І наказав дати їй «взамен... маетностей приличное 1 число» . На початку XIX ст. становище погіршилось. Низька технічна оснащеність призводила до численних аварій, льодом розбивало 2 й зносило переправи , тому вони неспроможні були забезпечити зростаючу кількість перевезення продовольства, техніки, військ, особливо під час багаторічної війни із Францією. Все більше надходило скарг із вимогами побудувати ще один міст. Але київський військовий губернатор О. П. Тормасов у 1803 р. по відомив до Петербурга, що за рахунок магістрату «произвесть 3 построение нового на Днепре моста нет никакой возможности» . Також не був виконаний щодо цього наказ начальника війсь ково-інженерного управління російської армії генерала Оппер4 мана (1812) . Особливо скрутне становище склалося навесні 1806 р., коли вкрай не вистачало иеревозних засобів для переправи військ. Губернатор примусив бондарський та рибальський цехи зробити нові човни та виділити робітників для обслуговування переправ. Про їхнє становище ми дізнаємось із скарги від 22 квітня 1806 р.: «Принуждая о скорейшей их переправе денно и ночно, не выпущая перевозчиков не дают им и малейшего отдоху, как будучи от усталости изнурений ( н е р о з б і р л и в о . — Лет.) облегчение уходят тайно, из того происходит и остановка, 5 и нарекание от главного начальства» . Взагалі «робочих людей», які обслуговували мости й пере прави, погано годували, обдурювали, сплачували низьку плату 6 та ще й нерегулярно. Тому їх втечі були постійним явищем .
1
Евгений (Болховитинов). 1 8 3 1 , — Изд. 2 . — С . 2 7 4 — 2 7 5 .
Описание
Киево-Печерской
Лавры.—
К.,
2
1
Д А К О . — Ф. 2, он. 3, спр. 4 0 3 3 , арк. 3; спр. 5 1 6 1 , арк. 1 - І зв. Там ж е . — Спр. 1229, арк. 4 зв.; ЦДІА України.— Ф. 5 3 3 , он. 1, спр. 177, арк. 2 — 2 зв. 1 Д А К О , — Ф. 2, он. 3, спр. 2616, арк. 1—4. 5 ДАК — Ф. I. оп. 2-а, спр. 36, арк. 71.
1
• Див.: Звернення Управляючого Дніпровською переправою полковника Івеї інцева до губернатора Левашова 27 липня 1834 р., де він просить наказати пінту задовольнити вимоги иерсво зчиків, а також скаргу робітників на Київ ську міську комісію — ІІДІА України. — Ф. 442, он. 66, спр 56, арк. 6 8 — 6 8 зв., 69.
1
ЦДІА України.— Ф. 59, он. I, спр. 1149, арк. I; спр. 1225, арк, 99; «Киевская старина».— 1 8 9 7 . — С. 5 8 . — № 7 — 8 , отд. 2 — С 32. 1 Там ж е . — Спр. 1225, арк. 99; спр 4 1 2 1 . арк 2 1 ; спр. (¡083, арк 102, 109 зв. 1
Д А К О . — Ф. 2. он. 3, сир. 134, арк. 8 Там ж е . — Спр. 615, арк. 2. 360
.'.1 м
Рибікої
з(л
Рыбаков
М.
О.
Київські
мости:
їх
минуле
і
сучасне
Д е я к и й час міст і переправи здавалися в оренду відкуп никам, які припускалися зловживань, користуючись браком перевізних засобів, вимагали з приватних осіб підвищеної пла 1
ти — від 3 до 10 коп. сріблом, замість 2 коп. міддю . Це зумов лювало безліч скарг, тому Київський будівельний комітет з ве 2
ресня 1833 р. знову взяв мости і переправи під свій нагляд . Уряд заохочував приватні капіталовкладення для розвитку перевозів. У 1833 р. купець В. Розінг відкрив пароплавну переправу з Подолу на лівий берег Дніпра і біля Микільської Слобідки став наводити невеликий міст, за що одержав царську 3
нагороду — срібну медаль «За старанність» . Але все це, зви чайно, не могло забезпечити швидко зростаючих потреб. Розвиток виробничих сил України, розширення внутріш нього ринку, суспільний поділ праці призвели до значного посилення товаро- і вантажообігу, а існуючі транспортні й перевізні засоби знаходились на мануфактурній, а частіше на Пароплавна пристань біля ланцюгового мосту.
ремісничій стадії розвитку. Московська буржуазія скаржилася, що «...з Америки дешевше й легше привезти цукор, ніж з Київської губернії». Все це змушувало уряд прискорити будів ництво мостів. У 1848—1853 рр. навпроти Аскольдової могили побудовано велику і визначну інженерну споруду — Ланцюговий міст за проектом і під керівництвом англійського інженера Чарльза де Віньоля. Всі металеві частини були виготовлені в місті Бір мінгемі, на 16 пароплавах доставлені в Одесу, звідки чумаки на волах перевезли все до Києва. Міст, який сучасники звали «окрасою Києва», був один з найбільших і найкрасивіших у 4
Європі (його довжина сягала 777,5 м, ширина — 16 м) . Міст спирався на берегові устої й на п'ять мурованих биків. Кожен з них завершувався цілою архітектурною спорудою —
1 Д А К . — Ф. І, оп. 2-а, спр. 288, арк. 1 — 1 зв., З зв., 5 2 — 5 8 ; Ф, 19, оп. І, спр. 260, арк. 144, 153 зв., 154. 2
3 1
Там же — Ф.
19, спр. 260, арк.
163—163 зв.
аркою з київської цегли з двома болтами по боках. Арки зв'я зувалися могутніми дугами ланцюгів. По краях мосту були прокладені тротуари, облямовані красивими чавунними поруч нями з чавунними ліхтарями. Під час будівництва мосту на лівому березі Дніпра були споруджені будинки для робітників, майстрів, для зберігання машин і матеріалів. Пізніше тут виникло селище Передмостова Слобідка, яке існувало до 1942 р. Нині тут острів Гідропарк. Продовженням Ланцюгового мосту були чотири дерев'яних мости на палях через Русанівську затоку, що вели до Микіль с ь к о ї С л о б і д к и на л і в о м у б е р е з і Д н і п р а , де п о ч и н а л о с я Броварське шосе. Л и ш е в 1 9 0 2 — 1 9 0 6 рр. замість цих мостів через Русанівську протоку було споруджено двохпролітний металевий Русанівський міст, який з'єднав Ланцюговий міст з Б р о в а р с ь к и м шосе (за п р о е к т о м п р о ф е с о р а М. А. Б е л е любського — видатного інженера-проектувальника мостів, ві домого вченого в галузі мостобудування і будівельної ме ханіки)'. Побудова Л а н ц ю г о в о г о мосту не р о з в ' я з а л а
ЦДІА України,— Ф. 442, оп. І, спр. 2526, арк. 8 з в , — 1 0 , ІЗ зв. Модель мосту було виставлено у Кришталевому палаці в Сіднемі біли
Лондона.— Киев и Университет Св. Владимира при Николае I. 1 8 2 5 — 1 8 5 5 .
з в ' я з к у Києва з л і в о б е р е ж ж я м . В
проблеми
1 8 6 8 — 1 8 7 0 рр. інженер-
К., 1896, с. 48; Памятная книжка Киевской губернии на І856 год.— К , 1855, с. 2 0 7 — 2 0 8 ; Сементовский Н
Назв
праця.— С. 7 — 8 , Шероцкий К
Назв. праця — К., 19І8 — С 247.
' ІІДІЛ України — Ф 692, он 362
23'
І, сир. І 4 І 9 , арк. З, 7, 18, 105, 174. ;„;;,
Рыбаков
М.
Каївські
О.
капітан А. Є. Струве ( 1 8 3 5 — 1 8 9 8 ) побудував Дарницький за лізничний міст довжиною понад кілометр — визначну спору ду будівельного мистецтва, який на той час був найдовшим у Європі. А. Є. Струве побудував більш як ЗО залізничних мостів. При спорудженні Дарницького мосту, який стояв на 13 биках, він вперше в Росії застосував кесонний метод закладання фундаментів биків. 17 лютого 1870 р. перший поїзд КурськоКиївської залізниці ч е р е з но вий міст прибув на київський вокзал. А. Є. Струве за будів ництво моста одержав чин пол ковника. Напередодні першої світо вої війни в и н и к л а потреба у прокладенні нової залізничної колії від вокзалу через Сирець і Дніпро до Дарниці, аби спору дити навколо Києва замкнене коло залізничних шляхів. Саме цим було викликане у 1915 р. будівництво НОВОГО залізничноГО М О С Т у — П О Д І Л Ь С Ь К О Г О ,
бІЛЯ
мосты:
Будівельник Київського
урочища Наталка і Чорторою. Громадянська війна, післявоєнна розруха затримали будівництво. Тому міст закінчили значно пізніше і відкрили 8 листопада 1929 р. Він одержав назву Петрівського. Під час першої світової війни на Дніпрі, між Ланцюговим і залізничним мостами, були споруджені кілька так званих стра тегічних мостів для потреб воєнного часу. Громадянська війна та інтервенція завдали значних збитків господарству Києва. Відступаючи з міста в червні 1920 р., білополяки підірвали всі мости, тому після війни відбудова їх стала вирішальним завданням. Трудящі Києва брали
Залізничний міст у Києві.
активну участь у суботниках та
364
мынуле
і
сучасне
С. М. Шечков згадував: «Наші Дарницькі залізничні майстерні, де я тоді працював, узялися виготовляти для будівельників мосту болти, гайки, заклепки, інші металеві деталі. Часто доводилося залишатися на ніч, щоб встигнути із замовленням в строк. Змучені важкою працею, голодні, ми думали лише про те, щоб швидше почути перший гудок першого паровоза, 1 який пройде по відбудованому мосту» . Допомагати киянам прибули залізничники з Ніжина, Конотопа, Брянська. І сталося те, у що навіть важко повірити: маючи лише найпримітивніші знаряддя, кияни не тільки відбудували величезну споруду, а й упоралися з роботою в рекордно короткий строк: 10 вересня 1920 р. міст було відкрито в урочистій обстановці. З нагоди цієї події відбувся грандіозний мітинг, і під звуки оркестру ру 2 шив новенькою колією паровоз, весь оповитий квітами . А 22 березня 1921 р. кияни святкували нову велику пере могу: було відкрито дерев'яний Наводницький міст, на відбудові
залізничного мосту А. Є. Струве.
недільниках, напружено працювали на відбудові Дарницьк залізничного мосту. Адже йшлося про єдиний ТОДІ шлях чере І Дніпро. Учасник та свідок тих подій, робітник залізничник
їх
1
«Київська правда».-- 1 9 7 0 , — Л линия. «Червоний шлях».
1920
І.'ї вересня ЗО!»
Рибаков
М.
О.
Київські мости: їх минулі І і ]/наі НІ
якого дев'ять місяців у надзвичайно важких умовах працювали 1 три тисячі робітників . У 1924 р. був ухвалений проект акаде міка Є. О. Патона щодо відбудови зруйнованого Ланцюгового мосту. Новий міст було піднято на значно вищий рівень, ніж старий Ланцюговий. Муровані арки познімали й замінили вищими, залізними. Систему ланцюгів зберегли, але повністю переустаткували, використавши старий матеріал. Напруженою працею київських робітників міст масою 250 тис. пудів зібрали винятково швидко — за 85 днів. 10 травня 1925 р. урочисто відкрили новий міст імені Є. Бош і відбудований Русанівський 2 міст . Під час Великої Вітчизняної війни були зруйновані всі мо сти, які з'єднували правий і лівий береги Дніпра. Одразу ж після визволення Києва у листопаді 1943 р. 6000 киян разом із воїнами Червоної Армії взяли участь у побудові тимчасового дерев'яного залізничного мосту через Дніпро. Командуючий
1-м Українським фронтом М . Ф . Ватутін затвердив строк відбудови — 20 діб. Кияни працювали вдень і вночі, в крижаній воді, під бомбами. І за таких умов багато бригад виконували норми на 2 5 0 — 3 0 0 % . Міст завдовжки 1059 м було зведено за 13(!) діб, тобто на сім діб раніше строку. Це було видатне досягнення залізничних військ в роки війни. Велику групу сол датів, офіцерів, а також громадян Києва було нагороджено орденами і медалями, а керівників будівництва І. Ю. Баренбойма і П. Кабанова удостоєно звання Героя Соціалістичної 1 Праці . У 1945 р. відбудовано Подільський міст, у 1949 р . — Дарницький. ...Минули роки. Давно красень Київ залікував рани війни. Нині в столиці через Дніпро нараховується десять мостів. 5 ли стопада 1953 р. відкрито міст імені Є. О. Патона: завдовжки більш як півтора кілометри, шириною понад 20 метрів, він являє собою видатну інженерну споруду. При будівництві мосту використані новітні досягнення техніки. Вперше у світовій практиці такий великий міст збудовано методом електрозва рювання. Д л я забезпечення безперебійного зв'язку киян з пляжем, у 1956—1957 рр. збудовано Парковий міст на Труханів острів. Міст піднято на висоту 26 м над рівнем Дніпра. Загальна довжина — 400 м, ширина — 7 м. Цікавий за своєю архітектурою і конструкцією міст з Подолу на Рибальський півострів, збудований в 1 9 6 2 — 1 9 6 3 рр. Це перший в країні вантовий міст: проїжджа частина прикріплена до двох 50-метрових пілонів сталевими тросами (вантами) діаметром 7 см. 5 листопада 1965 р. поблизу колишніх Ланцюгового мосту та мосту ім. Є. Б. Бош відкрито міст Метрополітену завдовжки 700 м. Це перша в світі за розмірами прогонів арково-консольна споруда на сухих стиках з довжиною прогонів між опорами 60 м. Його продовженням є Русанівський міст через Русанівську протоку Дніпра завдовжки 350 м, також розрахований на рух метрополітену і автотранспорту. В 1970—1976 рр. споруджено Північний мостовий перехід, до комплексу якого увійшли:
1 1
«Коммунист».— 1 9 2 1 . — 23 та 24 марта. «Пролетарская правда».— 1 9 2 5 . — 15 мая.
3(і(і
1
«Вечірній Київ».— 1 9 5 8 . — 5 листопада.; 1 9 7 3 . — 25 жовтня.
3«7
Рыбаков М.
О.
вантовий Московський міст через Дніпро завдовжки 816 м, міст через Десьонку довжиною 732 м та шляхопровід понад набережною Славутича довжиною 55 м. Московський міст під тримується 115-метровим залізобетонним пілоном, який за допомогою вантів тримає 300-метрову консоль. За таким прин ципом побудовано Південний мостовий перехід, що став до ладу 1991 р. і дав можливість прокласти нову лінію метропо літену через Дніпро на лівобережжя. На черзі — прокладання нової лінії зв'язку міста з Троєщиною.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ П Р А Ц Ь АВТОРА*
1) Століття Південно-Західної залізниці / / «Український історичний журнал» (УІЖ).— 1970.— № 6. 2) Так готували гостинну зустріч цареві / / Там же, № 9. 3) Музей історії Дарницького району м. Києва / / Там же, № 10. 4) Мужність «Таращанця» / / Україна.— 1970.— № 49. 5) 3 історії виникнення і діяльності Слобідського районного комітету РСДРП(б) — КП(б)У 1917—1922.— УІЖ.— 1972.— № 2. 6) Діти комуни / /Україна, 1972, № 20. 7) Одна з перших / / Дніпро.— 1972.— № 7 (У співавторстві з Й. Злотником). 8) Боевой подвиг дарничан (1941 —1945). К.— 1973. Брошура, ротапринт. (У співавторстві з Т. Васильчуковим). 9) Час, уперед! — Книга для читання з історії СРСР. К., 1973. 10) Ленінське піклування про дітей / / Радянська школа.— 1974.— № 1. 1 1 ) 3 літопису боротьби трудящих Дарницького р-ну м. Києва проти німецькофашистських загарбників / / Архіви України.— 1974.— № 5. 12) Документи Центр. Держ. Архіву Жовтн. революції УРСР про А. В. Луначарського / / Там же, 1975, № 6 (У співавторстві з Т. М. Зінов'євою). 13) Телеграма А. В. Луначарського в Полтаву / / Україна.— 1975.— № 47. 14) Великий друг дітей (Нові матеріали про Г. І. Петровського) / / Радянська школа.— 1976.— № 2. 15) За телеграмою наркома / / Знання та праця.— 1976.— № 11. 16) Вчительці — з подякою (Невідомий автограф А. К. Тарасової)// Україна.— 1978.— № 6. 17) Хто вона, Ганна Ганібал? // Наука і суспільство.— 1978.— № 9. 18) Колумби п'ятого океану / / Там же, № 10. 19) Маловідома сторінка з історії боротьби за встановлення радянської влади в Києві (листопад 1917 — січень 1918) // Вісник Київського Університету.— 1978,— № 20. 20) Допомогти та вистояти / / Знання та праця.— 1978.— № 11. 21) Київські мости // Наука і суспільство.— 1979.— № 6. 22) Так гартувалася дружба / / Там же, № 9. 23) Незабутній образ // Український театр.— 1979.— № 4. 24) Продовжуй жити н запалювати серця! / / Вітчизна, 1979.— № 9. 25) Из писем Г. II. Петровского к II. А. Островскому // Советские архивы,— 1979 — № 5. 26) Всегда в строю //Театральная жизнь 1979 № 7 27) Вічно молодий Корч.и мі / / Україна 1979 № 43 28) їх об'єднала велика мета / / Д н і п р о 19/9 ІМ" 2 300
Рыбаков
М.
О.
Список
29) Вища ціна життя // Жовтень.— 1979.— № 2. 30) Київ. 67 років тому // Україна.— 1980.— № 3. 31) В камні і бронзі / / Наука і суспільство.— 1980.— № 2. 32) Москва, Леніну / / Там ж е . — № 4. 33) Про що розповів значок / / Там ж е . — № 7. 34) О некоторых вопросах исторического краеведения / / История СССР.— 1980.— № 4. 35) Київська околиця Солом'янка / / Архіви України.—1980.— № 6. 36) Адреси десятої музи / / Новини кіноекрану.— 1980.— № 8. 37) Перша залізницяе// Наука і суспільство.— 1980.— № 12. 38) 1912 рік: МХАТ у Києві // Там же. 39) 3 історії околиць Києва / / Український історичний журнал.— 1 9 8 1 . — № 1. 40) Будинок на Десятинній, 10 // Вітчизна.— 1981.— N° 3. 41) В ті далекі роки // Старт.— 1 9 8 1 . — № 4. 42) Початок славного шляху / / Там ж е . — № 8. 43) Всеукраїнська Рада захисту дітей // Радянська школа.— 1981.— № 6. 44) Макс Ліндер у Києві / / Новини кіноекрану.— 1981.— № 11. 45) Адреси київської Мельпомени / / Україна.— 1981.— № 50. 46) Обітована земля мого серця... // Пам'ятники України.— 1982.— № 4. 47) Перша Всеросійська / / Старт.— 1983.— № 8. 48) Луначарський у Києві // Наука і суспільство.— 1983.— № 9. 4 9 ) На острове Казачьем (Воспоминания Ф. К. Перре) / / Радуга.— 1983 — № 10. 50) Останній бій лейтенанта // Україна.— 1983.— № 44. 51) 50 славных лет. К., 1984 (Брошура, ротапринт). 52) Зберегти вічно! // Київ.— 1984.— № 6. 53) Киев: Энциклопедический справочник.— К., 1985 (Член авторського коллективу). 54) Лист до редакції / / Пам'ятники України.— 1987.— № 3. 55) А музы не молчали / / Советская эстрада и цирк.— 1987.— № 6. 56) Перший стадіон в Києві / / Старт.— 1987.— № 8. 57) Про пустирі пам'яті та траву забуття // Вітчизна.— 1987.— № 11 (У співавторстві з Л.А. Проценко). 58) І відібрали у маршала жезл... // Україна.— 1987.— № 36. 59) М. И. Кутузов в Киеве // Радуга.— 1988 — № 8. 60) Щоб оживали сторінки історії / / Радянська школа.— 1988.— № 11. 61) Гортаючи пожовклі сторінки // Там же, 1989, № 4. 62) 3 ім'ям Дагера // Україна — 1989 — № 36. 63) Яким був Київ? / / Наука і суспільство.— 1989.— № 5. 64) Вигурівщина — Троєщина: Сторінки історії. / / Український історичний журнал.— 1990.— № 4. 65) На шляху до відродження / / Український театр.— 1990.— № 4. 66) Заветная страничка летописи / / Радуга.— 1990.— № 6. 67) Звідки пішла Дарниця / / Київ,— 1990.— № 6. 68) Сей широко освічений чоловік / / Україна.— 1991.— № 16. 69) Трагедія в житті та на сцені / / Вітчизна.— 1991.— № 12. 70) Невідоме подружжя / / Старожитності.— 1992.— № 5 (У співавторстві з О. Головановим). 71) В тіні молодшого брата / / Книжник.— 1992.— № 5—6. (У співавторстві з О. Головановим). 72) В тіні забутого брата / / Слово і час.— 1992.— № 7 370
друкованих
праці,
автора
73) О Сергее Александровиче Бердяеве // Лица. Альманах.— М.— 1993.— № 3. 74) Харківський район м. Києва.— К., 1993. Брошюра, ротапринт. 75) Справа Бейліса і українська громадськість.— К., 1993 (Упорядник). 76) Біля витоків мистецтвознавчої науки / / Музика.—1993.— № 3. 77) Маловідомий документ з фондів ЦДІА України / / Архіви України.— 1993.— № 4—6. 78) О скорбном бесчувствии и бесчувственной скорби / / Collegium.— 1994.— № 1 (3). 79) Байкова поховано не на Байковому кладовищі // Крає-знавство.— 1994.— № 1—2. 80) Викреслений з історії' / / Київська старовина.— 1994.— № 5 (У співавторстві з О. Головановим). 81) Невідомий дисидент / / Київ.— 1994.— № 5—6. 82) Правда історії. Діяльність єврейської культурно-освітньої організації «Культурна Ліга» у Києві. 1918—1925. Збірник доку-ментів і матеріалів. К., 1995. Упорядник. 83) Киевский цирк: люди, события, судьбы. К.. 1995. 84) Чарівні звуки старої платівки / / Музика.— 1995.— № 5. 85) Полуянская Н. Н. Картинки старого Киева. Публикация М. Рыбакова. // Collegium.— 1995.— № 1—2. 86) Путівник по Булгаківському Києву.— Там же. 87) Звідки пішла Дарниця // Київ.— 1990.— № 6. * До списку не входять майже сто газетних публікацій.
СПИСОК СКОРОЧЕНЬ Арк.— аркуш. АЗР — Акты, относящиеся к истории Западной России. АрЮЗР — Архив Юго-Западной России. АЮЗР — Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. ВРІЛ — Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України. Губ. — Губернія ДАК — Державний Архів Києва. ДАКО — Державний Архів Київської області. ДАРФ — Державний Архів Російської Федерації. Зв.— Зворот. ИКГД — Известия Киевской Городской Думы. ІРЦНБ — Інститут рукописів Центральної наукової бібліотеки ім. Вернадського НАНУ. Истор. мат.— Исторические материалы из архива Киевского губернского правления. КВО — Київський військовий округ, м. — місто. НАНУ — Національна Академія Наук України, оп. — опис. 1 П С З — 1-ое Полное собрание законов Российской империи. 2 ПСЗ — 2-ое Полное собрание законов Российской империи. ПСРЛ — Полное собрание русских летописей. р. (рр.) — рік, роки, 1 р.— ріка . РІА — Російський історичний архів в СПб. с.— село. С.— сторінка. Сбор, матер.— Сборник материалов по исторической топографии Киева и его окрестностей. Спр.— Справа. ст.— століття. т.— том. Ф . — фонд. х . — хутір. ЦДАКФФД—Центральний державний архів кіпо-фоно-фото документів України. ЦДАМЛМ — Центральний державний архів-музегі літератури і мистецтва ЦДІА України — Центральний державний історичний архів України в Кін ві. ЦНБ — Центральна наукова бібліотека ім. Вернадського 11ЛІIV. ч.— частина.
ЗМІСТ
Передмова Слово до читача
З 7
ЧАСТИНА ПЕРША
Початок подорожі в минуле Прогулянка старим містем (У співавторстві з М. Б. Кальницьким) Байкова поховано не на Банковому кладовищі... або про що розповів маршальський жезл Від Солом'янки до Тетерева Борщагівка... від «борщу»? ,. А Біличі... від «Білика»? До історії київської Ново-Печерської фортеці, або фортеця, яка ніколи не стріляла (У співавторстві з О. В. Головановим) Про Клов, Липки та інші Печерські старожитності Звідки пішла Дарниця З глибини століть у сьогодення. В и г у р і в щ и н а — Т р о є щ и н а — Оболонь ЧАСТИНА
14 31 61 71 83 92
96 115 136 158
ДРУГА
Про деякі особливості розвитку міського господарства Києва (XIX с т . — перші десятиліття XX ст.) До історії однієї з імперських структур її Україні (Губернаторська влада н К і н ні 1700 1917 рр )
182
206
Рибаков
М.
О.
До питання про адміністративнотериторіальний поділ Києва
Науково-популярне видання
228
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Академія доброго смаку
234 НЕВІДОМІ
З історії київських драматичних театрів, або адреси Київської Мельпомени
ТА
МАЛОВІДОМІ
ІСТОРІЇ
260
Д е с я т а муза в Києві
СТОРІНКИ
КИЄВА
273
Чарівні звуки старої платівки Вони зберегли для нас обличчя рідного міста.
РИБАКОВ ОЛЕКСАНДРОВИЧ
МИХАЙЛО
295 ...
Редактор З
311
Олімпіада... в Києві
325
Лицарі київського неба
336
Київські мости: їх минуле і сучасне
354
Список друкованих праць автора
369
Список скорочень
374
Художник Коректори А.
В.
П. С. П.
Давідчук,
Каменецька Савицький А.
Ф.
Коровніченко
Комп'ютерний набір та верстка В.
Р 93
В.
Бельський,
І. А.
Перехрест
Рибаков М. О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва.— К.: «Кий», 1997 — 374 с. ISBN 966-7161-15-3 Збірник історико-краєзнавчих та культурологічних нарисів про Київ. Для широкого кола читачів.
1 8 0 5 0 8 0 0 0 0 - 0 2 у Q?
ББК
7161-97
Здано до набору 0 1 . 0 8 . 9 6 . Підписано до друку 0 1 . 0 7 . 9 7 . і
Формат 60 X 100 /І Гі . Папір офсетний. Друк офс. Ум. друк, арк, 25,85. Ум. фарб. відб. 23,5. Обл.-вид. арк. 21,58. Тираж 10 0 0 0 . Зам. 7-235. АГ «Київська книжкова фабрика», 2 5 2 0 5 4 , Київ 54, вул. Воровського, 24. Нплавнппіво «КИП», вул 1. Хмельницького, 3.
63.3
У видавництві
«Кий»
вийдуть з друку у 1997—1998 рр.: А. Потапова. « М о л о ч н и й зуб дракона Т і ш к и . Д а н і к + Нєтушка = Л ю б о в » . Повісті-казки для середнього шкільного віку.— 320 сторінок. Ілюстрована книжка, у твердій палітурці. О. Столяров. « П т а ш и н і к о р о л і » . Ілю стрована книжка віршів для дітей.— 32 ст. У м'якій обкладинці. Г. К. Андерсен. « С н і г о в а к о р о л е в а . Р у с а л о н ь к а » . Казки.— 32 ст. Ілюстрації кольорові. У твердій палітурці.
З питань замовлення звертатись у видавництво « К и й » : 2 5 2 0 0 1 , Київ-1, вул. Б. Хмельницького, 3, кімн. 307. Тел. для довідок 2 2 9 - 8 7 - 4 2